Аптекар

Розділ 11

У сиву давнину, коли вона була молодою дівчиною на ім’я Джуліана, Алекс мріяла про сімейні подорожі в машині.

Вона з матір’ю кілька разів літала у відпустку — якщо відвідини стареньких діда та баби з почуття обов’язку можна назвати відпустками. Її мати, Джуді, не любила їздити в довгі подорожі на авто, бо починала нервуватись. Джуді часто повторювала, що в автоаваріях гине набагато більше людей, ніж в авіакатастрофах, хоча польоти літаками теж її бентежили. Дорослішаючи, Джуліана зовсім не боялася небезпек, пов’язаних із подорожами, вона не боялася гусені, гризунів чи тісних приміщень і ще безлічі речей, які лякали Джуді. Вона за визначенням мала бути урівноваженою.

Як кожна єдина дитина в сім’ї, Джуліана гадала, що брат чи сестра зарадять її самотності довгими вечорами, коли вона виконувала домашні завдання за столом на кухні, чекаючи, поки Джуді повернеться зі стоматологічного кабінету, яким керувала. Джуліані кортіло у коледж, у гуртожиток, до сусідів по кімнаті, так вона мріяла про товариство. Але тільки потрапивши туди, вона зрозуміла, що через своє відносно усамітнене та по-дорослому відповідальне життя вона стала неспроможною співмешкати зі звичайними вісімнадцятирічними дітьми. Тому мрія про рідних брата чи сестру розбилася в друзки, а вже на початку третього курсу вона мешкала сама у маленькій квартирі-студії.

Але фантазія про велику сімейну подорож на машині вціліла. До цього дня.

Правду кажучи, вона, мабуть, була б у ліпшому настрої, якби все її тіло не боліло, як суцільний величезний пульсуючий синець. На додачу вона підбурила до першої сварки, хоч і зовсім мимохіть.

Перетинаючи кордон штату, вона, опустивши віконце, викинула пристрій стеження, який витягла з ноги Деніела. Вона не хотіла довго його з собою носити, але також не хотіла залишати його в місці своєї останньої операції. Гадала, що прибрала майже всі познаки, утім, хтозна. За першої ж нагоди замести слід вона завжди це робила.

У люстерко заднього виду вона помітила, що Кевін сів рівно.

Він зміг забрати наплічник, який викинув, виплигуючи з літака; тепер вони з Деніелом видавались цілком звичайними чоловіками у джинсах та сорочках із довгими рукавами — чорній та сірій — а Кевін добув два нових пістолети.

— Що то таке? — спитав Кевін.

— Пристрій стеження за Деніелом.

— Що? — одноголосно спитали обоє.

І заговорили, перебиваючи один одного.

— У мене й справді був пристрій стеження? — спитав Деніел.

— Навіщо ти таке зробила? — вимогливо спитав Кевін.

Пес відреагував на тон Кевіна, але потім, мабуть, вирішив, що все в порядку й знов висунув морду у вікно.

Вона спочатку повернулася до Деніела, дивлячись на нього з-під бейсболки, яка мала б приховувати її потовчене обличчя.

— А як ти гадаєш твій брат тебе знайшов?

— Він стежив за мною? Але… де був той пристрій?

— У ранці з внутрішнього боку стегна. Обробляй розтин, дбай, щоб не потрапила інфекція.

— Знаєш, який клопіт був — поставити його туди? — пробурмотів Кевін.

— Якщо ти міг його відстежувати, отже, і хтось інший зміг би. Я не хотіла ризикувати з огляду на наше становище.

Деніел розвернувся на передньому сидінні й поглянув на брата.

— Як ти… Як би я дізнався про це?

— Пригадуєш, приблизно два роки потому, коли гульвіса тебе покинула, ти зустрів у барі, — не згадаю назви, — у який ходив, коли почувався пригніченим, звабливу білявку з довгими ногами…

— «У Луїса». Звідки ти взагалі про це дізнався? Я ніколи тобі не розповідав… стривай, ти наказав за мною стежити?

— Після гульвіси я за тебе хвилювався…

— Її звати Лейні.

— Байдуже. Мені ніколи не подобалось, що вона з тобою.

— А коли тобі взагалі хтось коло мене подобався? Як я пригадую, тобі завжди подобалися тільки ті дівчата, які прагнули тебе. А коли хтось обирав мене, а не тебе, ти вважав це за образу.

— Річ у тім, що ти був не при собі. Але стеження за тобою не стосувалось…

— Хто за мною стежив?

— Це тривало лише кілька місяців.

— Хто?

— Кілька моїх приятелів, не з Агенції. Кілька копів, з якими я мав спільні справи, а потім — недовго — приватний детектив.

— Що вони виглядали?

— Просто стежили, щоб з тобою було все гаразд, щоб ти не стрибнув з мосту абощо.

— Повірити не можу! З усіх… стривай хвильку. Білявка? Ти про ту, — як її звали? — Кейт? Ту, що почастувала мене випивкою, і… теж шпигунка?

Вона в люстерко побачила, як Кевін усміхається.

— Власне, вона шльондра. І насправді її звати не Кейт.

— Мабуть, ніхто на цілій планеті, окрім мене, не вживає своє власне ім’я… Я живу у світі брехні. Я навіть не знаю імені Алекс, яким її назвали при народженні.

— Джуліана, — мовила вона суголосно з Кевіном. Вони кинули один на одного роздратовані погляди.

— Він знав? — ображено спитав Деніел.

— Він дізнався, коли ти був непритомним. Мені це ім’я дали при народженні, але мене вже так не кличуть. Для мене воно вже неістотне. Зараз мене звати Алекс.

Деніел насупився, не до кінця вгамувавшись.

— Хай там як, — мовив Кевін так, немов розповідав жарт, який йому дуже подобався, — білявка мала повернути тебе на місце, але ти їй сказав, що процес розлучення ще не закінчений і що тобі ніяково, — Кевін хрипко засміявся. — Я не йняв віри, почувши таке. Але це було так на тебе схоже. Навіть не знаю, чому я так здивувався.

— Чудно. Та все ж не збагну, як такий маленький обмін призвів до появи пристрою для стеження в моїй нозі?

— І не призвів. Мені просто дуже сподобався той випадок. Утім, так було прикро. Хвойду було так легко підставити. Та якби ти повів її додому, то процес встановлення пристрою принаймні тобі був би приємним. Затягування тебе до сімейного лікаря забрало набагато більше сил. Зрештою, мені довелося просити секретарку у приймальні, щоб викликала тебе на медогляд. Прийшовши, ти познайомився з колегою. З чоловіком, якого більше ніколи не бачив.

Деніел від подиву аж рота роззявив.

— Він сказав, що в мене пухлина!

— Доброякісна пухлина. Яку він видалив просто в тому кабінеті під місцевою анестезією, швидко переконавши тебе, що то дрібниця. Навіть грошей з тебе не взяв. Не роздувай з цього більшої події, ніж була насправді.

— Жартуєш? Як ти міг… — Деніел кричав на все горло. — Як ти сам перед собою це все виправдовуєш? Протягом усіх цих років ти маніпулював мною! Поводячись, як із лабораторною мишею заради власної розваги!

— Навряд, Денні. Я із шкури вилазив, щоб ти жив у безпеці. Агенція прагнула, щоб я розіграв власну смерть від самого початку, та я не міг вчинити так із тобою, особливо після того, що трапилося з мамою і татом. Тому я, надававши купу обіцянок, кожні вільні вихідні летів у Мілвокі, щоб грати ув’язненого злочинця.

Наступні запитання Деніел ставив уже спокійнішим голосом:

— А я їхав на авто. Чи справді все це було так потрібно?

— Спитай спеціалістку з отрут. Така робота не для сімейних людей.

Деніел глянув на неї.

— Правда?

— Правда. Вони полюбляють вербувати сиріт — бажано єдиних дітей у сім’ї. Як твій брат уже казав, стосунки з людьми дають поганцям можливість повернути все на свою користь, скориставшись цим проти тебе.

Його голос ще пом’якшав.

— А ти сирота?

— Я не певна. Я ніколи не зналася з батьком. Можливо, він ще десь є живий.

— Але твоя мама…

— Рак матки. Мені було дев’ятнадцять.

— Пробач.

Вона кивнула.

Запала нетривала, але дуже приємна тиша. Алекс затамувала подих і благала, щоб вона тривала якнайдовше.

— Коли ти справді повірив, що я помер… — повів Кевін.

Алекс, увімкнувши радіо, стала перебирати станції. Кевін натяку не зрозумів. Деніел просто не зводив очей з вітрового скла.

— …Я саме почав працювати з Енріке де ла Фуентесом. І з перших днів збагнув, що справа валитиметься з рук. Я знав, що він скоїв з родинами своїх ворогів. Настав час тебе звільнити.

— Тобто, тобі звільнитись від шаради з відвідинами у в’язниці, — пробурмотів Деніел.

Алекс знайшла станцію з класичною музикою й увімкнула так, щоб розчути її попри голос Кевіна.

— Саме тоді я й поставив пристрій стеження. Я мав знати, що ти в нормі. Більше ніхто за тобою не стежив, тільки за мною.

Деніел недовірливо хмикнув.

Через гучну музику в Алекс ще дужче розболілася голова. Вона знов прикрутила звук.

— Усе в Управлінні… погано скінчилось. За планом, треба було чекати, поки все стихне й про мене забудуть, потім мені мали змінити зовнішність. З часом я б повернувся до тебе, малий. Спочатку ти б мене не впізнав, але я б не дозволив тобі почуватися самотнім ціле життя.

Деніел дивився просто перед собою. А їй стало цікаво, чи насправді він вірив у те, що розповідав його брат. Він, хитаючись, продирався крізь безліч різноманітних зрад.

— Що трапилося з Управлінням? — спитала Алекс.

Вона дійсно не хотіла встрявати в цю розмову, але скидалось на те, що Деніел не має наміру розпитувати. Раніше, поки вона не долучилася до цього небажаного союзу, для неї не надто важило, як саме Кевін покинув ЦРУ. А зараз це було важливим. Це і її стосувалося.

— Коли завдання з вірусом було виконано і де ла Фуентеса прибрано із загальної картини, Управління вирішило повернути мене, але залишились деякі неприховані кінці, що мене турбували. Я хотів усе владнати. Це забрало б небагато додаткового часу, та й я перебував у картелі в надзвичайному становищі. На додачу то була слушна нагода вплинути на те, що відбувалось у картелі, — хто брав гору й якими могли бути подальші завдання, водночас збираючи надійну інформацію про нову структуру картелю. Я повірити не міг, що Управління відкликало мене, і відмовився виїжджати. Я гадав, що зрозуміло все розтлумачив, але… Мабуть, вони мені не повірили. Мабуть, подумали, що я став негідником, який перейшов на інший бік, обравши картель. Мені досі все це видається безглуздям, — він захитав головою. — Я гадав, що вони знають мене краще.

— І що вони зробили? — спитав Деніел.

— Попалили мене. Видали мене як агента, розповіли людям, що я вбив де ла Фуентеса. І ці люди прийшли мститися.

— І помстились, як гадали в ЦРУ, — здогадалась вона.

— Саме так.

— А ти вбив його? — спитав Деніел. — Де ла Фуентеса?

— Це частина моєї роботи.

— А ти багато людей убив?

— Ти справді прагнеш те знати?

Деніел тихо чекав, не озираючись на брата.

— Добре. Гаразд. Я вбив десь е-е-е… сорок п’ятеро людей, а можливо, більше. Я не певен щодо загальної кількості, адже не завжди є час перевіряти пульс. То ти розумієш, чому я мав тримати тебе якнайдалі від мого життя?

Тепер Деніел поглянув на Алекс.

— А ти коли-небудь вбивала когось?

— Тричі.

— Тричі… о! Тих, кого твоя компанія послала за тобою?

— Так.

— Не поводься так, ніби через це вона краща за мене, — втрутився Кевін, розсердившись.

— Я й не думав… — повів був Деніел.

Тепер уже випала черга Кевінові кричати.

— Спитай, скількох вона катувала перед тобою. Спитай, як довго тривали катування кожного з них. Скільки годин — чи діб? Я просто стріляв у людей. Чітко й швидко. Я б ніколи не робив те, що робить вона. Будь з ким, надто з невинним цивільним, як…

— Стули пельку, — гаркнув Деніел. — Просто припини говорити. Не кажи такого про неї. Хай скільки болю вона завдала мені, пам’ятай, що ти завдав мені більшого. Це більше боліло й тривало набагато, набагато довше. Кажеш, мав добрі підстави. І вона мала. Вона не знала, що її обманюють, що нею маніпулюють. Я знаю, як це.

— Немов вона тут просто безневинна стороння людина.

— Я сказав, стулися! — останнє слово Деніел проревів оглушливо голосно.

Алекс сіпнулась. Пес заскиглив, втягуючи морду в машину й дивлячись на хазяїна.

— Спокійно, — мовив Кевін, мабуть, собаці.

Деніел помітив, як вона відреагувала:

— З тобою все добре?

— Власне, на додачу до купи інших неприємних пошкоджень, у мене ще й голова зараз лусне.

— Даруй.

— Пусте.

— У тебе такий вигляд, ніби ти зараз розвалишся, — і образно, і буквально. Хочеш, я кермуватиму? А ти, можливо, подрімала б.

Вона хвильку поміркувала. Їй завжди доводилося робити все самотужки, але то й добре, бо тоді вона знає, що все зроблено як годиться. Їй ні з ким було кермувати по черзі, але то теж добре, бо тоді їй не доводилось нікому довіряти. Довіра — вбиває.

Утім, вона усвідомлювала межі своїх можливостей. Щось у думці про те, що можна спати й подорожувати водночас, видавалося таким розкішним…

І вона довіряла Деніелу, знаючи, що він не скривдить її і не зрадить.

Усвідомлюючи, що, можливо, страшенно помиляється, вона все одно йому довіряла.

— Дякую, — відповіла. — Чудово було б. Я з’їду на узбіччя на наступному виїзді.

Ці слова дивно пролунали, коли вона їх промовила. Немов репліка з телевізора, рядки одного актора іншому. Але, гадала вона, саме так лунають діалоги нормальних людей. Просто в її житті таких було обмаль.

Протягом кількох кілометрів до наступного виїзду з дороги так приємно було їхати в тиші. Спокій навіть нагнав на неї ще більшого сну. Вона вже мимохіть почала повільно блимати, коли виїжджала на брудне узбіччя.

Ніхто не прохопився ані словом, поки вони мінялись місцями. Голова Кевіна похилилась на спинку сидіння, очі заплющені. Деніел ледве торкнувся її плеча, проминаючи її.

Та хай як вона втомилась, заснути їй вдалося не одразу. Спочатку вона гадала, що це через незвичне відчуття, що машина під нею рухається; її тіло звільнилося від тривалої звички усвідомлювати, що, оскільки вона за кермом, спати не дозволено. Вона кілька разів зиркнула на Деніела з-під своєї бейсболки, просто щоб бути певною. Він умів кермувати машиною. Отже, можна відпочити. Звісно, сидіння було незручне, але не більш незручне, ніж її звичайне місце для сну. Вона навчилась відпочивати де тільки могла. Але її голова була… надто вільною. Збагнувши це, вона усвідомила, що їй бракує протигаза. Він став невід’ємним атрибутом її сну.

Коли вона усвідомила, у чім річ, усе владналось. Вона натягнула кепку на побите обличчя якомога нижче й наказала собі розслабитись. Сьогодні вона дротів не натягувала. Жодного небезпечного газу. Усе добре, запевнила вона себе.

Було поночі, коли вона прокинулась. Вона почувалася скуто, тіло страшенно нило й хотілося їсти і в туалет. Вона хотіла б поспати ще, аби уникнути усіх цих неприємних відчуттів, але брати знов сперечалися. Вона надовго відключилась, тому не могла їм дорікнути, що вони про неї забули, але їй хотілося, щоб вони не сварились через неї, коли вона прокинулась.

— …Та вона ж негарна, — казав Кевін, коли вона почала просинатись.

— Ти ж навіть не знаєш, який у неї вигляд, — сердито відповів Деніел. — Ти натовк їй обличчя, перш ніж тобі випала нагода назватися.

— Річ не в обличчі, малий. У неї статура, як у кістлявого десятирічного хлопчика.

— Через таких, як ти, жінки думають, що всі чоловіки — собаки. Таких ще кличуть сильфідами.[3]

— Ти начитався забагато книжок.

— А ти читаєш замало.

— Я кажу так, як є.

— У тебе обмежене сприйняття.

— Агов, усе гаразд, — встряла Алекс.

У таку розмову ніяк не можна красиво втрутитись, але вона не хотіла вдавати, що спить.

— Без образ.

Знявши бейсболку з обличчя, вона витерла слину, що бігла з розбитої губи.

— Пробач, — пробурмотів Деніел.

— Не хвилюйся. Мені треба було прокинутись.

— Та ні, я за нього.

— Невисока думка твого брата про мої принади є особливим різновидом компліменту.

Деніел розсміявся:

— Слушно.

Кевін фуркнув.

Алекс, потягнувшись, застогнала.

— Дай-но я вгадаю. Коли ти уявляв напарницю Схибленого вченого, загадкову Олеандр, перед твоїми очима поставала білявка? — вона глянула на його обличчя, яке раптом напружилось. — Так, безперечно, білявка. З великими грудьми, довгими засмаглими ногами, повними губами й великими блакитними очима, як у лані? Чи я все вгадала? О, ще з французьким акцентом, так?

Кевін не відповів. Вона озирнулась на нього. Він дивився у вікно, немовби зовсім її не слухаючи.

— Усе в одній, — розсміялась вона.

— Він завжди був прихильником очевидного, — прокоментував Деніел.

— Ніколи не бачила таких на цій роботі, — мовила Алекс до Деніела. — Я не кажу, що у такого створіння обов’язково бракує мізків, але справді, навіщо десятиріччями скніти над безславними дослідженнями, якщо існує безліч інших варіантів?

— Я бачив таких дівчат на такій роботі, — пробурмотів Кевін.

— Певна річ, агенток, — припустила Алекс. — Вкрай сексуальна праця. Захоплива. Утім, повір мені, лабораторні халати насправді зовсім не додають краси фігурі, попри те, якими їх показують у розпусних костюмах на Хелоуїн.

Кевін знов почав визирати з вікна.

— Як почуваєшся? — спитав Деніел.

— Ой.

— О, перепрошую.

Вона знизала плечима:

— Треба знайти місце, де б зупинитись. Я не зможу повечеряти у ресторані, щоб хтось не викликав за вами двома копів. Нам треба десь знайти мотель і потім хтось із вас піде до продуктової крамниці.

— Обслуга в номери не годиться? — здивувався Деніел.

— У таких готелях помічають, коли ти платиш готівкою, — Кевін пояснив перше, ніж вона встигла. — Даруй, брате. Скрутна у нас буде ночівля.

— Ти за кермом цілий день? — спитала вона.

— Ні, ми з Кевом кілька разів їхали почергово.

— Неймовірно, щоб я стільки проспала.

— Гадаю, ти цього потребувала.

— Так, мабуть, я гарувала, як віл, надто довго.

— Обмаль часу, — пробурмотів Кевін, — а так багато людей ще треба замордувати.

— Правду кажеш, — весело погодилась вона, аби тільки його роздратувати.

Деніел розсміявся. Він видавався таким добрим та ласкавим — більше, ніж будь-хто, кого вона колись зустрічала, — але він, безперечно, дивак. Можливо, неврівноважений.

Вони знайшли маленький мотель на околиці Літтл Рока. Алекс гадала, що мала б трішки впізнати містечко, але їй нічого не нагадувало про її відвідини дідуся та бабусі в дитинстві. Можливо, місто надто розрослося, відколи вона востаннє була тут. А можливо, вона просто була в іншій його частині. Десь неподалік поховані її бабуся та дідусь.

Їй було цікаво, чи вона щось відчуватиме через це. Але до цього міста їй було байдуже. Вона не почувалася до них ближчою від того, що зараз перебувала неподалік з їхнім генетичним матеріалом.

Кевін наполіг на тому, щоб улаштувати все на рецепції. Мабуть, на краще, що зараз Кевін взяв усе у свої руки; через її обличчя Алекс годі було посилати на завдання, та навіть якби вона мала добрий вигляд, він у цьому був фахівцем. А вона зналась лише на тому, що завчила під час теоретичних досліджень та кількох років спроб і помилок. Кевіна ж навчили набагато більше, він довів це у польових умовах. Про Деніела навіть годі й згадувати. О, звісно, з обличчям у нього все добре, але він має абсолютно хибні інстинкти.

Показовий приклад того — коли вони сварились через те, що Кевін зняв для них тільки один номер. Йому й на гадку не спало, що рецепціоніст радше запам’ятав би двох чоловіків, що, прийшовши разом, заплатили готівкою за два номери. І коли Кевін став за троє дверей від кімнати, яку вони виняйняли, Деніел зовсім не збагнув причини. «Щоб збити з пантелику» — пояснили йому, але все це було зовсім чужим усьому, що Деніел знав раніше в житті, кожній набутій ним звичці. Він міркував, як нормальна людина, яка ніколи не мала що приховувати. Йому ще чимало доведеться навчитись.

Він навіть спитав, чи слід їм спитати дозволу, перш ніж впустити собаку в номер.

У кімнаті було лише одне ліжко, але Алекс проспала дванадцять годин поспіль, тому охоче залишилась на варті. Кевін вийшов на півгодини, а повернувся із загорнутими у целофан сендвічами та содовою, а також великим пакунком собачого корму. Алекс жадібно проковтнула сендвічі, а потім заїла їх жменею знеболювального. Ейнштейн їв з таким самим ентузіазмом, як і вона, просто з пакунку, а от Деніел та Кевін споживали їжу значно спокійніше. Мабуть, вона проспала кілька зупинок на обід дорогою.

Вона швидко причепурилась перед потрісканим дзеркалом у ванній, хоча радощів їй це не додало. Набряклий ніс збільшився вдвічі, почервонів і скидався на цибулину. Але був і позитивний бік: є великі шанси, що він загоюватиметься інакше, ніж на початку, тож її зовнішність трохи зміниться. Можливо, не так добре, як коли б вона зробила пластичну операцію, але загалом не так болісно чи, принаймні, швидше. Синці вражаюче суперечили своїй назві, вихваляючись різнобарв’ям кольорів від зелено-жовтого до жовчно-зеленого та темно-пурпурового. Потріскана губа набрякла з обох боків лускатої тріщини як кульки з плоті, а вона навіть гадки не мала, що синці можуть виникнути у роті. Але в одному їй поталанило: зуби досі були всі цілі. Бо поставити міст було б непросто.

Ще має спливти трохи часу, перш ніж вона матиме змогу хоч щось робити. Вона сподівалась, що безпечна домівка Кевіна відповідатиме тому, як про неї відгукуються. І хвилювалась, прямуючи у безвість. Вона нічого не підготувала самотужки, і це нервувало її на сто відсотків.

Помила й почистила зуби — то був доволі болісний ритуал — і влізла у чорні легінси та чисту білу сорочку. На цьому її гардероб вичерпувався. Сподівалася, у безпечній домівці буде пральна машина.

Коли вона повернулась у номер, Деніел спав голічерева, підсунувши одну руку під подушку, а інша вільно звисала з ліжка, торкаючись довгими пальцями до вицвілого килима. У нього й справді був інший вираз обличчя уві сні — як перше, коли він лежав непритомний, і його невинність та спокій ніби не належали до того самого світу, де мешкала Алекс.

Кевіна та собаки в номері не було. Усвідомлюючи, що у пса є певні потреби, вона не могла опустити рівень тривоги нижче жовтогарячого рівня, поки вони не повернулись.

Кевін її не помітив, а пес обнюхав один раз, проминаючи. Кевін ліг голічерева, випростався, поклавши руки по швах, і враз заплющився. Протягом шести годин він навіть не поворухнувся. Пес заскочив на край ліжка, скрутившись калачиком і поклавши хвіст Деніелові на ногу, а голову — на стопи Кевінові, як на подушку.

Алекс сиділа на стільці, що лише один був у номері, — килим мав надто підозрілий вигляд, щоб вона вкладалась на підлозі, — схилившись над ноутбуком і проглядаючи новини. Вона не була впевнена, що хтось помітить Деніелове зникнення, а тим паче що повідомлять про нього, якщо помітять. Мабуть, ні. Дорослі чоловіки повсякчас зникали. Наприклад, як її батько. Таке було надто звичною справою, щоб здіймати хвилю занепокоєння, хіба що існувала якась сенсаційна подробиця — приміром, частини розчленованого тіла у квартирі.

Досі нічого не писали про катастрофу самотнього літака у Західній Вірджинії: не знайшли ані померлих, ані травмованих, які досі шукають власника, утім, вона сумнівалась, що цій новині приділятимуть більше уваги, ніж кілька рядків у місцевій електронній газеті. Коли новина спливе, у повідомленні не буде нічого, що приверне чиюсь увагу у Вашингтоні.

Вона завершила пошуки інформації, яка свідчила б про те, що вони в небезпеці. Видавалось, що принаймні з цього боку їм нічого не загрожує. А що зараз думає Карстен? Які має плани? Вона не збиралась повертати Деніела додому раніше ранку понеділка, перед початком уроків у школі, а зараз ще досі субота, майже субота. У відділі знали, що вона не розколе Деніела, адже йому нічого розповідати. Вони б мали здогадатись, що з часом вона теж дізнається про існування брата-близнюка. Вони, мабуть, були чудово обізнані, що Кевін досі серед живих. Вони сподівались, що він, вийшовши з укриття, вступить у гру раніше, і в цьому вони не схибили. Єдине, чого вони не передбачили, — що кат та найманий убивця заведуть теревені.

Усе б так ніколи й не втряслося, якби не втрутився Деніел. Для них він був лише маневром, принадою, яку наразили на небезпеку, щоб виманити більш важливих гравців у центр дошки. Та вони ніколи б не здогадались, що він стане поштовхом до змін.

Вона збиралась дотримувати умов угоди зі свого боку: вона гратиме роль переможця (хоч, певно, насправді ця роль програшна), дозволивши Кевінові та Деніелові померти. У випадку Кевіна — померти знову. Але зараз вона б радше охоче померла сама. Чи не легше буде у відділі повірити, що такий, як Кевін Біч, котрий був головою картелю, досягнув успіху там, де їм не вдалося? Чи не здалося б їм тоді доцільним припинити її пошуки? Як воно — просто зникнути, але так, щоб цього разу її ніхто не шукав?

Вона зітхнула. Фантазії лише все ускладнюють, тому поринати в них далі немає сенсу. Обидва чоловіки міцно заснули, вона в цьому впевнена, тому, пірнувши у торбу, добула герметичний патрон, який прихопила заздалегідь. У неї лише два протигази, тому сьогодні нічого смертоносного не буде, тільки снодійне в повітрі, яке вона вчора запрограмувала у комп’ютері. Цього вдосталь. Так вона зможе контролювати кінцевий результат, якщо їх хтось знайде.

Вона під’єднала дроти, двофазно. Сьогодні вона не буде вмикати чи вимикати пастку ззовні, тож знову влаштувалась у кріслі. Вона глянула на близнюків. Обоє спали міцно й мирно. Цікаво, чи добра це звичка для шпигуна? Можливо, насправді Кевін довіряв їй достатньо, аби підняти тривогу лише в крайньому випадку і, можливо, владнати проблеми, не повбивавши їх всіх укупі. Вона з цими двома братами дійсно складала чудну компанію для ночівлі.

Так дивно було за ними спостерігати! Відчуття, що вона робить щось недобре, не стало для неї несподіванкою. Але водночас їй приємно було відчувати, як вдовольняють потребу, про існування якої вона навіть не здогадувалась і якої навіть ніколи не сподівалась.

Певний час вона розмірковувала над поточними обставинами, шукаючи хиби в теорії, але чим більше вона аналізувала ситуацію, тим більшого сенсу все набувало. Навіть скрушний брак поступу в її ймовірних убивствах — під час третьої спроби хтось мав уже здогадатись про її систему безпеки й змінити підхід — теж почав у цьому світлі набувати сенсу. Жодних операцій ніколи не проводили, посилаючи до неї окремих осіб, яким або давали дуже мало настанов, або взагалі ніяких. Укотре проаналізувавши свої здогади, вона ставала як ніколи впевненою, що жодного полювання на неї ніколи не існувало.

І тоді вона занудьгувала.

Їй кортіло увійти на сайт Колумбійського Університету у розділ, що містив їхню програму з патології, і прочитати останні дисертації, але робити таке було небезпечно, поки відділ досі намагається її вистежити, а вона не мала сумніву, що вони намагаються. У відділі не могли відстежити будь-яку спробу будь-кого вийти на її колишні інтереси, але цей сайт був надто очевидною зачіпкою. Зітхнувши, вона наділа навушники й увімкнула YouTube, почавши дивитись відео про те, як збирати рушницю. Певно, їй це ніколи не знадобиться, але за плечима не носити.

Кевін прокинувся точно о п’ятій тридцять. Він просто сів, немов хтось повернув вимикача, щоб його увімкнути. Раз погладивши пса, він попростував до дверей. За секунду помітив на ній протигаз і рвучко спинився. І собака біля його ноги теж на мить завмер, повернувши носа в її бік, немов перевіряючи, що засмутило хазяїна.

— Хвильку, — мовила Алекс.

Вона незграбно стала на ноги, тіло досі боліло й нило, вона лише не могла збагнути, більше чи менше, ніж на початку ночі, — і скуто пройшла до дверей, аби зняти запобіжні заходи.

— Я не давав на таке дозволу, — мовив Кевін.

Вона глянула на нього.

— А я твого дозволу не питала.

Він гмикнув.

Вона очистила йому шлях усього за кілька хвилин. Знявши протигаз, вона махнула ним, вказуючи у бік дверей.

— З Богом, Парасю.

— Це тобі з Богом, — почулось їй, коли він проминав її, але він говорив надто тихо, щоб вона почула напевне. Пес пішов слідом, так швидко вертячи хвостом, що аж в очах миготіло. Вона гадала, що рецепціоніст, мабуть, о такій порі не звертатиме уваги, але їй все одно здавалось, що Кевін трохи випробовує їхнє щастя. Змагання в тому, хто голосніше горлатиме з управлінцями мотелю, навряд чи допоможе їм лишатись інкогніто.

Вона почала порпатися в харчах, що їх напередодні приніс Кевін. Рештки сендвічів не були такими апетитними, як вісім годин тому. Але вона знайшла пачку двошарового печива з вишневою начинкою, яку не помітила вчора. Вона доїдала друге печиво, коли повернувся Кевін із собакою.

— Хочеш подрімати кілька годин? — спитав він.

— Якщо ти не проти кермувати, я б знову поспала в машині. Краще нам дістатися туди, куди ми їдемо.

Він раз кивнув, потім пройшов до ліжка й слабко штурхнув брата. Простогнавши, Деніел повернувся на спину, закриваючи голову подушкою.

— Чи так уже це необхідно? — спитала.

— Ти ж сама сказала, що краще вже рушати. У Денні завжди западала кнопка дрімоти.

Кевін рвучко прибрав подушку з голови Деніела.

— Їдьмо, малий.

Деніел здивовано кліпав очима кілька секунд, потім вона побачила, як змінився його вираз обличчя, коли він раптом усе згадав, збагнувши, де він і чому. Так прикро було дивитись, як його сни, розсипавшись на порох, зникали безвісті, зіткнувшись із новою дійсністю після пробудження. Його очі бігали по кімнаті, поки він не побачив її. Вона спробувала зробити так, щоб її вираз обличчя став заохотливим, але через понівечене обличчя будь-яка зміна виразу, схоже, була марною. Вона спробувала дібрати слова, які б зробили світ для нього менш тьмяним і страшним.

— Печива? — запропонувала.

Він знов кліпнув очима.

— Ууу, давай.