Знищення

5. РОЗЧИНЕННЯ

Я ніколи не почувалася затишно у великих містах, хоч і змушена була жити в одному з них — оскільки мій чоловік мав бути тут, оскільки найкращі вакансії для мене були тут і оскільки довга робота в полі призводила до саморуйнування. Але я не була одомашненою твариною. Пилюка і масний бруд міста, нескінченна метушня, натовпи людей і постійна ілюмінація, яка приховує зірки, всюдисущий сморід бензину і тисяча інших способів, якими місто спричиняє наше руйнування… ніщо з цього не приваблювало мене.

— Куди ти йдеш посеред ночі? — кілька разів запитував мене чоловік місяців за дев’ять до того, як сам пішов разом з одинадцятою експедицією. Але в його запитанні я чула виразне: «Куди ти насправді йдеш?»

— Нікуди, — відповіла я. Усюди.

— Ні, справді, куди ти йдеш?

Це була його перевага — він ніколи не намагався йти за мною.

— Я тебе не зраджую, якщо ти про це.

Моя прямолінійність завжди зупиняла його, навіть якщо й не переконувала.

Я сказала йому, що нічні прогулянки заспокоюють мене, допомагають заснути, коли стрес чи нудьга від роботи стають надто сильними. Але насправді я не ходила далі зарослого травою пустиря. Мені подобався цей пустир, який зовсім не був пустим. Він був домом для двох видів слимачків, трьох видів ящірок, різних метеликів і бабок. Крім того, всюдиходи залишили в землі глибокі колії, а калюжі набрали стільки дощової води, що перетворилися на ставок. Сюди якось потрапила риб’яча ікра, тож тут можна було побачити мересниць і пуголовків, а ще водяних комах. Довкола ставка росла трава, завдяки їй земля не перетворювалась на драговину. Співочі птахи на шляху міграцій зупинялись тут на відпочинок.

Як природне середовище пустир не був складним, але його близькість притлумлювала поштовх стрибнути в машину і рвонути у найближчу дику місцину. Мені подобалися нічні поїздки: я могла бачити, як дорогу перебігає обережна лисиця, як тагуан відпочиває на телефонному стовпі. Дрімлюги збиралися довкола, щоб поласувати комахами, що злетілися на світло ліхтарів. Сови і миші розігрували прадавній ритуал хижак-жертва. Вони були насторожені одне супроти одного, але ця настороженість відрізняла їх від тварин у дикій природі — вона була ослаблена, як результат довгої нудної історії, казки про зловмисні вторгнення в змінені людьми території — трагедія минулих днів.

Я не розповідала чоловікові, куди саме ходжу по ночах, бо хотіла залишити це місце для себе. Пари часто роблять щось через звичку або очікування, і я не проти таких ритуалів. Інколи вони мені навіть подобалися. Проте мені доводилось бути егоїстичною щодо цього урбанізованого клаптика дикої природи. Він залишався у моїй голові, навіть коли я була на роботі, заспокоював мене, був міні-серіалом, який я переглядала. Я не знала, що поки я накладала цей пластир на свою потребу свободи, мій чоловік мріяв про Нуль-зону і про значно ширший простір. Пізніше ця паралель допомогла пом’якшити мій гнів під час його від’їзду і здолати мою розгубленість після його повернення у такому зміненому стані… навіть, якщо гола правда в тому, що я досі не розумію, за чим у ньому я тужу.

Психолог казала:

— Межа розширюється… щороку потроху.

Мені ця фраза здавалася надто обмеженою, дилетантською. Існують тисячі «мертвих» місць, як от пустир, який я спостерігала, існують тисячі перехідних екосистем, яких ніхто не бачить, які лишаються невидимими лише тому, що ми їх не використовуємо. Будь-що могло заселити їх, поки ми не звертали на них уваги. Ми звикли думати, що межа — це монолітна невидима стіна, але якщо члени одинадцятої експедиції змогли повернутись непоміченими, хіба не могли інші створіння вже перетнути її?

У цій фазі сяйва, коли я відновлювалася після поранень, Вежа постійно кликала мене. Я відчувала її фізичну присутність під землею. Відчуття, схоже на перший фізичний потяг, коли ти відчуваєш, де в кімнаті знаходиться об’єкт бажання, навіть не бачачи його. Частково цей потяг спонукало моє прагнення повернутись, а частково — вживлені спори, та я опиралася, бо спершу мала закінчити роботу. Ця робота мала також, якби я лишилася наодинці з нею, без якогось дивного заступництва, показати все в істинному світлі.

Почати з того, що моє начальство обмежувало мій доступ до інформації про аномалії Нуль-зони і навмисне збивало з пантелику. Наприклад, мені не сказали, що була прото-Нуль-зона, свого роду попередник, стартовий майданчик. Я перечитала тонни журналів, які докорінно зрушили моє уявлення про Нуль-зону. Не думаю, що прочитання більшої кількості експедиційних журналів скаже мені більше про Вежу і її вплив на людей. Передусім я дізналася, що незважаючи на те що межа розширюється, поглинання простору Нуль-зоною вважається процесом консервуючим. Додаткова інформація в журналах вказувала на повторювані цикли: коливання між аномаліями та нормальним станом, що допомогло простежити тенденцію. Проте, вочевидь, навіть ця інформація була відома моєму начальству, отже, попередні експедиції вже доповіли про це. Міф про існування лише кількох експедицій, дата початку, штучно призначена Південним Округом, мав катастрофічні наслідки, посиливши ідею циклів, що лежать в основі концепції просування.

Особисті подробиці, зафіксовані в журналах, описували героїзм і малодушність, рішення — правильні й хибні; та, зрештою, всі розповідали про неминучість. Ніхто з них не докопався до намірів чи цілей, бо сприймали їх як абстракцію. Всі вони загинули чи були вбиті, повернулися зміненими чи незмінними, але Нуль-зона продовжує існувати… поки наше начальство здається настільки наляканим можливістю подати ситуацію у принципово іншому світлі, що продовжує посилати експедиції, позбавлені інформації, ніби це єдине можливе рішення. Живити Нуль-зону, але не протистояти їй і, можливо, хтось випадково натрапить на рішення раніше, ніж вся земля перетвориться на Нуль-зону.

Я не можу пристати до жодної з теорій, але я отримала зловтішне задоволення, обмірковуючи їх.

Я залишила журнал чоловіка насамкінець, незважаючи на те, що він вабив мене сильніше за Вежу. Натомість я зосередилась на принесених речах: зразках зі зруйнованого селища, зразках тканин психолога і моєї власної шкіри. Я встановила мікроскоп на хисткому столі, котрий, як я розумію, топограф знайшла у такому непридатному стані, що він не привернув її уваги. Клітини психолога, як із неураженого плеча, так і з рани, виглядали як нормальні людські клітини. Мої власні клітини теж виявились в порядку. Це було неможливо. Я перевіряла зразки знову і знову, навіть по-дитячому вдавала, ніби вони мене зовсім не цікавлять, щоб потім раптово вкотре втупитися в них з пильністю орла.

Я вірила, що, коли не дивлюсь на клітини, вони перетворюються на щось зовсім інше, що сам акт спостереження змінює їх. Я знала, що це безумство, але я в це вірила. Я відчувала, ніби вся Нуль-зона глузувала з мене — кожна травинка, кожна комаха, кожна краплина води. Що трапиться, якщо Збирач досягне дна Вежі? Що трапиться, якщо він повернеться нагору?

Потім я дослідила зразки з села: мох з «лоба» купин, скалки деревини, клітини мертвої лисиці та щура. Деревина була справді деревиною. Щур був справді щуром. Мох та лисиця… були утворені з модифікованих людських клітин. Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців…

Думаю, я мала б підскочити над мікроскопом від шоку, але я не схильна до таких реакцій на будь-що, показане мені приладами. Тож зараз я обмежилась тихою лайкою. Кабан на дорозі до базового табору, дивні дельфіни, стражденна істота в очеретах. Навіть думка, що копії членів одинадцятої експедиції повернулися назад. Все підтверджувало свідчення мого мікроскопа. Тут відбувалися трансформації, і попри те, що я відчувала себе частиною «природного» середовища дорогою до маяка, я не могла заперечувати, що перехідний стан цих природних середовищ був глибоко неприродним. Мене охопило збочене полегшення; принаймні зараз я мала докази, що відбувалось щось дивне з мозковими тканинами Збирача, які взяла антрополог.

На той час в мене було достатньо зразків. Під час обіду я вирішила не витрачати зусиль на прибирання табору; більшість цього клопоту візьме на себе наступна експедиція. Це був ще один сліпучо сяючий день: дивовижне синє небо і надзвичайно комфортна температура. Деякий час я дивилась на метушню бабок у довгій траві, на піке й віражі червоноголових дятлів. Я просто відкладала неминучий візит у Вежу і гаяла час.

Коли я нарешті взялась за журнал чоловіка і почала читати, сяйво омило мене безконечною хвилею, поєднавши із землею, водою, деревами, повітрям, поки я відкривала його і відкривалася сама.

Ніщо в журналі чоловіка не здавалось несподіваним, за винятком стислості та нерозбірливого почерку. Більшість записів були адресовані мені. Я цього не хотіла, і як тільки усвідомила це, довелося притлумити бажання викинути журнал, ніби він був отруйним. Моя реакція не була пов’язана ні з любов’ю, ні з її відсутністю, а тільки з почуттям провини. Мій чоловік справді писав це для мене, а зараз він був або мертвий, або в такому стані, що я не могла б ні спілкуватися з ним, ні взаємодіяти.

Одинадцята експедиція складалася з дев’яти членів, усі чоловіки: психолога, двох медиків (один із них мій чоловік), лінгвіста, топографа, біолога, антрополога та археолога. Вони прийшли у Нуль-зону взимку, коли майже всі дерева скинули листя, а очерети стали чорними й товстими. Квіткові кущі «стояли похмурі», здавалось, що вони «скупчилися» вздовж дороги, — писав він. — «Менше птахів, ніж у звітах. Але куди вони зникають? Лише Жар-птасі відомо». Небо постійно затягувалося хмарами, а рівень води у кіпарисових озерах упав. «Жодної краплини дощу за весь час перебування тут», — написав він наприкінці першого тижня.

Вони теж знайшли те, що тільки я називаю Вежею, лише на п’ятий-шостий день. Я впевнена, що саме це зумовило вибір місця для табору. Проте рішення їхнього топографа нанести на карту ширшу територію вказує на те, що вони пішли іншим шляхом, ніж ми. «Ніхто з нас не хотів туди спускатись, — писав мій чоловік, — а я — менше за всіх». У нього була клаустрофобія. Інколи він навіть підводився з ліжка вночі і йшов спати на терасу.

Якою б не була причина, психолог не змушував експедицію до спуску. Вони дослідили територію значно далі зруйнованого села, до самого маяка, і навіть більше. Що ж до маяка, чоловік писав, що вони пережили страх не лише через видимі ознаки різні, але й через «надміру шанобливе ставлення до смерті, яке завадило впорядкувати речі». Гадаю, під цим він мав на увазі поперекидувані столи на нижньому поверсі. Він не згадував фото доглядача маяка, яке висіло на стіні. Це розчарувало мене.

Як і я, вони знайшли купу журналів на горі маяка, і теж були цим вражені. «У нас була гаряча суперечка щодо подальших дій. Я наполягав на поверненні додому, бо очевидно, що нам збрехали». Але в цей момент, мабуть, психолог відновив контроль над групою, хай і нетривкий. Одне з головних розпоряджень експедиціям Нуль-зони — триматися разом. Але в наступному ж записі експедиція вирішила розділитися, начебто заради виконання завдання треба було догодити кожному, щоб ніхто не надумав повертатися до межі. Другий медик, антрополог, геолог та психолог залишились у маяку читати щоденники і розвідувати територію довкола. Лінгвіст та біолог повернулися обстежувати Вежу. Мій чоловік і топограф продовжили досліджувати територію за маяком.

«Тобі сподобалося б, — йшлося в особливо піднесеному дописі, який, як на мене, виглядав не так оптимістичним, як тривожно ейфоричним. — Тобі сподобалось би світло на дюнах. Тобі сподобались би їх непередбачувані лінії, їх неприборкана природа».

Вони обстежували узбережжя цілий тиждень, ретельно наносячи на карту рельєф, і все чекали, що натраплять на межу, якої б форми вона не набула, — дещо, що зупинить їх просування вперед.

Вони не знайшли нічого.

Той самий краєвид день у день.

«Рухаємося на північ, якщо не помиляюсь, — написав він, — і хоча ми долаємо по двадцять-тридцять кілометрів щодня, нічого не змінюється. Все одне й те саме». Хоча він не мав на увазі, що вони «застрягли у просторово-часовій петлі», він знав, що «за всіма правилами вони вже мали перетнути межу». Справді, вони добряче заглибились у досі не нанесений на карту Південний Округ, як він його назвав. «На це нас надихнула ефемерність нашого начальства, яке нібито існує десь там, за межею».

Я теж знала, що Нуль-зона раптово закінчується неподалік маяка. Звідки я це знала? Начальство сказало під час підготовки. Тож я фактично нічого не знала.

Вони врешті повернулись, оскільки «далеко позаду ми помітили каскади світла, і ще більше світла — з центральної частини, а ще звуки, які ми не могли визначити. Ми почали хвилюватись за інших членів експедиції, яких залишили там». Коли ж вони повернулися, то знайшли «скелястий острів, побачений вперше» і «відчули непереборну потребу дослідити його, хоча дістатися його було непросто». Острів «мабуть, був раніше населеним — ми бачили кам’яні будиночки, розкидані по всіх пагорбах і на пристані внизу».

До маяка поверталися чотири дні, а не сім, «дорога наче скоротилась». В маяку вони з’ясували, що психолог зник, а на середині підйому відбулася справжня кривава бійня. Археолог (єдиний, хто вижив) «перед смертю сказав нам щось ніби з іншого світу піднялося сходами і вбило психолога, а потім забрало його тіло. Але потім психолог повернувся, — марив археолог. Там було тільки два тіла, і жодне не належало психологу. Археолог не міг цього пояснити. Він також не міг пояснити, чому вони перестріляли один одного, тільки знову і знову повторював: Ми не вірили в себе. Мій чоловік звернув увагу на те, що деякі рани були не від куль, а криваві сліди на стінах не скидалися на відомі мені місця злочину. Також на підлозі був дивний наліт».

Археолог «забився в куток сходового майданчика і погрожував пристрелити нас, якщо я підійду оглянути його рани. Досить скоро він помер». Після цього вони відтягли тіла зі сходів і поховали на пляжі недалеко від маяка. «Це було важко, Жар-птахо, і я не думаю, що ми колись оговтаємося. Зовсім ні».

У Вежі залишилися лінгвіст і біолог. «Топограф запропонував або повертатися уздовж пляжу вгору за маяк, або знову ж уздовж пляжу рушати узбережжям вниз. Але ми обидва знали, що це була просто втеча від фактів. І він насправді мав на увазі, що ми маємо припинити виконувати завдання і загубитися в середовищі».

Тепер середовище на них замірялось. Температура то різко підіймалась, то раптово падала. Глибоко під землею чувся гуркіт, який виявлявся в легких струсах. Сонце, як їм здавалось, мало «зелений відблиск», ніби «межа якось викривлювала наш зір». Вони також бачили «зграю птахів, які летіли вглиб континенту — різні види збилися разом: яструби, качки, орли, лелеки; ніби в них була єдина спільна мета».

У Вежі вони ризикнули спуститись лише на кілька рівнів. Я не знайшла ніяких згадок про написи на стінах. «Якщо лінгвіст та біолог і були тут, ми не мали наміру спускатись за ними». Вони повернулися до базового табору і знайшли там тіло біолога, якого було заколото, удари нанесено кілька разів. Лінгвіст залишив просту записку: «Пішов у тунель, не шукайте мене». В мене виникло співчуття до загиблого колеги. Немає сумнівів, що біолог намагався домовитися з лінгвістом. Принаймні, я так казала собі. Можливо, він намагався вбити лінгвіста, який на той момент вже точно був у ментальній пастці Вежі, у пастці написів, зроблених Збирачем. Зараз я розумію, що усвідомлення цих написів — це занадто для будь-кого. Топограф разом з моїм чоловіком повернулись до Вежі надвечір. Причина з журналів не зрозуміла — в записах були кількагодинні прогалини. Вночі вони побачили примарну процесію, яка рухалась до Вежі: сім із восьми членів одинадцятої експедиції, включно з двійником мого чоловіка і топографа. «І ось переді мною я сам: іду так скуто, обличчя таке порожнє. Очевидно, що не я, і все ж таки це я. Мене і топографа скував жах. Ми не намагалися спинити їх. Чомусь здавалося неможливим зупинити самих себе, і, не буду брехати, ми були до смерті налякані. Ми нічого не могли зробити — тільки стояли і дивилися, як вони спускаються. Відразу ж після цього все на мить стало на свої місця, я раптом все зрозумів. Ми померли. Ми були привидами, які блукають у ворожому середовищі, хоч ми про це не знали, люди живуть тут звичним життям, все так, як має бути тут… але ми не можемо бачити це через заслону, через викривлення».

Поволі мій чоловік струсив з себе це відчуття. Вони сховались за деревами недалеко від Вежі і перечекали кілька годин, щоб пересвідчитись, що двійники не повернуться. Вони сперечалися, що робити, якщо це станеться. Топограф хотів убити їх, мій чоловік — допитати. Залишковий шок завадив їм завважити відсутність психолога серед них. Якоїсь миті від Вежі почулося шипіння, наче від витоку пари, а в небо з Вежі вдарив промінь світла, а потім так само раптово все зникло. Нікого не дочекавшись, чоловіки повернулись у базовий табір.

На цьому етапі вони вирішили розділитися. Топограф побачив усе, що йому було потрібно і планував негайно від базового табору вирушити стежкою до межі. Мій чоловік відмовився від цієї ідеї, тому що з журналів попередників зрозумів, що «повернення через точку входу — це ще одна пастка». Мій чоловік через якийсь час, не зустрівши жодних перешкод, вирішив рухатись далі на північ, адже «зросла недовіра до самої ідеї межі», хоча він поки що не міг узагальнити «потужність цього відчуття» в струнку теорію.

Прямий опис подій експедиції ішов укупі з більш особистими спостереженнями, і я не маю наміру тут це обговорювати… окрім уривка, що стосується водночас Нуль-зони і наших стосунків.

Повільно і болісно я усвідомлювала, про що читала з перших сторінок його журналу. Мій чоловік жив насиченим внутрішнім життям, яке надто відрізнялось від його компанійської маски, і якби я краще його знала і пропустила через свій захисний бар’єр, могла б це зрозуміти. Але я цього не зробила. Я впустила в своє серце ставок із пуголовками і грибок, який руйнує пластик, але не свого чоловіка. З усього, що було написано в щоденнику, цей аспект вразив мене найбільше. Він вклав свою частку в наші проблеми, надто сильно підштовхуючи мене, вимагаючи від мене надто багато, намагаючись побачити в мені щось, чого немає. Я завжди могла виставити свою дистанцію. А тепер вже надто пізно.

Його особисті спостереження містили багато милих зауваг. Опис припливних басейнів серед скель вздовж узбережжя нижче за маяком. Тривалі спостереження нетипового використання водорізами залишених відпливом на березі устриць для вилову великої риби. Фотографії припливного басейну були вкладені в кишеньку обкладинки. Туди ж були вкладені засушені фрагменти рослин: тоненький стручок та листя невідомого походження. Мій чоловік не цікавився усім цим, навіть спостереження за водорізом чи заповнення щоденника вимагало від нього величезної концентрації. Я знала, що всі ці речі були для мене, і тільки для мене. В них не було жодної ніжності, але і їх стриманість багато про що мені говорила. Він знав, як я ненавиджу слова на зразок любові.

Останній запис датується його поверненням у маяк. «Я знову підіймаюсь уздовж узбережжя, однак не пішки. В зруйнованому селі знайшовся човен, занедбаний та прогнилий, але в мене є достатньо дощок із зовнішньої стіни маяка, щоб полагодити його. Буду плисти вздовж берега так далеко, як тільки зможу, аж до самого острова, а може й далі. Якщо ти читаєш це, саме туди я і прямую, там я і буду». Чи могла бути серед множини перехідних екосистем одна ще навіть більш перехідна, яка знаходиться вже поза впливом Вежі, але ще не під впливом межі?

Коли я закінчила читати журнал, перед моїми очима виникла заспокійлива картина, як мій чоловік сідає у відремонтований ним човен, минає бурхливий прибій і вирушає в мирну, тиху далечінь. Він рухається на північ уздовж узбережжя, сам, переживаючи всі маленькі щасливі моменти свого життя. Я відчула надзвичайну гордість за нього. Тепер я знала, як все розв’язалось. Я відчула це інтуїтивно; такого зв’язку між нами не було раніше.

Потім, у миттєвих проблисках, в обривках думок, в осмисленні прочитаного я міркувала, чи веде він журнал знову, чи око дельфіна здалося мені знайомим не тому, що було таким схожим на людське? Дуже скоро я викинула з голови цю нісенітницю; питання можуть зруйнувати, якщо ти уникаєш відповіді на них достатньо довго.

Мої рани під час дихання спричиняли постійний, але терпимий біль. Не випадково вночі сяйво активізувалось, піднімаючись зі шлунка через легені до самого горла, тож я уявляла, як туманний промінь виривається з мого рота. Я здригнулась, коли уявила сяючий шлейф психолога, який видно здалеку, наче аварійний сигнал. Я не могла чекати ранку, навіть незважаючи на лихе передчуття щодо віддаленого майбутнього. Я повернусь у Вежу просто зараз. Це єдине місце, куди я можу піти. Я залишила автомат та іншу зброю, крім одного пістолета і свого ножа. Я залишила наплічник, а пляшку з водою пристебнула до пояса. Свій фотоапарат я залишила на півшляху до Вежі, під каменем. Бажання все фотографувати та фіксувати буде лише відволікати, а фотографії вартують не більше, ніж зразки. Десятки журналів чекали на мене в маяку. Покоління експедицій маячили переді мною. Обтяжливість цього, безглуздість цього пройняли мене до живого. Все намарно.

Я взяла з собою ліхтарик, та все одно дуже погано бачила через зелене світло, яким світилось моє тіло. В темряві я дуже швидко пройшла стежиною, яка вела до Вежі. Чорне безхмарне небо обрамляли високі сосни. Вони підкреслювали абсолютну безмежність небес. Не було ані кордонів, ані штучного світла, що затьмарили б тисячі мерехтливих точок. Я бачила все. Коли я була дитиною, довго дивилася на небо і чекала, коли впаде зірка. Коли стала дорослою — дивилась на зірки з даху свого котеджу біля затоки, і пізніше, обстежуючи пустир, я дивилася не тільки на падаючі зірки, але й на звичайні та намагалася уявити, яке життя може бути в тих небесних припливних басейнах, так далеко від нас. Зірки, які я тепер бачила, виглядали дивно, безладно розкидані в пітьмі новими узорами, коли щойно минулої ночі я насолоджувалася їх близькістю. Чи я тільки тепер побачила їх ясно? В цій думці не мало бути похмурого задоволення.

Коли я ступила до Вежі, серцебиття здалося мені більш віддаленим, маска міцно затуляла ніс і рот. Я не знала, чи запобігаю подальшому зараженню, чи просто намагаюся стримати власне сяйво. Біолюмінесценція слів на стіні зросла, і, здавалося, світіння відкритих ділянок моєї шкіри відповідає тим самим, освітлюючи мій шлях. З іншого боку, я не відчувала жодної різниці, проходячи перші рівні. Хоч верхня частина здавалася знайомою, це відчуття врівноважувалося (що витвережувало) розумінням того, що це мій перший самостійний спуск у Вежу. З кожним новим поворотом, далі в пітьму, яку розсіювало тільки непевне зелене світло, я все більше і більше очікувала, що з тіні щось вискочить і кинеться на мене. В такі миті я шкодувала, що зі мною немає топографа, і мусила притлумлювати провину. Незважаючи на власну зосередженість, я виявила, що мене ваблять слова на стіні, навіть якщо я намагалася зосередитися на більших глибинах, ці слова повертали мене назад. Має бути прощення і милість в цих тінистих рослинах вони дадуть темні квіти зуби яких перемелють підживлять і возвістять прихід нової ери…

Пізніше, ніж уявляла, я дісталася місця, де ми знайшли антрополога мертвою. Чомусь мене здивувало те, що вона досі тут лежить, оточена уламками свого минулого — шматками одягу, пустим наплічником, кількома розбитими пробірками, її голова була, як проломлений кордон. Її вкривав рухливий килим блідих організмів, я підійшла ближче й впізнала схожих на долоньки паразитів, які жили серед слів на стіні. Було неможливо сказати, вони захищають, змінюють чи руйнують її тіло, — так само, як я не знала, чи дійсно перед топографом біля базового табору з’явилася якась версія антрополога, коли я вирушила до маяка…

Я не затрималась, а попрямувала далі.

Тепер серцебиття Вежі обросло луною і стало гучнішим. Слова на стіні знову стали свіжішими, наче щойно «обсохли» після створення. Я почула приховане за серцебиттям гудіння, ніби монотонний зумер виклику. Крихка затхлість цього простору поступилася чомусь більш тропічному і солодкавому. Я зрозуміла, що стікаю потом. Більш важливо те, що сліди Збирача під моїми черевиками стали свіжішими, липкішими. Я намагалася триматися стіни праворуч, щоб уникати речовини. Вона була також змінена, її вкривав тонкий шар моху чи лишайнику. Мені не подобалося тулитися спиною до нього, щоб уникнути речовини на підлозі, але вибору не було.

Після майже двогодинного повільного просування серцебиття Вежі зросло до такого рівня, що від нього, здавалося, здригаються сходи, а приховане гудіння розкололося на часті потріскування. Мої вуха дзвеніли від них, моє тіло вібрувало, мій одяг просочився потом через високу вологість, задуха майже змусила мене зірвати респіратор, щоб ковтнути повітря. Але я опиралася спокусі. Я була близько. Я знала, що я була близько… не знати до чого.

Слова на стіні були такі свіжі, що аж точилися вогкістю, схожих на долоньки створінь було мало, а ті, що були, скидалися на стиснуті кулачки, ніби не до кінця прокинулися й ожили. Померлі пізнають життя у смерті бо все розкладеться але не забудеться і відроджене знову йтиме світом в благословенному не-знанні…

Я пройшла ще одне коло сходів, а потім, коли вийшла на вузьку пряму ділянку перед наступним поворотом… я побачила світло. Краї пронизливого жовтого світла, що йшло від джерела за межами видимості, схованого за стіною, і сяйво в мені пульсувало й трепетало у відповідь. Звук зумера виклику знову посилився, аж поки став таким шиплячим і нерівним, що в мене ледь не побігла із вух кров. Серцебиття зросло і гупало в кожній моїй клітинці. Я почувалася, наче не людина, а приймальна станція для серії приголомшливих сигналів. Я відчувала, як сяйво виходить із мого рота ледь видимим випаром, зустрічаючи опір маски. Зі схлипом я зірвала її. «Віддай тобі дане», — спало на думку, і я не знаю, що могло її живити, і що вона могла значити для тієї колекції клітин і думок, що складали мене.

Розумієте, повернути назад для мене було так же неможливо, як повернутися в часі. Моя свобода волі була підірвана, незвідане шалено спокушало мене. Піти з цього місця, вийти на поверхню, не повертати за ріг… цікавість терзатиме мене вічно. Цієї миті я переконала себе, що краще помру, дізнавшись… щось, будь-що. Я перейшла рубікон. Я спустилася у світло.

Однієї ночі останнього місяця перебування у Скелястій затоці я була дуже збудженою. Це сталося відразу по тому, як я дізналася, що мій грант не продовжать. Я не мала жодних перспектив нової роботи. Я підчепила чергового хлопця, з яким познайомилася в барі, щоб відволіктися від ситуації, але за кілька годин він пішов. Почалося безсоння, я не могла його здолати, і я все ще була нетвереза. Це було по-дурному і небезпечно, але я вирішила сісти в машину і поїхати до припливних басейнів. Хотілося підкрастися до цього прихованого життя і якось його здивувати. Я втелющила собі в голову, що припливні басейни змінюються вночі, коли ніхто не бачить. Таке, можливо, трапляється, коли ти вивчаєш щось настільки довго, що можеш миттєво відрізнити одну морську анемону від іншої і вирізнити серед решти того мешканця припливних басейнів, який вчинив неподобство.

Тож я припаркувала машину і рушила звивистою стежкою вниз до каменистого пляжу, освітлюючи шлях крихітним ліхтариком-брелоком. Потім я просто почалапала мілиною і вилізла на виступ скелі. Я дійсно хотіла забутися. Усе моє життя люди казали, що я дуже зібрана, але це було не так. Насправді я ніколи зібраною не була, і ніколи не була дисциплінованою.

Тієї ночі, хоча я мала тисячу причин винуватити інших людей, я знала, що сама схибила. Не здавала звітів. Не дотримувалася мети роботи. Фіксувала дивні побічні дані. Не робила нічого, що задовольнило б організацію, яка надала грант. Я була королевою припливних басейнів, сказане мною було законом, і звітувала я лиш про те, про що хотіла звітувати. Я збилася на манівці, бо розчинилася в середовищі, не могла залишатися відокремленою від об’єктивно чужої мені землі.

Я йшла від басейну до басейну зі своїм сміховинним ліхтариком, шпортаючись з десяток разів, майже падаючи. Якби хтось спостерігав — а хто скаже тепер, що цього не було? — побачив би лайливу, необачну біологиню на підпитку, що втратила всі перспективи, підвішену в невідомості вже другий рік, вразливу й самотню, хоча вона заприсяглася собі, що ніколи не буде самотньою. Те, що вона казала й робила, суспільство таврувало як асоціальність і егоїзм. Вона щось шукала серед ночі у цих припливних басейнах, хоча знайдене впродовж дня було достатньо вражаючим. Вона могла волати, кричати, кружляти на цих ослизлих скелях, ніби й найкраще у світі взуття не може підвести, підсковзнутися, ніби не можна впасти і розкроїти голову, прикрасити дурний лоб морськими блюдцями, вусоногими рачками і кров’ю.

Але насправді навіть якщо я не заслуговую на це — чи я заслуговую на це? І чи дійсно я шукала щось подібне? — я знайшла дещо дивовижне, і воно викрило себе власним світлом. Я прослідкувала за мінливими спалахами з одного з більших басейнів, і зупинилася замислено. Чи мені справді потрібен був знак? Чи я справді хотіла щось дослідити — чи тільки думала, що хотіла? Я вирішила, що таки хочу, бо я рушила до нього, раптово протверезівши достатньо, щоб бачити, куди йду, тож я не впала і не розвалила собі голову, поки дійшла до того басейну й роздивилася, що ж там таке.

Те, що я побачила, врешті опинившись там і ставши навколішки над припливним басейном, вглядаючись в глибину, — це рідкісний вид велетенських морських зірок, шестипроменевих, більших за каструлю; їхнє темне золотаве світіння змушувало палати непорушну воду. Більшість фахівців відмовлялися використовувати її наукову назву на користь більш образної «темний володар». Зірку вкривали товсті шпичаки, а довкола країв я бачила у смарагдово-зеленій оторочці тендітні прозорі війки, тисячі й тисячі війок, які рухали її уздовж наміченого шляху в пошуку жертви — іншої, меншої морської зірки. Я раніше не бачила «темного володаря», навіть в акваріумах, і це було так несподівано, що я забула про сковзку скелю, втратила рівновагу й майже впала — втрималася, лише обпершись рукою об край припливного басейну.

Але що довше я на неї дивилася, то менш зрозумілою ставала істота. Вона здавалась мені чимось чужорідним, і все сильнішим ставало відчуття, що я нічого насправді не знаю — ні про екосистеми, ні про природу. Щось було в моєму стані і його темному сяйві таке, що затьмарювало розум, що змушувало мене бачити цю істоту, яка насправді мала власне місце в біологічній класифікації — була вивчена, описана, систематизована — чимсь, що не може бути зведене до якоїсь із цих категорій. І якщо я дивитимуся далі, зрештою, я змушена буду прийняти, що я знаю менше, ніж нічого, і про себе також, правда це чи ні.

Коли я врешті відвела очі від морської зірки і звелася на ноги, я не могла розрізнити море і небо, не могла сказати, дивлюся я на берег чи на воду. Я була цілковито розгублена, спантеличена, і все, що я могла помітити в цьому стані, — сигнальний вогонь піді мною.

Завернути за ріг, уперше зіткнутися зі Збирачем — це переживалося так само, тільки відчуття були в тисячу разів сильніші. Якщо на тих скелях роки тому я не могла розрізнити море й берег, тут я не могла відрізнити стелю від сходинок, і хоча я спиралася рукою об стіну, здавалося, стіна прогинається від мого дотику, і я щосили намагаюся не провалитися крізь неї.

Тут, у глибині Вежі, я не могла зрозуміти, на що я дивлюся, і мені доводилося докладати зусиль, щоб скласти докупи ціле з частин. Складно сказати, які пробіли моєї свідомості заповнилися б лише тому, що я зняла б тягар усіх цих невідомих.

Чи я казала про золотаве світло, побачене мною? Коли я зайшла за ріг, світло було вже не золотавим, а зелено-голубим, і це зелено-голубе світло було чимось небаченим досі: воно наростало, сліпуче й текуче, густе, багатошарове, всеохопне. Це настільки притлумило мою здатність розрізняти його обриси, що я змусила себе відключити зір, щоб пильніше зосередитися на інших чуттях.

Шум, який я чула тепер, був схожий на крещендо льоду, на потойбічний звук, з яким кришаться людяні бурульки, раніше я вважала його зумером виклику, тепер же він почав перетворюватись; потужна мелодія і ритм заполонили мій мозок. Туманно, наче звіддаля, до мене прийшло усвідомлення, що слова на стіні були навіяні також і звуком, але я не мала здібності чути його раніше. Вібрація мала будову і вагу, і разом з нею прийшов запах гару, наче від старого падолисту, чи від величезного віддаленого перегрітого двигуна. Язик ніби обпекло ропою.

Слова не можуть… фотографії не здатні…

По мірі мого звикання до світла Збирач теж блискавично змінювався, наче знущався з моїх спроб його зрозуміти. Він був постаттю з серії віддзеркалень у віконному склі. Він був послідовністю шарів у формі аркади. Він був величезним потворним слимаком, оточеним ще химернішими створіннями-сателітами. Він був блискучою зіркою. Мої очі наче зісковзували з нього, наче мій зоровий нерв не справлявся з навантаженням.

Потім він перетворився на всепереможну величину перед моїм ослаблим зором, він ріс і ширився, наближуючись до мене. Його форма розповсюджувалася туди, сюди і невідь-куди. Тепер він більше скидався на перепону, стіну, товсті замкнені двері, що перекривають сходи. Не стіну світла — золотого, голубого, зеленого, усіх кольорів — але стіну плоті, що нагадує світло, з гострими й химерними включеннями і структурами, подібними до скрижанілих потоків води. Було враження, що навколо нього в повітрі безтурботно пливуть ніжні пуголовки, але на самій межі видимості, тож я насправді не знала: можливо, вони просто скидалися на пливучі темні плямки, а насправді були тільки обманом зору, не існували.

Всередині цієї розтрісканої маси, всередині цих зображень Збирача — напівосліплена, змушена покладатися на інші чуття — я побачила, як мені здалося, темну тінь руки чи різновид пам’яті про руку в невпинному розмитому русі, що невпинно виводила на стіні ліворуч повторювані послідовності знаків, виводила пильно й повільно — його повідомлення, його код змін, налаштування, узгодження й перетворення. І здавалося, над рукою я розгледіла іншу розмиту тінь, приблизно схожу на голову, але так непевно, наче я плавала в каламутній воді і здаля побачила обриси, затулені товстими водоростями.

Тепер я спробувала відступити, відповзти по сходах, але не змогла. Чи тому, що Збирач упіймав мене, чи мій мозок зрадив мене, я не могла поворухнутися.

Чи то Збирач змінився, чи я — то випадала з реальності, то поверталася в свідомість. Здавалося, тут нічого немає, зовсім нічого, ніби слова писалися самі собою, а потім Збирач повертався до існування, а потім знову згасав, а все, що лишалося незмінним, — тільки натяк на руку і відчуття, що слова пишуться.

Що робити, коли п’яти чуттів стає недостатньо? Бо я насправді все ще не бачила, не так, як я бачила його під мікроскопом, і це лякало найбільше. Чому я його не бачу? В моїй уяві я стояла над морською зіркою в Скелястій затоці, а вона росла й росла, поки припливний басейн перетворився на цілий світ, а я погойдувалася на його неспокійній, сяючій поверхні, знову вглядаючись у зоряне небо, поки його сяйво пливло угору просто крізь мене.

Усупереч невимовному тиску світла, наче вся вага Нуль-зони зосередилася тут, я змінила тактику, спробувала зосередитися тільки на створенні слів на стіні, на уявленні про голову чи шолом, чи… щось іще?., десь там над рукою. Каскад іскор, які, як я знала, були живими організмами. Нове слово на стіні. Я все ще не бачу, сяйво закручується в мені, набуваючи форми тиші, наче ми в соборі.

Неймовірність цього досвіду вкупі з серцебиттям і крещендо звуку невпинного письма наповнили мене вщерть, аж поки в мені не лишилося жодної порожнини. Ця мить, якої я, певно, несвідомо чекала усе життя, — ця мить зустрічі з найпрекраснішою, найжахливішою істотою, яку я коли-небудь бачила, — була за межами розуміння. Яке недолуге обладнання я принесла, яке недолуге ім’я дала йому — Збирач. Час видовжувався, ставав нічим іншим, як паливом для слів, створених істотою на стіні хтозна як довго, хтозна для чого.

Я не знаю, скільки я нерухомо простояла на порозі, споглядаючи Збирача. Я могла дивитися на нього вічно й не помітити безтямного плину років.

Але що далі?

Що трапиться після звільнення й нерухомості?

Або смерть, або повільне й неодмінне згасання. Повернення у фізичний світ. Не те, щоб я звикла до присутності Збирача, але я досягла стадії — на єдину примарно крихітну мить — коли я знову зрозуміла, що Збирач — це організм. Складний, особливий, заплутаний, жахаючий, небезпечний організм. Він міг лежати за межами сприйняття моїх чуттів, моєї науки, мого інтелекту — але я все ще вірила, що зустріла нову форму життя, яка могла мімікрувати, користуючись моїми власними думками. Навіть тепер я припускала, що могла сама видобувати ці враження з власної голови без сторонньої допомоги і переносити їх назад на себе, наче камуфляж, — щоб збити з пантелику біолога в мені, зруйнувати рештки власної логіки.

Із зусиллям, яке відчувалося як ниття кінцівок, як зміщення кісток, я повернулася спиною до Збирача.

Поворот, така проста дія, приніс стільки полегшення, що я розпласталася по дальній стіні, по кожному прохолодному горбочку. Заплющила очі — навіщо мені зір, якщо все бачене зраджує мене? — і стала боком пробиратися назад, усе ще відчуваючи світло спиною. Відчуваючи музику слів. Забутий пістолет врізався в стегно. Сама ідея пістолета зараз здавалася жалюгідною і нікчемною, як і слово зразок. Обидва передбачали спрямованість. А до чого тут прямувати?

Я зробила крок чи два, коли наростаюче відчуття тепла і ваги облизало мене, вогко накотилося на мене, наче густе світло перетворилося на море. Я подумала, що порятунок близько, але це було не так. Після наступного кроку, коли я почала задихатися, я зрозуміла, що світло дійсно стало морем.

Чомусь, хоча насправді я не була під водою, я дійсно почала тонути.

Жах, який наростав у мені, неймовірна безформна паніка дитини, яка впала у фонтан і вперше відчула, як її легені наповнюються водою, і вона може померти. Цьому не було кінця і не було можливості цього уникнути. Мене затопив зелено-блакитний густий океан, сповнений іскрами, і я просто продовжувала топитися і боротися із потопанням, поки якась частка мене не усвідомила, що я топитимуся вічно. Я уявила, як падаю сторчма зі скелі, лечу, розбиваюся об прибій, мене викидає на берег за тисячі кілометрів від цього місця, невпізнанну, видозмінену, але все ще сповнену жахливих спогадів про цю мить.

Потім я пережила відчуття, наче мені в спину втупилися сотні очей. Я була створінням у басейні, яке спостерігала величезна маленька дівчинка. Я була мишкою на пустирі, яку ловить лисиця. Я була жертвою, яку морська зірка вловила і затягла вглиб припливного басейну.

В якійсь відособленій частині мене сяйво переконувало мене прийняти, що я не переживу цю мить. Я хотіла жити, справді хотіла. Але я більше не могла. Я навіть дихати більше не могла. Тож я відкрила рот і впустила воду, впустила потік. Хоча насправді це не було водою. І очі наді мною не були очима, і я була упіймана Збирачем, і дозволила йому ввійти, і виявила, що вся його увага була зосереджена на мені, і я не могла рухатися, не могла думати, була безпомічна і самотня.

Лютий водоспад обвалився на мою свідомість, але вода складалася з пальців, сотень пальців, обмацуючи мою шию, втискаючись мені під шкіру, проникаючи крізь кістки черепа в мій мозок… а потім тиск полегшився, навіть попри відчуття необмеженої сили, що не давала мені звестися певний час, я все ще топилася, крижаний спокій обійняв мене, і крізь спокій проступило величне зелено-голубе світло. Я відчула запах горілого у власній голові, і була мить, коли я волала, мій череп кришився в порох і знову збирався крихта за крихтою.

Там буде полум’я що знає тебе на ім’я і в присутності гнітючого плоду його темне полум’я охопить кожну частину тебе.

Це була найгірша агонія, яку я коли-небудь переживала, наче в мене раз за разом встромляли металевий стрижень, і біль покрив мене, ніби друга шкіра, всередині контурів мого тіла. Усе забарвилося в червоне. Я відключилася. Я отямилася. Відключилася, отямилася, відключилася, постійно намагаючись вдихнути, зігнувши коліна, шкрябаючи стіну. Я відкрила рот для крику настільки широко, що в щелепі щось тріснуло. Думаю, я перестала дихати на мить, але сяйво в мені й не помітило затримки. Воно просто продовжувало насичувати мою кров киснем.

Потім жахливе проникнення минуло, розірвалося, а з ним і відчуття утеплення й густого моря, що мене оточило. Потім був поштовх, і Збирач відкинув мене вбік, вниз по сходах. Мене викинуло на берег, пом’яту й побиту. Не маючи опори, я впала мішком, розчавлена тим, чого не мало бути, що ніколи не мало проникати в мене. Я ковтала повітря великими різкими схлипами.

Однак я не могла залишатися тут, в межах його досяжності. Зараз вибору не було. Горло саднить, нутрощі випотрошені, тож я метнула себе вниз, у густу пітьму нижче Збирача, спершу навкарачки, поспішаючи утекти, обійнята сліпим, панічним поштовхом забратися геть з його очей.

І тільки коли світло позаду мене поблякло, коли я відчула себе в безпеці, я знову впала на підлогу. Я лежала так довгий час. Очевидно, тепер Збирач міг мене впізнати. Очевидно, я була словом, яке він міг зрозуміти, на відміну від антрополога. Я гадала, чи зможуть мої клітини далі приховувати від мене власну трансформацію. Я гадала, чи стало це початком кінця. Але переважно я відчувала абсолютне полегшення від того, що пройшла випробування, хоча і заледве. Сяйво десь всередині мене згорнулося в клубок, глибоко вражене.

Можливо, мій єдиний талант, моя єдина здібність — це витримувати невитримуване. Я не знаю, як зуміла знову встати на тремтячі ноги, щоб продовжувати шлях. Я не знаю, скільки часу це зайняло, але зрештою я впоралася.

Скоро спіраль сходів розпрямилася, і з цим розпрямленням задушлива вологість раптово зменшилась, крихітних створінь, що жили на стінах, більше не було видно, і звуки від Збирача угорі стали більш приглушеними. І хоча я все ще бачила привидів минулого на стінах, навіть моя люмінесценція трохи пригасла. Я ставилася з підозрою до переплетення слів, наче вони могли мені якось зашкодити — так само невідворотно, як і Збирач, але поки слідувати їм було безпечно. Деякі варіації були більш зрозумілими, і я вбачала в них більше сенсу. І воно напало на мене. І воно породило все решту. Повторювані знову і знову. Слова тут унизу були більш простими, чи я тепер просто більше про них знала?

Я не могла не помітити, що ці нові сходинки шириною і глибиною майже повністю відповідали сходинкам маяка.

Наді мною незаймана поверхня стелі змінилася так, що тепер маса глибоких звивистих рівчаків перетинала її.

Я зупинилася випити води. Я зупинилася перевести подих. Шок після зіткнення зі Збирачем хвилями підіймався у мені. Коли я рушила далі, в мені зародилося неймовірне усвідомлення, що далі буде більше відкриттів, які я мушу прийняти, до яких я мушу підготуватися. Хоч якось.

За кілька хвилин далеко внизу почав набувати форми і об’єму крихітний прямокутник мерехтливого білого світла. Поки я спускалася, він збільшувався — так неохоче, що я могла назвати це лише ваганням. За півгодини я вирішила, що це мають бути двері, але залишалася туманність, немов воно затьмарювало себе.

Що ближче я підходила (хоч залишалася досить далеко), то більше переконувалася, що цей прохід подібний до побаченого мною біля межі, коли ми прямували дорогою до базового табору. Сама їхня розпливчастість запустила цей спогад, бо це був особливий тип розпливчастості.

За півгодини по тому я почала відчувати інстинктивну потребу повернути назад, яку я притлумила, сказавши собі, що просто не зможу витримати зворотної дороги і зустрічі зі Збирачем. Але на рівчаки в стелі було так боляче дивитися, ніби вони проходили по поверхні мого власного черепа, і продовжували там утворюватися. Це були сліди якогось відбитого впливу. За годину сяючий білий прямокутник став більшим, але не чіткішим, а мене наповнило відчуття неправильності, наче мене занудило. В голові виникла думка про пастку, адже це пливуче світло в темряві було не дверима, а утробою якоїсь почвари, і якщо я увійду в нього з цього боку, вона мене зжере.

Зрештою я зробила привал. Слова вели далі, незмінно вниз, і за моїми оцінками двері лежали не більше ніж за п’ятсот-шістсот сходинок піді мною. Зараз вони палали перед моїми очима і я відчувала біль шкірою, наче від сонячного опіку, просто дивлячись на них. Я хотіла продовжувати, але не могла. Не могла змусити ноги рухатися, не могла змусити розум подолати страх і тривогу. Навіть тимчасова відсутність сяйва (воно ніби сховалося) застерігала від подальшого просування.

Я залишилася там на певний час, сиділа на сходинках, дивилася на двері. Я боялася, що це відчуття було відкладеним гіпнотичним навіюванням, яке навіть попри смерть психолога знайшло спосіб управляти мною. Можливо, існував якийсь закодований наказ чи вказівка, яку моє зараження не могло обійти чи відкинути. Чи це була кінцева стадія якоїсь відстроченої форми знищення?

Тут не важлива причина. Я знала, що ніколи не дістануся дверей. Мені стане так зле, що я не зможу рухатись, я ніколи не виберуся на поверхню, рівчаки на стелі засліплювали очі. Я застрягну на цих сходах, як антрополог, і це буде чи не такою ж поразкою, як її та психолога невміння розпізнати неможливе. Тож я розвернулася і, долаючи біль, з відчуттям, що лишаю тут частинку себе, почала дертися вгору сходами, і образ туманних дверей зі світла в моїй уяві ставав так само великим, як і неосяжність Збирача.

Я пам’ятаю це відчуття, в ту мить, коли я повернула геть, щось ніби вдивлялося в мене з тих дверей унизу, та коли я глянула через плече, мене зустріла лише звична біла сяюча імла.

Хотіла б я сказати, що решта подорожі була розмитою плямою, наче я й справді була полум’ям, яке бачила психолог, і дивилася крізь власне горіння. Хотіла б я, щоб наступним, що я побачу, було сонячне світло на поверхні. Натомість, хоч я й заслужила, щоб усе скінчилось… воно не скінчилось.

Я пам’ятаю кожен болісний, страшний крок назад угору, кожну мить підйому. Я пам’ятаю затримку перед тим, як повернути за ріг, де знову я зустріла Збирача, зайнятого незрозумілою справою. Невпевненість, чи я витримаю ще одне проникнення в мою свідомість. Невпевненість, чи я не збожеволію цього разу від переживання утоплення, незалежно від того, що розум говорив мені про ілюзорність цього. Знання, що чим слабшою я стаю, тим більше мене зраджує розум. Скоро стане простіше відступити в тінь, перетворитися на оболонку, що оселилася внизу сходів. Може, я ніколи не матиму більше сили, ніж тепер, не наважуся зібратися більше, ніж тепер.

Я дозволила забутися Скелястій затоці, морській зірці в басейні. Натомість я подумала про журнал чоловіка. Я подумала про чоловіка, у човні, десь на півночі. Я подумала про все, що чекає попереду, — і про жодне з того, що лишилося позаду.

Тож я знову розпласталася по стіні. Тож я знову заплющила очі. Тож я знову витримувала світло, знову здригалася і стогнала, очікуючи, що море наповнить мій рот і голова розвалиться… але нічого такого не сталося. І я не знаю чому, хіба що воно просканувало мене і взяло зразки; відпустивши одного разу на основі невідомих мені критеріїв, Збирач більше не виявляв до мене жодного інтересу.

Я вже майже випустила його з поля зору, повертаючи за ріг над ним, коли якась уперта частина мене наполягла ризикнути і кинути єдиний погляд назад. Усупереч всьому, останній нерозважливий погляд на те, чого я можу ніколи не зрозуміти.

На мене дивилося з-поміж багатьох відображень Збирача ледь видиме обличчя чоловіка, вкрите тінню і оточене неймовірними створіннями, яких я могла назвати тільки його тюремниками.

Обличчя чоловіка виражало таку складну і явну надмірність емоцій, що мене це пронизало наскрізь. Я побачила в цьому обличчі переживання нескінченної туги та болю, так, але крізь них також просвічувало похмуре задоволення, навіть екстаз. Такого виразу я не бачила раніше — але впізнала обличчя. Я бачила його на фотографії. На важкому обличчі зблискувало гостре орлине око, а ліве око губилося — чоловік дивився зизом. Густа борода ховала все, лишаючи лише натяк на гостре підборіддя під нею.

Упійманий всередину Збирача, останній доглядач маяка дивився на мене, як здавалося, не тільки крізь величезну нездоланну прірву, але й крізь час. Хоча він схуд — очі запали, лінія щелепи загострилася — доглядач маяка не постарішав і на день, відколи знявся на фото тридцять років тому. Цей чоловік нині жив у місці, яке жоден із нас осягнути не міг.

Чи знав він, на що перетворився, чи вже давно збожеволів? Чи він міг насправді мене бачити?

Я не знаю, як довго він дивився на мене, споглядав мене, перш ніж я обернулася глянути на нього. Я не знаю, чи він навіть існував до того, як я озирнулася на нього. Але для мене він був реальним, хоч я і впіймала його погляд на таку коротку мить, надто коротку мить, і не могла сказати, щоб щось відбулося між нами. Але скільки часу потрібно на це? Я нічого не могла з ним зробити, в мені не лишилося місця ні на що інше, крім власного виживання.

Могли бути речі набагато гірші за утоплення. Я не знала, що він втратив і що здобув за ці останні тридцять років, але я геть не заздрила його шляху.

До приходу в Нуль-зону я ніколи не бачила снів — або ж ніколи їх не запам’ятовувала. Мій чоловік вважав це дивним, і одного разу сказав, що я ніби живу в тривалому сні, від якого ніколи не прокинуся. Можливо, він жартував, можливо, ні. Зрештою, його роками мучили кошмари, це сформувало його, аж поки не обсипалося з нього, немов оголюючи видимість. Дім і підвал, де скоєно страшний злочин.

У мене був тяжкий день на роботі, і я не сприйняла це серйозно. Особливо тому, що це був останній тиждень перед його від’їздом в експедицію.

— Ми всі живемо в тривалому сні, — відповіла я. — Ми прокидаємося лише тому, що якась подія, якась шпилька вражає край того, що ми вважаємо реальністю.

— Тоді я — шпилька, яка вражає край твоєї реальності, Жар-птахо? — і в цю мить я вловила відчай у його голосі.

— Ох, знову Жар-птахо-дражнилка? — спитала я, вигинаючи брову. Я не почувалася такою вже безтурботною. Мені аж живіт крутило від переживань, але мені здавалося важливим поводитися нормально — заради нього. Коли пізніше він повернувся і я побачила, чим може стати така нормальність, я воліла би стати ненормальною, волати, показати йому будь-що інше, крім буденщини.

— Можливо, я тільки витівка твоєї реальності, — сказав він. — Можливо, я існую лише для того, щоб слугувати тобі.

— Що ж, тоді ти здорово схибив! — сказала я, йдучи на кухню по склянку води. Він узяв другий бокал вина.

— Або ж здорово впорався, бо ти хотіла, щоб я схибив, — відповів він із посмішкою.

Він підійшов до мене ззаду, щоб обійняти. Він мав міцні руки й широкий торс. Його руки були неймовірно чоловічими, щось таке з печерної доби, непристойно сильними, безцінними у веслуванні. Запах гуми й антисептика від пластиру огортав його, як липкий парфум. Він був одним великим пластиром, накладеним просто на рану.

— Жар-птахо, де б ти була, якщо не зі мною? — запитав він.

Я не мала відповіді. Не тут. Не там також. Можливо, ніде.

І знову:

— Жар-птахо?

— Так, — я примирилася з неминучим прізвиськом.

— Жар-птахо, мені так страшно, — зізнався він, — мені страшно, і я маю попросити про егоїстичну річ. Річ, про яку не маю права просити.

— Все одно попроси, — я все ще гнівалася, але за останні дні примирилася з втратою, ізолювала її, тож я стрималася, щоб не вихлюпнути на нього роздратування. В мені також була частина, яка повставала проти постійної відмови від польових виїздів, і вона заздрила цій його можливості. Це була та сама частина, яка втішалася з того, що пустир належав мені одній.

— Чи прийдеш ти по мене, якщо я не повернуся? Будь ласка?

— Ти обов’язково повернешся, — сказала я. І сидітимеш тут, як глиняний бовван, утративши всі риси, які я в тобі знала.

Я шкодую, хай без причин, що не відповіла йому тоді хоча б відмовою. І як я шкодую, хай інакше не могло бути, що, зрештою, я пішла до Нуль-зони не по нього.

Ставок. Скеляста затока. Пустир. Вежа. Маяк. Усі ці місця реальні й нереальні. Вони існують і вони не існують.

Я відтворювала їх в уяві кожною новою думкою, кожною згаданою подробицею, і щоразу вони трішки відрізнялися. Іноді вони ховалися чи маскувалися. Іноді були більш правдоподібними.

Коли я нарешті дісталася поверхні, я лягла на спину просто на верхівці Вежі, надто змучена для руху, усміхаючись від простої, неочікуваної насолоди — тепла вранішнього сонця на моїх повіках. Зрештою, я переосмислювала світ, і навіть тоді мої думки займав доглядач маяка. Я витягла його фото з кишені, розглядала його обличчя, наче він досі мав якусь таємницю, яку я не могла охопити.

Я хотіла — я потребувала — знати, що я дійсно його бачила, що це не був привид, викликаний Збирачем, і я чіплялася за будь-що, що допомагало мені повірити в це. Найбільше мене переконувала не фотографія, а зразок, узятий антропологом із краю Збирача, зразок, який гарантовано був тканиною людського мозку.

Це була моя остання надія, я і почала придумувати історію доглядача маяка, я старалася з усіх сил, навіть коли знову прямувала до базового табору. Це було складно тому, що я нічого не знала про його життя, не мала жодних зачіпок, які могли допомогти мені його уявити. Я мала тільки фото і той жахливий погляд на нього у Вежі. Все, про що я могла думати, — це, що колись, можливо, цей чоловік жив нормальним життям, але жоден із звичних ритуалів, які визначають нормальність, не має жодної тривкості — і не здатен захистити. Його підхопила буря, яка досі не стихла. Можливо, він навіть бачив її наближення з верхівки маяка, коли хвиля Події наближалася.

І що ж утворилося? Що, на мою думку, утворилося? Я думала про це, як про скалку, можливо, довгу й товсту скалку, таку величезну, що вона увігналася глибоко в бік світу. Встромила себе в світ. І з цієї гігантської скалки виділяється безкінечна, можливо, несвідома потреба поглинати й уподібнювати. Поглинач і поглинений взаємодіють через каталізатор — написання слів, яке запускає рушій перетворення. Можливо, це створіння, які живуть в досконалому симбіозі з господарем та іншими істотами. Можливо, це «просто» машина. Але в будь-якому разі, якщо він розумний, цей розум надто відрізняється від нашого власного. З наших екосистем він створює новий світ, мета й процеси якого цілковито інакші, — він працює шляхом найвищої форми віддзеркалення, залишаючись прихованим у безліч різних способів і не поступаючись засадами власної інакшості, коли перетворюється на те, з чим стикається.

Я не знаю, як сюди потрапила ця скалка, з якого місця вона прийшла, на щастя, нещастя чи згідно промислу знайшла вона доглядача маяка і не відпустила його. Як довго вона переробляла його, перелаштовувала його, залишається загадкою. Не було нікого, хто б міг це побачити, жодного свідка, — аж поки тридцять років по тому біолог упіймала його погляд і спостерегла, чим він став насправді. Каталізатор. Іскра. Рушій. Піщинка, яка утворює перлину? Чи тільки мимовільний пасажир?

І коли його долю було визначено… уявіть експедиції — дванадцять, п’ятдесят, сто, неважливо скільки, — які виходять на контакт з цією сутністю чи сутностями й стають матеріалом для оновлення. Ці експедиції, які потрапляють сюди через якусь приховану точку входу в таємничій межі, точку входу, яка (можливо) віддзеркалюється туди з глибин Вежі. Уявіть ці експедиції, а потім усвідомте, що вони всі продовжують існувати в Нуль-зоні в якійсь формі, навіть у тих, які повернулися назад, особливо в тих, які повернулися назад, накладаючись один поверх іншого, спілкуючись у той спосіб, який було їм залишено. Уявіть, що це спілкування часом робить пейзаж страхітливим через самозакоханість нашого людського погляду, але це всього лише частина цього природного середовища. Я можу ніколи не дізнатися, що запустило створення двійників, але це й не важливо.

Також уявіть, що поки Вежа створює і перетворює світ всередині межі, вона також повільно засилає своїх посланців за межу навіть у більшій кількості: в зарослих садках і покинутих полях її посланці вже почали свою працю. Як вони переміщалися і наскільки далеко? Які дивні процеси змішуються й зливаються? В майбутньому проникнення може сягнути навіть однієї далекої місцини на скелястому узбережжі і тихо прорости в тих припливних басейнах, які я так добре знаю. Звісно, якщо я не помиляюся, Нуль-зона не скине заціпеніння, змінюючись і стаючи інакшою порівняно з самою собою.

Мене лякала думка, яку я не могла відігнати після побаченого, що я більше не можу впевнено сказати, ніби це зло. Тільки не тоді, коли зіставляла незайману природу Нуль-зони і надзвичайно змінений нами світ за межею. Перед смертю психолог сказала, що я змінилася, і я думаю, вона мала на увазі змінила бік. Це неправда — я навіть не знаю, на якому я боці і що це може значити, — але це могло бути правдою. Тепер я бачу, що мене можливо було переконати. Релігійна чи забобонна людина, що вірить в ангелів і демонів, могла бачити це інакше. Майже будь-хто інший міг бачити це інакше. Але я — не вони. Я усього лише біолог, і я не потребую, щоб все це мало глибше значення.

Я усвідомлювала, що всі ці спостереження неповні, неточні, недбалі, нікчемні. Якщо я не маю справжніх відповідей — то лише тому, що ми все ще не знаємо, яке питання ставити. Наші інструменти недосконалі, наша методика хибна, наші мотиви корисливі.

Небагато лишилося вам розповісти, і я робила це зовсім неправильно. Що ж, я старалась. Залишивши Вежу, я швидко повернулася до базового табору, а потім вирушила туди, на верхівку маяка. Я провела довгих чотири дні, приводячи до ладу звіт, який ви читаєте, незважаючи на всі його помилки, і доповнила його іншим журналом із записами про всі мої відкриття щодо всіх зразків, узятих мною та іншими членами експедиції. Я навіть батькам записку написала.

Я скріпила ці матеріали разом із журналом мого чоловіка і залишила їх тут, на купі під лядою. Стіл і килимок я зсунула, щоб усі могли знайти сховане. Я повернула фото доглядача маяка в рамку й повісила на стіну. Я також ще раз окреслила колом його обличчя, просто не змогла стриматись.

Якщо натяки в журналах правильні, якщо Збирач завершить свій останній цикл у Вежі, Нуль-зона увійде в бурхливу пору крові й барикад, різновид руйнівної линьки, якщо можна це так назвати. Можливо, навіть через поширення активованих спор, вивергнутих із написаних Збирачем слів. Дві минулі ночі я бачила, як здіймається і розростається над Вежею енергетичний вихор, як він розсіюється над довколишнюю природою. Хоча поки що ніщо не вилізло з моря, зі зруйнованого селища з’явилися постаті й рушили до Вежі. У базовому таборі немає ознак життя. На пляжі унизу від психолога не лишилося навіть черевиків, наче вона розчинилася в піску. Щоночі стогін істоти засвідчує мені, що вона утримує владу над царством очеретів.

Споглядаючи згасання останнього попелу нав’язливих бажань, я мушу пізнати все… хоч щось… і на його місці лишиться знання, якого не дасть мені сяйво. Це лише початок, і думка безперервно завдавати собі болю, щоб лишатися людиною, виглядає якось жалюгідно. Коли тринадцята експедиція дістанеться базового табору, мене вже тут не буде. (Чи вони мене вже бачили, чи тільки побачать? Чи я розчинюся в цьому краєвиді, чи споглядатиму з очеретів, із води каналів, як інший дослідник недовірливо вглядається в мене? Чи розумітиму я неправильність і недоречність усього цього?)

Я маю намір просуватися далі в Нуль-зону, щоб зайти настільки далеко, наскільки можливо, поки маю час. Прямуватиму за чоловіком вздовж узбережжя, до острова й далі. Не думаю, що знайду його — не потребую знайти його — але хочу бачити те саме, що бачив він. Хочу відчувати його близькість, наче ми в одній кімнаті. Чесно, не можу позбутися відчуття, що він усе ще тут, десь тут, навіть якщо цілковито змінений — в оці дельфіна, в дотику моху, ніде і всюди. Можливо, я навіть знайду покинутий човен на далекому пляжі, якщо пощастить, і якийсь знак того, що сталося далі. Я можу задовольнитися тільки цим, навіть знаючи все, що я знаю.

Цей шлях я пройду сама, лишивши вас позаду. Не йдіть за мною. Я далеко попереду, і рухаюся дуже швидко. Чи завжди є хтось подібний до мене, хто ховає мертвих, тужить і продовжує жити, навіть коли всі до одного померли?

Я остання жертва одинадцятої й дванадцятої експедицій.

Додому я не повернусь.