Аптекар

Розділ 29

Цього разу жодної перуки не використовували, тільки легку стрижку, завдяки якій скидалось, що її волосся справді стильно пострижене. Здається, таке називають хлопчачою стрижкою з асиметричними пасмами. Колір — помірно білявий, завдяки чому колір її обличчя ніби світився і виграшно підкреслював форму її обличчя, чого не траплялось з її природним волоссям відколи… вона могла пригадати своє волосся привабливим.

— Я не жартую, — мовила Алекс. — Ти вчилась на косметолога?

Вал намащувала її тушшю такою твердою рукою, немов хірург.

— Ні, я ніколи надто не полюбляла школу. Мені вона завжди видавалась такою собі в’язницею, тому я не збиралась затримуватись там на додатковий час. Мені просто подобалось гратись зі своєю зовнішністю, створюючи нові образи під кожен настрій. Я багато тренуюсь.

— Гадаю, ти справді досягла висот. Якщо тобі колись набридне бути найпривабливішою жінкою на планеті, ти можеш відкрити салон краси.

Вал зблиснула своїми чудовими зубами.

— Я й гадки не мала, що колись захочу мати справжнього друга жіночої статі. Але це цікавіше, ніж я гадала.

— Аналогічно. Мені просто цікаво, але, якщо не хочеш, — не відповідай, але скажи, Вал — це Валері?

— Валентін. Чи Валентіна. Залежно від настрою та обставин, ім’я змінюється.

— А, — мовила Алекс. — Краще личить.

— Дуже по-моєму, — відповіла їй Вал. — Звісно, народилась я не з цим ім’ям.

— А чиє? — пробурмотала Алекс.

Вал кивнула.

— Цілком логічно. Батьки насправді не знали мене, обираючи ім’я. Звісно, воно не годилось.

— Я власне ніколи під таким кутом не розмірковувала над цим, але насправді все має сенс. Моя мати обрала ім’я для більш… жіночної дівчинки.

— А мої батьки, мабуть, вважали, що я буду дуже нудною дитиною. Я виправила це непорозуміння дуже швидко.

Алекс гигикнула. Віднедавна виявляється, що в цьому смішку ледве прихована паніка. Приємно було побалакати, як, на її думку, розмовляли нормальні люди, намагаючись не згадувати про те, що, можливо, це остання світська розмова, яку вона матиме за життя, але вона не могла зосередитися на жартах.

Вал поплескала її по голові:

— Усе буде гаразд.

— Ти не мусиш вдавати, що віриш в успішність мого плану. У нього маємо вірити лише ми, невдахи, які наражають себе на лінію вогню.

— Твій план непоганий, — переконувала її Вал, — просто я не з тих, хто любить ризикувати. І ніколи такою не була, — вона знизала плечима. — Якби я була сміливою, зробила б це.

— Я нечесно вчинила, попросивши тебе піти зі мною.

— Ні, чесно. Я… мені Кевін небайдужий. Частина мене не хоче повірити, що те, про що ти розповідаєш, справді йому заподіюють. Він завжди здавався таким невразливим. Саме це в ньому мене приваблює. Як я вже казала, я не смілива, тому мене зачаровують сміливі люди. А інша частина мене…

Вал на мить відхилилась назад, несподівано маленька щіточка з блиском для губ затремтіла. Її обличчя досі було ідеальним, але знову обернулось на лялькове. Витончене, але порожнє.

— Вал, з тобою все гаразд?

Вал кліпнула очима, її обличчя знову ожило.

— Так.

— Зігравши свою роль, ти поїдеш звідси, адже так?

— Звісно. У мене купа друзів, здатних мене захистити. Можливо, я навідаю Занга. Переконана, що він досі нудний, але в нього дивовижне помешкання в Пекіні.

— Пекін — чудова ідея, — Алекс майже зітхнула. Якщо вона переживе сьогоднішню ніч, вона зробить усе належне, аби отримати паспорт. Спустить решту своїх заощаджень — усі Кевінові гроші від наркотиків. Перебування десь поза зоною легкої досяжності американським урядом видається втіленням раю на землі.

— Якщо… хоча «коли», мабуть, більш доречне слово, — міркувала Алекс сама до себе. — Якщо ми не вийдемо на зв’язок до світанку, їдь навідати Занга. Якщо зможу, то зателефоную тобі з таксофона.

Вал ледь усміхнулась.

— У тебе є мій номер, — вона скривила губи. — Знаєш, є один чоловік… можливо, я зможу добути бронежилет для собаки-поводиря.

Алекс на мить пильно вдивлялась у неї, потім відчула, як морщиться її обличчя. У цьому новому самогубському плані ніяк не передбачалось, як Алекс може не наражати Ейнштейна на небезпеку.

— Пречудова думка, мені аж полегшало, — її вдячні слова не відповідали виразові обличчя.

Вал простягла босу ногу й провела нею по спині Ейнштейна, пестячи його. Він раз ударив хвостом об мармурову підлогу, але без особливого ентузіазму.

— Добре, — веселіше промовила Вал. — Ти готова. Я накину на себе речі, і ми йдемо.

Поки Вал зникла у вбиральні, Алекс подивилась на своє обличчя. Вал знову виконала свою роботу надзвичайно. Алекс мала привабливий вигляд, але не впадала в око. Волосся, цілком очевидно, було її власним, а це вкрай важливо; сьогодні, безперечно, її пильнуватимуть, а перука, майже напевне, її видала б. Вона мала більш-менш правдоподібний вигляд для ролі, яку обрала. Певна річ, їй було б зручніше взагалі без макіяжу — з власного досвіду вона знала, що люди в цьому середовищі постають саме такими, без зайвого галасу та марнославства. Але ж це просто багаж її минулого.

Вона нахилилась над Ейнштейном, який сидів на підлозі. Він поглянув на неї благальним поглядом. Вона погладила його морду, потім почесала за вухами.

— Я зроблю все, що зможу, — пообіцяла вона. — Без нього я не повернусь. Якщо я зазнаю невдачі, Вал подбає про тебе. Усе буде добре.

Вираз Ейнштейнових очей не змінився. Вони не приймали ані відмовок, ані втішливих призів. Тільки благали.

— Я спробую, — присяглась вона. На мить вона прихилила чоло до його вуха. А потім, зітхнувши, підвелась. Ейнштейн, поклавши голову на лапи, і сам зітхнув.

— Вал? — покликала Алекс.

— Дві секунди, — відповіла Вал. Голос лунав ніби здалеку, як з іншого боку футбольного поля. Ванна кімната була гарна — як у дорогому готельному номері люкс, але не така божевільна, як в іншому помешканні Вал. Можливо, розкоші тут приберегли для вбиральні.

Вона чула, як Вал зачинила двері у вбиральню, і підвела очі; Алекс аж підскочила від подиву через таку зміну, а потім кивнула.

— Слушний маєш вигляд, — схвалила Алекс.

— Дякую, — відповіла Вал. — З деякими особливостями життя шпигунів я спроможна впоратись.

Вбрання, яке одягла Вал, не було непримітним. На ній була сукня, що майорить, огортаючи її з голови до п’ят, немов сарі, але вкриваючи значно більше тіла; на сукні були елементи, подібні до шарфів, що спадали навколо неї, прикриваючи обриси її тіла. Видавалось, що сукня щойно з якогось авангардистського показу мод, та, мабуть, так воно й було. Така запам’ятовується. Але ззаду все, що можна було збагнути про її статуру, — що це висока жінка. На ній була густа темна перука зі штопороподібними кучерями, що вип’ячувались в різні боки. Привертаючи увагу, така зачіска водночас приховувала форму її обличчя і частково власне обличчя. Одягнувши великі сонцезахисні окуляри з широкою оправою, вона добре сховається.

— Ходімо? — спитала Вал.

Алекс, глибоко вдихнувши, кивнула.

Алекс припаркувала миршавенький зелений «Ягуар» Вал за метр від пагорба, з якого відкривався краєвид на велику сіро-коричневу бетонну будівлю, де розташовувались офіси. Вал наполягла, щоб вони їхали зеленою машиною, яку, певна річ, їй подарував ще один шанувальник. За її словами, якщо ця потоне на дні озера, то Вал журитись не буде.

З цього кута Алекс могла помітити в’їзд у підземний багатоповерховий гараж. Сумно, що Карстен так ніколи й не перебрався у кращий офіс. Можливо, йому подобаються гнітючі краєвиди? Можливо, вони видавались слушними до його роботи, а йому подобалось, коли речі добре пасують. Мабуть, він не збирався полегшувати Алекс завдання, але добре, що все вийшло саме так.

Вони з Вал просиділи в «Ягуарі» більше години, Вал раз вийшла, аби заплатити за парковку через автомат. Вони не розмовляли; її думки були далеко-далеко, працюючи надміру й намагаючись визначити недоліки в її плані та виправити їх, настільки це можливо. Стільки всього облишено на долю випадку… а вона випадковості не любить.

А Алекс здавалось, що подумки Вал — у Пекіні. Добре місто для втечі. Можливо, Вал там навіть буде в безпеці. Як же Алекс хотілось, щоб вони з Деніелом зараз сідали на літак до Пекіна.

Деніелові, певно, подобалося чекати не більше, ніж їй. Мабуть, він зараз у парку, і йому немає чого робити, аж поки не повернеться Алекс, і ніяк дізнатись, що відбувається. Принаймні, вона може почекати разом із Вал, хоча наразі жодна з них не була хорошим товариством.

Нарешті внизу почався рух, вона сіла рівніше. При в’їзді в гараж підіймався червоно-білий шлагбаум, щоб дати комусь дорогу. Щонайменше двічі тривога була через вантажівки доставки, але цього разу з гаража виїздив темний седан. Алекс, завівши двигун, викотилась на шлях. Хтось позаду сигналив їй у клаксон, але вона не вшанувала його навіть поглядом. Здаля машина ніби була схожа на Карстенів чорний «БМВ». Зараз було тільки ледве по четвертій, не слушний час, щоб урядовий чиновник їхав з роботи.

І ось їхня перша значна нагода. Щойно Ерін Бойд переконається, що її донька зникла, вона, панікуючи, безперечно, зателефонує батькові. Адже так? Вона знає, що в нього — важливе урядове завдання. Тому вважатиме його впливовим та здатним в усьому зарадити. Вона не покладатиметься у разі викрадення доньки тільки на поліцію. Але чи забрало б це стільки часу? Коли Алекс востаннє мала можливість перевірити, ніхто Карстену не телефонував, і він досі перебував у офісі. Безперечно, керуючи тим, як допитують Кевіна.

Вона гадала, що він прямуватиме до доньки. Здавалось, що це єдина ймовірна реакція. Але що, як у Карстена є інші варіанти? Що, як він натомість послав спецпризначенців? Чи він настільки розсудливий? Якщо він мусив… мабуть, так.

Але ж Діверз, безсумнівно, здатен сам проводити допит кілька годин, хіба ні?

Алекс кермувала радше наступально, ніж захищаючись, сунучись уперед, нехтуючи навіть найблідішим відтінком жовтого, аби зупинитись. Вона знала два найзручніших шляхи від офісу Карстена до зоопарку, звідки, як вона гадала, телефонувала Ерін. Чи перелякана мати піде з місця, де востаннє бачила доньку, чи вона напевне знає, що дитина не сидить десь у кущах? А якщо вона телефонувала з поліцейської дільниці, то у Карстена є кілька варіантів, а отже, і маршрутів у нього кілька.

Скільки всього облишено на долю випадку…

«БМВ» їхав тією дорогою, якою слід, тією, яку б вона сама обрала як найшвидшу до зоопарку. Він теж їхав трохи безладно. Вона акуратно їхала слідом на відстані двох машин. Їй не хотілось, аби він злякався.

Так, це його авто. Номери збігаються. І в авто ніби виднілась майже цілком лиса голова Карстена.

Алекс видивлялась його очі в люстерці заднього виду, але він, здається, зосередився на дорозі. Вона зманеврувала на паралельну смугу.

Вона гадала, що почуватиметься краще, зважаючи на те, що ця частина плану втілюється саме так, як вона планувала. Утім, почувалась вона так, ніби у шлунку хтось свердлить величезну діру; коли їхала збоку його машини, їй здалося, що зараз почне блювати. Бо якщо спрацює ця частина плану, їй доведеться втілювати й решту.

Світлофор попереду засвітився жовтим. Машини посунули вперед, але Карстен уповільнював хід. Він усвідомлював, що надто забарився, аби встигнути. Машина перед ним теж загальмувала. Алекс могла проїхати вперед по своїй смузі, адже машина, що їхала попереду, повернула праворуч, та натомість вона зупинилась просто поруч із Карстеном.

Вона помахала рукою, повернувши обличчя в його бік. Вона навмисно махала розмашисто, аби він помітив цей жест боковим зором.

Карстен зиркнув на цей порух, безперечно, його думки снували деінде, і через турботи все його чоло зборознили зморшки. За мить він усвідомив, що перед його очима. У момент, поки він ще не оговтався, перш ніж міг натиснути на газ і добути зброю або набрати номер телефона, вона підняла над головою мобільний, що тримала в руці. На екрані — збільшене обличчя його сплячої онуки.

Він остовпів, і раптом усі події почали ставати на свої місця.

Вона, стрімко виплигнувши зі свого авто, потяглась до пасажирських дверцят на його машині. Вона не озирнулась, щоб глянути, як Вал прослизнула на водійське місце, але почула, як за нею зачинились дверцята. Алекс чекала, поклавши руку на ручку пасажирських дверцят «БМВ», а поки не клацнули замки, і дверцята відчинились. Вона залізла в авто й сіла поруч із ним. Безслівне пересідання забрало менше двох секунд. Це, мабуть, привернуло увагу водіїв машин, що були поруч, але вони, певно, все забудуть уже на наступному світлофорі.

— Повертай ліворуч, — наказала вона Карстенові, коли Вал, повернувши праворуч, попрямувала на схід. «Ягуар» щез із очей за рогом.

Карстен швидко опанував себе. Увімкнувши поворотник, він виїхав на смугу ліворуч, нехтуючи світлофором і майже вдаривши вантажівку, що прямувала. Алекс, узявши його телефон із підставки для чашки, вимкнула його й поклала собі в кишеню.

— Чого хочеш? — спитав він. Голос його лунав спокійно, але безінтонаційність видавала його напругу, Алекс це помітила.

— Мені потрібна твоя допомога.

Хвильку він перетравлював її слова.

— Поверни на наступному повороті праворуч.

Він обачно послухався.

— Хто твоя напарниця?

— Я її найняла. Не твоя турбота.

— А я справді повірив, що цього разу ти померла.

Алекс не відповіла.

— Що ти скоїла з Лівві?

— Ще нічого незворотного.

— Їй же тільки три, — його голос невластиво зламався.

Вона повернулась до нього, аби глянути з подивом, але марно, бо він ніколи не зводив очей з дороги, що простягалась попереду.

— Невже?

— Вона тебе нічим не скривдила.

— А як скривдили тебе троє невинних людей у Техасі, Карстене? Та пусте, — мовила вона, коли він роззявив рота, аби відповісти. — Це, вочевидь, риторичне запитання.

— Чого тобі від мене треба?

— Кевіна Біча.

Знову запала тривала пауза, поки він усе переосмислював.

— У наступному кварталі повернеш ліворуч, — скомандувала вона.

— Як ти… — він захитав головою. — У мене його немає. Він у ЦРУ.

— Я знаю, у кого він. І знаю, що Діверз слідує під час допиту твоїм настановам, — запевнила вона. — Твій спеціаліст веде справу. Я переконана, що ти знаєш, де вони його опрацьовують.

З кам’яним обличчям він дивився у вітрове скло.

— Я не збагну, що коїться, — пробурмотів він.

— Отже, поговорімо про те, на чому ти знаєшся, — мляво мовила Алекс. — Звісно, ти пригадуєш зіллячко, яке ми з Барнабі приготували на твоє замовлення, що звалось «Крайній строк».

Його зблідле обличчя стало плямистим, на шиї та щоках запалали червонувато-коричневі плямки. Вона забрала свій телефон з його очей, що машинально на нього позирали. Тепер фото мало первісний розмір, і добре помітною стала крапельниця, приєднана до руки дівчинки. На штативі висіли фізрозчин, живильна крапельниця, а під нею — маленький пакунок із зеленим розчином.

Він пильно вдивлявся у фото, а потім знову перевів погляд на дорогу.

— Як довго? — спитав він крізь зуби.

— Я була щедрою. Дванадцять годин. Одна вже спливла. Ця операція не має забрати більше чотирьох годин максимум. Потім Лівві безпечно повернуть матері, без жодної шкоди.

— А мене вб’єш?

— Я буду з тобою відвертою. Шанси нам обом залишитись неушкодженими — погані. Багато залежить від твоєї акторської майстерності, Карстене. На щастя для нас обох, ми обоє знаємо, як переконливо ти здатен грати.

— А що буде, коли, не з моєї вини, ти помреш?

— Недобре для Лівві. І для її матері, до речі. Уже все запущено в дію. Якщо тобі небайдужа твоя родина, ти дуже-дуже постараєшся, аби витягнути мене живою.

— Ти, мабуть, блефуєш. Ти ніколи не була такою холоднокровною.

— Політика змінюється. Люди змінюються. Розповісти тобі секрет?

Вона дала йому час на відповідь, але він дивився просто перед собою, зціпивши зуби.

— Кевіна Біча не було в Техасі, коли Діверз послав ватагу кілерів. Зате там була я, — її слова зависли в повітрі, та вона повела далі. Не тільки Карстен має акторські здібності. — Я вже не та, яку ти колись знав, Карстене. Ти здивуєшся, дізнавшись, на що я тепер здатна. Далі поверни праворуч.

— Гадки не маю, чого ти тут сподіваєшся досягти.

— Отже, до справи, — мовила Алекс. — Де Кевін?

Карстен навіть не вагався.

— У будівлі на заході міста. Колись то було місце для допитів ЦРУ, але вони вже багато років ним не користуються. Офіційно це місце покинуте.

— Яка адреса?

Він назвав із пам’яті, не затинаючись.

— Яка там охорона?

Він поглянув на неї, вивчаючи її з хвилину, перш ніж відповісти.

— Цього я не знаю. Але знаючи Діверза, охорони там більше, ніж потрібно. Він зі шкури буде пнутись. Він боїться Кевіна Біча. Тому він і вигадав цю шараду з братом. Неризиковано, — так він про все казав. — Карстен гигикнув, але не весело, а радше гірко.

— Він знає мене в обличчя?

Карстен здивовано зиркнув на неї:

— Ти що, заходити зібралась?

— Він мене впізнає? — наполягала вона. — Скільки даних про мене з моєї справи він бачив? Ти показував йому плівку з метро?

Карстен скривив губи.

— Ми із самого початку домовились… не змішувати наші клопоти. Те, що потрібно було знати. Багато років тому він мав доступ до справи про твоє вербування, записів кількох проведених тобою допитів. Можливо, він досі має ті файли, але нічого з поточного. Єдине фото в тій течці — з поховання твоєї матері. Ти була дуже молодою, мала довше та темніше волосся, — він замовк, немов загубившись у думках. — Діверз не з тих, хто переймається деталями. Сумніваюсь, що він здатен зв’язати тебе з тією світлиною. Ти вже не схожа на ту дев’ятнадцятирічну Джуліану Фортіс.

Вона сподівалась, що він має рацію.

— На кону більше, ніж моє життя, — нагадала вона йому.

— Я розумію. І… і я приймаю цю ставку. Але я гадки не маю, що ти збираєшся робити, щойно зайдеш у будівлю.

— Ми робитимемо, Карстене, ми. І, мабуть, ми натрапимо на море куль.

— А Лівві розплачуватиметься? Це неприйнятно! — гаркнув він.

— Тоді дай мені більше інформації, яку опрацьовувати.

Він глибоко вдихнув, а вона зиркнула на нього. Він здавався виснаженим.

— А як тобі таке, — запропонувала вона. Вона покладалась на інтуїцію. Чула, як він сердився, розмовляючи по телефону, на якогось Нього і, на її думку, вона здогадалась, про кого йдеться. Зрештою, це саме Діверзів план так видовищно провалювався, знову й знову. — Чи буде справедливим припустити, що ти не задоволений, що Діверз очолює цю вашу спільну операцію?

Він кряхнув.

— Ви з Діверзом сперечались про те, що робити далі?

— Сама знаєш.

— Він вірить, що ти йому довіряєш проводити допит Кевіна Біча?

— Гадаю, наразі він вважає, що я не вірю, що він здатен навіть правильно собі штани застібнути.

— Розкажи про свого спеціаліста з допитів.

Карстен кисло скривився.

— Він не мій. Він — лакей Діверза, і він виродок. Я казав йому, що такий, як Біч, помре, перш ніж заговорить зі звичайним дізнавачем. Тому, якщо ти за це переймаєшся, то розслабся. Вони його не розколять. Біч нічого про тебе не сказав, окрім того, що вбив тебе. Я навіть переконаний, що вони цього не перевірили. Відверто кажучи, я теж йому повірив.

Вона здивувалась:

— То ти мене так ніким і не замінив?

Карстен похитав головою.

— Я намагався. На самому початку я тебе не обманював — пригадуєш? Справжній талант — це цінний та обмежений ресурс, — процитував він себе самого, зітхаючи. — Діверз отримав дивовижний вплив у відділі, відколи я «втратив цінний кадр» — ЦРУ заблокувало процес вербування, який я проводив, і закрило все, залишивши тільки лабораторію. Те, що ми зараз у ній створюємо, здатен зробити будь-який хоч наполовину гідний фармацевт. — Він знову похитав головою. — Вони поводяться так, немов це не вони є першопричиною того, що ти — небезпечна.

— І ти досі вдаєш, що не мав стосунку до того, що прийняли таке рішення?

— Якщо й мав, то зараз мене за це покарано, — Карстен понуро дивився у вітрове скло.

— Чи здивується Діверз, що ти розвивав талант на стороні?

Карстен завжди був метким. Він скривив губи й кивав, продовжуючи:

— Можливо, з півсекунди, а потім просто розсердиться.

Він на сто відсотків підтримує поточну програму, однак розуміє, що мої сумніви посилюються. Ні, він не надто здивується.

— Тобі не до вподоби, як Пейс виконує завдання? Він ніби прагматична людина, і я гадала, що ви порозумієтесь.

— Отже, ти склала два і два. Я гадав, що ти спроможна на це. Але закладаюсь, що ти ніколи цього не зробила б, якби не надмірна реакція Пейса із самого початку. Мене не дратує макіавеалізм — мене дратує дурість. Хиби трапляються, але Пейс має пристрасть до того, щоб поєднувати одну помилку з наступною, котра є ще гіршою за попередню. А потім із третьою. Це він втягнув нас усіх у цей гармидер.

— Ти про що, Карстене? Що ми на одному боці? Усі помиляються, ти сам казав, але не треба більше сподіватись на моє почуття провини.

— Я не сподіваюсь, що ти мені повіриш, але маємо те, що маємо. Мені від поточної ситуації жодного зиску. Якщо Пейс матиме успіх, зірка Діверза зійде. Урешті, він стане директором ЦРУ. А роботу всього мого життя вже й так знищено. Ми більше на одному боці, ніж ти гадаєш.

— Якщо тобі від цього легше. Але планів це не змінює.

— Ми зайдемо всередину разом, — замислено промовив він. — Ти — моя таємна протеже. Я наполягатиму, щоб ти посіла місце м’ясника, якого привів Діверз. До цього моменту все спрацює. А як ти собі думаєш діяти далі — гадки не маю.

Вона спробувала приховати те, що сіпнулась при слові «м’ясник», яке промовив Карстен. Стільки залежало від того, про що мав подбати Кевін!

— Побачимо, — промовила вона, силкуючись, аби голос лунав рівно.

— Ні, нічого мені не кажи. Кмітливо. Поки маєш план.

Але вона таки відповіла. Її план не був достатньо сильним.

— Просто з цікавості, — спитала вона, намагаючись відвести увагу Карстена від її реакції. — Коли помер Домінік Ґоген?

— За два тижні потому, як знищили лабораторію у Джамму.

Вона кивнула. Саме так Алекс і підозрювала. Барнабі щось помітив, ось і почав готуватись.

— У мене є один задум, — визвався Карстен.

— І краще б годящий.

— Ти не проти удати, що маєш певні ушкодження? Можливо, від стропів?

У нас дев’ять днів тому в Туреччині трапилось дещо, ми отримали певну підказку від одного меткого молодшого сержанта. Саме такого я хотів би завербувати, але вся справа обірвалась. Сержант не вижив під час рятівної операції ворожих сил. Але, можливо, інформацію таки перехопив мій таємний проект, який вижив.

Вона витріщилась на нього.

Він здійняв руку, жестом показуючи, буцімто відступає.

— Добре, ми не маємо робити все по-моєму. Просто мені спало на думку. Діверз знається на цій події; тому те, що я тебе привів, мало б підгрунтя, не здавалося б такою спонтанною несподіванкою.

— Гадаю, я можу витерпіти кілька ушкоджень, — сухо відповіла вона.

Вони повторили вигадану легенду кілька разів, поки дістались місця рандеву, потім він детально описав кімнату для допитів. Картина була негарна, тож вона відчула, що їхні шанси на те, щоб вижити, стали примарнішими.

Карстен, заїхавши на невеличку парковку поруч із міським парком, зупинив «Буммер» поряд із машиною, яка самотньо стояла на парковці. Алекс хоча й сподівалась цього, але, побачивши білявого чоловіка, який чекав на лавці в парку, злякалась. Це перше випробування для Деніела, тож якщо він не впорається, вона його підставить. Безперечно, Карстен бачив обличчя Деніела в новинах, хай як вони з Діверзом не намагались триматися осторонь операцій один одного. Кутиком ока вона спостерігала за Карстеном, оцінюючи його реакцію.

Його обличчя було незворушним.

— Хто це? — спитав він.

— Твій новий помічник.

— А він необхідний?

— Заглуши двигун.

Деніел, підвівшись, швидко попростував у їхній бік. Алекс спостерігала, чи змінюватиметься вираз його обличчя, коли Деніел підходив ближче.

— Я ж не можу спостерігати за тобою щосекунди, Карстене, — ласкаво мовила вона. — Відкрий багажник.

Вони з Карстеном спостерігали, як Деніел переніс устаткування з багажника седана у вантажне відділення «БМВ». Закінчивши, він став біля дверцят із боку Карстена, чекаючи.

— Виходь, — мовила Алекс.

Повільно, тримаючи руки на видноті, Карстен відчинив дверцята й вийшов. Коли Алекс вилізла з авто, побачила, як Карстен вдивляється в Деніела. Вона спробувала оцінити Деніела безсторонньо. Він здавався кремезним, здатним подбати про себе, навіть попри окуляри та накладний живіт. За таких обставин цілком зрозуміло, що Карстен був обережним і наляканим, незважаючи на те, що добре це приховував.

Як йому й наказано, Деніел не промовив ані слова. Він лише раз ненадовго перестрів погляд Алекс, але його погляд був нейтральним. У нього лише трішки вип’ялася щелепа, як тоді, коли він залякував підлітків у Оклахомі. Через це він здавався небезпечнішим, але водночас трохи більше скидався на Кевіна. Чи бачив Карстен світлини Кевіна?

Деніел став за водійськими дверцятами, руки по швах, чекаючи.

— Руки на капот, — скомандувала Алекс Карстонові. — Не ворушись, поки не повернусь.

Карстен став, як підозрюваний, що обхилився об поліцейське авто. Він опустив голову, але Алекс помітила, що він продовжував розглядати Деніела, як міг, дивлячись у відображення у віконці. Ніщо не свідчило, що він впізнав його, утім, Алекс не була впевнена, що Карстен не приховує своєї реакції. Її увагу відвернуло те, як вогні на парковці замиготіли над їхніми лисинами в однакових місцях.

— Це пан Томас, — мовила вона до Карстена. — Якщо спробуєш мене підманути, утекти чи скалічити, помреш приблизно за дві з половиною секунди.

На Карстоновій скроні збиралась краплина поту. Якщо він удавав навіть це, то вона щиро здивується.

— Я не робитиму нічого, що б наразило на небезпеку Лівві, — гаркнув він.

— Добре. Я зараз повернусь. Піду завдам собі кілька ушкоджень.

Блакитні очі Деніела зблиснули, зиркнувши на неї, коли вона промовила слово «ушкодження»; він насилу перевів погляд на Карстена.

Усі її речі були акуратно складені в багажне відділення «БМВ». Розстібнувши блискавку на сумці з аптечкою, вона енергійно порпалась усередині, допоки не знайшла те, що шукала, а потім відрізала короткий шматок марлевого відрізу та стрічки. Схопивши торбинку, вона відвернулась, залишивши ляду багажника розчиненою. Громадський туалет розташовувався просто на іншому боці невеличкого грального майданчика. Зайшовши в жіночу вбиральню, вона ввімкнула світло.

Стійки там не було, і в туалеті ніхто давно не прибирав, можливо, кілька днів чи тижнів, тому вона не знімала торбинки з плеча. Використавши мильний порошок з ефектом скрабу, вона змила прекрасний макіяж, який зробила їй Вал. Так краще. Макіяж був недоречний, а шмат фальшивої шкіри став би червоною ганчіркою для будь-кого, хто б придивився до неї пильніше. Її синці та пов’язки привернули б увагу, звісно, але водночас вона стала б менш упізнаваною. Навряд чи люди розглядатимуть надто пильно обличчя під пов’язкою, укрите синцями.

Вона тішилась, побачивши залишки її синців та жовтувату шкіру від синця, що сходив з її щоки. Щелепа в неї була підклеєна надто непрофесійно, але зазвичай люди все одно на таке накладають пов’язки.

Рушників у туалеті не було, лише зламана сушарка. Вона витерла обличчя футболкою, потім перев’язала марлею щелепу та вухо, не поспішаючи, робила все як слід, щоб скидалось, ніби то накладав лікар. Чорна футболка та цупкі легінси цілком годились — такому фахівцеві, як вона, слід одягатись у зручний одяг, а білий халат, що лежить у багажнику, доповнить професійний вигляд, якого вона прагнула.

Коли вона поверталась до машини, темрява почала спадати, і вона чула, як Карстен намагався розговорити Деніела, але той стояв, опустивши очі долу та міцно стуливши губи.

Алекс, добувши з багажника медичний халат, вдягнула його; потім провела по ньому долонями, щоб розправити зборки. Задоволена собою, вона закрила багажник і відчинила задні дверцята.

— Вільно, Ловеле, — мовила вона до Карстена. Він мляво випростався. — Поїдеш зі мною на задньому сидінні, а пан Томас кермуватиме.

— Мовчазний хлопець, — мовив Карстен, залазячи в машину через задні дверцята.

— Він тут не для того, аби тебе розважати; він тут, щоб тримати тебе на шворці.

Алекс зачинила за ним дверцята, обійшла авто й сіла в машину з іншого боку. Карстен витріщився на неї.

— Оце так обличчя… дуже правдоподібно, Джулс. Філігранно. Навіть не помітно, що на тобі зараз макіяж.

— Я здобула собі чимало навичок і, прошу, називай мене доктор Джордан Рейд. Будь ласка, покажи пану Томасу дорогу до місця призначення. Коли ми вийдемо, за п’ять хвилин отримаєш свій мобільний.

Їхні з Деніелом погляди перестрілись у люстерку заднього виду, і він раз ледь помітно їй кивнув. Карстен нічого не сказав такого, аби Деніел запідозрив, що його впізнано, протягом часу, поки вони перебували удвох.

Деніел завів машину. Карстен сказав йому адресу і дав кілька коротких настанов. Деніел кивнув.

Карстен, повернувшись до Алекс, спитав:

— Припускаю, хтось зараз із Лівві?

— Не можна покладатись на припущення, ти ж знаєш.

— Якщо я постараюсь, Джулс, якщо… зроблю все від мене залежне… — повів Карстен. — Його голос раптом став грубішим. — Будь ласка, відпусти Лівві. Зателефонуй, зроби, що потрібно. Навіть якщо… навіть якщо знатимеш, що тобі не вийти. Я знаю, що в тебе є вдосталь підстав, аби скривдити мене, але прошу, не чіпай дитини, — наприкінці його голос зійшов на шепіт. Їй здалося, що він говорить від щирого серця, хай яке воно в нього є.

— Я ніяк не зможу їй зарадити, якщо не вийду звідти живою. Мені прикро, Карстене, як би я хотіла, аби вчинити інакше, але в мене не було ані часу, ані можливостей.

Зціпивши руки, що лежали на колінах, у кулаки, він пильно на них подивився. — Тобі краще знати, що ти робиш.

Вона не відповіла. І він, мабуть, збагнув, що це означає.

— Якщо ми підемо на дно, — його голос залунав голосніше, — принаймні забери з нами того покидька Діверза. Зможеш?

— Обов’язково.

— Ми вже майже п’ять хвилин, як вийшли.

— Добре, тримай.

Алекс віддала Карстенові телефон. Увімкнувши його, він за мить обрав номер із телефонної книги. У гучномовці в машині пролунали два дзвінки.

— Ти чого мене перериваєш? — відповів чоловік. Він намагався говорити тихо, майже шепочучи, та Алекс розчула, що в нього глибокий баритон. Голос здавався роздратованим.

Карстен теж був роздратований.

— Припускаю, прогресу немає?

— Мені бракує на це часу.

— Усім нам бракує на це часу! — гаркнув Карстен. — Усе, досить. Я буду біля брами за дві хвилини. Переконайся, що вони чекають на мене та моїх асистентів.

— Що… — повів Діверз, але Карстен поклав слухавку.

— Агресивно, — сказала Алекс.

— Ми завжди так взаємодіємо.

— Сподіваюсь.

— Я своє виконаю, Джулс. Якби справа не стосувалась Лівві, гадаю, мені б навіть усе це сподобалось. Я так втомився від того бундючного дурня.

Споруда, до якої вони під’їхали, мала б цілком покинутий вигляд, якби не дві машини, що стояли на парковці біля входу. Маленьку парковку захищали круті рукотворні насипи, що оточували її з трьох боків, а з четвертого стояла непоказна одноповерхова бетонна будівля. Фасад цієї будівлі був непомітний, поки не заїдеш на парковку. Споруду було заховано поміж безкінечної низки складів та офісних будівель у радянському стилі, котрі всі належали якійсь урядовій структурі й на око здавались порожніми. Як і лабіринт доріг, що звивались на території. Вона сумнівалась, що хтось заблукав би сюди випадково, тому втішалась, що поруч є Карстен, який проведе їх цим лабіринтом. Вона сподівалась, що Деніел був уважним. Алекс намагалась запам’ятати маршрут, хоча навряд їй доведеться показувати йому зворотний шлях.

У темних маленьких віконцях не світилось, але цього варто було сподіватись. Перший поверх був лише маскуванням.

Карстен вийшов, відчинив для неї двері й притримав їх, вживаючись у роль. Вона майже усміхнулась, згадавши, як усе було, коли вона була його талантом. Утім, сьогодні в неї така роль. Вона мала опанувати її.

Деніел витягнув із багажника сталеву скриньку на коліщатах і підкотив до неї. Мабуть, хтось за ними вже спостерігає, хоча вона й не змогла розгледіти камеру.

— Обережно з цим, — різко застерегла вона, беручи руків’я з його рук. Розправивши манжет на лівій руці, вона струсила з рукава уявну пилинку. Деніел підійшов і став просто за правим плечем Карстена. Вона помітила золоту каблучку на мізинці, яка видавалась трохи недоладною. Але решта образу була цілком відповідною: навіть у темряві його темний костюм видавався слушним, консервативним, але недорогим; кожен агент ФБР у цій країні має у своєму гардеробі щось таке. Бейджика немає, утім, будь-який працівник у його відділі й не має носити знаки ідентифікації. У такій організації бейджики не надівають.

Випроставши плечі, вона подивилась на темну будівлю, намагаючись звикнути до думки, що, імовірно, вона більше ніколи не побачить цієї огидної парковки.