Аптекар

Розділ 18

— Ти повернешся назад, — мовив він пошепки, глухо.

Вона кивнула.

— Гадаєш, що Арні, можливо, ще…

— Ні. Він мертвий.

Тіло Деніела трохи хитнулось через її холодні та впевнені слова.

— То чи не повинні ми зараз тікати? Ти казала, що якщо вони прийдуть, ми втечемо.

Він мав рацію: утеча була для неї природною річчю.

Вона раптом згадала матерів, про яких розповідали в новинах: вони голіруч підіймали мікроавтобус, що придавив їхніх дітей. У відчаї, налякані, але сильні, як супергерої. Цікаво, вони відчували те ж саме, що й вона наразі?

Алекс усе робила по-своєму: планування, планування і планування для будь-якої можливості, а потім, коли траплялося лихо, здійснити той із планів, який найбільш слушний за таких обставин. Вона не діяла імпровізовано. Не діяла за інстинктами. Не сварилась. Вона тікала.

Але сьогодні їй доводиться захищати не лише себе. Їй треба підняти мікроавтобус.

Не було жодного плану, лише інстинкти.

А інстинкт підказував, що на них відбувається серйозний напад, добре скоординований та зорганізований людьми, у яких більше розвідувальних даних, ніж вони мали б мати. Вони з Деніелом могли б утекти, але хтозна, що ще мисливці для них налагодили? Можливо, ще одну пастку.

Якби вона змогла визначити, хто вони і що знають, у них із Деніелом було б більше шансів на вдалу втечу.

Зрештою, дізнаватись про все — то її фах.

А напад — ні, та це лиш означає, що він завжди неочікуваний. Хай йому грець, вона теж неабияк здивувалась.

Мисливці не знають про Печеру Бетмена, інакше б вони на неї чекали там. Вони не знали, до яких ресурсів вона має доступ.

Якби вона все це обміркувала, вона б змінила, мабуть, свою думку. Але наразі в неї самої адреналін бив у голову, а вона намагалася вчинити мудро. Так, щоб урятуватись не лише зараз, а щоб вони всі були в безпеці й завтра, і післязавтра. Вона не могла прийняти правильні рішення, якщо не мала потрібної інформації.

— Утеча, мабуть, найбезпечніше рішення у короткостроковій перспективі, — відповіла вона.

— А потім?

— Раніше в мене не було такої можливості — допитати одного з убивць, яких за мною посилали. Що більше я знатиму про те, хто вони, то в більшій безпеці ми будемо надалі.

Минула секунда.

— Ти мене не облишиш, — мовив він твердо й спокійно.

— Ні. Я потребую твоєї допомоги. Але тільки за однієї умови.

Він кивнув.

— Маєш вчиняти точно так, як я тобі скажу. Мені байдуже, подобається тобі чи ні.

— Це я можу.

— І маєш сидіти в машині.

Він трішки відхилив голову назад, потім його губи напружились.

— Точно те, що я скажу, — повторила вона.

Він знову невдоволено кивнув. Вона не була впевнена, що він дійсно згоден.

— Треба, щоб ти мене прикрив, — пояснила вона. — А армійський джип — найкраще для цього місце. Ти не можеш прикривати мене, якщо тебе хтось застрелить. Збагнув? Буде гидко. Упораєшся?

— З гидотою я вже мав справу.

— Не з такою, — мить вона помовчала. — Радше за все, гадаю, ці хлопці впевнені, що прийшли сюди за Кевіном і за тобою. Є ймовірність, що я вже померла, настільки відомо тим, кому слід. А тому я маю вчиняти інакше, як зазвичай зробила б. Я можу робити лише те, що зробив би Кевін. Діятимемо як за старої школи, не залишаючи живих.

Ковтнувши слину, він знову кивнув.

— Добре, вдягни окуляри нічного бачення. Ти кермуватимеш.

Їй справді не хотілось, щоб він бачив те, що трапиться, — бачив її такою, якою вона мусить стати, — але зараз уже нічим не зарадиш.

Вони тихо виїжджали крізь двері в сараї, посадивши собак у багажник, які сиділи тихо, хіба тільки чутно було їхнє важке дихання. Вона відчувала, як змінюється, ладнається бути напоготові. Буде гидко, буде страшенний безлад. Буде, якщо вони не дістануться до неї першими.

Із сумки в рюкзаку вона добула маленький шприц. Останній, але якщо зараз його не зуживе, то, можливо, не доживе до наступної ночі, щоб ним скористатись.

— Довіряєш мені? — спитала вона його.

— Довіряю, — те, як він промовив це слово, додало ваги звичайній ствердній фразі.

— У мене лишилась тільки одна доза, тому нам доведеться колотись з однієї голки, як наркошам. Я чиста, присягаюсь.

Уколовши себе в ногу, вона вичавила зі шприца трохи менше половини. Деніел більший, ніж вона.

— Що це? — спитав він знервовано.

Вона забула. Він боїться голок.

— Суміш декстраамфітаміну та опіату, на кшталт адреналіну та знеболювального. Допоможе тобі не зупинятись, навіть якщо підстрелять.

Тільки якщо поцілять не в серце й не в голову, але цього вона вголос не додала.

Він кивнув, а потім повільно відвів погляд уперед, поки вона колола його крізь джинси в стегно. Він не сіпнувся. Вона впорснула решту розчину йому в тіло. Його стане щонайбільше на півгодини.

— Наскільки добре ти бачиш?

— На диво добре.

— Можемо їхати швидше?

Замість відповіді він натиснув на газ.

— Коли будеш на місці, — давала вона настанови, — перелізь на заднє сидіння і напіввідчини ці маленькі віконця. Стріляй у будь-яку людську подобу, якщо то не я. Мене легко вирізнити. Я буду найменша з тих, кого ти побачиш.

Він знову стиснув губи.

— І сиди тут, хай там що. Второпав?

Він кивнув.

— Важко тобі буде стріляти в цих людей?

— Ні, — відповів силувано й стиснувши зуби.

— Добре. Якщо щось піде не так, як слід, — зброя не спрацює, хтось залізе у джип — кидай з віконця гранату. Це сигнал, що тобі потрібна допомога. Умієш гранатою користуватись?

— А в тебе який сигнал?

— Га?

— Якщо тобі потрібна допомога, який у тебе сигнал?

— Мій сигнал — «сиди в машині, Деніеле». Отже, що з гранатою?

— Мабуть, умію, — буркнув він.

— Можливо, справа затягнеться, тому не тривожся. Я не почну допит, поки не буду в безпеці. Ой, зніми окуляри, коли кидатимеш гранату, або заплющ очі. Пильнуй спалахи, вони засліплять тебе.

— Зрозумів.

Раптом задзеленчав телефон.

Деніел скочив на одну ногу, ударившись головою об низьку стелю.

— Що за біс? — крикнула Алекс.

— Це телефон Кевіна, — мовив Деніел, безладно намацуючи його правицею. Він добув телефон із кишені на застібці, передбаченої для боєприпасів. Поки крутив його в руках, вона вихопила телефон у нього з рук.

На дисплеї блимав невідомий номер. Вона рвучко натиснула кнопку виклику.

— Денні? — гаркнув Кевін їй у вухо.

— Страшенно недоречно. Сволото. Він тобі передзвонить!

— Ану дай йому слухавку, ти…

Поклавши слухавку, вона вимкнула телефон.

— Не відволікайся. Передзвониш йому, коли ми закінчимо.

— Без проблем.

Отже, Кевін живий. На її думку, це хороша новина. От тільки хтось має його сповістити, що його пенсійних заощаджень немає, а друга вбито.

— Що робитимеш? — спитав Деніел. — Розкажи мені свій план, щоб я знав, чого чекати.

— Ми протаранимо браму, якщо вони її зачинили. Це приверне їхню увагу. Ми трішки змінимо план, якщо виявиться, що на нас чекає більше чотирьох. Ти стрімко поїдеш до будинку й завернеш праворуч так, щоб твій бік машини був на видноті. Якщо їх четверо чи менше, ти уповільниш хід, але не спинишся повністю. Я вислизну. Сподіваймось, вони сфокусуються на тобі. Від’їхавши кілька ярдів, спиняйся і розпочинай стрілянину. Я нападу на них збоку. Стріляй на враження, а я спробую захопити котрогось, кого можна допитати. А ще я сподіваюсь, що в моїй кімнаті нагорі хтось знепритомнів. Я заберу Ейнштейна, щоб решта собак відчепилась. Хан буде з тобою. Якщо вони залягли в будинку, я повернусь, і ми заїдемо крізь стіну.

— Я бачу браму. Вона розчинена.

— Мчи до будинку.

Він натиснув на газ.

— Фари! — мовив він тієї миті, коли й вона це помітила. Дорогою до них стрімко наближались автомобільні фари.

— Окуляри знімай. Новий план. Стукай їх. Якнайдужче. Переверни ту машину, якщо зможеш. Опануй себе, не втрачай контролю над машиною.

Однією рукою вона схопилася за щиток, а іншою — за сидіння. Знявши окуляри нічного бачення, Деніел до самої долівки натиснув на педаль газу. Їй було прикро, що ніяк прив’язати собак. На них це вплине.

Інше авто відреагувало на їхній наступ лише в останню мить, немов ті, хто там їхав, дивились назад, а не вперед. Чи, можливо, джип був майже непомітний уночі через вимкнені ходові вогні та основні фари, а також через матово-чорне забарвлення? То був білий позашляховик середніх розмірів. Щойно помітивши їх, водій авто повернув праворуч від Алекс. Деніел сіпнув кермо саме тоді, коли джип із оглушливим скреготом металу, що руйнується, і тріском безпекового скла, що розсипається на друзки, врізався у позашляховик з боку пасажира. Собаки повилітали вперед; під металевий дзвін і брязкіт тіло Хана важко вдарилось у спинки водійського та пасажирського сидінь. Голова Алекс сіпнулась уперед, на кілька сантиметрів розминувшись зі щитком, коли паски безпеки потягли її назад. Позашляховик, пролетівши кілька метрів убік, на якусь мить захитався на двох колесах, а потім водійським боком упав на землю. Немов від вибуху, розлетілись на друзки фари з пасажирського боку. Хан та Ейнштейн завили, падаючи на землю.

— Ще раз! — прокричала вона.

Деніел ударив передком джипа у шасі позашляховика. Метал опирався і скреготів. Позашляховик ковзав по пласкому дворищі, немов то була не більш як картонна коробка. Вона збагнула, що їм не вдасться перевернути те авто. Не було в що його обіперти, тільки трава навколо без кінця-краю.

— Прикрий мене, — вона стягнула окуляри з його голови. — Дивись у прилад нічного бачення на гвинтівці. Ейнштейне, ходімо!

Алекс не чекала на відповідь. Вона вискочила з авто ще до того, як джип цілком спинився. Ейнштейн кігтями дряпав іззаду її мокрі джинси, поспішаючи за нею. Вона мала діяти швидко, поки чоловіки в позашляховику не отямилися від удару. Поки вони не змогли знову схопити свої автомати.

Вона побігла точно на вітрове скло, обіруч стискаючи «Глок». Щоправда, вона краще почувалась із «СІГ Сауером», але попереду дуже близький бій, і їй, мабуть, доведеться викинути потім зброю.

Через світло-зелені висококонтрастні лінзи все напрочуд добре було видно. Фара з боку водія ще палала, але була напівзакопаною у землю, тому лише слабким блиском освітлювала куряву, яку вони здійняли. Вітрове скло все чисто розсипалось, вона помітила на передніх сидіннях двох чоловіків, усередині салону висіли дві подушки безпеки, що здулись після першого удару. Водій перетворився на криваве місиво, його маківка впиралась у каркас бокових дверцят, а голову було повернуто під неприродним кутом. Вона помітила, що одним розплющеним оком він небачачим поглядом дивиться просто на неї. Він був молодий, на вигляд трохи за двадцять, світловолосий, з червонуватою шкірою та кремезною статурою, яка кричала про вживання стероїдів. Можливо, він якийсь агент, але в усьому іншому вигляд у нього був неправильний. Волосся він мав завдовжки сантиметрів зо двадцять, а в одному вусі виднілася сережка-цвяшок із діамантом, який добре було видно навіть Алекс. Вона могла об заклад побитись, що він найманець. І не скидалось на те, щоб останнє слово було за ним.

Пасажир ворушився, спантеличено мотаючи головою, немов він просто перехожий. Цей був старший, можливо, років тридцяти п’яти із лишком, смаглявий, з триденною густою щетиною, з кремезним торсом, як у чоловіка, який колись піднімав по-справжньому важку вагу. Вона могла закластись, що, стоячи на ногах, він був, як віл. На ньому був новісінький костюм, який сидів так гарно, що він видавався навіть недоречним для такої операції, і це насторожило Алекс. Затиснений на своєму сидінні, він був на рівні очей Алекс. Вона, стрімко наскочивши, приклала дуло пістолета йому до чола, дивлячись униз і спостерігаючи за тим, що роблять його руки. Вони були порожні та мляві.

— Ти головний? — спитала вона.

— Га? — простогнав.

— Хто в тебе керівник?

— Нещастя. З нами трапилось нещастя, офіцере, — відповів він, кліпаючи в темряві. Його очі рухалися трохи врізнобій.

Вона змінила свій підхід, опустивши зброю і пом’якшивши тон. — Підмога вже в дорозі. Мені треба знати, скільки тут вас.

— М-м… шестеро.

Отже, десь є ще четверо. Мабуть, прямують сюди на брязкіт аварії. На щастя, навколо неї почали збиратись собаки, мовчки зійшовши завдяки тому, що поруч стояв Ейнштейн. Цікаво, чи згадали б вони її, якби вона стояла сама?

— Сер? — спитала вона, намагаючись уявити, як би поводився поліцейський у разі автоаварії. — Де решта?

— Вони попутники, — відповів він, його закочені очі зараз заворушились більш цілеспрямовано. — Решта — це попутники. Ми підібрали чотирьох чоловіків, а потім висадили їх тут. А потім з’явилися пси — шалені пси, що на нас напали. Я гадав, що вони попрокушують нам шини.

Він почав опановувати себе, його розповідь розгорталася доволі чітко. Він стиснув руку в кулак, але потім відпустив. Вона знову здійняла пістолет і стежила за його руками.

— А цих попутників… поранено під час нападу?

— Мабуть. Гадаю, двох. Решта пішли в будинок.

Отже, залишилось тільки двоє. Та чи це голова? Годиться за віком. Однак, перебуваючи в Чикаго, вона дечого навчилась. Під час організованого нападу ті, кого залишали в машині, зазвичай були нижчими за ієрархією. Водій — особа другорядна. Зірка програми той, з ким підписано угоду. Майстер справи.

— Мабуть, мені потрібен лікар, — жалівся він.

— Швидка вже їде.

Світло від уцілілої на позашляховику фари майже цілком закривалось густою травою і пилюкою, що почала осідати, але його було достатньо, аби очі в чоловіка почали пристосовуватись. Вона помітила, як вони широко розплющились, коли чоловік усвідомив, що до його обличчя приставлено зброю.

Він щось схопив у піджаку. Вона поцілила йому в плече, адже не хотіла стріляти в руку й ризикувати, що куля пролетить повз і поцілить у життєво важливий орган. Вона з ним ще не закінчила.

Він скрикнув, права рука сіпнулась від болісного спазму, забризкавши кров’ю її шию і підборіддя. Пістолет, котрий він намацував, вислизнув із його пальців і впав на мертве обличчя його партнера, потому вискочивши з машини до її ніг. Вона знала, що в нього ще є зброя, тому вона поцілила униз і прострелила йому долоню на лівій руці.

Він знову заскиглив і почав вивертатися з пасків безпеки, немов намагаючись кинутись на неї через порожнє вітрове скло. У нього було щось лихе з ногами — він не міг добути те, що хотів.

Метушня сполохала собак, які всі гуртом почали гавкати. Ейнштейн кинувся на заднє сидіння, яке зараз було зверху. Обіпершись на раму розбитого вікна, він просунув голову в позашляховик і зціпив свої щелепи навколо правого плеча чоловіка — того, у яке вона не стріляла.

— Зніми його з мене! Зніми його з мене! — закричав той жалюгідно-налякано.

Вона скористалась його цілковитою незосередженістю, щоб схопити його зброю біля своїх ніг. Дешевий 38-й калібр, знятий із запобіжника.

— Ейнштейне, стережи! — скомандувала Алекс, випростовуючись. То була єдина команда, яку вона пригадувала, окрім «протокол утечі» та «вільно», а «стережи» видавалось найближчим до того, чого вона наразі прагнула. Ейнштейн відпустив плече, але уткнувся мордою майже в обличчя чоловікові, пускаючи йому на шкіру потоки кривавої слини.

— Ти хто така? — репетував чоловік.

— Я та, хто накаже цій тварюці відкусити тобі обличчя, якщо ти не скажеш мені те, що я хочу знати, протягом наступних тридцяти секунд.

— Забери його від мене!

— Хто у вас головний?

— Ектор! Він нас впустив.

— Де він?

— У будинку. Він увійшов, але не повернувся. Енжел зайшов за ним і також не повернувся. Пси мало не відірвали двері від машини. Ми втекли.

— Хто стріляв зі снайперської гвинтівки, Ектор?

Ейнштейн клацнув зубами за кілька сантиметрів від носа переляканого чоловіка.

— Так! Так!

Вона ніколи не розмірковувала про те, щоб використовувати під час допитів тварин, але Ейнштейн виявився напрочуд дієвим засобом.

— Ектор збирався нападати?

— Так!

— Хто ціль?

— Не знаю. Ми просто мали приїхати й перестріляти всіх, хто спробував би втекти.

— Ейнштейне, хапай його! — не найліпша її імпровізація; Ейнштейн перевів явно спантеличений погляд на неї. Але чоловікові у позашляховику на те було байдуже.

— Ні, ні! — вигукував він. — Присягаюсь! Ектор нам нічого не казав. Ці пуерторіканські найманці нічого не розповідають стороннім!

— Як ви знайшли це місце?

— Ектор дав нам адреси!

— У множині. То їх кілька?

— У списку було три оселі. Ми спочатку за іншою адресою поїхали. Ектор сказав, що там нікого немає.

— Що ви зробили потім?

— Ектор зайшов. За п’ять хвилин вийшов. Сказав нам їхати у наступне місце.

— Це все, що вам відомо?

— Так! Так! Усе!

Вона двічі стрельнула йому в голову з його власного пістолета.

У її голові почався зворотній відлік. Вона гадки не мала, скільки знадобилось часу, щоб звільнити собак, поплисти вниз за течією і завантажити джип. Вона гадки не мала, коли Ектор зайшов у будинок і скільки часу йому знадобилось, щоб дістатись її кімнати. Те, що вона знала напевно, — захисна касета під тиском повільно випускатиме хімічні речовини, якими вщент заповнить через п’ятнадцять хвилин із моменту, коли хтось відчинив двері. А коли спорожніє, у неї було тільки півгодини — залежно від статури людини, яка зайшла, — поки непроханий гість знову зіпнеться на ноги. Усе дуже близько.

Заскочивши у джип, вона притримала двері, щоб Ейнштейн міг також заскочити, перестрибнувши через неї. Жбурнула Деніелові окуляри нічного бачення, зиркнувши на нього лише раз, перш ніж знову осліпнути. Усе, що помітила, — у нього напружений вигляд.

— Вези нас до будинку. Той самий план, що й раніше, якщо хтось вийде. Стань якомога далі, щоб міг бачити обидва боки будинку; стеж, якщо хтось ходить біля будинку.

— Собаки мене повідомлять, якщо щось побачать.

— Звісно, — погодилась вона.

Переваги собачої зграї зараз були набагато більшими, ніж вона сподівалась.

Вийнявши свій ППК, вона встромила «Глок» у кобуру. Запнувши 38-й за пояс, встромила ППК ззаду в сумку, що стояла в ногах. Потім, намацавши в сумці те, що потрібно, витягла. Вона наділа замість куленепробивної кепки протигаз, нашвидкуруч закріпила його на роті й носі, вкрутила фільтр, а потім схопила дві герметичні касети, стяжки, військові рукавички й коробку із сережками. Вона поклала їх у кишені на талії. Наостанок добула важкий болторіз і встромила його за пояс біля порожньої кобури, одним руків’ям усередину, а другим — назовні. Хоч болторіз був компактний як на своє призначення, руків’я все одно сягало їй майже до колін. Воно трохи заважатиме їй рухатись, але якщо все відбуватиметься, як заплановано нею, він їй знадобиться.

Наразі вона не мала часу, аби розмірковувати, що собі зараз думає Деніел, як він почувається через убивство беззахисного чоловіка.

Удалині показався будинок, у всіх вікнах, що були в полі зору, світилося. Вікна нагорі надто добре були затемнені, щоб можна було помітити, світиться всередині чи темно.

— Бачиш кого-небудь?

— Тіло — отам, — Деніел показав у бік надбудови.

— Маємо переконатись, що він дійсно мертвий, — ще лишилось троє чоловіків, розташування яких було невідомим. Чим менше їх ще дихає, то більші в неї шанси.

— Я майже певний, що мертвий. Він схожий на мерця… у кількох місцях, — його голос лунав порожньо.

— Добре.

Вона не бачила нікого біля будинку. Мабуть, вони не настільки дурні, щоб повибігати на вулицю, аби перевірити, що відбувається. Жодних силуетів у вікнах. Певна річ, вони повимикали б світло, якби збиралися стріляти з одного з вікон. Можливо, нагорі… вікна так капітально було замасковано, що навіть вона насилу могла вгадати, де вони. Чи знетямлюючі застережні заходи вимкнено, і хтось спостерігає за ними з темної кімнати?

— Ти можеш розгледіти вікна нагорі?

— Усі ніби запнуті, — відповів Деніел.

— Добре. Починай сповільнюватись. За дві секунди потому, як ми повиходимо, зупиняйся і будь готовий стріляти.

Він хитнув головою:

— Зрозуміло.

— Ейнштейне, ходи сюди. Будь напоготові.

Деніел поставив машину під таким кутом, щоб із вікна її було видно з його боку. Вона сподівалась, що її не помітять у пітьмі з іншого боку авто.

Відчинивши дверцята, Алекс вислизнула на траву, що поволі колихалась. Вона намагалася відтворити рухи, які бачила в сотні фільмів: спустившись на коліна, перекотилася на бік, а Ейнштейн перескочив через неї. Вона була переконана, що схибила, але наскільки схибила — і гадки не матиме, допоки «Виживання» не вивітриться.

Вона забула сказати Деніелу, щоб зачинив двері й усе позакривав, утім, це саме підказує здоровий глузд, а він сьогодні ніби швидко міркує. Можливо, знову генетика зіграла роль — він був створений для таких ситуацій, як і його брат. Хай там як, а якщо хтось надумає залізти в машину, на нього вже чекатиме Хан. Вона намагалась уявити, як воно, коли хтось, за ким уже й так женеться дюжина бійцівських собак, на узвишші в пітьмі зустрічається ніс до носа з Ханом. Таке обов’язково вплине на прицільність нападника та час, що потрібен йому на те, аби зреагувати.

Навіть попри те, що вона вдягла рукавички, повзання по гравію було б виснажливим, якби вона не підвелася. Коли вона поспіхом бігла від джипа, почула, як стрімко мчать лапи її зграї у сухих кущах — не лише Ейнштейн, а й дюжини тих собак, які вижили. У неї ще ніколи не було такої підтримки. Снайперу нагорі було б важко відокремити її від зграї.

Біля ґанку вона пішла навшпиньки. Джип уже стояв непорушно. Вона почула, як грюкнули двері. Почувши коротке завивання просто над головою, вона завмерла. І знову нетривале виття. Це не людина.

Підтягнувшись угору на ґанок, перекотилась під перила й сиділа, низько пригнувшись, нижче вікон. Попереду Лола скрутилась калачиком у дальньому кутку. Алекс знала, що, навіть поранена, Лола дасть знати, якщо десь поряд чатує небезпека. Підповзла до собаки й рукою у рукавичці провела по кривавому сліду. Лола на кілька сантиметрів підняла голову, лише раз слабенько крутнувши хвостом.

— Усе буде добре, Лоло. Я повернулась. Тримайся, гаразд? — вона погладила собаці вухо, а Лола дихала тихо й важко.

Ейнштейн чекав у тіні біля дверей. Алекс підповзла до нього.

— Лишайся з Лолою, Ейнштейне.

Вона не могла розтлумачити погляд, яким він глянув на неї. Сподівалась, що він зрозумів. Цього разу вона мусить іти сама.

Якщо вона переживе цю ніч, то винайде протигаз для собак.

Алекс сіла навшпиньки біля дверей і обережно вдягла сережки. Вони не личили — тендітні та витончені — до армійського вбрання, але вона не мала часу, щоб перейматись зовнішністю, бо невдовзі дійде до сутички. Схопивши більшу касету в передній кишені вбрання, вона відкрутила кришку й розчинила двері, потім кинула касету всередину.

Нічого не відбулося. Ані криків, ані кроків, що втікають, поки газ сповнює кімнату. Перечекавши дві секунди, вона, зігнувшись, пробігла коридором, тримаючи «Глок» у правій руці, а обріз — у лівій. Вона дуже незграбно орудуватиме лівою, але з такою зброєю, як ця, не потрібно мати хороший приціл, не у ближньому бою.

Вона не марнувала часу на те, щоб обшукувати перший поверх. Якщо хтось піде за нею у наступні п’ять хвилин і не матиме на собі протигазу, невдовзі знепритомніє. Вона програла це в голові, піднімаючись сходами. Ектор зайшов усередину, шукаючи Девіда чи Кевіна, або їх обох. Оскільки він зайшов сам-один, отже, гадала вона, він шукав тільки двох. Убивши Арні, він, певно, гадав, що тепер вони сам на сам. Утім, він, безперечно, украй упевнений у своїх силах, адже пішов діяти соло.

Йому слід було б перевірити всі кімнати внизу. А потім спробувати відчинити двері нагорі. Вона вже була напівдорозі до сходів. Із касети внизу поширювався важкий дим; за нею він не піднімався. Підвівши очі, вона помітила, що двері в кімнату Деніела розчинено, як і двері у ванну кімнату. Удалині праворуч сочилося світло. Це, безперечно, її комірчина.

Вона сховала обріз у кобуру, злізши нагору, поклала лікті на першу сходинку й перехилилась через перила.

Унизу в коридорі сидів чоловік у грубих штанях і армійських черевиках. Його голова та плечі покоїлись на чужих ногах, що простягалися з її кімнати, у таких самих штанях, але замість армійських черевиків — чорні кросівки.

Ектор — це чоловік, що лежить на підлозі в її кімнаті, якщо чоловік у костюмі правильно розповів хід подій. Мабуть, він, відчинивши двері, увімкнув світло й упав. За кілька хвилин Енжел прийшов подивитись, чи не потрібна йому допомога, а побачивши його ноги, прослизнув понад стіною, тримаючи зброю, поки газ не подужав і його.

Вона гадки не має, скільки часу вони вже непритомні.

Поки що все, про що розповідав чоловік у костюмі, підтвердилось. Тому вона почувалась достатньо безпечно, аби, сховавши «Глок», розпочати. Спочатку, схопивши пістолет, який забрала з рук першого чоловіка, жбурнула його через перила на перший поверх. Ззаду в нього за поясом стирчав ще один пістолет — і той полетів слідом. Їй забракло часу, щоб шукати ретельніше. Вона пошкодувала, що не має нічого, щоб упорснути йому, аби не ворушився: на відміну від газу, який вивітриться за півгодини, довготривале заспокійливе потрапило б йому в кров і стало б беззаперечним її викриттям для будь-кого, хто міг запідозрити, що вона тут. Вона зав’язала йому руки за спиною, а потім зв’язала литки.

Ектор був меншим за Енжела, схожого на мерця у позашляховику, хіба тільки волосся мав іншого кольору; Ектор і Енжел були темноволосими, як їй і розповідав чоловік у костюмі. Ектор був не вище середнього зросту, худорлявий, спортивної статури, але не настільки, щоб його помічали на вулицях. Він був чисто поголений і мав чисту шкіру, принаймні в тих місцях, де сягало її око; на ньому була чорна спортивна сорочка з довгими рукавами. В Енжела на трьох пальцях були татуювання, а ще одне — на потилиці. Ектор був меткішим. Якщо маєш заробляти мокрухами, краще змішуватись із натовпом, не мати рис, які будь-який свідок міг би легко описати поліцейському художнику, що пише фотороботи.

Величезний замаскований «Магнум» лежав за кілька сантиметрів від правої руки Ектора. Снайперська гвинтівка висіла на спині. Вона витягла з гвинтівки магазин, забрала великий пістолет і винесла усе в коридор, а потім скинула вниз через перила. Вона почула, як вони вдарились об тверду дерев’яну підлогу на першому поверсі, один із них із металевим брязкотом ударився об зброю, яку вона вже викинула раніше.

Вона повернулась, щоб обеззброїти Ектора.

Тіло, що лежало в її комірчині, зникло.

Вона, рвучко вихопивши з кобури обріз, притиснулася спиною до стіни за дверима. Жодного звуку. Він мав пройти крізь двері. Коли пройде, вона застрелить його. Навіть найвправніший найманий убивця стане неповносправним, якщо відстрелити йому ноги.

А коли почався рух, то з’явився він не у дверях. Енжел, корчачись, почав стогнати щось іспанською. У частку секунди, на яку вона стала неуважною, від тіла Енжела відокремилась тінь і кинулася просто на неї, вибивши зброю з її руки й завалюючи її голічерева на підлогу. Вона готувалася до удару, навіть борючись із руками, що намагались вихопити пістолет у неї з-за пояса. У нього руки були коротші, ніж у неї, але потім вони впали додолу, а згодом почулось, як розбиваються вщент маленькі скляні кульки.

Вона відчувала, як газ обпікає їй потилицю, голу шкіру внизу протигазу, тож зрозуміла, що, мабуть, на кілька годин у неї там утвориться опік, але її очі та легені були захищені.

А от нападник захищеним не був. Він почав давитись, мимоволі здіймаючи руки до горла, до засліплених очей. Вона розвернулася, 38-й вже напоготові, націлений на його колінну чашечку. Але натомість вона поцілила йому в ліве стегно. Він звалився набік і накотився на Енжела, який сильно корчився, намагаючись зняти стяжки із зап’ястків. То були надміцні кайданки, адже він доволі дужий чоловік.

Вона не могла упоратися з ними обома. Але їй треба було обирати. І швидко.

Голова Енжела була ближче до неї. Вона двічі стрельнула над нею. Він став накульгувати.

Ектор хапав ротом повітря і протирав очі, водночас намагаючись відкотитись від неї до сходів. Вона помчала за ним, притискаючись до стіни, щоб він її не дістав. Він ще недостатньо опанував себе, щоб схопити її. Тоді, добувши з-за пояса болторіз, вона вдарила руків’ям його по голові. Його корчі вмить припинились.

Усе буде змарновано, якщо вона його вб’є, але вона мусила знешкодити його, перш ніж навіть намацувати пульс.

Задля безпеки вона на додаток пустила кулю йому в ліву колінну чашечку, потому викинувши 38-й через перила на перший поверх. Там усе одно залишилась тільки одна куля. Ще однією стяжкою вона прив’язала вільну ногу на рівні литки та коліна до перил, а потім ліву руку на рівні талії та ліктя. За браком кращих варіантів вона прив’язала стяжкою його ліву руку до великого чорного черевика Енжела. Мляве тіло Енжела важило щонайменше два сімдесят. Так краще, ніж нічого. Вона помацала зап’ясток Ектора, десь глибоко в душі задоволена тим, що є слабкий постійний пульс. Живий. Але їй доведеться почекати, щоб дізнатись, чи збереглись у нього функції мозку.

Вона вирішила використати вдвічі більше мотузок. Про всяк випадок. Поки зав’язувала другу мотузку навколо литки Енджела, вона відчула, що у Ектора змінився темп дихання, поки він приходив до тями. Він не закричав, хоч, мабуть, відчував страшенний біль. Недобра звістка. Їй вже доводилося допитувати загартованих солдатів, які добре вміли контролювати свої реакції на біль. Вона витратила багато часу, щоб їх зламати.

Але ті чоловіки були вірними своїм бойовим товаришам чи місії. А цей, вона була переконана, убиває за наймом. Ектор нічим не завдячує людям, які дали йому роботу.

Вона відійшла на кілька метрів, тримаючи міцно в руці «Глок» і перевіряючи, чи добре спрацює її система стримування. Надто темно. Підвівшись, вона позадкувала до дверей у ванну кімнату, не спускаючи очей із постаті на підлозі. Вона йшла назад навпомацки, поки не намацала вимикач і увімкнула світло.

Ектор повернувся до неї обличчям, його темні очі, попри сльози, були вкрай зосередженими. На обличчі нічого не виказувало його болю. Його погляд спантеличував її, хоча багато в чому то було одне з найпересічніших облич, котрі вона зустрічала. Риси в нього були правильні та якісь невизначені. Не привабливий, але й не гидкий. Таке обличчя вкрай важко упізнати з-поміж тих, хто вишикувався в ряд під час упізнання.

— Чому ти мене не вбила? — спитав він хрипким від хімікатів голосом.

Окрім цього, голос у нього теж неприкметний. Без жодного акценту. Він міг би працювати диктором на телебаченні — вимова ніяк не виказувала, звідки він походить.

— Я хочу дізнатись, хто тебе найняв, — прохрипіла вона крізь протигаз трохи спотвореним голосом. Не таким людським. Вона сподівалась, що це його відлякає.

Він кивнув, ніби сам до себе. Вона помітила, що його руки трохи пересунулись, поки він мацав мотузки на руках.

— А чому це я маю тобі щось казати? — він сказав ці слова без злості й зухвалості, просто з цікавістю.

— Ти взагалі маєш гадку, хто я така?

Не відповів. Обличчя невиразне.

— Це перша причина, чому ти маєш мені розповісти, що знаєш, бо хто б тебе не послав сюди, тобі не надали інформації, щоб ти досяг успіху. Тебе не підготували до того, що на тебе чекає. Ти їм нічого не винен.

— Я тобі нічого не винен, — зазначив він так само ввічливо й переконливо, його пальці потягнулись донизу, намагаючись дістатись до стяжок.

— Так, не винен. Але якщо ти зі мною не говоритимеш, я завдам тобі болю. Це — друга причина.

Він зважив її слова.

— А третя причина… якщо я говоритиму з тобою, ти залишиш мене живим?

— А ти повіриш мені, якщо я тобі таке пообіцяю?

— Хм, — зітхнув він.

Хвильку поміркувавши, спитав:

— Але як ти знатимеш, вірити моїм словам чи ні?

— Я вже знаю майже все. Мені тільки треба доповнити вже відоме кількома деталями.

— Боюсь, я не надто тобі зараджу. У мене є менеджер, він править за посередника. Я ніколи не зустрічав людину, яка за це заплатила.

— Просто скажи мені, що тобі сказав твій менеджер.

Подумавши, він сіпнув плечима, ніби знизуючи:

— Мені твоя пропозиція не до душі. Гадаю, у тебе є краща.

— Тоді мені доведеться тебе змусити.