Зоряний вуйко

Сон

Вовк стояв край урвища. Під його ногами струмилося димочками з димарів село. Світилися вогники вікон. Дахи вкривав білий кошлатий сніг. Жовтий місяць відбивався у вовчих очах, а з ікластої пащі виривалася тоненька смужка пари. Ліворуч темнів чорний ліс. Вовк стояв і дивився на село під ногами.

— Бабо Муню! А це звідки?

Я завмер біля ліжка і уважно роздивлявся картину, що прикрашала стіну з вицвілими шпалерами, якраз над подушками.

— Та це ж, Вітюнчику, мені подарували. Хлопець у нас був один, калічений, з горбом, малював весь день. А як помер — куди матері дівати? — так пороздавала всі картини. Хай, каже, висять, хоч згадаєте коли мого Василя, — баба підійшла до мене і обхопила за плечі. — Вітюнчику, рибчику, я ж такая радая, що ти приїхав, я ж так тебе виглядала, так же ж чекала…

Чесно кажучи, мені просто не було чого робить. Мав канікули, мав батьків, що вже за перший місяць достатньо набридли, і не мав ніякого бажання працювати. Інститут, диплом, дуже туманні перспективи щодо роботи — кому зараз потрібні молоді спеціалісти на шию — та й удома постійні розмови про це, — все так мені остогидло, що я зібрав торбу і поїхав до баби Муні на Косу. Моя баба Муня живе в дуже доброму місці, просто серед Коси, а це означає, що по один бік за два кілометри — лиман, а по другий — море, по один бік — прісна вода, травичка, черепашки, по один бік — лящі, судаки, тараня, а по другий — бички, камбала, мідії. Щоправда, сам я рибалити не люблю, але від жодної смаженої рибки, чи, скажімо, юшки, не відмовлявся. Баба Муня мені зраділа — самі розумієте. Ну і я також. Давно її не бачив. А до того, відверто кажучи, крім пляжу та риби, мав ще деякі плани на тутешніх дівчат. З міста ж приїхав, не абищо.

Тепер я стояв у кімнаті, в якій планував провести найближчий тиждень, і роздивлявся картину над ліжком. Так, це було непогано намальовано, а для сільського каліки — то просто чудово. Певно, не такий простий був цей, з горбом.

— А чого, мені ндравиться, — сказала баба Муня.

Мені теж «ндравилось». Щось у цій картині було.

— Сідай, Вітюнчику, все вже на столі.

За обідом я відірвався на всю котушку. Молотив усе підряд і після здатен був тільки долізти до кімнати та впасти на м’які подушки. Вовк на картині так само уважно дивився на село під своїми ногами. Я підморгнув йому і сказав:

— Нічого, зараз трошки відпочину, а тоді — на пляж. Годиться?

Давно я не був у баби Муні і зараз жалкував за цим. Це ж прямо святе місце — ніхто не чіпляється з дурними розмовами: як далі жити, що тепер робити, де працювати, політика, путчі-мутчі. Ніхто не вчить жити. У баби Муні я відпочиваю душею.

— Вітюнчику! — розбудила вона мене, лагідно торсаючи за плече. — Вставай, ти ж іще на пляж хотів. А ось я тобі компотику приготувала, а хочеш — молочка.

Отак от. А ви кажете.

Я спочатку довго вагався, куди піти — до лиману чи до моря, але врешті вирішив — до моря. Хоч воно і трошки далі, але там більше шансів на приємну зустріч. І що ж, так воно і вийшло. Не встиг я пройти берегом і кілометра, як побачив її. Вона лежала на піску гола, як давньогрецька статуя, і засмагала під вечірнім уже сонцем.

Я зупинився роздивляючись. Дівчина була струнка, молода, приємна на вигляд — принаймні те, що можна було роздивитись, мені подобалося. Вона лежала горілиць, обличчя закрите книжкою, і, крім цієї книжки, нічого не прикривало її золотавої шкіри. Тут, на узбережжі, нікого нема, села далеко в глибині, цим і користуються відпочиваючі, але іноді втрачають пильність.

Надивившись досхочу на дівочі принади, я прокашлявся:

— Добрий день.

Вона зреагувала не зразу, спочатку відсунула з обличчя книгу, побачила мене, потім рука її автоматично сіпнулась у пошуках одежі, яку я завбачливо відсунув подалі, а потім дівчина рвучко перевернулася долілиць. Тепер я зміг роздивитися те, чого не бачив раніш. Теж добре.

Я обійшов дівчину, сів навпроти, встигнувши уважно вивчити й обличчя. Нічого, гарне. Рідко буває, щоб усе було як слід, але зараз, здається, трапився саме той випадок.

— Драстуйте, — сказав я.

Вона підвела голову і раптом засміялася дзвінким сміхом. Я теж посміхався.

— Як вас кличуть? Можна познайомитись?

— Можна, — відповіла вона, відсміявшись.

— Віктор, — сказав я з наголосом на останньому складі для понту.

— Христина, — відповіла вона. — А що, я так і буду лежати?

— Як хочете, — я знизав плечима.

— Ну ти артист, — вона перейшла на «ти», я не заперечував.

— А звідки ти приїхала?

- Із Свердловська.

— Ого! А українську звідки знаєш?

Вона посміхнулася:

— Треба ж вчити іноземні мови.

О, ще й жартує.

Так ми знайомились досить довго, і моя співрозмовниця вже трохи призвичаїлася до свого становища. Вона здавалася непоганою дівкою.

— То ти, виходить, Христя?

— Виходить. Мене баба так і кличе.

— Христю, — запропонував я, — а гайда купатися!

— Гайда, — погодилася вона. — Тільки відвернися, я купальника одягну.

— А чи варто? — я зробив просте обличчя. — Все, що треба, я вже бачив.

Вона зашарілася:

— Навіть більше, ніж треба. Відвертайся, кажу!

Довелося слухатись.

Потім ми купалися, і я спробував трошки помацати свою нову знайому. Вона не пручалася, але й до рук особливо не давалася. Христя знала свою справу. Я заводився все більше і більше.

— Підемо ввечері гуляти?

— А зараз що, ранок?

Так я нічого й не домігся.

— Де ми зустрінемось? — спитав я на прощання, коли довів дівчину до її хати.

Вона підморгнула мені:

— На пляжі. Тільки тепер я буду вартувати, — і засміялася.

Додому я повернувся задоволений і стомлений. Баба Муня вже чекала з вечерею на столі. З каструлі запаморочливо пахла юшка.

— Ну як, котику, погуляв?

У баби Муниної юшки головною частиною був льок. Для тих, хто не знає, пояснюю. Льок — це така дуже-дуже солона та гостра підливка з помідорів, що її додають до юшки кожен на свій смак. У мене смак добрий, льоку я ллю багато.

— Натомився, Вітюнчику?

Ой, натомився. Але тепер в мене були шанси приємно відпочити останній тиждень. Я балакав з бабою Мунею за батька, за матір доти, доки зійшли на небі зорі, а тоді пішов у ліжко. На стіні над подушками мене чекав вовк. Так само пильно дивлячись на село під ногами, він стояв на білому снігу і дихав. Цей горбатий художник, певно, знав свою справу. Може, й учився десь, бо де це бачено, щоб хлопець у селі сам малював олійними фарбами. Та ще й так малював. Принаймні картина звертала на себе увагу, вона чимось відрізнялася від усього, що я досі бачив.

Цікаво, а що зараз робить моя нова знайома?…

— Вітюнчику! Рибчику! Вставай.

Я розплющив очі. Ранок зазирав до кімнати, а коло ліжка стояла баба Муня.

— Сніданок на столі.

Я солодко потягнувся всіма м’язами.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, сонечко. Ну, що тобі наснилося на новому місці?

— Вовк, — сказав я і подивився на стіну над собою.

— Який вовк?

— Та отакий. Точно такий.

— Ну то нічого. Аби не собака. І аби не кусався.

Поснідав я зі смаком. На сніданок були вареники, баба їх з самого ранку наліпила.

— На пляж? — спитала баба Муня і додала: — Дивися, щоб не перегрівся, бо у Стефки Кривої синок перегрівся, до больниці поклали.

Настрій був чудовий. Щоправда, я трохи заспав, і коли дістався пляжу, сонце вже припікало по-справжньому. Христина вже була на місці. Вона і справді вартувала, тому, побачивши мене здалека, перевернулась долілиць і накрилася рушником.

— Привіт! — я присів поруч.

— Вітаю.

— Як ся маєш?

Вона посміхнулась:

— Файно.

— Гайда купатись!

— Зачекай, зараз купальника одягну.

Я знову стояв, відвернувшись, і чекав, доки вона впорається зі своїми бретелями.

— Не набридло? — спитав я.

— Що? — не зрозуміла Христина.

— Купальник.

— Пхе, — вона посміхнулася. — Та я його за місяць, вважай, другий раз одягаю.

І дійсно, засмага на дівочому тілі підтверджувала це.

Ми купалися до нестями. Я залицявся на повну котушку, весь час тиснувся до нової знайомої, чіплявся за бретелі, але вона трималася міцно. Єдине, на що врешті згодилась, — це зняти ліфчика, бо я весь час твердив, що в Європі їх уже давно не носять. На світ Божий вискочили засмаглі, задерикуваті дівочі перса. Христина трохи зашарілася.

— Отак краще, — я клацнув язиком, оцінюючи побачене. Від її рухів перса ледь тремтіли і дражнили мене цим своїм тремтінням.

Але більш ні на що її розкрутити не вдалося. Стояла ну просто як скеля.

— Давай після обіду на лиман! — запропонував я, коли ми, вдягнувшись уже, повертались до села. Христина погодилась.

Після обіду ми гуляли біля лиману. Ніде не зупиняючись, не лягаючи на пісок, ми йшли берегом — то заходячи у воду, то купаючись, то обсихаючи під гарячим ще сонцем, то ганяючи одне за одним так, що бризки летіли на всі боки і з кущів визирали сполохані сонні корови. Христина знову дражнила мене своїм розкішним тілом, але до рук не давалася.

— Диви на той берег! — казала вона мені. — Там місто. А ти туди допливеш?

— А як же! — хвалився я, хоча куди там — чотири кілометри, я стільки ніколи не плавав. Проте якби знаття, що за це буде винагорода…

— А там, — вказував я пальцем, — живуть мої батько з матір’ю.

— А мої у Свердловську. Мати вийшла заміж, і я сюди тільки до бабуні їжджу.

— Підем увечері гуляти? — спитав я.

— А я тобі ще не набридла? — вона хитро посміхалася.

— Гайда! — сказав я. — Я тобі такі місця покажу!

Вона наче якийсь час вагалася, а потім покрутила головою:

— Ні, я ввечері не можу.

— Чому? — не зрозумів я. — Гайда!

— Ні, — вона стояла на своєму. І я зрозумів, що це останнє слово.

Тьху ти.

Ми розлучилися, коли сонце своїм краєм торкалося води. Вдома на мене чекала баба Муня із смачною вечерею.

— Нагулявся, котику?

Нагулявся. Я повечеряв, наївшись від пуза, але так і не знищивши всього, що стояло на столі.

— Щось ти зовсім погано став їсти, — похитала головою баба.

Я тільки хихотнув у відповідь, бо сміятися сили не мав — шлунок був повен смаженої риби, ковбаси, фаршированого перцю, помідорів, огірків та торішнього вина, що я ним потрошку запивав вечерю. Так, з набитим пузом, я пішов відлежуватись під вовка, і вовк зустрів мене тим самим холодним вогником в очах. Він дивився на село — ні, не видивлявся там щось, а просто дивився, вивчав, а може, спостерігав. Мені здалося навіть, що він дивиться трохи зверхньо, і не тільки тому, що стоїть вище, а ще й тому, що розуміє значно більше, ніж ті, за освітленими вікнами.

Я підморгнув вовкові і вклався з книжкою. Книжка виявилась нецікавою, але я більше був зайнятий перетравлюванням вечері, тому від цього не страждав.

— Вітюнчику! — до кімнати увійшла баба Муня. — Все лежиш, ясеню? А то б пішов, сьогодні у клубі танці.

Танці? Цікаво. Я ж зовсім забув про танці. Дійсно, тут же є клуб. От куди треба було запрошувати Христину, а я… Тю на мене. Треба було її запросити на танці, і вона б погодилась. У мені знову прокинувся ентузіазм. А що коли зараз піти її запросити, га? Дівчата рідко коли відмовляються потанцювати. Я підхопився і став одягати сорочку.

Цвіркуни на вулиці торохкотіли, як заведені. Сяяв місяць, а з моря віяло свіжим духом. Хата Христининої баби зустріла мене пітьмою та повною мовчанкою. Дарма я кричав та стукав, тільки собаку налякав. Певно, сплять, вирішив я і почалапав до клубу, слушно розміркувавши, що все одно треба розвідати, як там і що. А може, й щось інше відломиться, всяке буває. Я орієнтувався за звуком — у степу чутно далеко, та й апаратура в клубі була неслабка. Може, не дуже якісна, але її низькочастотне «бум-ца» було чути по всьому узбережжю. Чомусь знову згадався вовк на картині. Цікаво, а чому той горбатий намалював його коло лісу? Тут, здається, лісу далеко немає, та й урвищ… Може, він щось таке бачив колись?

Клуб містився у старезному величезному будинку. Що тут було колись — один Бог святий знає. Але зараз звідси гриміло та блимало різними кольорами.

Я зайшов у великі двері, приєднуючись до складного ритму сільської гулянки. І не встиг дійти до середини зали, як побачив її. Христина танцювала з міцним парубком, обійнявшись і схиливши голівку на плече. Я зупинився. Отак-так. Так от чому вона відмовлялася від зустрічей!

Хлопець був чорнявий, підстрижений за модою сторічної давності — спереду дуже коротко, ззаду — довгі пасма. Ну, звісно, мода ця сюди щойно дійшла. Мені той кавалер не здався приязним. Звичайний бик. І що вона в ньому знайшла? У мене всередині потрошку закипало. Тобто вона погребувала мною заради… І вдягнений він… ну що ти візьмеш з колгоспу? Е ні, так не піде.

— Ту-у на-айт… — заволали колонки, звіщуючи про кінець танку.

Кавалери і дами лускали насіння. Та Христина, здається, не помітила, що музики вже немає, вона так само притискалася до свого бугая.

Це вже занадто. Я на таке не згоден. Дочекавшись, поки завиє наступна пісня, я дійшов до танцюючих і поклав руку парубкові на плече.

— Ти дозволиш?

Моя ввічливість справила потрібне враження. Він розгубився. А я тим часом вийняв з його рук розгублену Христину і, міцно тримаючи за стан, повів по колу. Дівчина дивилась то мені в очі, то на свого кавалера.

— Віктор?

— Ні, — сказав я. — Віктор лишився на пляжі чекати, поки ти завтра прийдеш, — і подивився з докором.

Вона опустила очі.

Деякий час ми танцювали мовчки. Краєм ока я спостерігав за залою. Христинин парубок спочатку стояв серед кола, певно, отямлюючись, але потім шморгнув носом і рушив у куток. Там до нього приєднався ще один, теж пострижений під мавпу.

— Вікто-ор, — сказала Христина.

Але тут музика скінчилася. Двоє хлопців наближалося до нас. Христина виструнчилась, немов розриваючи мої обійми, але я міцно тримав її за стан. Другий хлопець був меншим, рудим, і вуха в нього стирчали, наче в чебурашки.

— Вийдемо? — тихо запропонував Христинин кавалер, і жили на його шиї набрякли.

Я подивився на нього як міг зверхньо. Христина вирвалася з моїх рук. Я кинув на неї полум’яний погляд і недобре посміхнувся.

— Вийдемо? — перепитав парубок.

Я мовчки рушив до виходу, лишаючи обох супротивників позаду і таким чином отримуючи моральну перевагу. Ми спинилися під зорями. З дверей виглядали цікаві. «Зараз буде лякати», — подумав я. Але додумати до кінця не встиг, бо парубок без жодних слів затопив мені в пику. Від несподіванки я мало не впав, спробував відповісти, але тут мене з іншого боку дістав рудий. Я відчув на губах солоний присмак крові. Вони надто швидко почали. Я влучив кавалерові в око, жили на його шиї знов набрякли, і тут рудий вмочив мені ногою під дих. Я захлинувся, а вони взялися за мене вдвох. Я не встигав підніматися з землі, як знову опинявся на ній, щоразу надовше. Здається, я влучив у них всього кілька разів, а вони… вони били мене як хотіли. Я щоразу зводився і бачив перед собою жили на шиї одного та мавпячі вуха другого, і щоразу вони мене вирубали. Це тривало б довго, якби в якусь мить не почувся тонкий голос: «Петрику, не треба!» На полі бою з’явилася нова дійова особа. Я підвів голову. «Петрику!» — Христина стояла перед своїм кавалером і тримала його за руки.

— Хм, — посміхнувся він. — Досить?

— Досить, Петрику, — сказала вона, зазираючи йому в очі.

Рудий підійшов до мене, огидно вишкірився і раптом копнув щосили носаком мені в обличчя.

— От тепер досить, — почув я крізь шум у голові.

Вони пішли. Усі. Не знаю, скільки я лежав на землі, але, здається, недовго, бо коли отямився, музика в клубі ще грала. Я сів і відплювався. Тіло нило, озиваючись на кожен рух, у голові шуміло. Перед моїми очима набрякла жилами шия «Петрика». «Петрик», от як вона його зве. Зуби, здається, були цілі. Всередині кипіла лють. Значить, «Петрику».

З носа по верхній губі точилася юшка. Ні, в такому вигляді з’являтись перед баби Мунині очі не можна. Я потрошку дістався лиманського берега, і там, підвиваючи від болю, помився, щоби змити з себе бруд і кров. Тіло від води свербіло і горіло, вказуючи найдрібніші подряпини. «Петрику». Добре.

Я сяк-так витерся власною сорочкою і вдягнувся. Треба було вертатись додому. Як побитому собаці. А «Петрику» гуляти з нею… Я зціпив зуби. Так.

Не пам’ятаю, як опинився біля бабиної хати, як обережно, щоб не розбудити бабу Муню, прокрався до своєї кімнати і там упав на ліжко під картину з вовком. Біля серця кипіло. Я роздягнувся, накрився ковдрою та заплющив очі. Переді мною з’явилася жилава бугаяча шия «Петрика» й огидна руда пика другого, з мавпячими вухами. Я заснув.

Вночі у мене знову пішла носом кров. Зранку я побачив на подушці червоні плями й відчув солоний смак у горлі. Чорт. Я зазирнув у люстро. Все обличчя було перемазане кров’ю, навіть зуби. Тільки під самим носом нічого не було, то, певно, витер об подушку. Слава Богу, баба Муня пішла до корови, і я зміг спокійно помитися, почистити зуби, прополоскати горло, щоб позбутися цього паскудного присмаку крові, солодкого і пряного. Тіло боліло й пекло. Під очима набрякли синці, на щелепі червоніла здоровезна подряпина, ребра не давали дихнути. Я повернувся до кімнати. Зі стіни на мене дивився вовк. Він так само стояв край урвища над селом, і з пащі його виривалася смужка пари. Я зупинився і раптом зрозумів, що такого незвичного було в цій картині. Так. Правильно. Просто вона написана з точки зору вовка.

— Боже! Лишенько! Що це з тобою?!

Баба Муня повернулася від корови. Почалися скрикування, сплескування, схлипування та причитання.

— Вітюнчику, рибчику! Що це з тобою, га?!!

Я спробував відмахнутись, але був посаджений на ліжко, обмацаний з усіх боків, опитаний та пожалітий.

— Хто ж це, га?

— Та!

— Ой, іроди, падлюки ж такі, що ж наробили!

Від зеленки я відбився. Ще бракувало зеленим ходити, як у дитячому садку.

Баба Муня ще довго обурювалась та ззивала у свідки всіх святих, але зрештою справа дійшла до сніданку. Я їв курку, запиваючи холодним молоком, а баба дивилася на мене та мурмотіла щось, сплескуючи час від часу в долоні.

— Ой, Вітюнчику, а знаєш, у Григорашів сина вовки загризли.

Я спочатку не зрозумів, але потім щось наче кольнуло під серце.

— Як це? — спитав я.

— Отак. Петра Григораша, може, знаєш?

Я тільки мовчки покрутив головою та закусив губу.

— Вчора з танців повертався, так вовки напали, і звідки ж взялися. У нас, наче, не водяться. Сьогодні зранку знайшли — горло перегризене. Жах дивитися.

Я відчув, як у мене на губах з’явився солоний присмак. Щелепи автоматично плюскали куряче м’ясо. Баба ще щось казала, але я не чув.

— Сам? — спитав я.

— Що?

— Він сам був?

— Так. То ж він якраз Петренчихи Христинку провів, відпочиває тут, і додому вже не дійшов. За селом його… Зараз скора помощ приїде, та хіба ж треба вже. Його знайшли — вже холодний був.

Я зірвався з місця:

— Де?

— Хто де?

— Ну, цей…

Баба Муня теж підвелася:

— Та тут, за посадкою якраз…

Молоко лишилося недопитим.

Коли я виходив з подвір’я, то побачив у дорожній пилюці кілька чітких великих відбитків. То було схоже на сліди великого собаки. Я прискорив ходу.

Його якраз несли на ношах до машини швидкої допомоги. Так, це був він — та сама зачіска, спереду коротша, ззаду довша, те саме обличчя. Тільки на місці жилавої шиї зараз червоніла велика рана, вся у присохлій вже крові. І одяг, той самий, що вчора, був залитий кров’ю геть. Певно, артерію розірвали.

Лікар та водій обережно поставили ноші до машини. Я підійшов ближче і зазирнув покійному в обличчя. До горла підступив солоний присмак. В рисах померлого читався жах. Я підвів голову. Біля паркану стояла бліда Христина. Поряд — рудий з мавпячими вухами. Рум’янцем він теж не вирізнявся. Плакали батьки.

Я відійшов убік і сплюнув, щоб позбутися гидкого присмаку в роті. Поруч стояли цікаві.

- І звідки воно в нас взялося? Зроду такого не було, щоб вовк…

— Було-було. Років п’ять, тільки не у нас, а в Прогноях.

— Та де Прогної, а де ми!

— Ой, біда-біда…

Дивитися на Христину мені не хотілося. «Швидка допомога» загарчала та поїхала, забравши з собою батьків та тіло загиблого. Люди почали розходитись, перемовляючись. Пішов і я, не обертаючись, дивлячись під ноги та не думаючи ні про що.

Вдома з-за хвіртки визирала баба Муня:

— Забрали?

— Забрали, — сказав я.

— Що ж це діється, га?

Останнє запитання було суто риторичним.

Я пройшов до своєї кімнати і спинився біля ліжка. На картині стояв вовк і дивився на село у себе під ногами. Я мовчки переводив очі з нього на своє ліжко і назад.

— Знаєш, Вітюнчику, — баба Муня нечутно з’явилася за моєю спиною. — А кажуть, що художник цей, горбатий, і сам вовком був. Кажуть, що він перекидався вночі на вовка… — вона помовчала трошки і зітхнула. — Отак не віриш, не віриш, і ось тобі.

І тут раптом мені здалося, що кров на моїй подушці… Я знову відчув у горлі солоний присмак, перед очима виникло огидне обличчя рудого…

— Ні, це моя кров, — сказав я раптом.

— Що? — не зрозуміла баба Муня.

Але я не відповів.

Ні, це моя кров. Моя.

Я похапцем збирав речі і пхав їх до своєї сумки.