Зуби дракона

Розділ XIX ДРАКОН ПОКАЗУЄ ЗУБИ

— Ні, ні, я вас не пущу. Зважте самі: фанатична юрба, підбурена провокаторами, може накинутися на вас і розтерзати. Постраждаєте не тільки ви. Ваша смерть спричиниться до страшної різанини. Ви чули сьогоднішнє повідомлення?.. В Калькутті почалися взаємні погроми між мусульманами й індусами; гинуть сотні людей… Невже ви хочете загинути самі й потягти за собою ще багатьох?

— А якщо загине він?.. — тихо запитала Майя.

— Андрій?.. Ні, не загине! — гордо відповів Калинніков. — Це така людина, що…

— А коли хвора помре?

— Ну, то… — Калинніков потер чоло і роздратовано поморщився. — Навіщо такі похмурі прогнози?

— Пане професоре, я вважаю себе за лікаря, і мене вчили дивитися правді в вічі.

— Міс Майю, облишмо цю розмову. Слово честі, це ні до чого! Запевняю вас, все закінчиться гаразд.

— То дайте мені машину, я поїду додому. У мого батька є ліки проти сепсису, які діють краще за пеніцилін.

— Боронь боже! Вас можуть перехопити. До того ж, вільної машини немає.

Майя докірливо похитала головою:

— А ваш “вілліс”? його відремонтовано тільки вчора, а ви без нього обходились цілком вільно.

— Не можна, Майю. Ні.

— Пробачте.

Дівчина гордо піднесла голову і вийшла з намету. Калинніков зітхнув і сів до столу.

Побоювання дівчини були небезпідставними. Хто знає, що станеться, коли хвора й справді помре?.. В Індії назрівають великі й гіркі події, і невідомо, чим вони скінчаться.

Кожному, хто хоч сяк-так міг мислити, було ясно, кому потрібна релігійна ворожнеча серед індійців. Англійці добре засвоїли принцип “поділяй і володарюй”. Нині, після закінчення другої світової війни, коли Азія випростує плечі, скидаючи колонізаторів, індійці готуються дати чоботом під зад тим, хто ссав кров з країни протягом сторіч. Імперіалісти хочуть розбити могутній потік народного гніву на два, зіштовхнути їх одне з одним і втихомирити, бодай ціною загибелі сотень тисяч людей… Андрієві й справді може бути скрутно. Але чим йому допомогти?

Вже кілька разів Калинніков поривався на допомогу тому, кого полюбив за непримиренну відвертість, за гідну похвали впертість та наполегливість, однак усвідомлював, що це ні до чого, і знову сідав за стіл, щоб позирати щохвилини на годинник та чекати зведень із “спостережного пункту”.

Немов на війні, один із санітарів з біноклем в руках сидів на дереві і доповідав про все, що діялось на подвір’ї старого Ойяма. Був момент, коли в таборі зчинили тривогу і вже хапались за зброю. Калинніков присоромив надто войовничих медиків. Тепер становище начебто покращало: натовп розійшовся, гармидеру не чути. І тільки Андрій Лаптєв лишився віч-на-віч із смертю. Що ж то він робить зараз?..

Роздум Калиннікова урвало неголосне гурчання автомобільного мотора, а слідом за тим переляканий голос чергового:

— Товаришу професоре!.. Товаришу професоре!

Калинніков вибіг з намету:

— Що сталося?

— Украли!.. “Вілліс” украли!.. Я стою, коли це…

— Заспокойтесь. Ніхто його не крав. То міс Майя з мого дозволу поїхала додому. Вона просто забула вас попередити.

Калинніков глянув услід машині. Вона, підстрибуючи на вибоях, з шаленою швидкістю мчала дорогою до греблі. В сутінках проміння фар то черкало по землі, то дерлося вгору, аж до хмар.

— Розіб’ється бісова дівчина! — захоплено сказав професор. На мить йому на серці стало тепло й гарно, немов зустрівся він знову із своїми юними роками та й привітав їх, як любих друзів.

Справді, хіба б йому, Калиннікову, стала на перешкоді чиясь заборона, коли б ішлося про життя коханої людини?.. Зараз, коли посивіли скроні і тіло діймають всілякі болячки, личить міркувати мудро й розсудливо. Він це й зробив: умовляв дівчину, доводив, забороняв. Коли б вона скорилася, похвалив би її розум. Але серце сказало б: ні, не любить вона Андрія!

А може, так було б краще?.. Якась гірка ця любов — дуже палка, здатна на самопожертви, але смутна, приречена до вічного неспокою. Ох, Андрію, Андрію! Чому не стримав ти свого пориву в ті хвилини, коли ще серце не спіймалось в тенета?

— Михайле Петровичу, — почувся голос з дерева. — Можна злазити? Вже нічого не видно. Спалахнула акумуляторна лампочка, але хтось одразу ж запнув вікна.

— Гаразд, злазьте. У Лаптєва, мабуть, все гаразд.

Ще довго стояв професор біля свого намету, байдуже позираючи на волохаті яскраві зірки, на верхів’я дерев, які проступали проти неба тремтливими розпливчастими силуетами, і думав про те, як швидко збігає життя і надходить старість. Якось непомітно для самого себе задерикуватий кочегар Мишко Калинніков перетворився на досвідченого поважного професора, який, хвалити бога, черева ще не нажив, але вже посивів і позбувся половини волосся з буйної чуприни. Той Калинніков, Мишко, роздимаючи ніздрі, принюхувався б зараз до неповторних запахів нічних джунглів, поривався б кудись у гонитву за мрією, як чверть сторіччя тому, коли перед ним у стамбульському тифозному бараці вона проступила у сповіді вмираючого академіка. Той Калинніков, запальний і нетерплячий, помчав би зараз до хворої з твердим переконанням, що тільки його присутність і врятує їй життя.

Любе, смішне хлоп’я! Воно, як недосвідчений лейтенантик на війні, покладалося тільки на себе, на свою мужність та самовідданість і з великою неохотою віддавало бодай частину тягаря, який обважнював ще неміцні плечі. Може, саме тому й невистачило йому наполегливості здійснити мрію Федоровського про життєдайні білки з жорсткої тирси та бур’яну.

Ось тепер, з досвідом і знаннями, і взятися б за все спочатку. Але — пізно. І хто знає, що краще: гарячий порив солдата, який першим вривається у ворожий окоп, чи мудра розсудливість полководця, що, сидячи в надійному бліндажі, часто-густо вирішує долю битви.

І знову думка професора звернулась до відкриття академіка Федоровського та до Сатіапала. Прикро було знати, що винахід, який по праву належить Радянському Союзу, нидіє в руках людини, неспроможної довести справу до кінця.

З думкою про те, що слід за всяку ціну примусити Сатіапала виконати останню волю академіка, Калинніков і заснув.

Його збудив неголосний звук автомобільної сирени.

Професор одразу ж схопився і вискочив з намету, йому назустріч бігла Майя, а з “вілліса” вилазив Сатіапал.

— Михайле Петровичу, любий, як справи?.. Пробачте мені за свавільність, я просто не могла… Де Андрій Іванович?

Дівчина, певне, не заснула й на хвилину. Її чорні очі блищали гарячково, волосся розпатлалось, на одязі й на обличчі лежав шар сірої порохняви.

— Доброго ранку, міс Майя. Все гаразд. Я зараз поїду до Лаптєва. Добре, що ви привезли машину.

— Добридень, пане професоре, — привітався Сатіапал, підходячи. — Ми поїдемо разом.

— Добридень. Я гадаю, вам краще цього не робити.

— Ви помиляєтесь.

— Можливо. Що ж — прошу. Міс Майя, ви залишаєтесь.

Дівчина благально позирнула на батька, але той одвернувся і пішов до машини. Через хвилину “вілліс” виїхав за межі табору.

Майже весь час їхали мовчки, і тільки поблизу від халупи старого Ойяма Сатіапал сказав:

— Я добре знаю, що діється в Калькутті. І саме тому, щоб кривава різанина не повторилась тут, я й приїхав сюди.

— Будьте обережні, пане Сатіапал!

Назустріч машині поспішав височезний широкоплечий юнак. Він загородив шлях до халупи і запитав погрозливо, звертаючись в основному до Сатіапала:

— Хто такі?.. Чого треба?

— Нам треба бачити російського лікаря, — швидко відповів Калинніков, не бажаючи, щоб до розмови встряв його супутник. Але той знехтував обережністю:

— Я — Сатіапал і хочу говорити з мусульманами Навабганджа. А насамперед мені треба побачити хвору.

— Ні, Раджа, йди геть! Ти не переступиш порога цієї хижі! Досить того, що накоїла твоя дочка!

— Схаменись, дурню!..

Невідомо, як скінчився б цей далекий од миролюбного тону діалог, коли б на ґанок не вийшов Андрій Лаптєв. Він мовчки, втомлено вклонився Сатіапалові, потиснув руку Калиннікову і тихо сказав:

— Хакіме, заспокойся. Ти шукаєш ворогів не там, де треба.

— Як хвора? — хрипко запитав Сатіапал.

— Трохи краще. Заснула.

— Я привіз вам ліки. Ось вони.

Андрій заперечливо похитав головою і непомітним рухом очей показав на Хакіма, який впився поглядом у пакунок в руках Сатіапала.

— Ви переконані, що пеніцилін допоможе?

— Так.

— Гаразд. Про всяк випадок знайте, що я буду тут. Сатіапал повернувся і круто пішов до машини. Калинніков дружньо посміхнувся.

— Втомився, Андрію?

— Дуже.

— Що передати міс Майї?

— Та що ж… — Андрій вдавав з себе байдужого — Скажіть, хай не турбується, хвора одужує.

— І все?

— Звичайно.

Калинніков з усмішкою погрозив пальцем і, вже повертаючись, щоб іти, сказав:

— Украла в мене машину, їздила цілу ніч, привезла батька. Ходить сама не своя… Вчора хотіла бігти сюди, щоб її вбили замість тебе… Ну, що скажеш?

— Скажіть… Скажіть… — Андрій схопив руку професора і міцно потиснув її. — Ні, я сам скажу!.. Хакіме, вмиватись!

Хакім здивовано кліпнув очима. Далебі, він не міг збагнути характеру цього росіянина. Од одного слова лікар наче ожив, утратив похмурість і, немов хлоп’я, пирхав, розбризкуючи воду, аж райдуга вигравала в крапельках.

— Ну, любий, піди позирни на свою сестру. Тільки краєчком ока, а то наврочиш.

Кушум спала. Видно було, що їй ще дуже погано, але проти вчорашнього її стан і не порівняти.

— Досить, досить!.. Ну, то вбиватимеш мене, Хакіме?

Велетень ніяково посміхнувся.

З-за куща визирнув Ойям. Побоюючись кулаків Хакіма, старий вчора дременув світ за очі і тільки тепер несміливо просувався до власної хати.

— А, доброго ранку, баба! — вигукнув Лаптєв. — Ходіть, ходіть сюди! Сідайте. Сідай і ти, Хакіме… Я хочу розповісти вам одну баєчку, хочете?.. Так от. Жили-були собі дві працьовиті бджоли. Разом працювали, разом харчувалися, разом оборонялися. Багато хто зазіхав на їхній мед, та тільки дуже гострі були жала у тих бджіл… І ось одного разу приходить до вулика лисиця та й каже першій бджолі: “Дурна, як ти ото терпиш: твоя сестриця запевняє, що найсильніше в світі — сонце. Адже навіть малятам відомо, що найсильніший — вітер. Він хмарку нанесе, то й сонце закриє!” Сказала отак та й пішла. А бджола й думає: “Справді, недолуга в мене сестриця. Треба навчити її уму-розуму”. І почала навчати. А з того навчання пішла така сварка, що сестриці не тільки про добування меду забули, а й жалити почали одна одну… Аж тут лисиця знову заходить. “А, каже, сваритесь? Ну, сваріться, сваріться, а я медком поласую!” Та й почала вона той мед полосувати, аж за вухами лящить. Сестриці-бджоли того й не бачать, кричать одна одній: “Сонце!” “Вітер!”, А лисиця ще й під’юджує: “Так її, так! Дай її духу!” Ну, що, зрозуміла баєчка?

— Зрозуміла!.. Ох-хо-хо, зрозуміла! — зареготав старий Ойям, втираючи сльози. — Дурні бджоли! І сонце, і вітер однакові силою. Ох-хо-хо!

— А ти зрозумів, Хакіме?

— Зрозумів, сагібе! — різко відповів той. — Та тільки ж перша бджола винна. Коли б не вона, дістала б лисиця жала в ніс!

— Так ото й не будь отією першою бджолою! Чи ти знаєш, що трапилося б, коли б ти забив учора дочку Сатіапала або його самого — сьогодні?.. А було б те, що і в Калькутті: там мусульмани й індуси ріжуть одне одного, а англійці — сміються!

Старий Ойям роззявив рота: от так байка! Річ немов про бджоли, а виходить, що про людей?.. А Хакім, насупивши чоло, міркував над тим, що сказав росіянин. В байці все було просто і зрозуміло, та тільки ж насправді між мусульманами та індусами сварка гостріша й глибша.

Андрій Лаптєв більш нічого не сказав. Він не хотів, щоб його хтось обвинуватив у комуністичній пропаганді. Хай ця байка сама говорить за себе.

Надвечір того ж дня за проханням Сатіапала було скликано сходку всього населення Навабганджа. Люди спочатку йшли неохоче; мусульмани та індуси юрмилися окремо, недоброзичливо позирали одне на одного. Але всі уникали погроз та лайок; причіпка для сварки минулась, бо Кушум почувала себе значно краще; та й те, що Сатіапал не побоявся приїхати сам до тих, хто нещодавно проклинав його, відіграло свою роль. Взаємне недовір’я поступово зникало.

Сатіапала вислухали уважно і навіть охоче. Він говорив влучно і пристрасно, посилався на Аллаха і на Брахму, доводячи, що нема гіршого лиха, аніж братовбивство, нагадував, що він сам ніколи не розрізняв індійців за релігійними ознаками і давав землю не тільки індусам, а й мусульманам. То була правда, і натовп відгукнувся схвальним гудінням. А наприкінці промови, коли вдалося повністю оволодіти увагою народу, Сатіапал підняв принесену з собою скриньку, розкрив її і витяг жменю яскравочервоних кристалів.

— Дивіться, люди! Кожен з цих кристаликів коштує більш як сто рупій. Сюди я вклав усі кошти, які я дістав у спадщину, і став ледве не жебраком. Це я робив для вас. Кожна сім’я одержить від мене отакий кристалик. Знайте, що відтепер жодному з вас не загрожує голод! Я навчу вас перетворювати на їжу бур’ян і траву, кору й дерево. Цю їжу залюбки їстимуть тварини. А в разі голоду…

Сатіапал урвав мову і тривожно подивився на індійців. Ті мовчки задкували од нього, немов почули щось дуже страшне. Очі, загіпнотизовані червоним мерехтінням кристалів, блищали гарячково. Губи ворушилися, — чи то не спроможні вимовити, чи то силкуючись затримати вигук подиву. Голод!.. Хто здатний кинути виклик голодові у Індії?.. Тільки бог або… або… божевільний!

— Куди ви, люди?.. — гірко посміхнувся Сатіапал. — Я сповна розуму і відповідаю за свої слова… Може, коли-небудь ви з побожністю будете поминати моє ім’я. Але мені це байдуже. Я зараз прошу вас зробити спробу. Коли в когось від нової їжі загине худобина, я сплачу її вартість. Я згодний куштувати м’ясо з кожної забитої тварини, аби ви переконалися, що воно не отруйне…

Сатіапал в цю мить був гідний жалю. Він, певне, сподівався на повний тріумф, тому й запросив з собою на сходку професора Калиннікова, не з’ясовуючи, навіщо саме. Але чуда не вийшло. Чудотворець був змушений благати людей взяти те, що справді заслуговувало на схиляння, незалежно від того, ким і коли воно створене.

Калинніков не знав мови, але зрозумів майже все. йому стало шкода, просто по-людському шкода Сатіапала

— Бери! — шепнув професор Хакімові, який стояв поруч. — Бери, не помилишся!

Той позирнув на Калиннікова з острахом і одсунувся назад.

— Та бери ж! — сердито прошепотів Калинніков. — Наказую!

І ось Хакім почав повільно просуватися крізь натовп. Люди оглядалися на нього так, наче він ішов на страту. А очі Сатіапала враз спалахнули вдячністю. Він збіг з невисокого помосту, на якому стояв, і простягнув індійцеві три червоних кристалики:

— Щасти тобі, друже! Живи, багатій, і… — йому урвало подих, і він одвернувся.

— Бери! — штовхнув Калинніков другого індійця, вже незнайомого. Той, бачачи, що Хакім не спопелів на місці, не провалився крізь землю, пішов уже охочіше і одержав також три кристалики. А потім, як завжди буває, кожному з натовпу здалось, що на його долю подарунка не дістанеться, невистачить. Люди почали повільно просуватися до Сатіапала, одержували по кристалику і боязко крутили в руках.

— Схоже на зуб акули… — промовив хтось тихо.

— Зуб акули?.. — радо підхопив Сатіапал. Він вже оговтався і знову став колишнім самовпевненим раджею, який говорить для історії. — Ні, друже! Назвіть їх краще “зубами дракона”. Того дракона, який вижене геть чужинців і допоможе звільнитися нашій прекрасній Індії!

Запала тиша. Хтось пошепки перепитав:

— Що сказав раджа? Що?

Алегорія лишилась нерозкритою. Ні Сатіапал не розумів народу, ні народ не зрозумів його.