Аптекар

Розділ 30

— Ходіть за мною, пані Рейд, — мовив Карстен, проводячи їх у голу сіру кімнату. Деніел ішов за ним по п’ятах, слідом — Алекс. Вона рвучко пройшла повз них, насилу встигаючи через свої короткі ноги.

Карстен у двері не стукав; просто став перед ними. Чекаючи, немов щойно подзвонив у ці двері.

За мить потому вони розчинились. Чоловік, який відчинив двері, був зодягнений у такий самий костюм, як у Деніела, тільки на цьому чоловікові він був новісінький, ще й виблискував. Він був нижчим за Деніела й ширшим у плечах. А під лівою рукою мав помітний горб.

— Сер, — мовив чоловік і привітався з Карстеном. У нього було коротке густе волосся, і Алекс помітила, що він, певно, почувається більш як удома, коли носить мундир. Однак його зовнішність теж є частиною маскування. Мундири були б знизу.

— Мені негайно потрібно побачитися з Діверзом.

— Слухаюсь, сер, він попереджав, що ви їдете. За мною.

Солдат, різко розвернувшись, закрокував усередину.

Вона зайшла слідом за Деніелом в офісне приміщення брудно-коричнево-жовтого кольору; сірий килим, кілька тісних офісних місць, відмежованих загородками, кілька незручних стільців. Двері важко зачинились за її спиною, зловісно клацнувши. Безперечно, хтось досі за ними спостерігає; вона не насмілилась озирнутись і поглянути на замок. Вона мала сподіватись, що він призначений для того, аби не впускати, а не для того, щоб не випускати.

Солдат різко повернув у тьмяний коридор, провів їх повз кілька темних кімнат із розчиненими настіж дверима й зупинився біля дверей з табличкою ПРИБИРАЛЬНИЙ ІНВЕНТАР. Засунувши руку в лівий рукав, він добув спіральний дріт із ключем. Відімкнувши двері, провів усіх усередину.

Кімната була погано освітлена: палала тільки вивіска запасного виходу над дверима, навпроти тих, у які вони увійшли. Уздовж стіни стояли цеберки та швабри, мабуть, для замилювання очей. Солдат розчинив двері запасного виходу, за якими показалась вкрита металом кабіна — ліфт. Вона мала б очікувати цього. Сподівалась, що Деніел пильнує свій вираз обличчя.

Вони долучились до солдата в ліфті. Коли вона повернулась обличчям до дверей, помітила, що в ліфті лише дві кнопки. Коли він натиснув кнопку один, вона відчула, як вони враз почали спускатись. Вона не знала напевно, але здавалось, щонайменше на три поверхи вниз. Не те, щоб необхідність, але, безперечно, з пантелику збиває. Незважаючи на те, що цю будівлю не використовували для таких допитів, які проводила вона, одначе, за процедурою, все одно слід змусити допитуваного почуватися стривожено та ізольовано.

І спрацювало. Вона відчула, як обидва відчуття в ній наростали.

Ліфт рвучко зупинився, розчинивши двері в яскраво освітлене фойє. Скидалось на пост охорони в аеропорту, тільки не такий залюднений і безбарвніший. Ще двоє чоловіків, цього разу в синіх армійських мундирах, та стандартні металодетектори за низькою стійкою та пласкими маленькими пластиковими піддонами для пряжок і ключів.

У цій кімнаті камери стеження були на видноті.

Карстен вийшов уперед, нетерплячий та впевнений у собі. Поклавши телефон у піддон, висипав жменю дрібних грошей. Пройшов крізь квадратну раму. Деніел швидко пройшов за ним, виклавши ключі від авто в інший піддон, потім, перш ніж забрати свої ключі, забрав речі Карстена й передав йому.

Алекс підкотила скриньку з інструментами, поставивши її обабіч детектора.

— Боюся, вам доведеться обшукати все вручну, — мовила вона, проходячи крізь раму. — У мене безліч металевих знарядь. Прошу, пильнуйте, деякі з них биткі, а деякі — під тиском.

Солдати перезирнулись, не приховуючи своєї невпевненості. Поглянули на понівечене обличчя, потім на скриньку. Вищий схилився, щоб розчинити верхню шухляду, а нижчий знову витріщився на її обличчя.

— Прошу, будьте обачні, — знову застерегла. — Це особливі шприци.

Нижчий наразі спостерігав, як вищий добув тацю зі шприцами, під якою стояла така сама таця. Він обережно поставив її на місце, не перевіряючи решту. Відчинив другу шухляду, зиркнув на напарника. Потім на Карстена.

— Сер, нам не можна пропускати далі зброю.

— Певна річ, мені потрібні будуть мої скальпелі, — мовила Алекс, дозволивши, щоб у її голосі проступила дрібка роздратування. — Я не збираюсь у вас гратися в інтернів.

Солдати знову підвели на неї очі, їхні погляди почали сповнюватись розумінням.

Так, — хотіла вона сказати. — Я саме такий гість.

Мабуть, вони прочитали її слова за виразом обличчя. Високий випростався.

— Ми попросимо на це дозволу, — повернувшись на підборах, він попростував крізь подвійні металеві двері, що розташовувались за спинами солдатів.

Карстен протяжно та виснажено видихнув, схрестивши руки на грудях. Алекс нап’яла нетерплячого виразу. Деніел стояв, випроставшись, за правим плечем у Карстена з незворушним обличчям. Він добре тримається. Ніхто взагалі на нього уваги не звертає. Для солдатів він лише один із безіменних носіїв кейсів, і саме такої реакції вона сподівалась. Щодо цього Вал цілком мала рацію — вона значно більше привертала б їхню увагу.

Лише за кілька хвилин двері відчинилися знову. Високий солдат повернувся разом із двома чоловіками.

Хто з них Діверз — збагнути було легко. Він був нижчий і кістлявіший, ніж здавалось за голосом, але рухався неприховано владно. Він не дивився, куди підуть інші чоловіки; він знав, що вони ходитимуть навколо нього. На ньому був добре скроєний чорний костюм, на кілька тарифних розрядів вище за ціною та стилем порівняно з тими, що носили Деніел та охоронець на дверях. У нього було посріблене волосся, утім, досі густе.

За неформальним виглядом чоловіка за спиною Діверза Алекс здогадалась, що це — допитувач. На ньому була зім’ята сорочка та штани, як у медбрата. Його рідке брунатне волосся було жирним та скуйовдженим: під почервонілими очима виднілись добре помітні мішки. Попри те, що в нього, безсумнівно, був довгий день, його очі запалали, коли дивився на її білий халат, її скриньку з інструментами і піддон зі скальпелями, що досі були на видноті.

— Що це таке, Карстене? — заревів він.

Але ані Карстен, ані Діверз на нього й очей не звели. Бо зосередили увагу один на одному.

— Що це ти собі надумав? — спитав Діверз рівним тоном.

— Я не дозволю цьому халтурнику вбити допитуваного, коли в мене є кращий варіант.

Діверз уперше глянув їй в обличчя. Вона намагалась випромінювати спокій, відчуваючи, однак, як її серце виривається з грудей, поки він її оглядає, затримавши погляд на її ушкодженнях.

Він повернувся до Карстена.

— І де ж це ти раптом знайшов цей кращий варіант?

Принаймні, він не впізнав її одразу. А на Деніела навіть не глянув. Двоє чоловіків знову зосередились один на одному, антагонізм пробігав між ними, як електричний струм.

— Я працював над альтернативою, аби врятувати програму. А цей альтернативний варіант уже довела, що вона вкрай здібна.

— Чим довела?

Карстенове підборіддя на кілька сантиметрів сіпнулось угору.

— В Улудере.

Здавалось, що при цьому слові струм перервався. Діверз несвідомо відступив на крок назад і роздратовано видихнув. Він знову поглянув на перемотане обличчя Алекс, потім на свого суперника.

— Я мав би здогадатись, що в Туреччині все серйозніше. Карстене, це поза твоєю компетенцією.

— Наразі мій потенціал не вповні використали. Я тільки намагаюсь бути ціннішим.

Діверз, скрививши рота, знову поглянув на неї.

— А вона вправна?

— Сам побачиш, — пообіцяв Карстен.

— Але в мене важливий момент, — запротестував допитувач. — Ви не можете мене просто зараз відсторонити від справи.

Карстен зиркнув на нього згаслим поглядом.

— Стули пельку, Ліндауере. Ти не в своїй лізі.

— Гаразд, — кисло відповів Діверз. — Побачимо, чи добуде нам твій кращий варіант те, що треба.

Кімната була саме такою, як описав Карстен. Голі бетонні стіни, гола бетонна підлога. Одні двері, одна велика дзеркальна стіна одностороннього виду між цією кімнатою і кімнатою спостереження, круглий світильник розсіяного світла на стелі.

Колись у кімнаті стояли стіл, кілька стільців і дуже яскрава лампа. Об’єктів допитували, звинувачували, залякували, на них тиснули, але далі не заходило.

А тепер замість звичайного письмового столу стояв хірургічний. Як із кіно про Першу світову війну: суцільний лист голої нержавіючої сталі з коліщатками, як на каталці. У кутку стояв складаний стілець. Кабінет був навіть близько не такий функціональний, як лабораторія у відділі, оснащена за останнім словом техніки. Однак, звісно, цей допит не з’являвся навіть у найпотаємніших записах відділу.

Вона ретельно оглянула все, молячись, аби в Деніела не забракло для всього витримки.

Деніел пішов разом із Карстеном та рештою в кімнату спостереження, отже, вона не могла бачити його за склом. Перш ніж гурт розділився, ані Діверз, ані хто інший не подивились йому в обличчя. Вона сподівалась, що він нічого не утне такого, що б змінило їхню байдужість на підозріливість.

Кевін лежав на столі під однією лампою, у кайданках, прикутий непорушно. Він був голий, його тіло виблискувало, вологе від поту та крові. Видовжені опіки у вигляді нерівних паралельних ліній уздовж тулуба вкрились пухирями. Угору по ребрах здіймались тоненькі порізи, на краях звисала випалена шкіра — мабуть, кислотою. Підошви були вкриті пухирями й також були випалені. Ліндауер позаливав ті рани кислотою. У Кевіна ще бракувало одного пальця на лівій нозі, поряд із першим оцупком.

Інструменти Ліндауера були розсипані по підлозі, заляпані кров’ю та замацані його відбитками. Вона знала, що десь там є палець, але з першого погляду не могла його помітити.

Вона сподівалась чистоти організації, як у клініці, бо саме так і працювала. А це — дикунство. Вона огидливо зморщила ніс.

Кевін не спав. Він спостерігав за нею, коли Алекс зайшла за допитувачем, і ретельно контролював свій вираз обличчя.

Намагаючись висміяти непрофесійність Ліндауера в роботі, вона підійшла до скриньки з інструментами й обережно виклала кілька піддонів зі шприцами.

— Що це? — хрипко спитав Кевін. — Вона, машинально підвівши очі, побачила, що він звертався у дзеркало, не до неї. — Що, гадаєте, мале дівчисько здатне мене зламати? Я вважав, що нема вже гірше, як цей лакей. Але, відверто кажучи, ви, хлопці, не припиняєте мене розчаровувати.

Ліндауер, який наполягав бути присутнім, люто нахилився над столом. Він притиснув пальцем роз’ятрену рану на грудях Кевіна. Той закрихтів, а потім зціпив зуби.

— Не турбуйтесь, пане Біч. Мала для вас — лише короткий передих. Збирайтеся знову із силами. Я згодом повернуся, і ми з вами трішки продуктивно поговоримо.

— Досить, лікарю, — Алекс гаркнула, підвищуючи голос. — Я дозволила вам спостерігати, але зараз, будь ласка, відійдіть від допитуваного.

Ліндауер зиркнув у дзеркало, немов чекаючи підтримки. Отримавши замість відповіді лише тишу, він, раптом насупившись, пішов і сів на окремому стільці. Щойно сівши, він ніби трохи осунувся, чи то від виснаження, чи то від сорому — того вона вгадати не могла.

Алекс, повернувшись спиною до Ліндауера, натягнула сині латексні рукавички. Маленький шматочок металу, який вона поклала на долоню, був непомітний під правою рукавичкою.

Ставши біля краю стола, вона обережно розчистила смугу від знарядь Ліндауера, відкинувши їх ногою.

— Добридень, пане Біч. Як ся маєте?

— Готовий на ще кілька раундів, любонько. Здається, хтось уже добряче з тобою порозважався, га? Сподіваюсь, йому було весело.

Поки він цідив слова крізь зуби, вона почала його оглядати, світячи маленьким ліхтариком йому в очі, а потім мацаючи вени на його руках і ногах.

— Мабуть, трішки зневоднений, — мовила. Вона глянула просто у дзеркало, кладучи його праву руку знову на стіл і залишивши йому під долонею тоненький ключик. — Я гадала, що тут уже стоятиме штатив для крапельниці. Принесіть жердину, будь ласка. Фізрозчин та голки я маю свої.

— Закладаюсь, ти вмієш кружляти навколо жердини, — мовив Кевін.

— Не треба бути неввічливим, пане Біч. Так, я впевнена, що буде все цивілізованіше. Вибачте за обставини, що склались. Усе це дуже непрофесійно, — вона докірливо шморгнула носом, кидаючи на Ліндауера настільки різкий погляд, на який тільки була здатна. Він відвернув обличчя.

— Люба, якщо ви збираєтесь гратися в доброго копа, пробач, але я не з таких.

— Мабуть, пане Біч, я не добрий коп. Я фахівець і маю вас застерегти, що не гратиму в дурні ігри цього… допитувача, — бажання вжити натомість не таке улесливе слово читалось в її інтонації, — на які він змарнував час. Ми негайно візьмемось до справи.

— Еге, мила, ну ж бо, до справи, і я ж про те, — Кевін намагався говорити голосно, насмішливо, але вона бачила, яких зусиль це йому коштувало.

Двері за її спиною розчинились. Вона у дзеркало спостерігала, як високий солдат заніс штатив для крапельниці. Наразі, окрім Діверза та Ліндауера, вона бачила тільки чотирьох, але, мабуть, десь є ще ті, що не з’являються на очі.

— Поставте біля узголів’я, дякую, — мовила вона до солдата, не підводячи очей, тоном демонструючи, щоб ішов геть. Вона нахилилась, аби взяти потрібний шприц.

— Що, тепер затанцюєш для мене? — пробурмотів Кевін.

Випростовуючись, вона холодно на нього зиркнула.

— Це найпростіше з того, що ми сьогодні робитимемо, — мовила вона до нього, обходячи стіл. Поклавши шприц біля його голови, вона взяла пакунки з фізрозчином і систему. Двері зачинились, але вона не відвернулась від Кевіна. Вона знову оглянула вени, потім обрала ліву руку. Він не пручався. Поволі вставляючи голку, вона намагалася стежити за ключем, який дала йому, але його ніде не було видно. Піднявши велике лезо з долівки, вона поклала його поряд із правою рукою Кевіна. — Бачиш, мені така жорстока зброя не потрібна. У мене є дещо ліпше. Я завжди переконана, що треба дозволити допитуваному спочатку відчути, що на нього чекає, поки я не розійшлась на повну силу. Скажеш мені, яка твоя думка.

— Я скажу, що я думаю, ти… — і Кевін звалив на неї таку лавину лайливих слів, порівняно з якими всі його попередні вигадливі означення стали нікчемними. У хлопця справжній талант.

— Мені подобається твоя сміливість, справді, — мовила Алекс, коли він договорив. Вона тримала кінчик голки біля роз’єму в крапельниці. — Але, прошу, збагни, що все це намарно. Час ігор вичерпався.

Устромивши голку в пластик, вона натиснула на поршень.

Реакція була майже миттєвою. Вона почула, як у нього прискорилося дихання, а потім він заревів.

Ліндауер різко підвів голову. Вона збагнула, що він ніколи не викликав таку реакцію у Кевіна, хай як силкувався. Вона почула, як за дзеркальною стіною заворушились, глядачі наблизились, ледве чулись голоси. Їй здалося, що вона навіть розчула чийсь здивований тон, і це тішило її. Хоча, на правду, то все завдяки Кевіновому акторству.

Вона знала, як він почуватиметься зараз, коли сили невпинно текли його венами, а біль цілком минув. Вона впорснула вдвічі більшу за максимальну дозу «Виживання», яку випробовувала на собі, зважаючи на те, що в нього більша вага та потреби. Його крики були дикунськими, сказати б, тріумфальними.

Вона сподівалась, що лише вона одна помітила цей нюанс і що він не забуде, що його тіло досі серйозно понівечене, байдуже, відчуває він це зараз чи ні.

Вона зачекала п’ять хвилин — стукаючи ногою по підлозі й байдуже спостерігаючи за ним, поки він грав свою роль, безугавно та голосно ревучи. Вона прагнула, щоб дія наркотиків тривала в його організмі якнайдовше. Бо коли вони припинять діяти, він стане безсилим.

— Ось, пане Біч, — мовила вона, впорскуючи в систему звичайний фізрозчин. Вона дала йому сигнал, на який він чекав. — Гадаю, ми з вами порозумілись, тож я можу довести все до кінця. Поговорімо?

Кевін очунював довше, ніж мав би, але, зрештою, він на її зіллях не розуміється. Він удавав, що поволі отямлюється, тож Алекс тішилася, що Деніел зараз перебуває поруч із Карстеном із просотаною отрутою каблучкою напоготові. Тільки Карстен здатен розпізнати такий обман.

За хвилину Кевін досі важко дихав, по щоках у нього текли справжні сльози. Вона майже забула, що він професіонал під прикриттям, адже вона ніколи не бачила його у справі, але вона мала б здогадатись, що він чудово впорається з цією виставою.

— Отже, пане Біч, що тепер? Продовжимо на повну силу чи ви хотіли б спершу поговорити?

Повернувшись обличчям, він подивився на неї сповненими правдоподібним страхом очима.

— Хто ви? — прошепотів він.

— Фахівець, я ж вам уже казала. Гадаю, добродій, — саркастично промовила вона, киваючи в бік Ліндаура, — має до вас кілька питань?

— Якщо я розповім, — промовив він тихо, — ви підете геть?

— Звісно, пане Біч. Я лише спосіб довести все до кінця. Щойно вдовольните моїх роботодавців, ви вже ніколи мене не побачите.

Ліндауер зараз неприховано з подивом витріщався, але Алекс хвилювалась. Вони мають просуватись далі, але водночас чи хтось повірить, що Кевін так легко здався?

Застогнавши, Кевін заплющив очі.

— Вони мені не повірять, — сказав він.

Вона не знала, як саме, але їй здавалось, що правий наручник на його зап’ястку був розстібнутий. Дві половинки наручників стали трішки неоднаковими. Утім, вона не вірила, щоб хтось, крім неї, зміг це помітити.

— Я повірю тобі, якщо скажеш правду. Просто розповідай те, що хочеш розповісти.

— Мені справді допомагали… але я не можу…

Вона схопила його за руку, немов втішаючи. Відчула, як ключик упав їй на долоню.

— Ти можеш мені розповісти. Але, прошу, не намагайся виграти час. Мені бракує терпіння.

Погладивши його по руці, вона обійшла навколо столу, щоб перевірити крапельницю.

— Ні, — пробурмотів він слабко. — Я не буду.

— Отже, гаразд, — відповіла вона. — Що ти хочеш мені розповісти? — вона поклала свою руку на його ліву руку, встромляючи ключа йому між пальцями.

— Мені допомагали… зрадник з управління.

— Що? — голосно вигукнув здивовано Ліндауер.

Вона люто зиркнула на нього, потім на дзеркало.

— Ваш працівник не в змозі опановувати себе. Я хочу, щоб ви забрали його з кімнати, — сказала вона суворо.

У кімнаті пролунав електричний тріск. Вона підвела голову, шукаючи гучномовець, але не побачила його.

— Продовжуйте, — пролунав бездушний голос Діверза. — Його виведуть, якщо він знову поводитиметься неприйнятно.

Вона насупилась, дивлячись на власне відображення, потім знову схилилась над Кевіном.

— Я хочу знати ім’я, — наполягала вона.

— Карстен, — видихнув він.

Тільки не це!

Через і так напружені й розхитані нерви їй довелося переборювати бажання дати йому ляпаса. Утім, Кевін, звісно, ніяк не міг знати, як вона дісталась сюди.

Алекс почула, що в кімнаті спостереження заворушились, тож поспішно додала, гучніше цього разу: «Важко повірити, пане Біч, позаяк саме завдяки пану Карстену я тут із вами. Він би мене не привів, якби уникав правди. Він знає, на що я здатна».

Кевін з огидою глянув на неї з-під напівопущених повік, а потім знову простогнав:

— Мені це ім’я дав мій контакт. Я сказав вам лише те, що він сказав мені.

Чудовий сейв, — саркастично міркувала вона.

Заворушення за дзеркалом не стихло ані після її репліки, ані після Кевінової. Вона чула голосні голоси та метушню. Ліндауерову увагу це теж привернуло, і він вдивлявся у скляну стіну.

Вона спробувала знову, добуваючи черговий шприц і опускаючи нишком маленький пристрій зі споду собі в кишеню.

— Даруй, що мені здалося, що все це надто легко…

— Ні, стривай, — видихнув Кевін, підвищуючи трохи голос. — Діверз послав того хлопця, він знає, кого я маю на увазі.

Що ж, можливо, це трішки скаламутить воду. Викласти обидва імені на стіл.

Хай що відбувалось у наглядовій кімнаті, воно не стихало. Вона мала діяти. Єдине, чим була корисна ця непередбачена ситуація, — що сторона за склом, найпевніше, не надто пильно за нею спостерігала. Час сплив.

— Пане Ліндауер, — вигукнула вона різким тоном, не дивлячись у його напрямку. У дзеркалі вона бачила, що він переймається тим, що коїться в іншій кімнаті. Він різко повернув до неї голову. — Мене турбує, що ремені на кісточках у нього затягнуто надто туго. Мені треба, щоб він мав нормальний кровообіг. У вас є ключ?

Для Кевіна було зрозуміло, у чім річ. Його м’язи напружились напоготові. Ліндауер поспішив до підніжжя столу. У наглядовій кімнаті хтось підвищив голос до крику.

— Не збагну, що ви маєте на увазі, — нарікав Ліндауер, оглядаючи кісточки та понівечені ступні. — Вони не перешкоджають кровообігу. Послаблювати їх — небезпечно. Ви й гадки не маєте, з яким чоловіком маєте справу.

Підійшовши до нього ближче, вона тихо заговорила, так, аби йому довелося нахилитись до неї. Тримаючи руку в кишені, вона натиснула великим пальцем на крихітний конденсатор електромагнітного імпульсного випромінювача.

— Я чудово знаю, з яким чоловіком маю справу, — пробурмотіла вона.

Увімкнувши лівою рукою електронний накопичувач, правою рукою вона встромила шприц у руку Ліндауеру.

Світло над їхніми головами заблимало й затріщало. Лампи, луснувши, із дзенькотом посипались на плексигласову поверхню вмонтованого обладнання. На щастя, через імпульс плексиглас не вибухнув, бо в такому разі відкриті ділянки Кевінової шкіри було б пошкоджено. У кімнаті стало темно.

Імпульс не був настільки потужним, аби зачепити іншу кімнату. Крізь дзеркало світилось приглушене світло, вона бачила, як за склом рухаються темні постаті, але не могла розгледіти, хто є хто, чи що там коїлось.

Ліндауер устиг лише коротко скрикнути, перш ніж упав додолу, корчачись. Вона чула, що Кевін теж заворушився, хоча рухався він значно тихіше та рішучіше, ніж корчився Ліндауер.

Вона точно знала, попри темряву, де стоїть скринька з її інструментами. Крутнувшись, вона впала на коліна поруч зі скринькою, потягнулась до другої від низу шухляди й розчинила її, висипавши увесь вміст піддону зі шприцами на підлогу, намацуючи таємне дно.

— Оллі? — видихаючи, заговорив Кевін. Вона чула, що він уже зліз зі столу, стоячи біля штативу з крапельницею.

Вона, схопивши перші два пістолети, до яких дотягнулась, нахилилась у той бік, звідки лунав його голос. Наштовхнулась на його груди, а він схопив її руками, не давши їй упасти на спину. Просто в мить, коли в іншій кімнаті пролунало два постріли, вона запнула Кевінові за пояс обидва пістолети. Скло не розбилось — отже, вони не стріляли в кімнату допитів. Потім третій, а слідом четвертий постріл.

— Денні там, — прошипіла вона, коли він вихопив пістолети з її рук.

Впавши навколішки, вона перекотилась, щоб прослизнути до скриньки з інструментами. Знову схопивши ще два пістолети, її рідний ППК та ще один, який вона навпомацки не змогла визначити. Вона випадково віддала Кевінові свій «СІГ Сауер».

Та пусте. Вона досягнула головних цілей, визначених її стратегією: звільнила Кевіна і вклала йому в руки зброю. Тепер вона стала головним дублером. Їй тільки залишалось сподіватись, що головна зірка в хорошій формі, аби виконати те, що їй від нього було потрібно. Якщо цей садист Ліндауер занадто сильно його скалічив… отже, тоді вони всі помруть.

Ліндауер своє отримав. Можливо, досі живий, але вже ненадовго. Рештою свого життя він не насолоджуватиметься.

Не минуло й секунди, як пролунав черговий оглушливий постріл у маленькій бетонній кімнаті, і цього разу почувся приглушений звук розбитого безпекового скла.

Крізь розтріщини, що розповзлись по склу, немов павутиння, просотувалось жовте світло, коли швидко один за одним пролунали ще чотири постріли. Постріли у відповідь не змінили малюнка на склі, отже, стріляли не в кімнату допитів; перестрілка досі відбувалась тільки в наглядовій кімнаті.

Вона пригнулась, просуваючись уперед, націливши пістолети на потрісканий квадрат на випадок, якщо звідти хтось вирветься. Але заворушилось з її боку; темна тінь кинулась у скляну мозаїку й, трощачи скло, ускочила в кімнату поруч.

Чоловік із наглядової кімнати перебував лише за три метри від неї, ближче, ніж снопи сіна, на яких вона тренувалась, тому все видавалось аж надто легким. Спершись на сталевий стіл, вона вистрілила в мундири, якими була сповнена кімната. Вона не дозволила собі зреагувати на те, що не бачила ані Деніела, ані Карстена. Вона наказала б Деніелові пригнутись, коли почалась стрілянина. А він тільки виконував накази.

А зараз гримів вир пострілів, проте жоден із них не був спрямований у неї. Солдати стріляли у скривавленого голого чоловіка, який виріс посеред них, розсипаючи кулями. На ногах досі стояло шестеро чоловіків у мундирах, але вона враз звалила трьох, перш ніж вони усвідомили, що на них нападають із двох боків. Падаючи, вони відкрили чоловіка в костюмі, якого заступали собою. Його очі зосередились на ній, коли вона стріляла, а тіло заворушилось, коли куля вже вилетіла з її пістолета. Вона не була певна, що поцілила йому не тільки в плече, коли він випав з її поля зору.

Вона не бачила, де стоїть Кевін, але бачила, що решта троє солдатів уже лежали на підлозі. З місця, де вона стояла, їй уже не було в кого цілитись.

Алекс прожогом кинулась на край розкритого вікна, скло тріскотіло під її ногами, і притулилась спиною до стіни збоку вікна.

— Оллі? — крикнув Кевін, сповненим самоконтролю голосом.

Коли вона почула його голос, її тіло сповнилось полегшенням.

— Так.

— Усе чисто. Перелазь сюди. Денні поранено.

Тим же потоком, яким щойно здіймалось тепло, її захлинуло крижаним холодом.

Устромивши пістолети в кишені, обгорнувши руки в поділ халата, вона кинулася через вкриту скляними зубцями віконну раму. Підлога була вкрита місивом зі скла та мертвих тіл у темних мундирах, у темно-червоних бризках, світла було вдосталь, аби освітити все довкола — обличчя, підлогу, стіни. Кевін відкидав убік тіло, яке, вочевидь, правило йому за щит. Досі хтось ворушився, а дехто мурмотів, хапаючи повітря. Хоча й не в цілковитій ясності, але він, мабуть, відчував, що все контролює, і, мабуть, справа була нагальна.

Деніел лежав у дальньому правому кутку: вона бачила біляве волосся, що обрамляло його бліду голову, але більшу частину його тіла прикривали два тіла в мундирах, що лежали, скорчачись, на ньому. Карстен лежав долі за кілька метрів, його сорочка поволі просотувалась кров’ю від численних вогнепальних поранень. Але його груди досі здіймались і опускались.

Щоб усе це проаналізувати, їй знадобилось менше секунди, уже дорогою навпростець до Деніела.

— Діверз живий, — пробурмотіла вона, проминаючи Кевіна, помічаючи бічним зором, як він киває і навприсядки рухається до віддаленого лівого кутка кімнати.

На солдатові, що лежав на грудях Деніела, крові було обмаль, але його обличчя було неприродно пурпурового відтінку, а на губах зібрались рожеві бульбашки. Мимохідь глянувши на чоловіка, що простягнувся на Деніелових ногах, вона помітила ті самі ознаки. Обидва помирали від отрути з каблучок на Деніелових руках. Коли вона намагалася стягнути паралізованого першого чоловіка з Деніела, на губах солдата зібрались чергові бульбашки кривавої піни.

Частина її перебувала дуже далеко від того, що зараз коїлось навколо, — та частина, якій хотілось кричати, панікувати й набирати повні груди повітря. Вона відчувала, як крижаний страх допомагає їй мислити зосереджено та чітко. Час для істерик випаде згодом. А зараз вона має поводитись, як лікар на полі бою, діяти швидко й упевнено.

Нарешті Алекс скотила чоловіка з грудей Деніела, і раптом усе залляло кров’ю. Роздерши змоклу наскрізь яскраво-червону сорочку Деніела, вона дуже швидко знайшла джерело. І увесь її досвід, усі роки праці найманим лікарем-травматологом говорили їй, що вона запізнилась.

То був ідеальний смертоносний постріл: угорі, з лівого боку грудей. Хай хто випустив ту кулю, він чудово знав, що робить. Це один із небагатьох пострілів, які звалюють людину замертво, постріл просто в серце, коли помираєш ще до того, як упадеш на землю. Мабуть, він помер ще до того, як відчув біль.

І вона нічого не могла б удіяти, навіть якби ні на мить від нього не відходила. Вона дозволила йому прийти з нею сюди, щоб її захистити, і цей вибір убив його достоту так само, як ця куля в його серці.