Звірослов

Thysania agrippina (метелик)

На миронівському вокзалі особливо гарно цієї пори року. Хто був тут у кінці травня, той знає. Той напевно це відчував - ніби стоїш чужаком посеред якої-небудь монументальної віденської площі, широкої, білої і мармурової. Навколо безліч незнайомих людей з клунками, циганські табори з візочками, валізами і замурзаними дітьми на руках, спітнілі від несподівано палючого сонця міліціонери, два сміттєві кошики, і з одного валить густий дим (це якраз зайнялась твоя недбало загашена сигарета), акуратні пофарбовані лавки вздовж низького парканчика, урочисто білі післявеликодні бордюрчики, шість-сім абсолютно ідентичних кіосків з пивом і «снікерсами», - і пиріжки з картоплею.

Вони неодмінно мусять бути - ці пиріжки. Їх продає якась традиційно товстувата, нічим не примітна жіночка років сорока, хоча, врешті, її вік не має абсолютно ніякого значення.

До електрички на Київ ще двадцять хвилин. Часу якраз вистачає. Ти майже автоматично, не спиняючись на продавщиці поглядом, виймаєш з кишені дріб’язок, нетерпляче поцокуєш зависокими, як на чоловічі туфлі, підборами, кажеш собі «не сутулься» або щось подібне - і ось пиріжок у твоїх руках. Пахучий. Парує. Ти його хочеш. Ліниво прогулюючись платформою, з апетитом наминаєш в’язке тісто, яке, чесно кажучи, добре лише тим, що гаряче. Пальці в олії. Масні губи поблискують на несподівано яскравому травневому сонці.

Але нащо він мені здався, думаєш ти і викидаєш з’їдений до половини пиріжок геть. От колись, у дитинстві, ото були справжні пиріжки!

17:52. Прибуває київська електричка. Люди з усіх сторін кидаються до вагонів, пхаються з клунками і замурзаними дітьми всередину, бо їм уже обридла ця псевдовіденська площа, і кіоски, і мармур, а ти стоїш, де стояв, і знуджено за всім спостерігаєш.

Цієї пори року тут особливо гарно, думаєш ти. Береш до рук гучномовець, котрий весь час теліпався за спиною, набираєш повні легені повітря й увічливо оголошуєш:

- Шановні пасажири! Наполегливо просимо вас купувати квитки для проїзду в електропоїздах у касах вокзалу. Інакше керівництво Укрзалізниці буде змушене вдатися до крайніх заходів і скоротити кількість електропоїздів на лінії Київ - Миронівка.

Жанці не потрібно купувати квиток. Вона рідко виїжджає з Миронівки, хоча більшість свого часу ось уже кілька років проводить на вокзалі. Сидить собі на лавочці і дивиться на великий механічний годинник вокзальної вежі.

Жанка не якась там недоумкувата каліка. Якби хотіла, то могла б і поїхати кудись - надовго чи просто на екскурсію. Друзі і рідні неодноразово радили Жанці розвіятися, побачити світ, однак Жанка не відчуває в цьому потреби. Де можна побачити більше, ніж на вокзалі? Вокзал - це точка перетину світів. Тут Жанка слідкує за часом. Тримає його в руках.

- Оце мужчина… - каже до Жанки її подруга Ірма Іванівна.

- Ти про кого? - Жанка вдає, ніби не розуміє.

- Про нього… - Ірма Іванівна киває головою на чоловіка з гучномовцем. Той уже втретє погрожує законослухняним пасажирам Укрзалізниці скоротити кількість електропоїздів на лінії Київ - Миронівка. - Такий симпатичний, правда?

- Не знаю. Не помічала.

- Або брешеш, або сліпа.

Жанка рефлективно поправляє на переніссі старі окуляри в товстій оправі.

- Ти, Жанка, дурна. Скільки часу тут проводиш, на цьому грьобаному вокзалі, а ще жодного разу з ним не заговорила.

- А що він може мені сказати?

- Ой, я тебе прошу. Хіба чоловіки для того, щоб говорити?!

- А для чого?

Ірма Іванівна фиркає. Жанка її нервує.

- Спорю, ти ще ніколи не цілувалась! - каже Ірма Іванівна.

- Не кричи, Ірма. Я сім років була замужем.

- Ти?! Ніколи б не подумала!

- Хіба я тебе прошу, щоб ти думала?

Годинник на вежі показує 17:45. Через сім хвилин прибуде електричка з Києва. У Жанки ще сім хвилин.

- А що сталося з твоїм чоловіком? - питає Ірма Іванівна.

Жанка знімає окуляри, безнадійно втупившись кудись у простір поперед себе. Їй немає що втрачати. Залишилося сім хвилин.

- То що з твоїм чоловіком?

- Нічого. Живе собі.

- А ти?

- І я собі живу.

П’ять хвилин. Жанка відчуває, як очі наливаються червоною безнадією. У горлі спазм, який хочеться викрикнути, виригнути, виплюнути із себе або затовкти так глибоко, щоб аж утратити від болю свідомість.

Три хвилини.

- Жанка, а скільки тобі років? - Ірма Іванівна сьогодні напрочуд уважна.

- Багато.

Хвилина. Жанка стискає кулаки. Їй хочеться тікати звідси якомога швидше і далі. Зникнути. Більше не терпіти. Закопати себе в землю. Пожбурити в небо. Зробити хоча б що-небудь. Вирізати середину, посікти на шматки і згодувати голодним псам.

- Слухай, - обурюється Ірма Іванівна. - Не хочеш говорити, то так і скажи. Теж мені, недотрога.

- Ірма, не обіжайся, я трохи погано себе почуваю.

На платформу тихо, ніби змія, підповзає київська електричка. Жанка заплющує очі. Усе. Кінець.

З електрички виходять пасажири. Більшість з них - тутешні, і Жанка всіх їх знає. Їздили до Києва продавати молоко-сир-сметану і, підзаробивши грошей, повертаються назад, щоб зіпсувати Жанці життя.

- Жануся, як торг? - веселеньким басом заговорює до Жанки чолов’яга в чорній шкірянці і кросівках «Аbibas».

- Добре, - ледь чутно відповідає Жануся.

- Видно, не дуже, раз відповідаєш так, ніби вмерла. Ну, зараз поправимо діла. А давай-но мені п’ять. І дивися, щоб найкращих!

- Усього п’ять і залишилося.

- Ну і повезло мені! - тішиться чолов’яга в шкірянці. - Я такий голодний, Жануся, що всі десять з’їв би.

Жанка анемічно порпається на дні картонної коробки, що стоїть у неї в ногах, виймає звідти п’ять останніх пиріжків з картоплею і простягає їх голодному покупцю.

- Сім п’ятдесят.

Ірма Іванівна без охоти підводиться з лавки.

- Добре тобі, Жанка! Уже все продала і тепер з чистою совістю йдеш додому віддихати. А мені ще три години вкалувати.

- Так-так. Йду додому, - бурмоче Жанка, похапцем збираючи свої пожитки. - Усе продала і з чистою совістю йду додому віддихати.

- До завтра.

- До завтра, Ірма.

Жанка прожогом вибігає з території вокзалу. Ноги ніби не свої. З очей мимоволі течуть сльози, випаровуються і тут же осідають конденсатом на внутрішніх стінках окулярів. Жанка не бачить, куди йде. Душиться. Уже біля дороги, там, де закінчується останній із семи ідентичних пивних кіосків, дозволяє собі розридатися.

Ще один непотрібний день, думає Жанка. Такий самий, як учорашній і який буде завтра. Боже, як тяжко це терпіти!

Жанка на мить сповільнює ходу, витирає пальцем окуляри і зникає за одноповерховою будівлею з вивіскою «Залізний магазин».

- За увесь день, - бурмоче Жанка, - він жодного разу на мене не подивився.

Баба Віка відчиняє Жанці двері. Жанка заходить усередину квартири і роззувається.

- Усе продала? - питає баба Віка.

- Як завжди.

Жанка виймає з кишені зіжмакану купку грошей і кладе на стіл.

- Ти, Жанка, молодець. Тобі добре йде торг, - баба Віка недбало перераховує купюри.

- На вокзалі розкуплять що завгодно, Вікторія Вікторівна.

- Ну, не прибідняйся. Я от п’ять років продавала на вокзалі сємушки, то тільки раз чи два було так, що спродувала все, що мала.

- Сємушками не наїсися. На вокзалі треба продавати щось ситне, бо там завжди голодні люди.

Баба Віка одягнена в ситцевий халат без рукавів. З-під пахв звисають складки жиру.

- Може, хочеш щось перекусити? - питає баба Віка. - Пирожок з картоплею?

- Нє-нє! - скрикує Жанка.

Баба Віка регоче.

- Знаєте, - нерішуче говорить Жанка, - я давно хотіла з вами потолкувати. Про пирожки.

- А що з пирожками? - баба Віка насторожується.

- З ними все добре. Ви не переживайте, - Жанка гризе шкірку навколо нігтя вказівного пальця правої руки. -

Я просто подумала… знаєте, коли продаєш, то маєш багато свободного часу, усяке приходить в голову…

- Що ти хочеш?! Не тяни, Жанка, я таке ненавиджу!

- Як ви дивитеся на те, Вікторія Вікторівна?… Що ви думаєте про?… Може?… Я тут придумала… Давайте розширимо бізнес, Вікторія Вікторівна!

Баба Віка остовпіло витріщається на Жанку.

- Що розширимо???

- Бізнес.

- Як це? Ти тут мудрими словами мене з праведного путі не збивай. Поясни, бо я не розумію, у чому смисл.

- Давайте продавати не лише пирожки з картоплею. От що я хотіла сказати.

Баба Віка сплескує в долоні і нервово ходить по кімнаті. Жанка притискається до стіни.

- Ви не нервуйтеся, Вікторія Вікторівна, - шепоче Жанка. - Нє - то нє. Я тільки спитала.

- В чому дєло, Жанна! - баба Віка войовничо береться в боки і сунеться в Жанчин бік. - Тобі не подобаються мої пирожки?!

- Як ви таке про мене подумали?! Я ж не це зовсім мала на увазі…

- Якісь покупці казали, що мої пирожки недобрі?! - баба Віка сходить на крик.

- Ваші пирожки дуже смачні, Вікторія Вікторівна! Ви ж знаєте! Дуже смачні! - у Жанки перед очима прокручується одна і та ж сцена: він на платформі, викидає з’їдений до половини пиріжок у сміттєвий кошик і йде далі, одночасно витираючи рукавом масні від олії губи. - Ваші пирожки найсмачніші… у своєму роді…

- У своєму роді?! Жанна!

Жанка набирається мужності і випалює:

- Я не маю нічого проти пирожків з картоплею! Просто бізнес є бізнес. Його з часом треба розширювати, інакше можна… збанкротірувати! Давайте продавати ще якісь пирожки! Як то кажуть - розширяти асортимент. З м’ясом, наприклад. Га? Пирожки з м’ясом. З капустою. З яйцем і цибулею. Солодкі якісь-то можна придумати…

- Жанна, що ти таке виговорюєш, дорогуша?!

Бабі Віці відлягає. Вона біжить на кухню, звідки доноситься різкий, аж пекучий, штин пересмаженої олії.

- Через тебе, - кричить баба Віка з кухні, - пирожки пережарились! Але це твої проблеми. Будеш продавати, які є.

Жанка взувається. Баба Віка виходить з кухні, тримаючи в руках свіжий пиріжок з картоплею.

- Ти куди тікаєш, Жанка?

- Я не тікаю. Вдома багато роботи. Прийду завтра, як завжди, в сьомій.

- Бачиш цей пирожок? - баба Віка трусить пиріжком перед Жанчиним лицем.

Жанка мовчить.

- Жанка, ти бачиш цей пирожок?

- Ну, бачу…

- Це, Жанна, єдиний неповторимий пирожок з картоплею! Подивися на нього! Подивися, який він чудесний! І нехай мені кажуть, що є інші пирожки, з м’ясом, з капустою, хоть із парчовими нитками! Хоть з гімном! Мене це не цікавить, Жанка. Мене не проведеш. Нехай говорять, що хочуть, а коли голодний, то купуєш пирожок з картоплею, і крапка! З м’ясом не ризикнеш, з капустою не наїжся, а на солодкий і не подивишся, бо можеш за ті гроші купити «снікерс»! Хіба я не права? Жанка?!

- Не знаю…

- А я знаю! Права! Пирожок з картоплею переживе і мене, і тебе! Ти, Жанка, розширюй бізнес із мужиками, а мої пирожки лиши в спокої.

- До завтра, Вікторія Вікторівна, - каже Жанка вже в коридорі, але та її не чує. Продовжує сама до себе приговорювати:

- Ти глянь на неї! Пирожків з м’ясом захотіла! З м’ясом! І де я їй стільки м’яса наберу? Які пішли часи. Зараз усьо м’яса хоче.

Ніч.

Жанка вірить у Бога. Вона стоїть у самій нічній сорочці навпроти вікна і молиться. У кімнаті темно. Ліжко розстелене і вже чекає на Жанку, готове прийняти її у свої теплі затишні обійми. Але Жанка не поспішає туди шуснути. Вона молиться.

У кімнаті немає жодної ікони чи образа. Жанка звикла молитися до вікна, так, ніби вікно - це ікона. Ніби у вікні - лице Бога.

- Я вірю в тебе, - шепоче Жанка собі під ніс, - я вірю в тебе дуже. Але чому, скажи, ТИ не віриш у мене?

Вікно мовчить.

У вікні нічого абсолютно не видно. Ніч у Миронівці однакова кожної пори року, навіть у травні. Така ж темна й одинока.

По Жанчиних щоках течуть сльози. Вона стискає в молитві долоні докупи з усіх сил, аж зводить судомою зап’ястя.

- Я стільки років у тебе вірю, - шепоче Жанка, - а ти так ніколи мені і не допоміг. І, я тебе прошу, не треба тут розводити демагогію, що віра має бути безкорислива.

Я в тебе вірю, ти маєш користь з моєї віри, ну то прошу - допоможи мені хоч раз! Ніколи нічого в тебе не просила, а тепер прошу. ДАЙ МЕНІ ЙОГО!!!

Жанка стає перед вікном на коліна.

- Дай мені його, прошу тебе!

Вікно мовчить. Жанка витирає сльози і лягає в ліжко, але сон не приходить.

Лице Бога - бородатого і доброго - зависає над Жанкою в повітрі. Жанці легшає.

- Ти добрий, - каже вона. - Ти допоможеш мені, я знаю. Тобі шкода мене, правда ж? Щоб ти розумів, я не прошу тебе про допомогу зі слабкості. Я сильна. Я можу прожити і без нього. Але нащо, Боже? Я часто себе це питаю. Нащо? Хіба це життя мені дане лише для того, щоб від усього відмовлятися?

Морок у кімнаті стає не таким густим і безнадійним. Жанка відрадно схлипує.

- Я вже цілий рік терплю. Цілий рік крадькома за ним спостерігаю. Вивчила всі його звички і розклад роботи. Кілька разів він купував у мене пиріжок з картоплею, кілька разів я набиралася мужності подивитися прямо йому в очі. І нічого, Боже. Я для нього не існую.

Бородата Божа голова, прицмокнувши, похитується зі сторони в сторону. Зараз вона якраз на карнизі, і Жанка на мить навіть злякалася, щоб карниз під такою непомірною вагою не завалився вниз.

- Але найгірше, мій Боженьку, - продовжує Жанка, - те, що я мушу все тримати в собі. Уже цілий рік я мовчу. Тобі - тому, хто спочатку був словом, - цього не зрозуміти. Коли хочеш кричати, пищати, верещати, репетувати, але не смієш. Як я душуся! Як мене болять від мовчання легені, і горло, і середина, ось отут, - Жанка тикає пальцем кудись собі під ребра. - Як мене болить моє мовчання, якби ти тільки знав.

Жанка вдивляється в опівнічну темряву своєї спальної кімнати, і їй здається, що Бог приставляє до вуст вказівний палець правої руки, даючи знак, щоб Жанка мовчала. Щоб помовчала ще зовсім трохи.

- Ні-ні, - заспокоює Бога Жанка, - повір мені, мовчала рік, то помовчу і більше. Це не проблема. Тепер я буду мовчати скільки скажеш. Але перед тим, як полетиш звідси, пообіцяй, що незабаром усе буде добре. Ну, що щось зміниться… у… моїх… з… ним… стосунках…

Бог обіцяє. Жанка бачить цей його жест обіцяння так само ясно, як ви Жанку. Її серце раптом стає спокійним і солодким, ніби плід манго. Жанка підривається з ліжка і вмикає в кімнаті світло. Жанку переповнює радість очікуваної перемоги. Ще трохи. Трішечки. Кришечка часу, і потім - вистраждане щастя.

Жанка відкриває платтяну шафу, бере звідти першу-ліпшу сукню і кружляє з нею посеред кімнати. Мчить до дзеркала у ванній, довго розглядає себе в профіль і анфас, і їй здається, що більшої красуні нема на всьому білому світі. Принаймні в Миронівці точно. І у Відні. Як Жанка не помічала цього раніше? Адже вона вродлива. Дуже вродлива.

- Я зрозуміла тебе, Боже, - шепоче Жанка, фарбуючи губи бордовою хімічною помадою. - Я все зрозуміла, мені двічі повторювати не треба.

Жанка дістає з потріпаної, притрушеної блискітками косметички туш і тіні для очей «Ruby Rose».

- Останнім часом я зовсім за собою не дивлюся, це правда. Чесно скажу - цими тінями я ні разу так і не користувалася. Купила їх на весілля племінниці, але в день весілля падав дощ, і я побоялася краситися, щоб потім не поплило по морді. А тіні - тільки подивися, скільки їх тут усяких різних! Попробуй вибери! Напевно, для першого разу накрасюсь голубими. В якомусь кіні чула, що голубих тінів не буває забагато. У кіні це говорила така вся розфуфирена модниця. Видно, знала, що каже.

Жанка грубо накладає на повіки голубі тіні «Ruby Rose», а потім фарбує вії чорною тушшю. Ця туш уже давно не зберегла на упаковці назву виробника. Вона була куплена на початку вісімдесятих Жанчиною матір’ю, а потім перейшла у спадок до Жанки разом із косметичкою.

- Завтра треба купити лак для волосся. Подивися - волосся як водорослі. Зроблю начос і налакуюсь. А може, навіть загляну до перукарні. Хоча ні, спочатку до стоматолога.

Жанка шкіриться, і в дзеркалі з’являється не дуже густий кривенький ряд передніх Жанчиних зубів.

- Так, до стоматолога в першу чергу.

Ірма Іванівна загадково підморгує Жанці з-за прилавка з морозивом. Видно, що в неї сьогодні гарний настрій. Вона весела. Вона хоче говорити.

Жанка, як завжди, сидить на лавці з картонною коробкою пиріжків. Між ними з Ірмою Іванівною метрів три-чотири. Відстань мізерна як для тих, хто хоче поговорити.

- А ми з тобою, Жанка, і не конкурентки зовсім, - починає Ірма Іванівна, - ти продаєш пиріжки, я - морозиво. На вокзалі це два основні продукти - пиріжки і морозиво.

Жанка киває. Їй зараз байдуже до законів ринкової економіки. Жанка марно вдивляється в натовпи пасажирів Укрзалізниці, які снують довкола в очікуванні на чергову електричку. Його ніде нема. Може, захворів? Але чому саме сьогодні, коли Жанка готова до рішучого кроку?!

- А ти так необично виглядиш, Жанка, - ніби між іншим зауважує Ірма Іванівна.

- Чого необично? - удавано дивується Жанка. Їй приємно. Вона вже давно чекала від Ірми Іванівни комплімента.

- Ну, губи намалювала, очі, юбка в обліпон…

- Та так - молодість згадала, - скромно відповідає Жанка і в наступну мить завмирає.

З адміністративного корпусу миронівського вокзалу виходить він.

Жанка за звичкою хотіла було швидко опустити голову, щоб ніхто не помітив, як вона витріщається на чергового по вокзалу, але передумує. А що тут такого? Хочу і витріщаюся, думає Жанка. Вилуплююся скільки влізе і на кого влізе, і це моя справа. Вокзал ніхто собі не приватизував.

Її розфарбоване лице сяє. Він іде просто сюди. Уніформа вигладжена, черевики начищені, сорочка під робою біла-біла. За плечем теліпається гучномовець. З кишені стирчать два прапорці.

Який він гарний, думає Жанка. Десь унизу живота зводить судомою від надмірної напруги. Жанка червоніє. На короткі півсекунди вона дозволяє собі уявити з ним інтим, і кров шугає по тілу зі швидкістю світла.

Дякую тобі, Боже.

Напевно, купить пиріжок, думає Жанка, це єдиний спосіб розпочати розмову.

Жанка вовтузиться в коробці з пиріжками, готуючись простягнути йому найліпший з усіх, що є, найпахучіший, найгарячіший. Чує десь зовсім поруч його голос.

- А дай-но мені, Ірма, морозиво, але таке, щоб справжній пломбір!

Жанка від несподіванки підстрибує на лавці. Коробка з пиріжками перекидається. На неї ніхто не звертає уваги.

- Пломбір треба заслужити, Ваня, - Ірма Іванівна кокетливо підсміюється.

- Скажи як, сонце.

- Ну, для початку запроси мене в кафе.

- Не вопрос. Коли?

- Після дождічка в четвер!

Він бере в Ірми Іванівни справжній пломбір і відходить до платформ. Ірма Іванівна замріяно дивиться йому вслід.

- Який мужчина…

Жанка не ворушиться. Перекинута коробка з пиріжками продовжує валятися в закам’янілих Жанчиних ногах.

- Як він тобі, Жанка? - питає Ірма Іванівна.

- Хто?

- Ваня.

- Ваня?

- Ну, черговий по вокзалу, - Ірма Іванівна нервується. - Тільки не кажи, що ти не знала, як його звати?! Странна ти, Жанка. Скільки років тут продаєш свої пирожки і зовсім не цікавишся людьми, яких бачиш кожен день. Так не можна жити. Дєйствітєльно, ніби звір у норі.

- Я знала, як його звати, - каже Жанка.

- І як він тобі?

- Ніяк.

Ірма Іванівна обпирається ліктями на прилавок з морозивом.

- Він мене хоче, це видно, але я ще не знаю, чи відповідати на предложеніє.

- Чого?

- Якийсь він аж задуже. Безупрєчний, як кажуть росіяни. З таким не буде легко. Надієшся, а потім облом.

Годинник на вежі вокзалу вибив другу годину по обіді. Захмарилося.

- Ненавижу май, - каже Ірма Іванівна. - Зараз буде гроза, от побачиш. Змокнемо тут до трусів.

Ірма Іванівна зачиняє холодильник з морозивом.

- Ти, Жанка, як хочеш, а я йду в магазин, перебуду грозу там.

Жанка сидить на лавці.

Звіюється грозовий вітер. Дощить. Перші краплі падають Жанці на розфарбоване обличчя.

«Надієшся, а потім облом, - повторює Жанка слова Ірми Іванівни. - Надієшся, і облом».

Дощ сильнішає. Натовп пасажирів Укрзалізниці ховається всередині приміщення вокзалу, і платформа порожніє. Жанка залишається зовсім сама. Її туш без анінайменших вказівок на фірму-виробника пливе по морді, ніби чорна ріка розпачу.

Вона встає дуже рано - тоді, коли вже світло, але ще не людно. Вмикає на повну державне радіо, сідає біля вікна і дивиться. Світ такий ранково-привітний, що забуваєш межі своєї нікчемності.

О сьомій Жанка вже у баби Віки. Та чекає на неї, одягнена у свій незмінний ситцевий безрукавний халат.

- Я цілу ніч не спала, - з порога заявляє баба Віка.

- Щось сталося? Снилися ужаси?

- Дьоргало під ребрами. Що би це значило?

- Не знаю, - каже Жанка, - я не розуміюся на медицині. Вам треба піти до лікаря, Вікторія Вікторівна.

- Що ти таке кажеш?! До якого лікаря?! Лікарі сьогодні так розуміються на медицині, як я на балєті!

Жанка не має що сказати.

- Може, мине?

- Жанка, - раптом змінює тему розмови баба Віка, - а ти коли-небудь була на балєті?

- Нє.

- Цікаво, як воно виглядає? Балєт…

- По телевізору деколи показують. Жінки в білих пишних сукнях скачуть по сцені, а чоловіки вдівають дуже облягаючі женскі капрони… так, що всьо видно… Не знаю, я не розуміюся на балєті.

Баба Віка подає Жанці візок з картонною коробкою.

- Пирожки вийшли всі як куколки, - каже.

Жанка збирається рушати на вокзал.

- Знаєш що, Жанка? Ти мені за ці роки стала як рідна.

- Ви мені теж, Вікторія Вікторівна.

- З тобою і поговорити можна про всяке…

Жанка всміхається.

- Там тобі подарок у коробці є. Подивишся.

- Два пирожки.

- Три гривні, - автоматично відповідає Жанка, порпаючись у коробці.

- Жанна, ти навіть не подивишся на мене?

Жанка злякано підводить голову.

- Юра? Що ти тут робиш?

- Не маю права на вокзал прийти? Ти його приватізіровала?

- Ще ні. Кудись їдеш?

- Можна і так сказати. На край світу. Поїдеш зі мною?

Жанка простягає Юрі його пиріжки.

- Уже собі знайшла мужика, Жанка? Бачу, така розмальована, як простітутка. Значить, знайшла. І як він? Луччий за мене?

- Не твоє діло. Дай мені спокій.

- Хочу з тобою потолкувати, - каже Юра.

- Уже потолкував.

- Ой, які ми остроумні!

- Мала доброго вчителя.

Юра сідає на лавку поруч. Жанка відсувається.

- Що з нами сталося, Жанна? - тихо говорить чоловік, марно намагаючись обійняти Жанку за талію. - Ми ж були такі влюбльонні.

- Однієї влюбльонності мало.

- А що ще треба? Просвіти мене.

Жанка не відповідає. Вона лихоманково аналізує, що зараз відчуває. Чи скучила за ним. Чи хотіла б доторкнутися до його руки. Чи їй приємний його запах. Врешті каже:

- Не мішай, у мене робота.

- Почекає твоя робота.

- Йди геть.

- Що, такий бридкий тобі став? П’ять хвилин витримати не можеш?!

- Послухай мене, Юра, - Жанка повертається до чоловіка лицем, - що ти з мене хочеш? Прийшов сюди оплакувати своє щасливе минуле? Так, нам було добре разом. Потім стало погано. Ми розійшлися. І я не знаю, чи ми зробили правильно, що розійшлися, але ми рішили, що розходимося. І зараз я не буду за цим жаліти. Жаліти і повертатися до того, що пройшло, по-дурному. Ми розійшлися і тепер живемо окремо. Ми тепер чужі люди, Юра.

- Хіба? Ти мене вже зовсім-зовсім не любиш?

- До чого тут любов, Юра?! Я не про любов говорю! Я кажу, що другого разу в цьому житті нема!

Чоловік нервово кусає пиріжок, який весь цей час мнув у руках. Відразу ж випльовує.

- Жанна, що це за фігня?! Де картопля? А… йди ти…

Жбурляє пиріжок на клумбу і швидким кроком йде геть.

Жанка підбирає пиріжок, розглядає його, куштує пальцем начинку, а тоді збуджено кидається до картонної коробки.

Підходять двоє молодих хлопців з наплічниками.

- З чим пиріжки, пані?

Жанка оніміло кліпає на них очима.

- Ви продаєте пиріжки, пані?

Жанка сяє від гордощів.

Хлопці знизують плечима і відступаються.

- А яких пирожків вам хочеться? - кричить Жанка їм услід так, що чує увесь миронівський вокзал. - Є пирожки з картоплею, з м’ясом, з капустою, з цибулею і яйцем, з горохом і… і… і… З АБРИКОСОВИМ ДЖЕМОМ! Вибирайте! Але буде трудно вибрати! У нас асортимент! Усі пиріжки як куколки!

Ірма Іванівна погарніла. Слідкує за собою. Ні тобі подертих колготок, ні жирного волосся, ані брудного фартушка. Нігті в порядку - намальовані рожевеньким лаком.

- І я тобі скажу, Жанка, - каже Ірма Іванівна, - саме важне у жінки - це її нігті. Жінки чомусь забувають про нігті. Халтурять. Думають, як вони не бачать своїх нігтів, то й ніхто не бачить. А як подумати, то це п’ятнадцять хвилин у три дні займає! Щоб навести порядок з нігтями…

Жанка ховає руки в кишені.

Ірма Іванівна продовжує:

- І взагалі, останнім часом жінки перестали за собою дивитися. Думають, що намалюють губи і налакують волосся - і дєло здєлане. Я би заборонила користуватися помадами і лаком. Нехай вчаться бути гарними без хімії. Красота женска ісходить із середини. І ця красота має ісходити незалежно, чи є дето поруч чоловік, чи нє. Женска красота не завісить від чоловіків.

Ірма Іванівна виймає з-під прилавка пачку сигарет і одну запалює.

- Ти не хочеш, Жанка?

- Нє-нє, я не курю.

- І ніколи не курила?

- Ніколи.

- А чо так? Курити приятно, особливо в такому віці, як ти.

- Я від куріння задихаюся.

- Так це тільки спочатку, а потім стає приятно. Ти попробуй.

- І одяг смердить…

- А туалетна вода нащо? Я курю вже 20 років, і ще ніхто мені не сказав, що я смердю. Чоловікам подобаються курящі женщини. Курящі женщини як то незавісімо виглядають. І неприступно. Для мужчини це виклик.

На платформі з’являється черговий по вокзалу. Ірма Іванівна миттєво викидає сигарету. Її тіло починає неприродно вигинатися, по-котячому тертися об прилавок, прикликати до себе увагу, і успішно - він звертає на асфальтовану доріжку, що веде просто сюди. Наближається. Жанка пригинає голову до грудей. Якби можна було зникати з поверхні землі тоді, коли забажаєш, то Жанка зараз зникла б. Серце шалено колотить, руки тремтять.

Я не повинна собі цього дозволяти, думає Жанка, яка ж я все-таки нікчемна.

- Ірма, подивися за пиріжками, - Жанка зривається навтьоки, - я в туалет хочу. Зараз повернуся.

- Ну звичайно, Жанна, іди в туалет, - демонстративно голосно каже Ірма Іванівна, пильно стежачи за його повільним наближенням.

- Хоча ні, - Жанка підбирає свої пожитки, - я, напевно, взагалі вже піду. Сьогодні в мене скорочений робочий день…

Жанка сидить за розкладним полакованим столом у читальному залі миронівської бібліотеки. Бібліотекарка скоса поглядає на Жанку. Коробка з непроданими пиріжками захована під столом, і з неї доноситься пряний олійний запах.

- Ви вже вибрали, що хочете читати? - питає в Жанки бібліотекарка.

- Ще ні.

- Може, вам допомогти? Може, щось порадити? Є ціла зв’язка журналів мод. Не хочете подивитися? До мене багато миронівських жінок приходить за викройками.

Жанка мовчить. Оглядається. Читальний зал миронівської бібліотеки порожній. Біля вікна росте гігантський фікус, і на його листі стільки ж пилюки, скільки на книжкових полицях попід стінами. Бібліотека тхне цвіллю і сирістю. Бібліотекарка теж. У неї завите в ґулю на потилиці товсте й абсолютно сиве волосся. Голова така маленька, що масивна волосяна ґуля виглядає на ній ніби чалма.

- Ви знаєте, - каже Жанка, і її голос розноситься по бібліотеці луною, - я прочитала дуже мало книжок.

Бібліотекарка знизує плечима.

- Зараз мало хто читає.

- Чесно кажучи, я була тут останній раз у дев’ятому класі. Пам’ятаю тодішню бібліотекарку. Вона мала величезну родимку на носі. Така дуже культурна…

- Іванна Степанівна. Покінчила з собою.

Розмова урвалася. Жанка втупилася у полакований стіл. Минає півгодини.

- То що вам принести? - знову озивається бібліотекарка. - Ви вже вирішили?

- Ні.

- У читальному залі треба читати книжки, - бібліотекарка виговорює цю фразу з надзвичайною гідністю, ніби репетирувала її перед дзеркалом не один рік.

- Я зайшла сюди, бо на вулиці дуже багато тополиного пуху, розумієте? У мене алергія на тополиний пух. Мала приступ. Пух усюди - у повітрі, у носі, у легенях.

Бібліотекарка з осудом глянула на Жанку.

- І що будемо робити? Може, викликати «швидку»?

- Ні, - Жанка заходиться кашлем. - Мені зараз стане краще, і я піду.

Бібліотекарка різко підводиться зі стільця.

- Знаєте, я принесу вам що-небудь! Нехай на столі буде хоч якась книжка. Не можу дивитися на це неподобство! У читальному залі читають книжки, а не ховаються від тополиного пуху!

Зникає в сусідній кімнаті і невдовзі повертається з найбільшою книжкою, яку Жанка коли-небудь у своєму житті бачила.

- Нащо мені таку грубу?! Я не прочитаю!

- А я на це і не сподіваюсь, - суворо відповідає бібліотекарка, кладучи книжку на Жанчин стіл. - Просто нехай тут лежить. Ви робіть вигляд, що читаєте.

- Це як?

- Ну, дивіться на неї.

Жанка підсунулася до книжки. «Мир бабочек».

- Я спеціально вибрала з картинками, - каже бібліотекарка, повертаючись на своє робоче місце. - Можете погортати, на метеликів подивитися. Там такі гарні є.

Ніч.

Жанка не вірить у Бога. Вона просто стоїть у темряві перед відчиненим вікном. Не молиться. Нічого не каже. Нічого не відчуває.

Я можу скоро померти, чомусь думає вона, а якщо не скоро, то через років двадцять. Але все одно. Я все одно помру, і тоді нащо взагалі це? Нащо я тут стою? Нащо чогось хочу? Нащо взагалі хочу, якщо помру?

Вікно мовчить. Жанка продовжує стояти.

Я не вірю в тебе, Боже, але мені від цього не легше.

Знадвору віє легкий свіжий вітерець. Здається, що цей травень ніколи не закінчиться.

- Я перестала на щось сподіватися, - каже Жанка. - Ти ж цього хотів? Я тепер реалістка. Я розумію, що він ніколи на мене не подивиться. Він загарний для мене. Він такий гарний…

- І все. На цьому все, Боже. Я не вірю в тебе, а ти в мене, і розходимося по-доброму. Ні я тобі, ні ти мені. Ми свободні.

Жанка залізає в ліжко, укривається ковдрою, але їй холодно. Вітер з вікна дужчає і холоднішає.

- Я не буду тебе слухати! - кричить Жанка. - Ну що ти хочеш мені сказати?! Я вже все чула!

Бородата голова Бога нервово літає попід стелею, ударяється об люстру, і люстра падає на підлогу.

- Ти мені тут істерик не влаштовуй! - кричить Жанка. - Лети собі на своє небо, чи в Лапландію, чи на Карибські острови, а мене лиши. Я не хочу тебе слухати. Я досить намучилась! І тепер всьо. Буду продавати пирожки, їсти їх, дивитися телевізор, ходити в туалєт, купувати собі імпортні блузки раз у два місяці. І всьо. І так буду жити. Як комаха.

Голова Бога вдаряється об віконну шибку, і та з дзенькотом розбивається.

- Що ти мені майно нищиш! - верещить Жанка. - Оце Бог! Подивіться на нього! Замість того, щоб допомагати і будувати, він вікна розбиває!!! Теж мені! Я подам на тебе в суд! Ірма казала, що зараз кожен, хто захоче, може подати в суд…

Жанка вмикає світло. Змітає віником віконні осколки. Чує, як бородата голова Бога тихенько всідається їй на шию.

Тепер у мене дві голови, думає Жанка, боячись поворушитися, одна голова - моя, інша - Богова.

- Ну гаразд, кажи, що маєш сказати.

Жанка напружується, вслухаючись у Боже шепотіння.

- Заслужити? - її здивуванню немає меж. - Що значить заслужити? Хіба я досі не заслужила?! Я молилася кожного вечора! І нікого не вбивала… і не крала… і маму поховала по-людському… Що значить робити добро? Хіба я зла?

Жанка береться за голову, бо їй здається, що голова зараз трісне.

- Що ти мені мозги пудриш! Як я можу заслужити його? Але ж ти і зажерливий! Тобі мало моєї віри - хочеш мене цілу!…

- Заслужити його… - Жанка горілиць лягає на підлогу, так що ви можете бачити її всю. - Добре, Боже. Я зроблю так, як ти кажеш. Але дивися, якщо знову обдуриш, то я заб’ю вікно.

Бібліотекарку звати Павлина. Їй сорок п’ять років, вона неодружена, але має дорослу доньку.

Жанка приходить до миронівського читального залу вже втретє. Павлина чекає на неї.

- Що сьогодні будете читати?

- Як завжди, - по-діловому відповідає Жанка й акуратно розкладає піджак на спинці крісла. - «Мір бабочок».

Бібліотекарка вмить виконує замовлення.

Жанка розгортає перед собою енциклопедію метеликів - і в читальному залі западає звична тиша. Павлина плете доньці светр, Жанка розглядає метеликів.

- Я, до речі, - раптом заговорює Павлина, - знайшла вірш про тополиний пух. Адже у вас нема алергії на поезію?

- Чесно кажучи, я не знаю. Ніколи не пробувала.

Павлина відкладає плетиво вбік, випростує спину і по-романтичному закочує очі ins blue.

Тополі цвіт, тополі цвіт, вода в цвіту.

Шепоче вітер поміж віт - ми на мосту.

І люди йдуть усі в цвіту як перший сніг.

Чому? Чому хвилину ту я не зберіг?

- Такий сумний вірш, - витримавши ввічливу паузу, каже Жанка.

- Сумний.

- Ви любите поезію, Павліно?

- Іноді, знаєте, почитую.

- Павліно, - затинаючись каже Жанка, - я хотіла вас дещо попросити.

- Так, прошу. Будь ласка. Просіть.

- Можливо, моя просьба видасться вам странною…

- Ну що ви? Повірте, я сама странна!

- …я хотіла і спитати, і попросити вас, Павліно. Може, раптом ви знаєте людей, які зараз у біді… потребують допомоги… або дізнаєтесь про таких… дуже бідних нещасних людей, яким треба допомогти. Я вас прошу, скажіть про них мені.

Павлина заворожено дивиться на Жанку.

- Жанна, - бубонить вона, - ви… ви… така милосердна, така добра людина…

Цей травень ніколи не закінчиться. Ірма Іванівна ліниво гортає потріпаний журнал «Отдохни».

- Треба щось робити, Жанка, - каже вона. - Так жити нельзя.

- Нельзя, - зітхає у відповідь Жанка.

- Я от думаю серйозним дєлом зайнятися. Фірму свою відкрию.

- Ти?

- А що, я тут найнялась морозиво до скончанія лєт продавати?!

- Не знаю. Чим морозиво погане?

- Ти, Жанка, уніжена й уніжено мислиш. Тобі скажуть мити туалети - і ти будеш мити. Не пискнеш.

Смиреніє, думає про себе Жанка.

Ірма Іванівна продовжує:

- Я вже розузнала, шо по чом. Спочатку треба оформитись приватним підприємцем. Щоб єдінствєнний податок платити. Потому реєструю свою фірму, в себе вдома, і гляди - піде як по маслу.

- А що твоя фірма буде продавати?

- УСЛУГІ!

- Услугі, - повторює Жанка. - Звучить дуже солідно.

- А зараз, Жанка, всюди так. Зараз цілі состоянія по продажі услуг заробляють. Всі продають услугі. А Миронівка в смислі услуг дуже недоразвита. З Києва ще не понаїжджали. Просто рай для начинающих бізнесменів. Приходи і тільки встигай долари в морозіловку складати.

- І які услугі ти будеш продавати, Ірма?

Ірма Іванівна запнулась:

- От які саме услугі - ще не придумала.

Сутеніє. На першій платформі миронівського вокзалу стоїть остання київська електричка. Порожня. Двері відчинені. У вагонах ще горить світло.

- Що би я без тебе робив, Жанка, - каже кондуктор Стьопа. - Ти мені як подарок небесний.

Жанка мовчить.

Удвох з кондуктором вони переходять з одного порожнього вагона електрички до іншого.

- Сьогодні невеликий улов, - каже кондуктор Стьопа. - Не те, що вчора.

- Так. Сьогодні тільки четверо.

- Але почекай. Ще три вагони впереді.

Жанка і кондуктор Стьопа заходять у черговий вагон. Пильно його оглядають. На одній з лавок, підклавши руки під голову, мирно спить чолов’яга в шкірянці і кросівках «Abibas».

Кондуктор Стьопа штуркає сплячого.

- Ану вставай, дядя, приїхали!

«Дядя» не реагує. Кондуктор Стьопа штуркає сильніше.

- Просто бєдствіє з цими пияками! - каже він. - Понапиваються гдє-то в Києві, доповзають до електрички і щітай море по коліна! А ти, Стьопа, тут, у Мироновці, вже роби з ними, що хочеш. Бери і на металолом здавай! А я що, приписався з алкоголіками няньчитися?! В мене робота до десятої, а потому - сім’я, діти. Вставай, дядя, бо зараз лопне терпіння і міліцію визову!

Жанка підхоплює пиячка за один бік, кондуктор Стьопа - за інший. Поволі виводять його з електрички на платформу. Пиячок внутрішнім зором зауважує лавку і миттєво на ній розкладається, підклавши, як раніше, руки під голову. Сусідні лавки вже зайняті його колегами.

- І що би я без тебе робив, Жанка, - безперервно повторює кондуктор Стьопа.

Дає знак машиністу, що електричка «чиста» і вагони можна відганяти в депо.

- Ну, як завжди, Жанка?

Жанка киває.

- Ні за що не переживай, - каже вона. - Я все зроблю.

- І що би я без тебе робив, Жануся…

Кондуктор Стьопа тисне Жанці руки.

- Слово честі, якби я не був жонатий…

- Йди, Стьопа, додому.

- Слухай, Жанка, я давно хотів у тебе спитати, - Стьопі незручно, - ти тільки не подумай, що я лізу не в своє дєло! Ці мужики, ну, вони вже кончені…

- Не кажи так, Стьопа, вони просто п’яні…

- …я імєю в віду, що ніхто за ними не спохватиться. Їхнім родичам до самої фєні, чи вони живі, чи вже нє. А тобі, Жанка, який в них інтерес?

- Ніякого інтересу нема.

Кондуктор Стьопа недовірливо позирає на Жанку.

- Ти, Жанка, кожного вечора доправляєш кончєних алкоголіків з вокзалу додому. Напевно, години три з ними мудохаєшся. Нащо ти це робиш? Мусить бути якийсь інтерес, я в альтруїзм з дєцкого сада не вірю. Ти… чистиш їхні кошельки?

Жанка знічено потискує плечима.

- Тільки не подумай, що я лізу не в своє дєло, - схоплюється кондуктор Стьопа, - мені до фєні їхні кошельки! Ти маєш на них повне право, єслі що. Ти панькаєшся з кончєними алкоголіками, тягаєш їх на собі по три кілометри… я би тобі, Жанка, даже зарплату від Укрзалізниці виділив за такі труди. Кошельки - що кошельки?! Там, напевно, одні копійки в налічії…

- Не виправдовуйся, Стьопа, усе нормально.

- Ну то на добраніч, - каже кондуктор Стьопа і зникає.

- На добраніч.

Жанка присідає на краєчок лавки і думає. Чолов’яга в шкірянці і кросівках «Abibas» неспокійно шарпається вві сні.

- Бідний, - Жанка гладить його по потилиці. - Подивися, куди ти себе загнав.

Жанка вагається.

Тоді обережно пропихає руку в кишеню шкіряної куртки і виймає звідти дерматиновий гаманець. Справді - самі копійки. Жанка висипає копійки собі на долоню.

- Дивися, - каже Жанка до сплячого, - я забираю собі білі, а жовті лишаю тобі.

Власник гаманця бурмоче собі під ніс текст пісні «Горіла сосна, палала».

- Вибач мені, - шепоче Жанка, - я мушу красти в тебе гроші, щоб люди не подумали, ніби я краща, ніж є насправді.

Вікторія Вікторівна вночі викликала «швидку» - «дьоргало» під ребрами.

- Знаєш що, Жанка, - каже вона, - треба бізнес наш приостановити, бо я боюся.

- Чого боїтеся, Вікторія Вікторівна?

- Розумієш, Жанка, я цілий день жарю пирожки. А потім, уночі, думаю про пирожки. Як не жарю, то думаю, як не думаю, то жарю. Пирожки забирають у мене все время. А в мене його вже дуже мало. Я боюся.

- Чого боїтеся, Вікторія Вікторівна?

- Смерті, Жанка. Боюся смерті.

Жанка полегшено зітхає.

- Не бійтеся, Вікторія Вікторівна. Вам до смерті ще далеко. Скільки вам років?

- Шістдесят сім.

Жанка мовчить.

- Цей травень ніколи не закінчиться, - несподівано меланхолійно каже баба Віка. - І не тепло, і не холодно. Ненавижу таку погоду. Дощ кожного дня ллє. Всьо так буяє…

- Так. У місті дуже багато тополиного пуху, а в мене на нього алергія. По через день приступ. Цього року тополі рано зацвіли.

- Бачиш, Жанка, - каже баба Віка, однією рукою масуючи себе там, де мало б бути серце, - у цій країні ніхто нічого доброго не зробить іншим. Понасаджували тополь, бо вони швидко ростуть. А те, що в людей буває алергія на тополиний пух, то їх не цікавило. Ну хіба ж так можна? Це ж преступлєніє.

- Преступлєніє, - повторює Жанка.

- От насадили б соняшників…

- Соняшників?

- Соняшників.

- Соняшників.

Баба Віка замріяно дивиться у вікно. Жанка дивиться на бабу Віку.

- Я десять років продавала на вокзалі сємушки, - каже баба Віка. - Ну, до пирожків, ти знаєш. Жарила сємушки, розходувала цілі міхи сємушок, і ніколи, щоб ти знала, Жанка, я не бачила соняшників. Що називається - міщанка до мозка костєй, - баба Віка вдавано сміється.

- Як їхати електричкою до Києва, то можна цілі поля соняшників побачити.

- А ти їх бачила, Жанка?

Жанка мнеться. Вона не пам’ятає точно.

- Здається, бачила, - каже вона, - але, може, бачила по телевізору.

- Отак і я! По телевізору. По телевізору все показують… Знаєш що, Жанка? Давай поїдемо до Києва, га? На електричці. Коли соняшники будуть цвісти. Давай?

- Добре, Вікторія Вікторівна, поїдемо.

Вона не сміє підняти голову. Розглядає порепаний асфальт під ногами. Ноги. Форму власних туфель.

Але він іде - Жанка в цьому впевнена. Він наближається. Лоток з морозивом сьогодні вихідний. Він іде до неї, до Жанки.

- Один пиріжок, - каже він і простягає Жанці гривню п’ятдесят.

- З чим? - Жанка тремтячими руками бере гроші і спідлоба зиркає на нього.

Боже, думає Жанка, який він гарний.

- А з чим є?

- З картоплею… з м’ясом… з капустою… з цибулею і яйцем… з горохом і… і… і… з абрикосовим джемом.

- Ого! Буде тяжко вибрати!

Він уперше за два роки розглядає Жанку.

У міру товстувата, нічим непримітна жіночка середніх літ. Чи це та сама, що продавала тут пиріжки вчора? І минулого тижня?

- Як вас звати? - раптом питає він.

Жанка підводиться на ноги. Жанка з ним майже одного зросту, а раніше завжди здавалося, що він високий, як вежа.

- Жанна. Мене звати Жанна.

- Таке якесь… пишне ім’я, - його гучномовець спадає з плеча на землю. Він збентежений.

- Пишне? Ви натякаєте на те, що я товста?

- Ні-ні! - він нагинається, щоб підняти гучномовець. Мацає руками порепаний асфальт, наче сліпий. - Я говорив тільки про ім’я. Ім’я - пишне. Так можна було б назвати торт.

- Торт?

Він обмацує асфальт, вона порпається в коробці з пиріжками.

- Який вам пиріжок давати?

На першу колію вокзалу тихо, немов змія, підповзає київська електричка. Двері відчиняються: натовп людей вивалюється на платформу. Годинник на вокзальній вежі показує 13:48. Тополиний пух зависає в повітрі. Кінець. Це кінець, думає Жанка.

Підходять відразу четверо любителів Жанчиних пиріжків.

- Чотири з м’ясом, Жануся.

- З картошкою.

- Сонце, два з абрикосами. У кульочок.

Гучномовець знову на плечі. Він пропихається вперед крізь стіну шкірянок і кросівок.

- Вибачте, мужики, але зараз моя черга. Жанна, - звертається до неї, - прошу, один пиріжок на ваш розсуд. Який дасте, такий буду їсти.

Жанка дерев’яніє. Перебирає в руках пиріжки з різними начинками. Картопля. Горох. М’ясо. Яйце/цибуля. Абрикосовий джем. Холера.

Безпомічно дивиться на нього.

- Слухайте, - шепоче вона вирок самій собі, - що ви за чоловік, якщо навіть пирожок самостійно не можете вибрати?!

Жанка завісила темними шторами вікно. Сидить на ліжку, склавши руки на колінах. Крізь вікно тепер нічого не пробереться.

- Жанна, - каже Бог, - мені не треба вікон, щоб дістатись до тебе. Я всюдисущий.

- А я і не ховаюсь, Боже. Я просто не хочу тебе бачити.

Стає все спекотніше. Жанці доводиться одягати на роботу все легший і все світліший одяг. Її лице обгоріло на сонці і полущилося.

- Ти, Жанка, подібна на малпу, - жартома зауважує Ірма Іванівна, хоча її жарти рідко коли когось смішать.

- Не обіжай мене, Ірма, я тобі придумала бізнес.

Жанка багатозначно замовкає.

- Бізнес?

- Ну, помниш, ти казала недавно, що хочеш своє дєло відкрити? По продажу услуг? Помниш?

- Помню.

- Так я тобі придумала дєло.

Ірма Іванівна підсідає до Жанки на лавку.

- Яке дєло?

- Дивися, - починає Жанка, - кілька тижнів тому я випадково забігла в миронівську бібліотеку. Не мала що робити… ну, взяла наугад любу книжку. І знаєш, Ірма, деколи воно приходить само.

- Що?

- Те, що треба. Саме те, розумієш мене?

- Не очєнь. Яку книжку ти взяла?

- Енциклопедію метеликів.

Тиша. Ірма Іванівна обдумує отриману інформацію.

- Не мороч мені жопу, Жанка, - врешті каже вона. - Продавати енциклопедії - дєло гибле. В Миронівці нікому вони не нужні.

- Ти мене не зрозуміла, - скрикує Жанка, - я не предлагаю продавати енциклопедії! Я предлагаю продавати метеликів!

- То єсть як?

- Так. Продавати метеликів на всякі празнєвства.

Ірма Іванівна округлює від здивування очі, потирає спітніле чоло.

- Перший раз таке слишу.

- І я теж. Але у світі цей бізнес дуже розвинутий. У світі зараз модно купувати в спеціальних конторах… ну, якби одноразових метеликів.

- Шо значить одноразових, Жанка?

- Метелики, Ірма, вони взагалі тварини одноразові. Живуть по два-три дні, так що тут немає великого гріха.

Ірма Іванівна думає.

- А де я їх візьму? І кому вони нужні, метелики?

- Це не проблема, Ірма. У Києві є комєрческі ферми метеликів. На перших порах будеш брати личинки метеликів там, а потом і сама навчишся їх виращувати. А кому нужні? Да всім! Люди тягнуться до красивого! Хочуть потримати красиве в руках. Представ: у когось свадьба, ти привозиш на заказ коробку, відкриваєш її перед гостями, а звідти хмара білих метеликів випорхує. Красиво, правда?

- Не знаю, Жанка, це все так складно…

- Нема нічого складного. Усе просто, як двері. Затрат фактіческі нема ніяких, головне - рекламу добру організувати. А самих метеликів утримувати дуже дешево: вони тільки воду з медом п’ють.

Я повинна почати все спочатку, думає Жанка, збираючись увечері додому. Я не така ще стара, а так, можна сказати - жінка в розквіті сил. Скоро літо. Поїду в Крим на море. Відпочину. Я втомилася. Мені треба добре відпочити і почати все спочатку. З нуля.

Баба Зоряна підмітає спустошену миронівську платформу.

- Будете, може, пирожок, баба Зоряна? - каже Жанка. - У мене якраз один залишився - не хочу тягти його додому. Зіпсується.

- Я хочу пирожок.

Жанка озирається.

Він.

Стоїть.

Дивиться на неї, сміючись.

Жанка розгублено мовчить.

- З чим пирожок залишився?

- З горохом.

- Я його купую.

- Гривня п’ятдесят, - автоматично тараторить Жанка.

Він порпається в кишенях у пошуках дріб’язку.

- Знаєте, я можу віддати пирожок задурно, - каже Жанка. - Це останній. Я так завжди роблю - останній віддаю задурно. У мене така традиція.

Він дивиться на неї, сміючись. У Жанки по тілу марширують мурашки. Вона не сплутає ні з чим цей погляд. Він заграє зі мною, думає Жанка, Боже, він заграє зі мною!

- Добре, - каже він, - я беру пирожок задурно, але натомість допомагаю вам відтягти коробку додому.

- Коробку? - Жанка глипає на порожню, заляпану олією смердючу коробку з-під пиріжків.

- Я думаю, це буде гідна плата за такий чудесний подарок?

Жанка не заперечує. Власне, Жанка не може говорити.

Разом рушають у бік міста.

Він в одній руці тримає пиріжок з горохом, іншою тягне коробку. Жанка плететься поруч.

- Жанна, ви були несправедливі до мене. Ви сказали, я не здатний самостійно вибрати собі пирожок.

- Я… ну… я погарячкувала!

- Пирожки такі смачні, що вибирати між ними - злочин.

Вони минають магазин із вивіскою «Залізний».

- До речі, мене звати Іван.

- Жанна.

- Я вже знаю.

Мовчанка.

Ми мовчимо, думає Жанка, але в цій тиші я згодна померти.

- Ви, Жанна, недавно почали продавати на вокзалі пирожки?

- Можна і так сказати.

- Точно недавно. Я помітив би вас.

- Ви в цьому впевнені?

- На сто процентів.

Вони підходять до її під’їзду.

Жанка каже:

- Дякую, що допомогли дотягти коробку. Хоча не треба було, вона зовсім легенька.

- Ну що ви! - вигукує так, ніби в гучномовець. - Я із задоволенням!

Жанка не дивиться на нього. Він не дивиться на Жанку.

Боже, невже ти це зробив?! - думає Жанка. Ось воно: моє тіло як вата, моє серце калатає, і жити - Боже! - як мені хочеться жити далі!

- Може, - несміливо каже Іван, - Жанна, може підете якось зі мною в кафе?

- У кафе?

- Ну так. Поговоримо по душам. Вип’ємо «Закарпатського» коньячку.

- Не знаю.

- Ви завтра будете на роботі?

- Буду.

- Тоді завтра побачимось. Залиште для мене найкращий свій пирожок.

- У мене всі пирожки добрі.

Він збирається йти. Йому ніяково.

Який він сором’язливий, думає Жанка. Такий гарний і такий сором’язливий. Рідко можна зустріти красу, яка не випинається.

- А ви тут живете, - бубонить він.

- Так. Давно.

- Гарний район.

- Недалеко до вокзалу.

Жанка не знає, що ще сказати.

- Ви одружені? - раптом незрозуміло чого питає вона.

- Я? Ні!

- Добре.

- Не знаю, чи добре, - він виглядає якимсь сумним, - деколи, знаєте, так хочеться, щоб хтось запитав, про що я думаю.

- І про що ви думаєте?

- Мені стидно зізнаватися.

Жанка спалахує, хоча не впевнена, чи правильно зрозуміла його натяк.

Усе. На сьогодні досить.

- До завтра, Іван.

- До завтра, Жанна.

Баба Віка не відчиняє двері. Жанка втретє натискає на дзвінок. По той бік дверей підозріла тиша.

- Вікторія Вікторівна! - кричить Жанка. - Ви вдома?! Вікторія Вікторівна!

Жанка торкає клямку дверей, і двері прочиняються. Жанка заходить всередину квартири.

- Вікторія Вікторівна!

Баба Віка на балконі, сидить, розпростерши ноги, у своєму улюбленому м’якому кріслі, з якого зручно спостерігати за тим, як минає травень.

- Вікторія Вікторівна, - тихо гукає Жанка.

Баба Віка ніяк не реагує. Мабуть, спить, думає Жанка. Виходить на балкон. У баби Віки широко розплющені очі. Вирячені очі. Так, ніби хочуть увібрати в себе все, що бачать цієї миті.

Тільки тепер Жанка зауважує, що ліва рука баби Віки обвисла на бильці крісла і нервово посіпується.

- Вікторія Вікторівна, вам погано? - здогадується Жанка.

- А ти хіба не бачиш, - ледь чутно шепоче баба Віка правим кутиком губ. - Мене паралізувало.

Жанка кілька секунд безпомічно дивиться на паралізовану, а тоді раптом заливається сльозами:

- О Боже! Що ж тепер буде! Вікторія Вікторівна! Що тепер буде!

- Дурна, - шепоче баба Віка. - Не реви. Сядь коло мене.

Жанка витирає рясні сльози рукавом, точнісінько так, як у дитинстві. Слухняно сідає на сусіднє м’яке крісло, однак це виглядає їй неправильним, навіть трохи абсурдним.

- Не треба сидіти, - каже Жанка, - треба щось робити! Треба викликати «швидку»!

- Дурна, - повторює баба Віка.

Жанці здається, що голос баби Віки стає все слабкішим, немов долинає з глибокої криниці, яку копають зі швидкістю одна рура за одне слово.

- Жанка, - шепоче баба Віка, - вони завжди були біля мене, а я їх не бачила.

- Хто?

- Вони.

- Хто вони, Вікторія Вікторівна?

- Соняшники.

- Соняшники?

- Соняшники.

- Соняшники.

Баба Віка, вирячивши очі, дивиться кудись уперед. Жанка нічого особливого там не бачить. Марить, думає вона. Треба викликати «швидку». Марення - це погано, це означає, що скоро вмре. О Боже, що тепер буде?!

Жанка знову заходиться безпомічним схлипуванням. Довколишнє набуває якихсь гострих пістрявих форм, і Жанка все помічає. Все-все. Помічає лисого дядька, який сидить на балконі другого поверху в будинку навпроти. Помічає бездомного пса на дитячому майданчику у дворі і те, що він грається… чим?… так, він грається чиїмись трусами. Помічає чисте-чистісіньке голубе небо в тополиних кронах.

Треба запам’ятати цей момент, цей момент кінця, думає Жанка, я завжди знала, що він рано чи пізно прийде, і я стану його свідком.

- Подивися, Жанка, як гарно вони цвітуть.

Жанка беззвучно плаче.

- Хто гарно цвіте?

- Соняшники.

- Де соняшники?

- Всюди.

Її голова вже їй не належить, думає Жанка. Але краще перед смертю бачити соняшники у цвіту, аніж страхітливих пекельних чудовиськ, які приходили до Жанчиної матері в її останню ніч.

- Не говоріть, - радить Жанка бабі Віці.

Але баба Віка однаково мовчить. Її ліва рука вже не посіпується.

Жанка підводиться з крісла, обережно обходить бабу Віку і кидається до телефону в коридорі.

- Алло, - кричить Жанка в слухавку, - тут, здається, померла людина… у кріслі… на балконі…

Адреса? Вік? Сімейне і соціальне становище? Можлива причина смерті?

- Я не знаю, чого вона померла! - кричить Жанка в слухавку. - Її останнім словом було «Всюди»…

По той бік дроту повідомили, що карета швидкої допомоги вже виїхала, нехай Жанка не панікує і не нервується, нехай вип’є заспокійливі пілюлі, якщо такі є, глибоко дихає, думає про щось хороше.

- Смерть - це зовсім не найстрашніше, що може статися з людиною, - спокійно повідомляють Жанці по той бік дроту.

- Так. Я знаю. Але, розумієте, Вікторія Вікторівна завжди була якась дуже жива.

По той бік дроту нічого не відповідають.

- Слухайте, - каже Жанка, - ви мені, конєшно, вибачте, але я мушу йти на роботу. Не можу вас дочекатися, розумієте, не маю часу, мушу бігти на роботу. Ви вже тут зробите все, що треба, добре? Вона лежить на балконі.

Жанка кладе слухавку. Бере з кухні дбайливо складену бабою Вікою коробку зі свіжими пиріжками і йде на вокзал. Біля під’їзду п’ятиповерхівки баби Віки оглядається.

- Соняшники.

І дійсно.

Клумби всюди довкола встелені жовтогарячими кульбабами.

На платформі миронівського вокзалу людно. Якраз прибула київська електричка.

Жанка із зразковою посмішкою продає пиріжки, які, можливо, будуть останніми в її житті.

Сьогодні я маю особливо ввічливо продавати пирожки, думає Жанка, щоб люди запам’ятали цей день, і ці пирожки, і щоб мене запам’ятали.

Жанці сумно. Коробка з пиріжками невблаганно порожніє.

Ірма Іванівна крутить носом.

- Твої пирожки як-то смердять сьогодні, Жанка.

- Смердять?

- Так. Напевно, м’ясо несвіже було.

Двоє жіночок, що стояли в черзі за пиріжками, потиху відходять убік.

- Навпаки, Ірма, ці пирожки найсмачніші і найпахучіші за всі часи. Ти просто від незвички рішила, що вони смердять. Подивися, - Жанка благоговійно піднімає пиріжок з картоплею в повітря, - подивися, який він чудесний, цей пирожок! Більше такого не буде.

Ірма Іванівна спідлоба зиркає на Жанку. Вона завжди здогадувалася, що ця пиріжкова принцеса несповна розуму.

- Ірма, - каже пиріжкова принцеса, - я тут усе думаю про твій бізнес. Ну, про метеликів, пам’ятаєш?

- Угу.

- Так-от. Я прочитала, що є метелики денні і є нічні. Тобі треба спеціалізуватися на нічних метеликах. Вони, по-перше, більші, ніж денні. А більші - значить дорожчі. По-друге, всі празнєвства люди, як правило, справляють вечором або навіть вночі. Тому треба, щоб метелики вечором і вночі виглядали живенькими. Щоб літали, а не куняли. Денні метелики вночі не будуть літати, що ти їм не роби. А нічні порхають як надо. Лучче за птахів. Треба спеціалізуватися на нічних метеликах. Правильно я кажу?

Ірма Іванівна вже давно не слухає Жанку. Вона дивиться туди, де стоїть черговий по вокзалу, за п’ятдесят метрів від них, з гучномовцем на плечі, у новій, літній уніформі, гладенько вибритий, «цвітучий», як би могла подумати Ірма Іванівна.

Черговий по вокзалу наближається, але Жанка його не бачить.

- Ірма, - продовжує вона, - ти, якщо візьмешся за це діло, будеш дуже задоволена. Метелики, вони якісь такі… непохожі на людей… Подивися, коти і пси, ті на людей похожі. Деколи дивишся їм у морду і думаєш: які все-таки у них мудрі, людські очі; а з метеликами зовсім інакше. Розумієш, про що я говорю? У метеликів дуже нелюдські очі. Метелики не подібні на людей. Вони з іншого царства. Вони ніби з іншого світу. Їх так тяжко зрозуміти…

Ірма Іванівна відвертається від Жанки, усім своїм тілом даючи зрозуміти, що курка свині не товариш, що вона, Ірма, узагалі з Жанкою не знайома. Черговий по вокзалу зупиняється за кілька кроків і щось пояснює огрядній жіночці в солом’яному капелюшку і білих бриджах.

- Ірма, ти мене слухаєш?

- Слухаю, Жанка, слухаю, - Ірма Іванівна виймає з-під прилавка косметичку і крадькома підфарбовує губи.

- Я вже трохи розузнала про нічних метеликів. Їх ще називають совками. Гарно, правда? У нічних метеликів на крилах є чорні кружальця, як би очі сови. Тому вони і совки. Найбільший нічний метелик має розмах крил 30 сантиметрів. Він сріблястого кольору і називається Агріппіна. Тобі треба буде його достати. Тобто її. Кстаті, можеш і свою фірму так назвати. «Агріппіна».

- Угу, - бубонить Ірма Іванівна, а Жанка знову повторює:

- Агріппіна.

Черговий по вокзалу тихо заходить Жанці за спину і майже на вухо шепоче:

- Один з абрикосовим джемом, будь ласка.

Жанка здригається. І Ірма Іванівна здригається. Ірмі Іванівні все добре видно і зрозуміло. Вона не помиляється в таких речах. Вона знає чоловіків, як облуплених. Він заграє з нею! Він підбиває клинці до абрикосової… тьху… до пиріжкової принцеси.

- Гривня п’ятдесят, - шепоче у відповідь Жанка і сором’язливо, як це буває лише в дамських романах, опускає додолу очі.

- Я думав, мені безплатно.

- Безплатно тільки останній пирожок.

- Тоді я беру останній.

- Але в мене ще майже повна коробка. Я не знаю, який пирожок виявиться останнім.

Він мовчить, але Жанка чує, як прискорено він дихає. Його дихання лоскоче Жанці шию.

- Йдемо сьогодні в кафе, Жанна?

- Не знаю.

- Рішай уже.

- Я люблю, коли в мене багато часу на роздуми.

- Не роздумуй довго, бо я можу роздумати.

- Якщо можеш, то роздумуй уже.

Ірма Іванівна гидливо спльовує на стареньку бруківку миронівського вокзалу. Баба Зоряна, що якраз підмітала поруч, кидає на Ірму Іванівну осудливий погляд. Фу, думає баба Зоряна, жінці стидно так харкати.

Яка я щаслива, думає Жанка, вибач мені, Боже, вибачте, Вікторія Вікторівна, вибачте мені всі, але я така щаслива.

- У восьмій буду чекати тебе біля твого дому, - каже він.

- Я не знаю, чи прийду, - відповідає Жанка, а сама блаженно всміхається.

- Ти розіб’єш мені серце, і всі поїзди по всій Україні зупиняться на знак трауру.

- А мені що? Я не їжджу на поїздах.

- Зі мною будеш їздити.

Жанка замріяно заплющує очі і уявляє, як вони вдвох їдуть потягом, а за вікном сліпуче привітне сонце і нескінченні поля соняшників.

- До восьмої, - ще трохи, і він доторкнеться губами до її вуха.

Жанка бубонить щось незрозуміле.

- До восьмої.

Я така щаслива, що мені аж страшно, думає Жанка, чим більше маєш щастя, тим більше боїшся його втратити. Боже, не забирай його в мене. Ти мене чуєш?

- Ти підеш? - Ірма Іванівна стоїть над Жанкою, загрозливо склавши руки на грудях.

- Куди?

- На свіданіє.

- На яке свіданіє, Ірма?

- За дуру мене маєш?

Жанка хоче підвестися з лавки, але Ірма Іванівна їй не дає.

- Що ти з мене хочеш, Ірма?

Тільки тепер Жанка помічає, яким криваво-червоним нафарбовані губи в продавщиці морозива.

- Корова, - вимовляють ці губи з такою ненавистю, якої Жанка ніколи досі на собі не відчувала.

- Ірма…

- Корова! Мужика в мене уводиш! Я тобі всі ребра перещітаю. Повибиваю всі оставшиїся зуби.

Жанка прикриває рот, а потім згадує, що так і не пішла до стоматолога.

- Ти зі мною водитися вздумала, малпа кончіна! Дивися, бо буде сотрясєніє мозга! Я така сильна, що тобі і не снилося! - Ірма Іванівна для більшого переконання демонструє біцепс на правій руці. - Двадцять раз віджимаюся від підлоги і десять раз підтягуюся на турніку! Ти мене поняла?!

- Ірма, відступися від мене. Я нікого в тебе не уводила. Люди не уводяться.

- Ах ти ж сука! - Ірма Іванівна копає коробку з Жанчиними пиріжками, і та відлітає на півметра. - Що значить не уводяться?! Мужики клюють, де легше! Недотрогу з себе корчила, біологію мені два часа втирала, а сама блядь натуральна!

- Умоляю тебе, Ірма, не кричи, на нас люди ззираються.

- Нехай ззираються! Нехай бачать, яка в нас блядь вокзальна об’явилася.

Ірма Іванівна піднімає коробку з пиріжками і кидає нею в Жанку.

- Бери свої смердючі пирожки і уривай звідси! - кричить Ірма Іванівна. - І щоб я тебе більше тут не бачила! Явишся - кості попереламую!

Я не хочу ні з ким ні за що боротися, думає Жанка. Я не хочу боротися, щоб мати те, про що мрію. Я не хочу, щоб комусь стало гірше від того, що моя мрія збулася.

Жанка сидить на підвіконні в себе вдома, на четвертому поверсі, у своїй кімнаті, на своєму вікні.

Сутеніє.

Можливо, він вже чекає на мене, думає Жанка.

На ній лише нижня білизна. Сукня, найкраща, яка в Жанки є, акуратно разом із вішаком лежить на ліжку. Чорні капронові колготки. Туфлі, оздоблені крихітними різнокольоровими камінчиками, дешевими, зате блискучими.

Жанка дивиться то на двір перед домом, то на сукню.

Мені не так боляче, як думала, що буде, думає вона. Я не зі скла. Не розіб’юся. І взагалі, можна нічого зовсім не відчувати, якщо захотіти. Можна собою керувати. Треба собою керувати. Я ж людина все-таки.

Знадвору віє холодком. Жанка беззвучно повторює: «Людина все-таки, людина все-таки», і від поступового усвідомлення власної людськості їй раптом стає страшенно себе жаль.

Він з’являється рівно о восьмій. Пунктуальний, думає Жанка. Такий нарядний.

Жанці добре його видно. Стоїть, обпершись спиною на дитячу гойдалку, удає, ніби спокійний, а насправді дуже стривожений. Безперервно озирається, застібає верхній ґудзик сорочки і за мить знову його розстібає. Нервується. Чекає. Боїться, що не прийду.

Може, я чиню неправильно, думає Жанка, жадібно ковтаючи кожен його рух і жест. Може, іноді треба думати тільки про себе. Може, це таке випробовування.

Жанка кидається похапцем натягати сукню. Почекай, шепоче вона, почекай, я зараз!

Чути чиюсь розмову. Жанка виглядає через вікно.

Він стоїть, як раніше, обпершись на дитячу гойдалку. Поруч з ним Ірма Іванівна перепадає з ноги на ногу.

- Ваня?! - вигукує Ірма Іванівна. - Що ти тут робиш?! Оце так встрєча!

- Встрєча, - спромагається відповісти він, розгублено озираючись. - Оце так встрєча, Ірма, дійсно.

- Я вобше-то збиралася на день рождєніє до однієї знакомої, але помницця, хтось недавно грозився мене в кафе повести… Якщо пропозиція залишається в силі, то я згодна, ладно, так і бить…

Ірма Іванівна кокетує всім своїм доволі натренованим тілом, усіма своїми біцепсами і трицепсами.

Ваня мовчить.

Жанка плаче.

- Я чекаю на одну людину, - невпевнено виправдовується Ваня.

- На женщіну?! - Ірма Іванівна театрально надуває губки.

Ваня мовчить.

Жанка плаче.

- Якщо ти чекаєш на Жанку, Ванічка, то тобі не повезло, дарагой. Я її ще півчаса назад зустрічала в парку. Зі Стьопою-кондуктором…

Ваня мовчить.

- Я не напрашуюсь, Ваня, - несподівано суворим тоном заявляє Ірма Іванівна. - Ніколи другою не була і не собираюсь. Адью!

І дуже поволі, вихиляючи стегнами, відходить убік.

Ваня останній раз озирається. Дивиться на годинник. Пів на дев’яту.

- Ірма! - кричить він. - Почекай. З тобою так трудно домовитися! Якась ти непонятна!

- Женщіна має бути загадочна.

- Ірма…

- Ваня…

Вони зникають за рогом будинку, а Жанка нарешті витирає мокре від сліз обличчя.

Їй хочеться кричати: сука! Брехлива сука!

Однак ні пари з уст.

Жанка стягує назад сукню. Знову вмощується на підвіконні і глибоко дихає. Тільки дихає.

Сутінки густішають. Сусідні будинки тонуть у мороці.

Вона не погана, думає Жанка, вона просто любить його, бо інакше чого б їй бути такою підлою.

Гнів, що був зібрався всередині, розчиняється в тихій печалі.

Вона любить його, думає Жанка. Нехай їй буде ліпше.

Над верхів’ям тополь здіймається бородата голова Бога.

- Жанна, - урочисто каже Бог, - ти заслужила Царство Небесне.

Жанка не дивується. Вона відчуває неймовірну легкість у всьому тілі.

- Ти заслужила Царство Небесне, - повторює Бог, напевно для того, щоб Жанка ще встигла йому подякувати.

- Дякую, Боже, - шепоче Жанка, - але…

Її тіло тендітнішає на очах, звужується, зменшується, крихітніє. На спині виростають сірувато-сріблясті крила - і ось гігантський нічний метелик здіймається з підвіконня в небо. Пролітає над двором, над миронівськими тополями, над миронівським вокзалом. Політ дається важко, бо крила надто великі і надто тонкі. Хтось міг би подумати, що то кажан або навіть сова, але аж ніяк не метелик.

- Дякую, Боже, - шепоче Жанка вже десь звідти, - але я просила не Царства Небесного. Ти дав мені забагато. Я просила всього лиш Його.