Знищення

3. ЖЕРТВУВАННЯ

Мене обійняв дивний настрій, коли я ішла самотою в мовчанні, проминаючи останні сосни і корені водних кипарисів, що стриміли над чорною водою, сірий мох, що вкрив усе довкола. Це відчувалося так, наче я йшла лісом, а в моїх вухах відлунила потужна й велична арія. Все було насичене відчуттям, купалося в ньому, і я більше не була біологом, я стала гребнем хвилі, що накочується і накочується на берег, але ніколи не розіб’ється. Я зовсім іншими очима подивилася на нюанси перехідних екосистем боліт, солончакових низин. Стежка перетворилася на вал, праворуч тяглися мутні від одноклітинних водоростей озера, ліворуч відходив канал. Нерівні протоки лабіринтом зміїлися серед очеретяного лісу на березі каналу, й острівці, оази із покручених вітром дерев виникали на певній відстані, як раптові відкриття. Скулені й почорнілі стовбури цих дерев вражали на тлі безкрайніх мерехтливих золотисто-коричневих очеретів. Дивне освітлення над цим ареалом, його непорушність, відчуття вичікування, привели мене в піднесений стан.

Утім, маяк стояв, а перед ним, як мені було відомо, лежали залишки селища, також позначені на карті. Переді мною простягалася стежка, завалена подекуди спотвореними, дивними на вигляд шматками твердого й вибіленого плавнику, віднесеного ураганом далеко від берега. У високій траві кишіли крихітні червоні коники, якими ласували всього лиш кілька жаб; витолочені проходи у траві позначали місця, якими велетенські рептилії після сонячних ванн сповзали назад у воду. Угорі хижаки обстежували землю в пошуках здобичі, їх політ був таким вивіреним, наче вони викреслювали в небі геометричні орнаменти.

У цьому коконі позачасся маяк здавався так само віддаленим, незалежно від того, скільки я йшла до нього, і в мене було досить часу подумати ще раз про вежу й нашу експедицію. Я відчула, що зняла із себе всю відповідальність в той момент, коли визначила, що елементи, знайдені у вежі, є частинами більшої біологічної єдності, байдуже, надземної чи підземної. Але усвідомлення істинної ваги цього осяяння на макрорівні могло зруйнувати мій дух, як лавина перемелює людські тіла.

Отже… що мені відомо? Які характерні деталі я знайшла? Певний… організм… на самоті пише живі слова на внутрішній поверхні стін вежі, і можливо, робить це дуже і дуже давно. Серед слів зародилися і розвинулися цілі екосистеми, залежні від них, оскільки вмирають, коли слова блякнуть. Але чи це було тільки побічним ефектом від правильно створених умов, поживного середовища? Це важливо передусім тому, що адаптації істот, які жили в словах, могли мені дещо розповісти про вежу. Наприклад, спори, які я вдихнула, які призвели до правдивого бачення.

Ця думка заскочила мене зненацька, серед розмитого колихання причесаних вітром болотних очеретів. Я припустила, що психолог гіпнотизувала мене, щоб я бачила у вежі будівлю, а не біологічний організм, а вплив спор зробив мене нечутливою до цього гіпнотичного навіювання. Але раптом процес більш складний? Раптом, що б це не значило, вежа теж здійснювала вплив — щось на кшталт захисної мімікрії, а спори дали мені імунітет до ілюзії?

З цього контексту виходило, що я маю мало питань і ще менше відповідей. Яку роль виконує Збирач? (Я вирішила, що потрібно дати ім’я тому, хто пише слова.) Яка мета фізичного «відтворення» слів? Чи справді слова мають значення, чи будь-які підійдуть? Звідки походять ці слова? Який взаємовплив між словами і Вежею-істотою?

Іншими словами: формою симбіотичної чи паразитичної комунікації між Збирачем і Вежею були слова? Збирач був посланцем Вежі чи початково існував незалежно від неї, потрапивши під її вплив пізніше? Без клятого зразка стіни Вежі я не могла навіть побудувати гіпотезу.

Це відкинуло мене назад до слів. «Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника…» Оси, птахи та інші тварини, що будують гнізда, часто використовують певний каркас, незамінну речовину чи матеріал для створення своїх будівель, прибавляючи будь-що зі знайденого безпосередньо поруч із гніздом. Це може пояснити позірно невпоряджену природу слів: вони були тільки будівельним матеріалом, і, можливо, саме через це наше начальство забороняло застосовувати високі технології в Нуль-зоні, адже їх могло використати в невідомий і руйнівний спосіб те, що заволоділо цим місцем.

Поки я споглядала, як лунь польовий пірнає в очерети і виринає назад із кролем у кігтях, нові ідеї просто вибухали в моїй голові. Перша — що слова — саме написання, їхня фізична сутність — були конче необхідні для добробуту чи то Збирача, чи то Вежі, чи їх обох. Я бачила зотлілі рештки такої великої кількості колишніх написів, що могла припустити, ніби діями Збирача керують якісь біологічні потреби. Цей процес міг бути складовою репродуктивного циклу Вежі чи Збирача. Можливо, Збирач залежить від Вежі і приносить їй якусь вторинну вигоду. Або навпаки. Можливо, слова неважливі, бо становлять тільки процес запліднення, який успішно завершиться, лиш коли ціла лівобічна стіна матиме безперервний ланцюжок слів по всій довжині. Всупереч моїм спробам противитися звучанню арії в голові, я пережила різке повернення до дійсності, обдумуючи ці можливості. Раптом я стала усього лиш людиною, що плентається через дику місцину зі знайомим природним ландшафтом. Було занадто багато змінних, недостатньо даних, до того ж мої основні припущення могли й не бути правильними. Наприклад, в усіх своїх варіантах я припускала, що ні Збирач, ні Вежа не були розумними, в сенсі не мали власної волі. Моя теорія розмноження в такому розширеному контексті все ж працює, але існують й інші можливості. Наприклад, у певних культурах і суспільствах велику роль відіграє ритуал. Як я тепер жадала почути думку антрополога, хоча й сама вже досягла певного розуміння у спорідненому науковому полі — вивченні соціальних комах.

Якщо ж це був не ритуал, я поверталася до мети комунікації — і цього разу йшлося про свідомість, а не про біологію. Що слова на стіні мали повідомити Вежі? Я мусила припустити, чи думала, що мусила, що Збирач не просто живе у Вежі, — він вибрався назовні, щоб зібрати ці слова, сприйняти їх без розуміння, а потім повернутися з ними до Вежі. Збирач в певному сенсі запам’ятовував їх, що є формою сприйняття. Вервечки слів на стіні були різновидом свідчення, принесеного Збирачем на розгляд Вежі.

Але можливість мислити навіть про частинку чогось колосального є обмеженою. Ти бачиш тінь, що нависла над тобою, і просто губишся в думках — почасти через паніку від усвідомлення розміру цього уявного левіафана. Я мусила залишити ці думки як є, розхристаними, аж поки зможу викласти їх на папері, побачити їх написаними, щоб почати виявляти справжній зміст. Нарешті маяк на горизонті збільшився. Його присутність гнітюче вплинула на мене, коли я виявила, що топограф мала слушність принаймні в одному: будь-хто на маяку за кілометр міг бачити моє наближення. І сяйво в моїх грудях — звісно, ще один наслідок дії спор — воно окреслювало мене, коли я ішла, і згодом я дісталася віддаленого поселення, яке показало мені, що я вже на півдорозі до маяка, і, здавалося, можу пробігти марафон. Я не довіряла цьому відчуттю. Я виразно відчувала, що мене обманюють.

Побачивши надприродний спокій учасників одинадцятої експедиції під час наших тренувань, я часто думала про невинні звіти першої експедиції. Нуль-зона була куточком дикої природи, що межував із військовою базою, — ще до тієї зловісної Події, яка оточила її межею тридцять років тому й стала причиною такої кількості незрозумілих випадків. Люди продовжували там жити, що прирівнювало цю землю до природного заказника, але їх було небагато, і вони були здебільшого нащадками рибалок. Їх зникнення могло здатися просто закономірним розвитком перетворень, що почалися покоління тому.

Коли Нуль-зона щойно виникла, була неясність і сум’яття, і це правда, що у світі небагато людей знали про її існування. Урядова версія наголошувала на тому, що через військові досліди й випробування стався природний катаклізм. Ця історія просочувалася в публічну сферу впродовж кількох місяців, й тут варто згадати жабку в теплій воді з відомого прислів’я: новини потрапляли в свідомість людей поступово, як частина загального щоденного медійного шуму, перенасиченого новинами про насування екологічних лих. За рік чи два ця тема цілком відійшла до прихильників теорій змови та інших маргіналів. На той час, коли я зголосилася брати участь в експедиції і отримала доступ до достовірної інформації про події, образ Нуль-зони в головах багатьох людей був страшною казкою, якою не хочеться надто перейматися. Якщо вони взагалі цим переймалися, адже існує безліч інших проблем.

Під час підготовки нам казали, що першу експедицію було відправлено через два роки після Події, коли вчені знайшли можливість здолати межу. Саме перша експедиція встановила периметр базового табору і накидала приблизну карту Нуль-зони, підтвердивши більшість опорних точок. Вони виявили первісну природу, позбавлену людського впливу. Вони знайшли те, що можна назвати надприродною тишею.

— Я відчув, ніби став водночас більш вільним і більш скутим, — сказав один із членів експедиції, — відчув, що можу робити що завгодно, поки не заважаю себе спостерігати.

Решта згадували про відчуття ейфорії й посилення статевого потягу, яке не мало пояснень і яке зрештою начальство визнало несуттєвим.

Якщо хто й відмітив аномалії у звітах, ці аномалії опинилися на маргінесах. З одного боку, ми ніколи не бачили журналів учасників експедиції, натомість нам надали довгі записи інтерв’ю. Як на мене, у цьому був натяк на уникання їхнього безпосереднього досвіду, хоча водночас я думала, що стала в дечому параноїком, не в клінічному сенсі. Деякі з них містили описи покинутих поселень, які мені здавалися суперечливими. Кількість наносів і рівень руйнації вказували, що це місце покинуте набагато раніше, ніж кілька років тому. Але навіть якщо хтось вловив цю хибу раніше, будь-які згадки про це було вилучено із записів.

Тепер я впевнена, що і мені, і решті експедиції надали доступ до цих записів з тієї простої причини, що не мало значення, чи знаємо ми цю засекречену інформацію. А отже, напрошувався лиш один логічний висновок: наше начальство з досвіду знало, що мало хто з нас повернеться назад (або й ніхто не повернеться).

Спустіле селище настільки злилося з природним краєвидом узбережжя, що я не помічала його, поки не підійшла впритул. Стежка пірнула в якусь западину, і там знайшлося селище, обрамлене жменькою покручених дерев. Із дванадцяти-тринадцяти хатин лиш кілька зберегли дахи, а стежка загубилася під розкришеними уламками пористого каміння. Деякі зовнішні стіни ще стояли, старе зогниле дерево вкривали плями лишайників, але більшість стін розвалилася, давши мені виключну можливість оглянути умеблювання: рештки стільців і столів, дитячі іграшки, зотлілий одяг, повалені на землю сволоки, що були вкриті мохом й оповиті ліанами. В цьому місці гостро пахло хімікатами і залишками мертвих тварин, що розклалися дощенту. Деякі з цих будинків із плином часу сповзли ліворуч в канал, і їхні оголені рештки скидалися на створінь, що намагаються виповзти на сушу. Усе разом справляло враження подій столітньої давнини, про які лиш віддалено нагадують ці залишки.

Але там, де була кухня, вітальня чи спальня, я побачила декілька незвичайно спотворених купин моху чи лишайнику, які піднімалися на метр-півтора у висоту. Рослинна маса утворювала подобу кінцівок, голови й тулуба. Здавалося, що матеріал розтікався під силою тяжіння і збирався біля підніжжя купин. Або мені це тільки примарилося.

Одна драматична сцена глибоко вразила мене: чотири купини, одна «стояча» і три ніби «сидячі» — в місці, що нагадувало вітальню, з кавовим столиком і кушеткою. Всі дивляться в одну точку в дальньому кінці кімнати, де лишилися лиш розкришені цегляні рештки вогнища і димаря. Несподівано запах лайма і м’яти пробився крізь запах плісняви й глею.

Я не хотіла домислювати цю сцену, її значення, чи уявляти елементи минулого, які вона представляє. Від цього місця не віяло спокоєм, тільки здавалося, ніби дещо лишилося нерозв’язаним — або досі триває. Я хотіла рушити далі, але спершу взяла зразки. Я мала документувати все, що знайшла, і фотографії було недостатньо, зважаючи на те, як вийшли попередні. Я відрізала шмат моху з «лоба» однієї з купин. Я зібрала відщепи дерева. Я взяла зіскоби тканин мертвих тварин — знайденої лисиці, скрюченої і висохлої, а заразом і якогось щура, який, мабуть, помер день чи два тому.

Якраз після того, як я залишила селище, трапилася ця дивна річ. Я намагалася розгледіти дві лінії, що раптово виникли і стали наближатися до мене через канал, розрізаючи воду. Від бінокля не було користі, бо вода була непрозора через сонячні відблиски. Видра? Риба? Щось інше? Я витягла пістолет.

Потім із води вискочили дельфіни, і це було таким же зсувом сприйняття, як і перший спуск у Вежу. Я знала, що дельфіни час від часу запливають сюди з моря, пристосувавшись до прісної води. Але коли мозок налаштований на певне коло можливостей, дивує будь-яке пояснення, яке виходить за ці межі. А потім сталося дещо несподіване. Коли вони проминали мене, найближчий звернув трохи вбік і втупився у мене очима, які в ту коротку мить не здалися мені схожими на очі дельфіна. Вони були до болю людські, майже знайомі. За секунду цей погляд зник, вони знову занурилися, і в мене не було жодної можливості перевірити, що саме я побачила. Стояла і дивилася, як подвійна лінія розчиняється в каналі, зникає в напрямку зруйнованого селища.

Раптом з’явилася неспокійна думка, що світ природи навколо мене став різновидом маскування.

Трохи збентежившись, я продовжила шлях до маяка, який зараз виявився довшим і навіть важчим, ці чорно-білі смуги й червоний верх робили його в певному сенсі владним. Поки я не дістануся точки призначення, в мене не буде укриття. Я буду вирізнятися для будь-кого і будь-чого, що спостерігає за мною з цієї висоти, як дещо неприродне посеред цього краєвиду, дещо стороннє. Можливо, навіть вороже.

Коли я дісталася маяка, був майже полудень. Дорогою я регулярно їла і пила воду, і все ж вимоталася, можливо, мене виснажив брак сну. Крім того, останні триста метрів до маяка я йшла у великій напрузі, пам’ятаючи застереження топографа. Я витягла пістолет і тримала його дулом вниз при боці, хоча це було ніщо проти потужної нарізної зброї. Я весь час дивилася то на маленьке віконце, розташоване рівно на половині висоти окільцьованої чорним і білим стіни маяка, то на велике оглядове вікно на верхівці, готова реагувати на кожен порух. Маяк розташувався безпосередньо перед вершиною дюни, схожої на обернену до океану вигнуту хвилю, за якою починався пляж. Зблизька маяк справляв стійке враження укріплення — факт, лукаво випущений при нашій підготовці. Враження, яке виникло ще на віддалі, міцніло в мені, адже уздовж стежки на півкілометра росла тільки довга трава, жодних дерев — я бачила лиш старі пні. Ще за десять кілометрів до маяка я витягла бінокль і роздивилася триметрову стіну, що кільцем охопила маяк з боку суходолу, і ця стіна точно не була частиною початкової конструкції. З боку моря над обваленою дюною здіймалося інше укріплення, ще товще на вигляд, зверху посипане товченим склом, а підібравшись ближче, я розгледіла бійниці, що лежали на лінії прямої видимості для гвинтівок. Була загроза, що все це обвалиться уздовж схилу на пляж, але цього поки не трапилося — хто б це не зводив, він глибоко заклав фундамент споруди. Здавалося, колишні захисники маяка відбивали атаку з моря. Мені не подобалася ця стіна — вона була доказом дуже особливого виду безумства.

А ще хтось знайшов час і натхнення спуститися на мотузці з даху і прикріпити зазубрені уламки скла суперклеєм чи іншим з’єднувальним матеріалом. Ці скляні ножі починалися вище нижньої третини маяка і вкривали стіну до передостаннього поверху, де за склом розмістився сигнальний вогонь. В цій точці розташувався металевий комір, що стирчав майже на метр, і цей оборонний елемент був посилений іржавим колючим дротом. Хтось відчайдушно намагався відвадити когось іншого. Я подумала про Збирача і слова на стіні. Я подумала про те, як записи останньої експедиції фокусувалися на маяку. Не зважаючи на ці суперечливі елементи, я була рада нарешті дістатися цієї вогкої, прохолодної стіни навколо частини маяка, оберненої до суходолу. З такого кута ніхто не міг би мене пристрелити ні з верхівки, ні з вікна посередині стіни. Я минула перше кільце оборони. Якщо психолог усередині, на цей час вона відмовилася від насильства. Обернена до суходолу захисна стіна була зруйнована, що свідчило про роки забуття. Велика неохайна діра вела до парадного входу в маяк. Вхідні двері було знесено із завіс і тільки шматки дерева усе ще висіли на заіржавілих петлях. Лоза в багряних квітах оплела стіну маяка і обвила рештки дверей ліворуч від входу. Це створювало затишок, хоч би яке страхіття не трапилося раніше у цьому місці.

Втім, пітьма за спиною викликала в мене насторогу. Із плану поверхів, побаченого під час підготовки, я знала, що нижній поверх маяка має три зовнішні кімнати, ліворуч розмістилися сходи нагору, а праворуч розташовані кімнати з виходом на заднє подвір’я і щонайменше одне велике приміщення. Безліч місць, щоб заховатись. Я підібрала камінець і вкинула його всередину крізь понівечені двері так, що той покотився. Він цокав і крутився на кахлях підлоги, аж поки зник з очей. Я не почула жодного іншого звуку, жодного руху, навіть натяку на дихання — крім мого власного. Зі зброєю напоготові, я увійшла якомога тихіше, ковзаючи ліктем по стіні ліворуч у пошуку входу на горішні сходи.

Зовнішні кімнати на першому поверсі маяка стояли порожні. Звук вітру приглушили товсті стіни, тільки два маленькі віконечка на вхідній стіні пропускали всередину трохи світла. Я ввімкнула ліхтарик. Коли очі призвичаїлися, відчуття запустіння й самотності тільки зросло. Лоза з багряними квітами, нездатна рости у мороці, лишилася на вході. Стільців не було. Підлогову плитку вкривали бруд і уламки. В зовнішніх кімнатах не лишилося жодних особистих речей. Посередині великого відкритого майданчика я побачила сходи. Ніхто не стояв на сходинках і не дивився на мене, але було відчуття, що хвилиною раніше там хтось міг бути. Перед тим як обстежувати задні кімнати, я хотіла піднятися на верхівку, але потім передумала. Краще думати як топограф із її військовою підготовкою, й очистити приміщення тепер, навіть якщо хтось може увійти через передні двері, поки я буду всередині. Задні кімнати виглядали геть інакше, ніж передні. Моя уява могла відновити те, що тут сталося, лиш приблизно, узагальнено. Міцні дубові столи були перевернуті й складали грубу захисну барикаду. Деякі зі столів були пробиті кулями, інші підплавлені та посічені автоматними чергами. За уламками столів темні плями — сплесками поперек стін і патьоками на підлозі — свідчили про неймовірне й нагле насильство. Усе вкривав пил, усюди стояв холодний плаский запах повільного занепаду, я бачила мишачий послід і по кутках — давні сліди від ліжок… хоча хто міг спати посеред такого безладу й різні? Між тим, хтось вирізав свої ініціали на одному зі столів: «Тут був Р. С.» Ці позначки мали новіший вигляд. Певно, треба бути геть товстошкірим, щоб вирізати свої ініціали на пам’ятнику війни. Але тут сморід бравади заглушав дихання жаху.

Сходи чекали на мене, тамуючи наростаючу в мені нудоту, я попрямувала до них і стала підніматися. Тут я сховала пістолет, бо мусила балансувати рукою, але як би я хотіла мати автомат топографа! З ним я би почувалася безпечніше.

Це був дивний підйом, геть протилежний до мого спуску у Вежу. Тьмяне світло на сіруватій внутрішній поверхні стін було кращим за фосфоресцентне світіння Вежі, але я знайшла інше, що нервувало мене так само сильно, хоча й в інший спосіб. Знову криваві плями, переважно широкі смуги, наче кілька людей в спробі втекти знизу, від нападників, стекли кров’ю. Іноді краплі крові. Іноді бризки.

На цих стінах теж були написані слова, але геть не подібні на слова у Вежі. Переважно ініціали, трохи непристойних картинок і кілька фраз більш особистого характеру. Деякі довші натяки на те, що могло тут відбутися: «Чотири коробки їжі, три коробки медичних препаратів і питна вода на п’ять діб за умови економії, вдосталь набоїв для всіх за потреби». А ще — зізнання, які я тут не записую, але вони мали ту вагу й відвертість, яка буває лиш у записах безпосередньо перед тим, а то й в ту саму мить, коли людина вважає себе мертвою. Так багато потреб, так багато треба сказати — і все зведено до кількох скупих слів. Знайдені на сходах речі… відкинутий черевик… магазин від автоматичного пістолета… кілька запліснявілих пробірок зі зразками давно зіпсутими, а то й перетвореними на затхлу рідину… розп’яття, що виглядало здертим зі стіни… дошка для записів, дерев’яна її частина набрякла водою, а металева — червона від іржі… і найгірше з усього — напівзотлілий іграшковий зайчик із обтріпаними вухами. Можливо, щасливий талісман, який таємно взяли в експедицію. В Нуль-зоні не було дітей відколи опустилася межа, наскільки я знаю. Приблизно на півдорозі я вийшла на сходовий майданчик, який мав бути в місці, де я вперше побачила зблиск світла минулої ночі. Панувала тиша, наді мною не чулося навіть натяку на рух. Світла стало більше, оскільки тепер вікна були й праворуч, і ліворуч. Тут кривавий дощ раптово закінчився, хоча в стінах виднілися кульові отвори. Гільзи засипали підлогу, але хтось викроїв хвилинку, щоб змести їх під стіни, лишивши прохід до сходів майже чистим. Ліворуч лежав стос пістолетів і автоматів, деякі з них давні, деякі зовсім не армійські. Важко було сказати, чи користувався ними хтось недавно. Обдумуючи сказане топографом, я гадала, чи наткнуся на ґвер чи якесь подібне непорозуміння. Між тим, тут були тільки пил і пліснява, а крихітне квадратне віконечко виходило на пляж і очерети. Навпроти нього на цвяху висіла вицвіла фотографія в зламаній рамці. Брудне скло тріснуте і наполовину вкрите плямками зеленої плісняви. На чорно-білому фото двоє чоловіків стоять біля підніжжя маяка, поруч з ними — дівчинка. Навколо одного з чоловіків маркером накреслено коло. На вигляд мав років п’ятдесят, на голові — шапка з козирком. На важкому обличчі зблискувало гостре орлине око, ліве ж око губилося — чоловік дивився зизом. Густа борода ховала все, лишаючи лиш натяк на гостре підборіддя під нею. Він не усміхався — але й не хмурився. Я бачила достатньо доглядачів маяків, щоб одразу розпізнати одного з них. Можливо, пил дивним чином обрамлював його обличчя, особливості якого також сказали мені, що саме це був доглядач маяка. Або я провела надто багато часу в цьому місці, і мій розум прагнув відповідей, навіть на прості запитання.

Округла озія маяка за деревами була яскрава й гостра, двері з правого краю добре полагоджені. Нічого з того, з чим я зіткнулася; я задумалася, коли ж було знято це фото. Як багато часу минуло між знімком і початком усіх цих подій. Скільки років доглядач маяка дотримувався свого графіка й ритуалів, жив у своїй громаді, відвідував місцевий бар чи пивницю. Можливо, він мав дружину. Можливо, дівчинка на знімку — його дочка. Можливо, він був компанійським чоловіком. Або відлюдником. Або всього потроху. В будь-якому разі ніщо із цього не мало значення в кінці. Я втупилася в нього з відстані років, намагаючись відчитати із запліснявілої фотографії, з обрисів його щелеп і відблиску світла в його очах, як він міг реагувати, на що перетворилися його останні години. Може бути, він вчасно виїхав звідси, але може бути, що й ні. Можливо, він догниває десь у кутку на першому поверсі. Або (я здригнулася від цієї думки), можливо, він чекає на мене тут, нагорі. Я вийняла фото з рамки і запхала його в кишеню. Доглядач маяка піде зі мною, хоч як він мало схожий на щасливий талісман. Коли я пішла з майданчика, в мене виникла дивна думка, що я не перша, хто пхає фото до кишені, що завжди після цього приходить хтось і заміняє фото, знову обводить кружальцем обличчя доглядача маяка. Я розраховувала знайти інші ознаки насильства нагорі — але не тіла. Що ближче я підходила до вершини, то сильнішим ставало відчуття, ніби недавно тут хтось жив. Цвіль поступилася місцем запаху поту, але й запаху мила. На сходах уламків було менше, а стіни були чистими. Перед входом в кімнату з ліхтарем стеля стала нижчою, і я схилилася, долаючи останній вузький сходовий просвіт і приготувавшись побачити когось, хто спостерігає за мною.

Тож я знову дістала пістолет. Але там не було нікого — тільки кілька стільців, хисткий столик, килимок під ним і товсте скло, що лишилося неушкодженим. Скло самого ліхтаря лежало посеред кімнати, сліпе і сонне. Звідсіля увсебіч було видно на кілометри. Я постояла там хвильку, оглядаючи пройдений шлях: стежку, яка привела мене, тінь на тій відстані, де мало бути поселення, потім, праворуч, навпроти останнього солончаку, перехід до чагарів і покручених кущів, спотворених вітром з моря. Вони вчепилися в грунт, рятуючи його від розмивання, допомогли звести бастіон дюн, за яким починалися трав’янисті зарості. Звідти плавний схил спускався до чудового пляжу, прибою, хвиль. З другого погляду я примітила в напрямку базового табору, між трясовин і далеких ялин, тяжі чорного диму, які могли нічого й не значити. Але також я бачила в місці Вежі різновид власного світіння, щось подібне до переломленої фосфоресценції, про що нестерпно було навіть думати. Те, що я могла його бачити, те, що я мала з ним спорідненість, хвилювало мене. Я була певна, що ніхто з тих, хто лишився тут, — ні топограф, ні психолог, — не бачать цього містичного вихра.

Моя увага повернулася до стільців, стола, в пошуку того, що могло б мене наштовхнути на думку про… будь-що. За п’ять хвилин я вирішила витягти килимок. Під ним була квадратна ляда розміром метр на метр. Засув був врізаний просто в дошки підлоги. Я відтягнула стіл з дороги і жахливий скрегіт змусив мене зціпити зуби. Потім, поволі, на випадок, якщо хтось чигає на мене внизу, я розчахнула ляду, вигукнувши щось ідіотське, типу «В мене пістолет!», і направила в діру однією рукою пістолет, іншою — ліхтарик.

Ніби звіддаля я відчувала — пістолет падає на підлогу під власною вагою, ліхтарик труситься у мене в руці, хоча якось я все ж його втримала. Я не могла повірити в те, що я побачила, я почувалася розгубленою. Ляда відкрилася у простір п’ять метрів завглибшки і дев’ять завширшки. Психолог точно була тут — ліворуч лежали наплічник, дещо зі зброї, пляшки з водою та великий ліхтар. Однак її самої не було й сліду. Але те, від чого мені перехопило подих, що стало наче ударом під дих, що поставило мене на коліна — величезний курган, що заповнював увесь простір, безумне звалище. Я дивилася на купу паперів, на сотні журналів на її верхівці — точно таких, які мали ми для записів спостережень у Нуль-зоні. На обкладинці кожного було написано спеціалізацію власника. Кожен, як я виявила, заповнений записами. Набагато більше, ніж могли списати за дванадцять експедицій.

Чи можете ви насправді уявити, на що були схожі ці перші хвилини, — вглядатися в темний простір і бачити це? Можливо, можете. Можливо, ви дивитесь на це просто зараз.

Моя третя і найкраща робота після закінчення коледжу вимагала переїзду у найвіддаленіший від цивілізації закуток на західному узбережжі, в регіон, в якому помірний клімат боровся з арктичним. Там земля вивергла величезні кам’яні брили, а навколо них розрісся первісний дощовий ліс. Це був світ вічного дощу, річний рівень опадів сягав ледь не двох метрів, і не бачити крапель води на листі було там винятковою подією. Повітря було таке чисте, а рослинність така густа, така насичено-зелена, що кожен завиток папороті, здавалося, створений лише для того, щоб я почувалася у гармонії зі світом. Ведмеді, пантери й лосі жили в цих лісах, а ще безліч видів птахів. Риби в струмках були велетенські, не уражені важкими металами.

Я жила на узбережжі в селищі на триста жителів. Винаймала хатину поряд з будинком на вершині пагорба, де мешкали п’ять поколінь рибалок. Його власники, бездітні чоловік з дружиною, були такими ж суворими й небагатослівними, як і весь той край. Я не мала там друзів, і навіть не була впевнена, що сусіди, які живуть поруч роками, стають там друзями. Тільки в місцевому барі, куди заходили всі, після кількох кухлів, можна було побачити знаки приязні чи товариськості. Але й жорстокості в барі вистачало, тож переважно я трималася подалі. Це було за чотири роки до того, як я зустріла свого майбутнього чоловіка, і тоді я здебільшого нічого ні від кого не чекала.

Я мала чим зайнятися. Щодня я проїздила пекельною вітряною дорогою, розбитою і небезпечною навіть у суху погоду, що вела до місця, яке тутешні називали просто Скелястою затокою. Тут пласти застиглої лави вкривали грубі пляжі — за мільярди років хвилі вилизали їх і прорили припливні басейни. Вранці, під час низької води, я фотографувала ці припливні басейни, робила заміри, складала списки живих організмів, що їх обжили, іноді лишалася аж до високої води, бродила по ній у гумових чоботях, хвилі розбивалися об берег, і бризки обдавали мене.

У цих припливних басейнах жили види молюсків, які більше ніде не зустрічаються, вони утворювали симбіоз із рибкою, названою на честь дослідника Гартнера. Кілька видів морських черевоногих і морських анемон чаїлися там, і навіть маленький кальмар, якого я прозвала Сіяка-Забіяка, знехтувавши його науковою назвою, бо у разі небезпеки його мантія спалахувала білими люмінесцентними блисками і від того скидалася на шапку католицького єпископа.

Я могла проводити там години, спостерігаючи приховане життя припливних басейнів, й іноді я чудувалася з того, що отримала такий дар: не просто повністю розчинитися в цій хвилині життя, але й отримати це усамітнення, таке жадане впродовж всього навчання, впродовж практики; все вело мене до цієї миті.

І навіть тоді дорогою додому я щоразу оплакувала неминучий кінець цього щастя, адже знала, що зрештою воно скінченне. Дослідницький грант покривав тільки два роки — хто насправді перейматиметься довше дослідженням молюсків, та ще й з такими ексцентричними методами, як в мене? Такі думки приходили до мене з наближенням дати завершення, а перспективи продовження гранту ставали дедалі більш примарними.

Всупереч здоровому глузду я стала проводити все більше й більше часу в барі. Я прокидалася зранку, голова гуділа, іноді поруч із кимсь знайомим, але стороннім, і він просто йшов собі, а я усвідомлювала, що новий цей день наблизив мене до кінця усього. Пронизувало ці дні також відчуття полегшення, не таке сильне, як печаль, — але всупереч усім іншим переживанням спливала думка, що я не стану тією особою, яку місцеві бачать щодня на скелях, та сприймають як зайду. «Це всього лиш стара біологиня. Вона тут не знати скільки, здуріла з тими молюсками. Говорить до себе, бурмотить під ніс у барі, але якщо ти знайдеш добре слово…»

Коли я побачила ці сотні журналів, на одну нескінченну мить я відчула, що таки стала старою біологинею. Так безумство світу намагається вами заволодіти, проникаючи ззовні, змушуючи жити в його дійсності.

Дійсність також заполоняє у свій спосіб. В певний момент наших стосунків чоловік почав називати мене Жар-птахою — це був його спосіб дорікнути мені за те, що не була присутня в його житті достатньою мірою. Про це говорила складка в кутиках його губ, яка майже скидалася на тонку посмішку, але в очах я бачила докір. Якщо ми йшли в бар з його друзями, що було однією з його улюблених справ, я зголошувалася йти так охоче, ніби в’язень на допит. Вони не були моїми друзями, зовсім ні, а ще я не мала звички витрачати час на балачки, або ж на болячки, як звала їх я. Я не цікавилася політикою, крім випадків, коли політика впливала на довкілля. Я не була віруючою. Я жила своєю роботою, і сила цього зв’язку лякала мене, але й була водночас глибоко особистою. Я не любила говорити про свої дослідження. Я не робила макіяжу, не переймалася новими черевиками чи сучасною музикою. Впевнена, чоловікові друзі вважали мене мовчункою або й що гірше. Може, вони вважали мене нетямущою, або ж «надзвичайною неотесою», як я чула, сказав один із них, хоча й не знаю, чи стосувалося то мене.

Мені подобалися бари, але з інших міркувань, ніж моєму чоловікові. Я любила нічну метушню таких посиденьок, моя думка крутилася навколо якоїсь проблеми, якоїсь інформації, я вдавала, ніби я в товаристві, а насправді залишалася на самоті. Він надто переживав за мене, і моє усамітнення псувало його насолоду від спілкування з друзями, переважно колегами з лікарні. Я бачила, як він збивався на півслові, видивляючись в мені якісь ознаки задоволення, коли я поруч з ним попивала нерозведений віскі. «Жар-птахо, — питав він згодом, — чи було тобі добре?» Я кивала і посміхалася.

Насправді мені було б добре, якби я могла тишком утекти й знову розглядати припливні басейни, розгадувати премудрості зв’язків між істотами, що там оселилися. Моя життєдіяльність була прив’язана до екосистем і природних середовищ, осяянь від раптового усвідомлення взаємозалежності усього живого. Спостереження для мене завжди означало більше, ніж взаємодія. Думаю, він усе це знав. Але я ніколи не могла йому це все до ладу пояснити, хоча я говорила, а він слухав. І зрештою, я була всього лише перефразованим виразом. Моїм основним даром чи талантом, як я вважаю тепер, було те, що місця могли виражатися через мене, я легко ставала їх частиною. Навіть бар був різновидом екосистеми, хоча й грубим, і якби хтось увійшов, хтось, позбавлений особистого інтересу, який має мій чоловік, цей хтось побачив би, як я сиджу там, безтурботна в уявній бульбашці тиші. Не було жодних підстав не вірити, що вона мені пасує.

І хоч мій чоловік хотів, щоб я до певної міри уподібнилася оточенню, іронія полягала в тому, що сам він бажав вирізнятися. Споглядаючи цю величезну купу журналів, я подумала ще про одну річ: своїми якостями він не мав би потрапити до одинадцятої експедиції. Тут лежала мішанина сповідей такої сили людей, що його сповідь просто не могла вирізнитися. Тож, врешті-решт, його існування було зведене до стану, наближеного до мого власного.

Ці журнали, тендітні надмогильні камені, знову звели мене з фактом смерті мого чоловіка. Я жахалася, що можу знайти, дізнатися його справжню сповідь, а вона відрізнятиметься від того невиразного, беззмістовного бурмотіння при спілкуванні з нашим начальством. «Жар-птахо, ти любиш мене?» — якось прошепотів він у темряві, перед тим, як вирушити на підготовку до експедиції, хоча це він відлітав у вирій, не я. «Жар-птахо, ти мене потребуєш?» Я його любила, але не потребувала, і думаю, що так воно і мало бути. Жар-птаха десь стає соколом, десь — круком, залежно від контексту. Горобець, вирвавшись у небо одного дня, іншого може перетворитися на скопу просто в польоті. Таким був перебіг речей, який я знала. Не було причини такої потужної, що могла б перебороти бажання бути в згоді з припливами, зміною пір року і тими ритмами, які лежать в основі цього світу.

Журнали та інші матеріали утворили собою запліснявілу купу метри чотири у висоту й п’ять в діаметрі, яка в основі прогнила дощенту, папір розлізся в кашу. Ці архіви обжили жуки, лусочниці й дрібні чорні таргани з вічно тремтячими вусиками. Ближче до основи і по краях купи я побачила рештки фотографій і десятки зіпсованих касетних стрічок впереміш із паперовою триною. Тут я побачила й сліди щурів. Я мусила спуститися вниз, у цей перегній, прибитою до краю ляди драбиною і продертися через цей хисткий сміттєвий насип нічим не скріпленої потерті, щоб знайти невідомо що. Сцена побіжно втілювала рядки письма, знайденого на стіні вежі: «…сім’я мерців щоб розділити із червами що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів…»

Я перевернула стіл і перегородила ним вузький вихід на сходи. Я не знала, куди пішла психолог, але я не хотіла, щоб вона чи будь-хто інший потривожили мене. Якщо хтось спробує підважити стіл знизу, я це почую і матиму час вилізти і привітати його з пістолета. В мене також з’явилося відчуття, яке я можу заднім числом приписати сяйву всередині мене: знизу підпирала якась присутність, зачіпаючи край моїх відчуттів. По шкірі зненацька, без жодних причин, пробігало поколювання.

Мені не сподобалося, що психолог сховала всі свої речі внизу з журналами, навіть усю свою зброю. А проте за мить я викинула цю головоломку зі своїх думок, разом із невідступним тремором від беззаперечного розуміння, що більша частина нашої підготовки в Південному Окрузі засновувалася на брехні. Занурюючись все глибше в прохолодний, темний, безпечний простір внизу, я відчувала осередок сяйва в собі більш гостро. На це важко було не зважати, оскільки я не знала, що це означає.

Мій ліхтарик разом із денним світлом з відсунутої ляди освітили стіни кімнати, посмуговані пліснявою, деякі з них утворили побляклі смуги червоного й зеленого. Знизу було більш помітно, що вигрібна яма заповнена хвилями й островами паперів. Порвані й зіжмакані сторінки, розмоклі й покороблені палітурки журналів. Ще трохи, й можна буде говорити, що історія досліджень Нуль-зони перетворюється на саму Нуль-зону.

Спочатку я оглянула краї купи, вибираючи журнали випадково. У більшості були описані на перший погляд звичайні події, як ті, що описала перша експедиція, яка могла бути не першою експедицією. Деякі виглядали надзвичайними тільки через те, що дати виглядали безглуздо. Скільки експедицій насправді перетнули межу? Скільки даних, крім цих, підробляли й приховували, і впродовж якого часу? Чи «дванадцята» експедиція співвідноситься лише з останнім фрагментом довгої серії, а втрата інших необхідна лише для притлумлення сумнівів у потенційних добровольців? Те, що я назвала доекспедиційними звітами — всілякі документи — також були в цьому місці. Це був прихований архів аудіокасет, пожмаканих фотокарток і переповнених паперами тріснутих тек, які я вперше побачила згори — поверх усього цього мотлоху навалом лежали журнали. Простір наповнював важкий, вогкий дух, що містив замаскований гнилий сморід, який в певних місцях відчувався сильніше, ніж в інших. Плутанина і мішанка рукописних, друкованих на машинці та комп’ютері слів скупчилася в моїй голові разом із напіввидимими образами, такими, як відображення самої вигрібної ями. Безлад часом змушував мене ціпеніти, навіть якщо суперечностей не було. Я раптом усвідомила вагу фотографії у кишені.

Я виробила певні початкові правила — наче це могло допомогти. Я знехтувала журналами, які виглядали наче написані скорописом і не намагалася розшифрувати ті, що містили код. Я також почала з перегортання журналів, а потім присилувала себе побіжно їх переглянути. Але вибіркове читання іноді виходило на гірше. Траплялися сторінки, які описували невимовні дії, яким я не могла добрати слів. Записи, які згадували періоди «ремісії» і «відміни» змінювалися «загостреннями» і «жахливими маніфестаціями». Байдуже, скільки існувала Нуль-зона і скільки експедицій прийшли сюди, з цих звітів я могла сказати, що за роки до того, як виникла межа, на цьому узбережжі відбувалися дивні речі. Тут була прото-Нуль-зона.

Деякі замовчування пробуджували мій розум так само, як більш явні задачі. Якийсь журнал, напівзруйнований вологою, був присвячений виключно якостям будяка із квітами лавандового кольору, що ріс на ділянці між лісом і болотом. Сторінка за сторінкою описували спершу один вид будяка, потім інший, разом із найменшими подробицями про комах та інших істот, що заселили це крихітне середовище існування. В жодному випадку дослідник не відхилявся від окремої рослини на метр-два, і жодного разу дослідник не відволікся, щоб бодай окреслити базовий табір або власне життя. Згодом певна тривога обсіла мене, коли я стала відчувати жахливу присутність за цими записами, що нависала на задньому плані. Я бачила Збирача чи щось таке, що наближалося до того простору просто за будяками, і тільки зосередження на журналі дозволяло відволіктися від цього жахіття. Відсутність — це не присутність, але з кожним новим змалюванням будяка холод пронизував мене дедалі глибше, аж до спинного мозку. Коли остання сторінка журналу розлізлася на чорнильні плями і вогку паперову масу, я майже з полегшенням позбулася цього нав’язливого повтору, від якого записи робилися гіпнотично-трансовими. Якби там була нескінченна кількість сторінок, боюсь, я б стояла там і читала довіку, поки не впала б на підлогу й сконала від голоду й спраги.

Я вагалася, чи відсутність згадок про Вежу пасує до цієї теорії, цього письма, що обходить речі стороною.

«… в чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє…»

Потім, після кількох посередніх чи незрозумілих зразків, я знайшла журнал, що не був подібним до мого. Він датувався до початку першої експедиції, але після появи межі і стосувався «зведення стіни», що достеменно означало укріплення з боку моря. Через сторінку — посеред незрозумілих метеорологічних матеріалів — мені в око впали два слова «відбивали напад». Я насторожено прочитала наступні три записи. Спершу автор ніяк не пояснював характер нападу чи особи нападників, але штурм був із моря і «четверо з нас полягли», хоча стіна встояла. Пізніше відчуття відчаю наростало, я прочитала:

«Спустошення приходить із моря, знову, разом з дивними вогнями і морськими істотами, які в час припливу кидаються на наші стіни. Уночі ті, що попереду, заповзають у проріхи наших захисних стін. Ми все ще тримаємося, але в нас закінчуються набої. Дехто з наших хоче залишити маяк, спробувати піти деінде, на острів чи суходіл, але командир каже, що має наказ. Бойовий дух упав. Ніщо з того, що сталося з нами, не має розумного пояснення».

Раптом запис урвався. Він мав виразно неймовірну для цього якість, наче був прикрашеною версією справжньої події. Я спробувала уявити, як Нуль-зона мала виглядати у той час — і не змогла.

Маяк притягував членів експедиції, наче кораблі, задля безпечного проходу яких через мілини і рифи був колись збудований. Це тільки підтверджувало мої попередні спостереження, що для багатьох із них маяк став символом, підкріпленням старого порядку, і своїм світлом на горизонті він створював видимість безпечного притулку. Те, що він зраджував цю віру, показувало знайдене внизу. І досі, попри те, що деякі з них мали знати про це, вони продовжували приходити. Через надію. Через віру. Через тупість.

Але я почала розуміти, що ви мали вести партизанські бої проти тих сил, що обжили Нуль-зону, якщо ви взагалі хотіли битись. Ви мали злитися із місциною, або, як автор будякових хронік, ви мали вдавати, що вас тут немає, так довго, як тільки можна. Пізнати її, назвати її — означало прийняти її. Я гадаю, з цієї причини я продовжувала визначати зміни в собі як «сяйво», бо надто ретельне дослідження цього стану — задля його вимірювання чи емпіричного визначення при тому, як мало я впливала на нього, — могло його тільки укріпити.

Якоїсь миті я почала панікувати через величезну кількість зшитків, що лежали переді мною, і цей страх допоміг мені звузити фокус: тепер я шукала тільки фрази, ідентичні чи подібні за тоном до слів на стіні вежі. Я накинулася на гору паперів більш цілеспрямовано, прокопалася в середні секції, і прямокутник світла наді мною упевняв мене, що все це не стало змістом мого існування. Я копирсалася, наче щур чи лусочниця, я занурювала руки в це місиво і витягала те, що могла ухопити. Часом я втрачала рівновагу і поринала в папери, змагалася з ними, в ніс набивався порох, я відчувала його смак на язиці. Якби хтось поглянув на мене збоку, він побачив би божевільну, я знала це, але була цілком поглинена цією безумною, беззмістовною справою.

Проте я знайшла те, що шукала, в більшій кількості журналів, ніж очікувала, і зазвичай це була фраза-зачин: «Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців щоб розділити з червами…» Часто вона з’являлася нашкрябаною на полях або в інший спосіб, що відділяв її від тексту. В одному місці я знайшла, що її зафіксовано як фразу на стіні власне маяка, яку «ми швидко змили» без жодної видимої причини. В іншому місці я знайшла посилання, зроблене нерозбірливим почерком до «тексту в польовому щоденнику, який читається як старий заповіт, але я такого псалма не пам’ятаю». Хіба ж це не стосувалося письма Збирача? …Щоб розділити із нервами що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів… Але жодна з цих згадок не просунула мене в розумінні хто або чому. Ми всі побували в пітьмі, порпалися в купі журналів, і якщо я коли й відчувала вагу моїх попередників, це було тепер і потім, коли я загубилася в усьому цьому.

В якийсь момент я зрозуміла, що я настільки збентежена, що не можу продовжувати, навіть для годиться. Було надто багато інформації, поданої надто розрізнено. Я могла перечитувати ці сторінки до кінця віку й ніколи не розкрити справжніх таємниць, зациклившись на здогадках про тривалість існування цього місця, хто першим залишив тут ці журнали, чому інші зробили так само, коли це стало незмінним, закоріненим в часі ритуалом. Який поштовх, яку приреченість вони поділяли? Єдине, в чому я була впевнена, — те, що журнали певних експедицій або певних членів експедицій було втрачено, і записи неповні.

Я також тримала на думці, що маю повернутися в базовий табір до ночі або залишитися в маяку. Думка іти вночі мені не подобалася, та якщо я не повернуся, немає жодної певності, що топограф не покине мене і не спробує самостійно перейти межу назад.

Я зважилася на одне останнє зусилля. Із напруженням я видерлася на верхівку купи, з усіх сил намагаючись не посунути журнали, як я робила перед тим. Вона була, як рухоме живе чудовисько під моїми черевиками, наче піщані дюни, вона не давала мені рухатися своїм рівносильним спротивом. Але я все одно видерлася.

Як я і думала, журнали на верхівці маси були новіші, і я зразу знайшла ті, що написали учасники експедиції мого чоловіка. З відчуттям нудоти я продовжила копирсатися, знаючи, на що неодмінно наткнуся, і врешті це сталося. Я знайшла його легше, ніж думала, приклеєним до обкладинки іншого журналу кров’ю чи іншою речовиною — чоловіків журнал, написаний впевненим, крупним почерком, знайомим мені з вітальних листівок, записок на холодильнику і списків покупок. Жар-птаха знайшла дим від свого полум’я на пожарищі серед інших димів… Але сильнішим за бажання прочитати цей звіт було відчуття, наче я вкрала приватний щоденник, навіки замкнений його смертю. Безглузде відчуття, знаю. Все, чого він колись хотів, — щоб я відкрилася йому, і тому завжди був на досяжній відстані. Тепер же я мушу взяти це, коли знайшла, і можливо, це остаточно, і я відчувала, що правдивість цього нестерпна.

Я не могла отямитися, щоб його почитати, я боролася з бажанням закинути цей журнал назад в купу, натомість я поклала його з кількома іншими журналами, які мала взяти з собою в базовий табір. Я також прихопила кілька пістолетів психолога, вибираючись з цього огидного місця. Я лишила решту її припасів. Цей потаємний запас у маяку міг знадобитися.

Коли я піднялася нагору, було пізніше, ніж я думала, небо набуло глибокого бурштинового відтінку, який показував, що давно перевалило за полудень. Море палало під сонцем, але тепер жодна краса не могла мене ввести в оману. Життя людей так довго розбивалися об це місце, вони зголосилися прийти сюди, але стали вигнанцями — і навіть гірше. У всьому тут відчувалася присутність нескінченної відчайдушної боротьби. Чому вони продовжували посилати нас? Чому ми продовжували іти? Так багато життів, так мало можливостей дістатись істини. Нуль-зона розбивала мозок, я відчувала, хоча мій поки й не розбила. На думку спав рядок із пісні: «Усе це безглузде знання…»

Я надто довго перебувала в цьому місці, і тепер потребувала свіжого повітря і відчуття вітру. Я кинула все взяте на стілець, відчинила розсувні двері й вийшла на балкон з перилами. Вітер шматував на мені одяг, і бив мене по обличчю. Раптовий холод освіжав, а краєвид був пречудовий. Я могла б ним милуватися вічно. Але за мить якийсь інстинкт чи передчуття змусили мене повз залишки захисної стіни поглянути просто вниз на пляж, частина якого наполовину перекривалася гребенем дюни і високою стіною, навіть з цієї точки. З того місця, в хмарах здійнятого вітром піску, виднілася нога. Я навела бінокль на стопу. Вона була нерухома. Знайома штанина, знайомий черевик, із шнурівками, зав’язаними подвійним вузлом. Я міцно схопилася за перила, щоб впоратися із запамороченням. Я знала власницю черевика.

То була психолог.