Зуби дракона

Розділ XII НЕБАЖАНА ЗУСТРІЧ

Наприкінці Великої Вітчизняної війни один з друзів доцента Лаптєва, молодий біохімік, вивчаючи вплив деяких сполук на людський організм, дійшов несподіваного, парадоксального висновку. Виявилось, що для нормального існування живої істоти, крім білків, жирів, вуглеводів та вітамінів, потрібні ще наймізерніші кількості рідкісних, таких, як радій, речовин. Мало того, процентний вміст таких мікроелементів повинен бути цілком сталим, а їх нестача чи надлишок завдає організму шкоди.

Особливо відзначалися сполуки селена та телура. Якщо вміст цих речовин у людському тілі збільшувався, організм починав працювати незлагоджено і кожна його клітина виділяла надзвичайно смердючі продукти розкладу. Запаху не можна було ніяк позбутися, аж доки зайвина мікроелемента виводилась з тіла, а це тривало протягом кількох днів.

Бажаючи детальніше дослідити цікаве явище, Лаптєв попросив у свого друга ампулку з розчином солі телура, захопив її разом з особистою аптечкою в подорож до Індії і згадав про неї аж тепер. Ампулку з препаратом завіз йому один з працівників експедиції, проїжджаючи поблизу від маєтку Сатіапала.

Лаптєв одразу ж передав препарат професорові і детально проінструктував його. Однак Сатіапал більше покладався на власні сили. Потай від усіх він встановив безперервне спостереження за чужинцями та влаштував засідки в найважливіших місцях.

Першої ж ночі вдалося простежити за Хінчінбруком під час його прогулянки до схованки в кущах. Навчений Сатіапалом, охоронець не зачепив шпигуна і не зрадив себе жодним звуком, а наступного дня після довгих розшуків, за ледве помітними ознаками просування людини через гущавину, знайшов сховану в дуплі дерева радіостанцію. В ній виявилися і украдені кристали.

З наказу раджі знахідку лишили на місці. Сатіапал не поспішав, маючи на меті виявити спільників злочинця, якщо той їх мав. А щоб поглумитися з підлого англійця, професор використав і ампулу доцента Лаптєва. Розчином солі телура щедро побризкали кущі навколо схованки і намочили ганчірку, в яку була загорнута радіостанція.

Ось такими були ті обставини, які назавжди лишилися таємницею для Майкла Хінчінбрука.

Сатіапал заспокоївся. Він повністю зняв несправедливе обвинувачення з російського лікаря, а щодо Бертона…

Роль молодого англійця в усій оцій історії лишалася для Сатіапала не зовсім зрозумілою. Логічно було б припустити, що Бертон служив за помічника чи спільника викритому шпигунові. Але Сатіапал не хотів цього припускати, не хотів дослухатися до голосу розуму… бо слухався веління власного серця.

Дивно іноді складається доля людини! Протягом довгих років тече собі життя розмірено й тихо, і враз вдереться в нього несподіване, поставить усе шкереберть, змусить зовсім інакше глянути на минуле та на майбутнє.

Отаким поштовхом, несподіванкою, яка принесла радість і горе, була для Сатіапала червона пляма на руці молодого англійця.

Спочатку Сатіапал не цікавився, що то за один. Дивна схожість Бертона з розстріляним англійцями Райяшанкаром була для раджі тільки прикрою випадковістю, яка роз’ятрила давню, та все ще болючу рану. Але ота пляма, “знак обраних”, яким пишався кожен мужчина роду Сатіапалів! Коли хлоп’я народжувалось без такого знака, воно вважалось нерідним, і розгнівані чоловіки виганяли геть своїх жінок, навіть не питаючи, чи винні вони насправді.

Таку родимку носив Сатіапал. Її ж мав його син Райяшанкар. А коли англієць заявив, що він — син відомого вченого Рудольфа Бертона, Сатіапал ледве не скрикнув.

Ні, оцей русявий сіроокий молодий мужчина не знає, хто його справжній батько! Та й сам Сатіапал тільки тепер, доживаючи віку, дізнався, що має сина.

Пильним гарячим поглядом старий обмацував кожну рису обличчя незнайомої досі людини. Так, так, — та це ж справжній двійник Райяшанкара! Тільки той мав чорні очі… Якраз такі, як оте, що лежить в дезінфекційній рідині, чекаючи на приживлення.

Старість скупа. Вона береже все, що так бездумно розтринькує молодість: силу, здоров’я, любов. Сатіапал уже дожив того віку, коли нетерпляче ждуть онуків, сподіваючись побачити крихту самого себе в тих, що покликані продовжити рід. Він досі був останнім з роду. Дочка — це дочка, гість в домі, пташка, яка рано чи пізно випурхне й почне вити гніздо для когось іншого. Інша річ син. А його не було.

І ось син знайшовся. Рідний по крові, чужий вихованням, зовсім незнаний… і однак любий! Не вірилося, що він здатний на щось лихе; хотілося бачити його таким, як сам, та навіть далеко кращим…

В ті чи не найщасливіші хвилини свого життя, коли Чарлі, — його Чарлі! — лежав на операційному столі, Сатіапал ледве стримався, щоб не вирвати скальпель з рук росіянина. Один необережний рух — і Чарлі може назавжди втратити можливість поновити зір.

Але Сатіапал був у такому стані, що не міг поручитися за себе. І він вирішив: що буде, то буде! Хай навіть Чарлі вшиють чорне око замість втраченого сірого— не на глум, ні, а для того, щоб син більше скидався на батька.

Ніхто не знав, що коїлося в душі професора. Він умів панувати над собою і не зраджував себе ні перед дружиною, ні перед дочкою. Раніше ніж оголосити Чарлі своїм сином, Сатіапал хотів придивитися до нього, встановити, чи не краще мовчати про це аж до смерті. Та навіть і при найбільшому бажанні старий не міг усиновити Бертона зараз, коли ще жива була рані Марія. Така звістка її доконала б.

А справа заплутувалась далі. Професор помітив, що його дочка відчуває потяг до Чарлі. Це було страшно, але Сатіапал не наважився розповісти правду й Майї. Він боявся, що втратить дочку і не набуде сина. Щоб уникнути цього, він вдався навіть до розмови з російським лікарем, паленіючи од сорому і наперед знаючи, чим вона скінчиться.

Цей стан починав бути нестерпним. Сатіапал намагався якнайшвидше перетнути заплутаний клубок, форсував “екзамени” Чарлі на звання “справжнього сина” і, п’ючи солодку отруту спогадів, заплутувався ще далі.

Джаганнатх Сатіапал, єдиний син поважного й досить багатого раджі, як майже всі діти індійських князьків, навчався в Англії. Це було в той період, коли Британська імперія досягла свого найвищого розквіту, а Індія вважалась за найкоштовнішу перлину британської корони.

З тисяча шестисотого року англійська Ост-Індська компанія викачувала з Індії все, що тільки можна, прирікаючи її населення на злидні та голод. Та хто знав про долю індійських бідаків? Навіть Сатіапал був змушений вивчати історію рідної країни з англійських підручників, а широкі маси читачів усього світу годувалися нісенітницею, замішаною на солоденькому сиропі. Ті, хто не бував в Індії, знали про неї лише як про країну слонів та пам’ятників старовини, благородних принців та факірських чудес.

На молодого красивого Сатіапала, який приїхав навчатися до Кембріджа, позирали з підвищеною цікавістю. Про нього ходили чутки, що він успадкує після смерті батька величезні багатства і необмежену владу над територією завбільшки з Шотландію. Не одна з жінок вищого світу Кембріджа потай мріяла стати індійською княгинею, тому Сатіапала навперейми запрошували на банкети, пікніки, інтимні вечори, його одразу ж зачислили до категорії “світських левів”.

Молодий раджа не уникав зустрічей. Він вивчав англійців далеко пильніше, аніж вони його, бо знав, що рано чи пізно нинішні приятелі перетворяться на ворогів. Гніт однієї нації іншою не може тривати без кін-ця-краю.

Джаганнатх Сатіапал не належав до славної когорти тих, хто із зброєю в руках бореться за щасливу долю свого народу. Він був прихильником поміркованих методів і передусім бажав своїй країні розвитку. Могутня в минулому, Індія після розпаду династії Великих Моголів та довгочасного панування колонізаторів перетворилася на відсталу й убогу країну. їй потрібні були фабрики й заводи, люди, які могли б рухати вперед науку й техніку. Тільки звівшись на ноги, як гадав молодий раджа, Індія зможе виступити проти могутньої колоніальної імперії.

Наперекір своєму батькові Джаганнатх Сатіапал вивчав у Кембріджі не юриспруденцію, а природничі науки. І саме там, не на банкеті, а в університетській лабораторії, він і познайомився цілком випадково з Марією-Луїзою Бертон, дружиною свого вчителя.

Це було епізодичне, швидкоплинне захоплення, яке однак призвело до зв’язку, глибшого за звичайні. Марія-Луїза сама прагнула цього. Вона безтурботно й легковажно посилалася на те, що її чоловік удвоє старіший за неї, хворий, а їй хотілося б мати дитину.

Сатіапал сприймав це за жарт. Він взагалі ніколи не ставився серйозно до розбещеної співачки і не поважав її. Напровесні тисяча дев’ятсот дванадцятого року він закохався в іншу і перестав бувати в Бертонів. Ображена коханка бомбардувала його листами, запрошувала прийти, щоб довідатися про важливу й приємну таємницю, однак Сатіапал, вважаючи це за звичайні жіночі хитрощі, уникав зустрічі, а незабаром виїхав з Англії вже як наречений Марії Федоровської, дочки видатного російського фізіолога.

Це було справжнє, сильне взаємне кохання. Академік дав згоду на шлюб дочки з чужинцем, однак поставив за умову, що подружжя назавжди оселиться в Росії.

Джаганнатх Сатіапал на цю умову погодився. Так, він любив Індію, як завжди люблять те місце, де народився, але після тривалих блукань по чужині змінити Англію на Росію йому було не важко. Академік доживав віку, а після його смерті Сатіапал з дружиною зможе виїхати на батьківщину.

Старий раджа, батько Сатіапала, зустрів цю звістку, як величезне лихо для сім’ї. Спочатку він умовляв сина, погрожував, благав, а потім надіслав короткого листа з повідомленням про те, що позбавляє Джаганнатха права на спадщину та зрікається його.

Батько був далеко, а молода наречена поруч. Примарна велич титулу індійського раджі не втратила для Сатіапала свою принадність. Хоч як йому було важко, він відповів батькові, що не може змінити своє рішення, і, таким чином, як йому здавалося, перетяв собі шлях на батьківщину.

Та він і не жалкував про це. Марія Олександрівна була саме такою, якою він уявляв собі свою майбутню дружину. Освічена, чуйна, любляча, вона вміла відшукати ті слова ніжності, які обеззброюють мужчину під час сімейних незгод і, навпаки, озброюють в хвилини, коли йому потрібні сили для боротьби.

Незабаром у них народився син. його охрестили за православним обрядом і назвали Андрієм, але Сатіапал раз і назавжди дав йому ймення Райяшанкар, на честь свого батька.

Коли б не революція, подружжя Сатіапалів, певне, так і лишилося б в Росії. Джаганнатх дуже швидко оволодів російською мовою, став називати себе Іваном, закінчив під керівництвом свого тестя Петербурзький університет і незабаром одержав там приват-доцентуру. його багато хто вважав за росіянина, і тільки дивне прізвище наштовхувало цікавих на роздуми та розпити.

До повалення царської влади Сатіапал, як і його тесть, поставився прихильно. Він був людиною розумною і бачив, що саме монархія затримує Росію на рівні відсталої напівколоніальної держави. Однак йому забракло розуму збагнути й сприйняти перемогу російського пролетаріату.

В горнилі революції витоплювалася та сталь, яка стала кістяком держави нового типу, але Сатіапал бачив тільки шлак, який плавав на поверхні, застилаючи короткозорому яскраву сліпучість чистого металу. Не дивно, що Сатіапал з дружиною не витримали голодного напруження епохи воєнного комунізму, втекли з обложеного Петрограда в сонячний Крим, а звідти під час загальної втечі білих подалися за кордон.

Старий раджа не міг знести самотності і, дізнавшись про повернення сина, перший пішов йому назустріч. Після смерті батька Сатіапал став власником чималого, хоч і занедбаного маєтку.

Ні, не минули марно для Сатіапала роки перебування в Росії та ті картини загального вибуху народного гніву, які йому доводилося спостерігати на власні очі. Джаганнатх Сатіапал повернувся на батьківщину не таким, як був раніше. За мовчазною покірністю індійських бідаків він бачив тих, хто колись у майбутньому прийде до нього, раджі, й забере все: і майно, і життя. Доцент Лаптєв не помилявся, коли припускав, що саме з цих міркувань Сатіапал і роздав землю селянам.

Але поряд з тим Сатіапал був і індійцем. Він люто ненавидів чужоземних загарбників і по-своєму зичив добра рідному народові. Навіть самому він не хотів би признатися, що в ньому борються два почуття — власника і громадянина.

Сина Сатіапала, який пішов далі за нього, було страчено, і ця подія завдала раджі величезного удару. Перший день Азарха став для нього назавжди днем скорботи. А рані Марія відтоді втратила енергійність і бадьористь. Свою єдину втіху, Майю, вона пильнувала, як око. Це з її вимоги дівчину замкнули в маєтку, навіть не показуючи людям. Рані Марія повсякчас твердила, що Майя повинна поїхати вчитися до Росії.

Сатіапал в душі погоджувався з дружиною. Справді, що чекало на його дочку в Індії? Тут дівчата виходять заміж, маючи інколи дванадцять, а то й одинадцять років, старіються в тридцять і за все своє життя не бачать ніяких радощів. Хай доля дочки заможного раджі складеться значно краще, але де гарантія, що Майя не потрапить до лабетів якогось невігласа і не прокляне згодом і батьків, і саму себе?.. Не маючи сина, Сатіапал хотів побачити помічника й спільника в своїй дочці. Вона повинна була стати однією з перших вчених жінок Індії. Росія — то хай і Росія. Сатіапал був переконаний, що Майя, як і він сам, не витримає довго на чужині й повернеться додому.

Влітку 1941 року сімнадцятирічна Майя повинна була виїхати до Радянського Союзу і лишитися там, аж доки скінчить університет. Але війна перешкодила здійсненню цього плану.

Поява Бертона в маєтку Сатіапала здавалася старому професорові мало не чудом. Коли б він вірив у богів, то назвав би це щедрим подарунком Шіви — бога, який втілює в собі одвічну зміну життя і смерті. З’явився син, з’явився помічник у роботі, — той, хто був таким потрібним довгі роки! І все це завдяки сліпому випадкові!

Але коли б Сатіапал знав історію свого сина повніше, він пересвідчився б, що про випадок в даному разі не було й мови.

Випадок мав місце понад тридцять років тому, чудової весняної ночі в лісі поблизу від Кембріджа. А далі вже діяла сувора закономірність. Хінчінбрук шукав людину, яка допомогла б пробратися до таємничого маєтку. З скупих агентурних даних вирисовувалося, що Сатіапал дуже любив свого єдиного сина. І навіть коли б Чарлз Бертон не потрапив до Індії, саме він був би призначений за помічника Хінчінбрукові, бо саме на його фотографії, після перегляду багатьох сот інших, зупинився погляд одного з досвідчених керівників англійської розвідки.

Випадковість здається непередбаченим, неконтрольованим явищем тільки тому, що не вдається врахувати всі до найменшої обставини, проаналізувати сучасне та минуле.

Ні, не випадково потрапив до маєтку Сатіапала Чарлі Бертон, Андрій Лаптєв і, нарешті, професор Калинніков.

Не до якогось іншого раджі, а саме до Сатіапала одного погожого дня після дощу приїхав сивобородий поважний мужчина, назвав себе і, коли Сатіапал наморщив лоба, пригадуючи, сказав:

— Пане Сатіапал, ви мене не знаєте. Вірніше, не пам’ятаєте. Я — той, хто допоміг вам поховати академіка Федоровського на християнському кладовищі Стамбула.

Сатіапал здригнувся. З усіх випадкових зустрічей, як він міг уявити, ця була йому найнеприємніша.