Зоряний пил

Розділ п’ятий в котрому відбувається запекла боротьба за корону

У яскравому вранішньому світлі юна леді здавалася більш земною і менш небесною. Відколи Трістран прокинувся, вона і слова не промовила.

Поки дівчина сиділа під платаном і метала у хлопця неприязні погляди, він підібрав зламану гілку і обрізав її так, щоб вийшла милиця. Перекладину милиці він обмотав свіжою корою, здертою з зеленої гілки.

Вони ще не снідали, тож Трістран був як пес голодний. Поки він працював, у животі бурчало. Зірка про голод нічого не казала. І взагалі вона нічого не робила, тільки дивилася на Трістрана — спершу з докором, а потім з неприкритою ненавистю.

Хлопець міцно намотав кору, зробив петлю і затягнув її на вузол.

— Нічого особистого, чесне слово, — сказав він, звертаючись до дівчини і до всієї галявини. У сонячному світлі мерехтіння зірки було ледь помітне, причому лише там, де на неї падала тінь.

Зірка провела блідим пальчиком по ланцюжку, що їх з’єднував, і не відповіла.

— Я роблю це заради кохання, — продовжував Трістран. — І на тебе тепер вся моя надія. Її ім’я — моєї коханої, я маю на увазі — Вікторія. Вікторія Форестер. Вона найпривабливіша, найрозумніша і наймиліша дівчина у всенькому світі.

Зірка презирливо фиркнула.

— Значить, це чудове, миле створіння прислало тебе сюди, щоб мене мучити?

— Ну, не зовсім так. Розумієш, вона обіцяла мені все, що я забажаю — шлюб, поцілунок у губи — якщо я принесу їй зірку, що впала з неба, поки ми розмовляли. Адже я вважав, — признався Трістран, — що зірка — це щось схоже на діамант або камінь. Навіть уявити не міг, що це дівчина.

— Отже, це таки дівчина. Чому тобі не спало на думку допомогти або дати їй спокій, а не вплутувати у своє безглуздя?

— Це кохання, — пояснив хлопець.

Дівчина дивилася на нього небесно-блакитними очима.

— Та вдавися своїм коханням, — тихо сказала вона.

— Е, ні! — відгукнувся Трістран з напускною впевненістю і доброзичливістю. — Спробуй-но ось це.

Він подав дівчині милицю і схилившись, хотів допомогти їй звестися на ноги. Від дотику до її шкіри пальцями пройшов приємний холодок. Але зірка навіть не думала вставати — вона сиділа нерухомо, мов пень.

— Я ж сказала, — нагадала вона, — що робитиму все можливе, аби тобі завадити.

Зірка оглянула галявину.

— При світлі дня ваш світ такий безбарвний… І нудний.

— Просто перенеси свою вагу на мене, а потім зіприся на милицю, — наполягав Трістран. — Все одно тобі доведеться йти.

Він потягнув за ланцюжок, і зірка неохоче звелася на ноги. Спершу вона спиралася на Трістрана, а потім тільки на милицю — наче їй навіть наближатися до нього було неприємно.

Але, хапнувши ротом повітря, дівчина знову впала на траву. На її обличчі застигла гримаса болю, а з грудей виривалися короткі зойки. Трістран схвильовано став на коліна поряд.

— Що сталося? — запитав він.

Дівчина широко відкрила заплакані очі.

— Нога. Я не можу на неї ступати. Певно, вона справді зламана.

Зірка сполотніла і затремтіла.

— Мені дуже шкода, — безпорадно сказав Трістран. — Я можу накласти тобі шину — свого часу робив таке вівцям. Все буде добре.

Хлопець потис їй руку, змочив у струмку хустинку і дав зірці, щоб вона витерла лоба.

Він нарізав ще гілок, зняв жилет, потім — сорочку. Порвавши сорочку на смуги, якомога міцніше примотав ними гілки до ушкодженої ноги. Зірка не зронила ані звуку, та коли Трістран затягнув останній вузол, почувся слабенький стогін.

— Треба було б показати тебе справжньому лікареві. Я не хірург, не дуже на цьому знаюся.

— Невже? — сухо сказала дівчина. — Ти мене вражаєш.

Трістран дав їй трохи відпочити, полежати на сонці.

— Думаю, варто спробувати знову, — нарешті сказав він і поставив зірку на ноги.

Вони пошкандибали геть з галявини: дівчина важко спиралася на милицю з одного боку і на Трістранову руку — з іншого. При кожному кроці вона кривилася від болю, від чого Трістран почувався винним — але заспокоював себе, згадуючи про прекрасні сірі очі Вікторії Форестер. Йдучи оленячою стежкою крізь ліс, хлопець намагався розважити зірку бесідою. Розпитував, чи давно вона стала зіркою, чи подобалося їй таке життя, чи всі зірки жіночої статі. Він також розповів їй, що завжди вважав зорі розжареними кулями з вогню і газу, сотні миль в діаметрі, такими ж світилами, як Сонце, тільки значно віддаленішими — принаймні так колись розповідала пані Черрі.

На всі його питання і розповіді дівчина і словом не озвалася.

— А чому ж ти впала? — запитав Трістран. — Перечепилася через щось?

Несподівано вона зупинилася і подивилася на нього так, наче намагалася роздивитися щось дуже неприємне далеко попереду.

— Ні, не перечепилася, — нарешті відповіла зірка. — Мене збили. Ось цим.

Вона дістала великий жовтуватий камінь, що досі був захований під її платтям. З каменя звисали два шматки ланцюжка.

— Ось він і збив мене з неба — в мене збоку аж синець залишився. Крім того, тепер я мушу усюди носити його з собою.

— Чому?

Здавалося, вона збиралася відповісти, але змовчала — тільки похитала головою, стиснувши губи.

Праворуч плюскотів струмок, мовби намагаючись їх наздогнати. Полуденне сонце стояло над головою. Трістран ще більше зголоднів. Він дістав із сумки сухий окраєць хліба, змочив у струмку й розділив навпіл.

Зірка презирливо подивилася на мокрий хліб і не стала його їсти.

— Дивися, бо зовсім від голоду виснажишся, — застеріг її Трістран.

Дівчина нічого не відповіла, тільки ще вище задерла носа.

Вони далі йшли лісом, надзвичайно повільно. Піднімаючись оленячою стежкою на схил гори, подорожні раз у раз перелазили через стовбури повалених дерев. З часом підйом став настільки крутим, що Трістран і його кульгава полонянка запросто могли полетіти донизу.

— Невже немає простішого шляху? — нарешті не витримала зірка. — Дороги, скажімо, чи галявини?

Щойно прозвучало питання, Трістран зрозумів, що знає відповідь.

— За півмилі звідси є дорога, — вказав він рукою. — А ось тут, за чагарником, — галявина.

— І ти це знав?

— Знав. І не знав. Скажімо так: я це знаю, відколи ти запитала.

— То ходімо через галявину, — сказала зірка.

Попри їхнє завзяття, через чагарник довелося продиратися майже годину. Але далі, на галявині, земля була справді чиста й рівна, мов на футбольному полі. Складалося враження, що це місце спеціально розчистили і до чогось підготували — хоча до чого саме, Трістран навіть уявити не міг.

Посередині галявини, трохи оддалік од них, у траві виблискувала золота корона, прикрашена червоними і блакитними каменями. «Рубіни і сапфіри», — подумав Трістран. Йому хотілося підійти ближче, щоб роздивитися корону, але зірка схопила його за руку.

— Стривай. Чуєш барабани?

Трістран тільки тепер звернув на них увагу: з усіх боків, далеко й близько водночас, чулися ритмічні глухі удари. Їхнє відлуння відбивалося від гір.

Раптом з лісу на іншому краю галявини почувся страшний хрускіт, а за ним — тихий безсловесний крик. З-за дерев вистрибнув величезний білий кінь з пораненими, скривавленими боками. Він вибіг на середину галявини і, опустивши голову, розвернувся назустріч противникові. Не забарився і сам противник, з гуркотом і ревінням, від якого Трістранові аж мурашки пішли поза спиною. Це був лев — але зовсім не схожий на того беззубого, напівсліпого і облізлого лева, якого Трістран колись бачив на ярмарку в сусідньому селі. Цей лев був величезний, кольором схожий на пісок у передвечірньому сонці. Вибігши на галявину, він спинився й загарчав на коня.

Кінь, схоже, перелякався. Його грива була у плямах поту й крові, а в очах читався жах. Тільки тепер Трістран помітив у нього на лобі довгий ріг кольору слонової кістки. Єдиноріг здійнявся на задні, і з лютим іржанням ударив лева в груди непідкованим переднім копитом. Той завив, наче велетенський обпечений кіт, і відстрибнув назад. Тримаючись від єдинорога на відстані, лев накручував кола, не зводячи очей з вістря рога, весь час націленого на нього.

— Зупини їх! — прошепотіла зірка. — Вони ж повбивають одне одного!

Лев загарчав — спочатку неголосно, наче віддалений гуркіт грому, і поступово перейшов на гучне ревіння, він якого затремтіли і дерева, і сама галявина, і скелі, і навіть небеса. Потім лев і єдиноріг кинулися назустріч одне одному, і вся галявина замерехтіла золотим, сріблястим і червоним: лев видерся на спину супротивнику, глибоко встромивши кігті йому в боки і вгризаючись зубами в шию; єдиноріг стогнав і брикався з останніх сил, перекочувався на спину, намагаючись скинути з себе велетенського кота. Він щосили розмахував рогом і копитами, але не міг дотягнутися до мучителя.

— Будь ласка, зроби щось! Лев уб’є його! — благала дівчина.

Трістран міг би пояснити їй, який сценарій на нього чекатиме, якщо він втрутиться у сутичку могутніх звірів — його проштрикнуть рогом, затопчуть, розірвуть на шматки, а потім з’їдять. Навіть якби якимось дивом йому вдалося цього уникнути, однаково він би нічого не зміг удіяти, адже зараз не мав навіть відра з водою — традиційного народного засобу, яким у Стіні вгамовували бійки тварин. Але поки всі ці думки прокрутилися у Трістрановій голові, він уже опинився посеред галявини, на відстані руки від тварин. Від лева сильно пахло чимось страшним, звірячим. Трістран стояв зовсім близько — він бачив в очах єдинорога благання…

«У лютій битві за корону з єдинорогом лев зійшовсь», — раптом згадався Трістранові старий дитячий віршик.

Повторивши вірш, хлопець підняв з трави золоту корону. Вона була важка і разом з тим м’яка наче свинець. Повернувшись до тварин, він звернувся до лева приблизно так, як говорив із задерикуватими баранами й вівцями на батьківських полях:

— Тихше, агов! Годі вже! Ось твоя корона…

Лев потрусив єдинорога за загривок — неначе кіт, що тріпає шерстяний шарф — і здивовано глянув на Трістрана.

— Ти переміг. Тепер можеш відпустити єдинорога.

Він наблизився ще на крок, і з тремтінням у руках вдягнув корону левові на голову — поверх колючок і листя, що встигло набитися у гриву.

Лев таки зліз зі спини супротивника і з високо піднятою головою гордовито пішов по галявині. Дійшовши до краю лісу, він спинився, зализав рани червоним-пречервоним язиком, і з голосним муркотом, що нагадував землетрус, зник серед дерев.

Зірка, накульгуючи, дошкандибала до пораненого єдинорога і незграбно опустилася поряд з ним на траву, витягнувши хвору ногу.

— Біднесеньке, бідолашне створіння, — повторювала вона й гладила його по голові.

Єдиноріг розплющив свої чорні очі, уважно подивився на неї, поклав їй голову на коліна і знову опустив повіки.

Того вечора Трістран повечеряв залишками сухого хліба. Зірка не їла нічого. Вона наполягла на тому, що треба посидіти з пораненим єдинорогом, і Трістранові забракло духу їй заперечити.

На галявині стемніло, а в небі замерехтіли тисячі зірок. Дівчина-зірка теж мерехтіла, немов обсипана Чумацьким Шляхом. Єдиноріг трохи світився в темряві, наче місяць крізь хмари. Трістран лежав, притулившись до тіла єдинорога, гріючись його теплом. Зірка лежала по інший бік тварини. Схоже, вона наспівувала єдинорогові пісеньку; Трістран шкодував, що не може її добре розчути. Дівчина співала так тихо, що до нього долітали лише уривки якоїсь чарівної мелодії.

Хлопець торкнувся ланцюжка, що сполучав їх із зіркою — холодного, як сніг, і тендітного, наче сяйво у ставку біля млина, або як блиск лусочок форелі, що плаває у сутінках біля самісінької поверхні.

Незабаром він заснув.

Королева відьом їхала колісницею по лісовій дорозі, лупцюючи білих цапів батогом щоразу, коли вони хоч трохи сповільнювали ходу. По один бік дороги вона побачила невеличке багаття. До нього залишалася десь половина милі. Незвичайний колір полум’я підказував, що багаття палить хтось з її колег по відьомській справі. Під’їхавши ближче, вона зупинила цапів біля яскраво розфарбованого циганського фургона. Поряд сиділа сивоволоса стара і крутила над багаттям рожен, на якому смажився заєць. З розпоротого заячого живота капав жир — він шипів і шкварчав, долітаючи до розпечених вуглин; у повітрі висіла суміш запахів паленого дерева і смаженого м’яса.

Біля місця візничого на дерев’яній жердині сиділа строката пташка. Побачивши королеву відьом, вона наїжачила пір’я і подала сигнал тривоги — але сама нікуди відлетіти не змогла, бо була прикута до жердини ланцюжком.

— Перш ніж ви що-небудь скажете, — розпочала сива жінка, — хочу попередити вас, що я всього лише бідна стара квіткарка, тиха бабця, яка ніколи нікому не завдавала шкоди. Зустріч з вами, такою величною і суворою пані, сповнює мене страхом і трепетом.

— Я не завдам тобі шкоди, — сказала королева відьом.

Зіщуливши очі, стара роздивлялася прекрасну пані в багряному платті.

— Добре, що ви так кажете, — промовила вона. — Але звідки я знаю, що ви мене не обманете? Я ж просто стара добра бабця, що уся тремтить перед вами. А раптом ви собі надумали пограбувати мене серед ночі, чи навіть вчинити щось гірше?

Вона поворушила палицею у багатті, і полум’я спалахнуло яскравіше. Запах смаженого м’яса посилився.

— Згідно правил і обов’язків сестринства, до якого ми обоє належимо, — сказала пані у багряному платті, — присягаюся могутністю великих Лілім, своїми губами, грудьми і своєю невинністю, що я не завдам тобі шкоди і поводитимуся з тобою, як із власною гостею.

— Ось тепер я спокійна, дорогесенька, — зраділа стара, вишкіривши обличчя в посмішці. — Проходьте, сідайте. Вечеря ось-ось буде готова — не встигне ягня двічі хвостом махнути.

— Із задоволенням, — відповіла пані в багряному платті.

Цапи свистіли носиками і жували траву поряд з колісницею, з неприязню поглядаючи на мулів, що возили фургон.

— Гарненькі цапки, — сказала стара.

Королева відьом кивнула, скромно посміхаючись. Полум’я багаття освітлювало браслет на її руці — багряну змійку. А тим часом карга продовжувала:

— Звичайно, мої підстаркуваті очі вже не такі, як раніше. Та щось мені здається, що один із цих красунчиків раніше ходив на двох, а не на чотирьох…

— Таке трапляється, що тут казати, — погодилась королева відьом. — Чудовий приклад — ось ця ваша розкішна пташка.

— Ця пташка років двадцять тому віддала за безцінь прекрасний екземпляр моєї колекції. А потім поставила мене в таке незручне становище, що й подумати бридко. Тому тепер вона переважно у пташиній подобі — крім випадків, коли потрібна фізична робота, або за прилавком з квітами постояти. Якби я знайшла їй на заміну іншу служницю, сильну й тямущу, таку, що не боїться роботи, — то була б вона пташкою весь час.

Пташка на жердині сумно зацвірінькала.

— Мене називають пані Семелою, — представилася карга.

«А коли ти була дівчиськом, тебе звали Відстійною Сел», — подумала королева, але змовчала. Натомість сказала інше:

— Можеш звати мене Морваннеґ.

Їй подумалося, що непоганий вийшов каламбур: «Морваннеґ» означало «морська хвиля», а її справжнє ім’я давно затопив океан.

Пані Семела звелася на ноги, дошкандибала до фургона і повернулася до вогню з парою дерев’яних мисок, двома ножами з дерев’яними ручками і маленьким горщиком трав, висушених і розтертих у зелений порошок.

— Я збиралася їсти руками, а замість тарілки нарвати зелених листків, — усміхнулася вона, простягаючи одну з мисок пані в багряному платті. На чаші з-під шару бруду виднівся малюнок — квітка соняшника.

— Але потім подумала — хіба часто випадає нагода повечеряти в такому вишуканому товаристві? Тому й принесла найкраще. Вам голову чи хвіст?

— На твій вибір, — відповідала гостя.

— Тоді віддам вам голову. Сама смакота — очі, мізки, хрусткі вушка. А мені — стегна. Нічого цікавого, саме м’ясо.

Відьма зняла рожен з вогню, і швидко-швидко працюючи ножами — тільки леза мелькали — розділила тушку, зрізала м’ясо з кісток і досить справедливо розклала у дві миски. Потім вона передала гості горщик з приправами.

— Солі в мене немає, дорогенька. Тому просто посипте страву ось цим. Трохи базиліку і гірського чебрецю — мій власний рецепт.

Королева відьом узяла печеню і один з ножів, посипала страву приправою. Зачепивши шматок м’яса кінчиком ножа, гостя почала ласувати зайцем. Господиня їсти не поспішала — трохи покопирсалася у своєму м’ясі, потім почала дуже старанно на нього дмухати. М’ясо парувало.

— Ну як вам? — запитала стара.

— Смакує пречудово, — чесно відповіла гостя.

— Тут головне — приправа, — пояснила карга.

— Базилік і чебрець справді відчуваються, — сказала жінка, — але є тут ще якийсь присмак — ніяк не зрозумію, що він мені нагадує.

— Он як, — відгукнулася пані Семела і взяла до рота невеликий шматок м’яса.

— Дуже незвичайний присмак.

— Справді, є там одна травичка, що росте лише в Гарамонді, на острові посеред великого озера. Чудова приправа до будь-якої страви з м’яса чи риби. На смак схожа на фенхель, з легким присмаком мускатного горіха. Квіти в неї дуже приємного помаранчевого кольору. Рослина допомагає при метеоризмі й лихоманці, а також має легкі психотропні властивості — той, хто її покуштує, кілька годин не здатен говорити нічого, крім правди.

Пані в багряному платті випустила миску на землю.

— Трава лімбус? — вигукнула вона. — Невже ти посміла нагодувати мене лімбусом?

— Можна й так сказати, — задоволено зареготала стара. — А зараз розкажіть мені, пані Морваннеґ — якщо вас і справді так звуть — куди ж ви прямуєте у своїй прекрасній колісниці? І чому ви мені так нагадуєте одну давню знайому?.. Адже пані Семела ні про кого й ні про що не забуває.

— Я йду на пошуки зірки, — відповіла відьомська королева, — зірки, що впала десь у лісах по той бік гори Живіт. А знайшовши її, я візьму великий ніж і виріжу їй серце — поки вона ще жива і поки її серце належить тільки їй. Адже серце живої зірки — єдині дієві ліки від часу й від старості. Сестри з нетерпінням чекають на моє повернення.

Пані Семела свиснула, охопивши себе за боки кістлявими пальцями і розгойдуючись туди-сюди.

— Серце зірки, кажете? Хе-хе! Воно мені стане в пригоді! Я з’їм шматочок, щоб повернути собі молодість — моє волосся з сивого знову перетвориться на золоте, груди підтягнуться і наллються — знову стануть пружними й високими. А решту серця я відвезу на Великий Ярмарок біля Стіни! Хе-хе!

— Ти цього не зробиш, — тихо прошепотіла гостя.

— Чому ж? Адже ви моя гостя, дорогенька. Ви присягнулися. І їжі моєї покуштували. Згідно законів нашого сестринства, ви не можете мені нашкодити.

— В мене є безліч способів нашкодити тобі, Відстійна Сел. Передусім хочу нагадати, що той, хто покуштував трави лімбус, протягом кількох годин говорить тільки правду. Ідемо далі… — у її словах почувся далекий гуркіт грому, і навіть ліс принишк, ніби кожне дерево, кожен листочок уважно дослухалися до відьминих слів. — Ось що я скажу: ти викрала знання, на яке не заслужила, але користі тобі від цього не буде аніяковісінької. Ти не бачитимеш цієї зірки, не чутимеш її, не зможеш до неї доторкнутися, покуштувати, знайти або вбити її. Навіть якщо хтось інший виріже її серце і піднесе тобі, ти не зрозумієш і ніколи не здогадаєшся, що тримала в руках. Ось мої слова. Відтепер вони — істина. Також знай: я присягнулася клятвою сестринства, що не завдам тобі шкоди. Якби не це, за твою витівку я вже давно перетворила б тебе на чорного таргана, повідривала б тобі усі лапки, одна за одною, і покинула б на видному місці птахам на поталу.

Від жаху очі пані Семели мало не вилізли з орбіт. Вона витріщилася на гостю крізь вогонь багаття і запитала:

— Хто ти?

— Востаннє ти бачила мене тоді, — відповіла пані в багряному, — коли ми з сестрами правили у Карнадині — перш ніж Карнадин загинув.

— Присягнешся? Ви всі мали вже давно померти!

— Ходили чутки, що Лілім давно мертві — але, як сама бачиш, це брехня. Білка ще не знайшла той жолудь, з котрого виросте дуб, з котрого зроблять колиску тому, хто має нас вбити.

Поки вона говорила, у вогнищі спалахували і згасали срібні язички.

— Значить, це таки ти. І твоя юність повернулася до тебе, — зітхнула пані Семела. — Але ж і я невдовзі помолодшаю!

Пані в багряному платті встала, підняла свою миску і вкинула у багаття.

— Ніколи ти не помолодшаєш, — сказала вона. — Ти мене чула? Щойно я піду, ти забудеш, що мене бачила. Ти забудеш усе, що тут відбулося, навіть моє прокляття, хоча воно дражнитиме й мучитиме тебе, наче біль у давно відрізаній кінцівці. В майбутньому стався до гостей з більшою повагою.

Дерев’яна миска спалахнула. З неї вилетів височенний язик полум’я, що торкнувся листя дуба високо над багаттям. Пані Семела виштовхнула палицею обвуглену миску з вогню і загасила її, затоптавши у високій траві.

— Якого біса я вкинула миску у багаття? — вигукнула вона. — Та ще й ножа! Ой лишенько, один з найкращих ножів обгорів і вже ні на що не годиться! Що я собі думала?

Відповіді не було. Десь далеко на дорозі чувся тихий стукіт копит — здається, цапиних. Пані Семела потрусила головою, мовби бажаючи струсити пил і павутиння.

— Старію — і нічого з цим не вдієш, — пробурмотіла вона, звертаючись до барвистої пташки, що сиділа на жердині біля місця кучера. Пташка, до речі, за всім спостерігала і нічого не забула. Вона збентежено завовтузилася на жердині.

Трохи повагавшись, на світло багаття з темряви вибігла білка. Вона підібрала з землі жолудь, трохи потримала його у передніх лапках, мов людина, що склала руки у молитві. А потім пострибала геть, щоб заховати жолудь у землю і забути про нього.

Скейз-Ебб — маленьке портове містечко, збудоване на гранітній скелі. Це місто дрібних крамарів, теслів і парусних майстрів. Старі моряки — хтось без пальця, хтось без руки, хтось без ноги — повідкривали тут пивниці, де цілими днями сидять такі ж моряки. Усі вони, як і в молодості, заплітають волосся — точніше, його залишки — у довгі коси, хоча щетина на підборіддях давно посивіла. Повій у Скейз-Ебб немає — принаймні ніхто з тамтешніх жінок себе такою не вважає. Але якщо добряче порозпитувати, чимало з них призналися б у тому, що мають далеко не одного чоловіка. Один, мовляв, з такого-то корабля, навідується раз на півроку, інший приїжджає у відпустку що дев’ять місяців…

Загалом уся ця математика працює добре, і всі залишаються задоволені. Трапляються часом непорозуміння — хтось повертається до дружини, коли інший чоловік ще не встиг відплисти. В таких випадках заведено влаштовувати бійки, а того, хто зазнає поразки, радо обслужать у пивниці. Моряки не заперечують — їм приємно думати, що хоч хтось помітить і заплаче, якщо одного дня вони не повернуться з плавання. Дружини ж виправдовують себе думкою, що й чоловіки їм не до кінця вірні: справжнім їхнім коханням, їхньою дружиною й матір’ю завжди буде море. А коли прийде час, море подбає і про їхні тіла — вибілить кістки і впокоїть серед коралів, перлин і слонової кістки.

Саме до Скейз-Ебб одного разу й прибув Праймус, лорд Штормгольда, весь зодягнений в чорне, з кошлатою бородою, густою й міцною, як лелече гніздо під ринвою. Він приїхав у кареті, запряженій четвіркою вороних коней, і зняв кімнату в корчмі «Сон моряка», що по вулиці Кривій.

Забаганки гостя здивували господаря: приїхавши з власною їжею і питвом, він тримав їх у дерев’яній скрині своєї кімнати. Скриню відмикав лише тоді, коли хотів щось узяти — яблуко, шматок сиру, або трохи перцевої настоянки — і знову замикав. Він займав верхню кімнату у високій башті на скелі, що свого часу неабияк допомагала контрабандистам.

Він підкупив з десяток вуличних хлопчаків, щоб ті відразу доповідали йому про будь-якого незнайомця, що прибував до міста по воді чи по суші — особливо якщо це буде високий худорлявий брюнет з тонким голодним обличчям і байдужими очима.

— Праймус таки вчиться обережності, — сказав Секундус до решти мертвих братів.

— Ти ж знаєш, як кажуть, — підтримав його Квінтус тужливим мертвим голосом, подібним до плескоту далеких хвиль, що набігали на пісок, — хто втомився озиратися, чи немає за плечем Септімуса, тому набридло жити.

Щоранку Праймус балакав з капітанами кораблів, що стояли у гавані. Він щедро пригощав їх грогом, але сам з ними не пив і не їв. Пополудні лорд ішов оглядати кораблі в доках.

Незабаром по Скейз-Ебб розповзлися чутки, з яких усі дізналися, в чому річ: бородатий джентльмен збирається сісти на корабель, що пливе на схід. З наступних чуток стали відомі додаткові подробиці: він попливе на борту «Серця мрії», судні пана Яна. Цей корабель, чорний з червоною палубою, був відомий дещо сумнівною репутацією (мається на увазі піратство у дальніх водах), і був готовий відплисти будь-якої миті.

— Милостивий пане! — звернувся до лорда Праймуса вуличний хлопчисько. — У місті чужоземець! Він зупинився у пані Петьєр. Худий, схожий на ворона; я бачив, як він у «Ревінні океану» пригощав усіх грогом. Каже, що він — моряк, і шукає собі роботи на кораблі.

Праймус погладив хлопчака по брудному волоссю і дав йому монету. А опісля повернувся до своїх приготувань, і пополудні було оголошено, що «Серце мрії» знімається з якоря через три дні.

Останнього дня перед відплиттям «Серця мрії» люди бачили, як конюх з вулиці Вардл купував у Праймуса чорну карету і коней. Після цього джентльмен пішов у гавань, дорогою роздаючи хлопчакам дрібні монети, увійшов до каюти на борту «Серця мрії» і суворо наказав у жодному разі не турбувати його, поки корабель не відпливе від порту щонайменше на тиждень шляху.

Того ж вечора зі здорованем-матросом, що відповідав на судні за такелаж, стався нещасний випадок. Напившись, він посковзнувся на бруківці вулиці Прибуткової і зламав стегно. Добре, що знайшлося, ким його замінити — тим самим моряком, з яким вони разом пили, і який попросив його просто на бруківці показати складну фігуру танцю хорнпайп. Новий моряк — високий, темний і схожий на ворона — тієї ж ночі відмітився у корабельних документах, а наступного дня, в густому ранковому тумані, піднявся на борт.

«Серце мрії» взяло курс на схід.

Старанно поголивши підборіддя, Праймус, лорд Штормгольда, сидів на вершині скелі і стежив, як відпливає корабель. Коли вітрила зникли за горизонтом, він повернувся на вулицю Вардл, з доплатою повернув конюхові гроші й негайно подався на захід у чорній кареті, запряженій четвіркою вороних коней.

Це рішення напрошувалося саме собою. Увесь ранок єдиноріг однохіддю йшов за ними, часом торкаючись плеча зірки своїм широким лобом. Рани на його роздертих боках, які ще вчора спливали червоною кров’ю у левових кігтях, тепер підсохли, потемніли і зарубцювалися.

Зірка кульгала і спотикалася, а Трістран йшов поряд; їхні зап’ястя були з’єднані холодним ланцюжком.

З одного боку, Трістранові здавалося, що сама думка осідлати єдинорога — це майже блюзнірство: врешті-решт, ця тварина не зобов’язана була дотримуватися стародавніх угод між Людиною і Конем. Погляд єдинорога був дикий, він був необ’їжджений, з небезпечною ходою. З іншого боку, Трістранові починало здаватися — хоча навряд чи він зміг би виразити це словами — що єдиноріг піклується про зірку і хоче їй допомогти. Хлопець звернувся до неї:

— Слухай, я пам’ятаю, що ти збиралася весь час псувати мої плани. Але якщо єдиноріг не проти, то може, він би тебе трохи підвіз?

Зірка промовчала.

— То як?

Вона знизала плечима.

Трістран обернувся до єдинорога і зазирнув у його глибокі темні очі.

— Ти мене розумієш? — запитав він. Той не відповів.

Хлопець сподівався, що єдиноріг кивне головою або ударить об землю копитом, як дресирований кінь, якого він бачив колись у дитинстві. Але тварина просто стояла і дивилися.

— Ти погодишся трохи понести юну леді? Будь ласка!

Єдиноріг знову нічого не сказав, не кивнув і не стукнув копитом, але підійшов до зірки і став на коліна біля її ніг.

Трістран допоміг дівчині піднятися єдинорогові на спину. Вона обома руками вхопилася за густу гриву й сіла боком, виставивши зламану ногу. Так вони проїхали кілька годин.

Трістран ішов поряд з єдинорогом, зачепивши свою сумку за милицю супутниці і перекинувши через плече. Хоч зірка їхала верхи, це не робило мандрівку легшою. Раніше хлопцеві доводилося йти поволі, підлаштовуючись під її шкутильгання; тепер, навпаки, треба було поспішати, щоб не відстати від єдинорога — відстань між ними не повинна була перевищити довжину ланцюга, бо інакше зірка могла впасти на землю. З Трістранового живота долинало бурчання. Хлопець тільки тепер розумів, наскільки сильно зголоднів; він ніби перетворився на суцільний голод, оточений тонкою оболонкою плоті, що мчить вперед із шаленою швидкістю…

Спіткнувшись, він зрозумів, що ось-ось впаде.

— Будь ласка, зупинись, — задихаючись, гукнув він.

Єдиноріг сповільнив крок і зупинився. Зірка подивилася на Трістрана, закотила очі й похитала головою.

— Тобі, мабуть, також варто вилізти на спину, — сказала вона. — Якщо єдиноріг тебе пустить, звісно. Бо ще знепритомнієш, впадеш і мене на землю потягнеш. І треба знайти тобі якоїсь їжі.

Трістран вдячно кивнув.

Єдиноріг, здавалося, нітрохи не заперечував і байдуже чекав, поки другий вершник видереться йому на спину. Але Трістранові ніяк не вдавалося це зробити, мовби він ліз на вертикальну стіну. Нарешті йому спало на думку підвести єдинорога до дерева, перекинутого чи то грозою, чи то лютим вітром, чи то роздратованим велетнем. Тримаючи в руках свою сумку і милицю зірки, хлопець заліз по корінню на товстий стовбур, а звідти — на спину єдинорогові.

— По той бік гори є село, — сказав Трістран. — Певно, там знайдеться щось поїсти.

Вільною рукою він погладив єдинорога. Величезний звір пішов вперед, і Трістран узяв зірку за талію, щоб не впасти. Його рука відчула ніжний шовк її плаття, а під ним — товстий ланцюг топаза, що висів в неї на поясі.

Їхати верхи на єдинорогові було незвично і навіть дивно — зовсім не так, як на свійському коні. Почекавши, поки Трістран з зіркою всядуться зручніше, він почав впевнено набирати швидкість.

Дерева проносилися повз них на шаленій швидкості. Зірка схилилася вперед, вчепившись єдинорогові у гриву; Трістран, від страху забувши навіть про голод, міцно тримався за тварину колінами і молився тільки про одне — щоб його не збило на землю якоюсь випадковою гілкою. Незабаром йому навіть почало подобатися. Їхати верхи на єдинорогові — якщо вже з’являється така можливість — надзвичайно весело й приємно.

Коли вони під’їхали до краю села, сонце вже сідало. На лугу, під дубом, єдиноріг раптом спинився і не ступав ні кроку далі. Трістран стрімко зісковзнув униз і опинився на траві. Він трохи вдарився сідницями, але зверху дивилася зірка, тож розтирати забите місце він не став.

— Ти теж зголодніла? — запитав хлопець. Зірка не відповіла.

— Слухай, — сказав він, — я такий голодний, що мало не помираю. Не знаю, чи ви, зірки, їсте. А якщо їсте — то не знаю, що саме. Але не хотілося б, щоб ти страждала від голоду.

Він запитливо глянув на неї. Зірка подивилася на нього зверху, зі спини єдинорога — спершу байдуже, але наступної миті її очі наповнилися слізьми. Вона підняла руку і змахнула сльози долонею, залишивши на щоці брудні смуги.

— Ми їмо темряву, — промовила вона, — а п’ємо світло. Тож я зовсім… зовсім не голодна. Мені самотньо, холодно і страшно… я в полоні… але я не голодна, ні.

— Не плач, — сказав Трістран. — Дивись, я зараз сходжу в село по їжу, а ти почекай на мене тут. Якщо тим часом хтось прийде, єдиноріг тебе захистить.

Він простягнув руки і обережно допоміг їй спішитися. Єдиноріг струснув гривою і пішов пастися.

Зірка насупилася.

— Почекати тут, кажеш? — запитала вона, показуючи ланцюжок на зап’ясті.

— Ой, — сказав Трістран. — Дай-но сюди руку.

Вона дала руку. Трістран трохи пововтузився коло ланцюжка, але зняти його не зміг. Посмикавши за ланцюжок біля свого зап’ястя, хлопець зрозумів, що і звідти він так просто не злізе.

— Схоже, — зітхнув він, — я тепер прив’язаний до тебе так само міцно, як ти до мене.

Зірка відкинула з лоба волосся, примружилася і важко зітхнула. Розплющивши очі, вона знову опанувала себе і сказала:

— Може, є якесь чарівне слово чи якийсь інший ключ?

— Я не знаю ніяких чарівних слів, — признався Трістран. Він знову посмикав за ланцюжок, що виблискував червоним і пурпуровим в останніх променях вечірнього сонця.

— Будь ласка! — сказав він.

Срібні ланки на мить розійшлися, і петля зісковзнула з його зап’ястя.

— Ну от, — сказав Трістран, подаючи зірці вільний кінець ланцюга, що тримав її у полоні. — Намагатимусь довго не затримуватися. А якщо до тебе вчепляться крихітні люди, що співають дурних пісеньок — заради Бога, не кидайся в них милицею. Вони її вкрадуть.

— Не буду, — пообіцяла зірка.

— Мені доведеться повірити тобі на слово, що ти поводитимешся гідно і не втечеш.

Дівчина торкнулася своєї ноги, закріпленої у шині.

— Бігати найближчим часом я точно не зможу, — в’їдливо сказала вона.

Трістран визнав це за переконливий аргумент.

До села залишалося півмилі. Цю відстань хлопець пройшов пішки. Корчми в селі не було, оскільки не було великої дороги і подорожніх. Але опасиста бабця, яка йому про це розповіла, запросила його до себе, пригостила мискою ячмінної каші й кухлем легкого пива. Трістран обміняв свою батистову хустинку на пляшку бузинової настоянки, кружальце сиру і жменю невідомих фруктів. М’які і ворсисті, як абрикоси, вони були фіолетові, як виноград, і пахли стиглими грушами. Крім того, старенька дала йому невеликий оберемок сіна для єдинорога.

Трістран поспішив на луг, де залишив своїх супутників, а поки йшов, скуштував один з дивних фруктів; той виявився соковитим, міцним і досить солодким. Трістранові подумалося, що варто буде пригостити ними зірку. Він сподівався, що вона погодиться і їй сподобається.

Спершу Трістран подумав, що помилився і заблукав. Але ні: у місячному світлі виднівся той самий дуб, під яким нещодавно сиділа зірка.

— Агов! — покликав Трістран. У кущах і на гілках дерев сяяли зелені й жовті вогники світляків. Ніхто не відповідав. Десь внизу Трістранового живота вхопило дивне неприємне відчуття.

— Агов! — гукнув він ще раз і замовк, бо відповідати було нікому.

Він кинув сіно на землю, вдарив по ньому ногою.

Трістран відчував, що зірка зараз перебуває на південний схід од нього, і рухається швидше, ніж він здатен іти. У небі яскраво світив місяць. Хлопець пішов у тому ж напрямку, почуваючись обманутим. Його переповнювали почуття провини, сорому і жалю. Не варто було віддавати їй ланцюг! Треба було прив’язати її до дерева. Або повести зірку з собою у село. Усі ці думки крутилися в Трістрановій голові, а у відповідь внутрішній голос переконував, що рано чи пізно він однак відв’язав би зірку, і вона однаково б утекла.

Міркуючи, чи пощастить ще хоч раз побачити зірку, і спотикаючись об коріння, він йшов все далі у ліс. Місячне світло поволі зникало за щільною завісою листя. Якийсь час Трістран ішов наосліп, у цілковитій темряві, аж нарешті приліг під дерево, підклавши під голову сумку. Він ще трохи пожалів себе, а тоді заснув.

На гірській дорозі, що йшла південним схилом гори Живіт, королева відьом натягнула поводи колісниці і зупинила цапів, принюхуючись до холодного повітря.

У холодному небі виблискували міріади зірок.

Червоні-пречервоні вуста відьми засяяли посмішкою — настільки щирою і щасливою, що в непідготованого глядача могла б кров у жилах застигнути.

— Оце так! — промовила вона. — Зірка сама йде до мене в руки.

Навколо урочисто загудів гірський вітер, мовби відповідаючи на її слова.

Уранці Праймус сидів біля згаслого багаття, увесь здригаючись від холоду під широкою чорною рясою. Один з вороних жеребців заіржав крізь сон і знову заспокоївся. Праймусові було холодно в обличчя — він шкодував за своєю густою бородою. Узявши палицю, він витяг з багаття глиняну грудку, і поплювавши на долоні, розбив глину навпіл. Зсередини приємно запахло м’ясом їжака, котрий повільно пікся у вугіллі, поки Праймус спав.

Лорд акуратно з’їв свій сніданок, обсмоктуючи тонкі кісточки їжака і випльовуючи залишки у багаття. Потім заїв м’ясо шматком твердого сиру і запив кислуватим білим вином.

Попоївши, він витер руки об рясу і поворожив на рунах — невеличких гранітних квадратиках — щоб дізнатися, де шукати топаз влади над гірськими містами і величезними маєтками Штормгольда. Руни випали, Праймус здивовано роздивився їх, підняв, потрусив у своїх довгих долонях і висипав ще раз. Він плюнув у багаття, і почулося тихе шкварчання. Лорд зібрав руни і зсипав у мішечок на поясі.

— Він віддаляється від мене, все далі і швидше, — промовив Праймус сам до себе.

Лорд помочився на вуглини. Тут, у глушині, могли водитися розбійники, хобгобліни і навіть страшніші істоти, тож лордові дуже не хотілося дати їм знати про свою присутність. Він запріг коней і сів на місце кучера. Карета повезла його через ліс до гірського хребта, що височів на заході.

Дівчина міцно трималася за шию єдинорога, що скакав через темний ліс.

Дерева не пропускали місячних променів, але єдиноріг випромінював бліде світло, немов місяць, а сама вершниця світилася ще яскравіше, мовби залишаючи за собою шлейф вогників. Здавалося, її світло то яскравішало, то згасало — вона мерехтіла, як маленька зірочка.