Зоряний вуйко

Причинна

Я розсідлав свою «Вольву» біля метро у парку. Магнітофон співав голосом «Депеш Мод»: «Іцелоп, у-у-а-а-а, іцелоп…» Може, колись вивчу англійську, то обов’язково спитаю, що воно за іцелоп — здається, щось знайоме. Згори світило сонечко, трохи нижче співали птахи, а ще нижче стояв я — молодий, гарний і дужий. А що, я себе й справді люблю, це ж хіба гріх?

Дверцята м’яко клацнули, я заховав ключі до кишені. Машина стояла переді мною слухняно й тихо, просто, як корова у стійлі, хіба що не ремиґала. «Нічого, красунечко, — поплескав я її по сталевому капоту. — Нам ще з тобою доведеться похизуватись. Треба справити враження». Я навмисне не пояснив більш нічого, бо не був певен, чи стане вона старатися задля якоїсь провінціялки. І почвалав, а точніше, полетів. Легкою ходою, стрімко, але граційно — викапаний тобі Ален Делон.

Власне кажучи, я йшов на побачення — так-так, до метро на побачення, соромно зізнатися. Як каже шеф, у моєму віці і при моєму суспільному становищі, чи то пак, у моєму становищі… Але що було — то було, я йшов до метро на побачення. Станція «Центральна Площа». Вона, тобто та, на побачення до якої я йшов, іншої станції в нашому місті не знає.

Важкі скляні двері хитнулися сюди-туди, пропускаючи стрункого, добре вдягнутого парубка двадцяти восьми років. Тобто мене. Повітря всередині було не з найкращих. Чом би не зустрітися надворі? Тим більше, що зараз у метро досить людно. У кутку хлопець продавав вічно червоні гвоздики. Хай йому біс! На побачення ж годиться іти з квітами, тим більше до метро і тим більше до провінціялок… Хлопець, звичайно, винен не був, але я висмикнув у нього з відра найбільшу квітку.

— Не плач, — сказав я. — В тебе ще он скільки!

Очі у хлопця збільшились, а рот повільно відкрився, очевидь, щоб зарепетувати, та я вмить зробив страшне обличчя і загрозливо поліз до кишені. Хлопців рот так само повільно закрився.

«Ну і дурень, — подумав я. — А так би отримав троячку».

Дрібних у кишенях, звичайно, не було. Розміняти я не здогадався, та й що потім робити — я вже сто років не був у метро і геть забувся, що куди кидати. А тому дочекавсь, поки відвернеться найближчий мент, і просто перестрибнув хитрий прилад, що їсть гроші. Перестрибнув і скривився. Ні, треба щось із собою робити — стрибучість стала не та. Якихось два роки тому я б навіть не помітив такої перешкоди. От що діє з людьми сите життя, зайва вага, регулярні статеві стосунки. Треба буде у шефа попроситися до басейну, чи, скажімо, до тенісу — от де настрибаєшся. А що, буду, як великі дядьки.

Деякий час я стояв, отак міркуючи, а потім спустився довгим ескалатором донизу. Зліва обганяли поспішаючі пасажири — дивні ж ці люди, їх везуть, а вони ще й самі йдуть — невже не ліньки? «Ну що, пане кавалере, — сказав я собі, стаючи з квіткою під бронзовим бюстом якогось бороданя. — Ви готові?» І сам собі відповів: «Так». «А пізнаєте її?» — «Пізнаю, обличчя як зараз переді мною». — «Певні?» — «Авжеж».

Найцікавіше, що я її таки не впізнав. Але про це потім. Поки ж я стояв і міркував, якого дідька мене сюди занесло. Тобто ні, я, звичайно, повинен був приймати її умови, коли вже погодилася з першого разу призначити побачення, хоч і з гарним чоловіком, але все-таки. Це рідко буває з порядними. Але що мене зупинило біля неї, чом я відкрив рота, пропонуючи познайомитись, як останній вуличний залицяльник?

Перед моїми очима юрмився барвистий літній натовп. Мабуть, усі поспішали з роботи додому. На тому кінці станції невтомні ескалатори з гуркотом робили свою справу, а тут блакитні поїзди ганяли поперед себе вітер.

— Андрію! — пролунав, та яке там — продзеленчав, продзвенів, про… не знаю, як сказати. Коротше, я почув біля самого вуха ніжний янгольський голос. І миттєво обернувся.

Дівчина, мабуть, одягла свою найкращу сукню — білу з кольоровим паском, з ледь прозорої тканини, що за нею вгадувалися обриси тіла та білизни. Туфлі на високому підборі, волосся розпустила по плечах — а тоді, здається, воно було заплетене в коси. Тобто я вже сказав, що у першу мить не впізнав її, але коли побачив очі… Як би це вам пояснити. Такі очі, що, знаєте, не можуть з’явитися на міській вулиці, а тільки в лісі, на галявині, під сонечком біля верби. Незаймана квітка Волині. Чи Полтавщини. До речі, звідки вона, ця квітка? Я при першому знайомстві встиг тільки з’ясувати, що кличуть її Оксаною і що приїхала вступати до якогось інституту, навіть не спитав до якого.

— Оксаночко! — радо вигукнув я і, зрозуміло, зараз же простягнув свою гвоздику.

Дівчина взяла, трохи зашарівшись. Я посміхнувся. Лелечко! Що то за сільська душа! А ви кажете — навіщо.

— Я за вами скучив, — щиро зізнався, посміхнувшись ще щиріше, і з задоволенням побачив, що дівчина зовсім опустила очі долу. — Ну як там ваші п’ятірки?

Боже, та вона від кожного слова збирається червоніти? Доведеться всю розмову брати на себе. Це ще диво дивне, що така взагалі погодилась на побачення — сільські дівчата, вони знаєте, як тримаються.

Але мені не відмовляють. Тобто взагалі. Це я не вихваляюсь. Це закон життя.

— Оксаночко, рибонько. На вулиці чудова погода, ви, мабуть, і самі знаєте. Посидьмо десь, погуляймо, я вам місто покажу.

Дівчина слухала мене, опустивши очі, і погойдувала квіткою в руках. От-от, саме так і треба, щоби не букет, а одна гарна квітка. З букетами хай студенти ходять. А тут, з одного боку, увага, ця квітка так пасує до вашого обличчя, а з іншого — недбало, без наголосу і (начебто!) ні до чого не зобов’язує. І на «ви», обов’язково на «ви», бо, по-перше, вона з провінції, хай вважає, що в місті всі на «ви» — ах ви, пані! — а, по-друге, мені подобається сам процес переходу: темне вино, кришталь — давайте вип’ємо «на ти» — і цілунок м’якими губами, п’янкими і п’яними. Шеф каже, що я гурман — може, й справді.

Я розписував дівчині свої пропозиції на вечір — звичайно, спочатку легкі, щоби не злякати — а вона слухала мовчки. І раптом:

— Стали тут!.. — якийсь недогризок, переповнений пивом і матюками, своєю брудною рукою відсунув мою сільську квіточку, притискаючи до бородатого бюста. Місця йому, бачте, не вистачило, щоб пройти. Оксаночка спала з лиця, а я, побачивши таке, впіймав недогризка за комірець:

— Поспішаєш? — і тільки-но він відкрив рота, щоби відповісти неввічливо, як я, смикнувши за комір вгору, вдарив. Зльоту. Недогризок впав досить далеко і, здається, все-таки щось собі розбив.

— Вбивають! — загорлали поруч. — Міліція!

Що за люди! Я взяв дівчину за руку:

— Оксаночко, поїхали звідси, вони не заслуговують дивитися на вашу красу.

І ми стрибнули в перший-ліпший поїзд якраз, коли на обрії замиготів формений кашкет.

— Обережно, двері зачиняються!

«Пш-ш-ш-ш».

— Хто пізно ходить, сам собі шкодить! — повчально мовив я.

— А ви сміливий! — вона на мене так подивилася, аж я пожалкував, що там був тільки один недогризок.

— Та… — я скромно потупився. Я і таке вмію.

Проте у всьому цьому був один недолік — ми віддалялись від машини в парку на цілу станцію. Доведеться вертатись.

— Захищати даму — мій обов’язок. Обережно, двері відчиняються! — пожартував я.

Поїзд загальмував біля платформи. Ми вийшли. На цій зупинці теж було людно. І чого це вдома не сидиться?

— Оксаночко, вам не здається, що тут нещодавно смалили курчат? — якийсь дивний запах стояв навкруги, наче справді пір’я палене чи ізоляція.

— Виходьмо з підземелля нагору, — я взяв дівчину під руку і пішов, пробиваючись у на товпі до ескалатора. Вона йшла мовчки, очевидь, тепер цілком покладаючись на мене. Що ж, треба визнати, що й від недогризків буває користь у певному розумінні. Вихід був далеко і, як годиться, з трьох стрічок ескалатора працювали дві. Як же звідси до машини дістатися, га? Доведеться пішки. Моя квіточка трималася за мене, а я говорив — здається, дурниці, та й що говорять у подібних випадках.

— Ні, це неможливо, вони тут і справді щось палять, — запах посилювався.

І щойно я це мовив, як на тому кінці станції почувся відчайдушний вигук:

— Горимо!!

— Га?! Що?! — люди на мить завмерли.

Я озирнувся.

— Ого!

З тунелю, здавалося, просто від стін, валував справжній білий дим, він клубочився попід стелею і просувався, збільшуючись, уперед, просто до нас. І ось тут уже всі закричали, наче їх прострелили однією кулею:

— Рятуйте! Пробі! Каравул! Мамонько! — здається, не було таких слів, щоб їх не згадали зараз. Люди, наче божевільні, кинулися вперед, до ескалатора, а звідти вже лунав ще дужчий лемент. За мить на станції не лишилося жодної нормальної людини, всі показилися, всі лізли одне на одного, лаючись і штовхаючись, рятуючи кожен себе.

— Руки-руки!

— А… мать… мать…

Одна стрічка ескалатора, що працювала на вихід, вмить заповнилася людьми, по нерухомій затупотіли чоботи, вже хтось дерся по гладких панелях, чіпляючись за ліхтарі, а дим все розростався, захоплюючи відстаючих зненацька. Очі сльозилися, горло хрипіло. Бліда розкуйовджена ескалаторниця намагалася пробитися до будки, щоб перемкнути всі стрічки на вихід, але марно — де там їй проти юрби. Люди, відчуваючи, що не встигнуть, шаленіли.

Нас з Оксаною в першу мить потягло разом з усіма і притисло до переляканих спин, але за хвилину я отямився від розпачу.

— Стій! — загорлав я так, щоби в суцільному лементі дівчина мене почула. — Тримайся за мене!

Я зразу оцінив, що ескалаторів нам не дістатись, і тому змінив напрямок.

— А, туди тебе звідти! — включив усі свої фізичні й мовні сили. Головне зараз було — вирватись з юрми. — Тримайся! — гукав я через плече Оксані, пробиваючись проти течії і приймаючи на себе стусани та матюки. Не знаю, чи довго це було, мені тоді здалося, що годину, але врешті юрба виплюнула нас до металевої огорожі. Я озирнувся.

Дим наздоганяв, він був швидший за ескалатори, іншого виходу не було, і я наважився.

— Давай сюди! — тягнучи дівчину за руку, я пірнув під огорожу. Почувся тріск — здається, Оксана порвала сукню, але дивитися часу не було. Ми стояли понад колією, що йшла далі в тунель, геть від диму.

— Стрибнеш? — спитав я дівчину, глянувши в очі. На обличчі її не було написано нічого, крім безпорадності.

— А! — і я, вхопивши супутницю під пахви, обережно опустив з платформи в яму на блискучі рейки.

— Зачекай! — і сам стрибнув слідом. Бетон жорстко прийняв мене — відвик я останнім часом від таких справ.

— За мною.

Ми пірнули в чорну пащу тунелю.

Це, мабуть, і справді була єдина змога, бо тільки звідси, з печери, ми почули, який насправді жах коїться на станції. Галас там уже злився в одну довгу ноту, так що розрізнити окремі голоси було неможливо. Люди рятувалися, давлячи всіх навкруги.

— Швидше!

У нас була перевага, ми не залежали від ескалаторів, а тільки від прудкості власних ніг.

Перші кроки ми пробігли бетонною заглибиною, яка невідомо нащо перерізувала шпали посередині, але скоро лафа скінчилася, і Оксана стала помітно відставати, чіпляючись високими підборами за все підряд. Я схопив дівчину за руку і потягнув за собою.

— Швидше! Швидше!

Вона тільки мовчки сопіла, намагаючись втриматися за мною. Навкруги було поночі, тільки ліхтарі на брудних залізних конструкціях вихоплювали з пітьми сірі кола. Я стрибав через шпали і думав, що тунельний протяг віє нам назустріч, а це означає, що дим… На розі стіни раптом дрібно затремтіли, і тут я зрозумів, що це означає насправді.

Попереду блимнули яскраві вогники. Я озирнувся. Шлях ліворуч нам перетинала величезна, вся в кабелях стіна, а праворуч тяглася на невисоких залізних гачках шина. Мені колись казали, скільки там вольтів, та згадувать не було часу. І я вирішив не ризикувати. Попереду ревонуло, очі нам засліпили два яскраві прожектори.

— Лягай! — я сіпнув свою супутницю за рукав донизу і сам впав поруч, притискуючи її до землі. Бо’зна, що там в цих поїздів під пузом. Наступної миті у тунелі зробився невеличкий землетрус із цунамі та кінцем світу. Поїзд налетів на нас, верещачи та галасуючи, і ми з Оксаною вмить перетворилися на рейки, шпали та таке інше — це по нас грюкотіла багатотонна машина, стукали несамовиті колеса: так-так, так-так. Я під поїздами колись лежав, але й мені стало моторошно тут, у підземеллі, а дівчина… Я тільки бачив білу сукню поруч, таку ніжну й недоторкану серед суцільного бруду, і відчував під рукою дівочу спину — чи диха ж вона там?

Залізний вихор пролетів над нами, лишивши оте своє «так-так, так-так», здається, в самих печінках. Я підвів голову й машинально витер щоку. Дівчина поруч не рухалась.

— Оксано! — покликав я і сам не почув власного голосу. — Оксаночко!

Дівчина обережно розплющила очі.

— Оксаночко, треба далі, розумієш?

Боже, та що вона зараз може розуміти?!

Але дівчина кивнула і стала обережно підводитись.

— Давай-давай, — підганяв я, і вона не стала навіть обтрушувати сукню.

Ми полетіли вперед. Поступово очі стали звикати до примхливого освітлення, і я вловив попід стінами сіре ворушіння — і там, і там. Пацюки.

Вмить у голові сплило все, що я чув про пацюків та метро — де правда, де брехня, хто розбере. Аби тільки Оксана не побачила, бо… Та вона зараз не здатна була оглядатись.

— Андрію!

— Що?

— Туфлі!

Високі підбори заважали бігти, втомлюючи і без того знервовану дівчину. Я сказав:

— Та зніми ти їх геть! — і ледве стримався, щоб не вилаятись.

Оксана слухняно нахилилася. Коли б знаття. Треба було кросівки взувати.

— Давай сюди! — я взяв з дівочих рук обідрані до нестями, ще п’ятнадцять хвилин тому зовсім нові туфлі. — Та-а-ак!

Допомогти їм, мабуть, нічого не могло. Хай вже будуть на мій рахунок.

— Ну їх до дідька, га?

І знову в очах дівчини я нічого не побачив, навіть жалю. Вона цілком покладалася на мене.

— Такі не жалко, — сказав я. — Оп-ля, і все…

І в наступну мить тунель освітила блискавка. Стіни хитнулися, понизу шарахнуло, наче черга з РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти.

Га-га-га-га-гах.

— Чорт!

Не щастить — так не щастить.

Я потягнув свою бідолашну супутницю далі. Дівчина вже відверто висіла на моїй руці.

— Ну ще трошки, ще трошки… — умовляв я.

Той, хто будував метро, був вельми розумний, бо в центрі міста станції стояли одна за одною майже поруч. І скоро на обрії з’явилася світлова пляма.

— Слава Богу!

Останні метри я вже майже ніс свою супутницю.

— Ну давай, ну давай…

Я вийшов на світло і обережно, щоб знову не трапити на вольти, підняв дівчину та поставив на перон. Вона нерозуміюче оглядалась.

— Приїхали, — сказав я, вистрибуючи нагору, — тут наче нічого не горить.

Ну й вигляд у нас був! Я тихцем озирнувся і подивився у велике люстро, що біля голови поїзда. Сукня дівчини перетворилася на брудну драну ганчірку, та й сам я, хоч нічого і не порвав, усе одно потребував добрячого прання. Ну і, звичайно, всі заозирались, коли ми вийшли з закутка і попрямували до ескалаторів — ще б пак, таке видовисько. Ці ідіоти ще не знали, що діється на станції поруч.

— Диви! Диви!

— Ого!

Я підхопив Оксану під руку і швидко потягнув уперед. Щоб не зважати на бевзнів. На ескалаторі всі тислися від нас до поручів. Нічого, нічого, їдьте, півні французькі, я б на вас подивився. Оксана не звертала уваги на реакцію публіки, бо ще не відійшла від подорожі тунелем.

— Де це вони так?

— Панки, чи що?

Мент нагорі теж підозріло зиркав у наш бік. Нема що робить, краще б за пожежниками біг.

— Давай, давай, — ми по-діловому проскочили до виходу, і вже на вулиці я зупинився, даючи дівчині змогу перепочити й отямитись.

Оксана дивилася навкруги трохи шаленими очима. Ще б пак! Я теж роззирався, міркуючи, що робити далі. З цими пожежами ми врешті-решт віддалилися від моєї «Вольви» ще на зупинку, і в такому вигляді йти туди пішки… Паскуди, зіпсували вечір! Я озирнувся на супутницю. Вона стояла босоніж на асфальті, потрошку приходячи до тями.

— Оксаночко, — сказав я задумливо, — здається, я вам винен туфлі.

Вона посміхнулась у відповідь, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Ми знаходились у центрі, біля Універмагу, біля пошти, біля невеличкого майданчика з ятками та крамничками кооператорів.

— За мною! — скомандував я, нітрохи не сумніваючись, що дівчина послухається. І за кілька хвилин ми вже прочиняли двері колишньої пивнички, а тепер крамнички — так, тут, здається, справді колись була пивниця.

За прилавком, нудьгуючи, сидів чорнявий хлопець. Побачивши нас, він здивовано підвів очі.

— Слушай, дарагой! — чемно привітався я, занурюючи руку в кишеню і дістаючи жужмом всі гроші, що там були. — Мені треба одягнути цю дівчину. І взути. Зрозумів?

Обличчя продавця заграло всіма відтінками — від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.

— Савсем? — перепитав він.

— Савсем, — погодився я і про всяк випадок підсунув хлопцеві під носа кулак. Хай враховує.

Хлопець мене зрозумів. Кинувши ще один погляд на гроші, він заходився витягати з-під прилавка купи шмаття — сукні, сукенки, сарафани, спідниці, штани, кофти, кофтини і таке інше. Моя Оксана, що спочатку стояла, скромно опустивши очі, тепер як зачарована спостерігала за появою барвистих ганчірок. Так діти в цирку дивляться на фокусника.

— Вибирай! — вигукнув продавець, очевидь, помітивши, яке враження справили його маневри.

Оксана несміливо озирнулася на мене. Зараз я розумів її. І сам колись стояв перед прилавком, не вірячи. А тому лагідно посміхнувся і кивнув головою — мовляв, давай. Оксана ще раз глянула на ганчір’я, потім на продавця, знов на мене, і обережно торкнулася рукою тканини.

— Дарагой! — сказав я, кладучи всі гроші на прилавок. — Візьмеш скільки треба. А зараз покажи мені, де у тебе можна помитись і почиститись.

За п’ятнадцять хвилин, коли я повернувся, привівши себе до ладу, Оксана вже вибрала собі одяг і ще за десять хвилин вийшла до нас одягнена і вмита. Продавець у захваті почав цокати язиком. Я посміхнувся. Зараз переді мною стояла вже зовсім інша дівчина: у джинсах, легкій кофтині, розшитій бісером, у босоніжках на невисокому підборі, струнка, вродлива — хто й скаже, що вона з села. Тільки очі — трохи розгублені і запитальні.

Я посміхнувся й показав великого пальця. Дівчина засяяла і пройшла на середину кімнати, даючи змогу роздивитися себе як слід.

— Клас, — сказав я. — Панна виглядає бездоганно.

— Вай-вай! — підтвердив хлопець із-за прилавка.

Оксана ще раз оглянула себе у невелике люстро на стіні і лишилася задоволена.

До речі, зауважив я про себе. Вона перевдягалася всього десять хвилин, тоді як жодна з моїх знайомих не вкладалася в півгодини. Не кажучи вже про вибір одягу.

— Та-ак, — підсумував я. Тут нам більш не було чого робити. — Спасибі вашій хаті, а нам вже час, — потім, не перелічуючи, зібрав з прилавка решту і засунув до кишені.

Ми вийшли на вулицю і попростували під деревами, милуючись чудовим липневим вечором. Настрій кардинально змінився. Можна було починати побачення спочатку. Моя супутниця вже зовсім оговталась від пригоди в метро — от що робить з жінкою новий одяг. Тепер вона спокійно спиралася на мою руку і граційно переставляла ноги у нових-таки босоніжках.

— Оксаночко, — сказав я. — А давайте знайомитись. Бо скільки вже пробігли разом, а я ще про вас нічого не знаю.

Дівчина стенула плечима, наче з ніяковості, а з очей так і пирснули бісики:

— Та чого там.

— Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?

— У педінституті, — вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, — якщо вступлю, звичайно.

— Вступите, — запевнив я, — а звідки приїхали?

— З села, — вона й справді зніяковіла.

— Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?

— З Куцуруба.

— Що то воно? — я здивувався. — Ніколи не чув.

— А це біля Очакова, знаєте, «Врємьон Очаковських і покорення Крима». Знаєте?

— А-а! — я і справді щось таке чув.

— Ну, це на морі.

— Ага! — ну і занесло ж її!

— А чого сюди, до нас?

— Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.

— А мати? — дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.

— Куцурубська.

— Куцю що? — засміявся я.

— Куцурубська, — посміхнулася у відповідь дівчина. — У нас колись Катерина Друга дала Куцю рубль, от звідти й пішло — Куцуруб.

— Цікаво.

Я тримав напрямок так, щоби наближатись до Центральної площі. Там уже я сам собі голова. Дуже неприємно почуваєшся без машини, тим більше з дівчиною. Але звідси йти ще було довгенько.

— Може, морозива?

— Можна, — погодилась Оксана, і ми завернули до кафе.

Я не люблю кафе, але що поробиш, коли доводиться вдавати з себе студента — побачення в метро, тепер от морозиво.

У залі було незатишно і людно, але я швиденько впіймав за фартух офіціантку, чи що воно тут таке, і нам знайшли місце в кутку, знайшли морозиво з лікером і шампанське у склянках, загримоване під коктейль.

— За знайомство! — виголосив я.

Оксана простягнула мені назустріч свою склянку і тихенько мовила:

— Спасибі вам.

— За що?

— Що ви мене врятували, я б без вас…

— Ви б без мене туди не поїхали, — зауважив я, усміхаючись. Мені було збіса приємно.

Шампанське нам дали сухе. Сеча хворого зайця, як називав його один мій знайомий. «Нічого, — подумав я, — хай тільки дійдемо до машини, то я вже тебе напою, я тебе повезу туди, де подають не склянками і де не буває савєцького шампанського…» А чого це, власне, я розійшовся? Здається, раніш ніколи не впадав у такі амбіції з першого разу. А-я-яй. З цією дівчиною якийсь негаразд. Я сам на себе похитав головою.

— А ви де працюєте?

Це вона мене питає. Ледь надпила зі своєї склянки і взялася до морозива.

— Я? У фірмі «Екстрасенс».

— О! — дівчина зацікавилась. Вони всі цікавляться, коли таке чують. — То ви екстрасенс?

— Трошки, — відказав я. Не буду ж пояснювати, чим займаюсь насправді, та й скажи «охоронець» — зразу уявляється бабуся в куфайці з дробовиком або сторож на баштані. Шеф на нас каже «душеприкажчик», але мені здається, це трохи не теє.

— А ви що, лікуєте?

— Ні. Я тут наче у відрядженні з іншої організації. Займаюся біологічними системами захисту, — мені колись Аполідор, головний у цих екстрасенсів, збіса розумний, пропонував навіть візитівку зробити, мовляв, фірма «Екстрасенс», експерт з біологічних систем захисту. Я відмовився тоді, але запам’ятав. На декого справляє вбивче враження.

Поруч розважалася п’ятірка молодих гультяїв приблизно мого віку. Вони вже були напідпитку і розходилися дедалі більше. Не подобались мені такі сусіди, але в Оксани ще було багато морозива.

— Ой, як цікаво! — вела далі моя дівчина. — А я теж одного разу була в екстрасенса, маму лікували.

— Допомогло?

— Ні, — розвела руками вона.

— Халтурник він, а не екстрасенс, — сказав я. — В нас такі фахівці, що за валюту лікують, вищий клас, сліпі бачать після них.

- І ви теж такий?

— Ну, я… — я посміхнувся, — я ж кажу, що з іншої організації, але без мене вони б…

— Допомагаєте?

— Дуже, — щиро зізнався я. — Дуже допомагаю.

— А чого ви так дивитесь? — вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.

Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках — бики.

— Ой, — весело посміхнулась Оксана. — Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.

— Чого вона регоче? — голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.

— Мабуть, потанцювати хоче, — припустив другий, підводячись.

Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.

— Гей, дівко! — горлав він дорогою. — Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!

Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився, і повітря заколивалося від перегару.

— Давай, дівко!

Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.

Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.

— Ти шо, пагнал?

Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись:

- І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?

Але моя ґречність пройшла мимо їхньої свідомості.

— Ти шо, пагнал?

І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.

— Каравул!

— Вбивають! — загорлав хтось поруч.

Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.

— Гайда звідси!

Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.

— Повбиваю! — страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів.

«Нічого, — подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. — Ще колись зустрінемось». Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте — дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.

— Не бійсь, — заспокоїв я. — Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють.

І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.

— Не щастить нам сьогодні, — сказав я. — А все тому, що незвичним районом ходимо.

Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…

— А куди ми, власне, поспішаємо? — я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.

Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. «Чорта я з нею панькаюся?» — промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх — а чи може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.

— А ви самі з міста? — спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.

— Ну як вам сказати, так і ні — трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, — я посміхнувся власному жартові.

— Як це? — не зрозуміла дівчина.

— Комерційна таємниця, — сказав я.

— А куди ви мене ведете?

— Поки що прямо.

— А потім? Теж комерційна таємниця?

— Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.

Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у «Кришталь», але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани — у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра — Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку за їхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…

Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче підстрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.

— Та-а-ак, — я загарчав.

Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.

— Перепрошую, — сказав я, відпускаючи її руки. — Я вас лишу на хвилинку.

З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.

— Тобі дороги не вистачає? — спитав я, наблизившись.

Він винувато розвів руками:

— Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…

— Це твоє діло, — сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому…

— Дуже побився?

— Та я що, підрихтуюсь… — водій знову замахав руками. — Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га?

«Ні, треба було б йому і справді морду набити», — знову подумав я, але тільки сказав:

— Та встигли ж.

— А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…

Більше тут не було чого робити. «Крутю»…

Я мовчки повернувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.

— Ходімо.

— А що там? — вона дивилась запитально.

— Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.

— А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.

— Та, — я тільки махнув рукою.

Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності — будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.

— Ви ду-ужий, — вела далі Оксана, — ви, мабуть, каратист?

Але я не люблю вихвалятися перед жінками — хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.

— Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?

— Ні.

Я розповів, вона засміялась.

Попереду з’явилася Центральна площа.

Сонечко сяяло, машини гули, тлусті добродії у сквері вигулювали жінок та собак. Я все продовжував теревенити, а сам уже почав виглядати — а чи не поцупили мою коняку. Та ні, наче не поцупили, оно стоїть, виблискує на сонечку білими боками, скучила вже, мабуть, за хазяїном. Довгенько загуляв.

— Сюди, Оксаночко, давайте, через цей сквер.

Дівчина глянула здивовано, не розуміючи, куди її ведуть, але не заперечила, а тільки довірливо сперлась на руку свого кавалера. Тобто на мою.

Банькатий дрючок з величеньким чорним собакою недовірливо обнюхали нас. Дрючкові, певно, було завидки, та й собаці. Оксаночка скосила очі та міцніше вхопилася за мене.

— Не бійтеся, — сказав я. — Собаки в нас виховані, особливо великі… Так от, уявляєте, він поголився, і голову поголив, тільки чуприну лишив, як у козаків. Кришнаїт тепер.

Ми пройшли ще з півтора десятка кроків, і тут я відчув негаразд. Є, знаєте, така властивість у людей, що звикли до несподіванок: в якийсь момент ладен заприсягтись — зараз щось трапиться. Тільки тут я, здається, не до кінця відчув. Може, отупів за день, чи дуже мирним здавався навколишній пейзаж. І поки я, наче баран, крутив головою, роздумуючи, що і звідки може взятись, ззаду вже заверещали:

— А-а-а-а!

Обертаючись та відсуваючи вбік Оксану, я почув:

— Стій! Стій!

Потім гарчання.

Тихою алеєю просто до нас летіла здоровезна чорна тварина, розтинаючи повітря скаженим риком, а десь далеко з лементом шкандибав її хазяїн. Ті самі, що нас обнюхували.

Зараза!

Собака був величенький, здається, доберман чи щось таке. З коротким хутром, через яке аж шкіра просвічувала, з довгими ногами та пацючим хвостом, з ощиреною пащею та лютими червоними очима.

За спиною тихо зойкнула Оксана. Я намацав її руку, намагаючись заспокоїти, а коли оскаженіла тварина опинилася на відстані одного кроку і вже підтягла задні ноги, рвучко стрибнув убік, намагаючись випередити блискавичні звірячі рухи. Але Тарзана з мене не вийшло.

Замість того щоби схибити і закотитись у перші-ліпші кущі, собацюра встиг загальмувати і, проїхавшись юзом по алеї, розвернувся до мене й зупинився не далі як за півметра. А Оксана стояла зовсім біля нього.

Першим же, якимось позасвідомим рухом я відштовхнув дівчину вбік. Роздивлятись, як вона впала, не було часу, бо доберман вже підводився на задні, збираючись повторити спробу. Якимось дивом я все-таки встиг ухилитися, почувши зовсім поряд клацання зубів. Стерво. Ну, тримайся. Коли звірюка приготувалася до наступної атаки, я викинув вперед-угору правицю. Блискавичним рухом чорний писок гойднувся за нею, і я, боячись не встигнути, як хвацький футболіст, вдарив самим носком черевика у відкрите, надивовижу тонке собаче горло. Щось голосно хруснуло. Собака, наче підстрелений, на весь зріст чвакнувся об асфальт і захрипів, б’ючи лапами.

Здається, йому досить.

Дещо отямившись, я почав шукати очима — де там моя панна. Ноги мої трохи трусилися, тому довелося зібрати всю природжену галантність.

— Ви не забилися?

Дівчина сиділа на асфальті і дивилася такими очима… Ой-ой. Жалко, що то не був лев чи носоріг. Хоча який там лев. Я озирнувся на хриплячу тварину. Бугай вгодований. Як на такого м’яса вистачає. І все-таки пригод на сьогодні вже було забагато. Навкруги почав збиратися натовп. Я допоміг дівчині підвестися, але тут несподівано відчув на лікті чийсь доторк. Просто біля мене стояв дрючок, хазяїн тварюки, вилупивши окуляри.

— Що ви зробили з Джеком?!

Я кліпнув очима.

— Він же дві тисячі коштує. Це ж син Джульбарса…

Мабуть, я виглядав дурнем, але все не міг второпати, що варнякає це непорозуміння. А воно тим часом взяло мене за комірець.

— Ти бандюга. Ти вбив мого Джека. Я тебе в тюрму…

Я глянув на велетенське тіло собаки, на слизькі губи дрючка, і тут всю мою галантність як вітром здуло.

— Ах ти ж падло!

Безпорадно дзенькнули окуляри, у натовпі знову зойкнули, а на плече мені лягла важка долоня.

— Спокійно.

Я очікував, що мене зараз будуть тримати, але не гадав, що так міцно, тому зараз же розвернувся, відпустивши старого жить. За спиною стояли два менти.

Знайшовши очима обличчя Оксани, я підморгнув їй, мовляв, усе буде гаразд, а сам вклонився вартовим порядку:

— Шеф, я тут попрацював гицелем. Результати перед вами.

Ті дивилися прозоро.

— Він убив мого Джека! Мого собачку, — старий намагався звертатися до міліціонерів, тримаючись від мене якнайдалі. — І мене вдарив. От усі бачили.

Я посміхнувся.

— Розберемось, — сказав міліціонер і повернувся до мене. — Завіщо ви били цього громадянина?

— Шеф, якби я його бив…

— Зрозуміло, — він взяв мене під лікоть. — Ходімо.

Товариш його стояв поряд з дідом і щось ретельно занотовував. Здається, я добряче вскочив. На виході з натовпу до мене приєдналася — ото вже сільська душа — Оксана. Тепер ми гуляли під охороною.

— А куди це ми йдемо? — запитав я згодом.

Наче знічев’я.

Міліціонери не відповідали.

— До речі, собака без намордника був, і всіх міг перекусати.

Оксана тислася до мене, і хоча це було досить приємно, варто було попередити, щоб у відділення за мною не йшла. Та за рогом міліціонери раптом зупинилися:

— Дарма ти його вдарив.

Я тільки руками розвів. А мент продовжив, замислившись на хвилинку.

— Цей дід… він у нас в ОБХСС працював. З ним зв’язуватись — собі дорожче.

Він знову замовк. Знаю я таку «понімаючу» міліцію.

— Ну добре, — підсумував другий, — ви йдіть. Тільки на очі йому не трапляйте. Давай.

І ми лишилися серед вулиці самі, добряче подряпані, але вільні. Оксаночка посміхнулась мені. Я похитав головою.

— Добрі у вас міліціонери.

— Ага, — погодився я, — добрі. Вони всюди добрі.

Я й сам не міг зрозуміти, чого це вони нас відпустили. Мабуть, цей дід добряче допік. А втім, я ж йому навіть окулярів не розбив… чи розбив?

- І куди тепер?

— Га? — ми так і продовжували стояти серед вулиці. — А! Тепер підемо в обхід, щоб знову не зустріти наших друзів.

Я взяв дівчину за руку і рішуче посунув уперед.

— А куди ми йдемо?

— Поки що прямо. А ви дивіться, щоб не наскочити на цього діда.

— Боїтесь, що він запросить на похорон собачки?

Я скосив око. Ти диви, ще жартує!

Мене сьогоднішній вечір, відверто кажучи, починав дратувати. От як буває, коли відриваєшся від звичного життя і призначаєш побачення в метро. Але дівчина, звичайно, винна не була, тому я приязно посміхнувся:

— Приблизно.

— А як ви його вдарили!

— Діда?

— Чого діда, — дівчина посміхнулася, — собаку.

— А-а.

— З вами хоч куди ходити не страшно.

Хто скаже, що таке неприємно чути, плюну йому в пику. Оксаночка дивилася на мене своїми величезними очима. Певно, в їхньому Куцурубі таких кавалерів немає.

Я не хотів більше шукати пригод, тому повів дівчину вкругову, обійшовши всю площу. Зайве побили ноги, зате дійшли спокійно, навіть весело, бо почали згадувать цього діда, його добермана, як воно все було. Я, щоправда, не вбачав тут нічого смішного, але сміявся разом з дівчиною і сам піддавав жартів.

— Якщо так далі піде, ми з вами до турецької Пасхи будемо гулять.

З цього боку площі тусувалися хлопці з мотоциклами. З десяток-півтора. А за ними вже було видно мою «Вольву» — скучила за хазяїном, скучила. Ну, нічого, зараз він прийде, прийде, і все буде до…

— Диви, яка тьолка!

Я озирнувся. Ментів на обрії не було. Я сьогодні вже не мав бажання ні з ким зв’язуватись, а тому просто, відпустивши Оксаноччину руку, мовчки наблизився до хлопців і без зайвих слів надавав по шиях. Рокери срані. Вони зарюмсали і заварнякали щось дитяче, а я повернувся до дівчини і поволі довів її до машини.

Брязкнули ключі.

— Прошу пані!

Оксана хвилини зо дві не могла вимовити слова. Тільки очі переводила з «Вольви» на мене і з мене на «Вольву». А я тільки посміхався.

— Це…

— Сідайте, прошу пані!

До честі дівчини, треба зауважити, що вона не стала голосно дивуватися чи захоплюватись, а тільки ще раз глянула на мене великими очима і обережно всілася на м’яке сидіння, наче до кінця не довіряючи, що все це насправді. Я обійшов машину і влаштувався за кермом. Треба було дати Оксаночці отямитись. Глянувши в люстро заднього огляду, я побачив, що рокерська тусовка набрала вигляду розбурханого вулика. Хтось завзято вимахував руками в наш бік, хтось бігав, наче скипидаром підмазаний. Нічого. Корисно дітям повчитися ввічливості. «Вольва» м’яко перемкнулася на передачу і повільно рушила. Оксаночка на сидінні поруч все ще не могла прийти до тями. Мабуть, в їхньому Куцурубі…

Коли ми вирулювали на шосе, ззаду почувся гуркіт мотоциклетних двигунів. Хлопці знімалися з місця. «Чи не по нашу душу?» — промайнуло в голові, хоча я не думав, що ці цуценята наважаться… З площі вивернув один мотоцикл, потім другий. Я натиснув на газ. Хлопці простували в наш бік. Я озирнувся через плече. Їх було з півтора десятка і, судячи з усього, налаштовані вони були войовниче. Чорт.

— Що там? — Оксана теж озирнулася.

— Нічого. Діти бавляться.

А що, власне, вони нам можуть зробити? Та багато чого. Побити скло щонайменше. А в мене якраз не було зайвих грошей, щоб ремонтувати тачку. Ну добре, але спочатку нас треба наздогнати. Я перемкнув передачу і наддав, намагаючись триматися посеред вулиці. Не мала баба клопоту — купила порося.

Коні у хлопців були здебільшого з металобрухту, і я розраховував просто відірватися. Ми летіли напівпорожніми вулицями, розлякуючи випадкових перехожих. Добре, хоч година пік минула, а то б поганялися в потоці. На розі засюрчав мент, але, мабуть, швидко зметикував що до чого, бо влазити не став. За хвилину мої надії почали виправдовуватись — лави мотоциклістів ззаду рідшали, не витримуючи швидкості, але перші п’ятеро-шестеро трималися впевнено, мабуть, мали справжні машини. Це вже гірше.

Я озирнувся на Оксану. Вона теж усе зрозуміла, бо сиділа мовчки, втиснувшись у крісло і дивилася на мене своїми очима. Гм. Нічого, дівонько, вискочимо. За сотню метрів від перехрестя я заблимав правим підфарником, а сам рвучко завернув ліворуч. Хлопці мало не впіймалися на цей немудрящий фокус, але потім зметикували, порипіли гальмами і знову вчепилися до нас. Нічого, козаки, коли ви такі дурники, поганяємось. Я тримався широких вулиць, добре розуміючи, що у вузькому лабіринті центру у мотоциклів більше переваг. Треба було знайти порожнє місце для маневру.

Хлопці ззаду трималися метрів за двісті. Загалом відстані вистачить, але якщо хтось із них не дуже певен… Та й навіщо брати зайвий гріх на душу. І на черговому перехресті я виграв ще відстані. Щоб усі встигли відвернути. Оксаночка іноді озиралась на доганяючих, але переляку в її очах не було — тільки надія, надія на мене. Боже, та щоб на такій машині та не втекти від кількох шмаркачів! Ми вискочили на проспект, порожній та спокійний. Саме те, що потрібно. Я для певності ще раз озирнувся.

— Тримайтесь, Оксаночко!

І рвучко вдарив по гальмах, зчепленню та дав керма вліво, пустивши машину юзом. Пропадай, мої колеса! Оксана вхопилася за крісло, мало не вдарившись головою об дверцята. А я вже тиснув на газ.

Хлопці ззаду не очікували на такі фінти — очевидь, не мали справ зі спеціалістами. Вони чкурнули врізнобіч, як горобці. Хтось завалився, хтось пролетів у провулок. Я набирав швидкість. У Оксани очі були по п’ять рублів. Такі справи, козакове. Ще треба повчитися.

Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було.

- Їдуть, — сказала Оксана.

Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.

— Зачекай! — встиг на ходу крикнути Оксані.

Коли мої рокери вилетіли у провулок, я стояв просто серед їхнього шляху і виписував палицею у повітрі складні широкі кола. Вперед, козаки, сміливіш!

Ні, вони таки вміли триматися в сідлі, бо навіть так загальмувавши, не повбивалися, а тільки викресали з бруківки довгі іскри. Заревіли двигуни. Хтось заверещав на тротуарі, і мої переслідувачі зникли, немовби випарувавшись у повітря. Все. Алєс.

Я повільно склав зброю і повернувся до машини.

— Обережно, двері зачиняються.

В Оксанчиних очах відбивався захват. Та де там, це був не захват — захватище. Вона дивилася так, наче я на її очах розігнав роту американських командос, а не купку шмаркатих рокерів. Я посміхнувся. Знову закортіло закусити пальчика та знітитись. Повільно загарчав двигун. Бідолашна тачка, що не очікувала на таку гонитву, ображено порикувала. Нічого, красунечко, нічого.

— Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.

Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…

— Заодно подивитесь, як у нас і що.

Взагалі, я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.

— Так-так, — погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.

Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.

Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.

— Що таке?

Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.

— У вас щось трапилося?

Аполідор зробив крок назад:

— Заходьте.

Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…

Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.

— Де ти її взяв? — він кивнув у Оксанин бік.

— Що значить де взяв? Це моя знайома.

— Давно?

— Ні, а що таке, власне кажучи?

Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:

— Що у вас сьогодні сталося?

— Га?

— Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?

Я не зрозумів. Чого він вчепився?

— Ви гуляли з нею?

— Гуляли.

— Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?

— Траплялося.

Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.

— Що саме?

— Га?

— Що траплялося?

— А-а… — і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.

Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.

— Це все? — запитав Аполідор.

— Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.

— Та-ак, — мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. — Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.

— Та ну?

— Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.

— Сильніше за ваше?

— Безумовно.

Я ще раз озирнувся з-поза ширми. Ось вона яка, квіточка куцурубська.

— Так-от, Андрію, поле в неї дивовижне, але дике, розумієш?

— Як?

— Ну, неприборкане, — Аполідор суворо дивився на мене. — Тобі не здалося, що сьогодні було забагато пригод?

Забагато, ну він сказав. Цих пригод, як я зараз їх згадав, було б забагато і для місяця нормального життя.

— Не без того, — напустив я на себе розумність.

— Не без того… Тож бо воно і є. Ти розумієш, Андрію, мені здається, ти їй сподобався. — Я низав плечима. Ще б пак. — Їй сподобалось, розумієш, коли ти її захищав, рятував від чого-небудь, а вона тоді… ну, жінкам це взагалі подобається.

Я все не міг второпати, до чого він веде.

— Ну от. Але вона не просто жінка, а дуже сильна жінка. Її поле впливає на навколишні явища, на людей, на звірів, врешті, мабуть, і на неживі предмети… — Аполідор виглядав трохи розгубленим. — Це треба дослідити, розумієш. В неї таке поле, ну таке, що я й не уявляю, як його назвати. Це щось…

— Ну-ну, — нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись.

— …так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.

— Як це провокує?

— Ну, впливає на людей…

— На собак?

— На собак, на все.

— Ага. — Тут я вже почав щось розуміти.

— То в метро це теж її рук справа?

— Чому рук?

— Ну, поля.

Аполідор замислився:

— Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш, як потужне магнітне поле, що сприяє певному напрямку, певному рухові, якщо хочеш, розвитку… от… так що при наявності тенденції до подібних випадків, тобто навіть не тенденції, а можливості їх, це поле збільшує вірогідність… — він, здається, сам не знав, як би його кругліше сказати, зморщувався і крутив руками. — Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?

А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.

— Так. І що робити?

— А що робити — вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.

— Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?

— Звичайно, — розвів руками Аполідор. Наче воно справді було звичайним.

Дідько б його вхопив!

— Ні, воно зараз буде діяти, і бозна-що трапиться, а мені доведеться… — я знову озирнувся на дівчину. — Доведеться…

— Доведеться, — Аполідор тільки стенув плечима. — Їй же це подобається.

Ну-ну. Оце так квіточка. Я задумливо підвів очі. Бетонну стелю кабінету перерізала довга розколина, що розповзалася в боки чорними мацаками. Старе перекриття повільно нахилилося і затріщало.