Аптекар

Розділ 23

Алекс таки змогла трішки поспати, можливо, з півгодинки, коли задзеленчав будильник. Саме вдосталь, щоб вона ледве волочила ноги, коли вони виїжджали. Деніел почувався жвавіше, тому першим сів за кермо, а вона опустила пасажирське сидіння, наскільки було можна. Сидіння в цьому авто зручніші, підвіска м’якша, тому й дрімати легше. І собаки ззаду ніби теж тішились, немов також оцінили переваги нового засобу пересування.

Вона знову опанувала себе до часу, коли вони дістались до пансіону на півночі Атланти. Уже було пів на десяту, вони забарились через будівельні роботи на дорозі І-65.

Деніел зостався в авто, а вона понесла Лолу в головний офіс. Звичайне місце, затишне, з великою огородженою ділянкою землі уздовж дороги. Собаки, що крутились біля авто, поки вони йшли, здавались веселими та здоровими. Певна річ, що наразі Лола ніде не бігатиме.

Чоловік за реєстраційною стійкою був втіленням привітності, щойно Алекс показалась у дверях. Мабуть, він здогадався, що це вона зарезервувала місце ще до того, як назвалась пані Веллс. Вона спокійно пішла за ним, коли чоловік показував їй просторий вольєр, у якому мешкатиме Лола, і розклад, за яким навідуватиметься ветеринар. Подякувавши, вона заплатила за місяць наперед і востаннє обійняла Лолу. Як і обіцяв Кевін, чоловік нічого не казав щодо особливого поранення Лоли й не сказав ані слова про зранене обличчя Алекс. За двадцять хвилин вони з Деніелом уже знову їхали автострадою. Алекс зраділа, що тепер їй час кермувати. Вона потребувала чогось, на що спрямувати свої думки, аби не згадувати про залишену в притулку Лолу.

Вона думала, Деніел впаде спати, але натомість у нього світились очі й він був досить балакучим. Чи, можливо, помітивши, як вона бореться із сумом, він просто хотів допомогти. Знаючи його, мабуть, так і було.

— Ти майже все про мене дізналася з тієї недолугої справи, — нарікав він. — А ось я скільки ще про тебе не знаю.

— Я тобі розповіла майже все. Коли моє життя не було дивним, воно було нудним.

— Розкажи мені про щось ніякове зі школи.

— Усе, що стосувалось мене в школі, було ніяковим. Я була надзвичайною дивачкою.

— Як сексуально.

— Та невже? Волосся мені мати вдома обстригла, і в мене була найстрашніша гривка, яку тільки бачили в дев’ятому класі.

— Будь ласка, скажи, що маєш фото.

— Ще чого захотів! Коли мати померла, я спалила всі компрометуючі матеріали.

— Хто був твоїм першим хлопцем?

Алекс розсміялась.

— Роджер Марковіц. Я з ним на випускний ходила. У мене були абсолютно приголомшливі рукави на сукні. Кольору електрик, звісно. Він намагався поцілувати мене по-французькому в лімузині дорогою на танцювальну вечірку, але так нервував, що виблював на мене. Я всі танці простояла у жіночій вбиральні, намагаючись відіпрати пляму на сукні. Того вечора я розірвала з ним стосунки. Сказати б, то був епічний роман.

— Аж плакати хочеться!

— Знаю. Ромео та Джульєтті таке й не снилося.

Деніел засміявся.

— А з ким були перші серйозні стосунки?

— Серйозні? Ого. Гм. Не знаю, кого б ще згадати, окрім Бредлі. На першому курсі в Колумбійському університеті на медичному.

— Ти вчилась у Колумбійському на медичному факультеті? — перепитав він.

— Я була дуже розумною дивачкою.

— Я вражений. То що там із Бредлі?

— Хочеш почути про щось справді вкрай ніякове?

— Дуже хочу.

— Мене він привабив тим, що… — вона помовчала. — Мабуть, не треба у цім зізнаватись.

— Уже запізно повертати назад. Маєш зізнаватись.

Вона глибоко вдихнула. — Добре, гаразд. Він скидався на Ігона. Пригадуєш, із «Ghostbusters»[5]? Він був точнісінько такий: пишне волосся, округлі окуляри, усе таке саме.

Деніел докладав усіх зусиль, аби втримати незворушний вираз.

— Неможливо встояти.

— Годі й уявити. Так заводить.

— Як довго ви були разом?

— Ціле літо після першого курсу. А на другому курсі я виграла стипендію. Ми обоє подавали документи, і він вважав себе беззаперечним переможцем. Він зле відреагував, коли я, як він висловився, забрала її у нього. Він пішов і вимагав показати йому наші оцінки. Протягом моїх диких і божевільних романів я не раз зауважувала одну річ: чимало парубків не люблять, коли їхня дівчина розумніша за них.

— Мабуть, це значно зменшило твій вибір потенційних кавалерів.

— Просто до нуля.

— Не переймайся, для мене ніколи не було проблемою те, що дівчина розумніша за мене. Я аж так не хотів би собі обмежувати вибір. Гадаю, така дитячість минається, коли чоловіки дорослішають.

— Маю повірити тобі на слово. Я ніколи не зустрічалась ні з ким поза навчанням. Я не дійшла до того, щоб дослідити дорослу стадію поведінки особи чоловічої статі. Дотепер.

— Ніколи? — спитав він здивовано.

— Мене завербували, коли я ще навчалась. Я розповідала вже, як жила опісля.

— Але… ти ж зустрічалася з людьми поза роботою. У тебе ж були відпустки, хіба ні?

Вона всміхнулась.

— Нечасто. І мені важко було розмовляти з людьми поза лабораторією. Усе було цілком таємним. Моє існування було цілком таємним. Я не могла бути собою чи розмовляти про щось зі свого життя зі сторонніми особами. А бути вигаданою особою було важко. Я віддавала перевагу усамітненню. Ніяковіла, коли треба було зіграти роль. Іронія, га? А тепер у мене щодва тижні нове ім’я.

Він поклав руку їй на коліно.

— Вибач. Здається жахіттям.

— Так. Часто так і було. Тому я така відстала, коли йдеться про міжособистісні стосунки. Але позитивний бік у тому, що я мала справу з моноклоновими антитілами — річ із царини наукової фантастики, у яку ніхто не вірить. І в мене фактично не було обмежень під час дослідження. У лабораторії в мене було все, що заманеться. І бюджет надзвичайний. Через мене утворився більший шмат національного боргу, ніж ти можеш уявити.

Він розсміявся.

— То твоя колишня була розумнішою за тебе? — спитала вона.

Хвилину він вагався.

— Тобі неприємно про неї говорити?

— А чому б це? Ти ж не ревнуватимеш через почуття, які я довічно носитиму в серці, до Роджера Марковіца?

— Слушно. Лайні була по-своєму дуже розумною. Не начитано розумною, але меткою, гострою на розум. Коли ми познайомились, вона була така… жива. Вона не скидалась на решту дівчат, з якими я зустрічався, товариських дівчат, які тішились із моєї товариськості. Лайні завжди прагнула більшого в усьому в житті. Вона була трохи… суперечливою. Спочатку я гадав, що в неї просто дуже непохитні погляди, які вона не боїться захищати в суперечці. Я любив у ній цю рису. Але з часом… ну, вона насправді не мала переконань, а радше полюбляла драматичність. Вона не погодилась би, якщо їй сказати, що сонце сходить на сході. Принаймні було захопливо.

— О, то ти адреалінозалежний. Отже, тепер усе набуває сенсу.

— Що набуває сенсу?

— Те, що я тебе приваблюю.

Він витріщився на неї, блимаючи, як сова, як зазвичай, коли був вкрай здивований.

— Визнай, — дражнила вона. — Ти ж тут лише через захват від близької смерті.

— Гм. Мені це не спадало на гадку.

— Можливо, нам доведеться забути про цей екіпаж у Вашингтоні. Якщо я знищу мисливців на мене й життя стане безпечним і нудним, ти накиваєш п’ятами, хіба ні? — і вона театрально зітхнула.

Вона не могла збагнути, він серйозно чи підіграє їй, відповідаючи:

— Мені з самого початку цей план був не до вподоби. Можливо, справді розумніше втекти.

— З іншого боку, якщо я у Вашингтоні не впораюсь із завданням, стане ще небезпечніше. Тобі сподобається.

Він безбарвно глянув на неї.

— Чи це занадто? — спитала Алекс.

— Якось занадто близько до дому.

— Перепрошую?

Він зітхнув.

— Боюся, твоя теорія хибна. Бач, я вже давно свою любов до драми облишив у минулому. Звісно, це захопливо, утім, як і потонути у сипучих пісках, мабуть. Захопливо не те саме, що приємно.

— Але ж ти не пішов геть.

Відповідаючи, Деніел дивився на свою руку, що напружено обіймала її за стегна:

— Ні, я гадав… звісно, я здаватимусь першокласним йолопом. Я гадав, що зможу її виправити. Вона чимало пережила в минулому, тож я дозволив, щоб пережите було для неї виправданням, коли вона мене кривдила. Я ніколи її не звинувачував, а завжди звинувачував її попереднє життя. Кліфф — задля нього вона мене покинула. Чудове ім’я для того, заради кого тебе кинули, га? — Скеля. — Він не був першим її романом. Згодом я й про решту дізнався.

Раптом він зиркнув на неї.

— Чи це теж у справі було?

— Не було.

Він втупив очі у вітрове скло.

— Я розумів, що маю здатись, знав, що те, за що я тримаюсь, — омана. Лайні, яку я кохав, була лише вигадкою в моїй голові. Але я був упертюхом. Як дурень. Часом ти не відпускаєш помилку лише тому, що аби її скоїти, ти витратив багато часу.

— Здається жалюгідним.

Він зиркнув на неї і мляво всміхнувсь.

— Так, жалюгідно. Але найважче було визнати, що ніщо з цього ніколи не було правдою. Принизливо, знаєш, коли з тебе роблять дурня. Тож моя гордість була вражена сильніше за будь-що інше.

— Прикро.

— І мені теж прикро. У мене не такі веселі історії, як у тебе. Про іншого бойфренда розкажи.

— Спочатку маю до тебе одне запитання.

Він трішки напружився.

— Питай.

— Про що ти розповів тій шльондрі, Кейт?

— Га? — він спантеличено звів брови докупи.

— Яка мала поставити на тебе пристрій для стеження. Кевін сказав, буцімто ти сказав їй, що ще в процесі розлучення. Але ще він казав, що розмова ця відбувалась за два роки після розлучення. Ти не був проти розлучення, вас розлучили за кілька місяців. То чому ти таке сказав?

Деніел розреготався:

— Від щирого серця дякую тобі, що не озвучила цього запитання при Кевінові.

— Прошу.

— Так, на той час розлучення вже було старою піснею. Але ця дівка… такі дівчата не зависають у барах, до яких я тоді навідувався. А якби й завіювались, то чіплялись би не до таких парубків, як я.

— Якою вона була?

— Якщо я правильно пригадую, приголомшлива. І хижа. І дивовижно… лячна. Я й на мить не повірив, що її привабив. Я відчував, що вона має завдання й не купився. Я тоді страшенно боявся, щоб мене не обдурили знову. Але, певна річ, я не міг нагрубити, тому відкараскався від неї з найбільш увічливою відмовкою, яка спала на думку.

Алекс фуркнула.

— Твоя правда. Ніколи не зізнавайся Кевінові, що ти злякався приголомшливої повії.

— Уявляєш таке? — розсміявся він разом із нею. — Твоя черга. Тепер про іншого бойфренда.

— Закінчуються… Дай поміркую, на передостанньому курсі я зустрічалась кілька тижнів із хлопцем на ім’я Фелікс.

— І що розбурило в тобі вогонь пристрасті?

— Зрозумій, що єдине місце, де я зустрічала хлопців, — лабораторія.

— Продовжуй.

— Ну, Фелікс працював із тваринами. Переважно щурами. У нього в квартирі їх було безліч. І там була халепа… дуже смерділо.

Закинувши голову назад, Деніел заревів від реготу. Заразним сміхом. Вона не втрималась, щоб не загигикати з ним разом. Не так безконтрольно, як їхнього першого ранку в лігві Кевіна, але близько до того. Стрес немов вивітрився з її організму, і вона почувалась розслабленішою, ніж могла сподіватись, зважаючи на те, куди вони прямують.

Зрештою, Деніел заснув на півслові, розповідаючи про свою любов у п’ятому класі. Він намагався не зважати на важкі повіки, і вона запідозрила, що він знову намагається зробити так, щоб вона не думала про погане.

Її заспокоювало, коли він спав поряд. Ейнштейн хропів на задньому сидінні, хороша противага спокійному диханню Деніела. Вона знала, що має розмірковувати про безліч планів, про те, як дістатись до Карстена, не надто себе видаючи, але вона просто хотіла насолодитись моментом. У майбутньому спокій стане нечастою розкішшю. Якщо це остання мить, коли вона цілком задоволена, то вона прагне насолодитись нею цілковито.

Вона почувалась незвично спокійно, коли за кілька годин розбудила Деніела, в’їжджаючи на околиці Вашингтона. Востаннє, коли вона заїжджала в це місто, вона була налякана та люта. Мабуть, сьогодні в неї ще більше підстав так почуватись, але натомість вона насолоджувалась тим часом, що вони з Деніелом ще мають разом, і не бажала, щоб це закінчувалось раніше, ніж доведеться.

Деніел прочитав їй вказівники, коли вона наблизилась до місця призначення.

Як вона й гадала раніше, це був чудовий район, який ставав чимраз кращим. Хіба не в стилі Кевіна ховатись у такому недоречному місці? Вона, двічі об’їхавши будинок із зазначеною адресою, сумнівалась, що не схибила.

— Краще я зателефоную йому.

Деніел передав їй телефон. Натиснувши «набрати ще раз», вона пустила один дзвінок.

— Ви забарились, — відповів Кевін. — Що знову не так?

— Рух на дорозі. Нічого. Гадаю, ми на вулиці, але… не схоже, щоб це було слушне місце.

— Чому?

— Ми ховаємось у розкішній висотці у стилі арт-деко?

— Еге. Друг пустив нас переночувати. Там є підземна парковка. Їдь на четвертий рівень униз, я там зустріну вас, — і він поклав слухавку.

Вона передала телефон знову Деніелові.

— Так хочеться хоча б раз закінчити з ним розмову першою.

— Ти таке зробила, коли він телефонував найперший раз, пригадуєш? І то досить видовищно.

— О, звісно. Мені й справді полегшало.

І знову повернулась напруга, коли вони, завертаючи за ріг, заїжджали в гараж, залишивши денне світло за спинами. Вона їхала вниз по закритій і темній спіралі, допоки не доїхала до потрібного рівня, де побачила Кевіна, який нетерпляче стояв біля паркувального місця з написом «ЛИШЕ ДЛЯ МЕШКАНЦІВ». Він помахав їй, щоб заїжджала.

Розчиняючи дверцята, вона вже морально готувалась до в’їдливих коментарів щодо її обличчя чи презирливих спостережень щодо Деніелових хиб, але він тільки промовив:

— Про камери не турбуйся, я вранці їх усі познімав, — а потім відчинив задню ляду позашляховика, аби випустити Ейнштейна.

У них з Ейнштейном трапилось справжнє возз’єднання, адже пес збив його з ніг на підлогу, силкуючись злизати Кевінові з обличчя шкіру. Удаючи, що вона геть не ревнує Ейнштейна через його вияви любові до Кевіна, Алекс не зважала на них, поки вони з Деніелом не понабирали в руки стільки речей, скільки могли понести.

— Гм, куди йти? — спитала вона.

Зітхнувши, Кевін підвівся.

— Ідіть слідом.

Треба віддати належне, він забрав решту речей дорогою до ліфта.

— Мені вдягнути капелюха? — спитала Алекс. — Чи там є хол? Я не дуже готова до крупних планів.

— Не переймайся, Оллі. Ліфт іде просто у квартиру. До слова, братику, класна борідка. Тобі личить. Ти з нею й на себе не схожий.

— Угу, дякую.

— Щодо цього друга… — повела Алекс.

Кевін знову зітхнув.

— Не всі мої друзі, як Арні. Даруй, згодом, мабуть, буде непросто.

— Ти йому не довіряєш?

Ліфт розчинився, ведучи в розкішний коридор… чи це передпокій? У приміщенні були лише одні двері.

— Я заплатив їй за наступний тиждень, тож протягом цього часу я їй довіряю.

Волосся на потилиці у Алекс стало сторчки. Деніел дещо призвичаїв її до спілкування з людьми, але їй досі важко було з ними. Поки вони крокували недовгим коридором, вона ледве несла сумку в правій руці, намагаючись вивільнити кілька пальців, щоб добути з-за пояса шприц. Саме коли вона намацала, що хотіла, Деніел торкнувся її зап’ястка. Вона підвела очі, а він ніби поглядом показав їй, що вона реагує надто гостро. Насупившись, вона встромила шприц на місце. У неї не забере багато часу, щоб за потреби знову його добути.

У Кевіна був ключ від єдиних дверей у коридорі. Він глибоко вдихнув, штовхаючи двері, щоб розчинились.

Спочатку Алекс була не певна, що вони все-таки не опинились у холі, адже вона ще ніколи не була в квартирі з широкими мармуровими сходами, що здіймались аж до другого яруса. Квартира була розкішна, блискуча та сучасна, з вишуканими вікнами від долівки до стелі, через які в неї немов відчуття оголились. Крізь скло виднілось, як сонце щойно почало закочуватись за вашингтонський обрій. Здавалось, що поряд немає жодного помешкання, з якого б могли зазирати в їхні вікна, хіба що крізь телескоп. Або приціл снайперської гвинтівки.

— Ні, — твердо, але водночас якось оксамитово почулось за їхніми спинами.

Алекс різко розвернулась. Квартира простягалась ще й у інший бік, завертаючи за вхідні двері у вітальню за ними. З одного боку розташовувалась простора білосніжна кухня; з іншого — їдальня зі столом на десять персон, на кожній стіні котрої — вікно від долівки до стелі. А, обіпершись на кухонний острівець, стояла найвитонченіша особа, яку Алекс колись доводилось зустрічати в житті.

Жінка мала достоту такий вигляд, як уявляла собі Алекс, угадуючи неймовірний жартівливий образ Олеандр, який створив у своїй уяві Кевін. У неї було медово-біляве волосся, густе та довге, яке спадало хвилями їй на спину, як у діснеївських мультиках. Сапфірово-блакитні очі, як у оленяти, повні червоні губи, кутики яких здіймались догори, і прямий вузький ніс, досконало симетричне овальне обличчя з добре окресленими вилицями. І лебединою шиєю над витонченою ключицею. І, звісно, станом, як пісочний годинник, і ногами, які здавались довшими за все тіло Алекс. На жінці було лише коротке чорне кімоно та роздратований вираз обличчя.

— Це тимчасово, — мовив Кевін примирювальним тоном. — Певна річ, я стільки ж заплачу тобі за кожного з них. Тричі по скільки, як ми домовлялися з самого початку.

Піднявши брову, сюрреалістично ідеальна жінка багатозначно поглянула на Ейнштейна. Він несамовито крутив хвостом і пильно дивився на білявку легендарно великими благальними очима.

— Чотири рази, — пообіцяв Кевін, кинувши сумки, що тримав у руках. — Ти ж любиш собак.

— Кейт? — раптом спитав Деніел, його голос сповнився подивом та впізнанням.

На обличчі жінки з’явилась усмішка, як у рекламі зубної пасти.

— Привіт, Денні, — промурчала вона. — Я ледве впізнала тебе через усі ці штукенції. Мені й справді полегшало. Ти залишив страшенний шрам на моєму еґо, але принаймні ти мене не забув.

— Приємно знову зустрітись, — затинаючись відповів Деніел, розгубившись через її вітання.

Очі білявки впились у Кевіна.

— Добре, він може залишитись.

— Тільки на кілька ночей, — запевнив Кевін. — І мала мені потрібна теж.

— Ти ж знаєш, що я не терплю жінок у моєму помешканні, — мовила вона безбарвно, зиркаючи на Алекс, а потім знову на Кевіна.

— О, нічого страшного, Оллі не справжня дівчина, — запевнив Кевін.

Деніел кинув сумки й зробив півкроку вперед, але Алекс єдиним вільним пальцем схопила його за сорочку на спині.

— Не на часі, — пробурмотіла вона.

Кейт — чи хай як там її звали — граційно знизала плечима й підпливла до них. Глянула на Алекс згори вниз: це було неважко, адже вона була сантиметрів на п’ятнадцять вищою за Алекс.

— То що в тебе з обличчям? Хлопець підрихтував?

Деніел напружився. Алекс не могла збагнути, у чім річ, можливо, щось на кшталт боротьби за територію? То був лише здогад. У Алекс був куций досвід спілкування з іншими жінками. У далекому минулому вона постраждала через кількох незрілих сусідок по кімнаті, уподобала кількох жінок-фанаток науки й кілька разів потеревенила з лаборантками, які не втікали, забачивши її поруч. Вона працювала переважно з чоловіками, тому не зналась на всіх правилах взаємодії осіб із подвійною хромосомою Х.

Розгубившись, вона змирилася з правдою, але, мабуть, варто було б почекати, аби дізнатись, що Кевін розповів жінці.

— Ні, це був найманий убивця від мафії, — заворушила Алекс щелепою, відчуваючи, як зсувається пов’язка. — А те, що старше, — то Кевін намагався мене вбити.

— Якби я справді хотів тебе вбити, ти б уже померла, — пробурмотів Кевін.

Алекс закотила очі.

— Ти хочеш улаштувати ще один раунд? — спитав Кевін, — хоч коли, любонько.

— Наступного разу я тебе присплю, — пообіцяла Алекс. — І то назавжди.

Кевін розреготався, і не насмішливо, як вона очікувала, а щиро й радісно.

— Бач, що я мав на увазі, Вал?

Жінка немов щосили стримувалась, щоб не розсміятись.

— Добре, ти розбурхав мою цікавість. Але в мене лише одна зайва кімната.

— Оллі знається на тому, як її тобі обтесати.

— Байдуже, — відповіла жінка. Мабуть, вони домовились. — Прибери безлад у моїй вітальні.

Проминаючи Деніела, вона зачепила його і, не озираючись, попростувала нагору. Кімоно було дуже коротким, тож обидва брати з роззявленими ротами спостерігали, як вона піднімається.

— Ти її відшив? — пробурмотіла Алекс, а в самої аж дух перехопило.

Почувши її запитання, Кевін розреготався.

— Нумо перенесімо речі, поки вона не повиганяла нас усіх.

Вільна спальня була більшою за колишню квартиру Алекс у Вашингтоні. А вона ж і не в кублі мешкала. Ріелтори її помешкання називали «розкішною квартирою». А це помешкання було на кілька щаблів вищим за «розкішне». Кевін ніби не обманював, кажучи, що ця жінка — повія, от тільки Алекс гадки не мала, що ця професія така високооплачувана.

Кевін склав сумки під стіною.

— Оллі, у тебе ж досі є розкладачка, га? За ванною кімнатою є великий прохідний туалет. Поглядь, чи тобі згодиться. Ти можеш лягти на канапах отам, але краще тобі триматись якомога далі від очей Вал і якомога довше.

— Певна річ, Алекс у ліжку спатиме, — відповів Деніел.

Кевін скептично звів брови.

— А ти заради Оллі станеш лицарем?

— Ніби ти ніколи нашої матері не бачив.

— Вгамуйся, — мовила Алекс, коли Кевін обурився. — Ми все залагодимо.

— Добре, — погодився Кевін.

— Мені варто було бути обережнішою зі словами? — спитала Алекс у Кевіна. — Ти ж сказав, що їй довіряти не можна.

Кевін похитав головою.

— Ні, ти добре вчинила. Вал може викинути нас на вулицю, коли від нас втомиться, але вона нас не продасть. Я купив її час та її обережність. Те, що трапляється з Вал, з нею й залишається. Вона дорожить своєю репутацією.

— Добре, — погодилась Алекс, хоча й не збагнула до кінця, яка у Вал політика.

Він попростував до дверей, а потім, уже поклавши руку на руків’я, мовив:

— У холодильнику повно харчів, якщо ви голодні, або можемо щось замовити.

— Дякую, — відповіла Алекс. — Але я спочатку речі розкладу.

— Так, — відповів Деніел. — Спочатку ми розташуємось як слід.

Ще мить Кевін вагався, а потім знову зробив крок назад у кімнату — Теє… Денні, я просто хотів сказати… я радий тебе бачити. Радий, що ти в безпеці.

Як і перше, коли їхав із ранчо, Кевін мав такий вигляд, ніби не проти був обійнятись. А Деніел розгублено стояв, мова його тіла була двозначною.

— Так, завдячуючи Алекс, — мовив Деніел. — І я радий, що ти не помер, як ми гадали.

Кевін хрипко засміявся.

— Еге, і я. І ще раз дякую, отруйнице. Я тобі винен.

І він ще раз радісно засміявся, зі скрипом зачинивши по собі двері.

Деніел довго не зводив погляду з Алекс, а потім пішов і причинив двері до кінця. Коли він обернувся до неї, стало ясно, що ось-ось почнеться сварка. Вона захитала головою, а потім показала йому, щоб ішов за нею в іншу кімнату гостьового люксу.

На мить побачивши ванну кімнату, вона забула, за чим прийшла. У підлогу було вбудовано ванну завбільшки з басейн, обкладено мармуром, а стіна у світло-блакитній плитці виблискувала, мов неяскраве море. А зі стелі звисала душова лійка, завбільшки з шину у вантажівці.

— Що це за місце? — задихаючись промовила Алекс.

Деніел зачинив за ними двері.

— Кейт, чи то пак Вал, мабуть, має надзвичайний успіх.

— Гадаєш, вона справді проститутка, чи це Кевін просто прикрасив розповідь?

— Я не про Вал прийшов сюди розмовляти.

Повернувши до нього обличчя, вона зморщила губи.

— Алекс, я не хочу йому брехати.

— А хто збрехав?

— Отже, удавати. Я не хочу поводитись так, наче ми одне одному ніхто.

Вона голосно видихнула:

— Я просто не готова наштовхнутись на неминучий провал. Мені й так стресу вистачить.

— Згодом нам доведеться йому зізнатись. То чому не залишити це позаду зараз?

Він бачив, як змінився її вираз, коли вона обмірковувала варіанти.

— Ти й досі не віриш, що в нас є те згодом? — докоряв він.

— Є… справді чимала ймовірність, що або він, або я не переживемо наступний тиждень, то навіщо розхитувати човен?

Деніел якось різко потягнув її в обійми, ніби радше докоряючи, ніж утішаючи.

— Не кажи такого. Я терпіти не можу, коли ти так кажеш.

— Пробач, — промовила вона йому в сорочку.

— Ми можемо втекти. Сьогодні ж. Сховаємось. Ти ж умієш.

— Можемо хоча б спочатку виспатись та попоїсти? — спитала вона сумно.

Він мимохіть розсміявся через те, яким тоном вона сказала ці слова.

— Гадаю, можемо собі таке дозволити.

На мить вона, розслабившись, притулилась до нього, бажаючи, аби втеча стала правильним вибором. Цей вибір здавався таким легким, сказати б, майже безтурботним.

— Просто вийдемо, тримаючись за руки, — запропонував Деніел, — а потім трішки посидимо на канапі.

— Але спочатку поїмо й виспимося. Я не хочу мати справу зі шлейфом якогось великого викриття, допоки не буду впевнена, що передбачила всі ймовірні негативні реакції і чи потрібне мені озброєння, чи то пак, яка зброя мені потрібна. Просто зараз мені й на думку нічого не спадає.

— Добре, — мовив він, — я даю тобі сьогоднішній вечір, бо знаю, що ти виснажена. Але ми повернемося до цієї дискусії вранці, і я збираюсь бути досить непоступливим.

— І Кевін буде? — дивувалась вона. — Жінка сказала, що в неї одна зайва кімната. Дискусія легшою не буде.

— Я сумніваюсь, — вона по голосу чула, як він закочує очі, тож відсахнулась, щоб глянути на нього. Він її не відпустив, але поклав руки їй на стан, не надто прихиляючи її до себе.

— Чи вона мала на увазі, що це її єдина порожня зайва кімната?

— Гадаю, він ночує у неї.

Вона зморщила носа.

— Справді? Вона наче не надто його вподобала?

— Жінки в його житті нікуди не годні.

Та її це не переконало.

— Але… вона ж могла б знайти собі набагато кращого.

Деніел розсміявся:

— Щодо цього — не сперечатимусь.