Золотий дім

Частина I

У день інавгурації нового президента, коли ми переймалися тим, щоби його не вбили, поки він, тримаючись за руки зі своєю винятковою дружиною, крокував серед екзальтованого натовпу, коли так багато з-поміж нас перебувало на порозі краху внаслідок вибуху іпотечної бульбашки, а слово «Isis» означало лише єгипетську богиню-матір, сімдесяти-з-чимось-річний некоронований король із далекої країни прибув до Нью-Йорка разом із трьома синами-напівсиротами, аби поселитися в палаці свого вигнання, поводячись при цьому так, мовби з країною, світом чи з його минулим усе було гаразд. Він почав правити околицею, немов великодушний імператор, хоча, попри чарівну посмішку й майстерну гру на скрипці Ґвадарніні 1745 року, від нього несло важким дешевим запахом — характерним духом примітивної деспотичної небезпеки, запашком, що попереджав нас: стережися цього типа, бо він може наказати стратити тебе будь-якої миті, якщо йому, скажімо, не сподобається твоя сорочка або він забажає переспати з твоєю дружиною. Наступні вісім років, що були періодом сорок четвертого президента, стали також роками дедалі більш непередбачуваного й тривожного панування над нами чоловіка, який звався Нероном Ґолденом, який не був жодним королем і чий кінець увінчала велика — і, образно кажучи, апокаліптична — пожежа.

Старий був низьким, можна навіть сказати — присадкуватим, і зачісував досі переважно темне, попри літа, волосся назад, аби підкреслити демонічний клинець на лобі. Його чорні очі прошивали наскрізь, але тим, що люди помічали найперше — він часто засукував рукави, аби вони не проминули можливості це помітити, — були його передпліччя, грубі й міцні, мов у борця, які закінчувались небезпечними долонями з пальцями в масивних золотих перснях, усіяних смарагдами. Мало хто чув, як він підносив голос, та ми не сумнівалися, що в ньому таїлася велика вокальна сила, якої краще не провокувати. Одягався він із шиком, але була в ньому якась криклива тваринна риса, що викликала в пам’яті казкове Чудовисько, скуте вишуканим людським убранням. У всіх нас, хто були його сусідами, він викликав неабиякий переляк, хоча дуже завзято й незграбно намагався бути привітним і товариським, дико вимахуючи до нас ціпком і припрошуючи завітати на коктейль у незручний час. Стояв і ходив він, нахилений уперед, ледь зігнувшись у поясі, — так, мовби весь час опирався сильному вітру, відчутному лиш йому. Це був могутній чоловік; ні, більше: чоловік, глибоко закоханий в ідею своєї могутності. Роль ціпка видавалася більше декоративною й експресивною, ніж функціональною. Крокуючи Садами, він справляв повне враження, що намагається бути нашим другом. Не раз він витягував руку, щоби погладити наших псів чи поколошкати волосся нашим дітям. Але діти й пси сахалися від його доторку. Іноді, дивлячись на нього, я пригадував монстра доктора Франкенштайна, симулякр людини, якому не вдалося проявити ані крихти чогось дійсно людського. Обличчя він мав кольору гарбованої шкіри, а посмішка виблискувала золотими пломбами. Його сусідство було галасливим і не зовсім культурним, але був він неймовірно багатий і саме таким його прийняли; але, загалом, у нашій спільноті митців, музикантів та письменників із Нижнього Мангеттена його не дуже долюблювали.

Нам варто було б здогадатися, що чоловік, який узяв собі ім’я останнього монарха з римської династії Юліїв-Клавдіїв, а потім оселився в domus aurea[3], цим самим публічно визнавав власне шаленство, злодіяння, манію величі й невідворотний крах, а заразом сміявся всьому цьому в лице; що такий чоловік жбурляв рукавичку під ноги долі й ляскав пальцями під носом у Смерті, вигукуючи: «Так! Порівнюйте мене, якщо ваша ласка, до того страховиська, яке поливало християн смолою, а потім підпалювало їх, щоб освітити свій нічний сад! І яке грало на лірі під час пожежі Риму (скрипок тоді ще не було)! Так: я нарікаюся Нероном із дому Цезаря, останнім із тієї кривавої лінії, а ви думайте про це, що вам заманеться. Мені просто подобається це ім’я». Він вимахував у нас перед носом своєю зіпсутістю, упиваючись нею, виставляючи її перед наші очі, сповнений презирства до нашої здатності розуміння, переконаний у власній спроможності легко здолати кожного, хто виступить проти нього.

Він прибув до міста, як один із тих позбавлених трону європейських монархів, голів скинутих династій, що досі використовували замість прізвищ почесні титули на зразок «Грецький», «Югославський» чи «Італійський», а скорботного префікса -екс для них ніби зовсім не існувало. Його спосіб буття ніби промовляв: я не є ексхтось там; він був величним у всьому: в накрохмалених комірцях, запонках, у шитих на замовлення англійських туфлях, у манері наближатися до зачинених дверей, не сповільнюючи ходи, бо знав, що вони перед ним відчиняться; також у своїй підозріливій натурі, через яку щодня зустрічався наодинці з кожним сином, аби допитати, що говорять про нього інші брати; а ще — у виборі автомобілів, у захопленні азартними іграми, у неможливій для відбиття пінг-понговій подачі, в замилуванні до повій, віскі й фаршированих яєць, а також у часто повторюваній сентенції — улюбленому вислові абсолютних повелителів від Цезаря до Гайле Селасіє — що єдиною цнотою, про яку варто піклуватися, є лояльність. Він часто змінював мобільний телефон, майже нікому не давав номера й не відповідав на дзвінки. Журналістам і фотографам зась було потрапити до його дому, зате завсідниками там були двоє чоловіків із його покерного товариства — сивоволосі гульвіси, вбрані зазвичай у куртки зі світло-коричневої шкіри й пістряві смугасті краватки, котрих загал підозрював у вбивстві їхніх багатих дружин, хоча в одному випадку звинувачень так і не висунули, а в іншому — відхилили.

Щодо власної відсутньої дружини він зберігав мовчання. У його заповненому фотознімками будинку, де стіни й камінні полиці були заселені рок-зірками, нобелівськими лауреатами й аристократами, не було жодного зображення пані Ґолден, чи як там вона звалася. Усе вказувало на якесь безчестя, і ми, на свій сором, пліткували про те, що могло статися, снуючи домисли про масштаб і розперезаність її невірності, уявляючи її якоюсь німфоманкою високого роду з набагато скандальнішим, ніж у будь-якої кінозірки, сексуальним життям, про чиї походеньки знала кожна жива душа, окрім її чоловіка, котрий не зводив із неї обожнювального погляду засліплених від любові очей, вірячи, що вона — кохана й доброчесна жінка його мрії, аж до того жахливого дня, коли друзі розповіли йому правду; вони прийшли цілим гуртом, щоб йому про все розповісти, а він як не ошаліє! як не почне їх паплюжити, обзиваючи брехунами й зрадниками! — допіру всімох вони змогли його втримати й не дати скривдити тих, хто змусив поглянути правді у вічі, і тоді він нарешті зробив це, прийняв правду, вигнав дружину зі свого життя й заборонив їй бачитися з синами. Лиха жінка, говорили ми поміж собою, маючи себе за всезнавців; ця історія нас задовольняла, і в такій версії ми її прийняли, насправді ж бо набагато більше переймалися власними клопотами, а справами Н. Ю. Ґолдена цікавилися лише до певної міри. Ми відвернулися й перемкнулися на власне життя.

Як же ми помилялися.

Чим є добре життя? Чим є його протилежність? Це питання, на які не отримати двох однакових відповідей. Тепер, у наші малодушні часи, ми заперечуємо велич Універсального, обстоюючи й прославляючи свої локальні Фанатизми, тож мало про що можемо дійти згоди. Тепер, у наші вироджені часи, люди, схиблені лиш на марнославстві й власній вигоді — порожні, набундючені люди, для яких не існує меж у просуванні їхніх дріб’язкових інтересів, — претендуватимуть на роль великих очільників і благодійників, які працюють для загального блага, а всіх, хто їм суперечить, обзиватимуть брехунами, заздрісниками, нікчемами, дурнями, занудами і — вивертаючи правду навиворіт — нечестивцями й продажними шкурами. Ми настільки розділені, настільки ворожі одне до одного, настільки керовані святенництвом і презирством, настільки загублені в цинізмі, що називаємо свою пихатість ідеалізмом, настільки розчаровані нашими правителями, настільки охочі глумитися з інституцій нашої держави, що саме слово «доброта» вже позбулося значення і, мабуть, його треба відкласти на якийсь час убік, як і всі інші затруєні слова: наприклад, «духовність», наприклад, «остаточне вирішення», або ж (принаймні в контексті хмарочосів і картоплі фрі) «свобода».

Але того холодного січневого дня 2009 року, коли загадковий чоловік на восьмому десятку, якого ми пізнали як Нерона Юліуса Ґолдена, прибув до Ґринвіч-Вілидж у лімузині «Даймлер» із трьома дітьми чоловічої статі й без жодного натяку на якусь дружину, він принаймні мав усталені переконання щодо того, як потрібно цінувати порядність і як відрізняти добрі вчинки від лихих.

— У моєму американському домі, — звернувся він до синів, що уважно слухали, їдучи в лімузині від аеропорту до їхньої нової резиденції, — мораль буде відповідати золотому стандарту.

Чи то він мав на увазі те, що мораль буде найвищою цінністю, чи те, що вона визначатиметься багатством, чи те, що він особисто, зі своїм новим блискучим прізвищем, буде єдиним арбітром добра і зла, він не зазначив, і молодші Юлії, за давньою синівською звичкою, не попросили про уточнення. (Юлії, імператорська множина, котрій усі вони віддавали перевагу над Ґолденами: скромністю вони не відзначалися!) Наймолодший із них трьох, в’ялий двадцятидвохрічний молодик із волоссям, що красивими хвилями опадало на плечі, і лицем сердитого янгола поставив, однак, запитання:

— А що казати, — звернувся він до батька, — коли нас будуть питати, звідки ми?

Лице старого набуло відтінку яскраво-червоної нестями.

— На це питання я вже відповідав раніше, — загорлав він. — Скажіть їм, нехай засунуть собі пред’явлення особи собі в одне місце. Скажіть їм, що ми змії, що скинули шкіру. Скажіть, що ми просто переїхали з Карнеґі-Гілл. Скажіть, що ми вчора народилися. Скажіть, що ми вичарувалися або прилетіли з околиць Альфи Центавра на космічному апараті, схованому в хвості комети. Скажіть, що ми прибули нізвідки, або звідкись, або звідусіль, що ми вигадки, самозванці, переродженці перевертні, тобто американці. Не називайте їм того місця, звідки ми приїхали. Більше його не вимовляйте. Ні вулиці, ні міста, ні країни. Я не хочу більше чути тих назв.

Вони вийшли з авто у старому серці Вілидж, на Макдуґал-стріт дещо південніше від Блікер-стріт, біля італійської кав’ярні з давніх часів, що якимось дивом досі животіла; незважаючи на клаксони автомобілів позаду й благально протягнуту долоню принаймні одного зашмульганого прошака, вони залишили лімузин із увімкненим двигуном посеред вулиці, а самі неспішно вийняли речі з багажника — навіть старий наполіг, що сам візьме свою валізу, — і понесли їх до величного будинку в стилі боз-ар на східному боці вулиці, колишньої резиденції Мюрреїв, що відтепер буде відома як дім Ґолденів. (Схоже було на те, що квапився лише найстарший син — той, котрий не любив бути на вулиці, у темних-претемних окулярах і з заклопотаним виразом обличчя.) Отож прибули вони так, як планували залишитися — незалежні й безпристрасно байдужі до чиїхось заперечень.

У резиденції Мюрреїв, що була найрозкішнішим будинком у Садах, багато років ніхто вже не мешкав, окрім адміністраторки, — винятково пискатої італо-американки на шостому десятку та її не менш бундючної асистентки й коханки. Ми часто снували здогади щодо того, ким є власник будинку, але його люті охорониці відмовлялися задовольнити нашу цікавість. Були це все-таки роки, коли чимало супербагатіїв світу купували нерухомість лише для того, аби нею володіти, і залишали розкидані по всій планеті доми світити пусткою, немов черевики, що відслужили своє, тож ми припускали, що тут не обійшлося без якогось російського олігарха чи нафтового шейха, і, знизуючи плечима, звикли трактувати порожній дім так, мовби його там не було. З будинком була пов’язана ще одна людина — добродушний латинос Ґонзало, майстер на всі руки, котрого дві дракониці-охорониці найняли для утримання ладу, й іноді, коли він мав дещицю вільного часу, ми кликали його до своїх будинків полагодити електрику чи каналізацію або допомогти відгорнути сніг із дахів та ґанків у розпал зими. Ці послуги він виконував з усмішкою за винагороду у вигляді невеликих сум готівки, які ми ненав’язливо впихали йому в долоню.

Історичний район Макдуґал-Салліван Ґарденз — якщо назвати Сади їхньою повною, надміру високомовною назвою — був зачарованим, позбавленим страху простором, де ми жили й ростили дітей, місцем щасливого усамітнення від розташованого поза його межами відчарованого, сповненого страхів світу, і ми гаряче любили це місце, аніскільки цього не соромлячись. Будинки на Макдуґал-стріт і Салліван-стріт, зведені первісно в стилі грецького відродження у 1840-х роках, у 1920-х модернізували в неоколоніальному стилі архітектори, найняті таким собі паном Вільямом Слоуном Коффіном, що торгував меблями й килимами, і саме тоді об’єднали у спільні Сади, обмежені з півночі Блікер-стріт та Г’юстон-стріт із півдня й призначені для приватного вжитку мешканців прилеглих будинків. Резиденція Мюрреїв була вибриком, у багатьох аспектах занадто грандіозним для Садів — розкішною віховою спорудою, котру збудувала для видатного банкіра Франкліна Мюррея та його дружини Гаррієт Ланьє Мюррей між 1901 і 1903 роками архітектурна фірма «Гоппін енд Коен», котра, аби розчистити місце на будинок, знесла два оригінальні будинки, споруджені 1844 року спадкоємцями купця Ніколаса Лоу. Будинок, що мав бути водночас вишуканим і модним, запроєктовано в стилі французького ренесансу, в котрому Гоппін і Коен здобули чималий досвід — спершу в паризькій Школі красних мистецтв, а потім — упродовж періоду роботи для фірми «МакКім, Мід енд Вайт». Як ми довідались пізніше, Нерон Ґолден придбав маєток ще на початку вісімдесятих років. У Садах віддавна перешіптувались про те, що господар з’являвся й зникав, проводячи в домі заледве два дні на рік, але ніхто з нас ніколи його не бачив, хоч іноді вночі світилося більше вікон, ніж зазвичай, а дуже зрідка на жалюзі падала тінь, тож місцеві дітлахи дійшли висновку, що в будинку живуть привиди, й почали обходити його стороною.

Оце й був той будинок, розкішні двері якого чекали відчинені в той січневий день, коли лімузин «Даймлер» вивергнув із себе Ґолденів — батька й синів. На порозі стояв вітальний комітет у складі двох дракониць, котрі приготували все до прибуття господаря. Нерон та його сини ввійшли до будинку й застали там світ, зітканий із брехні, в котрому їм випало відтепер жити: не новісіньку, ультрасучасну резиденцію для заможної родини іноземців, що присвоюють її помалу, в міру того, як розгортається їхнє нове життя, міцніють їхні зв’язки з містом, множиться їхній досвід — ні! — радше місце, в якому Час застиг років на двадцять, а то й більше, де Час байдуже споглядав на вичовгані бідермаєрівські стільці, поступово дедалі більш вибляклі килими, лава-лампи — прояв моди на шістдесяті — та дещо грайливо кидав оком на написані «правильними» художниками портрети молодого Нерона Ґолдена з особистостями Нижнього Мангеттена: Рене Рікаром, Вільямом Берроузом, Деборою Гаррі, а також із верхівкою з Волл-стріт і давніми родинами з вищого світу, носіями таких шанованих прізвищ, як Люс, Бікман та Окінклос. Перш ніж придбати цей будинок, старий володів просторим, майже трьохсотметровим богемним лофтом із високими стелями, який був розташований на розі Бродвею й Ґрейт-Джонс-стріт, а в далекій юності йому було дозволено ошиватися в околицях Фабрики, де він просиджував непомічений і вдячний у колі багатеньких хлопців із Сі Ньюгаузом та Карло де Бенедетті, але це було давно. У домі збереглися реліквії з тих часів, а також із його пізніших приїздів у вісімдесятих. Чимало меблів було витягнуто зі сховища, і ця їхня нова з’ява з попереднього життя мала в собі щось від ексгумації, передбачаючи тяглість, якої не мали історії мешканців дому. Тож нам будинок завжди здавався чимось на кшталт прекрасної підробки. Ми шептали одне одному слова Прімо Леві: «Ось найперший наслідок вигнання, переселення: перевага нереального над реальним».

У домі не було нічого, що натякало б на їхнє походження, і четверо чоловіків уперто не бажали пролити світло на своє минуле. Таємниці неминуче виходять назовні, і з часом ми дізналися їхню історію, але до того всі ми вибудовували власні гіпотези про їхню таємну минувшину, снуючи свої домисли поверх їхніх. Хоча шкіру вони мали доволі світлу, від молочно-блідої в наймолодшого сина до смаглявої в старого Нерона, усім було ясно, що вони не належать до тих, кого прийнято вважати «білими». Їхня англійська була бездоганною, з британським акцентом, і вони майже напевно навчалися в Оксбриджах, тож спочатку ми (у своїй більшості) помилково припускали, що тією країною, яку не можна було називати, була багатокультурна Англія, а багаторасовим містом — Лондон. Вони могли бути лондонцями ліванського, або вірменського, або південноазійського походження, припускали ми, або навіть європейцями з Середземномор’я, що могло б пояснити їхні римські фантазії. Яка ж страшна кривда їх там спіткала, яку ж вони мусили стерпіти зневагу, що аж так пнулися зі шкіри, аби відцуратися свого походження? Що ж, для більшості з нас це була їхня приватна справа, і ми схильні були її не ворушити, доки це ще було можливо. А коли настала пора, ми зрозуміли, що ставили собі неправильні запитання.

Те, що увесь той цирк, який вони влаштували з прибраними іменами, взагалі вдався, та ще й упродовж двох повних президентських термінів, і що ми, їхні нові сусіди й знайомі, так беззастережно прийняли ці вигадані американські личини, які оселилися в палаці власних ілюзій, багато говорить нам про Америку, а ще більше про ту силу волі, з якою вони вжилися в свої хамелеонні ідентичності, стаючи — в очах нас усіх — тими, за кого себе видавали. Дивлячись назад, можна лише чудуватися з розмаху цього плану, з хитросплетіння деталей, які слід було врахувати: закордонні паспорти, посвідчення особи, водійські права, номери соцстрахування, страхування здоров’я, підробки, домовленості, хабарі, суцільна складність усього цього — і гнів, а може, і страх, що керував цим величним, продуманим до дрібниць, хитромудрим планом. Як ми пізніше довідалися, старий чи не з півтора десятка років готувався до цієї метаморфози, перш ніж узявся за здійснення свого плану. Якби ми це знали, то збагнули б, що від нас приховують щось справді серйозне. Та ми цього не знали. Це були всього лишень самозваний король і його soi-disant[4] принци, мешканці архітектурної перлини нашої околиці.

Правда полягала в тому, що нам вони видавалися не такими вже й дивними. Як тільки не звали людей в Америці — у телефонній книжці, коли телефонні книжки ще існували, неподільно царювала номінативна екзотика. Гакльберрі! Дімсдейл! Айкебод! Ахав! Фенімор! Портной! Драдж! Не кажучи вже про десятки, сотні, тисячі Ґолдів, Ґолдвотерів, Ґолдштайнів, Файнґолдів, Ґолдберрів. Американці також постійно вирішували, як хочуть називатися й ким хочуть бути, відкидаючи родове прізвище Ґетц, аби перетворитися на сорочкозбирачів Ґетсбі й погнатися за мрією на ім’я Дейзі, а може, просто Америка. Семюел Ґолдфіш (іще один золотий хлопчик) став Семюелом Ґолдвіном, Артзони стали Вандербільтами, Клеменс став Твеном. І багато з нас, іммігрантів — або наших батьків чи дідів, — вирішило залишити минуле позаду так само, як тепер це чинили Ґолдени, заохочуючи дітей говорити англійською, а не старою мовою з попередньої країни: говорити, вдягатися, поводитися, бути американцями. Старий мотлох ми ховали в підвалі, або викидали, або губили. А наші кінофільми й комікси — комікси, на які перетворилися наші кінофільми, — хіба ж у них ми щодня не оспівуємо, не сповідуємо ідею Таємної Ідентичності? Кларк Кент, Брюс Вейн, Діана Принс, Брюс Беннер, Рейвен Даркголм — ми вас кохаємо. Може, таємна ідентичність колись і була французьким винаходом — злодій Фантомас, а ще le fantôme de l’Opéra,[5] — але на сьогодні вона вже пустила глибоке коріння в американську культуру. Якщо наші нові знайомі хотіли бути Цезарями — прапор їм у руки. Вони відзначалися досконалим смаком, досконалим одягом, досконалою англійською й були не більш ексцентричні, ніж Боб Ділан чи який-небудь інший давній мешканець нашої околиці. Отож Ґолденів прийняли, бо вони були прийнятними. Тепер вони були американцями.

Та нарешті клубок почав розплутуватися. Ось що стало причиною їхнього краху: братня суперечка, несподівана метаморфоза, з’ява в житті старого вродливої й цілеспрямованої молодої жінки, убивство. (Більше, ніж одне вбивство.) І — нарешті — порядна робота розвідки десь далеко, в країні, що не мала назви.

Ось така була їхня нерозказана історія, їхня вибухла планета Криптон: історія сльозлива, як зазвичай буває з тим, що приховується.

Гранд-готель над гаванню любили всі — навіть ті, хто був занадто бідним, аби переступити його поріг. Кожен бачив його інтер’єр у фільмах, часописах про кіно й у мріях: знамениті сходи, басейн, навколо якого байдикують красуні-купальниці, лискучі пасажі з бутиками й майстернями кравців, котрі за вечір могли відтворити ваш улюблений костюм, якщо ви вже вибрали той гарус чи габардин, який вам до вподоби. Кожна жива душа знала про фантастично вправних, безмірно гостинних і глибоко відданих справі працівників, для яких готель був, наче сім’я, які оточували його належною патріархові шаною і завдяки яким кожен, хто потрапляв у його стіни, відчував себе королевою чи королем. Це було місце, покликане вітати іноземців — певно, із вікон готелю іноземці виглядали на гавань, на прекрасну затоку, від котрої місто, що його не можна назвати, отримало свою назву, і милувалися громаддям суден, що погойдувалися перед ними на хвилях: моторних човнів, вітрильників і прогулянкових катерів усіх можливих форм, розмірів і кольорів. Кожен знав історію народження міста — як британці забажали його саме через його прекрасну гавань, як вели перемовини з португальцями, аби ті видали принцесу Катерину за короля Карла ІІ; а що вродою бідолашна Катерина не відзначалася, то й посаг за нею мав бути такий, що гай-гай, — особливо, якщо врахувати, що Карл ІІ поклав око на якусь красуню; отож місто увійшло до посагу, а Карл одружився з Катериною й потім до кінця життя не звертав на неї уваги, зате британці ввели у гавань свій флот і запустили масштабний меліораційний проєкт, аби об’єднати сім островів і збудувати на них форт, а потім місто, а за цим пішла Британська імперія. Це було місто, збудоване іноземцями, тож цілком природно було приймати їх у цьому готелі, у величному палаці з вікнами на гавань, що була причиною виникнення міста. Та служив він не тільки іноземцям — для такого це була занадто романтична будівля: з кам’яними мурами, червоним куполом, що заворожувала, осяюючи бельгійськими канделябрами й тебе, і стіни та підлогу, оздоблені витворами мистецтва, меблями й килимами з кожного закутка тієї величезної країни, яку не можна назвати, і якщо ти був молодим і хотів справити враження на свою кохану, то якось знаходив гроші на те, щоби привести її до готельної надморської вітальні, і поки морський бриз пестив ваші обличчя, ви пили чай чи лаймовий сік, закушуючи сендвічами з огірком та тістечками, і вона кохала б тебе за те, що ти привів її до чарівного серця цього міста. А на наступному побаченні ти знову прийшов би з нею сюди, до китайського ресторану на першому поверсі, і це залагодило б справу.

Після відходу британців готель став своїм для знатних людей того міста, тієї країни й усього світу — принци, політики, кінозірки, духовні лідери, найвідоміші й найвродливіші обличчя того міста, тієї країни й усього світу штовхалися за місце в його коридорах — і він став символом міста, якого не можна назвати, такою ж мірою, як Ейфелева вежа, Колізей або та статуя у Нью-Йоркській бухті, яка зветься Свободою, що осяює світ.

Зі старим гранд-готелем був пов’язаний один засновницький міф, у який вірив кожен мешканець міста, що його не можна назвати, хоч він був далекий від правди, — міф про свободу, про повергнення британських імперіалістів, так само, як у американців. Оповідалося в ньому про те, що на початку двадцятого сторіччя імпозантний літній пан у фесці, що якраз виявився найбагатшим чоловіком у країні, яку не можна назвати, спробував якось потрапити до іншого, старішого гранд-готелю в тій околиці, і його не впустили з огляду на його расу. Імпозантний літній пан, повільно кивнувши головою, подався геть, придбав чималий шмат землі далі по вулиці й вибудував на ньому найкрасивіший і найвеличніший готель з усіх, що коли-небудь існували в місті, якого не можна назвати, в країні, якої не можна розпізнати, і невдовзі довів до банкрутства той готель, до якого його колись не впустили. Отож цей готель став у людській свідомості символом непокори, символом перемоги над колонізаторами у їхній власній грі й витіснення їх у море, і навіть коли достеменно з’ясувалося, що нічого такого насправді не трапилося, це нічого не змінило, адже символ свободи й перемоги набагато потужніший, ніж факти.

Минуло сто п’ять років. І тоді, 23 листопада 2008 року, десятеро бойовиків, озброєних автоматичною зброєю й ручними гранатами, випливли човном із ворожої сусідньої країни на захід від країни, яку не можна назвати. У рюкзаках вони везли боєприпаси й важкі наркотики: кокаїн, стероїди, ЛСД, а також шприци. На шляху до міста, якого не можна назвати, вони захопили траулер, покинули свій човен, перетягнувши на борт траулера дві шлюпки, і вказали капітанові, куди він має пливти. Наблизившись до берега, вони вбили капітана й пересіли до шлюпок. Пізніше ніхто не міг зрозуміти, чому берегова охорона не помітила й не перехопила їх. Вважалося, що узбережжя перебуває під надійною охороною, але тієї ночі щось пішло не так. Коли шлюпки прибилися до берега, бойовики розділилися на малі групи й пробралися до обраних цілей: залізничного вокзалу, лікарні, кінотеатру, єврейського центру, популярного кафе й двох п’ятизіркових готелів. Одним із них був готель, описаний вище.

Напад на вокзал розпочався о 21:21 і тривав півтори години. Двоє бойовиків стріляли, куди бачили, і загинуло п’ятдесят вісім осіб. Залишивши вокзал, терористи потрапили в оточення біля міського пляжу, де одного застрелили, а другого спіймали. Тим часом, о 21:30, інший загін убивць підірвав автозаправку й відкрив стрілянину по єврейському центру, коли люди кинулися до вікон. Згодом вони заатакували сам центр, де загинуло сім людей. Десятеро загинули у кафе. Упродовж наступних сорока восьми годин в іншому готелі загинуло біля трьох десятків людей.

На готель, оточений загальною любов’ю, напали увечері біля 21:45. Першими загинули гості навколо басейну, після чого бойовики рушили до ресторанів. Молода працівниця ресторану «Надморська вітальня», куди юнаки приводили подруг, аби справити на них враження, випустила багатьох гостей через службовий вхід, але сама загинула, коли бойовики увірвалися в ресторан. У хід пішли гранати, й розпочалася кривава бійня, що переросла в триденну облогу. Назовні зібралися команди телевізійників та натовп людей, і хтось крикнув: «Готель горить!» Язики вогню вихоплювалися з вікон горішнього поверху, полум’я охопило також знамениті сходи. Серед тих, хто потрапив у вогненну пастку й згорів у пожежі, були дружина й діти менеджера готелю. Бойовики мали плани поверхів готелю, які були точніші від тих, що мали силові структури. Щоб постійно триматися на ногах, вони приймали наркотики, а ЛСД — котрий не є психостимулятором — у поєднанні з іншими наркотиками (які є), викликав у кілерів маніакальну галюциногенну істерію, і, вбиваючи, вони реготали громовим реготом. Назовні команди телерепортерів показували, як гості втікають із готелю, а терористи по телевізору дізнавалися, яким шляхом вони втікають. До кінця облоги загинуло понад тридцять людей, у тому числі багато працівників готелю.

Ґолдени, коли ще носили своє покинуте справжнє прізвище, жили в найпрестижнішому районі міста, у закритому житловому комплексі на найбільш ексклюзивному пагорбі, у просторому сучасному будинку, що височів над резиденціями в стилі ар-деко, вишикуваними над затокою Бек-Бей, до котрої щовечора пірнало сторч головою червоне сонце. Можемо уявити їх там — старого, що тоді не був ще таким старим, та його синів, також молодших: великого геніального неповороткого агорафобічного незграбу-первістка, середнього — з його нічними втечами та портретами людей із найвищого суспільства, та наймолодшого хлопця, в якому ховалась темрява й сум’яття; і схоже на те, що старий упродовж багатьох років заохочував їх до гри в називання себе античними іменами — так само, як від раннього віку він наставляв їх, що вони не звичайні люди, а цезарі, боги. В арабів і персів римські імператори, а пізніше візантійські монархи, були відомі як Кайсар-і-Рум, римські кесарі. А якщо Рим звався Румом, то вони, королі східного Риму, були Румі. Це привело їх до студій над творчістю містика й мудреця Румі, відомого як Джалаледдін Балхі, чиїми цитатами батько з синами перекидалися, мов тенісними м’ячиками: те, чого ти шукаєш, шукає тебе; ти Всесвіт у безпам’ятному танці; оточи себе злою славою; розгортай власний міф; продай свій розум і купи сум’яття; підпали своє життя й шукай тих, хто роздуватиме полум’я і якщо прагнеш зцілитися, дозволь собі занедужати — аж доки ці лікувальні мудрості так їм не обридли, що вони взялися для сміху вигадувати власні: якщо хочеш бути багатим, стань бідним; якщо хтось тебе шукає — це той, кого шукаєш ти; якщо хочеш стати правильно, стань на голові.

Пізніше вони перестали бути Румі й зробилися латинізованими Юліями, синами Цезаря, що самі були або мали стати Цезарями. Це був старовинний рід, який нібито міг простежити свій родовід аж до Александра Великого — котрий, як стверджував Плутарх, був сином самого Зевса, — тож були щонайменше рівнею Юліям-Клавдіям, котрі виводили свою генезу від Юла, сина праведного Енея, троянського принца, а тим самим від Енеєвої матері, богині Венери. Що стосується слова «Цезар», воно мало принаймні чотири варіанти походження. Чи перший Цезар убив caesai, як мавританці називали слона? Чи мав він на голові густе волосся — caesaries? Чи мав сірі очі, oculis caesiis? Чи його ім’я походить від дієслова caedere, розтинати, оскільки народився він шляхом кесаревого розтину?

— Очі в мене не сірі, а мати народила мене природним шляхом, — сказав старий. — І моє волосся, хоч нікуди не поділося, поріділо, і я не вбив жодного слона. До дідька першого Цезаря. Я волію бути Нероном, останнім із них.

— А ми тоді хто? — запитав середній син.

— Ви — мої сини, — відповів, знизавши плечима, патріарх. — Виберіть собі свої імена.

Згодом, коли надійшла пора виїжджати, вони виявили, що старий звелів зробити для них подорожні документи на їхні нові імена, і не здивувалися. Це був чоловік, який вирішував усі питання.

А ось, немов на старовинній світлині, дружина старого — невелика сумна жінка з сивуватим волоссям, зібраним у неохайний кок, і пам’яттю про самокалічення в очах. Цезарева дружина: зобов’язана бути поза підозрою, еге ж, але й приречена на найгіршу роботу в світі.

Увечері 26 листопада щось трапилось у великому домі — якась суперечка між Цезарем і його дружиною, тож вона викликала водія з «мерседесом» і в сум’ятті залишила будинок, вирушивши шукати заспокоєння серед друзів, і таким от чином опинилася в «Надморській вітальні» готелю, оточеного загальною любов’ю, і саме їла сендвічі з огірком і запивала щедро підсолодженим свіжим лаймовим соком, коли всередину увірвалися бойовики, що весело гиготіли під впливом галюцинацій, шалено обертаючи очима в оточенні психоделічних уявних птахів, що пурхали в них над головами, і розпочали вбивчу стрілянину.

І звичайно, що цією країною була Індія, а містом, певна річ, Бомбей, а будинок, звісно ж, був розташований у фешенебельному кварталі Валкешвар на Малабарському пагорбі, і так, звісно ж, ідеться про напад ісламських терористів з Пакистану, організований угрупованням Лашкар-е-Тайба, «Армією правовірних»: спершу на залізничний вокзал, раніше відомий під назвою Термінал Вікторії, або ж Ві-Ті, а сьогодні, як і все інше в Бомбеї/Мумбаї, перейменований на честь героїчного повелителя маратхів Шиваджі, а потім на кав’ярню «Леопольд» у Колабі, готель «Оберон Трайдент», кінотеатр «Метро», лікарню «Кама-енд-Алблесс», Єврейський хабадський центр та готель «Тадж-Магал Палас-енд-Тауер». І, звичайно, — після трьох днів облоги й боїв мати двох старших хлопців Ґолденів (про матір наймолодшого сина скажемо більше згодом) виявилася однією з загиблих.

Коли старий довідався, що його дружина потрапила в пастку в готелі, у нього підкосилися коліна, і він би скотився мармуровими сходами свого мармурового будинку, з мармурової вітальні прямо на мармурову терасу, якби поруч не опинився слуга, що спіймав його; але тоді поруч завжди був якийсь слуга. Старий втримався на ногах, сховав лице в долонях, і тіло його затрусилося від ридання — такого гучного й конвульсивного, що здавалося, ніби глибоко в ньому сидить якась істота й намагається вирватися на волю. До самого кінця нападу він залишався в молитовній позиції на вершині мармурових сходів, відмовляючись їсти й спати, гамселячи себе кулаком у груди, немов професійний плакальник на похороні, і проклинаючи себе. Я не знав, що вона туди подалася, плакав він, я мусив здогадатися, навіщо я її відпустив. У ті дні повітря в місті, навіть у полудень, видавалося темним, неначе кров, темним, неначе дзеркало, і старий побачив у ньому своє відображення, і йому не сподобалось те, що він побачив; а візія ця була настільки потужною, що хлопці також її побачили, і після того, як прийшла лиха звістка, що закінчила все їхнє дотеперішнє життя, і прогулянки у вихідні навколо іподрому в товаристві представників давніх бомбейських родин та новобагатьків, сквош, бридж, плавання, бадмінтон і гольф у клубі «Віллінґдон», акторки-старлетки та гарячий традиційний джаз — усе це щезло назавжди, потонувши в морі смерті, сини пристали на оголошене їм батькове бажання залишити назавжди цей мармуровий палац і це поруйноване розсварене місто, в якому він стояв, а заразом усю цю брудну, корумповану, беззахисну країну, їхнє все, що батько тепер раптово, а може, й не так раптово зненавидів, і вони погодилися дощенту стерти з пам’яті, чим це все було для них, і ким вони були в ньому, і що вони втратили: жінку, на яку нагримав чоловік, накликавши фатальний кінець, і яку двоє синів любили, а пасинок колись так принизив, що вона спробувала накласти на себе руки. Вони витруть цю дошку начисто, створять собі нові ідентичності, перетнуть світ і стануть іншими, ніж були. Вони втечуть із історичного в особисте, і в Новому Світі особисте стане єдиним, чого вони шукатимуть, єдиним, чого вони очікуватимуть, аби стати окремими, індивідуальними, самотніми й самотужки доходити до власного порозуміння зі щоденним життям — поза історією, поза часом, наодинці. Жодному з них не спало на думку, що їхнє рішення було наслідком колосального відчуття, що це їм просто належить, переконання, що вони можуть отак просто відійти від учорашнього дня й перейти в завтрашній, мовби він не належав до того самого тижня, можуть переміститися поза межі пам’яті, коріння, мови й раси в країну самості, зобов’язаної лише самій собі, інакше кажучи — Америку.

Якими ж несправедливими були ми до неї, неживої жінки, пояснюючи її відсутність у Нью-Йорку її невірністю. Якраз її відсутність, її трагедія надавала сенс присутності її родини серед нас. Вона надавала значення цій історії.

Коли померла дружина імператора Нерона Поппея Сабіна, той спалив на похороні стільки ладану, скільки Аравія могла би постачати десять років. Але у випадку Нерона Ґолдена весь ладан світу не зміг би остаточно перебити бридкого запаху.

Правничий термін бенамі звучить майже на французький манір: ben-ami, спонукаючи довірливих помилково вважати, що це означає «добрий друг», bon ami, або «коханий», bien-aimé, або щось подібне. Але насправді це слово має перське походження і його корінь не ben-ami, а bé-námi. Bé — це префікс, що означає «без», а nám значить «ім’я»; таким чином, benami — це «безіменний», або ж анонім. В Індії угода бенамі — це купівля нерухомості, при якій гаданий покупець, на чиє ім’я вона купується, є лише підставною особою, яку використовують, аби приховати справжнього власника. У давньому американському сленгу бенамі називали beard — «бородою».

У 1988 році уряд Індії прийняв Акт (заборони) операцій бенамі, котрим оголосив такі угоди незаконними, а водночас дав державі можливість реквізувати нерухомість, що перебувала у «власності бенамі». Залишилося, однак, чимало лазівок. Одним зі способів, якими держава намагалася ці лазівки прикрити, було запровадження системи Аадхаар. Аадхаар — це дванадцятизначний номер системи соціального страхування, пожиттєво присвоєний кожному громадянинові й кожній громадянці Індії, використання якого є обов’язковим у всіх фінансових операціях та операціях із нерухомістю, що дозволяє таким чином відстежувати участь громадян у цих операціях електронним шляхом. Однак чоловік, відомий нам під ім’ям Нерона Ґолдена, що понад два десятки років був американським громадянином і батьком американських громадян, випереджав події. Коли сталося те, що сталося, і все вийшло на світло денне, ми дізналися, що дім Ґолденів у ста відсотках належав певній пані літнього віку, тій самій пані, котра була старшою з двох довірених осіб Нерона, а поза цим не можна було довести існування жодних інших юридичних документів. Але сталося те, що сталося, і після того розвалилися навіть стіни, які Нерон так дбайливо зводив, і розмах його злочинної діяльності постав перед нами у всій своїй відразливій повноті, оголений у денному світлі правди. Це буде у майбутньому. А поки що він був просто Н. Ю. Ґолденом, нашим багатим і — як ми виявили — простацьким сусідом.

У таємному, порослому травою чотирикутнику Садів я повзав, перш ніж навчився ходити, ходив, перш ніж навчився бігати, бігав, перш ніж навчився танцювати, танцював, перш ніж навчився співати, а потім танцював і співав, доки не навчився завмирати в тиші, і нерухомо стояв, прислуховуючись до серця Садів, літніми вечорами у зблисках світлячків, і став, принаймні у власному уявленні, митцем. Якщо точніше, потенційним кіносценаристом. А у мріях — навіть режисером, а якщо вжити давню піднесену формулу — творцем авторського кіно.

Досі я ховався за першою особою множини й можу до цього повернутися, але тепер збираюся себе представити. Я є. Але в певному сенсі я не надто відрізняюся від своїх персонажів, що також маскували своє єство — тієї сім’ї, чиє прибуття в мої околиці підсунуло мені великий проєкт, якого я шукав, дедалі більше втрачаючи надію. Якщо Ґолдени затято намагалися стерти своє минуле, то я, котрий узяв на себе роль їхнього хронікаря — і, можливо, їхнього уявлювача, імажинера, як називають тих, хто вигадує атракціони в диснеївських тематичних парках — самоусуваюся за своєю натурою. Як там писав Ішервуд у зачині «Прощання з Берліном»? «Я — фотокамера з відкритим об’єктивом, цілком пасивна, що реєструє, не думаючи». Але то було хтозна-коли, тепер же настала епоха розумних фотоапаратів, що думають замість людини. Може, я і є таким розумним фотоапаратом. Я реєструю, але не зовсім пасивний. Я думаю. Я змінююся. Можливо, я навіть вигадую. Зрештою, бути імажинером — це зовсім не те, що бути буквалістом. Намальована Ван Гогом зоряна ніч зовсім не нагадує фотографію зоряної ночі, а проте залишається визначним зображенням зоряної ночі. Давайте просто погодимося, що я віддаю перевагу живопису над фотографією. Я — фотоапарат, що малює.

Звіть мене Рене. Мені завжди подобалось те, що наратор «Мобі Діка» насправді не відкриває свого імені. Звіть-мене-Ізмаїлом міг би «насправді», себто в тривіальній Реальності поза межами величної Дійсності роману, він міг зватися… та як завгодно. Він міг би зватися Бред, або Тріґ, або Орнет, або Скайлер, або Зік. Він міг би зватися навіть Ізмаїлом. Ми не знаємо, а отже, подібно до свого великого попередника, попереджаю, що не представлюся прямо: мене звати Рене. Звіть мене Рене — це найбільше, що я можу вам запропонувати.

Їдемо далі. Мої батьки були викладачами університету (помічаєте спадкову професорську нотку в їхнього сина?), що купили наш будинок біля рогу Салліван-стріт і Г’юстон-стріт ще в юрському періоді, коли все було дешеве. Познайомтеся з ними: Ґейб і Дарсі Унтерлінден — довголітня подружня пара, не лише шановані вчені, але й оточені любов’ю студентів викладачі, і, так само, як великий Пуаро (він вигадка, але не можна мати всього, як казала Міа Ферров у «Пурпуровій троянді Каїру»)… бельгійці. Бельгійці в далекому минулому, поспішно уточнюю, а споконвіку американці, хоча Ґейб невідь-чому вперто не полишав чудернацького, виразного й великою мірою надуманого панєвропейського акценту, а Дарсі говорила, як природжена янкі. Обоє професорів грали в пінг-понг (вони кинули виклик Нерону Ґолдену, дізнавшись, що він полюбляє цю гру, але той начисто їх розгромив, хоч грали вони цілком порядно). Обоє цитували одне одному поезію. Обоє були фанатами бейсболу і, ох, узалежненими від реаліті-ТБ хихотунами, шанувальниками опери й авторами постійно планованої, але так ніколи й не написаної монографії про цей жанр, яку мали назвати «Краля завжди помирає».

Вони любили своє місто за те, що воно не схоже на решту країни.

— Рим — це не Італія, — повчав мене батько, — а Лондон — це не Анхлія, а Париж — це не Франція, а місце, де ми жиуемо — це не Сполучені Штати Америки. Це Нью-Йорк.

— Між метрополією і внутрішніми районами, — вставляла свою примітку мати, — завжди існує неприязнь, завжди чужість.

— Після одинадцятого уересня Америка намахається удавати, що уона нас любить, — промовив тато. — Скільки це уже триуає?

— Не так уже й довго, насеру його матері, — закінчила мати його думку. (Вона мала звичку лаятися. При цьому стверджувала, що цього не помічає. Лайка просто зривалася їй із язика.)

— Це мильна бульбашка, як усі тепер кажуть, — продовжив батько. — Це як у тому фільмі з Джимом Керрі, тільки у масштабі уеликого міста.

— «Шоу Трумена», — охоче уточнила мати. — А бульбашка охоплює навіть не ціле місто, бо вона зроблена з грошей, а гроші розподілені нерівномірно.

У цьому вони не погоджувалися з поширеним переконанням, що бульбашка створена з прогресивних поглядів, натомість вважали, як пристало порядним постмарксистам, що лібералізм є економічно обумовленим.

— Може, Бронкс, Квінз не зоусім у цій бульбашці, — припустив батько.

— Стейтен-Айленд абсолютно не в ній.

— Бруклін?

— Бруклін. Так, мабуть, у бульбашці. Частково.

— Бруклін — це сила… — розпочав батько, після чого вони в один голос закінчили свій улюблений і часто повторюваний жарт, — але він лежить у Брукліні.

— Спрауа у тому, що у цій бульбашці нам добре, та й тобі теж, — сказав батько. — Ми не хотіли б жити у якомусь республіканському штаті, а ти просто загнувся би у такому-от Канзасі, де не уїрять у еволюцію.

— Певною мірою Канзас спростовує теорію Дарвіна, — поринула в міркування мати. — Він доводить, що не завжди виживають найздібніші. Іноді замість них виживають найменш здібні.

— Але йдеться не тільки про коубоїв-придуркіу, — мовив батько, і мати перебила:

— Ми не хочемо жити в Каліфорнії.

(У цій точці їхня теорія бульбашки заплуталася, до економічного виміру додався культурний: східне узбережжя проти західного, Біґґі-а-не-Тупак. Їх, схоже, не обходила суперечність їхніх поглядів.)

— Отже, бачиш, хто ти такий, — оголосив мені батько. — Хлопчик у бульбашці.[6]

— Ми живемо в часи чудес і див, — процитувала мати. — Й не плач, малий, не плач, курва, не плач.

Я прожив щасливе дитинство з викладачами. У серці бульбашки лежали Сади, і Сади додавали бульбашці сердечності. Я виріс у зачаруванні, надійно захищений від кривди, закутаний у кокон ліберального шовку середмістя, і це додавало мені невинної відваги, хоч я й усвідомлював, що назовні, де не діє чарівне закляття, на дурника-донкіхота чекають темні вітряки цього світу. (І все ж, «єдиним виправданням привілейованості, — повчав мене батько, — є використати її з якоюсь користю».) Школу я відвідував у Літл-Ред, а коледж — на площі Вашингтона. Усе життя містилося в межах десятка кварталів. Батьки мої були більш спраглі пригод. Батько вчився в Оксфорді за програмою Фулбрайта, а після закінчення разом з одним своїм британським товаришем на «міні-тревеллері» проїхав через усю Європу й Азію — Туреччину, Іран, Афганістан, Пакистан, Індію — ще в той згаданий раніше юрський період, коли планетою швендяли динозаври й такі подорожі можна було здійснювати, не ризикуючи втратити голову. Донесхочу наситившись широким світом, він повернувся додому, де став одним із трьох, поруч із Берроузом та Воллесом, великих істориків Нью-Йорка, написавши разом із цими двома добродіями багатотомну класичну працю «Метрополіс» — вичерпну історію міста Супермена, де жили всі ми, де щоранку на східці перед порогом потрапляла свіжа «Дейлі Пленет» і де через багато років після старого Супера у Квінз поселився Спайдермен. Якось, коли ми йшли з ним по Вілидж, він показав місце, де колись стояв будинок Аарона Бьорра, а іншого разу, під мультиплексом на розі Другої авеню та Тридцять другої вулиці він оповів мені історію про битву в Кипс-Бей і про те, як Мері Ліндлі Мюррей врятувала змушених до втечі американських солдатів Ізраеля Патнема, запропонувавши британському генералові Вільяму Гау припинити переслідування й завітати на чай до її розкішного будинку, Інклберґа, на вершині пагорба, пізніше відомого як Мюррей Гілл.

Моя мати також була по-своєму безстрашною. Замолоду вона працювала у службі здоров’я з наркоманами та з дрібними фермерами в Африці. Після мого народження вона звузила свої горизонти й спочатку стала експертом у сфері дошкільної освіти, а згодом професором психології. Наш будинок на Салліван-стріт, у дальшому кінці від резиденції Ґолденів, був переповнений милим непотребом, що вони зібрали за життя: витертими перськими килимами, африканськими дерев’яними статуетками, фотографіями, планами й гравюрами обох ранніх «Нових» міст на острові Мангеттен — Амстердама та Йорка. Був там куточок, присвячений відомим бельгійцям, а в ньому оригінал малюнка з Тентеном, що висів поруч із Ворголовою шовкографією Діани фон Фюрстенберґ і знаменитим голлівудським фотокадром зі «Сніданку в Тіффані» із зображенням прекрасної кінозірки з довгим мундштуком, яку колись знали під ім’ям міс Едда ван Гемстра, а пізніше покохали як Одрі Гепберн; під ними на маленькому столику лежало перше видання «Спогадів Адріана» Марґеріт Юрсенар, поруч із фотографіями мого тезки Маґрітта у своїй студії, велосипедиста Едді Меркса й Черниці-Співачки. (Жан-Клод Ван Дам відбору не пройшов.)

Та навіть зібравши цей куточок бельгіани, батьки не шкодували критичних висловів на адресу країни свого походження, коли мали висловитися з цього приводу.

— Король Леопольд ІІ і Вільна держава Конго, — казала мати. — Найгірший зі всіх колонізаторів, найзажерливіша система в історії колоніалізму.

— Ну, а сьогодні, — докидав батько. — Моленбек. Єуропейський центр фанатичного ісламу.

На почесному місці, на камінній полиці у вітальні, спочивала кількадесятирічна незаймана плитка гашишу, досі в оригінальній дешевій целофановій обгортці, на якій стояла офіційна печатка якості афганського уряду із зображенням місяця. В Афганістані за часів короля гашиш був легальний і був доступний у трьох видах упаковок, що підлягали чіткому контролю цін і якості: «Афганське золото», «Срібло» і «Бронза». Але те, що мій батько, який ніколи травичкою не бавився, тримав на почесному місці на каміні, було чимось раритетнішим, чимось легендарним, майже окультним.

— «Афханський місяць», — пояснив батько. — Уїд ньохо в епіфізі посередині лоба уїдкривається третє око, ти стаєш ясновидцем, і мало яка таємниця уїд тебе сховається.

— А чого ж ти ніколи його не пробував? — запитав я.

— Бо суїт без таємниць — це усе одно, що картина без тіней, — відповів він. — Якщо бачиш забагато, нічого не уидно.

— Він має на увазі, — втрутилася мати, — що: а) ми віримо в те, що мозок треба вживати, а не дурманити його; б) правдоподібно, він розведений чи, як ті гіпі колись казали, «розбодяжений» якимось гидотним галюциногеном і в) можливо, я б рішуче протестувала. Не знаю. Він ніколи мене не випробовував.

Ті гіпі — можна подумати, ніби сама вона нічого не пам’ятала про сімдесяті, не носила шкірянки й бандани чи не мріяла бути Ґрейс Слік.

«Афганського сонця», якщо хочете знати, не існувало. Сонцем Афганістану був король, Захір-шах. А потім прийшли росіяни, а після них фанатики, і світ змінився.

Зате «Афганський місяць»… він допоміг мені в найтемніші хвилини мого життя, а мати вже не могла проти цього протестувати.

А ще були книжки, куди ж без них — книжки, що, наче хвороба, вражали кожен закуток нашого запущеного, щасливого дому. Я почав писати, бо як же інакше з такими предками, а фільми замість романів чи біографій обрав, певно, тому, що знав: старих мені не переплюнути. Але доки Ґолдени не переїхали до великого дому на Макдуґал-стріт, навскоси через Сади від нашого, моє творче натхнення від часу закінчення коледжу буксувало. Керований безмежним юнацьким егоїзмом, я почав свого часу вигадувати грандіозний фільм або цикл фільмів на зразок «Декалогу», що піднімає теми міграції, трансформації, страху, небезпеки, раціоналізму, романтизму, зміни статевої поведінки, міста, боягузтва й відваги; не менше, ніж панорамний портрет моєї епохи. Стилем, який я обрав би, було б щось, що я для себе називав оперним реалізмом, а темою — конфлікт між Я та Іншим. Я намагався створити фікційний портрет своєї околиці, але це була історія без рушійної сили. Мої батьки не мали в собі того приреченого героїзму справжніх опернореалістичних головних героїв, не відзначалися ним також наші сусіди. (Боб Ділан переїхав ще хтозна-коли.) Мій викладач кінознавства, славнозвісний-суперзірковий-афроамериканський-режисер-у-червоній-бейсбольній-кепці, прочитавши мої ранні сценарії, бундючно заявив:

— Цілком пристойно зроблено, юначе, але де кров? Це все занадто спокійно. Де рушій? Взяв би ти, може, посадив у тих довбаних Садах якусь летючу тарілку. Чи будинок висадив у повітря. Просто щоб щось трапилося. Нароби трохи галасу.

Я не знав, як це зробити. А тоді прибули Ґолдени, і вони стали моєю летючою тарілкою, моїм рушієм, моєю бомбою. Я відчув захват молодого митця, який отримав тему, немов подарунок у святочній пошті. Я почувався сповненим вдячності.

Ми живемо в часи літератури факту, казав мені батько.

— Узяв би ти й перестав уигадувати. Переконайся у першій-ліпшій книжкоуій крамниці, — сказав він, — уесь рух уїдбувається при столах із літературою факту, а уигадані історії припадають пилом.

Але то був світ книжок. У фільмах була епоха супергероїв. У документалістиці ми мали полеміку Майкла Мура, «Сницаря Штайнера» Вернера Герцоґа, «Піну» Віма Вендерса і ще дещо. Але справжні гроші крутилися там, де був вимисел. Мій батько високо цінував і рекомендував мені твори й ідеї Дзиґи Вертова, радянського документаліста, котрий ненавидів драму й літературу. Його кінематографічний метод «Кіно-око» мав на меті — ні більше, ні менше — еволюцію людства в напрямку вищої, вільної від вигадки форми життя, «від неоковирного громадянина через поезію машини до досконалої електричної людини». Вітмену він би сподобався. Можливо, що Ішервудові-фотокамері також. Я, однак, упирався. Вищі форми я залишив своїм батькам і Майклові Муру. Я бажав вигадувати світ.

Бульбашка — делікатна річ, і часто вечорами мої домашні професори занепокоєно говорили про те, що вона може луснути. Їх тривожила політкоректність, їх тривожило, що одну їхню колегу в телевізорі впритул обсипала звинуваченнями двадцятирічна студентка, що не зійшлася з нею в поглядах на кампусну журналістику, а іншого колегу пропісочили в теленовинах за те, що він відмовився заборонити костюм Покахонтас на Геловін, а іншого колегу примусили відмовитися на рік принаймні від одного семінару через те, що він недостатньою мірою захищав «безпечний простір» якогось студента від накидання ідей, які студент вважав занадто «небезпечними» для своєї юної свідомості, а інший колега проігнорував студентську вимогу прибрати зі студмістечка статую президента Джефферсона попри той ганебний факт, що Джефферсон був рабовласником, а іншого колегу розгромили в пух і прах студенти з сімей із євангелістськими традиціями за те, що попросив їх прочитати графічний роман, намальований лесбійкою, а іншого колегу змусили скасувати постановку «Монологів вагіни» Ів Інслер, оскільки визначення жінок як осіб із вагінами дискримінує осіб, що ідентифікують себе як жінок без вагін, а ще інші колеги опиралися намірам студентів «витіснити з публічного дискурсу» відступників від ісламу, оскільки їхні погляди ображали невідступників від ісламу. Їх тривожило те, що молодь стає на підтримку цензури, заборон, обмежень; як до цього дійшло, питали вони мене, до цього звуження юної американської свідомості, ми починаємо боятися молодих.

— Звичайно ж, не тебе, синку, хто ж тебе злякається, — втішала мене мати, на що батько заперечував:

— А от за тебе ми боїмося, це прауда. Із цією борідкою а-ля Троцький, яку ти так уперто носиш, ти схожий мені на мішень для льодоруба. Моя тобі рада: уникай Мехіко, особлиуо району Койокан.

Вечорами вони сиділи у плямах жовтого світла, з книжками на колінах, загублені в словах. Вони скидалися на постаті з картини Рембрандта «Двоє філософів у глибокій задумі» й були ціннішими за будь-яке полотно; можливо, це були представники останнього такого покоління, а ми, ми, котрі є пост-, які приходимо опісля, шкодуватимемо, що не навчилися біля них чогось більшого.

Мені так їх бракує, що не знаходжу слів.

Час минав. Я знайшов собі подружку, втратив, знайшов іншу і так само її втратив. Мій таємний кіносценарій, найвимогливіший із-поміж моїх любовних романів, подивився скоса на ці потуги налагодити приречені в зародку стосунки з людськими істотами, наприндився й відмовився видати свої таємниці. На мене повною парою мчали мої Під Тридцять, а я, мов знепритомнілий персонаж німого кіно, безпомічно лежав на колії. (Мої літературно освічені батьки, без сумніву, воліли б, аби я відіслав тут до кульмінаційної сцени на залізничній колії у Форстеровій «Найдовшій подорожі».) Сади були моїм мікрокосмосом, і щодня я бачив, як витвори моєї уяви спрямовують на мене зустрічні погляди запалих очей із вікон будинків на вулицях Макдуґал і Салліван, благаючи про народження. Я мав їх усіх частинами, але цілісна картина від мене вислизала. Під номером ХХ на Салліван-стріт, на першому поверсі з доступом до саду, я поселив свого бірманського — я хотів сказати: м’янманського — дипломата У Лну Фну з ООН, чиє професійне серце розбила поразка в найдовшій за всю історію битві за пост Генерального секретаря, коли у двадцяти дев’яти раундах голосування поспіль не виявилося переможця, а в тридцятому його обійшов південнокореєць. За допомогою цього героя я планував досліджувати геополітику, зобразити тиск на ООН деяких найбільш авторитарних режимів світу, що домагалися цілковито заборонити образу релігійних почуттів, поставити руба дискусійне питання використання американського вето в інтересах Ізраїлю, а також влаштувати в Макдуґал-Салліван Ґарденз візит Аун Сан Су Чжі власною персоною. Крім того, я знав історію особистої драми У Лну Фну — смерті його дружини від раку, і підозрював, що той, загнаний у тупик подвійним крахом свого праведного життя, може збитися з чесного шляху і врешті погоріти на фінансовому скандалі. Щойно я про це подумав, як чоловік із запалими очима за вікном будинку номер ХХ на Салліван-стріт розчаровано похитав головою й відступив у тінь. Ніхто не любить бути негативним персонажем.

Моя уявлена спільнота була повним інтернаціоналом. Під номером 00 на Макдуґал-стріт жив іще один самітник — аргентино-американець, якому я дав тимчасове, робоче ім’я «пан Аррібіста» — кар’єрист. Щодо нього, як би там він не звався в остаточній версії, Маріо Флорида чи, скажімо, Карлос Герлінґем, синопсис у мене був такий:

Аррібіста, свіжоспечений громадянин, пірнає у велику країну — «його» країну, як йому мріється, — так, як людина, яка дістається до океану обітованого після довгої подорожі через пустелю, навіть якщо ніколи не навчилася плавати. Вона довіряє океану свою вагу, і той її витримує. Людина не тоне — принаймні не одразу.

І ще оце, що треба було розвинути ширше:

Упродовж усього свого життя Аррібіста був квадратним кілочком, що в поті чола намагався упхатися до круглого отвору. Чи він нарешті віднайшов квадратний отвір, до якого нарешті пасуватиме так, що голки не підточиш, а чи сам він заокруглився під час своїх довгих мандрів? (Якщо правильний другий варіант, то вся ця подорож не мала б сенсу, а принаймні під кінець мандрів він пасував би до того отвору, звідки вирушив. Йому більше до вподоби візія квадратного отвору, а прямокутна сітка міських вулиць, схоже, підтверджує такий стан справ.)

Певно, наслідком моїх особистих любовних поразок було те, що Аррібіста, як і добродій з ООН, колись утратив кохану жінку:

Його дружина також є плодом вимислу. Чи, радше, багато років тому перейшла з фактів до уяви, покинувши його задля іншого чоловіка — молодшого, вродливішого, з усякого погляду покращеної версії бідолашного Аррібісти, котрий, як йому самому було досконало відомо, був досить посередньо наділений усіма якостями, що так люблять жінки, — зовнішністю, красномовством, уважністю, теплом, щирістю. L’homme moyen sensible[7], який для того, щоб описати себе, використовує неточні заяложені звороти, як оцей-от. Чоловік, зодягнений у старі звичні слова, немов у твідовий костюм. Чоловік без властивостей. Ні, це неправда, поправляє себе Аррібіста.

Він нагадує собі, що має властивості. Хоч би таку, що коли поринає в потік свідомості, то починає себе очорняти, і в цьому несправедливий до себе. Насправді ж він є кимось абсолютно незрівнянним, незрівнянним цілком у дусі своєї нової країни, яка прославляє незрівнянність, яка відкидає принцип «все, як у людей». Аррібіста незрівнянний, бо не дав себе зрівняти з землею. Він досягнув свого, ще й як досягнув. Він багатій. Його історія — це історія успіху, історія дуже помітного успіху. Це американська історія.

І так далі. Уявні сицилійські аристократи в будинку прямо через Сади від Ґолденів — попередньо названі Віто і Бланкою Тальябуе, бароном і баронесою Селінунте — залишалися для мене загадкою, але я обожнював їхнє походження. Коли я уявляв, як вони ввечері виходять із дому, вбрані, як завжди, за останнім писком моди, прямуючи на бал у Метрополітен-музеї, або на кінопрем’єру в «Зіґфелді», або оглянути свіжу експозицію нового молодого художника в найновішій вестсайдській галереї, то думав про Вітового батька Б’яджо, котрий

А після цього виявиться, що вбитий молодик є родичем дона місцевої мафії, і той мафіозо заявить, що Б’яджо також мусить померти, аби заплатити за свій злочин, після чого почнуться заворушення, протести й висилання делегацій від місцевої влади та від Церкви, які переконуватимуть, що коли мафіозо уб’є місцевого аристократа, це буде занадто помітно, занадто складно приховати, цим мафіозо тільки стягнув би на себе зайві клопоти, тож для власного блага краще йому було б утриматись від убивства. І нарешті мафіозо зжалюється:

У кіносценаріях і синопсисах сценаріїв, які я тримав у голові так, як Петер Кін із «Засліплення» Канетті тримав цілі бібліотеки, «барон в апартаменті» залишався ув’язненим у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо на Сицилії сорок чотири роки, аж до своєї смерті; там він продовжував гуляти й забавлятися з повіями, їжу й питво йому щодня доставляли з сімейної кухні й винного підвалу; там, під час одного з нечисленних візитів його багатостраждальної дружини, був зачатий його син Віто (але народився вже там, де воліла багатостраждальна дружина — у її спальні в Кастельб’яджо); і коли він помер, його винесли в труні через головний вхід, ногами вперед, у супроводі почесної варти, що складалася головно з готельного персоналу й кількох повій. — А Віто, розчарований Палермо, мафією, а також своїм батьком, виріс, подався до Нью-Йорка і твердо постановив жити життям, цілком протилежним до батькового, зберігаючи цілковиту вірність своїй дружині Бланці, але відмовляючись провести бодай один вечір удома в товаристві жінки та дітей.

Боюся, що в читачів могло скластися невиправдано погане враження про мій характер. Я не хотів би, щоб ви думали про мене як про невдаху, неробу й тягар на шиї в батьків, що за три десятки років життя на землі не спромігся знайти нормальної роботи. Правда така, що я тепер, як і колись, рідко виходжу ввечері в місто, а вставав і встаю рано, попри безсоння, на яке страждаю все життя. Я також був (і досі залишаюся) активним членом групи молодих кінематографістів — ми всі разом навчалися в коледжі, — яка під керівництвом молодої енергійної індо-американської продюсерки-сценаристки-режисерки Сучітри Рой випустила цілу масу відеокліпів, готувала наповнення для сайтів часописів «Condé Nast» і «Wired», зняла документальні фільми, показані на каналах PBS та HBO, та три художні фільми з незалежним фінансуванням, що були схвально сприйняті критикою й узяті в прокат (усі три пройшли офіційний відбір фестивалів «Санденс» і SXSW, а два з них здобули Приз глядацьких симпатій), до яких нам вдалося залучити, за мінімальний гонорар, акторів найвищого класу: Джессіку Честейн, Кіану Рівза, Джеймса Франко, Олівію Вайлд. Я навів це стисле резюме для того, аби читач відчув, що опинився в добрих руках — у руках досвідченого й гідного довіри оповідача, оскільки моя оповідь набуває дедалі більш моторошних рис. А своїх колег по роботі я представляю через те, що їхня поточна критика цього проєкту, мого особистого, була й залишається для мене надзвичайно важливою.

Усе те довге спекотне літо ми обідали разом на літньому майданчику нашого улюбленого італійського ресторану на Шостій авеню, дещо південніше Блікер-стріт, захищені солідними літніми капелюхами й кремом із сонцезахисним фільтром 50, і я розповідав Сучітрі, над чим працюю, а вона ставила мені непрості запитання.

— Я розумію: ти хочеш, щоб твій «Нерон Ґолден» був якоюсь людиною-загадкою, це гарна ідея, так і має бути, — сказала вона. — Але яке питання ставить нам цей персонаж — таке, що в кінці має бути питанням усієї цієї історії?

Я відповів відразу, хоча до того моменту жодного разу не зізнався навіть самому собі, що її знаю.

— Цим питанням, — промовив я, — є питання про зло.

— У такому разі, — підсумувала вона, — рано чи пізно, і чим раніше, тим краще, треба почати зривати маску.

Ґолдени були моїм сюжетом, і хтось інший міг його поцупити. Журналісти-сенсаційники могли присвоїти мої знахідки на основі священного права «я-був-перший», сквотерського принципу «це-моя-територія». Я був тим, хто порпався в цьому бруді найдовше, сприймаючи себе майже як сучасну інкарнацію Алана Вебермана — так званого вілиджського «сміттєзнавця» сімдесятих років, котрий копирсався в смітнику Боба Ділана в намаганні з’ясувати таємні механізми текстів його пісень і подробиці його особистого життя, і хоч сам я ніколи так далеко не заходив, зізнаюся: я думав про це, думав накинутися на сміттєвий бак Ґолденів, мов кіт у пошуках риб’ячих кісток.

У такі часи ми живемо — коли люди приховують правду про себе, можливо, навіть від самих себе, і живуть у брехні, аж доки брехня не виявить тієї правди в геть непередбачуваний спосіб. І сьогодні, коли так багато приховано, коли ми живемо на поверхні, у тих образах себе, які виставляємо назовні й фальсифікуємо, шукач істини мусить узятися за лопату, розколоти поверхневий шар і пошукати під ним крові. Тільки от шпигування — нелегка справа. Ледве оселившись у своєму шикарному будинку, старий став одержимий страхом, що за ним шпигують шукачі істини; він звелів працівникам служби охорони прочесати резиденцію на предмет прослуховувальних пристроїв, а коли обговорював із синами сімейні справи, вживав «таємний код» — мови стародавнього світу. Він був переконаний, що всі ми сунемо носа в його справи; звичайно ж, саме це ми й робили, пліткуючи безневинно, по-сільському, керовані природними інстинктами простих людей, що збираються біля водозбірної колонки чи кулера, намагаючись допасувати нові частинки пазлу свого життя до цілої картини. З усіх нас я був найбільш допитливим, але засліпленим ірраціональною одержимістю. Нерон Ґолден цього не помічав, вбачаючи в мені — цілком несправедливо — нікудишнього нездару, який не знайшов можливості збити капіталу і якого через це можна скинути з рахуби, випустити з поля зору й зігнорувати; це досконало відповідало моїм цілям.

Була ще одна можливість, яка, зізнаюся, не спала на думку ані мені, ані жодному з моїх друзів, навіть у такі збуджені, параноїдальні часи, як наші. З огляду на те, що Ґолдени неприховано й рясно вживали алкоголь, невимушено почувалися в присутності жінок із відкритими обличчями і не проявляли жодних ознак сповідування котроїсь із основних релігій світу, ми навіть не підозрювали, що вони можуть бути… матінко моя… мусульманами. Принаймні за походженням. Вирахували це мої батьки.

— В інформаційну епоху, дорогий мій, — із цілком заслуженою гордістю заявила моя мати після того, як батьки закінчили своє дослідження за комп’ютерами, — смітник кожної людини виставлений на загальний огляд. Усе, що треба знати, — це як шукати.

У поколіннєвому плані в нашому домі все було немовби навиворіт. Я був інтернет-невігласом, а батьки — суперспецами. Я тримався осторонь від соцмереж і щоранку купував паперові випуски «Таймз» і «Пост» у крамничці на розі. Батьки натомість жили всередині своїх моніторів, створили собі аватарки в «Second Life» відразу, як цей віртуальний світ з’явився у мережі, і вміли відшукати «е-голку в копиці е-сіна», як полюбляла жартувати моя мати.

Саме батьки почали розсекречувати для мене минуле Ґолденів, бомбейську трагедію, котра погнала їх на інший кінець світу.

— Це було зоусім не складно, — пояснював батько, немов звертаючись до недоумка. — Це далеко не пересічні люди. Якщо людина уїдома, може уистачити просто задати пошук за зображенням.

— Все, що нам треба було зробити, — сказала з усмішкою мати, — це увійти прямо через центральний вхід, — вона протягнула мені течку. — Ось тобі, душко, досьє, — промовила, досконало імітуючи акцент детектива з класичних нуарів. — Аж серце рветься. Смердить гірше, ніж носовичок сантехніка. Не дивно, що вони хотіли залишити це все в минулому. Їхній світ розсипався, мов картковий будинок. Вони не змогли його скласти докупи й подалися сюди, де людей із поламаними долями, як собак нерізаних. Ясно. Сумна історія. Ми виставимо детальний рахунок за послуги з проханням про термінову сплату.

Того року знайшлися люди, які заявили, що новий президент — мусульманин, почалася ота вся маячня зі сфабрикованою метрикою, і ми не збиралися дозволити заманити себе в третьорядну пастку вузьколобої упередженості. Ми знали про Мухаммеда Алі й Каріма Абдул-Джаббара, і через кілька днів після того, як літаки врізалися в будинки, ми всі, що були в Садах, згідно постановили не оскаржувати безневинних за злочини винуватців. Ми пам’ятали ту боязливість, яка змушувала таксистів прикрашати панелі приладів прапорцями й клеїти на захисні екрани наліпки «Боже, благослови Америку», а напади на сикхів у тюрбанах змушували нас червоніти за неотесаність наших співвітчизників. Ми бачили хлопців у футболках «Не звинувачуйте мене — я індус» і не звинувачували їх, тільки нам було незручно, що вони відчувають потребу носити на собі конфесійні декларації, аби почуватися в безпеці. Коли місто заспокоїлося й повернулося в звичну колію, ми відчули гордощі за своїх співмістян, нью-йоркців, за їхній здоровий глузд, отож ні, тепер ми не збиралися влаштовувати істерик через це слово. Ми вже читали книжки про пророка, Талібан і так далі, й не вдавали, що все в них розуміємо, але я почував себе зобов’язаним дізнатися більше про місто, з якого прибули Ґолдени і якого вони не хотіли називати. Довгий час мешканці цього міста відчували гордощі за міжкультурну гармонію, багато індусів у ньому не були вегетаріанцями, а багато мусульман їли свинину, і це було прогресивне місце: його вищі ешелони були світськими, а не релігійними, і навіть тепер, коли цей золотий вік відійшов у минуле, насправді індуські екстремісти утискали ісламську меншість, тож цій меншості слід було співчувати, а не боятися її. Я дивився на Ґолденів і бачив космополітів, а не релігійних фанатиків, і це саме бачили мої батьки, тож ми залишили все, як є, і нам було з тим добре. Ми залишили все, що дізналися, для себе. Ґолдени втікали від терористичної трагедії й жахливої втрати. Їх варто було зустріти з відкритими обіймами, а не боятися.

Та я не можу відмовитися від слів, які злетіли мені з язика у відповідь на виклик Сучітри. Цим питанням є питання про зло.

Я не знав тоді, ані звідки взялися ті слова, ані що вони означали. Знав лиш напевно, що шукатиму відповіді на це питання, шукатиму в дусі Тентена й Пуаро, у своєму постбельгійському дусі, і що коли знайду її — отримаю історію, котру, як постановив, можу розповісти я і тільки я.

Жив колись лихий король, що змусив трьох своїх синів залишити дім, а тоді заточив їх у золотому домі, затуливши вікна золотими жалюзі й заблокувавши двері штабелями американських злитків, мішками іспанських дублонів, лотками французьких луїдорів та відрами венеційських дукатів. Та в кінці діти перетворилися на птахів, схожих на пернатих зміїв, і через комин вилетіли на волю. Але, опинившись на відкритому повітрі, вони виявили, що вже не можуть літати, й болюче попадали на дорогу, й залишились лежати, поранені й ошелешені, у стічній канаві. Навколо зібрався натовп, непевний, чи падущим птахозміям потрібно поклонятися чи їх боятися, аж доки хтось не кинув першого камінця. Після цього град каміння швидко затовк усіх трьох перевертнів, і самотній король у золотому домі побачив, як усе його золото в усіх його кишенях, усіх штабелях, усіх мішках, усіх відрах почало жевріти дедалі яскравіше й яскравіше, аж доки не зайнялося вогнем і не згоріло. Непослух моїх дітей погубив мене, промовив він, оточений високими язиками полум’я. Але це не єдина версія тієї історії. В іншій — сини не втекли, а загинули в полум’ї разом із королем. У третій версії вони повбивали один одного. У четвертій вони вбили свого батька, ставши заразом батьковбивцями й царевбивцями. Може навіть бути, що король був не такий уже й лихий або відзначався, крім численних ганебних рис, також кількома шляхетними. У нашу епоху запеклого спростовування дійсності нелегко погодитися щодо того, що насправді відбувається чи відбулося, щодо того, в чому суть справи, не кажучи вже про мораль або сенс тієї чи іншої оповіді.

Чоловік, що назвав себе Нероном Ґолденом, відгородився передовсім мертвими мовами. Він вільно володів грекою й латиною і змусив вивчити ці мови також синів. Іноді вони вели розмови мовою римлян чи афінців так, ніби то були буденні наріччя, лише два з мільйонів словників Нью-Йорка. Раніше, у Бомбеї, він сказав їм: «Оберіть собі античні імена», — і вибір синів показує, що їхні амбіції були більш літературними, більш міфологічними порівняно з імперськими поривами батька. Вони не прагнули бути королями, хоч наймолодший, варто зазначити, загорнувся в ореол божественності. Вони стали Петронієм, Луцієм Апулеєм та Діонісом. Відтоді, як вони зробили вибір, батько завжди називав їх прибраними іменами. Ім’я задумливого надламаного Петронія Нерон вимовляв як «Петро» чи «Петрон», що звучало радше як марка бензину чи текіли, аж нарешті остаточно спинився на «Петі», що перенесло хлопця з античного Риму в світи Достоєвського й Чехова. Другий син — жвавий, товариський, митець і міський бувалець, наполіг, що сам обере собі прізвисько. «Звіть мене Апу», — вимагав він, відкидаючи батькові заперечення («Ми не бенгальці!»), й не відгукувався на жодне інше ім’я, поки це скорочення не прижилося. А наймолодший, котрому з-поміж усіх них судилася найдивніша доля, став просто «Д».

Саме на трьох синів Нерона Ґолдена ми повинні тепер звернути свою увагу, зазначивши лише при нагоді те, що підкреслювали іноді всі четверо Ґолденів: що їхнє переселення до Нью-Йорка було не еміграцією, не втечею, а вільним вибором. Це може бути цілковитою правдою, якщо йдеться про синів, але у випадку батька, як ми переконаємося, особиста трагедія й приватні потреби могли бути не єдиними мотивами. Можливо, існували якісь люди, поза чиєю досяжністю він хотів опинитися. Трохи терпцю: я не відкриватиму всіх таємниць відразу.

Жевжикуватий Петя — убраний консервативно, але неодмінно стильно — повісив над дверима своєї спальні бронзову табличку зі словами свого тезки Гая Петронія, котрий у Плінія Старшого, Тацита і Плутарха згадується як arbiter elegantiarum, або elegantiae arbiter, законодавець витонченого смаку при дворі Нерона: «Дім свій, юначе, лиши і рушай до чужих берегів. Дальній пізнає Дунай тебе, і прохолодний Борей, і супокійне Канопуса царство, і ті, що споглядають, як родиться Феб і заходить». Вибір такої цитати був дивний, беручи до уваги те, що зовнішній світ його жахав. Але людина може мріяти і у своїх мріях бути інакшою, ніж є насправді.

Я бачив їх у Садах кілька разів на тиждень. Із кимось зблизився більше, з кимось менше. Але познайомитися з реальними людьми — це не те саме, що оживити їх як персонажів. Та до того часу я вже почав думати: просто записуй усе, як є. Заплющ очі й крути кіно в голові, відкрий очі й записуй. Але спочатку вони повинні були перестати бути моїми сусідами, які жили в Реальності і стати моїми персонажами, живими у Дійсності. Я вирішив почати з того, з чого почали вони — з їхніх античних імен. Підбираючи якийсь ключ до Петронія Ґолдена, я перечитав «Сатирикон» і поринув у дослідження меніпейської сатири. «Критикуй ментальні установки, — звучала одна з моїх нотаток для внутрішнього користування. — Це краще, ніж висміювати конкретних людей». Я прочитав ті кілька сатирівських драм, що дійшли до наших днів, «Циклопів» Евріпіда, вцілілі фрагменти «Рибалок» Есхіла, Софоклових «Слідопитів», а також сучасну переробку Софокла — «Слідопитів з Оксирінха» Тоні Гаррісона. Чи цей античний матеріал якось став мені в пригоді? Так, тим, що скерував мене до бурлеску й сластолюбства, якомога далі від претензійності трагедії. Мені сподобалися сатири, що витанцьовували в дерев’яних черевиках у п’єсі Гаррісона, і я занотував: «Петя — поганий танцюрист, із настільки абсурдною відсутністю координації, що людям видається кумедним». Тут можна було ще застосувати один сюжетний хід, бо і в «Рибалках», і в «Слідопитах» сатири наштовхуються на чарівних малят — у першій п’єсі це Персей, а в другій — Гермес. «Передбач можливість увести немовлят, наділених надлюдськими здібностями», — записав я в зошиті, а поруч, на полі, додав: «??? або — НІ». Отож я не мав певності не тільки щодо самої історії чи її центральної таємниці, але й щодо форми. Чи відіграватиме якусь роль сюрреальне, фантастичне? У цю мить я не був певний. А античні джерела не тільки допомагали, але й збивали з пантелику. Сатирівські п’єси, що, очевидно, були діонісійськими і брали свій початок, імовірно, від народних обрядів на честь цього бога. Пиятика, секс, музика, танці. Тож на кого в моїй історії вони мали би пролити найбільше світла? Петя «був» Петронієм, але його братом був Діоніс… у чиїй історії питання статі — або статевої ідентичності, якщо намагатися уникнути того слова, котрого так не любила його коханка, надзвичайна Рія — було б центральним… Я занотував: «Постаті братів до певної міри накладатимуться одна на одну».

З думкою про Апу я повернувся до «Золотого осла», але в моїй історії метаморфоза судилася іншому брату. (Знову персонажі взаємонакладаються.) Однак я зробив таку цінну нотатку: «У часи Луція Апулея «золота історія» була риторичною фігурою на позначення вигадки, буйної уяви, чогось у зав’язку неправдивого. Казки. Брехні».

Що ж стосується чудодійного маляти: замість попереднього «??? або — НІ» мушу ствердити, що без допомоги Есхіла й Софокла відповідь змінилася на «ТАК». У цій історії буде маля. Чарівне чи прокляте. Читачу: вирішувати тобі.

Печальна геніальна химерність чоловіка, якого ми називали Петею Ґолденом, була помітна для всіх із першого дня, коли в зимове надвечір’я він самотньо всівся на лавці в Садах — великий чоловік, ніби збільшена копія власного батька, замашний і масивний, із по-батьківськи гострим поглядом темних очей, які, здавалося, ретельно обстежують краєвид. Одягнений у кремовий костюм під важким твідовим пальтом у ялинку, рукавички й помаранчеве кашне, він тримав у правій руці фужер для мартіні, а біля нього на лавці стояв нестандартно великий шейкер і баночка з оливками, і поки Петя сидів у монологічній самотності і його подих привидом висів у січневому повітрі, він узяв і заговорив уголос, не до когось конкретного, пояснюючи теорію, яку він приписав режисерові сюрреалістичного кіно, Луїсу Бунюелю: чому ідеально сухе мартіні нагадує Непорочне зачаття Христа. Тоді йому було, здається, сорок два роки, і я, молодший на сімнадцять років, сторожко наблизився до нього по траві, готовий слухати, закоханий з першого погляду, як ті металеві стружки, що тягнуться до магніту, як міль, закохана у згубне полум’я. Наближаючись, я помітив у сутінках, що троє дітлахів, що бавилися в Садах, припинили свою гру, покинули гойдалки з драбинками й витріщили очі на цього дивного великого дядька, що говорив сам до себе. Вони не могли втямити, про що говорить цей ненормальний прибулець, але сама вистава їх тішила.

— Щоб приготувати ідеально сухе мартіні, — оповідав він, — треба взяти фужер для мартіні, покласти в нього оливку, а потім налити по вінця джину або, за останньою модою, горілки.

На таке непристойно-алкогольне патякання діти загиготіли.

— Тоді, — продовжив він, тицяючи лівим вказівним пальцем у повітря, — треба так прикласти пляшку вермуту до фужера, щоб один сніп світла пронизав пляшку і впав на фужер. І тоді треба випити, — він театрально відсьорбнув із фужера. — Цей я приготував раніше, — пояснив він дітям, що кинулися втікати, зі сміхом упиваючись почуттям переступу.

Сади були безпечним простором для всіх дітей, що мешкали в сусідніх будинках, тож ніхто їх там не глядів. Лише раз, після тієї лекції про мартіні, деякі матері в околиці занепокоїлися з приводу Петі, але насправді не було причини хвилюватися; діти не були його улюбленим гріхом. Це почесне місце було зайняте пиятикою. А його психічний стан не загрожував нікому, крім нього самого, хоч міг дезорієнтувати занадто вразливих. Уперше зустрівши мою матір, він заявив:

— Напевне, у молодості ви були дуже вродливою, але зараз ви стара й поморщена.

Ми прогулювалися в Садах усією сім’єю, коли Петя у своєму пальті, кашне й рукавичках підійшов, щоб познайомитися з моїми батьками, — і оце таке він сказав? Відразу після того, як привітався? Я обурився й уже відкрив рота, щоб його зганити, але мати взяла мене за руку й лагідно кивнула головою:

— Так, — погодилась вона. — Я бачу, що ви правдомовний чоловік.

«У спектрі»: до того я ніколи не зустрічався з цим терміном. Думаю, що в багатьох аспектах я відзначався наївністю, й аутизм для мене асоціювався хіба що з Дастіном Гоффманом у «Людині дощу» та іншими «ідіотами-савантами», як жорстоко їх називають, котрі відтворювали з пам’яті цілі списки простих чисел і креслили неймовірно точні карти Мангеттена. Петя, як ствердила моя мати, безперечно, у спектрі аутизму займав одну з високих позицій. Вона не була певна, чи він страждав від ВФА, високофункціонального аутизму, чи від СА, тобто синдрому Асперґера. Сьогодні Асперґер уже не вважається окремим діагнозом і поміщений на шкалу тяжкості захворювання в межах спектру. Але тоді, ще кілька років тому, більшість мала про нього таке ж туманне уявлення, як і я, і людей із цим синдромом часто вкидали до презирливої шухлядки «божевільних». Може, Петя Ґолден і знемагав від хвороби, але в жодному разі не був божевільним, навіть близько. Він був непересічною, вразливою, обдарованою й недієздатною людською істотою.

Він був неповоротким у рухах, а іноді, коли хвилювався, також робився незграбним у мовленні, заїкаючись і затинаючись, а водночас бісився через власну неспроможність. Крім того, він мав найбільш чіпку пам’ять з-поміж усіх, кого я коли-небудь знав. Вистачило назвати ім’я якогось поета, скажімо, «Байрон», — і Петя міг хвилин двадцять із заплющеними очима шпарити «Дон Жуана»: «Нема героя в мене! Чи не диво — / тепер, коли заледве не щодня, / з газетних шпальт волаючи жадливо, / новий герой увагу зупиня!»[8]. У пошуку героїзму, зізнався він, він намагався бути комуністом-революціонером в університеті (Кембридж, який він покинув, не здобувши диплома з архітектури, через свою недугу), але визнав, що намагався не достатньо сумлінно, а ще його недоліком було багатство. Крім того, його фізичний стан навряд чи сприяв організованості й благонадійності, тож із нього не вийшов би порядний партпрацівник, поза тим, найбільшу насолоду йому давав не бунт, а дискусія. Нічого він так не любив, як заперечити кожному, хто висловлював йому свою думку, а тоді загнати суперника в глухий кут, використовуючи свій явно невичерпний запас таємних докладних знань. Він міг би посперечатися з королем за корону, а з горобцем за шкуринку хліба. А ще він занадто багато пив. Коли одного ранку я присів випити разом із Петею у Садах — пити він починав за сніданком, — то змушений був вихлюпувати вміст склянки під кущ, коли щось відвертало його увагу. Утримати його темп було просто неможливо. Але ті промислові кількості горілки, що він поглинав, здавалося, не мали жодного впливу на його аномально влаштований, а однак феноменальний мозок. У своїй кімнаті на горішньому поверсі будинку Ґолденів він купався в блакитнавому світлі, оточений комп’ютерами, і здавалося, ніби ці електронні мізки були йому рівнею і найвірнішими друзями, а світ гри, до якого він входив через їхні екрани, був його справжнім світом, а наш — віртуальною реальністю.

Люди були істотами, з якими він був змушений миритися і поруч із якими ніколи не почувався вільно.

Те, що для нього було найважче — у ті перші місяці, поки ми самі все не з’ясували, про що я врешті-решт його повідомив, аби заспокоїти, хоч і без успіху, — це намагатись не вибовкати сімейних таємниць: їхніх справжніх імен, їхнього походження, історії смерті їхньої матері. Отримавши пряме запитання, він відповідав чесно, оскільки мозок не дозволяв йому збрехати. Та все ж, вірний батьковим настановам, він умудрився знайти на це спосіб. Він навправлявся у формулах ухиляння: «Я не буду відповідати на це запитання» або «Мабуть, тобі треба спитати когось іншого» — ці фрази його натура могла прийняти як правдиві й дозволяла їх вимовити. Іноді, це правда, він ковзав небезпечно близько до зради.

— Якщо йдеться про мою сім’ю, — сказав він одного дня, згідно зі своїм звичаєм, без жодного приводу (його висловлювання були серіями неприцільних бомбових ударів, що несподівано падали з неба його мислення), — подумай про безкінечне божевілля в палаці в період дванадцяти Цезарів: кровозмішання, матеревбивство, отруєння, епілепсія, мертві немовлята, сморід зла, ну і, звісно, про коня Калігули не забудь. Повний рейвах, хлопче, але коли римлянин дивився з вулиці на палац, що він бачив? — потім глибокодумна драматична пауза і далі: — Він бачив палац, хлопче. Він бачив клятий палац — непорушний, незмінний, на місці. Всередині сильні світу цього дрючили своїх тіток і відрізали один одному прутні. Назовні ж було зрозуміло, що система влади залишається незмінною. Отак і ми, татусь Нерон і мої брати. За зачиненими дверима сім’ї, відверто визнаю, у нас справжнє пекло. Згадай лекції Едмунда Ліча на Бі-Бі-Сі. «Сім’я з її вузьким розумінням приватності й дешевими таємницями — це джерело всього нашого незадоволення». Друзяко, в нашому випадку це аж занадто правдиво. Але якщо йдеться про римлянина на вулиці, ми змикаємо шереги. Ми будуємо трикляту testudo[9] й кроком руш.

Що б там не говорити про Нерона Ґолдена — а доки доведу оповідь до кінця, сказано буде чимало, і то переважно речей страхітливих, — не можна було заперечити його відданості своєму первістку. У певному сенсі Петя явно мав назавжди залишитися почасти дитиною, непередбачувано втрапляючи в дивовижні халепи. Немовби синдрому Асперґера не було достатньо, переселився він до нас уже після серйозного загострення агорафобії. Що цікаво, спільні Сади його не лякали. Відгороджені від міста з усіх чотирьох боків, вони були віднесені химерною, мов розбите дзеркало, свідомістю Петі до категорії «приміщення». А на вулиці він виходив рідко. А потім одного дня він заповзявся стати на бій з вітряками своєї психіки. Незважаючи на відразу до неприкритого світу, він кинув виклик своїм внутрішнім демонам і безцільно увірвався в метро. Його зникнення кинуло весь дім у паніку, а через кілька годин пролунав дзвінок із поліційної дільниці на Коні-Айленді, де його помістили в камеру попереднього затримання, оскільки, перелякавшись у тунелі, він здійняв порядний галас, а коли на наступній станції до вагону ввійшов працівник служби охорони, Петя почав обзивати його більшовицьким апаратчиком, політруком і агентом таємної держави, після чого на нього наділи наручники. Врятувало ситуацію лише прибуття Нерона у великому, солідному, примирливому лімузині. Він пояснив психічний стан свого сина; його, що досить незвично, вислухали й відпустили Петю на поруки батька. Трапилося це, а потім бували й гірші ситуації. Але Нерон Ґолден ніколи не поступився, постійно піклувався про найсучаснішу медичну опіку для свого первістка й робив для нього все, що можна. Коли настане час підводити кінцевий підсумок, це мусить сильно схилити терези правосуддя на його користь.

Чим є героїзм у наші часи? Чим є ницість? Як же багато ми забули, якщо не знаємо більше відповіді на такі запитання. Хмара невігластва осліпила нас, і в цьому тумані химерний, надламаний розум Петі Ґолдена рвучко блискав, немов ошалілий вогонь маяка. Яким же могло бути його товариство! Адже він народився, щоб бути зіркою, от лише у програмі була помилка. Він був блискучим співрозмовником, це правда, але нагадував декодер кабельного телебачення, нашпигований розмовними каналами, який раз за разом перемикає їх без попередження.

Часто на нього нападав оскаженіло піднесений настрій, але його стан завдавав йому глибокого болю, оскільки відчував сором через свою особливість, нездатність видужати, через те, що змушує батька й армію лікарів підтримувати його робочий стан і складати докупи, коли він виходить із ладу.

Такі великі страждання, так мужньо він їх зносив. Я згадав Раскольнікова. «Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу»[10].

Одного літнього вечора — це було перше літо Ґолденів серед нас — вони влаштували розкішний бенкет, що виплеснувся з їхньої резиденції на наші спільні галявини. Вони найняли найкращих піарників і організаторів вечірок у місті, тож зібралася чимала підбірка «всіх і кожного», значна частина того паноптикуму, що позначався грубим шрифтом у газетах, а також ми, сусіди, і того вечора Петя перевершив самого себе, блискаючи очима й жебонячи, немов струмок. Я дивився, як він кружляє й виписує піруети у своєму розкішному вбранні з «Севіл-Ров» у сусідстві старлетки, співака, драматурга, повії, а також грошових мішків, зайнятих розмовами на тему фінансової кризи в Азії, на яких він справив враження знанням таких висловів, як «Том Ям Ґун» — тайський термін на позначення цієї кризи, а також здатністю дискутувати про долю екзотичних валют, про крах бата й девальвацію юаня, і висловлювати власну думку з приводу того, чи фінансист Джордж Сорос спричинив колапс малайзійської економіки, випродавши рингіти без покриття. Мабуть, лише я — або я і його батько — розгледів за його поведінкою відчай — відчай розуму, що був неспроможний примусити себе до порядку й через те скочувався в карнавальність. Розуму, ув’язненого самим собою на довічний термін.

Того вечора Петя теревенив і пив безперестану, і всі ми, хто там був, до кінця носитимемо у спогадах уривки його слів. Який же шалений, несамовитий був той монолог! Не було жодних меж у виборі тем, які він трактував, як боксерську грушу: британська королівська сім’я, зокрема статеве життя принцеси Маргарет, котра використовувала один карибський острів як будуар, та принца Чарлза, якому забаглося стати тампоном його коханки; філософія Спінози (нею він захоплювався); тексти пісень Боба Ділана (він продекламував «Смутнооку пані з низин» від початку до кінця з таким трепетом, ніби це була інша версія «La Belle Dame sans Merci»[11]); шаховий матч між Спаським і Фішером (Фішер помер роком раніше); ісламський радикалізм (проти якого він виступав) та хирлявий лібералізм (котрий, як він заявив, потакував ісламу, тому він виступав також проти нього); Папа Римський, якого він назвав «Бенедиктатором»; романи Ґ. К. Честертона (він обожнював «Людину, яка була Четвергом»); непривабливість волосся на грудях у чоловіків; «несправедливість» щодо Плутона, розжалуваного нещодавно в карликові планети після того, як у поясі Койпера відкрили більше небесне тіло — Ериду; недопрацювання в Гокінґовій теорії чорних дір; анахронічну слабкість американської Колегії виборців; тупість студентів коледжів — невиборців; сексапільність Маргарет Тетчер; а також «двадцять п’ять відсотків американців» — на крайньому правому фланзі політичного спектра, — «що є сертифікованими шаленцями».

Ох, а ще ж було величання на честь «Летючого цирку Монті Пайтона»! І тут зненацька він розгубився й почав затинатися, шукаючи потрібних слів, оскільки виявилося, що один із гостей, член видатної бродвейської родини власників театрів, узяв собі за супровідну особу одного з «пайтонів» Еріка Айдла, чия слава тоді переживала новий сплеск завдяки успіху мюзиклу «Спамалот» на Бродвеї і який з’явився саме в ту мить, коли Петя розводився перед незворушно елегантною скульпторкою Юбою Туур (про неї ще йтиметься трохи згодом) про свою відразу до мюзиклів як жанру; виняток він зробив лише для «Оклахоми» й «Вестсайдської історії», причому запропонував нам досить своєрідні інтерпретації фрагментів «Не можу сказати ні» та «Ех, офіцере Крапке», пояснюючи, що «всі інші мюзикли — повне лайно». Коли він побачив «пайтона», що стояв поблизу й прислухався до його слів, то спалахнув рум’янцем, а потім порятувався, додавши мюзикл пана Айдла до священного канону й затягнувши «Завжди дивись на ясний бік життя», що товариство жваво підхопило.

Однак його майже прокол зіпсував йому настрій. Він витер піт із чола, кинувся в будинок і зник з очей. На гулянку він більше не повернувся; а пізніше, далеко за північ, коли більшість гостей роз’їхалася й лише жменька місцевих залишилася дихати теплим нічним повітрям, вікно Петиної кімнати на горішньому поверсі розчахнулося і цей рославий чоловік, одягнений у довге чорне пальто, що робило його схожим на радянського студента-революціонера, п’яно хитаючись, видерся на підвіконня. Збуджений, він важко сів, звісивши ноги, й почав горлати в небеса:

— Я тут сам по собі! Я тут тільки завдяки собі! Я тут ні через кого іншого! Я тут сам по собі!

Час застиг. Ми, у садку, стояли заціпенілі, задерши голови. Брати Петі, котрі були з нами в Садах, здавалися такими ж нездатними поворушитися, як і ми. І лише його батько, Нерон Ґолден, мовчки з’явився за спиною сина і, міцно обхопивши його руками, впав разом з ним назад до кімнати. Це Нерон підійшов потім до вікна і, перш ніж зачинити його, лютим помахом руки звелів нам розійтися:

— Нема на що дивитися, пані й панове. Нема на що дивитися. Добраніч.

Якийсь час після тієї нібито-спроби-самогубства Петі Ґолдену було тяжко залишати свою зашторену кімнату, освітлену лише блиском десятка екранів і масою ясно-блакитних лампочок, і він сидів там днями й ночами, майже без сну, заглибившись у свої електронні таїнства, включно з грою в шахи з анонімними е-супротивниками з Кореї та Японії, і, як ми відкрили пізніше, занурився в інтенсивний курс історії й розвитку відеоігор, взявся розбиратися в програмах військових ігор, розроблених у сорокові роки для перших цифрових комп’ютерів «Колос» та ENIAC, тоді презирливо пробігся по «Tennis for Two», «Spacewar!» та інших ранніх аркадних іграх, зачепивши епоху «Hunt the Wumpus» і «Dungeons & Dragons», проскочивши повз банальності «Pac-Man» і «Donkey Kong», «Street Fighter» і «Mortal Kombat», і так далі й далі, далі — «SimCity», «World of Warcraft», більш хитромудру суб’єктність «Assassin’s Creed» і «Red Dead Redemption», поки не досягнув таких вершин посвяченості, що ніхто з нас навіть уявити не міг; а ще він дивився грубі вимисли реаліті-телебачення, а харчувався сендвічами з грильованим подвійним ґлостером, які власноручно готував на електроплитці, і весь цей час відчував глибоку втому від самого себе й ноші, яку мусів волікти. Потім його внутрішня погода змінилася й замість самоненависті він запалав ненавистю до світу, а, зокрема, до найближчої владної фігури, яка цей світ представляла — свого батька. Однієї ночі того літа безсоння, мій вірний друг, спонукало мене встати з ліжка біля третьої години, накинути щось із одягу й податися в спільні Сади подихати теплим нічним повітрям. Усі будинки спали; усі, крім одного. У резиденції Ґолденів світилося світло в одному вікні на другому поверсі — у кімнаті, яку Нерон Ґолден використовував як офіс. Старого мені не було видно, проте я легко впізнав обриси Петі, з широкими плечима й стрижкою-платформою. Тим, що мене стривожило, була надзвичайна рухливість цього силуету, що вимахував руками й переминався з ноги на ногу. Він ледь повернувся, і, дивлячись на нього майже в профіль, я зрозумів, що він розлючено кричить.

Я не чув нічого. Вікна кабінету мали надійну звукоізоляцію. Дехто з нас підозрював, що шиби насправді зроблені з дюймового куленепробивного скла, і картина Петі, що горлав без жодного звуку, робила це припущення цілком вірогідним. Чому б то Нерон Ґолден відчував потребу вставити собі куленепробивні вікна? На це не знайти відповіді; багатії в Нью-Йорку відчували потребу захищати себе в найбільш непередбачуваний спосіб. У нашій викладацькій родині на обличчях з’являвся вираз зацікавленого зачудування у відповідь на коники наших сусідів: художника, постійно облаченого в шовкову піжаму, редакторки журналу, що не знімала сонцезахисних окулярів незалежно від пори доби, тощо. Подумаєш — куленепробивне скло. Та пантоміма по-своєму увиразнила експресію істерики Петі Ґолдена. Я захоплююся німецьким експресіонізмом у кіно загалом і творчістю Фріца Ланґа зокрема, тож зненацька в моєму мозку вигулькнули непрошені слова «Доктор Мабузе». Тоді я відмахнувся від тієї думки, бо більше поринув у інше міркування: певно, у Петі справді глузд за розум завертає, не в переносному значенні, а в прямому. Можливо, за аутизмом і агорафобією ховається якась справжня психічна хвороба, якесь божевілля. Відтоді я постановив стежити за ним уважніше.

Про що вони сперечалися? Дізнатися це було неможливо, але, як на мене, це було наче вираження оскаженілої скарги Петі на саме життя, що так його обділило. Наступного дня на лавці в Садах можна було побачити зануреного в задуму старого, що сидів, мов камінь, — безмовний, непорушний, неприступний, із насупленим обличчям. Через багато років, коли ми знали вже все, я пригадав, як тієї літньої ночі в Садах під освітленим безгучним вікном Нерона Ґолдена подумав про великий фільм Ланґа «Доктор Мабузе, гравець». Цей фільм, звісно ж, розповідає про кар’єру генія злочинного світу.

Про драматичні події на вечірці в Ґолденів навіть словом не згадали газети (ані пліткарські сайти чи жодні інші цифрові мегафони, породжені новими технологіями). Попри високу концентрацію знаменитостей у списку гостей, попри метушливу бригаду офіціантів, що могли спокуситися легкою наживою, запропонованою за сласний телефонний дзвінок, змова мовчання, в якій жили Ґолдени, здавалося, огортала кожного, хто з’являвся в їхній присутності, тож навіть шепіт скандалу не видобувся поза силове поле їхньої надійної, майже сицилійської омерти. Нерон найняв найвпливовіших членів нью-йоркського племені піарників, чиїм найголовнішим завданням було не здобути розголос, а уникнути його; а те, що трапилося в домі Ґолденів, великою мірою залишалося в домі Ґолденів.

Тепер я переконаний: Нерон Ґолден глибоко в душі відчував, що його образ нью-йоркця без минулого — це ненадовго. Гадаю, він знав, що остаточно минуле не дасть себе заперечити, що воно повернеться по нього й доб’ється свого. Думаю, він використовував свій безмежний запас напускної хоробрості, щоб відстрочити неминуче.

— Я людина раціональна, — повідомив він своїм гостям у той вечір, коли Петя зірвався. (Він мав слабкість до самохвальних промов.) — Ділова людина. Якщо можна так висловитися, визначна ділова людина. Повірте мені. Ніхто, скажу я вам, не знається на бізнесі краще від мене. Так-от, Америка, як на мене, занадто переймається Богом, занадто загорнута в забобони, а я чоловік не такого плану. Таке всяке перешкоджає комерції. Два плюс два буде чотири — оце моє. А все інше — то абракадабра й біліберда. Чотири плюс чотири буде вісім. Якщо Америка хоче стати тим, чим вона здатна бути, чим вона мріє бути, їй треба повернутися спиною до Бога й лицем до доларової купюри. Справа Америки — це бізнес. Отак я вважаю.

Так звучала його смілива (і часто повторювана) декларація прагматичного капіталізму, яка, до речі, підтвердила, що ми, Унтерліндени, не помилилися щодо його арелігійності; а однак він перебував, усі вони перебували, в полоні величезної вигадки: ідеї, що людей судитимуть не за тим, ким вони колись були й що колись робили, якщо вони постановили стати іншими. Вони хотіли відійти від відповідальності історії й стати вільними. Але історія — це суд, перед яким мусять урешті постати всі, навіть принци й імператори. Мені згадується вислів римлянина Секста Емпірика, парафразований Лонґфелло: Тихо мелють Божі жорна, але мливо в них дрібне.

Луцій Апулей Ґолден, він же Апу, другий Ґолденів хлопець під псевдонімом — із певних причин, хоч йому й було вже сорок один, слово «хлопець» пасувало йому більше, ніж «чоловік», — був лише на рік молодший від свого брата Петі; вони народилися з інтервалом менш ніж дванадцять місяців, під тим самим знаком зодіаку (Близнюки). Він був вродливим, хлопчакуватим чоловіком, що відзначався лихим похітливим шалапутством у посмішці, радісним хихотінням, що чарівно поєднувалося з постійно вдаваною меланхолією, і вічно мінливими монологами-бідканнями, в яких він попід туалетами нічних клубів перераховував усі свої невдачі в стосунках із жінками (це був його спосіб приховати довгу низку успіхів у цій сфері). Волосся він голив коротко — поступка, зроблена лисині, що вторгалася далі й далі, кутався в широченну пашмінову шаль і вже не міг дійти спільної мови зі старшим братом. Обидва заявили, в окремих розмовах зі мною, що в ранньому дитинстві були ближчими, але з віком їхні взаємини розхиталися з огляду на непримиримі темпераменти. Апу, міський блукалець, дослідник усього, що місто може запропонувати, не мав жодного співчуття до «проблем» Петі.

— Той мій дурнуватий брат, — сказав він мені якось, коли ми, як часом бувало, вийшли в місто щось випити, — таке вже сцикло. — А потім продовжив: — Він мусить стерегтися. Наш батько зневажає слабкість і не любить її біля себе. Як тільки він вирішить, що ти слабак, — ти для нього покійник. Кінчений покійник.

Тоді, немовби почувши те, що сам щойно сказав, почувши брязкання зброї, він позадкував і виправився:

— Не звертай уваги. Я трохи перепив, і ми просто так звикли говорити. Ми багато дурниць говоримо. Це нічого не значить.

У тих словах я відчув ревнощі. Нерон Ґолден, як ми всі бачили, глибоко переживав за свого психічно надламаного первістка й тягнувся до нього. Можливо, Апу не отримував такої уваги від патріарха і відкрито її домагався. (Я часто задумувався над тим, чому всі четверо Ґолденів далі живуть під одним дахом, особливо, коли стало зрозуміло, що вони не ладнають між собою, але коли набрався сміливості запитати про це Апу, то дочекався лише таємничих, алегоричних відповідей, у яких було більше «Казок тисяча й однієї ночі» чи «Діаманта завбільшки з готель „Рітц“», ніж чогось, що можна було б назвати правдою. «Наш батько, — міг відповісти він, — єдиний, хто знає, де схована печера зі скарбами, що озивається на слова сезаме, відчинися. От ми й тримаємося біля нього, бо намагаємося знайти карту». Або: «Знаєш, цей будинок, у буквальному сенсі, стоїть на підземній жилі щирого золота. Щоразу, коли нам треба за щось заплатити, ми просто йдемо в підвал і зішкрябуємо собі шматочок». Це виглядало так, начебто дім мав над ними всіма якусь владу; чи то дім у генеалогічному розумінні, чи то реальний — іноді їх було важко розділити. Через якусь силу кровної спорідненості вони відчували взаємну прив’язаність, навіть якщо їхні дійсні почуття один до одного з плином часу виродились у відверту ворожість. Цезарі в своєму палаці, чиє життя — суцільна азартна гра, виконували танок смерті.)

Апу прагнув Америки всепожирущим жаданням. Я пригадав, що вони з Петею, звичайно ж, бували тут раніше, набагато молодшими юнаками, коли мешкали з батьками у бродвейському лофті під час канікул у коледжі, цілком імовірно, не здогадуючись про придбаний на підставного власника будинок на відстані короткої пішохідної прогулянки, що їхній батько наготував на далеке майбутнє. Якими ж мали бути еротичні здобутки Апу в цьому набагато молодшому, відважнішому місті! Не дивно, що він радий був повернутися.

Невдовзі після приїзду він попросив мене розповісти про той листопадовий вечір, коли Барака Обаму обрали президентом. Вечір той я провів у одному спорт-барі в Мідтауні, де певна славнозвісна матрона з вершків товариства Верхнього Іст-Енду, республіканка, організувала виборчу вечірку спільно з одним кінопродюсером, демократом, однозначно пов’язаним із Нижнім Мангеттеном. Об 11 вечора, коли Каліфорнія оголосила результати й виштовхнула Обаму за фінішну лінію, зала вибухнула емоціями, і я усвідомив, що, як і всі інші, не здатен був раніше повірити, що те, що відбувається, станеться насправді, хоч цифри чітко показували перемогу Обами ще кілька годин тому. Можливість ще одних украдених виборів не йшла нам із голови, тож полегшення змішалося з безмежною радістю, коли перевага виявилася остаточною; тепер вони в нас цього не вкрадуть, заспокоював я себе і відчув на своїх щоках сльози. Коли я подивився на Апу, розповівши йому про це, то побачив і в нього на очах сльози.

Після тієї знаменної миті в спорт-барі, розповідав я йому, я пів ночі бродив вулицями, подався до Рокфеллер-центру і Юніон-сквер, спостерігаючи за юрмами молодих людей, котрі, як і я, сяяли від усвідомлення того, що, можливо, вперше в історії вони своїми прямими діями змінили курс своєї країни. Я впивався оптимізмом, що витав навколо, але, з притаманним освіченій людині цинізмом, сформулював ось таку думку: «А тепер, звичайно ж, він нас розчарує». Я цим зовсім не пишався, і це визнав, але саме такі слова спали мені на думку.

— Ти вже такий розчарований, а я — мрійник, — звернувся до мене Апу, досі заплаканий. — Але я і моя сім’я пережили жахіття. А з вами ніколи нічого такого не траплялося.

Завдяки батькам я на той час уже знав дещо про «жахіття» Апу — але мене дивували його сльози. Невже цей відносно свіжий прибулець до Америки так глибоко перейнявся своєю новою країною, що якийсь результат виборів може довести його до плачу? А може, він уже раніше відчув тісний зв’язок із країною своєї юності й тепер лише переживав відродження тієї давно втраченої любові? Були сентиментальні сльози чи крокодилячі? Я відклав це питання вбік і подумав: вивчиш його краще — і матимеш відповідь. І так от я зробив наступний крок до того, щоб стати принагідним шпигуном; до цього часу я вже прекрасно розумів, що ці люди варті шпигування. А що стосується його слів про мене, вони були не зовсім точними, бо загалом я спочатку запалав ентузіазмом щодо президентства Обами, але цей ентузіазм виявився прозорливим, бо чим далі йшли роки, тим більш далеким від системи я почувався, а через вісім років, коли молодші за мене (переважно молоді, білі й дипломовані) висловили своє бажання рознести цю систему й викинути її геть, я не погодився, бо такий широкий жест здавався виразом того самого зіпсутого сибаритства, яке нібито ненавиділи його прихильники, і ці жести врешті неминуче призвели до чогось гіршого, ніж те, що було відкинуте. Але я це збагнув, я зрозумів відчуження і злість, бо великою мірою вони були також моїми власними, хоч я й опинився врешті в іншій, обережнішій, градуалістській і — в очах покоління, що прийшло після мене, — нікчемній точці (політичного) спектру.

Апу був схильний до містицизму, і його тягнуло до всього, пов’язаного з духовністю, але, як я сказав, він переважно приховував свою пристрасть від нас, хоч у цьому зовсім не було потреби, бо нью-йоркці так само кохали свої чудернацькі світоглядні системи, як і він. У Ґрінпойнті він вискіпав якусь чаклунку, măe-de-santo[12], і в її тісному terreiro[13] приєднувався до молитви, адресованої її улюбленій Оріші (одному з другорядних божеств) і, звичайно ж, Верховному Творцеві Олодумаре. Та він не зберіг чаклунці вірності, хоч вона й навчала його магії, і з не меншим запалом навчався в кабаліста з Канал-стріт на прізвище Ідель, знавця у всьому, що стосується забороненої Практичної Кабали, спрямованої на те, щоб засобами білої магії впливати й змінювати саму сферу божественного, а також весь світ. Крім того, він охоче увійшов — скерований друзями, яким його охота видалася принадною, — у світ буддійського юдаїзму й медитував разом із дедалі ширшою когортою «будеїв» — академічними композиторами, кінозірками, йогами. Він практикував аштанга-віньяса-йогу, опанував карти таро, а ще заглибився в нумерологію й букіністичні книжки, в яких були книги з чорної магії, де містилися вказівки щодо створення пентаграм і чарівних кіл, що в них чародій-аматор зможе чаклувати в безпеці.

Швидко з’ясувалося, що він винятково обдарований художник, який технікою міг зрівнятися з Далі (хоча застосовував її краще), метафорист в епоху концептуалізму — його чоловічі й жіночі фігури, часто оголені, містили в собі або містилися у, оточували або були оточені символістськими іконами його таємної науки: квітами, очима, мечами, келихами, сонцями, зірками, пентаграмами, а також чоловічими й жіночими статевими органами. Невдовзі він мав уже власну майстерню неподалік Юніон-сквер, де писав барвисті портрети le tout[14] Нью-Йорка, пань із міської еліти (так, переважно пань, хоча були також деякі ефектні молодики), що з великим задоволенням роздягалися перед ним, аби постати намальованими в буйному світі високих духовних значень, в обрамленні тюльпанів або в купелі райських чи пекельних річок, перш ніж повернутися до храмів мамони, в яких мешкали. Завдяки неабиякому контролю над творчою технікою він досягнув у своїй стилістичній вправності такої швидкості, що міг зазвичай закінчити портрет упродовж одного дня, і цим також завоював прихильність призвичаєної до швидкого темпу життя юрми. Перша його виставка, організована 2010 року Фондом Брюса Гай Кволіті в галереї-одноденці в Челсі, мала запозичену з Ніцше назву «Привілей володіти собою». Він став відомим художником, або, як сам сформулював це зі своєрідною цинічно-жартівливою скромністю, — знаменитістю в масштабі двадцяти кварталів».

Америка змінила їх обох, Петю й Апу, — Америка, це розділене єство, поляризувала їх так, як сама була поляризованою, війни Америки, зовнішні й внутрішні, стали також їхніми війнами; але якщо на початку Петя прибув до Нью-Йорка енциклопедистом-випивакою, що боявся світу й сприймав життя в ньому як безкінечне випробування, Апу приїхав як тверезий романтичний митець і розпусний мешканець метрополії, що фліртує з усім візуальним, а водночас відзначається ясністю бачення, яка дозволяла йому прозирати людей наскрізь, що доводили його портрети: паніка в очах підстаркуватої вдови, вразливе невігластво в позі чемпіона з боксу без рукавичок, відвага балерини з закривавленими балетками, що нагадує бридку Попелюшчину сестру, котра відрізала собі пальці, щоби втиснути ногу в кришталевий черевичок. У його портретах було все, крім підлабузництва; вони могли бути дуже жорсткими. А попри це, люди ломилися в його двері з серйозними чеками в руках. Бути спортретованим Апу Ґолденом, пришпиленим до його полотна, — стало чимось жаданим, цінованим. Тим, що треба. Тим часом, поза своєю майстернею, він жадібно носився містом, обіймаючи його повністю, наче юний Вітмен: лінії метро, клуби, електростанції, в’язниці, субкультури, катастрофи, палахкі комети, гравці, приречені фабрики, розтанцьовані королеви. Він був протилежністю свого брата, ненаситним агорафілом, і про нього почали думати як про магічну істоту, втікача з казки, хоч ніхто не міг напевно ствердити, чи був він зачаклований, чи приречений.

Одягався він набагато крикливіше, ніж старший брат, і часто змінював вигляд. Він носив контактні лінзи багатьох кольорів, інколи двох кольорів водночас, і я до самого кінця не мав уявлення, який у нього справжній колір очей. Його вбрання охоплювало всі модні тенденції планети. З доброго дива він міг відмовитися від пашмінової шалі й замість неї зодягнутися в арабську дишдашу, африканську дашікі, південноіндійську вешті, одну з яскравих латиноамериканських сорочок або ж, коли впадав у стриманий петеподібний настрій, — застебнуту на всі ґудзики суворість пошитої на замовлення англійської твідової трійки. Його можна було побачити на Шостій у максіспідниці або ж у кілті. Ця мінливість багатьох із нас змушувала ламати голову над його орієнтацією, але, наскільки мені відомо, він був традиційним гетеросексуалом; хоч також справедливо назвати його своєрідним генієм сегментування: різні групи друзів він тримав у герметичних коробках, і жодна людина з однієї коробки навіть не була свідома існування інших, відмінних сховків. Тож, можливо, що він жив якимось потаємним життям поза межами гетеросексуальності, можливо, навіть життям розгнузданим. Але, як на мене, це малоймовірно. Ми ще переконаємося, що він не був тим із братів Ґолденів, хто мав клопоти зі статевою ідентичністю. Однак у своїх містичних шуканнях він дійсно розвинув цілу мережу специфічних окультних прив’язаностей, яких не мав наміру обговорювати. Але тепер, коли все з’ясувалося, я можу почати реконструювати те життя, яке він тримав у таємниці.

Нас об’єднувало кіно, і ми любили проводити вихідні вечори в «IFC-Центрі» або «Фільм-Форумі» за переглядом «Токійської повісті», «Чорного Орфея» або «Скромної чарівності буржуазії». Саме кіно було причиною того, що він скоротив своє ім’я, яке стало відлунням безсмертного Апу з фільмів Рая. Як він мені зізнався, його батько був проти.

— Він каже, що ми римляни, а не бенгальці. Але це його турбота, а не моя.

Нерона Ґолдена потішали наші кінопобачення. Коли я приходив, щоб забрати Апу, він іноді чекав на маленькому подвір’ї, що прилягало до спільних Садів, і, повернувшись до будинку, горлав:

— Апулею! Твоя подружка прийшла!

Останнє зауваження щодо його імені: він захоплено відгукувався про автора «Золотого осла», що жив у другому сторіччі.

— Хлопцю дістався від алжирського батенька мільйон сестерцій, а він узяв і написав шедевр.

А щодо імені старшого брата, та й власного теж:

— Якщо Петя сатир або навіть сатир-икон, то я тоді напевно довбаний осел. — (Після чого зневажливо знизував плечима.)

Але пізно вночі, пропустивши кілька склянок, він вивернув цю думку. І це, здавалося, було влучніше, адже, правду кажучи, з їхньої пари саме він був пріапічним сатиром, тоді як бідолашний Петя дуже часто бував довговухим ослом.

Того вечора, коли Ґолдени організували прийняття в Садах, Петя й Апу познайомилися з тією сомалійкою, і зв’язки, що єднали клан, почали руйнуватися.

Її привів на вечірку її галерист, що був тепер також, хоч не винятково, галеристом Апу: бунтівний індивідуаліст із мерехтливою сивиною на ім’я Френкі Соттовоче, що замолоду здобув розголос, вивівши спреєм тридцятисантиметрові літери НВФ[15] на одному з трьох монументальних полотен Клода Моне з водяними ліліями в Музеї сучасного мистецтва на знак протесту проти війни у В’єтнамі, що було відлунням акту анонімного вандала, котрий того ж 1974 року видряпав шістдесятисантиметрові літери ІРА у правому нижньому кутку «Поклоніння волхвів» Пітера Пауля Рубенса в каплиці Королівського коледжу в Кембриджі — акту, за який Соттовоче в поривах хвастощів за свою радикально-лівацьку молодість часом приписував собі цілком неправдоподібну відповідальність. Картини легко відреставрували, ІРА програла свою війну, В’єтконг виграв свою, а галерист урешті побудував собі виняткову кар’єру, відкривши й успішно вивівши в широкий світ, серед багатьох інших митців, також скульпторку по металу Юбу Туур.

«Юба» сомалійською мовою означає квітку або цвіт й іноді пишеться «Юбах» — «x» у сомалійській означає горловий звук, що нелегко дається англомовному горлу, глухий фарингальний фрикатив. А отже — «Юба», спрощення як поступка позасомалійській фарингальній неспроможності. Вона відзначалася вродою жінок Африканського Рогу, довгошия й граційна в порухах рук, і в той довгий літній вечір скидалася Петі на всіяне цвітом дерево, під гілками якого, у прохолодній тіні, він міг би спочивати до кінця свого життя. У якийсь момент того вечора вона заспівала — не якусь скигливу сомалійську пісню, яку він сподівався би почути з цих розкішних уст, а знамениту оду Патті Сміт до самого кохання, сповнену пітьми й жадання, із заспокійливими, підступними повторами: не бійся їх, не бійся їх… і не встигла вона доспівати до кінця, як було вже по ньому. Він кинувся в її бік і закам’янів перед нею розгублений. Охоплений несподіваним поривом неможливого, невимовного кохання, він узявся белькотіти щойно віднайденій дівчині своєї мрії про те й про се, про поезію, фізику елементарних частинок і приватне життя кінозірок, а вона слухала з серйозним виразом обличчя, приймаючи всі його нелогічні перескакування як щось цілком природне, і він відчув уперше в житті, що його розуміють. Тоді заговорила вона, а він загіпнотизовано слухав, як мангуст перед коброю. Пізніше він здатен був відтворити дослівно кожне слово, зронене її бездоганними устами.

Її рання творчість, розповіла вона, була натхненна примітивістами, з якими вона познайомилася під час відвідин Гаїті, — вони розрізали сталеві діжки з-під мастила навпіл, сплющували обидві половинки, а потім, використовуючи найпростіші інструменти, молотки й викрутки, вимолочували й викручували з них вигадливе плетиво гілок, листя і пташок. Вона довго розповідала Петі про те, як можна за допомогою паяльної лампи вирізати мереживні орнаменти зі сталі й заліза, а тоді показала на телефоні знімки своїх робіт: залишки розбитих (розбомблених?) автомобілів і танків, яким надано найніжніших філігранних форм, метал, пронизаний такими зграбними візерунками повітря, що сам від них стає повітряним. Вона говорила мовою мистецького світу: війна символів, бажані опозиції, украй абстрагованим жаргоном посвячених, описуючи свої пошуки емпатичних зображень, що витворюють водночас рівновагу й конфлікт взаємопротиставних ідей і матеріалів, а ще вона досліджувала абсурдність поєднання радикально протилежних позицій, що нагадує борця в балетній пачці. Вона промовляла просто досконало, харизматично й швидко майже до незрозумілості, запускаючи руку в волосся й хапаючись за голову; але врешті він випалив (аутизм спонукав його говорити правду):

— Вибач, але я не розумію нічого з того, що ти кажеш.

Тієї ж миті він зненавидів сам себе. Який же дурень, із застряглим у горлі освідченням у коханні, пропонує своїй винятковій обраниці слова зневаги замість поклоніння? Тепер вона зненавидить його, і матиме на це повне право, а його життя буде прокляте й утратить будь-який сенс.

Вона зміряла його довгим поглядом, після чого розсміялася цілющим сміхом:

— Це захисний механізм, — мовила. — Людині властиво боятися, що її не сприймуть серйозно без достатньої теоретичної бази, особливо якщо ця людина є жінкою. Взагалі-то мої роботи цілком чітко говорять самі за себе. Я виштовхую красу в світ жаху і цим хочу занепокоїти людей і змусити їх задуматися. Приїдь у Райнебек, сам подивишся.

Тепер — коли я складаю докупи пазли дому Ґолденів і намагаюся відтворити в пам’яті точну послідовність подій тієї важливої ночі, реєструючи все, що пригадується, — я переконаний, що саме від тієї миті Петині справи пішли шкереберть, оскільки його бажання прийняти запрошення Юби стало на бій із демонами, що змушували його боятися зовнішнього світу. Він змахнув обома руками в дивному, наполовину безпомічному й наполовину лютому жесті, і відразу ж узявся монологізувати, вистрілюючи в коротких і не пов’язаних між собою серіях усе, що виникало в його зболеній свідомості. Охоплений дедалі понурішим настроєм, він висловлював свою незгоду з найрізноманітніших приводів, дійшовши врешті до питання бродвейських мюзиклів і його нелюбові до більшості з них. Після того стався той незручний пайтонівський епізод, і Петине зникнення в будинку, і його терзання на підвіконні. У Петі завжди від кохання до розпачу був один крок.

Усе те літо він сумував, огорнутий блакитним світлом у закритій кімнаті, де грав у неймовірно складні й прекрасні комп’ютерні ігри, а також (як ми пізніше довідалися) їх створював, і йому все марилось її невідступне обличчя за захисною маскою й вогонь у її руці, що розтинав сталь, коли вона вичаровувала з грубого металу вигадливу фантасмагорію. Він думав про неї як про якусь супергероїню, свою богиню паяльної лампи, і понад усе в світі хотів бути з нею — але боявся подорожі, цей принц, занадто пригнічений власними клопотами, щоби переслідувати свою зниклу Попелюшку. Так само він не міг подзвонити їй і розповісти про те, як почувається. Він скидався на континент стихійного базікання із забороненою зоною мовленнєвого паралічу. Нарешті саме Апу змилосердився над ним і запропонував допомогу:

— Я найму машину з затемненими вікнами, — пообіцяв він. — Організуємо для тебе доступ.

Пізніше Апу присягався, що керувався лише прагненням допомогти Петі подолати межі страху й спробувати з тією дівчиною. Але не виключено, що він не говорив правди.

Отож Петя зібрав усю свою відвагу й подзвонив, а Юба Туур запросила обох братів приїхати на вихідних, і виявилася досить тямущою, аби сказати:

— У мене по всьому периметру будинку надійна огорожа і, може, ти уявиш, що це замкнутий простір, як ваші спільні Сади. Якщо ти так до цього підійдеш, то зможеш побачити не тільки мої роботи в майстерні, а й ті, що надворі.

В останніх променях сонця, у замусоленому робочому комбінезоні, з недбало зібраним волоссям під одягнутою задом наперед бейсбольною кепкою з емблемою «Янкіз», зі щойно знятою захисною маскою, що гойдалася на зігнутому лікті — не докладаючи жодних зусиль, вона була просто приголомшливою.

— Ходи, я хочу тобі щось показати, — сказала вона, узяла Петю за руку й повела його сутінковим подвір’ям, устеленим величезними вигадливими формами, схожими на мереживні лати велетенських богів, розкидані на полі бою й перероблені спритними ельфами, а він терпляче йшов, вірячи в існування огорожі, котрої не міг побачити в дедалі густішій сутіні, навіть у світлі яскравого повного місяця; вона обігнула довгий і низький фермерський будинок, у якому жила, провела його між будинком і коморою, що служила їй за майстерню, і мовила:

— Дивися.

Перед ними, біля підніжжя її земельної ділянки, що круто сходила вниз, котилися хвилі річки — широкого срібного Гудзону, від чого в Петі захопило дух. На якийсь час він забувся думати про огорожу й не питав, чи він безпечно обгороджений чи небезпечно виставлений на всі загрози світу, а коли нарешті заговорив: «Чи тут…» — і його рука затремтіла, Юба Туур міцно стисла цю руку й сказала:

— Річка і є нашою стіною. Це безпечне місце для нас усіх.

Він прийняв те, що вона сказала, перестав боятися і дивився отак на хвилі, поки вона не запросила братів до дому на вечерю.

Він знову став велемовним собою в теплому жовтому світлі її кухні, наминаючи курку з манго і каррі, солодкість якої воювала на його піднебінні з домішаними до неї берберськими прянощами. Але поки він розводився про своє захоплення світом відеоігор, пересипаючи відгуки про найновіші ігри декламацією річкової поезії під впливом картини блискучої річки, її увага розсіялася. Ніч видовжувалася, сценарій візиту пішов коту під хвіст, а Юба Туур відчула, як усередині в ній наростає щось несподіване — зрада. Як це так, що ти досі не одружився, запитала вона Петі. Такий чоловік, як ти, це ж просто знахідка. Але в ту мить, коли вона це промовила, її очі перескочили на Апу. А той сидів собі тихо, як миша, як сам розповідав мені пізніше, і нічого не робив, але згодом Петя звинуватив його в тому, що він бурмотів; ти щось белькотів там собі під ніс, покидьку ти такий, ти приворожив її, тоді як сам Петя намагався відповісти Юбі, плутаючись у словах: колись давно, так, хтось був, але відтоді чекання, чекання на емоційний імператив, а вона, звертаючись до нього, але дивлячись на його брата: Ну а тепер, знайшов ти вже свій моральний імператив, кокетливо, але втупивши очі в Апу, а той щось бурмотів, як стверджував Петя, хоча переді мною завжди заперечував, ніби щось бурмотів.

Я знаю, що ти зробив, шкура продажна, верещатиме згодом Петя, певно, ти їй ще щось у їжу підсипав, через спеції нічого не було чути, якийсь гидотний порошок із курячих тельбухів від тої твоєї відьми з Ґрінпойнта, і бурмотів, що ти там казав, вроки, вроки якісь.

А Апу з непроникним лицем, підсипаючи жару: А де ж нашого татуся синочок? А що ж із два плюс два чотири? Чотири плюс чотири вісім? Я нічого не зробив. Нічого.

Ти трахнув її, застогнав Петя.

Ну, що ж, правда. Я це зробив. Вибачай.

Може, це все відбулося трохи інакше. Мене там не було. Цілком могло бути так, що зазвичай велемовний Петя провів цілий вечір, прикусивши язика, занімівши від кохання, а жвавий і практичний Апу монополізував усю розмову, а разом із нею й жінку. Могло бути, що вона, Юба, яка повсюдно вважалася елегантною, вихованою жінкою, рідко здатною на авантюри, у цьому випадку на власний подив піддалася раптовій хіті до не того брата — колеги-митця, нової зірки, дамського догідника, заворожувача. Рушійні сили жадання незнані навіть для жадущих, жажденних і жаданих. Безчестю віддаю / Я дух шляхетний на догоду плоті[16], Ейвонський бард, сонет 151. Отож, не знаючи повної картини, чому і для чого, ми завдаємо моральних ударів тим, кого кохаємо.

Темний будинок. Рипливі дошки підлоги. Рухи. Нема потреби переповідати банальної мелодрами, що відбулася. Уранці провина на обличчях обох винуватців, що впадає в око, мов газетні заголовки. Великий, масивний Петя, пружний Апу з поголеною головою, між ними жінка, ніби грозова хмара. Нема чого пояснювати, каже вона. Так вийшло. Думаю, вам обом треба піти.

І потім Петя, в’язень власного страху перед світом, тремтів від приниженої, безпілотної люті на задньому сидінні найнятої братом автівки із затемненими вікнами, цілі три години тихого жаху на зворотному шляху до міста. У такі хвилини думки можуть звернутися до вбивства.

Через вісімнадцять років після народження Апу старий вступив у позашлюбні стосунки й не був досить обережний, що призвело до вагітності, якої він вирішив не переривати, адже, на його думку, вирішувати мав завжди саме він. Мати була якоюсь незаможною жінкою, чия ідентичність залишилася невідомою (секретарка? повія?), і в обмін на певне фінансове відшкодування відмовилася від сина, переданого на виховання батькові, виїхала з міста і зникла з історії свого малюка. Отож, подібно до бога Діоніса, дитина народилася двічі: уперше з материнського лона, а вдруге — у світ свого батька. Бог Діоніс завжди був відступником, богом воскресіння й прибуття, «богом, що приходить». Крім того, він був андрогінним, «чоловічо-жіночим». Те, що наймолодший із дітей Нерона Ґолдена у грі в античне перейменування обрав собі саме цей псевдонім, говорить про те, що він знав щось про себе раніше, ніж дізнався, якщо можна так висловитися. Хоча тоді він пояснював свій вибір передовсім тим, що Діоніс пройшов усю Індію вздовж і впоперек, і міфічна гора Ніса, де він народився, насправді могла бути розташована на субконтиненті; а по-друге, тим, що він був божеством чуттєвої насолоди, не лише Діонісом, але й, у його римському втіленні, Вакхом, богом вина, безладу й екстазу, а це все — ствердив Діоніс Ґолден — звучало заманливо. Утім, невдовзі він заявив, що воліє, аби його не кликали повним божественним ім’ям, і задовольнився простим, майже анонімним однолітерним прізвиськом «Д».

Його раніше входження в сім’ю не було легким. Стосунки з єдинокровними братами з самого початку були кепські. Усе своє дитинство він почувався виключеним. Брати кликали його Мауглі й жартома вили на місяць. Його мати-вовчиця була якоюсь хвойдою з джунглів; їхня була римською матір’ю-вовчицею. (Здається, на цьому етапі вони постановили бути Ромулом і Ремом, хоч пізніше в розмові зі мною Апу це заперечив чи радше припустив, що ця ідея народилася в голові Д, а не в його власній.) Поки Д ще вчився говорити, вони вже оволоділи латиною та грекою і вживали ці таємні мови, аби не допустити його до своїх розмов. Обидва пізніше це також заперечували, хоч і визнавали, що обставини, за яких він потрапив у сім’ю, а ще різниця у віці, спричинили серйозні складнощі, проблеми відданості й природної прив’язаності. Тепер, ставши юнаком, Д Ґолден у товаристві братів метався між запобігливістю та гнівом. Було очевидно, що він мав потребу любити й бути любленим; у ньому ховалася хвиля почуття, котрій потрібно було когось накрити, і він сподівався, що зустрічна хвиля накриє також його. Не зустрічаючи такої пристрасної взаємності, він шаленів, лаявся і замикався в собі. Коли сім’я Ґолденів переїхала до Золотого дому, йому було двадцять два. Іноді він здавався занадто мудрим як на свої літа. Іноді ж поводився, немов чотирирічна дитина.

У дитинстві, коли він набирався сміливості запитати батька й прибрану матір про жінку, що дала йому життя, батько просто розводив руками й виходив із кімнати. А мачуха спалахувала гнівом.

— Облиш уже! — закричала вона одного доленосного дня. — Та жінка не має жодного значення. Вона десь подалася, захворіла й померла.

Як це було для нього — бути Мауглі, народженим жінкою без жодного значення, так жорстоко відкинутою його батьком, що померла в кромішній пітьмі однією з мільярдів смертей забутих бідняків? Пізніше, коли змова мовчання була порушена, я почув від Апу одну приголомшливу історію. Був колись період, коли стосунки старого з їхньою матір’ю не складалися. Він горлав на неї, вона огризалася. Я аж випростався й нашорошив вуха, бо ось уперше за всю історію моїх розмов із Ґолденами та безлика, безіменна жінка, Неронова дружина — нещаслива роль ще з античних часів — вийшла на сцену й відкрила рот; а що Нерон, як оповідалося в цій історії, горлав і дерся на неї, вона не залишилася в боргу. Це не був той Нерон, якого я знав, який тримав свій могутній бойовий дух під контролем, випускаючи його лише у формі самозакоханої пихатості.

Як би там не було: після цього вибуху сім’я розбилася на два табори. Старші хлопці стали на бік матері, але Діоніс Ґолден твердо тримав сторону батька, переконуючи патріарха, що його дружина, мати Петі й Апу, нездатна вести домашнє господарство. Нерон викликав жінку й наказав їй здати ключі; деякий час після цього саме Д давав вказівки, замовляв продукти й вирішував, яку їжу готувати в кухнях. Це було публічне приниження, зганьблення. Її почуття власної гідності було тісно пов’язане з тим залізним кільцем, тим чарівним О діаметром вісім сантиметрів, з якого звисало зо два десятки ключів, великих і малих, ключів до комори, до підвальних сейфів, набитих злитками золота й іншими потаємними скарбами багатіїв, та до різноманітних секретних щілин по всьому будинку, де вона переховувала те, що лиш їй самій було відомо: старі любовні листи, шлюбні коштовності, стародавні шалі. Це був символ її домашньої влади, і разом із ключами на ньому кріпилися її гордощі й самоповага. Вона була повелителькою замків, а без цієї ролі ставала ніким. Через два тижні після того, як чоловік звелів їй віддати в’язку ключів, відсторонена господиня дому спробувала накласти на себе руки. У хід пішли пігулки, Апу й Петя знайшли її простертою біля підніжжя мармурових сходів, приїхала швидка допомога. Вона вчепилася Апу в зап’ясток, і рятівники зі швидкої сказали: поїдьте за нами, дуже важливо, що вона так тримається за вас, вона тримається за життя.

Усередині швидкої двоє парамедиків грали ролі доброго й злого поліціянтів. — Тупа суко, всю сім’ю поставила на вуха, ти думаєш, нам нема що робити, у нас серйозні справи, справжні поранення, невідкладні випадки, а не якісь там самогубства, треба було тебе лишити там здихати. — Але ж і бідолашка, не кричи так на неї, їй і без того зле, все гаразд, дорогенька, ми подбаємо про тебе, все буде добре, нема лиха без добра. — Яке в біса лихо, ти бачив, скільки в неї того добра, подивись, який палац, які багатства, ці люди на нас дивляться, як на свою власність. — Дорогенька, не звертай на нього уваги, такий у нього характер, ми тут для того, щоб про тебе подбати, тепер ти в надійних руках. Вона намагалася видушити з себе якісь слова, але Апу не міг розібрати, що саме. Він розумів, що вони роблять — вони намагалися не дати їй провалитися в безтяму, а потім, після зондування шлунку, за яким йому довелося спостерігати, оскільки її долоня намертво вчепилася за його зап’ясток, коли вона опритомніла в лікарняному ліжку, то сказала: синку, єдине, що я хотіла тебе попросити там у швидкій, щоб ти заїхав тій сволоті в носа.

Її повернення додому було своєрідним тріумфом, адже вона, звичайно ж, повернулася на свою позицію глави домашнього господарства, а зрадницький син, що не був її сином, благав прощення, і вона сказала, що прощає, хоч насправді ніколи йому не пробачила й до кінця життя майже не озивалася до нього. Та й він насправді не потребував її пробачення. Вона назвала його матір жінкою без жодного значення й заслуговувала на все, що він їй завдав. Після цієї події брати гримнули дверима своїх емоцій перед його носом і заявили, що, на його щастя, вони не прихильники насильства. Він проковтнув свої гордощі й попросив пробачення також у них. На це довелося почекати. Але з плином років між братами помалу розвинулася стримана сердечність, яка ззовні могла видаватися невисловленою братерською любов’ю, хоч насправді була лише взаємним толеруванням.

Непоставлені запитання висіли у повітрі, нерозгадані загадки: Чому хлопець, який потім виріс і став Д Ґолденом, так відчайдушно прагнув прибрати дім до своїх рук, що для задоволення свого бажання принизив прибрану матір? Чи це мало довести його приналежність до сім’ї? Чи, може, і це цілком імовірно, він хотів помститися за мертву жінку, яка дала йому життя?

— Не знаю, — зневажливо відповів Апу, коли я його про це запитав. — Він буває противнющим засранцем, коли захоче.

Зі свого загостреного почуття відмінності, що корінилося в його позашлюбному народженні, Д Ґолден вибудував щось на зразок ніцшеанського елітаризму, який служив виправданням його ізоляції. (Кожен, хто задумувався про чоловіків із родини Ґолденів, натрапляв на тінь Надлюдини.) «І звідки взагалі може взятися «спільне благо»! — цитував він філософа у Садах. — У самих цих словах закладена суперечність: призначене для загалу завжди має невисоку вартість. Зрештою, має бути так, як є і як було завжди: великі речі дістаються великим людям, безодні — глибоким, лагідність та огида — чутливим і, загалом і коротко, все рідкісне — рідкісним»[17]. Мені це звучало не більше, ніж молодече позерство: лише на кілька місяців старший від нього, я впізнав у ньому власну слабкість до філософування. Власне, Д був справжнім позувальником, типом Доріана Ґрея — стрункий, гнучкий, на грані жінкоподібності. Його уявлення про себе — що лише він з усього свого племені здатен бути великим, лише він відзначається достатньою глибиною характеру, щоб зануритися в безодню печалі, лише він винятковий — цілком відверто звучало як захисна реакція. Але я дуже йому співчував; доля повелася з ним жорстоко, і хіба ж ми всі не вибудовуємо власних стін, можливо, навіть не знаючи, від чого хочемо ними відгородитися, яка сила врешті налетить на них і зруйнує наші маленькі мрії.

Іноді я виходив разом із ним послухати музику. Йому подобалася одна рудоволоса співачка на ім’я Айві Мануель, що раз на тиждень виступала пізно ввечері в одному клубі на Орчад-стріт, іноді з діадемою на голові, аби довести свій статус королеви. Перш ніж перейти до кількох власних пісень, вона співала кавер-версії «Дикого вітру», «Знаменитого синього дощовика» й «Під мостом», і Д, сидячи перед нею за чорним металевим столиком, заплющував очі й погойдувався під Бові й Коена та нашіптував власні слова до музики «Пепперів». Часом я чуюсь, мов не народився, часом я чуюсь, що цього б не хтів. Айві Мануель була його подругою, оскільки, як зізналася — без жартів — усі дівчата-натуралки до нього клеїлися, а Айві як лесбійка могла товаришувати з ним по-справжньому. З усіх тих Ґолденів він був найвродливішим, що охоче підтвердило би кожне казкове дзеркальце, і міг бути з усіх них найбільш чарівним. Жертвами його зраненої відкритості стали всі ми, що мешкали в будинках при Садах, але Д також став помітною постаттю в ширшій околиці. Він удавав, що увага йому дошкуляє. Куди тільки не йду, люди на мене витріщаються, нарікав він, весь час хтось на мене дивиться, наче я неабихто, наче вони чогось від мене очікують. Переступи через це, порадила йому Айві, до сраки ти комусь здався. Він посміхнувся й схилив голову в удаваних перепросинах. Чарівність була його маскуванням так само, як і в Апу; глибоко всередині він був занурений у задуму й часто зажурений. Від самого початку він носив у собі найтемніший морок, хоч і прийшов у цей світ, мов сонячне сяйво, з головою, вкритою білим, як сніг, волоссям. Волосся потемніло до каштанового кольору, а небо його характеру також затягнулося хмарами, й він нерідко впадав у меланхолію.

Айві не робила великої сенсації зі своїх сексуальних уподобань — як музикантка вона не любила вішати на себе ярликів.

— Для мене зовсім не проблема визнати свою орієнтацію, але не думаю, що вона має щось спільне з моєю музикою, — говорила вона. — У мене такі, а не інші вподобання. Я не хочу, щоб через це люди не слухали мою музику, але я також не хочу, щоб вони її слухали саме через це.

Однак серед її слухачів був значний перекіс у бік жіноцтва: багато жінок плюс чарівний молодий чоловік, який не любив, коли на нього дивляться, та ще я.

Усі Ґолдени розповідали про себе історії — історії, в яких найважливіша інформація про походження обминалася або спотворювалася. Я сприймав ці оповіді не як «правду», а як вказівки на їхні характери. Небилиці, які розповідає про себе людина, відкривають її так, як ніколи не був би в стані зробити запис фактів. Для мене ці оповідки були як «підказки» в покері — мимовільні жести гравця, що вказують на те, які в нього карти, — потирання носа, коли рука сильна, почухування мочки вуха, коли слабка. Досвідчений майстер спостерігає за всіма гравцями за столом, аби відкрити їхні підказки. Саме так я й намагався спостерігати за Ґолденами й слухати їх. Однак певного вечора, коли я подався з Д до клубу на Орчад-стріт послухати, як Айві Мануель співає ч-ч-ч-ч Бові, чи‑не-завжди-так-бува Мітчелл, а також власну, дивну й кумедну науково-фантастичну пісню «Термінатор» про корисність мандрівок у часі для потенційних рятівників людства, а потім пив з ними обома пиво в спорожнілому клубі, то проґавив найочевиднішу з усіх підказок. Здається, саме Айві заторкнула дедалі більш заплутану проблему статевої диференціації, а Д відповів сюжетом із грецької міфології. Гермафродит був дитям Гермеса й Афродити, в якого так міцно закохалася німфа Салмакіда, що вблагала Зевса поєднати їх навіки, і так вони стали одним цілим, обоє в одному тілі, в якому відтоді проявлялися обидві статі. Тоді я подумав, що таким чином він хоче висловити свою близькість з Айві Мануель, сказати, що вони поєднані навіки як друзі. Але в ту мить він говорив щось набагато дивніше, тільки я не вмів слухати; він говорив про себе.

З метаморфозою справа така, що вона не випадкова. Філомела, над котрою поглумився, зґвалтувавши й відрізавши язика, її зять Терей, утекла від нього соловейком, вільним солодкоголосим птахом. Як і в історії Салмакіди та Гермафродита, боги дозволяють тілам перетворитися в інші тіла під тиском відчайдушних потреб — любові, страху, звільнення, або ж існування в одному тілі таємної правди, яка може бути виявлена лише через мутацію.

У кишені Д постійно мав три срібні долари, аби могти ворожити за допомогою давньокитайських гексаграм. Тієї ночі в клубі на Орчад-стріт він кинув монети. П’ять незмінних розірваних ліній і одна незмінна суцільна нагорі.

— Двадцять три, — мовив він. — Хто б сумнівався.

І сховав монети. Я не мав жодного уявлення про «Ї цзін», але пізніше тієї ночі заґуґлив гексаграми. В епоху пошукових систем усе знання розташоване на відстані поруху руки. Гексаграма 23 називається «Обдирання» й описується як гексаграма розколювання. Її нижня триграма означає «струс» і «грім».

— Ходімо додому, — сказав він і залишив нас, не оглянувшись.

Я не наздоганяв його. Я не ганяюся за людьми, які дають зрозуміти, що моє товариство їм набридло. Певно, ображеність стала на перешкоді моїй проникливості, бо проминуло багато часу, перш ніж я припустив, що за його страхом бути об’єктом спостереження може ховатися щось інше, ніж марнославство, нарцисизм і соромливість.

Завжди на початку якийсь біль, що треба втамувати, якась рана, що треба зцілити, якась діра, що її треба заповнити. І завжди наприкінці поразка — невгамовний біль, невиліковна рана, залишена меланхолійна пустка.

Щодо питання про природу добра, яке я ставив на самому початку цієї розповіді, можу дати принаймні часткову відповідь: життя молодої жінки, яка одного вечора на тротуарі Бовері-стріт закохалася в Діоніса Ґолдена і яка була з ним та огортала його цим непохитним коханням упродовж усього, що надійшло, — ось, на мою думку, одне з найкращих визначень доброго життя, яке я зустрів за своє відносно коротке, відносно вузько закроєне існування. «Le bonheur écrit à l’encre blanche sur des pages blanches», — сказав нам Монтерлан: щастя пише білим чорнилом на білому папері — а доброту, додав би я, так же нелегко увібгати в слова, як і радість. Однак мушу спробувати, адже те, що ці двоє знайшли й за що вхопилися, було — ні більше, ні менше — щастям, яке породила доброта і яке вона також підтримувала, попри виняткові перешкоди. Доки його не зруйнувало нещастя.

Першого ж дня, коли він її зустрів — одягнена в білу блузку й чорну пряму спідницю, вона курила французьку цигарку без фільтра на тротуарі під Музеєм ідентичності, — він зрозумів, що нема чого намагатися втримати від неї таємниці, бо вона могла читати його думки так чітко, мовби в нього на чолі біг рухомий рядок новинних сюжетів.

— Айві сказала, що нам треба зустрітися, — почав він. — Я подумав, що це дурна ідея.

— То чому ж ти тоді прийшов? — запитала вона, відвернувши голову вбік зі знудженим виглядом.

— Я хотів тебе побачити і побачити, чи захочу тебе побачити, — відповів він.

Її це зацікавило, але, схоже, лиш незначно.

— Айві розповіла мені, що твоя сім’я опинилася в якомусь вигнанні, про яке ти не хочеш говорити, — сказала вона. Її очі були широкі, як море. — Але тепер, коли ти тут стоїш, я бачу, що ти, мабуть, сам опинився у вигнанні з самого себе, можливо, з першого дня твого життя.

Він насупився, явно роздратований.

— А це ти звідки знаєш? — різко запитав він. — Ти музейна кураторка чи шаманка?

— Існує особливий різновид печалі, — відповіла вона, затягуючись «Ґолуазом», схожа на Анну Каріну в «Безтямному П’єро», — що вказує на відчуження людини від власної ідентичності.

— Ця сучасна зацикленість на ідентичності викликає огиду, — заявив він, мабуть, занадто категорично. — Це спосіб завужувати нас настільки, що ми стаємо одне для одного чужинцями. Ти читала Артура Шлезінґера? Він виступає проти закріплення маргіналізації через утвердження відмінностей.

Він мав на собі тренч і федору, бо літо надходило, але ще не настало, ніби жінка, що вабить фальшивими обіцянками кохання.

— Так ми якраз і є чужинцями, всі до одного, — ледь помітне знизування плечей і натяк на презирливу гримасу. — Питання в тому, щоб трохи точніше визначити типи чужинців, які ми собі обираємо. І звичайно, я читала цього старого мертвого білого гетеросексуала. Тобі варто поцікавитися працею Співак про стратегічний есенціалізм.

— Не хочеш зайти кудись на віскі? — запитав він, і його запитання звучало ще трохи роздратовано, а вона й далі трактувала його як когось трохи недалекого, кому потрібна була мудра допомога. Її панчохи мали чорні шви, що бігли вздовж литок.

— Не тепер, — відповіла вона. — Тепер ти маєш зайти всередину й дізнатися про новий світ.

— А як щодо потім?

— Потім теж ні.

Вони провели ту ніч разом у її квартирі на Другій авеню. Стільки всього треба було обговорити, що в них не дійшло до сексу — перехваленого, як він заявив. Вона не сперечалася, тільки подумки це відзначила. Уранці він виходив на вулицю, аби принести їй круасани, каву, віскі, цигарки й недільні газети. Ключі лежали на столику з червоного дерева у передпокої, такій собі скриньці на ніжках — не антикваріат, але непогана підробка. Д підняв кришку й побачив на маленькій червоній шовковій подушечці револьвер — кольт із перламутровим руків’ям, цілком можливо, що теж непогана підробка. Він узяв зброю, крутнув барабан, приклав дуло собі до скроні. Пізніше він говорив, що не натискав спуску, але вона спостерігала за ним через відчинені двері спальні й почула клацання курка, що вдарив у порожню комірку.

— Знайшов ключі, — сказав він. — Піду візьму щось поснідати.

— Не розлий нічого, — гукнула вона йому вслід. — Бракувало мені ще болота на килимі.

Рія — так її звали. Ще зовсім дівчина. Старша від нього лише на три чи чотири роки, вона вже обіймала керівну посаду в музеї, а крім того, іноді вечорами наспівувала любовні пісні на Орчад-стріт і створювала власну незалежну колекцію одягу з чорного шовку й старих мережив, часто здобленого рослинними мотивами з парчі в орієнтальному, китайському та індійському стилі. Вона мала наполовину індійське, а наполовину шведсько-американське походження, і її довге скандинавське прізвище, Захаріассен, було занадто складне у вимові для американського рота, тож подібно до того, як він був Д Ґолденом, її знали як Рію З.

Від абетки починаються всі наші таємниці.

«Увійди і дізнайся про новий світ». Біля парку Бовлінґ-Ґрін був музей, присвячений корінним американцям, на Малбері-стріт — американцям італійського походження, у Порт-Вашингтоні — американцям польського походження, крім того, були два єврейські музеї, на Верхньому й Нижньому Мангеттені, і це все, незаперечно, також були музеї, пов’язані з ідентичністю, але МІ — Музей ідентичності — поставив на щось більше: його харизматичний куратор, Орландо Волф, націлився на ідентичність як таку, на цю нову потужну силу в світі, що своєю могутністю не поступалася вже жодній теології чи ідеології; культурна ідентичність і релігійна ідентичність, національна, племінна, сектантська й сімейна — це було ціле мультидисциплінарне поле, що стрімко розширювалося; а наріжним каменем Музею ідентичності було питання ідентичності власного Я, починаючи від біологічного Я й виходячи далеко за його рамки. Статева ідентичність, роздроблена, як ніколи раніше в історії людства, породжувала цілком нову термінологію, що намагалася зафіксувати її нові видозміни.

— Бог помер, і ідентичність заповнює вакуум, — звернулася Рія до Д перед дверима до гендерної зони, і в очах її блищав запал справжнього адепта, — але виявляється, що боги з самого початку затирали різниці між статями.

Її чорне волосся було підстрижене коротко, біля самої голови.

— Прикольна стрижка, — сказав він.

Вони стояли серед глечиків, печатей і кам’яних статуй з Аккаду, Ассирії й Вавилону.

— Плутарх пише, що Велика Мати була міжстатевим божеством — у ній були присутні обидві статі, ще не розділені.

Якби він найняв старий кабріолет — червоно-білий, із плавниками, вони могли б податися в подорож, може, навіть через усю Америку.

— Ти бачила Тихий океан? — запитав він. — Мабуть, це розчаровує, як і все інше.

Вони йшли далі. У музеї стояв морок, який розривали, наче вигуки в монастирі, яскраво освітлені експонати.

— Оці експонати з кам’яного віку могли бути трансгендерними жрицями, — мовила Рія. — Тобі варто придивитися уважно. Для цисгендерних людей це так само важливо, як для спільноти чоловікожінок.

Це слово повернуло його в дитинство; зненацька він знову вивчав латину, затято напруживши увагу, аби здолати владу братів, які виключали його з розмови, вживаючи таємничої мови римлян.

— Прийменники, які вимагають знахідного відмінка, — мовив він. — Ante, apud, ad, adversus / circum, circa, citra, cis. / Contra, erga, extra, infra. Неважливо. Цизальпійська й Трансальпійська Галлія. Ясно. Тепер Альпи розділяють статі.

— Я не люблю того слова, — сказала вона.

— Якого?

— Стать.

Ага.

— Хай там що, а Бог не помер, — зауважив він. — Принаймні не в Америці.

Чоловікожінки означало чоловіків, що відчувають себе жінками, жінкочоловіки — навпаки. Тепер вона засипала його термінами: гендерфлюїдний, бігендерний, агендерний, транс із зірочкою — транс*, різниця між жінкою й жіночністю, гендерний нонконформізм, гендерквір, небінарний, а ще запозичене з культури корінних американців дводушшя. Служителями фригійської богині Кібели були чоловікожінки, що звалися ґаллами. В африканській залі чоловікожінки окуле і жінкочоловіки аґуле з племені Луґбара, транссексуальні амазонки з Абомея, королева Хатшепсут у чоловічому вбранні й із накладною бородою. В азійській залі він зупинився перед кам’яною фігурою Ардганарішвари, бога-напівжінки.

— З острова Слона, — сказав він і тут же затулив уста долонею. — Ти цього не чула, — звернувся він до Рії з непідробною люттю.

— Я ще хотіла показати тобі костюми фаньчуань із китайської опери, де чоловіки грали жінок, — сказала вона, — але, певно, тобі на сьогодні вистачить.

— Мені треба вже йти, — промовив він.

— Тепер я не відмовлюся від віскі, — відповіла вона.

За сніданком наступного дня, хрумаючи в білій постелі круасан, із цигаркою й черговою склянкою віскі в руці, вона тихо промуркотала:

— Я знаю країну, якої ти не хочеш називати, і знаю назву міста, про яке не хочеш говорити.

Вона вишептала обидві назви йому на вухо.

— Мені здається, я тебе кохаю, — сказав він. — Але хочу знати, навіщо тобі той пістолет у столику в передпокої.

— Щоб застрелити тих, кому здається, що мене кохають, — відповіла вона. — А може, і себе теж, але я ще не вирішила.

— Не говори моєму батькові, що ти знаєш, — попередив він, — інакше тобі, мабуть, не доведеться приймати цього рішення.

Я заплющую очі й прокручую в уяві фільм. Відкриваю очі й записую його. Тоді знову заплющую очі.

А ось перед нами Василіса, молода росіянка. Вона приголомшлива. Можна навіть сказати, що вона незрівнянна. У неї довге темне волосся. Тіло в неї також довге й виняткове: вона бігає марафони, а ще вона чудова гімнастка, що спеціалізується на вправах зі стрічкою. Вона каже, що в юності ледве не потрапила до російської олімпійської збірної. Зараз їй двадцять вісім. Юною вона була у п’ятнадцять. Її повне ім’я Василіса Арсеньєва. Вона походить із Сибіру і стверджує, що її предком був не хто інший, як великий дослідник Володимир Арсеньєв, який написав чимало книжок про цей регіон, у тому числі екранізовану Куросавою «Дерсу Узала», але ця генеалогічна лінія не підтверджена, оскільки Василіса, як ми переконаємося, геніальна брехунка, що досконало освоїла мистецтво обману. Вона каже, що виросла в лісовій пущі, в безмежній тайзі, що вкриває більшу частину Сибіру, і що її родина належить до племені нанайців, чоловіки якого промишляють полюванням і ловами звірів або як проводирі. Вона народилася в рік московської літньої Олімпіади, а коли виростала, її кумиркою була славетна гімнастка Неллі Кім, напівкореянка й напівтатарка. Шістдесят п’ять країн, включаючи Сполучені Штати, збойкотували ту московську олімпіаду, але вона в лісовій глушині була далеко від політики, хоча у віці дев’яти років таки довідалася про падіння Берлінської стіни. Вона зраділа, бо почала вже дивитися деякі часописи й хотіла виїхати до Америки, де б її обожнювали, і слати родині додому американські долари.

Саме так вона й зробила. Дала драла. Тепер вона в Америці, у місті Нью-Йорку, а також, час від часу, у Флориді; нею страшенно захоплюються, і вона заробляє гроші, виконуючи роботу красуні. Багато чоловіків жадає її, але вона не шукає собі просто чоловіка. Вона бажає собі покровителя. Царя.

Перед нами Василіса. Вона володіє чарівною лялькою. Коли в дитинстві лиха мачуха послала тодішню Василісу до дому Баби Яги, що їла дітей і мешкала в дрімучому-предрімучому лісі, саме чарівна лялька допомогла їй порятуватися, щоб вона могла розпочати пошуки свого царя. Так у казці говориться. Але дехто розповідає її інакше, стверджуючи, що Баба Яга таки з’їла Василісу, зжерла її, як і всіх інших, і після того до бридкої старої відьми перейшла вся краса молодої дівчини — так, що ззовні вона зробилася вилитою Василісою Прекрасною, хоч усередині залишилася зубатою Бабою Ягою.

Перед нами Василіса в Маямі. Тепер вона блондинка. Ось-ось вона зустріне свого царя.

Узимку 2010 року, за кілька днів до Різдва, наполохані загрозливими прогнозами погоди четверо Ґолденів у супроводі пані Метуші й пані Патяк, двох довірених асистенток Нерона, а також мене вилетіли на південь на борту чогось, чого я не вмів назвати, поки Апу не сказав, що серед постійних користувачів воно називається ПРЛ, і таким чином ми врятувалися від величезної снігової бурі. Згодом у місті, яке ми залишили позаду, всі нарікатимуть на повільну роботу снігоочисних машин і з’являться підозри, що це сповільнення умисне і є виявом протесту проти урізання бюджету мером Блумберґом. У Центральному парку випало пів метра снігу, в деяких районах Нью-Джерсі майже метр, і навіть у Маямі то був найхолодніший грудень в історії, хоч це лише означало шістнадцять градусів тепла, середня температура, що не так уже й холодно. Старий винайняв кілька апартаментів у великій резиденції на приватному острові недалеко від Маямі-Біч, і більшість часу ми не страждали від холоду. Петі острів сподобався: єдиним місцем, яке поєднувало його з материком, був поромний причал, і на цю зачаровану землю зась було ступити комусь сторонньому, хіба що за нього замовив слівце хтось із мешканців. Павичі, як із пташиного, так і з людського роду, гордовито проходжалися, не боячись, що за ними спостерігає якесь свавільне око. Багатії відкривали свої коліна й свої таємниці, і ніхто ніколи не пробовкався. Тож Петя зумів переконати себе, що острів — це замкнений простір, і його страх перед перебуванням надворі з гарчанням відступив у тінь.

— О, так ти теж не знаєш, що таке ПРЛ? Приватний реактивний літак, мій дорогенький. Нема за що.

Саме Апу — товариський Апу, а не мій насуплений ровесник Д — запросив мене полетіти разом із ними, а мати сказала мені «Лети», хоч це й означало, що я проведу свята поза домом, «розважся трохи, чом би й ні?». Тоді я не знав, що більше ніколи не зможу привітати вигадане малятко Ісуса чи зустріти справжній Новий рік разом із батьками. Я не міг здогадатися, що трапиться, але все одно відчуваю гірку скруху.

Апу перебував у своїй стихії, базікаючи з багато представленим на острові вінегретом російських мільярдерів і підбиваючи їхніх дружин позувати йому для портретів, бажано не надто обтяженими одягом. Я тюпав за ним услід, наче вірний пес. Дружини мільйонерів не помічали моєї присутності. Це мене влаштовувало: невидимість була станом, до якого я звик і якому в більшості випадків віддавав перевагу.

А Д Ґолден — той узяв із собою Рію, і обоє занурилися одне в одного з головою й трималися здебільшого осторонь. Обслуга обслуговувала, супровід супроводжував, пані Метуші метушилася, її молодша напарниця пані Патяк патякала — і відпочинок Ґолденів минав досить гладко. Я, їхній приручений Тентен, теж був цілком задоволений. А в новорічний вечір на острові влаштували заможну вечірку для його заможних мешканців — звичні коштовні феєрверки, омари найвищого сорту й танці, що вимагають неабияких зусиль, і Нерон Ґолден оголосив свій намір вийти на танцмайданчик.

Старий, як я виявив, був танцюрист хоч куди.

— Бачив би ти його кілька років тому, коли він святкував сімдесятиріччя, — сказав мені Апу. — Усі кралечки вишикувалися до нього в чергу, а він їх усіх перевальсував, перетангував, переполькав, переджайвив, понахиляв і покружляв. Парні танці — це тобі не дискотечне дриґання, гойдання й підстрибування, як у наші звироднілі часи.

Тепер, коли мені вже відомі їхні сімейні таємниці, я можу уявити старого на великій надморській терасі сімейної резиденції у кварталі Валкешвар, намалювати в своїй уяві щасливих красунь із бомбейської еліти в його обіймах. Тим часом, як його затюкана безпарна дружина — яку й далі зватиму Поппеєю-Сабіною, віддаючи данину юліансько-клавдіанським смакам їхньої сім’ї, — несхвально, але мовчки спостерігала за ними з заднього плану. Тепер він був старший, мав уже сімдесят чотири, але не втратив ані майстерності, ані почуття рівноваги. Молоді жінки знову чекали, що їх понахиляють і покружляють. Однією з них була Василіса Арсеньєва, яка запозичила собі життєвий девіз в Ісуса Христа, Євангеліє від святого Матвія, розділ четвертий, вірш дев’ятнадцятий. «Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей!» Час вона розрахувала ідеально. Коли вибило Новий рік, настала північ, або ж відьомська пора, вона закинула свій фатальний гачок. І від моменту, коли пішла з ним до танцю, більше нікому це не світило. Вона була його кінцевою зупинкою.

Перед нами Василіса. Вона танцює зі своїм царем. Вона обняла його рукою, а її обличчя говорить: Я ніколи не відпускаю. Вища за нього, вона злегка нахиляється, щоб наблизити уста до його вуха. Він підставляє вухо їй до уст, щоб зрозуміти, що вона каже. Перед нами Василіса. Вона засовує язика йому до вуха. Язик говорить мовою без слів, яку розуміють усі чоловіки.

Резиденція Вандербільтів розташована в самому серці острова. Перемотка назад: перед нами Вільям Кіссам Вандербільт ІІ, який на своїй сімдесятип’ятиметровій яхті обмінюється з забудовником Карлом Фішером. Яхта в обмін на острів. По руках. А ось Бебе Ребозо, котрого в часи Вотерґейта звинуватили в тому, що він був «рекетиром Ніксона», приєднується до групи, яка купила острів у того хлопця, який купив острів у іншого хлопця, що купив його у Вандербільта. Цей острів має свою історію. Він має свою обсерваторію. Своїх павичів, як уже було сказано. Має пошану до чужих таємниць. Має своє гольфове поле. Має шарм.

І в цей холодний святковий період у резиденції Вандербільтів, після новорічного танцю на прекрасному танцювальному паркеті, викладеному серед прикрашених гірляндами дерев, і запалених жарівень, і оркестрантів, і жінок у коштовностях, і охоронців, що стережуть коштовності, і чоловіків, що купили ці коштовності й любуються своєю власністю, цей острів має також про що пліткувати — про роман між зимою й весною, між листопадом і квітнем. Мої гроші за твою красу. По руках.

Новорічний вечір призначений для танцю, а коли музика стихає, вона наказує Неронові: іди до себе й поспи, я хочу, щоб ти відпочив для мене, перш ніж ми почнемо по-справжньому. І він слухняно повертається до ліжка, як чемний хлопчик, а його сини дивляться на це з відкритими ротами. Їхній вигляд промовляє: це все не відбувається насправді. Він не може на це купитися. Але його авторитет такий потужний, що жоден із них не озивається й словом. Наступного вечора старий вичищає апартамент, який найняв для себе й двох своїх асистенток, і висилає працівників та родину до трьох інших, із купою вільних спалень. Він сам на сьомому поверсі, споглядає на верхівки пальм, на серпик пляжу й на мерехтливу масу води за ним. Вечеря — коктейльні креветки, м’ясна нарізка, салат із авокадо й капусти кале, фруктовий кошик і тірамісу на десерт — привезена моторним катером із елітного ресторану на південному березі річки Маямі, чекає на обідньому столі. Є лід, ікра, горілка, вино. Точно о тій обумовленій годині, жодною хвилиною раніше чи пізніше, вона приходить до дверей його апартаменту в золотій подарунковій обгортці, зав’язаній бантом ззаду сукні, аби він легко міг її розпакувати.

Вони погоджуються, що не хочуть їсти.

Перед нами Василіса Прекрасна віддається своєму царю.

Першої ночі й другої ночі, ці дві перші ночі нового року, вона розкладає перед ним свій товар, показує йому якість предмету пропозиції, не лише у фізичному, але й в емоційному сенсі. Вона… тут я стаю дибки й спиняюся, засоромлений, спруфрокований, охоплений несподіваною pudeur[18], бо, врешті, як же я посмію? Чи маю я сказати, що всіх їх добре знаю, що бачив, як вона, немов туман жовтавий, спину тре об, морду тиця маю сказати, що вона лізе язиком липким до його закутків вечірніх? Чи я насмілюсь і чи я насмілюсь? І, врешті, ким я є? Не принц я. Придворний принців я, поштивий, радий послужити. А часом — майже Блазень… Але набік поезію, я занадто далеко зайшов, щоб перериватися. Я вже її уявляю. Напевно, стоїть на колінах біля нього на ліжку. Так, думаю, на колінах. І питає: про це тобі ішлося? Чи про це? Про це тобі ішлося врешті-решт?[19]

Він король. Він знає, чого хоче. І: усе, чого ти хочеш, каже вона, коли його хочеш, стає твоїм. Третьої ночі вона переходить до бізнесу. Його це не шокує. Це все спрощує. Бізнес — це його зона комфорту. Вона видобуває роздруковану картку розміром із поштівку з квадратиками для позначення. Перейдімо до деталей, пропонує вона.

Певно, що я не повинна жити в домі на Макдуґал. Це твій сімейний дім, для тебе й твоїх синів. А я тобі не дружина, значить, не належу до сім’ї. Отже, можеш вибрати: (a) помешкання у Вест-Вілидж, це зручно й близько, або (б) у Верхньому Іст-Сайді, трохи далі, трохи безпечніше. Дуже добре, (б), мені теж це більше подобалося. Їдемо далі, розмір апартаменту, мінімум дві спальні, правда? і, може, ще одна кімната під мистецьку студію? чудово! А ти купиш мені цю квартиру чи знімеш, а якщо так, то на скільки років? Добре, обдумай це. Перейдемо до машини і я цілком покладаюся на твій вибір: (a) кабріолет «мерседес», (б) BMW шостої серії, (в) позашляховик «лексус». Ага, (a), чудесно, я тебе кохаю. Виникає питання, в якому будинку моди мені відкрити рахунок: (a) «Берґдорф», (б) «Барніз», (в) в обох. Фендіґуччіпрада то само собою зрозуміло. Членство в «Еквінокс», у «Сого Гауз Еврі Гауз», тут весь список. Питання щомісячних коштів на дрібні витрати. Я повинна виглядати так, щоб тобі не було соромно. Дивися, тут є категорії «десять», «п’ятнадцять» і «двадцять». Рекомендую не економити. Так, любий, у тисячах доларів. Досконало. Ти не пошкодуєш. Для тебе я буду ідеальна. Я говорю англійською, французькою, німецькою, італійською, японською, мандаринською і російською. Їжджу на лижах, на водних лижах, серфінгую, бігаю і плаваю. Гнучкість із моєї гімнастичної юності — я її зберегла. Найближчим часом я дізнаюся, як тебе задовольняти, краще, ніж ти сам себе знаєш, і якщо для цього треба якесь оснащення, чи не треба обладнати якусь кімнату, спеціально для нас, скажемо так, ігрову кімнату, я подбаю, щоб це все було зроблено бездоганно і в повній таємниці. Я ніколи більше не подивлюся на жодного чоловіка. Жоден чоловік мене пальцем не зачепить, і я не стерплю жодних невідповідних загравань чи зауважень. Ти заслуговуєш, ти повинен мати виключне право — і воно твоє, я присягаю. Поки це все, але залишається ще одне питання на потім.

Це питання одруження, каже вона, знижуючи голос до найхрипкішого й найзапаморочливішого регістру. Ставши твоєю дружиною, я здобуду належну позицію й репутацію. По-справжньому, повністю я це здобуду тільки коли вийду за тебе заміж. Без цього я, певно, щаслива і найвірніша з жінок, але мені дорога моя репутація. Ти все розумієш. Певно, що так. Жоден чоловік у моєму житті не розумів мене так, як ти.

Повторюю: вже задалеко, щоб зупинятися. Я мушу далі уявляти, мушу продовжити піп-шоу, ще одного п’ятака / вкласти в нікельодеон. Так: у моїй уяві це вже фільм. Широкоекранний, чорно-білий.

Троє синів Нерона Ґолдена, ПЕТЯ, АПУ і Д, з яких двоє помітно старші за нове кохання свого батька, а третій молодший лише на чотири роки, всі вони розгублені. Попри всі їхні відмінності, це життєво важлива сімейна справа, і вони зійшлися, щоб її обговорити, але їм нелегко визначити стратегію. Вони зустрічаються подалі від винайнятих апартаментів, збившись у тісну групку на єдиному невеликому пляжі острова, порожньому з огляду на не по сезону холодну погоду: низьку температуру, сильний вітер, стрімкі хмари й загрозу, яку невдовзі усвідомили, у вигляді косого крижаного дощу. Вони мають на собі капелюхи, пальта, шарфи і виглядають, немов чеські інтелектуали, що зібралися на узбережжі Богемії під пильним наглядом, наче потяги. Попри невдоволені погляди двох старших чоловіків, поруч із Д стоїть РІЯ З, вчепившись у нього, наче боїться, що її знесе вітром. РІЯ в тому ж віці, що й Василіса. Д це вирахував, але не згадує про це.

Камера показує їх максимально великим планом, поки вони не заговорять; коли чути голоси, відбувається перехід до загальних планів.

ПЕТЯ

(висловлює своє занепокоєння теоретизовано, у своєму незграбному, невблаганному стилі)

Суть життя великої особистості — це вибір між тим, що є правильним, і тим, що вона хоче зробити. Авраам Лінкольн, який був майстерним борцем і любив добре поборотися, напевно волів би провести час на килимі, ніж починати війну, в якій загинуло близько двох відсотків населення, приблизно шістсот двадцять тисяч людей, але це був правильний вибір. Марія Кюрі, без сумніву, з більшим задоволенням провела б час із донькою, замість відбирати собі життя рентгенівським випромінюванням, але вгадайте, що вона обрала. Або візьмімо приклад Магатми Ґанді, який у молодості парадував у шитому на замовлення англійському костюмі, що був достобіса кращий, ніж якась настегенна пов’язка. Зате з політичної точки зору настегенна пов’язка…

АПУ

(перебиває репліку, яка інакше могла б перерости в довгий перелік)

Одним словом, це факт, що наш батько дав маху, коли повівся на якусь російську… як би це його краще сказати… російську гімнастку.

Камера кружляє, показуючи їх близьким планом на розвіяному піску, дещо вище їхніх голів, ніби зі шпигунського дрона.

Д

Він збирається на ній одружитися. Це її план. Вона не відпустить, а він не може опиратися.

ПЕТЯ

У випадку одруження постане чимало питань правового характеру. Проблематичним буде статус найближчого родича, а ще виконання прижиттєвого волевиявлення і ширша проблема спадкування. Крім того, ще неясно, де вони мали б одружуватися, беручи до уваги відмінності в законодавстві Флориди і штату Нью-Йорк.

АПУ

Наш батько не дурний. Може, зараз вона й закрутила йому голову, але в загальному рахунку він не дурний. Він ціле життя укладав угоди. Він побачить усі переваги чіткого дошлюбного договору.

ПЕТЯ

(його голос підноситься до протяжного крику, що ніби наслідує дедалі гучніше завивання вітру)

Хто з ним про це поговорить?

(пауза)

Я не можу.

(пауза)

Йому це не сподобається.

АПУ

Ми маємо зробити це разом.

Д

(знизавши плечима, збирається йти геть)

Гроші мені до одного місця. Хай старий робить, що хоче.

Він і РІЯ повертаються, щоб іти.

РІЯ

(надвеликим планом, до АПУ і ПЕТІ)

А ви подумали про те, що вона може зробити його щасливим, а може, навіть справді зважиться його покохати? Але навіть якщо вона вдає, це може бути не так уже й погано. Добрим є все, що знижує вселенське страждання, або несправедливість, або одне та інше. І якщо вона хоч на якийсь час утамує його нещастя, навіть шляхом шахрайства, це зараховується як добра справа.

Я бачу, яке він для вас усіх забезпечив життя. Він наче величезний дах, під яким ви сховалися. Якщо ви ступите крок убік, вас накриє буря, але зараз він на місці. Поки що на місці. Але він не тільки дах, під яким ви живете. Він чоловік, і в нього чоловічі потреби — він жадає й хоче бути жаданим. Чому ви хочете йому перешкодити? Ви думаєте, це все залежить від календаря? Послухайте мене. Нема жодного значення, скільки людині років. Це ніколи не минає.

ПЕТЯ

(повторює засоромлено, сумно підстрибуючи під дощем)

Це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає, це ніколи не минає…

Дощ переходить у зливу. Вода на лінзі камери. Перехід у біле тло.

Перед нами найкраща подруга Василіси і її персональна фітнес-тренерка, а звати її, скажімо, Маша. Маша невеличка, менша від Василіси, але дуже сильна, вона лесбійка і, як же інакше, блондинка. Маша хоче стати кіноакторкою. Коли Нерон Ґолден дізнається про це, то каже:

— Дорогенька, для таких амбіцій розміри в тебе якраз такі, як треба, але ти не на тому узбережжі.

Старий продовжив своє перебування на острові, разом із ним залишається сім’я і його свита, але в питанні проживання все перетасувалося. Василіса разом зі своєю подругою й персональною фітнес-тренеркою переїжджає до апартаменту Нерона, а всі інші змушені розміститися в інших помешканнях. Ніхто особливо цьому не радий, окрім Нерона, Василіси й Маші. А в той вечір, коли дівчата поселяються в Нерона, він забирає їх на вечерю. На острові є чудові ресторани, але Неронові потрібен найкращий, і для цього він сідає до свого спортивного «бентлі», з Василісою поруч і згорнутою в клубочок Машею на задньому сидінні, і переправляється поромом до знаменитого італійського ресторану, де він замовляв вечерю, не з’їджену в ніч першого побачення. У знаменитому італійському ресторані збуджені жінки випивають занадто багато горілки; Нерон, котрий за кермом, утримується. До часу, коли всі троє повертаються на острів, жінки вже голосно регочуть і кокетують, що Нерона цілком влаштовує. Повернувшись до апартаменту, він і сам пропускає пару чарок. Але потім — несподіваний поворот подій. Персональна тренерка нахиляється до Василіси Прекрасної й цілує її в губи. А Василіса відповідає взаємністю. А потім у повній тиші жінки обіймаються, а Нерон Ґолден сидить приголомшений у кріслі й дивиться, без натяку на збудження, почуваючи себе пошитим у дурні, особливо тоді, коли вони обидві підводяться, не помічаючи його, вимикають світло у вітальні, мовби там зовсім не було господаря, прямують до його спальні — його спальні! — і зачиняють за собою двері.

Перше, що його розлютило, коли вони зникли — це недбалість, із якою вони вимкнули світло. У його домі! У його присутності! Так, ніби він був порожнім місцем! Він бачить себе ошуканим старцем, і тепер його гонор стає дибки й вимагає, щоб він знову став самим собою — владним чоловіком, фінансовим титаном, колишнім будівельним і сталевим магнатом, патріархом сім’ї, колосом у просторому дворі золотого дому, королем минулого й прийдешнього. Він підводиться з крісла, залишивши двох жінок у спальні робити, що їм заманеться, і статечно рушає до дверей апартаменту.

Біля дверей розташована невелика вбудована шафка на одяг, а в ній, на полиці над вішаками з пальтами, стоїть маленька шкіряна валізка. Старий завжди вірив у мінливість речей і знав: яким би твердим не здавався ґрунт під ногами, він може щомиті перетворитися на сипучий пісок і засмоктати всередину. Будь завжди напоготові. Він був готовий до великого переїзду з Бомбея до Нью-Йорка і готовий також до цього меншого від’їзду. Він знімає валізку з найнеобхіднішими речами, переконується, що ключі від інших апартаментів має, як і належить, у кишені штанів, і безшумно виходить. Він не гримає дверима. Він знає, що в сусідньому апартаменті, де спить Петя і маленьке гроно його помічниць, є невеличка незайнята кімната для прислуги. У цю мить Неронові не потрібно жодної розкоші. Все, що йому треба, це двері, які можна за собою зачинити, а за ними ліжко. Уранці він розбереться з усім, із чим треба розібратися, і тоді набереться сил. Його голова знову запанує над серцем. Він заходить до кімнатки для прислуги, скидає піджак, краватку й черевики і, махнувши рукою на решту, швидко засинає.

Він недооцінив її. Він неправильно оцінив і власну вразливість, і її рішучість. Під усією його могутністю ховається самотність, і вона чує цю самотність нюхом, як мисливський пес чує поранену здобич. Самотність — це слабкість, а перед нами Баба Яга в шкірі Василіси Прекрасної. Якщо захоче, може його зжерти. Може його зжерти цієї ж миті.

Ти не спиш? О, мій дорогий, мені так прикро. Мені так за себе соромно. Вибач, я напилася. Я завжди легко п’янію. Мені так прикро. Я завжди здогадувалася, що вона щось до мене має, але я цього не чекала. Я її відправила, ми ніколи її більше не побачимо, клянуся, вона зникла з мого життя, її вже не існує. Будь ласка, прости мене. Я кохаю тебе, будь ласка, прости мене цей один-єдиний раз — і тобі ніколи більше не доведеться мене прощати. Я загладжу свою провину, я знайду сотню способів, ти побачиш, я щодня робитиму все для того, щоб ти простив і забув. Я напилася й мені було трішки цікаво, мені навіть не подобаються жінки, я не по цьому, мені навіть не було приємно, насправді я просто відрубалася й заснула, а коли проснулася, то ясно, жахнулася, Господи, що я натворила, цей чоловік був до мене такий добрий, я прошу пробачення від щирого серця, я цілую твої ноги, я мию твої ноги своїми слізьми й витираю своїм волоссям, я навіть думала кілька секунд, що тебе це розпалить, яка дурість, це все через алкоголь, мені так прикро, коли я нап’юся, то можу зробитися трохи неконтрольованою, трохи дикою, і тому я більше ніколи не сп’янію, хіба що ти сам захочеш, тільки якщо ти захочеш, щоб я була трішки дикою й неконтрольованою в твоїх руках, тоді я з величезним задоволенням зроблю тобі таку приємність, прости мене, прийми мій сором і мої смиренні перепросини, де ти, дозволь мені прийти до тебе. Дозволь прийти тільки на мить і перепросити тебе в очі, а тоді, якщо ти проженеш мене, я піду, я це заслужила, я це знаю, але не проганяй мене без єдиного шансу сказати тобі в очі: прости мене, я вчинила погано, дуже погано, але я була п’яна, і прошу тебе подивитися, як я стану перед тобою вся в соромі, і, може, ти зважишся простити мене, побачити в мені саму любов саму вдячність саму любов, що стоїть перед тобою, може, заради цього ти мене впустиш, може, не зачиниш двері в мене перед носом, може, побачиш правду в моїх очах і пробачиш мене, а якщо ні, тоді я не маю жодних прав, я схилю голову й піду, і ти ніколи більше мене не побачиш, ніколи не побачиш мого голого сорому, ніколи не побачиш, як моє тіло тремтить і ридає перед тобою через цей сором, ти ніколи мене не побачиш, я більше ніколи не зможу тебе торкнутися, так багато всього, ніколи більше, так багато всього ніколи більше не трапиться, якщо накажеш мені піти, я піду, але може бути так, бо ти ж великий чоловік, що ти дозволиш мені лишитися, тільки великі люди вміють прощати, а це ж була дрібничка, помилка, дурість, і ти можеш це побачити й дозволити мені лишитися, але дозволь мені прийти, я прийду до тебе в цю секунду, така, як є, де б ти не був, якщо хочеш, щоб я уклякла гола в тебе під дверима, я це зроблю, я зроблю все, що хочеш, усе на світі, тільки дай мені прийти, де ти, дай мені прийти.

Ось вона, ця мить. Він може кинути слухавку, списати свої втрати, звільнитися. Він побачив, хто вона така, маска сповзла й вона відкрила себе, і жодні її слова не змусять його стерти з пам’яті те, що він побачив, все, що він відчув, коли вони вимкнули світло, увійшли в спальню — його спальню! — і зачинили за собою двері. Він може відійти.

Вона поставила все на єдину свою карту: що він захоче забути те, що побачив, забути те, що відчув. Що він захоче увімкнути світло, відкрити двері спальні й побачити там її, що самотньо чекає на нього. Що він розповість собі цю історію, історію про справжнє кохання, і захоче в неї потрапити.

Він не перериває дзвінка і слухає. Він повертається до апартаменту, де на нього чекає вона. І, звичайно ж, вона складає свої перепросини в різні способи, і багато з цих способів йому приємні, але це все лише поверхня. Під цією оболонкою криється правда, і ця правда така, що Василіса тепер знає свою силу, знає, що в стосунках між ними вона завжди буде сильнішою стороною, і що він із цим нічого не вдіє.

La Belle Dame sans Merci тебе звела[20].

Прошу вас. Мені не треба жодного співчуття з приводу мого бідного походження. Тільки ті, що ніколи не були бідними, думають, ніби в бідності є щось жалісне, і єдина належна відповідь на таке уявлення — зневага. Я не буду довго спинятися на описі знегод моєї сім’ї, хоч бували вони всякі. Стояло питання їжі, питання одягу, питання тепла, але якось ніколи не стояло питання нестачі випивки для мого батька — можна сказати, було радше питання її надміру. Коли я була дитиною, ми переїхали до міста Норильська, недалеко від колишнього табору Норильлаг, який, звичайно, закрили років шістдесят тому, але після нього залишилося місто, збудоване в’язнями. У дванадцять років я дізналася, що місто закрите для всіх іноземців і що виїхати з нього, відповідно, теж не так легко. Так я пізнала, що таке комуністичні утиски, а пізніше й некомуністичні, але мені нецікаво це обговорювати. Як і батькове пияцтво. Бідність — відразливий стан, а нездатність вирватися з неї так само відразлива. Мені пощастило досягти висот у фізичному й інтелектуальному плані, тож я змогла виїхати в Америку і вдячна за це, але знаю також, що моя присутність тут — це плід моїх власних старань, тож насправді нема кому особливо дякувати. Залишаючи минуле позаду, я є в цьому місці собою, в цьому одязі, прямо тепер. Минуле — це поламана фанерна валіза, набита фотографіями речей, яких я не хочу більше бачити. Про сексуальне насильство я також не говоритиму, хоч бувало й це. Спочатку дядько, а після розлучення батьків — материн друган. Я закриваю цю валізу. Якщо посилаю гроші матері додому, це означає: не відкривай її. А батькові тепер сплачую рахунки за лікування раку. Я шлю гроші, але стосунків не підтримую. Тема закрита. Дякую Богу, що я красуня, бо завдяки цьому можу не впускати бридоту до свого життя. Я націлена на майбутнє, на всі сто. Націлена на кохання.

Про те, що люди називають коханням, циніки кажуть: насправді, це потреба. Те, що люди називають «назавжди», для нездатних до любові циніків насправді означає «напрокат». Я вище таких суджень — вони примітивні. Я вірю в своє добре серце і його здатність щиро кохати. Потреба існує, це очевидно, але її треба задовольнити — це передумова, без якої не може зродитися кохання. Щоб рослина росла, треба поливати землю. Коли маєш справу з великою людиною, мусиш достосуватися до її величі, і тоді вона відповість добротою, і треба укласти угоду, це нормально, можна сказати, це як полити землю. Я людина практична і знаю: щоб жити в домі, треба спочатку його збудувати. Спочатку збудуй надійний дім, а потім живи в ньому щасливим життям на віки вічні. Такий у мене підхід. Я знаю, що його сини мене бояться. Може, бояться за батька, а може, за себе, але вони думають тільки про дім, а не про життя в ньому. Вони не думають про кохання. Дім, який я будую, є домом кохання. Вони мають це зрозуміти, але навіть якщо не зроблять цього, я все одно продовжу будову. Так, вони називають його золотим домом, але чим він є, якщо кожна його кімната, кожен закуток кожної кімнати не наповнені коханням? Золото — це кохання, а не гроші. Вони ніколи ні в чому не знали потреби, ті сини, хіба вони колись чогось потребували? Вони живуть усередині магічного закляття. У величезному самообмані. Кажуть, що люблять свого батька, але самі плутають любов із потребою. Він їм потрібен. Чи вони його люблять? Мені треба зібрати більше доказів, перш ніж зможу відповісти. А йому треба в його житті кохати, поки він ще може.

Той, що з відьмою, має зрозуміти: батько — це чародій його життя. Той, що з дивачкою, має зрозуміти: батько — це його ідентичність. Той, у якого голова барахлить, має зрозуміти: батько — це його ангел.

Вони тривожаться за спадок. Мають зрозуміти три речі. По-перше, чи це правильно — виставити мене на вулицю після того, як я подарувала цьому чоловікові своє кохання? Певно, що ні, а значить, треба цей пункт прописати, це зрозуміло. По-друге, коли він мені дав до підпису угоду про наші стосунки, я підписала все, що він хотів, без дискусії, ось як я йому довіряю, ось як покладаюся на нього в коханні. Отож вони всі захищені й не мають чого мене боятися. По-третє, найбільше за все вони бояться появи брата або сестри. Вони бояться мого лона. Бояться, що моє лоно захоче заповнитися. Вони навіть не знають, чи їхній батько ще здатний сплодити дитину, але бояться. А що мені до того. Вони мають зрозуміти, що я — людина великої самодисципліни. Я сама собі генерал, а моє тіло — піхотинець, який виконує накази генерала. У цьому випадку я зрозуміла, що сказав мені коханий чоловік. Він висловився чітко. У його віці він не готовий повертатися до початку батьківства — завести дитину, із тими вересками, з тим гівном — дитину, яку він не побачить дорослою. Ось що він сказав. Цей пункт зазначений в угоді, яку я підписала. Дитину я викреслила. І так я вказала своєму тілу, своєму лону. З цим чоловіком, якого я кохаю, не буде жодної дитини. Наша дитина — це наша любов, і вона вже народилася, і ми її плекаємо. Ось чого він бажає, а з ним і я, бо його бажання є моїм. Оце і є кохання. Ось так кохання тріумфує над потребою. Оті сини з усіма своїми потребами — хай повчаться кохання від свого батька й від мене.

Я чекаю свого часу. Сиджу собі, куховарю, тчу свою павутину, схиливши очі, мовчу й даю говорити йому. Чудово. Я чекаю свого часу.

Усе це стратегія. Така мудрість павука. Тихо-тихо тчу. Нехай муха дзижчить. До того, як я з’їла її й убралася в її шкіру, я лежала на печі в своїй хатці, хатці на курячих ніжках, і чекала, а вони приходили до мене й ставали моєю поживою, аж нарешті прийшла й вона, та, яку я хотіла, і, замість проковтнути її, я пірнула в неї, дала проковтнути себе. Яка різниця, як це виглядає! Навіть якщо я дала їй себе з’їсти, все одно це я її з’їла. Це така особлива травна хитрість: зворотне поглинання їжею їдця. Отож прощай, хатинко на курячих ніжках у лісі! Прощай навіки, російський смороде! Тепер я напахчена й зодягнута в красу, а за її очима мої очі й за її зубами мої зуби.

Усе, що вона робить, нещире, кожне її слово — брехня, бо всередині в ній я смикаю за шворочки, обплітаю павутиною її слів маленьку мушку, цього старого недотепу. Він вірить, що вона його кохає! Ха-ха-ха-ха-ха! Ках-ках-ках! Це ж треба!

Дивіться, як я тепер заживу. Які авта, яка кухня, які хутра! Відтепер жодних польотів рейсовими літаками! Я ненавиджу літати рейсовими майже так само, як у ступі чи на мітлі. Чхала я на рейсові. Погляньте, як я прямую через приватний термінал — наче королева! Я сідаю в свій ПРЛ, а всі навколо плазують переді мною й дбають про моє схвалення, мій комфорт, мій відпочинок, мою насолоду. Спробуйте, яка м’яка моя постіль, який якісний мій спортивний одяг. У мене новий персональний тренер. Із ним жодного сексу! Обережно! Мало бракувало.

У традиційному світі відомо, що самицям метаморфози даються легше, ніж самцям. Жінка залишає батьківський дім, скидає своє прізвище, наче стару шкіру й прибирає прізвище чоловіка, ніби весільну сукню. Її тіло змінюється й набуває здатності вміщати, а потім виштовхувати з себе інші тіла. Ми призвичаїлися мати всередині себе людей, що нав’язують нам наше майбутнє. Може, життя жінки набуває свого значення за допомогою таких метаморфоз, такого ковтання й виштовхування, але в чоловіків усе навпаки. Коли чоловік полишає своє минуле, він позбувається значення. То що ж ці Ґолдени роблять — втікають у беззмістовність, в абсурд? Що це за сила така потужна, яка спрямовує їх геть від значущості їхнього життя? Тепер вони просто сміховинні. Вигнанець — це порожній чоловік, що намагається знову наповнити себе чоловічістю, привид у пошуках утраченої плоті й кісток, корабель у пошуках якоря. Такі чоловіки — легка здобич.

…Що? Що каже той дурник? Наймолодший син? «Настали часи багатьох метаморфоз, багатьох статей, і світ набагато складніший, ніж тобі здається, Павучихо на курячих ніжках!» Оце він хоче мені сказати, поки глипає на мене, вчепившись за руку своєї коханочки, що косить під Nouvelle Vague[21]? Поживемо — подивимося, солоденький мій. Побачимо, як усе складеться і хто буде сміятися останній, затягуючись цигаркою на краю світу. Ти — Діоніс і, мушу визнати, трохи химеристий, але я — Баба Яга, і химернішої за мене не знайти. Я — відьма Баба Яга…

Я ховаю цей голос глибоко всередині — так глибоко, що вона, я, може переконати себе, ніби його не чує, ніби це не є її найсправжніший голос. На рівні шкіри, язика, промовляє інший голос, і вона розповідає собі іншу історію, в якій вона сама благочесна, а її дії виправдані як в абсолютному вимірі — моральними стандартами, так і в емпіричному — подіями навколо неї. Виправдані тим старим, королем у золотому домі, тим, ким він є, як до неї ставиться, які має вади. Але ось він, голос, що говорить глибоко всередині, що керує нею на найглибшому рівні, на рівні молекул імперативу, вплетених у чотири спіральні амінокислоти її сутності, що є також моєю. Отака я вона. Отака вона я.

Нелегко було наймолодшому з Ґолденів відмовитися від звичної йому самоти. Він почувався самотнім від наймолодшого віку, коли був зайвою дитиною від позашлюбного зв’язку, яку почасти приймали, а почасти відкидали в розкішних будинках, що він мусив називати своїми домівками, спершу в Бомбеї, а потім у Нью-Йорку. Навіть серед великого натовпу він почувався самотньо, але тепер, коли з ним поруч була лише Рія, його навідували почуття, які спершу важко було назвати. Із часом він підібрав слова. Близькість, товариськість. Він ставав половиною складеної сутності. Слово «кохання» було чимось чужим на його устах і язику — наче інопланетний паразит, але незалежно від того, чи було воно марсіанським загарбником чи ні, це слово, поза сумнівом, приземлилося в його роті й пустило коріння. Я закохався, звернувся він до свого відбиття у дзеркалі ванної кімнати. Йому здалося, що обличчя в дзеркалі, яке ворушило губами в такт із його власними, належало комусь іншому, якійсь незнайомій людині. Він ставав цією людиною, подумалось йому, собою, невідомим собі. Кохання вже зворохобило в ньому сили, які невдовзі змінять його цілком і остаточно. Ця інформація вже поселилася в його думках, й ідея невідворотної трансформації почала змінювати його мислення так само, як слово «кохання» почало впливати на його мовлення. Але це було знання, яке він якийсь час тамував у собі.

Він був першим, хто виїхав з будинку на Макдуґал-стріт. «Хай старий робить, що хоче», — сказав він братам ще у Флориді, але це не означало, що він мав стирчати вдома й за цим спостерігати. Одного дня до дому прибула Василіса Арсеньєва, а за нею — коштовний багаж у кількості, яка вказувала на те, що Нерон Ґолден міг бути не першим її благодійником. Ясно було, що вона вже порушила первісну домовленість, яка не передбачала співмешкання. Дуже швидко по тому Неронів наймолодший син спакував свої сумки й переїхав до Чайна-тауна, де Рія знайшла для них невеличке охайне помешкання на третьому поверсі без ліфта в будинку рожево-лососевого кольору з яскраво-жовтими віконними рамами. Під ними на другому поверсі мешкала Мадам Жорж Таро-Кришталева-Куля-Гороскоп-Передбачення-Майбутнього, а на першому містилася крамниця фірми «Ран Ран Трейдинг» із підвішеними качками, маркізами в блакитно-рожеві смужки, що затінювали лотки з товаром, і грізною власницею, пані Ран, яка володіла також цілим будинком і відмітала всі прохання замінити електролампочку чи підкрутити опалення, коли псувалася погода. Рія відразу ж погризлася з пані Ран, але від помешкання відмовлятися не хотіла, бо за вікном вітальні простягався плаский дах сусіднього будинку і в сонячні дні вони могли перелазити туди, піднявши віконну шибу, і це було, наче дворик у небі.

Вони почали однаково вдягатися: узимку в мотоциклетні шкірянки, окуляри-авіатори й кашкети, а іноді за окулярами Д додавав розмазані тіні, як у неї, тож люди почали сприймати їх як близнюків — обоє бліді, обоє з хворобливим виглядом, обоє втікачі з того самого артгаузного фільму. А навесні вона, а отже, і він, укладала чорне волосся голками дикобраза і, немов готична Жанна Моро, сиділа на даху з великою акустичною гітарою й співала пісню їхнього кохання: «Elle avait des yeux, des yeux d’opale / qui me fascinaient, qui me fascinaient, — з цигаркою, що звисала з куточка рота. — Chacun pour soi est reparti / Dans le tourbillon de la vie…»[22].

Бо ось якими стали тепер їхні стосунки: повними любові, авжеж, але водночас якимись шорсткими, складними, і це була його провина, казала вона, бо сама віддавала себе цілком, від самого початку, бо була людиною крайнощів, а він був десь посередині.

— Так, я кохаю тебе, через це ми й живемо разом, але я не є твоєю власністю — про володіння твоя сім’я багато знає, але я не будинок, і ти повинен розуміти мою свободу. А крім того, ти не розповідаєш про себе важливих речей, а мені треба це знати.

Коли вона так говорила, йому починало крутитися в голові, мовби увесь світ дробився на частинки, а він страшенно боявся роздробленого світу й того, що це для нього означало, у пісні співалася правда, життя — це круговир, un tourbillon. Але ж він уже все їй розповів, заклинав він, виплеснув їй сімейні таємниці, наче дитина на першій сповіді.

— Я навіть не знаю, чому погодився на все те, чого хотів старий, — сказав він. — Забратися звідти, переїхати сюди, змінити ідентичності й таке інше. То не моя мати загинула в тому готелі. Це не був навіть хтось, кого я любив. Я навіть не знаю, ким була моя мати — вона зникла, це все одно, якби він колись давно її вбив. Або якби її замовив бос «З-Компанії».

— Що це ще за «З-Компанія»?

— Мафія, — відповів він. — «З» означає хрещеного батька, Замзаму Аланкара. Це несправжнє ім’я.

Вона знизала плечима.

— Ти хотів знати, чому я тримаю пістолета в столі? То я тобі розкажу. Все просто як у паршивому серіалі. Мій батько Захаріассен нажлуктився й убив мою матір, коли я приїхала додому на День подяки, а я вискочила на вулицю з криками: рятуйте, поліція, а він стріляв у мене, поки я бігла, й кричав: я тебе знайду, я тебе вистежу. Тоді він був уже закінченим психом. Колись він працював пілотом у «Нортвест», але після злиття з «Дельтою» авіалінії шукали можливостей скоротити кадри, от він і вилетів через свої перепади настрою, а тоді почав заглядати в пляшку і з психікою стало ще гірше, а сам він перетворився на страшидло. Вони жили з матір’ю в Мендота-Гайтс у Міннесоті, це цілком заможна близька околиця Міст-Близнюків, йому не по кишені. Моя мама була сиротою, її батьки померли й залишили їй спадок, тож вона купила будинок і машину, і я там виросла й ходила до доброї школи, але коли батько втратив роботу, вони почали бідувати. Я до того часу вже отримала диплом — довчилася в Тафтс завдяки стипендії й різним підробіткам, і працювала там же, у місті, а відразу після вбивства виїхала з Мендота-Гайтс і закрила цей розділ життя назавжди. Тільки револьвер і досі тримаю. Батька замкнули до в’язниці на якийсь мільйон років без права на пом’якшення покарання чи дострокове звільнення, але я не збираюся відмовлятися від зброї.

Вона продовжила грати пісню на гітарі, але вже не співала.

— От бачиш, моя сльозлива історія краща від твоєї, — мовила нарешті. — А я скажу тобі, чому ти пристав на батьків божевільний план. Ти погодився, бо там, звідки приїхав, не мав можливості бути тим, ким тобі треба бути, стати тим, ким тобі треба стати.

— Тобто ким?

— От я й чекаю, коли ти сам мені це скажеш.

Це те, до чого вона весь час повертається, відколи він розповів їй: те, що він зробив своїй мачусі, як її принизив, майже довів до самогубства. Ти сповнений любові, каже вона, я це бачу, але не розумію, як ти міг опуститися так низько.

Я думаю, відповідає він, що ненависть у сімейному зв’язку може так само єднати, як кров чи любов. Коли я був молодшим, я був переповнений ненавистю, і це було те, що єднало мене із сім’єю, і тому я вчинив те, що вчинив.

Це не все, каже вона. Є ще щось.

Лімузин під’їжджає до складу в Бушвіку, де вона має оглянути кілька південноазійських артефактів, які запропонували для Музею ідентичності. Ходи зі мною, наполягає вона, принаймні два з них стосуються перебування Діоніса в Індії, тобі це буде цікаво. Вона не довіряє посередникові. Їй переслали документацію, яка підтверджує, що вироби були експортовані з Індії легально, але такі документи можна здобути й незаконним шляхом. Колись, пояснює вона, до прийняття закону про індійські пам’ятки старовини й скарби мистецтва, насправді було важче вивозити товари контрабандою, бо люди не мали певності, кому давати хабаря. Але від 1976 року експортери знають, із котрими інспекторами треба мати справу, і справа виглядає простіше. Купування експонатів ускладнюється такими от питаннями про їхнє походження. Але глянути, однак, варто.

Картина, яка зображує Діоніса в оточенні пантер і тигрів, її не зацікавлює. Інший артефакт — це мармурова миса з вирізьбленим по колу зображенням тріумфальної процесії, надзвичайно витонченим: свавільна юрма сатирів, німф і тварин, а в самому центрі — їхній бог. Подивися, який він жіночний, говорить вона. Він просто на пограниччі статей, майже невідомо, як його називати — богом чи богинею. Говорячи, вона спрямовує на Д пронизливий погляд, у якому прочитується непоставлене запитання, і він відвертає очі.

І що, питає він. Що це таке. Чого ти хочеш.

Це майже напевно нелегальний експорт, звертається вона до посередника, протягуючи мису назад. Документація викликає сумніви. Ми не можемо цього придбати.

Вони в автомобілі, повертаються додому. Дорожні роботи на під’їзді до Мангеттенського мосту сповільнюють рух до черепашачого темпу. Ну, давай же, заохочує вона, ти не прийшов до мене випадково, ти не з’явився б у музеї, якби зовсім не цікавився тим, що ми досліджуємо. Що це було з твоєю мачухою — може, у тобі самому є щось, що хоче померти, якась частинка тебе, яка не хоче більше жити, і саме через це ти штовхнув її на край смерті. Ось що ти маєш мені розповісти. Чому ти хотів зайняти її місце? Яка частинка тебе хотіла бути нею, матір’ю, господинею дому, власницею ключів, відповідальною за домашні обов’язки? Чому ця потреба була аж настільки доконечною, що ти пішов на такий крайній крок? Так, мені потрібно все це знати. Але перед тим ти мусиш усвідомити це перед самим собою.

Випусти мене з машини, каже він. Спини цю довбану машину.

Ти що, запитує вона, не підвищуючи голосу, ти справді хочеш вийти з машини?

Та спини вже до холери цю срану машину.

Пізніше йому було важко пригадати цю сутичку — він міг згадати лише реакцію, яку викликали її слова, вибух у мозку, туман перед очима, калатання серця, тремтіння, викликане очевидною абсурдністю її звинувачень, болючу дошкульність її нападу. Він прагнув звернутися до всемогутнього судді, який оголосив би її винною, та за ним не спостерігало жодне небесне око, жоден ангел-записувач, до якого можна було б звернутися. Він хотів, аби вона перепросила. До біса. Вона мусила просити пробачення. Благати.

Розлючений, він повернувся до будинку на Макдуґал-стріт, не промовивши нікому жодного слова, весь оповитий у гнів, що промовляв усім навколо: краще його не чіпати.

Вони не говорили з Рією чотири дні. На п’ятий день вона подзвонила, її голос звучав, як у врівноваженої дорослої жінки — зрештою, такою вона й була. Повертайся додому. Мені не вистачає товариства в ліжку. Мені бракує… Твоєї «Х-р-р-р-компанії».

Він розсміявся — не міг стриматися, і після цього вже так легко було перепросити: вибач, вибач.

Ми поговоримо про це, сказала вона.

Вона сиділа на підлозі з книжкою в руках. На маленькій книжковій полиці в Чайна-тауні в неї стояло сім книжок, кілька з них славетних: Хуана Рульфо, Ельзи Моранте й Анни Ахматової — і ще кілька не такого високого польоту: «Зелена яєчня з шинкою», «Сутінки», «Мовчання ягнят» і «Полювання за „Червоним жовтнем“». Її вибір спинився на Ахматовій.

— Коли я дочитую книжку, мені вона стає вже не потрібна, — промовила вона, — я їй теж стаю непотрібна, й вона рухається далі. Я залишаю її на лавці в парку Колумба. Моя книжка, мабуть, не зацікавить китайців, що грають у карти чи ґо, сумовитих китайців, що скорботно кланяються пам’ятнику Сунь Ятсена, але з мерії неподалік виходять пари зі свідоцтвами про шлюб і зорями в очах, якусь хвилину кружляють серед велосипедистів і дітлашні, посміхаючись від усвідомлення свого насвіжо санкціонованого кохання, і мені здається, що вони могли б утішитися, знайшовши книжку — наче подарунок від міста в цей особливий для них день, або книжка могла б утішитися, знайшовши їх. Спочатку я просто залишала книжки. Купувала собі нову, а стару залишила. Я завжди тримаю тільки сім книжок. Але потім виявила, що хтось залишає книжки там, де я раніше клала свої, і подумала: це для мене. Тож тепер я поповнюю свою бібліотеку випадковими подарунками від незнайомців і ніколи не знаю, яку книжку читатиму наступною, я чекаю, коли бездомні книжки покличуть мене: гей, читачко, ти моя. Я більше не обираю, що мені читати. Я просто блукаю відкинутими історіями цього міста.

Він стояв у проймі дверей — несмілий, з винуватим виглядом. Вона говорила, не відриваючи очей від сторінки. Він сів поруч, притулившись спиною до стіни. Вона похилилася до нього, зовсім трішки, так, що їхні плечі доторкнулися. Перехрещеними руками вона трималася за плечі. Випрямивши один палець, торкнулася його руки.

— Якби ти курив, — сказала вона, — ми мали б хоч щось спільне.

Перехід.

— Наступний день, — каже він. Нині наступний день, день у теперішньому часі. — Ось і ми наступного дня, — додає. — Завтра, один із двох неможливих днів. Оце ми і тепер є завтра.

— Я вільний дух, — озивається вона, зневажливо вигинаючи губи, що ніби говорять: подумаєш. — Зате ти весь скутий ланцюгами. У тобі промовляють внутрішні голоси, але ти їх не слухаєш, киплять емоції, але ти їх тамуєш, тобі сняться бентежні сни, а ти ними легковажиш.

— Мені ніколи не сняться сни, — заперечує він, — тільки іноді, іншою мовою, у техніколорі, але вони завжди спокійні. Хвилясте море, величні Гімалаї, мати, що до мене всміхається, і зеленоокі тигри.

— Я чую тебе, — мовила вона. — Коли ти не хропиш, то часто підвиваєш, але це більше нагадує сову, ніж вовка. І постогнуєш: А-я… а-я… а-я… Це звучить, наче питання. Саме те питання, на яке ти не можеш відповісти.

Вони прогулюються по Бовері-стріт, а тротуар і проїзна частина навколо вщент розкопані через дорожні роботи. Починає стугоніти відбійний молоток, який заглушує всі слова. Він повертається до неї й мовчки рухає губами — насправді нічого не говорить, лише відкриває й закриває рота. На хвилину молоток замовкає.

— Така моя відповідь, — закінчує він.

Перехід.

Вони кохаються. Усе ще триває завтра, день ще не закінчився, але обоє набралися охоти й не бачать причин чекати, доки стемніє. Обоє, однак, заплющують очі. Секс має в собі багато самотніх вимірів, навіть коли поруч присутня інша людина, яку ти кохаєш і хочеш удоволити. А бачити іншого вже не потрібно, коли коханці досконало пізнали свої улюблені прийоми. Їхні тіла вже опанували науку одне про одного, й кожне навчається рухатися, пристосовуючись до природних рухів іншого. Їхні уста знають, як взаємно віднайтися. Руки знають, що їм чинити. Не існує гострих країв: їхнє любовне злиття вже вигладилося.

Найчастіше все відбувається так само — зазвичай з’являється одна перепона. Йому складно досягати ерекції й утримувати її. Кохана видається йому надзвичайно привабливою, і він так само запевняє її в цьому при кожній невдачі, кожній утраті пружності, а вона приймає це й обіймає його. Іноді на якусь хвильку він досягає успіху й намагається увійти в неї, але в момент проникнення знову м’якне й лише тицяється млявим органом у її сором. У цьому нема нічого страшного, бо вони знайшли вже чимало способів досягти свого. Її тягне до нього так сильно, що вже від першого доторку вона наближається до вершини, і так от, за допомогою доторків і поцілунків, допомагаючи собі вторинними органами (руки, губи, язик) він доводить її до оргазму, поки вона не заходиться сміхом у знесиленому блаженстві. Її насолода стає його власною і часто йому навіть немає потреби досягати сім’явиверження. Він задовольняється тим, що задовольняє її.

З часом вони стають сміливішими, дещо жорсткішими одне з одним, і обом це справляє немалу приємність. Вона думає, хоч не говорить цього вголос, що клопіт із молодими чоловіками зазвичай полягає в тому, що вони тверднуть відразу й доволі часто, але з огляду на брак витримки, самоконтролю чи тактовності закінчують через дві хвилини. Довгі години любовних утіх несуть незрівнянно більшу насолоду. І ось що вона каже, після довгих вагань: Ми наче дві жінки. Це таке безпечне, таке розкуте відчуття — і одне, й друге. Друге завдяки першому.

Маєш. Вона це сказала. Це прозвучало. Він лежить на спині, втупивши очі в стелю. Довгий час не озивається. А тоді:

Так, каже він.

Знову довге мовчання.

Що — так, тихо питає вона; її рука лежить на його грудях і пестить його пальцями.

Так, промовив він. Я думаю про це. Я багато про це думаю.

Флешбек. Кругове витіснення.

Це рік, коли Майкл Джексон грав у Бомбеї. Мумбаї. Бомбеї. У теленовинах чоловіки в рожевих і шафранових тюрбанах в аеропорту ошаліло дриґаються під акомпанемент дголів. Великий транспарант, повішений у залі прильотів, кричить: НАМАСТЕ МАЙКЛЕ НАМАСТЕ ВІД КЕРІВНИЦТВА АЕРОПОРТІВ ІНДІЇ. І МДж у чорному капелюсі й червоній куртці із золотими ґудзиками, що аплодує танцюристам. Індіє, ти моя особлива любов, говорить він. Нехай завжди благословляє тебе Господь. Дванадцятирічний хлопчик Д у своїй кімнаті, дивиться новини, вчиться місячної ходи, ворушить губами слова знаменитих пісень, він знає їх усі напам’ять, кожен рядочок. Оце так день! А наступного ранку він сидить в автівці, якою водій везе його до школи. Вони спускаються з пагорба на Марін-Драйв і біля пляжу Човпатті потрапляють у затор. І раптом — він, сам МДж крокує між знерухомілих автомобілів! Обоже обоже обоже обоже обоже. Але ні, звичайно ж, це не Майкл Джексон. Це гіджра. Гіджра під виглядом величезного Майкла в Майкловому чорному капелюсі й червоній куртці із золотими ґудзиками. З їхньою дешевою імітацією. Як ти смієш. Зніми це все. Воно не твоє. Тримаючись правою рукою криси капелюха, гіджра крутить піруети серед застряглих у заторі машин, а іншою вхопив вхопила вхопило себе за пах. З бувалого в бувальцях бумбокса гіджри лунає «Bad», а гіджра з вибіленим лицем і нафарбованими губами ворушить губами в такт пісні. Це просто гидко. Це просто чарівно. Це просто жахливо. Як таке можна дозволити? Гіджра вже прямо біля вікна його машини, машини юного мілорда, що прямує до Кафедральної школи, потанцюй зі мною, паничу, потанцюй зі мною. Кричить прямо в шибу, притуливши губи до скла. Гато, гато, кричить водій, вимахуючи рукою, забирайся, а гіджра сміється, порскає високим презирливим фальцетним сміхом і відходить у сонце.

Кругове витіснення.

Коли ти показала мені статую Ардганарішвари, я ляпнув: з острова Слона, а потім затулив собі рота. Але це правда, я знаю його-її вже давно. Це злиття Шиви й Шакрі, сил Буття і Чину індуїстської божественної сутності, вогню й тепла, у тілі одного двостатевого божества. «Ардга» — половина, «нарі» — жінка, «ішвара» — бог. Один бік чоловічий, інший жіночий. Я почав думати про неї-нього ще хлопцем. Але після того, як побачив гіджру, відчув страх. Гіджри у всіх викликали почасти страх, почасти відразу, так і зі мною було. Це мене також зачарувало, правда, але цього я й злякався. Що вони мусили мати зі мною спільного, ці жінкочоловіки? Усе, що я чув про них, кидало мене в піт. Особливо Операція. Так вони це називають, англійським словом — Operation. Перед нею вони приймають алкоголь або опіум, жодних анестетиків. Процедуру виконують інші гіджри, а не лікар — обв’язують геніталії шнурком, щоб розріз був рівний, а тоді — мах довгим кривим ножем. Рану залишають кровоточити, а потім припалюють розпеченою оливою. Поки рана заживає, уретру постійно пронизують, щоб не заросла. Після всього залишається поморщений шрам, що нагадує піхву і як піхва використовується. Але що це мало би зі мною спільного, зовсім нічого, я не пропадав особливо за своїми геніталіями, але це, це — бррр.

Як це ти щойно сказав, перебила вона. Не пропадав особливо за своїми геніталіями.

Я не казав цього. Нічого такого я не казав.

Перехід.

Рія сидить на підлозі й читає вголос:

— «Згідно зі священними поетами шиваїзму, Шива — це аммаї-аппар, поєднання Матері й Батька. Вважається, що Брагма створив людство, перетворившись на дві людини: першого чоловіка, Ману Сваямбгуву, і першу жінку, Шатарупу. Індія завжди розуміла андрогінію, чоловіче в жіночому тілі, жіноче в чоловічому».

Д у стані сильного збудження, ходить від білої стіни до білої стіни, дійшовши до стіни, плескає в неї, розвертається, доходить до стіни, плескає, розвертається, йде, доходить, плескає.

Я не втямлю, що ти намагаєшся зі мною зробити. Тобі твоя робота в музеї всі мізки виносить. Ось хто я. Я не є якоюсь іншою людиною. Оце я.

Рія не підводить очей, продовжуючи читати вголос.

«Гіджри нечасто оселяються там, звідки походять. Причинами зміни місця проживання є, імовірно, осуд і відторгнення з боку сім’ї. Створивши себе наново як істоти, яких часто відкидають власні сім’ї, гіджри зазвичай забирають свою нову ідентичність до нових місць, де навколо них формуються і їх приймають нові сім’ї».

Годі, кричить він. Я не готовий цього всього чути. Ти хочеш мене з лайном змішати? Я наймолодший син Нерона Ґолдена. Чуєш мене? Наймолодший син. Я не готовий.

— «У дитинстві я поводився по-дівчачому, і через це з мене сміялися й сварили». «Я часто думав, що маю жити як хлопець, і дуже сильно намагався, але мені не вдавалося». «Ми також частина створеного світу».

Вона підводить очі з-над книжки, захлопує її, зводиться на ноги й стає прямо перед ним; їхні обличчя дуже близько: його розлючене, її — нейтральне й без виразу.

Знаєш що? питає вона. Багато з них не проходять Операцію. Ніколи не проходять. Немає такої потреби. Важливо те, що вони знають, хто вони.

Ти знайшла цю книжку в парку на лавці? питає він. Справді?

Вона хитає головою — сумно, поволі. Ні, звісно, що ні.

Я йду, каже він.

Він іде. Назовні вулиця гарячої пообідньої пори: гамірна, сліпуча, велелюдна. Це Чайна-таун.

Велика комаха. Страхітлива комаха. Потворна комаха. Одного ранку Ґреґор Замза прокинувся з тривожного сну і побачив, що у своєму власному ліжку перетворився на ungeheuren Ungeziefer. Немає згоди щодо того, який переклад найкращий. В оповіданні Кафки докладно не окреслена природа цього створіння. Можливо, якийсь велетенський тарган. Служниця називає його «гидким жуком». Сам він не виглядає таким упевненим. Так чи інакше, це щось жахливе, з панциром на спині й маленькими тремтливими ніжками. «На ungeheuren Ungeziefer». Ніхто не хотів би перетворитися на щось таке. На щось таке, від чого врешті всі нажахано відвертаються: його працедавець, його родина, навіть рідна сестра, яку він любив і яка колись любила його. А врешті — на труп, який служниця прибере й винесе разом зі сміттям. Ось на що я перетворююся, говорив собі Д, — на почвару, навіть для самого себе.

Він крокував на північ Мангеттена, поринувши в ці понурі думки, і, попри сліпуче сонце, мав враження, що занурений у морок — чи радше яскраво освітлений точковим прожектором, що виставляє його на загальний огляд і судження, а водночас оточений чорними міазмами, які не дають йому роздивитися облич суддів. Лише перед порогом батьківського будинку він усвідомив, що ноги привели його назад на Макдуґал-стріт. Намацавши в кишені ключа, Д увійшов до будинку, сподіваючись не зустріти нікого з сім’ї. Він не був готовий до цього. Він не був собою. Якби вони побачили його, то, мабуть, помітили б перевтілення, написане на всьому його тілі, й нажахано заволали: Ungeziefer! До цього він не був готовий.

Яким же незвичним здавався йому тепер інтер’єр будинку! Не тільки з тієї очевидної причини, що батькова коханка Василіса Арсеньєва взялася за втілення радикального проекту «модернізації» внутрішнього простору відразу ж після того, як переїхала сюди жити, піднявшись цим самим на драбині близькості одним щаблем вище, до статусу «коханки-співмешканки». Безіменний палець її лівої руки був досі не обкільцьований, але всі молодші Ґолдени погодилися, що не мине багато часу, як на ньому заблискотить діамант, а слідом за діамантом напевно з’явиться й золота обручка. З усього видно, що вона почала поводитися як власниця. Уся резиденція була тепер перефарбована в шикарний устрично-сірий колір, а все старе було змінене або ж саме тепер мінялося на нове й «елітне»: меблі, килими, твори мистецтва, плафони, настільні лампи, попільнички, рами картин. Д встиг раніше попросити, щоб його кімнату не зачіпали, і вона прислухалася до цього, тож принаймні щось було йому знайоме. Та він знав, що джерелом цього почуття незвичності насправді є не зміна інтер’єру, тільки він сам. Якщо його, поки він ішов вестибюлем і піднімався сходами, опанував настрій тривожного передвіщення, відчуття, що все має змінитися і зміна принесе якусь біду, то причину цього передчуття належало шукати не в устричній барві чи оббитих срібним велюром модульних меблях, ці причини не висіли в нових фіранках у вітальні, не сяяли в новій люстрі у їдальні й не блимали в нових газових камінах, що взимку нагріватимуть своїм полум’ям викладені камінчики, а ті світитимуться приємним модним світлом. Правдою було те, що цей оновлений інтер’єр не був уже тим старомодним, обжитим світом, який створив їм Нерон Ґолден для життя, коли вони вперше сюди приїхали. Цей простір був одержимий якоюсь тривожною сурогатною іншістю, якої не було в попередній версії, теж своєрідній імітації життя. Але ні! Справа була не в будинку. Зміна крилася в ньому самому. Він сам був тією темрявою, яку відчував навколо себе, він був тією силою, що стягувала докупи стіни й опускала стелю, наче в будинку з фільму жахів, і витворювала атмосферу пригніченості й клаустрофобії. Будинок, щиро кажучи, був набагато світліший, ніж колись. Це сам Д потемнів.

Він утікав від того, до чого — і він про це знав — одночасно рухався. Знав, що це надходить, та це не означає, що воно йому подобалося. Навпаки — він це ненавидів, а відчуття неуникності якраз і витворило бурю, що його тепер оточувала. Він хотів потрапити в свою кімнату й зачинити двері. Він хотів зникнути.

Коли я думаю про Д в цей критичний момент, мені згадуються слова Теодора В. Адорно: «Найвищою формою моральності є не почуватися як удома у власному домі». Так, почуватися некомфортно через комфорт, непокоїтися через спокій, ставити під сумнів припущення, що зазвичай радісно приймаються як належне, стати викликом перед тим, що більшості людей є простором, де вони почуваються вільними від викликів; так! Оце моральність, піднята на таку висоту, що може бути названа ледь не героїзмом. У цьому випадку «дім» Д Ґолдена був навіть більш інтимним простором, ніж родинний будинок: цим домом було — ні більше ні менше — його власне тіло. Він був не на своєму місці у власній шкірі, переживаючи в яскраво вираженій формі цю віднедавна важливу варіацію на тему дихотомії розуму та тіла. Його нематеріальне Я, розум, починало наполягати на тому, щоб бути тим, що тіло, його матеріальне Я, заперечувало, а результатом цього було фізичне й психічне страждання.

У домі Ґолденів панувала тиша. Він постояв якусь мить на сходовому майданчику другого поверху, біля входу до батькової спальні. Її двері були зачинені, зате в проймі дверей сусіднього приміщення — колись додаткової спальні, а тепер гардеробної Василіси Арсеньєвої — перед ним відкривалися стійки, завішані мерехтливими у промінні надвечірнього сонця сукнями, ряди за рядами полиць із агресивно високими підборами. Із цим буде проблема — ці слова проникли в його свідомість із якогось невідомого корабля-носія, що витав за атмосферою над лінією Кармана, твої нижні кінцівки величезні, ти не годишся, бо в тебе завеликі ноги, я так тебе ненавиджу через твої великі ноги. Еге ж, Фетсе Веллере, так, як ти співав. І тепер ці великі ноги завели його, з власної волі, прямо всередину тієї кімнати, де аромат пачулі сильніший, ніж деінде в цьому домі, цей аромат вона принесла з собою, щоб перебити всі запахи, які були тут раніше, — Василіса Арсеньєва, тиха й по-кошачому зверхня, що залишає свої сліди, де лише не ступить. А руки його витягуються до цих суконь, він занурює своє лице в пахучих блискітках, вдихає, видихає, вдихає. Темрява навколо нього відступила; кімната світилася сяйвом, що могло бути навіть щастям.

Скільки часу він там провів? П’ять хвилин чи п’ять годин? Він не мав уявлення, стільки емоцій скупчилося в ньому, його єство перетворилося на вир сум’яття, але який же приємний дотик, яка ніжна тканина при щоці, яке дивовижне відчуття, відчуття гламуру, як він міг це заперечувати, і те, що з цього виникало, було наступним кроком.

У дверях стояла Василіса й спостерігала за ним.

— Чи я можу чимось допомогти? — запитала вона.

Чи я можу чимось допомогти, справді? — начебто вони були в торговому центрі й вона звинувачувала його в магазинній крадіжці — така пасивно-агресивна, стоячи спокійно в дверях і навіть легко всміхаючись, тільки не треба до мене так зверхньо, моя пані, чи я можу чимось допомогти, ні, певно, не можеш. Гаразд, він у її гардеробі, він обнюхує її сукні, це правда, але все одно це несправедливо. А може, це всього лише питання мови, може, це фраза, яку вона вивчила з розмовника, але сама не розбирається у відтінках інтонації, постав питання ось так — і воно зазвучить вороже, тим часом вона, може ж таке бути, просто мала на увазі дослівне значення, вона дослівно хоче мені допомогти й запитує як, вона не засуджує мене й не сердиться й насправді протягує руку допомоги, я не хочу її в цьому неправильно зрозуміти, ситуація вже доволі ніякова, але так, вона підходить прямо до мене й тепер обіймає мене й ось наступна фраза з розмовника:

— Погляньмо, що ми можемо для тебе зробити.

Василіса почала витягувати одяг і приміряти до цього: ось це? може, це? — запитала вона, а потім підбадьорливо ствердила:

— У нас із тобою схожі фігури. Гінкі, так це називається?

Так, кивнув він, так це називається.

— Гінкі, мов тополі, — продовжила вона, втішена підтвердженням. — Твоя мати, певно, була висока й тоненька, наче фотомодель.

Він напружився.

— Моя мати була курвою, — відповів він. Його тіло тремтіло. — Вона продала мене батьку й змилася в свій Курвистан.

— Тсс, — заспокоїла вона. — Тепер не треба. Пізніше. Зараз час для тебе. Поміряй ось цю.

— Не можу. Не хочу порозтягувати тобі вбрання.

— Нічого. В мене його купа. Давай, зніми сорочку, натягни через голову. Бачиш — тільки трішки тіснувата. Як тобі?

— А можна цю поміряти?

— Так, певно.

(Я хочу відійти від них на хвилину, залишити цю двійцю на самоті, сором’язливо відводячи погляд і вимикаючи своє «тепер-я-камера-мобільного-телефону» чи радше розвернути її: ось сходовий майданчик, ось сходи ведуть униз, до вестибюлю при вході, де тепер, після ремонту, стоїть на сторожі пес із повітряних кульок, зі стіни шкірить зуби маринована піранья, а над проймою дверей сяють кислотним неоном рожево-зелені слова кохання, а ось і головні двері, вони відкриваються. Входить Нерон Ґолден. Король повернувся до свого палацу. Я дивлюся на його лице. Він невдоволено роззирається. Він хоче, щоб вона стояла тут і його зустрічала, де ж вона, чи вона не отримала повідомлення? Вішає капелюх і тростину на вішак у вестибюлі й гукає.)

— Василісо!

(Уявіть, що моє «тепер-я-стедикам» уже мчиться вгору сходами, прямо в кімнату, де вона й молодий чоловік у її одязі стоять, пришпилені до місця цим голосом, і вона, Василіса, дивиться на Д й розуміє, що він досі боїться свого батька.)

— Він мене вб’є. Він мене точно вб’є. О, Господи.

— Ні, нічого він тобі не зробить.

Вона протягує йому його звичайний одяг.

— Вдягни назад. Я його відволічу.

— Як?

— Приведу його нагору…

— Ні!

— … у спальню й зачиню двері. Коли я почну галасувати, це тобі сигнал, що можна безпечно вийти.

— Як галасувати?

— Не кажи, що не здогадуєшся. Я не мушу вдаватися тут у подробиці.

— А-а-а.

Перш ніж рушити вниз до Нерона, вона затримується у дверях.

— Знаєш що, Д?

— Що? Ні, вибач, я хотів сказати: говори, я слухаю.

— Може, я не така вже й кінчена зла сучка.

— Так. Так. Звичайно. Я хотів сказати: ні. Певно, що ні.

— Та нічого.

— Дякую.

Вона змовницьки усміхається. Мені варто закінчити сцену в цьому місці наїздом камери на цю сфінксоподібну усмішку Мони Лізи.

Пізніше.

Він помирився з терплячою, здатною все зрозуміти Рією, і ось вони разом із Айві Мануель у ямайському ресторанчику на розі Г’юстон-стріт і Салліван-стріт попивають пізно ввечері небезпечні коктейлі. Або, якщо уявити це інакше: троє людей сидять навколо простого круглого столика в абсолютно чорній студії, цідять свої напої (небезпечні коктейлі прийнятні навіть у лімбі), а світу не існує, окрім них, коли вони обговорюють складні питання мови й філософії. (Нарочита алюзія: фільм Жана-Люка Ґодара «Радість пізнання», 1969, із Жаном-П’єром Лео й Жульєт Берто в головних ролях. Багато хто вважає його занадто дидактичним, але іноді дидактизм просто необхідний.) Спершу Д пригнічений і цитує Ніцше (автора «Веселої науки»), котрий ставив «шопенгаверівське питання: чи існування взагалі має сенс? — питання, яке потребуватиме навіть пари століть, аби бути цілком і в повній глибині почутим». Але поступово обидві жінки піднімають йому настрій, підбадьорюють його, підтримують, задобрюють, а тоді, після того, як він легенько киває головою на знак згоди й обережно всміхається, помалу-малу знайомлять його зі словником його майбутнього, майбутнього, в якому займенник «його» перестане бути його. Найпершим і найважливішим словом є «перехід». У музиці — моментальна модуляція, перехід із однієї тональності до іншої. У фізиці — перехід атома, атомного ядра, електрона тощо з одного квантового стану в інший, із випусканням або поглинанням випромінювання. У літературі — уривок, що органічно з’єднує між собою дві різні теми або два різні розділи. У нашому випадку… у нашому випадку це процес, у ході якого людина набуває зовнішніх чи фізичних властивостей статі, з якою себе ототожнює, на противагу статі, до якої була приписана при народженні. Цей процес може, але не мусить включати такі елементи, як гормональна терапія чи хірургічна операція для зміни статі.

— Про операцію навіть не думай, — кажуть жінки. — Просто викинь це з голови. Нам до цього ще ой як далеко. (Під час зйомок акторки можуть самі вирішити, де буде чия репліка. Поки що можна домовитися, що це говорить Рія, після неї озивається Айві й так далі.)

— Ти маєш розібратися в тому, хто ти. Можна скористатися з фахової допомоги.

— Прямо тепер ти можеш бути ТГ, ТС, ТВ, КД. Тим, що тобі найбільше пасує. — Трансгендер, транссексуал, трансвестит, кросдресер. — Не мусиш відступати ані на крок від того, що тобі пасує.

— Для цього існує фахова допомога.

— Колись людям ставили ярлики перед іменами. Наприклад, ТС Айві чи КД Рія. Або говорили, що хтось змінив стать: «Дивіться, а ось і Саллі, що стать змінила». Тепер увесь транс-світ подорослішав. Тепер це просто Саллі чи хто там. Жодної категоризації.

— Але мусиш подумати про займенники. Слова мають значення. Якщо ти відмовляєшся від займенника «він», хто займає його місце? Можеш, наприклад, обрати «вони». Якщо вирішиш, що не ідентифікуєш себе ні з жінками, ні з чоловіками. «Вони» означає невідому статеву ідентичність. Дуже конфіденційно.

— А ще є «зі».

— І «ей».

— А ще — «гір», «ксі», «ген», «ві», «ні», «пер», «тесь» i «мікс».

— Бачиш — є з чого вибирати.

— Наприклад, «тесь» — це поєднання «те» і «хтось».

— А «мікс» заміняє собою одночасно «містер», «міс» і «місіс». Особисто мені дуже подобається.

— Звичайно, це щось більше, ніж просто займенники. Про деякі я розповіла тобі в ту першу зустріч у Музеї. Слова мають значення. Тобі треба набути певності щодо своєї ідентичності, бо інакше певна буде лише твоя невпевненість, а це означало б, що в твоєму випадку маємо справу з плинною ідентичністю.

— Або, можливо, трансфемінною, бо за народженням ти чоловік, ідентифікуєш себе з багатьма вимірами жіночності, але не відчуваєш, що насправді ти — жінка.

— Слово «жінка» тепер відокремлюється від біології. Так само, як і «чоловік».

— Або, якщо ти не ідентифікуєш себе ні з жіночністю, ні з чоловічістю, твоєю категорією може бути небінарність.

— Ну, але нема чого спішити. Багато над чим треба поміркувати.

— І багато чого навчитися.

— Перехід нагадує переклад. Ти переходиш із однієї мови в іншу.

— Дехто дуже легко опановує іноземні мови. А декому це важко дається. Але для цього існує фахова допомога.

— Подумай про індіанців навахо. Вони розрізняють чотири статі. Крім чоловічої й жіночої, є ще «надлігі», дводушні, що народжені чоловіками, але функціонують у жіночій ролі, і, звичайно, навпаки.

— Можеш бути тим, ким захочеш.

— Статева ідентичність не є чимось даним. Вона обирається.

Д досі не озвався й словом. Нарешті він озивається:

— А хіба аргументація була не протилежна? Що бути геєм — це не справа вибору, а біологічна необхідність? А тепер ми говоримо, що це все-таки вибір?

— Обрати ідентичність, — відповіла Айві Мануель, — це далеко не те саме, що вибрати пластівці в супермаркеті.

— Коли ми кажемо «обрати», це може також означати «бути обраним».

— Але тепер це вибір?

— Для таких випадків існує фахова допомога. З допомогою спеціалістів твій вибір стане для тебе чітким.

— Він стане необхідністю.

— А значить, тоді він уже не буде вибором?

— Це просто слово. Чому ти за нього так чіпляєшся? Це просто слово.

Затемнення.

О сьомій годині ранку в день свого одруження, один із найспекотніших днів того літа, коли прогнози погоди попереджали про можливі урагани, Нерон Ґолден вирушив, як зазвичай, пограти в теніс на розі Четвертої й Лафаєт-стріт разом із трьома членами свого згуртованого товариства друзів дефіс ділових партнерів дефіс клієнтів. Ці таємничі чоловіки, котрих загалом було п’ятеро, виглядали, мов близнюки: міцно збиті, вкриті горіхово-брунатною засмагою від тривалого перебування на дорогому сонці дорогих курортів, із коротко підстриженим рідкуватим волоссям, гладко виголені, з вольовими щелепами, накачаними торсами й волохатими ногами. У білому спортивному одязі вони скидалися на команду відставних морпіхів, тільки от морпіхи ніколи б не могли дозволити собі таких годинників: я нарахував два «Ролекси», «Вашерон Константін», «П’яже» й «Одмар Піґе». Багаті, владні альфа-самці. Він ніколи не знайомив їх із нами й не запрошував їх до Садів на товариські теревені. Вони були його хлопцями. Він тримав їх для себе.

Коли я питав його синів, як старий доробився своїх статків, то щоразу отримував іншу відповідь. «Будівельний бізнес». «Нерухомість». «Сейфи й укріплені шафи». «Букмекерський бізнес в інтернеті». «Торгівля пряжею». «Перевезення». «Венчурний капіталізм». «Текстиль». «Кіновиробництво». «Це тебе не стосується». «Сталь». Після того, як мої батьки-викладачі встановили його ідентичність, я почав, у міру власних можливостей, без зайвого шуму досліджувати, наскільки всі ці радикально відмінні твердження правдиві або ні. Я з’ясував, що чоловік, якого ми знали під іменем Н. Ю. Ґолдена, виробив у собі конспіративні навички задовго до того, як з’явився серед нас, і мережа фальшивих фасадів, підставних осіб і фіктивних фірм, яку він створив, аби захистити свої оборудки від суспільної цікавості, була занадто складною, аби я — простий молодий чоловік, занурений у мрії про кінематограф, — міг осягнути її на відстані. Багато до чого він приклав свою руку, здобувши репутацію страхітливого рейдера. Хоч і оповитий анонімністю бенамі, коли він робив якийсь рух, усі знали, хто за цим стоїть. У тій країні, якої не вільно було назвати, він заробив собі прізвисько. «Кобра». Якби мені колись вдалося зняти про нього фільм, думав я, саме так треба було б його назвати. Або навіть «Король Кобра». Але, належно поміркувавши, я відклав ці назви вбік. У мене вже була назва.

«Золотий дім».

Моє розслідування привело мене до сумнозвісної «афери 2 G», яка нещодавно опинилася в центрі уваги в країні, котру не вільно було назвати. Виявилося, що в цій безіменній країні члени безіменного уряду незаконно продавали ліцензії на частоти мобільного зв’язку обраним корпораціям за дивовижно низькими цінами, внаслідок чого фірми, що здобули такі пільги, накопичили близько 26 мільярдів доларів незаконних прибутків. Часопис «Тайм», який у ті часи ще дехто читав, у своєму рейтингу десяти найгучніших випадків зловживання владою розмістив цю справу на другому місці — відразу після Вотергейтського скандалу. Прочитавши назви й історії фірм, які отримували ліцензії, я побачив перед собою картину мережі в улюбленому стилі Нерона — заплутану систему фірм, які перебувають у власності інших фірм, а чималими паями в тих інших фірмах володіють ще інші фірми. Найвірогіднішим моїм припущенням було те, що саме Нерон стояв за найбільшою з них, «Іґл Телеком», яка злилася з німецькою компанією «Фербунден Екстратех», а потім продала сорок п’ять відсотків акцій фірмі «Муртасін» з Абу-Дабі, яка перейменувала її на «Муртасін-ЕВ Телеком». Проти багатьох нових власників ліцензій були порушені судові справи спеціальними судами, призначеними Центральним бюро розслідувань, або ж ЦБР. Це й був мій момент осяяння. Я ніколи не вірив, що Нерон будував би такі хитромудрі плани виїзду з країни без жодної причини — він же не міг передбачити загибелі своєї дружини під час нападу терористів на легендарний старий готель — а вірогідна причетність до цього грандіозного скандалу була для нього набагато більш переконливим приводом готуватися до того, що раптом доведеться змотувати вудки. Звичайно ж, я не насмілювався виявити йому своїх здогадів. Але мій уявний фільм або ж омріяний цикл фільмів починав виглядати дедалі більш привабливо: фінансово-політичним трилером чи серією трилерів із моїми сусідами в епіцентрі подій. Це було захопливо.

Шлюбні урочистості завжди наштовхують мене на думки про кіно. (Мене все наштовхує на думки про кіно.) Дастін Гоффман у «Випускнику», що молотить у скляну стіну церкви в Санта-Барбарі, аби викрасти Катаріну Росс прямо з-під вівтаря. Бабусі, що танцюють у Нью-Делі у «Весіллі в сезон дощів». Вино, що лиховісно проливається на весільну сукню в «Мисливці на оленів». Наречена, застрелена в голову в день шлюбу у «Вбити Білла. Фільм 2». Пітер Кук, що здійснює обгяд вінчання у «Пгинцесі-нагеченій». Незабутній бенкет у «Жовтій землі» Чень Кайге, в якому гостям під час сільського весілля в розореній китайській провінції Шеньсі подають до столу дерев’яну рибу, бо справжньої риби нема звідки взяти, а під час весілля риба просто мусить бути на столах. Але коли Нерон Ґолден о четвертій годині пополудні одружувався з Василісою Арсеньєвою в історичному районі Макдуґал-Салліван Ґарденз, тим, що невідворотно насувалося мені на думку, була найславетніша з усіх весільних сцен, будь-коли знятих у кіно, от лише цього разу не Конні Корлеоне танцювала зі своїм батьком — цього разу патріарх танцював зі своєю молодою нареченою, поки багата італо-американська мелодія, скомпонована для цієї сцени батьком режисера Карміном Копполою, наростала в моїй голові й витісняла ту, що насправді звучала в ту мить у Садах, а був то, у всій своїй плачевній банальності, запис «Бітлз», котрі співали «In My Life».

Перемотка на кілька годин назад: після того, як Нерон повернувся з тенісу додому, сильно впрівши, як завжди, — пітнів він щедро і сам це відкрито визнавав: «Вистачить мені вибігти вгору сходами, і сорочку можна вже викручувати», — він стягнув із себе футболку, закутався у важкий чорний махровий халат і скликав синів до себе в кабінет.

— У ваших головах рояться питання, на які я хочу відповісти, — оголосив він. — Передовсім: нічого не міняється. Я залишаюся вашим батьком, це по-перше; якщо йдеться про вас двох, то я завжди кохатиму вашу покійну матір, як і раніше, це по-друге; а щодо тебе, моє наймолодше дитя, мені й далі дуже шкода, що склалися такі обставини, але ти це знаєш, і ти так само мій син, як і ці двоє, це по-третє; отож, статус кво, ви це розумієте. Крім того, переходячи до суті справи: ви всі свідомі того, що існує досить жорстка передшлюбна угода, яку Василіса підписала без вагань. Розслабтеся: вашому спадку ніщо не загрожує. Статус кво збережено. Щодо мене, то після стількох десятків років, коли я був вашим батьком, ідея ще однієї дитини в гру не входить. Дитина, сказав я їй, для мене дитина — це слово-табу. Вона проти цього не заперечує. Четвертого брата не буде. Не буде й першої сестри. Статус кво. Це я вам обіцяю сьогодні, в день мого шлюбу. Від вас я хочу тільки одного: щоб ви прийняли мою дружину. Ніхто не закопує тут жодного золота, ніхто не плодить дітей, що заберуть собі спадок. Я не зобов’язаний інформувати вас про такі справи, але я вирішив це зробити. У своєму віці я прошу вас про благословення. Це не обов’язково, але я звертаюся до вас із проханням. Прошу, дозвольте своєму батькові натішитися цим днем.

У саду, коли суддя виконав свої обов’язки й пішов, а Нерон і Василіса стали подружжям, я спостерігав за їхнім танцем, як раніше у Флориді, і в танці старий ніби струшував роки зі своїх плечей: такий випростаний, такий рухливий, із такою легкістю в ногах, такий уважний до своєї партнерки; мова танцю шепотіла свої чарівні закляття, від яких він здавався знову молодим. А вона в його руках вивільняла всю силу своєї краси, притулялася губами до його вуха, а тоді, вигинаючи оголену спину, відхилялася від нього назад, і знову й знову до нього й від нього, у ритмі, що поконував його наймогутнішими чарами — спокусливим «ходи-сюди-вимітайся»; Василіса дозволяла йому тримати себе й крутити собою, говорячи нам, хоч не мусила для цього говорити: я нічого не боюся, він мій, усією відьомською владою свого тіла я звеліла йому тримати мене в обіймах так міцно, що навіть якби він хотів, то не зміг би мене пустити.

Це не танець, подумалось мені, це коронація.

Сини Нерона Ґолдена дивилися й навчались. Петя спостерігав із майже непомітного сховку за дитячою гіркою, тримаючись за прути драбинки, мов за в’язничні ґрати. Якоїсь миті, коли я стояв поруч, він промовив:

— Кількість любові в нашому батьку обмежена. Вона не розширюється, ані не скорочується. Тепер, коли вона буде розмазана тонше, на нас припаде менше.

Та щоразу, коли Василіса повертала погляд у його бік, він широко усміхався.

— Краще не налаштовувати проти себе нову королеву, — промовив він урочисто, ніби довіряючи державну таємницю. — А то вона кожної миті може наказати нас убити.

Його брат Апу стояв під деревом у звичному оточенні групи митцюватих типів із Нижнього Мангеттена — художників, завсідників клубів та італійців, а поруч із ним, у незмінному оксамитовому смокінгу й білій сорочці з комірцем під метелик, смалив цигарку за цигаркою Енді Дрешер, славнозвісний професійний буркотун, до якого Апу мав якусь непоясненну слабкість. Енді був нью-йоркською знаменитістю і хоч після опублікованих ще у вісімдесятих роках двох поетичних збірок не видав жодної книжки, йому якось вдавалося з успіхом обертатися серед міської еліти, не маючи жодних явних джерел прибутку чи якоїсь іншої підтримки. Я уявляв його в маленькій квартирці в будинку без ліфту й гарячої води, як він обідає кормом для котів із бляшанки, після чого стріпує пилюку зі своїх оксамитових шат і вирушає на найшикарніші вечірки, аби там посміхатися зі сповненою жадання резигнацією привабливим молодикам і кисло віщати свої славетні нарікання. Перелік речей і людей, що були об’єктами його нарікань, постійно розширювався і на цю пору включав: відвідини кінотеатру, мера Блумберґа, ідею одруження, як одно-, так і двостатевого, ідею сидіння перед телевізором тоді, коли можна цей час присвятити на секс, технічні пристрої (всі поспіль, але особливо смартфони), Іст-Вілидж, дошки-настроївки у студіях дизайнерів одягу (які він називав організованими крадіжками), туристів, а також письменників, які видають свої книжки друком. Того дня він образив бідолашну Рію (хоча, з іншого боку, ображав він геть усіх) своїм глузуванням із Музею ідентичності, де вона працювала, та з ідеї, що людина може бути будь-якої статі, яку обере, якщо себе з нею ототожнює.

— Наступного тижня я збираюся купити помешкання, яке коштує десять мільйонів доларів, — заявив він Рії. — Запитай, як я можу собі його дозволити.

Рія спіймалася в пастку й запитала.

— О, я тепер трансмільярдер, — прозвучало у відповідь. — Ідентифікую себе як багатія, а значить, я ним і є.

Після того Рія трималася біля Д й вони разом спостерігали за королевою в танці в момент її тріумфу, за Красунею, що кружляла й кружляла в обіймах закоханого Чудовиська, а навколо були Сади й усі ми, запрошені й незапрошені, живі й вигадані, в цей вечір, що хилився до кінця, поки шворки гірлянд на деревах посилювали магічний диснеївський настрій: і мої батьки-викладачі, які щасливо танцювали в парі, не помічаючи нікого, крім себе, і печальний У Лну Фну з ООН, і пан Аррібіста з Аргентини, і справжні аристократи в спільноті Садів Віто і Бланка Тальябуе, барон і баронеса Селінунте, і я — усі ми, щедро підпоєні шампанським, щасливо єдналися одне з одним, смакуючи витончені страви, доставлені найкращою кейтеринговою компанією в місті, і почувалися в короткому блаженному позачассі, яке здатне інколи витворити весілля, щасливими, згуртованими, з’єднаними воєдино. Навіть п’ятеро тенісистів із коштовними годинниками, приліпивши посмішки на свої обличчя, не створені для всміхання, кивали з чимось подібним до приязні іншим гостям у Садах і аплодували танцю монархів.

Але одна група людей трималася осторонь; поки грала музика, западала темрява й наростала веселість, вони, здавалося, збивалися в дедалі тіснішу купку, ніби кажучи: не підходьте, тримайтеся на віддалі, ми не з вами. Це були чоловіки з прилизаним волоссям, дещо задовгим на потилиці, кількаденною щетиною, збентеженими рухами, одягнені в недопасовані смокінги, з рукавів яких занадто виставали манжети білих сорочок — чоловіки без жінок, що цідили воду, або шипучку, або зовсім нічого, шаркали ногами й посилено диміли цигарками, і зненацька я подумав: можливо, інтуїція повела мене в напрямку «Хрещеного батька» не лише через те, що я занадто багато дивився цю трилогію, можливо, у цьому справді щось було, бо ці люди скидалися на прошаків, що відвідали дона в знаменний для нього день, аби могти поцілувати його перстень. Або ж (тепер мотив гангстерського фільму справді відносив мене вбік) вони виглядали так, начебто мали зі собою зброю. Я прокрутив у голові сцену: пістолети, зненацька вихоплені з відстовбурчених внутрішніх кишень не найкраще пошитих смокінгів, кров, що збризкує день шлюбу трагедією.

Нічого подібного не сталося. Ці добродії, як нас поінформовано, представляли готельний бізнес і були діловими партнерами пана Ґолдена. Це все одно, якби нам повідомили, що вони торгують оливковою олією: може, й правда, але не виключено, що не вся.

Найстарший із синів нареченого стояв біля сервірувального столика під золотою скатертиною, де таці з фуршетними наїдками чекали на зголоднілих гостей, і методично пробирався через стос сосисок у тісті. Мені сяйнула одна думка.

— Слухай, Петю, — заговорив я, намагаючись підібрати якомога буденнішу інтонацію, — а що тобі відомо про аферу зі спектром мереж 2 G?

Його обличчям пробігли брижі сум’яття — можливо, через те, що слово «спектр» відразу викликало в ньому інші асоціації, а можливо, через те, що його надзвичайна пам’ять і правдомовний інстинкт зійшлися на герць зі складеною Ґолденами присягою про збереження таємниці. Нарешті він вирішив, що на відповідь присяга не поширюється і в ній нема нічого забороненого.

— Телекомунікаційна махінація, — пояснив він. — Назвати тобі список замішаних компаній? «Адоніс», «Наган», «Аска», «Волґа», «Азур», «Гадсон», «Юнітех», «Луп», «Датаком», «Телелінк», «Свон», «Альянс», «Ідея», «Спайс», «Ес Тел», «Тата». Треба додати, що 2008 року «Теленор» викупив контрольний пакет акції телекомунікаційної компанії з групи «Юнітех» і тепер має в розпорядженні двадцять дві ліцензії під назвою «Юнінор». «Датаком» діє під назвою «Відеокон». Російська компанія «Система» є мажоритарним акціонером «Телелінку» і змінює назву, під якою функціонує, на МТС. «Свон» первісно був дочірньою компанією групи «Рілаєнс». «Ідея» викупила «Спайс». «Бахрейн Телекомунікейшнз» і «Сахара Ґруп» мають значні частки у «Ес Тел». А тим часом справа про захист суспільних інтересів перебуває у провадженні й невдовзі дійде до Верховного суду. Очікується, що принаймні одному міністру й кільком директорам корпорацій буде загрожувати серйозний термін ув’язнення. П’ять мегагерців у спектрі мереж 2 G оцінюють на…

— Я помітив, — перебив я, — що ти не згадав ані «Іґл», ані «Фербунден Екстратех», ані «Муртасін».

— Я просто перераховував назви фірм, які фігурували в контексті скандалу, — пояснив він. — Ті корпорації, які ти згадав, не були звинувачені в жодних махінаціях, і проти них не порушено жодної справи. Чи ти задумав написати сценарій фільму про дійсно подиву гідне і неминуче заплямоване корупцією розростання мобільного зв’язку в тій далекій країні? Якщо так, ти неодмінно мусиш зіграти в ньому головну роль. Бо знаєш, Рене, ти такий красунчик, ти справді маєш стати кінозіркою.

Це в нього було щось нове того літа. Нещодавно Петя вбив собі в голову, усупереч свідченню всіх очей, окрім власних, що я — найвродливіший чоловік на планеті. Спочатку він заявив, що я «симпатичніший від Тома Круза», потім я став «набагато красивішим від Бреда Пітта», а тепер був «у сто разів ефектнішим від Джорджа Клуні». Sic transit gloria[23], Томе, Бреде, Джордже, подумав я. Петя не виражав таким чином гомосексуальних пристрастей. Він просто висловлював те, що бачив, як завжди, і єдине, що я міг зробити, — це подякувати йому.

— Щось на зразок того, — відповів я. — Але не думаю, що там для мене знайдеться якась роль.

— Що за неподобство, — обурився він. — Негайно впиши її в сценарій. Велику роль. Героя-коханця. Ти такий сексапільний, Рене. Я серйозно кажу. Ти просто секс-бомба.

Певне, весілля всіх нас налаштовують на романтичний лад.

У певний момент вечірніх веселощів із моєї уваги не випала відсутність Нерона Ґолдена, тим часом, як у вікні його кабінету горіло світло, а чоловіки в незугарних смокінгах теж зникли.

Петя перемістився на танцмайданчик. Танцюрист із нього був кепський, із настільки поганою координацією рухів, що людей це просто веселило, і п’ятеро тенісистів майже не намагалися здушити свого альфа-самцівського гигикання, але, на щастя, Петя так заглибився в музику, що цього, здавалося, не помічав. Після того пішли до танцю Василіса та її подруги — усі як одна гламурні, усі як одна агентки з нерухомості, і представили нью-йоркські варіації на тему козацьких танців зі свічками, хустками, приплескуваннями й притупуваннями. Замість шапок-вушанок і військової форми були напівпрозорі сукні й жіноча шкіра, але ніхто не нарікав; ми танцювали в колі навколо дівчат, приплескували в такт, гейкали тоді, коли нам підказували, й спорожняли чарки з горілкою, які нам підносили, і це правда, Росія — це було круто, російська культура — це чудово, ми прекрасно гуляли по-російському, всі до одного, а тоді знову з’явився Нерон Ґолден у повному козацькому обмундируванні, тож з’явилася принаймні одна шапка-вушанка й одна синя шинель із золотими ґудзиками й аксельбантом, а дівчата танцювали навколо нього, немов навколо свого капітана чи короля — зрештою, він і був ним, він же вимахував своєю особливою шаблею — шашкою, а ми танцювали навколо них, пили, знову вигукували «Гей! Гей!», і отак-от Нерон та його красуня одружилися.

Тим часом добродії з готельного бізнесу в незугарних смокінгах так і не повернулися.

Тієї ночі після півночі дивний літній туман заповз у Сади, через що вони стали схожими на місце дії якогось японського фільму про привидів — наприклад «Казки туманного місяця після дощу» чи «Квайдан». Усі гості роз’їхалися по домівках, а всі залишки учти поприбирали сумлінні працівники кейтерингової компанії, котрих Нерон Ґолден особисто винагородив щедрими чайовими. З гілки одного з дерев досі звисав самотній ліхтар, у якому з шипінням догоряла свічка. Я вловив вухом поодинокий звук, що видався мені совиним пугуканням, але, можливо, я помилився. Бліде сяйво місяця ледь пробивалося крізь дощові хмари, що збиралися в небі. Наближався ураган. Все завмерло перед бурею.

Так, як попереднього разу, безсоння вигнало мене з ліжка. Я натягнув сині джинси й байку і вийшов у туманне повітря, яке відразу ж загусло, і я опинився сам у вирі, немовби цілий Усесвіт зник, а залишився тільки я. І тоді звіддаля почувся якийсь звук, що кілька разів повторився, щоразу дедалі гучніше. Це був нестримний плач чоловіка, охопленого гірким стражданням. Плач, що хапав за душу.

Навшпиньки я рушив у його бік — моя цікавість змагалася з більш цивілізованим інстинктом, який вимагав залишити чоловіка в сльозах на самоті. Не покладаючись цілком на маскувальні можливості туману, я постарався заховатися в кущах, трішки соромлячись (але, мушу сказати, лише трішки) перемоги своїх вуаєристських прагнень. Нарешті я його побачив і, зізнаюся, був ошелешений, коли впізнав зірку минулого вечора, навколо якої все оберталося — нареченого власною особою в дорогій піжамі, що стояв колінами на вологій траві й молотив себе кулаками в груди, заходячись, наче професійний плакальник на похороні. Що змусило його вийти сюди посеред ночі, залишивши шлюбне ложе, і вити на зникомий місяць? Підповзши так близько, наскільки мені вистачило сміливості, я почув — так мені здається — такі слова:

— Простіть мене! Я вбив вас обох!

Тут я маю зазначити, що не вірю в твердження людей із містичними чи надприродними схильностями. Мене не цікавлять небо, пекло, чистилище й усі інші посмертні місця відпочинку. Я не вірю в свою реінкарнацію — ані в тілі жука-гнойовика, ані Джорджа Клуні чи спадкоємця його чарівності. Незважаючи на ентузіазм Джойса, Ніцше й Шопенгавера, я відвертаюся від метемпсихозу, переселення душ. «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» тайського режисера Апічатпона Вірасетакула був тогоріч чи не улюбленим моїм фільмом, але я не вірю, що Дядечко Бунмі, чи й я сам, хоча б раз призивався на службу на цій Землі раніше. Мене не цікавить диявольське сім’я; Демієне, Керрі, Дитино Розмарі, сидіть собі любесенько й далі на полиці з популярним чтивом. Мені до одного місця ангели, демони чи створіння з блакитних лагун. І через це все я не маю жодного уявлення, як пояснити те, що побачив тієї ночі, і чому намагаюся переконати себе, що це була галюцинація, спричинена надмірною дозою золпідему (якому не вдалося мене відключити) й причмелілим валанданням у тумані: щось на зразок кошмару наяву. Але постать Нерона-покутника була цілком реальною, і я побачив — знаю, що побачив, мені здається, я знаю, що побачив, хоча моя раціональна свідомість відкидає думку про це — як туман біля нього скупчується, немов якась ектоплазма, приймаючи обриси двох людських силуетів, двох жіночих фігур, що стали перед укляклим на колінах чоловіком, аби вислухати його гірке каяття. Силуети не говорили й не набули твердої форми, залишившись розмитими й нечіткими, але в моїй голові виникла думка, така чітка, мовби хтось висловив її вголос, що це були дві матері його синів: дружина, яка загинула в «Тадж-Магалі», та бідна покинута жінка, яка відступилася від своєї дитини і яка, за словами пані Ґолден, померла самотньою безіменною смертю в одному з тих місць, куди йдуть помирати знедолені.

Простіть мене. Я вбив вас обох. Як належало розуміти таке благання, висловлене чоловіком у ніч власного шлюбу? Як вираження почуття вини за те, що знайшов нове щастя, тоді як мертві й нещасні лежали біля його ніг? Чи як усвідомлення того, що настирливе минуле набагато міцніше вчепилося за його почуття, ніж неглибоке, нехай навіть молоде й прекрасне, сьогодення? І де ж у цю мить була новоспечена пані Ґолден, і що вона мала думати про свого чоловіка, що хлипав перед примарами в саду? Початок несприятливий, нема чого казати. Я відступив у туман і повернувся до ліжка, де, як не дивно, відразу ж заснув сном праведника.

Наступного ранку Василіса оголосила про наступний етап свого проєкту очищення й оновлення будинку від фундаменту по дах: старе з дому! дорогу новому! Замість старих ламп — нові! А він, старий, піддався. Але зміна, яку вона затіяла, була не просто переобладнанням інтер’єру.

— Ми в Росії, — заявила вона, — не настільки дурні, аби вважати, ніби демонів не існує.

Це прозвучало в моїй присутності (на ту пору я вже був частим і бажаним гостем у домі).

— Вибач мені, Рене, я розумію, що ти скептик, але реальність не можна собі обирати. Вона не переймається тим, що ти думаєш із цього приводу. Світ залишається таким, яким був завжди. Зазирни до православної церкви в Росії, й ти побачиш, як люди приводять туди своїх родичів із дияволом в очах, людей, переповнених ненавистю, а також богохульників, соромітників і людей із крижаним серцем. І тоді починається. Спершу священник проходить зі свяченою водою, кропить нею й читає зі Святого Євангелія, в якому Ісус виганяє демонів, і Господи, вони виходять, жінка кричить чоловічим голосом, тіло трясеться, шипіння й скрики віщують священнику помсту, а свячена вода кропить їх усіх, розумієш, і багато хто кричить звірячими голосами, як корова, ведмідь чи свиня. Люди блюють і непритомніють. Це страшно, але діє. Цей дім — інший випадок. Можливо, тут одержимі не люди, а сам будинок. Ви привезли зло зі собою з попередньої країни, і тепер воно криється в стінах, килимах, темних закутках і навіть по туалетах. Тут поселилися примари — може, ваші, а може, й давніші, і їх треба вигнати. Якщо ти, Рене, хочеш подивитися на це, коли прийде священник, я тебе впущу, я знаю, що ти творча молода людина, що шукає матеріалу, але маєш стати отут біля Богородиці й тільки промовляти, коли все почнеться, слова Ісусової молитви: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Те, що ти невіруючий, не має значення, ти просто говори отак, і ці слова вбережуть тебе від кривди.

Вона красувалася на найпочеснішому місці в просторій «залі» будинку Ґолденів, а її лице пестив, залітаючи у розчинені в Сади панорамні вікна, щораз сильніший вітер, зволожений передчуттям дощу: бездоганна рання копія Феодорівської ікони Божої Матері, оригінал якої висів у Олександрівському палаці в маленькій капличці ліворуч від спальні останньої цариці з династії Романових, Олександри, котра щодня годинами молилася Богородиці. Це було несподівано. Сини Нерона Ґолдена ніколи не приховували свого атеїзму, і хоч я ніколи не чув, аби їхній батько висловлювався з цього приводу, я припускав, що він відчував те саме й насправді був першопричиною, так би мовити, їхнього апатичного безвір’я. А все ж, цей священний образ був весільним подарунком Нерона його молодій дружині, й тепер господар дому без жодного заперечення став поруч із нею перед Божою Матір’ю, зі сплетеними руками й схиленою головою й подав знак, що час розпочати екзорцизм, а всі троє молодших Ґолденів, яких він вишикував біля себе, стояли з серйозними мінами, як їм було звелено. Тут як тут з’явився російський православний священник, борода в наметі, що почав наспівувати молитви й бризкати на нас свяченою водою, і в ту ж мить об’явився ураган Айрін, виднокрай почорнів, небеса розверзлися й кімнату осяяв спалах блискавки. Священник вигукнув щось російською, а Василіса переклала його слова.

Восхвалімо Господа, бо звершилося.

Після чого Нерон голосно гукнув: «Зачиніть вікна!» — і його сини кинулися виконувати наказ; тоді, як я сприйняв їхню дію як практичну реакцію на вітер і зливу, Василіса зі священником зрозуміли її зовсім інакше. Борода затрусилася, намет навколо неї затремтів, посипалися схвильовані російські слова, і новоспечена пані Ґолден тріумфально переклала й парафразувала їх:

— Закрийте вікна від дощу, але нема потреби закривати їх від демонів, бо їх уже вигнано з мого чоловіка й вони ніколи не повернуться.

Хай би що трапилося того ранку — а я сильно сумнівався у правдивості обряду вигнання бісів, — правдою є те, що після того не було вже жодних нічних прогулянок Нерона, жодних ридань на літніх травниках. Наскільки мені відомо, примари двох жінок ніколи більше йому не являлися. А якщо й так, то він тримав свої почуття під контролем, відвертався від них і не згадував дружині про ці відвідини.

Увечері з його святого святих долунали звуки скрипки Ґваданьїні, що грала — адекватно, але не більше — насичену потужними емоціями «Чакону» Баха.

Того понеділкового вечора, коли почалися неприємності, Нерон гуляв разом із Василісою в її улюбленому російському ресторані у Флетайронському кварталі, де давали вечерю на честь Михайла Горбачова, який приїхав до міста з метою зібрати кошти на свій благодійний фонд боротьби з раком. Їх посадили за почесним столом поруч із емігрантом-мільярдером, який мав дружину з мистецькими амбіціями, емігрантом-мільярдером, який вклав капітал у газетний бізнес саме тоді, коли той перестав бути прибутковим, але, на щастя, володів також бейсбольним клубом, та емігрантом-мільярдером, який мав значні інвестиції в Силіконовій долині й дружину, що теж багато інвестувала в силікон, а за сусідніми столами сиділи дрібніші мільярдери, що володіли меншими яхтами, футбольними клубами й кабельними мережами і мали не таких імпозантних дружин. Для Василіси Арсеньєвої, сибірської дівчини, перебування в такому елітарному гроні було доказом того, що її життя нарешті чогось варте, і вона вперлася, що мусить конче зробити собі фото з кожним із російських тузів (і, звісно, з їхніми дружинами також), аби відразу надіслати їх на телефон матері.

Перед виходом з дому, коли Василіса була вже при повному параді й виглядала просто злочинно привабливо, вона опустилася на коліна перед чоловіком, розіпнула блискавку на його штанях і повільно, зі знанням справи обслужила його, «тому що, — пояснила, — коли такий чоловік, як ти, забирає дружину, таку, як я, в таке місце, то повинен знати, на чому він з нею стоїть». Цього разу вона винятково прорахувалася — а сексуальні розрахунки зазвичай виходили в неї добре, — тому що в результаті підозріливість Нерона Ґолдена лише виросла, а не зменшилася, тож у ресторані він пас поглядом кожен її порух, немов дедалі більш розлючений яструб, і поки столами кружляли страви — оселедець під шубою, голубці з яловичим фаршем, українські вареники, вушка й галушки, телячі пельмені, бефстроганов, горілка, настояна на аґрусі й інжирі, млинчики й ікра, — його ревнощі росли, немовби вона подавала маленькі частки себе всім присутнім чоловікам на червоних паперових серветках, аби ті їли їх за допомогою двозубих коктейльних виделок, немов смачнющі канапки. Звичайно ж, за їхнім головним столом усі чоловіки були з дружинами, тому всі поводилися тактовно: мільярдер із дружиною, що мала мистецькі амбіції, сказав Неронові, що тому дуже пощастило полонити «нашу Василісу», мільярдер з неуспішними газетами й успішним бейсбольним клубом зізнався: «Вона нам як донька». Мільярдер із капіталом у Силіконовій долині й силіконовою жінкою докинув: «Один Бог знає, як ти її відхопив», — і зробив непристойний жест руками, натякаючи на щось величезне в штанах, але всі вже так почастувалися горілкою, що ніхто нікого не збирався образити й ніхто не образився — такі собі чоловічі теревені. Але згодом Нерон помітив, що Василіса махає якимось людям у протилежному кінці зали, а вони махають у відповідь, і були там самі чоловіки, особливо виділявся один — молодцюватий, високий, м’язистий, років сорока, із дивовижно, не по літах сивим волоссям, попри вечірню пору в сонцезахисних окулярах-авіаторах — хтось, хто міг би бути інструктором із тенісу або (що з очевидних причин його цілком дискредитувало в Неронових очах) — персональним тренером. А може, перукарем, гомосексуалом, що було б чудово. Або ж, ну звісно, це може бути ще один мільярдер, молодший від оцих хлопців, власник, скажімо, великої червоної яхти, збудованої на верфі «Бенетті» у В’яреджо в Італії, зі слабкістю до вартих півтора мільйона доларів гіперкарів, названих іменами кечуанських богів вітру, і, відповідно, швидких дівчат. Такої можливості не можна було відкидати.

— Вибач, — промовила вона, — я тільки піду привітаюся зі знайомими.

Вона відійшла, а він спостерігав за нею, за обіймами, повітряними поцілунками, все в рамках пристойності, але чимось тут смерділо, мабуть, він повинен піти й роздивитися цих знайомих, цих так званих знайомих. Мабуть, він повинен піти й ближче роздивитися ту блондинку, якої звідси добре не видно, подружку того типа, ту дрібну дівчину, що повернута спиною, він може розгледіти м’язи на її руках, так, він пам’ятає її, сучку. Мабуть, він повинен піти й знести їй срану голову.

Але саме тоді Горбачов завів із ним світську бесіду:

— Отож тепер, пане Ґолден, ви з вашою чарівною жінкою-росіянкою стали одним із нас, майже, так би мовити, і я бачу, що ви впливова людина, тож дозвольте вас запитати…

Єдине, що говорив це не Горбачов, а його перекладач на ім’я, здається, Павло, що виглядав Горбачову з-за плеча, наче друга голова, й так швидко говорив за експрезидентом, з чого виникало, що або він був найкращим, найшвидшим перекладачем усіх часів, або вигадував англійський текст, або ж Горбачов завжди говорив одне й те ж. У будь-якому разі Нерон Ґолден, чиє неабияке роздратування поведінкою Василіси й далі наростало, не збирався дати себе розпитувати почесному гостеві й перебив його власним запитанням:

— У мене є ділові партнери в Ляйпціґу, в колишній НДР, — промовив він. — Вони розповіли мені цікаву історію, й мені було б дуже приємно почути ваш коментар.

Лице Горбачова посерйознішало.

— Що це за історія? — запитала його друга голова, Павло.

— Під час заворушень 1989 року, — повів Нерон Ґолден, — коли протестувальники сховалися у храмі святого Томи, церкві Баха, лідер східнонімецьких комуністів, пан Гонекер, хотів вислати на них війська з кулеметами, і було б по всій цій революції. Але, беручи до уваги пропозицію використати армію проти цивільного населення, він мусив задзвонити до вас, щоб отримати на це дозвіл, а ви його не дали, і після цього падіння Стіни було вже справою лише кількох днів.

Ані Горбачов, ані його друга голова не зронили жодного слова.

— Отож питання моє таке, — завершив Нерон Ґолден. — Коли до вас подзвонили й запитали про дозвіл, ваша відмова була інстинктивна й автоматична… чи ви мусили це обдумати?

— А з якою метою ви про це запитуєте? — запитали Горбачов-Павло з похмурими мінами.

— Для того, щоб порушити питання цінності людського життя, — відповів Нерон Ґолден.

— А які ваші погляди на цю справу? — запитали два Горбачови.

— Росіяни завжди повчали нас, — сказав Нерон, і тепер його зумисна ворожість не підлягала сумніву, — що життя індивіда — витратний матеріал у контексті державних інтересів. Це ми знаємо від Сталіна, і з історії вбивства отруєною парасолькою Георгія Маркова в Лондоні, і отруєння полонієм перебіжчика з КДБ Олександра Литвиненка. А ще якогось журналіста збила машина, а інший випадково помирає, хоч вони мають другорядне значення. Якщо йдеться про цінність людського життя, росіяни показують нам шлях у майбутнє. Цьогорічні події в арабському світі підтверджують це і найближчим часом будуть далі підтверджувати. Осама вбитий, я не бачу тут проблеми. Каддафі прибрали, туди йому й дорога. Але тепер ми дуже скоро побачимо, що революціонерам також прийде кінець. Життя тим часом іде далі, і для багатьох воно немилосердне. Живі мають невелике значення для справ цього світу.

За столом панувала мовчанка. Тоді обізвалася друга голова, хоч сам Горбачов не відкрив рота.

— Георгій Марков, — промовила друга голова, — був болгарином.

Горбачов відповів, дуже повільно, англійською мовою:

— Це не відповідний форум для такого типу розмови.

— Дозволю собі вже попрощатися, — відповів Нерон, кивнувши головою. Він підняв руку, після чого його дружина відразу ж встала з-за столу своїх знайомих і попрямувала за ним до виходу.

— Пречудовий вечір, — звернувся він до загалу. — Дякуємо вам.

ЗАГАЛЬНИЙ ПЛАН. ВУЛИЦЯ НА МАНГЕТТЕНІ. НІЧ.

МОЛОДЦЮВАТИЙ ЧОЛОВІК, високий, м’язистий, років сорока, із дивовижно, не по літах сивим волоссям, попри нічну пору в сонцезахисних окулярах-авіаторах, хтось, хто міг би бути інструктором із тенісу або персональним тренером, та його подруга, дрібна БІЛЯВКА, яка нагадує іншу персональну тренерку, ідуть Бродвеєм у бік Юніон-сквер, повз кінотеатр «Ей-Ем-Сі Ловз» на Дев’ятнадцятій вулиці, повз магазин килимів «Ей-Бі-Сі Карпет», повз третє, передостаннє місце розташування «Фабрики» Енді Воргола у 860 будинку на Бродвеї, а потім повз її друге місце розташування в Декер-білдинґ на Шістнадцятій вулиці. З огляду на те, що вони самі, без охорони, він, швидше за все, не є жодним мільярдером і не має великої червоної яхти чи гіперкара за півтора мільйона доларів. Це просто чоловік, що гуляє з дівчиною споночілим містом.

Грає музика. Всупереч можливим очікуванням, це боллівудська пісня «Ту гі мері шаб ге», слова якої подані в субтитрах. Лише ти — моя ніч. Ти єдина — мій день. Пісня походить із випущеного 2006 року фільму з Канганою Ранаут. Фільм називається «Гангстер».

НАРАТОР (ГОЛОС ЗА КАДРОМ)

За даними «Нью-Йорк Таймз», убивства в Америці досягли тривожного піку в 1990-х, але тепер є одними з найнижчих в історії. Існують побоювання, що епідемія героїнової наркоманії й відродження бандитизму може знову підняти їхню кількість у деяких містах: Чікаґо, Лас-Веґасі, Лос-Анджелесі, Далласі, Мемфісі.

Однак, що надихає оптимізмом, у Нью-Йорку цей показник із року на рік зменшується на двадцять п’ять відсотків.

Чоловік в окулярах-авіаторах і жінка з мускулястими руками тепер перетинають парк, проходячи між пам’ятником Джорджу Вашингтону та входом до станції метро.

Пісня лунає далі, наростаючи, субтитри вже непотрібні:

ПІСНЯ

О-о-о-о-о-о-о-о

О-о-о-о-о-о-о

О-о-о-о-о-о-о-о

О-о-о-о-о-о-о

Коли МОЛОДЦЮВАТИЙ ЧОЛОВІК та БІЛЯВКА минають вхід до станції метро, звідти стрімко виходить ДРУГИЙ ЧОЛОВІК у мотоциклетному шоломі, дістає пістолет із глушником і стріляє один раз МОЛОДЦЮВАТОМУ ЧОЛОВІКОВІ в потилицю; коли той падає й БІЛЯВКА відкриває рот, щоб закричати, він притьмом стріляє також у неї, один раз, прямо межи очі. Вона падає на коліна й залишається так лежати — з похиленою головою, на колінах, без ознак життя. МОЛОДЦЮВАТИЙ ЧОЛОВІК лежить перед нею долілиць. ДРУГИЙ ЧОЛОВІК відходить швидко, але не біжить, до рогу Чотирнадцятої вулиці та Юніверсіті-плейс, повз зону для гри в шахи, все ще зі зброєю в руці. Нікого з шахістів немає — надворі глупа ніч. Однак, на нього чекає МОТОЦИКЛІСТ. Чоловік жбурляє пістолет у смітницю на розі, підсідає на мотоцикл, і вони від’їжджають. Лише після того, як мотоцикл зникає з очей, із патрульних автомобілів, запаркованих по периметру площі, висідають ПОЛІЦІЯНТИ й підбігають до вкляклої на колінах жінки й чоловіка на землі.

Перехід.

ІНТЕР’ЄР. СПАЛЬНЯ НЕРОНА ҐОЛДЕНА. НІЧ.

ВАСИЛІСА міцно спить у широкому ліжку з позолоченим узголів’ям, оздобленим у стилі рококо. Очі НЕРОНА також заплющені. Тоді, за допомогою СПЕЦЕФЕКТУ, він «залишає своє тіло» й підходить до вікна. Його примарне єство напівпрозоре. Камера, розташована за ним, дивиться крізь нього на важкі портьєри, які він дещо розсуває, щоб виглянути в Сади. «Справжній» НЕРОН далі спить у ліжку.

НЕРОН (ГОЛОС ЗА КАДРОМ)

Коли я тепер промовляю, я все ще перебуваю при цілком здоровому глузді. Я знаю, що на пізнішому етапі моєї історії моє психічне здоров’я буде поставлене під сумнів, і, можливо, не без підстав. Але не тепер, це буде згодом. Ще є час визнати мою дурість і признати, що вона виставляє мене в поганому світлі. Так легко дати задурити собі голову гарненьким личком! Тепер я усвідомлюю глибину її корисливості, холод її розрахунку, а отже, і її серця.

НЕРОН-привид спокійно повертається до ліжка, «влягається» у «справжнього» НЕРОНА, і залишається лише один НЕРОН із заплющеними очима поруч із розіспаною дружиною.

Її мобільний телефон починає дзвонити в режимі вібросигналу. Вона не прокидається, щоб відповісти.

Телефон вібрує вдруге, і цього разу Нерон, не рухаючись, розплющує очі.

За третім разом ВАСИЛІСА прокидається, зітхає й сягає рукою по телефон.

Вона цілком пробуджується зі сну, сідає в ліжку і нажахано притискає вільну руку до щоки. Дуже швидко говорить російською, ставить запитання. Потім мовкне й відкладає телефон.

Якийсь час вони залишаються у своїх позах: вона сидить із виразом шоку на обличчі, він спокійно лежить горілиць із відкритими очима й дивиться на стелю.

Тоді вона повільно повертається, щоб подивитися на нього, і вираз її обличчя змінюється. Тепер єдиною емоцією, позначеною на ньому, є страх.

Ніхто з них не озивається.

Перехід.