Аптекар

Розділ 19

Він дивився з незворушним виразом обличчя, як вона, устромивши «Глок» у кобуру, добула з-за дверей болторіз, що лежав біля ноги Енжела.

Вона збиралась принести зварювальну сталь. Вогонь здатен завдати більшого болю, ніж будь-що інше, а багацько людей ще й мають фобії, пов’язані з вогнем. Але Ектор — професіонал. Вона не мала часу на те, щоб зламувати його болем; він надто сильно опиратиметься. Більше за агонію його налякає позбавлення його цілісності тіла. Якщо в нього не буде вказівного пальця, яким він натискає на гачок, він не зможе виконувати свою роботу. Вона розпочне з чогось менш для нього значущого, але він переконається, що наближається незворотне. Якщо він переживе сьогоднішню ніч, то захоче вижити, зберігши обидві руки робочими. Тому, аби затримати її, йому доведеться розповідати.

Найбільше годилась ліва Екторова рука. Вона обхопила металевими лезами його мізинець, він стиснув руку в кулак, дужче пручаючись, щоб розв’язати мотузки. Вона міцніше вхопила руків’я, знаючи, про що думала б сама в його становищі, — якщо вдасться захопити болторіз, можливо, зможе звільнитись. Звісно, що він намагався вдарити її лівою ногою, попри той біль, який йому це завдавало. Вивернувшись від удару, вона пересунулась на кілька сантиметрів вище, а потім знову приклала болторіз до основи його зігнутого пальця. Болторіз призначався для різання арматури, тому вона заточила леза. Їй знадобилось небагато фізичної сили, щоб зімкнути ті леза.

Вона спостерігала за тим, як він відреагує. Він намарне намагався вивернутися з пут. Обличчя стало темно-червоним, а на чолі пульсували судини. Він схопив ротом повітря і застогнав, але не закричав.

— Часом люди не вірять, що я не жартую, — промовила вона до нього. — Тож добре позбавитись цього непорозуміння.

Просто зараз Ектор розмірковуватиме, скільки часу має минути, допоки пришивати палець назад буде запізно. Він може прожити й без мізинця, але руки йому потрібні, і він має знати, що на цьому вона не зупиниться.

Вона наполягатиме на своєму.

Піднявши закривавлений палець з підлоги, вона позадкувала у ванну кімнату, не зводячи з нього очей, поки Ектор звивався у путах; навіть найкращі стяжки не захистять від дурнів. Вона переконалась, що він бачить, як вона, вкинувши палець в унітаз, змила. Тепер він збагне, що вона не залишить йому вибору. Напевно, це заохотить його швидко дати їй те, чого вона прагне.

— Екторе, — мовила вона до чоловіка, який витріщався на неї, зціпивши зуби й силкуючись опанувати біль. — Не клей дурня. Сказати мені те, що я хочу знати, — не завдасть тобі шкоди. А шкода буде, якщо не скажеш. Наступні — твої вказівні пальці, а опісля і решта. Така моя робота, і я можу її продовжувати як завгодно довго, стільки, скільки мені потрібно. Хіба не бачиш? Вони послали тебе вбити не тих людей, Екторе. Вони нічого тобі не сказали про те, хто проти тебе. Вони просто передали тебе мені. То навіщо їх захищати?

— А потім ти підеш по них? — засміявся він крізь зуби.

— Певна річ.

Погляд його сповнився злобою і ненавистю. Вона вже бачила цей погляд, колись у минулому, перебуваючи у значно безпечнішому становищі. Якщо він якось спроможеться дістатись до неї, й вони поміняються ролями, вона вчинить належно, щоб померти швидко.

— Я не по тебе прийшов, — неохоче вичавив він із себе. — Мене за чоловіком послали. Фото дали. Сказали, що буде й другий, але з ним клопоту не буде. А з першим — непросто. Я того так і не бачив.

— Коли тебе найняли?

— Учора.

— Тож ти, прихопивши помічників, прийшов сьогодні, — припустила вона. — Звідки?

— З Маямі.

— Як ти знав, куди йти?

— Вони дали мені три адреси. Знайшов із другої спроби.

— Мабуть, не варто питати, що сталося за першою адресою.

Лють, що вирувала в ньому, обернулась на гидкий сміх.

— Старі були. Чоловік і жінка. І не підходили під опис. Але мені добре заплатили. Завжди добре, коли працюєш ретельно, а мені це коштувало лише дві кулі.

Вона кивнула. Він ніяк не міг бачити виразу її обличчя за протигазом, але вона була напрочуд спокійною.

— Як далеко інший будинок?

— За п’ятнадцять хвилин на південь від маленького містечка.

— Звідки взялися адреси?

— Ніхто мені не сказав. А я й не питав.

Вона зважила в руці болторіз.

— І ти й гадки не маєш?

— Той інший будинок був далеко не таким. Я нічого схожого не бачив.

Можливо, він обманює, але в його словах набагато більше сенсу, якщо вони правдиві. Навіщо Карстену чи будь-кому іншому, хто приймає рішення в Управлінні, потрібно давати найманцю, окрім цієї адреси, ще якісь?

Вона хвильку поміркувала над цим, намагаючись знайти іншу територію для дослідження. Вона ні на мить не зводила очей з його рук. Що могло пов’язувати будинок Арні з будь-яким іншим? На яких збігах ґрунтується перелік адрес, які нічого не пов’язує?

З важким серцем вона міркувала про одну ймовірність, котра їй не надто подобалась.

— Яке авто стояло на під’їзній алеї за першою адресою?

Його це питання ніби здивувало.

— Стара вантажівка.

— Біла?

— З чорним пересувним житловим фургоном.

Отже, вони дуже добре роздивились вантажівку, що належала Арні, — дві такі самі вантажівки є неподалік міста. Вони, мабуть, зняли Деніела на камеру, бо інакше не знали б так точно модель і марку авто. Деніел, схоже, дуже повільно проїжджав повз банк, саме так вони його й зняли. Навіщо марнувати час на дівчину, яка телефонувала через учителя, що зник? Просто візьми плівку з камер спостереження у місті й добудь щось надійне, а потім іди в автотранспортне управління. Вони побачили не все. Якби розгледіли номери, то ту подружню пару в місті не було б убито. Але вони знали, що Деніел живий, бо Кевін так би не схибив. І навіть на зернистому чорно-білому записі Деніел не однаковий із Кевіном, якщо знаєш, куди дивитись.

Їй потрібен фургон Арні. Дуже потрібен. Ця вантажівка була непримітною. Вони не могли б кататися містом на Бетмобілі й не впасти нікому в очі. Де ж вона знайде тут інший транспортний засіб?

Алекс ступила крок назад, почуваючись утомленою. У неї було чудове місце для перепочинку, але зараз полювання знову відновилось. І байдуже, що поганці, мабуть, вважали її мертвою. Бо знали, що Деніел вижив.

Вірність.

Права рука в Ектора була зайнята. Пучками пальців він дряпав стяжки, майже вивертаючи собі зап’ястки під час цього. Не схоже, щоб він намагався розірвати їх чи навіть дістатись до замка. То що ж він робить? Вона потягнулась за «Глоком». Мабуть, безпечніше буде, якщо прострелити ту руку…

У тиші прогримів один-єдиний приголомшливий постріл, набагато гучніший, ніж, як вона гадала, мав лунати постріл знадвору. Деніел…

Її погляд метнувся в бік пострілу, хоча вона все чудово зрозуміла. Їй знадобилася чверть секунди, щоб перевести погляд назад, водночас виймаючи з кобури «Глок», а пальці Ектора тим часом знайшли те, що шукали. Із закоту свого рукава він добув зазубрене лезо сантиметрів п’ятнадцять завдовжки. Лезо розітнуло стяжки із дзвінким клацанням. Тим же рухом він викинув стяжки геть. Вона вистрілила у пляму посередині тієї миті, коли їй в обличчя полетіло лезо. Вона намагалась ухилитись, не припиняючи стріляти, нехтуючи несподіваним тиском на свою щелепу, який ще не був болючим, але незабаром буде, коли наркотик припинить діяти. Вона відчувала, як з рани по шиї цебеніла кров, коли вона невпинно стріляла в груди Екторові, аж поки обойма не спорожніла.

Ектор лежав непорушно, досі дивлячись у її бік, але його погляд більше не був зосередженим.

Вона рухалася швидко й рвучко, витираючи «Глок», потому викинувши його через перило, слідом витерла кобуру та болторіз, добула обріз, що лежав у кінці коридора, намагаючись зосередитись на тому, як учинити далі. Вона й гадки не мала, що чекає на неї надворі. Крадучись, вона спускалася сходами й водночас швидко обмацувала пальцями поранення, щоб збагнути, якого їй завдано ушкодження. Лезо вбивці оминуло її сонну артерію, уразивши щелепу в нижньому куті й розітнувши їй половину мочки. Відітнутий шмат звисав на тлі шиї. Краса.

Діставши залишки лівої сережки у пошкодженому вусі — залишився тільки гачок і кілька скелець тонкого скла, що досі звисали на спіралеподібному шматку дроту, — вона зняла праву і вкинула їх у кишеню бронежилета. Нерозумно залишати по собі навіть такий мізерний доказ, що може стати підказкою для її ворогів, натякнувши їм, що вона жива.

На першому поверсі вона на хвильку пішла подивитись, як Арні. Він лежав обличчям у підлогу. Вона могла побачити лише те, що залишилось від його потилиці. Безперечно, він не страждав, але то була слабка розрада.

Вона хотіла зібрати докази, виходячи, але зараз не мала певності, що має на це час. Собаки сиділи тихо — чи свідчить це, що все гаразд?

Утім, після граду випалів нагорі, не скидалось, щоб хтось надворі не помітив її присутності. Вона боком пішла до дверець авто й присіла за ним, нижче, як їй здавалось, ніж будь-хто, хто стріляв би з дверей, зміг поцілити. Вона перехилилась і зі скрипом відчинила двері. Ніхто в неї не стрельнув.

— Деніеле? — промовила голосно.

— Алекс, — прокричав він у відповідь.

Його голос пролунав із таким полегшенням, яке раптом відчула вона зараз.

— З тобою все добре? — перепитала вона.

— Так. А з тобою?

— Я виходжу, не стріляй.

Вона вийшла крізь парадні двері, піднявши руки над головою, про всяк випадок. Ейнштейн скочив із-за Лоли й за мить опинився біля її ніг.

Кинувши зброю, вона побігла до джипа. Він освітлювався лише світлом із передніх дверей і вікон, але з її боку здавалось, що його зовсім не пошкоджено навмисно влаштованою ними аварією.

Деніел вислизнув з водійського сидіння.

— Що то за постріл? — спитала, стишуючи голос у міру того, як підходила ближче. Собаки навколо машини видавались спокійними, але…

— Останній чоловік. Мабуть, він заліз із боку будинку, щоб не натрапити на собак. Він намагався перелізти на дах над ґанком.

Деніел показав рушницею в бік темної купи на гравії зі східного боку будинку. Вона зсунула протигаз на чоло, обережно знімаючи мотузки з лівого вуха так, щоб не торкатись його. Вона змінила траєкторію, ідучи ближче до зігнутої фігури. Ейнштейн ішов за нею, наче тінь. Звичайна німецька вівчарка тупцювалась неподалік, немов це тіло її зовсім не цікавило.

Раптом Ейнштейн побіг швидше й випередив її. Він кілька разів принюхався до тіла, поки вона йшла, а потім повернувся до неї, мелькаючи хвостом.

— Отже, усе чисто?

Він продовжував крутити хвостиком.

Вона нахилилась, аби ліпше роздивитись. Щоб побачити все, що треба, багато часу не знадобилось. Вражена, вона, розвернулась і попростувала до джипа. Деніел стояв біля розчинених дверцят із водійського боку, вагаючись, що робити. Він, на око, досі не виявляв жодних ознак шоку.

— Нічогенький постріл, — мовила вона. Однією кулею буквально поміж очі. Досконаліше не можна.

— Він був недалечко.

Деніел підступився до неї, скорочуючи дистанцію, і його руки в рукавичках обійняли її за передпліччя. Охнувши, він повернув її убік, розвернувши навколо своєї осі так, що за нею більше не було світла.

— Скільки з цієї крові — твоєї?

— Небагато, — відповіла.

— Зі мною все добре.

— Твоє вухо!

— Так, цим не зарадиш, га? Умієш поводитися з голкою та ниткою?

Він здивовано відкинув голову назад.

— Що?

— Нічого важкого. Я заговорюватиму тебе.

— Умм…

— Але спочатку ось що, — вона, викрутившись із його рук, побігла назад до ґанку. Лола досі лежала калачиком на тому ж самому місці. Підвівши голову, вона мляво закрутила хвостом, побачивши Алекс.

— Агов, Лоло, чудова дівчинка. Дай-но я подивлюся, що з тобою.

Алекс сіла по-турецькому перед псом. Однією рукою гладячи їй бік, іншою вона намацувала рану.

— З нею все гаразд? — спитав ласкаво Деніел.

Він стояв з іншого боку перила за ґанком, поклавши руки на половиці і, схоже, не хотів підходити ближче до будинку. Вона його не звинувачувала. Лола заскиглила, коли Алекс обмацувала їй задні лапи.

— Вона втратила трохи крові. Куля, як видається, прошила їй ліву задню лапу. Не збагну, чи вразила кістку, але куля, безперечно, пройшла навиліт. Їй поталанило.

Він простягнув руку крізь планки, щоб потерти Лолу за носа.

— Бідолашна.

— Речі в багажнику джипа, мабуть, у цілковитому безладі. Я піду пошукаю аптечку. Дивись, щоб вона була спокійна, добре?

— Звісно.

Ейнштейн знову поплівся слідом за Алекс до авта, достоту як супроводжував її до ґанку. Вона дивувалась, як мовчазна підтримка за спиною давала їй відчуття спокою, попри всі свідчення протилежного, що оточують її.

Щойно вона відкрила багажник джипа, нетерплячий Хан майже збив її з ніг. Вона відскочила вбік саме вчасно, аби він не стрибнув на неї. Мабуть, багажне відділення було для нього затісним, хоча для неї, коли вона залізла всередину, місця було вдосталь.

Зброя та боєприпаси були безладно розкидані, вона ставала коліньми на розсипані кулі. У неї бракувало часу, щоб усе дізнатись, оскільки їхню з Ектором розмову обірвали; вона не мала змоги поставити останнє, життєво важливе запитання. Що буде, коли роботу буде виконано? Хто чекав на дзвінок і коли? Зрештою, де на нього чекав третій будинок? Хіба що Ектор зателефонував дорогою від першого до другого будинку.

Чи зателефонував він своєму менеджеру й розповів, яку адресу відпрацьовано, а за якою він прямує? Чи він зрозумів, що дзвінок запізнюється?

Вона знайшла спортивну сумку, у якій лежала її аптечка. Вона нічого не могла вдіяти, окрім як хутко рухатись та приймати правильні рішення. Єдина проблема в тому, що вона досі й гадки не має, у чому ці правильні рішення полягають.

— Добре, — видихнула вона, коли вони з Ейнштейном повернулися до місця, де лежала Лола.

Схилившись над лапами собаки, Алекс швидко збагнула, що дуже темно, аби вона могла розгледіти, що робить.

— Треба, щоб ти підігнав джипа й посвітив мені, — звернулась вона до Деніела.

Він кинувся від ґанку, а за ним слідом мелькнула велика тінь — Хан досі на варті. Цікаво, як Хан та Ейнштейн домовилися помінятись ролями? Знявши армійські рукавиці, вона змінила скривавлену пару на пару чистих латексних рукавичок. Вона саме впорскувала Лолі слабкий заспокійливий засіб, коли крізь планки ґанку заблимали фари джипа. Вона підлаштувала свою позу так, щоб світло падало не на її обличчя, а на рану. На око — ніби чиста куля на виліт. Кілька разів лапа в Лоли сіпнулась, але вона не завила. Антисептик, мазь, бинт, шина й знову бинт. Має загоїтись добре, якщо вона не дасть Лолі чіпати рану.

Вона видихнула. Що їм робити з усіма цими собаками?

— І що далі? — спитав Деніел, коли вона закінчила. Він стояв поруч із ґанком, тримаючи гвинтівку в руках і оглядаючи рівнини, що їх оточували.

— Можеш накласти кілька швів мені на вухо, поки я не прибрала «аптечку»?

Він уперся.

— Я правильно не зашию.

— Це легко, — запевнила вона. — Чи ти ніколи ґудзика не пришивав?

— Не до людської плоті, — пробурмотів він, але, перекинувши ґвинтівку через плече, щось іще промовляючи, пішов сходами вгору.

Вона запалила сірник і простерелізувала голку. Медична техніка не найвищого ґатунку, але це найкраще, що вона могла вдіяти за таких обставин. Вона швидко помахала голкою туди-сюди, щоб та вичахла, а потім уділа нитку для зашивання і зав’язала вузлик на одному кінці.

Простягнула йому голку разом із парою чистих рукавичок. Він, надівши рукавички, поволі потягся за голкою. Здавалося, навіть торкатись її не хотів. Відхиливши голову назад, вона полила рану антисептиком, чекаючи, поки обпалена голка зробить стібки по всій рані аж до вуха. Потім нахилилась, під кутом підставивши йому свою щелепу, переконавшись, що на неї падає найяскравіший промінь світла.

— Мабуть, достатньо й трьох маленьких. Почни ззаду й протягни крізь рану.

— А місцева анестезія?

— У мені вже вдосталь знеболювального, — збрехала вона.

Голка розтинала її щелепу, як тавро. Але «Виживання» у неї закінчилось, а будь-який інший препарат принаймні частково обмежить її можливості. Це не нагальна справа, це просто біль.

Він присів біля неї навпочіпки та обережно приклав пальці до краю її підборіддя.

— Дуже близько до яремної вени, — зітхнув він здивовано й налякано.

— Еге, він вправний.

Деніел відвернувся від неї, втягнувши ротом повітря, тому вона не могла це інтерпретувати.

— Ну ж бо, зашивай, Деніеле. Треба поквапитись.

Він зробив глибокий вдих, і за мить вона відчула, як голка прошиває їй мочку вуха. Вона передчувала це, тому не видавала болю виразом обличчя і не дозволяла собі стискати кулаки; вона навчилась локалізовувати свої реакції. Лише напружила м’язи живота, щоб напруга цілком перейшла туди.

— Добре, — мовила вона, щойно впевнилась, що може зберігати спокійний тон. — Ти молодець. А тепер просто підбери шматки докупи й приший їх на місце.

Поки вона говорила, його пальці вправно виконували завдання. Вона не відчувала голки, коли він шив нижню частину вуха, гірше було, коли зашивав зверху. Тільки три маленьких стібки. Після першого вже було не так боляче.

— Мені зав’язати вузлика абощо?

— Так, ззаду, будь ласка.

Вона відчувала, як нитка тягне вухо, коли він шив.

— Зроблено.

Підвівши на нього очі, вона всміхнулась. У розітнутій щелепі посмикувало.

— Дякую, мені було б важко зашити самотужки.

Він торкнувся її щоки.

— Чекай, дай-но я накладу пов’язку.

Вона сиділа, випроставшись, поки він намазав рану маззю, а потім замотав її щоку бинтом. Замотав і вухо спереду й ззаду.

— Мабуть, треба було його спочатку промити, — пробурмотів він.

— Наразі досить. Перенесімо Лолу в джип.

— Я візьму її.

Деніел обережно взяв сплячу Лолу на руки. Її довгі лапи та вуха звисали й гойдалися з кожним його кроком. Алекс відчула, як усередині здіймається бульбашка недоречного сміху, і ковтнула слину. Не час для веселощів.

Деніел поклав Лолу за пасажирським сидінням. У джипі було лише два сидіння попереду. Вона здогадалась, що Кевін прибрав решту сидінь, аби звільнити місце для вантажів.

— І що тепер? — спитав Деніел, повертаючись до неї, поки вона досі сиділа на ґанку. Мабуть, він дивувався, що вона не робить нічого для того, щоб випередити події.

Глибоко вдихнувши, вона випростала спину.

— Дай телефон. Час поговорити з твоїм братом.

— Ми вже їдемо?

— Я маю зробити лише одне, але повинна спочатку повідомити про це його.

— Про що?

— Ми мусимо спалити будинок вщент.

При цих словах його очі широко розплющились від подиву. Поволі він добув телефон із кишені бронежилета.

— Зателефонувати треба мені, — мовив він.

— Він уже мене ненавидить, — зазначила вона.

— Але все це трапилось через мою вину.

— Однак не ти наймав ватагу кілерів.

Захитавши головою, він натиснув кнопку живлення, щоб увімкнути телефон.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

Складаючи медикаменти в «аптечку», вона кутиком ока спостерігала за Деніелом. Він набрав єдиний вхідний дзвінок, але перш ніж устиг торкнутися кнопки виклику, телефон знову задзеленчав.

Деніел утягнув повітря, достоту як нещодавно, перш ніж зробити на її вусі перший стібок. Вона збагнула, що ця розмова буде найважчим з-поміж їхніх завдань.

Він клацнув на екран. Вона почула, як Кевін закричав настільки голосно, що перше, що їй спало на думку, — телефон був на гучномовці.

— НЕ СМІЙ КИДАТИ СЛУХАВКУ, КОЛИ МИ РОЗМОВЛЯЄМО, ТИ…

— Кев, це я. Кев! Це Денні!

— ЩО В БІСА КОЇТЬСЯ?

— Це я винен, Кев. Я був бовдуром. Я все знищив. Мені так прикро!

— ЩО ТИ ТАМ МИМРИШ?

— Арні помер, Кев. Мені прикро, Кев. І кілька собак. Не знаю, скільки точно. Я винен у всьому. Я волів би сказати тобі, як…

— ПОКЛИЧ ОТРУЙНИЦЮ ДО ТЕЛЕФОНУ!

— Це я винен, Кев. Я накоїв…

Тепер, коли Кевін виговорився, його голос був спокійнішим.

— Зараз це не на часі, Денні. Дай їй слухавку. Мені потрібен той, з ким можна поговорити по суті.

Підвівшись, вона простягла руку до телефону. Деніел стурбовано дивився, як вона тримає слухавку на відстані від вуха.

— Ти в безпеці? — спитав Кевін.

Здивована відсторонено-діловим тоном, вона відповіла таким самим тоном:

— Наразі так, але нам треба їхати.

— Ти підпалила будинок?

— Я саме збиралась.

— У комірчині під сходами заховано гас.

— Дякую.

— Зателефонуй мені, коли будете в дорозі.

Він поклав слухавку.

Що ж, це питання вирішилось легше, ніж вона гадала. Вона повернула телефон Деніелу, ошелешеному від подиву. Газ у будинку вже давно вивітрився, тому вдягати їй протигаз не було сенсу. Деніел пішов у будинок за нею, а Ейнштейнові вона наказала стерегти двері.

— Добудь одяг із Кевінової кімнати, — давала вона настанови.

Вона могла б відправити його нагору за першим костюмом, який він позичив, але це забрало б довше часу, до того ж вона не знала, як він відреагує на трупи. Вона помітила, як він зиркнув у бік канапи, за якою лежало тіло Арні, а потім знову на неї. Вони обоє мали опанувати себе. У них обох попереду довга ніч, якщо вони хочуть дожити до завтра.

— Якщо маєш запасів на кілька днів, то піди на кухню і набери якнайбільше харчів, що не псуються. І води стільки, скільки є.

Кивнувши, він попростував до Кевінової кімнати. Вона прожогом кинулась угору сходами.

— Тобі потрібні ці пістолети? — гукнув він їй услід.

Обережно, щоб не послизнутись на калюжах крові, вона обминула трупи.

— Ні, з них убито людей. Якщо нас упіймають, я не хочу мати ні до чого стосунку. Кевінова зброя буде чистою.

У кімнаті вона познімала заплямований кров’ю одяг і одягла чисті джинси та футболку. Вона згорнула свій спальний мішок, загорнувши решту одягу в нього, а потім зібрала лабораторний набір у вільну руку, а іншою викинула закривавлений одяг у коридор. Вона поспішила вниз сходами, потім вибігла на вулицю, а далі — до авто зі своєю недолугою ношею. Поки Деніел запасався у кухні, вона знайшла гас. У Кевіна було три гасових каністри місткістю п’ять галонів, що стояли вкупі. Він міг запастись ними тільки для того, щоб підпалити будинок. Їй подобалося, що він такий далекоглядний і діловий. Отже, його реакція — допоки Деніел у безпеці — буде, імовірно, більш прагматичною та агресивною. Вона сподівалась.

Переконавшись, що її одяг і трупи добре облиті гасом, вона почала з горішнього поверху. Дерев’яній підлозі й так допомагати не треба було. Вона облила плінтуси в усіх трьох кімнатах, а решту розлила на сходах. Ухопивши ще одну каністру, поспішила на перший поверх і тільки тепер уперше побачила інші спальні. Вони були просторі й мали поруч розкішні ванні кімнати. Її тішило, що в Арні було комфортне життя у цій оселі. Їй хотілося зробити щось, щоб уберегти його від такої долі. Але навіть якби вони з Денні поїхали геть першого ж дня, коли ролик про зниклу особу показали в новинах, Арні все одно чекав би такий кінець. І ця думка пригнічувала її.

Відбитки Деніела були на собачих вольєрах, але намагатись обманути Карстена чи ЦРУ, переконуючи їх, що Деніел — чи то Кевін — померли тут — марна справа, тому неістотно. Вони знатимуть, що Деніел утікає. Вона не хотіла підпалювати вольєри, наражаючи тварин на небезпеку. Вони не були обрамлені широкою смугою гравію, як будинок, тому, можливо, пожежа може перекинутись. Безперечно, Кевін поклав гравій саме з цієї причини.

Деніел чекав на неї перед джипом.

— Відгони, — махнула вона на джип. — Спробуй змусити собак теж відійти.

Він став до роботи. У неї були сірники з «аптечки». Широкою смугою вона розлила гас посередині на сходах ґанку так, щоб його легко було підпалити, а потім відійти швидше, ніж по-справжньому займеться. Коли вона розвернулась, собаки машинально відійшли від вогнища. І то добре.

Алекс, відчинивши дверцята з боку водія, покликала Ейнштейна. Він одним стрибком заскочив на сидіння і сів біля Лоли, нашорошивши вуха й висолопивши язика. Він досі мав збуджений вигляд; Алекс позаздрила його енергійності та оптимізму.

Деніел ішов крізь зграю собак, що вижили, кожній співчутливо промовляючи: «Вільно». Вона сподівалась, що це зарадить, коли почнуть прибувати пожежні машини. Стрілянина не долинула б до найближчих сусідів, але жовтогаряче світло на тлі чорного нічного неба — то геть інша річ. Їм час тікати. Вона не знала, що ще спроможна зробити для собак, і почувалась невдахою — ці тварини врятували їй та Деніелу життя.

Просто за спиною заторохтіло, налякавши Алекс. Рвучко розвернувшись, вона опинилась віч-на-віч із Ханом. Він дивився на неї нетерпляче, немов чекаючи, поки вона заворушиться. Носом він показував їй через плече на Ейнштейна.

— О, — мовила вона, розуміючи, що він намагався залізти в машину. — Вибач мене, Хане, але мені треба, щоб ти залишився.

Вона ще ніколи в житті не бачила настільки ображеного погляду у тварини. Він не ворушився, просто не зводив очей з її обличчя, вимагаючи пояснень. З них обох вона здивувалася більше, тож раптом, обхопивши руками його шию, уперлась обличчям у його хутряне плече.

— Мені прикро, велетню, — прошепотіла йому в хутро. — Якби ж я могла забрати тебе із собою! Я безмірно тобі завдячую. Задля мене подбай про решту. Ти тепер голова, добре?

Вона відхилилась, тріпаючи його товсту шию з обох боків. Він ніби трішки розчулився і знехотя зробив крок назад.

— Вільно, — промовила вона тихо, ще раз його погладивши. А потім повернулась до джипа. Деніел уже чекав, пристебнувшись у пасажирському сидінні.

— Усе гаразд? — спитав тихо Деніел, безсумнівно, маючи на думці не фізичні рани.

— Не дуже, — вона коротко усміхнулась, приховуючи, що перебуває на межі істерики. Хан не зводив з них очей, поки вони від’їжджали від будинку.

Щойно виїхавши з брами, вона наділа окуляри нічного бачення і вимкнула фари. Їхати джипом було безпечніше через відкриті лани, ніж єдиною дорогою, що вела з ранчо. Невдовзі вони дісталися ще однієї дороги, вона була навіть вимощена. Знявши окуляри, вона увімкнула фари й повернула на північний захід. Вона не мала на думці, куди вони прямують, аби якнайдалі звідси. Їй слід від’їхати від ранчо Кевіна якомога далі, перш ніж зійде сонце.