Золотий дім

Частина II

Апу Ґолден почув про велике скупчення протестувальників проти знахабнілих банків, що окупувало один із парків у Фінансовому кварталі, і коли пішов туди розглянутися, убравшись, аби занадто не виділятися, в панаму, шорти хакі й гавайську сорочку, його зачарував карнавальний характер збіговиська: бороди, поголені голови, випозичальня книжок, поцілунки, запахи, активісти-запаленці, навіжені старпери, куховари, старі та молодь.

— Там, схоже, навіть поліцаї посміхалися, — розповідав він мені потім. — Ну, якщо по правді, не всі, бо решта належали до того звичного типу кроманьйонців, на вигляд яких кидаєшся на інший бік вулиці.

Подія сподобалася йому і з візуального, і з літературного боку: декламування поезії, змайстровані зі старих картонних коробок транспаранти, вирізані кулаки й складені у V-жесті долоні, а найбільше вразила його підтримка, якою оточили протестувальників покійні велети.

— Так дивовижно, — розповідав він мені, — бачити, як Ґьоте лежить серед спальників, Ґ. К. Честертон стоїть у черзі по суп, а Ґанді безшумно аплодує, тріпочучи повернутими вгору пальцями — звичайно ж, він тут Ганді, бо ніхто вже не дбає про правопис, це такий буржуйський відстій. Навіть Генрі Форд — і той там, і його слова пульсують у натовпі за допомогою техніки «людського мікрофона».

Його хихотливий ентузіазм виявився таким заразливим, що я подався туди разом із ним і, зачарований точністю й швидкістю його олівця, стежив, як під тим поставала залюднена сцена, і дійсно, серед натовпу на малюнку видніли привиддя безсмертних: Ґьоте, що пафосно проголошував: «Немає більшого раба за того, хто почувається вільним, не будучи ним», а «Ґанді» декламував свою прописну істину: «Спочатку тебе ігнорують, потім тири-пири, а потім ти перемагаєш».

— Він ніколи цього не говорив, — зазначив Апу. — Це просто інтернет-мем, але що вдієш, ніхто нічого не знає — як я вже говорив, знання — це так само відстій.

Честертон і Генрі Форд у фраках виглядали тут не на місці, але публіка шанобливо прислухалася й до їхніх, скажемо так, золотих думок: «Хтозна-скільки сучасної винахідливості, — розмірковував старенький Ґ. К., — витрачається на пошуки виправдань для невиправданої поведінки можновладців», а Г. Форд волав, стоячи біля свого конвеєра: «Якби цей народ збагнув нашу банківську й грошову систему, думаю, що завтра вранці вибухнула б революція».

— Просто неймовірно, — мовив Апу, — як інтернет перетворив нас усіх на філософів.

Особисто мені більше подобалися картонні гасла анонімного мислителя, яким, здавалося, керував передовсім голод. «Одного дня біднякам не залишиться їсти нічого, крім багатіїв», — напоумляв він, а на іншій діалоговій хмарці з картону сформулював цю ж думку більш влучно: «З’їж собі банкіра». Цей мислитель мав на собі маску Анонімуса — усміхнене біле лице вусаня Ґая Фокса, яке спопуляризували Вачовскі фільмом «V означає вендетта», але коли я запитав його про чоловіка, чиє обличчя він мав на собі, він зізнався, що ніколи не чув про Порохову змову і йому зовсім не пам’ятна ця дата, п’яте листопада. Така-от була ця ніби-революція. Апу все це шкіцував.

Він виставив ці роботи у Френкі Соттовоче на Бовері-стріт, у дещо «суворішому» місці, як порівняти з галереями Соттовоче в Челсі. Це була спільна виставка з Дженніфер Кебан, найвизначнішою мисткинею-активісткою тієї буремної пори, яка в певний момент вернісажу простяглася на повен зріст у ванній, наповненій фальшивими банкнотами; невдовзі їх обох почали вихваляти й висміювати за їхню заанґажованість. Апу не згодився ані на фото у ванній, ані на ярлик заанґажованого митця.

— Для мене завжди первинний естетичний аспект, — переконував він, але дух часу його не слухав, і врешті він капітулював перед нав’язаними йому описами й тим статусом політичної зірки, який вони передбачали.

— Тепер я, певно, знаменитість у масштабі понад двадцяти кварталів, — розмірковував він у розмові зі мною. — Тепер це кварталів тридцять п’ять-сорок.

У будинку на Макдуґал-стріт його неоагітпропівська репутація була сприйнята без жодної поштивості. Сам Нерон Ґолден не виявив ані схвалення, ані осуду, але тонка лінія його вуст була не менш промовиста, ніж слова. Тиради він залишив на свою дружину. Сидячи на підлозі вітальні в оточенні глянцевих журналів, присвячених дизайну інтер’єру, Василіса відірвалася від своєї роботи, аби влаштувати Апу прочуханку в російському дусі.

— Оті всі злидні на вулиці смітять і галасують — і в ім’я чого? Думають, влада така слабка, що дасть шпані себе залякати? Та вони як та миша, що наступає на ногу велетню. Велетень нічого не відчуває, йому навіть облом цю мишу розчавити. Кому взагалі не облом? Миша візьме й побіжить далі. Що вони будуть робити, як зима прийде? Та їх звідти погода вимете. Нікому більш навіть напружуватися не треба. Ну, і в цієї твоєї коханої армії селюків немає лідерів. Немає програми. Отже, вони просто ніхто. Це просто миша без голови. Дохла миша, яка сама про це не знає.

Лише напівжартом вона жбурнула в нього глянцевим журналом.

— А ти, вибач на слові, за кого себе маєш? Ти думаєш, як прийде та їхня революція, вони зарахують тебе до своїх священних дев’яноста процентів за те, що ти мазюкав свої картинки? У нашій країні добре знають, що буває, коли приходить революція. Ти взагалі повинен уклякнути отут зі мною перед Феодорівською Божою Матір’ю й благати Богородицю про наше спасіння, щоб нас не закатрупила в глухому підвалі армія безголової миші.

Василіса Ґолден тепер змінилася. Іноді, коли на її лице світло падало під певним кутом, вона нагадувала мені Даян Кітон у «Хрещеному батьку» з лицем, думками й серцем, замороженими щоденною необхідністю відмовлятися вірити в невідворотне. Але коли «Кей Адамс» виходила заміж за «Майкла Корлеоне», вона була переконана в його порядності. Василіса ж вийшла заміж, так би мовити, за персонажа самого Марлона Брандо, а отже, не мала жодних ілюзій щодо безжальності, аморальності й похмурих таємниць, які стають неминучими консільєрі чоловіків при владі, і коли світло падало на її обличчя під іншим кутом, ставало зрозуміло, що вона таки не Даян Кітон. Вона була співучасницею. Вона підозрювала його в жахливому злочині, але погодилася відкласти цю підозру вбік задля життя, яке собі обрала, — життя, яке вважала вартим своєї краси. І ще, можливо, через те, що тепер боялася. Вона досі вірила в те, що має над ним владу, але тепер вірила також у його владу і знала, що якби захотіла мірятися з ним силою, наслідки для неї були б… радикальними. У цей дім вона прийшла не для того, щоб зустрітися з радикальними наслідками, тож стратегію належало змінити. За кордоном вона ніколи не була наївнячкою. Але після стрілянини на Юніон-сквер вона стала ще жорсткішою. Вона виразніше усвідомила, з ким ділить ліжко, і зрозуміла, що якщо збирається вижити, про деякі речі слід мовчати.

— Ще раз питаю, сер: з якої причини чоловікові кидати батьківщину, змінювати ім’я й починати життя заново на іншому кінці світу? — Ну як же, сер, із такого горя, y нього померла кохана дружина, й це його виштовхнуло з самого себе. Із горя, а ще з потреби залишити все це позаду, а залишити це позаду вдалося, скинувши з себе своє я. — Припустимо. І однак це не зовсім переконливо. І залишається знову запитати: а як же приготування до від’їзду, які мали місце до трагедії? Це, звісно ж, повинно мати якесь пояснення? — Ви що, шукаєте якийсь підтекст? Підозрюєте якісь фіглі-міглі, махінації, шахери-махери? — Ми визнаємо презумпцію невинуватості. Проти цього старійшини не висунуто жодних звинувачень у зв’язку з «аферою 2 G». Це треба визнати. І звичайно ж, той, хто переховується від правосуддя під прибраним ім’ям, намагався б триматися в тіні? Звичайно ж, хтось такий не здіймав би шуму навколо себе на новій батьківщині? А цей тим часом ще й як здіймає — і чим далі, тим більше, невтомно і з дедалі більшим запалом, хіба ні? — Здіймає, сер. Що може, як ви кажете, означати невинуватість. Але тут згадується також притча про жабу та скорпіона. Скорпіон поводиться згідно зі своєю природою, навіть тоді, коли така поведінка самовбивча. Крім того, це може бути підтвердженням, характер у нього, в цього чоловіка, безсоромний. Відчувається, що він впевнений у своїй непереможності й у переконанні про свою невразливість почувається в безпеці. Якщо справді він порушив якісь закони або, скажемо так, розійшовся інтересами з певними людьми — бо його найнебезпечніші супротивники самі не конче мусять бути законослухняними — тоді він переконаний, що його вони не дістануть. Небезпечні супротивники теж мають свої обмеження. Може бути, що небезпечні вони на своїй території, але їм не так легко діяти поза нею, тож вони й не намагаються. — Або я просто так міркую. Це не моя сфера компетенцій. — Але зрозуміло, що Нерон чим далі, тим більше почувається в безпеці і, озброєний цією дедалі більшою самовпевненістю, він скорпіонить направо й наліво, сурмить і трубить, будує, як нині говорять, свій бренд. — Це багатозначне слово, сер. «Брендом» колись називали тавро, яке випікали на злочинцях або рабах. Характерну рису чи особливість, що була причиною загального сорому або ганьби. Смолоскип. Меч. — Побачимо, яке з цих значень пасуватиме у нашому випадку.

Продовжуючи: Ще до виборчого 2012 року стало зрозуміло, що Нерон Ґолден не має наміру жити спокійним життям. В які лише кошики він не розкладав яйця за своє життя, куди тільки не пхав носа — і з усього цього найлегше йому велося в будівельному бізнесі, що займав його найбільше, отож слово ҐОЛДЕН — золоте слово, забарвлене в золото, виведене сліпучо-золотим неоном, слово з усіх великих золотих літер почало з’являтися на будівельних майданчиках по всьому місту, та й за його межами теж, а власника цього прізвища почали згадувати як нового потужного гравця в цій найбільш замкнутій із-поміж еліт, що складалася з вузького кола власників фамільного й корпоративного бізнесу, які контролювали будівництво цього золотого міста, Нью-Йорка.

— Фамільного, сер? Коли ви кажете про фамільний бізнес, то чи не йдеться вам, делікатно кажучи, про famiglie? — Зовсім ні, сер, або не зовсім так. 2012 року ця галузь була вже набагато чистіша, ніж колись. У дев’яності роки всі будівельні компанії були в руках у мафії й роздували свої ставки до меж абсурду. Тепер вплив П’яти кланів зменшився. На деяких об’єктах Ґолдена працювали робітники з-поза профспілок. Двадцять років тому їх би повбивали. — Ви говорите тепер про шановані постаті: Дороніна, Сумайду, Хурану, Силверстайна, Штерна, Фельдмана — аристократів на ринку нерухомості. — Не зовсім так, сер, як я вже говорив. Мафія затаїлася. Тепер, коли все скінчилося і відкрилося, ми можемо вказати на таємні зв’язки Нерона Ґолдена з такими партнерами, як філадельфійські нащадки «Ціпи» — Петруччо Леоне, «Малий Арчі» — Арчімбольдо Антоніоні з Атлантік-Сіті й «Скажений Фред» — Федеріко Бертолуччі з Маямі. Можна ще згадати, що кілька висоток Ґолдена у Нью-Йорку побудувала фірма «Понті енд Квазімодо Конкріт Компані» — «Пі-енд-К’ю», а в цій операції серйозно був зацікавлений «Гладкий Френкі» — Франческо Палермо, згідно з припущеннями, один із босів генуезької мафії. — Це все відомо? — Тепер, після завершення l’affaire Golden, це відома річ. Більше того, Нерон Ґолден явно досить добре почувався у своїх оборудках із цими особами й кланами, що за ними стояли. — Комфортно. — Я б сказав, сер: показово невимушено.

Два останні запитання: чи квадратні щелепи Ціпи, Малого Арчі, Скаженого Фреда й Гладкого Френкі вкривала щетина? І чи мали вони і вдягали іноді вечорами недопасовані смокінги? — Так воно й було, сер.

Перед нами Нерон Ґолден, що знімає заборону для медій і влаштовує для фотографа з глянцевого журналу екскурсію, демонструючи свій прекрасний дім. (Тепер жодних таємниць, навпаки: все на виду.) Перед нами Нерон Ґолден, що влаштовує для іншого такого часопису екскурсію, демонструючи свою чарівну дружину. Про дружину він говорить як про свою зорю-дороговказ, джерело наснаги й «оновлення». Я далеко не молодий чоловік, каже він, і, може, чоловікам у такому віці пора скинути оберти, сісти на яхту, взятися за ключки для гольфу, взимку на Флориду, передати естафету далі. До недавнього часу я вже на це був готовий, хоч мої сини, бачить Бог, не надто цікавляться сімейним бізнесом. Мій наймолодший, вірите чи ні, зараз пішов працювати до жіночого молодіжного клубу на Нижньому Іст-Сайді, він робить добру роботу, це чудово, але, може, мені він теж потрібен, хоча б хоч трохи уваги, чи мені не належить? Ну, і ще один художник, і ще Петя. Отаке. Але я перестав уже тим усім перейматися, бо як чоловік я переродився. Жінка — вона здатна таке зробити. Така жінка, як пані Ґолден, — вона просто еліксир життя, завдяки їй зникає сивина, втягується живіт, ноги знову самі несуть, а розум, так, його діловий розум вигострюється, наче ніж. Погляньте на неї! Хіба мені можна не повірити? Ви бачили її фото для «Плейбоя»? Звісно, не соромлюся, чого ж тут соромитися? Мати таке тіло, дбати про нього, довести його до досконалості, не бачити в красі безчестя — це називається розкутість. Вона — ідеал розкутої жінки й ідеал дружини. Обидві сторони медалі. Еге ж, поталанило. Безумовно. Вона справжній суперприз, нема чого сумніватися.

Того дня, коли загинули мої батьки, мене не було в машині. Був вікенд напередодні Дня пам’яті, і вони вирушили за місто, а я в останню мить передумав і залишився, бо Сучітра Рой попросила мене допомогти їй змонтувати рекламу для одного італійського будинку моди. Звичайно ж, я кохав Сучітру — кожен, хто хоч раз перетнувся з цим вулканом енергії, хоча б трохи закохувався в неї; а я тривалий час був занадто наляканий її абсолютним завзяттям, масштабом цієї жінки, її чорним волоссям, що розвівалося на вітрі на Шостій авеню, її блакитно-золотою спідницею, що вилискувала над модними снікерсами, її руками, що витягувалися в десятку напрямків, наче в індуїстської богині, здатної вхопити ціле місто в свої обійми… занадто наляканий, аби зізнатися самому собі, що я в неї втюрився, але тепер це не підлягало сумніву, і питання стояло тільки в тому, коли я збираюся їй про це сказати і чи скажу взагалі. Внутрішній голос у моїй голові під’юджував: давай, бовдуре, скажи прямо тепер, але інший голос, зазвичай гучніший, голос мого боягузтва, наполягав на тому, що ми занадто довго були друзями, що в певний момент уже неможливо переплавити дружбу в романтичне кохання, і що той, хто спробує це зробити й не матиме успіху, утратить і дружбу, й кохання, і знову в моїй голові заговорив Еліотів Пруфрок, страдницьки запитуючи моїм внутрішнім голосом: Чи я насмілюсь, а з приводу жахливого й моторошного питання освідчення в коханні: Отож, чи варто, зваж, / Якщо, вбрання поправивши, вона / Відвернеться спокійно до вікна / І мовить: «Таж / Це все не те. Це зайве, врешті-решт»[24].

Я постановив, що залишуся й попрацюю з нею, а потім, після монтажу, ми вийдемо на пиво і я освідчуся. Так. Я це зроблю. Ось так я не сів у машину до батьків і завдяки цьому досі живу. І життя, і смерть не мають сенсу. І одне, і друге зумовлюють причини, які нічого не значать і нічому не навчають. У цьому світі не існує мудрості. Усі ми — блазні у фортуни[25]. Оце наша земля, і вона прекрасна, а ми маємо величезне щастя на ній жити одне з одним, але ми такі дурні, і з нами трапляється така дурня, і ми не заслуговуємо свого дурного щастя.

Плету казна-що. Давайте краще розповім про дорогу.

Лонґайлендська магістраль була наповнена сімейними історіями, і коли влітку ми виїжджали до орендованого нами будинку при Олд-Стоун-Гайвей у Спрінґз — власником був якийсь достойник із Колумбійського університету, який після того, як виявив у себе яскраво виражену форму бореліозу й промучився кілька років, втратив будь-яке бажання відвідувати те царство кліщів, — то відзначали всі знайомі орієнтири. Мінеола — тамтешній цвинтар, де спочивали двоюрідні бабця й дід, у чиєму посмертному напрямку треба було шанобливо кивнути головою. Ґрейт-Нек, Літл-Нек викликали у всіх нас думки про Ґетсбі, і хоч ми не їхали повз Ремзенбург, у якому П. Ґ. Вудгауз прожив так багато років, емігрувавши після війни з Англії, ми часто, їдучи, уявляли собі художній всесвіт, у якому витвори Фітцджеральда й Вудгауза могли ходити одне до одного в гості. Берті Вустер і Дживз могли увірватися в ексклюзивний світ Вест-Еґґа й Іст-Еґґа, де телепень Берті зайняв би місце розважливого Ніка Керревея, а Реджинальд Дживз, любитель риби й шанувальник Спінози, геніальний камердинер, знайшов би спосіб організувати гепі-енд для Джея Ґетсбі, аби той жив довго й щасливо з Дейзі Б’юкенен, котрої так сильно прагнув. Дикс-Гілз — мій батько щоразу повторяв той самий плаский, по-бельгійському скрипучий батьківський жарт, вимовляючи з французьким акцентом: Ді-і-Гі-ілз. А я говорив, завжди говорив, як у мені це звучить, наче ім’я зірки з якоїсь мильної опери, яку крутять у денному ефірі. І Ваєнденч — коли ми минали цей з’їзд, хтось із батьків обов’язково розповідав історію про названого цим іменем вождя, або ж сагема племені монтоків, який продав більшу частину східного кінця Лонґ-Айленда одному англійцеві на ім’я Лайон Ґардінер, а потім помер від чуми. Нерідко Ваєнденч ще не раз вигулькував, поки ми добиралися до східного кінця острова, і мої батьки видобували з пам’яті історію Стівена Токгауза, Ваєнденчевого нащадка, який щодня долав пішки п’ятдесят миль між Монтоком, Сеґ-Гарбором та Ест-Гемптоном. А поміж Ваєнденчем і Токгаузом ми проминали знак, що керував нас до абсолютно вигаданої корінної американки на ім’я Ширлі Перебреди-Річку. Насправді дорожній знак вказував на два різні поселення, одне з яких називалося Вейдінґ-Ривер, а друге Ширлі, але Ширлі Перебреди-Річку добряче вросла в наші сімейні легенди. Як і годиться шанувальникам наукової фантастики, ми докооптували її до постапокаліптичних вождів, що звалися Три Термоядерні Бомби й Випромінює Багато Радіації — героїв написаного 1958 року класичного оповідання Вільяма Тенна «На Схід!», а бувало, що уявляли її велеткою, схожою на матір Ґренделя, або гігантською австралійською ванджіною, себто прародителькою, що своїми кроками формувала земний рельєф.

У дорозі вони слухали радіо. Музику на ретроканалі на 101,1 FM, а балачки на Нью-Йоркському публічному, аж доки не зникав сигнал, і тоді вони чекали, коли на шкалі з’явиться «Іст-Гемптон Мюзік» — знак того, що ось-ось почнеться вікенд, вечірній софт-рок-енд-роли з омарами, це ще один батьків плаский жарт. У перерві між нью-йоркськими й іст-гемптонською станціями вони вмикали аудіокниги, і того року планували слухати Гомера. Гадаю — щодо цього я не певний, але так думаю — що до від’їзду на День пам’яті вони дійшли до четвертої пісні «Одіссеї», де Телемах відвідує палац Менелая в той день, коли царева донька, донька відбитої Єлени Троянської, стає під вінець із сином Ахілла.

Отож вони, певно, саме слухали уривок, у якому Менелай розповідає про той день, коли Єлена прийшла до великого дерев’яного коня, запідозривши, що в ньому ховаються грецькі воїни, і з майстерною й звабливою оманливістю почала наслідувати голоси їхніх дружин (малюю собі в уяві, як вона звертається до них, витягуючи руку й еротично пестячи черево дерев’яної бестії), та так спокусливо, що Діомедові, самому Менелаєві й Уліссові запраглося в ту ж мить вискочити з коня, але Улісс стримав себе й товаришів, окрім Антікла, що поривався обізватися й так би й вчинив, якби не Улісс, котрий міцними руками затиснув рота йому і тримав так[26], і, згідно з деякими версіями цієї історії, задушив його до смерті, щоб захистити захованих греків. Так, певно, цей безсмертний момент дзвенів у їхніх вухах, коли металева труба, що лежала на дорозі просто лежала собі металева блядська труба впала з вантажівки а водій що спинився ні він хоч знав про це ні певно не знав чи він вантаж свій хоч закріпив як треба де там блядь закріпив бо на дорозі металева труба на смузі для автомобілів з пасажирами бо це були мої батьки мої кохані мої єдині а вони не з тих що ганялися ні сер вони воліли котитися собі порядною багатосмуговою дорогою без з’їздів без в’їздів по смузі позначеній ромбом бо чого та все одно чого тільки цього разу хуй там було безпечно бо металева труба котилася

по дорозі

Я наближаюся до найжахливішого й маю відпочити, щоб зібратися з духом і, може, напишу трохи пізніше.

Ні.

Ніякого пізніше.

Тепер.

Труба мала два метри. Вона вкотилася під колесо іншої машини й потрапила, як писалося в рапортах, під косий удар. Труба крутнулася, якимось чином підскочила й полетіла перевертом, так що втелющилася в лобове скло машини моїх батьків і ударом у голову вбила батька на місці. Некероване авто вискочило зі смуги для автомобілів з пасажирами на смугу швидкісного руху й потрапило в масштабне зіткнення, в якому загинула також моя мати. Щоб видобути їх із машини, рятувальникам довелося посилати по гідравлічні різаки, але обоє вже не жили. Їхні тіла доставили до університетської лікарні Норт-Шор у Плейнв’ю в окрузі Нассо, де відразу було підтверджено смерть обох. Опівночі, ледве я встиг боязко освідчитися Сучітрі Рой у пабі в британському стилі на розі Блікер-стріт і ЛаҐвардія-плейс і дізнатися майже цілком непередбачувану новину, що вона також живить до мене глибокі почуття, як мені подзвонили.

На чималий період того року я майже зовсім перестав думати. Я був здатен чути лише громоголосе биття величезних крил ангела смерті. Мене врятували двоє людей. Однією була моя нова кохана, геніальна, віддана Сучітра.

Другим був пан Нерон Ґолден.

З типовою для них дбайливістю — ЩО ЗОВСІМ НЕ ВРЯТУВАЛА ЇМ ЖИТТЯ, ХІБА НІ, НЕДБАЛІСТЬ ІНШИХ ПЕРЕКРЕСЛЮЄ НАШУ ДБАЙЛИВІСТЬ, НЕДБАЛІСТЬ ТРУБИ, ЩО ПІДСКАКУЄ ДУБАЛА І ВРІЗАЄТЬСЯ В ЛИЦЕ МОГО БАТЬКА, ЯКОГО МОЄ ЛИЦЕ Є ЛИШЕ БЛІДИМ ВІДЛУННЯМ, МИ, ЩО ПРИХОДИМО ЗГОДОМ, Є ЛИШЕ ПІДРОБКОЮ ТИХ СПРАВЖНІХ, ЩО БУЛИ НАШИМИ ПОПЕРЕДНИКАМИ Й ВІДІЙШЛИ НАЗАВЖДИ, ПО-ДУРНОМУ, БЕЗ СЕНСУ, ВБИТІ ВИПАДКОВОЮ ТРУБОЮ, АБО БОМБОЮ В НІЧНОМУ КЛУБІ, АБО ДРОНОМ — мої батьки залишили свої справи цілком упорядкованими. Наготовані були всі необхідні, дбайливо складені юридичні документи, що забезпечили мені статус єдиного спадкоємця, треба було здійснити необхідну оплату, після чого я мав отримати якусь суму грошей. Якщо йдеться про умови мого мешкання, все мало залишитися як було, але в довгій перспективі будинок треба було би продавати. Для мене він був завеликий, задорого коштував і з усіма витратами на утримання, податком на нерухомість і таким іншим я навряд чи справився б, І ТАК ДАЛІ, АЛЕ МЕНІ БУЛО БАЙДУЖЕ. Засліплений люттю, я валандався вулицями, і зненацька мені здалося, мовби всі лютощі, які витали в повітрі, увіллялися в мене, я просто відчував їх, ці лютощі безвинно мертвих: молодих чоловіків застрелених за те, що були чорні й поткнулися на сходи, дитини за те, що була чорна й гралася на майданчику пластиковим пістолетом, — уся ця щоденна чорна смерть Америки волала, що заслуговує на життя, але водночас я відчував також лють білої Америки, що мусила терпіти чорного чоловіка в білому домі, і кипучу ненависть гомофобів, і уражений гнів їхніх мішеней, і робітничу злість кожного, кого відіпотечив обвал ринку нерухомості, і все невдоволення злісно розділеної країни, де всі вірили, що тільки на їхньому боці правда, слушна тільки їхня справа, їхній біль винятковий, увагу слід звернути, увагу нарешті треба звернути на них і тільки на них, і я почав задумуватися над тим, чи ми взагалі моральні істоти, чи просто дикуни, які власні вузьколобі упередження називають необхідною етикою, єдино правильним способом поведінки. Мої дорогі покійні бельгійці виховали в мені переконання, що «добро» і «зло» — це ідеї, які даються людській тварині природним чином, що ці категорії вроджені, а не витворюються у нас. Ми вірили в існування «морального інстинкту», вмонтованого в ДНК подібно до того, як вмонтований, за Стівеном Пінкером, «мовний інстинкт». Така була наша сімейна відповідь на релігійне твердження, що арелігійні люди не можуть бути моральними істотами, що лише моральна структура релігійної системи, затверджена якимось Верховним Суддею, може дати людям твердий контроль над добром і злом. Відповідь моїх батьків із цього приводу звучала: «Дурня», або ще — вираз, який вони почули від своїх австралійських друзів і захоплено підхопили як власний — «Сивої кобили срань». Моральність з’явилася перед релігією, а релігія була способом, у який наші предки відповіли на цю вбудовану потребу. А якщо було так, із цього виникало, що можна прекрасно жити праведним життям і мати виразне розуміння добра і зла, навіть близько не підпускаючи Бога з його гарпіями.

— Проблема в тому, — сказала якось мати, сидячи на лавці в Садах, — що в той час, як ми запрограмовані на те, щоб прагнути етики, сама програма не каже нам, що насправді добре, а що зле. У мозку ці категорії порожні, а від нас вимагають, щоб ми їх заповнили. Чим? Думкою. Судженням. Чимось таким.

— Один із загальних принципіу людської поуедінки, який я уїдкриу, — додав батько, ходячи перед нею туди-сюди, — полягає у тому, що майже у кожній ситуації кожна людина переконана, що має рацію, а її опонент помиляється.

На це мати додала:

— До того ж ми живемо в часи, коли майже не існує згоди щодо будь-яких екзистенційних проблем, ми навіть не можемо дійти згоди, про що саме сперечаємося, і якщо предметом таких дискусій є природа реальності, так само має бути і з природою добра.

Коли вони отак заходилися, то нагадували танцюристів чи гравців у бадмінтон — їхні слова рухалися злагоджено, їхні ракетки відбивали волан то в один бік, то в інший, то туди, то сюди.

— А отже, теорія, що ми наділені етичним інстинктом, не передбачає аутоматично, що ми знаємо, якою ця етика поуинна бути. Якби так було, істинні філософи опинилися б без роботи і ми жили б у менш чварлиуому суїті, — тепер мій батько тицяв на мене пальцем, розумієш? бачиш, до чого я веду?, і я кивав, наче школяр: так, тату, так, мамо, розумію, ми всі з цим згодні, це ми знаємо.

— Ну, добре, але чи ти знаєш, що на це існує окреме слово? — запитав мене батько.

На що слово, тату.

— Уизначення: Гіпотетична вроджена здатність людського мозку усвідомлювати основні принципи етики і моралі. Філософський термін на позначення вродженого принципу в моральній суїдомості кожної людини, що скероує її до добра і стримує уїд зла.

Ні, тату, то що це за слово.

— Синдереза, — відповіла мати. — Чи ти чув коли-небудь краще слово?

— Кращого слова немає, — погодився батько. — Запам’ятай, малий. Це найкраще слово в суїті.

Це були голоси, яких я ніколи більше не почую.

І вони помилялися. Рід людський не моральний, а дикий. До того я жив у зачарованому саду, але дикунство, безглуздя, шал проникли всередину через стіни й убили те, що я любив найбільшою любов’ю.

Я ніколи не бачив мертвого тіла, поки не побачив рештки своїх батьків у мінеольському морзі. Перед тим я передав для них одяг одним зі стажерів Сучітри, а також підшукав у інтернет-магазині труни, вибравши батькам до кремації, як то буває, абсурдно дорогі ящики. Удома в нас роїлося від університетських професорів обох статей, що запропонували свою допомогу. Я міг розраховувати на будь-яку поміч провідних спеціалістів у галузі шумерського мистецтва, фізики елементарних частинок, Першої поправки та літератури Співдружності націй. Тільки з упізнанням тіл ніхто не міг мені допомогти. Мене завезла до моргу своїм стареньким джипом Сучітра, і оскільки не було як поговорити про те, що нам було потрібно, ми вдарилися в чорний гумор, пригадуючи найбільш моторошні «трупи тижня» зі старого серіалу HBO «Клієнт завжди мертвий». Моєю улюбленицею була жінка, яка в дівич-вечір висунула голову в люк найнятого лімузина, щоб виразити своє щастя, і врізалась обличчям у люльку автовежі. Після чого герої серіалу мали непросте завдання довести її сплющене лице до пуття.

А потім — залита світлом кімната з двома парами нош на колесах і дві горизонтальні істоти під простирадлами, які колись, у горизонтальній позиції на іншій, м’якшій поверхні, радісно поєдналися — може, зграбно, а може, ні — я не міг уявити своїх батьків в’юнкими демонами сексу, але не хотів також, щоб вони були неспроможними незграбами — і результатом цього було це спантеличене, нездатне думати єство, яке стояло біля нош, аби підтвердити, що вони нездатні вже до дії, яка покликала його до життя, та й до будь-якої іншої дії.

Працівники моргу виявилися на висоті. Спершу я підійшов до матері, якій прибрали з обличчя вираз жаху та всі скалки скла й металу, що її прошили, і хоч на ній було більше макіяжу, ніж будь-коли за життя, це була вона, я бачив, що це була вона, і вона виглядала — або ж я міг себе переконати, що виглядала — умиротворено. Я повернувся до батька, а Сучітра підійшла до мене ззаду, притулилася щокою мені до спини й обняла за пояс. Спокійно, відповів я, спокійно, і підняв простирадло. І тоді нарешті розплакався.

Наступного дня після кремації Нерон Ґолден перейшов Садами до нашого дому — вислів «мій дім» був абсурдним: батьки були присутні в кожному найменшому закутку — і постукав тростиною в панорамне вікно. Це було так несподівано: король, який стукає в дім до осиротілого простолюдина, що спершу він видався мені фікційною проєкцією моєї уяви. Після смерті батьків моє сприйняття реальності дещо послабилося. У Садах (у чотирьох високих кімнатах бельетажу будинку, де кожен поверх займала окрема квартира) жила одна літня жінка, пані Стоун, яка часто говорила про привидів. Це постать, про яку я ще не згадував, і цілком можливо, що після цієї гостьової ролі дам їй спокій, — жінка, яку діти в Садах прозвали Капелюшницею за любов до крислатих капелюхів від сонця, багатолітня вдова, чий колишній чоловік, скотовод із Техасу, знайшов на своїй землі нафтове родовище й відразу ж проміняв велику рогату худобу на світське життя й визнану в світі колекцію марок. Пані Стоун також уже встигла причепитися до мене біля дитячих драбинок, щоб поговорити про втрату. Смерть у сім’ї, так само як новонароджена дитина, дозволяє чужим людям отак-от підходити й виголошувати свої монологи.

— Мого чоловіка після смерті я ніколи не бачила, — зізналася вона. — Він, схоже, щасливий був, що відійшов. Жодного разу не пробував встановити контакт. Вік живи, вік учись. Але одного вечора на Макдуґал-еллі я побачила хлопця в лівреї — такий чорний підліток, досить фантазійно виряджений, який ходив на колінах. І я собі подумала, чого ж він ходить на колінах, тут немає ніяких релігійних пам’яток. І тоді до мене дійшло. Той хлопець зовсім не ходив на колінах. Рівень поверхні в завулку з часом піднявся, а він ходив по старій землі, і мені тільки видно його було від колін угору. Певно, був він помічником конюха і йшов завулком на роботу до старих стаєнь для будинків по Вашингтон-Сквер-Норт, що стояли там у 1830-х роках. Або прислужник, що працював чи не у Ґертруди Вітні, яка там жила, — знаєте, коли вона той свій музей заснувала. Як не крути — привид, явний привид. І це ще не все…

Я перепросив і відійшов. Але історії про довколишніх привидів, здається, переслідували мене в ті меланхолійні дні. Привид Аарона Берра, що навідував Вілидж у пошуках повій. Музичні привиди, драматичні привиди, які взимку в сценічних костюмах грали п’єсу на Комерс-стріт. Моє старе єство цим не цікавилося, але моє нове осиротіле єство дозволяло людям розповідати їхні історії, а ночами я намагався почути відлуння батьківського сміху в порожніх кімнатах. Саме в такому настрої побачив я Нерона Ґолдена за шибою вікна й подумав: привиддя. Але це був він, із плоті й крові.

— Дозволь-но мені ввійти, — промовив він, заходячи, перш ніж я дозволив. А ввійшовши, поставив тростину під стіною і всівся в улюбленому кріслі мого батька. — Я чоловік прямий, пане Рене, прямолінійний, я завжди говорю просто з мосту, що думаю. Тож із приводу твоєї втрати скажу тобі: це твоя втрата. Твої батьки померли, і ними більше не забивай собі голови, їх більше немає. Займися краще собою. Не тільки в тому річ, що ти маєш загоїти свою рану. Тут ідеться про те, що твої батьки вже не стоять між тобою і могилою. Це зрілість. Тепер ти на передньому краї, і могила зяє перед тобою. Тож наберися мудрості, навчися бути чоловіком. Якщо погодишся, я запропоную свою допомогу.

Це була ефектна промова. Якщо він збирався розвіяти мою тугу, вивівши мене з рівноваги, йому це вдалося. Та не встиг я відкрити рота, як він підняв руку в безапеляційному жесті.

— Я бачу реакцію з твого обличчя, на яке насунули грозові хмари. Розжени їх! Твоя злість зайва. Ти молодий, а я старий. Я прошу тебе, щоб ти навчився чогось від мене. Твоя країна молода. Людина думає інакше, коли має за собою не одне тисячоліття. А ви ще й двох із половиною сотень років не маєте. І ще я хочу сказати, що ще не осліп і бачу, що ти цікавишся моїм домом. Я вважаю тебе гарним хлопцем, тому прощаю, бо інакше тебе б прибрали, ха‑ха. Думаю, що тепер, коли ти став чоловіком, ти можеш багато чого навчитися від нас, Ґолденів, — і хорошого, й поганого, що треба робити, а чого не треба. Від Петі навчитися, як боротися з тим, що сталося не з твоєї провини, як грати, коли тобі роздали кепські карти. Від Апу, мабуть, не бути таким, як він. Можливо, йому не вдалося досягнути глибини. А від мого багатостраждального Діоніса навчитися про двозначність і біль.

— А від вас?

— Щодо мене, пане Рене: ти, певно, вже здогадався, що я не завжди святий. Я жорсткий і марнославний, я звик до високого статусу й беру собі все, що хочу, а чого не хочу, те змітаю зі своєї дороги. Але коли ти дивишся на мене, то мусиш ставити собі таке запитання: Чи можливо бути водночас добрим і лихим? Чи чоловік може бути добрим, якщо він злий? Якщо ти віриш Спінозі й погоджуєшся, що все зумовлене необхідністю, то чи можуть необхідності, які керують людиною, штовхнути її на злу справу так само, як на добру? Що таке добра людина в цьому детерміністському світі? Чи цей прикметник щось насправді означає? Коли знайдеш відповідь, скажи мені. Але спочатку ми подамося десь у місто й нап’ємося.

Пізніше.

— Смерть — ми справляємося з нею, приймаємо її, ідемо далі, — мовив Нерон Ґолден. — Ми живі, тож мусимо жити. Хоч із почуттям провини, це погано. Воно залишається й дошкуляє нам.

Ми сиділи в «Російській чаювальні» — він пригощав — із чарками крижаної горілки в руках. Він підняв чарку, перехилив, випив і я. Саме для цього ми сюди прийшли, а їжу — млинці з ікрою, вареники, котлети по-київськи — ми їли тільки для того, щоб могти випити ще більше.

— Якщо повернемося додому тверезі, — заявив Нерон, — це означатиме, що ми завалили справу. Мусимо дійти до такої кондиції, щоб не могти згадати, як узагалі додому добралися.

Я поважно кивнув головою:

— Точно.

Ще по чарці.

— От моя покійна дружина, візьмімо для прикладу, — Нерон тицьнув у мене пальцем, — і не вдавай, що ти не чув цієї історії, я знаю, хто в мене вдома розпускає язик. Не зважай. Якщо йдеться про її смерть, це дуже сумно, але не трагедія, до рівня трагедії це не дійшло. — Наступна чарка. — Я не те хотів сказати. Звичайно, особиста трагедія. Трагедія для мене й моїх синів. Але велика трагедія — вона універсальна, правда ж?

— Еге.

— Так-от. До чого я веду. Для мене деструктивним чинником, деструктивним чинником, що змінив усе життя, був не факт смерті, але факт відповідальності. Моєї. Моєї відповідальності, ось у чому суть. Ось що мене гризе, коли я вночі гуляю в Садах.

На цьому етапі вечора я вже бачив своїм завданням розрадити його, хоч коли ми виходили в місто, мало бути якраз навпаки.

— Ви посварилися, — озвався я. — Таке буває. Це не звалює на вас провину за її смерть. У етичному світі лише вбивця несе відповідальність за вбивство. Так мусить бути, бо інакше Всесвіт був би морально абсурдним.

Він мовчки пив, поруч маячіли офіціанти, щоб донести горілки в разі потреби.

— Наведу інший приклад, — промовив я, тепер піднесеним тоном, відчуваючи себе на вершинах мислення, почуваючись справжнім сином своїх батьків. — Уявімо, що я мудак.

— Повний мудак?

— Повний абсолютний мудак. Ще й смердючий.

— Ну, добре, уявив.

— Припустімо, що кожен день я стаю перед вашим будинком і проклинаю вас і вашу сім’ю.

— Брудними словами?

— Найбруднішими. Я обсипаю вас і ваших близьких найвульгарнішими матюками.

— Природно, що це було б неприпустимо.

— Ну, а ви маєте вдома пістолет.

— А ти звідки знаєш?

— Я тільки гіпотетично припускаю.

— А, гіпотетично. Чудово. Розумію. Гіпотетичний пістолет.

— І от берете ви цей уявний пістолет і що робите?

— Стріляю в тебе.

— Ви стріляєте мені прямо в серце і вбиваєте, і вгадайте, хто ви після цього.

— Після цього я щаслива людина.

— Після цього ви вбивця.

— Я щаслива людина і вбивця.

— Ви винний у вбивстві, і в суді не захистите себе словами: ваша честь, він був мудаком.

— Не захищу?

— Навіть мудак, коли його вб’ють, не винен у своїй смерті. Тягар злочину спочиває лише на вбивці.

— Це що, філософія?

— Мені треба ще випити. Філософія у пляшці.

— Офіціант!

Після наступної чарки його потягнуло на сентименти.

— Ти молодий хлопець, — заявив він. — Ти поняття не маєш, що таке відповідальність. Ти не знаєш ні почуття провини, ні сорому. Ти нічого не знаєш. Це не важливо. Твої батьки загинули. Ось що в нас на часі.

— Дякую, — відповів я, а що було потім, не пам’ятаю.

Кінець.

— На початку, — мовила Сучітра, сидячи біля ліжка, поки я стогнав від головного болю, — на початку була офіційна Комуністична партія Індії — КПІ. Але в Індії проблеми з населенням, і ліві партії також не звертали увагу на контроль народжуваності. Отож після КПІ була ще КПІ(М), Комуністична партія Індії (марксистська) і Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська), тобто КПІ(М-Л). Досить уже партій? Коханий, зараз підкину тобі партію наступних. Намагайся не відставати. До того додається Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Визволення» плюс Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Наксалбарі», а ще Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Джанашакті», а до того ще Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Червона зірка», не забуваймо також про Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Червона команда» і не полінуймося згадати Революційну комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінсько-маоїстську), не кажучи вже про Комуністичну партію Сполучених Штатів Індії, чи Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Червоний прапор», чи Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Нова демократія», або ж Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Нова ініціатива», чи Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Сомнатх», або Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Другий центральний комітет», чи Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Більшовик». Будь ласкавий, слухай уважно далі. Серед інших угруповань також відбувається швидке розмноження. Був собі Маоїстський комуністичний центр, який об’єднався з Групою народної війни й утворив Маоїстський комуністичний центр Індії. Або, можливо, це Маоїстький комуністичний центр Індії об’єднався з Комуністичною партією Індії (марксистсько-ленінською) «Народна війна», внаслідок чого постала Комуністична партія Індії (маоїстська). Тут не так просто розібратися. Я це все тобі розповідаю, щоб пояснити, чому мої батьки-бенгальці, двоє відважних підприємців із капіталістичними замашками, що застрягли в Калькутті серед багатоголових Раван Комуністичної партії Індії (ураново-плутонієвої), ядерних боєголовок лівиці, надумали втекти і оселитися в Альфаретті на околицях Атланти, штат Джорджія, де я й народилася. Це могла би бути цілком непогана ідея, і насправді в економічному вимірі це таки була добра ідея, тому що вони досягли успіху в багатьох бізнесах: салони краси, магазини одягу, агентство нерухомості, парапсихологічний центр — як бачиш, це теж стрімко розмножувалося. Але, на жаль, на родючому американському ґрунті навколо них не гірше плодилися й політичні інституції індуїстської правиці: проросли закордонні відгалуження «Раштрія сваямсевак санг», розцвіла «Вішва гінду парішад», розрослася партія «Бгаратія джаната», а разом із ними організації зі збору коштів, що перераховували їм долари. Мої батьки вирвалися з одного виру тільки для того, щоб їх засмоктав інший, і коли вони почали відвідувати звані вечері РСС і з пієтетом говорити про повногруду постать, яку вони називали НаМо, мені не залишалося нічого, як помахати їм ручкою і забратися. От я й чкурнула до Нью-Йорка, де тепер дупу надриваю, щоб тебе розсмішити, тож було б дуже мило з твого боку видушити хоч би кривеньку посмішку.

— І оце так ти уявляєш собі лікування похмілля? — відреагував я.

Що стосується надривання дупи: Сучітра робила це щодня, щохвилини. Я в житті не знав жодної людини, що гарувала хоча б уполовину того, що вона, і ще мала час на розваги, до яких я мав щастя належати. Прокинувшись уранці, вона їздила на велотренажері, бігла до офісу, відпрацьовувала робочий день на повну котушку, вирушала побігати над Гудзоном або через Бруклінський міст і назад, і після цього все ще почувалася свіжою, як квітка, і вдвічі елегантнішою, що б не випало їй увечері: відкриття галереї, показ фільму, вечірка з нагоди дня народження, вечір караоке, побачення зі мною в ресторані, а після того в неї залишалося ще досить снаги на те, щоб покохатися. Коханкою вона була так само енергійною, хоч і не дуже оригінальною, та я не нарікав. Я сам не належав до богів сексу, а саме тоді кохання доброї жінки рятувало мене від чорної прірви. Жорстка симпатія Нерона Ґолдена і пияцькі вечори в його товаристві, а також лагідне, супершвидке кохання Сучітри Рой допомогли мені пережити ті дні. Я згадав історію про парамедиків у швидкій, що грали ролі доброго й злого поліціянтів після спроби самогубства пані Ґолден, і усвідомив, що цього разу це мене взяли під нагляд як суїцидника.

Усе те літо Нью-Йорк був мені батьком і матір’ю, аж доки я не навчився жити без батьків і приймати, як радив мені Нерон, своє доросле місце в голові черги на останній кіносеанс. Як завжди допоміг мені фільм — «Det sjunde inseglet» («Сьома печатка») Інґмара Берґмана, котрий сам великий режисер вважав «нерівним», але решта нас обожнювала. Лицар (Макс фон Сюдов, котрий зіграє пізніше художника-зануду Фредріка у «Ганні та її сестрах» і безсмертного Мінґа Безжального у «Флеші Ґордоні»), на зворотному шляху з хрестового походу грає в шахи з накритою чорним каптуром Смертю, аби відволікти неминуче й могти останній раз перед смертю побачити дружину. Зрозпачений лицар і цинічний зброєносець, несмішні Берґманові Дон Кіхот і Санчо в пошуках вилітків у старих гніздах. Берґман, що походив із глибоко релігійної родини, мав осмислити релігійні питання, я ж не мусив сприймати фільм у таких категоріях. Назва походила з Книги Об’явлення: «І коли сьому печатку розкрив, німа тиша настала на небі десь на пів години» (Об’явлення 8:1)[27]. Для мене та тиша в небі, непоява Бога була істиною секулярного бачення Всесвіту, а пів години означало тривалість людського життя. Розкриття сьомої печатки відкрило, що Богу немає чого сказати і його нема ніде, людині ж простір її короткого життя наданий для того, щоб здійснити, як бажав це зробити лицар, одне значиме діяння. Тією дружиною, яку я прагнув побачити перед смертю, була моя мрія стати кінорежисером. Значимим діянням був фільм, який я мріяв зняти, мій фільм про мої Сади, залюднений реальними й уявними постатями, як акторський ансамбль Альтмана, й Ґолдени у своєму будинку в дальньому кінці від мене. «Діяння» було подорожжю, а «дружина» — метою. Приблизно щось таке я сказав Сучітрі, на що вона поважно кивнула:

— Пора вже тобі закінчувати сценарій і братися за збирання грошей.

Тим часом велика метрополія пригортала мене до свого лона й намагалася дати життєві уроки. Човен на озері в Центральному парку, де плавав Стюарт Літл, нагадував мені про красу невинності, а приміщення на Клінтон-стріт, де досі ледве жила Джудіт Маліна, а її Живий театр досі з насолодою оголювався, було для мене свідченням браку поштивості старого гарту в дусі «мені насрати». А на Юніон-сквер грали шахісти, і, можливо, Смерть також грала серед них бліцпартії, хапаючи їхні життя, мовби вони нічого не значили, або повільні партії у вільний від роботи час, що дозволяли чорному ангелові вдавати, ніби він шанує життя, водночас набираючи партнерів для свого danse macabre. Незгірш за присутність до мене промовляла відсутність: взуттєві магазини, що зникли з Восьмої вулиці, ексцентричність, яка вивітрилася з Верхнього Вест-Сайду, де колись Мая Шапер тримала крамницю «Сир і антикваріат», а на запитання чому, часто відповідала: «Бо це те, що я обожнюю». Куди б я не спрямовував свої кроки, місто тримало мене в своїх обіймах і заспокійливо шепотіло на вухо.

У вечір другого вернісажу Апу в галереї Соттовоче на Бовері у кварталі від Музею ідентичності (роботи ці були проникливі, стрімкі, технічно майстерні, сповнені енергії, поп-артові, і мене зовсім не зачіпали), в іншому кінці Нижнього Мангеттена було виставлено величезні малюнки Лорі Андерсон, що зображали досвід сорока дев’яти днів, проведених її коханою покійною рет-тер’єркою Лолабель у бардо — перехідною зоною між смертю й переродженням у тибетському буддизмі. Ми стояли з Сучітрою перед одним із найбільших зображень милої собачки, що дивилася на нас широко розкритими очима з засвітів, коли зненацька в мені сформувалися слова: все добре, і я вимовив їх уголос.

— Все добре, — сказав я, розтягнувши рота в усмішці. — Все добре, все добре, все добре.

Від мене відділилася якась тінь, і майбутнє видалося можливим, щастя осягненним, а життя почалося знову. Лише набагато пізніше, коли я повертався думками назад, то усвідомив, що то був сорок дев’ятий день від смерті батьків.

Я не вірю в бардо. Але — самі бачите.

Тієї ночі я перебував у полоні якоїсь ейфорії, під кайфом від того, що пробачив батькам їхню смерть, а собі — те, що залишився живим. Ми повернулися з Сучітрою додому до Садів, і я вже знав, що настав час вчинити заборонене. Одурманені вже самим життям, ми розламали віддавна бережену плитку «Афганського місяця» й затягнулися. Відразу по тому, як і казав мій батько, в наших епіфізах відкрилося третє око і ми осягнули таємниці Всесвіту. Ми побачили, що світ зовсім не беззмістовний і не абсурдний, що насправді він наділений глибоким змістом і формою, але ця форма й зміст до цього часу були від нас приховані, затаєні в ієрогліфах та езотериці влади, адже в інтересі сильних світу цього приховувати значення від усіх, за винятком просвітлених. Також ми зрозуміли, що завданням нас двох було врятувати планету і що тією силою, яка врятує планету, є кохання. Поки наші голови йшли обертом, ми зрозуміли, що Макс фон Сюдов у ролі Мінґа Безжального — тоталітарного, примхливого й вирядженого в яскраво-червоний плащ злого генія з фантастичних коміксів — надходив, щоб підкорити людство, і якщо іноді Мінґове лице розпливалося й ставало схожим на обличчя Нерона Ґолдена, це було несправедливо з огляду на його доброту до мене останнім часом, але чи може людина бути водночас доброю і злою, запитали ми самі себе, а «Афганський місяць» відповів, що непоєднувана суперечність і єдність протилежностей — це таїна над таїнами. Ця ніч, повідав «Афганський місяць», призначена для кохання, ця ніч — для святкування живих тіл і прощання з утраченими тілами почилих близьких, та вранці після сходу сонця не можна буде гаяти ані хвилини.

Якщо ти заборгував банку долар, то був дармоїдом із несплаченим кредитом. Заборгувавши мільярд, ти був багатієм, і банк працював на тебе. Важко було з’ясувати, наскільки багатим був насправді Нерон Ґолден. У той період його ім’я з’являлося всюди й на всьому: від гот-догів до приватних університетів, воно гуляло Лінкольн-центром, міркуючи про пожертвування одиниці на реконструкцію Евері-Фішер-голлу за умови, що старе ім’я викинуть на смітник, а натомість закріплять угорі прізвище Ґолдена з великих друкованих золотих літер. Одиниця була скороченням, яке його ім’я вживало у значенні «сто мільйонів доларів», бо сто мільйонів доларів були ціною вступного квитка до світу справжніх багатіїв — поки ти не мав своєї одиниці, ти був реально ніким. Його ім’я вигулювало ту одиницю містом, йому ніби й кортіло поставити себе на кінофестиваль «Трайбека», але це коштувало б набагато менше, ніж ціла одиниця, тож врешті кінофестиваль видався йому абищицею; чого його ім’я дійсно, по-справжньому прагнуло, то це опинитися аж на стадіоні «Янкі». Це було б доказом того, що його ім’я завоювало Нью-Йорк. Після цього його можна було б із тим самим успіхом помістити на даху мерії.

Я припускав, що коли він перебрався на Захід, то взяв зі собою серйозні статки, але кружляли настирливі чутки, що всі його фірми сильно обтяжені кредитами, а весь мегабізнес під його ім’ям — просто розвод, і куди б він не тягнув своє ім’я на прогулянку, слідом за ним рухалася тінь банкрутства. Я уявляв його мешканцем не Нью-Йорка, а невидимого міста Октавії, що його Марко Поло описав Кублай-ханові у книжці Кальвіно, — міста-павутини, підвішеного на величезній сітці над прірвою між двома горами. «Життя мешканців Октавії не таке непевне, як в інших містах, — написав Кальвіно. — Вони знають, що їхня сіть не триватиме вічно». А ще я уявляв його одним із тих персонажів у мультфільмах — певно, Хитрим Койотом, — які постійно вибігають за край урвища, але продовжують бігти, нехтуючи законами земного тяжіння, поки не подивляться вниз, і тоді падають. Усвідомлення неможливості спроби приводить до катастрофічного кінця. Нерон Ґолден продовжував свій рух — певне, завдяки тому, що ніколи не дивився вниз.

Чимало наступних місяців я присвятив звільненню будинку від речей, переносячи те, що хотів зберегти, до Мангеттенського складу самообслуговування у Вест-Сайді — того, що з кумедними білбордами на стіні, яка виходить на магістраль: «У Нью-Йорку є шість професійних спортивних команд плюс «Метс»», «Якщо тобі не подобаються одностатеві шлюби, то не одружуйся», ««У домі Отця Мого осель багато» (Ів. 14:2) — Ісус явно не був нью-йоркцем», а також «Пам’ятай: якщо ти виїдеш із міста, тобі доведеться жити в Америці». Еге ж, ха‑ха-ха, добре, але здебільшого я знову перебував у кислому настрої, щосили намагаючись не показувати цього в товаристві Сучітри, але вона знала, через що я проходжу. Потім прийшла пора виставити будинок на продаж, і Василіса Ґолден підійшла до мене в Садах, і, обнявши однією рукою й поцілувавши в щоку, заявила: давай я зроблю це для тебе, залишмо це в сім’ї, і це було так мило з її боку, що я лише мовчки кивнув і дозволив їй узятися за продаж.

І знову: того року мені важко було залишатися об’єктивним до Ґолденів. З одного боку, прихильність до мене виявляв Нерон, а тут додалася ще й прихильність його дружини. З іншого ж боку, можна було не сумніватися, що він палко підтримував президентську кампанію Ромні і його коментарі на адресу президента й першої леді балансували на межі нетерпимості: «Певно, що він любить геїв, він же одружився з чоловіком», — це був один із м’якіших висловів. Не раз він переповідав свій «смішний республіканський анекдот» про літнього білого чоловіка, який навідується до Білого Дому кілька днів поспіль після закінчення повноважень теперішньої адміністрації й щоразу просить охоронців про зустріч із президентом Обамою. Коли він з’являється утретє чи вчетверте, роздратований охоронець каже: Сер, ви знову прийшли, але я знову вам пояснюю, що пан Обама вже не президент Сполучених Штатів і вже не мешкає за цією адресою. Тож ви це вже знаєте, але знову приходите й знову ставите те саме питання й отримуєте ту саму відповідь — так чого ж ви знову питаєте? А літній білий чоловік відповідає: О, просто мені так приємно це чути.

З цим я мирився, хоча побоювався за Нерона, що темна сторона в ньому може здолати світлу. Я дав йому почитати прекрасне оповідання Ганса Крістіана Андерсена «Тінь» — про чоловіка, чия тінь відокремлюється від нього, мандрує світом, набирається більшого світського лоску, ніж її колишній «господар», повертається, аби спокусити й пошлюбити принцесу, з якою він заручений, і, разом із (досить таки безжалісною) принцесою, прирікає цього реального чоловіка на смерть. Я хотів, аби він зрозумів небезпеку, яка загрожувала його душі, якщо безбожнику вільно вжити такий термін, але Нерон не належав до шанувальників літератури й повернув мені книжку з оповіданням зневажливим жестом.

— Я не люблю книжок, — заявив при цьому.

Але потім… вони обоє, чоловік і дружина, викликали мене до себе й оголосили своє рішення щодо мене.

— Тобі треба, — промовила Василіса, — поселитися в нашому домі. Це великий будинок, і двоє хлопців тут нечасто з’являються, а третій, Петя, майже не виходить із кімнати. Тож для тебе тут повно місця, а нам буде чудово в твоєму товаристві.

— Тимчасово, — уточнив Нерон.

— Хтозна, як буде далі з тією дівчиною, — зазначила Василіса. — Може, ти захочеш переїхати до неї, може, захочеш розійтися — час покаже. Звільни себе від цього тиску. Зараз не треба, щоб на тебе щось тиснуло.

— На якийсь час, — вставив Нерон Ґолден.

Це була справді великодушна пропозиція — варто визнати, короткострокова, — зроблена з абсолютно щирих міркувань, але я не уявляв, як можу її прийняти. Я відкрив рота, щоб заперечити, але Василіса піднесла свою руку імператриці.

— Навіть не думай відмовлятися, — застерегла вона. — Іди й спакуй свої речі, а ми дамо команду їх перенести.

Отак восени 2012 року я поселився в домі Ґолденів, тимчасово, на якийсь час, відчуваючи, з одного боку, глибоку вдячність, ніби смерд, якому запропоновано спальню в палаці, а з іншого — почуваючись, ніби уклав договір із Дияволом. Єдиним способом знайти правильну відповідь було розвіяти всі таємниці навколо Нерона, його теперішнього й минулого, щоб я міг скласти про нього справедливе судження, і, певно, легше буде здійснити це в стінах його дому, ніж поза ними. Ґолдени розчахнули переді мною ворота, після чого я став дерев’яним конем усередині мурів Трої. У мені ховалися Одіссей із воїнами. А переді мною стояла Єлена цього американського Іліона. І перш ніж наша історія скінчиться, я зраджу їх, зраджу кохану жінку і самого себе. І стрімкі вежі Іліона згорять[28].

«Хлопці», Неронові сини, навідували його щодня, і були це незвичайні зустрічі, що демонстрували його величезну владу над ними, — не стільки відвідини батька синами, скільки сповнені смирення аудієнції підданих у повелителя. Я розумів, що кожен синопсис, звичайно ж, охудожнений, не зможе оминути цих незвичайно авторитарних взаємин. Частково це можна було пояснити, безперечно, фінансовими міркуваннями. Нерон не трусився над копійкою, тож Апу міг поселитися в Монтоку й по кілька тижнів поспіль поринати в роботу над картинами, а також у гулянки. Юний Д Ґолден у Чайна-тауні, як видавалося, сидів на бобах, а в той період працював як волонтер у клубі для дівчат у Нижньому Іст-Сайді, що мало б змусити його утримуватися з зарплатні Рії, але правда була така, що, як не забарилася повідомити мені Василіса, він приймав гроші від батька.

— У нього тепер чимало витрат, — сказала вона, але відмовилася розвивати цю тему, як було прийнято в родині Ґолденів, члени якої не обговорювали одне з одним важливих справ, мовби це були таємниці, хоча насправді вони знали, що всім про все було відомо. Але, можливо, подумав я, ці сесії між батьком і синами були також чимось на зразок сповідей, де хлопці «визнавали» свої гріхи і якимось чином, якоюсь мірою, за невідомо які покути й епітимії отримували «прощення». Саме так це потрібно описати, подумав я. Або ще цікавіша можливість. Не виключено, що сини так само були батьковими сповідниками, як і навпаки. Можливо, кожен володів таємницями іншого й кожен дарував іншому прощення і мир.

У великому домі зазвичай панувала тиша, що мене ідеально влаштовувало. Мені виділили кімнату на найвищому поверсі з люкарнами, що дивилися згори на Сади, і я був цілком задоволений і поглинутий роботою. Паралельно зі своїм довгостроковим кінопроєктом, я працював разом із Сучітрою над серією коротких кліпів для кабельної платформи відео на вимогу, в якій відомі обличчя незалежного кіно розповідають про свої улюблені кіномоменти: сцена штампування сідниць у «Потягах під суворим наглядом» Їржі Менцеля (я віддавав перевагу більш офіційному звучанню британської назви проти американської версії «Потяги під пильним спостереженням»), Тосіро Міфуне, що вперше з’являється, втілений у свого персонажа — обшарпаного, хворого на сверблячку самурая у «Відважному Сандзюро» Куросави, перша сцена Майкла Дж. Полларда в «Бонні і Клайді» Артура Пенна («бруд у паливопроводі — я його просто видмухав»), зимовий павич, що розправляє пір’я хвоста в «Амаркорді» Фелліні, малюк, який випадає з вікна й підстрибує неушкоджений у «L’argent de poche» («Кишенькових грошах») Трюффо, фінальні кадри «Більярдиста» Роберта Россена («Товстуне, ти чудово граєш у більярд» — «І ти теж, Меткий Едді»), а також моя улюблена сцена — гра в сірники у «L’année derničre ŕ Marienbad» («Минулого літа в Марієнбаді») Алена Рене за участі дракулуватого Саші Пітоєффа з гранітним обличчям («Це не гра, якщо ви не можете програти» — «О, програти я можу, тільки ніколи цього не роблю»). Ми зняли вже чимало молодих і талановитих американських акторів і режисерів (Ґрета Ґервіґ, Вес Андерсон, Ноа Баумбах, Тодд Солондз, Паркер Повзі, Джейк Пелтров, Хлоя Севіньї), що висловлювали своє захоплення цими класичними фільмами, і я відточував уміння відеоредагування на своєму лептопі, монтуючи зі знятого матеріалу ефектні трихвилинні кліпи, що мали згодом з’явитися на різноманітних сайтах. Це завдання Сучітра залишила мені, тим часом як сама готувала свій перший фільм у ролі режисера-сценариста, залишивши виробничу ділянку, і ми глибоко занурилися в роботу, сходячись пізно ввечері, аби поділитися новинами за день, з’їсти швидку й запізнілу вечерю й так само швидко покохатися або ж просто виснажено заснути у взаємних обіймах чи то в моїй мансарді мистця, чи то в її квартирі-студії. Саме так я повертався до радощів у період після трагедії.

У вільні хвилини я вивчав динаміку дому Ґолденів. Прибиральники, персонал кухні, майстер Ґонзало снували туди-сюди так ненав’язливо, що здавалися віртуальними, фантомними дітьми епохи постреальності. Обидві дракониці залишалися безумовно реальними — вони з’являлися щоранку, киплячи від ефективності, усамітнювалися в кімнаті поруч із Нероновим кабінетом і не показували свого носа до вечора, коли виміталися з гудінням, ніби шершні через відкриті двері. Кожен звук лунав приглушено, немовби самі закони фізики діяли в цих стінах, так би мовити, в білих рукавичках.

Сам Нерон здебільшого залишався в своєму домашньому кабінеті, попри те, що головний офіс «Ґолден Ентерпрайзес» був розташований у Мідтауні, у хмарочосі, чиїм власником був, як на лихо, такий собі Ґарі «Зелений» Ґвінплейн — вульгарний тип, чиє ім’я Нерон навіть гидував вимовити і котрий сам любив називати себе Джокером з огляду на те, що невідь-чому народився з волоссям лимонно-зеленого кольору. Зодягнений у пурпуровий піджак, білошкірий і червоноустий, Ґвінплейн учинив себе віддзеркаленням горезвісного коміксного лиходія і, здавалося, упивався цією подібністю. Нерон терпіти не міг власника будинку і заявив мені одного вечора з доброго дива й без жодного пояснення — таку мав він особливість, такий хід думок, що час від часу вилітали з його рота, мов потяг із тунелю, а той, хто перебував найближче, ставав станцією, де цей потяг на хвилю спинявся:

— Центр один. Коли нас впустять, я перший пройду в двері.

Я збагнув не відразу, що говорив він не про централізм, а про Всесвітній торговий центр 1, який буде відданий в експлуатацію лише за пару років, і оголошував свій намір залишити будинок Джокера й переселитися до нового хмарочоса, збудованого на місці трагедії.

— На верхніх поверхах можна зробити добрий ґешефт, — розтлумачив він. — Ну, п’ятдесят, шістдесят поверхів — стільки вони заповнять, а вище? Після того, що сталося, ніхто не схоче наймати офіси в авіапросторі. Значить, це чудова нагода. Найкраща в місті. Стільки порожньої офісної площі без наймача, і нікому вона не потрібна. Особисто я йду туди, де добрий ґешефт. Високо в небі? Ну й чудово. Занизите ціну — я беру. Це вигідна справа. Блискавка не б’є двічі в одне місце.

Його працівники нечасто його бачили. Він запустив волосся. Я почав задумуватися над довжиною його нігтів на ногах. Після поразки Ромні настрій Нерона погіршився, і він майже не показувався на очі навіть жінці й мешканцям дому. Він узяв собі за звичку спати на розкладайці в кабінеті й пізно ввечері замовляти піцу. Уночі він обдзвонював працівників у різних країнах — принаймні я припускав, що то були його працівники, — а також на Мангеттені. Він мав за правило дзвонити до людей у будь-який момент дня чи ночі, очікуючи, що вони будуть напоготові, щоб обговорювати з ним все, що йому заманеться: бізнес, жінок чи якусь публікацію в газеті. Він міг розмовляти годинами, а співрозмовники мусили з цим миритися. Одного вечора в Садах, коли він перебував у досить благодушному настрої, я зобразив на обличчі найбезневиннішу усмішку й запитав, чи він ніколи не думав про Говарда Г’юза.

— Про того придурка? — відреагував він. — Тішся, що я маю до тебе слабкість. Ніколи більше не порівнюй мене з тим придурком.

Та водночас він почав ще далі ховатися від людських очей. Залишена на самоті, Василіса цілі дні проводила в спа або в різноманітних крамницях на Медісон-авеню й обідала з подругами у «Берґдорфі» чи «Сент-Емброузі». Якщо не зважати на вродливу жінку занадто довго, чекайте клопотів. Занадто довго — це скільки? П’ять хвилин. А довше години — не уникнути катастрофи.

Дім став вираженням водночас її вроди й інтенсивності її потреб. На устрично-сірих стінах вона повісила великі дзеркала, складені з менших дзеркальних квадратиків — деяких під кутом, деяких майже чорних — що виражали, як у кубізмі, потребу в багатьох перспективах водночас. У залі встановили новий величний камін, що передвіщав розжареність холодної пори. Нові килими під ногами, шовкові на дотик, сталевого кольору. Дім був її мовою. За допомогою оновлення будинку вона говорила з чоловіком, знаючи, що той належить до людей, на яких впливає оточення, і без слів повідомляла йому: якщо король потребує палацу, то цей палац, аби бути відповідно величним, вимагає королеви.

Помалу це діяло. До Різдва Нерон відхворів президентською перемогою на виборах і вибудував потужне звинувачення проти переможеного кандидата — найгіршого кандидата з усіх, як заявляв він за обіднім столом, тицяючи в нас виделкою, щоб підкреслити свою думку, за всю історію кандидування не було слабшого кандидата, його навіть справжнім кандидатом назвати не можна, бо ж не було жодного змагання, скидалося на те, що цей чоловік піддався, ще навіть не отримавши удар, тож наступного разу не робімо цієї помилки, не обираймо клоуна, переконаймося, що це хлопець авторитетний і схожий на такого, що може повести за собою. Наступного разу. Однозначно.

До часу інавґурації погода в домі Ґолденів суттєво покращала. Дивитися церемонію по телевізору було заборонено, але настрій у короля й королеви був веселий, а навіть пустотливий. Я знав, що внутрішня погода Нерона Ґолдена була мінливою, що його сексуальна податливість на чари дружини з віком лише зростала і що спальня була тим місцем, у якому вона незмінно викликала необхідні зміни в його особистій метеорології. Але тоді я не знав того, що знаю тепер — що почувався він не найкраще. Василіса, яка проявила своє надзвичайне відчуття часу, відчула момент свого виходу і взялася за діло. Першою з-поміж нас усіх вона помітила те, що пізніше стало для нас сумною очевидністю: що він слабнув, що невдовзі настане час, коли він перестане бути таким, як колись. Вона нюхом відчула перший натяк на наближення цієї слабкості, як акули винюхують поодиноку краплю крові у воді й вирушають по здобич.

Усе є стратегією. В цьому полягає мудрість павука.

Усе є поживою. В цьому полягає мудрість акули.

Бачиш-бо його виготовили на особливе замовлення й особливо оздобили тими особливими кристалами що так особливо відсвічують коли в них так відбивається вогонь просто блиск і сяють як діаманти в печері Алі-Баби яка насправді називається Сезамом так це назва печери а ти не знав ну я це в журналі вичитала значить коли він каже Сезаме відкрийся він звертається до печери на ім’я а я завжди думала що це просто таке чарівне закляття сезаме! але не бери в голову це вогонь я говорю про вогонь який я розпалила щоб зобразити вогонь у твоєму серці той вогонь у тобі що я так люблю. Ти це знаєш. Я знаю що знаєш. І ось ми на місці уже якийсь час і ти щасливий твоє щастя — це велика справа мого життя і я сподіваюся ти відповіси: так тепер ти повинен запитати чи я щаслива і я відповім: так але. Тепер ти запитаєш як я можу казати але якщо знаю де я була коли ти мене знайшов і де я тепер і я погоджуся ти дав мені все ти дав мені моє життя але все одно так але все одно так є одне але. Ти не маєш питати що це ти повинен знати. Я молода жінка. Я готова бути більш ніж коханкою хоч бути твоєю коханкою для мене завжди на першому місці ти завжди для мене на першому місці але я також хочу бути знаєш що я хочу бути матір’ю. І я розумію так це порушує умови нашого порозуміння бо я сказала що від цього відмовлюся задля тебе і наше кохання буде нашою дитиною але тіло хоче того що хоче а так само серце цього не можна заперечити. Ось на чому я стою коханий і це просто дилема і я бачу тільки один вихід хоч він і розриває мені серце і так я тобі й кажу хоч мені від цього серце розривається бо я безмірно тебе шаную і шаную також свою честь яка зобов’язує мене дотримуватися умов нашого порозуміння що мій коханий я мушу тебе залишити. Я так тебе кохаю але через те потреби свого молодого тіла й розбите серце я маю тебе залишити і якось знайти спосіб завести дитину хоч сама думка про життя без тебе нищить мене це єдина відповідь яку я можу знайти і тому коханий я мушу це сказати. Прощай.

У грі в шахи хід, що зветься ферзевим гамбітом, майже ніколи не використовується, оскільки жертвує найсильнішим пішаком на шахівниці заради здобуття ризикованої позиційної переваги. Лише справжні гросмейстери можуть зважитися на такий сміливий маневр завдяки спроможності передбачити багато ходів наперед, врахувати кожен варіант і таким чином здобути певність в успіхові жертви: поставити під загрозу королеву задля того, щоб поконати короля. Боббі Фішер у прославленій Партії сторіччя, граючи чорними, приголомшливо використав ферзевий гамбіт проти Дональда Бирна. Живучи в будинку Ґолденів, я дізнався, що Василіса Арсеньєва-Ґолден завзято навчалася цій «королівській грі», і вона зуміла продемонструвати мені знаменитий двадцятидвоходовий шах-і-мат, коли російський гросмейстер Михайло Таль пожертвував ферзем, щоб загнати в глухий кут свого суперника, такого собі Олександра Кобленца. Ми з Василісою грали в шахи лінивими пополуднями, коли Сучітра була на знімальному майданчику, і вона незмінно вигравала, але потім показувала мені, як це їй вдавалося, наполягаючи на тому, що я повинен покращити свій рівень. І тепер, озираючись назад, я бачу, що вона також навчала мене гри життя, зайшовши так далеко, що аж показала запланований хід перед тим, як його зробити. Коли вона попросила Нерона Ґолдена про розлучення, я зрозумів глибину її геніальності. Це був переможний хід.

Її прохання ошелешило його, і спершу він вдався до грубості, голосно посварившись із нею на сходовому майданчику під дверима свого кабінету, від чого фантомні прислужники кинулися врозтіч по сховках, і жорстоко звернувши увагу, що її відхід анулює фінансову угоду між ними і що з дому вона не забере нічого, крім свого фантазійного гардероба й кількох брязкалець.

— Побачимо, як далеко ти на цьому заїдеш, — гаркнув він і повернувся до свого святилища, гахнувши дверима.

Тихо, не намагаючись відкрити зачинених дверей, вона пішла в гардеробну кімнату й почала пакувати речі. Я заглянув до неї.

— І куди ти підеш? — запитав.

У мить, коли вона скерувала до мене потужний вогонь свого погляду, я вперше побачив королеву-чаклунку без маски, і аж відступив на крок. Вона розсміялася, і це був не її звичний сміх дівчини-красуні, а щось цілковито дике.

— Нікуди я не піду, — вишкірилася вона. — Він сам приповзе до мене на колінах і буде молити мене, щоб я лишилася, і присягне сповнити мрію мого серця.

Запала ніч — ніч, яка зміцнила її владу. Дім був занурений у тишу. Петя у своїй кімнаті купався в блакитному світлі, загублений у собі й серед комп’ютерних моніторів. Василіса сиділа в хазяйській спальні з відчиненими дверима на своїй половині ліжка, цілком одягнена, зі спакованою й наготованою біля ніг подорожньою сумкою, склавши руки на колінах і вимкнувши все освітлення, окрім маленької настільної лампи, що обрамлювала її елегантний силует. Я, шпигун, чекав у дверях своєї кімнати. І опівночі її пророцтво здійснилося. Старий лайдак приволікся, переможений, перед її очі, щоб визнати її велич, ублагати її залишитися й пристати на її умови. Він стояв перед нею, похиливши голову, аж нарешті вона підвелася, потягнула його за собою, відкинувшись спиною на подушку, і знову подарувала йому ілюзію того, що він господар у своєму будинку, хоч він, як і всі навколо, знав, що трон займає вона.

— Дитина.

— Так.

— Коханий мій. Іди до мене.

Вона вимкнула настільну лампу.

Розпочинаючи доросле життя, я мав план, натхненний життям моїх батьків — прапором, під яким я плив, зробити все можливе, щоб бути — тут публічно зізнаюся у вживанні цього слова для себе — чудовим. Яким же ще варто було бути? Відкинувши прісних, прозаїчних, маломовних, повсякденних Рене, я спрямував своє обличчя в бік усесторонньо розвиненого, виняткового я, вирушаючи на борту уявного «Арго» на пошуки того золотого руна, не маючи жодного уявлення, де може лежати моя особиста Колхіда (крім того, що вона розташована десь поблизу кінотеатру) чи як тримати курс у її напрямку (крім того, що чимось найближчим до стерна предметом у моєму розпорядженні може бути кінокамера). Потім виявилося, що мене кохає чудова жінка і я опинився на порозі життя в кінематографі, що було предметом моїх прагнень. І в такому щасливому стані я умудрився розвалити все, чого встиг добитися.

Репортер на лінії фронту щодня поставав перед вибором: приєднатися чи ні? Вибір складний, якщо воює твоя країна і у війну втягнутий твій народ, а разом з ним і ти. Але бувало й так, що точився не твій бій. Це була навіть не війна — радше боксерський поєдинок, а ти опинявся в кріслі в першому ряду. І тоді раптом один із боксерів протягував руку, немов коханець, що запрошує тебе приєднатися. Ходи до нас. На цьому етапі людина при здоровому глузді, або принаймні обережна, увімкнула б задній хід і якомога швидше забралася б звідтіля.

Я так не вчинив. Розумію, що це показує мене не в найпривабливішому світлі. Більше того, оповідь про те, як я вступив у війну, ще менш приваблива. Адже я зрадив не лише мого господаря у його власному домі та жінку, яку кохав і яка кохала мене, — я зрадив ще й самого себе. І, зробивши це, я зрозумів, що питання, над якими просив мене поміркувати Нерон Ґолден, думаючи про нього, так само стосувалися мене. Чи людина може бути доброю, якщо вона є лихою? Чи зло може співіснувати з добром, а якщо так, то чи ці поняття взагалі щось означають, якщо їх увіпхнуто в такий незручний і, можливо, несумісний альянс? А може, є так, думав я, що коли добро і зло роз’єднати, і одне, й друге стає однаково руйнівним; що постать святого так само відразлива й небезпечна, як і постать запеклого негідника. Якщо ж поєднати праведність і неправедність як слід, у відповідних пропорціях, неначе віскі й солодкий вермут, саме це становитиме класичний коктейль «Мангеттен» людської істоти (так, із кількома краплями біттера й протиранням шкіркою помаранчі, можете собі снувати алегорії, як вам заманеться, включно з кубиками льоду в келиху). Тільки я ніколи не був певний, як розуміти цю концепцію інь-ян. Можливо, поєднання протилежностей, яке формує людську природу, — це лише раціоналізація, якою люди виправдовують свої недоліки. А може, це все занадто гладко, а правда така, що лихі вчинки беруть гору над добрими. Що з того, наприклад, що Гітлер добре ставився до собак.

Почалося це так: Василіса попросила мене, як часом вона чинила в період мого квартирування в домі Ґолденів, супроводити її в поході елітними бутиками, розташованими на Медісон-авеню, бо я довіряю твоєму смаку, дорогенький, а Нерон, він хоче тільки, щоб було сексуально, чим відкритіше, тим краще, але це неправильно, скажи, ми це знаємо, інколи приховане спокушає більше, ніж відкрите. Правду кажучи, купування одягу належало до найменш улюблених моїх справ; сам я, якщо вже купував собі вбрання, робив це здебільшого швидко, в інтернеті. У модних магазинах моя концентрація уваги мала свої межі. Сучітра не була геть зовсім налаштована проти моди — вона мала чимало друзів у цій галузі й носила речі, які вони їй надсилали, із гідністю й смаком, — але однозначно налаштована проти валандання магазинами, що було однією з численних рис, за які я її вподобав. Однак для Василіси доми ексклюзивного вбрання були її театром, а мені випало бути її глядацтвом, що супроводило оплесками її виходи, коли вона, вигнувши спину дугою, дивилася через плече на своє відбиття в дзеркалі, потім на людське дзеркало, яке уособлював був я, потім знову на себе, поки поруч аплодувала й вуркотіла зграйка працівників. І дійсно, вона виглядала винятково, що б не вдягнула на себе, вона була однією з двохсот, чи близько того, жінок в Америці, для яких шили цей одяг, вона була немов змія, що могла вповзати в багато різних шкір і вислизати з них, і ковзала від однієї до іншої, облизуючи кутики рота роздвоєним язиком, притираючись до неї під загальне захоплення, убираючись, як усі змії, просто вбивчо.

Того пополудня до її краси додався якийсь особливий блиск, надміру сліпучий — так, начебто вона, котра у справі вигляду взагалі не мала напружуватися, тепер напружувалась аж занадто. Консультанти в численних салонах — фендисти, гуччіанці, прадавці — реагували ще більш підлабузницьки, ніж це передбачала їхня професійна звичка. Вона приймала це як належний їй мінімум. І після такого-от поклоніння вона запливла до ресторану на сьомому поверсі «Берґдорфа Ґудмена», де звернулася до офіціантів на ім’я, ігноруючи, але водночас привертаючи до себе захоплену увагу струнких коштовних жіночок різного віку, зайняла місце за «своїм» столом біля вікна, поклала на стіл лікті, а на сплетені долоні — підборіддя і, дивлячись мені прямо в очі, задала те саме фатальне питання.

— Рене, я можу тобі довіритись? По-справжньому, на всі сто довіритись? Бо мені треба комусь довіритися, а я думаю, що, крім тебе, нема кому.

Це було, як писалося в старих підручниках латинської граматики, nonne-питання, на яке очікується відповідь «так», а Василіса Ґолден ставила тільки такі запитання, так-запитання: чи ти не хотів би піти зі мною по магазинах, чи я гарно виглядаю, чи ти можеш застібнути мені блискавку, ти погоджуєшся, що дім виглядає прекрасно, ти не проти зіграти в шахи, ти мене любиш. Не було можливості відповісти ні, отож, звичайно ж, я відповів так, хоча зізнаюся, що метафорично схрестив пальці за спиною. Але ж і щуреня з мене! Що ж, усі письменники — злодії, а я в ті дні сильно поринув у роботу.

— Звичайно, — відповів я, — що там у тебе.

Вона відкрила сумочку, вийняла складений лист і протягнула мені через стіл.

— Ш-ш-ш, — промовила.

Два аркуші паперу, з якоїсь медичної діагностичної лабораторії у Верхньому Іст-Сайді, результати різноманітних аналізів Василіси й Нерона Ґолденів. Свій аркуш вона забрала.

— Це не важливо, — пояснила, — зі мною все тіп-топ, на всі сто.

Я подивився на документ, що залишився в моїй руці. Я в таких паперах не розбираюся, і вона, певно, помітила спантеличення на моєму обличчі й нахилилася через стіл.

— Це спермограма, — шепнула вона. — Аналіз сперми.

Ага. Я дивився на різноманітні показники й коментарі. Ці слова нічого мені не говорили. Рухливість. Олігозооспермія. Життєздатність NICE.

— І що ж тут говориться? — пробурмотів я.

Вона роздратовано зітхнула: невже всі чоловіки ні на що не годяться навіть у питаннях, настільки ключових для їхнього чоловічого єства? Відповіла вона дуже тихо, аж занадто старанно вимовляючи слова, щоб я зрозумів. Це значить, що він занадто старий для того, щоб зачати дитину. З точністю до дев’яноста дев’яти відсотків.

Тепер я зрозумів, під яким вона перебувала тиском, внаслідок чого й підкрутила занадто гучно свого регулятора. Раніше вона розіграла свою велику гру й змусила Нерона здатися — а тут маєш.

— Так, наче навмисне це зробив, — продовжила вона таким само низьким голосом. — Тільки ж я знаю, що він не знає. Думає, що він тигр, секс-машина, що здатен самим поглядом жінку запліднити, якщо не так на неї подивиться. Це по ньому боляче вдарить.

— І що ти зробиш?

— Їж свого цезаря, — відповіла вона. — Після обіду поговоримо.

Земля в парку була вкрита снігом, а на шляху до каруселі розводився бездомний оратор. А він був старожил, цей добродій, сам не свій від слів: білий чоловік, із сивою густою бородою, в насунутій на брови вовняній шапці, джинсовому комбінезоні, рукавичках без пальців, леннонівських окулярах без оправи з круглими лінзами, він виглядав так, немовби грав на пральній дошці в шумовому оркестрі десь на Півдні. У голосі його, однак, не вчувалося південного акценту, а свою тезу цей добродій розвивав, уживаючи досить-таки квітастих формулювань. Приватне існування чоловіків і жінок у Америці, хотів він нам сказати, скасовується завдяки публічному існуванню вогнепальної зброї, що вже набула власної свідомості й намагається — ні більше ні менше — повидесятковувати, а згодом і цілком підкорити людство. Триста мільйонів живих одиниць вогнепальної зброї в Америці, що дорівнюють числу населення й намагаються створити невеличкий Lebensraum[29], позбувшись суттєвої кількості людських істот. Зброя ожила! Тепер вона живе власним розумом! Вона хоче здійснити те, що закладене в її природі, себто, сиріч, інакше кажучи — стріляти. Як наслідок, ця жива зброя дозволяє чоловікам відстрелювати свої пуцьки, позуючи до оголених селфі, бах! а ще заохочує батьків випадково поцілювати своїх дітей на стовідсотково безпечних стрільбищах, випадково? він так не думає! бабах! а ще підманює дітей стріляти матерям у голову, поки ті керують сімейним кросовером, бабах! а він ще ж навіть не дійшов до теми масових убивств, тра-та-та! університетських кампусів, тра-та-та-та, торговельних комплексів! тра-та-ра-та-та, блядської Флориди, тра-та-та-тра-та-та! Він навіть не почав ще говорити про те, як ожили стволи копів, змушуючи цих копів відбирати життя чорним, або стволи чокнутих ветеранів, що спонукали цих же чокнутих ветеранів холоднокровно розстрілювати поліціянтів. Ні! Він ще навіть не зібрався про це говорити. Що він нам розповідав тут, тепер, у цьому зимовому парку — то це те, що нас завойовують машини для вбивства. Безживна зброя почала жити своїм життям, наче іграшка, що оживає у фільмі жахів — це так, якби твій плюшевий ведмедик раптом спромігся думати, і про що ж він думає? Він хоче перерізати тобі горло. Як хтось може думати про своє маленьке приватне життя, коли навколо така лажа?

Я поклав пару доларів у бляшанку під його ногами, й ми пішли далі. Це не був відповідний час на те, щоб Друга поправка вступала в дискусію.

— Я скажу тобі, що збираюся зробити, — мовила Василіса. — Я хочу вберегти Нерона від цієї інформації, і ти, до речі, теж. Сідай отут. Зараз ми підчистимо аналізи.

Ми сиділи за одним зі столиків біля каруселі. Сама карусель за нами була зачинена на зиму. Василіса вийняла ручку й методично змінила написані від руки цифри.

— Рухливість І, римська цифра, — промовила вона, — це паршиво. Це означає нульову рухливість, а без рухливості немає руху вперед, розумієш. Але якщо я поставлю невеличку літеру V перед I, отримуємо рухливість IV, це чудово, це чікі-пікі. А тут концентрація сперматозоїдів, 5 мільйонів на мілілітр, дуже низька, але ось я ставлю маленьку одиничку перед п’ятіркою, і вже 15 мільйонів — за Всесвітньою організацією охорони здоров’я, це в рамках норми, я перевірила. Ну, і так далі, тут, тут і ось тут. Поправка, поправка, поправка. Бачиш? Тепер він здоровий. Тепер він повністю спроможний стати батьком.

Вона аж у долоні сплеснула. Сила щасливої усмішки, розквітлої на її обличчі, була такою, що майже могла переконати людину, проти якої була випущена (мене), що фікція була фактом, що фальсифікація діагнозу може справді змінити цей діагноз у дійсності. Майже, але не до кінця.

— Це може вберегти його его, — відреагував я, — але дитину ж то лелека не принесе, правда?

— Звісно, що ні, — підтвердила вона.

— То ти що, повдаєш, ніби намагаєшся, а потім умовиш його погодитись на всиновлення?

— Про всиновлення не може бути й мови.

— Тоді я не розумію.

— Я знайду донора.

— Донора сперми.

— Так.

— А як ти змусиш старого на це піти, якщо він не знає що його сперма не годиться?

— Він ніколи на це не піде.

— Ти знайдеш донора сперми, а чоловіку нічого не скажеш? А це взагалі можливо? Для цього не треба підписувати якихось документів? Не потрібна його згода?

— Він ніколи не погодиться.

— Ну, то як тоді?

Вона нахилилася через стіл і обхопила мої долоні своїми.

— Дорогий мій Рене, — промовила, — от тут і з’являєшся ти.

Пізніше.

— Я не хочу собі дитини від когось незнайомого, — сказала вона. — Я не хочу завагітніти від шпателя. Я хочу зробити це по-справжньому, з тим, кому я довіряю, хто мені майже рідний, із симпатичним, красивим хлопцем, який легко міг би мене — і нехай тебе не соромить те, що я скажу, — завести. Сприйми це, будь ласка, як комплімент. Я хочу зробити це з тобою.

— Василісо, — заперечив я. — Ця жахлива ідея. Це означало б не тільки обманути Нерона, але й вчинити по-свинськи щодо Сучітри.

— Не обманути, — відповіла вона. — І не буде в цьому нічого свинського, хіба що захочемо дозволити собі трішки свинства в ліжку. Я не маю бажання втручатися в твій роман. Це просто одна послуга, яку ти зробив би для мене конфіденційно.

Пізніше.

— Нерон, Рене, — вимовила вона дещо розморено, — у вас майже подібні імена, такі самі склади, майже такі самі, тільки замінені місцями. Бачиш? Це просто доля.

Почав порошити легкий сніг. Сипле стиха, стиха сипле.[30] Василіса підняла комір пальта, без жодного слова засунула руки глибоко в кишені й цілеспрямовано рушила в західний бік. Загорнутий у білість, ваш спантеличений оповідач пережив те, що пізніше опише як досвід виходу з тіла. Йому здавалося, що він чує фантомну музику — так, немовби зачинена карусель грала «Тему Лари» з «Живаго». Йому ввижалося, що він витає в повітрі над своїм правим плечем, спостерігаючи за тим, як його тіло безпомічно прямує слідом за Василісою через парк до Колумбус-серкл, цілком зрікшися власної суб’єктності й підкорившись їй, немовби вона була гаїтянським бокором, а йому під час обіду в «Берґдорфі Ґудмені» подали так званий огірок зомбі, який заплутав його мисленнєві процеси й віддав їй у пожиттєве рабство. (Я свідомий, що, переносячись у третю особу й приписуючи поразку своєї волі, намагаюся звільнитися від моральної відповідальності. Я свідомий також, що «він не міг нічого вдіяти» не є якимось переконливим виправданням. Але визнайте принаймні те, що я маю самосвідомість.)

Його — моя — фантазія на тему Джулі Крісті розвіялася і він — я — почав думати про фільм Полянського «Ніж у воді». Пара, що запрошує автостопника на борт своєї яхти. У кінці справа доходить до сексу між жінкою й чужаком. Звичайно ж, я занепокоєно бачив себе на місці автостопника, третьої вершини трикутника. Можливо, в тієї пари у фільмі не склався шлюб. Жінку явно тягнуло до автостопника, й проти сексу вона нічого не мала. Автостопник був табула расою, на якій подружня пара писала свою історію. Так само як я, що йшов слідом за Василісою, аби вона змогла написати історію свого майбутнього саме так, як та, згідно з її рішенням, мала бути написана. А ось уже й Західна Шістдесята вулиця, тут вона прослизнула в двері п’ятизіркового готелю. Я увійшов слідом за нею до ліфта, й ми піднялися на п’ятдесят третій поверх, проминувши вестибюль на тридцять п’ятому поверсі. Усе було сплановано раніше, і, досі в полоні тієї незрозумілої апатичної пасивності, я не міг зібрати волі, щоб запобігти тому, що мало трапитися.

— Швидко заходь, — звеліла вона.

Пізніше.

Є один вислів, який я завжди приписував Франсуа Трюффо, хоч зараз, коли шукаю, не зможу знайти жодного підтвердження, що це сказав саме він. Отож, як гадається, Трюффо нібито ствердив: «Мистецтво кіно полягає в тому, щоб націлити камеру на прекрасну жінку». Коли я впивався поглядом у Василісу Ґолден, чий силует малювався на тлі вікна, за котрим лежали зимові води Гудзону, вона здавалася мені однією з богинь екрану, що втекла з фільмів, які я обожнював, зійшовши прямо з екрану в кінотеатрі, наче Джефф Деніелс у «Пурпуровій троянді Каїра». Я думав про Орнеллу Муті, що зачакловує Сванна у Шльондорфовій екранізації Пруста; про Фей Данавей у ролі Бонні Паркер, чиї викривлені губки заворожують Клайда Беррова у виконанні Воррена Бітті; про Моніку Вітті в Антоніоні, що еротично скручується в кутку й шепоче «No lo so»[31]; про Еммануель Беар, убрану в саму лишень красу в «Чарівній пустунці». Я думав про ґодаристок: Сіберґ у «На останньому подиху», Каріну в «Безтямному П’єро», Бардо у «Зневазі», а тоді скартав сам себе, пригадавши потужну феміністичну критику кіно нової хвилі, теорію «чоловічого погляду» Лори Малві, котра припустила, що глядачі змушені дивитися ці фільми з перспективи гетеросексуального чоловіка, тоді як жінки зведені до статусу об’єкта тощо. Також мені на думку спав Мейлер, сам невільник сексу, але я майже відразу викинув його з голови. І з приводу мого самоусвідомлення: так, я свідомий того, що занадто багато проживаю в голові, занадто глибоко занурений у фільми, книжки й мистецтво, і тому порухи мого серця й зрадливість моєї справжньої натури інколи залишалися для мене таємницею. У подіях, які я маю тепер описати, я був змушений стрітися лицем до лиця з тим, ким був насправді, а тоді здатися на ласку жінки, що мене підтримала. І ось вона стояла переді мною: моя демонічна королева, моя заклята суперниця, майбутня мати моєї дитини.

Пізніше.

Спершу вона трималася по-діловому, категорично, на межі безцеремонності.

— Хочеш випити? Це тобі допоможе? Не будь таким школярем, Рене. Ми з тобою дорослі люди. Налий собі. І мені теж. Горілки. З льодом. Там у відерці повно льоду. Так отож! Випиймо за нашу ініціативу, яка, в певному сенсі, велична. Створення нового життя. Для чого ще ми опинилися на цій землі? Біологічний вид вимагає розмноження. Тож давай із цим розправимося.

А потім, після чарки, але вже другої:

— Сьогодні ми тільки розтоплюємо лід. Сьогодні не найкращий час на зачаття. Наступного разу я повідомлю тебе, коли матиму овуляцію, і ти з’явишся до моїх послуг. Я завжди знаю точно, коли це відбувається, я завжди пунктуальна, як потяги в Італії за часів Муссоліні. Цей апартамент буде доступний весь час. Ось твій ключ. Тут ми зустрінемося, всього тричі під час кожного циклу. Поза тим наші стосунки залишаться такими, як завжди. Ти, звичайно ж, погоджуєшся.

Це був голос, яким вона зазвичай зверталася до домашньої прислуги, і він майже обудив мене зі сну.

— Ні, солоденький мій, не треба так кривитися, — продовжила вона цілком іншим голосом — низьким, закличним. — Ми обоє тут, а це значить, що ми вже прийняли всі важливі рішення. Тепер настав час насолоди, а насолоди відтепер тобі не бракуватиме, я тобі обіцяю.

— Так, — погодився я; у мій голос вкралася якась нотка сумніву, тому що вона підкрутила регулятор сексуальності.

— Дорогенький, певно, що так, і я так само, бо дивлюся на тебе, на такого розкішного хлопця. Ходімо в спальню, я вже не витримую.

Але ж вона була й гравчиня! Як швидко вона очухалася після того, як їй несподівано роздали кепські карти! Бо це мусив бути для неї страшний удар — отримати результати спермограми, що руйнували її плани на майбутнє, а вона, попри несподіваність кризи, миттєвим, інтуїтивним рухом приховала інформацію від чоловіка. А потім, анітрохи не вагаючись, зробила ставку на мене, базуючи свою впевненість на розумінні мого характеру й на вірі в силу своєї привабливості (у мені вона бачила водночас серйозність, яка була знаком того, що мені можна довірити таємницю, і слабкість, яка означала, що я не зможу чинити опір її неабиякій чарівності). І це все при розумінні того, що якщо її хитрий задум провалиться й чоловік дізнається правду, її становище перетвориться на беззахисне й навіть небезпечне. Так само й моє; вона затягнула мене в свою змову, анітрохи не думаючи про мою безпеку, про моє майбутнє. Але я не можу звинувачувати її, адже для мене самого вона виявилася нездоланно привабливою, а пропозиція її тіла приголомшливою, і я з власної волі потрапив у її пастку. І тепер я був усередині: її спільник у змові, так само морально дискредитований, як вона, позбавлений жодного вибору, окрім як іти з нею до кінця й зберігати її таємниці, які стали також моїми. Втрачати мені було стільки само, що і їй.

Вона потягнула мене до себе на ліжко.

— У насолоді зачинаються гарнюні діти, — промовила вона. — Але вона й сама по собі приємна.

Перехід.

— Не подобаються мені твої Ґолдени, — зізналася Сучітра. — Я давно збиралася це тобі сказати. Тобі краще швидше виїхати від них.

Пояснення вона запропонувала, коли ми попивали тепер уже звичний вечірній коктейль у пабі в британському стилі біля Вашингтон-сквер: вона — ірландське віскі з льодом, а я — горілку з содовою.

— Правду кажучи, проти синів я нічого особливого не маю, але батько… не до серця він мені, так само, як і його жіночка. Але передовсім це той будинок. Він на мене жах наводить. Не можу пояснити чому, але так є. Таке враження, що це резиденція Сімейки Адамсів. Ти не відчуваєш цього, коли всередині? Це наче дім із привидами. Багатії-переселенці, що відкинули свою історію, культуру і прізвище. І в них вигоріло, бо випадково мали такий колір шкіри, який це дозволив. Що вони за люди такі, якщо відкидають своє походження? Мені абсолютно все одно, чи хтось живе на землі своїх предків, чи ні, я не збираюся пропонувати нічого такого націоналістично-антиіміграційного, але вдавати, що тієї землі не існує, що ти сам ніколи там не жив, що вона для тебе нічого не значить і ти нічого значиш для неї — для мене це все одно, що визнавати себе в певному сенсі мертвим. Це так, наче вони живуть у засвітах, хоч досі живі. Я прямо уявляю, як вони вночі лежать у трунах. Звичайно, не насправді, але ти розумієш, про що я.

Сучітра була нетиповою мешканкою Нью-Йорка.

— Для всіх хлопців, що зі мною зустрічаються, я маю три правила, — заявила вона мені, коли ми стали коханцями. — Вони мають заробляти свої гроші, мати своє житло і не просити моєї руки.

Сама вона знімала скромну двокімнатну квартирку в Беттері-Парк-сіті.

— Насправді я живу в одній кімнаті, — зазначила вона. — Другу займає одяг і взуття.

Це була кімната на розі з великими вікнами, тож річка була їй картиною на стіні, яку на світанку заповнював туман, де на зміну крижаним брилам зими приходили перші весняні вітрила, вантажні судна, буксири, пороми, спортивний катер під веселковим прапором місцевого яхт-клубу для геїв, і її серце наповнювалося любов’ю до свого міста, коли б вона не глянула на цей краєвид, що ніколи не повторювався: вітер, світло і дощ, танець сонця й води, і помешкання в будинку через вулицю з великою мідною зоровою трубою при вікні й відкритим видом на її ліжко, що, за чутками, було притулком Бреда Пітта, де той міг сховатися від дружини; а на все це дивилася звіддалік зелена пані з факелом, що освітлювала світ.

— Місто — мій співмешканець, — заявила Сучітра мені з самого початку. — Воно б ревнувало, якби тут поселився хлопець.

Мене це влаштовувало. Мені притаманна була любов до простору й тиші навколо, а ще подобалася незалежність у жінках, тож я легко задовольнив її умови. На шлюб я мав відкриті погляди, але з радістю прийняв її чітку позицію як співзвучну моїй. Тепер же я опинився в цуґцванґу, який неминуче очікує всіх брехунів, дурисвітів і шахраїв: це той момент на шахівниці, коли гравець має зробити хід, але жодного порядного ходу в нього немає. Була рання весна, й ринок нерухомості вже ожив; на наш старий сімейний дім знайшовся певний покупець, і угода наближалася до завершення, а Василіса була геть ділова, розмовляючи про це зі мною, без жодного натяку в голосі чи на обличчі про наше таємне життя. Я вже увійшов у спадщину, а із завершенням угоди мене чекало суттєве примноження капіталу. У ту мить інстинкт підказував мені залишатися на місці, пізніше найняти житло й розглянутися, поки не знайду щось придатне для купівлі. Тож заохочування Сучітри до переїзду були цілком розсудливими, але суперечили моїм бажанням. Із трьох відкритих і однієї потаємної причини я опирався. Звичайно ж, першими трьома я з нею поділився.

— У будинку тихо, це (a), — пояснював я. — У ньому легко працюється. Я маю потрібний мені простір, і мене переважно ніхто не чіпає. Потім, це (б), ти ж знаєш, що ці люди перебувають у самому центрі задуму, який я хочу втілити. Зі старим щось не так, правда, але йому починає подобатися, що я поруч, і я відчуваю, що він може в кожну хвилину мені відкритися, а це варте того, щоб трохи почекати. Думаю, Петя для нього нелегкий тягар, а вік його підкошує, і він раптом починає діяти, як старий дід. Ну, і є ще (в), а воно полягає в тому, що Сади — це все моє життя, і коли я виселюся з дому Ґолденів, то втрачу доступ до них. Не знаю, чи я готовий до цього — до життя поза цим магічним місцем.

Вона не сперечалася.

— Ладно, — незлобиво відповіла. — Я просто так говорила. Дай мені знати, коли будеш готовий.

Зрадник боїться, що провина написана в нього на обличчі. Батьки завжди говорили мені, що я не здатен тримати таємниці, й коли казав неправду, вони бачили, як у мене на лобі блимає червона лампочка. Я вже задумувався над тим, чи Сучітра почала бачити цю лампочку і чи її намовляння залишити дім Ґолденів не виникають із підозри, що свій час під тим дахом я проводжу не цілком невинно. Найбільше я боявся того, що вона помітить у мені якусь зміну в сексуальному аспекті. Я ніколи не вважав секс передовсім олімпійським видом спорту; збудження й притягання були наслідком глибокого почуття між обома сторонами, їхнього міцного зв’язку. Так само вважала Сучітра. Вона була нетерплячою коханкою. (Графік у неї був такий насичений, що їй не було коли з чимось воловодитися.) Наші прелюдії були мінімальними. Пізно ввечері вона притягувала мене й казала: «Просто увійди в мене, я цього хочу», — а по тому оголошувала, що осягнула задоволення, бо належала до типу жінок, які закінчують часто і швидко. Я постановив, що не буду почуватися з цього приводу приниженим, хоч міг відчути, що не відіграю в цьому процесі якоїсь особливої ролі. Просто вона була занадто дбайливою для того, щоб свідомо ігнорувати мою майстерність.

Зате з Василісою все було цілком інакше. Наші таємні побачення відбувалися завжди пополудні — класичний французький cinq à sept[32]. Ми не спали разом. Ми взагалі не спали. Крім того, наші любощі були абсолютно цілеспрямовані, присвячені створенню нового життя, що мене водночас жахало й збуджувало, хоч вона постійно мене заспокоювала, що дитина не буде для мене тягарем і найменшим чином не змінить мого життя. Це було продовження роду, позбавлене відповідальності. Як на диво, від цієї ідеї моє самопочуття не покращувалося, а погіршувалося.

— Я бачу, — сказала якось вона в нашому готельному гніздечку з видом на парк, — що мені треба добряче постаратися, щоб ти почав це сприймати з насолодою.

Згідно з її твердим переконанням, зачаття дитини вимагало виняткового збудження, а себе вона вважала у цій сфері професіоналкою.

— Сонечко, — прохрипіла вона гортанним голосом, — я можу бути трохи неслухняною дівчинкою, тож давай ти розкажеш мені свої таємні мрії, щоб я могла їх здійснити.

Після цього починалися такі любощі, яких я не знав ніколи раніше, — більш нестримні, експериментальні, екстремальні, а також — на диво — більш довірливі. Двоє зрадників — кому ж ми могли ще довіряти, окрім як одне одному?

Сучітра: чи помічала вона під час наших менш театральних приступів сексу, що моє тіло почало рухатися інакше, опанувавши нові навички, безмовно домагаючись нових задоволень? Як могла вона не помітити? Бо я неминуче став іншим, відчував усе інакше, ті три дні на місяць усе для мене змінили. А як же з моїм щомісячним вичерпанням після полуденних пустощів? Як їх пояснити, пояснити регулярність їхнього повторення? Напевно, вона підозрювала. Не могла не підозрювати. Такі зміни неможливо було приховати від неї, моєї найближчої подруги.

Але здавалося, що вона нічого не помічає. Вечорами ми розмовляли про роботу й засинали. Наш роман ніколи не належав до розряду «секс щоночі, або начувайся». Ми почувалися затишно одне з одним, і для щастя нам вистачало лише обійнятися й відпочити. Це траплялося здебільшого в її помешканні. (Вона завжди тішилася з моєї присутності, якщо не поставало питання про мій переїзд.) Сама вона не дуже любила з’являтися у домі Ґолденів. Як наслідок, ми не проводили кожної ночі разом, аж ніяк. Тож склалося так, що мені зовсім не складно було замітати сліди. Сучітра, однак, не полишала теми мого переїзду з будинку на Макдуґал-стріт.

— Ти завжди можеш потрапити до Садів через інших сусідів, — переконувала вона. — Багато з них дуже любили твоїх батьків і товаришували з ними.

— Мені треба більше часу проводити з Нероном, — заперечив я. — Ця ідея чоловіка, який знищує всі свої точки відліку й не хоче мати нічого спільного з власною історією, — я маю це все розкусити. Чи така постать узагалі може вважатися людиною? Така істота у вільному плаванні, без жодного якоря, без жодної прив’язки? Це ж цікаво, хіба ні?

— Ага, — відповіла вона, перевернулася на інший бік і заснула.

Пізніше.

— А що з тою куртизанкою? — запитала Сучітра. — Ти її часто бачиш?

— Вона купує одяг, — відповів я, — і продає пентгаузи росіянам.

— Колись я хотіла зняти документалку про куртизанок, — продовжила вона. — Мадам де Помпадур, Нелл Ґвін, Мата Харі, Умрао-Джан. Багато матеріалу зібрала. Мабуть, відновлю цей проєкт.

Вона однозначно щось запідозрила.

— Добре, — погодився я. — Переїду.

Перехід.

Коли я оглядався на світ за собою, то бачив у ньому віддзеркалення власної моральної слабкості. Мої батьки виростали в казковій країні — останнє покоління при повній зайнятості, остання епоха безстрашного сексу, остання мить політики без релігії; але якось життя в казці дало їм відчути ґрунт під ногами, зміцнило їх, озброїло переконанням, що своїми безпосередніми діями вони можуть змінювати й покращувати свій світ, і дозволило їм скуштувати яблуко з Едемського саду й пізнати добро і зло, а при цьому не піддатися чарам закручених у спіраль очей Каа з «Книги джунглів» під шепіт «довірся мені» згубного Змія. Тим часом тепер усюди стрімко ширилися жахіття, а ми закривали на них очі або намагалися якось їх пом’якшити. Це не мої слова. В один із чудних маломістечкових моментів мого мангеттенського життя той самий базіка, якого я раніше бачив у Центральному парку, пройшов по Макдуґал-стріт попід моїм вікном, говорячи тим разом про зраду: як його зрадила сім’я, працедавці, друзі, місто, країна, Всесвіт, і жахіття розповзаються, а ми відводимо очі… здавалося, немов моя совість прибрала постать навіженого безхатченка, що говорить сам до себе, не маючи виправдання у вигляді гарнітури до мобілки у вусі. Тепла погода, холодні слова. Чи він був з плоті й крові, чи це його породило моє почуття провини? Я заплющив очі й знову їх відкрив. Він віддалявся в напрямку Блікер-стріт. Мабуть, це був хтось інший.

Іноді я досі переживав миті, коли моє сирітство ніби вихлюпувалося з мене й заповнювало світ — або принаймні ту його частину, що перебувала в моєму полі зору. Миті нестями. Я переконав себе в тому, що саме в стражданнях одного з таких неконтрольованих періодів я пристав на небезпечний план Василіси Ґолден. Переконав себе в тому, що плач за планетою, який дедалі частіше лунав у моїй голові, був породжений моєю власною маленькою втратою, і що світ не заслуговує на те, щоб про нього так зле думати. Якщо я витягну себе зі своєї моральної прірви, світ сам про себе подбає, діра в озоновому шарі затягнеться, фанатики зариються назад у темні лабіринти серед коріння дерев і в океанських ущелинах, а сонце знову засяє й бадьора музика заповнить повітря.

Так, пора вже виїхати. Але що вирішить цей переїзд? Я досі був узалежнений від трьох пополудневих побачень на місяць на п’ятдесят третьому поверсі. Наслідків плану довелося чекати довше, ніж Василіса розраховувала, і вона почала нарікати. Вона звинувачувала мене в тому, що я недобросовісно підходжу до її заміру. Якось я це зурочив. Мені варто було зосередитися, напружитися, а передовсім мені варто було цього хотіти. Цього не станеться, якщо я цього не хотітиму. Дитина не з’явиться, якщо не відчує, що її по-справжньому бажають.

— Не відмовляй мені в цьому, — прохала вона. — Мабуть, ти хочеш просто зі мною трахатися, так? Тоді ти просто все затягуєш. Ну, добре, я можу пообіцяти, що потім ми й далі будемо трахатися. Принаймні іноді.

Коли вона так говорила, мені хотілося ридати, але сльози лише утвердили б її в переконанні, що з якоїсь причини я шкодую для неї свого найпотужнішого сімені, що я — в її очах — біологічно безчесний. Я вже перейшов межу божевілля й хотів, щоб це все скінчилося, ні, не хотів, щоб це закінчувалося, я хотів, щоб вона завагітніла, ні, не хотів цього так, хотів, ні, не хотів.

І от це сталося. І вона назавжди відвернулася від мене, залишивши мене спустошеним. Закоханим у іншу жінку, так, але спустошеним втратою наших зрадливих неземних утіх.

У фільмі, який я малював у своїй уяві, творі, що мав стати абсолютною формою зради, увага в цей момент мала перенестися з Василіси на її чоловіка. Отож: Вона вийшла з апартаменту на п’ятдесят третьому поверсі, двері зачинилися, і отак-от.

— Мистецтво вимагає зради й перекриває цю зраду, бо зрада перевтілюється в мистецтво. Правда? Правда? Правда?..

Повільний наплив.

— Ти знаєш, звідки я родом, — промовив Нерон Ґолден, примружуючи очі. — Я знаю, що ти знаєш. У наші дні нічого не можна втримати в таємниці.

Пізнього вечора він запросив мене до свого кабінету на розмову. Я був водночас захоплений і наляканий. Наляканий, бо що, як він зараз вигорне мені все, що я виробляв із пані Ґолден? Може, він наказав слідкувати за нами, може, в нього на столі лежить течка зі знімками приватного детектива?

Від таких думок мені було якось моторошно. А захоплений, тому що це могло бути також його розкриття переді мною, на яке я так чекав, мить відвертості, коли літній чоловік, змучений невідомим єством, у яке був загорнутий, хоче знову відкритися.

— Так, сер, — відповів я.

— Не кажи мені цього! — крикнув він цілком приязно. — Ти маєш далі вдавати несвідомого простачка й розігрувати подив, коли я тобі щось кажу. Згода?

— Мене це влаштовує, — відповів я.

Усі ми зауважили погіршення самопочуття Нерона Ґолдена в період вагітності його дружини. Невдовзі йому мало перевалити за восьмий десяток, і голова почала помаленьку його зраджувати. Він так само виходив щоранку о восьмій, одягнений у бездоганно білий тенісний костюм і білу кепку-бейсболку, розтинаючи повітря ракеткою зі своїм звичним виглядом, що промовляв «це вам не жарти», і так само повертався через дев’яносто хвилин спітнілий, променіючи якимось мачистським удоволенням. Та якось, за кілька днів до мого вечірнього виклику, з ним трапився один інцидент. Коли він переходив вулицю, якийсь автомобіль, вінтажний «Корвет», проскочив на червоному світлі перехрестя Макдуґал-стріт і Блікер-стріт і збив його. Просто збив, достатньо сильно, щоб звалити з ніг, але не так сильно, щоб поламати кістки. Реакція старого була така: він скочив на ноги, відразу ж простив водія, відмовився подавати якусь скаргу чи заяву і запросив винуватця, неуважного білошкірого індивіда з копицею хвилястого сивого волосся на голові, до дому на філіжанку кави. Така поведінка настільки не відповідала його характеру, що всі занепокоїлися. Минуло, однак, трохи часу, перш ніж масштаб проблеми проявився.

— Та добре все зі мною, добре, — заявив Нерон після випадку з «Корветом». — Чого ви бучу здіймаєте. Я просто заопікувався хлопцем, бо він розпереживався. Так треба було.

І ось тепер я був віч-на-віч із ним у його лігві після заходу сонця. Що ж тепер мене чекає? Він запропонував мені сигару — я відмовився. Коньяк — так само відмовився. Бренді я ніколи не любив.

— Випий щось, — звелів він, тож я погодився на чарку горілки.

— Твоє здоров’я, — промовив він, владно підносячи руку. — До дна.

Я перехилив чарку, зауваживши, що він лише для проформи пригубив коньячний бокал.

— Ще по одній, — запропонував він.

Я замислився, чи він не намагається знову мене споїти.

— Трохи пізніше, — відказав я, накриваючи лівою долонею свою чарку. — Не будемо підганяти події.

Він нахилився вперед, поплескав мене по коліні й кивнув:

— Добре, добре. Розсудливий чоловік.

Потім продовжив:

— Послухай, яку я розповім тобі історію. Колись давно у Бомбеї — бачиш? Я називаю це місто його старою назвою, і це перший раз, коли я вимовляю це слово від часу приземлення в Америці, ти маєш пишатися такою довірою — жив собі чоловік, якого звали Дон Корлеоне. Ні, звичайно ж, його звали інакше, але його ім’я тобі нічого не скаже. Навіть те ім’я, яким він користувався в житті, не було справжнім. Ім’я — це ніщо, це такий собі додаток — як ручка, що допомагає відкрити двері. «Дон Корлеоне» дозволяє тобі уявити, що то був за чоловік. Так я відкриваю його двері. Тільки-от цей Дон ніколи не зробив у житті жодного пострілу й нікого не вбив. Я хочу розповісти тобі про цей тип людини. Був він із півдня, але, як і всі, опинився врешті у великому місті. Походження скромне. Зовсім скромне. Батько тримав веломайстерню біля Кровфордського базару. Хлопець допомагав таткові ремонтувати велосипеди й дивився на великі автомобілі, що проїжджали повз: бр-р-румм! «студебекер», бр-р-румм! «кадилак», і думав собі: колись, колись… так, як кожен. Він виріс, пішов розвантажувати судна в доках. Простий вантажник, сімнадцять-вісімнадцять років, але вмів ухопитися за шанс. До порту поверталися судна з прощ по мусульманських святих місцях, прочани везли контрабанду. Транзисторні приймачі, швейцарські годинники, золоті монети. Товари, що підлягали обкладенню митом. Значним митом. Дон Корлеоне допомагав цим людям проносити речі — у своїй білизні, в тюрбані, де хочеш. Вони віддячували йому. Він зібрав трохи статків.

Далі — щаслива зустріч із рибалкою-контрабандистом із Дамана. Був там такий пан Бахія. Даман у той час був португальською колонією. Недбалий контроль. Бахія і Дон Корлеоне почали возити контрабанду з Дубая й Адена через Даман, де нещільний кордон, до Індії. Вигідна справа. Дон Корлеоне підвищив свій статус. Потоваришував із головами інших злочинних кланів. В. Мудальяр, К. Лала та інші. Побратався з політиками, включно з таким собі Санджеєм Ґанді, сином Індіри. Такі факти. До 1970 року він був уже великою шишкою, авторитетом. На хвості в нього сидів один молодий поліціянт, якого не можна було підкупити. Чесний хлопець. Чесність на такій роботі — недолік. Такий собі інспектор Мастан. Дон Корлеоне наказав відправити його до чорта на роги, і коли поліціянт був на борту літака, Дон Корлеоне заглянув, щоб помахати йому ручкою на прощання. Безпечного польоту, Мастане. Щасливої подорожі. Отак нахраписто. Так упевнено тоді почувався.

Жив він у достатку, а водночас скромно. Найкращі костюми, найкращі краватки, найкращі цигарки «Стейт експрес 555», а також «мерседес». Мав великий дім на Ворден-роуд, але сам займав лише скромну кімнатку на горішній терасі. Три метри на чотири з половиною. Не більше. Внизу весь час крутилися кінозірки, а він, знаєш, купу грошей вклав у кіно. Три фільми точно зняли про нього, з найталановитішими акторами. І одружився він на кінозірці. Звали її Ґолді. Але в середині сімдесятих він пережив падіння. Санджей Ґанді виявився несправжнім другом, і Дон Корлеоне потрапив на півтора року до в’язниці. Це його підкосило. Він зовсім покинув контрабанду. Спочатку вдарився в релігію, як ті прочани-контрабандисти, завдяки яким він із самого початку піднявся. Потім пробував себе в політиці. У середині дев’яностих, після того, як на вершину пробився клан Замзами Аланкара, «З-Компанія», у Бомбеї сталися перші терористичні напади, люди думали, що він замішаний, але він для такого був занадто зашуганий. Невинний, невинний, невинний. А через рік — серцевий напад, смерть. Історія так, що будь здоров.

— Це справді була природна смерть? — запитав я. — Він, певно, мав ворогів?

— Тоді, — пояснив Нерон Ґолден, — не було вже сенсу його вбивати.

Довга тиша.

— І це була та історія, що ви хотіли мені розповісти, — нарешті промовив я. — Можна запитати чому?

Довга тиша.

— Ні, — відповів він.

Перехід.

Він немовби навмисне мене дражнив. Ось світ, у якому він виріс, — це, безперечно, частина повідомлення, яке він мені адресував; але чи зізнавався, що був учасником того світу, чи пояснював, чому його врешті відкинув і залишив позаду? Чи перше з другим? Він був учасником, але хотів вийти, а це означало виїхати світ за очі, занадто далеко, аби хтось міг його переслідувати. Виходячи з того, що він сказав, неможливо було дізнатися, як було насправді. Крім того, відчувши полегшення через те, що мені не тицьнули під носа ту грізну течку з доказами моїх таємних побачень із його дружиною, я радісно вислухав історію Дона Корлеоне такою, яка вона була, перехилив ще чарку горілки й пішов. Старий чоловік, що повертається спогадами в минуле, — він не був такий перший і не буде останній. Він починав забувати про теперішнє, всілякі дрібниці: де поклав ключі, призначені зустрічі, дні народження — але в нього були люди, які про більшість цих речей нагадували, і якщо вже на те пішло, його пам’ять про минуле, здавалося, ставала навіть чіткішою. Я підозрював — і сподівався — що в майбутньому мене чекають інші нічні сесії, подібні до щойно закінченої. Я прагнув усіх його історій, потребував їх, аби врешті могти створити його самого.

Виявилося, що новина про майбутнє батьківство навіть потішила Нерона, підкреслюючи — а йому, схоже, це було потрібно — неустанність його чоловічої сили. У бізнесі ця сила також, здавалося, якийсь час не слабла, свідченням чого був для нас усіх масштабний будівельний проєкт, розпочатий на мангеттенському Вест-Сайді. «Рілейтед Компаніз Ел-Пі» та «Ґолдман Сакс» у рамках спільного підприємства з «Оксфорд Пропертіз Ґруп» розпочали масштабну перебудову Гадсон-Ярдз. До інвестиції залучено будівельний кредит розміром 475 мільйонів доларів, отриманий спільним підприємством «Рілейтед» і «Оксфорд» «із різних джерел». Я майже на сто відсотків був упевнений, що одним із кредиторів, під тією чи іншою назвою, був Нерон Ґолден — поруч із такими великими гравцями, як «Старвуд Кепітел Ґруп» Баррі Штернліхта і мережа елітних крамниць «Коуч». Уперше він заінвестував у ці десять із половиною гектарів багато років тому, в рамках інвестиційної програми EB—5, яка дозволяла іммігрантам до Сполучених Штатів інвестувати свій капітал в обмін на зелену карту, а згодом громадянство. Це нарешті прояснило мені, яким чином Нерон та його сини зуміли в момент змотати вудки й перебратися до Америки з усіма правами на роботу й проживання. Пізніше, у той рік, коли Василіса завагітніла, Ґолден зробив наступну інвестицію у формі мезонінного кредиту, який нагадував повторну іпотеку з тією різницею, що забезпечений був не нерухомістю, а акціями фірми-власника. Отож, теоретично, якби власник нерухомості не справлявся зі сплатою відсотків, Нерон міг би перейняти акції упродовж кількох тижнів і, володіючи акціями, здобув би контроль над нерухомістю. Наскільки мені відомо, до цього не дійшло. У будь-якому разі — з використанням кредитів чи без них, масштабно інвестуючи чи з мільярдними боргами, — він робив найвищі ставки в найбільшій грі на ринку нерухомості в місті.

Структура, що надала мезонінний кредит, називалася «ГОВВ Голдинґз». Коли помер римський імператор Нерон (68 р. н. е.), поклавши кінець правлінню юліансько-клавдіанської династії, настав Рік чотирьох імператорів (69 р. н. е.), коли Гальбу, прямого наступника Нерона, скинув Отон, а того, своєю чергою, повергнув Вітеллій, котрий довго не втримався і був зміщений першим імператором з династії Флавіїв — Веспасіаном. Гальба — Отон — Вітеллій — Веспасіан: Г-О-В-В.

Коли того року Василіса народила Неронові сина, хлопчика назвали Веспасіаном — так, мовби Нерон відчував, що дитина не має з ним кровного зв’язку й пізніше заснує власну династію.

Я, звичайно ж, промовчав.

У період вагітності своєї дружини, в очікуванні народження маленького імператора Веспасіана, Нерон Ґолден зациклився на пенісі Наполеона Бонапарта. Ця нав’язлива ідея мала стати достатнім сигналом погіршення його психічного стану, але сім’я поставилася до неї поблажливо, як до улюбленого коника старого. Коли Нерона не займали справи, ані нове життя, що формувалося у Василісиному лоні, ані вимоги виконання батьківських обов’язків щодо синів, він занурювався в пошуки французького імперського члена. З цього приводу ось що: Після смерті Бонапарта на острові Святої Єлени було проведено розтин, під час якого з невідомих тепер причин видалено різні органи, в тому числі досить непримітний фалос. Пізніше маленький Наполеон потрапив до рук (мені, певно, варто було б це сформулювати якось інакше) одного італійського священника, згодом був перепроданий, побував у власності певного лондонського книготорговця, переправився через Атлантику і спершу потрапив до Філадельфії, а потім до Нью-Йорка, де 1927 року був виставлений у Музеї французького мистецтва, після чого одна газета описала його як «зморщений вугор», а такий авторитетний часопис, як «Тайм» — як «пошарпаний шнурок з оленячої шкіри». У 1977 році його придбав на аукціоні знаний уролог Джон Латтімер у рамках місії ошляхетнення своєї професії, а після його смерті цей екземпляр перейшов у власність його доньки разом з іншим майном, включаючи кальсони Германа Ґьорінґа й закривавлений комір сорочки, яку президент Лінкольн мав на собі в театрі Форда. Тепер же всі ці реліквії перебували в Енґлвуді, штат Нью-Джерсі; орган Наполеона був загорнутий у тканину й зберігався в маленькій скриньці з монограмою «N» на кришці, що була замкнена у валізі в комірчині, і все це діяло на нерви Неронові, який прагнув, щоб член оточили імператорськими почестями, яких він заслуговує.

— Ось як це має бути, — сказав він мені. — Я викуплю цей екземпляр, і ми повернемо його французькому народу, а ви знімете про це документальний фільм — ти і твоя подружка. Я сам привезу скриньку до Парижа, направлюся до Будинку інвалідів, підійду до саркофага Бонапарта, де мене привітають найвищі посадовці Республіки, можливо, навіть сам президент, і я попрошу дозволу залишити скриньку на саркофазі, щоб Наполеон нарешті возз’єднався зі своєю втраченою чоловічою гідністю. У коротенькій промові я заявлю, що роблю це як американець, прагнучи віддячити французам за Статую Свободи, яку вони подарували Америці.

Він не жартував. Якимось чином він роздобув стаціонарний телефон будинку в Енґлвуді й задзвонив до доньки пана Латтімера, яка відклала слухавку. Після того він попросив спробувати двох дракониць, пані Метуші й пані Патяк, і вони намагалися, поки їхня телефонна співрозмовниця не звинуватила їх у домаганнях. Тепер він серйозно обмірковував можливість особистої поїздки до Нью-Джерсі з чековою книжкою в руці, щоб спробувати укласти угоду. Василіса мусила залучити всі свої здібності до переконування, аби відговорити його.

— Дорогий мій, власниця просто не хоче його продавати, — пояснила вона. — Якщо ти там з’явишся, вона матиме повне право викликати поліцію.

— Гроші вирішують усе, — пробурчав він. — Якщо запропонувати правильну ціну, можна вранці купити чийсь фамільний будинок, а до обіду в нього можна буде в’їхати. Якщо маєш досить готівки, можна уряд купити. А я не можу купити чотирисантиметрового кінчика?

— Облиш цю затію, — переконувала Василіса. — Зараз це не найважливіше.

Того року всі ми втягнулися в затушовування відомо якої теми. Нема сумніву в тому, що Нерон мав суперечливі почуття щодо сина, якого йому нав’язали. Ясна річ, що я, справжній автор нової сюжетної лінії, мав глибоко суперечливі почуття з приводу своєї ролі, так би мовити, не зазначеного в титрах привида пера, автора нового життя. Про почуття Василіси не можу сказати нічого. Інколи вона поводилася загадково, наче сфінкс. А про реакцію вже наявних спадкоємців Ґолдена тепер необхідно розповісти більше. До прикладу, саме цього року Апу Ґолден почав творити дедалі більш політично заангажоване мистецтво, розтрощуючи різні предмети й потім виставляючи їх, що мало символізувати розлами в суспільстві й викликану цим людську злобу.

— Життя в людей геть розтрощене, — пояснював він, — і вони готові трощити все навколо, бо чого б, сука, й ні?

А я куди б не направлявся того року, здавалося, всюди натикався на того базіку з парку. У другому триместрі Василісиної вагітності він пройшов через знімальний майданчик на Двадцять третій вулиці перед Театром Школи візуальних мистецтв, де ми з Сучітрою знімали вуличне інтерв’ю з Вернером Герцоґом для мого відеоциклу про класичні кіномоменти. У мить, коли я вимовив слова «Аґірре, гнів божий», старий безхатько пропарадував у мене й Герцоґа за спинами, виглядаючи точно, ну як викапаний шаленець із божевільним поглядом, Zorn Gottes[33] Клаус Кінскі власною персоною і бурмочучи щось про прискорення зла, про те, що гора зла росте прямо в центрі міста, а нікому нема до цього діла. Чи в Америці кому-небудь узагалі є до цього діло? Діти в спальні відстрелюють батькам агрегати. І що, хтось це хоча б помічає? Це наче глобальне потепління, пекельний вогонь розтоплює величезні льодовикові щити зла, рівень зла піднімається у всьому світі, й жодна протиповенева дамба не здатна цього спинити. Бах! Бабах! — загорлав він, повертаючись до попередньої теми. Вогнепальні потвори йдуть по ваші душі, Десептикони, Термінатори, бережіться іграшок ваших дітей, бережіться на площах, у торгових центрах і палацах, бережіться на пляжах, у церквах і школах, вони вже наступають, бах! бах! — вони можуть убити.

— Фантастичний тип, — зі щирим захопленням обізвався Герцоґ. — Треба вставити його у фільм; я, певно, сам візьму в нього інтерв’ю.

— Ось у чому я тобі охоче зізнаюся, гарнющий чортяко, — похмуро промовив Петя Ґолден. — У мені не лишилося вже ані крихти братерської любові. Навіть більше: я вважаю хибною широко розповсюджену думку про те, що прив’язаність до братів і сестер глибока й неуникна, а відсутність цього почуття кидає тінь на людину, яка його не знає. Воно не зумовлене генетично; це радше форма соціального шантажу.

Відвідувачів не часто запрошували до Петиного барлогу, але для мене він зробив виняток — певно, тому, що я залишався, на його виняткову думку, найкрасивішим чоловіком на планеті, отож я сидів у блакитному світлі його кімнати серед комп’ютерів і шарнірних настільних ламп, погодившись на запропонований мені тост із грильованим подвійним ґлостером, і переважно відмовчувався, бо розумів, що він хотів поговорити, а його завжди варто було послухати, навіть якщо він був дещо більше, ніж зазвичай, не в собі.

— У стародавньому Римі, — мовив він, — а фактично, у всіх великих імперіях по всьому світу і в кожному сторіччі братів і сестер треба було боятися. Коли приходила пора наслідувати престол, було зазвичай так: убивай або вб’ють тебе. Любов? Ті всі принци просто розсміялися б, якби ти при них вимовив це слово.

Я запитав його, як би він міг відповісти Вільямові Пенну, що мав би сказати про ідею, вписану в назву Філадельфії, яка процвітала в ранній період, оскільки репутація толерантного міста приваблювала людей різних релігій і талантів і вилилася у кращі, ніж зазвичай, взаємини з місцевими племенами корінних американців.

— Ідея, що всі люди — брати, широко закорінена у філософії та в більшості релігій, — наважився ствердити я.

— Може, варто спробувати любити людство загалом, — відпарирував він тоном, що виражав виняткову знудженість. — Але загалом — це для мене занадто загально. Я тут говорю про конкретну антипатію. Дві людини народжені й одна ще не народжена: ось об’єкти моєї ворожості — хтозна можливо, безмежної. Я тут говорю про розв’язання кровних зв’язків, а не про припинення обнімайок з усім цим триклятим біологічним видом, і не говори мені, будь ласка, про африканську Єву чи про згусток слизу, що був нашим останнім універсальним спільним предком. Я маю уявлення про генеалогічне дерево людства й про життя на землі до гомо сапієнс, і наполягати зараз на цьому родоводі означатиме свідомо ігнорувати мою тезу. Ти знаєш, про що я кажу. Я ненавиджу виключно своїх братів. Це стало ясно, коли я почав міркувати про дитину, яку ми невдовзі будемо змушені привітати.

Я не міг нічого сказати, хоч відчув, як у моїх грудях наростає хвиля батьківського гніву. З усього видно, що поки мій син — мій таємний маленький Ґолден — дозрівав у лоні матері, його майбутній брат Петя вже сформував про нього негативну думку. Мені хотілося запротестувати, захистити дитину й напасти на її ворога, але в цій справі мені судилося мовчання. А монолог Петі вже був у розпалі. Він прагнув повідомити мені, що приймає доленосне рішення, що вирішив вилікувати власний страх перед відкритим простором і після цього назавжди залишити дім на Макдуґал-стріт, ставши, таким чином, останнім із трьох Ґолденів-молодших, хто пішов своїм шляхом. З усіх них йому було найскладніше це вчинити, але тепер він відкрив у собі непередбачувано могутню волю. Ним керувала якась сила, і з розмови з ним я зрозумів, що це була ненависть, спрямована, зокрема, на Апу Ґолдена — ненависть, що народилася на березі Гудзону в ту ніч, коли брат спокусив сомалійську красуню-металообробницю Юбу чи, може, був спокушений нею, дозрівала упродовж тих довгих ночей самотності, скупаної в блакитному світлі, і нарешті спонукала його до дії. Він вилікується від агорафобії й залишить дім. Петя вказав на табличку над дверима свого барлогу. Дім свій, юначе, лиши і рушай до чужих берегів.

— Раніше я думав, що це про переїзд до Америки, — пояснив він, — але тут, у цих стінах, ми досі вдома — так, наче дім забрали зі собою. Тепер я нарешті готовий виконати вказівку свого великого тезки. Якщо не зовсім до чужих берегів, то принаймні кудись далеко звідси, до власного помешкання.

Я просто прийняв цю інформацію. Ми обоє знали, що агорафобія була меншим із Петиних клопотів. Про більший клопіт він тоді вирішив не згадувати. Але я побачив на його обличчі неабияку рішучість. Він явно постановив подолати виклик, кинутий також тим більшим клопотом.

Наступного дня в домі Ґолденів з’явився новий гість, який відтоді приходив щодня рівно о третій годині пополудні, — індивід міцної статури, із постриженою під пажа копицею білявого волосся, у кедах «Конверс», із посмішкою, що наполягала на своїй глибокій щирості, з австралійським акцентом і — як зазначив Нерон Ґолден — більш ніж поверхово схожий на Пета Кеша, вімблдонського чемпіона на пенсії. Це була власне та особа, що мала своїм завданням врятувати Петю від боязні відкритого простору — його гіпнотерапевт. Звали його Мюррей Летт.

— Чим довше на прийомі, тим більший рахунок, — полюбляв повторювати він; цей тенісний жарт у його подачі (ой!) лише увиразнював його подібність до колишньої австралійської знаменитості.

Петі нелегко було входити в гіпнотичний транс, бо він усе хотів сперечатися з вказівками гіпнотизера, а крім того, йому не подобалися деякі антиподські нотки в голосі цього чоловіка, його почуття гумору й таке інше. Перші сеанси проходили натужно.

— Я не в трансі, — перебивав Петя пана Летта. — Я почуваюся розслаблено і в доброму гуморі, але цілком паную над своїми думками.

А якось іншого разу:

— Отакої! Мені нарешті майже вдалося. Але в мене під носом пролетіла муха.

Петя занадто багато помічав. Це була одна з тих якостей, що дуже серйозно йому перешкоджали. Під час одного з моїх візитів до кімнати блакитного світла, коли він, схоже, готовий був нарешті поговорити про синдром Асперґера, я згадав знамените оповідання Борхеса «Фунес — людина з феноменальною пам’яттю» — про чоловіка, який не міг нічого забути, і Петя зауважив:

— Так, це я, але справа не лише в тому, що відбулося або що хто сказав. Цей твій письменник занадто зациклений на словах і вчинках. Тут треба додати також запахи, смаки, звуки й відчуття. А ще погляди, форми, маршрути руху автомобілів на вулиці й відносне переміщення пішоходів, тишу між нотами й реакцію собак на собачі свистки. Усе це весь час крутиться в моєму мозку.

А отже, він був над-Фунесом, над яким зависло прокляття багатосенсорного перевантаження. Складно було навіть уявити, як виглядав його внутрішній світ, як узагалі людина могла впоратися з відчуттями, що тіснилися, немов пасажири метро в годину пік, із оглушливою какофонією схлипів, клаксонів, вибухів і шепотів, калейдоскопічним блиском зображень, нудотним букетом запахів. Саме так має виглядати Пекло, карнавал проклятих. Тоді я зрозумів: сказати, що Петя живе в своєрідному пеклі, було б точною протилежністю дійсності, яка полягала в тому, що своєрідне пекло жило всередині нього. Це розуміння дозволило мені усвідомити — і збентежитися, що я не розпізнав цього раніше, — величезну силу й відвагу, з якою Петроній Ґолден щодня дивився в обличчя світу, і з більшим співчуттям сприйняти його спорадичні гнівні нарікання на життя, як той епізод на підвіконні чи в метро на Коні-Айленді. І ще я дозволив собі задуматися ось над чим: якщо така величезна сила характеру тепер має бути спрямована на ворожість до ще не народженого майбутнього зведеного брата (насправді, як ми знаємо, взагалі ніякого не брата, але цієї думки поки що не чіпаймо), стражденного зведеного брата й передовсім зрадливого повнокровного брата, на який же мстивий вчинок він спроможний? Чи я повинен переживати за безпеку свого сина, чи це просто інстинктивний прояв моєї неконтрольованої упередженості щодо Петиного стану? (Чи правильно називати це станом? Можливо, «Петина дійсність» було б краще. Якою ж складною стала мова, скільки в ній тепер розставлено мін. Благі наміри вже не служать виправданням.)

Перейдімо тепер до випивки. Тут у мене твердіший ґрунт під ногами. З випиванням Петя мав клопіт; цього не можна було приховати. Пиячив він самотньо й відчайдушно і належав до меланхолійних пияків, але це був віднайдений ним спосіб відгородитися від внутрішнього пекла й хоч трохи поспати чи, точніше, відрубатися й провести кілька годин у благословенному безпам’ятті. А в час перед непритомністю, той єдиний раз, коли він дозволив мені бути свідком його нічного сповзання в забуття на початку останнього триместру Василіси Ґолден, сказавши, що «потребує моєї допомоги», я з дедалі більшим дискомфортом, а навіть відразою почув, до чого доходила його нездатність контролювати розлив пустослів’я, що вливався в нього, чи цензурувати власний мовний потік при доповненні цього буяння інформації алкоголем, у монологічному потоці свідомості, що виявив, наскільки глибоко Петя інтерналізував непримириме роздроблення американської культури й учинив його частиною своєї особистої травми. Якщо коротко і ясно: його п’яне нічне єство проявило ухил у бік крайнощів консервативної позиції; це інше єство, позначене фоксньюзівською чи брайтбартською правоконсервативністю, пробивалося крізь губи, підкріплене випивкою, а породжене відчуттям виключення й цілком виправданої люті на цілий світ: медреформа Обами — жах! стрілянина в Меріленді — не треба цього політизувати! підвищення мінімальної зарплатні — скандал! одностатеві шлюби — переступ проти природи! відмова обслуговувати представників ЛГБТ в Арізоні й Міссісіпі з релігійних міркувань — свобода! постріли з боку поліції — самозахист! Дональд Стерлінг — свобода слова! стрілянина в академмістечку в Сіетлі стрілянина у Веґасі стрілянина у школі в Орегоні — зброя вбиває не сама! озбройте учителів! Конституція! свобода! обезголовлення ІДІЛ, Джихадист Джон — гидота! у нас немає плану! ліквідуйте їх усіх! у нас немає плану! о, і Ебола! Ебола! Ебола! Це все й набагато більше у сумбурній лавині, змішаній із його ворожістю до Апу; якщо Апу орієнтувався на лівицю, Петя повертав управо, щоб зробити навпаки, якщо Апу що-небудь підтримував, Петя виступав проти цього, витворюючи моральний усесвіт, що вивертав братову дійсність навиворіт: чорне було білим, правильне було хибним, верх був знизу, а середина назовні. Кілька разів того року Петя зняв стружку своїми монологами і з самого Апу, тільки той відреагував м’яко й не піддався на провокацію.

— Нехай собі говорить, що йому заманеться, — сказав він мені. — Знаєш, там у нього всі дроти переплутані, — він постукав пальцем по чолі, даючи зрозуміти, що має на увазі Петин мозок.

— Він — один із найрозумніших людей, яких я знаю, — переконано заперечив я.

Апу скривився.

— Це схибнутий розум, — відповів він. — Тому він не рахується. Я тут намагаюся розібратися зі схибнутим світом.

— Він дуже сильно старається, — не вгавав я. — Гіпнотерапія й таке всяке.

Апу лише махнув на це рукою.

— Гукни мене, коли він перестане звучати, як на чаюванні з божевільним капелюхом на голові. Гукни мене, коли йому набридне роль республіканського слона в порцеляновій крамниці.

Навіть більше, ніж велемовна ворожість до політичних поглядів Апу, стривожило мене п’яне оприявнення Петиної фобії щодо людей із нетрадиційною гендерною ідентичністю. Вона, схоже, також мала своє підґрунтя в сімейних справах. Із його різких формулювань, від повторення яких я тут стримаюся, було ясно, що перемир’я з самим собою, на яке він колись давно пішов, аби пробачити Д Ґолденові його ставлення до матері, було вже недійсним; а лють Петі знаходила свій вихід у пристрасній ворожості щодо братової дедалі більшої гендерної загубленості. Він почав кидатися в бік зведеного брата такими емоційно маркованими словами, як неприродний, збоченець і хворий. Якимось чином він довідався про ту пополудневу ситуацію в гардеробній Василіси, і її співучасть в експериментах Д з іншістю спонукала його розширити словесну агресію також на неї. Ця частина його гніву зосередилася на немовляті. Я знову почав хвилюватися за безпеку ненародженого малюка.

Гіпноз нарешті почав діяти. У «конверсійних» кроках пана Летта, гіпнотерапевта зі стрижкою під пажа, з’явилася якась нова пружність.

— Як справи? — запитав я, коли він виходив з дому після одного сеансу, і у припливі завзяття він видав:

— Дуже добре, дьякую. Я не сумнівався, шчо це подіє. Трошки це мало потривати. Я в таких ситуаціях стосую власну методольогію, я її називаю «Особисто запрограмована сила», скорочено ОЗС. Це просто питання того, шчоб працьювати з пацієнтом помалєньку, шчоб поволі збільшувати його упевненіст у собі — я це люблю називати самоактуалізацією. Кожен крок на дорозі ОЗС збільшуватиме його віру в себе. Ми вже далеко зайшли. Так, однозначно. Усе складається чудово. Питання в тому, шчоб дати вашому другу якийсь намацальний доказ, який він сам зможе потім повторювати, — доказ того, шчо він може контролювати свої розумові процеси. Відповідати за свої фізичні й емоційні реакції. Коли він переконається, шчо це йому до снаги, він здобуде певність, шчо зможе контролювати свій досвід у зовнішньому світі. Крок за кроком. Як книжка пише. А я йому даю здатність обирати, як він хоче реагувати на людей навколо й те, що може трапитисья тепер або в майбутньому у всіх можливих ситуаціях. Я налаштований дуже оптимістично. Бувайте.

У рамках цього процесу перейняття контролю Петя вивчав структури того, що назвав «зачаклованими місцями» — окультної пентаграми та юдейського ерува. Якщо йому вдалося сприйняти приватний острів біля Маямі як одне з таких місць, а як інше — обгороджену ділянку Юби Туур на північ від міста, де трапився сумнозвісний епізод, значить, він міг творити такі місця для себе. Ось завдяки чому йому спало на думку крейдяне коло навколо Мангеттена. Він обійде весь острів і сам накреслить це коло. Він зробить це без сторонньої допомоги, а для зміцнення сили кола розсипатиме по порозі часник. Щоб полегшити завдання подолання страху, він одягне дуже темні захисні окуляри й балахон із каптуром. Також він слухатиме музику в шумозахисних навушниках і питиме багато води. Ніхто за нього цього не зробить. Він мусить виконати це сам.

Гіпнотерапевт Летт схвалив і підтримав цей план, запропонувавши, що сам купить крейду й часник. Нерон Ґолден, однак, занепокоївся й виконав кілька телефонних дзвінків.

Призначений день зайнявся гарячий і вологий, у небі не було ані хмаринки. Петроній Ґолден спустився з кімнати блакитного світла, одягнений так, як пообіцяв, із виразом похмурої рішучості ефіопського марафонця на обличчі. Мюррей Летт чекав на нього біля вхідних дверей і перед тим, як Петя ступив на вулицю, спробував нагадати йому, наскільки далеко він просунувся, перераховуючи всі його успіхи на пальцях.

— Тепер пам’ятай. Значно вишча впевненість у собі! Набагато крашча сфокусованість і концентрація! Величезний прогрес у самоконтролі й вірі в себе! Ефективніше управління стресом! Ефективніше опанування гніву! Значне просування вперед у напрямку контролю імпульсивності! Ти можеш це зробити.

Петя, у тому стані набагато кращої сфокусованості й концентрації, про який згадував Летт, слухав у навушниках «Найн Інч Нейлз» і не чув свого гіпнотерапевта. Через плече він ніс сумку, набиту брусками крейди, а на спині мав рюкзак із пачками кокосової води, фруктами, канапками, батончиками граноли й запеченими курячими ніжками. А також трьома додатковими парами шкарпеток. Терті пішоходи в інтернеті попередили його, що спітнілі ноги у просякнутих потом шкарпетках вкриваються пухирями, що робить дальшу подорож неможливою. В одній руці він тримав торбину з посіченим часником. Інша рука вимахувала палицею для ходіння, до кінця якої він примотав скотчем початковий брусок крейди. Кишені його були набиті мотками скотчу, щоб у разі потреби можна було прикріпити новий брусок.

— Думай про свою соціальну поведінку, — крикнув Мюррей Летт, зрозумівши нарешті, що його не було чути. — Не замикайся в собі. Встановлюй зоровий контакт. Ці речі варто пам’ятати.

Та Петя перебував у своєму світі, й зоровий контакт, схоже, не входив у його плани.

— Ішче останнє, — гукнув Мюррей Летт, і цього разу Петя змилостивився й зняв навушники, щоб його вислухати. — Сподіваюсья, ти дотримавсья правильного режиму сну, — продовжив Мюррей Летт, дещо понизивши голос. — І ще одне, я перепрошую за це питання, але проблема енурезу — ми її вирішили, правда?

Петя Ґолден дозволив собі закотити очі, знову вдягнув навушники, вочевидь утішився з того, що Трента Резнора змінив Ексл Роуз, схилив голову й широким кроком рушив із будинку до уберівської автівки, яка мала відвезти його до обраного місця старту в Саут-Стріт-Сіпорт, залишивши пана Летта позаду.

— Молодець! — гукнув йому вслід психотерапевт. — Я пишаюся тобою. Добра робота.

Нерон Ґолден також стояв біля дверей, а товариство йому складали пані Патяк, пані Метуші і я.

— Ти нікуди не поспішай, — повчав він сина. — Не женися. Іди, як тобі зручно. Це не перегони.

Коли машина з Петею від’їхала, Нерон промовив щось у телефон. Його люди чатуватимуть у позашляховиках по всій трасі. Кожен крок Петі буде під наглядом.

П’ятдесят один із половиною кілометр, плюс-мінус — це маршрут «великої прогулянки» навколо Мангеттена. Сімдесят тисяч кроків. Дванадцять годин, якщо ти не бозна-який швидкий. Два десятки парків. Я не супроводжував Петі, але зрозумів відразу, що цей момент буде одним із кульмінаційних епізодів мого омріяного фільму, моєї уявної ґолденівської кінокартини. У звуковій доріжці — гучна музика: «Металева машина» Лу Ріда, «Зеппелін», «Металіка», а також умляутна компанія — «Мотöргед» і «Мöтлі Крю». Пішохід крокує, і на кожен його крок припадає (якось чутний крізь геві-металевий шум, цього я ще не обдумав як слід) удар у тамбурин. У парках він минає постаті свого життя, що споглядають на нього; що це — привиддя, ектоплазми його травмованої уяви? Ось його мати в парку Нельсона А. Рокфеллера — явно привид або спогад. Ось Апу, що пробігає повз по Іст-Ривер-променад. Трохи далі Д Ґолден із Рією в Риверсайд-парку — усі застигло спостерігають за тим, як він іде, вирячившись, як привиди. Вони в оточенні переляканих дерев[34]. Юба Туур стоїть, мов вартовий у парку Інвул-Гілл біля каменя Шораккопоч, що позначує місце, де колись під найбільшим тюльпановим деревом на Манагатті Петер Мінуїт купив острів за шістдесят гульденів, а в парку Карла Шурца біля Ґрейсі-Меншн його підбадьорює паж Летт власною персоною. Можливо, якраз Летт і був там насправді. Петя йде далі, пане тамбуриністе, де не з’явиться туги недремна варта. І поки він отак іде, відбувається зміна. На сімнадцятому кілометрі, у парку Вест-Гарлем-Пірс, він викидає крейду, припиняє креслити лінію, що досі позначала його шлях, а проминувши мерську резиденцію, викидає ще й часник. Щось для нього змінилося. Йому вже не треба позначувати свою територію. Його мандрівка сама вже знаком, і її закінчення доведе до досконалості його невидимий, незгладимий ерув.

Коли він повертається, дещо заточуючись, на місце початку своєї мандрівки, небо вже стемніло; нарешті під оком шхун «Летті Ґ. Говард» і «Піонер» та вантажного вітрильника «Вейвертрі» він починає повільно, не зважаючи на сторонні погляди, танцювати на вкритих пухирями й забинтованих ногах. Під діамантовим небом, вільно вимахуючи однією рукою. Він зруйнував своє закляття гуду. Одне з них. І, можливо, дізнався щось про свою силу, про свою здатність зустріти лицем до лиця інші виклики й піднятися понад ними. Погляньте на його обличчя: на ньому вираз раба, відпущеного на волю.

— А з ненавистю що?

— Ох, вона залишилася.

У результаті великої прогулянки Петі Ґолдена ми змушені були визнати, що гіпнотерапевт Мюррей Летт виявився чудодійником попри його зачіску, акцент і взуття, а також засвоїли урок чуйності: що істина часто прихована під поверхнею й людина може бути кимось набагато більшим, ніж виникає з тих її рис, які найлегше зобразити карикатурно. Бо Петя був тепер неначе людина, яку виправдали, що відбувала пожиттєвий строк за нескоєний злочин. Його обличчя освітлювала сувора радість, що водночас визнавала несправедливість його страждань і приймала, з дедалі меншою недовірою, його звільнення від них. І коли він розпочинав своє нове життя, Летт був тим, на кого він покладався, кому він довірив увести себе в світ, що його відкритість сприймав як неможливий скарб — той самий світ, у якому всі ми жили так буденно й бездумно, не помічаючи щоденного карнавалу захоплень, які Петя притискав тепер до грудей, наче дарунки. Він ходив із Мюрреєм Леттом купувати продукти до «Д’Аґостіно», «Ґристедеса» й «Гоул Фудз»; він сидів із Мюрреєм Леттом на літніх терасах кав’ярень на Юніон-сквер і в парку Беттері; він вибрався з Мюрреєм Леттом на перший свій рок-концерт просто неба на Джонс-Біч, де виступали «Саундґарден» і його улюблені «Нейлз»; він скандував «Дякуєм, Дереку» разом із Мюрреєм Леттом під час прощальної гри Дерека Джитера за «Бронкс». І саме з Мюрреєм Леттом він підібрав собі нове житло — умебльоване й готове до життя помешкання на четвертому поверсі шестиповерхового будинку зі скла й металу в мондріанівському дусі на східному боці Салліван-стріт, яке можна було винайняти на дванадцять місяців, «і хто знає, — упевнено ствердив, — може, потім треба бути й купити».

Лише в цей момент я відкрив — і відчув себе ідіотом через те, що не допетрав цього раніше, — що весь цей час Петя самостійно заробляв цілком грубі гроші як творець і єдиний власник вельми успішних ігор, у які весь світ грав на смартфонах і комп’ютерах.

Це була сенсаційна інформація. Усі ми знали, що він грав у ці ігри невпинно, часом по чотирнадцять-п’ятнадцять годин на день; і як це нікому з нас навіть не спало на думку, що він робив щось більше, ніж просто марнував свій сповнений страждань час на вправляння в тому, що природно легко давалося його дивному, геніальному розуму? Як же це ми не здогадалися, що він навчився програмування, стрімко й глибоко опанував його таємниці і, крім того, що без кінця грав у ці ігри, також їх створював? Як ми могли не помітити доказів, не побачити того, що він сам собі відкрився як геній двадцять першого сторіччя, залишивши нас усіх борсатися позаду в світі другого тисячоліття? Це був знак того, як сильно ми його підвели, залишаючи щодня на довгі години напризволяще, дозволяючи йому сидіти під замком, відрізаним від зовнішнього світу, немовби він був нашою версією того давнього готичного образу, Божевільної на горищі, нашої власної Берти-Антуанети Мейсон, першої місіс Рочестер, котра Джен Ейр нагадала «вампіра». І весь цей час! Весь цей час! Невибагливий, потайний Петя, який нічого не міняв у своєму житті й нічого собі не купував, спинався на еверести того таємного всесвіту і, щиро кажучи, переплюнув нас усіх. Іще один урок, який належить вивчити: ніколи не недооцінюйте свого ближнього. Для когось стеля те, що іншому — підлога.

Усі вони мали свої секрети, ці Ґолдени. Хіба що, можливо, крім Апу, котрий був відкритою книгою.

Це був рік огидного скандалу, прозваного «Ґеймерґейтом»; світ комп’ютерних ігор перебував у стані війни: чоловіки проти жінок, «ідентичність гравця» проти різноманітності, і лише такі неандертальці у світі нових технологій, як я, могли не бути свідомими всього цього рейваху. Якимось дивом — цього я не здатен був осягнути — Петя умудрився залишатися осторонь конфлікту, хоча, коли нарешті погодився обсудити його зі мною, то представив переконану думку про те, як чоловіча гравецька спільнота реагує на серію критичних висловів нібито претензійних жінок — медіа-критикинь і незалежних розробниць ігор, — оприлюднюючи їхні адреси й номери телефонів і наражаючи їх цим самим на ще більші загрози, включно з погрозами вбивством, що змусило деяких атакованих жінок шукати прихистку поза домом.

— Це проблема не технологічного характеру, — пояснив він. — І технологією її не вирішити. Проблема в людині, у людській природі загалом і чоловічій природі зокрема, а також у тому, що анонімність вивільняє в людях найгірші сторони цієї природи. Я особисто лише створюю розваги для дітлахів. Я нейтральна територія. Я Швейцарія. Мене ніхто не чіпає. Мене просто відвідують, щоб покататися моїми схилами на лижах.

Високофункціональний аутизм допоміг йому стати винятковим розробником ігор, і я взявся заглиблюватися в питання його можливих прибутків. Найкращі з «топових» застосунків, за допомогою яких можна встановлювати зв’язок із друзями й грати разом, заробляли по одинадцять-дванадцять мільйонів доларів на місяць. Стара невідмовна «Candy Crush Saga», про яку навіть я чув, досі згортала п’ять із половиною мільйонів. Бойові ігри, що майже всі гроші заробляли на вбудованих покупках і менше ніж десять відсотків на прибутках від реклами, могли приносити два — два з половиною мільйони. Щомісяця. Я зачитав Петі перелік п’ятдесяти найпопулярніших ігор на iOS та Android.

— Є тут якісь твої? — запитав його. Широка усмішка перетнула його лице.

— Я не можу збрехати, — відповів він, показуючи на гру під першим номером у рейтингу. — Я зробив це своєю сокиркою.

А отже, більше сотні мільйонів доларів на рік лише за цю одну гру.

— Знаєш що, — сказав я йому. — Я вже за тебе не хвилююся.

Одне дослідження продемонструвало, що з аутизму можна «вирости», що деякі пацієнти-щасливці можуть увійти в групу ОР (або оптимального результату), члени якої вже не проявляли жодних симптомів аутистичного розладу, і що більші шанси на це мали пацієнти з високим коефіцієнтом інтелекту. Що неуникно, результати цього дослідження були предметом дискусії, але багато сімей підтримували їх вибірковими свідченнями. Випадок Петі був зовсім інший. Він ані не потрапив до групи ОР, ані навіть не прагнув цього. Його ВФА і його досягнення були тісно пов’язані. Однак у результаті переломної пішохідної подорожі навколо Мангеттена він, схоже, дедалі краще міг справлятися із симптомами, менше впадати в депресію, не так схильний був провалюватися в кризу і менше хвилювався через самотнє життя. У Мюрреї Летті він знайшов приятеля, щодня його навідував батько, він продовжував приймати ліки і був… функціональним. Що стосується його звільнення від боязні відкритого простору, ніхто не міг ствердити, скільки це може протриматися або наскільки далеко від «домашньої бази» він буде готовий повіятися. Та загалом він був у найкращій формі за дуже довгий час. Перспектива перестати турбуватися про нього стала цілком реальною.

Пиячив він досі по-чорному. Але чомусь — може, через те, що ця проблема була набагато більш знайомою, — нас це непокоїло набагато менше, ніж повинно було.

Натомість якийсь час після того я почав перейматися собою. Дитина мала вже ось-ось з’явитися на світ, і я, щиро кажучи, не міг витримати становища, в якому опинився, тож ухопився за пораду Сучітри й виїхав із дому Ґолденів. І дійсно, мої батьки дуже приязнилися зі своїми сусідами по Садах, і, на мою превелику радість, їхній товариш-дипломат із М’янми, якого в цій розповіді, щоб легше його вигадати, я перейменував на У Лну Фну — сумновидий вдівець-окулярник із запалими очима, котрому не вистачило кількох голосів, аби стати другим після У Тана бірманським Генеральним секретарем ООН, — запросив мене до свого дому.

— Для мене це буде приємність, — запевнив він. — Це помешкання велике, і сам у ньому почуваєшся, наче муха, що дзижчить у дзвоні. Я чую власне відлуння, а це не той звук, який мені подобається.

Взагалі-то момент я впіймав ідеальний, бо перед цим якийсь час він здавав вільну кімнату, і коли я запитав його про можливість її зняти, його наймач саме ладнався виїхати. Персонажем, що залишав сцену, був пілот Джек Бонні, котрий любив нахвалятися, що працював «на найбільшу авіалінію, про яку ви ніколи не чули» — «Геркулес Ейр», що колись транспортувала вантажі, але тепер перевозила також військових та інших клієнтів.

— Якось недавно, — розповідав він, — брали ми на борт британського прем’єра з групою охоронців, а я типу: а чи він не має летіти своїм бортом номер один? А хлопці з охорони кажуть: у нас нема такого літака, як цей. А ще я доставляв у Ірак найманців, це було щось. Але який був політ мого життя? З Лондона до Венесуели, венесуельської валюти на двісті мільйонів доларів, що британці їм надрукували, а ви не знали, еге ж. І от що найбільш стрьомне. На Гітров завантажують піддони, а жодної охорони нема, я дивлюся на всі боки — є тільки звичний персонал аеропорту, ніякого там озброєного ескорту. Потім прилітаємо ми в Каракас, а там — ух ти, просто масштабна військова операція. Базуки, танки, мордовороти в бронежилетах націлилися карабінами на всі боки. А в Лондоні — нічого. Мене це просто розковбасило.

Після того, як він виїхав, а я затишно облаштувався, У Лну Фну завітав до моєї кімнати й промовив своїм лагідним, турботливим голосом:

— Мене тішило його товариство, але я також тішуся, що ти за характером спокійніший. Пан Бонні добра людина, але йому треба бути обережнішим і менше розпускати язика. Стіни мають вуха, мій дорогий Рене. Стіни мають вуха.

Він піклувався про моє гарне самопочуття й лише раз несміливо, запитавши спершу дозволу, повів розмову про те, як поважав моїх батьків і розуміє біль моєї втрати. Він сам, як сором’язливо зазначив, також страждав від утрати. Сучітра раділа з мого переїзду на нове місце, але, помітивши мою неминущу пригніченість, під’їхала з іншого боку:

— Ти виглядаєш геть прибитим після того, як забрався з резиденції Сімейки Адамсів. Ти певний, що тобі не прагнеться хоч трішки посмакувати солодкої російської випічки?

Тон запитання був жартівливим, але було зрозуміло, що вона справді хоче знати відповідь.

Я заспокоїв її; вона за натурою була довірлива й швидко перевела це на жарт.

— Я рада, що тобі вдалося залишитися в твоїх коханих Садах, — підсумувала вона. — Можу тільки уявити твоє кисле обличчя, якби це не вигоріло.

Але мій син, мій син. Неможливо бути далеко від нього, але неможливо також бути поруч. Василіса Ґолден в останньому періоді вагітності, на східних днях, щоденно прогулювалася в Садах під ручку зі своєю матір’ю — бабцею в хустці, цим штампом, доставленим для ролі в мелодрамі, і я подумав: мій син у руках людей, для яких англійська не є рідною мовою. Це була негідна думка, але в очманінні свого безуспішного батьківства лише негідні думки приходили мені в голову. Чи мені розкрити карти? Чи тримати рот на замку? Що буде найкраще для хлопчика? Що ж, найкраще для нього буде знати, хто його справжній батько. Але я також, зізнаюся, неабияк боявся Нерона Ґолдена, це був страх молодого митця на самому початку кар’єри перед впливовим і сповненим сили світським бувальцем, навіть у його теперішньому стані повільного підупадання. Що б він учинив? Чим би міг відповісти? Чи це наразило б дитину на небезпеку? А Василісу? А мене? — Ну, мене безперечно, подумав я. За доброту, якою він оточив мене після осиротіння, я відплатив тим, що запліднив його дружину. На її прохання, це правда, але він такого виправдання не прийме, і я побоювався його кулаків; кулаків — це щонайменше. Але як можна зберігати мовчання до кінця життя? Відповіді я не знав, тоді як питання бомбардували мене вдень і вночі, а на горизонті не було жодного бомбосховища.

Я почувався ідіотом; гірше, ніж ідіотом, — шибеником, що наламав дров і боїться покарання дорослих, а навколо не було з ким поговорити. Уперше в житті я відчув щось на зразок захоплення католицьким винаходом сповіді й наступного прощення гріхів Богом. Якби я міг тоді знайти якогось священника і якби каскад моїх mea maxima culpa приглушив той безперервний допит, що проходив усередині мене, я радо пішов би тим шляхом. Але нікого не було поруч. Я не мав жодних зв’язків із церковним світом. Батьки померли, а мій новий домовласник У Лну Фну, хоч і був, без сумніву, тертим дипломатом, чия ненав’язлива присутність заспокоювала, уже колись потерпав від балакучості свого наймача і напевно лише відсахнувся б від тих радіоактивних емоцій, які мені треба було вихлюпнути. Сучітра, само собою, в гру не входила. До речі, я не сумнівався, що якщо не заспокоюся, вона щось запідозрить, і це був би найгірший з усіх варіантів відкриття правди. Ні, правда не повинна вийти на поверхню. Правда зруйнує життя занадто багатьом людям. Мені треба було знайти спосіб заглушити власницький голос, голос батьківської любові, який кричав мені на вухо, прагнучи відкрити свою таємницю. То що, психотерапевт? Це була постать світського духівника наших часів. Мені завжди огидна була ідея візиту до чужої людини з проханням допомогти дослідити своє життя. Я сам прагнув бути оповідачем історій і ненавидів думку про те, що хтось інший може зрозуміти мою історію краще, ніж я сам. Недосліджене життя не варте, щоб його жити, промовив Сократ і випив цикуту, але я завжди був переконаний, що це має бути дослідження себе самого самим собою; автономне, як і годиться справжній особистості, що не потребує чиїхось пояснень і прощень, вільне. На цьому базувалася ренесансна гуманістична ідея самості, виражена, приміром, у «De hominis dignitate» — «Промові про гідність людини» Піко делла Мірандоли. Що ж! Ця великодушність випарувалася в той момент, коли Василіса повідомила мені, що чекає дитину. З того часу в мені шаліла дика буря, втамувати яку мені було не до снаги. Мабуть, настав час проковтнути свій гонор і пошукати допомоги професіонала? В якусь мить я подумав про те, щоб звернутися до Мюррея Летта, але відразу ж побачив, що це дурна ідея. Серед знайомих моїх батьків були чудові психотерапевти. Може, мені варто було звернутися до когось із них. Мабуть, мені потрібен був хтось, хто звільнив би мене від тягаря мого знання й умістив його в безпечному нейтральному місці — психологічний сапер, що знешкоджує міну правди. Отак я боровся зі своїми демонами, але після тривалих внутрішніх суперечок нарешті вирішив — слушно чи ні — не шукати помочі в когось чужого, а самотужки стати на бій із цими демонами.

Тим часом, увагу мешканців Садів цілком поглинула драма, що розігрувалася в будинку Тальябуе навпроти дому Ґолденів, де вельми занедбана чоловіком Бланка Тальябуе, втомившись сидіти вдома й піклуватися про дітей, поки її благовірний Віто проводив час у місті, й маючи досить його (правдивих, на мою думку) запевнень в абсолютній вірності, закрутила роман із заможним сусідом-аргентинцем Карлосом Герлінґемом, якого я в одному зі своїх синопсисів нарік «паном Аррібістою», залишила дітей під доглядом няньок і відлетіла разом із сеньйором Герлінґемом на його ПРЛ, щоб подивитися на вир знаменитого водоспаду Іґуасу в безпосередній близькості від аргентинсько-бразильського кордону і, без сумніву, поринути у вир розмаїтих форм іншої близькості. Віто носився Садами, нетямлячись із люті й туги, на превелику втіху всіх сусідів. Якби я не був настільки занурений у власні клопоти, то втішився б від того, що всі такі неспіввідносні персонажі в моїй розповіді про Сади починали поєднуватися в якусь зв’язну структуру. Але тоді я переймався лише власним смутком і не встигав слідкувати за розвитком теленовели про Герлінґема й Тальябуе.

Це було не на першому місці. Вони, щонайбільше другопланові персонажі, могли навіть відсіятися на етапі монтажу. Набагато гірше було те, що у своєму сум’ятті я випустив з поля зору Петю Ґолдена. Не хочу сказати, що якби я був насторожі, то зміг би запобігти тому, що сталося. Можливо, Мюрреєві Летту треба було б щось відчути. Можливо, ніхто не зміг би нічого вдіяти. Та я все одно шкодую через свій недогляд.

Галереї Соттовоче, дві просторі місцини у західному кінці Двадцять першої й Двадцять четвертої вулиць, зайняла одна з найгучніших виставок тогорічного сезону, що представляла роботи Юби Туур. Масивні витвори, що нагадували металевих потвор Річарда Серра, тільки посічених і перетворених вогненними лезами у витончені мереживні взори — так, що скидалися також на велетенські зігнуті версії камінних індійських решітчатих джаалі, вирізьблені з іржавого металу, — стояли, освітлені прожекторами, немов були більш грайливими, хитромудрими родичами інопланетних «вартових» із «Космічної Одіссеї» Кубрика. У салоні на Двадцять першій вулиці я наткнувся на збудженого Френка Соттовоче — рожевощокого і з розвіяним сивим волоссям, що інтенсивно жестикулював і гиготів від захоплення.

— Це просто бомба. Лише найбільші колекціонери й музеї. Вона справжня зірка.

Я роззирнувся навколо в пошуках мисткині, але її не було.

— Ви щойно розминулися, — повідомив Соттовоче. — Вона була тут із Апу Ґолденом. Вам треба прийти ще раз. Вони тут весь час крутяться. Переважно вранці. Ви знаєте її з тої вечірки у Садах. Вона несамовита. Просто неймовірно розумна. І красива ж яка, Господи.

Він струснув долонею, немовби та була опечена полум’ям її краси.

— Вона — це сила, — підсумував він і поскакав охмуряти когось важливішого за мене.

— О, — затримався він і повернувся до мене, дозволивши любові до пліткування взяти гору над діловим інстинктом. — Сюди й інший Ґолден приходив, старший брат, ну, знаєте, — він постукав пальцем по лобі, натякаючи на того психа. — Він побачив її тут із Апу і, здається, не дуже втішився. Вилетів звідси, як ошпарений. Видно, якесь суперництво? Гмм, гмм.

Він загиготів своїм дурнуватим високим гиготінням і зник. Ось коли мені треба було здогадатися. Ось коли мені треба було побачити внутрішнім оком червону хвилю, що залляла обличчя Петі, коли той зрозумів, що через стільки часу жінка, яку він покохав, залишилася в обіймах його брата, що цю жінку брат у нього вкрав, руйнуючи його найбільший шанс на щастя. Та зрадницька ніч під Юбиним дахом із далекого минулого відродилася у всій силі в його думках, начебто все це відбулося щойно. Так само відродилася давня лють, а з нею — прагнення помсти. Вистачило того одного секундного погляду на Юбу й Апу, рука в руці, і те, що надійшло, надійшло зі страхітливою неуникністю пострілу після натиснення спускового гачка. Мені слід було здогадатися, що добром це не закінчиться. Але мої думки були зайняті іншим.

У випадку пожежі п’ятої категорії диспетчери пожежного департаменту Нью-Йорка висилають 44 автомобілі та 198 пожежників. Імовірність того, що дві такі пожежі спалахнуть у ту саму ніч на відстані трьох кварталів одна від одної, є винятково мізерною. Вірогідність того, що ці пожежі випадкові… наближається до нуля.

У галереях Соттовоче питання безпеки трактувалися серйозно. У робочі години на місці був персонал, працювали камери й система аварійної блокади дверей, яка за двадцять секунд зачиняла всі виходи. Це була «ситуація А». «Ситуація Б» — від часу закриття галерей до їх відкриття наступного ранку — контролювалася лазерними променями, які, коли їх зачепити, запускали сигналізацію, камерами спостереження, що передавали зображення до центру управління охоронної фірми, де екрани були під цілодобовим наглядом, а також титановими ґратами й сталевими ролетними дверима, кожні з яких захищав подвійний кодовий замок із кодовою панеллю: два слоти для ідентифікаційних карт і клавіатура під ними, і жоден із працівників не знав усіх PIN-кодів.

Для того, щоб відкрити двері, необхідна була присутність двох працівників вищого рівня, кожен із яких використовував свою картку й набирав особистий код. Для того, щоб зламати цю систему, полюбляв казати Соттовоче, треба було бути генієм.

— Це справжня фортеця, — нахвалявся він. — Якби я проходив повз уночі й захотів відлити, то сам би не зміг сюди потрапити.

Що ж насправді сталося? Глупої ночі, близько 3:20, до галереї на Двадцять четвертій вулиці під’їхав «Шевроле Субурбан» із затемненими шибами без номерних знаків. Водій, судячи з усього, відвідав галерею раніше й використав щось, що в офіційному повідомленні Департаменту поліції Нью-Йорка було описане як «надзвичайно складне обладнання для зчитування даних», щоб склонувати ідентифікаційні картки й встановити PIN-коди. Було піднято сталеві двері, відкрито титанові ґрати, після чого відкрито пластикові каністри з бензином, закинуто в галерею й підпалено — можливо, такою самою паяльною лампою, за допомогою якої були створені виставлені скульптури. Коли полум’я бухнуло назовні, позашляховик від’їхав, і подібна процедура повторилася на Двадцять першій вулиці. Єдиний свідок, не гідний довіри п’яничка, змалював водія «Субурбана» як чоловіка в чорному балахоні з каптуром і темних окулярах.

— Він був як та людина-муха, — заявив свідок. — Еге. Оце як згадую, в нього геть волохаті мушачі руки виглядали з рукавів.

Коли його свідчення поринули далі у сферу наукової фантастики, йому подякували й відпустили. Інших свідків не знайшлося. Найбільшою надією свідків було зідентифікувати автомобіль, але по свіжих слідах його не знайшли. А поки загасили вогонь, скульптури були безповоротно знищені.

ІНТЕР’ЄР. НІЧ. ПОМЕШКАННЯ ПЕТІ ҐОЛДЕНА. СПАЛЬНЯ.

ПЕТЯ сидить у ліжку, досі в чорному балахоні й темних окулярах, натягнувши на себе простирадло до підборіддя. Він нестримно схлипує. Знімає окуляри й кидає їх у протилежний куток. На приліжковій тумбі відкриті пляшки з алкоголем.

ІНТЕР’ЄР. НІЧ. ПОМЕШКАННЯ ПЕТІ ҐОЛДЕНА. ВІТАЛЬНЯ.

Усе ще в сльозах, на межі крику від горя, ПЕТЯ почав громити свій новий дім. Він жбурляє лампу через кімнату, та вдаряється в стіну й розсипається на шматки. Підносить стілець і кидає його слідом за лампою. Потім присідає навпочіпки, сховавши голову в долоні.

ІНТЕР’ЄР. ДЕНЬ. ПОМЕШКАННЯ ПЕТІ ҐОЛДЕНА. ВІТАЛЬНЯ.

Перехід напливом у наступний ранок, ПЕТЯ в тій же позиції.

Дзвонить ДВЕРНИЙ ДЗВІНОК. Кілька разів. Він не рухається.

Перехід.

НАТУРА. ДЕНЬ. ПЕРЕД «БУДИНКОМ МОНДРІАНА».

НЕРОН ҐОЛДЕН дзвонить у двері. Перехід на його обличчя ВЕЛИКИМ ПЛАНОМ, коли він говорить прямо в камеру. У тлі голосу чуємо дзень-дзелень дзвінка, який він продовжує натискати.

НЕРОН

Ясно, я відразу зрозумів, що це він. По телевізору показали фоторобот, і як тільки я побачив, то впізнав його. Ніяка це не людина-муха. Це Петроній. А ще машина. Він зняв номери, але це моє авто. Я сам дав йому ключі, коли він сюди приїхав. Він добрий водій, обережний. Який батько сподіватиметься такого від свого сина? Ми тримаємо його на підземному паркінгу під сотим номером по Блікер-стріт, де університетська висотка, піднаймаємо місце у професора журналістики з дванадцятого поверху. Я знаю це авто, знаю свого сина і знаю ту жінку. Ясно. Це та сама жінка, яку в нього брат відбив. Це помста. Страшна штука, але він же чоловік як‑не-як.

Перехід.

ІНТЕР’ЄР. НІЧ. ПОМЕШКАННЯ ПЕТІ.

У помешканні безлад, але ПЕТЯ впустив МЮРРЕЯ ЛЕТТА. Сам ПЕТЯ досі сидить згорблений на підлозі на задньому плані. ЛЕТТ присів поруч, поклавши руки йому на плечі. ПЕТЯ говорить не вмовкаючи. Ми не чуємо його монологу.

РЕНЕ (голос за кадром)

Він купив паяльну лампу в інтернеті. Це було неважко. Знявши номери з «Субурбана», він поїхав до мінімаркету в Квінз і купив пластикові каністри. Потім подався до заправки в окрузі Нассо й наповнив їх бензином. Що стосується злому систем безпеки в галереях, він зізнався, що це було досить легко. Певно, він не очікував тієї хвилі почуття провини, що накотила на нього після нападу. Він мало не потонув у ній. Нервовий зрив був дуже гострий. Він непокоївся, істеризував, впав у пригніченість, напився. Психотерапевт хотів, щоб його взяли під нагляд як суїцидника. Батько зорганізував для нього цілодобову медсестринську опіку.

Перехід до ПЕТІ, що оскаженіло говорить, але ми чуємо лише оповідь РЕНЕ. Іноді ПЕТЯ промовляє синхронно з РЕНЕ.

РЕНЕ

Він спрямував напад люті передовсім на самого себе, сповнений почуття провини й сорому. Але водночас він багато говорив про те, наскільки сильно ненавидить свого брата. Його почуття до Апу згорнулися в такі в’язкі згустки ненависті, що розчинити їх, за його словами, могла лише братова кров, а може, навіть цього не вистачить, може, згодом він матиме потребу періодично срати на паскудну могилу Апу. На сторінках кримінальної хроніки в жовтій пресі він читав про чоловіків, які роками тримали в ув’язненні жінок, і заявив: може, я й міг би так зробити, я закував би його в наручники, заткав рота кляпом, посадив у підвалі біля котла з бойлером і катував би його, коли мені заманеться. У наступні дні після підпалів Петя пішов у запій. А ще він цілком стратив розум.

Перехід.

ІНТЕР’ЄР. ДЕНЬ. КАБІНЕТ НЕРОНА. БУДИНОК ҐОЛДЕНІВ.

НЕРОН ҐОЛДЕН із грізним виразом обличчя стоїть спиною до вікна, а дві ДРАКОНИЦІ чекають на його вказівки.

НЕРОН

Мені потрібен найкращий адвокат із кримінальних справ у Америці. Знайдіть його сьогодні ж і привезіть сюди.

Двері відчиняються, за ними стоїть ВАСИЛІСА ҐОЛДЕН, тримаючи руки на животі. НЕРОН повертається до неї, розлючений через те, що його перебили, але вираз її обличчя втихомирює його.

ВАСИЛІСА

Вже.

Перехід.

Весна, з Гудзону зникли останні крижини, і на вихідних на воду висипали радісні вітрила. Посуха в Каліфорнії, Оскари для «Бердмена», зате в Ґотемі — жодного супергероя. Джокер на телебаченні оголосив про намір балотуватися у президенти разом із рештою Загону самогубців. Чинному президентові залишалося ще понад півтора року на посаді, але я вже за ним скучав і ностальгував за минулим, за цими його старими добрими часами — легалізація одностатевих шлюбів, нова поромна переправа до Куби й сім поспіль перемог «Янкіз». Не в змозі дивитися на те, як зеленоволосий кудкудаче свою неймовірну декларацію, я перемкнувся на кримінальні сторінки в газеті й прочитав хроніку вбивств. Бандит убив лікаря в Ель Пасо, а потім застрелився сам. Якийсь чоловік перестріляв своїх сусідів, сім’ю мусульман із Північної Кароліни, посварившись із ними на автостоянці. Чоловік із дружиною з Детройта, штат Мічиган, зізналися, що тортурували свого сина в підвалі. (Формально це не вбивство, але історія гарна, тож бралася в рахубу.) У Тироні, штат Міссурі, терорист відправив на той світ семеро людей, а після них восьмого — самого себе. Також у Міссурі такий собі Джеффрі Л. Вільямс убив двох поліцаїв перед головним поліційним управлінням Ферґюсона. У Норт-Чарлстоні, штат Південна Кароліна, працівник поліції на ім’я Майкл Слейґер застрелив Волтера Скотта, неозброєного чорношкірого чоловіка. За відсутності Бетмена пані Клінтон і сенатор Сандерс запропонували себе як альтернативу Загону самогубців. У ресторані мережі «Твін Пікс» у Вако, штат Техас, — Їжа! Напої! Видовища! — дев’ять осіб загинуло в байкерському побоїщі, а ще вісімнадцятеро опинилося в лікарні. У Техасі й Арканзасі бушували повені й торнадо, сімнадцять людей загинуло, сорок зникло безвісти. А це ж був лише травень.

— Достоєвський знаходив усі свої сюжети, читаючи кримінальну хроніку в газетах, — міркувала вголос Сучітра. — СТУДЕНТ УБИВАЄ ДОМОВЛАСНИЦЮ. Як би це не звучало російською. І маєш! «Злочин і кара».

Ми споживали сніданок — мак’ято домашнього приготування й круапончики, по які ми відстояли чергу на Спринґ-стріт о пів на шосту ранку — сидячи за столиком у заскленому кутку, що виходив на південний бік, на порт, і на західний — на річку. Мені спало на думку: я щасливий, що знайшов людину, яка може дати мені радість, або ж вона дозволила мені себе знайти. Що, вірогідно, також означало, що я ніколи не зможу розповісти їй правду про дитину; а це, своєю чергою, означало, що Василіса Ґолден тримає мене в кулаці, а я ніколи не зможу звільнитися. Це правда: відкривши таємницю, Василіса не тільки знищила б мій найкращий шанс на щасливе життя, але й зруйнувала би власну стратегію. Та вона, певно, була така впевнена в собі, що це не бралося до уваги. Вона ж викрутилася з драматичної ситуації — тієї інтрижки з фітнес-тренеркою Машею, скажете ні? А Нерон із кожним днем усе старішав і дедалі більше не хотів жити й помирати на самоті… Я відігнав такі думки, усвідомлюючи, що впадаю в параною. Василіса нічого не скаже. А тим часом, наминаючи круапончик і читаючи кінорецензії в «Санді Таймз», я був вдоволений і насолоджувався тим, що Сучітра думала вголос, як вона полюбляла під час тих рідкісних моментів спокою в її невпинному графіку. Після цих недільних мозкових штурмів, що розганяли її мозок, дозволяли йому вільно перескакувати від однієї теми до іншої, вона часто придумувала нові проєкти, за які планувала взятися.

— Це правда? — запитав я. — Про Достоєвського?

Більше їй не було потрібно. Вона переконливо кивнула, махнула з повним ротом у мій бік круапончиком, ковтнула — й погнала.

Правда — це поняття так загрузло в двадцятому сторіччі. Питання в тому, чи я можу змусити тебе повірити, чи можу я повторити щось стільки, щоб ти повірив у його правдивість. Питання в тому, чи я можу збрехати так, щоб це звучало краще, ніж правда. Знаєш, що сказав Авраам Лінкольн? «В інтернеті дуже багато придуманих цитат». Мабуть, нам треба забути про документальне кіно. Може, варто змішувати жанри, бути трішки жанровими квірами. Мабуть, мистецтвом нашої доби є докукомедія. А винним у цьому я вважаю Орсона Веллса.

— «Театр Меркурія в повітрі», — підтвердив я, приєднуючись до забави. — «Війна світів». Радіо. То було ще бозна-коли. Тоді люди ще вірили у правду.

— Простачки, — продовжила Сучітра. — Вони повірили Орсону. Все з чогось починається.

— А тепер сімдесят два відсотки всіх республіканців вірять у те, що президент — мусульманин.

— Якби зараз на президента кандидувала мертва горила із зоопарку в Цинциннаті, за неї проголосувало б щонайменше десять відсотків.

— Тепер в Австралії стільки людей у переписі визнали себе приналежними до джедаїзму, що він визнаний офіційною релігією.

— У наш час вважається, що єдина людина, яка тобі бреше, — це експерт, який насправді щось знає. Йому не вірять, бо він належить до еліти, а еліта завжди проти людей, тільки й думає, як їм забити баки. Знати правду — означає належати до еліти. Якщо ти заявиш, що побачив лице Господнє в кавуні, тобі повірять більше людей, ніж коли знайдеш втрачену ланку еволюції, бо якщо ти вчений, то належиш до еліти. Реаліті-телебачення — фальшивка, але воно не елітарне, тож ти його купуєш. А новини — елітарні.

— Я не хочу бути елітою. Чи я належу до еліти?

— Мусиш над цим попрацювати. Мусиш стати постфактичним.

— Це те саме, що вигаданий?

— Вигадка елітарна. У неї ніхто не вірить. Постфакти — це масовий ринок, інформаційна епоха, продукт тролів. Це те, чого люди прагнуть.

— Я звинувачую правдість. Я звинувачую Стівена Кольбера.

Такий був наш недільний стьоб, але тим, хто пережив з тієї нагоди осяяння, був я. Мій великий проєкт, заснований навколо Ґолденів, має бути написаний і знятий на взірець документального фільму, але зіграний акторами на основі сценарію. У мить, коли я про це подумав, сценарій уже був у мене в голові, за кілька тижнів він постав у чорновій версії, до кінця року він пройде відбір до сценарної лабораторії «Санденса», а ще через рік… але я захопився й забіг наперед. Перемотка до тієї весняної неділі. Бо пізніше того ж дня в мене було побачення з сином.

Так, я грався з вогнем, але людина так надійно запрограмована, що хоче того, що хоче. Мені гидотна була сама думка про відсутність спілкування з моєю плоттю й кров’ю, отож, залишивши будинок Ґолденів, я безсоромно намагався втертися в довіру до Нерона, також одержимого новонародженим, першим за дуже довгий час. Заявивши, що не хочу втрачати з ним зв’язку після всієї тієї доброти й щедрості, яку він проявив до мене, немовби був мені родичем, тож тепер і сприймаю його як родича (попереджав же я вас про свою безсоромність), я запропонував продовжити наш новий звичай зустрічатися за обідом — а може, за чаєм? — у «Російській чаювальні».

— О, і було б чудово, якби ви брали з собою малюка, — невинно додав я.

Старий повівся, тож я міг спостерігати за зростанням свого хлопчака, гратися з ним і тримати його на руках. Нерон приходив до чаювальні з дитиною й нянькою, яка без дискусії давала мені малюка й віддалялася в один із кутків ресторану.

— Просто дивовижно, як ти гарно з ним справляєшся, — мовив мені Нерон Ґолден. — Тебе, здається, самого вже на батьківство пробиває. Та твоя дівчина просто бомба. Може, пора тобі їй дитину змайструвати.

Я пригорнув сина.

— Добре й так, — відказав йому. — Цього хлопчини поки що цілком вистачить.

Хлопцевій матері моя стратегія не припала до вподоби.

— Про мене, краще б ти зник з очей, — заявила вона мені, спеціально для цього подзвонивши. — Хлопчик має чудових батьків, які можуть дати йому все, що потрібно, а навіть більше — що про тебе, звичайно ж, не скажеш. Я не знаю, про що тобі йдеться, але здогадуюся, що про фінанси. Це моя помилка, мені потрібно було обговорити це раніше. Ну, нехай так, якщо ти маєш на прикметі конкретну суму, назви її, і ми подивимося, як вона співвідноситься з тією сумою, яку маю на прикметі я.

— Не треба мені твоїх грошей, — обрубав я. — Просто хочу часом випити чаю біля свого сина.

Реакцією була тиша, в якій я відчув водночас недовіру й полегшення. А тоді нарешті вона озвалася:

— Добре, — звучало в цьому помітне роздратування. — Тільки він не твій син.

Сучітру тієї неділі теж дещо заскочило моє зацікавлення хлопчиком.

— Це якийсь натяк? — поставила вона в притаманний собі спосіб безпосереднє запитання прямо в лоба. — Бо, дозволь тобі повідомити, що в мене тут ціла кар’єра розвивається, і застопоритися на одному місці, щоб стати мамусею чиєїсь дитини, зовсім не входить у мої теперішні плани.

— Що я можу тобі сказати — я просто люблю дітей, — відповів я. — А чужі мають таку величезну перевагу, що коли з ними побавишся, віддаєш їх назад.

Від в’язниці Петю вберегли. Те, що в галереях нікого не було і, як наслідок, нічиєму здоров’ю не було заподіяно шкоди, дозволило класифікувати злочин як підпал третьої категорії, злочинна дія класу C. Згідно з законодавством штату Нью-Йорк, мінімальне покарання за злочинну дію класу C становить від одного до трьох років ув’язнення, а максимальне — від п’яти до п’ятнадцяти. Однак за умови представлення пом’якшувальних обставин судді могли винести вирок, що передбачав набагато менший строк ув’язнення або навіть зовсім без нього обходився. «Найкращим адвокатам із кримінальних справ у Америці» вдалося добитися врахування Петиного ВФА. Аргумент на користь crime passionnel[35], що міг із успіхом спрацювати, скажімо, у Франції, не був використаний. Згідно з рішенням суду, Петя мав пройти психологічне обстеження й розпочати лікування, за ним встановлено адміністративний нагляд, він мав покрити судові витрати, а також цілком відшкодувати спричинені ним збитки. Нерон найняв Мюррея Летта на повну ставку, тож психотерапевт відмовився від решти клієнтів і переїхав до Петиного помешкання, щоб оберігати його від самоушкодження й працювати над його численними проблемами. Роль Летта була визнана судом, що полегшило справу. Так було вирішено кримінальний вимір справи, і Петя належним чином звітувався перед прикріпленими до нього наглядачами, проходив вибіркові обстеження на предмет уживання наркотиків, погодився на електронний нагляд за допомогою браслета, застібнутого на нозі, покірно прийняв суворі вимоги умовного звільнення й мовчки, без жодних нарікань відпрацьовував призначені йому години громадських робіт із прибирання й ремонту адміністративних будівель, отримавши дозвіл на роботу в приміщенні з огляду на рецидив агорафобії: фарбував, штукатурив, бив молотком — без слова, без нарікань, без ініціативи; відокремлений від свого тіла, принаймні так це виглядало, він дозволяв своїм кінцівкам виконувати те, що від них вимагалося, поки думки його витали деінде або й зовсім ніде.

Питання фінансової компенсації було складніше. Френкі Соттовоче подав цивільний позов про відшкодування завданих збитків, вказавши як відповідача не тільки Петю, але й Нерона, і розгляд справи ще тривав. Юба Туур не була стороною процесу. Виявилося, що Соттовоче відкупив її роботи прямо перед вернісажем, тож на момент пожежі вони належали йому. Гроші вона встигла отримати. Галерея була застрахована, але адвокати Соттовоче стверджували, що між сумою, яку виплатить страхова компанія, і тим, що за роботи Туур можна було б уторгувати на вільному ринку, буде солідна різниця. Крім того, будинки вимагали капітальної перебудови, що означало втрату чималого прибутку від непроведених у цей період виставок. А отже, багатомільйонна справа залишалася невирішеною, при тому, що (і це ключова річ) Петиних прибутків від його топових застосунків цілком вистачило б для повного задоволення позову, оскільки правники Ґолдена хапалися за всі передбачені законом відстрочки в надії нарешті затягнути Соттовоче за стіл переговорів і добитися більш прийнятної угоди, а паралельно використовували всі лазівки чи (мабуть, це краще слово) еластичність законодавства, щоб уберегти Петю від в’язниці, поки вирішувалися фінансові питання.

Першим, хто відчув, що, незалежно від рішення у цивільній справі, Петя завдав шкоди не лише двом галереям Соттовоче, але й дому Ґолденів, був Апу. (Це також призвело до закінчення його співпраці з Френкі, який безцеремонно заявив, що Апу повинен пошукати собі іншого мистецького дому.) Я навідав його в студії при Юніон-сквер, де він почастував мене китайським зеленим чаєм із Ханчжоу і тарілкою грубо нарізаного твердого італійського сиру.

— Хочу поговорити з тобою, як із братом, — промовив він. — Як із почесним братом, бо так тебе можна тепер називати. Поглянь на нашу сім’ю. Розумієш, про що я? Поглянь на неї. Ми перетворилися, перепрошую за прямолінійність, на руїну. Це початок падіння дому Ашерів. Не здивуюся, якщо будинок на Макдуґал-стріт розколеться навпіл і рухне на вулицю, розумієш, про що я? У мене передчуття фатального кінця.

Я мовчав. Він тим часом набирав обертів.

— Ромул і Рем, — продовжив Апу. — Так про нас думав Д. Він так переймався своєю виключеністю з наших ігор, що ніколи не помічав, як важко мені бути Петиним братом і скільки зусиль я вклав у його щасливе дитинство — принаймні настільки щасливе, наскільки це було можливо в його становищі. Я бавився іграшковими залізницями й машинками «Скейлекстрик» у дорослому віці, бо він цим тішився. Усі ми це робили. Включно з батьком. А тепер, після того, як Петя розсипався й згорів, виглядає так, що нам нічого не вдалося. Він розсипався, а галереї згоріли. Тепер сидить там із тим австралійцем геть убитий і невідомо, чи зможе знову взяти себе в руки. А Д — хто знає, що там із ним. Чи тепер уже з нею? Не знаю. А він сам знає? Чи вона? Навіжений. До речі, ти знаєш, що тепер не можна говорити «навіжений»? Так само не можна називати їх «ненормальними» чи, так думаю, «психами». Ці слова образливі для психічно хворих. Тепер усі ці погані слова називаються іншим поганим словом, ти чув? Я теж не чув. Навіть якщо ти просто кажеш: це повне божевілля, і при цьому навіть не думаєш про психічно хворих людей, заради всього святого, ти все одно їх ображаєш. І хто це все вигадує? Хай би спробували трохи пожити в моїй шкірі, побачили б тоді, чи не треба випустити трохи пари. Побачили б тоді, чи не мусили б сказати: згода, перепрошую, але якщо є нормальні, то є і ненормальні. Якщо реально існують сповна розуму, то й несповна розуму існують. А раз існують, маємо на те слово. Так діє мова. Правильно я кажу? Чи це я негідник? Може, я псих?

Тема змінилася раптово. В останні дні протестів у Зукотті-парку Апу розсварився з багатьма людьми з «Захопи Волл-стріт», почасти через своє розчарування їхньою анархічною, позбавленою лідерства некерованістю, а почасти через те, що їх, як він висловився, «більше цікавила їхня поза, ніж результат. І ця заморочка з мовою — звідти ж. Вибач мене: вичистити мову по саме нікуди означає просто її знищити. Бруд — це свобода. Трохи бруду треба залишити. Очищення? Мені не подобається навіть, як це звучить». (На пізнішому етапі мого дослідження я зустрівся з кількома протестувальниками, більшість із яких не пригадувала Апу. Той єдиний, який його пам’ятав, ствердив: «А, так, це той багатий художник, що приходив сюди, щоб трохи імідж собі підкрутити. Він мені з самого початку був не до душі».)

Я здогадався, що тирада Апу мала якісь особисті причини, адже, за великим рахунком, ним ніколи не керували ідеї. Cherchez la femme, подумав я, і наступної миті вона злетіла з його язика.

— От Юба, — промовив він, — вона за це все двома руками. Ну, знаєш. Стеж за язиком. Звертай увагу на те, що говориш. Ходи навшпиньки. Кожен крок може потрапити на міну. Бах! Бах! Твій язик у небезпеці щоразу, коли відкриєш рота. Це так вимотує, мушу тобі сказати.

— То ви що, тепер уже не зустрічаєтеся?

— Не будь дурним, — відповів він. — Чи я можу так висловитися, не ображаючи менш розумних людей? Ну що ж, я це кажу. Звичайно, ми бачимося. Вона така неймовірна, що я не можу себе стримати. Якщо вона хоче, щоб я стежив за язиком — добре, нема питань, так я й роблю, принаймні в її присутності, а потім, на нещастя, тобі доводиться пожинати наслідки, бо коли її немає, я мушу виговоритися. Але мені довелося попітніти, щоб її втримати після того, як мій триклятущий брательник розбомбив усю її виставку. Ти послухай: геть усю. Лишився один брухт. Знаєш, скільки часу треба на те, щоб це створити? Цілі місяці, правда. Певно, що вона озвіріла — я тебе благаю, він же мій брат. Вона якийсь час не могла зі мною говорити. Але тепер уже краще. Заспокоїлася. Загалом вона спокійна людина, добра. Вона знає, що я тут ні при чому. От про це я й кажу: ми ніколи не були Ромулом і Ремом, Петя і я. Я просто намагався втримати це все разом — мою сім’ю, моє дитинство, але то все вже в минулому, одна велика руїна.

Він похитав головою й пригадав первісну тему розмови.

— Ах, так. Вибач. Я просто трішки відхилився вбік на дорогу гніву. Вже повертаюся. Що я хотів сказати на самому початку й чого ми тут сидимо, п’ємо чай, їмо сир — бо моя сім’я перетворилася на руїну, а ти, мій брат і не брат — єдиний член сім’ї, з яким я можу це обсудити. Один брат підпалювач, а другий не може вирішити, чи він мені єдинокровний брат чи сестра. А батько, крім того, що старіє і, можливо, починає виживати з розуму, я хочу сказати, геть із нього вижив через ту жінку, його дружину, мені справді навіть язик не повертається так її назвати, а тепер ще це мале, мені навіть уявити важко, що це мій брат. Мій єдинокровний брат. Єдинокровний братик-напівросіянин. Він типу в усьому цьому винен. Тільки він з’явився — і все йде коту під хвіст. Схоже на якесь прокляття. Послухай, мене це до шалу доводить, а це ж я тут психічно здоровий. Але це я все тільки бурчу, а всі знають, що це нормально. Тільки я не для того тебе запросив, щоб про це говорити. Я знаю, що ти в це все не віриш, але послухай мене. Я почав бачити привидів.

Політичний період Апу саме завершився. Я мало не розреготався. Уперше за той день я спинив погляд на нових роботах, над якими він працював, і втішено зауважив, що Апу встиг позбутися надміру сильного впливу майстрів сучасного агітпропу — «Дайк Екшн Мешін!», Отабенґи Джонса, Коко Фаско — і повернутися до більш ранніх, набагато багатших і яскравіших образів, котрими живили його містичні традиції всього світу. Особливо мене вразило одне велике полотно горизонтального формату в яскравих помаранчевих і зелених тонах — потрійний портрет у натуральну величину його улюбленої чаклунки, ґрінпойнтської măe-de-santo, з улюбленими божествами, Орішею й Олодумаре, по боках. Містицизм і психотропні наркотики в мистецькій практиці Апу ніколи не віддалялися одне від одного, що, певно, і пояснювало появу його видінь.

— Ти тепер сидиш на аявасці, так? — запитав я.

Апу аж відсахнувся у вдаваному потрясінні.

— Жартуєш? Я ніколи не зрадив би своєї măe і її товаришів. — (Використання аяваски у шаманській практиці було пов’язане з бразильською релігією Санто Дайме, і наркотик іноді називали «дайме» на честь цього святого.) — Але, однозначно, я не Бога бачу в своїх візіях.

Іноді важко було зрозуміти, чи він говорить прямо, чи метафорично.

— Іди подивись, — запросив він.

У дальньому кінці галереї стояло велике полотно, накрите заплямованим фарбами простирадлом. Коли Апу відхилив простирадло, я побачив неймовірну сцену: масштабний і детальний пейзаж Мангеттена, з якого усунуто всі транспортні засоби й пішоходів, порожнє місто, заселене лише напівпрозорими постатями — чоловічі мали на собі біле вбрання, а жіночі — шафранове; зеленошкірі, вони витали в повітрі, дехто ближче до землі, інші — вище в повітрі. Ну, так, привиди, але чиї? Привиди чого?

Апу заплющив очі й вдихнув повітря. Тоді, видихаючи, м’яко всміхнувся й відкрив шлюзи минулого.

— Довгий час, — почав Апу, — він контролював нас за допомогою своїх грошей — грошей, які давав нам на прожиття, грошей, які обіцяв між нами розділити, і ми робили все, як він того бажав. Але було ще щось набагато сильніше за гроші. Це була ідея сім’ї. Він був головою, а ми кінцівками, а тіло робить те, що йому наказує голова. Так нас виховали: за поняттями старої школи. Цілковита вірність, цілковита покора, жодних заперечень. Пізніше це все вивітрилося, але трималося довгий час після того, як ми повиростали. Ми не діти, але так довго стрибали тоді, коли стрибав він, сідали тоді, коли він нам велів сідати, сміялися й плакали, коли він казав нам сміятися й плакати. Коли ми переїхали сюди, це сталося, по суті, через те, що він так сказав: тепер ми переїжджаємо. Але кожен із нас мав свою причину пристати на цей план. Петі, звісно, потрібна велика підтримка. Для Д, навіть якщо він цього не знав, Америка була шляхом до того перевтілення, якого він хоче або не хоче, — сам не знаю, або й він не знає, але тут принаймні він може спробувати. У моєму випадку треба було забратися якомога далі від деяких людей. Складні обставини. Не фінансові, хоч якийсь час я сильно грав і заліз у борги. Це вже в минулому. Були клопоти романтичного характеру. Була одна жінка, що розбила мені серце, ще одна, яка була трохи шалена, переважно по-доброму шалена, але не завжди, і, можливо, небезпечна для мене — не у фізичному розумінні, а в плані почуттів, і ще третя, яка мене кохала, але так сильно до мене прилипла, що я не міг дихати. Я розійшовся з ними всіма чи вони зі мною розійшлися — не важливо, але вони нікуди не поділися. Ніхто ніколи нікуди не дівається. Вони оточили мене, як вертольоти, заливаючи світлом прожекторів, і я спіймався в ті перехрещені снопи світла, ніби якийсь утікач. І тоді один мій друг, письменник, чудовий письменник, сказав щось таке, від чого в мене мурашки побігли по спині. Він сказав так: думай про життя як про роман — скажімо, роман на чотириста сторінок, і тепер уяви, скільки сторінок книжки уже зайняла твоя історія. І пам’ятай, каже, що на певному етапі вже не годиться вводити нового з-поміж головних персонажів. У якийсь момент ти просто залишаєшся з тими персонажами, яких маєш. І, можливо, сказав він мені, треба подумати над тим, щоб увести нового персонажа, поки ще не пізно, бо всі ми старіємо, і ти не виняток. Отаке він мені сказав якраз перед тим, як батько постановив, що ми маємо переїхати. Тож коли батько прийняв таке рішення, знаєш, я подумав, що це круто. Це навіть краще, ніж вводити нового персонажа тут, де кружляють колишні зі своїми прожекторами. У такий спосіб я можу просто викинути цілу книжку й почати писати нову історію. Та стара книжка, зрештою, не була особливо цікава. Отак я й вчинив і опинився тут, а тепер бачу привидів, бо проблема втечі від себе в тому, що береш себе за компанію.

Тепер на картині я виокремив постаті завислих у повітрі жінок-вертольотів і розгледів маленький чорний силует зіщуленого чоловіка під ними, єдину постать із тінню на цій позбавленій тіней картині. Переслідуваний чоловік і привиди втраченого минулого, що женуться за ним. А сьогодення, як я тепер розумів, було нестабільне, будинки — викривлені й деформовані, немовби їх затуляла шиба старого нерівного скла. Цей міський краєвид засоціювався мені з «Кабінетом доктора Каліґарі». І я відразу згадав, як колись уявив собі Нерона Ґолдена в образі злочинного боса доктора Мабузе. Я не озвучив цього вголос, але запитав Апу про німецький експресіонізм. Він похитав головою:

— Ні, це викривлення зовсім не алюзійне. Воно реальне.

Виявилося, що він страждає на захворювання сітківки — макулярну дегенерацію.

— На щастя, волога форма, бо суха не лікується — просто втрачаєш зір і все. І також, на щастя, тільки в лівому оці. Якщо я заплющую ліве око, все видається нормальним. Але коли заплющую праве, світ стає ось таким, — він тицьнув великим пальцем у бік картини. — Взагалі-то я вважаю, що це ліве око бачить правду, — додав він. — Воно бачить усе спотвореним і деформованим. А воно ж таким і є. Праве око бачить фікцію нормальності. Отак я бачу і правду, й брехню, одне око для одного, друге для іншого. Дуже зручно.

Попри його звичний сардонічний тон, я помітив, що він збуджений.

— Ці привиди справжні, — виголосив він, зібравшись із силами. — Чомусь мені легше сказати це комусь такому недуховному, як ти. — (Колись я виклав йому свою думку про те, що слову «духовний», яким сьогодні окреслюється все що завгодно, від релігії до комплексів фізичних вправ і фруктових соків, треба на якусь сотню років дати спокій.) — І це не від наркотиків. Присягаюся. Вони просто з’являються посеред ночі, але часом і в білий день, у моїй спальні або на вулиці. Вони завжди безплотні. Зовсім прозорі. Іноді вони дзижчать і тріскочуть, фрагментарні, наче бракований відеозапис. А іноді дуже чіткі й виразні. Сам не розумію. Просто кажу тобі те, що бачу. Здається, в мене дах їде.

— Розкажи докладно, як це відбувається, — попросив я.

— Часом я нічого не бачу, — мовив Апу. — Іноді просто чую. Слова, що не можна розібрати або абсолютно виразні. Буває, з’являються також зображення. Що дивно, так це те, що вони не обов’язково говорять зі мною. Так, це кружляють мої колишні, напевно, але поза тим виглядає так, що вони живуть собі своїм життям, а я з нього виключений, бо сам себе виключив, і якесь таке гостре відчуття, ніби я зробив щось не так. Усі вони звідти, з дому, розумієш? Усі, — посмішка вже зникла з його лиця. Він виглядав пригніченим. — Я почав досліджувати природу видінь, — продовжив він. — Жанна д’Арк, святий Іван Богослов. Існують деякі подібності. Інколи вони спричиняють біль. Інколи з’являються десь і зсередини, з області пупка, наче тіло їх виштовхує. А іноді здається, що вони тільки зовнішні. Після всього дуже часто непритомнієш. Це виснажує. Ось що я можу тобі розповісти. Тепер скажи, що про це думаєш.

— Неважливо, що я думаю, — мовив я. — Скажи: а чому це все, по-твоєму, відбувається?

— Думаю, я некрасиво розпрощався, — відповів Апу. — Я був не в найкращій формі. Виїхав, не помирившись. Ось тут ти зі мною не погодишся. Ми розгнівали знайомих духів, божеств тієї землі. Це можна робити правильно й неправильно, а я, ми усі — ми просто рвонули геть, просто відірвали той клапоть сторінки, на якому стояли, і це було по-своєму насильство. Треба заспокоїти минуле. Я тепер дуже гостро відчуваю, що не можу побачити свого шляху вперед. Таке враження, що його просто немає. Або інакше: для того, щоб був шлях уперед, спершу треба здійснити подорож назад. От що я думаю.

— Це ти про що? — запитав я. — Я хочу сказати: хіба ти можеш скласти якусь жертву тому, хто за цим стоїть? Для мене це темний ліс. Я чогось не доберу.

— Я мушу повернутися, — пояснив він. — Принаймні Юба хоче туди з’їздити. Тож думай про це як про комбінацію туристичної подорожі й ліків проти ностальгії. Думай про це так, що мені потрібно з’ясувати, чи залишилося для мене там якесь «там». Тоді тобі не треба буде наражати на небезпеку свій раціоналістичний світогляд.

Останні слова він вимовив майже з люттю. Та потім — вибачлива усмішка, що мала згладити жорсткість його тону.

— А якби ти не поїхав, як думаєш, що було б?

— Якби я не поїхав, — відказав він, — тоді, думаю, темні сили з минулого прилетіли б з іншого кінця світу і, певно, знищили б нас усіх.

— Ого.

— Мабуть, запізно вже. Може, темні сили вже надумалися, що робити. Але я збираюся спробувати. А Юба тим часом зможе пройтися ввечері по Марін-драйв, подивитися на верхові сади на Малабарському пагорбі, подивитися кіностудію, а ще ми, мабуть, зробимо вилазку, щоб глянути на мавзолей Тадж-Бібі в Агрі — чом би й ні.

— І скоро ви рушаєте?

— Сьогодні ввечері, — відповів він. — Поки ще не пізно.

Щоразу, коли я дізнавався щось про минуле сім’ї Ґолденів, то усвідомлював, що в їхній родинній оповіді існують прогалини.

Про деякі речі не розповідалося, і складно було розвідати, як відхилити завісу, котра покрила всю цю історію. Апу, здавалося, чогось боявся, але напевно не був то жоден привид. Більш імовірними видавалися скелети в шафі. Я впіймав себе на тому, що думаю, не вперше й не востаннє, про історію, яку Нерон Ґолден розповів мені в «Російській чаювальні», коли ми вперше вибралися туди удвох — про «Дона Корлеоне».

Пізніше того дня я зізнався Сучітрі:

— Шкода, що я не поїду разом із ними. Це могла б бути важлива частина всієї історії.

— Якщо ти працюєш над докукомедією, — відповіла вона, — то візьми й придумай.

Я дещо спантеличився:

— Отак просто придумати?

— У тебе ж працює уява, — відповіла вона. — Уяви це.

Золота історія, пригадалось мені. Для римлян — небилиця, фанаберія. Брехня.

Сталося так і не сталося так, що великий ситарист Раві Шанкар за все своє життя грав лише на чотирьох ситарах, і на одному з них він дечого навчав «бітла» Джорджа Гаррісона, і ці уроки відбувалися в апартаменті гранд-готелю над гаванню, а тепер Раві Шанкар помер, а ситар у скляній шафці залишився доброзичливо спостерігати за тим, як снують туди-сюди гості апартаменту. Гранд-готель якнайкращим чином відреставрували після звірського терористичного нападу, міць старих кам’яних мурів утримала будинок на місці, а інтер’єр виглядав ще краще, ніж колись, та половина номерів пустувала. Перед готелем встановлено огорожі, метало-детектори й гнітючу охоронну апаратуру, і всі ці засоби захисту нагадували про колишнє жахіття й радше відлякували, ніж запрошували. Багато відомих бутиків у торгових пасажах зафіксували падіння обсягу збуту на п’ятдесят або й більше відсотків. Терор породив страх, і хоча чимало людей говорили про твердий намір підтримати гранд-готель над гаванню в період відродження, суха мова цифр стверджувала, що робили вони недостатньо. Закохані пари й аристократки вже не циндрили грошей на чай і закуски в «Надморській вітальні», та й багато іноземців направлялися деінде. Можна було відремонтувати саму будівлю, але шкода, завдана її чарам, нікуди не поділася.

Навіщо я сюди приїхав? — запитав Юбу Туур чоловік, що тепер звався Апулеєм Ґолденом, а ситар Раві Шанкара тим часом наслухав. У цьому будинку загинула моя мати. Я розлюбив це місто. Я що, справді настільки збожеволів, що вірю в привидів і лечу на інший край світу — в ім’я чого? Якогось екзорцизму? Це дурість. Так, наче я чекаю, поки щось не станеться. А що може статися? Нічого. Будемо собі туристами, а потім повернемося додому. Ходімо випити кави до «Леопольда» та полюбуватися мистецтвом до музею імені Бгау Даджі Лада й до музею Принца Вельського, який у мене язик не повертається назвати музеєм імені Чатрапаті Шиваджі, бо тому до одного місця було мистецтво. Покуштуймо вуличної їжі на пляжі Човпатті, щоб заробити собі розлад шлунку, як справжні іноземці. Купімо собі пару срібних браслетів на Чор-базарі, подивімося на фризи Кіплінгового батька, посмакуймо крабами в часниковому соусі в Кала-Ґоді, посумуймо через закриття «Ритм-Гаузу» й пом’янімо також кафе «Самовар». Якщо нам хочеться музики, ходімо до «Блю Фроґ», панорамних краєвидів — до «Аера», моря — до «Ауруса», світла — до «Трайста», дівчат — до «Трилоджі», а гайпу — до «Гайпа». Ну його в задницю. Ми вже тут, то нема чого сидіти.

Заспокойся, попрохала вона. Ти істеризуєш.

Щось має трапитися, відповів він. Мене недарма притягнуло сюди з іншого кінця світу.

У вестибюлі на нього накинулася ефектна жінка.

Ґраучо! — вигукнула вона. Ти повернувся! Тоді спіймала на собі погляд красуні-сомалійки. Ой, вибачте, перепросила. Я його знаю з дитинства. Його старшого брата ми кликали Гарпо, ну, розумієте. Вона постукала себе по скроні. Бідолашка. А цього називали Ґраучо, бо він весь час бурчав і ганявся за жінками.

Розкажіть мені про це, попросила Юба Туур. Ми мусимо забацати вечірку! — вирішила ефектна жінка. Подзвони мені, дорогенький! Подзвони мені! Я всіх скличу. Вона кудись помчала, говорячи в телефон.

Брови Юби Туур запитально звернулися до Апу.

Не можу згадати, як її звати, відповів він. Таке враження, що бачу її вперше в житті.

Ґраучо, мовила потішена Юба Туур.

Так, відповів він. А Д мав прізвисько Чико. Ми були сраними братами Маркс. Морозиво, купуйте фруктове морозиво! Я не хочу належати до клубу, який може прийняти мене в свої члени. Такий пункт є в кожній угоді, це називається клавзула адекватності. Ха-ха-ха… Ви мені зуби не заговорюйте: адекватностей не можна взути. У скільки обійдеться спустити вас у каналізаційний люк? Обійдетеся. Я провів чудовий вечір, але не цей. Я й тебе вбив би за гроші. Ха-ха-ха. Ні, ти мій друг. Тебе я вбив би задарма. Варто було податися на інший кінець світу, щоб цього спекатися.

Задля цього варто було сюди приїхати, сказала вона. Я дізнаюся про тебе такі речі, про які й не підозрювала, а ми ще ж навіть із готелю не вийшли.

Я шукав таку дівчину, як ти, сказав він, наслідуючи Ґраучо. Не тебе, а таку, як ти.

Перехід.

Не встигли вони ступити кількох кроків по Аполло-Бандер у бік Брами, як Юба спинилася й звернула увагу Апу на квартет чоловіків, що майже комічно кидалися в очі; вони парилися в чорних костюмах та капелюхах, усі мали на собі білі сорочки з вузькими чорними краватками й окуляри від сонця; двоє крокували за ними, а інші двоє з протилежного боку вулиці.

Схоже на те, що маємо товариство скажених псів, сказала вона. Чи братів Блюз, яка різниця.

На вимогу пояснень квартет відреагував із поштивістю. Серджі, ми партнери деяких партнерів вашого шанованого батька, промовив той, що найбільше нагадував Квентіна Тарантіно в ролі Містера Коричневого. Конкретно нам доручили подбати про вашу особисту безпеку й дали інструкцію діяти максимально обережно й непомітно.

Хто доручив? — запитав Апу, роздратовано, підозріливо, досі буркотливо.

Серджі, ваш шанований батькоджі, своїми каналами. Вашому високоповажному батькові не було відомо про ваше рішення повернутися, і після того, як він дізнався про ваше повернення сюди, він хвилюється про вашу безпеку й хоче, щоб усе було добре.

У такому разі повідомте мого шанованого батька тими ж каналами, що мені не треба няньок, а після цього ласкаво прошу вас забратися.

Містер Коричневий ще більше засмутився. Ми не маємо повноважень повідомляти, відповів він. Наша справа лише виконувати розпорядження.

Це був глухий кут. Нарешті Апу знизав плечима й повернувся. Тоді тримайтеся позаду, звелів він. Не підходьте близько. Я не бажаю, щоб ви з’являлися в полі мого зору. Якщо я поверну голову, відскочте. Не потрапляйте мені на очі. Те саме стосується моєї супутниці. Тікайте з-перед очей.

Містер Коричневий схилив голову з виразом смиренної печалі на обличчі. Гаразд, серджі, мовив він. Ми будемо намагатися.

Вони постояли, спостерігаючи за човнами в порту. Це просто смішно, промовив Апу. Я розумію, що він організував спостереження за Петею, коли той подався в свій похід, бо то Петя, але мене йому треба почати сприймати як дорослого.

Юба захихотіла у своїй незворушній манері. По дорозі сюди, сказала вона, я думала: Індія, мене шокують картини злиднів, певно, це ще гірше, ніж у нас, а якщо й так само зле, то все одно інакше — хай там що, я маю себе відповідно налаштувати. Я гадки не мала, що тільки ми приїдемо в місто, відразу потрапимо в боллівудський фільм.

Перехід.

Коли вони повернулися після вечері до готелю, у вестибюлі на них чекав якийсь добродій — сивий, з орлиним профілем, одягнутий у кремовий костюм і краватку крикетного клубу, із капелюхом від «Борсаліно» в руках. Він розмовляв аристократичною англійською, хоча англійцем не був.

Перепрошую, вибачте, будь ласка. Чи ви не матимете нічого проти, сподіваюся, ви не сприймете цього як нахабства, якщо я наважуся попросити дослівно кілька хвилин вашого часу?

У чому справа?

Чи не могли б ми, можливо, було б краще у більш відлюдному місці, чи міг би я наважитися про це попросити? Трохи далі від чужих очей і вух?

Юба Туур аж заплескала в долоні. Я думаю, ти це все підлаштував, звернулася вона до Апу. Щоб мене розважити й піддурити мене, що так відбувається весь час. Звісно, сер, звернулася вона до чоловіка в кремовому костюмі. Ми радо запросимо вас до свого апартаменту.

Витіснення.

В апартаменті. Чоловік ніяково стояв біля скляної шафки з ситаром Раві Шанкара, мнучи пальцями криси капелюха й не приймаючи запрошення сісти.

Я впевнений, що моє прізвище вам нічого не скаже, промовив він. Мастан. Моє прізвище Мастан.

Ні, вибачте, я не чув цього прізвища, визнав Апу.

Я вже не молодий, відповів пан Мастан. Господь дарував мені більш як сім десятків років життя. Але майже пів сторіччя тому, коли я був молодим працівником поліції з відділу кримінальних розслідувань, мене, можна сказати, дещо об’єднувало з одним партнером вашого батька.

Ще один партнер партнерів, сказав Апу. Сьогодні на них щастить.

Вибачте моє запитання, продовжив пан Мастан. Чи ваш високоповажний батько коли-небудь розповідав вам про свого партнера — чоловіка, якого він жартома називав Доном Корлеоне?

Тепер Апу замовк — так виразно й глибоко, що мовчання стало промовистим. Пан Мастан поштиво кивнув головою. Мені завжди цікаво було, продовжив він, наскільки сини вашого батька посвячені в його ділові операції.

Я митець, відповів митець. Я не завертаю собі голову фінансами.

Звичайно, звичайно. Це цілком природно. Митець живе у вищих сферах і не переймається мерзенним металом. Я сам завжди захоплювався богемним духом, хоча, на жаль, сам за натурою інший.

Юба помітила, що Апу, перетравивши слова «працівник поліції» й «Дон Корлеоне», слухає надзвичайно уважно.

Чи я можу розповісти про мій зв’язок із партнером вашого батька, з тим доном, — запитав пан Мастан.

Так, прошу.

Одним словом, сер, він зруйнував мені життя. Я переслідував його, сер, за різноманітні порушення права й поважні злочини. Я йшов за ним по гарячих слідах, якщо можна так висловитись. Тоді я був молодим і ще не набрався міської мудрості. Я був чесний, сер, непідкупний. Без сумніву, чимало впливових людей могли б назвати мене перепоною, перешкодою, що не давала добре змастити коліщата суспільства, аби вони справно крутилися. Може, й так, але ось такий я тоді був. Чесний, непідкупний, перепона. Партнер вашого батька поговорив із вищими чинами, не такими безкомпромісними, і мене відсторонили від справи й відправили у вигнання. Вам знайомий поет Овідій, сер? Він не догодив імператору Августу, за що був висланий на Чорне море й ніколи не повернувся до Риму. Така була й моя доля — роками нидіти без надії на просування по службі в маленькому гірському містечку в штаті Гімачал-Прадеш, відомому з масового вирощування грибів і червоного золота, себто помідорів, а також як місце заслання Пандавів у міфологічних часах. Я теж трохи був Пандавою в своєму грибно-помідорному засланні. Через багато років щастя усміхнулося мені. Доля вчинила так, що один місцевий добродій, імені якого не буду тут згадувати, розгледів у мені чесну людину, тож я залишив лави поліції й почав охороняти плантації грибів і помідорів від розкрадання. З часом, сер, я залишив гори й досягнув успіху в сфері охорони й приватних розслідувань. Дякую Богу, що мені вдалося. Тепер я приватна особа на заслуженому відпочинку, і мою справу продовжують сини, але я тримаю руку на пульсі, сер, що так, то так.

Навіщо ви прийшли сюди — розповісти мені цю історію, запитав Апу.

Ні-ні, сер, ви помиляєтеся, і це все моя провина, бо я занадто багато говорю й затягнув зустріч, яка мала бути коротшою. Я прийшов повідомити дві речі. Перша — це те, що хоч я вже не поліціянт, а Дона Корлеоне, який зруйнував мені життя, взагалі вже немає, я досі шукаю справедливості.

А що це має спільного зі мною?

Це стосується вашого видатного батька, сер. Він займає високу позицію, набагато вищу, ніж я міг би навіть мріяти, але навіть у моєму віці, з Божою поміччю і використовуючи силу закону, я поставлю його на місце. Він був партнером мого заклятого ворога, дона, і його співучасником, і він єдиний, хто залишився, і от чому.

Ви прийшли погрожувати мені й моїй сім’ї. Я вважаю, ви зловживаєте гостинністю.

Ні, сер, я знову заговорився й відхилився від суті. Я не прийшов погрожувати. Я прийшов попередити.

Про що?

Сім’я, котра так близько співпрацювала з донами, сказав пан Мастан, а потім без жодного слова прощання змотує вудочки й виїжджає. Можливо, така сім’я залишила позаду, в цьому місті, когось із ображеними почуттями. З ображеними почуттями й незалагодженими справами. І, можливо, в переконанні, що їх залишили в халепі, частково завдяки вашому шанованому батьку. Ці люди з ображеними почуттями не такі великі люди, як ваш батько. Можливо, у місцевому масштабі досить великі, але загалом у світовому масштабі — маленькі. Не можна сказати, що вони не мають впливу тут на місці, але це вплив локальний. Напевно, ваш батько поза межами їхньої досяжності. Але ви — чи то з наївності, чи дурості, чи нахабства, чи відчайдушності — ви повернулися.

Думаю, вам треба піти, мовила Юба Туур. А після того, як пан Мастан вклонився й вийшов, звернулася до Апу: думаю, нам також треба звідси забиратися. Якомога швидше.

Це все дурниця, заперечив він. Просто це старий ображений чоловік, яких хоче помститися. Це пусті погрози. Без жодного змісту.

Все одно я хочу виїхати. Кіно скінчилося.

Зненацька він припинив суперечку. Так, промовив він. Згода. Поїхали.

Перехід.

Джордж Гаррісон грав на ситарі в «Within You Without You», «Tomorrow Never Knows», «Norwegian Wood» і «Love You To». Усі літаки відлітали серед ночі, тож, коли вони спакувалися й були готові рушати, вже стемніло, і вони сиділи в темряві й уявляли, як Джордж і Раві Шанкар сиділи на цьому самому місці й творили музику. Якийсь час вони не розмовляли, а потім заговорили.

Розповім тобі про щось, що мені в молодості сказав батько, перервав мовчанку Апу. Сину мій, сказав він, найбільша сила в житті цієї країни — не уряд, не релігія і не підприємницький інстинкт. Це — хабарництвойкорупція. Він так це назвав, одним словом, наче електромагнетизм. Без хабарництва нічого не вдасться вдіяти. Саме хабарництвойкорупція змащує коліщата нації і є вирішенням усіх проблем нашого народу. З’явився тероризм? Сядьте за стіл із ватажком терористів, підпишіть незаповнений чек, підсуньте йому через стіл і скажіть: постав стільки нулів, скільки тобі хочеться. Відколи він ховає чек до кишені, проблема вирішена, бо в нашій країні ми розуміємо: у хабарництвійкорупції є своя честь. Якщо людину раз купили, вона куплена на все життя. Мій батько був реалістом. Коли хтось працює на такому рівні, одного дня той чи інший мафіозі неодмінно застукає у ваші двері й або запропонує хабаря, або буде його вимагати. Тут неможливо залишитися з чистими руками. В Америці майже так само, сказав батько після переїзду за океан. Тут у нас теж є свій Ціпа, свій Малий Арчі, свій Скажений Фред, свій Гладкий Френкі. Вони також вірять у честь. Тож наші світи, певно, не так відрізняються, як ми вдаємо.

Він говорив із вами про це.

Нечасто, зізнався Апу. Але кілька разів виголосив свою промову про хабарництвойкорупцію. Ми не раз її вислухали й добре запам’ятали. Поза тим я не дуже вникав.

І як тобі тепер, коли ми так швидко виїжджаємо? Ми зустріли скільки — двоє людей. Ти так і не показав мені, куди ходив до школи. Ми не купили жодного піратського відео. Ми тут ще не побували.

Мені стало легше.

Легше? Чому?

Я не мушу вже тут залишатися.

І як тобі те, що стало легше? Тобі приємно звідси виїжджати? Хіба це не дивне відчуття?

Не зовсім.

Чому?

Бо я переконався у своїй повній мінливості. У тому, що під тиском життя можна просто перестати бути тим, ким був, і просто бути тим, ким став.

Я так не думаю.

Наші тіла змінюються весь час. Наше волосся, наша шкіра, геть усе. У семирічному циклі кожна клітина нашого організму замінюється іншою клітиною. Через кожні сім років ми стаємо на сто відсотків іншими людьми. Чому ж так само не може бути з людським «я»? Пройшло вже набагато більше, ніж сім років, відколи я звідси виїхав. Тепер я інший.

Я не певна, що про це говорить наука.

Я не говорю про науку. Я говорю про душу. Душу, яка не складається з клітин. Дух у машині. Я кажу, що з часом старий дух виходить, а його місце займає новий.

Значить, через сім років я не знатиму, хто ти такий.

А я не знатиму, хто ти така. Може, нам треба почати все спочатку. Може, ми змінні. Так уже воно є.

Може, й так.

Перехід.

Ніч була сирою. Навіть ворони поснули. Сумновидий Містер Коричневий та інші скажені пси чекали біля входу й мали на собі, попри темряву, сонцезахисні окуляри.

Ми відпустили ваше таксі, сказав Містер Коричневий. Наш обов’язок завезти вас до Міжнародного аеропорту імені Чатрапаті Шіваджі, колишнього Сагар.

Але ж ви й причепливі, сказав Апу. Ви нам не потрібні.

Це буде нам за честь, відповів Містер Коричневий. Дивіться, ось чекають три «мерседеси»-седани. Голова колони, ваше авто й машина прикриття. Просимо. Для вас лише найкраще, серджі. «Майбах» S-класу, це все одно, як приватний реактивний літак на шосе. Так у книжках пишеться. Я сам буду супроводжувати вас у цьому першокласному авто.

Нічне місто приховало від нього свою натуру, коли він виїжджав, повернулося до нього спиною, як він сам повернувся спиною до міста. Фасади будинків були похмурі й замкнуті. Вони перетнули затоку Магім морським мостом, але потім занадто рано, не доїхавши до з’їзду до аеропорту, звернули з магістралі Західний експрес.

Чому ви їдете цією дорогою? — запитав Апу Ґолден, і тоді Містер Коричневий обернувся, зняв окуляри, і відповіді вже не було потрібно.

Це справа, пов’язана з бізнесом, сказав Містер Коричневий. Нічого особистого. Просто один клієнт запропонував більшу суму, ніж інший. Один клієнт, який уже дуже давно не мав замовлень, проти іншого, постійного клієнта. Сер, ідеться про те, щоб ваш шанований батькоджі отримав повідомлення. Він його зрозуміє, не сумніваюся.

Нічого не розумію, крикнула Юба. Що за повідомлення?

Містер Коричневий повагом відказав: Повідомлення таке — сер, ваші дії ускладнили нам життя після того, як ми просили утриматись від них. Але ви їх вчинили, а потім відгородилися від нас континентами й океанами, а ми не мали ні засобів, ні наміру вас переслідувати. Але тепер ви нерозумно дозволили вашому синові приїхати. Приблизно такий комунікат. Я перепрошую, пані, ви лише невинний свідок, правда ж, ви лише випадкова жертва. Мені дуже прикро.

Машини переїхали якимось другорядним мостом через річку Мітхі біля великих нетрів Дгараві, і музика в лиснючому срібному «майбаху» зазвучала на повну гучність. Багатії собі розважаються. А що ж іще. Чом би й ні. Нема й мови, щоб хтось почув якісь постріли. Зрештою, на дулі був глушник.

Похорони в тропіках відбуваються швидко, але розслідування вбивств неминуче спричиняють затримки. Після трагічної новини я щодня з’являвся в домі Ґолденів, і здавалося, що нещастя затримало час. Виглядало так, ніби ніхто й ніщо не рухалося, окрім кімнати, де пані Патяк і пані Метуші залагоджували справи повернення тіл, та навіть їхній кабінет здавався загорнутим у завісу мовчання. Петя повернувся додому, щоб бути біля батька, але майже весь час сидів, зачинившись зі своїм психотерапевтом, у кімнаті блакитного світла. Д Ґолден також більшість днів проводив у домі, весь у чорному, забившись у куток, де його тримала за руку Рія. Ніхто не озивався. Поза домом якийсь час історія гриміла. Френкі Соттовоче був усюди, оплакуючи загибель своєї зірки скульптурного мистецтва. Родичі загиблої жінки, високі й сповнені грації, із гідністю королівських вартових стояли за Соттовоче перед телевізійними камерами зі смутком у безслізних очах. Нерон Ґолден не з’являвся на людях, але ми, що були в домі, чітко бачили, що в ньому щось надламалося, що отримане ним повідомлення не з тих, від яких легко оговтуються. На іншому кінці світу також панували гамір і мовчання. Були поліціянти, розтини, журналісти й усі звуки сирен, що супроводжують насильницьку смерть, але всі, хто знав ту сім’ю до її переїзду до Нью-Йорка, залишались невидимими, не озвалися жодним словом, немовби тиша огорнула також утрачений світ Ґолденів, наче саван. Та незідентифікована жінка, що привітала Апу в готельному вестибюлі вигуком «Ґраучо», — її не було видно. Інші жінки, про яких він говорив, його три давні кохання, колишні, що кружляли над головою, не з’явилися з ним попрощатися. Виглядало так, ніби місто повернулося спиною до тих, що відбули — і за кордон, і на той світ. Якщо Містера Коричневого та його партнерів заарештували, ми про це не дізналися. Ця новина зникла із заголовків. Ґраучо помер. Життя котилося далі.

Дві дракониці з дому Ґолденів, як і очікувалося, блискуче справилися із завданням швидкого повернення тіл додому після того, як їх віддали відповідні мумбайські органи. Вони звернулися до однієї реномованої фірми з громіздкою назвою БМРПП — Бюро міжнародних ритуальних послуг і перевезень, яка оперативно приготувала все необхідне для транспортування тіл, включно з герметичними трунами й контейнерами для перевезення з американською атестацією. Фірма підготувала всю документацію, отримала завірені англійські переклади свідоцтв про смерть і письмову згоду місцевих органів на вивезення тіл, а також знайшла найшвидший можливий термін повернення Апу і Юби до Нью-Йорка. На пероні аеропорту імені Кеннеді відбулося сумне розлучення. Френкі Соттовоче й родичі сомалійської мисткині забрали тіло Юби, щоб поховати згідно зі своїм звичаєм. Апу повернувся на Макдуґал-стріт.

Це було незвичне й недоладне прощання. Запечатана труна залишилася закритою. Тіло не було забальзамоване, тож закони штату не дозволяли прощання з відкритим віком. Після того, як Нерон не погодився на жодну релігійну церемонію й обрав кремацію, а не поховання, працівник БМРПП схилив голову й запропонував, що на годину залишить родину у власному гроні, а тоді повернеться. Пізніше він привезе їм прах. Або, якщо вони бажають, сам ним розпорядиться.

— Ні, — заперечив Нерон. — Привезіть його.

Працівник похоронного бюро знову похилив голову.

— Якщо дозволите, — сказав він тихо. — У цьому штаті немає закону, який регулює, де можна зберігати чи розвіювати прах. Ви можете помістити його в крипту, нішу, могилу або якийсь резервуар у домі — як вам завгодно. Якщо ви захочете його розвіяти, чиніть як вважаєте за потрібне, але краще не робити цього на видноті. Попіл після кремації нешкідливий і не несе жодної загрози для громадського здоров’я. Розвіяння на приватній ділянці вимагає згоди її власника, а якщо ви захочете розвіяти попіл на публічній території, незайвим буде перевірити місцевий план зонування. Якщо бажаєте розвіяти попіл на узбережжі або в Нью-Йоркській бухті, вам необхідно пам’ятати про вимоги Управління з охорони довкілля, що стосуються поховання в морі…

— Годі, — перебив його Нерон Ґолден. — Припиніть і негайно забирайтеся звідси.

За цілу наступну годину не пролунало жодного слова. Василіса забрала малого Веспасіана нагору, а решта нас залишилася стояти або сидіти в товаристві труни, кожен на самоті з власними думками. У цю жахливу годину я усвідомив, що після смерті Апу нарешті переконав мене в чомусь, чого я не хотів визнавати впродовж нашої дружби: що людське невимовне неодмінно співіснує з тим, що піддається пізнанню, і що люди криють у собі таємниці, яких не розтлумачать жодні пояснення. Як би я не намагався, я не міг пояснити тієї легкості, з якою він, з-поміж усіх Ґолденів, погодився скинути свою індійську шкіру й вирушити на захід зі свого міста до Ґринвіч-Вілидж. Старий мав за плечима досить темних справ, Петя — достатньо реальний і злободенний розлад, а Діоніс — достатньо потаємних прагнень на майбутнє; цим і можна було пояснити їхній вибір, але Апу був глибоко залучений у життя рідного міста, кохав і був коханий, і розбите серце не видавалося достатнім поясненням його бажання виїхати. Голос розуму в мені припускав, що з усіх синів Нерона він найвиразніше достеріг тіньові справи батька й це його налякало — і, може, це була частина правди. Можливо, те, що він говорив про стару школу виховання, коли батькові рішення вважалися обов’язковим до виконання законом, також мало з цим щось спільне. Але інший голос — голос, який він мені прищеплював, а я цьому опирався — тепер викликав в уяві іншу картину: Апу сидить, мабуть, схрестивши ноги, й медитує на широкій мармуровій терасі родинного дому на пагорбі із заплющеними очима, зазираючи всередину, чи куди він там ще зазирав у пошуках поради, і чує інший голос — не той, що шепотів до мене, а може, й той самий, або ж це був його голос чи голос, ним придуманий, або ж, як він сам би це сформулював, він під’єднався до чогось, у що завжди вірив, — до голосу Всесвіту, мудрості всього сущого, голосу, якому довіряв; і той голос промовив: Рушай. І він, як Жанна д’Арк, як святий Іван Богослов, як вигаданий ним самим «Апу Ґолден», якого в Нью-Йорку переслідували привиди його колишнього Я, — як містик, яким він і був, послухавшись своїх голосів або, як сказали б ми, скептики, під дією пориву, рушив.

Містичний досвід існує. Я це зрозумів. Коли моє раціональне Я повернуло втрачені позиції, воно ствердило: так, згода, але це був досвід внутрішній, а не зовнішній; суб’єктивний, а не об’єктивний. Якби я стояв біля Апу в його студії на Юніон-сквер, то не побачив би його привидів. Якби я присів біля нього на тій валкешварській терасі сім з половиною років тому, Сила не промовила б до мене. Не кожен може стати лицарем-джедаєм. Багато австралійців вважають, що вони можуть, це правда. І Апу, певне, навчився довіряти й використовувати те, що він назвав духовним рівнем. Але я — ні, ні, ні.

Упродовж сорока днів і ночей після повернення Апу дім Ґолденів був у жалобі, недоступний, із запнутими шторами не лише вночі, а й серед білого дня, із зачиненими віконницями, і якщо хтось до нього входив або з нього виходив, то чинив це безтілесно, наче привид. Нерон зник із очей. Я здогадувався, що Петя повернувся і, можливо, його супроводжував також психотерапевт Летт, але це було лише припущення. Петя Ґолден не прийшов до труни свого брата, що стояла у залі дому Ґолденів, не вибачив його, ніколи не згадав його імені й не запитав, що сталося з тілом Юби, чи є якась могила, яку можна відвідати, — не запитав жодного разу. Деякі рани не гояться. Мешканці Садів жили своїм життям і з розумінням прийняли відсторонення травмованого дому від їхнього маленького світу. Я не ходив туди, хоч моє бажання бачитися з маленьким Веспасіаном не ослабло. Раз мені спало на думку зв’язатися з Василісою, щоб виблагати можливість із ним побачитися, але, заздалегідь свідомий того, яку різку відповідь отримаю, я прикусив язик. У будь-якому разі це був для мене насичений період; ми з Сучітрою мали роботи по самі вуха. У тому політичному сезоні нас затягнуло в світ політичних відео, особливо для жіночих організацій, що обстоювали регулювання дітонародження й критикували республіканську нечутливість щодо жіночих питань. Ми здобували визнання; того року наші кліпи завоювали премії «Поллі» в категорії політичних реклам, зокрема той, у якому розповідає свою історію дівчинка — жертва торгівлі людьми. Сучітра, що скоротила своє професійне ім’я для полегшення вимови до Сучі Рой, стала майже медіазіркою, а я був щасливий у ролі її помічника. Тож я відвернувся від смерті в бік життя. Але життя того року зробилося гучним, а навіть тривожним. Поза закритим світом Садів справи починали виглядати зовсім дивно.

Залишивши той зачарований — а тепер трагічний — кокон, можна було виявити, що Америка залишила реальність десь позаду й увійшла у всесвіт коміксів; на Вашингтон, ДіСі, як ствердила Сучітра, напали персонажі «ДіСі». Це був рік Джокера в Ґотемі й поза його межами. Месника в плащі ніде не було видно — була це епоха без героїв, — зате його одвічний ворог у пурпуровому сюртуку й смугастих панталонах був усюди, виразно захоплений своїм одноособовим пануванням на сцені, і з насолодою перебирав на себе всю увагу. Позбувшись Загону самогубців, своїх нікчемних конкурентів, він дозволив кільком своїм підвладним вважати себе майбутніми членами адміністрації Джокера. Пінгвін, Загадник, Дволикий і Отруйний Плющ ставали в шерег за Джокером на переповнених стадіонах, погойдуючись, немов ду-вопові підспівувачі, а їхній проводир розводився про незрівнянну красу білої шкіри й червоних губів перед закоханою публікою в зелених клоунських перуках, що в один голос скандувала: Ха! Ха! Ха!

Походження Джокера було предметом дискусій, і він сам, здавалося, упивався тим, що суперечливі версії воюють за повітряний простір, але щодо одного факту були згідні усі, й запеклі прихильники, й непримиримі противники: він був абсолютно, на всеньку голову божевільний. Що чудувало, що вчинило цей виборчий рік цілком несхожим на інші — це те, що люди підтримали його, тому що він був божевільний, а не попри це. Риса, яка дискваліфікувала б кожного іншого кандидата, учинила його героєм для його прихильників. Сикхи-таксисти й ковбої з родео, навіжені ультраконсерватори й чорношкірі нейрохірурги — усі були згідні: ми любимо його за божевілля, слиняві евфемізми — це не для нього, він ріже правду-матку, каже все, блядь, що хоче сказати, грабує той банк, який йому спаде на думку, вбиває кожного, кого йому заманеться, — свій хлопець. Чорний кажан-лицар подався геть! Прийшов новий день, але ж і комедія буде! Нехай живуть Сполучені Штати Джокера! СШД! СШД! СШД!

Це був рік двох бульбашок. В одній із цих бульбашок Джокер пронизливо верещав, а юрми, як по команді, заходилися закадровим сміхом. У цій бульбашці клімат був незмінним, і арктична полярна шапка була лише черговим ласим шматком для забудовників. У цій бульбашці вбивці зі зброєю в руках реалізували свої конституційні права, тоді як батьки вбитих дітей були неамериканцями. У цій бульбашці, якщо її мешканці переможуть, президент сусідньої країни на південь, що надсилав до Америки ґвалтівників і вбивць, буде змушений заплатити за стіну, яка розділить обидві держави, щоб затримати вбивць і ґвалтівників із південного боку кордону, де їм місце; тоді буде покладено край злочинності; і вороги країни будуть негайно й цілковито розгромлені; і масові депортації будуть добрим виходом; і журналістки сприйматимуться як негідні довіри, бо в них звідкись там тече кров; і відкриється, що батьки загиблих героїв війни працюють на ісламських радикалів; і не треба буде дотримуватися міжнародних договорів; і Росія буде нам другом, і це не матиме нічого спільного з підтримкою Джокерових оборудок російськими олігархами; і значення різних речей зміняться; численні банкрутства сприйматимуться як підтвердження надзвичайних бізнес-компетенцій; а три з половиною тисячі судових позовів свідчитимуть про діловий хист; а розведення на гроші контрагентів буде доказом крутого підходу до ведення бізнесу; а продажний університет свідчитиме про відданість справам освіти; і коли Друга поправка матиме статус священної, Перша його не матиме; отож тих, хто критикуватиме лідера, чекатимуть серйозні наслідки; а афроамериканці на це все пристануть, бо що їм до лиха втрачати. У цій бульбашці знання було невіглаством, верх був низом, а відповідною персоною для контролю над кодами запуску ядерних ракет був зеленоволосий, білолиций, кривочервоноустий гиготун, який чотири рази перепитував військових радників, чому використання ядерної зброї — це така погана ідея. У цій бульбашці дотепними були гральні карти з лезами, дотепними були бутоньєрки, що бризкали людям кислотою в очі, дотепним було висловити бажання сексу з власною донькою, дотепним був сарказм, навіть якщо те, що ним називалося, було зовсім не саркастичне, дотепними була брехня, ненависть, фанатизм і цькування, і настав тоді, а можливо, майже настав, або невдовзі міг настати, якщо всі жарти вдадуться, рік тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий.

В іншій бульбашці — як колись навчили мене батьки — перебувало місто Нью-Йорк. У Нью-Йорку, принаймні тоді, ще трималася якась реальність, і мешканці міста ще здатні були розпізнати афериста. Ми в Ґотемі знали, хто такий Джокер, і не бажали мати нічого спільного з ним, із тією донькою, до якої його вабило, чи з тією донькою, про яку він ніколи не згадував, чи з його синами, які вбивали слонів і леопардів задля спортивного інтересу. «Я візьму Мангеттен!» — вищав Джокер, звисаючи з даху хмарочоса, а нас смішив він сам, а не його самозакохані жарти, тож йому треба було рушати в дорогу туди, де люди ще не розкусили або навпаки, добре знали, що він за один, і саме за це його любили — в ту частину країни, що була така ж очманіла, як і він сам. Його люди. У небезпечно великій кількості.

Це був рік великої битви між навіженою уявою й сірою дійсністю: з одного боку була la chose en soi, ймовірно непізнавана, але правдоподібно суща річ у собі, світ, яким він був незалежно від того, що про нього говорилося чи як він сприймався, уживаючи кантівського терміну — Ding an sich, а з іншого був цей персонаж коміксів, що перетнув межу між сторінкою й сценою (по-своєму нелегальний мігрант, подумалось мені), чиїм планом було в напускній веселості перетворити всю країну на сучасну версію крикливого графічного роману, переповненого чорношкірими злочинцями, жидами-перевертнями, гандонами й пиздами — слова, що він іноді полюбляв вставити в розмову, аби допекти ліберальній еліті; у цьому коміксі вибори були фальсифіковані, медії корумповані, а все, що ти ненавидів, було змовою проти тебе, але в кінці! Круто! Ти виграєш, клоунська перука перетворюється на корону, а Джокер стає Королем.

Залишалося пересвідчитися, коли надійде листопад, чи країна розділить нью-йоркські настрої, чи захоче натягнути на голову зелену клоунську перуку й зайтися сміхом. Ха! Ха! Ха!

Поки розігруються наступні акти трагічної драми дому Ґолденів, я спрямовую свою увагу — тепер! Але тоді я закинув свої обов’язки! — на дедалі болісніше життя Діоніса Ґолдена. З [ним] важко було підтримувати якийсь більш-менш постійний зв’язок. (Я досі вживав форми чоловічого роду займенників, дієслів і прикметників, коли думав про [нього], хоча з часом це видавалося дедалі більше не на місці, тож тепер із думкою про [його] двозначність я беру їх у квадратні дужки. З огляду на відсутність чітких вказівок із [його] боку — «Я ще не знаю, які мої займенники», дещо ніяково зізна[в]ся [він] мені, — я прийняв таке тимчасове рішення.)

Світ навколо Д, світ, у якому Д почува[в]ся хоч у якійсь безпеці, зморщився до двох із половиною місць: клубу для дівчат «2 мости» на Маркет-стріт поблизу трьох ігрових майданчиків на розі Мангеттенського мосту й магістралі ФДР, де [він] працюва[в] волонтером чотири дні на тиждень, та квартири в Чайна-тауні, де вони жили з Рією З. Іноді вони навідувалися до нічного клубу на Орчад-стріт, де співала вогняноволоса Айві Мануель — це було напівмісце в [його] зоні комфорту — але тоді з’являлися питання, як одягтися, хто може підійти й що сказати, поставала також проблема сором’язливості Д, що дедалі більше [його] паралізувала. У «2 мостах» проблему вбрання вирішила форма унісекс, яку носив персонал клубу: біла сорочка з коміром поверх вільного крою китайських чорних штанів, на ногах — чорні снікерси, але деінде Д просто не зна[в], як себе подати. Після пригоди у гардеробній Василіси [він] визна[в] перед собою, що [йому] приємно було носити жіночий одяг, і знайш[ов] у собі силу розповісти про те, що сталося, Рії, а також Айві, і вони це обсудили.

— Добре, — заявила Рія. — Це перший крок. Думай про це як про початок нового періоду, що може тривати років три. Думай про перехід як про заповільнені чари. Твої особисті тисяча й одна ніч, під час яких ти перестанеш бути жабою, якою не хочеш бути, й перетворишся, певно, на принцесу.

Айві ж додала:

— Але ти не мусиш іти далі, ніж тобі хочеться. Може, ти просто жабка, що хоче виглядати гарно в рожевому.

[Він] отримува[в] професійну допомогу, хоч насправді це не допомагало. [Йому] весь час кортіло сперечатися зі Спеціалісткою. [Він] відмови[в]ся сказати мені, що це за Спеціалістка, зате вилива[в] мені свої жалі, які стримува[в] у присутності Рії, — її коником була ідентичність, вона присвятила себе ідеї трансморфічної плинності самості, й часами, здавалося, їй дещо занадто не терпілося дочекатися переходу Д з чоловіка в жінку, цілковитої метаморфози. Мені треба було спромогтися [йому] допомогти. Може, я міг би відвернути те, що сталося. Можливо, всі ми могли. А може, Д Ґолден просто не пасува[в] до земного життя.

Я уявляю описану нижче розмову в голій, чорно-білій, схожій на камеру кімнаті, де [оповідач] із відсутнім виразом обличчя сидить на стільці з високою спинкою, а [його] співрозмовницю — в образі високотехнологічного андроїда, щось на зразок поєднання Алісії Вікандер у «Ex Machina» та суперкомп’ютера Альфа 60 у «Альфавіллі» Ґодара. Ми не чуємо слів жодної постаті в кімнаті. Синхронного звуку немає. Чути лише Монолог; утім, коли в Монолозі цитується пряма мова, рухи губ постатей у кімнаті іноді — не завжди — збігаються з тим, що розповідається. Щось у цій сцені нагадує розмову між ув’язнен[им] і адвокатом у день побачень у в’язниці. Не буде нічого дивного, якби [оповідач] ма[в] на собі помаранчевий комбінезон (якщо сцена буде показана в кольорі) або окови на зап’ястях і кісточках ніг. Є в цій сцені щось таке, що, якщо її правильно зняти, вона може бути кумедною.

Розділ перший. Вона мене питає, з самого початку, ця Спеціалістка, перше питання й відразу напролом: який був твій улюблений колір у дитинстві — рожевий чи блакитний?

Мене таке питання просто збиває з пантелику. Це що, кажу, питання, яке годиться задавати в цей момент світової історії — блакитний чи рожевий?

Зроби ласку, каже, сповни мою забаганку — так, наче це вона пацієнтка, а я мозкоправ.

А я відповідаю, бо на мене саме найшов такий незговірливий настрій: Даяна Вріланд, редакторка «Воґ», сказала колись, що рожевий — це індійський синій, тому я підозрюю, що рожевий і блакитний в Індії — це те саме.

Чому тебе так дратує це запитання, дивується вона, це просто вибір одного з двох кольорів. Я могла б запитати, чи тобі більше подобаються іграшкові залізниці, чи ляльки. Чи тобі більше до вподоби таке запитання.

Я мушу тепер уточнити, що мене ніколи не приваблював марксизм, але її лінія наступу пробудила в мені потужні антикапіталістичні настрої. Думаю, кажу їй, що ми вже вийшли поза матеріалістичні категорії, нав’язані ринком: рожеве для дівчинки, блакитне для хлопчика, потяги й зброя для хлопців, ляльки й суконьки для дівчат. Чому ви хочете запхнути мене назад у цей старорежимний дискурс, що геть себе вичерпав?

Ти реагуєш із помітною ворожістю, каже вона. Невже я зачепила якесь болюче місце, що викликало в тебе такі емоції?

Ладно, кажу, правда така, що моїм улюбленим кольором був жовтий і ним залишився. Якийсь час були в мене спроби лаятися по-жовтому, як друг Стівена Дедалуса: та к бісу цей жовтий дрючок[36], але та звичка не утрималася.

Добре, каже вона, це вже прогрес, жовтий у спектрі кольорів розташований між блакитним і рожевим. Мені це видалося тупим, по-неандертальськи тупим, по-кроманьйонськи тупим, але стримуюся й мовчу. Мабуть, це все не для мене, думаю.

А якщо йдеться про друге питання, відповідаю їй, у мене ніколи не було іграшкової залізниці. Тільки доводилося дивитися, як мої брати гралися своєю, хоч вони вже й завеликі були для іграшок. І ще машинками «Скейлекстрик», аж незручно було, ну візьміть уже подорослішайте. Бачте, в нас із моїми єдинокровними братами різниця у віці була чимала. А в мене от була пара тваринок із сандалового дерева для купелі — у воді вони виділяли запах. Слон і верблюд із сандалового дерева. Мої сандалові друзі слухали про вигадані мною пригоди, і щовечора це була якась інша історія у ванній. Що слон ховає в хоботі, чому верблюд ненавидить пустелю — таке всяке. Може, мені треба було їх записати. Більшості з них зараз не пригадаю. Тому, відповідаючи на ваші запитання, припустимо, що коли вибір є між ляльками й іграшковою залізницею, що ж — сандалові ляльки-тварини. Щоправда, не було в мене звички їх вдягати. Тільки розповідати їм історії й мочити у воді.

Так ми й продовжили — вона напирає, я опираюся. У якийсь момент пішла в хід історія про мою мачуху й ключі від будинку. Визнаю: це найгірший вчинок у моєму житті. Так і кажу Спеціалістці. Висловлюю свою скруху. Тільки її скруха не цікавить, вона йде тим самим шляхом, що й Рія, коли ми почубилися в машині. Самою ненавистю мого вчинку не пояснити, каже вона. Врешті ми до цього добралися. А що, коли я припущу, каже вона, що твоїм бажанням було стати господинею дому. Що, коли саме це лежало в основі. Яка буде твоя найперша реакція. А моя найперша реакція така: бах! я забираюся, нічого з цього не вийде, і коли я вже майже в дверях, вона тихо питає: і що ж ти робитимеш, а я спиняюся, моя витягнута рука падає, не вхопившись за ручку дверей, я повертаюся, сідаю й кажу: здається, ви маєте рацію. То хто ж тоді я. Хто я.

От це ми й маємо з’ясувати, каже Спеціалістка.

Розділ другий. Розпитую ще про іграшки й кольори. Раніше, кажу, якщо хлопчик любив рожевий колір і ляльок, батьки боялися, що він гомосексуал і намагалися зацікавити його всяким хлопчачим добром. Я маю на увазі, що вони могли вагатися щодо його орієнтації, але їм би на думку не спало сумніватися в його статі. А ви тепер, здається, кидаєтеся в іншу крайність. Ви вже не кажете, що хлопчик гомик, тільки починаєте його переконувати в тому, що він — дівчинка.

Гаразд, сказала вона, тоді ти — гей? Тебе приваблюють фізично інші чоловіки? Ні, відказую. Це, певно, єдине, в чому я не сумніваюся. Добре, каже вона. Тоді давай не будемо розплутувати мотивацію уявних батьків, а зосередимося на поточному завданні, тобто на тобі. Якщо ти не є гомосексуалом чоловічої статі, то, може, ти гомосексуалка жіночої?

Що-що, питаю.

Чи ти лесбійка, питає Спеціалістка.

Я ще не змінюю статі й живу з гетеросексуальною жінкою, кажу їй.

По-перше, ми тут не обговорюємо сексуальності твоєї коханки, яка також може бути складною, а ти можеш її спрощувати, бо так тобі зручніше, але ми не про це. А по-друге, питання стосується не того, що ти робиш, а того, ким ти є. Тут різниця така, як між твердженнями «Я працюю кухарем у піцерії» і «Я люблю смачно поїсти».

Ну ви й чудна, кажу Спеціалістці.

Не я тут пацієнтка, відповідає вона.

Як я можу бути лесбійкою, протестую, це фізично неможливо.

Чому.

З очевидних причин.

Тоді два питання. Перше: тебе коли-небудь приваблювали лесбійки? Жінки, яка воліють кохатися з іншими жінками?

Щось там бувало, кажу. Раз чи два. Тільки мені годі було за ними ганятися.

Чому.

З очевидних причин. Вони б не захотіли зі мною переспати.

Чому.

Ой, ну годі вже.

Дуже добре. Наступне питання. Хто така жінка?

Це чудернацьке запитання, від якого я раптом почуваюся страшенно чужо. Не можу уявити собі, щоб таке запитання поставили в більшості країн світу. Що, американці вже не можуть у цьому розібратися? Ви мене ще про туалети будете питати? Нагадаєте мені про заборону «Монологів вагіни» в коледжі Маунт-Голіок?

Чи не є це щось, у чому ти не можеш розібратися.

Я знаю, хто така жінка. Просто не знаю, чи я жінка. Або чи хочу нею бути. Або — чи маю відвагу нею стати. Я дуже боюся, що мені бракує такої відваги. Я взагалі дуже сильно боюся.

Чого ти боїшся.

Беззахисності зміни. Її драматичності, радикальності перемін, їх жахливої помітності. Людських поглядів. Людських оцінок. Уколів. Операції. Передовсім операції. Це ж природно, правда?

Я не знаю, що означає це слово — природно. Цим словом стільки зловживали, що краще його тепер не вживати. Іншим таким словом є стать.

Я живу з одною людиною, яка б із вами погодилася.

Дозволь я запропоную тобі одне речення: «Не існує чогось такого, як жіноче тіло».

Цим ви, звичайно ж, не збираєтеся ствердити, що не існує чогось такого, як жіноче тіло. Бо жінки існують, цього не можна заперечити, існують також тіла, це також об’єктивна правда, і одне міститься в іншому. А отже…

Ти вловлюєш мою думку, хоч і ставиш її під сумнів. Ми існуємо, так само існують наші тіла, і ми в них живемо, але вони нас ані не визначають, ані не обмежують.

І отак ми приходимо до проблеми душа — тіло. Ви пропонуєте, щоб ми відкинули ідею існування однієї об’єднувальної реальності, субстанції чи сутності й відтак неможливості розділення душі й тіла. Це монізм, і вам він не подобається? Вам більше до душі Декарт із його дуалізмом. Але в такому разі невже жінка, чи навіть особа жіночої статі — це лише категорія розуму? Невже вона позбавлена тілесності? І невже ця нематеріальна статева ідентичність, це безплотне щось, що існує поза тілом, не здатне змінюватися, бо з огляду на свою матеріальність воно повинно бути таким же мінливим, як дим, як вітер? Чи ми перебуваємо на релігійній, а може, аристотелівській території, де статева ідентичність, так само як розум, є властивістю душі? Мені доводилося трохи читати про це. Тільки збагнути це все не так легко.

Я сформулюю це просто. Народження з жіночими статевими органами ще не робить тебе жінкою. Народження з чоловічими статевими органами не робить із тебе чоловіка. Хіба що приймаєш таке рішення. Ось пропозиція, на яку я прошу тебе відгукнутися. У вагіні немає нічого визначально жіночого. І ти не виключений з жіночості, якщо маєш чоловічий член. Трансжінка з пенісом залишається жінкою. Ти погоджуєшся з цим чи ні?

Ви маєте на увазі, що я не мушу пройти операцію.

Кастрацію.

Від самого цього слова боляче.

Якщо ти сам цього не обереш.

І знов ми повертаємося до цього обирання.

Можу запропонувати тобі називати це свободою. Можу сказати, що це твоє право.

Я трохи знаюся на обиранні. Я належу до сім’ї, яка обрала шлях перевтілення. Те ім’я, яким ви мене називаєте, — мій вибір. І мій вибір — можливість залишити світ, який мене створив, і перебратися до світу, в якому, можливо, можна створити себе власноруч. Я за те, щоб обирати. Я вже хтось інший, завдяки зробленому колись вибору. Але.

Але.

Якщо я називатиму себе жінкою, але збережу чоловічий орган, і тоді буду серед лесбійок і хотітиму сексу, а вони не захочуть кохатися з людиною, яка має чоловічий орган, то як я можу бути жінкою, якщо мій вибір бути жінкою неприйнятний для інших жінок.

Якщо хтось на тебе так реагуватиме, значить це ТЕРФ.

ТЕРФ.

Трансексклюзивна радикальна феміністка.

Це щось погане.

У цій нашій розмові, — так, це щось погане.

Тож ви берете й називаєте поганим словом цих жінок із вагінами, які не хочуть кохатися з тими жінками, що мають пеніси, і кажете, що вони погані, а мені як це має допомогти.

Це допомагає тобі обстоювати свій вибір.

Бо правда на моєму боці, а не на їхньому.

У Мічигані є один приватний жіночий фестиваль, який проводиться вже сорок років, — у тому місці жінки збираються помузикувати, покуховарити, поговорити й просто побути разом, і серед них є ті, що творили жіночий рух, — цисжінки, здебільшого вже старші, за свого часу революціонерки. Але вони не допускають на свій фестиваль трансжінок із чоловічими органами, і через це точиться суперечка на межі фізичного зіткнення. Озброєні трансактивісти отаборилися навколо місця проведення фестивалю, планують протести та диверсії й іноді їх здійснюють: графіті, пошкоджений водогін, пробиті шини, летючки з їхніми пенісами. Я припускаю, що в цій суперечці жінки з вагінами не мають рації, бо не можуть достосуватися до нових часів, коли жінка з вагіною — це лише різновид жінки, а інші різновиди є не меншою мірою жінками, ніж вони самі. Якщо ти вирішуєш бути американцем і приймаєш громадянство, то не мусиш відмовлятися від усього того, що становило тебе раніше. Ти сам став американцем, але коли постаєш перед якимось викликом, то говориш, що почуваєшся тут чужим, а значить, зберіг у собі якусь частку чужості. Така сама свобода вибору залишається, коли вирішуєш бути жінкою. І якщо хтось намагається обмежити тебе у твоєму виборі статі, ти маєш право протестувати.

Але що, як я не можу побачити, що цей вибір є насправді вибором. Що у випадку, коли від чоловічої гей-спільноти я дізнаюся, що гомосексуальність вроджена, що це один із людських способів буття, його не можна обрати чи від нього відмовитися; що, як мені нестерпна реакційна ідея можливості перевиховання гомосексуальної людини, щоб змусити її зробити інший вибір і відмовитися від своєї гомосексуальності. Що, коли я не маю певності, чи ці вибори, які ви пропонуєте, ці багатоваріантні гендерні нюанси не є частиною тієї самої реакційної ідеології, бо від одного разу обраного можна відмовитися, а жінка має право змінювати думку. Що, коли я припускаю, що моя ідентичність просто складна, болісна, заплутана, і я не знаю, як обирати, що обирати, і чи взагалі щось потрібно обирати; що, коли мені просто потрібно брести навмання, поки я не відкрию того, ким я є, а не ким вирішую бути. Що, коли я вірю в існування якогось я є і мені його потрібно знайти. Що, коли це справа відкриття, а не вибору, відкриття того, ким я є від самого початку, а не вибору одного зі смаків у холодильній вітрині з гендерним морозивом. Що, коли я вважаю, що раз жіноче я є означає неможливість сексу з іншою жінкою з чоловічим органом, цей вибір потрібно вшанувати. Що, коли я переймаюся можливістю громадянської війни по цей бік гендерного поділу, і що, коли я вважаю цю війну помилковою. А що, коли всі ми є окремими видами жінок, а не одним, і що, коли ці поділи, включно з поділами в питаннях сексу, цілком нормальні, не є чимось ксенофобічним і злим. Що, коли ми — федерація різних станів буття й нам потрібно поважати права окремих станів так само, як і їх союзу. У мене дах їде, коли я намагаюся усе це второпати, і я навіть потрібних слів не знаю — я вживаю ті слова, що мені відомі, але постійно маю враження, що це не те; що, коли я намагаюся жити в небезпечній країні, не вивчивши її мови. Що тоді.

Тоді я сказала б, що нам треба попрацювати над тим, аби зруйнувати бавовняну стелю в твоїй голові.

А це значить.

З бавовни шиють білизну. Вміст білизни трансжінки становить вісь її гноблення й марґіналізації. Кінець цитати.

Хтось розказав моїй дівчині жарт про трансмільярдера. Я ідентифікую себе як мільярдера, значить, я ним є — так вона розповідала. Що б ви на це сказали?

Це зовсім не смішно.

[Він] сягнув порогу, але так і не увійш[ов] усередину. У пастці між страхом і мовою [він] вияви[в], що нездат[ен] рухатися далі, але залишитися на місці теж не ма[в] змоги. Застережні знаки були досить виразними. Рії подзвонили з дівчачого клубу «2 Мости» й сказали, досить-таки чемно, що [його] попросили більше туди не приходити, оскільки [він] поча[в] напосідатися до дівчат із украй особистими запитаннями, і [його] присутність стала для них незатишною. У «2 Мостах» панувала атмосфера водночас невимушеності й глибокого зацікавлення: дівчата почували себе вільно й самовіддано працювали над проєктами в сферах соціальної справедливості й екологічної освіти, або вивчали цифрове й звукове мистецтво, або прослуховували вступні курси з науки, техніки, інженерії й математики, або допомагали в роботі надзвичайного планетарію, що діяв у будинку (подарунок багатого благодійника), або ж вивчали танець чи дієтологію. Я заходив туди до [нього] на початку [його] волонтерської діяльності в клубі, ще до того, як усе пішло під укіс, і поруч із їхнім щастям [він] видава[в]ся щаслив[им], і [йому] начебто допомагало їхнє спокійне ставлення до статевої різноманітності. Гомо- чи гетеросексуал, цис чи транс, із зірочкою чи без, гендерквір чи агендер — для них нічого не становило проблеми. Спершу це підбадьорювало, навіть захоплювало, та коли [він] зустрі[в] перші бар’єри на шляху переміни, свої фізичні й суспільні страхи й складнощі з новою мовою, [йому] не допомогла думка про те, що [він], можливо, страждає від поколіннєвих негараздів, які не дошкуляли наступному поколінню. Я згадав ранніх неандертальців у Ґолдінґових «Спадкоємцях», що з люттю й спантеличеною заздрістю дивилися на нову, більш розвинену, озброєну вогнем расу гомо сапієнс, коли ті вперше з’явилися і прирекли їх, попередників, на загибель. Отож [він] поча[в] сприймати себе як примітивну істоту, а дівчат із «2 Мостів» — як нових людей, що не лише були кращі за [нього], а й приходили [йому] на зміну, здатні зайти туди, куди не м[іг] [він], здатні вступити в землю обітовану, недоступну для [нього] через обмеженість [його] сприйняття. Тож [він] поча[в] зачіпати їх, припирати до стінки в їдальні, або в дверях класів, або під час матчу на розташованому поблизу софтбольному полі чи хокейному майданчику, ставлячи запитання, на які вони не знали відповідей, і просячи порад, яких вони не знали, як дати, що викликало в [ньому] агресію, і їх це бентежило. [Його] звільнення було не уникнути. [Він] прийня[в] його без заперечень.

Ми випустили [його] з очей. Без жодного сумніву. Нам треба було помітити, що [він] стає дедалі вразливіш[им], і ми, певно, це й помітили, тільки всі вирішили відвести погляди деінде. Після вбивства Апу Нерон Ґолден сховався від світського життя в темряву, причина якої була очевидною, але її потаємний сенс відкриється лише згодом. Урну з прахом сина він тримав на столі і, як кажуть, щодня постійно з ним говорив. Вхожими до нього були обидві дракониці, також він викроював час для Петі, він завжди викроював час для того зі своїх синів, чиї клопоти були найбільш очевидними, завжди прощав і підтримував Петю, поки той після підпалу помалу повертався до свого кращого Я; зате для свого вже-не-найменшого сина, що втратив керування й переживав катастрофу, він цього часу майже не мав. Зате були в нього малий Веспасіан і дружина, яка знайшла не один спосіб наполягти на особливих правах маляти на батьківську любов. Хлопця називали малим Веспою — немовби він був скутером, на якому вони мали повернутися до щастя. У товаристві малого Веспи Неронове лице іноді злагоджувала усмішка. Василіса оточила чоловіка тією самою материнською любов’ю, якою обдарувала свою дитину, свою гордість і відраду — частково, як я певен, через те, що бачила горе старого й намагалася його приглушити, але також, не маю сумніву, з егоїстичних міркувань. З усіх нас вона найвиразніше помічала, як згасав цей самовпевнений і грізний чоловік. Вона помітила, як прогресує його забудькуватість, як послаблюється його хватка на повіддях екіпажу, і зрозуміла, що за якийсь час він також стане її дитиною, і була готова з усім цим змиритися, адже нагорода, яку вона отримає наприкінці свого задуму, буде дійсно великою. (Відколи народився син і Василіса звела між хлопчиком і мною стіну, моє ставлення до неї порядно погіршилося.) Василісина мати також жила в домі, але Нерон її незлюбив, і Василіса тримала бабцю в хустці осторонь, використовуючи її головним чином як няньку малого Веспи. Було очевидним, що в їхніх взаєминах мати не має жодної влади. Вона чинила те, що їй веліли. Вона також вичікувала свого часу. Вона також знала, яка тут розігрується гра. Вона залишалася в тіні й співала хлопчикові російські пісні та розповідала російські казки, у тому числі, мабуть, і про Бабу Ягу, щоб він виростав, знаючи, що до чого. Якби вона була здатна читати дитячі книжки англійською, то могла б ствердити, що Веспасіан був золотим сничем.

Я також відірвав погляд від Д Ґолдена. Ціле те літо й наступну осінь ми з Сучітрою були поглинуті справою Бетвумен. Того сюрреалістично виборчого року наше несподіване піднесення до статусу зірок політичної реклами системою нагород у сфері відео привернуло до нас увагу прогресивних груп підтримки й грошовитих суперштабів потужної, надзвичайно компетентної, але непопулярної суперниці Джокера. Мультфільм, який ми створили на замовлення однієї з таких груп підтримки з допомогою кількох найкращих художників, які будь-коли малювали Джокера, став вірусним відео: ошкірений лиходій верещав на Мангеттені слова, які його політичне втілення використало насправді, глузуючи зі своїх однопартійців: Телепні! Та якби я застрелив когось на Таймз-сквер, то не втратив би жодного голосу підтримки! — та ось на нього налетіла супергероїня в спорядженні кажана і, накинувши на нього гамівну сорочку, передала працівникам божевільні в білих халатах. Так народилася політична Бетвумен, і кандидатка, чи її команда, перепостила наше відео на офіційних сторінках кампанії в соцмережах, після чого за перші двадцять чотири години мультик зібрав три мільйони переглядів, а ми згодом зробили три наступні серії, що виявилися не менш успішними. Вибори стали змаганням між Джокером і Бетвумен, яка мала свою темну сторону, але використовувала її в боротьбі за добро, справедливість і американський стиль життя — лідеркою, що могла запобігти перетворенню країни на згубний жарт. Ми задали тон боротьбі; вона стала тим, чим ми її назвали.

Ідея з Бетвумен належала Сучітрі, хоч розробка сценарію великою мірою була моєю або нашою спільною роботою. Ми були непоганою командою, але я не переставав дивуватися, що ж вона в мені знайшла; ми були настільки не рівня одне одному, її неустанний творчий блиск був настільки яскравішим від мого тьмяного світла, що іноді я почувався, наче її улюблена тваринка. Одного пізнього вечора, коли ми скінчили роботу, я випив стільки, що запитав її про це, і вона розсміялася.

— Ну ми й парочка, — мовила вона. — Обоє повні комплексів, і жодне зовсім не помічає закомплексованості іншого.

Невже я не помітив? Із нас двох це я був тим, хто здобув освіту, хто був інтелектуалом, хто помічав зв’язки, відсилання, відлуння, аргументи й форми, а вона лише вміла наводити камеру й виконувати купу іншої технічної роботи. Це була абсурдна самонедооцінка, але це промовляла її закомплексованість. Я нагадав їй лише про одну з чудових речей, яких вона мене навчила. Зображення має якусь форму, так само її мають звук, монтаж, драматургія. Відчуття фільму — це мистецтво зробити так, щоб ці чотири форми стали однією. Це була її адаптація теорій Сергія Ейзенштейна, режисера «Олександра Невського» й «Броненосця «Потьомкіна»».

— Ну, ладно, — визнала вона, всміхнувшись, коли я нагадав про це. — Еге ж, це було дуже навіть непогано.

Ці визнання — мій комплекс творчої неповноцінності, її відчуття інтелектуальної меншовартості — ще більше нас зблизили. Ось як воно з нами є: ми закохуємося в сильні якості одне одного, але кохання зміцнюється й стає більш тривким, коли ми закохуємося в слабкості одне одного. Ми занурилися в те кохання, що крилося під нашим коханням, як вода під льодом, і зрозуміли, що наші спільні розваги перед тим були лише ковзанням на поверхні, тепер же ми опустилися настільки глибоко, наскільки взагалі могли. Мені ще незнайоме було таке почуття, так само, зізналась вона, і їй, і ми не зводили одне з одного очей, не вірячи своєму щастю. Отож ось де зосередилася вся моя увага. Поки сім’я Ґолденів скочувалася в прірву, я здіймався увись. Ми здіймалися увись, я з моєю солодкою душкою, і ми, наче яструб в «Оклахомі!», ліниво кружляли у небі.

— А, до речі, — промовила вона посередині нашого блаженства, — пам’ятаєш ті три правила, які я, певно, згадувала?

— «Заробляй свої гроші, май своє житло й не проси моєї руки». Так?

— Думаю, що їх можна переглянути.

— О.

— «О»? Справді? І це вся твоя реакція?

— Я просто задумався, — відповів я, — як повідомити цю новину моєму наймачеві, У Лну Фну.

— По сома, — сказав У Лну Фну, — я часом ходжу до «Гол Фудз» на Юніон-сквер, але там вони не завжди є. В інших випадках до Чайна-таун. Що ще потрібно: вермішель, рибний соус, рибна паста, імбир, кетяг бананів, лимонне сорго, цибуля, часник і нутове борошно. Сідай й наберися терпіння. Це традиційний сніданок у моїй країні: мохінґа. Сідай, будь ласка.

— Пане У, — почав я.

Він перебив мене, лагідно піднісши руку.

— Тепер я врешті маю тебе виправити, — пояснив він. — Знаєш, оце «У» — це не ім’я, а шанобливий титул, яким наділяють старших чоловіків, що займають високі посади. А ще ченців. Тому «Пане У» — це так само, якби сказати «Пане сер». Лну — це ім’я мого батька, яке перейшло також до мене. Ти маєш звертатися до мене Фну. Так найкраще.

— Пане Фну.

— Фну. Ми тепер друзі. Частуйся мохінґою.

— Фну.

— Я знаю, що ти хочеш сказати. Ти хочеш переїхати жити до своєї дівчини, тож ставиш мене до відома, але через те, що ти любиш Сади, хочеш запитати, чи можна було б залишити вхідний ключ. А що ти ввічливий і знаєш, що я живу на самоті, то скажеш, що дуже до мене прив’язався, хочеш часто мене навідувати й так далі пішло-поїхало.

— Ти дивився «Сайнфелда»?

— Кожну серію, а тепер ще й повтори.

— Як ти дізнався?

— Твоя дівчина — вона подзвонила мені, бо знає, що тобі мову віднімає, коли маєш про щось попросити. А я погоджуся з приємністю. Залиши собі ключ. У кімнату твою я, звичайно, когось поселю, але ти завжди зможеш тут пройти.

— Сади просто прекрасні в цю пору року.

— Я ніколи не повернуся додому, — мовив старий дипломат. — Навіть до трансформованої М’янми пані Аун Сан Су Чжі. У подорожі настає такий момент, коли мандрівник сідає на березі річки й знає, що це вже кінець шляху. Настає такий день, коли він визнає, що думка про повернення — лише ілюзія.

— Мені так жаль, — сказав я, не знаходячи вдаліших слів.

— Ну, а Ґолдени теж цікаві, правда? — запитав повеселілий У Лну Фну й аж сплеснув у долоні, виявивши єхидну сторону свого характеру, про яку я досі не підозрював. — Вони розпадаються прямо на очах, а я тепер маю ой скільки часу на те, щоб дивитися.

Що ж то я був за чоловік, коли снідав рибою з вермішеллю разом зі старим самотнім бірманським (м’янмарським) добродієм, вдаючи, ніби моя любов до Садів мала суто флористичний і ностальгійний характер. Який це чоловік, що намірився жити з закоханою в нього жінкою, зберігає можливість доступу до таємного простору, де щодня може бачити своє таємне дитя у візочку під охороною лютої російської матріархині, а при цьому оберігає свою таємницю навіть від своєї коханої. Який це чоловік, що його виховували в цьому ж місці люди принципу, виховували з нього людину шляхетну й правдомовну, так легко піддасться співу сирен. Певно, усі чоловіки — зрадливі. Можливо, добрі чоловіки — це зрадливці, які ще не опинилися на розвилці свого шляху. Або, можливо, моє бажання узагальнювати на основі власної поведінки було лише способом самовиправдання за те, що я так легко вчинив.

А Сучітра, коли подзвонила моєму наймачеві: вчинила це з любові, чи це було трохи дивно? Невже вона знала більше, ніж я думав? А якщо так, що означала її поведінка? Та звісно, що вона нічого не знала про хлопчика. Отак ганебні таємниці вганяють нас усіх у параною.

У той час, коли зростало моє особисте щастя, те саме відбувалося з моїм невисловленим самокритицизмом, а однак, а однак, попри все, тут у Садах був мій син. Як міг я повернутися до нього спиною й відійти геть — навіть у життя, наповнене коханням? Тепер часто, дуже часто я проклинав той день, коли дозволив собі — коли вирішив! — дати втягнути себе в орбіту дому Ґолденів і проявив настільки нікчемний дар передбачення, що повірив, ніби вони є і будуть моїми персонажами й перепусткою до кінематографічного майбутнього, що саме я контролюватиму оповідь, і не помітив того, що це я був персонажем, а не жоден із Ґолденів, і що розгортання цієї історії більше розповість мені про самого себе, ніж про когось іншого. Як багато молодих чоловіків, я був у багатьох аспектах таємницею для самого себе й для тих, хто мене кохав, і перед тим, як усе це скінчиться, ці секрети муситимуть розкритися.

Слідом за Гібрис надходить Немезида: Адрастея, неминуча. Добрий чоловік може бути лихим, а лиха жінка може бути доброю. Невірним бути самому собі, юначе! — оце найтяжча зрада. І навіть найміцніші мури може взяти облога. І небо, на яке ми зводим погляд, може впасти, і гори можуть рухнути у море. А в кінці твої простацькі чари, Просперо, тебе з’їдять, хіба що їх відпустиш, як Аріеля. Хіба що ти зламаєш свій жезл.

Чарівне маля в Есхілових «Рибалках» виявилося супергероєм Персеєм. Чарівне маля в Софоклових «Слідопитах» виявилося богом Гермесом. Тепер була черга Веспасіана, названого на честь імператора, чарівного маляти в Садах і в моєму серці. Чи я мусив його відпустити, щоб вижити? Чи мусив його звільнити?

Виправний заклад «Клінтон Оукс» у Джефферсон-Гайтс, Міннесота, був єдиною в’язницею суворого режиму в усьому штаті. Проте після втечі двох ув’язнених слідчі встановили, що охоронці регулярно пропускали обходи і вносили фальшиві записи до журналів обліку, щоб зазначити, що нібито обходи насправді відбувалися. Дисциплінарне покарання за ці порушення понесли аж дев’ятнадцять працівників. Однак, недбалість охоронців була не основним чинником утечі в’язнів. Ключем виявилася любов — чи принаймні секс і жадання. В’язні, засуджені вбивці Карл Захаріассен і Пітер Койт, що сиділи в одній камері й відбували довічне ув’язнення без можливості дострокового звільнення, працювали у в’язничній кравецькій майстерні й заприязнилися з працівницею виправного закладу, пані Френсін Отіс, заміжньою, матір’ю двох синів. Їхня дружба міцніла, обійдімося тут без різкіших слів, і Отіс, як згодом зізналася, вступала в стосунки з обома чоловіками у комірчині поруч із довгим і вузьким приміщенням кравецької майстерні. Як наслідок, Отіс забезпечила чоловіків необхідними знаряддями, включно з інструментами для різання металу, і вони взялися за здійснення свого плану. В’язні вирізали прямокутний отвір у сталевій стіні за нарами в глибині камери і змайстрували на ліжках опудала зі свого одягу, щоб піддурити охоронців, коли ті робитимуть обхід. (Хоча, як буде пізніше встановлено, охоронці тієї ночі не робили жодного обходу.) За стіною камери був розташований невживаний перехід, який багато років уже не патрулювався. Утікачі спустилися на п’ять поверхів униз до парової труби, що була від’єднана з огляду на теплу погоду в ту пору року, вирізали в ній отвір і пролізли нею до лазу в ста двадцяти метрах від в’язничного муру, де, використовуючи інструменти, що роздобула Отіс, перерізали стальний замок і ланцюг, які захищали лаз, і так вирвалися на волю.

До пошуків, що тривали три тижні, залучено понад вісімсот осіб, а також пошукові собаки та вертольоти. Як згодом зізналася Отіс, спочатку Захаріассен і Койт планували зустрітися з нею в домовленому місці на дорозі номер 35, куди вона пообіцяла принести їм одяг, гроші та зброю і, як це не сумно, відірвана від реальності, сподівалася, що вони заберуть її зі собою і вони всі зможуть розпочати нове життя, повне кохання й сексу, в Канаді; насправді ж вони вирішили з нею не зустрічатися, що для неї вийшло на краще, оскільки їхнім первісним планом було забрати все, що вона принесе, після чого її вбити. Упродовж наступних трьох тижнів їх кілька разів помітили, їхній слід узяли собаки, сліди ДНК знайшли в якійсь лісовій хижці, й нарешті їх загнали в кут у державному лісі Кабетоґама поблизу канадського кордону. Койта взяли живим, а Захаріассена вбито під час спроби пручатися арешту трьома пострілами в голову. Переслідування втікачів широко висвітлювалося в загальнонаціональних новинах.

Ми відвели погляд від Д Ґолден[а], бо були переконані, що Рія щоденно є поруч із [ним], що її погляду не уникне нічого, що треба було побачити. Та всі ці три тижні після втечі її батька з «Клінтон Оукс», щодня, щохвилини аж до ночі, коли його застрелили в лісі Кабетоґама, Рія була мов очманіла. І саме тоді Д попросили звільнитися з клубу «2 Мости». Це був ідеальний збіг несприятливих обставин: вона була найбільше потрібна Д саме тоді, коли її увага була деінде.

У новинах кажуть, що він намагається перебратися в Канаду, але це все лажа, ірраціонально ствердила вона. Він намагається добратися до мене.

Такої Рії Д ще ніколи не бачи[в] — наляканої, невпевненої, оточеної слабкими електричними розрядами. Єдиною річчю, в яку [він] віри[в], була вона. У ній [він] віднайшо[в] свою чудодійну скелю. А потім вона розсипалася, а [він] не бу[в] у змозі цього винести.

Чого б це йому їхати сюди, в місто. Це так далеко, завеликий ризик, і в місті його напевно помітили б і спіймали.

Ховаються якраз у місті, заперечила вона. На селі, у малих містечках, у полях чи лісах кожен тебе бачить і кожен знає, чим ти дихаєш. У місті ти невидимий, бо нікому нема до тебе справи.

Але це ж треба пів країни проїхати. Він не прийде.

Він пообіцяв, що прийде. Він прийде.

Захаріассен не прийшов. Він гнався до кордону через ліс на півночі. Та попри повідомлення, що його бачили далеко від Нью-Йорка, вона була переконана, що він на шляху до неї, тож вийняла револьвер Кольта з перламутровим руків’ям, зарядила його й поклала собі в сумочку, але навіть після цього вся була немов на голках. Її колеги з Музею ідентичності помітили її вимотаність, божевільний погляд, неспокій, такі разючі в людини зазвичай стриманої, і кожен мав на це якесь вирішення: може, їй треба взяти відпустку, може, в неї не складаються стосунки, може, їй варто почати приймати кава-каву, це стовідсотково органічний препарат на основі трав, він напевно допоможе їй зняти напруження.

Ночами вона майже не спала, а сиділа при вікні спальні, очікуючи, що її батечко-вбивця щомиті може залізти на плаский дах за вікном, і кілька разів ледь не підстрелила кота. Так само не раз вона вчинила щось, чого ніколи не робила раніше, а саме ходила запитати поради в дреґ-королеви Мадам Жорж із розташованого під ними салону «Таро-Кришталева-Куля-Гороскоп-Передбачення-Майбутнього», і коли Мадам Жорж запевнила Рію, що вона має попереду довге й блискуче майбутнє, та відповіла: неправда, розкиньте карти ще раз, і хоч ворожка додала: твій друг, приведи його сюди, от за нього я справді тривожуся, Рія не послухала, бо їй здавалося, що вона знає всі клопоти Д й не потребує допомоги дреґ-королеви, щоб його зрозуміти, а саме тепер, цей єдиний раз, узагалі йшлося не про нього, а про неї і її скотину-батька, що мав заявитися до неї серед ночі. Вона подалася до сварливої власниці рожево-жовтого будинку й почала голосно, занадто голосно доводити пані Ран, що давно вже пора встановити в будинку порядну систему безпеки з відеодомофоном і сигналізацією, а також кращі замки на вхідних дверях і всередині, більш солідні замки, сюди ж кожен може увійти, це непевне й небезпечне місто, і замовкла лише тоді, коли пані Ран урвала:

— Прийдеш попросити про лампочку в коридорі — я подумаю. А коли приходиш до мене, як стрибучий вампір цзянші з криками на язику — зразу кажу тобі: забирайся геть із мого дому. Тепер вибирай.

Засапана Рія заціпеніла й мовчки стояла в коридорі, поки пані Ран клацнула пальцями в неї перед носом, розвернулася й направилася в крамницю «Ран Ран Трейдинг» розлючено споглядати підвішених качок. А Рія, спітніла, задихана, навіть тоді не збагнула, що божеволіє від страху, зате Д Ґолден, спостерігаючи за нею з горішнього сходового майданчика, дуже добре це зрозумі[в], і [його] це так само вибило з колії.

Три тижні Ріїного божевілля, що підсилювали [його] внутрішнє сум’яття. [Його] самотні дні у квартирі, [його] ночі, наповнені її страхом, що викликав клаустрофобію. [Його] власний страх, страх само[го] себе, підсилений її страхом батькової тіні. І нарешті ці тіні виявилися занадто сильними, вони заволоділи [його] розумом і духом. І нікого з нас не було поруч, щоб це помітити, щоб допомогти.

Я таки сходив побачитися з [ним] останнього разу, хоч не знав тоді, що цей раз останній. Поки Рія була на роботі, намагаючись не втратити її попри майже істеричний жах з приводу уявної близькості Захаріассена в бігах, я забрав [його] на прогулянку по Чайна-тауну. На лавці на Кімлау-сквер, у місці злиття восьми вулиць, під гордим, лагідним поглядом статуї героя війни лейтенанта Бенджаміна Ральфа Кімлау з 380-ї бомбардувальної групи 5-ї повітряної армії, що загинув у повітряному бою проти японців 1944 року, Д Ґолден визна[в] свою неспроможність примирити в собі непримиримі сторони. Того дня [він] ма[в] на собі картату сорочку, штани-карго й окуляри-авіатори, на губах — ледь помітний слід помади, а на голові з довгим, тепер уже нижче плечей, волоссям — рожеву бейсбольну кепку.

— Поглянь на мене, — хлипа[в] [він]. — Я сама жалюгідність у цьому чоловічому вбранні, занадто боюся вийти на люди в сукні, а ці нафарбовані губи й рожева кепка — який убогий жест!

Я повторив усе те, що говорили [йому] всі навколо: крок за кроком, перехід — це чарівна подорож із тисячу й однієї ночі, а [він] лише похита[в] головою.

— Ця мить, коли відкривається сезам, — не для мене. Жоден безсмертний оповідач не розкаже моєї нікчемної історії.

Я зрозумів, що буде продовження, і чекав.

— Тепер мені щоночі сняться сни, в яких я бачу гіджру з дитинства в одязі Майкла Джексона, що крутить піруети на вулиці, стукає до мене в шибу машини й верещить потанцюй зі мною. Я прокидаюся в холодному поту. Правду кажучи, я знаю, що каже гіджра, він вона наполягає, що це має бути все або нічого. Якщо зібрався це зробити, маєш пройти повний шлях. Операцію, геть усе, як по-справжньому в гіджри. Щось менше — це нечесно, це все одно, що перевдягнутися за Майкла Джексона, коли ти насправді лише секс-працівник із пляжу Човпатті. Але, Боже ж ти мій. У мене замало сили, замало відваги, я нев’їбенно боюся, — поскаржи[вся] [він]. — Мабуть, Апу єдиний, кому пощастило.

[Він] роззирнувся.

— Де ми? — запита[в]. — Не доберу, куди йти.

Я відвів [його] по помешкання. Отак[им] я [його] тепер згадую: відрізан[им] від світу на лавці серед восьми рухливих вулиць, свідом[им], що [він] не спроможеться на геройство у своїй приватній війні, і поки в [його] бік і від [нього] сунули автомобілі, [він] нездатен бу[в] обрати напрям, не знав, із якого боку [його] дім.

Захаріассена вбили, про це повідомили у вечірніх новинах, і Рію відпустило, моментально, немовби вимикач перемкнули; вона лише глибоко зітхнула, видихнула все своє божевілля — і ось вона стала колишньою собою, «справжньою» Рією, що врятувалася від нав’язаної страхом фальшивки й перепрошувала всіх за свій тимчасовий безум, нормальне функціонування відновилося, переконувала вона всіх і кожного, не переймайтеся мною. І досить швидко, звісно, ми так і зробили. І так само всі ми — тільки не Д Ґолден — забули про револьвер.

[Він] прибув до дому Ґолденів із шиком, висівши із заднього сидіння лімузина «Даймлер», свідомо обраного для того, щоб повторити автомобіль, яким сімейство Ґолденів прибуло на Макдуґал-стріт, щоб поселитися в новому домі. Водій у лівреї відчинив двері й опустив невеличкі східці, щоб ступні Д в черевичках із вигнутими каблуками від Вальтера Штайґера, не спіткнувшись, зійшли на тротуар. [Він] — ні! — Тепер уже прийшла пора змінити її займенник і говорити просто: вона, їй, її! — так отож, вона мала на собі довгу яскраво-червону вечірню сукню від Алаї, поверх якої каскад її волосся звабливо сяяв на сонці, і тримала в руці невеличку сумочку «Мовад», інкрустовану коштовним камінням. Отак розчепурена, протягнувши свого ключа водієві, щоб той відчинив для неї передні двері, Д Ґолден востаннє ввійшла в дім свого батька — але, мабуть, уперше в нього увійшла у своїй справжній іпостасі, будучи собою, тією собою, якою вона завжди боялася стати і яку їй так тяжко було вивільнити.

Нерон стояв на горішньому сходовому майданчику з пані Патяк і пані Метуші обабіч нього, і його погляд палав вогнем.

— Діти королів народжуються, щоб убивати своїх батьків, — виголосив він. — Поза тим, цей одяг належить моїй дружині.

Поруч із Нероном виринула Василіса.

— Так ось хто цей злодій, якого я шукала, — мовила вона.

Д не піднесла погляду й нічого не відповіла. Вона граційно пройшла до дверей тераси й вийшла в Сади. Але ж і затріпотіли після цього фіранки на вікнах! Здавалося, кожна жива душа, що жила в Садах, хотіла на це подивитися. Д зовсім не звертала на це уваги — вона підійшла до лавки, де колись, кілька років тому, сидів її брат Петя й смішив дітей своїми оповідками. Там вона сіла з украденою сумочкою на колінах, — Ріїною сумочкою! — склала на ній руки й заплющила очі. Де-не-де в Садах гралися діти, і їхні смішки та верески були звуковим супроводом її мовчання. Вона нікуди не поспішала. Вона чекала.

Віто Тальябуе, рогатий і покинутий чоловік, вийшов, щоб висловити їй свою солідарність, виразити захоплення її відвагою й похвалити її почуття смаку, а потім уже не знав, що ще сказати. Вона граційно схилила голову, приймаючи вислови захоплення й похвалу і даючи зрозуміти, що вона його не затримує. Барон Селінунте позадкував, ніби в присутності коронованої особи, немовби повернутися до неї спиною було б порушенням протоколу, і коли впав, перечепившись об залишений якимось малюком різнокольоровий пластиковий триколісний велосипед, це додало стриманій сцені акценту веселої буфонади. Губи Д сіпнулися в слабкій, але виразній посмішці, після чого, спокійна й розмірена, вона повернулася до своєї медитації.

У фільмі я перебив би її непорушність сценою стрімкого руху: Рія повертається додому, бачить, що її шафа для одягу відкрита, всередині рейвах, сумочки з револьвером немає, а на туалетному столику записка — складений удвоє аркуш паперу; тоді Рія вилітає на вулицю, намагається спіймати таксівку, жодної немає, потім з’являється якась одна, що не спиняється, й нарешті вона спиняє авто.

Коли діти розійшлися по домах поїсти, відпочити, чи що там діти робили в той час перед усілякими екранами, Д Ґолден у Садах відкрила очі, звелася на ноги й пішла.

А в цей час Рія в таксівці підганяє водія, а він огризається: пані, заспокойтеся, я тут водій, а ви пасажирка, не заважайте мені керувати. Вона важко осідає на сидіння й заплющує очі (перебивка: повторення кадру, в якому Д в Садах розплющує очі), а на звуковій доріжці лунає голос Д, що читає передсмертну записку.

Д ҐОЛДЕН (голос за кадром)

Я роблю це не через складнощі свого життя. Це все через те, що зі світом щось не так, і я цього не можу витримати. Я не можу зрозуміти, в чому справа, але світ людських істот не функціонує, як належить. Людська байдужість одне до одного. Людська черствість. Це розчаровує. Я людина, повна пристрастей, але не знаю вже, як до кого-небудь звернутися. Я не знаю, як мені достукатись до тебе, Ріє, хоч ти найдобріша з усіх, кого я знаю. У Старому Заповіті Бог зруйнував місто Содом, але я не Бог і не можу зруйнувати Содому. Я можу лише забратися з його околиць. Якщо Адам і Єва прийшли на світ в Едемському саду, тоді доречно буде, якщо я, водночас Адам і Єва, піду з цього світу також у Саду.

Я думаю про Моріса Роне у «Блукаючому вогнику» Луї Маля (1963), що так само, розчарований людством, блукав із пістолетом своїм містом, Парижем, наближаючись до самогубства.

Вона пройшла Сади по всій довжині — повільно, урочисто, з одного кінця в інший, а потім, у протилежному кінці від Неронового будинку, біля мого колишнього родинного дому, розвернулася з величчю королеви. Тоді пішла в протилежний бік, подолала пів шляху, спинилася й відкрила сумочку.

А оскільки це фільм, необхідно, щоб у цю мить Рія вискочила з криком через двері тераси дому Ґолденів.

РІЯ

Ні!

Тепер у кожному вікні вигулькнули обличчя. Мешканці Садів, забувши про обережність, стояли за шибами, паралізовані наближенням трагедії. Після крику Рії З ніхто не промовив жодного слова, а в Рії теж забракло слів. Д Ґолден у ту мить мала в собі щось від гладіатора, вона виглядала, немов воїн, що чекає на вердикт імператорського великого пальця. Але вона тепер сама була своїм імператором і вже винесла собі вердикт. Неспішно, демонстративно повільно, оповита в самотність свого рішення, у спокої своєї остаточної ясності вона вийняла з інкрустованої коштовним камінням сумочки кольт із перламутровим руків’ям, приклала кінець дула до правої скроні й вистрелила.

Грецький флот мусив вирушити до Трої, щоб відбити невірну Єлену, а для цього потрібно було умиротворити гнівну богиню Афродиту, щоб вона дозволила дути попутному вітру, тож у жертву їй мала бути принесена Іфігенія, донька Агамемнона, і тому її згорьована мати Клітемнестра, сестра Єлени, чекатиме повернення чоловіка з війни, щоб його вбити, і тому їхній син Орест відомстить за батькову смерть, убивши матір, і тому його кинуться переслідувати фурії й так далі. Трагедія була появою в людському житті неуникності, що могла мати зовнішні (родинне прокляття) або внутрішні (вада характеру) причини, але в будь-якому разі події брали невідворотний курс. Але принаймні почасти людській природі властивий спротив ідеї невідворотності, хоч інші слова на позначення надсили трагедії: доля, кісмет, карма, фатум — такі потужні у всіх мовах. Принаймні почасти людській природі властиве утвердження дії та волі людини й віра в те, що вторгнення в людські справи випадку краще пояснює невдачі цієї дії й волі, ніж заздалегідь визначений і непереборний шаблон, присутній в оповіді. Античні шати абсурду, ідея безсенсовності життя є для багатьох із нас більш привабливим філософським убранням, ніж похмуре облачення трагіка, яке, коли його одягнути, стає водночас свідченням і рушієм фатуму. Та ще одним чинником природи людини — властивістю суперечливої людської тварини, що за силою не поступається своїй протилежності, — є фаталістичне визнання того, що існує якийсь природний порядок речей, і прийняття без нарікання розданих карт.

Дві урни з людським прахом на робочому столі Нерона Ґолдена: це був наслідок трагічної невмолимості чи жахливого, подвійно випадкового нещастя? А шизанутий Джокер, що гойдався недалеко на Емпайр-Стейт-Білдинґу, націлившись неситим оком на Білий дім: був він наслідком виняткового збігу непередбачуваних невдач чи продуктом восьми, а то й більше років публічної безсоромності, її уособленням і апогеєм? Трагедією чи шансом? Чи існували якісь шляхи відступу для сім’ї й для країни, а чи мудріше було сидіти на місці й прийняти свою долю? Щодня Нерон Ґолден цілими годинами сидів за столом, втупившись очима в прах своїх синів і допитуючись у них відповідей на ці запитання. Василіса, прагнучи злагодити його печаль, повідомляла йому новини про розвиток малого Веспасіана — його перші слова, його перші кроки, — але старий залишався безутішним.

— Я дивлюся на нього, дивлюся на Петю й задумуюся, хто з них буде наступним, — промовив він.

Василіса відреагувала категорично:

— Якщо йдеться про мого сина, він у безпеці, — заявила вона. — Я захищатиму його своїм життям, і він виросте сильним досконалим чоловіком.

Старий подивився на неї зі стільця з якимось мутним осудом, але в його погляді була водночас вразливість, а навіть слабкість.

— А мій Петя, — запитав він. — Його ти не будеш захищати?

Вона підійшла й поклала руку чоловікові на плече.

— Думаю, що Петина криза вже минула, — мовила. — Найгірше вже сталося, а він весь час із нами, і йому буде краще, як і раніше.

— Коли сини помирають раніше від батька, — сказав Нерон, — це все одно, що настає ніч, коли сонце ще в небі.

— Твій дім тепер осяває нове сонце — прекрасний юний принц, — відповіла Василіса, — тож попереду ясний день.

Літо добігло кінця.

Тижні несамовитої спеки змінила похмура вологість. Місто вирувало своєю звичною вересневою магією, своєю щорічною осінньою реінкарнацією, але ми з Сучітрою сиділи в Теллурайді на кінофестивалі; наш цикл інтерв’ю про класичні кіномоменти склався в незлецький документальний фільм «Найласіші шматки», в якому деякі впливові коментатори обговорювали свої улюблені сцени з фільмів — крім Вернера Герцоґа, були тут Емір Кустуріца, Міхаель Ганеке, Джейн Кемпіон, Кетрін Біґелоу, Доріс Дьоррі, Девід Кроненберґ, а також, у своєму останньому інтерв’ю, незабутній Аббас Кіаростамі — і ми, пройшовши відбір, мали представити своє дітище на престижному кінофестивалі, що проводився у вікенд Дня праці в горах Колорадо, у містечку, де Буч Кессіді з Санденсом Кідом захопили свій перший банк, і згори на нас усіх споглядали доброзичливі (а також не дуже) духи Чака Джонса, його тгиклятого кголика й навіженої качки. Навіть там, у тому раю кінематографістів, розмови час від часу сходили на мертвих, у рік, коли відійшли Стармен, Пурпуровий, Мисливець на оленів, Молодий Франкенштайн («це Франкенсті-і-ін!»), R2—D2, Птах на дроті та Найвеличніший[37]. Але наші очі й думки зайняли фільми — «Ла-Ла Ленд», «Прибуття», «Манчестер біля моря» — тож смерть відійшла на задній план, принаймні доки тривав фестиваль, адже справжнє життя, як усі ми добре усвідомлювали, було безсмертним, справжнє життя було тим, що світилося в темряві на кіноекрані.

Повернувшись до Нью-Йорка, у стані помітного піднесення з приводу схвального прийняття нашого фільму в Теллурайді, я подався висловити пошану Неронові, наміряючись також запросити його до «Російської чаювальні» на горілку з млинцями, аби віддячити за пияцьку турботу, якою він мене оточив після мого осиротіння. Зізнаюся, що загалом я був дещо занадто радісно збуджений з приводу нашого тріумфу в Скелястих горах і, певно, не досить старанно намагався прибрати скорботного вигляду, відповідного для цього дому численних нещасть, та коли увійшов до резиденції Ґолденів і побачив, що величний Нерон п’є у вітальні чай із найкращої своєї порцеляни в товаристві того базікуватого безхатченка з апокаліптичними візіями, який здався мені схожим на Клауса Кінскі, а до того ще явно приймає його белькотіння за чисту монету — я не зумів, визнаю, стримати сміх, бо цей уцінений Фіцкарральдо, що з такої нагоди нап’ялив на себе пом’ятий циліндр і гучно сьорбав чай із рідкісної майсенської порцеляни, виглядав тепер як викапаний Божевільний Капелюшник, а Нерон, зосереджено нахилений у його бік, міг цілком зійти за Березневого Зайця.

Мій сміх змусив Кінскі витягнутися в позу, яку я, завдяки тривалому знайомству з творами П. Ґ. Вудгауза, відчитав як глибоке обурення.

— Я вас смішу? — запитав він із суворістю однієї зі страхітливих тіток Берті Вустера.

Я замахав руками: ні, ні, зовсім ні, і взяв себе в руки.

— Нема нічого смішного в тому, що я тут маю сказати, — гримів Кінскі, переносячи свою увагу на господаря. — Прийшов я сісти на землі й оповісти сумні історії про гибель королів.

Слова Шекспірового Річарда ІІ звучали чудернацько в устах американського бомжа, що розсівся в стільці епохи Людовіка XV й попивав Лапсан із майсенської чашки, але менше з тим.

— Сідай, Рене, — запросив Нерон, жестом запросивши мене жестом і поплескавши по канапі. — Випий чаю й послухай цього хлопця. Він до біса добрячий.

У поведінці Нерона з’явилася якась нова солодкуватість, що занепокоїла мене. Він посміхався, але ця посмішка нагадувала радше оскал, ніж знак задоволення. Голос його був м’яким, але це була шовкова рукавичка, що ховала болючу гіркоту його думок.

— Все йде коту під хвіст, — зненацька оголосив Кінскі, й чашка затрусилася в його руці. — Гора зла вища за найвищий будинок, а зброя вся жива. Я чую, як Америка волає: де Бог? А Бог сповнений гніву, бо ти зійшла з його шляху. Ти, Америко! — тут, на диво, він вказав прямо на Нерона. — Ти відштовхнула Бога, й тепер він тебе карає.

— Я відштовхнув Бога, й тепер він мене карає, — повторив Нерон, і коли я кинув погляд у його бік, то побачив у його очах справжні сльози. Відвертий безбожник, що поринув у кризу, запросив цього торговця брехнями з перегарним віддихом до свого дому, і тепер убирав у себе його звихнуту есхатологію. Виїжджаєш на п’ять днів, подумалось мені, і поки повернешся, світ злітає з котушок.

— Нероне, — почав я, — цей чоловік… — та він перебив мене змахом руки.

— Я хочу послухати, — наполіг він. — Хочу вислухати це до кінця.

А отже, з Риму ми перенеслися до Греції, і чоловік, що прибрав собі ім’я останнього з дванадцяти Цезарів, тепер застряг у нью-йоркській версії «Царя Едіпа», відчайдушно потребуючи відповідей, із власною версією сліпого Тиресія, що пророкував катастрофу.

Кінскі розводився далі, але мене вже так знудило його блазнювання, що я відплив. Потім у дверях з’явилася Василіса й поклала цьому край.

— Годі, — звеліла вона, і її палець, спрямований на Кінскі, втихомирив і розгромив його. Мені уявилося, що цей палець випромінює фантастичний, палпатінівський розряд сили. Чашка з чаєм небезпечно задрижала в долонях безхатька, але він поставив її цілою й неушкодженою на стіл і нервово скочив на ноги.

— А може, парочку доларів? — запитав він, не втрачаючи нахабства. — Як же моя платня?

— Забирайся, — звеліла вона, — або ми викличемо поліцію, й вони потурбуються про твою платню.

Коли безхатько вийшов, Василіса повернулася до Нерона й звернулася до нього з тією ж владною ноткою а-ля сестра Ретчед у голосі, яку вона застосувала до Кінскі:

— Більше так не роби.

Ага, подумав я. Ми в зозулиному гнізді.

До цього часу я не слідкував у своїй історії за регулярними візитами Нерона Ґолдена до помешкання на Йорк-авеню, де він зустрічався зі своєю улюбленою повією, мадемуазель Лулу. Сам я ніколи в житті не був у борделі й ніколи не платив нікому за секс, що, певно, свідчить про моральну чистоту, але з іншого боку — про простацьку невинність, своєрідну неповноцінність історії мого чоловічого буття. Моя недосвідченість у цій сфері перешкоджає моїй уяві супроводжувати Нерона в його виправах угору якимись вузькими східцями, освітленими червоним світлом ламп, до якогось обкладеного подушками й напахненого будуару; я знав, що вони завжди були частиною його дорослого життя і що до знайомства з теперішньою дружиною він іноді сласно оповідав про свої походеньки найодіознішим членам свого покерного товариства, парочці привабливих стариганчиків, яких звали Карлгайнц і Джамболонья, а може, Карл-Отто і Джамбаттіста, точно не пригадаю — у будь-якому разі, були це німецький та італійський гульвіси з ультраконсервативними поглядами, Об’єднання осі за картярським столом у шкіряних піджаках і яскравих краватках, чиї жінки померли за загадкових обставин, залишивши їм усі свої статки. У питанні практичності взаємин із представницями племені дівчат за викликом вони були однодумцями: їх можна втулити між діловими зустрічами, немає потреби тримати в пам’яті їхні дні народження, і всіх їх можна кликати так само: мадемуазель Джіджі, мадемуазель Розпусниця, мадемуазель Пупсик чи мадемуазель Лулу. У будь-якому разі, імена, які подавали дівчата, були фальшивими. А ще — була це, формулюючи мовою маркетингу, їхня УТП, унікальна торговельна пропозиція — за певну платню вони могли зробити все, що заманеться, а потім тримати рот на замку. Покерними вечорами Нерон і обидва гульвіси, Карл-Фрідріх і Джансільвіо, вихвалялися сексуальними ескападами, на які намовили своїх пань легкої поведінки, розславляючи атлетичну силу, гімнастичну грацію й акробатичну гнучкість своїх повій-обраниць. Нерон був єдиним, хто розводився про розум своєї курви.

— Вона філософиня, — ствердив він. — Я до неї ходжу по мудрість.

На ці слова Карл-Теодор і Джамбеніто зайшлися реготом.

— І поїбатися! — проревли вони в один голос.

— І поїбатися теж, — погодився Нерон Ґолден. — Але філософія — додатковий плюс.

То розкажи нам, закричали вони, поділися з нами мудрістю своєї курви.

— Наприклад, — відповів Нерон Ґолден, — вона каже так: я дозволяю тобі купувати моє тіло, бо бачу, що ти не продав своєї душі.

— Ніяка це не мудрість, — заперечив Джанлука. — Це підлизування.

— А ще вона говорить про світ, — продовжив Нерон, — і вірить у те, що наближається велика катастрофа, і тільки коли все розпадеться, на руїнах народиться новий порядок.

— Це не мудрість, — озвався Карл-Інґо. — Це ленінізм.

Після чого вони всі розкотисто зареготали й вигукнули:

— Граємо далі!

Тепер, у часи його деградації — його загальновизнаного психологічного розпаду, — Нерон рідше їздив у місто до своєї обраниці. Та час від часу він таки вибирався до неї — певне, бажаючи послухати її здобутих дорогою ціною мудростей так само, як йому хотілося послухати безхатченка Кінскі. У результаті подвійної втрати він загубився в тумані беззмістовності й усюди шукав способу знову надати світові сенсу. Він досі здатен був досить пристойно функціонувати, поки перебував у знайомому товаристві. Він заприязнився з водієм лімузина, гаїтянцем із андрогінним іменем Клод-Марі, і платив йому на постійній основі за його компетентність і тримання таємниць, завдяки чому міг курсувати з Макдуґал-стріт до Йорк-Авеню, робити там те, що треба, й без жодних клопотів повертатися додому. Однак того дня, про який я маю тепер розповісти, Клод-Марі поїхав до суду в справі болісного розлучення й вислав замість себе свою тітоньку Мерседес-Бенц. Справжнє ім’я тітоньки Бенц, якесь креольське на основі французького, було невідоме; автомобільне прізвище, яким вона тепер послуговувалася, було шанобливим титулом, яким її нагородили захоплені родичі. Свого часу чудова й вправна водійка, у сивому віці вона здивачіла. Їхала вона нерівно, і Нерон прибув до дверей помешкання мадемуазель Лулу дещо роздратований.

— Привіт, блазнючко, — привітався він. Так він до неї лагідно звертався. — Твій старий блазень приїхав.

— Ти геть сумний, — відзначила вона з напускним французьким акцентом, який йому дуже подобався. — Може, я трішки тебе покараю, а потім ти мене трішки покараєш, і тобі стан краще comme toujours[38]?

— Дай передихнути хвильку, — попросив він. — Водійка якась химерна. Мені аж страшно стало — еге, страшно.

— У тебе смерть лежить на душі, chéri[39], — мовила вона. — Це цілком зрозуміло. Двічі розбите серце не заживає отак відразу.

Він не знав, ким вона була за стінами цієї кімнати з червоною канапою й золотим покривалом на ліжку, але йому було байдуже. Йому цілком вистачало тієї людини, якою вона була в кімнаті. Духівники й філософи — ось кого він шукав. Секс, що тепер і без того давався непросто, був не таким уже й суттєвим. Усередині в Нерона згасло якесь світло, і збудження видавалося ностальгійним містом у залишеній позаду країні.

— Чому все це сталося, — запитав він, — і що це означає?

— Життя дешеве, — відповіла вона. — Ти сам мені говорив, що сказав так Горбачову.

— Я говорив, що так кажуть росіяни. Але я старий, тож життя неминуче стає цінним, хіба ні?

— Хлопчака вбивають на вулиці за те, що він продає цигарки, піф! Дівчинку вбивають на ігровому майданчику за те, що вона бавиться пластмасовим пістолетом, паф! Шістдесят чоловік, застрелених у Чікаґо четвертого липня, бах-бах-бах! Багатий синочок убиває батька за те, що той урізав йому кишенькові, трах! Дівчина, що танцює під музику в натовпі, просить незнайомця перестати тертися об її сідниці, а він у відповідь стріляє їй у лице, на, сука, умри. А я ще не добралася до західного узбережжя. Tu comprends?[40]

— Насильство існує. Я це знаю. Залишається питання ціни.

— Ти хочеш сказати, що для себе й своїх близьких робиш виняток. У такому разі вони мають бути захищені магічним колом від страхіть цього світу, а коли ці страхіття їх зачіпають, виходить, що це збій реальності.

— Ти тепер просто противна. Що ти там знаєш.

— Я щодня ближче до смерті, ніж ти, старенький, а ти прожив уже чимало, — ніжно промовила вона, обіймаючи його. — А я ж твоя блазнючка, тож можу говорити тобі правду.

— Повір мені, — відказав Нерон, — я більше знаю про смерть, ніж ти. От сенсу життя я не можу охопити.

— Дай-но я краще охоплю ось це, — запропонувала вона, і тема змінилася.

Після їхнього сеансу справи пішли шкереберть, бо тітонька Мерседес-Бенц кудись запропастилася. Згодом з’ясувалося, що вона припаркувала авто за будинком і заснула, а навушник, підключений до телефона, випав з її вуха, тому вона не чула дзвінка. Нерон задзвонив у двері мадемуазель Лулу в паніці, геть знетямлений, нездатний запанувати над становищем, тож Лулу мусила спуститися, спіймати жовту таксівку, сісти до неї разом із Нероном і привезти його додому. Коли вони добралися на Макдуґал-стріт, він не припиняв тремтіти, тож вона, зітхнувши, вийшла з машини, допомогла вибратися йому й задзвонила у двері. Мадемуазуль Лулу була високою, ефектною жінкою родом із країни, яку наполегливо називала «L’Indochine», і не втратила самовладання, коли двері відчинила сама Василіса Ґолден.

— Мем, — повідомила вона, — ваш чоловік сам не свій.

Витримавши паузу, Василіса грубо запитала:

— Скажи мені, в нього ще встає?

— Якщо ви, мем, цього не знаєте, — відповіла, розвертаючись, мадемуазель Лулу, — то напевно не я буду тією особою, яка вас про це поінформує.

У п’єсі Сомерсета Моема «Шеппі» (1933) Смерть розповідає: «Жив собі в Багдаді один купець, який послав свого слугу на базар купити харчів, та зовсім скоро слуга прибіг назад, весь блідий і в дрижаках, і каже: Господарю, щойно на базарі мене штовхнула жінка в натовпі, і коли я обернувся, то побачив, що мене штовхнула Смерть. Вона глянула мене й погрозила мені; позич же мені коня, щоб я виїхав із цього міста й уникнув своєї долі. Я поскачу до Самарри, і там Смерть мене не знайде. Купець позичив йому коня, слуга осідлав його, пришпорив і понісся щодуху геть. Тоді купець подався на базар, побачив мене в натовпі, підійшов і запитав: Навіщо ти погрозила моєму слузі, коли побачила його вранці? Це була зовсім не погроза, відповіла я йому, просто я здригнулась від несподіванки. Я зовсім не чекала зустріти його в Багдаді, бо в нас домовлена зустріч сьогодні ввечері в Самаррі».

Думаю, всі ми відчували, що настане ще одна смерть. У ті останні тижні я нечасто бачився з Петею — так само й усі решта, хіба що крім австралійця, але я переконаний, що він також це знав, що він побачив Смерть, яка погрожувала йому на базарі, й відчайдушно прагнув її уникнути, осідлати позиченого коня й поскакати до Самарри в переконанні, що рятується від того, до чого насправді мчав. Останній із трьох Ґолденів, прибулих із батьком до Америки, який випромінював таку царствену велич, таку сильну незвичність, знайшов у смерті братів мотивацію до того, щоб вижити, і доклав надзвичайних зусиль, щоби спрямувати своє життя в щось на зразок належного курсу, повернутися спиною до Смерті й знайти спільну мову з життям.

Ідея з кішкою належала Неронові. Десь він почув, звідкілясь із безперервної тріпотні інформаційного багатосвіту до нього дійшла інформація, що товариство кішок може допомогти дорослим аутистам, і він вбив собі в голову, що домашній кіт може стати для Петі порятунком. Метуші й Патяк, як і належить, показали Неронові в інтернеті знімки кішок, які можна було мати вже, і коли він побачив білу альпійську рись, то аж сплеснув у долоні й заявив: «Це те, що треба». Патяк і Метуші намагалися переконати його, що альпійська рись ближча до диких тварин, ніж до домашніх, можливо, Петя був би щасливіший із гарненьким товстим лінивим довгошерстим шоколадним або блакитним персом, припускали вони, але Нерон проявив свою нову незбагненну непохитність, тож вони здалися, поїхали в місто до котячої крамниці й привезли потвору додому. Виявилося, що Нерон знав свого сина. Петя відразу ж закохався в кішку, назвав її Лео, попри те, що вона була самицею, притулив до грудей і зник разом із нею в кімнаті блакитного світла. Це була тварина, здатна підстрибнути й спіймати пташку на льоту, її муркотання більше скидалося на рев, а за допомогою свого дикого інстинкту вона здатна була знайти шлях крізь джунглі Петиного внутрішнього страждання до погідної сторони його серця. Уночі, коли дім завмирав, і лише привиди блукали його коридорами, кішка тихо наспівувала Петі на вухо й повертала йому те, що він раніше втратив — благословенний дар сну.

Світ поза мурами будинку з привидами почав, тим часом, нагадувати брехню. Назовні будинку простягався світ Джокера, світ того, чим стала в Америці дійсність, інакше кажучи — світ радикальної неправди: фальшу, крикливості, фанатизму, вульгарності, насильства, параної, а за всім цим спостерігала зі своєї темної вежі істота з білою шкірою, зеленим волоссям і вогненно-червоними губами. У домі Ґолденів головною темою була крихкість життя, легка раптовість смерті й повільне згубне воскресіння минулого. Іноді ночами Нерона Ґолдена можна було побачити в темряві коридору під кімнатою його первістка, де він стояв із похиленою головою й складеними руками в позі, що могла б видатися — якби не його загальновідомий атеїзм — молитовною. Можна було б подумати, що це батько благає свого сина: тільки не ти, живи, живи.

Ми гадки не мали, звідкіля прийде смерть. Ми не здогадувалися, що вона уже, принаймні раз, навідала цей дім.

Відвернувшись від зачинених дверей синової кімнати, Нерон Ґолден повертався до свого кабінету, виймав із футляра скрипку Ґвадарніні й грав звичну «Чакону» Баха. За тими зачиненими дверима Петя був під опікою своєї рисі, й випивав тепер дещо — але тільки дещо — менше. І вже не кричав у гризоті крізь сон.

Мирову угоду з Соттовоче було укладено досить несподівано на суму, що становила двадцять п’ять відсотків вартості первісних претензій. Френкі Соттовоче почувався не найкраще. Йому дошкуляли перебої в роботі серця, аритмія, а за медичним аспектом крилася також недуга душі. Блиск у його очах пригас, а руки, замість вимахувати з колишньою упізнаваною експресивністю, тепер лише мляво звисали. Смерть Юби добряче по ньому вдарила. Було очевидно, що він таємно за нею сохнув, але, бачачи, наскільки тісні вона зав’язала взаємини з Апу, утримався від освідчення. Як на людину, що проводила цілі дні в тепличному, обплутаному зв’язками світі мистецтва, променіючи товариськістю, галерист жив скритним, часто самотнім життям: після нетривалого шлюбу вже довгий час залишався розлученим і бездітним, а мешкав у дорогезному апартаменті в готелі «Мерсер», куди замовляв собі їжу завжди, коли не мав обов’язку бути присутнім на якомусь мистецькому заході. Сам компанійський, він мав небагато друзів, а одного разу, під час розмови з Віто Тальябуе в Садах, згадав про багатолітнє ув’язнення Вітового батька Б’яджо у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо.

— Ваш бідолашний батенько відійшов на самоті, і його тіло виявили не ті, що його любили, а працівники готелю, — сказав він. — Мене чекає це саме. Мені принесуть бургера з келихом червоного вина і виявлять, що спізнилися з моєю останньою вечерею.

Після смерті Юби потаємні почуття Соттовоче до неї розчавили його. Тепер, коли хвиля мстивості відійшла, він змирився з тим, що знищені праці були відповідно застраховані й що його багатомільйонний позов проти Ґолденів був породжений збуренням емоцій.

— Мені вже байдуже, — заявив він своїм правникам. — Згортаймо це все.

Я бачив його лише раз у ті дні, на вернісажі Метью Барні в галереї Ґледстоун, і мене вразила зміна в ньому, його блідість і апатія.

— Радий тебе зустріти, юний друже, — привітався він, змахнувши рукою. — Втішно бачити, що є ще люди з повним баком, які женуть по сто шістдесят кілометрів на годину.

Я зрозумів, що він говорить мені про себе, про те, що в нього скінчилося пальне й він їде на порожньому баку. Я спробував зачепити тему, якої він сам би не заторкнув.

— Це була надзвичайна жінка, — мовив я.

Здавалось, він по-новому — виснажено — розізлився.

— То й що? — запитав. — У смерті немає нічого надзвичайного, всі помирають. Надзвичайне мистецтво — його майже ніхто не вміє творити. А смерть — це просто смерть.

Після укладення мирової угоди закінчилися громадські роботи Петі. Позбувшись ще й цього, Петя рішуче повернувся до життя. Він вийшов зі своєї кімнати з психотерапевтом Леттом, притискаючи кота лівою рукою до грудей і, удзрівши сповненого стражденної любові батька, обняв його за плече правицею, рішуче глянув йому у вічі й заявив:

— З нами буде все добре.

Він повторив це речення тридцять сім разів, немовби ретвітив сам себе. Аби самою силою повторення вчинити бажане дійсним. Аби відігнати Тінь, невтомно знову й знову утверджуючи Світло. Того дня я був у них, бо після перерви Петя вислав мені есемеску із запрошенням. Йому потрібні були свідки, а саме такою, як я знав, була моя роль в історії Ґолденів. Принаймні до того часу, коли в ліжку з Василісою я перетнув межу, яка відділяла репортера від учасника. Як журналіст, що метає гранату з окопу, я був тепер солдатом, а отже, як усі солдати, перетворився на законну ціль.

— Привіт, красунчику, — привітався Петя, побачивши мене. — Ти досі найвродливіший чоловік на землі.

Щось в оточенні Петі того дня нагадало мені якесь знамените олійне полотно, можливо «Нічну варту»; ми стояли в рембрандтівському золотому сяйві й наповнених світлом тінях і відчували себе — або я лише уявляю, що відчували, — вартовими охопленого війною світу. Петя зі своєю альпійською риссю, турботливим австралійцем, насупленим батьком і широкою кривою посмішкою. І челядь із різних перспектив у кутках картини. Невже я був єдиною людиною в домі Ґолденів того дня, яка чула биття смертоносних крил, передчасні зітхання винуватого гробаря[41], повільне опадання завіси наприкінці п’єси? Тепер я пишу наввипередки з часом, мої слова не надто відстають від людей, яких описують, пишу подвійно, бо водночас завершую свій сценарій про Ґолденів, мою вигадану історію про цих чоловіків, що самі себе вигадали, і обидві історії змішуються воєдино, і я вже не певний, що є дійсністю, а що я придумав. У тому, що я називаю дійсністю, я не вірю в привидів і ангелів смерті, зате до вигаданої мною історії вони вриваються, наче натовп без квитків у ворота перед важливим матчем. Я сиджу на лінії розламу між моїм зовнішнім світом і світом усередині, осідлавши тріщину в усьому, сподіваючись, що всередину проникне дещиця світла.

У домі того місяця було відчуття застиглого часу, часу в чеканні, персонажі, полонені в олії на полотні, прибрали ефектні пози й були нездатні поворухнутися. А назовні, на вулиці, ширилася епідемія джокерів, божевільних кривоустих клоунів, що лякали дітей, або це були їхні привиддя, все одно. Лише поодинокі люди в місті стверджували, що вони справді бачили моторошного клоуна тієї осені, але чутки про них були всюди, чутки вдягали клоунські перуки, плітки шастали вулицями, гигикаючи й розставляючи віялом відьомські пальці на обох руках, і вивискували про кінець часів, про останні дні. Клоуни-привиди в нереальній дійсності. Есхатологічний безум ішов до виборчих дільниць, а сам Джокер верещав у дзеркало, домагач кричав про домагання, пропагандист звинувачував весь світ у пропаганді, кривдник нив, що на нього всі накинулися, крутій тицяв кривим пальцем у бік своєї суперниці й обзивав її крутійкою, дитяча примовка стала загальнонаціональним ґанджем, хто обзивається, той сам так називається, а дні минали, американський здоровий глузд був у стані війни з божевіллям, а такі люди, як я, що не вірили в забобони, тримали в кишенях руки зі схрещеними пальцями.

І тоді нарешті все-таки з’явився моторошний клоун.

Після тривалого відсторонення Василіса висловила бажання поговорити. Вона вивела мене в Сади й переконалася, що нас не почує жодне зацікавлене вухо. З нової владної нотки в її голосі я відчув, що вона не вийшла зі своєї ролі Старшої Медсестри й досі демонструє, що відтепер вона роздає карти.

— Він уже не той, що був, — повідомила вона. — Я маю до цього якось звикнути. Але він батько моєї дитини.

І це мені в обличчя, дивлячись прямо у вічі! Від такого нахабства мені аж забило дух. Я відчув, як у мені наростає лють.

— Якщо ти будеш мені перечити, — продовжила вона, здійнявши руку, перш ніж я встиг сказати хоч слово, — я накажу тебе прибрати. Не сумнівайся, я знаю, кому подзвонити.

Я повернувся, щоб піти.

— Стій, — звеліла вона. — Я не хочу, щоб наша розмова так скінчилася. Я хотіла сказати, що мені потрібна твоя допомога з ним.

На ці слова я розреготався.

— Ти справді незвичайна людина, — видушив я. — Якщо, звісно, ти взагалі людина. Те, що ці два речення вийшли з твоїх уст одне за одним, просто вражає. Але зовсім не свідчить про твою приналежність до людського роду.

— Я розумію, що між нами не все добре, — відповіла вона. — Тільки Нерон у цьому не винен, а я прошу тебе допомогти Нерону. Оці його гризоти, а до них ще помутніння розуму. Це процес повільний, тут ліки допомагають, але неуникний. Хвороба прогресує. Я боюся за нього. Він десь лазить. Мені потрібен хтось, хто ходив би з ним. Навіть якщо він піде до тої жінки, я хочу, щоб ти пішов із ним. Він шукає відповідей. Життя перетворилося на муку, і він шукає вирішення життєвої загадки. Я не хочу, щоб він знайшов його в її обіймах.

— Я не можу, — відповів я. — Працюю над фільмом. У мене тепер гаряча пора.

— Ти не хочеш, — мовила вона. — Ось що ти мені кажеш. А ти став егоїстом.

— У тебе багато ресурсів, — сказав я. — Маєш людей під собою. Їх і використовуй. Я не твій працівник.

Я говорив гострим тоном. Не мав наміру дозволяти їй мною командувати.

Вона мала на собі довгу білу сукню, тугу в ліфі й розширену нижче талії, з мереживним коміром-стійкою, що нагадував брижі. Вона сперлася на дерево, і я відразу пригадав Ельвіру Мадіґан, героїню чудового однойменного фільму Бу Відерберґа, приречену коханку, що ходить по линві в лісі. Вона заплющила очі й промовила голосом, схожим на зітхання.

— Усе це такий фарс. Їхнє прізвище зовсім не прізвище. Мадемуазель Лулу ніяка не Лулу. Може, і я не я, а та пані, що грає роль моєї матері, просто якась жінка, яку я найняла зіграти цю роль. Розумієш, про що я? Ніщо не є справжнім.

Це були розпорошені думки, і я побачив, що під маскою самовладання вона переживає власні гризоти.

— Справжня тільки моя дитина, — озвалася вона. — І завдяки їй я знайду врешті своє справжнє місце, — похитавши головою, продовжила: — А поки що всі відіграють якісь ролі. Можливо, навіть ти. Ти став для цієї сім’ї наче духівник, але ти не священник, хто ти насправді, чого ти хочеш, може, я маю щось запідозрити, може, ти Юда, — тоді вона розсміялася. — Вибач, — додала поспіхом, починаючи відходити. — Ми всі на межі зриву. Колись усе стане на місця. Ага, а ти біжи до своєї дівчини, яка нічого ні про що не знає, і так буде краще.

Звісно, це ще одна її погроза, подумав я, спостерігаючи, як вона віддаляється. Вона не наказала б мене «прибрати», але в разі необхідності зруйнувала б моє щастя, розповівши Сучітрі про те, що я зробив. Тоді я усвідомив, що маю бути першим, хто розповість Сучітрі, чого б це не коштувало. Я мусив знайти в собі відвагу спромогтися на правду й сподіватися на те, що наше кохання досить сильне, аби її витримати.

А Ельвіра Мадіґан, подумав я, це ще один псевдонім. Це не було справжнє ім’я нещасної данської канатоходиці. Гедвіґа Єнсен — ось хто вона була насправді. Власниця найзвичайнішого імені.

Так: мене затягнуло в ґолденівський світ вигадки, і лише правда може мене звільнити.

Кішка Лео була для Петі тим, чим чарівна пір’їнка для Дамбо. Із риссю на руках він знову став геніальним диваком, який під час нашої першої зустрічі прогулювався Садами, голосно говорив до всіх охочих його слухати й смішив дітлахів. Стояла м’яка осінь, прекрасна погода в шалені часи, тож Петине пальто залишалося в шафі, тим часом, як він недбало накидав на шию смугастий веселковий шарф і виставляв напоказ цілу галерею своїх викличних костюмів: кремовий із широкими лацканами, в якому він уперше з’явився серед нас, лепреконсько-зелена трійка, коли хотів викликати дух Оскара Вайлда, або двобортний костюм кольору темного шоколаду в молочно-шоколадну клітинку. Шейкер він тримав у одній руці, фужер для мартіні в іншій, а баночка з оливками стояла, як і раніше, на лавці. Тільки тепер поруч із баночкою лежав айпед, що притягував, наче сонце планети, дітлахів, яким Петя показував бетаверсії своїх останніх ігор і заохочував їх випробувати. Тепер ці ігри були його історіями, і діти охоче в них пірнали, мандруючи до світів, розташованих у його голові. На кілька прекрасних днів думки про смерть відійшли вбік, а яскрава книжка життя розгорнулася на новій сторінці.

— Ти собі усвідом, — сказала Сучітра, — що цей фільм став фільмом про тебе, а всі ці Ґолденові хлопці — окремі сторони твоєї природи.

— Зовсім ні, — запротестував я.

— У хорошому сенсі, — уточнила вона. — Це надає фільму більш особистого звучання. Усі персонажі — це режисер. Як у Флобера. Madame Bovary, c’est moi.[42]

— Але я не художник, — заперечив я, — мене не роздирає зсередини статевий конфлікт, я не аутист, не російська авантюристка і не старий товстосум, що впадає в маразм.

Я не додав до цього переліку дитини, тому що дитина справді частково була мною. На п’ятдесят відсотків. Це чимала частина. Чимала частина, що утримувалася поза зоною моєї досяжності. Моя ганебна таємниця, в якій я досі не знайшов відваги зізнатися.

Ми сиділи за робочою станцією в монтажній студії на Західній Двадцять дев’ятій вулиці, а з екрану Авіда на нас дивилася завмерла в стоп-кадрі Бетвумен. Наше четверте й останнє бет-відео перебувало на завершальному етапі. Джокер намагався здійняти бунт, що мав знищити американську демократію.

На переповненому «Мет-Лайф Стедіум» натовпи навіжених клоунів вили з ненавистю в небо. Що може вдіяти одна запекла Кажаниця? Що ж, це залежить від вас. Голосуйте за першого кажана — президента Сполучених Штатів. Бо ці вибори — зовсім не жарт.

— Ти скрізь носиш ці питання за собою. Питання життя Апу — пам’ятаєш, що тобі казав його батько? Чи треба копати глибоко, чи весь час залишатися на поверхні. Тобі теж треба відповісти на це запитання. Д Ґолден, теж за словами його батька, був сама неоднозначність і страждання. У тобі я теж відчуваю якусь неоднозначність. Відчуваю, що ти страждаєш. А щодо Петі, то він сам себе взяв в облогу, він не може втекти від своєї природи, хоч так прагне свободи. І, можливо, що його ігри, ігри, які він винаходить, і є його свободою. Це єдине місце, якого він не боїться. Можливо, тобі теж треба знайти таке місце. Ти так довго стояв на порозі, можливо, тобі пора вже увійти в двері. А старий…

— Ти хочеш сказати, що його я теж нагадую? Та він якесь чудовисько, навіть у своєму підупалому стані…

— Він занурений у трагедію, так само, як ти. Він утратив синів, а ти — батьків. Твоє горе визначає тебе й ізолює від інших. Так мені здається.

— Ми що, сперечаємося? — запитав я. Її слова сильно по мені вдарили.

— Ні, — щиро відказала вона з широко відкритими очима. — Чому ти так думаєш? Я просто говорю, що бачу.

— Ти досить жорстока до мене.

— Я просто бачу, ким ти можеш бути, і хочу, щоб ти також це побачив. Копай глибоко. Не відмовляйся від своєї трагедії. Знайди свою свободу. Розв’яжи свою неоднозначність, чого б вона не стосувалася. Може, це пов’язане зі мною.

Мушу сказати їй про дитину, подумав я. Ось що мене ізолює.

— Ні, — заперечив я. — Щодо тебе я певний. Глибоко певний. Тут жодної неоднозначності.

— То й добре, — відказала вона, закриваючи тему, і розпливлася в широкій усмішці. — Закінчуймо вже з Бетвумен.

Вжик! Трах! Бах! — Отримуй, гиготуне навіжений! — Ай! Так нечесно! Чому всі проти мене? Оооой! Це змова! Усі вони брешуть! Тільки клоун каже правду! — Бабах! — Ай.

Однієї ночі, невдовзі після самогубства Д Ґолден у Садах, події, що випалила темну діру в Раю для нас усіх, Рія Захаріассен, відома як Рія З, пробудилася з кошмару, в якому випустила з рук свою картину світу. Вона не пам’ятала всього сну, та була майже переконана, що несла дуже цінну картину в якомусь знаменитому музеї, картина випала з рук, рамка розбилася, скло розлетілося на друзки, а вона ще й умудрилася пробити ногою саме полотно — але, може, це було просто щось, що вона запам’ятала з якогось фільму, бо сни слизькі, немов вугри. Коли вона прокинулася, сам сон перестав бути важливим, зате вона зрозуміла, що ця картина містила всі її погляди на стан речей, це була її дійсність, а тепер вона була знищена, а зараз хтось прийде по неї й звинуватить її в тому знищенні, і її виженуть із роботи.

Такому безвірнику, як я, важко збагнути мить, коли в людському серці помирає віра. Укляклий вірянин зненацька усвідомлює, що нема сенсу молитися, бо його ніхто не слухає. Або просто впевненість повільно розмивається, поки сумнів не пересилить віру: ідеш собі понад річкою, яку зневоднює посуха, аж доки одного дня від неї не залишиться саме висохле річище без жодної краплини води, щоб угамувати твою спрагу. Я можу це уявити, але не можу цього відчути — хіба що, можливо, як кінець кохання. Одного ранку ти прокидаєшся, дивишся на людину, яка спить у ліжку біля тебе, чуєш тихеньке, таке знайоме й до цієї миті любе тобі хропіння, і думаєш: я вже не люблю ні тебе, ні твого хропіння. Луска, що відпала з очей Савла в Діях Апостолів — або щось, схоже на луску, «відпала з очей йому ніби луска», як стверджує Біблія Короля Якова, — була лускою невіри, після якої він виразно прозрів і був негайно охрещений. Але з таким самим успіхом цей образ можна вивернути. Щось-ніби-луска відпало з очей Рії, і вона виразно побачила, що її дійсність раніше була ілюзією, була облудою. Краще я цього не сформулюю.

Вона непорушно лежала поруч із порожнім місцем, що залишилося після її коханого. Вона терпіти не могла біркенштоків, які Д, попри її протести, вперто взува[в], коли вони були вдома; та тепер вона не могла зрушити з місця капців, що стояли по той бік ліжка. Рія з Д були досить старомодними, щоб тримати стаціонарний телефон — телефон, який ніколи не дзвонив. На голосовій пошті був записаний голос Д — «Це квартира Рії й Д, передзвоним, як прийдем», — і вона ніяк не могла змусити себе видалити цей запис. Якби вона завмерла й не думала, то могла б майже повірити, що зараз він вийде з ванної кімнати й залізе назад у ліжко. Та вона не могла припинити думати й знала, що цього не трапиться. Що натомість точно трапилося, так це те, що вона вже не думала так, як думала, що думає. Тож тепер вона не мала уявлення, що думати.

У поважності своєї жалоби похмура Рія дещо нагадувала мені Вайнону Райдер — тільки не ту чокнуту готку-підлітка в «Бітлджусі», що танцює в повітрі під чудесне белафонтівське каліпсо, гойдаючи лінії тіла, а Вайнону з «Епохи невинності», цілком самоопановану й менш невинну, ніж видавалося. У фільмі Скорсезе — зізнаюся, що роману Едіт Вортон я не читав, — це Мішель Пфайффер є тією жінкою, яка виламується з шаблону, яка обирає новий, сучасний спосіб життя, жахливо через це страждає й урешті зазнає поразки внаслідок незворушних консервативних інтриг Вайнони Райдер. Але уявімо, що героїня Вайнони була раніше в полоні новизни, а якогось дня втратила своє відчуття стану речей — яким він є і яким має бути. Отака Вайнона пасувала би до цього фільму. Це була Рія; моя переписана Вайнона, більш загублена й спустошена, ніж оригінал, серед моря без рятівного кола.

Новим ідеям важко пробитися в світ. Нові ідеї про чоловіків і жінок та про те, скільки людських істот перебуває десь посередині між цими двома словами й потребує нових словників, щоб їх описати й дати їм відчуття, що вони видимі, можливі й допустимі — були ідеями, які багато чудових людей розвинули й поширили з найшляхетніших міркувань. А інші чудові люди, такі виняткові люди, як Рія З, прийняли це нове мислення, перейняли його й доклали зусиль, щоби втілити його в життя й зробити частиною нового способу функціонування світу.

Але однієї ночі Рія розплющила очі й усвідомила, що вона передумала.

Шановний вставити прізвище працедавця. Цією заявою прагну повідомити вас, що з огляду на, і у зв’язку з тим, і оскільки, і згідно з умовами мого контракту, і в рамках виконання моїх обов’язків, і що стосується кінцевої дати, і після відрахування невикористаних днів встановленої відпустки. І усунення недоробок, і передача справ, і з вдячністю за, і на знак подяки за, і в сподіванні що, й так далі. З огляду на радикальну переоцінку й еволюцію поглядів, що призвела до несумісності мого теперішнього становища із цими цінностями. Тому моє звільнення краще послужить інтересам Музею. З повагою, кінець.

Або:

Коли я була ще дівчинкою в Міннесоті й починала задумуватися над тим, як жити моральним життям, то подумала про Індію, що займає важливе місце в моєму походженні, і запитала себе, хто в Індії найбільше страждає від несправедливості, а відповідь, до якої я прийшла, маючи вісім років, була: кози. Корови священні, а кіз убивають на м’ясо й нікому немає до цього діла. Я постановила, що все своє життя піклуватимусь і захищатиму цих нікому не любих розмеканих істот. Пізніше, коли я виросла, то, звичайно ж, передумала, але так само знаходила щось, що потребує мого завзяття, і потім до решти себе цьому присвячувала. Після кіз прийшли інші мої ранні одержимості: контроль над народжуваністю, автоімунні захворювання, розлади харчової поведінки, нестача води. Моє входження в дорослий вік збіглося з початком Епохи ідентичності, і дискусії, проблеми та інновації в цьому питанні й навколо нього переконали мене, що я знайшла своє покликання, і коли мені трапилася нагода працювати в Музеї, це було наче сповнення мрії, і так це виглядало аж до сьогодні. Зізнаюся, однак, в одній слабкості — я маю пристрасно-одержимий склад розуму. Буває так, що прокидаєшся одного ранку й розумієш, що це мені вже нецікаво. Це вже не моє. Обожнювані раніше кози, презервативи, булімія, вода — я вже вами не цікавлюся. Саме так зараз є зі мною й ідентичністю. Було, та минуло. До побачення.

Або:

Мені треба подумати, а в місті повно шуму.

Або:

Визнаю, що я є множинною сутністю. Я донька мого покійного батька-психопата. Я також тужу за померлим коханим. Як варіант, я належу до племені худих людей. До того ж, або з іншого боку, я дослідниця. Паралельно до цього я брюнетка. У мене такі, а не інші погляди. Я можу визначати себе дуже по-різному. Ось чим я точно не є: я не є чимось одним. Я вміщаю багатоманітність. Чи я суперечу сама собі? Що ж, я суперечу собі. Буття множинністю, різноманітністю — це буття окреме, багате, незвичайне й суто моє. Втискання себе у вузькі визначення — це фікція. Коли нам кажуть, що якщо ми не є кимось одним, то ми ніхто — нам кажуть неправду.

Музей ідентичності занадто втягнутий у цю брехню. Я не можу більше в ньому працювати.

Або:

Я підозрюю, що ідентичність у сучасному розумінні — національна, расова, статева, політизована, розсварена — перетворилася на серію ідеологій, і деякі з них довели Д Ґолден/а до його/її смерті. Правда в тому, що наші ідентичності неясні для нас самих, і, може, краще, хай так залишиться, нехай наше я й далі буде плутаниною й мішаниною, суперечливою й несумісною. Можливо, Д Ґолден остаточно бу[в] лише чоловіком із деякими жіночими почуттями, і [йому] треба було дати ним залишитися, а не підштовхувати до переходу, як це робили такі люди, як я. Не втискати [його] в жіночість, якої [він] не відкину[в] би цілком, але остаточно й не прийня[в] би. [Його] підштовхнули до смерті такі люди, як я, котрі дозволили новій ідеї дійсності пересилити найдавнішу з-поміж усіх ідей: наше кохання.

Д розпові[в] мені історію про гіджру в Бомбеї, що носив чоловічий одяг удома й фактично сприймався як чоловік своїми батьками, а потім, перевдягнувшись і вийшовши з дому, гіджра ставала жінкою. І це мало би бути нормально. Еластичність повинна бути чимось нормальним. Панувати має любов, а не догми ідентичності.

Я була готова бути поруч із Д на всіх етапах [його] змін і після їх проходження залишитися з [ним]. Я була [його] коханкою, коли [він] бу[в] чоловіком, і була готова залишитися її коханкою після її переходу до свого нового «я». Що це говорить про мене, про людей, про дійсність, яка виходить за рамки догми? Це говорить мені, що любов сильніша за стать, сильніша за визначення, сильніша за власне «я». Ось що я тепер знаю. Ідентичність — а конкретно теорія статевої ідентичності — завужує людство, а любов показує нам, наскільки широкими ми можемо бути. У пам’ять про моє загибле кохання я відкидаю політику ідентичності й обираю політику кохання.

Саме так відповів філософ Бертран Рассел, коли його запитали, яку пораду він хотів би залишити наступним поколінням. Він сказав: «Любов мудра». Але я розумію, що наші часи — це часи розбрату. Якщо не уникнути битви, нехай вона розпочнеться.

Дорогий Орландо,

Як я вже сказала щойно в твоєму кабінеті, я мушу звільнитися зі своєї посади. Мені важко пояснити чому, це непросте рішення, і я готова сісти з тобою й трохи детальніше це обговорити, якщо ти маєш бажання. Можливо, як ти кажеш, я так важко реагую на горе й через те в мене в голові хаос, а коли я матиму досить часу, щоб пережити жалобу й перетравити те, що сталося, то стану мислити ясніше, і з твого боку було дуже мило запропонувати психологічну допомогу й відпустку, але я думаю, що мені краще звільнитися. Дякую за все. Усього найкращого.

Рія

У її соцмережах відразу ж розігралася буря. (Хтось, настільки відсталий від свого й наступного покоління, як я, не зможе втриматися від думки: Навіщо взагалі поміщати там такі речі? Навіщо розповідати натовпу чужих людей, що ти здійснюєш болючу й глибоко особисту переоцінку свого мислення? Та я розумію, що так уже навіть питання не стоїть.) Зусібіч на неї накинулося невидиме військо електронного всесвіту. Анонімні індивіди з чистим серцем і без жодного почуття лицемірства захищали свої переконання про ідентичність, прикриваючись водночас фальшивими іменами. «То що ти тепер скажеш про білих жінок, які перевдягаються за Покахонтас на Геловін? А яка твоя думка з приводу гримування під чорношкірих? Проти них ти нічого не маєш? Ти тепер не тільки ТЕРФ, але й СВЕРФ? Може, ти взагалі вже не радикальна феміністка. Хто ти така? Чи ти взагалі хтось?» І багато лайки. І знову й знову: Видали обліковий запис. Невдоволення висловлювали не тільки друзі, але й незнайомі, воно йшло з вельми асертивних гендерно-політичних кіл, у яких вона так вільно оберталася довгий час і які тепер звинувачували її в зраді, але також зі світу законодавців інді-моди, в якому вона була чимось на зразок нової зірки, а ще від кількох її колишніх колег із Музею ідентичності, не в тому річ, що твоя теперішня позиція помилкова, чи така реакційна, чи не до кінця продумана. Вона просто дурна. А ми вважали тебе розумною.

По той бік Атлантики, в іншому театрі ідентичнісних воєнних дій, британська прем’єр-міністерка завужувала визначення британськості, виключаючи з нього багатоманітність, інтернаціоналізм, світ як місцерозташування єства. Лише маленька Англія могла дати визначення англійськості. У тій далекій дискусії про ідентичність нації лунали гучні голоси, що давали відсіч обмеженому рохканню голови уряду. Але тут, в Америці, єдиними словами, яких не існувало в мові статі, подумала Рія, єдиними невимовними словами були: «Я не маю певності, я вагаюся». За такі висловлювання можна було втратити трибуну.

Айві її розуміла, Айві Мануель, яка завжди опиралася навішуванню ярликів.

— Якщо до тих мудаків не доходить, пішли вони… — заявила вона. — Приїжджай до мене, виберемося на якусь пробіжку набережною, курва їхня мама, або вип’ємо й заспіваємо щось, блядь, неполіткоректне — «Мій хлопчик льодяник» або якусь іншу фігню.

Чергова зустріч із бомжем Кінскі перед тією великою сценою, до якої я доберуся в належний час, мала дати мені зрозуміти, що він щось кнує. Але таке вже наше бажання вірити у звичність звичного життя, нормальність нашої щоденності, що я цього не скумекав. Він шастав десь під «Ред фіш», музичним клубом на Блікер-стріт, де був запланований виступ одного фарерського співака, який мав виконати сюїту сповідальницьких пісень, натхненних ютубівськими відеокліпами — на щастя для публіки, англійською, а не фарерською мовою. Але яке було Кінскі діло до цього всього: Ютуб, Фарерські острови, музика? Але він тут шастав. Гей, чи хтось має зайвий квиточок, непотрібний квиточок, щоб пожертвувати на добре діло? Під добрим ділом він мав на увазі себе. Я прийшов туди, бо американський співпрацівник фарерського співака був моїм знайомим, а Кінскі, уздрівши знайоме обличчя, оживився й аж засяяв.

— Ти можеш це для мене зробити, — сказав він. — Забудь усе, що було. Це дуже важливо. Цей хлопець. «Поезія й літаки», ти це слухав? Прекрасна річ. Ти знаєш, що він записав альбом у будинку, де помер Інґмар Берґман? Ти чув його ТЕД-лекцію? Сила.

Це було найбільш членороздільне (за винятком хіба що шекспірівської цитати в домі Ґолденів) і єдине неапокаліптичне висловлювання, яке я коли-небудь чув із його уст.

— А ви це все звідки знаєте? — запитав я.

Його обличчя спохмурніло, а за компанію й лексика погрубішала.

— Від’їбися, — сказав він. — Яка тобі різниця.

Мені стало цікаво і, як виявилося, я таки мав у кишені зайвий квиток, оскільки Сучітра, звісно ж, працювала допізна.

— Якщо хочете зайти, — сказав я, — то поясніть мені.

Він опустив погляд на хідник і почав переминатися з ноги на ногу.

— Друзяка мене на нього присадив, — пробурмотів він. — На Баґрамській авіабазі. Було колись діло.

— Ви ветеран, — відказав я, щиро здивований.

— Треба докази? — гаркнув він. — Дай мені розібрану AR—15 і зав’яжи очі — будуть тобі, блядь, докази.

Саме тоді, якби моя система попередження була ввімкнена, я мав би зрозуміти, що не так усе добре, що цей чоловік перебуває на межі.

Але я почувався винним через те, що не зорієнтувався про його військову службу, а потім поглибив свою помилку, запитавши його про «друзяку», на що прозвучала відповідь, якої можна було сподіватися:

— Уже по ньому. Засідка в Пахтунхві. То даси мені тепер того сраного квитка?

Я спостерігав за ним під час концерту. Пісні були дотепні, навіть смішні, та його щоками котилися сльози.

У якийсь момент після цієї неочікуваної музичної здибанки — днів через два або три — йому таки втрапила до рук автоматична гвинтівка, яку він риторично забажав собі під «Ред фіш». Згідно зі свідченнями, які він дав у клініці «Маунт Сайнай Бет Ізреєл» — а точніше кажучи, з передсмертним зізнанням, — він не купив її, ані не вкрав. Він заявив, що його викрали в парку, а потім викрадачі дали йому гвинтівку й відпустили. Цю історію — неправдоподібну, навіть абсурдну, він витиснув із себе, ковтаючи слова й затинаючись, і, як на мене, її й на мить не варто було б сприймати за чисту монету, якби не два моменти: по-перше, це було передсмертне зізнання, а отже, його слід було потрактувати з належною серйозністю; по-друге, історія пролунала з уст Кінскі, а отже, беручи до уваги всі ті божевілля, які лунали з його уст, вона не була божевільніша за цілу решту, тож існував якийсь малесенький, божевільний шанс, що вона може бути правдою.

Версія Кінскі була більш-менш наступною. Коли, розповів він, на нього находила меланхолія, він вибирався в місто блукати відносно порожніми місцями, які можна знайти в північних околицях Центрального парку. Його заскочила злива, і він сховався, зіщулившись, під деревом, доки небеса не змилувались. (Примітка: Того конкретного дня, про який ідеться, дійсно наступила зміна погоди: після кількох теплих не по сезону днів і блакитного неба пустився холодний дощ.) — У цьому місці, з огляду на різке погіршення його фізичного стану, розповідь стала фрагментарною й невиразною. — До нього підійшли (двоє? троє? більше?) чоловіків, перевдягнені за клоунів — або Джокерів — він ужив обидва слова — які скрутили його, натягнули на голову мішок і зв’язали. — Або не зв’язали, а просто повели його кудись. — Або це був не мішок, а якась пов’язка на очі. — Він не бачив, куди йде, через мішок. — Або пов’язку. — Потім він опинився в задньому відсіку фургона, пов’язку зняли, і якийсь інший чоловік, теж перевдягнений за клоуна — чи Джокера — говорив із ним про — що? — вербування. — Щось там було про президентські вибори. Про їхню нелегітимність. Що їх крадуть. Що це переворот, організований медіями — потужними корпоративними інтересами — Китаєм — і американці мають відвоювати свою країну. — Важко було ствердити, чи це були власні настрої Кінскі, чи він просто повторював те, що йому сказав гаданий ватажок Джокерів у фургоні. — Потім, у якийсь момент, слова «Ми багато можемо перейняти від ісламських терористів. Їхню самопожертву». — Після цього багато незв’язностей, суміш нарікань, відчаю та його давніх пророцтв про невідворотну погибель. — «Нема задля чого жити». — «Америка». — От, мабуть, і все. Бригада медиків втрутилася й перервала прийняття свідчень. Почалися реанімаційні процедури. Він більше не озвався й протримався ще недовго. Усе це я склав, наскільки міг, у зв’язну розповідь із того, що з’явилося в пресі, і що міг із деякими труднощами відкопати сам.

Його друг загинув — хтозна, скільки друзів? — а сам він повернувся з війська психічно хворим. До того часу він утратив зв’язок з усіма, хто міг би ним заопікуватися, і скінчив як безхатько зі своєю маячнею про зброю. У ті роки, коли наші стежки перетиналися, його маячня змінювалася. Спочатку він виглядав, як хтось, налаштований проти вогнепальної зброї, хто боїться її поширення в Америці, й придумав, що вогнепальна зброя ожила; потім, коли до цього додався релігійний запал, він посилив свою апокаліптичну риторику; під кінець же, з клоунами чи без них, із Джокерами чи без, із викраденням чи без нього, він сам став прислужником рушниці, гарячої рушниці, що приносить щастя, і виконав її наказ: піф-паф, трах-бах, і загинули люди, та й він сам також.

Бо незаперечним фактом було те, що Кінскі напав на геловінський парад, і відкрив шквальний вогонь, у результаті якого загинуло семеро осіб, а дев’ятнадцятеро було поранено, поки його самого не підстрелив поліціянт. На собі він мав маску Джокера й бронежилет — що залишився, напевно, ще з Афганістану, — тож поранення не призвело до смерті на місці. Його забрали в реанімацію до клініки «Маунт Сайнай», де він протримався рівно стільки, щоб встигнути виголосити наведене зізнання або щось на зразок того, але необхідно додати, що, на думку лікарів, його психічна рівновага була порушена і жодних його слів не можна було сприймати серйозно.

У списку загиблих виділялися два імені: пан Мюррей Летт і пан Петроній Ґолден, обоє з Мангеттена, Нью-Йорк.

На Геловін мешканці Садів традиційно влаштували приватну гостину: старі дерева обвішали гірляндами, під будинком редакторки журналу мод поставили діджейський пульт, а дітей відпустили ганяти щодуху, випрошуючи ласощі. Чимало дорослих також повиряджалися. Це був якийсь спосіб насолодитися святом без ризикованого пірнання в натовп людей, які зібралися поблизу на Шостій авеню, щоб поспостерігати за парадом чи самим узяти в ньому участь.

Петя, можливо, був би цілком щасливий від святкування в Садах, але, як він сказав Мюррею Летту, кішка Лео хотіла піти на парад, а що хотіла Лео, те вона мусила отримати. Сам він почувався, як запевнив, чудово! просто чудово! — відчував, що вибрався з кризового періоду, міг залишити все позаду й прагнув нарешті жити повним життям, а життя вирувало в цей понеділковий переддень Усіх Святих, крокуючи в процесії, перевдягнене за скелетів, зомбі й повій.

— Попри всю цю вечірку в Садах, у нашому домі, як у могилі, — вигукнув він. — Підберімо собі якісь відпадні костюми й задаймо жару на параді!

Його страх відкритого простору, за його словами, відступив, крім того, при такому скупченні народу Ґринвіч-Вілидж уже не сприймався як відкритий простір. Австралійцю Мюррею Летту так і не вдалося пройнятися надмірністю американського Геловіну. Одного разу, коли його запросили на вечірку на Верхньому Вест-Сайді, він подався туди у величезній голові марсіянина з фільму Тіма Бертона «Марс атакує!», в якій було занадто гаряче і в якій він не міг ані їсти, ні пити. Наступного разу він був Дартом Вейдером, одягненим у непомірно громіздке пластикове спорядження, в якому було важко сісти, і чорний шолом із перетворювачем голосу, що завдав йому тих самих клопотів, що й марсіанська голова, в аспекті температури, їжі й пиття. Тепер він намагався залишатися вдома, сподіваючись, що жодні дітлахи не задзвонять у двері з вимогою солодощів. Але Петі не можна було заперечити.

— Ми будемо римлянами! — оголосив Петя. — Я, звісно, як Петроній, буду Трималхіоном, господарем учти в Сатириконі, а ти — ти можеш бути кимось із гуляк. Наші костюми будуть натхненні Фелліні. Це будуть тоги! На головах у нас будуть лаврові вінки, а в руках — дзбани з вином. Чудесно! Ми помчимося до життя, щоб пити з його джерел, і до ранку сп’яніємо від життя.

Коли я почув цей план, то згадав про «Ґетсбі» — звісно ж, про «Ґетсбі», якого Фітцджеральд мало не назвав «Тримальхіон у Вест-Еґґу», і був це сумний спогад, бо оживив у моїй пам’яті сповнені сміху ночі з батьками, а за цим неуникно також їхній жахливий кінець, і на якусь мить я знову поринув у печаль; але захват Петі був заразний, тож мені спало на думку: чому б і ні, трохи повеселитися після цього всього — не така вже й погана ідея, і якщо Петя хоче одну ніч побути коханцем життя, що підскакує високо[43], тоді так! Хай одягає свою тогу й підскакує!

Вмить роздобути потрібні костюми було завданням не з простих, але саме в тому полягала роль Метуші й Патяк, зрештою, тога — це лише простирадло з масштабними амбіціями. Знайшлися і римські сандалі, і лавровий вінок, і жмут березових прутиків, перев’язаний червоною стрічкою — римські фасції, — що його Петя мав тримати як символ консульської влади. Знайшовся цілком анахронічний блазенський ковпак із дзвіночками, який запропоновано Мюрреєві Летту, і мені страшенно кортіло, аби він погодився його вдягнути, щоб викликав цим дух Денні Кея в «Придворному блазні» й повправлявся в його скоромовках: Затрутий трунок в чарі, що позначена товкачиком; а те пиття, що до пуття, у кухлі з кухні в кахлі! Але він обрав тогу, щоб бути більше схожим на Петю, а оскільки Петя мав тримати фасції, Летт вирішив нести кішку.

Так і сталося; і отак, убрані по-імператорськи, вони вирушили з Садів, якомога далі від дому, над яким тяжіла смерть, на парад, що прославляв життя; і отак, утікаючи до життя якомога далі від смерті, вони знайшли смерть, яка чекала на них, як напророчила давня історія, у Самаррі, себто на Шостій авеню між Четвертою вулицею й Вашингтон-плейс. Смерть у вбранні Джокера з AR—15 напереваги. Тихе тарахкотіння автоматичної рушниці було нечутне на тлі какофонії натовпу, гудіння клаксонів, мегафонних оголошень і живої музики. І тоді почали падати люди, і неприкрашена некостюмована дійсність зруйнувала свято. Не було підстав вважати, що Петя чи Мюррей Летт були обрані мішенями. Зброя в Америці жила своїм життям, і смерть була її випадковим дарунком.

Ну, і кішка, альпійська рись. Ось, у зближенні, витягнута рука мертвого римлянина, фасції випали з його долоні. (У кадруванні — свідоме відлуння безвільної передньої кінцівки загиблого Конґа з оригінального фільму 1933 року.) І люте гарчання Лео на кожного, хто насмілювався наблизитись. А коли все скінчилося, коли змовкли верески, коли юрмище людей, спотикаючись, розбіглося навсібіч і вгамувалося, а всіх загиблих, поранених кулями й затоптаних у паніці забрали куди слід, коли на авеню не залишилося нічого, окрім нанесеного вітром сміття й поліційних автівок, коли вже справді було по всьому, кішка зникла, й ніхто ніколи більше не бачив рисі Лео.

І самотній король у золотому домі побачив, як усе його золото в усіх його кишенях, усіх штабелях, усіх мішках, усіх відрах почало жевріти дедалі яскравіше і яскравіше, аж доки не зайнялося вогнем і не згоріло.