Звірослов - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Таня Малярчук (Lepus europaeus ( заєць)) #8

Lepus europaeus (заєць)

Гальшка Гулевич, тільки-но почало темніти, крикнула покупцям, що товпилися біля її лотка з овочами і фруктами:

- Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он на сусідній розкладці є всьо то саме. Йдіть туди!

Гальшка дуже не любить цей район, і цей базар, і цих покупців, які купують саму лишень картоплю.

- Ти їм і апельсини, - бурмоче Гальшка собі під ніс, - і мандарини, і ківі, і міноли, і найкращі банани, і навіть персики в березні! А вони беруть саму лишень картоплю. Картопля в цьому районі - основний продукт. Картопля тут - і овоч, і фрукт, і м’ясо.

Гальшка, зі свічкою в одній руці, а з сигаретою в другій, похапцем береться збирати непроданий товар в ящики на завтра.

- На картоплі багато не вторгуєш, - продовжує бурмотіти вона. - На картоплі на хату не заробиш. У Трускавець відпочивати не поїдеш. Доброї косметики собі не купиш. І чому картопля така дешева? От якби вона була дорога, хоча б така, як березневі персики, то я би продавала її з радістю. Мила би її перед продажем, натирала б до блиску, оббризкувала б водою, або - що вже там?! - на дешевенькі парфуми не поскупилась би. Картопля загалом не така вже й недобра. Вона швидко готується, має приємний ніжний смак, добре пасує до всілякого м’яса, і взагалі до всього пасує, окрім солодкого. Її можна варити, смажити, запікати, тушкувати, терти, фарширувати. Не знаю, чи можна консервувати. Але нащо картоплю консервувати? Її цілий рік хоч греблю гати, хоч об стіну товчи, хоч мух бий. І звідки її так багато? Якби було менше, то коштувала б дорожче. Попит - пропозиція. Я на цьому розуміюся. - Гальшка всміхається сама до себе. - От якби картоплі було менше!… Правда, тут є одна небезпека. Споживачі картоплі більше платити за картоплю не будуть. Я їх знаю - цих жлобів-голодранців. Вони просто на макарони перейдуть. А макарони - це вже не моя парафія. За макаронами - у гастроном. Я продаю тільки овочі і фрукти.

Гальшка знімає зафуцовану робу, одягає свою демісезонну куртку, абияк причісується, підкурює нову сигарету від попередньої і зачиняє лоток на колодку.

- Завтра мене не буде, - кричить Гальшка сусідній продавщиці.

- Чого це?

- Важні діла!

- Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.

- Мої не погниють. Вони хімічні.

- Та в мене теж не гірші, але все одно, йоб їх мать, гниють.

- А ти їх оббризкуєш?

- Чим?

- А-а-а! - багатозначно акає Гальшка і йде з базару.

Ось вона чимчикує в бік тролейбусної зупинки. Ви її дуже добре можете тепер роздивитися. Гальшка в міру товстенька, надміру загримована, у куртці зі шкірзамінника, в чорних чоботях на платформі, з чорною блискучою сумочкою через плече, на якій красуються дві фірмові літери від «Дольче і Ґабана». Словом, вона ніяка. Ви зустрічаєте таких жіночок у день силу-силенну, але не звертаєте на них уваги. Вони цього і не вимагають. Вони живуть поруч з вами тихо, непомітно і продуктивно. Як щури, які, згідно з останніми дослідженнями, знаходяться від кожнісінької на планеті людини на відстані максимум у п’ять метрів. Подумайте. Обнишпоріть навколишню п'ятиметрову територію і обов’язково знайдете щура. Тіль ки не треба його боятися. Не треба лементувати, не треба здіймати з цього приводу рейвах. Щури жили поруч з вами і будуть жити. На те вони і є. Вони сіренькі, маленькі, нешкідливі, порпаються в сміттєвих баках і прочищають стічні труби. Носять своє потомство на плечах з однієї нірки в іншу. Бігають туди-сюди в безперервних пошуках їжі. Роками. Століттями. Тисячоліттями. І залишаються при цьому невидимими. Ви не звертаєте на них уваги. Ви дивитеся їм в очі і не бачите їх. Вони й не вимагають більшого. Їхнє життя повноцінне лише за однієї умови - залишатися непомітними.

Гальшка чекає на тролейбус. Вона визирає його терпляче, не зводячи погляду з лінії горизонту. Кілька маршруток, які Гальшці підходять, повільно проїжджають повз, але вона не реагує. Гальшка принципово не їздить маршрутками, бо вони дорожчі на одну гривню. Тридцять днів у місяці - тридцять зайвих гривень з кишені.

Нарешті під’їжджає напівпорожній тролейбус, і Гальшка в нього заходить. Тролейбусами їздять усе менше і менше, думає вона. Усі перебралися в маршрутки. А чим маршрутки кращі? Людей повно - їдеш як тюлька в банці і платиш за таку їзду на гривню більше. Так. Тролейбус, може, й повільніший трохи, але не набагато. Повільність тролейбусів - це стереотип. Вони дуже швидкі. Дуже. Деколи навіть треба триматися за поручень, щоб не впасти - так швидко тролейбус може їхати.

Якщо чесно, то Гальшка, обираючи тролейбус, економить більше, ніж одну гривню. Вона економить гривню і п’ятдесят копійок. Бо в тролейбусі Гальшка взагалі не платить за проїзд.

А нащо мені платити? - думає вона. За що я повинна їм платити? Сидіння обдерті, у проходах насмічено, щоб не сказати наригано, навколо одні п’яні і наркомани. За що я маю платити?!

Коли підходить контролер, що буває вкрай рідко, Гальшка втуплюється у вікно і вперто мовчить. Головне - на контролера не дивитися. Як би він не кричав, що б не говорив, чим би не погрожував. Не дивитися, і все. Ніби ти глуха. Контролер нічого тобі не зробить, бо не має права. Гальшка добре знає закони, без знання законів довго не протягнеш. Як знаєш закони - ти пан. Як не знаєш - пропав. Тебе обдурять, обдеруть, виставлять на всезагальний посміх, і вважай - душевна травма на все життя.

Є ще ліпший спосіб поводження з контролерами. Бо мовчати і дивитися у вікно - справа не з приємних. Соромно, знаєте. Усі на тебе дивляться. Осуджують тебе. Всередині коти шкребуться. Іноді трапляються такі гостроязикі контролери, що можуть на весь вечір настрій зіпсувати. Сунеш додому як сновида. Жити не хочеться.

Бери - і стріляйся. Ненавидиш і себе, і ті п’ятдесят копійок, і все найкраще у світі.

Є інший спосіб. Гальшка бачила неодноразово, як його прокручував - і, повірте, досить вдало - один незнайомий чолов’яга, регулярний пасажир цієї тролейбусної лінії. Не багатий, але й не бідний. Середнього віку, з вигляду нормальний, лице опухле від алкоголю, але не сильно. Є в ньому щось приємне. А головне - він дуже хитрий. І сміливий. Бо Гальшка на таке не здатна.

Його спосіб ось який.

Сидить собі в напівпорожньому тролейбусі. Їде. Аж тут приходить контролер і вимагає квиток або гроші. Цей чоловік з радістю, з неабиякою охотою заходиться порпатись у кишенях куртки. Жваво так. Видно, що готовий заплатити. Контролер чекає. Чоловік порпається в кишенях куртки, вивертає кишені назовні - нічого. Жодної копійки. Переходить на кишені штанів. Так само порожньо. Контролер з нетерпінням повторює: «Оплачуємо проїзд». Чоловік: «Зараз-зараз, хвилинку, уже даю». При цьому він починає розстібати куртку. Усі - і пасажири, і контролер - притихають з цікавістю, що буде далі. Під курткою в чоловіка нічого немає - голе тіло. Голісіньке.

- Ой, - здивовано вигукує пасажир, - я піджак дома забув!

Перевірений спосіб. Успішний на всі сто. Контролер настільки приголомшений побаченим, що кидає все і проходить далі.

Гальшка так не змогла б, їй легше мовчати.

Вона переїжджає через Дніпро і бачить вогні міста, втоплені у воді. Бачить сакральний ландшафт на київських пагорбах - Лавру, Софіївську дзвіницю, пам’ятник матері-героїні з факелом у руці, Карандаш, інші, сусідні, мости. Гальшка любить переїжджати через Дніпро. Тролейбусом це займає хвилин п’ять-десять. Якщо на мості затори - більше.

Четверта зупинка після Дніпра - Гальшчина. Вона залишає тролейбус радісна. Цього разу контролера взагалі не було - і настрій не попсований.

На Троєщині вже темно. Гальшка заходить у супермаркет «Край», щоб купити дві сирні палички. Вона майже щовечора купує собі дві сирні палички. Вони дуже свіжі і пахучі. Хрумтять. Їх варто з’їдати негайно, бо вранці це вже не палички, а палки.

Шосе, яке треба перейти, щоб дістатися до свого будинку, о цій порі вже порожнє. Гальшка переходить його верхом, а не через підземний перехід. У підземному переході смердить і немає світла. Там темно, як у шлунку бика. Йдеш і не бачиш, куди ступаєш. Чуєш тільки різкий неприємний запах і чиєсь хихикання ззаду і спереду. Страшно, хоча Гальшка не з лякливих. Кілька разів у підземному переході на неї нападали хулігани, але нічого поганого зробити не змогли. Гальшка дуже сильна. Вона тягає ящики з картоплею на плечах сама - ніхто їй не допомагає. Єдиний плюс від торгівлі картоплею - мимоволі стаєш сильною. Ніякі хулігани тобі не страшні. Як штуркнеш їх - то відразу падають на коліна і просять пробачення. Молодіж зараз нікудишня. Фізична підготовка нульова.

Гальшка переходить шосе до середини і раптом зупиняється. На асфальті неподалік від її ніг щось блиснуло. Блиснуло і покотилося. Гальшка розгублено тре очі. Що це таке? По шосе котиться золота монета. Як українських п’ять копійок завбільшки. Але ця монета не українська. Такої Гальшка ніколи раніше не бачила. Вона кидається навздогін, і їй здалося, що монета й собі пришвидшує рух.

Золото, думає Гальшка, це золота монета. Точно золота. Бо чого б вона так блищала?!

За своє життя Гальшці не доводилося бачити золоті монети. Звичайно, Гальшка читала в дитинстві казки про нечувані скарби і дивовижні скрині з діамантами на безлюдних островах Тихого океану, але вона ніколи насправді не вірила, що золоті монети існують реально. Польські гроші називаються злотими, але які вони до дідька злоті?! Звичайний папір. Нічого золотого в ньому немає.

Монета котиться асфальтом, а Гальшка біжить за нею. На вулиці ні душі. Нікого, хто міг би загубити монету чи впустити її, щоб котилася. Звідки вона тут взялася? Чий на ній портрет? Бородата голова в профіль. Рік 1899.

Гальшка вже майже наздогнала монету, ще трохи, крок, півкроку, аж ззаду несподівано загоряється яскраве світло фар. Гальшка обертається на світло.

Просто на неї жене здоровенна вантажівка, в якій перемішують на будівництві бетон. Гальшка падає на асфальт і закриває лице руками. Дві сирні палички, куплені в супермаркеті «Край», тріщать під гігантським колесом, і за мить у спальному районі Троєщини знову настає тиша.

- Я був дуже голодний, - говорить Іван Іванович у троєщинському відділку міліції. - Я був дуже голодний, і це єдина моя вина! Мені треба було поїсти перед тим, як сідати за кермо. І я поїв, але, напевно, замало. Я так і знав, що замало. Бо коли працюєш вночі, маєш звірячий голод. Не такий, як удень. Уночі я можу заковтнути цілого кабана. Я не винен. Я не бачив її. Не знаю, звідки вона там з’явилася. І чого було стояти посеред дороги?

Молодший за званням міліціонер нервується. Йому хочеться додому спати. Бо вночі треба спати. Ніч для того і є, щоби спати. А цей водій бетономішалки переламав якійсь жінці руки і ноги і тепер не хоче зізнатися, що винен. Тільки заплутує все своїм голодом. До чого тут голод?! Який голод?! Їм, цим людям, тільки аби жерти. Понабивати собі шлунки і лежати де-небудь під заспокійливий плюскіт власного травного соку.

- Поговоримо не про те, що ви їли, - каже міліціонер, - а про те, що ви пили.

- Я нічого не пив! Ні краплі. Клянуся!

- Це перевірить експертиза.

- Хочете, я закрию очі і пройдуся по лінії?! Доторкнуся вказівним пальцем до кінчика носа?! Зроблю мостик?! Поперечний шпагат? Я нічого не пив! Тверезий, як стьоклишко!

- Чого ви взагалі сіли за кермо бетономішалки і куди прямували? - ліниво озивається старший за званням міліціонер.

- Це моя робота! Я перевозив бетономішалку з пункту А в пункт Б.

- Уночі?

- А як інакше? Бетономішалкам заборонено їздити по Києву вдень. Тільки вночі - з 23 до 5 ранку. Такі закони. Бетономішалки дуже габаритні і вдень спричиняють затори, які, знаєте, і без бетономішалок го-го які!

- Закони перевіримо. Ви були втомлені? Сонні?

- Я був голодний. Так. Але не втомлений. Та як же? У мене нічна зміна. Я розумію всю відповідальність. Я сплю вдень. І сплю дуже міцно. Не скаржуся.

- Хтось це може підтвердити?

- Я живу сам. Ніхто не може підтвердити. Але я не брешу! Нащо мені брехати? Я міліції завжди всю правду кажу.

- Виглядаєте ви, Іване Івановичу, чесно скажемо, не найкраще. Очі червоні, руки тремтять. Мусимо це записати в протокол.

Молодший за званням міліціонер вставляє в друкарську машинку чистий аркуш для протоколу. Протоколи він писати вміє і любить. У дитинстві він мріяв стати письменником. Якби ви зараз підняли з архівів його шкільні зошити для творчих робіт, то неодмінно знайшли б там твір на тему «Ким я хочу стати в майбутньому». Письменником. Так писав цей молодший за званням міліціонер. Саме письменником. Не міліціонером, не космонавтом, не лікарем, не шахтарем. Ось дослівна цитата: «Я хочу стати письменником і складати вірші. Щоб люди приносили на мою могилу троянди».

Іван Іванович зривається зі свого стільця на ноги і верещить:

- Це нормально, що в мене зараз червоні очі! Ви не маєте права писати в протоколі про червоні очі! Вони червоні не від утоми!

- А від чого?

- Я плакав - ось чого!

- Чого це ви плакали? Чоловікам плакати не годиться.

- А чоловік що, не людина? Хотів і плакав!

- Заспокойтеся, Іване Івановичу, сядьте. І не кричіть на нас. Це не ми збили на дорозі людину, а ви.

Іван Іванович повертається на стілець, але кожної миті готовий зірватися знову. Видно по ньому, що готовий.

«Істерикуватий невдаха-бетономішальник», - визначає про себе діагноз підозрюваного молодший за званням міліціонер. Типовий пропащий чоловік середнього віку. Пивний животик, спортом не займається, удень спить, а ночами катає бетономішалку з пункту А в пункт Б. Робота не найкраща - треба визнати. Такій роботі не позаздриш. Людей нормальних не бачить, ні з ким не спілкується, жінки не має. Живе, як кріт у норі. Нещасний. Так і збожеволіти недовго. Істерика - перший крок до божевілля. І Іван Іванович цей крок уже зробив.

- Розкажіть, як усе сталося.

- Я вже розказував.

- Розкажіть ще раз. Детальніше. Що ви відчували до, під час і після?

- Я був голодний. Ось що я відчував. Голод.

- У вас немає грошей на нормальне харчування?

- Є в мене гроші! Мені добре платять. За нічну зміну платять удвічі більше, ніж за денну. Я їм добре. Ніколи ні в чому собі не відмовляю. Хочу кукурудзу - маю кукурудзу. Хочу м’яса - маю м’ясо. Різне. Не тільки свинину. От на тому тижні я купував індичку. А індичка дорога, шановні, дуже дорога. Тридцять гривень двісті грам! Індиче м’ясо сухувате, але своєрідне. Я його із соєвим соусом готую. Смачно. Попробуйте. Займає всього сім хвилин. І швидко, і делікатес.

- Попробуємо.

- Але найбільше я люблю стейк з кров’ю. Немає кращої їжі за стейк. Вірте мені, я на їжі розуміюся. І кров дуже важлива. Без крові стейк - витрачені на вітер гроші. Людина за природою своєю хижак. Їй потрібно відчувати в роті кров жертви. Інакше - те саме, ніби моркву гризеш.

- Що ви їли напередодні трагедії?

- Я спав до дев’ятої вечора. Мене збудив будильник. Я його завжди наставляю, щоб не проспати роботу. Тоді я почистив зуби, прийняв душ, з’їв шматок телячого м’яса.

- Сирий?

- Ні, чого сирий? Зварив його. Із селерою.

- Отже, ви добре поїли?

- Нормально.

- То чому потім знову зголодніли?

- Не знаю. Уночі з’являється якийсь ненормальний звірячий голод. Аж шлунок вивертається. Слини повний рот. Не знаю, як це пояснити. Просто постійно думаєш про їжу. Усім тілом думаєш тільки про їжу.

- Підсумуємо. Ви добре поспали, добре поїли, алкоголь не вживали, сіли за кермо бетономішалки, рушили, усім тілом почали думати про їжу і про те, які ви голодні, і на проспекті Маяковського переїхали невинну перехожу жінку. Нема логіки, Іване Івановичу!

- Не така вона вже й невинна, ця, як ви кажете, перехожа жінка! - Іван Іванович знову зривається на ноги. - Чого вона йшла посеред траси?! Є ж підземний перехід поруч! І світлофор за сто метрів! А вона стояла посеред траси і дивилася, як я її переїжджаю! Не така вона вже й невинна! Може, суїцид хотіла собі зробити?!

- Сядьте!

Іван Іванович сідає.

- Про суїцид ми нічого не знаємо, - каже молодший за званням міліціонер. - Насправді нічого не знаємо. Але ми мусимо попередньо розібратися у справі, хіба не так? Мусимо скласти протокол і розійтися! Ми, Іване Івановичу, на відміну від вас, удень не спали. І ось уже цілу добу на роботі. Ми втомилися. Дуже втомилися. А ви нам плетете всілякі нісенітниці про звірячий голод.

- Ну що ж. Я, якщо бути дуже чесним, теж удень не спав. Деколи, знаєте, важко спати при сонячному світлі. Я дивився телевізор.

- А-а-а! То ви нам збрехали, що спали! І що плакали, збрехали! У вас очі червоні від утоми, а не від сліз!

- Я плакав! Я не брешу!

- Чого ви плакали?

- Я вам у всьому зізнаюся! Всьо розкажу! Тільки не пишіть у протокол про червоні очі!

- Ну…

- Я виїхав на проспект Маяковського, - починає Іван Іванович. - Було тихо і гарно навколо. Я люблю їздити вночі. Так спокійно. Немає пробок, немає навіжених водіїв, безголових пішоходів. Їду собі, слухаю радіо і мрію про хот-дог. Саме так. Тоді я був ладен навіть хот-дог з’їсти. І ось біля супермаркету «Край» раптом посеред дороги з’являється ця жінка. Виринає з пітьми як привид. За метрів п’ять - не більше. Я не встиг загальмувати. Просто дивився на неї, а вона на мене. Вона не тікала. Нічого не пробувала робити, щоб урятуватися. Закрила руками лице і впала на дорогу. І все. Я тільки почув, як під правим переднім колесом затріщали її кістки. Зупинити машину мені вдалося аж за метрів двадцять-тридцять. Я не їхав швидко, строго за дорожніми правилами, шановні міліціонери. Але бетономішалка - гігантська машина. Зупинити її не так легко. І от. Я вибіг з кабіни - а вона лежить, не рухається. Ноги неприродно вивернуті. Зразу це побачив. Подумав - мертва. Вижити під колесами моєї машинки дуже важко. Жінці ще неабияк пощастило. Підходжу, а вона розплющила очі і дивиться на мене. Не жалібно, а просто дивиться. Я схилився над нею, почав гладити по волоссю. Жінка не стара, але спрацьована. Гриму на ній, як на дівчатах з окружної. Руки чорні. Порепані. Я її гладжу, заспокоюю, кажу: «Усе буде добре, дорогенька, тільки не рухайся». Я знаю, що в таких ситуаціях не можна рухатися - це головне. З американських серіалів про швидку допомогу знаю. Шкода, що тепер лікарняних серіалів уже по телебаченню не транслюють. Дуже корисна річ. Життєва. Ну і от. Жінка киває мені кудись убік рукою. Мовляв, подивися туди, убік, там щось є. Я подивився. Спочатку нічого не побачив. Якась торбина лежить. А поруч, на асфальті - дві розчавлені булки. Такі довгі, може, знаєте. Сирні палички - здається, так ці булки називаються. Не плутати з крабовими. Крабові палички дуже шкідливі для організму. Суцільна хімія. А це сирні палички. Тобто вони колись були сирними паличками. А тепер - розчавлений хлібобулочний виріб, якщо вже бути точним. Я віддер булки з асфальту і простягаю їй. Що, кажу, хочеш підкріпитися? А вона відвертається. Це були її палички, безперечно, її. Може, вона щойно їх купила в супермаркеті, бо палички виглядали свіжими. Пахучими. Півгодини, як з печі, не більше. Ну й я її питаю: «Можна? Це ваші палички. Я розумію. Але я такий страшно голодний. По-звірячому голодний. Шлунок прилип до діафрагми - такий я голодний. А вам уже навряд чи палички знадобляться. Он як ноги повикручувало». Вона кивнула. Мовляв, їж, що з тобою робити, раз такий голодний. Їж на здоров’я. Вона не проговорила це вголос, не могла, з рота йшла піна, але я так зрозумів по ній, що можна. Сів поруч, однієї рукою продовжував гладити її по волоссю, другою запихав палички собі в рот. Вона, ця жінка, була добра. Їй відомі чоловічі слабкості.

Їй багато що, напевно, відомо. Шкода, що не вдалося з нею поговорити. Ось так ми сиділи в темряві на проспекті Маяковського. Я їв її булки, вона стогнала. І потім, коли булок уже не було, мені раптом стало, знаєте, так дивно, так мене, знаєте, розчулила доброта абсолютно чужої людини, яка не пошкодувала іншій чужій людині шматка хліба, що я заплакав. Голод як рукою зняло. Я плакав і благав її не вмирати. Вона стогнала. Вона не плакала. Така мужня жінка. А мої сльози скапували їй в очі, і так здавалося, що ми обоє плачемо. Сидимо серед троєщинської темені і плачемо. Як діти.

Молодший за званням міліціонер спльовує на підлогу й автоматично топче плювок підошвою казенного чобота.

Іван Іванович, а краще назвімо його менш офіційно - Ваня, лежить у верхньому одязі на своєму ліжку і думає.

Повернувся додому аж під ранок.

Голова розколюється. Руки і ноги мов ватяні. У шлунку хворобливо побуркує.

Ваня почувається розбитим, вибитим зі звичного ритму життя. Взагалі вибитим із життя. Почувається злочинцем.

Ваня згадує, що на кухні ще залишилось кілька конвертиків з маком, які він акуратно щотижня купує в кондитерському кіоску біля метро «Мінська». Йде на кухню і з’їдає всі конвертики до одного.

Коли з’їдаєш один, то здається, що конвертики смачні, думає Ваня, а коли з’їдаєш усі підряд, то розумієш, яка це насправді жирна і неїстівна гидота.

У животі погіршало, хоча й перестало бурчати.

Нудить, думає Ваня, але нічого не поробиш, треба лягати спати, інакше зіб’юся з графіка.

Ваня напускає на вікна вицвілі бордові штори, і в кімнаті сутеніє.

За вікном їздять автомобілі, ходять люди, бігають діти - там, за вікном, щось відбувається, а я маю лягати спати, думає Ваня. Як сумно спати вдень!

Ваня вмикає телевізор на інформаційний канал «24». Ваня любить чоловічий голос цього каналу. Любить, як цей голос безпристрасно тихенько щось бубонить. Ваня швидше і солодше під нього засинає.

Чоловічий голос «24» повідомляє, що в Атлантичному океані зіткнулися дві підводні субмарини. Так і каже - субмарини, не підводні човни. Ваня, лежачи в напівтемряві, усміхається.

Субмарини. Яке смішне слово. Як маринована скумбрія. Або просто скумбрія. Або Марина.

Ваня заплющує очі і намагається згадати Марину. Останні два роки Ваня часто так робив. Згадував Марину, і ставало легше. У грудях щеміло, не то від приємних спогадів, не то від болю втрати. Іноді спогадами Ваня доводив себе до сліз. Іноді до ерекції.

Однак тепер Ваня раптом зрозумів, що вже зовсім її не пам’ятає. Ані її лиця, ані її запаху, ані як вона говорила й одягалась. Нічого від Марини не залишилося.

Боже, як сумно спати вдень, думає Ваня.

І головне - страшно. Дуже страшно. Люди чомусь вважають, що страшно має бути вночі, і це велика омана. Страшно вдень. По-справжньому страшно саме вдень. Денні демони куди небезпечніші, аніж нічні. Вони хитрі, підступні і непереможні. Від них урятуватися неможливо.

І чекати допомоги теж немає звідки, бо вдень інші люди зайняті своїми життями, в їхні плани не входить рятувати ближнього. Денні демони приходять якраз тоді, коли ти сам удома, і думаєш про те, що ти сам, і тобі сумно, бо ти сам не тільки зараз, а й вчора, і завтра, і через тиждень, і через рік. Ти беззахисний супроти них. Демони, схожі на скелети в балахонах, стоять по кутках кімнати і хрускотять кістками.

Вони не тішаться, ні, думає Ваня, навпаки, їм теж сумно.

Цим денні демони відрізняються від нічних. Денні демони самі по собі не злі, але їх боїшся куди більше. Бо не зло в цьому світі найстрашніше. Ні, не зло. А…

Ваня поволі впадає в дрімоту. Кімната вібрує, стає схожою на чийсь широко роззявлений рот. Крізь сон Ваня чує хрускіт незрозумілого походження, може, в кімнаті, може, за вхідними дверима. Вані дуже страшно. Він чітко бачить Марину, бліду, змарнілу, у балахоні. Вона стоїть у кутку кімнати і беззвучно рухає ротом, ніби силкується щось сказати, але не може. Капюшон накинутий на голову, так що видно тільки пів обличчя. Врешті, Ваня не впевнений, що то дійсно Марина.

Він бурмоче:

- Згинь, маро.

- Ваня, - шепоче Марина ледь-ледь чутно.

- Фу, які в тебе прищі на лиці, - каже Ваня. - Згинь.

Ваня відвертається до стіни, щоб нічого більше не бачити. Він тремтить.

Яка вона прищава, думає, як я міг її любити?!

Чоловічий голос «24» повідомляє, що в штаті Айдахо пасажирський лайнер упав на жилий будинок. Нікому не вдалося вижити, ані пасажирам, ані тому одинокому чоловікові, який був у будинку разом із табуном своїх оскаженілих котів. Одинокий чоловік страждав агорафобією і дванадцять років не виходив на вулицю. Але вулиця сама до нього прийшла. Точніше, прилетіла.

Ха-ха, думає Ваня, і там тебе дістали, хитрожопий боягуз!

Усе-таки цей канал дуже хороший. Веселий.

Ваня знову западає в дрімоту, і йому здається, що він падає. Що він у літаку і падає. Під тілом розверзається бездонна прірва. Ваня істерично махає руками, щоб за щось ухопитися, але все, що поруч, падає разом із Ванею. Нема за що ухопитися. Світ падає. Повітря падає. Ваня падає.

А-а-а-а-а-а-а-а-а!

Ваня підривається з ліжка на ноги.

- Та не буду я спати! Чого це я маю спати?! Не хочу і не буду. І знаєте, що я зроблю?!

Ваня мов навіжений біжить на кухню і деренчить кухонним причандаллям, кип’ятить воду в здоровенному алюмінієвому чайнику, насипає в горнятко дві ложки коричневого порошку.

- Я вип’ю кави! - урочисто каже Ваня, заливаючи горнятко окропом.

Кавовий аромат витає кухнею.

Ваня дивиться у вікно.

Удень треба бути по той бік вікна, думає він.

Я неправильно живу.

Я скоро вмру.

Боже, що мені робити?!

Денні демони з усіх кутків шарудять балахонами і хрускотять кістками.

Згиньте, думає Ваня, у мене ще все попереду.

- Ви хто будете? - підозріливо питає медсестра.

Ваня розгублено знизує плечима.

- А хто треба, щоб був?

- Мужчина, не морочте мені голову! Ви ким приходитеся больній? Муж? Брат?

- Знакомий.

- Знакомим нельзя.

- Чого це?! - обурюється Ваня. - Знакомі що, не люди?!

- Мужчина, больна дуже слаба. Що ви хочете? Вона не говорить, тільки дивиться. Її бетономішалка переїхала, представляєте?

- Представляю, - каже Ваня. - То була моя бетономішалка.

Медсестра сахається від Вані, як від убивці-маніяка.

- Мужчина, нащо ви прийшли?! - лементує медсестра. - Хочете її добити?! Я зараз охрану позову!

- Та заспокойтеся ви. Я тільки хотів подивитися, як вона. Совість мучає.

- Душогуб, - цідить крізь зуби медсестра, загороджуючи собою прохід до палати.

Гальшка стоїть по коліна в білому тумані. Де-не-де туман розсіюється і видно, що Гальшка стоїть на сходах. Сходи піднімаються нізвідки і ведуть в нікуди. І нічого більше - тільки Гальшка, туман, мармурові сходи і синє, аж до різі в очах, небо над туманом.

Нічо собі, думає Гальшка.

Гальшка пробує йти, але туман виявляється таким густим, як желе або кисіль. Пробує кричати, але голос глухне ще в горлі.

Проте Гальшці спокійно. Вона чекає.

Попереду на кілька сходин вище Гальшка помічає чиїсь босі ноги. Те, що над ногами, покриває туман. Гальшка розглядає ноги. Їй подобаються ці ноги. Таких гарних ніг вона ще ніколи не бачила. Пальці, хоч і грубуваті, однак кожен дуже гарної форми. Шкіра біла як молоко. Гальшці хочеться припасти до цих ніг, притулитися до них усім тілом і плакати.

- Це ти? - питає Гальшка, але не голосом.

- А як ти думаєш?

- Думаю, що ти.

- Нехай тоді так буде.

Гальшці затишно, як ніколи досі в житті. Ніби все погане скінчилося і вже не повториться. Тіло невагоме, от-от полетить, а може, й вже летить, тільки Гальшка про це не здогадується.

- Мені сорок три роки, - чомусь каже вона, - мене звати Гальшка. Я продаю на Фрунзе овочі і фрукти. У мене свій лоток. Модний. Закривається на колодку.

Гальшка бачить тільки ноги, але відчуває його присутність фізично. Від нього віддає свіжістю і холодком. Щось подібне можна відчути, коли різко відкрити влітку холодильник.

- Я знаю все про тебе, - каже він. - Не так і багато, чесно кажучи.

Гальшка присоромлено хнюпить голову. Бурмоче:

- Тут нема з чого дивуватися, я не якась там принцеса.

- Ти ще можеш усе змінити.

Я читала все це в баптистських журналах, думає Гальшка.

Каже:

- Я не хочу нічого змінювати.

Її співбесідник здивований:

- Не хочеш? Дивно. Усі люди, як правило, хочуть.

- А я не хочу.

- А я не вірю.

Гальшка мнеться.

- Ну, - каже, - є тільки одне, що би я хотіла змінити.

- Що це?

- Я не можу сказати. Мені стидно таке казати ТОБІ.

- Не встидайся. Мені ще й не таке говорили. Я все витримаю.

- Я би хотіла… - Гальшка замовкає. - Ні, не можу! Не можу сказати!

- Гальшко, ти мнешся, як дев’ятикласниця, їй-богу!

- Добре, - Гальшка для мужності набирає повні легені тутешнього повітря і видає: - Я би хотіла бути багатою! Хочу мати багато грошей!

Тиша.

- Бачиш, я попереджала, що це дурниця. Не в грошах щастя… Мені з дитинства так говорили, але… Я би хотіла попробувати, знаєш? Щоб у мене було дуже багато грошей, щоб про них навіть не думала, щоб могла робити все, що захочу.

- І що б ти зробила, Гальшко, з грошима?

- Я би, - міркує вголос Гальшка, - я би поїхала на острів Балі.

- І все?

- Та нє, ясно! - вигукує Гальшка сміючись. - Ще я би собі все купувала!

- Що все?

- Усе, - Гальшка намагається жестами висловитися зрозуміліше, - усе, розумієш мене?

- Не дуже.

- Що тут незрозумілого?! - Гальшка сплескує в долоні. - Я би пішла в «Альта-центр» на Петрівці і купила б собі ВСЕ.

Отямлюється в лікарняній палаті і бачить незнайомого чоловіка. Той сидить на краєчку її ліжка.

- Добрий день, - каже незнайомий чоловік, помітивши, що Гальшка розплющила очі, - ви мене пам’ятаєте?

Гальшка заперечно хитає головою.

- Ну, це я! - чоловік дуже хоче, щоб Гальшка його згадала. - Я вас учора збив на бетономішалці! Згадали? Ви мені сирні палички дозволили з’їсти!

Гальшці стає смішно. Чоловік збентежений.

- Я жива? - шепоче Гальшка.

- Дуже навіть, я б сказав, - незнайомий чоловік знову присідає на краєчок Гальшчиного ліжка. - Могло бути куди гірше. А так лише пару кісток собі поламали, і щось там, я вже забув, що іменно, в животі лопнуло.

- А вам що треба? Чого прийшли? Я заяву не буду подавати, успокойтесь.

- Та я просто прийшов! - обурюється чоловік. - Щоб дізнатися, як ви себе почуваєте.

Деякий час мовчать. Вивчають одне одного. Пацієнти на сусідніх ліжках ліниво постогнують.

- Я вам апельсини приніс, - каже чоловік, - але вам не можна, так що я заберу їх назад, щоб не пропали.

- Як вас звати?

- Іван… Ваня… Іван Іванович Хропко.

Гальшка всміхається, долаючи біль.

- Що? Чого ви смієтесь? - допитується Ваня. - З моєї фамілії? Звичайна фамілія! Вона мені пасує. Я хроплю. Дуже хроплю. Зі мною ніхто в одній кімнаті спати не може.

Ваня каже це з гордістю.

- Слухайте, а що ви там на трасі робили, га? - змінює тему Ваня.

Гальшка мовчить.

- Я нікому не скажу, мені просто інтересно. Ви там щось шукали, правда?

- Ви мені не повірите.

- Повірю! Я У ВСЬО ВІРЮ! - б’ється в груди Ваня.

- Я шукала золоту копійку. Копійка котилася, а я хотіла її догнати.

- Ваша копійка?

- Ні.

- Ого! А ви впевнені, що то була копійка?

- Впевнена.

- І що золота?

- Золота.

- Як ви можете бути впевнені, що золота?

- Копійка так блистіла, що мені сліпило очі.

Ваня зачудовано роззявив рота.

- Підіть туди, Ваня, пошукайте її, - несподівано просить Гальшка. - Вона мусить десь там бути. Я вас дуже прошу. Знайдіть її.

- Даже не знаю… - Ваня вагається.

- Треба йти вночі, бо вдень на проспекті багато машин.

- Це я би і сам поняв. Але я не понімаю, чому копійка котилася. Її мусив хтось кинути на трасу, щоб вона котилася.

Гальшка не знає, що сказати. Відвертає голову до вікна.

- Може, там ще хтось був, га? - допитується Ваня. - Хтось третій.

- Нікого не було. Тільки я і копійка.

- Странно. Дуже странно. Але знаєте, Гальшка, це як з хропінням. Мені всі кажуть, що я дуже хроплю, але сам я ніколи свого хропоту не чув. І ніколи не почую. Розумієте, до чого я веду?

Гальшка не розуміє.

- Я веду до того, що у світі може щось відбуватися і без нас. Тобто з нами, але так, що ми не знаємо. І треба в усе вірити. От я можу кричати, що не хроплю, бо я ніколи не чув свого хропоту, але ж я таки хроплю! І кому від того буде легше, що я не вірю у своє хропіння?! Нікому. І мені теж не буде легше. Зі мною все одно ніхто не буде хотіти спати в одній кімнаті. Тому, - робить висновок Ваня, - треба у все вірити. І я вам вірю.

Марина працювала на крані.

Ваня перевозив бетономішалку в пункт Б і зразу там її бачив. Марину на крані.

Кран був доволі високий, кабінка скляна і прозора. Ваня міг розгледіти із землі її зібране у хвіст волосся, нафарбовані яскраво-червоним губи, вовняний светр під шию із секонд-хенду.

Ваня ставав під краном і дивився на Марину, а вона дивилася вперед. Ніколи з ним не говорила, і Ваня врешті не чекав від неї слів. Йому вистачало таємно її любити.

Життя набуває сенсу, якщо любити когось таємно.

Так думав Ваня.

Таємна любов не минає. Не завдає страшного болю. Не приносить розчарувань. Нічого не вимагає взамін, і якщо не хочеш більше любити, якщо втомився або просто хочеш зробити перерву, то можеш просто перестати, і тобі нічого за це не буде.

Перед тим, як заснути, Ваня уявляв собі Марину, і як вони десь зустрічаються, як говорять одне з одним, як цілуються і навіть більше.

Цікаво, чи Марина здогадується, що я думаю про неї, думав Ваня.

Він почував себе супергероєм, суперменом, суперказановою. Марина, звичайно, про це не здогадувалась.

Пункт Б був увесь покритий цементом. У прямому розумінні цього слова. Цементний пил тонким шаром покривав усе довкола, ніби припорошував, посріблював. Навколишні дерева мали не зелене листя, а сіре. Вони виглядали гігантськими сувенірами, які продаються в магазинах перед Новим роком і Різдвом. Люди, що працювали в пункті Б, теж ходили припорошені цементом. Їхній одяг і обличчя були сірими. Їм не вистачало ослячих вух, щоб зробитися схожими на казкових гномів, що охороняють підземні скарби. І тільки Марина залишалася кольоровою. Скляна кабіна на крані захищала її від цементної пилюки, і здавалося, що Марина помилково потрапила зі світу живих і щасливих у чорно-біле кіно. Не помітити її було неможливо. Не закохатися - теж.

Кожного разу Ваня зручно вмощувався у своєму ліжку, у солодкому передчутті заплющував очі і тяг Марину з чорно-білого кіна у свою уяву. Якщо вона пручалась - тяг силоміць.

І потім Марина казала:

- Ваня, ти такий імпозантний мужчина.

- Ну що ти! - соромився Ваня, розпухаючи від гордощів. - Куди мені - звичайний шофер.

- Шофери теж можуть бути імпозантними.

- Твоя правда. Шофери теж можуть бути імпозантними. Ти така розумна, Марино.

Уявна Марина запрошувала Ваню до себе в кабіну на кран. Там вони воркували як голубки, не сміючи перейти межі невинного флірту.

Ваня волів би, щоб у тій скляній кабіні минуло все його життя.

- Знаєш, Марино, я дуже втомився їздити на бетономішалці. Вона мені надоїла! Ну не моє це - їздити на бетономішалці!

- А що б ти хотів робити, Ваня? - запитувала Марина, затримуючись на Вані поглядом довше, аніж цього вимагав розмовний етикет.

- Я би хотів їздити на тролейбусі!

- На тролейбусі? - від здивування у Марини округлюються очі. Ваня цього чекав. Власне, він сам захотів, щоб уявна Марина дуже здивувалась його заяві. Бо це дуже дивно, щоб хтось у наш час хотів шоферувати на тролейбусі.

- Так, Марино, тролейбус - моя мрія. Я дуже люблю тролейбуси. З дитинства.

- Який ти дивний, Ваня.

Ніби випадково, Марина кладе руку на Ванине коліно, а Ваня свою руку - на її руку. І так вони сидять у скляній кабіні тридцятиметрового будівельного крана, не дихаючи, не рухаючись, мовчки, щоб не злякати Ванин сон.

Одного разу Ваня помітив, що не він один спостерігає із землі за Мариною. Незнайомий чолов’яга поруч робив те ж саме. Причому у відповідь Марина з тридцятиметрової висоти кидала йому ледь помітні сором’язливі усмішки.

Ваня відразу все зрозумів. У грудях так заболіло, ніби серце повісилось на одному з ребер. Очі набухли від сліз несправедливості, але Ваня вчасно відвернувся, щоб ніхто їх не побачив.

- Дура, - шепотів Ваня сам до себе, - зрадила мене, яка ж дура.

Поїхав на «Мінську» і в кондитерському кіоску купив собі три кілограми конвертиків з маком. З’їв їх за кілька годин. Потім ще купив дві коробки цукерок «Прометей», по триста грамів у кожній, і фісташкової халви, яка коштувала сім гривень за сто грам, тому раніше Ваня ніколи не наважувався дозволити собі таке дороге задоволення. Тепер дозволив. Тепер мені можна все, думав. Я скоро вмру.

Ходив, як якийсь робот, автоматично. Автоматично щось говорив знайомим по роботі. Автоматично думав. Думав, власне, одне і те ж безперервно.

Що тепер робити? Боже, що тепер робити? Це кінець.

Зовсім припинив уявляти Марину. Своєю присутністю вона завдавала Вані жахливого болю, бо приходила не сама, а з кавалером.

- Чого ти прийшла з ним? - кричав Ваня. - Нащо ти мене мучиш?!

- Не кричи, Ваня, коли ти кричиш, то в тебе слина з рота пирскає.

Ваня витирався рукавом сорочки і замовкав, а Марина докидала:

- Я б ніколи не змогла бути з тобою, Ваня. Ти так хропиш, як сто паровозів зараз. Тебе треба ізолювати від общества.

Десь тоді з’явилися перші демони. Вони шурхотіли кістками і балахонами по кутках єдиної Ваниної кімнати:

- Оце ти, Ваня, влип. Оце ти влип.

І дійсно, любов починалася так невинно, думав Ваня.

Вона не могла перетворитися на такий кошмар. Це ж усе була неправда! Придумка! Я придумав собі, що люблю її, а страждаю по-справжньому. Так нечесно! Так несправедливо!

А якось, лежачи в ліжку і марно намагаючись заснути вдень, Ваня вперше вирішив, що справді незабаром умре. Через місяць. Рівно через місяць він умре.

Спочатку Ваня здивувався з такого рішення, потім злякався, потім подумав, що місяць - не так уже й мало. Купив великий настінний календар і закреслював кожен прожитий день чорним фломастером. З думкою про місяць життя Вані неабияк полегшало. Напевно тому, що тим, хто біжить марафон, стає легше, якщо на горизонті майоріє фінішна стрічка.

Через місяць Ваня не вмер.

Нічого, думав він, значить, я вмру за три дні до вісімнадцятого квітня, мого дня народження.

І починав новий відлік.

Переживав день народження і встановлював нову дату - перше травня, день солідарності трудящих. І так далі два роки.

У ту ніч, коли Ваня бетономішалкою збив на проспекті Маяковського Гальшку Гулевич, якраз виповнювалася чергова дата смерті.

Нічого, спокійно подумав Ваня, віддираючи з асфальту приплющені сирні палички, як не сьогодні, то значить через сім днів. На цьому ж місці. У цей же час.

- Ви знайшли її?

- Ви знаєте, усе не мав часу, дуже багато роботи навалилось. Але я обіцяю на днях туди заглянути.

Гальшка розчарована. Вона вже може сидіти. На правій щоці гігантський набряклий синець.

- Ви не переживайте, - торохтить Ваня, - якщо копійка справді там була, на дорозі, то її навряд чи хтось знайде раніше. Там постійно машини їздять. Рух сумашедший. Хто буде по дорозі вдень ходити? А вночі машин нема, зато копійку в темноті так просто не знайдеш. Треба знати, що вона там є. Вам, чесно кажучи, повезло, що копійка котилася. - І за мить додав: - Дуже странно, що вона котилася.

- Я згадую все знову і знову, - каже Гальшка, - і дійсно, не можу поняти, чого вона, та копійка, котилася. Хтось мусив її кинути, правда? Щоб вона покотилася.

Ваня кладе на тумбу поруч з Гальшчиним ліжком торбину з апельсинами.

- Ось, знову вам приніс. Але це не ті самі!

Чого він ходить до мене, думає Гальшка, що йому треба?

- А ви не роздивилися копійку? - питає Ваня.

- Роздивилася, аякже! Бородата голова в профіль і рік 1899-й!

- Такі подробиці… це тоже странно… як ви могли розгледіти рік випуску? У темноті…

- А розгледіла!

Ваня замислено похитує головою, щось зважує.

- Я, знаєте, хочу купити собі соковижималку, - раптом каже. - Люблю соки давити.

- Ну так. Це дуже корисно. Але треба багато фруктів купувати.

- Що ви?! Я вже все порахував. На стаканчик соку йде одна апельсина й одне яблуко. Або дві апельсини. Або два яблука.

Що йому від мене треба? - думає Гальшка. Якийсь странний. Гальшка боїться «странних».

- Соковижималки, напевно, дорогі…

- Не такі вже й дорогі, - з готовністю заперечує Ваня. - Гривень триста. Але раз купив і на всю жизнь будеш мати!

Гальшка уявляє собі мініатюрний апарат з вичавлення соків, і своє життя, і як вона сидить решту цього життя за столом і давить соки різних кольорів у різні склянки. А потім змішує їх, і куштує, і не відчуває ніякої радості.

- Ви гурман, - каже Гальшка, тільки щоб щось сказати.

- Я люблю смачне.

Забинтована з ніг до голови істота на сусідньому ліжку нервово сіпається.

- А мені однаково, що їсти, - шепоче Гальшка, дивлячись кудись у вікно. - Я можу тижнями на одній картоплі бути. І взагалі - я хочу спати.

- Так-так, я вже йду, - Ваня підводиться. - Виздоровлюйте.

І не подумаю, чомусь хоче крикнути Гальшка, але натомість просто заплющує очі.

Я не якась там принцеса, думає Гальшка. Я не маю на що нарікати. Принцесам треба безперервно скиглити, це їхня професія, а мені не можна. Я маю, що заслужила. Тобто нічого не маю.

Ось Гальшка, як завжди, після роботи заходить у супермаркет «Край» і, безжально минаючи молочні, м’ясні і горілчані вироби, йде прямо до відділу хлібів і булок. Чує нав’язливий запах щойно спечених сирних паличок. У супермаркеті «Край» печуть свої сирні палички. Тут є міні-пекарня. Тут є пекар Серьожа.

Гальшка підходить до порожніх кошиків і чекає, коли пекар Серьожа викладе сюди з печі гарячі сирні палички. Гальшка буде першою в черзі. Вона так робить завжди. Знає розклад роботи печі напам’ять.

Пекар Серьожа підвозить на візку останню на сьогодні партію сирних паличок.

- А ось і ви, - усміхається він до Гальшки. - Знову за сирними паличками?

- Канєшно, - так само всміхаючись відповідає Гальшка і вдягає целофанову рукавичку, щоб накидати собі в торбину сирного багатства.

- Ви мій постійний клієнт, - каже пекар Серьожа.

- Я люблю сирні палички. Я ними вечеряю. Інакше не можу заснути. Ви зараз додому?

Останнє питання Гальшка вимовляє напрочуд спокійно, так ніби між іншим, ніби її це насправді зовсім не цікавить.

- Додому.

- Ну то я можу вас почекати і підемо разом, - усе тим же безпечним тоном пропонує Гальшка.

- Давайте. Я скоро.

Пекар Серьожа зникає в підсобці, а Гальшка продовжує акуратно складати собі в торбину сирні палички. Уже десять. Боже, нащо мені так багато?!

Пекар Серьожа, перевдягнений, зачиняє підсобку і біля виходу із супермаркету зустрічає Гальшку. Гальшка чекає на нього.

Знову він у сорочці, нервово думає вона. Чого він знову її натяг? Не люблю, коли він такий елегантний.

- Ви живете в сусідньому будинку, правда? - весело питає пекар Серьожа.

- Так. У тому, що навпроти. Ми можемо перегукуватися з балконів, - і Гальшка гигоче.

Вони спускаються сходами на тротуар і деякий час повільно рухаються вздовж проспекту Маяковського. Гальшка намагається йти ще повільніше. Намагається сказати щось важливе, щось, що його зачепить.

- А ви де вчилися на пекаря?

- Уявляєте, - відповідає пекар Серьожа, - ніде. Я з дитинства вмів пекти булки. Потім в армії був головним кухарем. Там управлявся на солдатах.

- Бідні солдати! - театрально викрикує Гальшка.

- Ну не такі вже й бідні. За два роки моєї служби всі солдати поправилися на десять кілограмів. Деякі на більше.

Підземний перехід. У переході темно, миготить лише одна лампа десь посередині. Гальшка каже:

- На мене тут одного разу напали хулігани.

- Ужас! І що?

- Нічо. Тікали так, що аж гай шумів.

- О, то ви, я бачу, сильна жінка.

- Сильна. Але деколи хочеться побути слабкою. Пекар Серьожа нічого не відповідає.

По той бік проспекту Маяковського їхні шляхи розходяться.

- До зустрічі.

- Так-так, до зустрічі.

Гальшка самотньо плентається алейкою до свого будинку.

Чого він був у сорочці? - єдине, що вона думає.

Біля сміттєвих ящиків зупиняється, виймає з сумочки «Дольче і Ґабана» торбину сирних паличок і без анінайменших вагань викидає їх геть.

- Мене скоро випишуть. Я вже сама ходжу в туалет. Правда, ребра болять, десь отут, - і Гальшка показує, де саме.

- Як гарно, - радіє Ваня.

Він виймає з рюкзака літрову банку і гордо простягає її Гальшці.

- Я купив соковижималку. Триста тридцять гривень. Надавив вам соку. Всьо помішав: і апельсини, і яблука, і моркву, і навіть один буряк. Дуже корисно.

Гальшка відкриває банку з соком і підносить до лиця, щоб понюхати її вміст.

- Та дякую, але не треба було. Я казала, я не фанат соків.

- Щоб їх пити, не обов’язково бути фанатом, - Ваня дуже собою пишається.

Що йому від мене треба? - думає Гальшка. Чого він приходить?

- У вас є діти? - питає Ваня. - Вибачте, якщо пхаю ніс не у свою справу…

- Немає. Нічого, прошу… А у вас?

- І в мене немає.

- Якісь ми обоє такі - нічого не маємо.

Гальшка знову це відчуває - сум і порожнечу. Біль десь отут.

- Ну чого, - жваво заперечує Ваня, - ми дещо маємо. Я, наприклад, маю соковижималку.

Гальшка похапцем зачиняє свій лоток з фруктами і овочами.

- Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он на сусідній розкладці є всьо то саме. Йдіть туди!

Який гидкий район, який гидкий базар, думає Гальшка, припалюючи нову сигарету від щойно докуреної. Тут картопля - основний продукт. Картопля тут і овоч, і фрукт, і м’ясо.

- Завтра мене не буде, - кричить Гальшка сусідній продавщиці.

- Чого це?

- Важні діла!

- Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.

- Мої не погниють. Вони хімічні.

- Та в мене теж не гірші, але все одно, йоб їх мать, гниють.

- А ти їх оббризкуєш?

- Чим?

- А-а-а! - багатозначно акає Гальшка і йде з базару.

Завтра мене не буде, думає Гальшка по дорозі на тролейбусну зупинку. Завтра в мене важливий день.

Не можна все життя ховатися під стіл, треба деколи і на стіл вилізти, - так думає Гальшка. Я не якась там принцеса, але не все в цьому світі для принцес. Для таких, як я, теж заготований кавальчик торта, і завтра я його з’їм.

Від думки про торт у Гальшки перед очима з’являється кошик зі щойно спеченими сирними паличками, і вона гидливо кривиться.

Не можу їх уже їсти, але ще трохи потерплю. Ще зовсім трохи.

Сідає в тролейбус і довго теліпається нічним містом. Проїжджає Московський міст. На проспекті Маяковського розчісується і підмальовує губи. З наближенням своєї зупинки все більше непокоїться.

Мені немає чого боятися, мушу взяти себе в руки, думає Гальшка. Ну, подивися на себе! Що ти втрачаєш? Ти не робиш нічого постидного! Он, деякі женщіни чергують на кладовищах, щоб підчепити самотніх чоловіків. Так-так, ходять на кладовище і полюють на вдовців, що оплакують своїх жон. Я таке не роблю. Я горда і чесна. Ну, може, не зовсім чесна, але горда - це точно. Мені б ноги відсохли ходити по цвинтарях. Срам! І як потом з тим мужиком жити?!

Гальшка запливає в супермаркет «Край», сповнена гордого усвідомлення власних чеснот. Минає молочний, м’ясний і горілчаний відділи, упевнено прямує до хлібів і булок.

Якраз вчасно, радіє. Пекар Серьожа викладає з печі сирні палички.

Якби не знала, яке воно на смак, думає Гальшка, подумала б, що то злитки золота. І всміхається сама до себе.

- Ви якраз вчасно, - каже пекар Серьожа.

- Мені повезло.

Гальшка одягає на руку целофанову рукавичку і кладе в торбину чотири сирні палички. Боковим зором спостерігає за Серьожею. Щоб не пропустити момент.

Нарешті каже:

- Я тут подумала, може, навчите мене їх пекти? А то я як наркоманка, хожу в цей супермаркет кожного вечора. Чесно, якась завісіма стала. Даже страшно. Не знаю, що буду робити, якщо магазин закриють або ви перейдете на іншу роботу…

- Нема проблем, тут нема що вчитися.

- Так прийдіть до мене! Наочно все покажете-розкажете. Я буду пекти під вашим командуванієм.

Гальшка завмирає. Увесь супермаркет завмирає.

- У мене, знаєте, не так багато вільного часу, - відповідає пекар Серьожа. - Але можна організувати.

Гальшка полегшено видихає повітря з грудей.

- Давайте завтра. У вас завтра вихідний, правда?

- Вихідний. Але завтра я не можу, - і, кажучи це, пекар Серьожа йде в підсобку перевдягатися.

Не треба було так тиснути, думає Гальшка. Дурна. Дурна.

Вона не знає, чи радіти їй, чи плакати. Голова йде обертом. У вухах шумить.

Гальшка розраховується на касі за сирні палички, і вони здаються їй такими тяжкими, як тонна цементу, ні, як тонна бетону. Треба якомога швидше їх позбутися.

Поволі суне до виходу, раптом б’є себе по чолі і повертається на касу, удаючи, ніби щось забула. Чекає на нього. Хоче ще раз на нього подивитися.

Пекар Серьожа одягнений у сорочку й акуратну темно-синю краватку. Дуже поспішає.

- Ви такий елегантний, напевно, неспроста, - Гальшка збирає всю свою волю, щоб не виглядати зацікавленою.

Пекар Серьожа потискує плечима. Гальшка майже біжить услід за ним.

- От скажіть мені чесно, Серьожа, що це значить, коли чоловік надіває сорочку і галстук? Я так, раді інтересу питаю. Щоб краще в мужчинах розбиратися, - і невимушено гигоче.

- Є такі чоловіки, які носять сорочки постоянно.

- А якщо не постоянно?

- Тоді мають яку-то ділову зустріч.

Гальшка пильно розглядає його, фіксує кожен його рух і жест, вивчає кожен мускул на обличчі.

- Ви, Серьожа, зараз навряд чи на ділову зустріч спішите.

Серьожа багатозначно всміхається.

- А ви дуже спостережлива женщіна. І так всьо знаєте.

На сходах він на мить зупиняється, щоб попрощатися:

- Сьогодні нам не по дорозі, ізвіняйте, - і зникає в протилежному від звичного напрямку.

Гальшка не в змозі витиснути із себе бодай «до побачення», просто киває. Як робот, спускається на тротуар проспекту Маяковського. Сумочка з сирними паличками пригинає її до землі, наче справді важить тонну.

- Який веселенький побіг, - бурмоче Гальшка вголос, - дивись, не споткнись! Нужен ти мені сто років!

Перетинає горою проспект Маяковського. Тихо. Немає жодного автомобіля.

Гальшці хочеться плакати, але вона вчасно згадує, що плачуть тільки принцеси. Ледве пересуває ноги.

- Котися ти під три чорти. І ти, і твої задрипані сирники!

На середині траси щось зблискує. Зблискує і котиться. Гальшка розгублено протирає очі. Що це таке? Асфальтом котиться золота монета.

Ваня вслухається в чоловічий голос каналу «24». Деколи чоловічий голос чергується з жіночим, і жіночий Вані теж подобається.

Між ними шури-мури, думає Ваня, он як заграють одне з одним.

За останній рік в Україні зменшилося поголів’я великої рогатої худоби на тридцять відсотків.

У манільському національному зоопарку коали не мають що їсти. Чотири евкаліпти, листям яких харчувалися коали, з невідомих причин одночасно всохли. Для того, щоб виросли нові евкаліпти, треба мінімум сто років.

Ваня лежить на ліжку й пробує задрімати. Йому вперше за довгий час затишно вдома. Він не відчуває ані страху, ані неспокою. Мініатюрний соковитискач урочисто покоїться в кухні на столі, і Вані добре видно його з ліжка. Соковитискач гріє йому серце.

Ванині денні демони, як завжди, шурхотять балахонами по кутках кімнати, але Ваня їх не боїться. Навпаки, йому приємна їхня присутність.

- Тепер вам не так сумно, нє? - питає Ваня.

- Не так, - шепочуть денні демони. - Нам не сумно.

- То давайте нарешті поговоримо як люди! Хто ви? Звідки ви прийшли?

- Ми прийшли з пустель, - шепочуть демони.

- Я так і знав! І як там?

- Спекотно. Дуже спекотно. А вночі холодно.

- Бідні, - співчутливо прицмокує Ваня. - А скорпіони в пустелях є?

- Багато.

- А верблюди?

- І верблюди є. Двогорбі й одногорбі.

- Верблюди, напевно, великі, - розмірковує Ваня.

- Великі, - підтверджують денні демони, - у цю кімнату тільки один умістився б. Але у двері б не пройшов.

- Ти глянь!

Ваня відкриває платтяну шафу і пересуває вішаки.

- Ви говоріть, говоріть, - каже денним демонам. - Я вас уважно слухаю.

Сам же знаходить те, що шукав, - свою єдину сорочку, куплену багато років тому на весілля однокурсника. Сорочка біла в голубу клітинку.

- Навіщо тобі сорочка? - питають гості з пустель.

- Хочу сьогодні гарно виглядати, - і Ваня замріяно всміхається сам до себе.

- Ти і так непогано виглядаєш.

- Хочу ще ліпше. Хочу їй сподобатися.

- Кому? Марині?

- Якій Марині?! Ви про кого? Про ту прищаву бабу з крана? Насмішили!

Денні демони присоромлено ховаються за капюшонами.

- Та все нормально. Я не обідився.

Ваня ретельно вигладжує сорочку, наспівуючи під ніс пісеньки своєї молодості. Чоловічий голос каналу «24» радісно повідомляє, що коали манільського національного зоопарку врятовані: вони перескочили з усохлих евкаліптів на сусідні клени і пречудово там себе почувають. Зоологи всього світу здивовані.

- Шури-мури, - і Ваня загадково підморгує денним демонам.

Що йому треба? Чого він до мене ходить?

Завтра Гальшку виписують з лікарні. Вона вже майже здорова - залишилося кілька шрамів, які ніколи не зійдуть остаточно.

- Бачите, цей шрам, - каже вона Вані, - він на всю жизнь.

- Шрами тільки украшають жінку, - невпевнено відповідає Ваня.

- Де ви таке чули?!

- У книжках читав.

- У книжках про таке не пишуть.

Гальшка скоса розглядає свого гостя, і її нервує його елегантність.

Вирядився непонятно чого, думає вона. Сорочку нап’ялив, одеколоном набризкався, нема чим дихати. Фу. Ненавиджу сорочки й одеколони.

- Мені сьогодні таке странне снилося.

- Що? - Ваня підсідає ближче.

- Снилося, що в мене є пташка, яка вміє говорити по-людському.

- Странне…

- І ця пташка каже мені: я дуже крута пташка, бо говорити і літати одночасно неможливо, ти або людина - і вмієш говорити, або пташка - і вмієш літати. А я вмію і те, і те.

- Ого, яка пташка! - вигукує Ваня. - У мене теж таке, але в мене не пташка.

- А що?

- Ну, до мене дехто приходить деколи. Але про це тут незручно говорити…

Псих, думає Гальшка, проте цей «псих» Гальшці навіть подобається. От лишень якби він не був у сорочці. Чоловіки в сорочках завжди йдуть до інших.

- А де ви працюєте, Ваня? На стройці?

- Я перевожу бетономішалку з пункту А в пункт Б.

- Необична робота.

- Вона мені вже в горлі сидить! Я б хотів бути шофером на тролейбусі.

- На тролейбусі? Я часто ним їжджу. Якби ви були в моєму тролейбусі шофером, то я б мала блати! - і Гальшка весело сміється. - Їздила б задурно.

Ваня також сміється. Уявляє собі Гальшку, і як вони разом у кабіні шофера їздять туди-сюди у Ваниному тролейбусі.

- Ваня, можна задати вам нескромне питання?

- Конєшно, - Ваня підсідає ще ближче.

- Чому ви сьогодні одягнули сорочку?

Ваня ніяковіє. Подумки проклинає свою сорочку. Він не може сказати, чому її одягнув. Тобто може, але боїться. Усі його жінки йшли до чоловіків у сорочках. Тепер йому самому захотілося стати тим, до кого йдуть.

- Деякі чоловіки постоянно носять сорочки, - бурмоче Ваня.

- Але ж ви не носите їх постоянно.

Ваня винувато опускає погляд, блідне, зменшується в розмірах.

Скажи їй, скажи, - кричить у Вані його маленький хоробрий Іван, - скажи, що хотів їй сподобатися!

- У мене важливі діла сьогодні, - ледь чутно відповідає великий, але дуже боягузливий Ваня.

Та котись ти під три чорти, думає Гальшка і відвертається до вікна. Нужен ти мені сто років! Була, є і буду сама. І мені добре. Бетономішалки-соковижималки…

Ваня їде останнім тролейбусом на лівий берег Києва.

От знайду золоту копійку, думає Ваня, принесу завтра, коли її будуть виписувати з лікарні, і вона сама все зрозуміє.

Виходить на проспекті Маяковського, біля супермаркету «Край». Дивиться на годинник - незабаром північ.

Чому жінкам усе треба пояснювати, думає Ваня. Чому вони не можуть усе зрозуміти самі? Якісь тупоголові.

Присідає на бордюр, щоб згадати, де саме стояла Гальшка в той момент, коли він її збив. Траса порожня. Світять два вуличні ліхтарі біля підземного переходу і поодинокі вікна в навколишніх багатоповерхівках.

До речі, дивно, думає Ваня, що тут зараз так глухо. Адже дванадцята година тільки.

Дістає з кишені завбачливо прихоплений з дому механічний ліхтарик. Він має спеціальну ручку, яку треба безперервно стискати в долоні, щоб крихітна лампа всередині засвітилась.

Шукай вітру в полі, думає Ваня, роззираючись довкола з ліхтариком у руках.

Траса виглядає чистою, аж блискучою, жодного камінця чи папірця, ніде жодної обгортки від чіпсів чи пластикової пляшки.

Може, тут усе поприбирали, раптом здогадується Ваня. Може, тут щодня прибирають?

Крізь глуху тишу несподівано пробивається гучний, аж моторошний дзенькіт, ніби щось металічне звисока впало на асфальт і покотилося.

Це вона - золота копійка, ошелешено думає Ваня, боячись озирнутись на звук. Хто ж нею жбурляється? Звідки вона береться? Чудеса!

Ваня поволі повертає голову вбік. По тілу біжать такі ж перелякані, як і сам Ваня, мурашки.

- Ти шота тут загубив, мужик?

Ваня бачить перед собою кількох здорових хлопців у джинсах і спортивних куртках. Хлопці п’ють пиво. Один якраз щойно відкоркував чергову пляшку. Алюмінієва кришечка від неї ще котиться асфальтом.

Даремно я прийшов сюди, думає Ваня і задкує в бік більшого світла.

- Ти куда, мужик? - глузливо вигукує найвищий серед пацанчиків. - Дай прикурити.

Шпана оточує Ваню з усіх сторін. Ваня приречено шепоче:

- Я не курю.

Шпана регоче, і Ваня чує скрегіт власних зубів. Здається, що ці зуби від жаху зараз повипадають з рота і покотяться асфальтом услід за алюмінієвою кришечкою з написом «Грай далі».

Вороги наближаються впритул. Вони вже на відстані першого удару в пах.

- Ти чо так дрожиш, мужик? Не дрожи, больно буде тільки раз.

У Вані перед очима стає його календар із закресленими датами. Невже сьогодні? Невже сьогодні сьомий день?! Ваня вже тиждень як припинив слідкувати за часом, забувся, забігався, почувався надто добре, щоб пам’ятати про смерть.

- Хлопці, а який сьогодні день?

- Який день - не знаємо, але для тебе - останній, це точно, - і шпана заходиться зловтішним реготом.

Вона приходить, коли найменше її чекаєш, думає Ваня, уявляючи собі свою смерть. А я так не хочу! У мене новенька соковижималка! Ну і вона, Гальшка, завтра буде чекати на мене. Я ж обіцяв, що прийду.

- Хлопці, слухайте, може, договоримося, - благає Ваня.

Хлопці не відповідають. Вони взагалі не хочуть говорити.

Ваня уявляє собі двох міліціонерів - молодшого за званням і старшого - і як вони завтра вранці знайдуть його холодне тіло на цьому довбаному проспекті і подумають… Цікаво, що вони подумають?

- От сцикло, даже не пробує защіщатись.

Найвищий з пацанів нарешті б’є Ваню ногою в пах, і Ваня складається чемоданчиком.

- Пацани, ми, здається, в прошлий раз з вами всі вопроси рішили!

Ваня крізь туман впізнає грубуватий прокурений голос Гальшки.

Шпана розступається.

- Зараз усім по черзі мозги повишибаю, - спокійно і впевнено каже Гальшка.

Схиляється над Ванею.

- Ви що тут робите, Ваня?

- Золото шукаю.

- Я думала, ви мені не повірили.

- Я у все вірю, я казав.

Гальшка задихається від розчулення і злості. Хлопці від одного її погляду кидаються навтьоки.