Золотий дім

Частина III

Правду кажучи, я сподівався ласкавішого життя. Навіть тоді, коли мріяв опинитися в якомусь чудовому майбутньому, де займу справді видатне місце, я сподівався більшої лагідності на своєму шляху. Тоді я не розумів, що Скілла й Харибда, дві міфічні потвори, між якими мав проплисти Одіссеїв корабель у Мессинській протоці — одна «раціоналізована» як гігантські скелі, а інша як лютий водовир — символізують, із одного боку, інших людей (скелі, об які ми розбиваємося й потім ідемо на дно), а з іншого — морок, що вирує всередині нас (і засмоктує нас, і ми тонемо). Тепер, коли мій фільм «Золотий дім» нарешті готовий і ось-ось має дебютувати у фестивальному обігу — після майже десяти років роботи й потрясінь у моєму приватному житті наприкінці цього періоду доведення його до кінця видається справжнім дивом — я маю спробувати занотувати все, чого навчився в цьому процесі. Наприклад, про кінобізнес я дізнався, що коли хтось при грошах каже тобі: «Я обожнюю цей проєкт. Обожнюю його. Він такий творчий, такий оригінальний, він ні на що не схожий. Я запропоную тобі свою абсолютну, на тисячу відсотків, підтримку, це на тисячу й один відсоток геніально», — то в перекладі на англійську мову це означає «привіт». І ще я навчився захоплюватися кожним, чий фільм був доведений до кінця й потрапив у кінотеатри, нехай то «Громадянин Кейн», «Поркі 22» чи «Довбойоби 19» — нема різниці, ти зняв кіно, чувак, мій тобі респект. А про життя поза кінематографом я довідався ось таке: чесність — найкраща політика. Окрім тих випадків, коли вона не найкраща.

Ми — айсберги. Я не те маю на увазі, що ми холодні, тільки те, що заховані переважно під поверхнею, і що підводна частина може потопити «Титанік».

У ті дні після геловінської стрілянини я багато часу провів у Садах, підсобляючи Ґолденам у всьому, чого вони могли потребувати. За згодою Сучітри, кілька разів на тиждень я підночовував у помешканні пана У Лну Фну. Він так і не здав моєї колишньої кімнати і заявив, що радий моєму товариству в таку «жахливу пору, жахливу пору». Сама Сучітра упродовж останніх годин перед тим, як країна пішла голосувати, відпрацьовувала чи не двадцятигодинні зміни в студії, монтуючи відзнятий матеріал для виборчого штабу демократів, бо, як провідна членкиня групи «Жінки в медіях», запропонувала їм свої безкоштовні послуги. Вона зізналася, що почувається виснаженою, перевантаженою й дещо пригніченою, і, можливо, я мав би зрозуміти, що частково це пов’язано зі мною. Але в Садах я був не лише з альтруїстичних, але й із майже хижацьких міркувань, бо виразно передчував, що історія, яку я заповзявся розповісти, ось-ось запропонує мені досі відсутню розв’язку, і якщо я влаштую засідку, зачаївшись у чагарниках Садів, неначе голодний лев у високій траві під акацією на африканській рівнині, моя здобич сама до мене прибіжить. Мені не спало на думку, що в моїй історії, яка вже й без того рясніла смертями, може розгортатися ще й історія вбивства. Не хто інший, як Віто Тальябуе першим засигналізував мені можливість того, що Нерон Ґолден не був насправді жертвою старечого недоумства, в яке повільно впадав, — або був не лише його жертвою; що насправді старого повільно отруювала його дружина.

Життя в Садах завжди дещо нагадувало «Вікно у двір». Кожен підглядав за кожним, усі ми були яскраво освітлені у своїх вікнах, що нагадували мініатюрні кіноекрани на більшому екрані, й відігравали свої драми на втіху сусідам; це було так, немовби актори у фільмах могли водночас дивитися інші фільми, а ці інші фільми дивилися їх. У «Вікні у двір» Джеймс Стюарт жив недалеко звідси, в будинку 125 на вигаданій Західній Дев’ятій вулиці, що в дійсному світі був би номером 125 на Кристофер-стріт — тобто Дев’ятій вулиці на захід від Шостої авеню, — але Сади для цього надавалися не гірше. У свою кіноверсію я запланував увести кількох мешканців, які стали б явною даниною персонажам великого гічкоківського фільму: екстравертну танцюристку панну Торсо, старшу самотню панну Лонлігартс тощо. Можливо, навіть мандрівного продавця коштовностей, у роль якого втілився б двійник Реймонда Берра. Первісно я не мав жодного наміру включати в сюжетну лінію замаху на вбивство, але ось що роблять із нами історії: вони обирають несподіваний напрям, а ти мусиш чіплятися їм за хвости. Тож сталося так, що я йшов Садами від будинку У Лну Фну до дому Ґолденів, коли Віто Тальябуе вистромив вродливу голову з прилизаним назад лискучим волоссям із задніх дверей свого дому і, на мій превеликий подив, гукнув:

— Агов!

Я завмер на місці і, зізнаюся, наморщив лоба.

— Перепрошую, — звернувся я, щоб прояснити справу, — це ти щойно сказав мені «Агов!»?

— Si, — просичав він, підзиваючи мене жестом. — Щось не так?

— Та ні, — відповів я, підходячи. — Просто я ніколи не чув, щоб хтось когось так гукав.

Він затягнув мене до кухні й зачинив двері в сад.

— Ну, а як же вони гукають? — він мав збуджений вигляд. — Хіба в Америці немає такого слова?

— Ну, думаю, можна звернутися «Привіт!», або «Перепрошую», або «Маєш хвилинку?»

— Це не те саме, — прорік Віто Тальябуе.

— Зрештою, яка різниця, — сказав я.

— Яка різниця, — погодився він.

— Ти щось хотів?

— Так, так. Це дуже важливо. Тільки сказати важко. Очевидно, це все цілком таємно. Я переконаний у твоїй чесності, що ти нікому не скажеш, що почув це від мене.

— Про що йдеться, Віто?

— У мене є підозра. Так це називається — підозра? Так, підозра.

Помахом долонь я заохотив його: давай, продовжуй.

— Оця Василіса. Дружина синьйора Нерона. Вона — тяжкий випадок. Вона безжальна. Як усі… — він затнувся. Я подумав, що він виллє свій особистий жаль: як усі дружини, як усі жінки, — як усі росіяни.

— Що ти кажеш, Віто?

— Я кажу що вона його вб’є. Вона якраз у цей момент його вбиває. Я бачу його лице, коли він тут проходить. Це не старечий занепад. Це щось інше.

Його колишня дружина Б’янка Тальябуе переїхала до свого нового коханого Карлоса Герлінґема, мого «пана Аррібісти», що жив навпроти. Щодня свіжоспечені коханці парадували в Садах, принижуючи цим самим Віто, тицяючи його носом у їхнє кохання. Якщо комусь тут на умі вбивство, подумав я, то радше самому Віто. Однак я трохи довше йому підіграв.

— І як же вона це робить? — запитав я.

Він театрально знизав плечима.

— Не знаю. Не маю подробиць. Просто бачу, що він виглядає хворим. Ненормально хворим. Може, це пов’язано з його ліками. Він мусить приймати багато ліків. Тож це легко зробити. Еге, вся справа в ліках, я точно знаю. Майже точно.

— Навіщо б їй це робити? — тиснув його я.

Знову знизування плечей і помах долонь.

— Це ж очевидно, — пояснив він. — Усі інші спадкоємці вже повмирали. Лишилася тільки її дитина. І якби ненароком Нерон також, — тут він провів пальцем по горлу, — хто тоді все успадкує? Є така латинська фраза: cui bono? — кому це на користь? — бачиш? Це абсолютно ясно.

У самому центрі питання була моя дитина. Мій син, який мав два з половиною роки, майже мене не знав і не міг запам’ятати мого імені, син, якому я не міг надсилати подарунків, із яким не міг гратися в Садах чи деінде, мій син, що був спадкоємцем статків іншого чоловіка, паспортом своєї матері в її майбутнє. Мій син, у чиєму маленькому обличчі я так чітко бачив своє власне. Мене дивувало, що ніхто більше не помічав цієї разючої схожості, що всі, якраз навпаки, стверджували, ніби він викапаний батько, який не був його батьком, — перемога гаданого над дійсним. Люди бачать те, що мають бачити.

Веспасіан — і що ж це за ім’я таке? Що далі, то більше воно мене дратувало. І справді, «малий Веспа». Малий скутер «Веспа» — це те, на чому так відчайдушно гасала Вічним Містом Одрі Гепберн у «Римських канікулах» із перепудженим Ґреґорі Пеком на задньому сидінні. Мій син заслуговував на краще поганяло, ніж те, на чому поганяли кінозірки. Він заслуговував щонайменше на ім’я одного з видатних майстрів кінематографу: Луїс, Кендзі, Акіра або Сергій, Інґмар, Анджей, Лукіно або Мікеланджело, Франсуа, Жан-Люк, Жан або Жак. Або Орсон, Стенлі, Білл чи хоч би прозаїчний Клінт. Я вже почав, лише напівнесерйозно, фантазувати про викрадення чи втечу разом із моїм Федеріко чи Альфредом у світ самого кіно — про те, щоб увірватися з ним у фільми протилежно до того, що зробив Джеф Деніелс у фільмі Вуді Аллена, щоб зруйнувати четверту стіну й пірнути з цього світу в фільми, а не навпаки. Кому здався цей світ, якщо можна мчати пустелею за верблюдом Пітера О’Тула або разом із Кубриковим астронавтом Кейром Дюлля вбивати божевільний комп’ютер ЕАЛ 9000, поки той співає: «Дейзі, Дейзі, чи ти будеш моя?» Який сенс дійсності, якщо можна підстрибом бігти жовтою цегляною дорогою разом із левом і страшилом або спускатися сходами поруч із Ґлорією Свенсон, готовою на великий план камери пана ДеМілля? Так, мій син і я, рука в руці, чудувалися б гігантськими сідницями й грудьми повій у «Римі» Фелліні, сиділи б у розпачі на римському хіднику, оплакуючи вкрадений велосипед, і вскакували б до «ДеЛореана» Дока Брауна, щоб гайнути назад у майбутнє й на волю.

Але цього не могло статися. Ми всі були вплутані у Василісин фарс, а найбільше малюк — малюк був її виграшним ходом. Якусь мить я замислювався над тим, наскільки далеко вона може зайти в своїй немилосердності; чи вона якимось чином не підлаштувала смерті принаймні двох із трьох Ґолденів-молодших і чи не могла б також замовити третього, якби він сам не наклав на себе рук? Але я занадто багато надивився фільмів і скочувався в мелодраматизм так само, як покинутий і розлючений Віто Тальябуе. Я похитав головою, намагаючись струсити ці думки. Ні, певно, вона не була ні вбивцею, ні замовницею вбивств. Вона була лише — «лише!» — переконливою маніпуляторкою, що ось-ось переможе у своїй війні.

Нова близькість, що виникла між Нероном і Рією після трьох смертей у сім’ї, навела сибірську похмурість на прекрасне (хоч і дещо холодне) обличчя другої пані Ґолден, мене, однак, не здивувала. Тричі обездітненому батькові не було з ким оплакувати Апу чи Петю, але смерть Д Рія переживала так само глибоко. У жодній відомій їм мові не було жодного іменника на позначення батька, чия дитина померла, жодного відповідника вдівця чи сироти і жодного дієслова на позначення цієї втрати. Жалоба була не найточнішим словом, але кращого не було. Вони сиділи разом у Нероновому кабінеті в тиші своєї втрати, і їхнє мовчання було неначе розмова, в якій звучало все, що мало бути сказане, неначе Джеймс Джойс і Семюел Бекет, мовчазно наповнені жалістю до світу й до себе самих. Він був немічний, іноді скаржився на запаморочення, інколи на напади нудоти, і міг задрімати й прокинутися кілька разів на вечір. Траплялися й провали в пам’яті. Інколи він не пам’ятав, що вона поруч. Але іноді він знову ставав колишнім енергійним собою. Його занепад не був прямою лінією на діаграмі. Були злети й падіння, але тенденція була неухильно нисхідна.

Одного вечора Рія завезла його до колишнього арсеналу на Парк-авеню, де в півколі одинадцяти високих бетонних веж професійні плакальники з усього світу видобували незліченні звуки найтихішої з тиш, смерті. Незрячий акордеоніст із Еквадору грав яраві в одній із веж, а троє камбоджійських плакальників, що врятувалися від намагань червоних кхмерів винищити їхній рід, виконали церемонію під назвою «кантомінґ», граючи на флейті й великому та малому гонгах. Виступи тривали коротко, якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин, але вони ще довго відлунювали всередині Нерона й Рії по тому, як вони пішли.

— Пташка була те, що треба, — єдине, що промовив Нерон.

В одній із веж на бетонній полиці сидів самотньо велетенський птах неокресленого виду, щось схоже на півня — у пташиному вбранні цілком сховався плакальник із Буркіна-Фасо, натягнувши пташину голову на свою власну, а коли він рухав ногами, тихо дзвеніли прив’язані до кісточок ніг дзвіночки. Птах-плакальник не видавав жодних інших звуків, окрім того ледь чутного дзеленчання час від часу, і сидів майже непорушно, лиш іноді легенько здригався, і його сувора й лагідна присутність виявилася досить дієвою, щоб дещо втамувати біль Рії й Нерона.

— Хочете ще сюди прийти? — запитала Рія Нерона, коли вони вийшли на вулицю.

— Ні, — відповів він. — Усе добре в міру.

Одного вечора після багатьох безсловесних вечорів Нерон заговорив. У кабінеті панувала темрява. Їм не потрібне було світло.

— Тобі не треба було кидати роботи, доню, — сказав він. Так він почав її називати.

Така заява, зроблена без жодного вступу, без тіні сумніву, заскочила її зненацька.

— Знаєте що, я вам дякую, але ви цих речей не розумієте, — відказала вона занадто гостро. — Це мої справи, або принаймні довгий час були моїми.

— Маєш рацію, — погодився він. — Мені весь цей гендер у голові не вкладається. Чоловік, жінка, це ясно. Гомосексуальність — добре, я знаю, що таке існує. А цей інший світ — чоловіки з хірургічно створеними геніталіями, жінки без жіночих органів — тут я вже геть заплутався. Ти права. Я динозавр, і моя голова вже не працює на всі сто. Але ти? Ти це все знаєш вздовж і впоперек. Правду кажеш. Це твої справи.

Вона не відповіла. Їм уже було затишно в мовчанні; вона не мусила йому відповідати.

— Це через нього, я знаю, — продовжив старий. — Ти звинувачуєш себе й через те покинула свою сферу.

— Мою сферу, — повторила вона. — Це мала бути спокійна безпечна зона розуміння. А виявилося — зона бойових дій. Я обираю мир.

— Тільки миру ти не уклала, — заперечив він. — Багато з чим у цій темі ідентичності ти не маєш клопоту. Чорні, латиноси, жінки — все це чудово. А зоною бойових дій ти називаєш простір між статями. Якщо хочеш добитися миру там, мусиш сама стати миротворицею. Не втікай від боротьби.

В її мовчанні він почув запитання.

— Що, думаєш, я вже не можу трохи підучитися? — запитав він. — Думаєш, якщо мій мозок помалу слабне й збігається, як дешева сорочка, то вже по ньому? Ще не кінець, моя юна пані, ще не кінець.

— Добре, — відповіла вона.

— Візьми собі відпустку. Обдумай усе. Не кидай роботи.

— Добре, — відповіла вона.

— Я теж, — озвався він, — я теж змінив свою ідентичність.

Пізніше, коли Рія вже пішла, старий сидить сам у темній кімнаті. Дзвонить стаціонарний телефон. Він вирішує, відповідати чи ні, витягує руку, відсмикує, витягує знову, бере слухавку.

Так.

Ґолден-сагіб.

Хто це.

Не думаю, що ви пам’ятаєте моє ім’я. Я був дуже малою рибкою на дуже великій сковорідці.

Як вас звати.

Мастан. Колишній інспектор, відділ кримінальних розслідувань у Мумбаї, потім у Гімачал-Прадеші. Згодом у бізнесі. Зараз на пенсії.

Пауза.

Мастан. Пригадую.

Це честь для мене. Що такий великий сетх[44] мене пригадав. Оце так пам’ять, сер. Ваш син не міг пригадати, набагато молодший чоловік.

Ви зустріли одного з моїх синів.

Так, у Мумбаї, сер. Він тепер уживає імені Апу. Я хотів сказати: уживав. Вибачте мою недоладню англійську. Прийміть співчуття з приводу вашої втрати.

Як ви знайшли цей номер.

Сер, я працював у поліції, а потім був приватним детективом. Тут нема нічого неможливого.

Пауза.

Чого вам треба.

Тільки поговорити, сер. Я не маю жодної сили, жодної влади, сиджу на пенсії, це США, не та юрисдикція, нічого не вдасться, справа закрита, і ви такий впливовий, а я ніхто. Тільки вияснити деякі питання, поки ще живу. Лише задовольнити власну цікавість.

І чого б це я мав із вами стрічатися.

На випадок, якби ви хотіли встановити особи людей, які вбили вашого сина. Я лише припускаю, що це може вас цікавити.

Довга пауза.

Завтра вранці. О дев’ятій.

Рівно о дев’ятій, сагіб. З точністю до секунди. Заздалегідь вам дякую.

Ще пізніше, Рія вже спить і прокидається від дзвінка мобільного телефона. На її превеликий подив, дзвонить Нерон Ґолден.

Можеш приїхати?

Вже? Зараз середина ночі.

Мені треба поговорити, і зараз я маю слова, а завтра можу їх не мати.

Дайте мені трохи часу.

Доню, ти потрібна мені зараз.

Йому мало невдовзі виповнитися вісімдесят, і він почав уже забувати нещодавні події, проте минуле дедалі яскравіше сяяло в його пам’яті, неначе золото на дні Райну. Річка його думок утратила прозорість, вода помутніла, річище замулилося, а його свідомість усередині помалу втрачала панування над хронологією, над тим, що було колись, а що тепер, що є очевидною дійсністю, а що зродилося в казковій країні марень. У бібліотеці часу запанував безлад, категорії звалилися в купу, каталоги перемішано або знищено. Бували дні кращі й гірші, але з кожним наступним днем далеке минуле світилося яскравіше, ніж попередній тиждень. А потім однієї темної ночі минуле зателефонувало до нього, і все, що він поховав, за мить устало з могили й зароїлося навколо, і він змушений був сам узятися за телефон. У наступних подіях я чую відлуння іншого гічкоківського фільму. Ми вже були не у «Вікні у двір». Ми вступали у світ «Я сповідаюся».

(Пам’ятаєте «Я сповідаюся»? Убивця визнає свій злочин перед католицьким священником, який, з огляду на таємницю сповіді, має берегти секрет убивці. Гічкок терпіти не міг технік акторського методу Монтґомері Кліффа, а дехто з глядачів не був у стані перетравити цілковитого браку гумору в фільмі, але Ерік Ромер і Клод Шаброль у «Кає дю сінема» захоплювалися його «величчю», зазначаючи, що коли священник приречений на мовчання, фільм стає залежним від міміки актора. «Лише його вигляд дає нам доступ до таємниць його думок. Це найцінніші й найвірніші провідники його душі». Рія Захаріассен, що в глупу ніч мчала Мангеттеном, не була священнослужителькою, але мала ось-ось прийняти сповідь. Чи збереже вона таємницю? Якщо так, то як її вигляд і погляди повідомлять, що вона знає? І ще: чи володіння таємницею поставить під загрозу її життя?)

Минуле, його покинуте минуле на терасованому пагорбі. Той пагорб завжди був чарівним місцем, ще відколи брат Рами Лакшмана випустив стрілу в землю, щоб спровадити далекий Ґанґ і втамувати їхню спрагу. Із землі вдарило підземне джерело, і вони напилися з нього. У ставку Банґанґа досі була свіжа вода. Баан, на санскриті означає стрілу, а Ґанґа — звісно ж, матір-ріку. Вони жили серед живих історій богів.

Після богів були британці, передовсім вельмидостойний Маунтстюарт Ельфінстоун, губернатор міста у 1819–1827 роках, який вибудував на пагорбі перше бунгало, а за його прикладом пішла вся міська знать. Нерон пам’ятав пагорб свого дитинства, де росло багато дерев і між листя де‑не-де пробивалася червона черепиця присадкуватих елегантних садиб. У спогадах він крокував Висячими садами й спостерігав, як його сини бавляться в «Бабусиному черевику» в парку імені Камали Неру. Першу багатоповерхівку збудували на горбі у п’ятдесятих роках, і люди з неї сміялися. Вони прозвали будинок Сірниковою коробкою, бо саме так він виглядав — як поставлена сторчма велетенська коробка сірників. Хто там буде жити, глузували люди, погляньте, яка бридота. Але чергові сірникові будинки росли вгору, а бунгало зникали. Оце був прогрес. Але він не це хотів розповісти. Він прагнув закінчити історію, яку почав тоді розповідати мені в «Російській чаювальні».

(Він сам відчинив Рії двері. Вони пройшли до його затемненого кабінету й сіли в мороці. Вона нічого, чи майже нічого не сказала. Він мав розповісти довгу історію.)

Він познайомився з чоловіком, якого почав називати Доном Корлеоне приблизно тоді, коли до кінотеатрів потрапив «Хрещений батько» й коли він почав намацувати для себе ґрунт у світі кіновиробництва. У ті часи всі знали дона під іменем Султана Аміра. Його злочинний клан називався «С-Компанія» — «С означає Султан, Супер і Стиль», як нахвалявся сам дон. Це був крутий злочинець, майстер контрабанди, але люди його любили, бо він не дозволяв нікого вбивати, а в душі був кимось на зразок соціального працівника. Він допомагав бідоті в нетрях і дрібним крамарям. Проституції він не цурався, це правда; борделі в Каматіпурі — так, він ними заправляв. Пограбування банків — теж. Кожен має свої недоліки. Отож, дійсно, плюс-мінус тип Робіна Гуда, можна й так сказати. Не насправді, не до кінця, бо такої масштабної діяльності не можна ставити на одну дошку зі зграйкою дрібних розбійників із луками й стрілами в Шервудському лісі в Сполученому Королівстві, але люди вважали його за порядного хлопця — більшою мірою порядного, ніж негідника. Він був першим гангстером-знаменитістю. Усіх знав, усюди з’являвся. Поліція, судді, політики — він усіх тримав на повідці. Вільно розгулював містом, нічого не боячись. А без таких гангстерів, як він, не з’явилося б і половини фільмів, які обожнювала публіка. Мафіозі — найбільші інвестори. Запитайте кого хочете з великих кінематографістів. Раніше чи пізніше мафія з’являється з мішками грошей у руках.

Він вишколив наступне покоління, вигодував усіх місцевих хлопців. Що знав би Замзама Аланкар про контрабанду, якби не пройшов вишкіл у Султана Аміра? Був його учнем і Замзама (на прізвисько КД, що означало «Кімове Дуло», або просто Гармата), і Дрібноногий, і Короткопалий, і Довбешка — уся верхівка мафії. Усі п’ятеро обожнювали кіно, а Султан Амір мав коханку-кінозірку на ім’я Ґолді й помпував гроші в безнадійні фільми, щоб зробити з неї ікону кіно — тож, природним чином, вони увійшли в кінобізнес. Ніхто тоді ще не називав його Боллівудом, це вигадали набагато пізніше. Бомбейська кінопромисловість. Бомбейське кіно. Так це тоді звалося.

(«Бомбейське кіно», якщо мені можна вставити коротеньку ремарку, був і залишається моїм улюбленим фільмом дуету Мерчанта й Айворі, особливо пісенно-танцювальний номер «Друкарська машинка цок-цок-цок», у якому танцівниці крутять піруети на клавішах велетенської «машинки долі», а режисер пояснює: «Коли ми, люди, танцюємо на них, ми натискаємо на клавіші, й так пишеться історія нашої долі». Так, ми всі витанцьовуємо свої історії на Друкарській машинці життя.)

Так отож. У бомбейському кіно Дон Корлеоне допоміг відновити свій статус деяким зіркам, що закочувалися, — наприклад, Парвін Бабі, а також Гелен. Він товаришував із Раджем Капуром і Діліпом Кумаром. Його контрабандисти перевозили контрабанду, його крадії крали, його проститутки проституювали, а його судді, політикани й копи робили так, як їм велено, зате його фільм «Куч нагін, кагін нагін, кабгі нагін, коі нагін» («Ніщо, ніде, ніколи, ніхто») утримував рекорд як фільм, що найдовше не сходив з екрана кінотеатру «Маратха Мандір», — звісно, доки не вийшов той інший триклятий фільм «Наречена, роздягнута догола своїми парубками, одначе» і не побив усі холерні рекорди в зоні видимості. Але «4 Н», як прозвали в народі його найуспішніший фільм, був предметом гордощів Султана Аміра/Дона Корлеоне, його найвищим досягненням, як він любив повторювати, і він навіть дав стрічці власну назву: «Все, всюди, вічно, всім», або ж «4 В», бо саме цим вона й була: усім для всіх. І це правда, що його кохана Ґолді ніколи не вибилася на саму верхівку, не вилізла вище назви на афішах, як говорять типи з Голівуду, але вона була щасливою, він купив їй просторий будинок у Джугу по сусідству з великим Девом Анандом, і вона мала змогу запрошувати живого небожителя на самоси й чашку чаю.

А Нерон: він був просто підприємцем, що вкладав більшість своїх зусиль у будівельний бізнес, що ріс угору так само, як його будинки, і, як кожна жива душа в цьому мрійливому місті, був одержимий фільмами. Він зустрівся з доном у такому-от будинку на пляжі в Джугу, а може, в іншому — неважливо. В однієї з двох чи трьох найзнаменитіших господинь, що заправляли іскристим нічним життям міста, скажімо так. Вони відразу ж запали один на одного, і під кінець вечора Султан Амір запропонував:

— Завтра я вибираюся до Сміти, щоб розповісти про свою нову картину, хочеш піти зі мною?

Цими словами він назавжди спокусив Нерона, і життя бізнесмена покотилося новою стежкою.

Суперзірки — мегазірки! — не читали сценаріїв. До них приходили, переказували картину, розповідали сюжет і слідкували за тим, щоб роль суперзірки викликала враження невіддільного центрального елементу проєкту. Сміта належала до найбільш обожнюваних кінозірок свого часу й була не лише красунею чи секс-символом, але й чудовою, яскравою акторкою. Вона жила скандальним за місцевими мірками життям, не приховуючи своїх стосунків зі знаменитим кіноактором, який перебував у шлюбі. Урешті-решт пуританські погляди й злі язики витіснили її з кіногалузі, і вона перетворилася на зранену самітницю — але це буде пізніше, а тепер вона перебуває в апогеї своєї слави, на вершині гори Кайлас, богиня богинь, на самій горі. Для Нерона зустріч із нею була однією з найвизначніших подій у житті, хоч розповідь про фільм і не вдалася, бо, згідно своєї ролі, Сміта мала постарішати упродовж фільму з сімнадцяти десь до п’ятдесяти п’яти років.

— Бачите, — звернулася ця безсмертна постать до дона, — я така вдячна, що ви мені це пропонуєте, бо більшість ролей не вимагають еластичності, правда ж, а я як акторка хочу стати більш еластичною, хочу розвиватися, тому ця картина — я в неї просто закохалася. Є тільки одне-два питання — добре, відразу викладу все по щирості, як на духу, бо поки ми не почали знімати, треба узгодити все на сто відсотків, правда ж, на майданчику ми маємо рухатися абсолютно в тому самому напрямку, то що, можу я щось сказати?

Звісно ж, відповів Султан Амір, для цього ми й прийшли, слухаємо вас. Вона нахмурилася й перевела погляд у бік Нерона.

— А це хто? — запитала.

Султан Амір клацнув язиком і зневажливо махнув рукою.

— А, не звертайте уваги, — пояснив. — Це хтось такий собі зі мною.

Це роз’яснило її чоло. Після чого небесна істота повернулася до дона й промовила:

— Бачте, як ви розповіли, героїня стає матір’ю дев’ятнадцятирічної дівчини. А я ж ніколи — ніколи в житті! — не грала матір підлітка. Ось що для мене складно. Ви розумієте, що ті рішення, які я приймаю, фільми, що я обираю, великою мірою впливають на щорічні показники касових зборів нашої коханої кінопромисловості, тож я мушу бути дуже обережною, правда? Я чую голос публіки, яка мене любить! голос зірки всередині себе! і цей голос говорить…

Султан Амір перебив її:

— Сюжетну лінію можна змінити. Скажіть вашому голосу, хай замовкне.

Але було вже пізно.

— «Ні, — каже мій голос, — ви зобов’язані перед світом відмовитися».

Нерон, що сидів мовчки в кутку, «хтось такий собі», був як зачарований. Коли вони забралися з-перед божественних очей, він сказав:

— Шкода, що їй не сподобалося.

Султан Амір клацнув пальцями.

— Сподобається. Сюжет можна легко підправити. А якби ще «мерседес», а на задньому сидінні повна валіза брудної готівки, тоді — тадам! Справа в кишені.

Він сплеснув у долоні. Щойно Нерон почав із розумінням кивати головою, як дон додав:

— Це може бути твоя інвестиція в цей проєкт.

— «Мерседес»?

— І валіза. Валіза дуже важлива.

Ось так це почалося. Упродовж кількох наступних років Нерон розвинув прибуткову побічну діяльність, відмиваючи гроші для дона й виконуючи роль його касира. Як це трапилося? Він просто скотився в цю роль, одержимий світом кіно. Зірковий пил в очах, голова йшла обертом від чарівного блиску, а гроші там крутилися просто шалені. Або ж, якщо бути більш точним, у його натурі завжди була якась беззаконна сторона — зрештою, будівельний бізнес не належав до дуже законослухняних, він був покручений, мов штопор, як сказав би В. Г. Оден. У ту пору розпочався будівельний бум і по всьому місту виростали багатоповерхівки, «сірникові коробки», а Нерон перебував у самому серці цієї трансформації. Скільки ж законів було обійдено й порушено в цьому захоплюванні неба, скільки рук нагрілося на усуванні перешкод! Будинки гналися вгору й не переставали рости, виходячи поза дозволену муніципалітетом кількість поверхів. Після того постачальники могли погрожувати перекрити електроенергію, воду й газ для поверхів, яких узагалі мало не існувати, але були способи залагодити й це питання. Валіза грошей для кінозірки була в Нерона далеко не першою. Склалося так, що чимало новобудов були в принципі нелегальні, зведені без належно затверджених планів і невідповідні чинним нормам. Нерон був замішаний у цьому так само, як кожен інший, — ніхто не був без вини, і оскільки він, як і всі інші, мав друзів у різних високих кабінетах, йому так само все це сходило з рук. «Будівельник сам собі закон, — полюбляв говорити він. — А закон такий: будуй і не спиняйся». Етика? Транспарентність? Це були чужоземні слова, слова для людей, що не розуміли культури цього міста й укладу життя його мешканців.

Ось ким він був. Він це знав, це знали його сини — так уже повелося. Його дружба з Доном Корлеоне, відомим як Султан Амір, відкрила двері до темниці, в якій таїлося ще більше беззаконня, чекаючи на звільнення. Тепер у нього на вечірках з’явилися старлетки, у ванних кімнатах кокаїн, а сам він із правильного, причепуреного й нуднющого забудовника з архітектурними проєктами в шкіряному портфелі перетворився на повноправну фігуру в масштабах міста. А підвищення статусу вело до розширення діяльності, а розширення діяльності додавало статусу, і так це все крутилося в замкненому колі. За ці роки в нього розвинулася схильність до відверто вульгарної самореклами, що сповивала його, наче криклива шуба, навіть після переїзду до Нью-Йорка. Він переїхав із родиною до розкішного дому у Валкешварі. Придбав яхту. Почав крутити романи. Його ім’я сяяло в нічному небі від Андгері до Наріман Пойнт. Життя було чудове.

Відмивати гроші можна було по-різному. У випадку менших сум входило в гру розпилення — розділення брудних грошей на менші частини, які йшли, наприклад, на платіжні доручення чи банківські тратти, що пізніше розміщувалися в різних банках, усе ще крихітними сумами, а потім знімалися у вигляді відмитої готівки. Цей метод Нерон використовував на такі випадки, як валіза з грошима. Але для більших ініціатив необхідний був масштабніший метод, і бізнес нерухомості був для цього ідеальним засобом. Для кола посвячених Нерон став невизнаним майстром «перекидання — варіант один» і «перекидання — варіант два». «Варіант один» полягав у придбанні елітної й дорожезної нерухомості за брудні гроші й негайному її перепродажі, зазвичай із зиском, адже ціни стрімко летіли вгору. Гроші з продажу були вже відмиті, чистісінькі як сльоза. «Варіант два» передбачав купівлю нерухомості за заниженою ціною за згодою продавця, який отримував різницю брудною готівкою в конверті, після чого переходилося до «варіанту один». Нерон володів найбільшим агентством нерухомості в місті, яке в підпільному жаргоні отримало назву «Перекидостан» — країни, в якій брудні гроші їхали у відпустку, щоб відмитися й повернутися з красивою чесною засмагою. Звісно ж, не задарма. Нерон використовував Перекидостан для власних операцій із брудною готівкою, але завжди, коли його послуги були потрібні членам «С-Компанії», він заробляв на цих оборудках чималий процент.

А потім у Дона Корлеоне все пішло шкереберть. Син прем’єр-міністерки Санджей Ґанді, колишній товариш Султана Аміра по чарці, заповзявся на нього за часів авторитарного правління своєї матері в період надзвичайного стану, і хрещеного батька «С-Компанії» засудили в судах, які контролював не він, а Санджей, і відправили на півтора року за ґрати. Що цікаво, відразу після закінчення надзвичайного стану Санджей потрапив у немилість, і дона випустили. Але він став іншою людиною, утратив своє самовладання, зате віднайшов Бога. Хоча обидва сповідували ту саму релігію, Нерон був мусульманином лише з назви, і цей новий, набожний Корлеоне не припав йому до душі. Дон покинув організовану злочинність і спробував, щоправда, без успіху, піти в політику; шляхи обидвох чоловіків розійшлися. У вісімдесятих роках Султан Амір зовсім зів’яв і, майже всіма забутий, розпочав боротьбу з раком, який його зрештою й скосив, а Нерон був уже великою шишкою. Але тим часом з’явилася шишка ще більша.

Перш ніж заробити лиху славу, Замзама Аланкар був відомий зі своїх вусів, заросту настільки густого та зловісного, що здавався паразитом, який росте десь глибоко зсередини голови, можливо, навіть із мозку, виходячи на білий світ носом, немов прибулець, що з’являється над верхньою губою, інформуючи про величезну й небезпечну владу свого господаря. Саме ці вуса свого часу здобули для Замзами нагороду в змаганні вусанів у його рідному приморському селищі Банкот, але він націлився на серйозніші здобутки. Народився він у сім’ї поліціянта в тому відлюдному поселенні на березі Аравійського моря недалеко від старого морського форту, але, ймовірно, через те, що в дитинстві в нього не склалися стосунки з жорстким батьком, він ніколи особливо не шанував закону й тих, хто стояв на його сторожі — як на морі, так і на суші. Спершу він здобув визнання завдяки своїй центральній ролі в системі хавали, за допомогою якої гроші передавалися з місця на місце усно, без жодних паперів — отримавши гроші в місці А, посередник-хаваладар за невелику винагороду повідомляв про їх отримання посередника в місці Б, який виплачував ту саму суму вказаному отримувачу, за умови, якщо той знав пароль. Таким чином гроші «рухалися без руху», словами хавали, а за необхідності в ланцюжку могло з’явитися набагато більше ланок. Система мала попит, оскільки сплачувана клієнтом комісія була набагато нижчою, ніж у звичайній банківській системі, а крім того, ця процедура дозволяла уникнути клопотів, спричинених коливанням курсів валют; у ланцюжку хавали встановлювався фіксований курс обміну, і всі його дотримувалися. Запорукою функціонування мережі була чесність посередників по всій країні, та й по всьому світу. (Хоча, якщо якийсь хаваладар поводився безчесно, немудро було б ставити на те, що він доживе до сивого віку.) В Індії ця система була незаконною, оскільки, подібно до розпилення й перекидання, це був ефективний спосіб відмивання грошей, але Замзама продовжував цю діяльність у великому масштабі, не лише на Індійському півострові, але й на всьому Близькому Сході, Сомалійському півострові, а навіть у деяких регіонах Сполучених Штатів. Однак хавали йому було замало. Він прагнув зайняти курсі, тобто трон злочинного світу, і коли ув’язнення Султана Аміра звільнило йому дорогу, здійснив спробу захопити владу за допомогою своїх помагачів — Довбешки, Короткопалого й Дрібноногого. Перед ним стояла перспектива змагання з оточенням мафіозі-конкурента на ім’я Масний Джавед, але він швидко відсунув цей виклик убік за допомогою прийому, який ущент приголомшив усіх членів відносно несхильного до насильства злочинного клану Султана Аміра. Цей прийом називався вбивством. Тіла Масного Джаведа і його родини, викладені на пляжі Джугу під час відпливу, мов рибини на столі, не лише закрили питання лідерства; вони стали повідомленням для всього міста, як добропорядних, так і злочинних кіл. Настав новий день, говорили трупи. У місті з’явився новий гравець і нові правила. Тепер «С-Компанія» стала «З-Компанією».

Його брат Салу, котрого прозвали Салу Черевиком, допоміг Замзамі зайняти перший плацдарм у місті, коли, обравши за ціль дона району Донґрі, Татуся Джиоті, оточив зі своїми людьми Татуся та його людей і побив їх скляними пляшками з-під лимонаду, кампа-коли й лімки. Це усунуло Татуся, якого відтоді ніколи більше не бачили в місті, зате після цього розв’язалася серйозніша війна з бандою пуштунів з Афганістану, які починали від позичкового бізнесу на вулиці з ідеальною назвою Редімані-лейн, тобто провулок Готових грошей, але швидко перейшли до маломасштабного рекету, вимагаючи від дрібних торговців і малих фірм у міських нетрях і на базарах платні за захист. Щоб задовольнити потреби рекетирів, кравці, годинникарі, перукарі та продавці шкіряних виробів підняли ціни. Проститутки з Фолкленд-роуд також мусили більше заправляти за свої послуги. Бізнес із настільки невеликою маржею не міг покрити коштів рекету, тож вони перейшли на споживача. Таким чином, виявилося, що значна частина міста сплачує, так би мовити, додатковий гангстерський податок. Але що робити? Був лише один варіант: розкошелитися.

Пуштуни також вирішили усунути Черевика й Гармату, себто Замзаму, і найняли для цього Менні — чільного дакойта, тобто бандита, із Мадг’я-Прадеш. Трапилося так, що в Салу Черевика була подружка — танцівниця Чару, і одного вечора на початку вісімдесятих він забрав її своїм «фіатом» із дому в околиці центрального вокзалу й повіз до любовного гніздечка в Бандрі. Але їм сів на хвіст Менні з пуштунами, врешті оточивши «фіат» на заправці, куди Салу Черевик заїхав по дорозі. З непідробною галантністю Менні з пуштунами попросив Чару вийти з машини й звалити. Після цього п’ятьма пострілами вони вбили Черевика. Потім вони чимдуж погналися до Замзамової бази на Пакмодія-стріт, аби заскочити його зненацька, перш ніж до нього дійде звістка про братову смерть, але будинок надійно охоронявся, і зав’язалася запекла перестрілка. Замзами не зачепило. Невдовзі після того пуштунських ватажків заарештували й звинуватили у вбивстві Черевика. Коли вони постали перед судом, до зали суду ввірвався стрілець «З-Компанії», кілер-християнин Дерек, і скосив їх намертво з кулемета.

У вісімдесятих роках тривала війна банд, у якій загинуло не менше п’ятдесяти членів «З-Компанії» і пуштунів. Але врешті афганську зграю вибили, і хрещений батько Замзама зайняв свій трон.

Після загибелі старшого брата Замзама постановив зав’язати з особистим життям. «Подружка — це слабке місце, — почув від нього Нерон. — Сім’я — слабке місце. Це треба цінувати в інших. Але босу цього не дозволено. Я — кіт, що гуляє сам». Сам, мається на увазі, якщо не рахувати цілодобового супроводу загону з дванадцяти охоронців — тобто тридцяти шести чоловік, які працювали по дванадцятеро у восьмигодинних змінах. Плюс команда з дванадцяти навчених контрспостереження водіїв за кермом броньованих лімузинів «мерседес», майстрів «хімчистки», себто мистецтва відриватися від хвостів за кортежем. (Знову-таки, по четверо водіїв одночасно в трьох змінах.) Вхідні двері до його будинку були з суцільної сталі, вікна мали куленепробивні шиби й товсті металеві жалюзі, а на даху постійно чергували озброєні до зубів охоронці. Містом керував чоловік, що жив у власноруч збудованій клітці. Учинивши себе невразливим, він поклав у основу свого багатства і влади вразливість чужих особистостей, сімей і капіталів.

(Я не експерт у сфері промисловості, відомої сьогодні під назвою «Боллівуд», але вона обожнює свої гангстерські фільми так само, як своїх гангстерів. Кіноман, що починає знайомство з цим усесвітом, міг би розпочати з «Компанії» Рама Ґопала Варми, «Перестрілки в Лохандвалі» Апурви Лахії, «Перестрілки в Вадалі» Санджея Ґупти або «Одного разу в Мумбааї» й «Одного разу в Мумбааї 2» Мілана Лутрії. Додаткова «а» в «Мумбааї» — це приклад нової нумерологічної фішки. Люди додають або віднімають голосні, щоб зробити свої імена, або, як у цьому випадку, назви своїх фільмів, щасливішими й успішнішими: Шобгаа Де, Аджей, Девґн, Мумбааї. Я нездатен прокоментувати, наскільки такі зміни ефективні.)

Фільмом, який продемонстрував усій галузі, що новий хрещений батько серйозно взявся за діло, була стрічка «Айбек» про Кутб-уд-діна Айбека, засновника Рабської династії, і про будівництво Кутб-Мінара. Високобюджетна історична драма була задумом усього життя одного з тузів Боллівуду, продюсера А. Каріма, і в ній мали заграти троє з-поміж «шістьох хлопців і чотирьох дівчат», як називали в живій мові мегазірок тієї епохи. За два тижні до початку знімального процесу Карім, сам мусульманин, отримав листа з повідомленням, що запланований фільм образливий для ісламу, оскільки в ньому новий правитель називатиметься рабом, і з вимогою анулювання проєкту або, як варіант, «оплати за дозвіл дефіс перепросини» розміром один крор[45] рупій уживаними банкнотами з перемішаними номерами, яку необхідно буде передати представникові «З-Компанії», що з’явиться в належний час. Карім негайно скликав пресконференцію й привселюдно висміяв Замзаму Аланкара та його банду.

— Ці філістери що, мають мене за фраєра? — вигукнув Карім, надаючи обом ф проривного звучання. — Ці неуки навіть не знають, що обидві назви династії — Мамлюцька й Гулямська — походять від слів, що означають «раб». Ми знімаємо видатний фільм, що стане віхою в екранізації нашої історії. Нас не спинить жодна зграя головорізів.

Через чотири дні невелика група озброєних до зубів чоловіків під проводом Замзамових помагачів Довбешки й Короткопалого вдерлася на захищений знімальний майданчик у Меграулі неподалік справжнього Кутб-Мінара, де збудовано надзвичайно майстерні декорації, і підпалила його. Фільм так ніколи й не зняли. Невдовзі після знищення знімального майданчика А. Карім поскаржився на пекучий біль у грудях і помер дослівно від розбитого серця. Лікарі, що робили розтин, ствердили, що цей внутрішній орган буквально розірвався на частини. Ніхто ніколи більше не глузував із Замзами Аланкара.

Нерон і далі запрошував Замзаму на свої домашні вечірки, на яких і далі збиралися вершки кіноіндустрії. Сам Замзама тим часом почав влаштовувати гулянки в небачених донині масштабах, перевозячи цілі літаки гостей до Дубаю — хто тільки туди не літав. Так, напевно, виглядали зоряні часи Аль Капоне: похмура чарівність, спокуса небезпеки, п’янкий коктейль зі страху й жадання. Про вечірки Замзами, на яких зірки виблискували в нічних шатах, писали в усіх газетах. Поліція тим часом хляпала вухами. А іноді вранці, після ночі святкових феєрверків, хтось грюкав у двері до продюсера, який відсипався після нічних надмірностей у каюті якоїсь із яхт «З-Компанії», ймовірно, на пару з якоюсь старлеткою, яка була занадто тупою, аби знати, що такий шлях ніколи, абсолютно ніколи не веде на вершину; за дверима стояв Довбешка або Дрібноногий із контрактом на підпис, згідно з яким продюсер передавав усі права на міжнародний прокат свого найновішого фільму на вкрай невигідних умовах, а для більшої переконливості до скроні йому приставлявся великий пістолет, а що дні галантності вже проминули, ніхто не казав голій старлетці в ліжку опорядитися й робити ноги. На передньому плані гулянка, на задньому вирішення питань — так це виглядало в «З-Компанії». Чимало боллівудських знаменитостей мусили звертатися по охорону поліції, а отримавши її, ніколи не були певними, чи її буде достатньо або чи не виявляться чоловіки у формі зобов’язаними перед Замзамою, і зброя, покликана захищати, не буде спрямована всередину, на замовника, замість назовні, у бік небезпечного непроглядного міста. А закон? Закон дивився на все це крізь пальці. Часом, щоб задобрити громадську думку, до в’язниці вкидали якусь дрібноту. Велика риба вільно плавала собі у морі.

Доню, доню, промовив Нерон. Я був серед них одним із найгірших, бо від мене ніколи нічого не вимагали. Я охоче займався їхніми грошима, а вони фінансово мене не кривдили, і я все це сприймав як належне, такий був природний плин речей у світі, думав я, і воно, певно, так і було, тільки-от сам світ був лихим місцем, пошукай собі кращого світу, ніж той, що ми створили.

Він не був жертвою рекету, але й не мусив. Погрози та невдалі й успішні спроби убивств у ті роки налякали його до смерті. Йому було що втрачати. У нього був дорогий маєток, його фірма зводила по всьому місту будинки, він мав дружину й синів. Він мав усі ті слабкі місця, яких шукав і потребував Замзама. Члени «З-Компанії» не мусили навіть нагадувати йому про ці слабкості, що поєднали Нерона й мафію невисловленими зв’язками. Ким він був для них? Вони мали брудну білизну, він брав на себе прання. Він був їхнім дгобі[46]. Вони дійсно так його кликали — ліліпут Довбешка, Короткопалий із помаранчевим волоссям і Дрібноногий, який насправді мав ноги невиданого розміру.

— Гей дгобі, — зверталися вони в телефон. — Маємо для тебе трохи прання. Прийди забери його на гат[47].

При зустрічі з ним вони клацали пальцями.

— Візьми ось, відмий, — командували вони. — Давай-давай.

Сам Замзама звертався до нього з більшою повагою, завжди вживаючи поруч із його іменем шанобливих звертань. Сагіб, джі, джанаб. Шанобливість була способом висловлення презирства. Ця шанобливість означала: «Ти, гівнюку, в мене у жмені, й не забувай про це». Неронові не треба було цього нагадувати. Він не був героєм. Він не хотів втратити свою родину чи пальці на ногах. Не було найменшої можливості, щоб він забув.

Негідники сипалися з кіноекранів, зістрибуючи в грандіозні, кінематографічних масштабів кінозали, йшли в атаку проходами й вибігали на вулицю, виблискуючи зброєю, а він мав якесь винувате відчуття, що відповідальність за це несла сама кіноіндустрія, що вона витворила цих потвор, надала їм лоску й повабу, і тепер вони завойовували місто. «Бомбей мері джаан», — подумав він, замугикавши цю пісню, Бомбей, моє життя, моє кохання, куди ж ви поділися: дівчата на Марін-драйв у прохолоді вечора з гілочками ясмину у волоссі; джазові джем-сейшни в неділю рано на Колаба-Косвей або в Черчґейті, де можна було послухати Чика Шоколада, саксофон Кріса Перрі й голос Лорни Кордейро; пляж Джугу, що його такі, як Нерон, оточили будинками; китайська їжа; прекрасне місто, найкраще місто на світі. Але ні, неправда: ця пісня, яка була для цього міста тим, чим був для іншої метрополії «Нью-Йорк, Нью-Йорк», завжди застерігала: це суворе місто, непросте для життя, і ця пісня теж була винна в тому, що шулери, головорізи, злодії й корумповані підприємці, про яких у ній співалося, висипалися з її рядків, немов актори з кіноекрана, і тепер вони наводили жах на порядних людей, як та наївна дівчина в пісні, що захищала велике місто, о серденько, як легко у цьому місті жить, та навіть вона застерігала: пильнуй, бо що посієш, те й пожнеш. Усе, що ти посієш, те й пожнеш.

(Так, це все через фільми, це все через пісню. Так, Нероне, звинувачуй мистецтво, звинувачуй розваги. Це набагато легше, ніж звинувачувати людей, справжніх акторів цієї драми. Набагато приємніше, ніж звинувачувати себе.)

Він продовжував це все: валізи, розпилювання, перекидання. Він навіть погодився стати одним із кінців ланцюга хавали, де передавалися величезні гроші, коли його «гарненько попросив» сам Замзама — з невеличким каскадом сагібів, джанабів і джі — одного вечора під час більярдної партії у клубі «Віллінґтон». Вони від мене ніколи нічого не вимагали. Не було такої потреби. Він був добровільним заручником Замзами. Він уявляв себе королем у тому місті, але насправді був лише скромним піхотинцем. Королем був Замзама Аланкар.

Та Нерон говорив не до кінця правду про вимагання. Він зізнався в цьому. Правда полягала в тому, що від нього ніколи не вимагали грошей. А вимагали чогось набагато-набагато гіршого.

Замзама, Гармата, не належав до сентиментальних людей. Одного разу, як стверджувала його легенда — був це чоловік, що надзвичайно ревно дбав про свою легендарність, — Дрібноногий викрав мафійного сутенера, званого Мишею Мусою, що чіплявся до деяких дівчат із їхнього товариства, наказав запаяти його в металевий контейнер у доках, а потім найняв судно, щоб відвезти його в найдальший закуток гавані й там відправити на морське дно. Через два дні мати Миші ридма ридала на телебаченні. Замзама сказав: «Дайте мені зараз же номер її мобільного», — хвилиною пізніше, поки вона ще давала інтерв’ю в прямому ефірі, подзвонив до неї. Ошелешена, вона прийняла дзвінок і у її вусі пролунав голос Замзами, що прорік: «Суко, твоя миша тепер стала рибою, а якщо ти зараз не перестанеш вити, то скоро сама перетворишся на кіму. Бубух!» Кіма — це м’ясний фарш. «Бубух» було улюбленою прощальною фразою Замзами, і кожен, хто чув її в телефоні, точно знав, хто говорить. Жінка як стій перестала плакати і більше в житті своєму слова не мовила жодному журналісту.

Він також терпіти не міг романтизації минулого в стилі пісеньки «Бомбей мері джаан», до чого був схильний Нерон.

— Того міста марень давно вже немає, — безцеремонно заявив він Неронові. — Ти сам забудував його вздовж і впоперек і поховав старе під новим. У Бомбеї твоїх мрій була сама любов, мир, світські настрої й жодних чвар, індуси з мусульманами бгай-бгай, усі люди брати, правда? Отака всяка дурня, ти ж крутишся у світі, мав би сам це розуміти. Люди — це люди, а їхні боги — це їхні боги, а такі речі не міняються, і їхні племена як ворогували, так і будуть ворогувати. Питання тільки в тому, що на поверхні і наскільки глибоко схована ненависть. У цьому місті, Мумбаї, ми виграли війну банд, але попереду серйозніша війна. У Мумбаї тепер тільки дві банди. Одна банда — бандитська, це мафія, значить, я. «З-Компанія» — це тільки ми. А хто ми такі, на дев’яносто п’ять процентів? Мусульмани. Люди Писання. Але є ще банди політичні, і вони індуські. Індуська політика контролює міську владу, а індуські політикани мають свої індуські банди. Раманн Філдінґ — знаєш такого? Він же Мандук, себто Жаба. Тямиш? То затям собі ось таке: Спочатку ми воювали за територію. Та війна вже скінчилася. Але тепер черга на священну війну. Бубух.

Султан Амір пізніше у своєму житті «прийшов до віри», але в нього вона мала більш містичний, суфістський характер. Замзама Аланкар до початку дев’яностих років став послідовником набагато більш полум’яної версії їхньої спільної релігії. Людиною, якій приписували цю глибоку зміну в Замзаминому світогляді й сфері зацікавлень, був проповідник-демагог на ім’я Рахман, засновник і секретар воєнізованої організації, що діяла в місті під назвою Академії Азхар і була покликана популяризувати думку індійського заводія з дев’ятнадцятого сторіччя, імама Азхара з Барейлі — міста, яке дало свою назву секті барелві, в якій проповідник Рахман був провідною постаттю. Академія здобула в місті розголос завдяки демонстраціям проти панівної партії, демонстраціям, які панівна партія називала «бунтами», але які демонстрували принаймні те, що Академія може вмент вивести на вулиці чималий натовп, а потім його розпустити. Нерон із жахом усвідомив, що Замзама почав повторювати, як папуга, всю демагогію, яку розводив Рахман, незрідка майже слово в слово. Деморалізація й занепад тих і тих. Злобна ворожість і виродження цих і цих. Необхідно з відкритим заборолом виступити проти тих і тих. Чисте й непорочне вчення цього й цього. Правильний погляд на те й те. Істинна слава й велич цього й цього. Наша відповідальність за визволення суспільства від того й того. Переваги геніального вчення цього й цього. Ми набагато більш стійкі, ніж ті й ті. Ми пропонуємо науковий підхід до життя на цьому й на тому світі. Цей світ — ніщо, лише ворота у велич потойбіччя. Це життя — ніщо, лише прочищення горла перед безсмертною піснею потойбіччя. Якщо від нас вимагається жертва, ми жертвуємо не більше, ніж прочищенням горла. Якщо від нас вимагається повстати, ми повстанемо з полум’ям справедливості в руці. Ми здіймемо праведну руку Бога, і вони відчують на своєму обличчі міцний удар.

— Якого біса, Замзамо, — звернувся до нього Нерон, коли вони зустрілися на борту «Кіплінга» — яхти в гавані, де Гармата волів проводити конфіденційні зустрічі. — Що на тебе найшло? Ти завжди справляв враження гуляки, а не богомола.

— Часи пустопорожніх балачок минули, — відповів дон із новою ноткою в голосі, яка видалася Неронові зловісною. — Теперішній час вимагає рішучого чину. І ще таке, дгобі: ніколи більше не блюзнірствуй у моїй присутності.

Це був перший випадок пониження Нерона зі статусу сагіба до дгобі. Йому це зовсім не сподобалося.

Вечірки в Дубаї вже не відбувалися. Тепер у будинку за сталевими дверима лунало багато молитов. Для чоловіка Неронового темпераменту це видавалося дивацтвом. Певно, настав час, подумав він, трохи відсторонитися від «З-Компанії». Повністю відділитися буде неможливо з огляду на контроль мафії над будівельними профспілками, а ще більше над позапрофспілковою «іммігрантською» робочою силою, що стікалася до міста з усієї країни без документів і врегульованого правового статусу. Але він, мабуть, достатньо довго працював із грошима. Достатньо довго мав справу з розпилюванням, перекиданням і хавалою. Тепер він був повноправним магнатом і мав позбутися цих сумнівних інвестицій.

Замзамі він сказав:

— Думаю, я вже старію й не потягну роботи з грошима. Може, я міг би підучити когось, хто б мене замінив.

Замзама цілу хвилину мовчав. «Кіплінг» на якорі зі спущеним повислим гротом м’яко гойдався на воді. Сонце вже зайшло, і навколо них сяяли вогні затоки Бек-Бей — прекрасна дуга, на яку Нерон ніколи не міг надивитися. Тоді бос мафії перервав мовчання.

— Тобі подобається класичний американський рок-гурт «Іґлз»? — запитав він. — Ґленн Фрай, Дон Генлі, й так далі, й так далі, й так далі? — і, не чекаючи на відповідь, продовжив: — Прошу до готелю «Каліфорнія»…

Після чого, на превелике збентеження Нерона, дон затягнув — голосно, фальшиво, наповнюючи Неронове серце жахом:

— Виселитись можеш будь-коли, та виїхати — ні.

Це був початок великої темряви, промовив Нерон у темряві свого кабінету в домі Ґолденів. Після тієї розмови я опинився в пеклі. Точніше, в пеклі я був і раніше, але тоді відчув, як вогонь обпікає мені підошви.

Але знаєш, що в тій пісні, про готель, найсмішніше? Це геть неправда.

Бо питання, коли, куди і як виїхати, постало не тільки переді мною, а й перед ним.

Я тебе шокував, промовив він. Я тебе геть наполохав, а ти ще ж не чула найгіршого. Тебе налякало те, що я розповів, і в голові в тебе одне тільки питання. Ти кохала мою дитину. Мою бідолашну заплутану дитину. Ти кохала мою дитину і питаєш мене, питаєш мене без слів, я бачу в темряві по твоїх очах, що ти питаєш. Що було відомо моїм дітям.

Якщо йдеться про твого коханого, він ні в чому, що я досі розповів, не був замішаний. Він або ще не народився, або був малою дитиною. Що стосується інших, вони виростали у певному соціальному прошарку, в середовищі великого бізнесу у великому місті, і знали, чого це коштує. Не підмажеш — не поїдеш. Вони знали про мого Дона Корлеоне, знали. Але він був загальним улюбленцем. Для них усе це було нормально, як і для всіх. Їм також подобався світ кіно. Кінозірки в нас удома. Доступність товариства знаменитих акторок. Так, ніби вони самі вскочили на кіноекран. Це було приємно, а якщо там були також мафіозі, що з того — це ж і так усім відомо. Кого це обходило. У часи Султана Аміра ніхто нікого не засуджував. Та коли владу перейняв Аланкар, я намагався приховувати від них свою причетність. Чим менше вони знали, тим краще для всіх нас. Він був людиною іншого складу, і свою сім’ю я тримав осторонь від нього. Мій бізнес був моєю справою, я свідомий того, що з цим можна не погоджуватися, я ніколи не виправдовував і не захищав своїх рішень і вчинків, я лише стверджую. Твоєму хлопчику було сім років 1993-го і двадцять два 2008-го, коли ми переїхали до Нью-Йорка. Мушу визнати, що з усіх трьох він завжди був найбільш занурений у себе. Його війна точилася всередині, тепер я виразно це бачу. Його гармати були націлені на нього самого відтоді й аж до… Аж до. Тож від нього неважко було щось приховати. Те, від чого я його відгороджував, — не думаю, що він що-небудь знав. А ще найстарший хлопчик, мій надламаний хлопчик, його прозивали Гарпо — так, це місто бувало жорстоке; у нього теж велике питання його життя крилося в голові, питання без відповіді. З нього я теж знімаю відповідальність. Залишається Апу. Апу тоді називали Ґраучо. Апу, якщо чесно, думаю, все знав. Знав, але знати не хотів, і через те, думаю, з’явилися випивка, наркотики — щоб осліпити себе, оглушити, одурити. Я ніколи не говорив із ним про темні справи. Він сам мене не питав. «Якби мій батько був стоматологом, — сказав він мені якось, — то чи мене обходило б, скільки й кому він поставив сьогодні пломб і полікував каналів? От я й про тебе так думаю. Ти стоматолог, коли йдеш на роботу, а вдома ти батько. Ось що сім’ї потрібно від тебе. Не пломби, а батьківська любов».

Я дуже мало йому розповідав. Тільки те, що на поверхні, що всім було відомо. Хабарі, корупція. Такі дрібниці. Але, думаю, він здогадувався про серйозніше. Думаю, що саме звідти вся та розпуста, випивка, жінки й наркотики.

Там, у нас, він не був якимось митцем. Жив митецьким життям, але не етосом праці. Він належав до богеми, але прекрасне скло виготовляють у Богемії. Він ні до чого не прив’язувався, хіба що окрім сексу, і дозволь мені сказати, хоч тобі це може видатися вульгарним, перепрошую: наркотики нікого не чинять кращим коханцем, хіба що у власних очах. Тож він, певно, і на цьому полі особливо не відзначався. Після переїзду до Америки він зав’язав. (Клацання пальцями.) Раз — і все. На мене це справило враження: він наче став новою людиною, і все в нього налагодилося. У нього проявився талант, який помітили всі. Я сам його вперше помітив. Ніколи не підозрював, що він такий талановитий.

Усі троє мали таку здатність: закрити книжку минулого й жити сьогоднішнім. Це щасливий дар. Сам я закриваю книжку сьогоднішнього й живу здебільшого в минулому.

Залишається ще питання отого гудіння у вухах Апу, голосів, іноді видінь. Він довго сидів на галюциногенах. Можна вважати, якщо ти так розумієш ці справи, що вони зробили його вразливішим на незриме, відкрили йому шлях до уявного світу, відкрили — як це називається? Двері сприйняття. А можна вважати, що це все дурня. Або ще можна вважати, що він страждав від якогось розладу. Що в його мозку, десь глибоко в його єстві була якась вада. Троє синів — і в кожного якась вада в мозку, глибоко всередині їхнього єства! Незаслужена це доля для батька. Це несправедливо. Але така вже моя доля. Апу бачив видіння й чув голоси. Значить, він теж з’їхав із глузду.

Отож, я думаю, він знав про мої справи, але якось постановив собі про це забути. Саме через це він подався назад із тією жінкою, нічого спочатку не обдумавши. Він повернувся додому й загинув. Думаю, що перед смертю зрозумів, від чого загинув і чому. Він мусив зрозуміти, що це був наслідок моїх дій. Я теж це розумію. Повідомлення було відправлено, і я його отримав. Темрява згущується. До кінця лишилося недовго. Ось чому я сьогодні заговорив. Так, щоб встигнути все розказати.

Треба розповісти ще про дві події, які розділяють п’ятнадцять років. 1993, 2008. Ось ці дати.

У грудні 1992 року Нерон знову був із Замзамою на борту «Кіплінга». Якраз перед цим індуські активісти зруйнували в Айодг’ї на півночі країни мечеть, зведену засновником династії Моголів імператором Бабуром, стверджуючи, що вона стояла на міфічному місці народження Господа Рами — сьомої аватари, або ж втілення, Вішну. У Мумбаї вибухнули заворушення. Спершу збунтувалися мусульмани, потім вірні послідовники курсу індуїстської екстремістської партії «Шив сена» заатакували їх у відповідь, а поліція, сказав Замзама, була явно упереджена, явно на боці «Шив сени» і «проти нас». Заворушення вже згасали, але гнів Замзами кипів, як вулкан, і не знав меж.

Остання крапля, волав він до Нерона. Чаша переповнилася, й тепер її треба спорожнити до дна.

Втручатися в ці справи — не наймудріше рішення. Зосередься на своїх міцних сторонах. Бізнес процвітає.

Це не питання мудрості. Це питання необхідності. Зруйнувати священну мечеть через те, що там, за чутками, народилася вигадана істота — ось що справді немудро.

Вони не вважають його вигаданим.

Вони помиляються.

Аланкар мав укладені контракти із зацікавленими людьми з сусідньої країни. Сусіди були переконані, що треба вжити заходів.

Тут придумали один план, повідомив Аланкар. Із сусідньої країни відправлять великий вантаж зброї, боєприпасів і гексогену, який дійде морем до Конканського узбережжя в перший тиждень січня. Його вивантажать у Діґі. Тобі треба буде підготувати валізи для берегової охорони, щоб у воді залишили коридор, яким вантаж на катерах переправлять на берег.

Я, Замзамо? Я в такі справи не мішаюся. Політика? Ні, ні і ще раз ні. Ти не можеш цього від мене вимагати.

Так, так і ще раз так. У тебе надійно укріплений дім, правда ж? Я бачив: автоматизовані металеві ворота, системи сигналізації, охоронці. Твої близькі мусять почуватися там у безпеці. Вони справді почуваються в безпеці? Повинні. А вони часом виходять назовні? Ясно, вони ж мумбайці. Живуть на повну котушку. Щаслива сімейка. Мої тобі вітання.

Ми з тобою давні партнери. Ти не повинен так зі мною говорити.

Ти досягнув такого успіху, такого багатства, молодчина. Яке було б нещастя, якби твої робітники застрайкували. Яке було б нещастя, якби випадково зайнялася пожежа.

Що ж, я не маю іншого вибору, як за це взятися. Домовилися, все буде зроблено.

А ще через кілька тижнів буде наступний вантаж, тим разом у Шехаді. Процедура та сама.

План сусідів вимагав точної послідовності дій. Спочатку мали йти вбивства. У Донґрі, колишній вотчині Татуся Джиоті, якого викурили з міста, побивши пляшками з-під лимонаду, жила громада робітників, що звалися матаді — тобто носіїв, які тягали вантажі на голові. Вони були безхатьками й добратися до них було нескладно. Якусь кількість цих носіїв планувалося запопасти й відправити на той світ, перерізавши їм горлянки маленькими ножами, щоб створити видимість ритуального вбивства. У Донґрі панувала релігійна напруга, і в сусідній країні були переконані, що ритуальні вбивства викличуть масові протести. Суперники були добре організовані й мали підтримку поліції, але мусили зустрітися з потужним озброєним опором. Зброя мала зберігатися в найгарячіших точках. У хід мали піти гранати й вибухові пристрої. Планувалося, що це спровокує до спротиву ще більші маси людей, проти яких повинна була піти в хід автоматична зброя і ще більше вибухівки. Розпалене вогнище пошириться по всій країні, і сусіди від цього втішаться, адже тих поганців нарешті провчать як слід.

Дасть Бог, сказав Замзама, ми дамо цим гнидам прикурити.

Це був останній раз, коли Нерон ступив на борт «Кіплінга». Був уже час сходити на берег, але бос «З-Компанії» мав йому сказати ще щось на прощання. Ми з тобою, мовив він, певно, ніколи вже не зустрінемося. Після того, що станеться, я не зможу вже залишитися в цій країні. У тебе краще становище. Я завжди відповідально ставився до тебе, і ти розумієш, що між нами є довгий ланцюжок проміжних ланок, і в тебе стовідсоткова можливість заперечити свою причетність, тому, думаю, ти спокійно можеш лишитися на місці зі своєю жінкою, своєю сім’єю. Але, можливо, на всяк випадок, тобі не зайвим було б розробити стратегію відходу.

Замзама мав рацію. Вони дійсно ніколи більше не зустрілися. І щодо стратегії відходу він також не помилявся.

Події 12 березня 1993 року широко висвітлювалися, тому не буде потреби вдаватися в подробиці. Вибухові пристрої в автомобілях і скутерах. Вибуховий пристрій у підвалі Фондової біржі. Три базари, три готелі, аеропорт, кінотеатр, паспортний стіл, бубух, бубух, бубух. Навіть рибальське поселення Магім, бубух. Заміноване таксі під Брамою до Індії, бубух, що пиздець.

Сусіди, однак, змушені були пережити розчарування. Людські втрати були суттєвими, та сподівана громадянська війна так і не вибухнула. Місто і нація не втратили самовладання.

Пройшли арешти, все вляглося, повернувся спокій. Замзама Аланкар зі своїм помічником Короткопалим зник, і їх оголосили ворогами суспільства № 1 і № 2. Згідно із загальними переконаннями, їх гостинно прийняли в сусідній країні, і Замзама продовжував дистанційно керувати «З-Компанією». Сусіди, однак, стверджували, що не мають жодного уявлення про місцеперебування втікачів.

У наступні роки в злочинному світі відбувся значний розкол. Після терактів розпочався небачений тиск поліції на «З-Компанію», попередні узгодження й домовленості втратили силу, і вся ця конструкція мало не розвалилася. Супутникові телефони й системи захищеного зв’язку через інтернет продовжували працювати, тож Замзама міг надсилати інструкції й далі задавати тон, але так, йому з Короткопалим легко було віддавати накази звіддаля, це ж не вони взяли на себе удар. Поступово відстань між двома відсутніми проводирями і двома, що залишилися на місці, Довбешкою й Дрібноногим (яким пред’явлено звинувачення в бандитизмі й тероризмі, а залагодження вироку, згідно з яким їх за відсутністю доказів залишили на волі, зайняло п’ять років, цілих п’ять років життя під молотом правосуддя), викликало почуття неприязні. Коли ці роки проминули, «З-Компанія» залишилася «З-Компанією», особовий склад зберіг вірність керівництву, але ні для кого не було секретом виникнення «З-Фракції» — групи, яка підкорялася передовсім ліліпутові й типові з величезним розміром ноги, і хоч між цими двома й тими, що гостювали в сусідів, діяло щось на зразок перемир’я, їхня взаємна неприязнь зростала.

Нерона запросили на зустріч із Довбешкою й Дрібноногим. Відбулася вона не на розкішній яхті в порту, а в басті[48] глибоко в нетрях Дгараві, куди його відвезли чоловіки, що не промовили жодного слова й не виглядали на охочих поговорити. Усередині нетряного помешкання Довбешка кивнув йому, а Дрібноногий показав ногою на цеглину. Сідай, звелів Дрібноногий.

От що ми про тебе знаємо, сказав Довбешка.

Ти дгобі, сказав Дрібноногий.

Ти відмиваєш бруд.

І через те нам важко повірити, що ти нічого не знав. Ми нічого не знали. Це питання ми ще маємо з’ясувати з босом. Але ти? Ти нічого не знав? У це важко повірити.

Це загадка для наших дімааґ[49].

Тільки от що. Наші мізки знають наступне: (a) і (б). (А) ти не любиш політики.

І (б), ти не мішаєшся в релігію.

Така, значить, рівновага. З одного боку, з другого боку.

Тобі вирішили дати кредит довіри.

Наша позиція наступна. Операція завдала шкоди Товариству. Відтепер ми маємо намір відмовлятися від таких операцій.

Ми поставили це питання перед босом і Короткопалим.

Вони на це погодилися.

Починаємо з чистого аркуша. Повертаємося до основ. Працюємо у сфері своїх компетенцій, без відхилень.

Тільки в бізнесі Товариства є багато питань, що засновані на довірі. А наша довіра до тебе, як би це сказати.

Підірвана.

Розхитана.

Убита.

А у вірність без довіри не можна повірити.

Це недовіра.

Одначе, ми дали тобі кредит довіри.

Дивися вище.

Тому ми з тобою просто розходимося. Далі ти живеш своїм життям, а ми своїм.

Але якщо колись від тебе витече хоч крапля інформації про нас.

Ми відріжемо твого члена.

І члени твоїх синів.

І запхнемо твоїй жінці до рота.

І я виїбу її ззаду.

А я спереду переріжу їй горло.

Ти вільний. Можеш іти.

Біжи швидко.

Поки ми не передумали.

Ця ідея з членами звучить непогано.

Спокійно, спокійно. Він тільки жартує. Бувай, дгобі.

Бувай.

Минуло п’ятнадцять років. П’ятнадцять років: довгий період, достатньо довгий, аби забути те, що хочеш лишити позаду. Його сини виросли, виросли і його статки, а тінь злочинного світу, тінь, що росте знизу, вже не падала на його дім. Людське життя ішло зі своїми злетами й падіннями. Його стратегія відходу була наготові, але в ній не було потреби, не було потреби лишати дому, роздирати його світ на дві частини й викидати одну з них геть. П’ятнадцять років. Достатньо довго, аби втратити концентрацію.

І тоді надійшов 2008 рік. А в серпні 2008 року, в аеропорту, коли Нерон стояв у черзі до в’їзного контролю, повертаючись із ділової подорожі до Нью-Йорка, він побачив привида. Привид стояв у сусідній черзі до паспортного контролю і вже не мав свого фірмового помаранчевого волосся. Тепер воно було чорним, як у всіх інших. Але якщо не брати до уваги волосся, це був точно він. Ворог суспільства № 2. Нерон дивився на Короткопалого із зачудуванням. Хіба його не могли схопити кожної миті чи вкласти на місці при спробі опору? Їхні погляди зустрілися, і він запитально наморщив лоба, дивлячись на мегабоса «З-Компанії». Короткопалий тільки показав йому відстовбурченого великого пальця (пальця, треба сказати, дуже маленького) й відвернувся. Вони наблизилися до віконець паспортного контролю. Службовці в уніформі детально розглядали документи в архібюрократичний спосіб, доведений до досконалості всіма дрібними індійськими чиновниками. А коли в черзі перед Короткопалим залишилася одна людина, трапився непоясненний збіг обставин. Усі комп’ютери в залі в’їзного контролю вирубились: бац! Отак. Усі екрани згасли. На якийсь час запанувало сум’яття, працівники імміграційної служби намагалися перезавантажити машини, а інші працівники бігали туди-сюди. Аварія комп’ютерної системи була настільки ж загадковою, наскільки повною. У чергах наростав неспокій. Врешті один із керівників імміграційної служби подав сигнал, і черги рушили; пропускали всіх, лише візуальна перевірка, Короткопалий пройшов контроль і зник, а через дві хвилини, коли Нерон підходив до свого віконця, бац! — усі комп’ютери знову ввімкнулися. «З-Компанія» не втратила хватки.

З якого дива Короткопалий ішов на такий ризик і повертався? Навіщо Замзама послав його? Ці думки займали Нерона до пізнього вечора, а о другій годині ночі він отримав відповідь, бо вперше за півтора десятка років його мобільний задзвонив у зашифрованій послідовності, що означала клопоти. Три дзвінки, перерва, один дзвінок, перерва, два дзвінки, перерва, за четвертим разом прийняти дзвінок. Так, мовив він. Голос Короткопалого в його вусі був, немов кігті диявола, що затягували в прірву. Ще один раз, сказав Короткопалий. Востаннє.

Західний округ Індійської берегової охорони був поділений на п’ять районів. Другий район, штаб якого містився в Мумбаї, нараховував три бази уздовж узбережжя: у Муруд-Джанджирі, Ратнагірі й Дагану. Кожна база мала в розпорядженні якусь кількість патрульних суден, що несли охорону вздовж берега й у відкритому морі, швидких і надшвидких патрульних суден і менших, ще швидших патрульних катерів і катерів-перехоплювачів. А ще — вертольоти й спостережні літаки. Але море широке і, при належній організації, якусь визначену ділянку можна було залишити без нагляду. Валіз для такої операції потрібно було чимало.

Що там цього разу.

Не питай. Просто підготуй, що треба.

А якщо я відмовлюся.

Не відмовляйся. У Дона підупало здоров’я. Сусіди не надто гостинні. Він дуже обмежений у своїх діях, фінанси вичерпуються. Він вважає, що часу в нього лишилося небагато. Він хоче здійснити цей останній великий чин. Він не має вибору. Сусіди наполягають. Є загроза вигнання.

П’ятнадцять років минуло. Я вже давно вийшов із гри.

Прошу до готелю «Каліфорнія».

Я в це не входжу.

Не відмовляйся. Прошу тебе по-доброму. Кажу тобі: будь ласкавий. Будь ласка: не відмовляйся.

Розумію.

23 листопада 2008 року десятеро бойовиків, озброєних автоматичною зброєю й ручними гранатами, випливли човном із ворожої сусідньої країни. У рюкзаках вони везли боєприпаси й важкі наркотики: кокаїн, стероїди, ЛСД, а також шприци. На своєму шляху вони захопили траулер, покинули свій човен, перетягнувши на борт траулера дві шлюпки, і вказали капітанові, куди він має пливти. Наблизившись до берега, вони вбили капітана й пересіли до шлюпок. Пізніше ніхто не міг зрозуміти, чому берегова охорона не помітила й не перехопила їх. Вважалося, що узбережжя перебуває під надійною охороною, але тієї ночі щось пішло не так. Коли шлюпки прибилися до берега 26 листопада, бойовики розділилися на малі групи й пробралися до обраних цілей: залізничного вокзалу, лікарні, кінотеатру, єврейського центру, популярного кафе й двох п’ятизіркових готелів. Одним із них був «Тадж-Магал Палас-енд-Тауер», де в надморській вітальні після сварки з чоловіком сиділа Неронова дружина, їла сендвічі з огірком і скаржилася подругам на свій шлюб.

Я нічого не можу сказати, мовила Рія.

Не говори.

Ви допомогли потрапити в місто бойовикам, які вбили вашу дружину.

Не треба нічого казати.

А потім ви втекли. Ви й ваші сини.

Треба ще щось додати. Після тих подій тіло гангстера Короткопалого було знайдене викинутим на якійсь вулиці в Донґрі. Він був заколотий ударами короткого ножа в горло. Його колишні компаньйони Довбешка й Дрібноногий розлютилися через замах, який знову поставив під загрозу «Компанію» та її діяльність. Це було їхнє повідомлення Замзамі Аланкару. Пізніше жертвою їхнього гніву став Апу. Вони вислали повідомлення мені. У ньому говорилося: ми знаємо, що ти до цього доклався, і ось наша відповідь. Це імена, які прийде мені сказати той чоловік, Мастан. Я їх уже знаю.

Тож ви відповідальний за смерть не тільки жінки, але й сина.

Усе, що я робив, я робив, щоб урятувати їм життя. Я вчинив усупереч собі, щоб захистити їх. Я король свого дому, але став прислужником. Пральником. Дгобі. Але ти правду кажеш. Я не зумів. Ти звинувачуєш мене, і я справді завинив, і доля покарала мене, забравши моїх дітей. Одна дитина загинула від рук моїх ворогів, друга — сама наклала на себе руки, одна від рук божевільного, але всі троє — моє покарання й мій вічний тягар, так, і їхні матері також. Життя дало мені урок, і я його засвоїв. На моїх плечах — тягар мертвих тіл моїх дітей і їхніх матерів, і цей тягар тягне мене до землі. Ти бачиш, доню, який я розчавлений — наче тарган під каблуком долі. Бачиш, який я розчавлений. І тепер ти знаєш усе.

І що мені тепер робити, коли я все дізналася?

З твого боку непотрібні жодні дії. Сьогодні вранці, рівно о дев’ятій, до мене на чай приходить ангел смерті.

Що б це означало, якби Джокер став Королем, а кажаниця втрапила до в’язниці. Поза Садами гиготіння лунало дедалі гучніше, більше нагадуючи вереск, і я не знав, чи то крики радості, чи люті. Я був водночас знесилений і переляканий. Можливо, я помилявся щодо своєї країни. Можливо, життя всередині бульбашки змусило мене вірити в речі нереальні або не до кінця реальні для того, щоб здобути верх. Що б узагалі що-небудь означало, якби трапилося найгірше, якби блиск упав із небес, якби брехня, злослів’я, потворність, потворність стали обличчям Америки. Що означала б моя історія, моє життя, моя творчість, історії американців старі й нові: історії родин із «Мейфлавер» і американців, гордо заприсяжених якраз вчасно, щоб встигнути долучитися до демаскування — демонтажу — Америки? Навіщо взагалі намагатися зрозуміти стан людства, якщо воно показало себе гротескним, темним, негідним? У чому був сенс поезії, кінематографу, мистецтва? Нехай хиріє доброта. Хай утрачається рай. Америку, яку я любив, звіяло вітром.

У той останній вікенд перед голосуванням я кепсько спав, бо в голові в мене крутилися отакі-от думки. Рія подзвонила до мене о п’ятій ранку, коли я лежав із широко розкритими очима й глипав на стелю. Тобі треба приїхати, сказала вона. Щось має трапитися — не знаю що, але я не можу бути тут сама. Старий заснув за столом, похилений уперед, опершись лобом у дерев’яну поверхню. Вона так само, як я, не могла заснути всю ніч. Але вона не була католицьким священником із гічкоківського фільму й мусила поділитися з кимось тягарем почутої розповіді, таємницями, які тепер належали також їй. Я пішов її зустріти, ще до світання ми сіли в Садах, і вона заговорила. Що я маю робити? — запитала вона. А що можна зробити? — відповів я. Та я вже знаю відповідь, тому що мене розпирав творчий захват; ця історія врятувала мене з прірви мого нічного розпачу. Це був елемент, якого мені бракувало, він став темним серцем мого фільму, великим одкровенням, самим його сенсом. Мистецтво є тим, чим є, а митці — злодії й шльондри, але ми знаємо, коли в нас линуть соки, коли невідома муза швидко шепоче нам на вухо: записуй, я не буду повторювати; і тоді ми отримуємо відповідь на всі охоплені сумнівами чому, що нуртують нас у наших нічних страхах. Я згадав, як Джозеф Файнс у ролі молодого Барда в «Закоханому Шекспірі» вискакує з-за столу, за яким пише — що? «Ромео і Джульєтту»? — і, зробивши непомітний піруетик, вигукує сам собі без жодного марнославства чи сорому: «Я геній!»

(Це піднімає цікаве питання: чи Шекспір знав, що він Шекспір? Але про це іншим разом.)

(Ані в кінематографу, ні в художньої прози немає своєї музи. У такому разі найбільш «придатною» музою могла би бути Калліопа — якщо те, що я творив, можна було вважати кіноепопеєю — або Талія, якщо комедією, або ж Мельпомена, якби я спромігся зіп’ятися на вершини, яких вимагає трагедія. Та це не так важливо. Не звертайте уваги.)

Нехай це все розіграється, сказав я. Послухаймо, що має сказати відставний поліціянт.

Драма часто заскакує драматурга зненацька. Щось має трапитися, а я не знаю, що саме, сказала Рія й покликала мене на допомогу, та от про що жодне з нас не здогадалося: тим чимось, що мало трапитися, був я.

Ми повернулися до будинку Ґолденів, де у великій вітальні, що виходила в Сади, в нас на шляху стала Василіса, що в одній руці тримала свого малого сина — мого малого сина — мого сина! — а в іншій пістолет. Невеличкий, перламутрове руків’я, золоте дуло. Дівчина з золотим пістолетом. У шовковій із рожевим відтінком нічній сорочці, поверх якої був накинутий довгий до підлоги мереживний пеньюар, вона нагадувала якусь італійську кінозірку — Моніку Вітті чи Вірну Лізі, я не був певний котру. Але пістолет був явно ґодарівським акцентом. Я згадав його героїню-вбивцю в «П’єро», яка заколола ліліпута ножицями в шию. Я не мав жодного бажання стати наступною версією цього карлика. Я навіть підняв руки. Заграй цю сцену, подумав я. Рія дивилася на мене, немов на божевільного.

Доброго ранку, Василісо, промовила Рія нормальним, зовсім не кінематографічним голосом. Опусти, будь ласка, цю штуку.

Що ви робите в моєму домі? — запитала Василіса, не опускаючи зброї. (Принаймні вона не відступала від сценарію.)

Мене покликав Нерон, пояснила Рія. Він хотів поговорити.

Він хотів поговорити з тобою?

Він дуже довго говорив. Скоро до нього прийде один чоловік.

Хто прийде? Чому мене ніхто не попередив?

Я прийшов, бо Рія непокоїться, сказав я. Через того чоловіка.

Ми всі його зустрінемо, сказала Василіса. Загадка розв’яжеться. Вона сховала пістолет до сумочки, де він зазвичай зберігався.

Перехід. Далі серія швидких кадрів, що зображають проминання часу, аби показати кепський стан Нерона. У нього невпевнена постава, голос і жести.

Коли вона збудила чоловіка, Нерон почувався не найкраще. Від ясності його довгої нічної промови не лишилося й сліду. Він говорив невиразно й плутано, немовби зусилля спогаду вимотало його до кінця. Василіса допомогла йому зайти до спальні й кинула:

— Душ.

Після того, як він прийняв душ, вона звеліла:

— Вдягнися.

Після того, як він одягнувся, вона мовила:

— Взуйся.

Він виглядав жалюгідно.

— Я не можу зав’язати шнурків, — заперечив він.

— Це капці, — мовила вона. — Взуйся.

Після того, як на його ногах опинилися капці, вона протягнула йому жменю пігулок.

— Ковтай, — наказала.

Після того, як він проковтнув, вона звеліла:

— Розкажи мені.

Він похитав головою.

— Один чоловік із минулого, — промовив.

Єдина причина, чому я щось знаю про капелюхи від «Борсаліно», це те, що мої батьки полюбляли по-дружньому сперечатися, насолоджуючись самим процесом більше, ніж результатом, про те, чи славетні федори можна зарахувати до їхньої колекції бельгійських знаменитостей. Фірма з виробництва капелюхів «Борсаліно» міститься поза межами Бельгії. Вона розташована в місті Алессандрії в італійському П’ємонті, що лежить у алювіальній долині між річками Танаро й Бормідою у віддалі близько сімдесяти п’яти кілометрів від Турина. Про капелюхи «Борсаліно» я знаю три речі: вони надзвичайно популярні серед юдеїв-ортодоксів; вони увійшли в моду після того, як Ален Делон і Жан-Поль Бельмондо з’явилися в цих капелюхах у гангстерському фільмі 1970 року, що отримав від них свою назву; і що їх шиють із повсті, а повсть виготовляється з хутра бельгійських (ага!) кролів.

Той Мастан, відставний поліціянт, сидів на тому самому стільці з прямою спинкою у вітальні дому Ґолденів, який раніше займав убивця Кінскі, і, здавалося, дещо стривожився, побачивши перед собою, окрім Нерона, також насуплену Василісу й нас із Рією. Настав кінець тижня, тож багато з домашніх працівників мали вихідні. Не було Патяк, не було Метуші. Відсутній був майстер на всі руки Ґонзало, як і мажордом Майкл МакНеллі та шеф-кухар Сандро «Коржик» Куккі. Я сам відчинив вхідні двері й впустив інспектора. Вродливий чоловік! Сивоволосий, на восьмому десятку, як і Нерон, але трохи молодший, він виглядав у профіль так, наче послужив моделлю для меморіалу Скаженому Коню в Південній Дакоті. Тільки-от його кремовий костюм був ніби прямо вийнятий із якогось фільму з Пітером О’Тулом, а краватку в скісну червоно-золоту смужку гордо зав’язав би на собі кожен англійський джентльмен. (Лише пізніше, дослідивши це докладніше, я з’ясував, наскільки гордо. Краватка Мерилебонського крикетного клубу була вельми жаданим об’єктом у середовищі крикетистів.) Він сидів дуже рівно, випрямивши спину, і крутив капелюх «Борсаліно» на коліні. Якусь мить панувала ніякова тиша. Тоді він заговорив.

Я приїхав до Сполучених Штатів з трьох причин, сказав він. По-перше, відвідати мою сестру у Філадельфії. Її чоловік має успішний бізнес із вторинного перероблення пластикових пляшок. Ось як в Америці заробляються великі статки. Треба знайти якусь чудову ідею й за неї вчепитися. Професор Айнштайн любив повторювати, що знайшов лише одну чудову ідею. Але в його випадку це була природа Всесвіту.

Нерон був у найбільш придуркуватому зі своїх станів: неуважний, очі бігали, мугикав собі під носом якусь мелодію.

Друга причина — я хотів відвідати могилу П. Ґ. Вудгауза, продовжив Мастан. (Це привернуло мою увагу. Вудгауз, якого обожнювали мої батьки і я сам. Вудгауз, який спав мені на думку також тоді, коли на цьому стільці сидів Кінскі.) Пан Вудгауз дуже популярний у нашій країні, сказав Мастан. Його надмогильна плита має форму мармурової книжки, на якій вирізьблені імена його персонажів. Втім, моєї улюблениці серед них немає. Панна Меделін Бассет, яка вірила, що зірки — це Господній вінок із маргариток. Але вона — другорядний персонаж. Як я. Так само. Я завжди грав суто другопланову роль.

Мій чоловік не в найкращій формі, жорстко заявила Василіса. Якщо ви прийшли в якійсь справі, прошу швидше її викласти.

О, пані, так, у справі. Потерпіть ще трішки. Є справа позірна і справа справжня. Позірна — це те, що я сказав йому телефоном. Слово попередження. Але цей добродій підкутий у житейських справах. Мабуть, немає потреби попереджати його про те, що він уже й так знає. Спільнота наших людей в Америці розрослася, шановна пані, тепер вона може похвалитися й переробниками пластикових пляшок, а ще, моя пані, геніями нових технологій, обсипаними нагородами акторами, завзятими юристами, політиками найрізноманітніших мастей, дизайнерами моди, а також, шановна пані, злочинними угрупованнями. Мені прикро це казати. В Америці слово мафія має специфічні італійські відтінки, тож краще його уникати й називати банди нашого народу іншими словами. Погодьмося, що вони ще невеликі, вони лише зародки того, що в італійців зветься кланами, а наш народ називає ґарані, домогосподарством, а останнім часом — компаніями, популярним у нас на батьківщині терміном. Однак, ці американські компанії, ці нові домогосподарства відзначаються великим запалом, мають значний потенціал швидкого зростання. Є ще певні заходи, спрямовані на підтримку батьківщини, зацікавлення глобалізацією, спільною діяльністю. Наші люди в США бажають допомагати своїм землякам на батьківщині, сприяти різній діяльності тут в обмін на подібне сприяння в нашій країні. Усе змінюється, шановна пані. Час минає. Колись неможливе тепер стає можливим. Ось ці питання я прагнув обсудити з цим добродієм, але тепер, коли зустрівся з ним віч-на-віч, переконався, що це зайве. Може, він свідомий цього, а може, ні. Може, це його зацікавить, а може, ні. Може, його інтелект зберіг здатність аналізувати загрозу й ризик, а може, її втратив. Це не моя справа. Тепер я це бачу.

Отож, шановна пані, завдяки вашій терплячості ми дійшли тепер до справи справжньої. Справжня справа полягала в тому, щоб кинути погляд на цього добродія й подивитися, що такий погляд у мені викличе. Це чоловік, який уникнув суду за численні злочини. За свою участь у ганебних злодіяннях, шановна пані. Це чоловік, який майстерно замітав за собою сліди, який за допомогою грошей і розвідницьких методів затер усі зв’язки між собою й тими численними справами, які не піддаються опису. Я обіцяв сказати йому імена вбивць його сина, але він, звичайно ж, уже їх знає, він багато років утримував із ними теплі стосунки, поки вони не обернулися проти нього. Спецслужби цієї великої країни могли б виявити зацікавлення цими справами, і, думаю, я міг би їх зацікавити, та, боюся, без доказів я виглядав би в їхніх очах довірливою, беззахисною старою людиною, хоч колись, у далекій країні, я був їхнім колегою по фаху. Цілком можливо, що, поглянувши на цього чоловіка, я захотів би взяти справу в свої руки, хоч ми вже обидва далеко не молоді. Можливо, я хотів би вдарити його в обличчя, хай би як безглуздо виглядала бійка між двома стариганями. Не можна відкинути й такої можливості, що я хотів би його застрелити. Стрілець із мене досі хоч куди, шановна пані, а зброю в Америці роздобути нескладно. Але тепер, коли я дивлюся на цього чоловіка — чоловіка, якого ненавидів більшу частину свого життя, чоловіка, який був колись сильним, то бачу, що застав його в час його слабкості, і він не вартий моєї кулі. Нехай постане перед своїм Господом. Нехай стане перед судом і отримає заслужений вирок. Нехай прийме його пекло, й нехай він горить у пекельному вогні повік-віки. Отепер моя справа вирішена, і я дозволю собі піти.

Долоня Рії спочивала на плечі Василіси, застерігаючи: не чіпай пістолета.

Пан Мастан звівся на ноги й схилив голову. А коли він повернувся до дверей, Нерон рвонувся вперед із глибини дивану, де сидів, і потворно, жахливо загорлав на всі легені.

Ти прийшов до мене додому і так до мене говориш перед моєю жінкою?

Відставний поліціянт завмер на місці, спиною до Нерона, досі тримаючи капелюх у руці.

Падлюка! — заверещав Нерон. Біжи! Це ти тепер покійник.

Коли на місці дії з’являється поліціянт, кіноглядачі інстинктивно розслабляються, очікуючи, що за злочином прийде правосуддя, щоб добро перемогло. Але перемога правди над кривдою не є чимось, визначеним наперед. В іншому фільмі Гічкока, «Психо», наш жах породжений тим, що вмирають не ті, хто треба. Джанет Лі — найбільша зірка у фільмі, але не минає ще й половини фільму, як вона — ааа! — гине в душі. Коли з’являється детектив, Мартін Болсам — симпатичний, упевнений, надійний Мартін Болсам, такий професійний, такий обнадійливий, наша напруга спадає. Тепер усе буде добре. І тоді, ааа! Він також гине. Нотатка для себе: більш моторошно буває, коли вмирають не ті, хто треба.

Відставний детектив, інспектор Мастан, колишній працівник Бомбейського відділу кримінальних розслідувань. Чи ми повинні очікувати, що з ним станеться щось жахливе?

І останнє зауваження щодо пана Гічкока. Так, він полюбляв з’являтися в епізодичних ролях у своїх фільмах — він говорив, що це змушує глядачів уважніше стежити за екраном, щоб побачити, коли і як це трапиться, але також, дуже часто, він розправлявся зі своїм камео на початку фільму, щоб його очікування не розсіювало уваги глядачів. Я це все говорю, тому що тепер — як творець авторського кіно, що працює над своїм фільмом (хоч це звучить занадто пафосно, беручи до уваги, що йдеться великою мірою про дебютний проєкт), — я повинен записати, що коли споглядав — безмовно відігравав — щойно описану сцену, в мені почало закипати щось нестримне. В ту годину видавання таємниць я видав власну.

Так, мені притаманно приховувати свої почуття. Я замикаю їх або сублімую в кінематографічні відсилання. Навіть у цю вирішальну мить моєї оповіді, коли я виходжу з тіні під світло центрального прожектора, то намагаюся (безуспішно) втриматися від згадки про пізній шедевр Куросави «Ран», у якому, так би мовити, короля Ліра посватано з леді Макбет. На цю думку мене наштовхнули певні слова інспектора Мастана.

Він назвав себе «довірливою, беззахисною старою людиною» і цим самим — свідомо чи ні — майже зацитував прибитого горем шекспірівського короля. Прошу тебе, не смійся з мене, благає Лір. Я — довірлива, недужа, беззахисна стара людина… Я боюся навіть, чи не зламався розум мій[50]. Він сидів на дивані, на своєму останньому троні, викрикуючи свою старечу ненависть. Старий днями, що відібрав життя у своїх синів, але знищила його, на відміну від Ліра, не їхня ворожість, а їхня загибель. А перед ним така ж потворна в моїх очах, як леді Каеде в «Рані», Куросавина леді Макбет, стояла Василіса Ґолден, мати його четвертої, єдиної вцілілої — і лише гаданої — дитини, з пістолетом у сумочці й вогненним блиском в очах. А я, блазень, розпочав свій монолог, який відкриє правду. Так, начебто я не розумів, що моя роль лише другопланова. Так, нібито я міг, як інспектор Мастан, стати зіркою принаймні в одній сцені.

Я встиг зненавидіти другу пані Ґолден за її гоноровість, за те, як вона відкинула мене, немов використану хустинку, після того, як я виконав її план, за пістолет у її сумочці, за святенницьке поклоніння копії ікони, за липову бабцю в хустці, за ту незаперечну правду, що всі її вчинки, кожен жест, кожен відтінок голосу, кожен поцілунок, кожні обійми — усім цим рухало не щире почуття, а холодний розрахунок. Мудрість павука, мудрість акули. Вона викликала огиду. Я ненавидів її й хотів завдати їй кривди.

У британсько-індійській манері говорити відставного інспектора поліції, у його твердому самоконтролі, у його голосі, що не піднімався навіть тоді, коли прирікав Нерона Ґолдена на вічне прокляття, я упізнав якусь частинку себе. Може, Сучітра дійсно мала рацію, коли ствердила, що кожен персонаж моєї історії є якоюсь стороною моєї природи. Звісно ж, я чув себе не лише в стриманості почуттів пана Мастана, але й, у цю мить, у Нероновому вереску немічного маразматика. Маразматиком я не був, ще не час, але про безсилля дещо знав. Навіть тепер, коли я постановив звільнити свій язик від накладених Василісою пут, то зрозумів, що найбільше правда заболить мені самому. Та я все одно її відкрию. Коли Рія подзвонила й покликала мене до дому Ґолденів — щось має трапитися — сама в стані пригніченості й сум’яття, в якому жалоба змішалася тепер із жахливим знанням, вона викликала в мені повінь почуття, якого я відразу не зрозумів, але значення якого тепер несподівано прояснилося.

Над нами нависли вибори, і Сучітра з властивою їй невтомністю зголосилася засісти за телефон, а потім, у вівторок, піти в народ активізувати виборців. Вона мала бути першою, з ким би я сів, щоб спокійно зізнатися, пояснити, висловити свою любов і благати пробачення. Їй належалося від мене принаймні це, а замість того я звівся дибки у вітальні Ґолденів, відкривши рота, а на моїх губах тремтіли фатальні слова.

Ні, самих тих слів тут наводити не потрібно.

Наприкінці неперевершеної «Пісні дороги» Сатьяджіти Рая можна побачити сцену, яку я вважаю найвеличнішою в історії кіно. Гарігар, батько маленького Апу та його старшої сестри Дурґи, що залишив їх у селі разом із матір’ю Сарбаджаєю, а сам подався до міста, щоб спробувати заробити трохи грошей, повертається — досягнувши успіху — з подарунками для дітей, несвідомий того, що за час його відсутності юна Дурґа захворіла й померла. Він застає Сарбаджаю на пайолі, ґанку їхнього дому, занімілу від горя, нездатну запросити його в дім чи відповісти на його слова. Він нічого не розуміє й починає показувати їй подарунки для дітей. І тоді в одну надзвичайну мить ми бачимо, як змінюється його обличчя, коли повернута спиною до камери Сарбаджая повідомляє йому новину про Дурґу. У цей момент Рай, усвідомлюючи всю неадекватність діалогу, нарощує музику, яка заповнює всю звукову доріжку, — висока прониклива музика тар шехная виплакує горе батьків промовистіше, ніж будь-які слова.

Я не можу запропонувати жодної музики. Пропоную натомість лише тишу.

Коли я сказав те що мав сказати, Рія перетнула кімнату й спинилася переді мною. Тоді, піднявши праву руку, вона щосили ляснула мене в ліву щоку. Це за Сучітру, сказала вона. Потім тильною стороною долоні вона ще сильніше вдарила мене в праву щоку й промовила: це за тебе. Я стояв мовчки й не рухався.

Що він сказав? — зацікавився Нерон у своєму ранковому запамороченні. Про що він говорить?

Я підійшов до нього, опустився навпочіпки, подивився йому в очі й сказав це знову.

Я батько вашого сина. Малого Веспи. Єдина дитина, яка у вас залишилася, насправді не ваша. Це мій син.

Василіса кинулась на мене, охоплена байронічною люттю, ніби вовк на кошару, та перш ніж вона мене доскочила, я побачив вогник в очах старого, і ось він знову був із нами, меткий владний чоловік, що повернувся із затуманеного вигнання й знову увійшов у власне тіло.

Приведи хлопця, звелів він дружині. Вона похитала головою. Не треба його в це втягувати, сказала вона.

Приведи його зараз же.

А коли принесли малого Веспу — Василіса тримала його на руках, її супроводжувала закутана в хустку бабця, й обидві жінки повернулися дещо боком до господаря дому, затуляючи дитину, — Нерон уважно, ніби вперше, подивився на хлопця, потім на мене, потім знову на нього й ще раз на мене, і так багато разів, аж доки малюк, без якоїсь видимої причини, але відчуваючи, як то вміють діти, критичність ситуації, не вибухнув гучним плачем. Василіса махнула старій: досить. Хлопця забрали з-перед батькових очей. Він навіть жодного разу не кинув погляду в мій бік.

Так, мовив Нерон. Я бачу. Більше він не сказав нічого, але мені здавалося, що я бачу, як у нього над головою витають жахливі слова, які подумала колись Емма Боварі про свою доньку Берту. Яка бридка дитина. Просто дивно[51].

Нічого ти не бачиш, заперечила Василіса, посунувши в його бік.

Помахом руки Нерон Ґолден зупинив її. Тоді, опустивши руку, плюнув на тильну сторону долоні.

Розкажи мені все, звернувся він до мене.

І я розказав.

Я не мушу цього всього вислуховувати, заявила Рія і вийшла з дому. Я відмовляюся це все вислуховувати, мовила Василіса й залишилася в кімнаті, наслухаючи.

Коли я закінчив, він на тривалу мить задумався. Тоді промовив упевненим тихим голосом: Тепер ми з дружиною маємо поговорити на самоті.

Я повернувся, щоб іти, але, перш ніж залишив кімнату, він сказав щось дивне.

У разі, якщо з нами обома щось станеться, я призначаю тебе опікуном хлопця. Сьогодні правники підготують усі необхідні папери.

Нічого з нами не станеться, заперечила Василіса. Крім того, зараз вихідні.

Тепер ми поговоримо наодинці, відповів Нерон. Будь ласка, проведи Рене.

Коли я йшов по Макдуґал-стріт у бік Г’юстон-стріт, адреналін випарувався з мого тіла, і мене охопив страх за майбутнє. Я знав, що необхідно зробити, чого не міг тепер уникнути. Я намагався подзвонити Сучітрі. Голосова пошта. Надіслав їй есемеску: нам треба поговорити. Я блукав містом, прокладаючи шлях додому по Шостій авеню, через Трайбека, не бачачи вулиць. На розі Норт-Мур-стріт і Ґринвіч-стріт я отримав її відповідь. Повернуся пізно, що таке. І що тут було відповісти. Нехай, побачимося потім. Я повернув праворуч у Чемберз-стріт і минув школу імені Стайвесанта. Я очікував найгіршого. Що ще могло статися? Що вона подумає про мене, про те, що я мав їй розповісти? Лише найгірше.

Але якби людська природа не була загадкою, нам би не потрібні були поети.

Пізніше. Скажемо так, значно пізніше. Один мудрий чоловік колись припустив, що Мангеттен нижче Чотирнадцятої вулиці о третій годині ночі 28 листопада був Ґотемом, містом Бетмена; Мангеттен між Чотирнадцятою і Сто десятою вулицями у найясніший і найбільш сонячний липневий день був Суперменовим Метрополісом. А Спайдермен, цей вискочка, висів догори ногами в Квінз, розмірковуючи про владу й відповідальність. Усі ці міста, невидимі уявні міста, що простягалися поверх справжнього, оточуючи його й переплітаючись із ним: усі вони лишалися неторкнутими, попри те, що після виборів Джокер — із зеленим і сяйливим від тріумфу волоссям, зі шкірою білою, як у куклукскланівця, з губами, з яких скрапувала анонімна кров, — правив тепер ними всіма. Джокер таки став королем і жив у золотому домі в небесах. Містяни зверталися до шаблонних фраз і нагадували самі собі, що на деревах досі є птахи, небо не звалилося їм на голови й досі, досить часто, залишалося блакитним. Місто досі стояло на своєму місці. А по радіо і в музичних додатках, що звучали в бездротових навушниках безтурботної молоді, і далі пульсували ритми. «Янкіз» досі тривожилися через постійну зміну пітчерів, «Метс» досі грали не на повну силу, а «Нікс» досі несли на собі прокляття, що вони «Нікс». В інтернеті досі було повно брехні, а правда збанкрутувала. Найкращі втратили всю свою переконливість, тоді як найгірші сповнилися пристрасної енергії, а лють несправедливих лише оголила слабкість справедливих. Але Республіка залишалася більш-менш неушкодженою. Дозвольте мені це занотувати, оскільки це твердження часто лунало, щоб заспокоїти тих із нас, кого нелегко було заспокоїти. Це, певним чином, вигадка, але я її повторюю. Я знаю, що після бурі надходить інша, а за нею ще інша. Я знаю, що штормову погоду прогнозують навіки, щасливі дні проминули, нетерпимість тепер у моді, а вся система дійсно зманіпульована, тільки не так, як намагався нас переконати лихий клоун. Інколи лиходії перемагають, і що ж тоді робити, коли світ, у який ти вірив, виявляється паперовим місяцем, тоді як у небі сходить якась темна планета, що заявляє: Ні, це я світ. Як жити серед співгромадян і співгромадянок, якщо не знаєш, хто з них належить до тих шістдесяти з гаком мільйонів, які привели до влади жахіття, коли невідомо, хто з них належить до дев’яноста з гаком мільйонів, які знизали плечима й залишилися вдома, або коли твої земляки-американці говорять, що знання є проявом елітарності, а вони ненавидять еліти, а єдине, що ти маєш у своєму житті, — це твій розум, і тебе навчили вірити у чарівність знання — не ту маячню в дусі знання — сила, а знання — краса, і тоді через усе це: освіту, мистецтво, кіно — тебе починають ненавидіти, і породжене духом світу створіння підводиться і згорбатіло суне до Вашингтона, округ Колумбія, щоби там народитися. Особисто я постановив відступити в приватне життя — триматися за таке життя, яке знав раніше, за його щоденність і силу, і наполягати на спроможності морального всесвіту Садів пережити навіть найзапекліший напад. І тому нехай моя маленька історія дійде свого завершення, хай би який макронепотріб, штучні суперечності, жахіття, дурість, бридота й безчестя не оточували вас, коли ви читаєте ці рядки. Дозвольте мені запросити велетенського звитяжного зеленоволосого коміксного короля і його варту мільярдів доларів кінофраншизу на задній план — нехай за кермо автобуса сядуть справжні люди. Наше скромне життя — це, певно, все, що ми здатні осягнути.

Пригадую, як я розповідав Апу Ґолденові про свої сльози в ніч виборів 2008 року. Добрі то були сльози. Не менш рясні, та цілком протилежні сльози 2016 року змили всю ту доброту. У дійсному світі я засвоїв непрості уроки. Брехня може призвести до трагедії як на особистому рівні, так і у вимірі цілої країни. Брехня може перемогти правду. Але правда також небезпечна. Правдомовець може не лише проявити нетактовність і агресію, як я того дня в домі Ґолденів. Слова правди можуть нам коштувати того, що ми кохаємо.

Після того, як я розповів Сучітрі про дитину Василіси Ґолден, не було жодних довгих дискусій. Вона вислухала мене, потім перепросила й зачинилася у спальні. Через десять хвилин вийшла з сухими очима, цілковито пануючи над емоціями.

— Думаю, ти мусиш переїхати, що скажеш? — озвалася вона. — Причому негайно.

Я повернувся у свою стару кімнату в домі пана У Лну Фну. Якщо йдеться про наші з Сучітрою робочі взаємини, вона сказала, що готова й далі підтримувати задум мого художнього фільму, який після стількох років мав ось-ось отримати зелене світло, але поза цим ми повинні в майбутньому працювати окремо, що було більш ніж справедливо. Крім того, на мій подив і превелике збентеження, вона відразу ж вдалася в серію короткотривалих, але явно пристрасних любовних пригод із високостатусними чоловіками, рясно ділячись цим у соцмережах — від цього всього я, зізнаюся, просто випав у осад. Наскільки глибоким було її почуття до мене, якщо вона могла так швидко поринути в наступні інтрижки? Наскільки це все було по-справжньому? Такі думки не давали мені спокою, хоча глибоко-глибоко в душі я знав, що сам намагався перекинути провину, але цю провину неможливо було перекинути, вона міцно навалилася на мої плечі. Отож, це був не найкращий для мене період, але так, я нарешті довів до завершення свій фільм «Золотий дім», свій майже десятилітній нав’язливий задум — врешті він виявився драмою, повнокровною художньою картиною, а не докукомедією, бо сценарій, створений у лабораторії «Санденса», я цілком переписав — і авжеж, фільм, здавалося, сподобався тим, на чиїй думці мені залежало, і, еге ж, за сприяння одного італо-американського продюсера з Лос-Анджелеса, «Інерція Пікчерз» викупила права на прокат фільму в Північній Америці. Ця новина прокотилася професійним середовищем: згідно з ексклюзивною інформацією «Вераєті», фільм з’явиться на екранах і в мережі відео на вимогу в першому кварталі, а отже, це мала бути правда. Картина — це повнометражний художній дебют Унтерліндена в ролі сценариста й режисера. У скрутний час для незалежного кіно це був винятковий контракт. Як не дивно, коли я довідався про цю новину, то зовсім нічого не відчув. А що я мав відчути? Це лише робота. Найбільшою користю, яку це принесло, було те, що я міг дозволити собі винайняти помешкання.

Але переїхати в те помешкання означало втратити доступ до Садів, а в Садах щодня бавився мій син, навіть якщо підійти до нього було неможливо. Крім того, я прив’язався до пана У Лну Фну, який м’яко намагався втішити мене після втрати Сучітриного кохання. Він запитав мене, в який день тижня народився я, а в який Сучітра. Я не мав уявлення, але тепер існують сайти, де можна ввести дату й дізнатися день тижня, отож я дізнався, що це була неділя (у моєму випадку) й середа (у випадку Сучітри). Я сказав це пану У Лну Фну, і він відразу ж приклацнув язиком і похитав головою.

— От бачиш, от бачиш, — промовив він. — У М’янмі відомо, що це нещасливе поєднання.

Субота й четвер, п'ятниця й понеділок, неділя й середа, вечір середи й вівторок — такі пари були зурочені.

— Краще знайди собі когось із сумісним днем, — порадив він. — Для тебе, недільної дитини, кожен інший день пасуватиме. Але тільки не середа! Нащо вибирати один-єдиний день, що приносить нещастя! Найкращий шлях забезпечити собі нещасливе життя!

Як не дивно, цей забобон із протилежного боку земної кулі справді дещо мене втішив. Але в ті дні я одночасно втратив свою кохану і свою дитину, я тонув і хапався за кожну соломинку.

Робота горить у руках, коли життя йде шкереберть. Невже це закономірність? Самота й Горе — невже так називаються ворота Едему?

Тепер моя історія вийшла за межі фільму, і відмінності досить серйозні. У фільмі відставний індійський інспектор поліції відвідує старого лайдака з наміром убивства, і дійсно, витягує пістолет й вбиває його, а потім сам гине від пістолета, що чекав у сумочці російської дружини старого.

У тому, що я мушу назвати дійсністю, не минуло й двадцяти чотирьох годин, відколи пан Мастан вийшов із дому на Макдуґал-стріт, як він загинув, зіпхнутий з платформи метро під колеса потяга, на шляху до Пенсильванського вокзалу, звідкіля мав повернутися до своєї сестри у Філадельфію. Зловмисницею виявилася тридцятирічна жінка з Квінз південноазійської національності, яку майже відразу заарештували й висунули звинувачення у незапланованому вбивстві. Після арешту вона заявила:

— То був страшенно назойливий дід. Він вліз у сімейні справи.

У репортажі «Таймз» стверджувалося: «У поліції жінку описали як людину з емоційним розладом і повідомили, що лише місяць тому вона вигадала історію про те, що зіпхнула когось на колію». Швидко з’ясувалося, що історія та неправдива. Однак цього разу їй вдалося це здійснити. Всупереч твердженню жінки, не вдалося встановити жодного зв’язку між нею й загиблим чоловіком, тож слідчі зробили висновок, що такого зв’язку не існувало. Якась жінка з емоційним розладом штовхнула якогось чоловіка на смерть. Подальше розслідування видавалося зайвим. Навіть те мізерне життя, яким я жив, почало здаватися з кожним днем дедалі менш зрозумілим. Я не розумів нічого. Я став тим, ким завжди сподівався стати, але без кохання все перетворилося на попіл. Щодня я думав про те, щоб спробувати порозмовляти з Сучітрою, та вона в інстаграмі розповідала світові про нові стосунки, що ножем вбивалися мені в серце. А мій злочин, мій єдиний син, був прямо в мене під вікном, виростав у мене на очах, вивчав нові слова, формував характер, а я не міг бути до цього хоч якось причетним. Василіса ясно дала мені зрозуміти, що коли я наближуся до нього ближче, ніж на п’ять метрів, вона звернеться до суду й доможеться для мене заборонного припису. Тож я залишався біля вікна свого бірманського наставника й страждально глипав на плоть від моєї плоті, що наближалася до свого третього дня народження. Можливо, мені краще було б залишити Сади й розпочати нове життя деінде, наприклад, у Ґрінпойнті чи на Мадагаскарі, або в Сичуані, або в Нижньому Новгороді, або в Тімбукту. Інколи мені снилося, що з мене здерли шкіру і я блукаю голий і без шкіри невідомим містом, якому глибоко начхати на мої сни. Я снив, що піднімаюся сходами в якомусь знайомому будинку, і раптово усвідомлював, що в кімнаті нагорі, куди ось-ось увійду, на мене чекає чоловік із мотузяною петлею й моє життя увірветься. І все це тоді, коли я після десятилітньої праці прокинувся знаменитим і на мене посипалися вигідні пропозиції режисури гіп-гопових відеокліпів, реклам автомобілів, шістдесятихвилинних серій гучного телесеріалу, а навіть другого художнього фільму. Усе це було без сенсу. Я збився з курсу й тепер кружляв у своїй бляшанці в порожнечі.

Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте.

Не хто інший, як Рія — Рія, котра заїхала мені так міцно, що в мене кілька днів у голові дзвеніло, — допомогла мені поставити перші невпевнені кроки на шляху до функціональної дорослості. Ми почали зустрічатися приблизно раз на тиждень у тому самому барі-ресторані на Бовері-стріт біля Музею ідентичності, і вона розповідала мені про своє рішення повернутися на роботу, де її шеф Орландо Волф, проявивши неабияке розуміння, зберіг за нею посаду. Вона порівнювала це зі стосунками, в яких кохання померло, та залишилося достатньо спільного, щоб варто було не складати рук. Можливо, якщо докласти достатньо зусиль, могло б відродитися щось на зразок любовного почуття.

Так само вона порадила й мені потрактувати своє розбите кохання. Дай Сучітрі час, сказала вона. Нехай пройде через усе, що вона тепер робить, через усіх цих другосортних знаменитостей. Нею керує злість. Дай їй час, і я переконана, що вона повернеться до тебе, щоб подивитися, що тут можна вдіяти.

Мені важко було в це повірити, але завдяки цьому я почувався краще. Мені також приємно було спостерігати за одужанням Рії. Схоже було на те, що результати виборів додали їй завзяття й повернули чимало попередньої сили духу й проникливості розуму. Вона трималася осторонь гендерної політики, оскільки, за її словами, у тій сфері вона була досі «вибита з колії», але працювала над новими музейними залами, що мали літописати й представляти розквіт нового праворадикального «ідентитаризму», появу в Америці європейського екстремістського руху, що зародився з руху французької молоді, Покоління ідентичності нової правиці, а також організовувала заходи, присвячені расовій і національній ідентичності в рамках циклу, який назвала «Криза ідентичності», де заторкувалися здебільшого расові й релігійні проблеми, але найбільше уваги приділялося передовсім розкольницьким конвульсіям, що охопили Америку після тріумфу коміксного нарцисиста-зубоскала: та Америка, чий визначальний ексклюзивістський міф про місто на пагорбі валявся розтоптаний у стічній канаві фанатизму й расового та чоловічого супремасизму, була роздерта навпіл, а під зірваними масками американців виявилися обличчя Джокера. Шістдесят мільйонів. Шістдесят мільйонів. А ще дев’яносто мільйонів занадто байдужих, аби проголосувати.

Колись французи подарували нам у гавань статую, сказала вона, а тепер ось що вони нам шлють.

Ідентичність перетворилася на мітингове гасло неофашистів, тож Музей мусив змінитися, і Рія взяла на себе роль провідника цієї зміни. Ми розлінувалися, ствердила вона. Вісім років ми переконували себе, що прогресивна, толерантна, зріла Америка, уособлювана президентом, — це те, до чого вона доросла і так уже залишиться. І та Америка нікуди не поділася, але так само нікуди не поділася темна сторона, яка з ревом вирвалася з клітки й проковтнула нас. Таємною ідентичністю Америки зовсім не був супергерой. Виявляється, що це був суперлиходій. Ми опинилися у всесвіті навпаки і мусимо зацікавитися Америкою навпаки, щоб осягнути її природу й дізнатися, як знову її зруйнувати. Ми маємо навчитися, як піддурити Містера Міксізпітліка вимовити своє ім’я ззаду наперед, щоб він знову розчинився в п’ятому вимірі й світ повернувся до нормального стану. Ми також повинні зацікавитися собою й зрозуміти, чого ж ми так, курва наша мать, ослабли й збайдужіли і як нам переозброїтися й знову кинутися в бій. Хто ми такі? Хрін його знає.

Ну, добре, добре, подумав я, вже ледве в змозі витерпіти (хоч цього не показуючи) її тиради. На здоров’ячко. Я радий, що ти знову на ногах, роби все, що робиш, прапор тобі в руки. Єдине, чого я хотів, це вставити пальці собі у вуха й заволати: ла‑ла-ла-ла-ла. Єдине, чого я хотів, це щоб по телевізору не показували новин, щоб інтернет назавжди вийшов з ладу, щоб мої друзі були моїми друзями, щоб можна було ходити в гарні ресторани й на концерти гарної музики, щоб кохання перемогло усе і щоб Сучітра під дією якихось чарів повернулася до мене.

Тоді однієї самотньої ночі, страждаючи в ліжку, я пригадав слова, які сказав Нерон Ґолден після смерті моїх батьків. Наберися мудрості. Навчися бути чоловіком.

Наступного дня пополудні я з’явився в монтажній студії, де Сучітра з головою поринула в роботу. Побачивши мене, вона напружилась. Я серйозно зайнята, сказала вона. Я почекаю, відповів я. Я дуже пізно закінчу роботу, відповіла вона. Нічого, якщо я почекаю? — запитав я. Вона подумала. Можеш зачекати, якщо хочеш, відповіла. Ну, то я зачекаю, підсумував я. Вона відвернулася й не поглянула на мене упродовж наступних п’яти годин і сорока трьох хвилин, поки я мовчки стояв у кутку, щоб не перешкоджати. Коли вона нарешті почала згортати роботу, була за чверть одинадцята. Крутнувшись у кріслі, вона повернулася до мене лицем.

Ти дуже терпляче чекав, промовила без жодної неприязні. Це, певно, щось важливе.

Я кохаю тебе, сказав я і побачив, як виростають навколо неї захисні барикади. Вона нічого не відповіла. Комп’ютер дзенькнув, і на моніторі з’явилося діалогове вікно з повідомленням, що одна з її відкритих програм не дає комп’ютеру вимкнутися. З утомленим роздратуванням вона зітхнула, закрила програму й знову вимкнула комп’ютер. Цього разу успішно.

Іноді в крайніх станах якась — залежно від системи вірувань — внутрішня або вища сила наділяє людей даром мов, здатністю знайти потрібні слова в потрібну хвилину тією мовою, що здатна відкрити й зцілити зранене й відгороджене серце. Так і сталося в ту пізню годину серед темних комп’ютерних моніторів. Не лише мова, а й беззахисність, що стояла за словами. А за беззахисністю — музика. Перші слова, що впали з моїх вуст, не були моїми. А силу цим словам дало те, що я, якому ведмідь на вухо наступив, спробував заспівати, спершу незграбно, а потім із непрошеними слізьми на щоках, «Птаха на дроті», словами пісні присягаючись у своїй зрадницькій вірності й обіцяючи ґрунтовне виправлення. Не встиг я доспівати, як вона вибухнула сміхом, а за мить ми вже сміялися разом, плакали й сміялися, і все вже було гаразд, усе мало бути гаразд, і ми зі своїми зірваними голосами були пияками у власному опівнічному хорі й намагалися по-своєму вирватись на волю.

Пізніше, коли ми були разом у ліжку, я додав до магії цієї пісні більш прозаїчні думки. Минуло понад рік, відколи Джокер завоював Америку, а ми були досі приголомшені й проходили через етапи переживання горя, але тепер нам треба було об’єднатися й виставити на бій проти потворних сил: любов, красу, солідарність і дружбу. Протиставити цьому коміксу можна було лише людяність. Я не мав жодного плану, окрім кохання. Я сподівався, що з часом з’явиться якийсь інший план, але поки що були лише міцні обійми і взаємне передавання сили — від тіла до тіла, від рота до рота, від духу до духу, від мене до тебе. Були лише сплетені долоні й повільне привчання до того, щоб не боятися темряви.

Замовкни, цитьнула вона й потягнула мене до себе.

Народження у неділю й середу, сказав я їй. Моя інформація з М’янми про те, що таке поєднання приносить нещастя.

Відкрию тобі таємницю, сказала вона. Бірманським злим чарам заборонено в’їзд до Сполучених Штатів. Є такий список країн, чиї чари не мають права на в’їзд. Більшість, звичайно ж, мусульманські країни, але М’янма також занесена до списку.

Значить, поки ми в Штатах, нам нічого не загрожує?

З відпусткою за кордоном треба буде щось придумати, сказала вона.

Язики полум’я лижуть береги моєї історії, яка добігає свого кінця; цей вогонь гарячий і невідворотний, і він переможе.

Дім Ґолденів у ті останні місяці нагадував оточену фортецю. Сили, що її оточили, були невидимі, але кожна жива душа в будинку відчувала цих незримих ангелів або демонів невідворотного фатуму. І працівники почали по одному відходити.

Фільм, який тут відлунює, — це чи не найбільший шедевр великого Луїса Бунюеля. Його оригінальна назва, «Нещасливці з вулиці Провидіння», не є демонстративно релігійною — «провидіння» має не конче божественну природу, воно може бути всього лише метафорою, як і його колеги: карма, кісмет і фатум, отож персонажі, відібрані долею, можуть бути всього лише нещасними невдахами в лотереї життя — але поки фільм потрапив на кіноекрани під назвою «Ангел-винищувач», Бунюель, поза всяким сумнівом, встиг прояснити його значення. Коли я вперше побачив цей фільм у «IFC-Центрі», то був, певно, замолодий, щоб його зрозуміти. Поки в шикарному маєтку відбувається великий бенкет, уся прислуга під надуманими приводами кидає свої обов’язки й іде з будинку, залишаючи гостей із мажордомом зустріти те, що їх чекає. Я зрозумів це лише як сюрреалістичну соціальну комедію. Це було ще до того, як я дізнався, що бувають люди, які можуть відчувати наближення лиха, немов худоба, що передчуває землетрус, і що їхні позірно ірраціональні дії можна пояснити інстинктом самозбереження.

У домі Ґолденів не було жодного банкету, а прислуга не зникла за один вечір. Життя не наслідує мистецтва аж настільки рабським чином. Але поступово, упродовж кількох тижнів, на дедалі більший жах господині дому, працівники почали відходити. Майстер на всі руки Ґонзало пішов першим, просто не з’явившись на роботу одного понеділка, і відтоді його більше не бачили. У великому домі постійно потрібно було щось полагодити: забитий унітаз, перегорілі лампочки в люстрі, заклинені двері або вікно. Василіса відреагувала на зникнення Ґонзало дратівливим невдоволенням і кількома зауваженнями про мексиканську ненадійність, несхвально сприйнятими серед прислуги. Мажордом/управитель МакНеллі міг узяти на себе більшість Ґонзалових дрібних обов’язків, а коли чогось сам не міг зробити, то знав, кого треба викликати, тож ця відсутність не завдала якихось особливих незручностей господареві й господині. Але наступні відходи більшою мірою зруйнували щоденний розпорядок дня в домі. Василіса завжди була немилосердна до покоївок і нерідко доводила їх до сліз дошкульною критикою їхньої незмінно сумлінної роботи, і відколи вона зайняла своє місце в домі, у штаті прибиральниць часто відбувалися ротації, тож нікого не здивувало, що остання з них, молода бостонка ірландського походження, накивала п’ятами, заявивши: ні, вона не хоче жодної надбавки, вона просто хоче забратися звідси. У кухні дійшло до звільнення. Шеф-кухар Куккі вигнав свого помічника Джилберто через епідемію дрібних крадіжок. Коли почали зникати якісні кухонні ножі, Куккі викликав на розмову молодого аргентинця, який заперечив усі звинувачення і кинувся геть. Ти не можеш звільнитися, гукнув йому вслід Куккі, бо я тебе звільняю. МакНеллі намагався залатати дірки, звертаючись до агенцій з тимчасового працевлаштування та прохаючи своїх колег з інших фешенебельних домів позичити когось із незайнятих людей, тож домашнє господарство якось із горем навпіл трималося. Але щури й далі втікали з корабля.

Десь у глибині душі я — всупереч своїй волі — був захоплений тим, як швидко й ефективно Василісі вдалося владнати кризу після того, як я розкрив нашу таємницю в її вітальні. Нерон Ґолден пережив привселюдне приниження, а він не належав до тих, хто за таке подякує. Але Василісі вдалося не лише врятувати шлюб, але й переконати Нерона надалі визнавати малого Веспу своїм сином і спадкоємцем. Я подумав, що вона мусила вжити якихось хитромудрих заходів. Таких, що забезпечили їй місце в пантеоні інтриганок усіх часів і народів. Вона знала, як утримати чоловіка при собі.

Не мені гадати про те, що могло чи не могло діятися між ними за дверима спальні. Я уникатиму таких непристойностей, хоч як би не було спокусливо уявити перед очима Василісу за роботою. Відчайдушні часи, відчайдушні заходи, але за відсутності секс-плівок тут нема більше про що говорити. Відверто кажучи, невідомо, чи справді її основним бастіоном була спальня. З більшою ймовірністю можна було б ствердити, що вона використала розумову деградацію Нерона. Був він уже в літах, ставав дедалі більш хворобливим і забудькуватим, і дуже часто його думки текли дрібними звивистими цівочками, в яких лише коротко проблискував колишній потужний потік. Василіса перебрала на себе опіку над старим, звільнивши денних і нічних доглядальниць, яких раніше найнято, щоб позбавити її цього клопоту. Отож звільнено наступну партію домашнього персоналу, а Василіса без нарікання виконує обов’язки основної опікунки. Тепер вона одноособово відповідала за його медикаменти. Метуші й Патяк мали дедалі менше доступу до свого шефа, аж поки одного дня Василіса з дикою улесливістю не заявила їм: я знайома з усіма бізнесовими справами свого чоловіка й цілком справлюся з обов’язками його близького особистого помічника, тож дякую вам за ваші послуги й нумо обговорімо суму компенсації. Великий дім почав відлунювати відсутністю. Василіса пустила в хід усі свої козирі.

Козирним тузом був сам малий Веспа. Наближаючись до свого чотириріччя, мій син не лише став пречарівним хлопчиною, але й був у Неронових затуманених очах єдиним, хто вцілів у катастрофі. Чоловік, який втратив трьох синів, так легко не віддасть четвертого, а що Нерон дедалі більше деградував, його пам’ять блимала й згасала, а малий сидів у нього на колінах і кликав татом, то старий міг легко забути деталі й міцно вчепився за єдиного живого сина, ніби той був не лише собою, а й реінкарнацією своїх померлих братів, ніби він був скринею зі скарбами, де зберігалося все, що втратив його батько.

Хто ще залишився? Бабця в хустці, яка могла бути — або й ні — прямо з акторської агенції з Сибіру. Мажордом МакНеллі та шеф-кухар Куккі. Бригади працівників із професійних прибиральних фірм, що з’являлися й зникали, заправляючи за кожен візит п’ять сотень доларів. Жодних відвідувачів. І Нерон, невидимий, недосяжний очам своїх сусідів. Я почав вірити в теорію Віто Тальябуе. Вона напевно знає, що йому недовго лишилося. А якщо махлює з його ліками, то чим менше свідків, тим краще. Вона напевно знає, що такий стан речей потриває недовго. Що їй кажуть його лікарі? Може, він у передсмертному стані, який не розголошується? Або, може, цим станом є сама Василіса. Я уявляю, як вона щодня вклякає у вітальні дому Ґолденів, «великій залі», як сама її називає, перед копією Феодорівської ікони Божої Матері цариці Олександри Романової й молиться. Нехай це станеться сьогодні. Нехай прийде тепер.

Бабо Яго, вбий свого чоловіка, та прошу, не їж моєї дитини.

Шеф-кухар і мажордом діяли один одному на нерви, і першим не витримав «Коржик». Стандартним налаштуванням шеф-кухаря було постійне бідкання: він був справжнім маестро нарікань, вічно незрозумілим і недооціненим, який прагнув накривати банкетні столи у своєму улюбленому радикальному стилі, що виводився з практики великих майстрів Адріа й Редцепі: їжа як мистецтво перформансу, тарілки, на яких здіймаються хвилі піни, скибки тостів із чорними мурахами, заживо запеченими в дієтичних смужках рідкісної яловичини вагю. Йому ж натомість замовляли дитячі страви для малого Веспи — гамбургери й знову гамбургери — та веганську зелень для Василіси. Самому Неронові Ґолденові було байдуже, які він їсть страви, за умови що вони містили багато м’яса. Ламентацї «Коржика» Куккі падали в порожнечу. Майже щотижня він погрожував кинути роботу, але залишався з огляду на гроші. Тепер же в недоукомплектованому персоналом домі пристрасті розпалилися, і врешті МакНеллі звелів недійшлому маестро високої кухні заткнути пельку й готувати їсти. Кухар зірвав із себе ковпак і фартух і погрозив мажордому сікачем. Після чого важко гупнув лезом сікача в дерев’яну стільницю і, залишивши його там, немов Екскалібур у камені, вилетів із будинку.

Нерон був млявий і неуважний. (Цей опис є версією, викладеною в свідченнях, які Майкл МакНеллі дав згодом поліції.) Здебільшого він сидів у своїй кімнаті в напівсонному стані, хоч іноді можна було побачити, як він блукає першим поверхом, наче сновида. Але часом у ньому раптово, разюче могло заіскрити життя. Під час одного з таких випадків він ухопив МакНеллі за барки й загорлав йому в лице: Ти не знаєш, гівнюче, хто я такий? Я збудував міста. Я підкорив царства. Я один із правителів цього світу. Не маю уявлення, до кого він звертався, визнав МакНеллі. Напевно не до мене. Він дивився мені в очі, але хтозна, кого там бачив. Може, тоді він уявляв себе імператором, ім’я якого носив. Може, він думав, що він у Римі. Чесно кажу, не знаю, як воно було, зізнавався МакНеллі. Я не аж такий освічений.

Його отруюють, повторив мені, спеціально для цього подзвонивши, Віто Тальябуе. Для мене це очевидно.

За два дні до пожежі трапилася дивна подія. Прокинувшись уранці, мешканці дому Ґолденів виявили залишений під дверима на Макдуґал-стріт величезний мішок із брудним одягом. Жодної записки не було. Коли мішок відкрили, то виявили, що він набитий, як це сформулював МакНеллі, чужинським одягом. Чи міг би він висловитися точніше? З його спроб описати вміст мішка я зрозумів, що то був індійський одяг. Курти, піжами, ленґи, вешті, чолі, спідниці. Жодної інструкції, відправник невідомий. Василіса, роздратована цією помилкою, наказала викинути все до сміття. Доповідати про це господареві не було потреби. Їхній будинок — не пральня. Якийсь неотесаний іноземець припустився характерної для неотесаного іноземця помилки.

Вулицю розкопували дорожні робітники. Щось пов’язане з украй важливим ремонтом інфраструктури в околиці. Коли Василіса послала МакНеллі довідатися, скільки ще триватиме цей безлад, він отримав у відповідь: місяців три, можливо, — і стенання плечима. Що цілком могло означати шість, дев’ять або дванадцять. Це не означало зовсім нічого, крім того, що робітники окопалися на тривалий період.

Будівельні роботи були новою формою бруталістського мистецтва у місті: куди не кинь оком, височіли його інсталяції. Високі будинки падали, а будівельні майданчики росли. Труби й кабелі виростали з потаємних глибин і там само зникали. Стаціонарні телефонні лінії перестали працювати, а вода, електрика й газ постачалися з перебоями.

Будівельні роботи були мистецтвом демонстрації місту, що воно є крихким організмом, відданим на милість сил, які не підлягають оскарженню. Будівельні роботи були для могутньої метрополії уроком вразливості й безпорадності. Будівельники були великими концептуальними митцями наших часів, а їхні інсталяції, їхні варварські дірки в землі викликали не тільки ненависть — бо більшості людей не до вподоби сучасне мистецтво — але й захоплення. Тверді захисні шоломи, помаранчеві жилети, сідниці, хтиві посвисти, сила. Воістину за роботу взявся трансаванґард.

На вулиці заборонили паркуватися, і повітря виповнилося співом відбійних молотків — радикальним, атональним, своєрідною урбаністичною перкусією, яка викликала б захоплення Волта Вітмена і яку народжували в міцному поті великі безпристрасні чоловіки.

І так було упродовж двох днів після випадку з білизною.

А потім стався вибух.

Щось пов’язане з газопроводом. Різні інстанції перекидали провину одна на одну, тут не проведено перевірки безпеки, там помилка, пов’язана з людським чинником, витік, іскра, бубух. Або ж це міг бути якийсь безсоромний власник нерухомості, що незаконно врізався в трубу під землею, витік, іскра. Можливий злочин, незаконна газова труба, прихована від інспекторів енергокомпанії, можливе звинувачення у вбивстві, власник нерухомості не відповідає на дзвінки й відсутній за місцем проживання. Хто запалив іскру? Невідомо. Буде проведено розслідування, звіт із якого буде складено у належний час. Версію терористичного акту відкинуто з самого початку. Ніхто з робітників, на щастя, не постраждав. Від вибуху вилетіли шиби, задрижали стіни й утворилася куля вогню, від якої зайнявся будинок пана Нерона Ґолдена. На той час у будинку перебувало четверо дорослих і одна дитина: власник, його дружина, її мати, малолітній син власників та працівник, пан Майкл МакНеллі. Виявилося, що будинок тривалий час не утримувався в належному стані: ніхто не здійснював поточного обслуговування автоматичної системи пожежогасіння, і вона не спрацювала. Пан МакНеллі перебував у кухні, де розігрівав на сковороді оливкову олію, готуючи для господарів обід. Згідно з його початковим твердженням, вибухова хвиля висадила кухонні вікна, а його самого збила з ніг, і він відчув запаморочення. Він переконаний, що знепритомнів, а потім отямився й доповз до дверей у Сади між Макдуґал-стріт і Салліван-стріт. Там він знову знепритомнів. А коли опам’ятався, кухня була охоплена вогнем, а язики полум’я виривалися з охопленої вогнем сковороди й стрімко ширилися по всьому першому поверху. Інші мешканці будинку були нагорі. Шлях до виходу їм було відрізано. Пожежна охорона відреагувала, як завжди, миттєво. З огляду на будівельні роботи мали місце певні проблеми з доїздом. Але вогонь було швидко затримано й обмежено до одного житлового будинку. Жоден інший будинок в околиці не постраждав.

В епоху смартфонів, звичайно ж, цю подію зафіксовано на численних знімках та відео. Багато з них пізніше передано до відповідного підрозділу Департаменту поліції Нью-Йорка для детального аналізу, що міг би пролити більше світла на те, що сталося.

Але в домі Ґолденів того дня кілька людей потрапило у вогненну пастку. У домі розігралася велика драма, що закінчилася потрійною трагедією й одним дивом.

Згідно з непідтвердженими джерелами, кілька осіб чули, що на горішньому поверсі маєтку хтось грав на скрипці.

Коли я уявляю язики полум’я, які здіймаються так високо, що, здається, лижуть самі небеса, язики полум’я родом немовби з картини Ієроніма Босха, мені важко втриматися при тій вірі в добро, якій я себе присвятив, важко не відчути пекучого жару розпачу. Мені здається, що вони, язики, пожирають увесь світ, який я пізнав, у їхньому жовтогарячому жарі тане все, що було мені дороге, все, за що я мав боротися, що мав захищати й любити, як мене виховували. Здавалося, у вогні горить сама цивілізація, мої надії, надії жінок, надії на добро для нашої планети й на мир. Я подумав про всіх тих мислителів, котрих спалено на вогнищі, усіх тих, хто повстав проти панівних сил і догм свого часу, і відчув, що сам я й увесь мій знедолений рід скуті тепер міцними ланцюгами й оточені жахливим полум’ям: вогнем охоплений Захід, палає Рим, варвари не біля воріт, а всередині, наші власні варвари, яких ми самі вигодували, самі випестили й возвеличили, самі їм потурали — рівно настільки ж наші, як наші діти, вони піднімалися тепер, мов малі дикуни, щоб обернути на попіл світ, який їх виростив, і навіть підпалюючи його, стверджували, що насправді його рятують. Був це вогонь нашої погибелі, і потрібно буде з пів століття, а то й більше, щоб відбудувати те, що він знищив.

Так, я страждаю схильністю до перебільшення, цю давнішу хворобу я мушу лікувати, але ж іноді буває так, що й параноїка переслідують, іноді світ буває більш роздутим, перебільшеним, більш гіперболічно апокаліптичним, ніж могло би привидітися в найбільш нестримних мареннях апокаліптикам-гіперболістам.

Отож я бачив темне полум’я, темне полум’я пекла, що лизало священний простір мого дитинства, єдине місце в цілому світі, де я завжди почувався захищеним, завжди втішеним і ніколи загроженим — зачаровані Сади, і я отримав останній урок, засвоєння якого відділяє нас від невинності. Що безпечного простору не існує, що чудовисько завжди чатує біля воріт, а якась частка того чудовиська таїться також усередині нас і ми самі — ті чудовиська, яких завжди боялися, і яка б краса нас не огортала, як би нам не щастило з життям, із грошима, з родиною, з талантом чи коханням, наприкінці шляху палає вогонь, який пожере нас усіх.

В «Ангелі-винищувачі» гультяї на банкеті в Мехіко виявили, що їх утримує в салоні розкішного маєтку їхнього господаря, сеньйора Едмундо Нобіле, якась невидима сила. Послідовники сюрреалізму могли дозволити собі ухильність і химерність поезії. Справжнє життя в Садах було набагато більш прозаїчним. Нерона, Василісу, її бабцю в хустці й мого сина ув’язнила в будинку Ґолденів банальність, смертоносна шаблонність, убивчий реалізм вогню.

Якби життя було фільмом, я б дізнався про пожежу, помчав би туди на повній швидкості, мов супергерой, відбився б від рук, що намагалися мене затримати, кинувся б у полум’я і, поки довкола падали охоплені вогнем балки, виніс би звідти свого сина, міцно затуливши його руками. Якби життя було фільмом, він припав би головою мені до грудей і шепотів: Тату, я знав, що ти прийдеш. Якби життя було фільмом, фінальною сценою була б панорамна картина Ґринвіч-Вілидж, де в центрі кадру димівся б дім Ґолденів, я б віддалявся із сином, а у тлі наростала б якась відома пісня, наприклад, «Beautiful Boy» Джона Леннона, і поповзли б кінцеві титри.

Цього не сталося.

Коли ми з Сучітрою добралися до Макдуґал-стріт, було вже по всьому. Майкла МакНеллі забрали до клініки «Маунт Сайнай Бет Ізреєл», де його згодом допитають детективи нью-йоркської поліції, які знімуть із нього підозру в підпалі. Інші дорослі загинули, перш ніж рятувальники дісталися драбиною нагору; Нерон і бабуся надихалися диму, вчаділи, і їх уже не добудилися. В один момент емоції сягнули піку. Прекрасна пані Ґолден, Василіса, з’явилася у горішньому вікні, тримаючи в руках майже чотирирічну дитину, вигукнула: «Господи, врятуй мого сина», — і, перш ніж хтось зумів до неї добратися, жбурнула дитину з вікна якомога далі від вогню. Один із пожежників, що прибули на місце події, Маріано «Мо» Васкес, тридцять дев’ять років, який виявився кетчером місцевої бейсбольної команди зі Стейтен-Айленда, кинувся вперед, якраз щоб упіймати закіптюжену дитину — «наче футбольний м’яч», сказав він пізніше перед телекамерами, а тоді вдихнув повітря в хлопчикові легені, й до того повернулося дихання.

— Він трохи покашляв, а потім закричав і розплакався. Чоловіче добрий, це було красиво. Просто чудо, слухай, просто чудо, а оце я дізнався, що хлопцю завтра виповниться чотири роки, цього малого, їй‑бо, береже ангел-охоронець. Це все так прекрасно, так чудесно, і я дякую Всемогутньому, що опинився в потрібний час у потрібному місці.

Після того Василіса при вікні повалилася навзнак, а разом із нею повалилися всі її сподівання, прагнення, інтриги; ніхто не заслуговує такого кінця, яким би він не був у житті, а якийсь час по тому, як вона зникла з очей, із відкритого вікна бухав вогонь, і врятувати її не було жодної можливості. Звичайно ж, згодом вогонь загасили, обвуглені тіла й так далі, нема потреби все це розмусолювати. Дім треба було знести, а на його місці вибудувати новий. Від пожежі не постраждав жоден інший будинок.

Ось так завершилася історія дому Ґолденів. Вони мали себе за римлян, але це був лише витвір їхньої уяви. Їхні римські ігри, що сплодили їхні римські імена: просто ігри. Вони вважали себе королем і принцами, але жодними кесарями вони не були. Та в Америці дійсно народився один Цезар, його правління розпочалося, стережися, Цезарю, подумав я, люди підіймають тебе й несуть твій трон збудженими величальними вулицями, а потім кидаються на тебе, роздирають на тобі шати й настромлюють тебе на твій меч. Аве, Цезарю. Стережися березневих ід. Аве, Цезарю. Стережися SPQR, senatus populusque Romanus, Сенату і людей Риму. Аве, Цезарю. Пам’ятай про Нерона, останнього зі свого роду, котрий під кінець утік на віллу Фаона за містом і наказав вирити собі могилу, а потім, занадто боягузливий, щоб пронизати власне тіло мечем, врешті змусив до цього свого секретаря. Епафродит, царевбивця. Колись на світі справді жили Цезарі, а тепер в Америці на троні всілася їхня нова інкарнація. Але Нерон Ґолден ані не був королем, ані не помер смертю повергнутого Цезаря. Просто пожежа, просто якийсь випадковий нічого не значущий вогонь. Як прозивали його в Бомбеї його дружки зі злочинного світу? Пральник, саме так. Дгобі. Ось брудна білизна, дгобі. Випери її. Який там король на троні. Він був простим пральником.

Пральник.

Брудний одяг біля дверей. Мішок, набитий індійським одягом.

Я кинувся гарячково вишуковувати в інтернеті фотографії з місця пожежі, зняті на айфони відео, скрізь, де тільки можна було знайти, усе, що зняли професійні фотографи або запостила широка публіка. Натовп роззяв за захисними бар’єрами. Обличчя, що можна розгледіти за димом і водою. Нічого. Знову нічого. А тоді щось.

На одній фотографії двоє чоловіків з Південної Азії дивляться на пожежу, один із них ліліпут. Ніг його товариша не було видно, але я здогадався, що вони мають бути надзвичайно великі.

Час минає. Великі люди маліють, малі ростуть. Хтось зсихається на старість, тоді як інші сягають далі. Вони можуть витягнути руки й дістати місця та людей, до яких не могли дотягнутися раніше. Тут існують компанії, які можуть запропонувати допомогу компаніям звіддалік, полегшують подорожі, обирають плани дій. Блазні стають королями, колишні королі валяються в стічних канавах. Усе змінюється. Так влаштований світ.

Наступного дня в усіх новинах повідомлялося те саме. Проти нечистого на руку власника нерухомості висунуто звинувачення у спричиненні смерті через недбалість. Трагедія. І просто диво, що хлопчик уцілів. Справу закрито.

І ще одна історія, якою не проявили жодного зацікавлення американські медії й на яку я випадково натрапив, сидячи за комп’ютером. Смерть у далекій країні колись грізного боса південноазійської мафії. Пан Замзама Аланкар, у минулому хрещений батько впливового кримінального клану «З-Компанія», відійшов, щоб постати перед останнім судом. Непідтверджена інформація.

Над річкою стоїть світанкова імла, бухту перетинає китайська джонка з наставленими вітрилами, сріблясте сонце нависло над обрієм, а сонячні промені ковзають поверхнею води, мов камінчики. У скляному кутку за скляним столом ми сидимо зі скляними слізьми в очах, не знаючи, куди дивитися або як бачити. Внизу крізь цю ясність біжить рудоволоса жінка з діадемою на голові, немов королева, яка щосили втікає, вирвавшись від викрадачів. Ми з Сучітрою сидимо лицем до лиця, і пара, що здіймається від філіжанок із кавою, і дим від її цигарки утворюють у повітрі три хисткі стовпи.

Уявіть собі куб повітря з ребром сантиметрів тридцять, що рухається величезними відкритими просторами світу. Це або щось схоже я почув колись від канадського режисера Девіда Кроненберґа. Цей куб — це те, що бачить кінокамера, а рух надає йому значення. Ось що означає знімати кіно — нести цей куб через світ і дивитися, що він ловить, що він чинить прекрасним і сенс чого осягає. Оце і є мистецтво кіно.

Подивіться на нас, повернутих обличчями одне до одного, показаних у профіль у широкоекранному форматі й прибляклих кольорах. Подивіться, як камера в’їжджає поміж нас, зупиняється посередині й починає обертатися навколо своєї осі — повільно, багато разів, так що наші обличчя пропливають раз за разом, а між ними річка цього міста, дедалі рідший туман і щораз ясніше денне світло. В її руці аркуш паперу. Це тема. Це значення цієї сцени.

Сцени, що не ввійшли до остаточної версії цього тексту: я у поліційному відділку, де намагаюся з’ясувати, що трапилося з малим Веспою, з ким він, куди його забрали, хто його доглядає.

Я понуро бреду Четвертою вулицею, глибоко засунувши руки в кишені й повісивши голову, і підбиваю ногою камінчик. І нарешті я в канцелярії в центрі Мангеттена, де правник зачитує мені документ, потім протягує його мені, я киваю головою, я повідомлю вас, і виходжу. Це занадто довга експозиція. Ось яка сцена насправді важлива: ми вдвох і аркуш паперу в перших променях дня.

Я ніколи не думав, що він це зробить, кажу я. А якби навіть так, вона заперечувала б дійсність документа під тим приводом, що старий вижив з розуму.

Мати.

Так, мати, його жінка. Тільки тепер не залишилося жодних близьких родичів. Є тільки цей документ. Якщо нам обом буде заподіяна якась шкода, я призначаю опікуном хлопчика пана Рене Унтерліндена.

Ти знаєш, про що ти просиш, говорить вона.

Так.

Спочатку вона переконала його визнати дитину іншого чоловіка своєю. Тепер ти хочеш, щоб я прийняла цю саму дитину, дитину іншої жінки, за свою. А ти знаєш, що діти в мій план не входили.

Рудоволоса жінка в діадемі, що бігла внизу, спинилася. Вона стоїть, взявшись руками в боки, і глибоко дихає, голова її задерта догори. Так, мовби вона теж чекає на відповідь. Але вона, звісно ж, не бачить ані мене, ані Сучітри, і нічого не знає. Ми сидимо на двадцять першому поверсі.

Ти подумаєш про це, запитую я, коли камера пропливає повз моє лице.

Вона заплющує очі, а камера спиняється, чекає, під’їжджає ближче. Тоді Сучітра розплющує очі, і видно лише ці очі, які заповнюють весь екран.

Думаю, ми зможемо, говорить вона.

Потім різка зміна кадру.

Тепер інша пара очей заповнює екран. Камера дуже повільно від’їжджає, і з’ясовується, що це очі малого Веспи. Він пильно дивиться в камеру без жодного виразу на обличчі. У звуковій доріжці ми чуємо закадровий голос нотаріуса. Майно вивчається правниками з обох країн, стверджено багато порушень. Але в кінцевому підсумку це дуже велике майно, інших спадкоємців немає, а хлопчику лише чотири роки.

Тепер нас троє: малий Веспа, Сучітра і я, у невизначеній кімнаті, якійсь кімнаті бруклінського дому патронатної сім’ї, куди хлопчика передали для тимчасової опіки. Камера дуже повільно рухається до центральної точки трикутника, в якій починає обертатися, так що наші обличчя почергово пропливають через екран. Наші обличчя нічого не виражають. Камера починає обертатися швидше, а тоді ще швидше. Наші обличчя зливаються, а тоді камера починає кружляти так швидко, що всі обличчя зникають, а залишається лише розмита пляма, швидкісні лінії, рух. Люди — чоловік, жінка, дитина — другорядні. Є лише невпинний круговир життя.