Зуби дракона

Розділ XVI МАЙКЛ ХІНЧІНБРУК НАГАДУЄ ПРО СЕБЕ

Протягом довгих років маєток Сатіапала був одним з найспокійніших та найбезпечніших закутків Бенгалії, його мешканці, живучи осторонь метушливих міст та брудних селищ, не підлягаючи поліцаям та англійцям, майже ніколи не хворіли, не зазнавали прикрих несподіванок і взагалі відчували себе громадянами ідилічної країни щастя. Тут працювалося привільно, їлося смачно, спалося міцно. Довколишній світ голоду й несправедливості з його тривожним і напруженим життям існував десь далеко, — майже нереальний, як спогад.

І ось в безтурботну благодать, мов каміння в тепле й тихе болітце, обрушився цілий ряд несподіваних, прикрих подій.

Поява в маєтку європейців стала ніби провісником лиха.

Перш за все вийшов з ладу дизель електростанції. Це був зовсім новий двигун, який не попрацював і десятої частини належного часу. Причина аварії лишилась невідомою, — механік розповів тільки, що солярка, привезена останнього разу, мала трохи не такий колір і запах, як звичайно. В циліндрах дизеля вона вибухнула, мов нітрогліцерин, і розтрощила двигун дощенту. Добре, що вцілів слабосильний резервний движок, а то не обібралися б лиха.

Професор Сатіапал абсолютно не розумівся на техніці. Навіть коли б йому сказали, що в привезеній солярці виявлено великий процент сильнодіючої детонаційної рідини, він не зміг би вирішити, добре це чи зле. Але наступні події потребували вже й медичних знань: в маєтку спалахнула епідемія.

Це було нове, досі невідоме захворювання, схоже на гібрид кількох хвороб. У хворих нестерпно боліла голова й крутило м’язи, немов при грипі. Температура стрибала періодично, як у маляриків. Висип на тілі скидався на тифозний. Розладнане травлення та різь у животі могли свідчити про дизентерію. А в результаті всього — параліч або навіть смерть.

В маєток зараза могла потрапити тільки зовні, через людей або продукти.

Хоч як наполегливо домагався Сатіапал повної самоізоляції, він її не досягнув. Власне господарство давало багато чого, але все ж довелось дещо купувати. То невже ж отой цукор та борошно, що їх привезли кілька днів тому, заражені?

Дуже простий дослід ствердив, що саме так і було. Одна з мавпочок, — втішне, кумедне звірятко, — поласувала смачними продуктами з числа щойно привезених, захворіла і незабаром загинула.

Збудника хвороби знайти не вдалось. Ліки, навіть всемогутній пеніцилін, не допомагали, тому довелося вдатися до пасивного методу ізоляції хворих. Епідемія припинилась, але Сатіапал втратив трьох служників.

Не встигли впоратися з хворобою, як маєток спіткало нове лихо: на плантаціях з’явилась сила-силенна надзвичайно зажерливих і плодючих комах, яких ніхто з індійців досі не бачив. Ці комахи з особливим задоволенням знищували картоплю та помідори, але не минали й інших рослин, лишаючи після себе голі стовбури.

Сатіапал знизував плечима. Він не міг збагнути, що сталося, чому його маєток з такою послідовністю зазнає нещасть, про які раніше й гадки не було. Подеколи професор навіть підозрював, що тут пахне диверсією, але потім відкидав цю думку геть і обмежувався тим, що вживав додаткових застережних заходів.

І тільки одна людина в маєтку розуміла, в чому річ.

Чарлі Бертон свого часу вчився виводити з ладу машини й обладнання, отруювати воду, заражати продукти. Він одразу ж збагнув, що то нагадує про себе Майкл Хінчінбрук. Вибух дизеля, епідемія нової хвороби, навала численних комах — це початок. Над Сатіапалом, над Бертоном, над усім маєтком нависла грізна небезпека, од якої можна врятуватися тільки втечею світ за очі.

Як злостився Чарлі на Сатіапала за його м’якотілість!

Ні, не випускати слід було Хінчінбрука, а вбити, спалити та ще й попіл розвіяти серед чистого поля!.. Раджа не знав, що, помилувавши шпигуна, він підписав смертний вирок самому собі.

З втратою дизеля маєток позбувся струму в захисній мережі. Ця обставина, вигідна для Хінчінбрука, дуже непокоїла Бертона. Правда, Сатіапал посилив охорону, але тепер Чарлі не розлучався з пістолетом, не виходив з кімнати вечорами і повсякчас прислухався, чи не почується часом шарудіння обережних кроків за спиною.

Нападаючому краще. Він довільно вибирає момент і місце нападу, може зберігати сили аж до вирішальної хвилини. Той, хто обороняється, мусить бути завжди напоготові, а напружене чекання знесилює й нервує. Вдень Чарлі Бертон почував себе добре. Ніч приносила йому безсоння, кошмари, тваринний жах перед темрявою і тишею.

А одного вечора Бертон зрозумів, що треба тікати, — тікати негайно, плюнувши на все.

Щойно зайшло сонце. Чарлі сидів за столом біля відчиненого вікна і курив, відпочиваючи після цілоденної праці в лабораторії. На подвір’ї гомоніли люди. Радіоприймач у вітальні горланив якусь немудрящу пісеньку. На освітленій площадці під вікном лежав величезний пес і тільки коли-не-коли підводив голову, щоб прислухатись, чи все гаразд.

Все навколо було таким звичайним і таким сумирним, що Чарлі аж забув про свою тривогу. Який там Майкл Хінчінбрук, яка там диверсія!.. Просто нещасливі випадки. Чи мало де вибухають двигуни і спалахують епідемії! Е, треба забути про все та й податися до Майї.

Бертон встав і з насолодою випростав мускули. Він солодко позіхнув, — не од бажання спати, а од приємної млості, яка інколи охоплює сильне здорове тіло, сповнене зайвини енергії, — і не почув тонкого свисту, що пролунав біля вуха. Однак він помітив, як об стінку, копирснувши штукатурку, вдарився якийсь невеликий предмет.

Чарлі нагнувся, щоб роздивитися, що то таке, і пополотнів. То була куля. Куля з пневматичної рушниці або пістолета.

Теплий шматок свинцю прилетів здалеку і вже не зміг би заподіяти великої шкоди. Але Бертон злякався так, немов наступив на міну, яка ось-ось вибухне. Він стрибнув убік, вимкнув світло в кімнаті і, припадаючи до стіни, визирнув у вікно.

Над муром маєтку далеко й високо, мабуть на дереві, блимав тьмянкуватий червоний вогник. Спалахи відрізнялися один від одного своєю тривалістю, і мозок Бертона звично фіксував сигнали і розшифровував їх.

— Д… р… а… к… о… н…

Чарлі заплющив очі, кинувся до канапи й ліг, тримаючи в руці пістолет.

“Дракон”!.. Шеф кличе свого підлеглого, і на заклик треба відповісти негайно. Та тільки не врятуєш себе такою покорою: Хінчінбрукові помічник потрібний, доки завдання ще не виконано. А потім…

Бертон у нестямі вибіг з кімнати. Він з радістю зрікся б симпатії Сатіапала, розпрощався б з принадними перспективами та й чкурнув би геть звідси, коли б втеча не здавалась йому ще страшнішою за майбутню кару.

Він не боявся нічних джунглів. Маючи зброю в руках, можна захиститися від звірів… Але Майкл Хінчінбрук жорстокіший і хитріший за якого завгодно хижака. Він вистежить, винюхає, наздожене, закатує…

Звичайно, Чарлі Бертон приписував Хінчінбрукові надлюдські якості, але така вже властивість страху — гіперболізувати небезпеку, обертати можливе на неминуче. Хінчінбрук зумів підкорити свого помічника, зламати його волю, і відтоді Чарлі перетворився на своєрідну подобу кролика, який пищить од жаху і мимохіть сунеться до зажерливої пащеки пітона.

Бертон нервово походжав попід муром маєтку, шукаючи порятунку, а непереборна сила тягла його позирнути ще раз туди, у гущавину лісу, звідки блимав сигнальний вогник. Тільки позирнути, щоб довідатись, чого ж треба Хінчінбрукові. А там видко буде, що робити…

Отак умовляючи себе, Чарлі поступово одходив од муру до палацу, а потім прискорив ходу і в свою кімнату влетів, наче за ним хто гнався.

Ні, вогник блискає й досі!.. Майкл Хінчінбрук був тонким психологом: він знав, що Бертон відповість рано чи пізно. Чарлі не міг навіть послатися, що не помічає сигналів: поквапно вимкнувши світло після пострілу з пневматичної рушниці, він тим самим поклав початок мовчазній розмові двох спільників.

— “Дракон”… “Дракон”… — шепотів Чарлі, тоскно позираючи у вікно.

Червонуватий вогник блимав. Народжуючись у потайному ліхтарі, промінчик вільно пробігав кілька сот ярдів відстані, потрапляв у сітківку ока людини, викликав складні фізико-хімічні процеси і вривався в її мозок вже як втілення чужої волі, як категоричний наказ. Цього промінця ніхто не перехопить, — він такий вузький, що його можна бачити тільки по прямій лінії. Але й перехоплений, він небагато чого розповість стороннім: ну що там оте єдине зашифроване слово з арсеналу міфології?

А Чарлі відчував, що кожний спалах сигнальної лампочки відгукується йому гострим болем у голові, спазмами кровоносних судин, нервовим дрожем усього тіла. Це було нестерпно. І Бертон простягнув руку до вимикача настільної лампи.

Він хотів спочатку просигналити тільки одне слово: “йєс”, “так”, — але потім вирішив, що це зайве. Досить стати проти вікна і хитнути головою. Коли кімната освітлиться, Хінчінбрук одразу ж схопиться за бінокль. Що-що, а рух голови він помітить.

І справді: ледве-но спалахнуло світло, як червонуватий вогник над лісом погас на кілька секунд, а потім заблимав з великою швидкістю.

— П’ятнадцять дріб три… Сім дріб чотири… — шепотів Чарлі, поквапно дряпаючи зламаним олівцем на обкладинці якоїсь книжки. — Один дріб три…

Шифровка була дуже лаконічною: “Завтра за межами маєтку одержати іграшки”.

Чарлі довго сидів над цим папірцем, потім повільно розідрав і спалив його і аж тоді підійшов до вікна. Як і перше, він відповів мовчазним рухом голови, заявляючи цим, що підлеглий знову скоряється своєму начальникові.

Як не дивно, але цієї ночі Бертон спав спокійно, а прокинувся бадьорим і навіть веселим. Він уже вирішив, що має робити. Слід вести подвійну гру з Хінчінбруком, ставкою якої буде життя одного з двох. Не допомагати шефові, ні, а, навпаки, потай перешкоджати, щоб він не запопав таємниць Сатіапала… Зустрітись з Майклом? Що ж, можна й зустрітись. Тепер це цілком безпечно. Тільки як і де?

Дивну зміну настрою Чарлі Бертона одразу ж помітив Сатіапал. Однак веселість сина не втішила старого, а пригнітила. І цьому були свої причини.

Учора ввечері Сатіапал ненароком помітив, як Майя вийшла з своєї кімнати і довго туди не поверталась. Професор одразу ж послав до Бертона старого Джоші однести книжку. Джоші доповів, що книжку він поклав на стіл, а сагіба в кімнаті немає.

То невже Чарлі призначив побачення Майї?.. Брат сестри?! І чи не тому в Майї сьогодні такий засмучений вигляд і синці під очима?

Сатіапал нишком зітхнув, підвів голову і, вдаючи з себе заклопотаного, сказав:

— Чарлі, чи не згодилися б ви супроводити Майю в невелику подорож?.. Я давно збирався послати її з одним дорученням до пана Лаптєва. Та й вона, певне, хотіла б подивитись, як працює експедиція. Це буде їй корисно… Але вас я не відпущу, ні. Ви тільки довезете її до Навабганджа.

Сатіапал уважно дивився на Чарлі, чекаючи появи на його обличчі почуттів, які могли б розповісти багато чого. Проте син аж з надто великою радістю відгукнувся:

— А чому ж? З великою охотою… От тільки… тільки… — він зам’явся. — Мені краще було б не потикатися на люди. Адже мою голову оцінили в скількись там рупій…

Майкл Хінчінбрук міг би пишатися з учня: той добре затямив, що шпигун ніколи не повинен забувати про свою роль. І радий би, мовляв, але…

Але і Сатіапал теж грав свою роль. Він не забував, що Чарлі не може виїхати за межі маєтку. То це й добре! Майя поїде сама, зустрінеться з Лаптєвим і… Навіть сам собі Сатіапал не признавався, що хотів би бачити свою дочку дружиною Лаптєва. Не тому, що він так уже палко любив росіянина, ні! Такий варіант допоміг би розв’язати складну дилему, та й Майї, певне, жилося б непогано.

— Ох, я й забув… Справді, справді!.. Ну, то я пошлю Джоші.

— Та ні, чому ж, — поквапно сказав Бертон. — Я охоче проїду кілька кілометрів, а потім повернусь. Може, підстрелю якусь дичину… Не заперечуєте?

— Звичайно, ні, — добродушно відповів Сатіапал. Радий, що все склалося добре, він негайно пішов до Майї і наказав їй збиратися.

— Куди? — запитала вона здивовано.

— До Лаптєва. Будеш практикувати у нього. Їдь, моя люба, їдь. У росіян теж можна повчитися хорошому.

— А мама?

Сатіапал підійшов до дочки, поклав її голову собі на плече і сказав:

— Майю, ти сама вже давно повинна була б стати мамою… Може, я й перешкодив цьому. Мені все здавалося, що ти — крихітка, дитинчатко, яке нездатне постояти за себе. А ти зростала тим часом і виросла. Пташка має випурхнути з гнізда рано чи пізно… Якщо ти зустрінеш такого, що допоможе тобі звити власне гніздечко, і якщо це буде справжня, хороша людина — вирішуй свою долю сама… Добре, якщо це буде індієць. Хай навіть європеєць. Аби не англієць. Та зрештою…

Сатіапал не докінчив, махнув рукою й вийшов. Майя дивилась вслід йому широко розкритими очима, не розуміючи, що трапилось.

Вперше в її житті батько завів з нею розмову про те, що згадується пошепки, на вушко матері чи найближчій подрузі. То невже ж вона стала такою старою, що вже й батько зневірився в її можливості вийти заміж і готовий випхнути власну дочку за першого-ліпшого мужчину?!.. “Хай навіть європеєць…” Кого він мав на увазі?.. Невже Лаптєва?

У грудях дівчини солодко обірвалось і впало кудись у безмежне провалля серце.

— Ні, ні! — шепотіла вона гарячково. — Батько сказав це тому, що я вже стара… Стара.

Майя підбігла до дзеркала, скинула з плечей скромне чорне сарі і, майже гола, в’їдливим поглядом невблаганного ревізора оглянула своє зображення.

Груди були високі й пружні. Стан тонкий. Ноги здавалися виточеними з чудового золотавого мармуру. Пишне хвилясте волосся двома грайливими потоками спадало на округлі плечі, вигідно відтінювало ніжну шкіру обличчя й рук.

Коли б це тіло належало якійсь іншій жінці, Майя назвала б його красивим. А так — що ж, непогане. З нього можна писати картину під назвою “Юність”… То невже ж оце тіло треба комусь нав’язувати та ще й платити за те, що тебе візьмуть?! Хіба посаг, оті кілька тисяч рупій, які дістаються женихові, не плата за сумнівне щастя бути чиєюсь “законною дружиною”?.. То коли так, хай її візьме Лаптєв. Безплатно. У них, в Радянському Союзі, від нареченої посагу не вимагають!

Коли б хто позирнув збоку на цю напівголу красуню, він би був вражений дивною зміною, яка сталася з нею за якихось кілька хвилин. Так, мабуть, Пігмаліон дивився на перетворення холодної й мертвої статуї в повну енергії жінку.

Майя стояла в тій же позі, схрестивши руки на грудях. Та ЇЇ тіло мимохіть напружилось, набуло тієї грації і краси, яку не відтвориш довільно і яка притаманна закоханим; чорні оксамитові очі, такі задумливі й лагідні звичайно, засяяли тривожним і радісним блиском, губи мимохіть розкрилися, а груди дихали глибоко й прискорено.

— Лаптєв… Андрій…

Так, вона згодна була піти до нього, навіть не питаючи себе, чи це надійшла справжня любов, чи ні. Вона поїде зараз, кине матір, яка щойно звелася на ноги після хвороби. І, можливо, саме так і треба… Тільки хотілося б, щоб сталося все трохи по-іншому, якось не так… Ну, хоча б Андрій приїхав сюди, захопив би її темної ночі, викрав би та й повіз геть аж на край світу… Кожній жінці трошки хочеться бути вкраденою, — хоча б від самої себе. Це романтика, данина ніжного й чутливого енергійному і сильному.

Майя кинулась до чемоданів, напхала туди жужмом сякі-такі речі і аж тоді побігла до матері.

Та плакала. Певне, Сатіапал уже попередив її про від’їзд дочки.

Але матір насамперед піклується про щастя своєї дитини. Од рані Марії не сховалося збудження Майї, її прагнення поїхати з дому якнайшвидше. Дочці здавалося, що вона старанно приховала свої почуття. А матір згадала саму себе в такому ж стані й зрозуміла все.

— Щасти тобі, доню!.. Щасти!

— До побачення, мамусю! Я приїду скоро, скоро!

Рані Марія похитала головою. Вона знала, що коли дочка й повернеться, то вже зовсім не такою, як була-Хто знає, чи це дасть їй щастя, але таке вже життя.

— Їдь, доню!

Рані Марія махала рукою вслід автомашині, а дочка тим часом жадібними очима поглинала все довкола.

Звичайна дорога, звичайні джунглі,— та вони були для Майї атрибутами фейєричного, казкового світу. Це ж уперше дівчина покинула стіни маєтку, вперше почула кличний посвист вітру в вухах. А попереду було життя — хвилююче, повноводе. Минулого не існувало. Воно зітерлося, сховалося, як сховався рідний маєток за поворотом дороги.

Машина зупинилась біля мосту. З неї вийшов і попрямував назад Чарлі Бертон. Він щось говорив, Майя йому відповіла і через мить забула, що саме. їй було не до цього.

Аж під Навабганджем, коли шофер зупинив машину, щоб прочистити карбюратор, старий Джоші торкнув Майю за рукав:

— Рані, що означає, коли вночі в лісі блимає червоний вогник? Ось так: блим-блим… блим-блим…

Майя стріпнулась, наче звільняючись від сну, здивовано подивилась на старого і раптом дзвінко засміялась:

— Не знаю, Джоші!.. Я нічого, ні-чого не знаю!.. Це Навабгандж, так?.. Чекайте, а хто йде он там, повз баньян?

І не встиг Джоші й отямитись, як Майя, мов вихор, злетіла з машини й побігла вперед. Вирвавшись з його рук, услід за хазяйкою помчав і Самум.

Джоші придивився пильніше і впізнав: то був сагіб Лаптєв.

Майя підбігла до нього, простягла обидві руки. Росіянин притягнув її до себе. І потім вони з годину, а то й більше, стояли на дорозі і про щось говорили й говорили. Про що саме, міг би розповісти хіба Самум. Але він був твариною поважної вдачі і чужих секретів не зраджував.