Знищення

2. ПРИЧАЩАННЯ

Вранці я прокинулася і відчула, що моя чутливість підвищилася настільки, що навіть грубий шмат брунатної соснової кори чи звичайний різкий політ дятла сприймався як невеличке відкриття. Задавнена втома від чотириденного переходу до базового табору нарешті залишила мене. Чи було це якимсь побічним впливом спор, чи просто наслідком доброго нічного сну? Я почувалася настільки оновленою, що це мене не турбувало.

Але моя розслабленість скоро минула через катастрофічні новини. Антрополог зникла, в наметі не лишилося її особистих речей. Гірше, на мій погляд, було те, що психолог виглядала враженою, ба більше — ніби вона не спала взагалі. Вона дивно мружилася, її волосся було розтріпане більше, ніж зазвичай. Я помітила грудки багна, присохлого до її черевиків. Вона оберігала правий бік, наче поранений.

— Де антрополог? — спитала топограф, поки я зволікала, намагаючись виробити власне розуміння подій. «Що ти зробила з антропологом?» — було моє невисловлене питання, яке, наскільки я знала, було несправедливим. Психолог не відрізнялася від себе учорашньої: те, що я викрила секрет її магічного шоу, не обов’язково означало, що тепер вона несе загрозу.

Несподівана відповідь психолога зупинила наростання паніки поміж нас:

— Я поговорила з нею пізніше, вчора уночі. Те, що вона побачила в цій… конструкції… знервувало її настільки, що вона не захотіла більше брати участі в експедиції. Вона вирушила назад до межі чекати евакуації. Вона взяла з собою частину звіту, тож наше начальство знатиме про наші здобутки.

Звичка психолога завжди демонструвати слизьку посмішечку в найменш слушну мить викликала в мене бажання дати їй ляпаса.

— Але вона лишила своє майно і навіть пістолет, — сказала топограф.

— Вона взяла тільки найнеобхідніше, щоб більше лишити нам, — включно із зайвим пістолетом.

— Гадаєш, нам знадобиться зайвий пістолет? — спитала я психолога.

Мені було справді цікаво. В певному сенсі я вважала психолога такою ж загадковою, як і вежа. Її наміри, її міркування. Чому б не вдатися до гіпнозу тепер? Можливо, навіть із нашими умовними рефлексами деякі речі неможливо навіяти, або вони слабшають від повторення, або їй просто не вистачило витривалості після подій минулої ночі.

— Ми не знаємо напевне, що нам знадобиться, — сказала психолог, — але нам точно не знадобиться антрополог, раз вона більше не може виконувати свою роботу.

Ми з топографом втупилися в психолога. Топограф схрестила руки на грудях. Нас готували до того, що доведеться ретельно спостерігати за нашими колегами в пошуку ознак раптового стресу або порушення свідомості. Можливо, вона думає, про що я думаю: в нас тепер з’явився вибір. Ми можемо прийняти пояснення психолога щодо зникнення антрополога або відкинути їх. Якщо ми їх відкинемо, цим ми скажемо психологу, що вона бреше, і тим самим відмовимося від її керівництва у вирішальний момент. Якщо ж ми спробуємо повернутися по власних слідах дорогою додому в надії перехопити антрополога і перевірити історію психолога… чи захочемо ми після цього повертатися до базового табору?

— Ми маємо продовжувати згідно з нашим планом, — сказала психолог, — ми мусимо дослідити… вежу.

Слово вежа в цьому контексті виглядало відвертим проханням моєї прихильності.

Топограф вагалася, наче протидіяла нічним навіюванням психолога. Це насторожило мене в іншому плані. Я не збиралася полишати Нуль-зону, доки не зможу дослідити вежу. Це переконання проникло в кожну мою частинку. І в цьому контексті я не могла навіть думки припуститися, що ми так скоро втратимо ще одного члена команди, і я залишуся наодинці з психологом. Не тоді, коли я була така непевна щодо неї, не тоді, коли я все ще не знала, який вплив на мене спричинив контакт зі спорами.

— Вона права, — сказала я, — ми маємо продовжувати місію. Ми можемо працювати й без антрополога.

Але мій погляд, спрямований на топографа, чітко показав обом, що згодом ми ще повернемося до питання щодо антрополога.

Топограф згідно кивнула і відвела погляд.

Психолог виразно зітхнула, виказуючи полегшення й водночас втому.

— Тож ми це владнали, — сказала вона і прослизнула повз топографа готувати сніданок. Раніше сніданок завжди готувала антрополог.

Біля вежі ситуація знову змінилася. Ми з топографом спакували достатньо їжі й води, щоб провести цілий день під землею. Ми обидві несли зброю. Ми обидві одягли респіратори, щоб захиститися від спор, хоча для мене це вже не мало значення. Ми обидві були в касках із прикріпленими на них ліхтариками.

Психолог зупинилась на траві перед вежею, трохи позаду нас. Вона сказала:

— Я охоронятиму вас тут.

— Від чого? — скептично запитала я. Не хотілося випускати психолога з поля зору. Я хотіла, щоб вона розділила з нами ризик досліджень, а не стояла нагорі, маючи над нами владу завдяки цій позиції.

Топограф також не була від того в захваті. Вона з благанням в голосі попросила (відчувалося, що вона дуже хвилюється):

— Ти б мала йти з нами. Утрьох безпечніше.

— Але вам потрібно знати, що вихід охороняється, — сказала психолог, пересмикуючи затвор на пістолеті. Я відмітила про себе, що різкий скрегіт відлунював довше, ніж очікувалося.

Топограф ухопилася за свій автомат міцніше, я бачила, як побіліли кісточки її пальців:

— Ти мусиш спуститися з нами.

— Немає жодного зиску від ризику йти вниз усім нам, — сказала психолог, і в її інтонаціях я розпізнала гіпнотичне навіювання.

Захват топографа на автоматі ослаб. Риси її обличчя на мить зробилися якісь невиразні.

— Ти права, — сказала топограф, — звісно, ти права. Тепер усе стало на свої місця.

Мене охопив напад страху, аж мурашки забігали по спині. Тепер було двоє проти одного.

Я обмірковувала це якусь мить, витримавши довгий пильний погляд психолога, що зосередила на мені всю увагу. В голові народився паранойяльний сценарій нічних жахів: ніби ми повертаємось, а вхід заблоковано, або психолог відстрілює нас по черзі, поки ми вибираємось назовні. Але ж їй багато разів траплялася така нагода за останній тиждень, поки ми спали вночі.

— Це не так важливо, — сказала я за мить, — ти для нас цінна, як нагорі, так і там, унизу.

Тож ми спускалися, як і раніш, під пильним поглядом психолога.

Перше, що я помітила на початковому рівні, ще до того, як ми потрапили у широкий вхідний колодязь, який спірально спускався вниз, до того, як ми знайшли слова на стіні… вежа дихала. Вежа дихала, і стіни, коли я підійшла торкнутися їх, відлунювали серцебиттям… вони були не з каменю, а з живих тканин. Ці стіни все ще були порожніми, але від них підіймалося срібно-біле фосфоресцентне світло. Перед очима в мене все попливло, і я важко осіла біля стіни; топограф була поруч, намагаючись мене підвести. Коли я нарешті встала, думаю, я тремтіла. Не впевнена, що можу словами передати значимість цієї миті. Вежа була в певному сенсі живою істотою. Ми спускалися в організм.

— Щось не так? — спитала топограф приглушеним через маску голосом. — Що трапилося?

Я схопила її долоню і притулила до стіни.

— Відпусти мене! — вона спробувала відсмикнути руку. Але я не відпустила.

— Відчуваєш це?

— Відчуваю що? Про що ти говориш? — звісно, вона була налякана. На її думку, я діяла нераціонально. Проте я наполягала:

— Вібрації. На кшталт ударів.

Я прибрала свою руку й відступила на крок. Топограф зробила довгий глибокий вдих і затримала руку на стіні.

— Ні. Можливо. Ні. Ні, нічого.

— А як щодо стіни? З чого вона?

— З каменю, звісно, — сказала вона. В світлі ліхтаря на моїй касці її затінене обличчя здавалося сплюндрованим, темрява підкреслювала її великі чорні очі, а маска створювала відчуття, ніби в неї немає носа і рота.

Я набрала повні груди повітря. Хотіла вивалити все одразу: що я була заражена, що психолог гіпнотизує нас значно частіше, ніж ми можемо уявити. Що стіни зроблені з живих тканин. Але я не стала. Натомість, я «підібрала все своє лайно», як казав мій чоловік. Я підібрала все своє лайно тому, що нам треба було йти вперед, а топограф не могла бачити те, що бачила я, не могла відчувати те, що відчувала я. Я не могла змусити її побачите це.

— Забудь, — сказала я, — просто на мить втратила орієнтацію.

— Слухай, нам зараз же треба повертатись нагору. Ти панікуєш, — відповіла топограф.

Нам всім казали, що в Нуль-зоні ми можемо бачити речі, яких немає. Я знала, вона думала, що саме це зі мною й трапилось.

Я підняла чорну коробочку на своєму поясі:

— Ні, не блимає. Ми в порядку.

Це був жарт, кволий, але жарт.

— Ти бачила щось, чого там немає, — не давала вона мені зірватися з гачка.

«Ти не бачиш, що там є», — подумала я.

— Можливо, — згодилася я, — але це не так важливо. Хіба це не частина всієї експедиції — звітувати? Можливо, те, що бачу я і не бачиш ти, важливе?

Топограф трохи повагалася.

— Як ти почуваєшся?

— Добре, — збрехала я. — Зараз я вже нічого не бачу, — я знову збрехала. Моє серце було наче звір, що потрапив у пастку грудної клітки і намагається вирватися звідти. Топограф тепер була оточена ореолом фосфоресцентного світла від стін. Нічого не змінилося. Мене не відпустило.

— Тоді продовжимо, — сказала топограф, — та лише якщо ти пообіцяєш повідомляти, коли знову побачиш щось дивне.

Пам’ятаю, я ледь не засміялась із цього. Дивне? На кшталт дивних слів на стіні? Написаних поміж маленьких угруповань створінь невідомого походження.

— Обіцяю, — сказала я. — І ти зробиш те саме для мене, правда ж?

Я перевернула усе з ніг на голову, змусила її відчути, що й вона від такого не застрахована. Вона відповіла:

— Гаразд, тільки не торкайся мене більше, інакше я тебе вдарю.

Я кивнула головою на знак згоди. Їй не подобалась думка, що фізично я сильніша за неї.

Після цієї сумнівної угоди ми продовжили рухатися по стравоходу вежі, тепер її глибини сприймалися як фільм жахів, сповнений такої неймовірної краси й біорізноманіття, що я не могла це до кінця сприйняти. Але я намагалась, як намагалася завжди, від самого початку своєї кар’єри біолога.

Коли мене хтось питає, чому я стала біологом, я завжди уявляю зарослий ставок на задньому дворі будинку, де я виросла. Це моє місце-якір. Моя мама була втомленою від життя художницею, яка хоч і досягла певного успіху, занадто захоплювалась алкоголем і переймалась через пошук нових клієнтів. Мій батько, бухгалтер з неповною зайнятістю, спеціалізувався на ризикових схемах швидкого збагачення, які, зазвичай, ні до чого не призводили. Жоден з них не міг довго зосереджуватися на одній справі. Інколи мені здавалося, що мене помістили в сім’ю, а не народили в ній.

В них не було ні бажання, ні мотивації чистити ставок, який формою скидався на нирку, хоча він був маленький. Невдовзі після того, як ми туди переїхали, трава на його берегах дуже розрослась. Запанувала осока та інші бур’яни. Низькі кущі підпирали паркан і продирались в усі його щілини. В стиках між плитками розростався мох. Застояна вода вкрилась жабуринням, і з кожним дощем підіймалася все вище. Бабки постійно патрулювали територію. Потім вселилися великі зелені жаби, скрізь було видно меткі безформні цятки їхніх пуголовків. Місце почали обживати водомірки та водні жуки. Замість того, щоб позбутися цього столітрового акваріума, як цього вимагали батьки, я випустила у ставок риб, і деякі з них навіть вижили після такого потрясіння. Інколи сюди прилітали чаплі та інші місцеві птахи, приваблені жабами, рибою та комахами. Якимось дивом там з’явилися й черепахи, хоча я не знаю, як вони туди потрапили.

Через місяці після нашого приїзду ставок перетворився на повноцінну екосистему. Я тихенько заходила через скрипучу дерев’яну хвіртку і споглядала усе це з проіржавілого садового стільця, який стояв у куточку. Хоча я дуже боялася втопитися, мені завжди подобалося бути біля води.

Вдома мої батьки займались звичною хатньою метушнею, якою займається решта людського світу, інколи це було дуже гучно. Але я з легкістю могла заховатись у своєму мікросвіті біля ставка.

Тож не дивно, що я перестала сприймати їхні марні нотації щодо мого постійного самозанурення, наче вони це робили, аби тільки показати, що вони тут старші. Вони нагадували мені, що я не мала достатньо (а швидше ніяких) друзів. Я цим не переймалася. Я могла заробляти тимчасовими підробітками. Коли я розповіла їм, що кілька разів переховувалась від шкільних задирак в ямі на занедбаному полі за школою, мов самітник — мурашиний лев, батьки нічого не відповіли. Коли я в черзі в їдальні «безпідставно» заїхала кулаком в обличчя дівчині, яка зі мною привіталася, батьки теж нічого не сказали.

Так ми і жили, замкнені у власних світах. Вони жили своїм життям, я — своїм. Найбільше мені подобалось удавати із себе біолога, але дуже часто вдавання приводить до перетворення на точну копію моделі, хоча б здаля. Я записала свої спостереження за ставком і розіслала в кілька журналів. Я могла відрізнити кожну жабку. Так, наприклад, Старий Стрибун дуже відрізнявся від Жахливого Стрибунця. Я точно знала, в який місяць у траві починає стрибати жаб’яча малеча. Я знала, які чаплі зимують і які — перелітні. Жуків і бабок було важче визначати — їхні життєві цикли важче збагнути, але я ретельно намагалась зрозуміти їх. Разом із тим, я утримувалася від книжок з екології чи біології. Я хотіла спершу самостійно здобути інформацію.

Наскільки я розуміла — єдина дитина і експерт в самотності — мої спостереження в цьому мініатюрному раю можуть тривати вічно. Я навіть сконструювала водонепроникний ліхтарик для водонепроникного фотоапарата і збиралася занурити цю вигадливу конструкцію в чорну воду, щоб зробити фотографію за допомогою тросика. Я не уявляю, чи могло це спрацювати, бо раптово в мене не стало розкоші вільного часу. Наше везіння скінчилося, і ми вже не могли дозволити собі сплачувати оренду. Нам довелося переїхати в маленьку квартирку, забиту маминими картинами, як на мене, більш схожими на шпалери.

Найбільшою травмою в моєму житті було хвилювання за ставок. Чи усвідомлять нові власники його красу і важливість залишити все як є, чи бездумно і жорстоко зруйнують, щоб возвеличити його споживацьку функцію?

Я так і не дізналась — не наважилася повернутись, хоча ніколи й не забувала, яким багатим було те місце. Все, що я могла, — дивитися вперед, користуватися вивченим зі спостережень за мешканцями ставка. Як би там не було, я ніколи не озиралася. Якщо фінансування проекту закінчувалося, чи досліджувану територію купували для забудови, я ніколи не поверталася. Існують такі смерті, після яких тобі вже не стане краще, існують зв’язки такі глибокі, що надламують щось всередині тебе.

Коли ми спускалися у вежу, я знову відчула, вперше за довгий час, дослідницький захват, знайомий з дитинства. Проте я також очікувала надлому всередині себе.

«Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців щоб розділити із червами що…»

Сходинки вежі відкривалися нам, такі білуваті сходинки, наче зуби незбагненного чудовиська, що спіраллю занурюються вглиб, і ми продовжували спускатися, адже здавалося, що вибору в нас немає. Часом я хотіла мати такий же обмежений світогляд, як топограф. Тепер я знала, чому психолог прикриває нас, і я дивувалася, як вона витримує це, адже немає нікого, хто захистив би її від… будь-чого.

Перш за все, це були «усього лише» слова, і цього було досить. Вони виникали щоразу приблизно на тому самому рівні, ліворуч на стіні, і кілька разів я намагалася записати їх. Їх було забагато в тому сенсі, що вони з’являлися і зникали, тож відстежувати зміст слів означало йти хибною дорогою. Була одна домовленість, яку щойно уклали ми з топографом: фіксуватимемо фізичні характеристики слів, а от зйомка цього тривалого, безкінечного речення вимагає окремого завдання, іншого дня.

…щоб розділити із червами що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів поки із темних зал із інших місць створіння що повік не могли звиватися від нетерпіння тих небагатьох невидючих й невидимих…

Важко не зважати на речення, коли лиховісність цих слів відчувалася на дотик. Воно заражало наші власні речення, коли ми говорили, коли намагалися описати біологічну природу того, що обидві бачили. Або психолог хотіла, щоб ми бачили слова і спосіб їх написання, або приховувати фізичну реальність стін вежі було для неї надто важливим і виснажливим завданням.

Упродовж першого спуску в пітьму ми з топографом разом пережили дивні речі: повітря поступово ставало прохолоднішим і вологішим, і разом з падінням температури з’явилося щось схоже на солодкуватий присмак нектару. Ми також побачили крихітних створінь, схожих на долоньки, що мешкали між слів. Стеля виявилася вищою, ніж ми думали, і у світлі від наших касок, коли ми дивилися вгору, топограф розгледіла проблиски і завитки, немов сліди слимаків чи равликів. Маленькі купинки моху чи лишайнику плямами вкривали стелю, також тут зустрічалися крихітні прозорі створіння, схожі на печерних креветок, із міцними, гнучкими й довгими, наче ходулі, ногами.

Те, що бачила тільки я: стіни щохвилини здіймалися й опадали, коли вежа дихала. Кольори слів мінилися, як у кальмара. Також на відстані десяти сантиметрів над існуючими словами і десяти сантиметрів під ними проступали зображення попередніх слів, написаних тим же похилим письмом. Насправді, ці шари слів утворювали ніби водяні знаки, наче відбитки на стіні, бліді натяки на зелень або подекуди багрянець, вони були єдиним знаком того, що колись тут могли бути слова. Більшість, здавалося, повторювали основний напис, але деякі не повторювали.

Поки топограф знімкувала живі слова, я читала фантомні, щоб зрозуміти, наскільки вони можуть відрізнятися. Читати їх було складно — кілька тяжів, накладаючись один на одного, виникали, зникали і починалися знову. Я легко втрачала сліди окремих слів і фраз. Кількість цих письмен-привидів, які зблякли на стіні, вказувала на те, що процес тривав довгий час. Я не могла дати навіть приблизну оцінку в роках кожного «циклу», не знаючи значення його довжини. На стіні був ще один елемент комунікації. Я не була певна, що топограф його бачить. Я вирішила перевірити її.

— Упізнаєш це? — спитала я топографа, вказуючи на дещо подібне до решітчастих переплетень. Я спершу навіть не зрозуміла, що вони становили орнамент, який вкривав стіну вниз і вгору від фантомного письма, а основна частина йшла приблизно посередині. Це віддалено нагадувало зціплених між собою скорпіонів. Я навіть не знаю, чи я бачила текст в чистому вигляді. Наскільки я знаю, це міг бути декоративний орнамент.

На моє величезне полегшення, вона це бачила.

— Ні, не впізнаю. Та я не експерт, — сказала вона.

Почуття роздратованості посилилося, але це не було пов’язано з нею. Я не була потрібною для цього людиною, так само як вона, нам потрібна була лінгвіст. Ми могли дивитися на це плетиво до кінця віку, і найбільш оригінальна думка, яка в мене з’явилася: це нагадує гостру гілку твердого корала. Для топографа воно могло бути подібним на систему приток великої ріки.

Зрештою я змогла відновити кілька фрагментів письма, уривки деяких варіантів: «Як я маю спочивати коли беззаконня існує у світі… Господня любов сяє над кожним хто розуміє межі терпіння і дозволяє милосердя… Обрані служити вищій силі…» Якщо основний напис був чимось на зразок темної, незрозумілої проповіді, то для уривків не був характерний піднесений стиль.

Можливо, їх взято з якихось інших, довших записів, можливо, звітів учасників попередніх експедицій? Якщо так, то з якою метою? І за які роки?

Але всі ці питання я залишила на потім, щоб розібратися в цьому на світлі, на поверхні. Механічно, як голем, я просто знімкувала ключові фрази — навіть якщо топограф вважала, що я знімаю порожню стіну, або роблю нецентровані знімки основних слів із грибниці, щоб відсторонитися від думок про всі ці варіанти. Тоді як кривулі у центрі продовжували й продовжували бентежити: «…в чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє й у мороці який є мушлею золотою розчахнеться відкриваючи одкровення про згубну ніжність землі…»

Ці слова дивним чином мене руйнували. Я брала зразки, поки ми йшли, однак нерішуче. Всі ці зрізи, які я упихувала ножицями в пробірки, що вони мені скажуть? Небагато, як я відчувала. Часом розумієш, що природа речей не стане видимою під мікроскопом. Невдовзі серцебиття стало проступати крізь стіни так гучно, що я зупинилася одягти беруші — це мало приглушити звук. Я вибрала для цього мить, коли топограф на щось задивилася. Без масок, напівоглохлі з різних причин, ми продовжували спуск.

Це я мала побачити зміни, не вона. Але після години руху вниз, топограф зупинилася на сходинці піді мною.

— Чи не здається тобі, що слова на стіні стали… свіжіші?

— Свіжіші?

— Більш недавні.

Я просто дивилася на неї якусь мить. Я так призвичаїлася до ситуації, з усіх сил намагаючись вдавати безстороннього спостерігача, який просто описує деталі. Та я відчула, як ця важко завойована відстань раптово вислизає.

— Вимкни світло, будь ласка, — попросила я, вимикаючи й своє.

Топограф вагалася. Після вияву моєї імпульсивності мав минути певний час, поки вона знову почала мені довіряти, але все ж не настільки, щоб бездумно вимкнути світло і залишити нас обох у пітьмі. Та вона все ж зробила це. Правда в тому, що я зумисне лишила свій пістолет у кобурі на поясі, і вона могла пристрелити мене з автомата, одним плавним рухом потягнувши за ремінь і скинувши його із плеча. Це передчуття насильства не мало розумного пояснення і виникло в мене надто легко, наче мені його підкинули в голову сторонні сили.

В пітьмі серцебиття вежі знову вдарило по моїх барабанних перетинках, літери й слова сколихнулися, коли стіни здригнулися від подиху, і я побачила, що слова дійсно виглядають більш активними, кольори яскравими, зміна кольорів більш потужна, ніж я пам’ятала за попередніми рівнями. Це явище було навіть помітнішим, ніж якби слова були написані чорнильною ручкою. Яскравий, вогкий полиск нового.

Стоячи в цьому нестерпному місці, я сказала швидше за топографа, щоб привласнити це:

— Щось під нами пише ці слова. Щось під нами все ще продовжує писати ці слова.

Ми досліджували організм, в якому міг мешкати інший організм, який в свою чергу використовував інші організми, щоб писати слова на стіні. Це робило зарослий ставок із мого дитинства спрощеним, одновимірним.

Ми знову увімкнули ліхтарики. Я побачила страх в очах топографа, але також і дивну рішучість. Не уявляю, що вона побачила в моїх.

— Чому ти сказала «щось»? — запитала вона.

Я не зрозуміла.

— Чому ти сказала «щось», а не «хтось»? Чому б це не міг бути «хтось»?

Я просто стенула плечима.

— Дістань пістолет, — сказала топограф із відтінком презирства у голосі, який приховав якісь глибші почуття.

Я зробила, як вона сказала, адже це справді не мало для мене значення. Але з пістолетом в руках я почувалася більш ніж незграбно, ніби це була неправильна реакція на те, чому ми протистояли.

До цього місця керувала я, а тепер, здавалося, ми помінялися ролями, і суть нашого дослідження в результаті теж змінилася. Очевидно, щойно ми встановили новий порядок. Ми припинили фіксувати слова і організми на стіні. Ми ступали набагато м’якше, наша увага зосередилася на прочитанні пітьми перед нами. Ми говорили пошепки, наче нас могли підслухати. Я йшла першою, поки топограф прикривала мене зверху до поворотів, які вона натомість проходила першою, а я йшла слідом за нею. В жодному разі не йшлося про те, щоб повернути назад. Психолог, яка нас охороняла, з тим же успіхом могла бути за тисячу кілометрів від нас. Ми були заряджені нервовою енергією від усвідомлення того, що там під нами могла бути відповідь. Відповідь, яка живе і дихає.

Зрештою, топограф могла саме так думати про неї. Вона не могла чути або відчувати серцебиття в стінах. Але наскільки б далеко ми не зайшли, навіть я подумки не могла побачити того, хто пише ці слова. Все, що я могла бачити — те саме, що я побачила, коли зиркнула назад дорогою до базового табору: іскриста біла порожнеча. Єдине, що я знала — це не була людина.

Чому? Для цього була вагома причина — та, яку топограф зрозуміла ще через двадцять хвилин після нашого спуску.

— На підлозі щось є, — сказала вона.

Так, на підлозі щось було, і вже дуже давно. Сходинки були вкриті чимось подібним до нальоту. Я не стала зупинятися, щоб дослідити його, бо не хотіла нервувати топографа — я не була впевнена, що вона сама помітить це. Наліт вкривав сходи, починаючись від стіни ліворуч і закінчуючись за півметра до стіни праворуч. Це означає, що він мав ширину на сходах від двох з половиною до трьох метрів.

— Зачекай, я подивлюся, — сказала я, не зважаючи на її тремтячі пальці.

Я опустилася на коліно, налаштовуючи ліхтар на касці на вищу сходинку позаду себе. Топограф підійшла і стала дивитися через моє плече.

Наліт світився приглушеним золотим мерехтливим світлом, іноді зблискуючи червоними пластівцями, схожими на висушену кров. Здавалось, що вони частково віддзеркалюють світло, тож я торкнулася їх ручкою.

— Воно в’язке, як слиз, — сказала я, — близько сантиметра завтовшки.

Складалося таке враження, ніби по сходах тут щось ковзало.

— А що з тими мітками? — спитала топограф, нахилившись вперед, щоб показати. Вона говорила пошепки, що мені здавалося недоречним. Але щоразу, коли я помічала, що вона починає панікувати, мене це заспокоювало.

Певний час я досліджувала мітки. Тут щось ковзало, або щось тягнули, але, судячи з кількості нальоту, дуже повільно. Мітки, на які вона вказувала, були овальні, приблизно тридцять на п’ятнадцять сантиметрів. Шість із них були на сходах, у два ряди. Розводи всередині слідів були схожі на сліди джгутиків. За двадцять сантиметрів від слідів проходили лінії, які окреслювали їх. Ці дві хвилясті лінії то сходились, то розходились, як оборка на подолі спідниці. Крім того, ця «оборка» була ніби індикатором решти «хвиль», які невідома сила змушувала розходитись від центру міток. Найбільше це було схоже на смуги на піску після відпливу. Тільки ці лінії були більш брудні та розмиті, ніби намальовані вуглиною.

Це відкриття захопило мене. Я не могла відірватись від цих слідів, від малюнка джгутиків. Я уявляла, як ця істота могла урівноважувати ухил сходів, як геостабілізована камера врівноважується від ударів на шляху.

— Ти коли-небудь бачила щось подібне? — спитала топограф.

— Ні, — через силу відповіла я, а потім додала в’їдливо, — ніколи не бачила.

Деякі трилобіти, слимаки і черви залишають дещо подібні сліди, але вони абсолютно інші. Я була впевнена, що там, у зовнішньому світі, ніхто і ніколи не бачив таких складних і таких великих слідів.

— Що скажеш про ті? — топограф указала на сходинку трохи далі вгору.

Я направила ліхтарик і побачила щось схоже на відбиток черевика у нальоті.

— Просто слід однієї з нас, — так буденно у порівнянні. Так нецікаво.

Світло її ліхтаря почало кидатись із сторони в сторону, коли вона захитала головою:

— Ні, подивися, — вона вказала на мої і свої сліди. Цей відбиток належав комусь третьому і вів нагору.

— Ти маєш рацію, — відповіла я, — тут була інша людина, не так давно.

Топограф почала лаятися.

На той момент ми не подумали вишукувати інші сліди взуття.

Відповідно до записів, які нам показали, перша експедиція не звітувала ні про що надзвичайне в Нуль-зоні, лише про незайману, абсолютно дику природу. Після того, як друга й третя експедиції не повернулися і доля їхня лишилася невідомою, відправлення експедицій на деякий час призупинили. Коли ж знову розпочали, посилали ретельно відібраних добровольців, які хоча б могли уявляти повну міру ризику. Відтоді деякі експедиції були більш успішними, ніж інші.

Одинадцята експедиція була особливо складною — і складною особисто для мене з огляду на той факт, щодо якого я не була до кінця відвертою.

Мій чоловік був лікарем в одинадцятій експедиції. Він ніколи не хотів бути лікарем, завжди хотів працювати в невідкладній допомозі чи травматології. «Медбрат приймального покою в польових умовах», як він це називав. Його залучив до Нуль-зони приятель, який знав його ще з часів служби у військово-морському флоті, до того, як він перейшов на роботу в швидкій. Спершу він не згодився, не був певен, але з часом його переконали. Це спричинило безліч суперечок між нами, хоча ми й до того мали багато труднощів.

Я знаю, що будь-кому нескладно це дізнатися, але я сподіваюсь, що ви, читаючи мій звіт, вважатимете мене свідком об’єктивним і вартим довіри. Не тим, хто зголосився в Нуль-зону з якихось інших причин, не пов’язаних із цілями експедиції. І до певної міри це лишається правдою, і статус мого чоловіка як члена експедиції з багатьох причин не стосується моєї появи тут.

Але хіба могла Нуль-зона не вплинути на мене, навіть якби справа стосувалася тільки його? Однієї ночі, за рік по тому як він вирушив за межу, лежачи самотою в ліжку, я почула, що на кухні хтось є. Озброївшись бейсбольною битою, я вийшла зі спальні й увімкнула світло в усьому домі. Я побачила чоловіка поряд із холодильником, одягненого в експедиційний одяг. Він пив молоко, поки воно не почало текти йому на підборіддя і шию. І несамовито трощив рештки вечері.

Я оніміла. Могла тільки дивитися на нього, наче він був міражем, і якщо я ворухнуся або заговорю — він розвіється на порох або навіть менше, ніж на порох.

Ми сиділи у вітальні, він на дивані, я на стільці навпроти. Я мала бути на відстані від цієї мари. Він зовсім не пам’ятав, як вибрався з Нуль-зони, зовсім не пам’ятав подорожі додому. Він тільки слабко пригадував саму експедицію. В ньому був дивний спокій, який переривався тільки хвилинами глухої паніки, і коли я питала в нього, що сталося, в ці миті він визнавав, що його амнезія неприродна. Здавалося, він втратив також усі спогади про те, як наш шлюб почав руйнуватися задовго до нашої суперечки щодо його від’їзду в Нуль-зону. Зараз він уособлював ту відстороненість, в якій приховано або не так вже й приховано колись звинувачував мене.

Через якийсь час я не могла цього більше витримувати. Я здерла з нього одяг, запхала в душ, а потім затягла до спальні, сіла на нього й кохалася з ним. Я намагалася повернути залишки чоловіка, якого пам’ятала, який, на відміну від мене, був відкритим й імпульсивним, і завжди намагався бути в дії. Чоловіка, що був завзятим моряком, і щороку на два тижні виїздив із друзями на узбережжя кататися на човні. Тепер я не знайшла в ньому нічого зі згаданого.

Увесь час, що він був у мені, він дивився на моє обличчя з виразом, який свідчив, що він пригадує мене, але наче в тумані. Хоча на певний час це допомогло. Я зробила його більш реальним, що дало мені змогу прикидатися далі.

Але тільки на певний час. Він повернувся в моє життя всього на двадцять чотири години. Вони прийшли по нього наступного вечора, і коли я пройшла через довгий виснажливий процес отримання перепустки, я відвідала його в центрі спостереження незадовго до кінця. Це стерильне місце, де вони перевіряли його і безуспішно намагалися пробитися крізь його спокій і його амнезію. Він зустрів мене як старого друга — таку собі зачіпку, що надавала сенс його існуванню — але не як кохану. Зізнаюся, я прийшла через надію, що в ньому лишилася хоч іскра від того чоловіка, якого я знала раніше. Але більше я ніколи її не побачила. Навіть в день, коли мені сказали, що в нього виявили неоперабельний системний рак, мій чоловік дивився на мене з дещо спантеличеним виразом обличчя.

Він помер через шість місяців. За весь цей час я жодного разу не змогла зазирнути під цю маску, більше жодного разу я не знайшла в ньому чоловіка, якого знала. Ні в моїх особистих бесідах з ним, ні згодом, переглядаючи інтерв’ю з ним та іншими членами експедиції, що так само померли від раку.

Що б там не сталося в Нуль-зоні, він не повернувся. По-справжньому не повернувся.

Ми й далі спускалися в пітьму, і я мусила запитати себе, чи все це так само переживав мій чоловік. Я не знала, як моє зараження змінило все. Чи я проходжу той самий шлях, чи він знайшов щось цілковито відмінне? Якщо таке саме, чи відрізнялися його реакції, і як вони змінили те, що трапилося потім?

Доріжка слизу ставала дедалі товщою, і ми вже могли сказати, що червоні вкраплення були живими організмами, виділеними тим, що лежало внизу, бо вони звивалися у в’язкому шарі. Колір речовини посилився настільки, що вона нагадувала мерехтливий золотий килим, розстелений уздовж нашого шляху на якийсь дивний, але чудовий банкет.

— Чи не повернути нам назад? — мала б сказати топограф, або я мала б це сказати. А інша мала б відповісти:

— Давай за наступним рогом. Ще трішки далі, і точно повернемо назад.

Це було випробування крихкої довіри. Це було випробування цікавості й захоплення, яке йшло поруч зі страхом. Це було випробування — відмовимося ми від знання чи від безпеки. Здавалося, відчуття взуття на наших ногах, відчуття в’язкої рідини, крізь яку ми просувалися обережно, крок за кроком, затягувало нас, і хоча ми й продовжували рухатися, все, зрештою, завершиться знесиленням.

Якщо зайти занадто далеко.

Але потім топограф вкотре зазирнула за ріг і раптом відскочила просто на мене, відштовхнула мене назад, на сходинку вище, і я дозволила їй це.

— Тут, унизу, щось є, — прошепотіла вона мені на вухо, — ніби людина чи тіло.

Я не стала уточнювати, що тіло може бути людським.

— Це воно пише на стіні?

— Ні, воно притулене до стіни. Я тільки гляну, — її дихання під маскою стало швидким і поверхневим.

— Чоловік чи жінка? — спитала я.

— Я думала, що це людина, — сказала вона, ігноруючи моє питання. — Я думала, що це людина. Я думала, людина.

Тіло — це одна справа, але жодні тренування не могли підготувати нас до зустрічі з чудовиськом.

Але ми не могли піднятися назовні із вежі, не дослідивши спершу нову таємницю. Ми просто не могли. Я схопила її за плечі, змусила подивитися на мене.

— Ти сказала, це схоже на людину, яка сидить, притулившись до стіни. Це не те, за чим ми слідуємо. Це стосується інших відбитків взуття. Ти це знаєш. Ми можемо ризикнути і глянути, що воно таке, а потім ми підемо геть, нагору. Ми не підемо далі, байдуже, що ми знайдемо, я обіцяю.

Топограф кивнула. Сама думка про те, що все скоро скінчиться, що не доведеться йти глибше, підтримала її.

Витримай це останнє випробування, і ти скоро знову побачиш сонце.

Ми знову почали спускатися. Тепер сходинки виглядали надзвичайно слизькими, хай це навіть було через нашу знервованість, і ми йшли повільно, спираючись на чисту частину стіни праворуч, підтримуючи рівновагу. Вежа мовчала, затримала дихання, її серцебиття раптом стало повільним і далеким; або я просто чула, як кров гупає в мене у скронях.

Повернувши за ріг, я побачила постать і спрямувала на неї світло свого ліхтарика. Якби я ще хоч на мить завагалася, мені б нізащо не стало духу. Це було тіло антрополога, притулене до стіни ліворуч, її руки складені на колінах, голова схилена, наче в молитві, щось зелене витікає з рота. Одяг виглядав на диво розмитим, нечітким. Бліде золотисте сяйво виходило з її тіла, майже непомітне, я припустила, що топограф не змогла б його побачити зовсім. За жодних обставин я не могла припустити, що антрополог жива. Все, що я могла подумати: «Психолог брехала нам», і раптом тягар її присутності десь там нагорі, на сторожі входу, навалився на мене з нестерпною силою.

Я виставила долоню перед топографом, показуючи, що вона мусить стояти там, де є, за мною, а сама пішла вперед, освітлюючи собі шлях. Я пройшла повз тіло достатньо далеко, щоб упевнитися, що сходи під ним порожні, а потім поспішила нагору.

— Пильнуй, поки я огляну тіло, — сказала я.

Я не сказала їй, що я відчула слабке відлуння присутності, щось повільно рухалося там, набагато нижче за нас.

— Це таки тіло? — спитала топограф. Певно, вона чекала чогось дивнішого. Певно, вона чекала, що постать просто лягла поспати.

— Це антрополог, — сказала я і побачила, як від цього повідомлення напружилися її плечі. Без жодного слова вона протиснулася повз мене, стала просто за тілом, направивши автомат у пітьму.

Я обережно стала на коліна поруч із антропологом. Від її обличчя мало що лишилося, а всі рештки шкіри вкривав один великий опік. Її щелепа була зламана, ніби її хтось вирвав одним звірячим ривком, з неї точилася цівка зеленого пороху, який купкою осідав на грудях. На її руках, складених на колінах долонями догори, зовсім не залишилося шкіри. Її ноги здавалися злитими в одне ціле і наполовину розплавленими, один черевик пропав, а інший відкинуло до стіни. Навколо антрополога були розсипані скляні пробірки, як ті, що я принесла з собою. Її розтрощена чорна коробочка лежала за кілька метрів від тіла.

— Що з нею трапилось? — прошепотіла топограф.

Вона швидко нервово оглядалася на мене, стоячи на варті, наче те, що трапилося, досі не закінчилося. Наче вона чекала, що антрополог зараз повернеться до жахливого існування.

Я не відповіла їй. Все, що я могла сказати: «Я не знаю», ці слова були свідченням власної безпомічності або некомпетентності. Або і того й цього.

Я навела ліхтарик на стіну над антропологом. На певному проміжку письмо на стіні стало невпорядкованим, воно то залазило вгору, то зривалося вниз, поки досягло рівноваги.

…тіні безодні як пелюстки велетенської квітки що зацвіте всередині черепа й розпросторить думку за межі які людина спроможна знести…

— Гадаю, вона заважала творцю написів, — сказала я.

— І воно таке з нею зробило? — вона просто благала мене знайти якесь інше пояснення.

У мене іншого не було, тож я не відповіла, тільки повернулася до споглядання, поки вона стояла поруч і дивилася на мене.

Біолог не детектив, та я почала думати, як детектив. Я дослідила землю з усіх боків, спершу визначила сліди власних черевиків на сходах, потім сліди топографа. Ми затоптали початковий шлях, але напрямок все ж простежувався. Перш за все, створіння — на що б не сподівалася топограф, я не могла думати про нього як про людину — справді ошаліло. Замість рівних слідів ковзання слиз утворював вихори, закручені за годинниковою стрілкою, сліди «ніг», як я про них думала, раптово видовжилися і загострилися. Але на вершині вихра я побачила сліди черевиків. Я дістала черевик, обережно обійшовши докази сутички. Сліди черевиків всередині вихра справді залишила антрополог — і я змогла дослідити відбиток на стіні праворуч, наче вона притискалася до неї.

У моїй голові почала складатися картина, як антрополог сповзає в пітьму, щоб побачити творця надписів. Блискучі пробірки, розсипані навколо тіла, навели мене на думку, що вона хотіла взяти зразок. Але як це безглуздо і необачно! Такий ризик, при тому, що антрополог ніколи не виглядала для мене хороброю або нестриманою. Постоявши там хвилинку, я трохи піднялася вгору сходами, велівши топографу, яка нервувалася, лишатися на місці. Можливо, якби там було щось, що можна підстрелити, вона була б спокійнішою, але в нас були тільки витвори нашої уяви.

На десять сходинок вище, звідки ще було видно мертве тіло антрополога, я знайшла дві пари слідів черевиків, розташовані одна проти одної. Одна з них належала антропологу. Друга не належала ні мені, ні топографу.

В мені щось ніби зрушилося, а відтак стало на місця, я цілком відтворила картину подій. Серед ночі психолог розбудила антрополога, ввела в стан гіпнозу, разом вони ввійшли у вежу й спустилися сюди. В цьому місці психолог віддала антропологу гіпнотичний наказ, який, вона знала це точно, буде самовбивчим, і антрополог підійшла просто до створіння, яке писало слова на стіні, й спробувала узяти зразок — і, роблячи це, померла, можливо, у муках. Після цього психолог втекла, я впевнена, якби я ще трохи спустилася, я б не знайшла слідів її черевиків нижче цього місця.

Чи відчувала я жаль або співчуття до антрополога?

Слабка, упіймана, позбавлена вибору.

Топограф із нетерпінням чекала на мене:

— Що ти знайшла?

— Тут із антропологом була інша людина, — і я розповіла топографу власну теорію.

— Але навіщо психологу це робити? — запитала вона в мене. — Ми однаково планували спуститися сюди вранці.

Мені здалося, що я дивлюся на топографа з відстані в тисячу кілометрів.

— І гадки не маю, — сказала я, — але вона гіпнотизувала нас усіх, і не тільки, щоб заспокоїти. Можливо, ця експедиція має іншу мету, не ту, що нам повідомили.

— Гіпноз, — вона вимовила це слово так, наче воно цілком позбавлене змісту. — Як ти це знаєш? Як ти взагалі можеш таке знати?

Топограф виглядала обуреною — мною чи моєю теорією, я не могла сказати. Але я розуміла чому.

— Тому що я в невідомий спосіб стала до цього нечутливою, — відповіла я, — вона тебе й сьогодні гіпнотизувала, щоб бути впевненою, що ти зробиш свою справу. Я бачила, як вона це робить.

Я б хотіла зізнатися топографу — сказати, як саме я стала нечутливою — але вирішила, що це було б помилкою.

— І ти не зробила нічого? Якщо це навіть правда.

Принаймні вона розглядає можливість повірити мені.

Можливо, якийсь осад, якась непевність лишилися в її свідомості після цієї події.

— Не хотіла, щоб психолог знала, що не може гіпнотизувати мене.

А ще — я хотіла спуститися сюди знову. Топограф зупинилася на мить, міркуючи.

— Можеш вірити мені чи не вірити, але я вважаю, що коли ми піднімемося нагору, треба бути готовими до всього. Нам може знадобитися знерухомити чи вбити психолога, адже ми не знаємо, що вона намислила.

— Чому вона має щось намислювати? — спитала топограф. Це зневага в її голосі прозвучала — чи знову страх?

— Бо в неї можуть бути зовсім не ті накази, які отримали ми, — вимовила я, ніби пояснювала дитині.

Коли вона не відповіла, я прийняла це за знак, що вона почала розуміти мої доводи.

— Я піду першою, бо вона не має на мене впливу. А тобі потрібно одягнути оце. Вони можуть допомогти опиратися гіпнотичному навіюванню, — і я дала їй свої додаткові беруші. Вагаючись, вона все ж їх узяла.

— Ні, — сказала вона, — ми піднімемося нагору разом, одночасно.

— Це нерозумно, — відраджувала я.

— Мене це не обходить. Ти не піднімешся нагору без мене. Я не стану чекати тут у пітьмі, поки ти там усе залагодиш.

Я хвильку подумала й відповіла:

— Гаразд. Але якщо я побачу, що вона спробує тебе примусити, я її зупиню.

Або хоча б спробую.

— Якщо ти права, — відповіла топограф. — Якщо ти сказала правду.

— Все правда.

Вона відмахнулася від моїх слів:

— Що робити з тілом?

Чи означало це, що ми домовилися? Я сподівалася, що так. Або вона спробує відняти в мене зброю дорогою нагору. Можливо, психолог уже її підготувала на такий випадок.

— Антрополога ми залишимо тут. Ми не можемо обтяжувати себе, і до того ж не знаємо, які зараження ми можемо прихопити з собою.

Топограф кивнула. На щастя, вона не була сентиментальною. В тілі мало що лишилося від антрополога, і ми обидві це знали. Я з усіх сил намагалася не думати про останні хвилини антрополога, про жах, який вона мала пережити, виконуючи нав’язане їй завдання, навіть хоча воно означало її загибель. Що вона побачила? У що вона вглядалася перед настанням вічної пітьми?

Перед тим як повернути за ріг, я підняла скляну пробірку антрополога. В ній залишився тільки слід від густої, схожої на плоть маси, яка відсвічувала тьмяним золотом. Можливо, вона перед смертю таки взяла корисний зразок.

Поки ми підіймалися до світла, я намагалася відволіктися. Я знову і знову пригадувала свою підготовку, шукаючи зачіпку, найменшу крихту інформації, яка могла б прояснити наші відкриття. Але я нічого не знаходила, і могла нарікати тільки на свою легковажність, коли вирішила, що мені сказали про все, що буде використовуватися. Наголос завжди робився на наших власних здібностях і знаннях. Оглядаючись назад, я тепер бачила майже зумисне бажання все заплутувати і викривлювати під виглядом турботи про те, щоб не налякати нас або не збити з пантелику.

Карта була першим зразком дезорієнтації, бо чим іще є карта, як не способом одні речі наголосити, а інші приховати? Ми завжди покладалися на карту, запам’ятову-ючи всі подробиці. Інструктори, які лишилися для нас безіменними, муштрували нас довгих шість місяців щодо розташування маяка відносно базового табору, кількості кілометрів від однієї групи зруйнованих будинків до іншої. Від нас очікували, що ми самі дослідимо протяжність берегової лінії — майже завжди в контексті маяка, а не базового табору. Сама карта, її проміри, думка про її зміст стали зручною звичкою, яка заважала нам спитати, чому або навіть що.

Чому протяжність берегової лінії? Що може бути в маяку? Чому базовий табір розташований у лісі, оддалік від маяка, але біля вежі (якої, звісно, не існує на карті) — і чи завжди базовий табір був тут? Що ховається за картою? Тепер, коли я знала міру гіпнотичного навіювання, застосованого до нас, я виявила, що зосередженість на карті сама по собі могла бути стимулом, що запускає реакцію. І що ми не ставили питань через те, що були запрограмовані їх не ставити. Що маяк, справжній чи символічний, міг бути підсвідомим тригером для гіпнотичного навіювання і так само міг бути епіцентром того, що розширювалося і розповсюджувалося, щоб стати Нуль-зоною.

Мій інструктаж щодо екології цього місця хибував на таку саму обмежуючу зосередженість. Я провела багато часу, досліджуючи природні перехідні екосистеми, їх флору, фауну і взаємопроникання, яке я очікувала знайти. Але я також освіжила знання про гриби й лишайники, які тепер, у світлі слів на стіні, сприймалися моєю свідомістю як справжня мета усього цього дослідження. Якщо карта призначалася для того, щоб виключно відволікати, то екологічне дослідження повинно було у кінцевому результаті дійсно підготувати мене. Хіба що я була параноїком. Але якщо не була, це означало, що вони знали про вежу, можливо, завжди знали про вежу.

Від цього моя підозрілість зростала. Вони змусили нас пройти крізь виснажливі тренування з виживання та володіння зброєю, настільки виснажливі, що більшість вечорів ми одразу розходилися до своїх комірок й вкладалися спати. Навіть ті кілька випадків, коли ми тренувалися разом, ми все ж були розділені. Вони відняли наші імена на другий місяць, просто здерли їх із нас. Ми вживали тільки назви речей із Нуль-зони, і тільки в їх найширшому значенні. Це також форма відволікання від того, щоб ставити певні запитання, що можливе тільки для того, хто знає конкретні деталі. Але правильні конкретні деталі, а не те, наприклад, що в Нуль-зоні водиться шість видів отруйних змій. Згодна, це розширює світогляд, але я не мала наміру стояти осторонь навіть за найгіршого сценарію.

На той час коли ми були готові перейти межу, ми знали все… і ми не знали нічого.

Коли ми вийшли на поверхню, моргаючи на світло, здерли маски і вдихнули свіжого повітря, психолога там не було. Ми очікували майже будь-якого сценарію, але тільки не відсутності психолога. На якийсь час ми розгубилися, зависли в цьому звичайному дні, коли небо таке яскраво-блакитне, а дерева відкидають довгі тіні. Я вийняла беруші й зрозуміла, що зовсім не чую серцебиття вежі. В голові не вкладалося, як може співіснувати з цим повсякденним те, що ми побачили внизу. Це було так, ніби ми зашвидко піднялися на поверхню після занурення в морські глибини, і пам’ять про побачені створіння нас змінила. Ми просто оглядали усе довкола в пошуку психолога, впевнені, що вона ховається, і все ще сподіваючись, що знайдемо її, адже були певні, що вона має пояснення. Через якийсь час це перетворилося на нездорову зацикленість — обшукувати одну й ту саму ділянку навколо вежі. Але впродовж години ми просто не могли зупинитися.

Зрештою, я не могла більше відкидати правду.

— Вона пішла, — сказала я.

— Можливо, повернулася в базовий табір, — припустила топограф.

— Ти згодна, що її відсутність означає провину? — запитала я.

Топограф сплюнула на траву й уважно подивилася на мене.

— Ні, не згодна. Можливо, з нею щось трапилося. Можливо, їй потрібно було повернутися в базовий табір.

— Ти бачила сліди черевиків. Ти бачила тіло.

Вона ворухнула автоматом.

— Просто ходімо в базовий табір.

Я її зовсім не розуміла. Я не знала, як вона ставиться до мене — вороже чи просто насторожено. Те, що ми піднялися на поверхню, без сумніву, її підбадьорило, але мені вона подобалася розгубленою.

В базовому таборі вона втратила частину своєї рішучості. Психолога там не було. Але не тільки її: психолог забрала половину наших припасів і більше половини зброї. Або прикопала десь неподалік. Але тепер ми знали, що вона жива.

Тепер ви маєте зрозуміти, як я почувалася, як мала почуватися топограф: ми були вченими, ми тренувалися спостерігати явища природи і результати людської діяльності. Ми не тренувалися протистояти тому, що виглядало як потойбічне. В незвичайних ситуаціях сама присутність когось, хто виглядає, як ворог, насправді заспокоює. Ми підступили до меж чогось небувалого, і менше ніж за тиждень втратили не тільки лінгвіста (на межі), але й антрополога і психолога.

— Гаразд, здаюся, — сказала топограф, відкидаючи автомат і падаючи на стілець навпроти намету антрополога, поки я обшукувала його зсередини. — Я готова повірити тобі на сьогодні. Я повірю тобі, бо в мене просто немає вибору. Бо в мене немає кращих теорій. Що мені тепер робити?

У наметі антрополога жодних підказок не знайшлося. Жах від того, що з нею трапилося, все ще терзав мене. Бути присилуваною на щось самовбивче. Якщо я права, то психолог — убивця більшою мірою, аніж те, що врешті порішило антрополога.

Коли я не відповіла топографу, вона повторила вдруге, з притиском:

— То якого біса нам тепер робити?

Я вилізла із намету й відповіла:

— Перевіримо зразки, які я взяла, проявимо й переглянемо фотографії. А завтра, можливо, знову спустимося у вежу.

Топограф різко реготнула, намагаючись дібрати слова. Здавалося, її обличчя на мить напружилося, можливо у спробі подолати привид якогось гіпнотичного навіювання. Врешті вона видала:

— Ні, я в це місце більше не спущусь. І це тунель, не вежа.

— І що ж ти хочеш робити натомість? — спитала я.

Вона наче подолала якусь перепону — тепер вона говорила швидше, рішучіше.

— Ми повернемося до межі й чекатимемо на евакуацію. В нас немає ресурсів, щоб продовжувати, і якщо ти права щодо психолога, яка десь тиняється і щось намислила, навіть якщо так, це не впливає на ситуацію. Якщо ж ти помилилася, і вона вже мертва або поранена, бо на неї щось напало, нам теж слід забиратися звідси к бісовій матері.

Вона закурила сигарету, одну з небагатьох, що в нас були. Випустила з носа дві довгі цівки диму.

— Я не готова повертатися, — відповіла я, — ще не готова.

Навіть близько не готова, не зважаючи на те, що трапилося.

— Тобі тут більше подобається, дійсно подобається, правда? — запитала топограф, і в її голосі прорізався чи то жаль, чи то огида. — Ти вважаєш, що це триватиме довго? От що я скажу тобі, навіть на військових навчаннях, планованих для відтворення поганих наслідків, я бачила кращі шанси.

Нею керував страх, хай навіть вона була права. І я вирішила позичити в психолога тактику затягування.

— Давай глянемо на те, що нам вдалося добути, а потім вирішимо, що робити. Ти завжди можеш вирушити до межі завтра.

Вона знову затягнулася сигаретою, осмислюючи почуте. Межа була на відстані чотириденного переходу.

— Звучить справедливо, — сказала вона, на мить відтанувши. Я не сказала те, що подумала: насправді все могло бути не так вже й просто. Вона могла перетнути межу в зворотному напрямку лише в переносному розумінні, як мій чоловік, позбувшись всього, що робило її особою. Але я не хотіла, щоб вона почувалася так, наче шляху до відступу немає.

Я провела решту дня, розглядаючи зразки під мікроскопом, на саморобному столику біля свого намету. Топограф працювала з фотографіями в наметі, облаштованому як тимчасова проявна, гнітючий процес для того, хто звик до цифрових знімків. Поки знімки сохли, вона зайнялася рештками карт і документів, які залишилися в базовому таборі від попередньої експедиції.

Мої зразки виявилися невиразним безглуздям із незрозумілим завершенням. Клітини біомаси, яка утворювала слова на стіні, мали незвичну будову, але в допустимих рамках. Або ж вони надзвичайно вправно мімікрували під певні види сапротрофних організмів. Я подумки відзначила, що треба взяти зразок зі стіни просто під словами. Я не знала, як глибоко проникли гіфи, чи є якісь вузлові утворення під цими гіфами, які мають тільки сигнальну функцію.

Зразки тканин істот, схожих на долоньки, не піддавалися жодному поясненню, це було дивно, але нічого мені не дало — маю на увазі, що у зразку не було клітин, тільки суцільна бурштинова поверхня з вкрапленнями пухирців повітря. Водночас я припустила, що це забруднена проба або доказ того, що організм швидко розкладається. Інша думка прийшла мені надто пізно, щоб її перевірити: вдихнувши спори організму, я спричинила реакцію проби. Я не мала медичного обладнання, щоб пройти діагностику, яка могла б виявити подальші зміни мого тіла чи свідомості з часу зараження.

А ще був зразок із пробірки антрополога. Я залишила її наостанок з очевидних причин: топограф зробила зріз, поклала на предметне скло і записала, що вона побачила в мікроскоп.

— Чому? — запитала вона, — чому я роблю це замість тебе?

Я вагалася:

— Гіпотетично… може відбутися зараження.

Обличчя напружене, щелепи стиснуті.

— Гіпотетично, чому це ти можеш бути більш або менш заразною за мене?

Я стенула плечима:

— Нічого конкретного. Просто я першою знайшла слова на стіні.

Вона глянула на мене, наче я бовкнула нісенітницю, різко розсміялася.

— Ми влізли набагато глибше, ніж це. Ти правда вважаєш, що ці маски можуть нас вберегти? Від усього, що тут відбувається?

Вона помилялася — я вважала, що вона помилялася, але я не стала її виправляти. Люди спрощують і знецінюють дані з багатьох причин.

Більше не було про що говорити. Вона повернулася до своєї роботи, а я схилилася над мікроскопом зі зразком того, що вбило антрополога. Спершу я не зрозуміла, на що саме дивлюся, адже це було так несподівано. Це була нервова тканина — і водночас це не було схоже на жодну нервову тканину. Клітини були виразно людськими, але з певними невідповідностями. В першу мить я подумала, що зразок зіпсувався, але якщо так, то не через мене: запис топографа точно описував побачене мною, і поглянувши на зразок знову, вона підтвердила, що він не змінився.

Я мружилася в лінзи мікроскопа, піднімала голову, знову мружилася, наче я не бачила зразок правильно. Потім я всілася за нього і дивилася, поки зображення не перетворилося на набір кіл і карлючок. Чи правда зразок був людським? Чи він тільки прикидався людським? Я вже казала, були невідповідності. І як антрополог узяла зразок? Просто підійшла до створіння з ложкою для морозива і спитала: «Можна взяти шматок мозку на біопсію?» Ні, зразок походив із крайньої частини, чогось зовнішнього. Що означало, що це не могла бути нервова тканина, що вона однозначно не людська. Я знову почувалася загубленою, зовсім втраченою.

Топограф підійшла і кинула на стіл переді мною проявлені фотографії.

— Непотріб, — сказала вона.

Фотографії слів на стіні буяли ясними, розпливчатими кольоровими плямами. Всі решта фотографій, на яких було ще щось, окрім слів, відображали первісну пітьму. Кілька проміжних фотографій також були розфокусовані. Я знала, що причиною стало повільне, рівномірне дихання стін, які також виділяли тепло, чи якесь інше джерело викривлень. Ця думка привела мене до усвідомлення, що я не взяла проби зі стін. Я розпізнала в словах живі організми. Я знала, що стіни теж ними були, але мій мозок сприймав їх як нерухому частину будівлі. Навіщо брати з них зразки?

— Я знаю, — сказала топограф, неправильно витлумачивши мою лайку, — зі зразками теж не пощастило?

— Ні, взагалі не пощастило, — сказала я, втупившись у фотографії. — Що-небудь в картах чи паперах?

Топограф пирхнула:

— Жодної в біса зачіпки. Взагалі нічого. Крім того, що всі вони зациклилися на маяку — спостерігати маяк, піти на маяк, пожити в бісовому маяку.

— Так що в нас нічого немає.

Топограф це проігнорувала, запитавши натомість:

— То що нам тепер робити?

Було очевидно, що вона ненавидить це питання.

— Вечеряти, — відповіла я. — Прогулятися по периметру, щоб переконатися, що психолог не залягла у кущах. Подумати про те, що робитимемо завтра.

— Я скажу тобі, що ми завтра не робитимемо. Ми не повернемося в тунель.

— Вежу.

Вона зиркнула на мене.

Не було сенсу з нею сперечатися.

У сутінках знайомий стогін долинув з-над солончакових боліт, ми саме вечеряли біля багаття. Я майже не звернула на нього уваги, повністю захоплена їдою. Їжа здавалася такою доброю, навіть не знаю чому. Я її поглинала, натомість топограф вражено дивилася на мене. Мало чого ми могли сказати одна одній, а то й зовсім нічого. Розмовляти означало планувати, а нічого із запланованого мною її б не потішило.

Здійнявся вітер, почався дощ. Я бачила кожну краплю дощу настільки чіткою, як маленький багатогранний рідкий діамант, що мінився навіть у присмерку, я чула запах моря і уявляла, як котяться хвилі. Вітер був ніби живий, він увійшов у кожну клітинку мого тіла, він також мав землистий запах, принесений з очеретів на болотах. Я намагалася не зважати на зміни безпосередньо поруч із вежею, але мої чуття надто загострилися, стали надто тонкими. Я вже до цього звикла, але в такі хвилини я пам’ятала, що лише день тому я була кимось іншим.

Ми розподілили нічні чергування. Позбавити себе сну виглядало менш нерозсудливим, аніж дозволити психологу підкрастися до нас непоміченою, вона знала розміщення кожної пастки в огорожі периметру, а в нас не було часу їх перевстановити. Я дозволила топографу вартувати першою як жест доброї волі.

Посеред ночі топограф прийшла підняти мене на другу варту, але я вже прокинулася через грім. Вона нерадо подалася спати. Сумніваюся, що вона мені довіряла, я думаю, в неї просто вже злипалися очі після буремного дня.

Дощ посилився. Я не хвилювалася, що нас затопить — це були армійські намети й вони витримували будь-що, менше за ураган. Та в будь-якому разі я не збиралася спати, я хотіла відчути бурю. Тож я вийшла надвір, в бурхливу водну стихію, під удари поривчастого вітру. Я вже чула, як топограф посопує у наметі, вона, мабуть, спала й в гірших умовах. Тьмяне світло сигнальних ліхтарів блимало по краях табору, перетворюючи намети на трикутники тіней. Навіть пітьма здавалася мені більш живою, вона обіймала мене, наче щось матеріальне. І я б не сказала, що це була зловісна присутність.

Тієї миті я відчула, ніби підготовка, моє колишнє життя, світ, який я лишила позаду, — все було тільки сном. Ніщо з цього більше не мало значення. Тільки це місце було значимим, тільки ця мить, і не тому, що психолог загіпнотизувала мене. В полоні цих відчуттів я дивилася вдалину, на узбережжя, крізь нерівні вузькі просвіти між деревами. Там скупчилася ще більша пітьма, там злилися ніч, хмари й море. Щось понад мого розуміння, інша межа.

І крізь цю пітьму я побачила його: зблиск жовтогарячого світла. Тільки крихту світла, дуже далеко в небі. Це збентежило мене, поки я не зрозуміла, що світло має йти від маяка. Я почала вдивлятися: спалах рухався ліворуч і вгору і раптом зник, щоб за кілька хвилин з’явитися набагато вище, а потім зникнути назовсім. Я чекала повернення світла, але воно не з’явилося. З певних причин, що довше світло не з’являлося, то сильніше я непокоїлася, наче в цьому дивному місці світло — будь-яке світло — було знаком цивілізації.

Коли мій чоловік повернувся з одинадцятої експедиції, цілий день вирувала буря. Прозорий, наче сон, наче дещо напрочуд знайоме, був цей день: знайомі справи, але дивний спокій, навіть більш дивний за моє примирення з тим, що він має піти.

В ті останні тижні перед його експедицією ми затято сперечалися. Я штовхала його на стіни, жбурляла в нього речі. Будь що, аби пробитися крізь броню рішучості, яка, як я тепер знаю, могла бути нав’язана йому гіпнотичним навіюванням. «Якщо ти підеш, — сказала я, — можеш не повертатися, і не думай, що я стану чекати тебе тут, якщо таки підеш». Він люто засміявся і сказав: «О, а хіба ж ти чекала на мене увесь цей час? Хіба я уже повернувся?» На той час він цілком утвердився у своєму намірі, і відтоді кожна перешкода була для нього тільки підставою для грубуватих жартів — і це виглядало цілком природно, діяв він під гіпнозом чи ні. Це було притаманне йому — утвердитися в чомусь і йти до мети, незалежно від наслідків, дозволити поштовху стати нав’язливою потребою, надто якщо він думав, що докладається до справи, яка важить більше за нього. Це було однією з причин, що змусила його залишитися в морській піхоті на другий термін.

Наші стосунки певний час були хисткими через те, що він був компанійським, а я любила самотність. Раніше це було джерелом сили наших стосунків, але не тепер. Я не тільки вважала його привабливим, але й захоплювалася його впевненістю, відкритою вдачею, його потребою бути з людьми — я вважала, що це врівноважує мої власні якості. Також він мав добре почуття гумору, і коли ми вперше зустрілися у велелюдному місцевому парку, він подолав мою відлюдність, вдаючи, начебто ми — два детективи, які розслідують справу й прийшли сюди стежити за підозрюваним. І ми збирали відомості про життя людського вулика, який роївся довкола, та й власне про себе самих…

Попервах я мала виглядати для нього загадковою — моя стриманість, моя потреба в самотності — навіть після того, як він думав, що подолав увесь мій опір. Наче я була головоломкою, яку треба розв’язати, або він вважав, що одного дня пізнає мене краще, якщо проб’ється в якесь інше місце, якесь ядро всередині мене, де живе інша людина. Під час однієї з наших сварок він навіть зізнався, що своєю участю в експедиції він намагався показати, наскільки сильно я відштовхую його, хоча потім, присоромлений, забрав свої слова назад. Я сказала йому в лоб, щоб не було жодних недомовок: тієї особи, яку він із усіх сил намагається пізнати, просто не існує, я є такою, якою здаюся на перший погляд. І це ніколи не зміниться.

На початку наших стосунків я розповіла чоловікові про ставок, коли ми лежали в ліжку (а цим ми часто займалися). Він був захоплений, можливо, навіть думав, що за цим будуть ще більш цікаві одкровення. Він відкинув частини, у яких ішлося про самотнє дитинство, щоб повністю зосередитися на ставку.

— Я би на ньому човники пускав.

— А капітаном безсумнівно був би Старий Стрибун, — сказала я, — і все було б миленько й гарненько.

— Ні. Бо я знайшов би тебе — похмуру, вперту й зловісну. Надзвичайно зловісну.

— А я б вважала тебе легковажним і з усіх сил бажала б, щоб черепахи потопили твій човник.

— Якби й потопили, я б зробив інший, навіть кращий, і всім би розказав про зловісну дівчинку, що розмовляє з жабами.

Я ніколи не розмовляла з жабами, не люблю, коли тварин олюднюють.

— То що б змінилося, якби ми не сподобалися одне одному дітьми? — спитала я.

— О, ти б мені усім сподобалася, окрім цього, — вишкірився він. — Ти б мене забавляла, і я б усюди ходив за тобою. Без жодних вагань.

Тож ми пасували одне одному у свій дивний спосіб. Ми притягувалися, бо були різними і пишалися думкою, що це нас зміцнює. У цій вигадці ми знаходили так багато всього, впродовж такого довгого часу, і цей потік не вичерпувався аж поки ми не одружилися… а потім упродовж часу зруйнував нас у гнітючий своєю подібністю спосіб.

Але нічого з цього — ні добре, ні погане — не мало значення, коли він повернувся з експедиції. Я не ставила запитань, не наводила жодного з наших останніх аргументів. Того ранку, коли я прокинулась біля нього після його повернення, я знала, що наш час добігає кінця.

Я готувала йому сніданок, а за вікном лив дощ і небо розривала блискавка. Ми сіли за кухонний стіл навпроти прозорих розсувних дверей, що вели на заднє подвір’я. У нас була вражаюче ввічлива бесіда за сніданком з яєць і бекону. Він захоплювався формою нової сірої годівниці для птахів, яку я повісила; йому подобалося, як дріботить дощ по човну. Я спитала, як він почувається, і чи він виспався. Я навіть знову запитала про попередню ніч: чи була важкою подорож додому.

— Ні, — сказав він, — без проблем.

На його обличчі зблиснула згадка про його колишню усмішку, яка мене так дратувала.

— Скільки часу вона тривала? — спитала я.

— Ніскільки.

Я не могла зрозуміти його виразу обличчя, але у цій пустоті я відчувала щось жалобне, те, що залишалось всередині, прагло спілкуватися, але не могло. Мій чоловік, скільки я його знала, ніколи не був жалісливим чи меланхолійним. І це трохи мене лякало.

Він спитав, як проходять мої дослідження, і я розповіла про деякі нові розробки. В той час я працювала на компанію, яка розробляла природні матеріали для утилізації пластику та інших речовин, які не розкладаються. Це було нудно. Раніше я займалась польовими дослідженнями, які спонсорувались різними програмами та грантами. А ще раніше я була активним захисником природи і брала участь у протестах, на волонтерських засадах обдзвонювала спонсорів.

— А як твоя робота? — спитала я обережно. Я не знала, скільки ще зможу ходити по колу, готова в будь-який момент втекти від таємниці за перших її ознак.

— Ну, ти знаєш, — почав він так, ніби його не було лише кілька тижнів, а я була його колегою, а не коханою дружиною. — Ну, ти знаєш, як завжди — нічого особливо нового. — Він зробив великий ковток апельсинового соку. Він так смачно його пив, що на хвилину чи дві мені здалось, що в будинку не існує нічого, окрім цієї насолоди. Потім він буденно спитав про інші домашні зміни.

Пізніше ми сиділи на порозі, споглядаючи за стіною води, за калюжами, що утворюються в клумбах. Ми трохи почитали, повернулись додому і зайнялись коханням. Це було монотонне, бездушне злягання, приємне лиш тому, що погода сприяла нам. Якщо до того моменту я вдало прикидалася, то тепер не могла робити вигляд, що мій чоловік був повністю присутній.

Я знайшла для нього старий фільм про вітрильну регату, говорила ні про що. Він питав про якихось своїх друзів, але я не відповідала. Я ніколи їх не бачила. Вони ніколи не були мені друзями, я ніколи не заводила друзів — я отримала їх в комплекті з чоловіком.

Ми спробували пограти в настільну гру, сміялися із безглуздих запитань. Пробіли в його знаннях стали занадто очевидні, і ми зупинилися. Запала тиша. Він почитав газету і переключився на свій улюблений журнал під час перегляду новин. Або, можливо, він просто вдавав, що робить усе це.

Коли я прокинулась від денного сну на диванчику, дощ закінчився, а чоловіка поряд зі мною вже не було. Я намагалася не панікувати, коли перевірила всі кімнати і не знайшла його. Я вийшла на вулицю і нарешті побачила його поруч із будинком. Він стояв біля човна, який купив кілька років тому і який ми ніяк не могли помістити в гараж. Це був просто човен для прогулянок, лише сім метрів у довжину, але чоловік любив його.

Коли я підійшла і наші пальці сплелися, в нього був розгублений і спантеличений вираз обличчя, так, ніби він пам’ятав, що човен важливий для нього, але не пам’ятав чому. Він не помічав, що я була поряд, продовжував все з більшою бездумністю витріщатися на човен. Я майже відчувала, як він намагається згадати щось важливе; і тільки пізніше я зрозуміла, що це стосувалось мене. Він міг сказати мені щось життєво важливе, якби тільки згадав що. Так ми й стояли, і хоча я відчувала його тепло, важкість фізичної присутності і звук його рівного дихання, ми були далеко одне від одного.

Через певний час я більше не могла це терпіти: його відстороненість, мовчазне невизначене занепокоєння. Я відвела його в дім. Він не пручався, не намагався зупинити мене, чи подивитися через плече на свій човен. Думаю, саме тоді я і прийняла рішення. Якби він хоч озирнувся, якби хоч намагався пручатися, все могло бути інакше.

Коли він закінчував вечеряти, за ним приїхали: чотири чи п’ять машин без номерних знаків і фургон спостереження. Це не було вторгнення з окриками та зброєю. Навпаки, вони наближалися до нього з повагою, хтось навіть сказав би — з острахом: так зазвичай наближаються до бомби, яка ще не розірвалася. Він пішов без спротиву, а я дозволила їм забрати з мого дому цього чужинця.

Я б не змогла їх зупинити, та й не хотіла цього.

Останні кілька годин співіснування з ним у наростанні паніки переконали мене: що б не трапилось у Нуль-зоні, воно перетворило мого чоловіка на порожню оболонку, яка повністю функціонує на автоматі — щось абсолютно чуже. З кожним його нетиповим словом чи рухом пам’ять про людину, яку я знала, все більше віддалялася. І незважаючи ні на що, збереження цієї пам’яті було для мене важливе. Саме тому я подзвонила на номер, який він залишив мені на крайній випадок. Я не знала, що з ним робити, і не могла більше співіснувати поряд з ним, таким зміненим. Коли його забрали, я радше відчувала полегшення, а не провину за зраду. Що ще я могла зробити?

Як я і казала, я відвідувала його в центрі спостереження до самого кінця. Навіть під гіпнозом на тих записах інтерв’ю він не міг сказати нічого нового; хіба що від мене це приховували. Переважно я пам’ятаю постійний сум в його словах: «Я безкінечно довго йду стежкою від межі до базового табору. Це дуже довго, і я знаю, що зворотній шлях буде ще довшим. Зі мною нікого немає. Я зовсім один. Дерева насправді не дерева, птахи — не птахи, і я — не я, а щось, що йде безкінечно довго».

Це єдине, що я дізналась про нього після його повернення. Глибока і безкінечна самотність, ніби йому зробили подарунок, з яким він не знав, що робити. Подарунок, який був для нього отрутою і, зрештою, вбив його. Але чи вбив би він мене? Це питання засіло в мені відтоді, як я дивилась в його очі в останні хвилини, намагаючись прочитати його думки, але так і не прочитала.

Моя робота в стерильній лабораторії ставала дедалі одноманітнішою, і я все думала, що так нічого і не дізнаюсь про Нуль-зону, поки не потраплю туди. Ніхто не міг мені про неї розповісти, і ніщо не могло замінити цього знання. Тож за кілька місяців після смерті мого чоловіка я записалася добровольцем в експедицію до Нуль-зони. Ніколи раніше дружина члена одної експедиції не брала участі у наступній. Я думаю, мене взяли почасти для того, щоб подивитися, чи вплине на щось цей зв’язок. Я думаю, мене прийняли заради експерименту. Але знову ж таки, може вони від самого початку розраховували, що я запишусь.

До ранку дощ припинився і небо стало пронизливо-синім, майже зовсім без хмар. Лише соснові гілки, розкидані поверх нашого намету, брудні калюжі та повалені дерева на дорозі вказували на бурю минулої ночі. Сяйво, яке вдерлося в мої органи чуття, ширилось у мене в грудях, і я ніяк інакше не можу це пояснити. Всередині мене було сяйво — якийсь рій енергії, якесь очікування; те, що протистояло моєму безсонню. Чи було це частиною змін? Навіть якщо так, це не мало значення — я не могла боротися з тим, що відбувалося всередині мене.

Крім того, я розривалася між вибором: маяк чи вежа. Якась частина сяйва в мені хотіла негайно повернутись до темряви, але логіка, чи її відсутність, підказувала ніколи цього не робити. Кинутись назад у вежу, бездумно і без плану — це був би акт віри, схиблене рішення чи необачність. Нічого іншого за цим немає. Але тепер я знала, що минулої ночі хтось був у маяку. Якщо психолог шукала там прихисток і я зможу відстежити її, це дасть мені нове осяяння для подальших досліджень вежі. Це все здавалось мені дуже важливим — важливішим, ніж минулої ночі, адже кількість незвіданого зросла в десятки разів. Тож до моменту розмови з топографом я прийняла рішення на користь маяка.

Ранок приніс відчуття і запах свіжості нового початку, якого насправді не передбачалося. Топограф не хотіла повертатись у вежу, але й маяк їй теж був нецікавий.

— А ти не хочеш з’ясувати, чи там психолог?

Топограф подивилась на мене, ніби я несповна розуму.

— Місце на підвищенні з гарним оглядом навсібіч й ідеальною позицією для обстрілу? Місце, де, як нам сказали, залишилася зброя для експедицій? Я краще випробую долю тут. Якби ти була розумніша, зробила б те саме. Все, що ти можеш «з’ясувати» — що тобі не подобається стріляний отвір у голові. Крім того, вона може бути і в іншому місці.

Її впертість просто вбивала мене. Розділятись я не хотіла із суто практичних міркувань — хоча нам і справді казали, що попередні експедиції залишили зброю на маяку, я була впевнена, що залишившись без мене, топограф просто повернеться додому.

— Або маяк, або вежа, — сказала я, уникаючи гострих питань, — і краще нам знайти психолога перед поверненням у вежу. Вона бачила, що вбило антрополога, і знає значно більше, ніж сказала нам. Невисловлена думка: можливо, якщо мине день або два, що б не жило у вежі, повільно виписуючи слова на стіні, воно зникне або піде від нас настільки далеко, що нам його ніколи не наздогнати. Але це наводило на думку про тривожний образ безкінечної вежі, яка незліченними рівнями занурюється в землю.

Топограф схрестила руки на грудях:

— Ти справді цього не розумієш? Місію завершено.

Чи боялася вона? Чи я їй просто так не подобалася, що вона не могла погодитися? Яка б не була причина, її спротив сердив мене, як і зверхній вираз обличчя. В якусь мить я зробила те, про що тепер шкодую. Я сказала:

— Немає жодного зиску від ризику іти до вежі просто зараз.

Я гадала, що добре вдала інтонації психолога в одному з її гіпнотичних сигналів, але обличчя топографа здригнулося, наче вона на мить втратила орієнтацію. Коли воно прояснилося, його вираз свідчив: вона зрозуміла, що я спробувала зробити. Це було навіть не здивування, я щойно підтвердила той образ, який вона поволі формувала про мене. А я зрозуміла, що гіпнотичні сигнали працюють тільки з голосу психолога.

— Ти зробиш усе, щоб домогтися свого, правда ж? — сказала топограф, але непереборним фактом було те, що вона тримала автомат. Що за зброю мала я? І я сказала собі, що не бажаю, щоб смерть антрополога стала марною, тому й вибрала такий спосіб дій.

Коли ж я промовчала, вона зітхнула і втомлено сказала:

— Знаєш, я врешті збагнула це, проявляючи ці безглузді фотографії. Те, що мене найбільше непокоїть. Це не створіння в тунелі, не те, як ти поводишся і не те, що зробила психолог. Це автомат, який я тримаю. Цей бісів автомат. Я його розібрала, щоб почистити і виявила, що його так-сяк зляпали з деталей тридцятирічної давності. Ми не принесли з собою нічого сучасного. Ні одягу, ні взуття. Тільки старий мотлох. Уживаний непотріб. Увесь цей час ми жили в минулому. В чомусь на кшталт реконструкції. Але чому? Ти ж навіть не знаєш чому.

Вона насмішкувато пирхнула.

Це була найдовша її промова до мене. Я хотіла сказати, що це відкриття доволі посереднього рівня несподіваності в ієрархії наших відкриттів останніх днів. Але промовчала. Все, що мені лишалося — дипломатично промовчати.

— Ти побудеш тут, поки я повернуся? — спитала я.

Це було дуже важливе запитання, і мені не сподобалися ні тон відповіді, ні її швидкість.

— Як забажаєш.

— Не кажи того, чого не зможеш зробити, — попросила я. Я давно припинила вірити в обіцянки. В біологічні закони — так. У чинники довкілля — так. В обіцянки — ні.

— Замовкни, — сказала вона.

На цьому ми й розійшлися — вона лишилася сидіти на хисткому стільці з автоматом в руках, а я вирушила досліджувати джерело світла, яке побачила минулої ночі. У мене був наплічник із їжею і питвом, два пістолети, обладнання для збору зразків і один із мікроскопів. Чомусь я почувалася безпечніше, узявши мікроскоп із собою. Якась частинка мене, хоч як я умовляла топографа піти зі мною, раділа можливості досліджувати на самоті, бути незалежною від когось або за когось переживати.

Я кілька разів озирнулася, поки стежка не звернула вбік, а топограф усе ще сиділа, втупившись у мене, як відображення у кривому дзеркалі тієї мене, що існувала ще кілька днів тому.