Зоряний вуйко

Битий шлях

Кулі розходилися віялом понад землею і креслили сіру завісу виходу ретельним пунктиром.

— Взень-взень, — невдахи чіплялися за камені печери, а інші, щасливіші, вилітали назовні, ген за обрій чи прямо до неба, в масну пику Місяця — хай нарікає на себе, коли вже зустрівся на дорозі.

Парубок біля кулемета червонів обличчям від вогняних спалахів і зосередженості, а кулі летіли з печери, розчищаючи шлях:

— Взз! Взз! Геть усі! Чумаки йдуть!

Чумаки сиділи поруч з кулеметом, і гільзи збивали фонтанчики пилу біля ніг отамана. А печера здригалася від доторку необережних куль і озивалась довгою луною:

— Га-а! Га-а! Йдуть! Йду-у-у-у-уть!

Отаман розважливо підвівся і неспіхом підійшов до кулеметника.

— Ану посунься.

Парубок подивився на нього знизу і перевернувся набік. Чумак приліг поруч, поплював на долоні і взявся за теплі ручки кулемета.

— Так-так-так, — сказав кулемет.

— Давайте, хлопці. З Богом, — голос отамана, звичайно, не міг перекрити пострілів, але хлопці почули, завовтузились і почали підводитись.

— З Богом — з Богом — з Бо — з Богом, — зашелестіли їхні голоси. І пішли, тулячись попід стіни, як один мацаті, у сірих куфайках, невирізненні на тлі ночі і каміння.

А кулі дзижчали поруч, і парубок в глибині з повагою дивився услід чумакам. На межі печери перший зупинився, махнув рукою.

— Давай!

Отаман гойднув кулеметом ліворуч-вгору, і в щілину між чергами проскочив один. І ще раз ліворуч-вгору — другий, третій, а за останнім, для порядку пострілявши, отаман підвівся (і зразу тихо-тихо стало в печері), обтрусився, підхопив торбину, стусонув розчервонілі ребра кулемета:

— Бувай, хлопче. Забирай своє залізо, — і пішов, затуляючи собою вихід, а потім зменшуючись, доки не розчинився в сірих сутінках зовні.

Парубок біля кулемета супроводив його довгим поглядом, потім підвівся, по-дорослому плюнув і обережно, щоб не попектись, покотив, гримлячи по камінцях, свою зброю — вглиб, в печеру, додому.

— Сіль! Егей! Сі-і-іль! — Семен летів вперед, автомат бив його по боках, але хлопець цього не відчував. Сіль була всюди — і в повітрі, і в долонях, і в швидко набігаючій слині, а головне — на землі, аж до обрію білими купами лежала вона, справжнісінька, біла, солона до нетями. Сіль злітала бризками з-під чобіт, як звичайнісінький пісок, вона грала всіма барвами в місячному світлі, вона була в кожному подиху, і навіть під плямами рідкої, брудної травички теж була сіль. Сіль!

— Еге-ге-гей! — Семен впав обличчям просто в солоний пагорб, схопив його руками, ротом, відчув болісну гіркоту на губах, і груди його припали до пекучих, щільно одна до одної зліплених крупинок. «Ге-е-е-ей! Чуєте, ви всі? В мене сі-і-іль!» Він всім мав сказати: і небу, і зорям, і пташині, що кружляла біля Місяця — ось вона, сіль. Він до неї прийшов, і вона тепер його.

Семен знесилено перевернувся горілиць і заплющив очі. Інші чумаки теж не могли втриматися, й кожен відповідно до своєї вдачі виявляв цю радість: Іван, як і Семен, впав просто на землю і святкував удвох із собою велике свято, Гриць пересипав сіль з долоні на долоню і все не міг надивитись на це біле чудо, а дядько Кіндрат сидів з відсутнім обличчям і ніжно рукою гладив і пестив біле безмежжя, як пестять дитину чи тварину.

Отаман дивився на них з посмішкою, як на забавки хлоп’ят — адже ж ними вони й були зараз, ці кремезні хлопці і поважні дядьки. Всі вони, крім Семена, вже ходили в дорогу, але все ж таки кожного разу не могли опанувати себе тут, на солі.

А навкруги ніч, і не скоро ще вбивче Сонце вишкірить свої промені, тому можна перепочити.

Першим отямився Гриць, подивився на отамана, посміхнувся трохи ніяково і підвівся з колін. Останнім — Семен. Йому навіть довелося нагадувати про наявність цього світу кілька разів, доки він зметикував, що до чого, сів і, кліпаючи трохи божевільними очима, взявся завантажувати свої бесаги.

Бесаги були добрі, на півсотні кілограмів. Семен сам їх пошив — усі пальці поколов, лямку довелося тричі прошивати, щоб не стерлася — але тепер був озброєний як годиться. Тонка біла тканина, міцна, як брезент, — він знайшов її у старому льоху, ще хлопцем лазячи потайки наверх, — бозна скільки пролежала в землі і хоч би десь підгнила. Чим вона тільки не була потім в дитячих забавах, і от тепер у вигляді бесагів приймала в себе справжні скарби: грудочку до грудочки, шматочки солоного щастя.

Семен брав сіль жменями і обережно, щоб не просипати (дурість, звичайно) переносив до торби. А потім розкривав долоні, і швидкі крупинки, чіпляючи одна одну, летіли наввипередки униз, утворюючи на дні горбочок усе більший і більший, поки він не виріс величеньким і не закрився білою тканиною, сховався, зав’язався щільно, щоб не загубити дорогою ні грама.

Семен з жалем подивився — от якби все це можна було забрати, а так — ну що ті п’ятдесят кіло. Але правильно люди кажуть: хто в дорогу раз ходив, уже не покине. Він ще сюди прийде, і ще, і ще. Сіль ця нікуди від нього не подінеться.

Решта вже завантажились і з цікавістю спостерігали за Семеном — як він і що. Діло молоде, кожному приємно повчити, підказати, щоб не набирав багато, і байку розповісти, як кум від куми борошно ніс. Але на диво, хлопець не жадував і не метушився. Дядько Кіндрат перезирнувся з отаманом, схвально мугикнув і засунув до рота суху стеблину.

— Ну що, хлопці, завантажились? — це, звісно, до Семена, бо всі інші вже давно сиділи на набитих торбах.

Хлопець обернувся до отамана, затягуючи останню мотузку, угукнув та ствердно хитнув головою.

— Добре. Тоді баритись не будемо — ніч довга, а день довший, — всі потроху почали підводитись, а отаман продовжував: — Добре, хлопці, як дійшли, а як вертатися — Бог знає.

І потім, поки чумаки допомагали один одному закинути вантаж на плечі і приладнати зброю, а Семен все не міг зважити, як же тепер зручніше нести автомата, доки збиралися, всі чомусь мовчали, тільки дядько Кіндрат щось мугикав під ніс і стукав лівим чоботом по землі. А тоді отаман оглянув всіх уважно, подивився на Місяць, щось прошепотів самими губами і вклонився на всі боки:

— Спасибі за сіль!

— Спасибі за сіль! Спасибі… — і собі вклонилися чумаки, а Семен ще відмітив, як легко, навіть не спираючись на зброю, згинався отаман. А був він не молоденький, і на плечах мав, як і всі, півсотні кіл.

Обернулися та пішли під зорями. Гриць попереду — дозорний, Семен за Іваном, всередині, отаман — позаду, як годиться. Дядько Кіндрат шкандибав передостаннім, а в зубах тримав ту саму стеблину, суху й солону. Автомати гойдалися в такт ході, а Місяць, білий, як сіль, дивився згори.

- Іване, а, Іване! А що ти з грошима робитимеш?

Іван озирнувся через плече і посміхнувся на один бік:

— Спалю.

Але Семен розмовляв більше з собою і тому не почув глузування.

— А я собі автомата нового справлю і чоботи. І взагалі, не вік же злидарювати — от зберу грошей, до ближніх печер переберемося, заживемо. Може, й оженюся, — важкі бесаги тягли плечі, тому краще було більше розмовляти. Звичайно, про щось приємне. А крім того, дійшовши в один бік, Семен вважав себе коли не рівним — а чому, власне, «коли не»? — рівним, майже зовсім рівним серед цього досвідченого товариства. Зрозуміло, він молодий, зрозуміло, має слухатися поки що. Але чим гірший він за Гриця? Нічим. Якби той не був таким здоровим, то взагалі його б ніхто не взяв. А Іван? Ну, Іван розумний, сказати вміє, як треба, але чи розумніший він за нього, Семена? Навряд чи. І носа дере, і ноги в нього криві — он як іде набакир.

Дядьки вже старі — скільки вони ще ходитимуть, то й залишається він один. А що? Справді, буде водити, не гірше за дядька Левка, от побачите.

- Іване, а Іване! А чом ти не жонатий ще, наче гроші маєш?

Іван обернувся і навіть відкрив рота, щоб відповісти, але тут Гриць спереду озвався застережливо:

— Увага!

І Семен мало обличчям не влетів у Іванового заплічника — так несподівано той зупинився.

— Чорт!

Дядько Кіндрат позаду загримів автоматом, Іван взявся за свого, а дядько Левко обігнав їх і підійшов до Гриця. Тоді тільки Семен зметикував, що треба й собі озброїтись, і потяг автоматний ремінь з плеча. Всі сторожко озирались. Спереду про щось радилися, але як Семен не вдивлявся в обрій, він так нічого й не помітив. Біс його зна, що Грицю приверзлося.

Але все ж таки щось там було, бо далі завернули ліворуч і пішли без дороги навпростець.

Семен розпитувати якось не наважився — всі мовчать, може, так і треба. Дядько Левко залишився попереду разом з Грицем, тепер ззаду підпирав один дядько Кіндрат. Він щось собі мугикав під носа — чи то пісню співав, чи то молився.

— Диви, свиня ходила! — Іван вказав на землю трохи праворуч. Там, в пилюці, чітко вирізнявся відбиток ратиці — роздвоєний зі шкребками пазурів — як це вони їх не стирають? — і завбільшки з долоню.

— Ого!

— Та це ще маленька, а от яку я був підстрелив, пам’ятаєте, дядьку Кіндрате?

Дядько ззаду обізвався рипуче-скептично:

— Ти його слухай більше. Там порося було, і те мало ногу йому не від’їло, доки забив.

— Та то ви переплутали, — Іван підморгнув Семенові через плече. — Сміються дядько. А я тобі кажу, свиня була з Гриця на зріст, не брешу, м’яса стільки! Жалко, що їсти не можна.

Семен згадував, як його в дитинстві лякали, щоб на верх не ходив — свині з’їдять. Вкрадуть та з’їдять. І як він одного разу на верху здибав таки підсвинка, добре хоч не свиню, як злякався, видряпався на гілку, а той пройшов мимо, не помітив, слава Богу. Семен нікому про це не казав, але й досі пам’ятав хижі свинячі очі й пазурі, що шкребли землю на кожному кроці, здавалося, аж іскри викресували. Тому зараз він тільки кивнув головою і про всяк випадок перевірив автомата на боці.

— Ви, свинодави, відстаєте. Ворушіться, давайте, — голос дядька Кіндрата підштовхнув у спину. Іван з Семеном прискорили ходу, і торби їхні застрибали на спинах. Ет, чорт, забалакались.

А потім настала черга Івану йти попереду, і Гриць став у середині. З Грицем розмовляти — марна справа. Семен тупав, впершись поглядом у широченну спину в сірій куфайці. Оце так спина! Правду говорили дядько Кіндрат — Грицю голови не потрібно, у нього плечі є. Точно.

Плечі гойдались попереду, цілком затуляючи обрій, і тому Семен навіть не помітив, як потрапили на берег якогось лиману чи ставку. Він тільки побачив під ногами вологе, озирнувся — а навкруги вже, немов море, осока. Як їх сюди занесло — чи з дороги збочили, чи так треба, хіба розбереш? Дядько Левко йшов десь попереду, ніби нічого не сталося, дядько Кіндрат ззаду мугикав щось — біс їх знає. Кажуть, що деякі отамани навмисне плутають, щоб решту з дороги збити. Може, й правда.

Гриць сунув, як ваговоз, залишаючи після себе зім’яту осоку — по його слідах можна було йти не боячись. Спереду стукали по деревині — лякали гадюк. І Семен подумав, що насправді, тут, в осоці, їх, мабуть, до чорта — затишок, вода каламутна, і Сонце не дістане. А тоді почав уважніше дивитись під ноги, бо гадюк він боявся. Тим більше, що дядько Кіндрат казали: «Гадюки там, хлопче, здорові — жах, мабуть, із Гриця завтовшки».

Раптом Семен засміявся, бо зараз же згадав, що Іван свиню вбив теж розміром «із Гриця». І що це вони все на Гриця міряють?

— Ти чого? — на його сміх обернувся і сам вимірювальний засіб.

— Та нічого, — відповів Семен. — А ти не знаєш, де це ми йдемо?

— А… То дядько Левко знають, — Гриць трохи уповільнив ходу, тоді подумав і додав: — Мабуть, додому.

— Мабуть, — охоче згодився Семен.

Ну що ж, Гриць — він Гриць і є. Іде, наче не відчуває півста кілограмів за спиною. А в Семена, між іншим, плечі вже почали нагадувати про необхідність відпочинку, і він, то підсовуючи пальці під лямки, то витягуючи їх, вже з легкою заздрістю дивився на залізну спину попереду. Пре собі, і нічого йому не робиться.

Незабаром вийшли з осоки і зробили коротенький привал. Семен сів на землю прямо де стояв. Хай їм біс, тим бесагам.

— Хе-хе. Що, заморився? — поруч з’явився дядько Кіндрат. — А знаєш, як кум від куми борошно ніс?

Завівся таки, старий мимря. Семен намагався не звертати уваги на дядькові балачки і весь зосередився на відпочинку. «Тепер плечі важніють, важніють і тягнуться до землі». Як у школі колись вчили. Але плечі і без того важніли, а у вухах триндів скрипучий голос: «А тоді зупинився, і каже: що ж кума мені стільки борошна насипала. Від щирого серця… Хе-хе…»

— У дорогу! Рушаймо, хлопці, скоро світанок.

Тепер Семена поставлено до авангарду, дано до рук палицю — «якщо зайдемо в траву, лякатимеш гадюк». І гайда.

Ішли вздовж берега, по червоній глині. Зліва, за пагорбом, відчувався подих води. Дядько Левко дав орієнтир — високу тополю на обрії, а сам повернувся в кінець. Семен уважно роздивлявся навкруги, намагаючись одночасно триматись орієнтира — це не так просто, як ви гадаєте, але він не схибить, він ще не в таких ситуаціях бував. Уже потроху світлішало, очі починали гірше бачити, і тонку рисочку тополі дуже просто було загубити… Але не Семену. Зір у нього, як у кішки.

Так і йшов хлопець попереду, про себе відмічаючи особливості краєвиду. Спереду, трохи ліворуч, височіла якась вежа. Він давно її запримітив і все гадав — що воно таке, але невеликий досвід не міг підказати відповіді. Товста, висока, пофарбована білим, вежа була майже по курсу, і Семен вирішив, що коли вони йтимуть поблизу, треба буде роздивитись.

Невдовзі вийшли на горбок, і попереду відкрилось стародавнє місто — руїни, розкреслені вулицями. І серед них єдина ціла споруда — біла вежа, та сама. Ззаду наздоганяв дядько Левко.

— Так, слухай, Семене, — він оцінююче дивився в очі. — Ти цеє… давай, вулицями йди… В руїни не заходь. Бо там таке може бути… Зрозумів?

Семен кивнув. Що він, маленький?

— Не заблукаєш?

— А чого тут блукати, — чомусь хрипко відказав Семен і прокашлявся. — Розберемось.

— Ну добре. Давай, пильнуй, а то тут і верхні можуть бути, — дядько Левко ще раз уважно глянув Семенові в очі, потім поплескав по плечу і відстав.

Верхні? Цікаво було б подивитись. Семен ще ніколи не бачив верхніх — з ближніх околиць селища їх давно вибили, а настільки далеко від дому він ще не заходив. Кажуть, що верхні людей їдять, а як дуже зголодніють — один одного починають їсти.

А втім, чумаки вже крокували містом, намагаючись триматись подалі від руїн. Довелося трохи змінити напрям — вулиці йшли під кутом. Семен краєм ока роздивлявся уламки стін, парканів, понівечені дахи. Тут колись жили люди. Ходили кімнатами, подвір’ям. І меблі у них стояли. І вікна у них були. Семен подумав, що, мабуть, вікна вдень доводилось закривати — бо Сонце ж. А вночі, мабуть, їх відчиняли і дихали свіжим повітрям. Дуже зручно. Жаль, що вдома, в печерах, вікон нема.

— Тах-та-да-да-дах! — черга прошила повітря, і тиша луснула, як горіх.

Семен розгублено озирнувся, нічого не побачив і тут таки полетів уперед від поштовху в спину. Просто як стовп, обличчям в пилюку. В останній момент він все-таки встиг виставити вперед руки, і тут його наздогнала власна сіль за спиною. Всіма своїми кілограмами вона вдарила по розслабленому вже хребту. Щось голосно хруснуло. Семен зойкнув від болю і повалився мішком.

— Ой!

А поруч стріляли, кулі вищали над вухом. «Треба допомагати хлопцям відбиватися», подумав Семен і став вибиратись з-під важких бесагів, перевернувся на бік, потягнувся за зброєю і тут побачив, що все закінчилося. Підводився з землі Іван, напевно, це він штовхнув, коли почалося. Трохи далі, розкинувши ноги, все ще лежав Гриць і дивився в провулок напроти. Ззаду, відсапуючись, підводились дядьки. Наче нікого не поранено.

Семен став навколішки, в хребті щось знову хруснуло, але ноги ворушилися як слід. Руки теж. Здається, живий.

Він трохи забарився, перевіряючи цілість своїх кінцівок, і тому опинився в ар’єргарді. А Іван вже занурився в провулок, звідки стріляли, і за ним поспішали дядьки з Грицем. Семен почимчикував за ними.

Тим часом Іван зупинився в глибині, біля каміння. Решта наздогнали його і, утворивши навкруги купку, зацікавлено щось роздивлялися. Семен підбіг і собі побачив те, що привернуло увагу чумаків.

Під уламками муру лежав верхній. Справжнісінький верхній. Він лежав на боці, відкинувши руку з потрощеним кулями автоматом, і рука ця була щільно вкрита дрібнесенькими пухирчиками, ледь прозорими, що виблискували в місячному світлі, наче луска. А взагалі верхній був майже як людина, якби не оця луска на шкірі. Тільки кремезний — мабуть, кремезніший за Гриця. Щось звіряче було в його приземкуватій коротконогій статурі. І навіть лежачи на землі, він викликав повагу й острах.

Іван нахилився над мерцем, та раптом скрикнув, схопився руками за голову і почав падати. Ніхто ще не встиг нічого зрозуміти, а Гриць вже стріляв кудись углиб подвір’я, лише кам’яні бризки летіли зі стін.

— Та-та-та-та-та!

Дядько Левко підхопив Івана, посадив його поруч з верхнім на землю, прихилив до муру. А Гриць так само раптово, як почав, скінчив стріляти і повільно пішов углиб, уважно вдивляючись та сторожко тримаючи автомата.

— Не спи, дозорний, — дядько Кіндрат боляче стусонув Семена під бік, — давай за Грицем.

Семен зніяковів, але з готовністю кивнув і побіг уперед, стягуючи з плеча зброю. І як він сам не здогадався?

Наздогнав Гриця вже біля понівеченої по стрілами стіни, і разом вони зазирнули через низьке підвіконня.

Там, вся засипана цегляним кришивом, лежала жінка. Семен одразу зрозумів, що це жінка, хоч жіночого в її фігурі не було нічого, якщо не зважати на пласкі, не досить розвинуті груди. Міцний торс, короткі ноги, якісь нелюдські, кремезні і одночасно гнучкі руки і луска на шкірі — дрібненькі такі пухирчики.

— Верхня, — сказав Гриць і перестрибнув через підвіконня.

Зброї у жінки не було. Тільки на поясі висів великий мисливський ніж з різьбленою ручкою. Гриць уважно роздивився навкруги, а потім заходився знімати піхви з паска забитої.

— Мій, — сказав він, вистрибуючи назовні і демонструючи свою здобич — справді добрий ніж.

Семен не заперечував.

Біля муру дядько Левко перев’язував голову Іванові. Той уже прийшов до тями, але очі дивились ще в різні боки. Дядько Кіндрат витяг з рук убитого понівечений автомат, спорожнив магазин.

— Ну що там?

— Верхня, — відповів Гриць. — Осьо, — показав він свій трофей.

— Еге, — сказав дядько, висипаючи набої до кишені. — Це вона каменем, суча дочка. За чоловіка.

Дядько Левко відірвав край ряднини, якою замотував Івана, сховав у кишеню і спитав:

- Іти зможеш?

— Зможу, — Іван почав підводитись, тримаючись за стінку, постояв, похитуючись, помацав пов’язку. — І як це вона так влучила?

— Та вони, бісові діти, б’ються, дай Боже, — дядько Кіндрат взявся за Іванового заплічника і гукнув: — Семене, давай палицю!

— Яку? — не зрозумів той.

— Мені байдуже. Як інших не маєш, свою давай.

Гриць коротко хихотнув, а Семен почервонів і очима почав шукати навкруги.

Тьху ти. Він же ніс якусь, щоб гадюк лякати. Мабуть, десь там, на вулиці загубив.

Семен вискочив з провулка — точно, лежить в пилюці, де впала. Міцна. Витримає.

Іванову торбу надягли на палицю і навантажили Гриця з Семеном. Дядько Кіндрат допомагав пораненому. Отаман йшов попереду. Але за квартал він зупинився, подивився на блідого Івана, на решту чумаків і сказав:

— Ні, так не піде. Давайте, хлопці, зупинятись. Он, Івасеві відпочити потрібно, та й іншим не завадить. Білу башту бачили? От там і переднюємо.

— А якщо там є хтось? — не втримався Семен.

Дядько Левко глянув іронічно:

— Ну тоді попрохаємо, щоб посунулись. Гайда! — він обернувся і пішов у провулок.

Висока біла вежа стояла серед двору сама-самісінька. Вона була абсолютно круглою, а на даху виднілися залишки якихось металевих конструкцій і щось на зразок скляного ліхтаря, тільки великого і в залізному панцирі. Вежа досить-таки добре збереглась, і це було особливо дивним на тлі майже вщент розвалених будівель поряд. І висока — аж під небо.

Семен ще ніколи не бачив таких високих споруд, та й решта чумаків, мабуть, теж, бо всі здивовано перезиралися, а дядько Кіндрат спитав тихо:

- І нащо ж це вона така?

Поставили Іванову торбу, отаман покликав Гриця.

— А ну, роздивись, що там, — і виставив уперед автомата.

Семен наслідував його приклад, а Гриць, як був навантажений, підійшов до приземкуватих оббитих залізом дверей і обережно потягнув їх на себе. Семен пильно вдивлявся у відкриту пройму, визначивши для себе, що коли щось — стрілятиме перший, проте проявити свою пильність цього разу не вдалося. Гриць без жодних ускладнень зайшов досередини і за кілька хвилин з’явився цілком задоволений результатами розвідки.

— Усе гаразд. Ідіть сюди.

Іванового заплічника підхопили Семен з отаманом, і всі рушили до башти.

За дверима, зблизька не такими вже й приземкуватими, виявилась простора кімната, яку посередині прикрашали залізні сходи вгору. По сходах голосно бігала луна, в кімнаті було порожньо.

Дядько Левко оглянув все це, примружився, а потім махнув рукою і скинув свою торбу:

— Таборимося. Нехай вже господарі вибачають.

Усі з полегшенням розвантажились. Іван, доплентавшись до кутка, зразу ліг та заплющив очі, тому решта перейшли на шепіт. Тихенько розклали речі попід стіни, повсідались зручно, але довелося Семену ще трохи пововтузитись, прилаштовуючи до дверей товстенну деревину, на зразок штаби.

Коли нарешті двері було замкнено, і Сонце лишилося за ними, щоб довгі години в безсилій злості атакувати залізо й камінь міських руїн. Нарешті можна було роззутися. Семен з насолодою скинув черевики, розмотав онучі і заворушив пальцями. От як повернеться він, як продасть сіль, зразу ж купить собі такі м’які легенькі пантофельки, що в них нога наче боса, а ці лишить тільки для походів. Так він собі установив. А потім ще матусі нову сукню. А потім…

Тим часом Гриць, надибавши за сходами чималеньку купу дрів, заходився розпалювати багаття — просто посеред кімнати. Сухе віття легко зайнялося, і за хвилину полум’я горіло, як у плиті, випльовуючи з димом дрібненькі іскорки аж під високу стелю, а може, й кудись далі.

Смажили м’ясо. Воно лишилося з косулі, яку вполювали вчора. Семен вдома не кожного дня бачив м’ясо, але зараз волів би краще поспати, як ото Іван. Той вже вмостив попід голову складену куфайку і давав такого міцного хропака, що назавтра можна було очікувати на повне одужання.

Раптом отаман, котрий сидів у кутку, покликав до себе Гриця, а багаття перейшло до рук дядька Кіндрата. Семен, щоб не заснути, заходився допомагати куховару, а Гриць, за наказом старшого озброївшись автоматом, посунув сходами вгору. Дядько Кіндрат схвально мугикнув. Справді, варто було перевірити, що там. М’ясо тихенько шкварчало на вогні, розповсюджуючи навкруги свої небесні пахощі, а дядько густо натирав сіллю та настромлював на палички все нові й нові шматки.

Зверху щось тихенько запищало, потім почулася голосна лайка, і по гримлячих сходинках спустився Гриць, несучі в оберемку щось живе й верескуче. Всі кинули свої справи і з подивом слідкували за тим, як хлопець дійшов до середини кімнати, розпустив руки, і жива купка випала з них та, верескнувши на повний голос, розділилась надвоє. Дві маленькі істоти розповзались в різні боки, пищачи в унісон.

Гриць гучно зітхнув:

— Ось. Більше нікого нема.

Отаман посміхнувся кутками губів:

— Нащо ти їх приніс? Наче маємо, що їсти.

Семенові стало трохи моторошно.

Тим часом істоти припинили пищати і, як за командою, полізли в найдальший куток. Семен уважно придивився до них — верхненята! Он як заблищала у світлі багаття луска на шкірі. Точно. Двоє малесеньких верхненят.

Гриць з огидою витер руки:

— Вони на третьому поверсі, під самим дахом сиділи. Спочатку зраділи — гадали, батьки повернулися, а потім як заверещать.

Отаман ще раз недобре посміхнувся:

— Нащо ж ти їх приніс?

Але Гриць не відповів.

Допомагаючи збирати на стіл, Семен намагався не дивитись на отамана і верхненят, але помітив, що малі збилися щільною купкою біля Іванових ніг і навіть не визирали звідти.

Врешті взялися до їжі. Дядько Кіндрат заявив, що сон для Івана — найкращі ліки, тому вечеряли вчотирьох. Перші ж шматки м’яса збудили у всіх такий апетит, що хвилин зо двадцять можна було почути тільки цмокання та урчання зголоднілих шлунків. Потім пролунали чотири задоволених віддихи, а трохи згодом чумаки відвалилися і неспіхом почали колупатися в зубах та відхекуватись.

Семен подивився в куток, де сховалися верхненята. Ті сиділи тихо, як миші, тільки оченятами блищали. Дядько Кіндрат глянув спідлоба і завважив:

— Виходить, ми у верхніх в гостях. А я гадав, звідки дрова?

Гриць обсмоктав пальці і запитав похмуро:

— Що ж вони, ці… дітей кинули?

— Еге. Тільки батьків їхніх нам зараз не вистачало, — відгукнувся отаман, а потім, трохи подумавши, додав: — А! Мабуть, це тих двох цуценята, що ми їх там…

Тут Семенові знову стало якось недобре. Він чомусь ніколи не уявляв собі, що у верхніх можуть бути діти, точніше, уявляв, але якось не пов’язував одне з одним — що оці малята є дітьми тих двох, що вбито на околиці.

З-поза Іванових ніг дивились нерухомо чотири уважних ока, наче розуміли, що мова про них. А дядько Кіндрат раптом нахилився до прогораючого багаття і зняв з палички три невеличкі шматки м’яса. Потім, відламавши четвертину коржа і промурмотівши щось на зразок «Нехай поїдять, бідолахи», попрямував до верхненят. Маленькі очки зразу ж поховалися, і почувся зляканий писк.

Семен озирнувся на чумаків — Гриць зосереджено колупався в носі, а отаман відкинувся до стіни і заплющився.

Дядько Кіндрат тим часом дійшов уже до самого кутка, але верхненята забилися якнайдальше і тільки тремтіли та попискували у відповідь на його запрошення:

— Та поїжте, що ви лякаєтесь? Он, м’ясо яке, — він доторкнувся до найближчої ніжки, але за мить та сховалася, і брудна купка затремтіла та запищала ще дужче.

— Не хочуть. От бісові діти, — дядько Кіндрат гірко похитав головою. — Ну що ти будеш робити?

— А ти цей… поклади. Як захочуть — з’їдять, — Гриць, виявляється, не так вже й байдуже спостерігав за подіями.

Дядько Кіндрат ще раз нахилився, торкнувся рукою маленької спинки, але та затремтіла дрібно, і він вимушений був здатися. М’ясо та корж лягли на підлогу, а дядько Кіндрат повернувся до багаття.

Ситна вечеря важко ворушилася у шлунку. Ласкава дрімота все частіше розтягувала роти в довгих позіханнях. Семен пововтузився, влаштовуючись якнайзручніше. Він не хотів засинати. Надто вже кортіло подивитись, чи з’їдять верхненята м’ясо. Та з часом це бажання все більше відступало на другий план. Врешті Семен вирішив, що нікуди вони не подінуться, і заплющив очі.

Сни в цей час, мабуть, не гуляли ще по землі. Чи просто до башти не завітали. Так чи інакше, але спав Семен без сновидінь і прокинувся від тихого шурхоту. Він зразу згадав, де знаходиться. Отам, біля ніг, має лежати Гриць, а отам, під вікном — дядько Кіндрат з отаманом. Семен розкрив очі. Цікаво, скільки ж він спав?

Посеред кімнати копирсалися верхненята. Від їхньої заляканості не лишилося й сліду, мабуть, тому, що чумаки спали. Більше верхненя було зайняте тим, що завзято відбирало у меншого Грицевого капелюха. Вони, певно, давно так гралися, бо вигляд капелюх мав жалюгідний — весь у сажі від багаття, мокрий та брудний. Семен повернув голову, щоб зручніше було дивитись, та верхненята відчули цей рух, кинули іграшку й сторожко озирнулися. Довелося принишкнути і деякий час удавати сплячого.

Упевнившись, що все спокійно, верхненята знову взялися до забави, і Семен знову обережно відкрив очі. Дітлахи поралися один біля одного, кумедно вимахуючи руками. Виявилось, що більше верхненя — дівчинка. Щось в її обличчі та рухах було невловимо кокетливе, жіноче. А менший був хлопчиком. Виблискуючи хитрими оченятами, він з таким захватом відбирав іграшку в сестри, що вона врешті мусила поступитися і з заздрістю дивилась, як той засовує багатостраждального капелюха до рота, всім виглядом своїм висловлюючи страшний захват. Аж ногами сукав.

Семен зирнув по кімнаті. Виявилось, що дядько Кіндрат теж не спить, а дуже уважно спостерігає за малими. Зустрівши погляд Семена, старий підніс вказівного пальця до рота:

— Тсс!

Тим часом капелюха вже було кинуто і знайдено більш цікаві іграшки — недогорілі дрова в багатті. Вимазуючи себе й одне одного, дітлахи лагодили з них якусь складну споруду, неодмінно пробуючи все на смак. Найцікавішим було те, що вони робили це в цілковитій тиші. Семен уявив, скільки галасу було б зараз від людських дітей, і здивувався.

Але тут верхненята подали голос, бо прокинувся Іван. Він зітхнув тяжко, рвучко сів і тільки тоді відкрив очі. Верхненята полохливо підхопилися, побачивши у своєму кутку людину, і запищали з розпачу.

— А це що таке? — Іван здивовано закліпав очима. Від дверей почулася голосна лайка Гриця.

— Ти ба! — Іван протер очі й позіхнув. — Дядьку Кіндрате, ви що, дитячий садок відкрили?

Дядько Кіндрат, не відповідаючи, підвівся і, схопивши в оберемок, переніс верхненят в єдиний вільний куток, де тільки-но лежав сам. Малі злякано причаїлися.

— Як твоя голівонька, козаче? — подав голос дядько Левко. Чумаки поволі прокидалися. Іван обережно покрутив головою:

— Поки не рухаєш, загалом добре, — він підвівся повільно, але досить впевнено. — А що це дядько верхненят виховують?

Дядько Кіндрат, який не звик бути об’єктом глузувань, мовчки всівся біля свого заплічника. Отаман хитро посміхнувся:

— Та то він старий вже став. Хоче верхненят приручити, щоб вони за нього чумакували. А він тоді тільки сидітиме та сіллю торгуватиме.

— А з нами поділитесь, дядьку Кіндрате? Товариші все ж таки, — Іван підморгнув дядьку Левку змовницьки.

«Так йому й треба, — подумав Семен. — А то патякає завжди, не відчепишся».

Зі сходу Сонця минуло годин, мабуть, з вісім. Що там коїлося на вулиці, подивитись, звісно, було не можна, але відчуття часу, яке дуже рідко підводило чумаків, говорило, що скоро вечір. Ще кілька годин перепочити, і в дорогу. До дому ще он як далеко.

Гриць знову приніс дрова — варили куліш. До речі придалися залишки м’яса і, звичайно, ціла жменя солі. Чумаки були багатшими за всіх багатіїв.

— Ой, добрий буде куліш! — дядько Кіндрат помішував ложкою в казанку. — Чумацька їжа. Ти пам’ятаєш, Левку, Непийводу? Ото лицар був! Кіло солі міг з’їсти. Отак бере жменями — і до рота. Сам бачив.

Семен недовірливо посміхнувся. Хіба ж таке буває? А дядько Кіндрат вів далі, анітрохи не зважаючи на його посмішку та веселі очі отамана.

— Та й взагалі, хлопці були тоді, я вам скажу… А Гриць, пам’ятаєш? Той, що з Хмеликом ходив. Ото був козак… А тепер, — дядько скептично скривився.

— Не той тепер Гриць пішов, — філософськи зауважив Іван. — Наш Гриць — то хіба Гриць? От тоді був Гриць — всім Грицям Гриць…

Семен пирснув. Дядько Кіндрат з презирством обдивився всіх:

— Йолопи ви. Один дурість скаже, а всі регочуть. Ну чого б я ото гиготів, га?… Та вам же до тих хлопців, як до солі рачки… А Гриць той, якщо хочете знати, напівверхній був. Мати в нього наша була, а батько — верхній. То він в матір удався.

Тут вже і Гриць не витримав:

— Ти цеє… дядьку, слухай… ти бреши, та не забріхуйся, — він обурено стукнув кулаком по підлозі. — Де ж це бачено, щоб таке… щоб люди з верхніми… Ти давай, не бреши.

Дядько Кіндрат аж підхопився:

— Хто? Я брешу? Та коли я з цими хлопцями ходив, твій батько ще цицьку ссав. Я брешу! — він обурено вимахнув рукою, упустив ложку в казан і поліз її діставати, обпікаючи пальці. — Та ти знаєш, що верхні — то ті самі люди. Тільки як Сонце образилось, люди під землю пішли, а вони зверху залишилися… Брешу… Молодий ще… Ф-фу, — він таки витяг ложку і почав обсмоктувати то обпечені пальці, а то вимазане в крупі руків’я.

— Е-е-е, дядьку, ви нам трохи залишіть, — схопився жартома Іван.

А Гриць від останніх слів дядька Кіндрата аж закипів:

— То що, ті цуценята, виходить, як людські діти?

Всі, немов за командою, обернулися до цуценят. Ті боязко визирали зі свого кутка. Ну зовсім тобі як звичайні дітлахи, бо луски при мерехтінні багаття видно не було, а тільки очі — великі та сині.

— Тьху ти, — Гриць розлючено підвівся, перейшов до дверей, сів там і ображено замовк.

Дядько Кіндрат відчув себе на коні:

— От бачите, образився. Бо дурний. А розумну людину послухати не хоче, — він знову взявся мішати куліш. — То я вам скажу, що раніше верхні від людей майже не відрізнялися. А луска у них від Сонця з’явилася. От погуляй під Сонцем, і в тебе виросте. Хе. Уявляєте — Гриць із лускою.

Знову бреше старий. Ото вже людина. Його аби слухали, а він що хочете вигадає. Семен крадькома подивився на малих. Ті без загальної уваги почувалися значно краще і потихеньку засвоювали нові території. Хлопчик підступився до дядькового заплічника, а дівчинка, хоч трохи і висунулася з кутка, але далі йти не наважилася. Вони кумедно так рухались, ці малі: пролізуть трохи рачки, а потім лягають на пузо, відпочинуть і знову повзуть.

За дурними балачками трохи не пригоріла їжа. Дядько Кіндрат, зсунувши на пальці край рукава, зняв казан з вогню.

— Агов, Грицю! — загукав він. — Іди-но кашу їсти.

Гриць не відповів, але все-таки прийшов і похмуро всівся разом зі всіма біля казанка. Куліш виглядав смачно — що не кажи, а дядько куховарив знаменито. Взялися до страви. Їли повільно, без поспіху, відкладаючи у шлунках запаси на довгу ніч подорожі. Така ж некваплива та чинна точилася розмова.

Семен орудував ложкою, намагаючись не поспішати. Он як дядько Левко — спочатку погортає кашу сюди-туди, потім набере трохи, ложку об край витре, і тільки потім до рота — обережно губами кашу знімає, а потім ложку обсмокче так смачно-смачно і знов кашу гортає.

Дядько Кіндрат відібрав кавалок пшона окремо. Ніхто не заперечив, а Івась навіть додав шматок м’яса. Нехай поїдять.

Верхненята вже досить впевнено повзали у своєму кутку, щось там порпалися і не звертали на чумаків жодної уваги. Проте коли підійшов дядько Кіндрат, вони злякано витріщилися і пригорнулися одне до одного.

— Ну що ж ви боїтеся? Хіба ж я такий страшний? — дядько Кіндрат сів і простягнув ложку з кулішем. — Он яка добра кашка. Їжте!

Діти торкнутися їжі не наважувались.

— То вони ваших вусів лякаються, — зауважив ззаду Іван.

— Та ти хоч помовч вже, — дядько Кіндрат чомусь знов розлютився. — Базікати ви всі майстри… — але побачивши, що діти злякались його голосу, вмить змінив тон: — Утю-тю-тю, яка смачна каша…

Ну чистий тобі дідусь біля онуків!

Тільки онуки не признали такого дідуся і перелякано полізли в куток.

— Тьху ти, — дядько Кіндрат підвівся, потім щось подумав і, знайшовши відносно чисте місце, вигріб куліш просто на підлогу.

Верхненята розібралися з їжею самі. Тільки-но дядько відійшов, вони виповзли і за хвилину вже взялися до справи, руками вихоплюючи м’ясо і жмені розвареної крупи. Невідомо, скільки вони того кулішу з’їли, а скільки порозмазували по обличчях, але з підлоги підібрали майже все.

Чумаки зацікавлено спостерігали за цією картиною, тільки Іван раптом відхилився назад і, заплющивши очі, сперся на стіну.

Дядько Кіндрат замріяно сказав:

— А от якби справді їх приручити? Диви, які розумні. Вони ж і вранці можуть ходити, і ввечері…

Семен нахилився до Івана:

— Що, голова?

Той тільки очима кліпнув. Ну що ж, доведеться, мабуть, і сьогодні його сіль тягнути. Добре хоч не самого Івана.

— …А вони зі своїми хіба спільної мови не знайдуть? — дядько Кіндрат все ще вигадував щасливе майбутнє.

— Та тихше ти, — раптом обізвався отаман, — бачиш, людині погано.

Дядько Кіндрат збився:

— Та що я? Я ж нічого. Нехай відпочиває. Я ж хіба заважаю? — і зразу перейшов на два тони нижче, розповідаючи, що коли молодий був, то до села дісталися мандрівники з півночі і розповідали, що там теж люди є. Там високі гори з печерами, а в них багато людей, мало не вдесятеро більше, як у нас…

Семен слухав неуважно. Він дядькових казок наслухався ще коли туди йшли.

— А Горобець, добрий козак був, це старого Горобця небіж. Пам’ятаєш Горобця, Левку? Так він каже…

Отаман не відповідав, Гриць все ще був не в настрої, і старий, що лишився без публіки, поступово замовк. Так вони й сиділи в цілковитій мовчанці — чи думали про щось, чи їжу перетравлювали, дрімаючи потихеньку. А Сонце надворі вже схилялося до обрію, в безсилій люті шмагаючи променями землю.

Іван пройшовся кімнатою, позіхнув, покрутив головою.

— Ну і як?

— Та нічого, жити можна. Ет, чорт, не щастить, так не щастить, — він ще покрутив головою, прислухаючись до своїх почуттів, і вилаявся.

Дядько Кіндрат заспівав собі під носа:

— Добре вам, дядьку, сміятися, як не вам перепало, — образився Іван.

— А мені перепасти не може, я заговорений.

— Жінка сказала, що як вб’ють, то додому не пустить, — дядько Левко приєднався до загальної розмови.

— Це точно, — продовжував сміятися дядько Кіндрат, — пам’ятаю, колись мене зачепило, молодий був, дурний, так вона…

— Гуп-гуп-гуп! — залізні двері загули під ударами. Чумаки враз підхопилися.

— Так, вскочили, — мало не із задоволенням підвів підсумок дядько Кіндрат.

Знадвору почулися голоси.

— Хазяїв шукають, — сказав отаман. — Стерво!

— Може, відсидимось? — Іван запитально подивився на нього.

— А як же, відсидишся ти. Зараз… Ану, Гриць, відгукнися їм.

Гриць підійшов до вікна і почав одсовувати крайні камінці.

— Казав я, що не треба затримуватись тут, — проскрипів ззаду дядько Кіндрат, хоча Семен не міг пригадати, щоб він колись таке казав.

На бурчання ніхто не зреагував. Гриць просунув у зроблений отвір автомата і дав коротку чергу.

— …ах-ах-ах!

Луна застрибала баштою і злилася з криками іззовні. Зразу ж їй відгукнулися автомати знадвору, і кулі задзьобали багатостраждальні двері.

— Не подобається, — отаман зловісно ошкірився. — Грицю, скільки їх там?

— На одного менше, — задоволено відповів той.

— А всього?

— Небагато. Штук шість-сім. Сховались.

— Зрозуміло, — отаман підійшов до вікна, одсунув Гриця. — Ану дай я.

Він обережно визирнув надвір.

— Наволоч, ні чорта не видно.

Семен не відчував нічого — ні розгубленості, ні навіть цікавості. Він просто очікувально дивився на дядька Левка. Той зараз просто пояснить їм, що робити, і все буде добре. А поки що задумався, бо він головний.

Отаман окинув поглядом товаришів:

— Так, хлопці, справа кепська. Верхніх небагато, але нам багато і не треба, щоб постріляли. Де вони — не видно, — дядькові слова луною відбивались від стін і губилися десь нагорі. — Тому зробимо так: зараз до вікон стають Гриць із Семеном і уважно… — він на мить зупинився, подивившись на Семена, — уважно дивляться. Як сунеться хто — стріляти. Набої берегти. Решті відпочивати. Коли трохи смеркне, будемо вибиратися.

Семен зайняв позицію біля вікна, довелося розібрати шмат кладки, аби утворилася бійниця. Надворі вже були сутінки, але світло ще різало та шпигало землю і змішувало всі контури в єдине блискуче тло. Очі зразу запекли та засльозилися. Як це верхні таке витримують, і не повилазить їм?

Проте згодом чи то стемніло, чи просто звик — сльози пропали, і сірі руїни стали набувати чітких обрисів. Власне, сусідні будівлі не доходили до стін вежі метрів на п’ятнадцять, і ця відкрита зона заспокоювала Семена. Думки закружляли у нього в голові, штовхаючи одна одну і забігаючи наперед. Чому отаман не погодився відсидітися, зробити вигляд, що тут нікого нема? Напевно, через те, що верхні знайшли своїх вбитих і прийшли з’ясовувати. Тоді ховатися — безнадійна справа. А як звідси вибиратися? Вони ж оточили навкруги і просто постріляють чумаків, як дичину. Тут навіть штурмувати не треба — не вічно ж ми в башті сидітимемо. А що коли двері підірвуть? Семен з розповідей знав, що верхні спроможні і на таке — дикі-дикі, а розуміють. Їм же до дверей дістатися, як чхнути. Не можна же з двох вікон тримати під обстрілом всю башту вкругову. А що ж тоді робити?

Тут Семену здалося, що хтось заворушився в завалі, і автомат неначе сам собою розвернувся туди. Добре. Увага і пильність. Хай тільки сунуться — скуштують чумацької кулі. У завалі більше не сіпались — чи то приверзлося, все ж таки ще день.

Але все-таки, як звідси втекти? Отаман щось собі думає, а що тут можна думати? А якщо вони за допомогою побіжать? Хоча навіщо їм допомога — ми тут у пастці і нікуди не дінемось.

Раптом щось знизу смикнуло за штани. Семен автоматично дриґнув ногою і обернувся. А обернувшись, мало не засміявся вголос.

Біля ніг сиділо верхненя і зосереджено ловило руками Семенові штани. І вигляд у нього при цьому був такий серйозний, наче робило воно найголовнішу справу в житті. Семен ще трохи посунув ногу. Штани вирвались у верхненяти, воно розгублено вимахнуло руками, а потім підвело на хлопця свої великі очі. Семен посміхнувся й підморгнув. Верхненя у відповідь кліпнуло, але зразу же знітилось, розвернулось і порачкувало геть, тупотячи колінками по підлозі. В кутку чекала стурбована сестричка. «От бісові діти», — подумав Семен чомусь словами дядька Кіндрата, краєм ока кинув по кімнаті і повернувся до вартування.

Гриць так само стояв біля вікна і спостерігав за найнебезпечнішим напрямком. Дядько Кіндрат сидів, як завжди мугикаючи собі під ніс. Іван лежав, удаючи цілковитий спокій, але очі в нього збуджено блищали, а рука сама собою шарпала пасок автомата. Отамана видно не було.

Семен ще раз стурбовано озирнувся — і дійсно, немає. Де ж він міг подітися? Не на вулицю ж?

Але тут зверху почувся скрип, шарудіння, і над Семеновою головою, відповідаючи на всі питання, з’явилися отаманові чоботи. Ось де він був. Цікаво знати, для чого…

— Бах-ах-ах-ах! — обізвався Гриців автомат.

— Заворушились? — запитав згори отаман.

Гриць уважно роздивлявся результати пострілу:

— Падло! Промазав!

І тут Семенового автомата з такою силою потягли за ствола ззовні, що той мало не вилетів через дірку разом зі своїм власником.

— Ой, — сказав Семен від несподіванки і вчепився в зброю обома руками. Знадвору тягли зі звірячою впертістю. Семена врятувало тільки те, що автомат зачепився магазином за кладку і завмер в нестійкій рівновазі. Але кладка вже починала тріскатись і посуватись під нелюдським напором. Розгледіти ворога в амбразуру Семен не міг, певно, той був прямо під вікном і тягнув як скажений. Хлопець уперся в стіну ліктем і спробував смикнути на себе. Марна справа. Він шморгнув носом і ще раз напружився. Дарма.

Двобій цей тривав у цілковитій тиші, якщо не враховувати перший зойк, який потонув у луні від Грицевої черги. Семен, розгубившись, навіть не кликав на допомогу і тепер просто всією вагою висів на зброї. Врешті він розлютився, зібрався з силами і щодуж смикнув на себе бідолашну зброю. Це не подіяло, але у відповідь знадвору рвонули з такою силою, що камінь не витримав. Кладка луснула і автомат посунувся вперед, затискуючи Семенового пальця між магазином і стінкою. Хлопець скрикнув від болю, смикнув рукою і зачепив спусковий гачок.

— Та-да-да-да-дах-ах-ах! — загуло під склепінням, і знадвору одразу ж відпустили. Семен рвучко висмикнув з бійниці звільнену зброю.

— Що таке? — обізвався отаман зі сходів.

— Та тут… — відповів Семен, одсапуючись. — Це… ходять…

— Ти давай, набої бережи.

Семен втягнув автомата всередину і визирнув надвір. Там нікого не було. Наче примарилось усе. Навчений гірким досвідом, він тепер виставив назовні тільки маленький шматочок ствола, щоб не було за що схопитись, а потім узявся до потерпілого пальця. Хай їм біс, тим верхнім. Добре хоч не зламали.

Власне, нічого страшного з пальцем не було — хіба що добряче подряпався об камінь, але образа закипала в душі. Довелося діставати хустку і перев’язувати. Хустка зразу ж набрякла кров’ю, а в пальці загупав пульс. Найгіршим було те, що тепер Семену не було чим натискати на гачок, і він довго прилаштовувався, доки розібрався, як можна стріляти середнім пальцем, щоб не чіпляти пораненого. Хлопець був лютий як собака і з задоволенням повправлявся б у такий спосіб на комусь із верхніх, але ті не висовувались.

Надворі поступово темніло, мабуть, скоро вже можна було б звідси вибиратись, аби знати як. І що це собі дядько Левко думає?

А тим часом отаман вивалив на підлогу мотлох, який приніс зверху, і разом з Іваном заходився вибирати з нього мотузки — довгі і короткі, товсті і тонкі. Вони перевіряли їх на розрив, налягаючи з двох боків, а потім зв’язували одну з одною, міцно затягуючи вузли.

Семен, скосивши очі, спостерігав за товаришами. Таки вигадали щось. Лють уже вгамувалася, і тепер розбирала цікавість, що з цього буде. Наче не йшлося про життя, наче йому не доведеться вибиратися звідси разом з усіма.

Дядько Кіндрат теж уважно дивився:

- І що ж це буде?

— Вішатимемось, — спробував під’южити Іван.

— Не патякай, — грубо відказав дядько. — Сам не знаєш, що робиш.

Отаман затягнув останній вузол і почав змотувати свою роботу на руку. Всі мовчали і запитально поглядали зі своїх місць. Згодом на руці в дядька Левка виріс досить таки незграбний моток з вузлами на всі боки.

— Вистачить, — зробив він висновок.

Гриць, наче заспокоєний цим зауваженням, повернувся до вартування, а решта так само запитально дивилась на отамана.

— Ну, за півгодини почнемо.

Семен лежав на даху між залізними конструкціями і дивився на верхніх, що вовтузились біля башти. Було дуже смішно спостерігати, як ті обминали сектори обстрілу Грицевого та Семенового автоматів, замість яких у вікнах стирчали два обвуглених дрючки. Іван глянув зі свого місця і в очах у нього проскочила сміхотлива іскорка. От якби можна було звідси всіх накрити — так, щоб враз. Але чого нема, того нема.

Сюди, на дах, чумаки дісталися залізними сходами через вузький люк, а потім ретельно цей люк завалили, про всяк випадок. Пересувалися рачки, щоб не бути поміченими, і принишкли, спостерігаючи.

А верхні тим часом метушилися біля дверей з якоюсь штукою — бомбу ладнали, як отаман пояснив. Побачивши, що башта не озивається, вони все більше нахабніли — ходили мало не на повний зріст.

— От жахнути б по ним зараз, — замріяно зауважив Іван.

Але тут, замість того щоб підривати двері, верхні принесли лома і просто почали збивати петлі. Чумаки стурбовано озирнулися.

— Цього ще не вистачало, — буркнув дядько Кіндрат.

А отаман, користуючись тим, що атаковані двері гули та завивали, сказав на повний голос:

— В нас єдиний шанс. Будемо баритися — повбивають. Тому щойно вони полізуть усередину, миттю Гриць скидає мотузку, і по черзі, як лежимо… — він помовчав, подивився на Івана і додав: — Кому важко, доведеться сіль залишити.

Усі, наче змовившись, почали поправляти лямки заплічників. Охочих залишити сіль не було.

І знову спостерігали, зазираючи через краї вежі. Двері ще тримались, але відчувалося, що недовго їм залишилося.

Раптом під стогін заліза знизу Семен чомусь згадав про верхненят, що залишились там, у кімнаті. Мабуть, зараз позабивалися десь у куточок від жаху і не знають, що це свої до них пробиваються, двері ламають. А може, вони ще не розуміють, свої чи чужі — он як за день звикли до чумаків, що коли ті підіймались сходами, дивились знизу жалібно і навіть скавчали тихенько — страшно, мабуть залишатися самим.

Ворог тим часом покинув длубати двері і зібрався купкою — радитися. Іван шморгнув носом. Семен відчув, як у нього набігає слина, солодкувата і гидка.

Врешті верхні до чогось домовились і стали біля дверей двома купками. Двоє взяли бомбу, двоє — ломи, підчепили двері… Всі затамували подих.

Двері зі скреготом подалися, а в утворену щілину, гучно хукнувши, двоє вкинули чорну бомбу, більш схожу на скриньку. А тоді всі мерщій попадали під стіни.

Наступної миті вежа неначе підстрибнула вгору. Під ногами у чумаків загуло так, наче боги били палицями в напнуте пузо землі.

— Га-гах! — Семену здалося, що споруду має розірвати зсередини, але вона вистояла, хитаючись і ревучи. А отаман загорлав нелюдським голосом:

— Нумо!

Гриць несамовито рвонувся до мотузки і навздогін за нею полетів донизу, чіпляючись за вузли. Семен вже не бачив, як верхні, стріляючи, наче божевільні, посунули в розламану пройму. Він підхопився за Іваном, стусанувся плечем об залізну стійку і на повний зріст побіг до краю, за яким уже зник Іван.

Як він примудрився спуститися мотузкою, Семен не зрозумів. Тільки пам’ятав, що, мало не плачучи, хапався за вузли, намагаючись загальмувати швидке падіння і як терся бесагами по фарбованій стіні. Незчувсь, як ноги торкнулися землі і прийшов до тями поряд із хлопцями, в провулку. Ззаду наздоганяла решта чумаків.

— Хутко! Праворуч! — заревів отаман.

Збиваючись з подиху, вони бігли повз розвалені будинки, і торби безжально гупали по спинах.

— Швидше, хлопці, швидше! — мало не благав отаман, і хлопці, ковтаючи сльози, товкли суху глину важкими чоботами. Бігли попід стінами, нікого вже не лякаючись. І тільки отаман раз по разу озирався — чи нема погоні. Дядько Кіндрат діловито сопів за плечем, Іван на бігу тер попечені мотузкою руки. Гриць загрібав попереду, тільки курява стелилася.

Так вони пробігли три квартали, потім перейшли на швидкий крок, потім ще бігли, але вже не так хутко, поки не проминули останні будівлі. І, одійшовши для певності ще з півкілометра, зробили привал. Погоні не було.

Іван впав біля свого заплічника і зареготав — трохи істерично, ляскаючи себе руками по стегнах:

— Ой, не можу… хлопці… ой, не можу… біжу і відчуваю, зараз штани спадуть… підтягнув, а вони знов, наче щось тягне, а воно ось, — і він витягнув з кишені чималеньку купу каміння. — Ой, не можу!

Семен, дивлячись на нього, і собі посміхався, а дядько Левко цілком серйозно підійшов до Гриця і поплескав його по плечу. Гриць знітився.

Іван скінчив реготати і підвів підсумок:

— Оце ми бігаємо!

— Ти штани перевдягни, бо здається, не через те вони спадали, — весело обізвався дядько Кіндрат.

— А самі, дядьку, коли вони бомбу кинули… — Іван щиро, без образи посміхнувся. — Ой і полохливі ж ви… Що, злякались, що жінка додому не пустить?

— За тебе злякався, щоб ти об вузли дещо не стер. Бо до дівчат не буде з чим ходити.

Семен перемотував онучі. В голові дзвеніло і луною віддавалася розмова: «Тільки чую — ззаду сопуть. Думаю, погоня, ну і наддаю, а воно не відстає… Ги-ги-ги».

І раптом десь у глибині свідомості спливла картина: напіврозчинені двері, і чорна бомба повільно так залітає… Там же верхненята були! Це ж вони їх підірвали! Дівчинка. І хлопчик. Маленькі. Ще ледь ходять. І очима такими дивляться.

— А як Гриць стрибнув, я гадаю, коли не вчепиться, так від землі відіб’ється і назад полетить…

— Ой, хлопці, думав, ніколи не наважусь. Така височінь. А як гукнули…

- Іване, а як твоя голівонька? Га? З переляку забувся?

Що ж це таке? Це виходить, вони своїх підірвали?

— А ви, дядьку, як молодий бігаєте.

— Доживеш до мого віку — і ти так побіжиш.

— А як за дівчатами, мабуть, ще краще?

— От чортова порода. Ну, з вами не скучиш, — обізвався дядько Левко. — А я думав, не вискочимо, га, Семене!

Семен сіпнувся, наче прокидаючись:

— Що?

— Злякався, кажу?

— Так, — зізнався щиро.

— Це добре. Значить життя любиш. Молодець.

Семен не зрозумів, хвала це чи гана, а тут дядько Кіндрат додав:

— Тепер можна і вдома про нашу пригоду розповідати. Звісно, якщо верхніх на десять помножити.

Семен усміхнувся. А може, вони і не підірвалися. Може, вони сховались під сходи — маленькі ж. Бояться. Тож сховалися, і їх не зачепило. Може ж таке бути? Або на сходи вилізли, за чумаками.

— Ну що, козаче, підеш попереду? — отаман стояв поруч.

— Авжеж, — Семен трусонув головою, підвівся і взявся за автомата, — тільки палицю треба виламати, щоб гадюк лякати.