Альбі й Франческо Клементе, завдяки дружбі й гостинності котрих я познайомився із Садами
Дайте мені мідяка, і я розповім вам золоту історію.
Наш вік по суті своїй трагічний, а тому за трагічний ми його не сприймаємо. Катаклізм уже стався, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата це праця — в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося крізь перешкоди. Треба жити, хоч би скільки впало небес.
La vie a beaucoup plus d’imagination que nous.[2]