Аптекар

Розділ 24

Величезний подвійний холодильник Вал був заповнений краще за холодильник Арні. Власне, він був заповнений продуктами краще, ніж у пересічному ресторані. Скидалось на те, що вона збиралась нагодувати на дюжину більше гостей, ніж уже мешкало в її квартирі, — хоча, мабуть, її попередили про їхню появу лише за кілька хвилин перед тим, як вони зайшли.

Ця невідповідність трохи дратувала Алекс, утім недостатньо, аби відлучити від миски з виноградом. Вона почувалась так, ніби вже багато тижнів нічого свіжого не їла, хоча насправді спливло набагато менше часу. Події на ранчо немов трапились багато місяців тому. Вона ледве могла усвідомити, наскільки мало часу насправді спливло.

Алекс сиділа на білосніжному, ультрасучасному стільці. Але страшенно зручним він не був.

Деніел мукав від задоволення, споглядаючи спорядження.

— Оце так кухня, — пробурмотів він і почав оглядати все у нижніх шухлядах, щоб побачити, скільки є у порядкуванні мисок і каструль. — Ми влаштовуємось зручненько, як удома, га?

Раптом Деніел рвучко випростався. Алекс завмерла з виноградиною в руці, яку саме підносила до рота.

Вал зайшла в кімнату, сміючись, досі в коротенькому кімоно.

— Спокійно, усе тут насправді для тебе. Сама я кухнею не користуюсь.

— Мм, дякую, — мовив Деніел.

Вона знизала плечима.

— Кевін купив усе це. То ти любиш готувати?

— Бавлюсь.

— Він прибідняється, — мовила Алекс. — Він п’ятизірковий кухар.

Вал тепло всміхнулась Деніелові, тягнучись через стіл до нього всім тулубом і мало не торкаючись підборіддям мармурової стільниці.

— О, пречудово. У мене ще ніколи не мешкав справжній шеф-кухар. Здається… буде весело.

Алекс дивувалась, як Вал змогла надати стільки відтінків значень звичайнісінькому слову.

— Ее, мабуть так і є, — відповів Деніел, трохи шаріючись. — А де Кевін?

— Собаку вигулює.

Вал повернулась обличчям до Алекс, і та приготувалась до випаду ворожості.

— Я розпитала Кевіна про тебе. Він сказав, що ти йому тортури влаштовувала, — Вал кивнула головою в бік Деніела.

— Ну, формально так і було. Але то через те, що його сплутали з іншим.

Очі у Вал заблищали від цікавості.

— А що ти накоїла? Підпалила його?

— Що? Ні, звісно ні… Мм… я впорскувала йому хімічні сполуки. Вони, як на мене, дієвіші й шрамів не залишають.

— Гмм, — Вал розвернулась уздовж мармурового столу так, що тепер знову була повернута до Деніела й поклала голову на свою руку, як на подушку. Через такий рух кімоно трохи розчахнулось, і Алекс здалося, що відкрилось цікавеньке видовище. А він стояв зніяковіло, однією рукою тримаючись за холодильник.

— Справді було боляче? — напосідалася Вал.

— Поза межею моєї уяви, — зізнався Деніел.

Вона була ніби зачарована.

— А ти кричав? Благав? Корчився?

Деніел не міг втримати усмішки через такий її захват.

— Усе вищезазначене, мабуть. І плакав, як дитина, — так само всміхаючись, він ніби враз став почуватися затишно, повернувся до холодильника, і почав наспівувати пісеньку.

Вал зітхнула.

— Як би я хотіла це побачити.

— Ти любиш тортури? — спитала Алекс, приховуючи занепокоєння. Певна річ, Кевін би посилив їх у справжньої садистки.

— Не самі по собі тортури, але ж це викликає залежність, хіба ні? Така влада?

— Мабуть… я ніколи не розглядала це з такого боку…

Нахиливши голову набік, вона дивилась на Алекс з неприхованим інтересом.

— Хіба влада не всьому голова?

На мить Алекс замислилась.

— Не з мого досвіду. Колись, відверто кажучи, то була моя робота, а зараз це видається наївним навіть мені, — утім, я справді намагалась врятувати людей. Завжди так багато було на кону. Це був такий стрес.

Вал поміркувала, скрививши губи.

— І справді наївно.

Алекс знизала плечима.

— І тобі це завжди було байдуже? Що можеш командувати? — лазурові очі Вал свердлили її.

Алекс замислилась, розмірковуючи, що, мабуть, так люди почуваються в кабінеті у психіатра, коли їх примушують до розмови. Чи, можливо, це більше схоже на те, як вона сама припинала людей до свого столу.

— Тобто… мабуть. Ззовні я не дуже небезпечна людина. Але часом, мабуть, я тішилася… що мене поважають.

Вал кивнула.

— Звісно, тішилась. А скажи, ти колись мучила жінку?

— Двічі… тобто півтора раза.

— Поясни.

Деніел відхилив голову назад, налагоджуючи вогонь під грилем на пічці. Він слухав дуже пильно. Алекс терпіти не могла, що доводиться про таке розповідати при ньому.

— З першою мені справді нічого було робити. Вона зізналась раніше, ніж я прив’язала її до столу. Взагалі, їй не потрібно було до моєї лабораторії — будь-який звичайний допит приніс би такий самий результат. Бідолашна.

— У чому вона зізналась?

— Терористична мережа намагалася змусити самогубць-камікадзе скоїти терористичні акти в Нью Йорку. Вони в Ірані викрали одну родину, того разу — її батьків, і збирались убити заручників, якщо камікадзе не вчинить, як наказано. Агенція національної безпеки все контролювала до того, як вибухнула хоч одна бомба, але кількох заручників вони таки загубили, — вона зітхнула. — З терористами завжди халепа.

— А що з другою?

— А ця була геть іншою справою. Торгувала зброєю.

— Важко було її розколоти?

— Один із найскладніших випадків у моїй кар’єрі.

Вал усміхнулась, наче відповідь її щиро потішила.

— Я завжди вірила, що жінки здатні витерпіти набагато сильніший біль за так звану сильну стать. Усі чоловіки насправді є дітьми-переростками, — а потім, зітхнувши, додала: — Я змушувала чоловіків благати, змушувала корчитись і, можливо, часом їм траплялось пустити сльозу, але ніхто з них не плакав, як дитина, — і вона надула свою повну верхню губу, випнувши її вперед.

— Я впевнена, що заплакали б, якби попросила, — заохотила її Алекс.

Вал блискуче усміхнулась. — Мабуть, ти маєш рацію.

Деніел щось різав. Алекс вирішила, що треба не так жваво призволятися до винограду. Безперечно, вечерю варто дочекатись.

Вал знову повернулася, щоб за ним спостерігати, а у Алекс раптом прокинулась потреба відвернути її увагу.

— Чудова в тебе квартира.

— Так, чудова, правда? Мені друг її подарував.

— О, і він часто тут ночує?

Скільки ще людей знатимуть про них? Вона вже й так необачно напрочуд відвертою була з цією дивачкою. Їй це, безперечно, обернеться лихом.

— Ні, ні. Ми із Зангом порвали сто років тому. Він був занадто нудним.

— І він дозволив тобі квартиру собі залишити?

Вал здивовано витріщилась на Алекс.

— Дозволив мені? Що ж це за подарунок, коли документи не на твоє ім’я?

— Слушно, — хутко погодилась Алекс.

— А що ти там казала про те, що приспиш Кевіна?

— О, можна я розповім цю пригоду? — втрутився Деніел. — Моя найулюбленіша.

Деніел спеціально розтягував розповідь, розігруючи її, щоб вона сміялась та воркотала. Він наділив Алекс більшим контролем, ніж то було насправді, і вигадав уривки, під час яких він був непритомним. Тож вона мала визнати, що так цей випадок здавався цікавішим. Тепер враження Вал про Алекс було на сто вісімдесят градусів протилежним тому, яке вона мала під час їхньої першої зустрічі.

Вечеря була готова, і Алекс забула про решту. Вона вже давно не ласувала червоним м’ясом, тож її м’ясоїдний інстинкт узяв гору. Коли вона вгамувалась, то помітила, що Вал знову спостерігає за нею: Алекс цілком поглинула її увагу.

Вона глянула вниз — Деніел теж подав Вал тарелю, але вона з’їла лише кілька шматочків свого стейка.

— Ти завжди стільки їси? — спитала Вал.

— Мабуть, коли є така можливість. А коли готує Деніел — то завжди.

Вал примружила очі: — Закладаюсь, ти й грама не набираєш, адже так?

— Гадки не маю. Мабуть, часом треба, так?

— А в тебе ваги хоч є? — допитувалась Вал.

— Ті, якими відважують міліграми, — відповіла спантеличено Алекс. Вал гучно видихнула повітряну бульбашку так, що на чолі здійнялося пасмо волосся. — Мене так дратують люди, у яких від природи швидкий метаболізм.

— Серйозно? — зміряла її поглядом Алекс. — Це ти мені жалітимешся на нашу відносно пересічну генетичну спадковість?

Вал кілька секунд витріщалась на неї, а потім, усміхнувшись, захитала головою. — Та, мабуть, природа не може бути щедрою з дівчиною у всьому.

— А ти виняток, який тільки доводить правило?

— Мабуть, ти мені подобаєшся, Оллі.

— Дякую, Вал. Але насправді мене звати Алекс.

— Байдуже. Знаєш, у тебе багато невикористаного потенціалу. Якщо зробити пристойну зачіску, трохи намалюватись і збільшити груди до середнього розміру, ти ще й нівроку будеш.

— Ее, та мені добре, як є. Дякую. У мене не такі високі сподівання у житті. Так життя легше.

— Серйозно, ти ж, мабуть, і волосся собі сама стрижеш, га?

— У мене немає іншого вибору.

— Повір, порівняно з цим, завжди є інший вибір, — простягши руку через стільницю, вона спробувала торкнутись до волосся Алекс, що спадало їй на очі, але Алекс відсахнулась. Та й справді вже час підстригтись.

Вал повернулась до Деніела, який намагався поводитись непомітно, прихилившись до стільниці просто за Вал, доїдаючи вечерю і ніби ховаючись від жінки. І Алекс цілком його розуміла. І цілком збагнула, чому вона налякала Деніела під час їхньої першої зустрічі.

— Підтримай мене, Денні. Хіба ти не гадаєш, що Алекс може бути гарною, якщо постарається?

Деніел закліпав очима, як робив завжди, коли дивувався.

— Але ж Алекс і зараз гарна.

— Оце джентльмен. Як дивак Кевін.

— Я вважатиму це за комплімент.

— Це й справді комплімент. Можливо, найкращий, який я колись казала, — погодилася Вал.

— Як довго ви знаєтеся з ним? — поцікавився Деніел.

— Занадто довго. Гадки не маю, чому й надалі відчиняю йому двері, коли він приходить, благаючи. Мабуть, справа у владі, — вона знизала плечима, а коли сповзло плече в її шовковому вбранні, вона його не поправила. — Мені подобається, коли хтось такий сильний робить те, що я попрошу.

У передніх дверях зацокотіли ключі. Алекс зіскочила зі стільця, машинально напруживши м’язи. Вал глянула, як Деніел зиркнув на Алекс, теж напружуючись, ладний піти під її проводом.

— Чудні ви обоє, — мовила Вал.

Засапано в кухню забіг Ейнштейн, і Алекс розслабилась.

Подивившись на собаку з висолопленим язиком і нетерплячими очима, Вал спитала:

— Йому щось треба?

— Мабуть, він хоче пити, — відповіла Алекс.

— О, — роззирнувшись у кухні, вона схопила декоративну кришталеву вазу, що стояла посередині кухонного острівця, і набрала у мийці води. Ейнштейн, вдячно облизавши їй руку, почав хлебтати воду.

— Приємно пахне, — сказав Кевін, вийшовши з-за рогу.

— Можеш моє доїсти, — мовила Вал, не дивлячись на нього. — Я вже наїлась. — На пробу, вона почухала собаці за вушком.

Кевін зручно похилився на кухонний острівець, почуваючись цілком як удома й доїдаючи вечерю Вал.

— Ви ладите?

— Ти мав рацію, — відповіла Вал.

Кевін переможно усміхнувся.

— Я ж казав, що тобі з нею сумувати не доведеться.

Вал, випроставшись, усміхнулась у відповідь.

— Усі, хто приковував тебе до підлоги, обов’язково знайдуть зі мною спільну мову.

Кевінова усмішка зникла.

— Ми квити.

Випнувши уперед підборіддя, Вал засміялась, і її шия навіть більше скидалась на лебедину, ніж раніше.

Повернувшись до мийки, Деніел почав шукати мило. Алекс машинально долучилась до нього, втішена навіть першими нотами їхньої звичної буденності. І знову вона опинилась у чужому місці, не у своїй лізі, невпевнена, у небезпеці, але завдяки тому, що Деніел поруч, вона здатна упоратись. Він — немов протигаз — наріжний камінь утікачки. Вона подумки усміхнулась, розмірковуючи, що світ не зумів би оцінити цього її порівняння. Що ж, вона не з романтиків.

— О, не переймайся тим, любчику, — мовила Вал до Деніела. — Прибиральник приходить щоранку.

Алекс кинула на Кевіна важкий погляд, але його перестріла Вал.

— Я залишу на столі записку, і він не заходитиме у спальні, — запевнила Вал. — Я знаю, що у вас усе по-шпіонському. Не турбуйся, через мене вас не викриють.

— Мені не важко, — відповів Деніел. — Миття посуду мене розслабляє.

— Та що ж у тебе за брат? — спитала Вал у Кевіна. — Можна я його собі залишу?

Алекс усміхнулась, побачивши, як у паніці Деніел витріщив очі, але він не піднімав обличчя від мийки, тому Вал нічого не помітила. Він передав Алекс щипці, а вона витерла їх рушником для посуду, ніби шовковим на дотик, що, мабуть, висів для окраси. У неї склалося враження, що Вал такими речами не переймається.

— Він не твій тип, — відповів Кевін.

— У мене багато типів, хіба ні?

— Слушно. Але, гадаю, надовго він твого інтересу не втримає.

Вона зітхнула:

— Вони так рідко втримують.

— Отже, гм, щодо прибиральника. Коли він приходить, іде тощо? — спитала Алекс.

Вал засміялась.

— А ти дуже серйозно до всього ставишся.

— Мене часто намагаються вбити.

— Мабуть, неабияк дратує, — кинула вона недбало. — Коли я у квартирі, Рауль приходить рано й невдовзі йде геть. Він тебе навіть не розбудить. Він добрий.

— Тоді я просто замкну двері.

— Як хочеш.

— Завтра ми не спатимемо, Оллі, — втрутився Кевін. — У нас багато роботи, яку треба зробити, перш ніж діяти, тому я не хочу, щоб ми ще марнували час.

— Дай їй один вільний ранок, — наполягав Деніел. — Вона цілий тиждень ночами кермувала і спала на задньому сидінні. Їй треба відпочити.

Кевін відразливо скривився.

— Вона не маленька, Деніеле. А в дорослих є робота, яку треба виконувати.

— Не проблема, — швидко промовила Алекс. І глянула на годинник над плитою; тільки сьома. — Я все одно вже падаю з ніг. Тому задовго до того, як прийде Рауль, уже не спатиму.

— Я покажу тобі все, що в мене є, а ти скажеш, чого тобі ще бракує. У мене є відеозапис твоєї людини, який, я певен, ти захочеш переглянути, а потім…

— Завтра, Кевіне, — обірвала його мову Алекс. — А зараз — спати.

Кевін голосно вдихнув через ніс і закотив очі до стелі.

Алекс мало не потягнулась до руки Деніела, коли він виходив із кухні. Їй довелося стиснути руку в кулак, сподіваючись, що Кевін нічого не помітив. Усе видавалось неприродним, і вона збагнула, що Деніел почувався так само. Він ішов близенько за нею, ніби збирався у якийсь спосіб спонукати до розмови — чи, можливо, до сутички, якої вона намагалась уникнути. Не на часі, — намагалась вона передати йому телепатично, не обертаючись. Вона йшла швидше, але тільки марнувала сили. У Деніела надто довгі ноги порівняно з її ногами, щоб вона могла хоч як взяти лідерство.

Вона почувалася значно краще, коли почула, як він, зачинивши за собою двері, клацнув замком, поставивши його на місце.

— Дякую, — мовила вона, повертаючись, щоб обійняти його за стан руками.

— Тільки тому, що ти виснажена, — нагадав він їй. — Завтра я буду наполегливішим.

Вона ледве волочила ноги, тому вони зробили лише найбільш важливі рутинні справи. Вона не хотіла морочитись з перев’язкою, отже вирішила дати шкірі подихати вночі. Рана досі була яскраво-червоною і гноїлась, а стібки на вусі — попри нитки тілесного забарвлення — важко було не помітити. У неї лишився гидкий шрам, але вона не хотіла брати собі це в голову зараз.

Спочатку збиралась напоказ виставити у ванній кімнаті розкладачку, але вирішила почекати до ранку. Не скидалось, щоб Кевін збирався проводити інспекцію кімнат. Ще вона розмірковувала, чи не зробити навколо дверей розтяжку, що запускатиме газові балончики. Та в неї бракувало сил, утім, все одно чужинець спочатку перевірятиме хазяїна, якщо, звісно, пройде повз Ейнштейна. Тому вона просто поклала свій СІГ у пояс на тумбочку біля ліжка.

Деніел уклався у ліжко першим, але ще не спав.

— Можливо, мені добути гвинтівку? — спитав він.

— Кімната велика, але, мабуть, тут затісно для гвинтівки. Я можу піти за пістолетом.

Він роздратовано глянув на неї.

— Я пожартував.

— О, звісно.

Він розкрив для неї обійми. Вимкнувши світло, вона залізла на своє тепер уже звичне місце. Ліжко було абсурдне — якась м’яка еластична хмарина, мабуть, із золотих ниток чи з гриви єдинорога.

— Добраніч, Алекс, — прошепотів він їй у вухо, а за мить вона заснула.

Вона прокинулась, коли надворі ще було поночі; слабке світло, що виблискувало по краях тіней, було неприродно жовто-зеленого кольору міських вогнів. Вона не могла роздивитись, скільки показує годинник, та, мабуть, було близько четвертої. Хороший нічний сон і потім ще дрімота. Вона тішилась; сьогодення буде довгим. Уже багато років вона тільки те й робила, що тікала й намагалася вижити. А зараз мусить діяти на випередження, але вона цього боїться. У Техасі трапилась невластива їй пригода, але вона звинувачувала в ній адреналін, що переповнював її в той момент, і незнайомий раніше обов’язок через те, що треба відповідати за когось іншого. А вона такого ніколи не змогла б запланувати.

Тому, коли Деніел, прокинувшись через те, що вона ворушилась, почав цілувати їй шию, вона не була проти трішки забаритись.

Їй було цікаво, як це — бути нормальною людиною. Мати змогу очікувати на такі ранки, як цей, коли прокидаєшся поруч із тим, кого обрала, знаючи, що вони повторюватимуться знову й знову. Прожити цілий день з упевненістю, що увечері ляже спати в те саме ліжко, поруч з тією самою людиною. Вона сумнівалась, що багато людей здатні цінувати таку певність, коли вона в них є. Для них це здебільшого тільки частина буденного життя, яку вони сприймають як належне, а не те, за що вони мають відчувати вдячність.

Що ж, вона не може розраховувати на ще один такий ранок, але може бути вдячною за цей.

Алекс потягнула його за сорочку, а він витяг долоні з її волосся, достатньо, аби можна було її зняти. Вона стягнула свою сорочку, щоб не заважала, спрагла до того, щоб відчути, як його шкіра торкається її. Його поцілунки, які спочатку були ніжними, ставали чимраз нестримнішими, тож вона майже чула, як сама нагадує йому, щоб поводився з нею обережніше. Цього вона не потребувала. Вона цілувала його так, щоб він забув про обачність.

Не пролунало ані звуку, ані натяку. Вона не чула, як повернувся замок чи як відчинилися двері. А потім раптом — металеве клацання запобіжника за міліметри від її голови. Вона завмерла, відчувши, що Деніел теж знерухомів. Вона не знала, чи він теж упізнав це тихе клацання, чи просто відреагував на її дію.

За звуком вона збагнула, що непроханий гість був ближче до пістолета на тумбочці, ніж вона. Вона кляла себе за те, що знехтувала початками безпеки, розмірковуючи, які ще маневри у неї лишились. Можливо, якщо вона спробує розвернутись і жбурнути зброю, Деніел встигне заскочити його зі спини?

А потім чужинець заговорив.

— Відійди від цивільного, ти, отруйна дрібна змія.

Вона видихнула повітря, яке тримала в собі:

— Агов! Га! Добре. А! Ну ж бо, опустімо зброю, психопате.

— Не опущу, поки не злізеш з мого брата.

— Ти вже аж занадто далеко перетнув межу. Навіть не знаю, як це називається, — хрипко озвався Деніел. — Ти що, зламав замок?

— Послухай-но, Денні, вона знову тебе накачала. Ось що тут коїться.

— Хіба я зуживала б мої обмежені запаси на розмноження? — пробурмотіла вона.

Перевернувшись, стягла простирадло, щоб прикритись, і потягнулась до лампи, відчуваючи, як дуло пістолета упирається їй у чоло.

— Ти смішний, — мовила вона, вмикаючи світло.

Кевін, зробивши крок назад, заблимав очима через яскраве світло. Досі цілячись своїм довгим пістолетом із глушником їй в обличчя.

Ліжко скрипнуло, коли Деніел, хутко перекотившись через її тіло, сів між нею та Кевіном.

— Що це ти робиш? Не націлюй його на неї!

— Денні, я гадки не маю, чим вона тебе обпоїла, але ми витягнемо це з твого організму, обіцяю. Ходи зі мною.

— Якщо ти розумієш, що для твого добра, то ти негайно розвернешся і вийдеш з кімнати.

— Я ж тебе рятую.

— Дякую, але не варто. Я охоче робив те, що робив, поки ти так грубо нас не перервав, тож я б хотів повернутись до справи. Тому йди й зачини за собою двері.

— Що трапилося? — спитала Алекс, натягуючи сорочку.

Скубтися зараз не на часі. На Кевінові були лише штани з піжами, отже, хай що було каталізатором, він не встиг приготуватись. На Кевіна не схоже, щоб навіть щось, вкрай для нього образливе, відвертало його увагу, якщо виникала проблема. Вона, перехилившись через Деніела, узяла пояс і, надіваючи його, говорила.

— Нам треба вирушати? — потім потяглась за пістолетом і запхнула його за пояс на спині.

Кевіновий пістолет поволі опустився, він мав уже не такий самовпевнений вигляд, зіткнувшись з її практичним підходом до справи.

— Я їй не повірив, тому прийшов подивитись, — зізнався він, несподівано сором’язливо. — Я не хотів, щоб Денні взагалі дізнався, що я тут.

— Їй не повірив? — перепитав Деніел.

— Вал… вона сказала, що ви разом. Вона була така впевнена у своїх словах. А я сказав, що такого в біса бути не може, — наприкінці він знову обурився.

Деніел роздратовано видихнув:

— Сподіваюсь, що ти хоч об заклад побився. З дуже принизливим наслідком у разі програшу.

— Побачене й так для мене достатнє покарання, — пробурмотів Кевін.

— Цілком серйозно, — мовив Деніел, — забирайся, Кевіне.

— Повірити не можу, Денні. Чим ти думав? Після всього, що вона тобі заподіяла?

Деніел непорушно стояв між нею та Кевіном, тому вона не мала змоги побачити його обличчя, але раптом по голосу збагнула, що він усміхається. — Ти ж маєш бути таким крутим, таким небезпечним. Утім, кажеш, що дозволив би, щоб незначний біль став між тобою та жінкою, якої ти прагнув? Справді?

Кевін, стрімко відступивши крок назад, хвилину поміркував, перш ніж відповісти.

— Але чому? Чому ти її хочеш? — злість зникла. Коли він глянув на Алекс, у погляді було лише спантеличення.

— Я поясню тобі, коли подорослішаєш. А зараз востаннє застерігаю: забирайся геть або… — він простягнув руку до Алекс і добув пістолет з-за її пояса. — Я тебе застрелю.

Він націлив пістолет у тулуб Кевінові.

— Ммм, запобіжник на ньому знятий, — пробурмотіла Алекс.

— Я на те й сподіваюсь, — відповів Деніел.

Кевін витріщився на них, Деніела, який рівно тримає зброю, і Алекс, яка стоїть за його рукою, — а потім вирівняв плечі.

Вільною рукою показуючи на Алекс, мовив:

— Ти. Тільки… припини… — він зробив широкий всеосяжний жест рукою, охоплюючи їх обох і ліжко, — усе це. Рушаємо за п’ятнадцять. Будьте напоготові.

Його рука змістилась до Денні.

— Я… — він зробив глибокий видих, захитав головою, а потім, розвернувшись, вийшов геть. І не завдав собі клопоту зачинити двері. — Хай тобі грець, Вал! — зарепетував він, ідучи темним коридором. Згори гавкнув Ейнштейн.

Алекс, зітхнувши, випросталась.

— Отже, усе пройшло так, як я й уявляла. Минулося без пострілів, мабуть, це найліпший сценарій.

— Куди ти? — спитав Деніел.

— У душ. Ти ж чув його. Маємо п’ятнадцять хвилин.

— Але ж зараз глупа ніч!

— Зручніше ховати моє обличчя. Ти ж не втомився, хіба ні? Ми спали годин із дев’ять щонайменше.

Деніел сердито глянув на неї:

— Ні, я ані трішечки не втомився.

— Отже, тоді… — вона пішла до дверей у ванну кімнату.

— Чекай.

Деніел підскочив, скуйовджуючи волосся дорогою до дверей зі спальні. Зачинивши, він знову замкнув їх.

— А який сенс, справді? — спитала Алекс.

Деніел знизав плечима.

— У тому й сенс.

Підійшовши до неї, він обхопив її міцно за плечі руками:

— Я ще не готовий вилазити з ліжка.

— Кевін стукати у двері не стане, — нагадала вона. — Він мені, мабуть, і п’ятнадцяти хвилин не дасть.

— Мені не подобається давати Кевінові верховодити. Я не лише сам не готовий вилазити з ліжка, я ще й тебе звідти не готовий випускати.

Він нахилив голову, щоб поцілувати її, поволі піднімаючи руки по її плечах, поки не охопив долонями її обличчя. Вона знала, що на цьому етапі за нормальних обставин її вмовляти довго не треба. Зараз обставини були ненормальними, але через думку про те, що Кевін може зайти будь-якої миті — можливо, знову з пістолетом у руках, — вона не поспішала відповідати.

Вона відсахнулась.

— Як щодо компромісу?

Він глянув на неї аж ніяк не з ентузіазмом.

— Я категорично відмовляюсь іти на компроміс заради Кевіна.

— Можна я хоча б обґрунтую свою думку, перш ніж ти відмовишся?

Він досі зберігав суворий вираз, але вона бачила, що йому кортить усміхнутись.

— Роби, що маєш, але я буду непохитним.

— У нас обмаль часу. І нам обом треба помитись. Місця у цій душовій — риска — плавальному басейні вдосталь на двох — власне, і на дванадцятьох, — от я й подумала, що ми можемо робити кілька справ одночасно.

Суворий вираз зник.

— Я негайно відмовляюсь від свого супротиву й пропоную мою цілковиту співпрацю.

— Я знала, що ти саме так відреагуєш.