Зуби дракона

Розділ XIII ЗАПОВІТ АКАДЕМІКА ФЕДОРОВСЬКОГО

Кочегар товаро-пасажирського пароплава “Імператриця Марія” Михайло Калинніков потрапив до тифозного барака Стамбула напередодні нового тисяча дев’ятсот двадцять першого року. Це була несподівана, прикра пригода, але може тільки завдяки їй Михайло й уникнув лап білогвардійської контррозвідки чи турецької поліції.

В ті дні належність кочегара Калиннікова до складу службовців колишньої пароплавної компанії Дунаєва була чисто формальною. Більшовик Калинніков свого часу дістав наказ організувати повстання на захопленому білогвардійцями пароплаві, успішно здійснив його і глибокої ночі повів “Імператрицю Марію”, — а вірніше “Зорю революції”, — курсом норд-ост-ост на Новоросійськ, відколовшись від ескадри, яка тікала з Криму.

Це був непоганий подарунок для молодої Радянської Росії: “Імператриця” везла чималий запас золота та обмундирування. Крім того, на її борту було кілька десятків вищих чинів білогвардійської армії та безліч всілякої наволочі в трюмах.

Операція проходила чітко; офіцерів та білогвардійську охорону вдалося обеззброїти без шуму, однак серед повстанців знайшовся зрадник, — телеграфіст іскрової радіостанції. Потай від усіх він передав повідомлення про повстання на кораблі, і вже через кілька годин “Імператрицю Марію” наздогнав канонерський човен. Після короткого бою повстання було придушене. Багатьох з повстанців розстріляли на місці, а Калиннікова та ще кількох членів ревкому закували в кайдани і привезли до Стамбула, щоб повісити прилюдно.

В’язням вдалося втекти. Вони опинилися на чужині, не маючи жодних засобів для існування і рискуючи щохвилини потрапити до рук переслідувачів. Їх рятувало тільки те, що на той час в Туреччині аж кишіло білоемігрантів і серед цієї строкатої юрби сховатися було неважко.

Десь у нічліжці Калинніков схопив висипний тиф, довго опирався хворобі, але тридцятого грудня знепритомнів просто на вулиці і прийшов до тями аж у великому сараї, повному стогону, смороду, паразитів.

Турки боролися з епідеміями по-турецькому. Кожного хворого в ті часи, не намагаючись навіть встановити діагноз, вважали за тифозного і негайно запроторювали до ізолятора, який скидався скоріше на морг, аніж на лікарню.

Той, хто потрапляв туди здоровим, майже обов’язково захворював. Хворі чи не з такою ж закономірністю вмирали. А мерці валялися поруч з напівмертвими доти, доки хтось із одужуючих не витягав трупи в огороджений колючим дротом двір на поталу хижим птахам.

Михайло Калинніков вижив наперекір “турецькій медицині”. Тиф для нього тепер був нестрашний; а що подітися кочегарові не було куди, він, тільки-тільки зіп’явшись на ноги, почав наводити лад у карантині.

Маючи дуже слабке уявлення про медицину, кочегар повівся однак, як найдосвідченіший лікар. Насамперед він розшукав серед одужуючих медиків і з їхньою допомогою влаштував ізолятор в ізоляторі, визначив “похоронну команду” й розмістив хворих за хворобами. З настирливою рішучістю він добився від турків дозволу проводити всі необхідні дезинфекційні заходи, виправив якусь там кількість сяких-таких медикаментів і організував справжню лікарню на базі мінімальних можливостей.

Турки почали підтримувати його, — в усякому разі, цей росіянин позбавляв їх зайвого клопоту, а вимоги його були незначними. Хворі називали Калиннікова “професором”. Він не заперечував, розуміючи, що в медицині дуже часто відіграють роль не справжні знання, а вміння своєчасно підтримати хворого бодай якоюсь фразою на незрозумілій мові або солодким чи гірким порошком. З своїми “колегами” Калинніков поводився з упевненою вищістю, не вдаючись в зайві розмови, а це, як відомо, сприймається за ознаку глибокого розуму. Та тоді й бракувало часу для наукових бесід. Треба було боротися за життя хворих, і нечисленний персонал “лікарні” робив усе, що міг.

Густа чорна борода та касторовий сюртук, знятий з якогось померлого, робили двадцятип’ятирічного кочегара старішим вдвоє і навіть імпозантним. Турки охоче надали йому звання “головного лікаря” та права на більш-менш самостійні дії.

Одного разу до ізолятора привезли нового хворого. Всупереч заведеному порядку, хворий категорично відмовився скинути своє вбрання і зажадав бачити головного лікаря. Калиннікову хоч-не-хоч довелося піти до ізолятора.

— Ось оцей, пане професоре! — вказав санітар на сивого старика у вбранні, яке колись давно, певне, було елегантним.

Хворий лежав горілиць; його обличчя пашіло жаром, з вуст зривалося хрипіння. Але як тільки він почув голос санітара, одразу ж смикнувся і, намагаючись підвестися, прошепотів:

— Пане професоре… Прошу… В мене зовсім не тиф. Це — серце, тільки серце…

— Заспокойтесь, мій любий! — рухом, який кожен назвав би професійним, Калинніков узяв старого за руку, мацаючи пульс.

Старик, можливо, й справді мав хворе серце — воно колотилося шалено. Але не було сумніву, що він хворий саме на висипний тиф: його груди вже вкрилися характерним висипом.

— У вас тиф, мій любий… — сумно сказав Калинніков.

— Тиф? — скрикнув старий. — Пане професоре, я не маю права вмирати!.. Ви — росіянин, так?.. Мені дуже, дуже потрібно бачити своїх родичів…

Калинніков розвів руками.

— Не можна? — безнадійно запитав хворий. — Я — академік Федоровський, може чули?

Кочегару Калиннікову ніколи досі не доводилося бачити навіть професора, а про академіка він мав приблизно таке ж уявлення, як і про марсіян. Але посада зобов’язала його ствердно кивнути головою:

— Це ім’я знає увесь світ, пане академіку!

— Ні, ні, я тільки скромний біолог. Але… Я буду дякувати вам все життя, якщо ви якимось чином викличете сюди мого зятя, його звуть Іван Андрійович Сатіапал. Не дивуйтесь, що в нього таке чудне прізвище. Це — дуже хороша людина, приват-доцент Петербурзького університету. Я зараз вам дам адресу. Вони навіть не знають, що я тут. Мене схопили на вулиці… Так, так, цілком несподівано… Мені дуже потрібно його бачити…. Увесь світ голодує… постійно голодує… А грубих кормів — скільки завгодно! Білки!.. Бачите, он ворушиться білкова молекула?! Ви думаєте, це молекула білка м’яса свині?.. Ні в якому разі! Для її створення використано кропиву!.. Ха-ха-ха — кропиву!

Санітар підійшов до хворого і накрив його ковдрою.

— Маячить. Навряд чи виживе.

— Несіть його до моєї кімнати. Викличте лікаря Бортнікова.

Навіть він, кочегар, зрозумів, що перед ним лежить не звичайний хворий, один з тих заможних, які готові були податися хоч на край світу, аби втекти від ненависної влади робітників та селян.

Академік!.. Біолог!..

Михайло Калинніков не вивчав біології, його навчання юридично обірвалося того дня, коли він, підліток, пішов працювати на тютюнову фабрику Стамболі, а звідти — на “Імператрицю Марію”. Але Михайлові довелося прочитати і “Капітал”, і брошури Леніна, а сусіди по камері в Катеринославській окружній в’язниці розкрили молодому кочегарові очі на білий світ.

Калинніков відчув нез’ясовну симпатію до цього старика.

“Увесь світ голодує!..” “Білки з кропиви…”

Це може бути тільки маячінням, але хто засвідчить, що не про це саме мріяв усе життя оцей академік?.. Він втік Росії, правда. Але хіба Калинніков не бачив таких, що рвали з розпачу на собі волосся, коли, охоплені загальною панікою, опинялися на палубі пароплава, який назавжди відходив від рідної країни?

Він, Калинніков, не сидітиме отут в Туреччині. Сюртук та борода — до часу. А потім скинути їх геть та й податися на батьківщину — хоч і вплав. А коли академік Федоровський виживе — він теж мусить повернутися до Росії. Молодій республіці будуть потрібні академіки!

А тому все гіршало й гіршало. Сякий-такий консиліум встановив, що надій на порятунок немає.

Власне, тиф проходив у легкій формі. Але у академіка було хворе серце, нездатне витримати надмірне напруження. Старий це знав і вже готувався до швидкого кінця.

Він вже не маячив про чудесні білки, не благав Калиннікова про зустріч з рідними і тільки дивився на нього жалібним поглядом та мовчки ворушив спраглими губами.

— Пане Федоровський, — сказав йому Калинніков. — Напишіть все, що ви хочете передати зятеві. Можливо, я знайду засіб переслати записку.

Хворий похитав головою:

— Ні, пане професоре… Зятя мені треба бачити особисто. І зараз, доки я живий. Це не примха вмираючого. Я повинен розповісти йому одну таємницю — таємницю дуже великої ваги. Здійснення мого задуму може дати користь людям всієї планети… А я ось вмираю в цьому брудному карантині, і ніхто не хоче зглянутись на моє благання…

— Давайте адресу! — рвучко сказав Калинніков. — Я піду сам і приведу пана Сатіапала, хоч це, може, й дорого мені обійдеться.

Як “головний лікар” Калинніков користався деяким довір’ям охоронців карантину. Але навіть вони не могли випустити жодної людини за межі табору без спеціального дозволу санітарного нагляду. Довелося скористатися з проходу в дротяній загорожі, — з тієї лазівки, яку про всяк випадок приготував професор-самозванець і якої не хотів поки що виявляти.

Пізньої ночі Калинніков вислизнув з табору і манівцями подався до Стамбула. Розшукати потрібну людину вночі, в незнайомому місті було б дуже важко, проте академік так детально описав маршрут, що Калиннікову навіть не довелось розпитувати шлях.

Він довго стукав у віконце невеликої глинобитної халупки на вулиці Бахріє в одному з найбідніших закутків міста. В Стамбулі на той час бешкетували грабіжники, тому всякі нічні гості були небажаними. Ніхто не озивався на стук. Але як тільки Калинніков шепнув, що він від академіка Федоровського, двері перед ним одразу ж відчинилися. Йому кинулися назустріч мужчина й жінка і навперейми почали розпитувати про долю старого.

Часу для розмов не було, тому Калинніков тільки передав записку академіка і додав:

— Поспішайте, пане Сатіапал. Ніч коротка. Не виключена можливість, що вам навіть доведеться заночувати в тифозному бараці.

— Нічого, — відповів високий ставний мужчина, — я вже перехворів на тиф.

Він попрощався з дружиною, поцілував у чоло хлопчика, який розметався на ганчір’ї в кутку кімнати, і сказав:

— Ходімте.

Обійшлося без пригод. Перед світанком Калинніков і приват-доцент Сатіапал зайшли до кімнати барака, де лежав хворий академік.

Певне, тільки надлюдським напруженням той тримав себе в такому стані, коли ще можна говорити й мислити Проте голос його вже згасав, як згасає багаття, коли в ньому догорають дрова.

— Ти прийшов, Іване? — зашепотів він радісно. — А як Марійка?.. Як онук?

— Все гаразд, тату! — Сатіапал сів на ліжко і взяв хворого за руку. — Ми чекаємо тільки на вас. Вже вдалося виклопотати візу на в’їзд до Індії.

— Ні! Ні! — захвилювався хворий. — До Росії! Тільки до Росії! Вдома краще. Хай там що!.. Але слухай: я вже туди не повернусь. Мені судилося померти на чужині, і моє найбільше бажання — щоб мене поховали отут не як пса, а як людину… Тепер слухайте ви, пане професоре!.. Йдіть сюди, ближче!.. Тут немає нотаря, нема духівника, я не встиг скласти заповіт, та він і не може бути юридично оформлений. Ви, пане професоре, як росіянин, як людина, якій я довіряю, будете за свідка… Все, що я маю, я заповідаю тій країні, де я народився і якій зобов’язаний усім. Це дуже коштовний подарунок… — академік хапливо розстебнув сорочку і з силою смикнув щось з-під пахви. Почувся тріск матерії, і в руках хворого опинилась полотняна торбинка, схожа на торбинки сільських школярів.

— Розкрийте, пане професоре! — академік простягнув торбинку Калиннікову. — Це тільки папери. Описи експериментів. Формули. Хімічні реакції. Але коли ці реакції будуть здійснені на потужних заводах, людство позбудеться найстрашнішого, що йому загрожує, — голоду!.. Сорок років я працював над тим, щоб навчитися перетворювати на їжу такі продукти, яких не їдять навіть найневибагливіші тварини. Ніхто не знав про ці досліди, навіть мій зять, пан Сатіапал. Я майже завершив дослідження. Ось тут, у ваших руках, наукова праця, яка дасть можливість кожному більш-менш визначному біохімікові розробити технологічний процес для заводів штучного білка. На жаль, мені не вдалося створити такий смачний білок, щоб ним могли харчуватися люди. Але тварини їдять його залюбки і відгодовуються якнайкраще… Розкрийте, пане професоре, і полічіть: тут повинно бути двісті дванадцять сторінок.

Калинніков розпоров шов торбинки й витяг звідти загорнутий у прозору клейонку стос складених удвоє аркушів цигаркового паперу.

Гортаючи сторінки, Калинніков пожадливо хапав очима формули, намагаючись хоча б з уривчастих фраз дізнатися, про що йде мова. Але написане було для нього справжньою китайською грамотою. Він навіть не міг збагнути, що до чого.

— Так, пане Федоровський, тут двісті дванадцять сторінок.

— Прошу, передайте рукопис панові Сатіапалу. Виконувачем моєї волі я призначаю свого зятя, приват-доцента Петербурзького університету Івана Андрійовича Сатіапала. йому доручається передати моє відкриття законному урядові Росії не пізніше аніж через три роки з цього дня. Всі матеріальні вигоди, які виникнуть від реалізації мого відкриття, я заповідаю моєму зятеві та моїй дочці Марії Сатіапал. В разі, коли прибутки перевищать двадцять тисяч золотих карбованців, я заповідаю сплатити професорові Калиннікову десять процентів від цієї суми. Все!

Запала мовчанка. Хворий, який витратив і без того багато сил, лежав, заплющивши повіки, і дихав уривчасто. Лише після довгої паузи він прошепотів:

— Іване, заприсягнись, що ти виконаєш мою останню волю!

Сатіапал, який сидів увесь час мовчки, похмуро втупившись в одну точку, підвів голову:

— Тату, а коли в Росії переможуть більшовики?

— Все одно… — тихо відповів старий. — Це — теж люди. Я, син колишнього кріпака, народився й виріс у Росії. Я бачив, як голодують люди. І я не можу позбавити свою країну того, що їй належить по праву. Заприсягнись, Іване, що ти віддаси моє відкриття Росії!

— Присягаюсь! — глухо сказав Сатіапал.

— Тепер я спокійний. Залиште мене, я засну. Академік Федоровський прожив ще один день, а надвечір сьомого травня його не стало.

Для Калиннікова загробного життя не існувало. Він твердо знав, що для мертвого цілком байдуже, де і як лежати. Але бажання академіка бути похованим “по-людському” стало для Михайла священним. З поваги до старого вченого він вирішив не звертати уваги на небезпеку і винести труп з карантину.

Удвох з Сатіапалом вони це й зробили. Справа ледве не скінчилася трагічно: варта помітила їх і почала стрілянину. Одна з куль влучила в мертвого академіка, а друга дряпнула Калиннікова по спині. Однак темрява дала можливість втікачам зникнути і благополучно дістатися до будинку на вулиці Бахріє.

Наступного дня академік Федоровський був похований.

А ще через два дні приват-доцент Сатіапал втік із Стамбула, — підло втік, не лишивши навіть записки і пославши Михайла Калиннікова домовлятися з контрабандистами про перехід турецько-російського кордону.