Зоряний пил

Розділ перший з котрого ми дізнаємося про селище Стіну, а також про незвичайну подію, що відбувається там раз на дев’ять років

Був собі юнак, котрому хотілося знайти Мрію свого серця.

Звісно, це не новина (справді, в усі часи історії всіх юнаків починалися і починатимуться майже однаково), але наш юнак був незвичайний, і на нього чекали незвичайні пригоди. Однак він лише починав про це здогадуватися.

Ця історія — як і багато інших — бере початок у Стіні.

Вже шістсот років селище Стіна стоїть на гранітному виступі, оточене невеликим клаптиком лісу. Будинки у Стіні старі, прямокутні, з сірого каменю, з темними похилими дахами і високими димарями. Місця на скелі небагато, тому будівлі туляться тісно; подекуди крізь мур пробиваються дерева і кущі.

Виїхати зі Стіни можна лише одним шляхом — вимощеною камінням звивистою стежкою, що проходить крізь ліс і стрімко підіймається догори, на південь. Стелячись у тому ж напрямку, за лісом вона переходить у справжню асфальтовану дорогу. Поступово дорога ширшає — це вже траса, котрою з міста до міста мчать легкові автомобілі та вантажівки. Врешті-решт нею можна дістатися аж до Лондона — але подорож туди зі Стіни займе всеньку ніч.

Мешканці Стіни небагатослівні. Ті, хто живуть тут із діда-прадіда — високі, кремезні й сірі, наче гранітна скеля, на якій стоїть їхнє селище — помітно відрізняються від переселенців з інших місць та їхніх нащадків.

З заходу і сходу селище Стіна оточене лісом. На півдні — оманливо тихе озеро; його напувають струмки з гір, які простягаються на північ від села. У горах — пасовища для овець.

Зі сходу Стіна відгороджується від лісу високим кам’яним муром — звідси й назва селища. Це старезний мур з грубо обтесаних гранітних брил; його початок і кінець заховані у лісі.

У мурі є один-єдиний прохід — отвір футів з шість завширшки, трохи далі на північ од селища.

Крізь прохід можна розгледіти широку зелену луку, за лукою — струмок, за струмком — дерева. Час од часу ген-ген поміж стовбурами видніють якісь великі тіні незбагненної форми, або на якусь мить щось проблискує. Це прекрасна лука, але ніхто з селян не пасе тут худобу і не сіє збіжжя.

Ось уже сотні чи тисячі років обабіч проходу виставляють вартових і взагалі намагаються про нього не думати.

Місцеві жителі й дотепер охороняють прохід — парами, змінюючи варту що вісім годин. Озброєні важкими дерев’яними кийками, вартові стоять з боку селища.

Основне їхнє завдання — не пропускати на той бік сільську дітвору. Часом їм доводиться зупиняти самотніх волоцюг або мандрівників.

Щоб настрахати дітей, зазвичай досить вже самого вигляду кийків. З дорослими волоцюгами й мандрівниками справа складніша, доводиться вдаватися до різних вигадок, але фізичну силу застосовують в останню чергу — якщо не спрацьовують історії про свіжопосаджену траву чи про скаженого бика, що зірвався з прив’язі.

Дуже рідко до Стіни приходить хтось із конкретною метою — і таких людей інколи пропускають. Їх можна відрізнити за поглядом в очах: хто один раз його бачив, той вже ні з чим не сплутає.

Впродовж останнього століття тут не було жодного випадку контрабанди — в усякому разі, так вважають місцеві жителі й пишаються цим.

Мешканці Стіни знімають варту лише раз на дев’ять років, на Травневе свято, коли на луці за муром відбувається ярмарок.

Події, про які я розповім, відбулися багато років тому. Королева Вікторія, яка на той час правила Англією, ще не встигла овдовіти й убратися у чорне: в неї були рум’яні щоки, легка хода, і лордові Мельбурну не раз доводилося дорікати юній королеві за легковажність. Вона була незаміжня і закохана до нестями.

Пан Чарльз Діккенс частинами друкував «Олівера Твіста»; пан Дрейпер щойно зробив перший знімок Місяця, увічнивши його таємничий лик на папері; пан Морзе тільки-но заявив, що винайшов спосіб передавати повідомлення металевими дротами.

Якби ви при котромусь із цих джентльменів завели мову про Чарівну Країну, вони б лишень зневажливо посміхнулися. Окрім, хіба що, пана Діккенса: на той час ще молодий і безбородий, він, певно, поглянув би на вас з відтінком заздрості.

Тієї весни на Британські острови приїхало чимало мандрівників. Поодинці або парами, вони прибували у Дувр, Лондон або Ліверпуль. Це були чоловіки й жінки, що говорили різними мовами. Відрізнялися вони й кольором шкіри: хтось паперово-білий, хтось темний, мов вулканічна порода, хтось — кольору кориці. Прибували вони впродовж усього квітня, і продовжували рухатися до своєї мети — паротягами, кіньми, фургонами і підводами; багато хто взагалі йшов пішки.

Дунстанові Торну на той час виповнилося вісімнадцять, і він був зовсім неромантичний — високий і небалакучий, з каштановим волоссям, карими очима й коричневим ластовинням. Його усмішка була легка й невимушена, мовби освітлювала обличчя зсередини. Часом — переважно на батьковому лугу — він поринав у мрії про те, як поїде кудись подалі зі Стіни, втече від тутешньої мінливої краси і подасться десь до Лондона, Единбурга чи Дубліна — до якогось великого міста, де від напрямку вітру нічого не залежить. Дунстан працював на батьковій фермі й мав лиш маленьку хатину на дальньому полі, яку успадкував од батьків.

Впродовж квітня в очікуванні ярмарку до Стіни з’їжджалися гості. Дунстанові це не подобалося. Зазвичай кімнати для гостей у корчмі пана Броміоса, «Сьома сорока», стояли порожні — та ось уже тиждень як усе зайняли чужоземці. Гості почали знімати житло на фермах і в приватних будинках, розплачуючись за помешкання дивними монетами, травами, прянощами і навіть коштовним камінням. Що менше часу залишалося до ярмарку, то сильніше відчувалася атмосфера передчуття. Усі прокидалися вдосвіта, лічили дні й хвилини. Вартові біля проходу хвилювалися — на краю луки поміж деревами мерехтіли якісь тіні й фігури.

У «Сьомій сороці» через Бріджит Комфрі, яка вважалася найпривабливішою служницею усіх часів, наростала напруга між Томмі Форестером, з яким Бріджит бачили вже цілий рік, і високим темнооким здорованем з полохливою мавпочкою. Англійською він майже не розмовляв, але красномовно усміхався щоразу, коли бачив Бріджит.

У пивному залі корчми постійні клієнти, трохи хвилюючись, підсідали до гостей і вели з ними розмови:

— Це буває лише раз на дев’ять років.

— Кажуть, у давні часи захід проводили щороку, в середині літа.

— Запитайте пана Броміоса, він має знати.

Пан Броміос був високим зеленооким кучерявим брюнетом з оливковою шкірою. Усі місцеві дівчата, дорослішаючи, неодмінно задивлялися на пана Броміоса — але він не відповідав їм взаємністю. Подейкували, що він і сам колись ось так приїхав на ярмарок, і раптово вирішив залишитися. А його вино так припало до смаку мешканцям Стіни, що вони й не заперечували.

Раптом між Томмі Форестером і темнооким — як з’ясувалося, його звали Алум-бей — спалахнула сварка.

— Зупиніть їх! Небесами заклинаю, зупиніть! — кричала Бріджит. — Вони йдуть надвір, щоб битися через мене!

При цьому вона мило хитнула головою, і її чудові золоті кучері засяяли у світлі масляних ламп.

Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб зупинити суперників; зате цілий натовп — як місцевих, так і гостей — побіг дивитися на поєдинок.

Томмі Форестер скинув сорочку і виставив кулаки. Чужоземець засміявся, сплюнув на траву, а потім перехопив праву руку Томмі і шпурнув його на землю, так що бідолаха вдарився підборіддям. Він схопився на ноги і кинувся на супротивника, навіть встиг вдарити його по щоці — але знову полетів у грязюку, і цього разу вже не зміг підвестись. Алум-бей сів на нього верхи, засміявся і сказав щось арабською.

Цим бій і закінчився, легко й швидко.

Врешті Алум-бей зліз із Томмі, підійшов до Бріджит, низько вклонився їй і знов усміхнувся, вишкіривши сліпучо-білі зуби.

Не звертаючи на нього уваги, Бріджит кинулася до Томмі.

— Любий мій, що він з тобою зробив? — розпитувала вона, стираючи краєм фартуха бруд з обличчя коханого і називаючи усіма можливими пестливими іменами.

У супроводі глядачів Алум-бей знову попрямував до шинку, а коли повернувся Томмі — великодушно придбав йому пляшку «Шаблі». Учасники бійки так до кінця й не втямили, хто з них переміг.

Того вечора Дунстан Торн у «Сьомій сороці» не сидів: він був хлопець практичний, і вже півроку залицявся до Дейзі Гемпсток, не менш практичної дівчини. Якщо погода не ставала на заваді, вони проводили вечори разом — гуляли селом, тримаючись за руки, розмовляючи про теорію сівозміни, погоду та інші не менш глибокі теми. Ці прогулянки завжди відбувалися у товаристві матері і молодшої сестри Дейзі — трималися вони, звісно ж, на відстані щонайменше шести кроків. Час від часу хлопець і дівчина обмінювалися закоханими поглядами.

Біля дверей будинку Гемпстоків Дунстан зупинявся, вклонявся і прощався до наступного разу.

Переступивши поріг, Дейзі Гемпсток знімала капелюшок і говорила щось на зразок: «Мені справді хотілося б, щоб пан Торн мені освідчився. Думаю, тато не заперечував би».

— І я вважаю, що він би не заперечував, — відповіла мама Дейзі того вечора — як, зрештою, після кожної прогулянки. З цими словами пані Гемпсток також зняла капелюшок та рукавички, і разом з дочками поспішила у вітальню, де дуже високий джентльмен з довжелезною бородою розпаковував свій багаж. Дейзі, її мати й сестричка ввічливо привіталися з джентльменом, який майже не розмовляв англійською. Гість, що прибув кілька днів тому, підвівся, вклонився їм, і повернувся до метушні з валізою, протираючи і розкладаючи на купки якісь дерев’яні дрібнички.

Квітень був прохолодний і мінливий, як кожна англійська весна.

Гості прибували до селища з півдня, вузькою дорогою, що стелилася лісом; вони зайняли усі вільні кімнати, зупинялися на ночівлю навіть у корівниках і порожніх коморах. Одні напинали різнобарвні намети, інші приїжджали власними фургонами, запряженими дебелими сірими кіньми або маленькими кошлатими поні.

У лісі під деревами розкинувся килим синіх дзвіночків.

Вранці 29 квітня Дунстан Торн із Томмі Форестером несли варту біля муру. Вони стояли обабіч проходу і чекали.

Обов’язки вартового Дунстан виконував безліч разів, але досі вони зводилися до того, щоб просто стояти і подеколи відганяти дітей.

Сьогодні ж він відчував усю важливість довіреного йому обов’язку: у нього в руці був дерев’яний кийок, і якщо до муру підходив хтось із гостей, Дунстан чи Томмі казали: «Завтра, завтра. Сьогодні, шановні панове, ніхто не пройде».

Тоді чужоземці трохи відходили, та однаково намагалися розгледіти, що ж було там, за муром. А за муром виднілася непоказна лука з кількома звичайнісінькими деревами, вдалині — зовсім нецікавий ліс. Дехто намагався завести розмову з Томмі та Дунстаном, але хлопці, запишавшись обов’язками вартових, на запитання не відповідали: високо піднявши голови і затиснувши губи, вони усім своїм виглядом підкреслювали власну значущість.

Коли підійшов час обіду, Дейзі Гемпсток принесла в маленькому горщику картопляну запіканку з м’ясом, а Бріджит Комфрі — кожному по кухлю елю з прянощами.

У сутінки їм на заміну прийшли двоє інших молодиків з ліхтарями, а Дунстан із Томмі рушили до корчми, де пан Броміос у нагороду за успішну варту налив їм ще по кухлю свого найкращого елю, причому ель і справді виявився неабияким. Корчма була вщерть набита відвідувачами і аж гула від передчуття свята. Тут зібралися гості з усіх кінців світу — принаймні так здавалося Дунстанові, котрий не мав анінайменшого уявлення про світ за межами лісу, що оточував Стіну. Тому він розглядав високого джентльмена в чорному циліндрі, котрий приїхав із Лондона, з не меншим захватом ніж його сусіда по столику — ще вищого темношкірого джентльмена у цільній білій мантії.

Дунстан знав, що роздивлятися людей впритул неввічливо, а також і про те, що він, корінний мешканець Стіни, має право відчувати свою перевагу над усіма цими «приблудами». Проте у повітрі висіли дивовижні пахощі далеких земель, чоловічі і жіночі голоси говорили понад сотнею мов — і Дунстан безсоромно на всіх витріщався.

Чоловік у чорному шовковому циліндрі нарешті помітив, що Дунстан на нього дивиться, і жестом покликав до себе.

— Пудинг із патокою любите? — несподівано запитав він замість привітання. — Мутанаббі мусив відійти, а шматок пудингу залишився такий, що сам я з ним не впораюся.

Дунстан кивнув. Пудинг лежав на тарілці і парував, ніби запрошуючи до частування.

— От і чудово, — сказав новий друг нашого героя. — Тоді пригощайтеся.

Він підсунув Дунстанові чисту порцелянову тарілку і ложку. Дунстана не треба було довго вмовляти — він одразу ж узявся за пудинг і завдав йому нищівної поразки.

— Що ж, хлопче, — звернувся до Дунстана джентльмен у чорному циліндрі, щойно зникли останні крихти пудингу. — Схоже, у цій корчмі більше немає вільних кімнат. І в усьому селі теж.

— Справді? — нітрохи не здивувавшись, перепитав Дунстан.

— Справді, — кивнув джентльмен у циліндрі. — От я і хотів вас запитати: чи не знаєте ви, де можна було б винайняти кімнату?

Дунстан знизав плечима.

— Здається, все вже зайнято. Пригадую, коли мені було дев’ять, батьки цілий тиждень перед ярмарком веліли спати під стріхою у хліву, а мою кімнату здавали якійсь пані зі Сходу, котра приїхала з родиною і слугами. Від’їжджаючи, вона подякувала мені і подарувала летючого змія — я запускав його на луці, аж поки одного дня нитка обірвалася, і змій полетів хтозна-куди.

— А де ви зараз живете? — запитав джентльмен у циліндрі.

— У хатині на краю батьківського поля, — відповів Дунстан. — Раніше там жив наш пастух, але він помер позаминулого року на День врожаю, й батьки віддали хатину мені.

— Відведіть мене туди, — враз відгукнувся джентльмен у капелюсі, і Дунстан навіть не подумав йому відмовити.

Ніч була ясною, світив яскравий весняний місяць. Дунстан і його супутник минули село і пішли до краю лісу, повз ферму родини Торнів (при цьому гість злякався корови — вона спала і хропла уві сні). Нарешті вони дісталися Дунстанової хатини.

Там була одна-єдина кімната і камін. Гість кивнув.

— Підходить, — сказав він. — Дунстане Торн, я винайму вашу хатину на три дні.

— А що мені за це буде?

— Золотий соверен, ще півшилінга і мідний пенні, плюс новенький блискучий фартинг.

Золотого соверена за дві ночі було більш ніж досить: у ті часи працівник на фермі — за умови хорошого врожаю — отримував п’ятнадцять фунтів за рік. Але Дунстан вагався.

— Якщо ви приїхали на ярмарок, — сказав він гостю, — то, мабуть, продаватимете чари й дива.

Високий джентльмен кивнув.

— Отже, вас цікавлять чари й дива? — він ще раз окинув оком однокімнатний будиночок Дунстана. Зовні почав накрапати дощ — було чути, як на солом’яний дах падають перші краплі.

— Ну гаразд, — сказав гість із ноткою роздратування. — Чари, дива… Завтра ви знайдете Мрію свого серця. А поки що — ось ваші гроші.

Одним вправним рухом він витягнув монети з Дунстанового вуха. Хлопець перевірив, чи це не ельфійське золото — по черзі доторкнувся кожною монетою до залізного цвяха на дверях. Опісля вклонився джентльменові і вийшов під дощ, зав’язавши гроші у хустинку.

До хліва Дунстан дійшов вже під зливою, заліз під стріху і швидко заснув.

Крізь сон до нього долинали грім і блискавки — але Дунстан не прокидався. Перед світанком його хтось розбудив — перечепився за його ноги.

— Вибачаюся, — сказав голос. — Себто, перепрошую.

— Хто це? Хто тут? — запитав Дунстан.

— То я, — відгукнувся голос. — Я на ярмарок приїхав. Ліг спати в дуплі, аж тут у дерево вдарила блискавка, звалила його, розколола, як яєчну шкаралупу, як гілочку розламала, і мені за шию полився дощ. У жодному разі не можна було промочити багаж — його слід тримати сухим, як порох… і мені вдалося все вберегти, хоча мокро було так, наче навколо…

— Вода? — підказав Дунстан.

— Ще мокріше, — продовжував голос у темряві. — Тож скажіть, будь ласка, чи ви не заперечуватимете, якщо я переночую тут, під вашим дахом? Я не дуже великий, не заважатиму, і взагалі…

— Тільки не ходіть по мені, — позіхнув Дунстан.

На мить спалахнула блискавка, і в її світлі хлопець помітив у кутку щось маленьке і кошлате, із великим пом’ятим капелюхом. А потім — знову темрява.

— Сподіваюся, я не завдаю вам клопоту, — сказав голос. Дунстанові подумалося, що прозвучало це справді кошлато.

— Не завдаєте, — стомлено відповів Дунстан.

— Чудово, — зрадів кошлатий голос, — бо завдавати вам клопоту зовсім не хочеться.

— Будь ласка, — заблагав Дунстан, — дайте поспати. Ну будь ласка.

Незнайомець засвистів носом, після чого почулося неголосне хропіння.

Дунстан завовтузився на сіні. Кошлате створіння, нехай ким би воно було, на мить затихло, почухалося, пукнуло — і знову захропіло.

Слухаючи, як дощ періщить по даху, Дунстан думав про Дейзі Гемпсток. Уявляв, як вони гуляють, тримаючись за руки, а за ними, на відстані шести кроків, йде високий джентльмен у циліндрі та маленьке кошлате створіння, яке Дунстан ніяк не міг розгледіти. Вони йшли по Мрію його серця…

Дунстанове обличчя залило сонячним світлом. У хліву було порожньо. Хлопець умився і пішов до батьків.

Там він переодягнувся у свій найкращий піджак, найкращу сорочку і найкращі штани, а бруд із черевиків відскріб кишеньковим ножем. Потім Дунстан пішов на кухню, поцілував матір у щоку і пригостився паляницею з чималим шматком свіжозбитого масла.

Опісля, зав’язавши нові монети у найкращу недільну батистову хустинку, Дунстан пройшов через усе село до муру, де побажав доброго ранку варті, що охороняла прохід.

Крізь прохід було видно, як на луці напинають кольорові навіси, ставлять ятки, чіпляють кольорові прапорці. Юрби людей ходили туди-сюди.

— До полудня прохід заборонений, — повідомив вартовий.

Дунстан знизав плечима, подався до корчми і замислився, що б таке придбати на свої заощадження — півкрони, прибережені ще здавна, і «щасливу» шестипенсову монету з дірочкою, що висіла в нього на шиї на шкіряній мотузці. І це якщо не рахувати цілої жмені монет, зав’язаних у хустку. Дунстан вже й забув, що минулої ночі йому обіцяли ще дещо.

Ледве настав полудень, хлопець побіг до муру і схвильовано, мовби порушуючи якийсь неписаний закон, перейшов на інший бік. І тут він побачив джентльмена у шовковому циліндрі. Джентльмен привітно кивнув.

— А ось і господар мого помешкання. Як почуваєтеся, пане?

— Чудово, — відгукнувся Дунстан.

— Ходімо зі мною, — запропонував високий чоловік. — Пройдемося трохи разом.

Вони пішли через луку до наметів.

— Ви вже тут бували? — запитав чоловік.

— Так, я був на минулому ярмарку, дев’ять років тому. Ще хлопчиком, — зізнався Дунстан.

— Що ж, — сказав орендар, — пам’ятайте, що тут треба бути ввічливим і не брати ніяких подарунків. Пам’ятайте, що ви тут тільки гість. А зараз я дам вам те, що заборгував за житло. Адже я присягнувся це зробити. Всі мої дари довготривалі: цей належатиме і вам, і вашому первістку, і первістку вашого первістка, незалежно від статі… Цей дар не втратить сили, доки я живий.

— І що ж це таке, шановний пане?

— Мрія вашого серця, пригадуєте? — відповів джентльмен у циліндрі. — Мрія вашого серця.

Дунстан мовчки вклонився, і вони пішли далі.

— Очі, очі! Міняємо старі на нові! — кричала крихітна жінка з-за прилавка, заставленого бутлями і колбами з очима усіх форм і кольорів.

— Музичні інструменти зі ста далеких земель!

— Свистки за пенні! Гудки по два пенні! Церковні хорали по три!

— Випробуйте долю! Підходьте ближче! Відгадаєте простеньку загадку — отримаєте анемону!

— Нев’януча лаванда! Полотно з дзвоників!

— Сни на розлив, по шилінгу за пляшечку!

— Нічні плащі! Сутінкові плащі! Плащі з напівтемряви!

— Мечі долі! Жезли влади! Кільця вічності! Карти талану! Ходіть до нас, сюди!

— Бальзами, мазі, настоянки, трунки!

Дунстан завмер біля прилавка з крихітними кришталевими прикрасами. Він розглядав прозорих тваринок, міркуючи, чи не придбати одненьку для Дейзі Гемпсток. Хлопець обережно узяв кришталеве кошеня завбільшки з великий палець руки. Раптом фігурка блимнула очима, і Дунстан від несподіванки випустив її; фігурка перекрутилася в повітрі і приземлилася на чотири лапи — точнісінько як справжній кіт — опісля відбігла на край прилавка і почала вилизуватися.

Дунстан пішов далі, пробираючись між юрбами людей. Ринок був забитий ущент: тут були всі чужоземці, що з’їхалися до Стіни за останні тижні, а також чимало тутешніх мешканців. Пан Броміос також поставив ятку і продавав місцевим вино і пиріжки — їм, звісно, хотілося скуштувати наїдків і напоїв, що продавали інші учасники ярмарку, але дідусі й бабусі (що колись навчилися цього від своїх дідусів і бабусь), нараяли у жодному разі не їсти ніяких страв, що продавали мешканці Чарівної Країни, не ласувати їхніми фруктами, не пити їхньої води і їхнього вина.

Так було справіку: раз на дев’ять років народ Тамтешнього Краю ставив на цій луці намети; цілий день і цілу ніч тут відбувався Чарівний Ярмарок. У такий спосіб раз на дев’ять років між двома світами встановлювалися торгові відносини.

Тут продавали чари, дива й таємниці; на ярмарок привозили речі, які нікому й не снилися, товари, які навіть уявити важко. «Кому потрібні яєчні шкаралупи, наповнені грозою?», — думав Дунстан. Хлопець перебирав монети, зав’язані у хустинку, і вишукував очима якусь милу недорогу дрібничку на подарунок Дейзі.

Він почув ніжний передзвін дзвоників, ледве помітний у ярмарковому шумі, і пішов на цей звук.

Він пройшов повз ятку, де п’ятеро здорованів танцювали під бентежну музику шарманки, ручку якої крутив сумний чорний ведмідь; пройшов повз іншу ятку, у котрій голомозий чолов’яга в яскравому кімоно, зазиваючи покупців, бив порцелянові тарілки і кидав уламки до казана, з котрого піднімався різнобарвний дим.

Мелодійний передзвін гучнішав.

Діставшись ятки, з якої долинав цей звук, Дунстан побачив, що там нікого не було. Натомість широкий прилавок було заставлено безліччю квітів: дзвіночки прості й круглолисті, наперстянки, жовті нарциси, лілії, фіалки, крихітні яскраво-червоні квіти шипшини, бліді проліски, блакитні незабудки — і ще безліч інших, яких Дунстан не зміг би назвати. Усі квіти були чи то відлиті зі скла, чи то вирізані з кришталю, і при цьому виглядали наче справжні. Саме від них линув цей передзвін, немов відгомін далеких скляних дзвіночків.

— Добридень! — гукнув Дунстан.

— Доброго вам ранку у цей ярмарковий день, — відгукнулася господиня, вистрибуючи з фарбованого фургона, що стояв за яткою. Вона широко всміхнулася хлопцю, виблискуючи білосніжними зубами. Поза сумнівом, вона була з Тамтешнього Краю: Дунстан відразу побачив це по її очах, а також по вушках, що виднілися з-під в’юнкого чорного волосся. Очі в дівчини були фіалкові, а вуха — наче в кицьки, хіба що трохи більш закручені, вкриті ніжною темною шерстю. Вона була досить приваблива.

Дунстан узяв з прилавка скляну квітку.

— Мені дуже подобається! — сказав він. Це була фіалка, вона дзеленчала і співала у його руці. Звук був такий, наче ведеш вологим пальцем по краю келиха. — Скільки коштує?

Дівчина заворожливо знизала плечима.

— Спочатку ціна не називається, — пояснила вона. — Інакше може виявитися, що ви не готові стільки заплатити. Тоді ви підете ні з чим, і ми обоє залишимося біднішими. Тож краще поговорімо про товар, а подробиці купівлі — потім.

Дунстан завмер. Тієї миті повз ятку несподівано пройшов джентльмен у чорному циліндрі.

— Ну ось, — прошепотів він, — тепер я остаточно розрахувався.

Дунстан струснув головою, мовби відганяючи сон, і знову обернувся до юної леді.

— А звідки ці квіти?

Вона впевнено усміхнулася.

— Скляні квіти ростуть у гаю на схилі гори Каламон. Йти туди небезпечно, а назад — узагалі страх.

— А для чого ці квіти?

— Їхнє призначення переважно декоративне і розважальне. Вони приносять радість, їх можна подарувати коханій на знак захоплення, а їхній передзвін тішить вухо. Крім того, у них надзвичайно прекрасно переломлюється світло. — Дівчина узяла дзвоник і піднесла до сонячного променя. Дунстан не зміг не помітити, що колір світла у фіалковому склі значно поступається кольору її очей — і відтінком, і глибиною.

— Бачу, — сказав він.

— А ще ці квіти використовують у магічних заклинаннях. Шановний пан часом не чарівник?

Дунстан похитав головою. Ця юна леді виглядала якось по-особливому.

— Хай там як, — з усмішкою продовжила дівчина, — а вони дуже милі.

Особливим у її вигляді виявився тонкий срібний ланцюжок, який збігав вниз, до ноги, і тягнувся аж до фарбованого фургона. Дунстан запитав про це.

— Ланцюжок? Я прив’язана до ятки, бо перебуваю в рабстві у чаклунки, якій вона належить. Чаклунка впіймала мене багато років тому, коли я гралася біля гірського водоспаду на батькових землях. Їй вдалося заманити мене далеко від будинку. Вона перетворилася на дуже милу жабу, підпускала мене зовсім близько, але відстрибувала ще на крок, щойно я збиралася її схопити. Ось так я й незчулася, як вибігла за межу батьківських володінь. Тієї ж миті чаклунка знову прибрала своєї справжньої подоби й посадила мене у мішок.

— То ви тепер назавжди у неї в рабстві?

— Ні, не назавжди, — усміхнулася магічна дівчина. — Я знову отримаю свободу того дня, коли Місяць втратить свою дочку, якщо це трапиться на тижні, коли зійдуться два понеділки. Я терпляче чекаю на цей день — справно виконую свої обов’язки, а вільний час присвячую мріям. То що, юний пане, купите в мене квіточку?

— Мене звати Дунстан.

— Дунстан? Архієпископ Кентерберійський? Вам таки пасує це ім’я, — грайливо усміхнулася дівчина. — Але де ж ваші щипці, Ваша Світлосте? Зможете впіймати диявола за ніс?

— А вас як звуть? — запитав Дунстан, густо почервонівши.

— Зараз ніяк. Я рабиня, тож не маю права на ім’я. Я просто відгукуюся на «агов», «дівчисько», «дурепа-нечупара» та інші лайливі прізвиська.

Дунстан помітив, як вдало шовкове вбрання підкреслює усі вигини її фігури. Зустрівшись поглядом з її фіалковими очима, Дунстан проковтнув слину.

Намагаючись більше не дивитися на дівчину, він витягнув з кишені хустинку із заощадженнями і висипав гроші на прилавок.

— Відрахуйте стільки, скільки коштує квітка, — сказав він, узявши сліпучо-білий пролісок.

— У цій ятці грошима не розраховуються, — сказала дівчина, відсунувши монети.

— Та невже? А чим тоді?

Дунстан розхвилювався. Йому хотілося якнайшвидше придбати квітку для… для Дейзі, Дейзі Гемпсток… придбати квітку і забиратися звідти, бо, по правді, присутність молодої леді дедалі більше його бентежила.

— Я могла б попросити колір вашого волосся, або усі ваші спогади до трирічного віку. Або слух вашого лівого вуха — ну, може не весь слух, тільки частину, але ви більше не змогли б насолоджуватися музикою, плескотом річки чи зітханням вітру.

Дунстан похитав головою.

— Або поцілунок. Один-єдиний поцілунок, ось сюди, у щічку.

— О, на це я згоден! — вигукнув Дунстан, перехилився через прилавок і під тихий передзвін кришталевих квітів цнотливо торкнувся губами м’якої щоки дівчини. Усе його єство пронизав її п’янкий чарівний запах.

— Ну от і все, — сказала вона і простягнула йому пролісок. Дунстан прийняв квітку; власні руки здалися йому величезними і незграбними у порівнянні з вишуканими ручками красуні.

— Зустрінемося ввечері, Дунстане Торн, коли зайде місяць. Коли прийдете, двічі гукніть, як сич. Зможете?

Він кивнув, і, зашпортуючись, позадкував. Дунстан не розпитував, звідки їй відоме його прізвище: очевидно, під час поцілунку вона заволоділа цією інформацією, і ще багато чим — наприклад, його серцем.

Пролісок тихенько дзеленчав у його руці.

— Що таке, Дунстане Торн? — запитала Дейзі Гемпсток, побачивши його біля намету пана Броміоса. Там же, пригощаючись портером і ковбасками, сиділа її родина разом з Дунстановими батьками. — Що сталося?

— Я приніс тобі подарунок, — пробурмотів хлопець, простягнувши їй скляний пролісок, що сяяв у яскравому полуденному світлі.

Трохи збита з пантелику, Дейзі прийняла дарунок масними від ковбаси руками. Не замислюючись, Дунстан нахилився і в присутності усіх — її батьків, сестри, Бріджит Комфрі, пана Броміоса та інших — поцілував її у щічку.

Певна річ, усі були приголомшені. Але тут пан Гемпсток — недарма ж він п’ятдесят сім років прожив поряд із Чарівною Країною і Тамтешнім Краєм — вигукнув:

— Тихо, припиніть! Гляньте на його очі. Хіба ж ви не бачите — хлопчині скаламутили розум, йому голова йде обертом! Зачарований, не інакше. Томмі Форестер, ходи-но сюди! Відведи юного Дунстана Торна назад у село, і доглянь за ним; якщо він втомився — поклади спати, якщо захоче побалакати — побалакай…

Томмі забрав Дунстана з ярмарку і повів додому, до Стіни.

— Годі тобі, Дейзі, — гладила по голові дочку пані Гемпсток. — Його трохи зачепила ельфійська магія, от і все. Не варто так перейматися.

Дейзі раптом розплакалася. Вийнявши з чималого декольте мереживну хустинку, мати заходилася витирати заплакані щоки. Дочка підняла на неї погляд, вихопила хустинку і шумно висякалася, все ще схлипуючи. Пані Гемпсток не без подиву зрозуміла, що Дейзі усміхається крізь сльози.

— Але ж мамо, Дунстан мене поцілував! — сказала Дейзі Гемсток, чіпляючи кришталевий пролісок собі на капелюшок. Квітка дзеленчала і виблискувала.

Витративши якийсь час на пошуки, пан Гемпсток і Дунстанів батько таки знайшли ятку, де продавали кришталеві квіти. Як виявилося, ятка належала немолодій жінці, а біля неї сиділа прекрасна екзотична пташка, прикута до жердини тонким срібним ланцюжком. Розмовляти зі старою було неможливо: вони намагалися допитатися, що ж скоїлося з Дунстаном, але вона все вела своєї — про якийсь прекрасний колекційний екземпляр, проданий за безцінь, про чорну невдячність, про те, які жахливі настали часи, а також про нікудишніх слуг.

У порожньому селі (а хто ж сидітиме вдома під час Чарівного Ярмарку?) Томмі привів Дунстана у «Сьому сороку» і посадив на дерев’яний стілець. Хлопець підпер лоба руками і так сидів мовчки, дивлячись в нікуди, час від часу зітхаючи. Кожне зітхання було глибоке і довге, наче вітер.

Томмі Форестер намагався з ним побалакати:

— Не хнюпся, старий! Вище голову! Усміхнися! Може, поїсти хочеш? Чи випити? Ні? Друже Дунстане, з тобою справді щось не те…

Але ці зусилля були марні — відповіді так і не було, тож Томмі вже й самому закортіло швидше повернутися на ярмарок. Поза всяким сумнівом — тут Томмі сердито почухав підборіддя — чарівна Бріджит Комфрі зараз була в товаристві якогось дебелого чолов’яги в екзотичному одязі й з балакучою мавпочкою на плечі. Запевнивши себе, що у порожній корчмі друг буде в цілковитій безпеці, Томмі швиденько рушив назад, до отвору в мурі.

Повернувшись на луку, він побачив, що ярмарок у розпалі: повсюди глядачів збирали лялькові вистави, фокусники, танцюючі звіри, аукціон коней, найрізноманітніші товари на продаж або обмін.

З настанням сутінків на луці з’явився ще один вид розваг: герольд голосно вигукував новини, дуже схожі на сучасні газетні заголовки: «Повелитель Штормгольда страждає на загадкову хворобу!», «Гора Вогню зрушила з місця і наближається до Твердині Дюн!», «Зброєносця наслідного принца Гарамонда перетворили на ельфійського кабана!» За монету будь-яку з цих історій можна було почути в подробицях.

Сонце сіло, і високо в небесах засяяв величезний весняний місяць. Подув холодний вітерець. Торгівці повернулися до своїх наметів, а гостям ярмарку пошепки пропонували відчути на собі різноманітні чари — не задарма, ясна річ.

Місячне сяйво освітило бруківку. Дунстан Торн тихо йшов вулицями Стіни. Чимало людей — гостей і місцевих — саме поверталися з ярмарку, але його майже ніхто не помічав.

Дунстан прослизнув крізь отвір у мурі — яка ж товста була ця споруда! — і зловив себе на думці, що цікаво було б пройтися зверху. Багато років тому про це замислювався і його батько.

На нічній луці за муром Дунстан вперше в житті подумав, що цікаво було б перетнути луку і піти далі, до темних дерев по той берег струмка. Він сприйняв ці роздуми збентежено, мов непроханих гостей. Дійшовши до місця призначення, Дунстан і взагалі відігнав такі думки подалі — наче господар, що вибачається перед гостями і залишає їх, виправдовуючись невідкладними справами.

Місяць сідав.

Дунстан підніс руки до рота і гукнув по-совиному. Ніхто не відповідав. Небо над головою було незвичайного кольору — можливо, синього, може навіть фіолетового, але не чорного. Зірок було стільки, що важко й уявити.

Дунстан гукнув ще раз.

— Це, по-твоєму, сич? — почув він її голос біля самісінького вуха. — Це могла б бути біла сова, може навіть сипуха. Якби мені заткали вуха, я б ще повірила, що це пугач. Але точно не сич.

Дунстан знизав плечима і дурноверхо всміхнувся. Чарівна дівчина сіла поряд. Її присутність п’янила: Дунстан дихав її запахом, відчував її присутність кожною порою шкіри. Вона підсіла ще ближче.

— Думаєш, тебе зачаровано, милий Дунстане?

— Я не знаю.

Вона розсміялася, і сміх її був як плескіт чистого джерельця між каменів.

— Ні, красеню, ніхто тебе не зачаровував.

Дівчина лягла у траву і задивилася у нічне небо.

— Ваші зорі, на що вони схожі? — запитала вона.

Дунстан ліг поряд із нею на холодну траву і також почав розглядати небо. Справді, у зорях було щось незвичайне. Можливо, вони були різних відтінків і виблискували, наче крихітні дорогоцінні камінчики. А може, висипало більше маленьких зірок, з’явилися інші сузір’я. Одним словом, було тут щось незвичне, щось дивовижне. Але хтозна…

Вони лежали пліч-о-пліч, дивлячись вгору.

— Чого ти хочеш від життя? — запитала чарівна леді.

— Не знаю, — признався хлопець. — Напевно, тебе.

— А я хочу повернути свободу.

Дунстан намацав срібний ланцюжок, що збігав від її зап’ястя і губився у траві. Смикнувши за нього, хлопець відчув, що ланцюжок міцніший, ніж здавався на вигляд.

— Він скутий з котячого дихання, риб’ячої луски і місячного світла з домішками срібла, — пояснила дівчина. — І його ніяк не розірвеш, поки не здійсняться умови закляття.

— Овва!

Дунстан знову ліг у траву.

— Теоретично ланцюжок не повинен мені заважати, адже він дуже-дуже довгий. Але вже сама думка про нього мене пригнічує. До того ж я сумую за батьковими землями. Та й цю чаклунку не назвеш найкращою господинею на світі…

Тут вона замовкла. Дунстан нахилився до неї, торкнувся обличчя — воно було мокре і гаряче.

— Ти плачеш? Чому?

Дівчина не відповіла. Дунстан обійняв її, марно намагаючись втерти сльози своєю широкою долонею. Наблизившись до заплаканого обличчя, хлопець — зовсім не впевнений, як треба поводитися за таких обставин — поцілував її прямо в палаючі губи.

Якусь мить повагавшись, вона розкрила губи йому назустріч, і її язичок прослизнув до його рота. Ось тоді, під чужими зорями, Дунстан остаточно і безповоротно втратив голову.

Раніше він цілувався з сільськими дівчатами, але далі цього справа ніколи не заходила.

Його руки намацали під шовковим платтям маленькі груди з твердими вузликами-сосками. Знімаючи з Дунстана сорочку і штани, дівчина міцно трималася за нього, не відпускала ні на мить — наче боялася втопитися у невидимій воді.

Вона здавалася крихітною, і Дунстан дуже боявся, що може зробити їй боляче або навіть щось зламати. Але цього не сталося. Вона звивалася під ним, часто дихаючи і скеровуючи його рукою у потрібному напрямку.

Вкривши його обличчя й груди сотнею гарячих поцілунків, вона опинилася зверху, осідлала його, сміючись і важко дихаючи, спітніла й слизька, наче рибка, а Дунстан вигинався, притискався і купався в насолоді. Він не міг думати ні про що, окрім неї, а якби знав її ім’я, то вигукував би його вголос.

Коли все скінчилося і хлопець вже збирався вийти з неї, вона не відпустила його — охопила ногами і притисла міцно-міцно, так що Дунстанові здалося, ніби вони займають одне на двох місце у всесвіті. Немов на одну прекрасну, всепоглинаючу мить вони стали єдиною істотою, що одночасно віддає і приймає, як зірки, що зливаються з передсвітанковим небом.

Вони лежали поряд, пліч-о-пліч.

Чарівна леді розправила своє шовкове плаття і знову була пристойно вбрана. Дунстан із сумом натягнув штани і затис її крихітну ручку у своїй.

Його спітніла шкіра висихала, робилося самотньо і холодно.

Небо поволі яснішало, і в сірій передсвітанковій імлі Дунстан знову міг як слід роздивитися кохану. Навколо вже прокидалися тварини: коні переступали ногами, птахи заводили перших вранішніх пісень. А невдовзі почався рух і в ярмаркових наметах.

— Що ж, тримайся, — тихо сказала дівчина, з легким жалем глянувши на нього своїми прекрасними очима — фіалковими, наче перисті хмари високо у світанковому небі. Ніжно поцілувавши хлопця в губи — а вуста її на смак були схожі на стиглу ожину — вона підвелася і пішла до циганського фургона за яткою.

Залишившись на самоті, Дунстан пішов через ярмаркову луку, почуваючись значно старшим за свої вісімнадцять років.

Він повернувся під стріху хліва, скинув черевики і заснув, а коли прокинувся, сонце вже було високо в небі.

Того дня ярмарок ще тривав, але Дунстан туди більше не повертався. А наступного дня чужинці роз’їхалися, і селище повернулося до звичайного життя — ну добре, може трохи менш звичайного, ніж у інших селах (а надто коли вітер дув не з того боку), але тут принаймні воно здавалося цілком звичайним.

Через два тижні Томмі Форестер освідчився Бріджит Комфрі, і та погодилася вийти за нього. А ще через тиждень пані Гемпсток уранці навідалася до пані Торн. Вони сіли у вітальні пити чай.

— Яке щастя, що все так чудово склалося з хлопчиком Форестерів, — сказала пані Гемпсток.

— Цілком з вами згодна, — кивнула пані Торн. — Візьміть ще печива, дорогенька. Певно, ваша Дейзі буде нареченій за дружку?

— Сподіваюся, буде, — зітхнула пані Гемпсток. — Якщо, звичайно, доживе.

Місіс Торн стривожено глянула на неї.

— Невже вона захворіла, пані Гемпсток? Скажіть мені, що це не так!

— Вона нічого не їсть, пані Торн. Згасає на очах. Тільки воду потрохи п’є.

— Ой, лишенько!

— Вчора вночі, — вела далі пані Гемпсток, — я дізналася про причину її хвороби. Це ваш Дунстан.

— Дунстан? Тільки не кажіть, що… — тут пані Торн прикрила рот долонею.

— Та ні, у жодному разі, — захитала головою пані Гемпсток і стисла губи. — Але він ігнорує її. Вони не бачилися вже хтозна-скільки днів. Їй здається, що йому на неї начхати, тож вона лежить і плаче, не випускаючи з рук проліска, його подарунка.

Пані Торн досипала у чайник заварки і долила окропу.

— Правду кажучи, — призналася вона, ми з Торні й самі за нашого Дунстана хвилюємося. Він… про щось марить, інакше не скажеш. Роботою легковажить. Торні казав, хлопцеві треба трохи часу, щоб оговтатися. Якщо ж він таки оговтається, Торні збирається віддати йому у власність всі західні луки.

Пані Гемпсток поволі кивнула.

— Гемпсток також не проти, щоб наша Дейзі була щасливою. Він збирається дати дівчині у придане стадо овець.

Вівці Гемпстоків вважалися найкращими на багато миль навкруги: тонкорунні, розумні (як на овець, звісно), з крученими рогами і гострими копитами. Пані Гемпсток і пані Торн допили чай, і справу було вирішено.

Дунстан Торн одружувався з Дейзі Гемпсток у червні. Наречений, щоправда, виглядав дещо байдужим, зате наречена була дуже мила і аж сяяла від радості, як і можна сподіватися від нареченої.

Батьки наречених обговорювали, як будуватимуть для молодого подружжя новий будинок на західній луці. Матері погоджувалися, що Дейзі сьогодні просто незрівнянна красуня, і шкодували, що Дунстан не дозволив їй приколоти до весільного плаття кришталевий пролісок, котрий подарував на ярмарку в кінці квітня.

На цьому ми попрощаємося з Дунстаном і Дейзі, залишимо їх у хмарі весільних трояндових пелюсток — яскраво-червоних, жовтих, рожевих та білих.

Себто, майже попрощаємося.

Поки будувалася нова ферма, вони жили у Дунстановому будиночку і, поза всяким сумнівом, були досить-таки щасливі. Щоденний догляд за вівцями — непроста справа: їх треба було пасти, стригти, годувати і лікувати. За всіма цими турботами заблуканий погляд поступово зник з Дунстанових очей.

Настала осінь, а за нею зима. Під кінець лютого, коли вівцям прийшов час ягнитися, коли стояли холоди, злий вітер завивав на вересових пустках і серед голих лісових дерев, а зі свинцево-сірих небес лилися крижані дощі, одного вечора, о шостій годині, по заході сонця, майже у цілковитій темряві хтось проштовхнув через отвір у мурі плетений кошик. Варта, що стояла обабіч проходу, спершу не звернула на нього уваги. Врешті-решт, вартові дивилися в інший бік; навколо було темно і сиро, тож вони переступали з ноги на ногу і з сумом дивилися на вогні селища.

Раптом звідкись почувся тоненький пронизливий плач.

Ось тоді вартові нарешті глянули під ноги — і побачили на землі кошик. У ньому лежав невеликий згорток шерстяних пелюшок і промасленого шовку, а з нього виглядало червоне личко з виряченими оченятами і роззявленим ротом. Немовля голосно кричало — певно, було голодне.

До пелюшки немовляти срібною шпилькою було причеплено шматок пергаменту, на котрому витонченим, хоча й трохи старомодним почерком було виведено: