Бережа

1. Року Божого 705 до нової ери

Слов'янський князь Артур зiбрав великий похiд на країну Урарту. Країнська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Славомиром, Кiмарiйська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Свiтланом, Волинська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Дубовим, земля сар'ягнiв приєдналась до них з шiстьма тисячами козакiв на чолi з князем Русланом, Роксоланська земля пристала до них з шiстьма тисячами козакiв на чолi з князем Iваном.

На чолi кожної тисячi стояв тисяцький, на чолi кожної сотнi – сотник, на чолi кожного десятка – десятник. Над колоною вiйська майорiли значки десяток, прапорцi сотень, бунчуки полкiв, а попереду, побiля великого князя Артура, пiд охороною його трьохсот найдоблеснiших витязiв, майорiв трикутний золото-блакитний прапор iз зображенням червоного Триглава. З кожним князем землi їхав старiйшина i волхв.

На Малий круг збиралися тисяцькi, якi були старiйшинами, волхви i князi; на Великий круг – усе вiйсько.

Зiбралося все вiйсько побiля города Варта, розташувалося на Великий круг навколо величезної степової могили, вкриваючи її пiднiжжя i схили. На самому верху могили став князь Артур пiд золото-блакитним прапором i з ним князi земель.

Князь Артур скинув соболину шапку i мовив:

– Тар'ягни, сьогоднi ми як один виступаємо у похiд в землю полуденну проти царства Урарту, проти їхнього царя Руса, який минулого лiта полонив жiнок, дiтей, товар i золото братiв наших роксоланiв. Хай не тiшиться цар Рус легкою перемогою, що вiн зненацька пограбував креси Роксоланської землi. Ми покажемо царю Русу i його пiдданим силу наших рук, самовiдданiсть у бою i служiння Богинi Славi!

Переможцям – слава i здобич, а переможеним – рабство i ганьба на цьому i на тому свiтi!

Усi воїни як один вигукнули могутнє «Слава!», i Богиня дихнула на них пекельним вогнем, i звiрi кинулись урозтiч на багато гонь навколо. Князь Тар'я-Слав'ягн-Артур продовжив:

– Нашi лиця повиннi бути поверненi лише в напрямi гострякiв наших списiв, а списи нашi – лише на ворога!

– Гора-а-а! Слава князю Артуру, слава країнцям!

Князь Артур продовжив:

– Хай вiд нашого бойового кличу «гора-а!» ворог тiкає, як перекотиполе вiд вiтру!

I третiй раз степ здригнувся вiд могутнього вигуку «Слава!»

Нарештi вiйсько перейшло Кавказькi гори i пiдступило пiд стiни пограничної урартiйської твердинi Тейшебаїнi. Урартiйський цар Рус, почувши вiд утiкачiв про прихiд тарiйцiв, засмутився тяжко, проте за якийсь час його смуток змiнила гординя, що ж вiн оце лише торiк ходив на роксоланiв переможним походом i повернувся з важкою здобиччю i полоном. Почав цар Рус збирати похiд, щоб виручити свою пiвнiчну твердиню. Крiпость мiцна, думав вiн, українцi вгризуться в неї, але зразу не розгризуть, а тут i вiн, цар Рус, ударить уздовж урядової дороги.

Тим часом вiйсько князя Артура переправилось через рiку Зангу i розташувало свiй обоз на її березi. Полки кiльцем обступили мiсто. Тейшебаїнi i в перший же день захопили його. Зупинили їх лише високi стiни самої фортецi. До вечора фортеця була обведена зв'язаними возами у три ряди, i на перших возах стали великi плетенi щити, за кожним з яких засiли лучники. Вже аж пiд вечiр все тарiйське вiйсько, хто мав луки, ставши рядами, випустили за мури по пiвдесятка стрiл, але зразу ж вiдступили i стали готуватись до ночiвлi. Раптово стемнiло, бо сонце тут ховалося за гори.

Десь опiвночi дозорцi з полку Стояна сотнi Учигура зiткнулися неподалiк ворiт iз земляком, який служив в урартiйцiв сторожем пiвнiчних ворiт. Вони з ним переговорили, i сотник швидко пiшов до старiйшини Стояна. Перед вранiшньою зорею тисяча гайдарiв вдерлася в розчиненi ворота, стрiляючи стрiлами iз просмоленим запаленим клоччям. Хатини, вкритi очеретом, що тулилися попiд головною стiною, запалали, як свiчки. Загуло страшне арiйське «го-рр-ра!», i майже все урартiйське вiйсько пiд проводом намiсника кинулось до пiвнiчних ворiт. Зав'язалась уперта сiча при свiтлi пожеж, i урартiйцi потiснили гайдарiв майже до ворiт. З цитаделi урартiйцi густо посипали стрiлами козакiв, якi стовпились пiд брамою. Проте все бiльша кiлькiсть гарнiзону ув'язувалась у бiй перед брамою, оголюючи стiни. Коли ж зайнялась вранiшня зоря, з усiх бокiв над стiнами крiпостi з'явилась нiби щетина з кiнцiв штурмових драбин, i тарiйцi без крику i гамору стрибали з оголеними мечами на широку стiну, по якiй могли їхати двi колiсницi в ряд. Стрибали iз стiн всередину мiста, i коли сонце визирнуло з-за гори, воно побачило, що мiсто вже не обороняється, лише на головному майданi в честь Перемоги тар'ягни приносять у жертву Славi кожного сотого взятого в полон урартiйського вояка.

Коли жертви Арею було принесено i навкiл вогнища валялися лише урартiйськi трупи з вiдрубаними головами разом з плечем, засурмили сурми, i тарiйське вiйсько вийшло з мiста, стало табором у полi полками. Убитим при штурмi товаришам викопали могилу, i все вiйсько тричi пройшло понад могилою, сиплячи землю шапками. В долинi виросла цiла земляна гора. По тому сiли за тризну, кожен воїн пiдходив до сотника i кидав йому до нiг голови забитих ним у бою ворогiв. Джура пiдносив йому братину з хмiльним медом. Проте усе вiйсько насмiшив Лисак iз сотнi Стригуна. Вiн i собi кинув до нiг сотника голову i вже був протяг руку до братини, проте голова покотилася iз затiнку ближче до вогню, i хтось iз козакiв загорлав:

– Та це ж овеча голова!

Сотник пiдняв голову i побачив, що вона дiйсно овеча, зразу ж призначив Лисаку десять канчукiв. Усе вiйсько реготало, а Лисак з посiченими штаньми пiшов i сiв до тих юнакiв, яким не пощастило взяти бойову здобич. Вони були трохи пригнiченi, але й збудженi першим у життi великим боєм, сидiли трохи осторонь звитяжцiв i запивали вечерю водою. Лисака з того часу стали звати Бараняча Голова.

На третiй день висланий уперед по урядовiй дорозi полк гайдарiв, переднi сотнi якого були перевдягнутi у довгу урартiйську вiйськову одежу, затримав трьох гiнцiв вiд царя Руса. Через них вiн повiдомляв намiсника, що сам iде на допомогу з усiм вiйськом, хай тримається.

Там, де родюча долина звужувалась i переходила в ущелину, по якiй iшла урядова дорога, князь Артур подiлив своє вiйсько на три частини. Сам iз князем Славомиром залишився в долинi, перетявши головний шлях. Воїнiв князя Свiтлана i Дубового розмiстив у горах по обидва боки дороги, а князiв Руслана та Iвана послав уперед, на половину денного переходу заховатися у бiчнiй ущелинi i сидiти тихо.

Цар Рус у повному бойовому обладунку вiв своє 30-ти тисячне вiйсько по головнiй дорозi. На чверть денного переходу скакала на гарних конях розвiдка, потiм iшов корпус iз 300 бойових колiсниць, тодi полк самого царя Руса iз тисячi вершникiв на чолi iз самим царем, за ними – пiшi i кiннi полки. За чверть денного переходу гайдарi зав'язали короткi бої з розвiдкою урартiйцiв, поступово вiдступаючи. Коли ж дозорцi князя Артура побачили далеко попереду чорнi стовпи диму, що витикаючись з-за гiр, стелився понад сопками, вони повiдомили великого князя про те, що вої князiв Руслана й Iвана перетнули шлях позаду вiйська царя Руса. В цей час козаки князiв Свiтлана i Дубового почали розповзатися по горах понад дорогою, налаштовуючи свої жахнi на всю навколочорноморську ойкумену луки. Горде вiйсько царя Руса в повному бойовому обладунку йшло урядовою дорогою, i з цим вiйськом у вправностi, озброєннi i силi мiг змагатися хiба що могутнiй цар Ассирiї Саргон Другий.

Дорога попереду вiйська царя Руса вже була перегороджена возами в три ряди. На возах виставили дерев'янi щити, а за ними стали воїни з довгими сулицями. Кiннота спiшилась з правого боку дороги, де долина переходила в рiвнину i розширювалась на кiлька гонь з вибалками i ярками. Величезний вогонь, пускаючи густi клуби диму, запалав позад вiйська князя Артура. Це був сигнал атакувати вiйсько царя Руса з лукiв i пращ. I свиснули стрiли, зафурчали ядра, гори помножили могутнє тарiйське «ура-а». Вiйсько царя Руса швидко спiшилось i прикрилось щитами, оголивши мечi, проте першi пораненi i вбитi, пораненi конi i верблюди, перше замiшання у вiйську, яке потрапило в пастку, не давало царевi Русу i його воєначальникам зразу навести лад. Раптом злива стрiл i камiння стихла, лише лунали зойки поранених й iржання коней, а з боку становища князя Артура загучала сурма, яка кликала до переговорiв. З табору князя Артура виїхало три вершники iз знаменом переговорiв, а назустрiч їм з таким же знаменом виїхало три гiнцi вiд царя Руса. Драгоман вiд князя Артура сказав:

– О могутнiй i непереможний царю урартiйського народу! До тебе в країну прибув великий князь українського народу з князями усiх земель. Вiн закликає тебе до мирної бесiди щодо того, як покарати твого сусiда, царя Ассирiї Саргона Другого. Чи вступати тобi з нами у переговори, думай до вечора, а як надумаєш, вишлеш послiв.

Надвечiр цар Рус погодився виплатити князевi Артуру з полками данину i разом виступити на Ассирiю.

2. Року Божого 704 до нової ери

Тарiйське вiйсько на чолi з князем Артуром i урартiйське вiйсько на чолi з царем Русом розбили ассирiйське вiйсько. У цiй битвi загинув i ассирiйський цар Саргон Другий.

3. Року Божого 676 до нової ери

Українськi козаки з родiв Краягна, Кiмар'ягна, Вол'ягна, Слав'ягна, Сар'ягна i Ам'ягни учинили похiд до країни Урарту. В союзi з урартiйським царем розгромили країну Фрiгiю. Похiдним князем був кiмарiйський князь Тадеуш.

4. Року Божого 675 до нової ери

Коли українське вiйсько поверталося з вiйськовою здобиччю з країни Фригiї, на полки слав'ягнiв, якi замикали похiд, напало вiйсько ассирiйцiв. Пiсля Малої ради князь кiмарiйцiв Тадеуш разом зi своїм полком залишився стерегти табiр i здобич, а всi iншi полки пiд рукою князя слав'ягнiв Iскри повернули коней проти ассирiйцiв.

5. Року Божого 674 до нової ери

Тарiйське вiйсько пiд рукою князя Iскри вдерлося в країну Ассирiю. Назустрiч йому виступив ассирiйський цар з багатими дарунками. В знак замирення ассирiйський цар вiддав за сина князя Iскри, княжича Потока, свою дочку.

Цього ж року кiмарiйський полк на чолi з князем Тадеушем знявся з обозом, забравши з собою скарби i здобич всього тарiйського вiйська, пiшов у країну Мiдiю.

В той час, як головне тарiйське вiйсько, замирившись з Ассирiєю, поверталось додому, кiмарiйцi на чолi з князем Тадеушем уклали договiр з мiдiйцями i разом з ними обложили столицю Ассирiї Нiневiю. Ассирiйцi послали гiнцiв до свого зятя князя Потока. Тарiйцi пiд рукою князя Потока повернулися пiд стiни Нiневiї i розбили мiдiйцiв та кiмарiйцiв. В цьому бою загинув i князь кiмарiйцiв Тадеуш.

6. Року Божого 670 до нової ери

Кiмарiйський полк, вiдступивши вiд Нiневiї через Мiдiю, вступив у країну Лiдiю. На чолi головного вiйська тарiйцiв став князь сар'ягнiв Мадько, який, переслiдуючи кiмарiйцiв, захопив країну Мiдiю.

Новий князь кiмарiйцiв Любомир вiдступив з полком у країну Лiдiю, захопив її i закрiпився там. На цей час незчисленний український народ, якого греки називали скiфами, обхопив Чорне i Азовське море з усiх сторiн. Династiя князя Любомира протрималась у Лiдiї 60 рокiв, аж до 600-го року до нової ери. Полки краягнiв, слав'ягнiв, сар'ягнiв i роксоланiв залишилися у Мiдiї.

7. Року Божого 645 до нової ери

У Мiдiю з України князь сарматiв Лютий привiв охочих козакiв. Разом з вiйськом князя Мадька вони вчинили похiд на Сирiю. Була велика здобич i великий полон. Частина воїв повернулась на Україну, а частина залишилася в Сирiї.

8. Року Божого 630 до нової ери

У Мiдiю охочих козакiв привiв країнський князь Веретило. Через Сирiю вiн учинив похiд у Палестину. Була велика здобич i великий полон.

9. Року Божого 617 до нової ери

Привiв у Мiдiю волинських, слов'янських, країнських, сарматських i роксоланських козакiв волинський князь Святополк. Через Сирiю i Палестину вiн учинив великий похiд у країну кгипет. кгипетський фараон Псаметiх вийшов назустрiч тарiйцям-скiфам iз третьою частиною усiх золотих багатств кгипту i вiдкупився. Обтяженi здобичю незчисленнi українськi полки поверталися додому. За кожним вершником тягнулося по одному, по двоє, троє нав'ючених коней. Сирiйське мiсто Аскалон, що вони через нього проходили, наче вода в повiнь через низький луг, вже нiкого не цiкавило. Йому вже дiсталося, як полки тарiйськi збиралися у похiд на кгипет. А зараз кiннота iшла й iшла додому, додому, на тихi води, у край веселий. Вiд цiєї спеки i куряви рятував тiльки рух. Ось уже п'ятий рiк, як вони в походi, а дехто вже не був на Українi цiлих двадцять рокiв. У цих ремiнних саквах-мiшках i єврейськi шекелi, i єгипетськi дари, i сирiйськi келихи, i ассирiйськi мечi та всяке начиння, матерiї, коштовностi, прикраси. Додому, додому, на тихi води, у край веселий!

Переляканi жителi мiста сидiли по домiвках, по ямах i чекали, коли минеться це лихо, це нашестя, цей бич Божий.

Нiде в навколишнiх землях не було держави, вiйська а чи князя, який мiг би або намагався чинити якийсь опiр.

Ассирiя, могутня серед своїх, шукала з українцями спiлки, вiдкуплялася золотом, кгипет – держава над державами, вiддавала як викуп третю частку своїх золотих запасiв, бо вiдкритий колчан скiфський – як вiдкрита домовина.

Так i воїн на iм'я Скоморох з порожнiми саквами тягнувся у хвостi вiйська. Лише бурдюк вина, що бовтався при боцi запасного коня, був у нього з усього майна i, звичайно, повний бойовий обладунок, який забороняв пропивати звичай вiйськовий. Цей бурдюк вiн вимiняв у козакiв свого полку за останнє золото. Козак Скоморох був завжди веселий, нежонатий, на всi штуки вдатний. Може, нiхто у всьому вiйську не мiг так, як вiн, вправно скакати на конi, стоячи, висячи пiд конем i збоку. Мiг вiн на руках ходити, згинатися назад дугою, дiстаючи зубами траву, мiг заплiтати своє тiло, наче iндiйська танцiвниця, що не добереш, де голова, де ноги, а де руки, вправно грав у костi i мiг перепити будь-кого. А ще мав гарний голос, то думи i бувальщини спiвав краще за всiх; ось i зараз, хоч усе пропив, а проте невеликi гуслi в шкiряному чохлi були в нього припасованi до боку коня. Але де та здобич пiсля стiлькох звитяг? Лише шальвари, а то голий по пояс, весь розмальований татуюванням, iз давно не бритою головою, так що оселедець ледве вирiзнявся на нiй.

Був Скоморох дуже витривалий i, навiть геть обпившись вина, мiг пройти по жердинi, покладенiй на спини двох коней, або поцiлити з лука у мiзерну пташку на льоту. А як затiювали боротьбу десь на вiдпочинку а чи й перед самими князями, Скомороха нiхто не мiг побороти. Були силачi, якi кидали Скомороха об землю, що в iншого вже б i костi розсипались, але Скоморох був гнучкий, як вуж, i живучий, як кiт. Завжди падав на всi чотири, нiхто не мiг поцiлити в нього кулаком – вiн ухилявся; i це веселило все вiйсько. I коли затяжний похiд пригнiчував навiть семижильних тарiйцiв, важкий штурм вбивав охоту далi воювати, на перепочинку хтось гукав:

– Гей, а де ж це Скоморох?

– Ану, Скоморох, утни.

А зараз, у край веселий, на тихi води, забули про Скомороха, тiльки йокали селезiнки коней.

Скоморох трюхикав позаду вiйська своїми двома кiньми i, коли перехилився, щоб налити в рiг вина, торкнув коня, i кiнь повернув у бiчну вуличку. Скоморох не став його справляти.

«Хай iде. Вечорiє, пiдночую десь, а там дожену», – подумав.

Так вiн i в'їхав обома кiньми у сирiйську церкву, присвячену Богинi Iштар. Дванадцять жриць, якi творили Богинi вечiрню требу, побачивши спiтнiлого, запиленого, голого по пояс скiфа Скомороха, попадали ниць. Скоморох тим часом розсупонив коней i поклав одного так, щоб вiн перегородив вхiднi дверi, а другого, щоб перегородив вихiднi дверi, якi були в глибинi храму за великою фiгурою Богинi Iштар. Тодi пiдняв обережно з землi всiх 12 жриць, посадив у коло бiля жертовника i сам сiв посерединi з бурдюком вина у лiвiй i рогом-ритоном у правiй руцi. На колiнах у нього вилискували полiрованим деревом невеликi гуслi. У широкий квадрат отвору в стелi храму на них заглядали яскравi зорi, якi тут, були набагато бiльшi, нiж на Українi. Скоморох частував кожну жрицю по черзi, частувався сам, спiвав пiснi i пiдiгравав собi на гуслях. Тодi линув на жертовник олiї i, коли вогонь спалахнув яскраво, почав збирати у сакви все, що блищало. Коли ж наготував таким чином свою поклажу, накрив жертовний вогонь великою срiбною тацею, яка не влiзла в сакви, i сказав:

– Хай мiсяць нам свiтить, цей холодний залицяльник i знадливець, – i став бавитися з кожною жрицею по черзi, iз кожною iншим способом; i на багато любощiв його вистачило, коли ж дiйшла черга до наймолодшої, 10-рiчної жрицi, вiн геть вибився з сил i задрiмав. З того часу залишилося одинадцять зразкових способiв тiлесого кохання i дванадцятий – це кохання духовне, кохання спорiднених душ, коли люди не згадують про статевi стосунки, а люблять одне одного, навiть не беручись за руки. Сон Скомороха був дуже короткий, забуття на декiлька митей. Пiд час великих навантажень цього короткого забуття Скомороховi вистачало, щоб скинути втому i стати знову дужим i свiжим, принаймнi на момент смертельної небезпеки. Правда, потiм, як був час, Скоморох мiг спати без просипу три доби. Але в цю мить Скоморохового забуття наймолодша жриця простягла над ним бiлi тендiтнi руки з розчепiреними пальцями, оберненими до його лиця, i розплющила широко очi, так широко, аж нiчого не бачила перед собою.

Вона заклинала:

– Ти, твоє iм'я Скоморох, ти осквернив священне мiсце, ти завiв коней у храм, ти пограбував наш храм, хоча твої одноплемiнники пройшли через мiсто туди й назад i не зачепили його. Але ти i потiшив Богиню кохання Iштар. Хоч ти i залишився мужчиною, i матимеш потомство, але хай у тобi поселиться жiноче бажання, хай воно iнколи смокче тебе з бокiв живота, i попiд грудьми, i в грудях, коли тебе погладить по спинi i нижче спини якийсь чоловiк, хай твої колiна зiгнуться i ти пiдляжеш чоловiковi, наче жiнка. Щоб тобi хотiлося носити i чоловiчу, i жiночу одежу, щоб ти весь свiй вiк, i дiти твої, i нащадки смiшили людей, щоб ти грав на дудi, тинявся вiд мiста до мiста i вiд села до села i водив ведмедiв. Щоб тодi, коли ти хотiв би стати над усiма, стати правителем, тебе принижував грiх i клало ниць жiноче бажання, однинi i довiку в тобi i в тих, в кому тектиме твоя кров. А за те, що ти так гарно спiвав i так до ладу кохав жiнок i сам такий гарний чоловiк, дарую тобi дар провiщення.

Прокинувся Скоморох, осiдлав коней, нав'ючив золотом з храму Великої Богинi Iштар i почвалав наздоганяти своїх. З того часу потомки Скомороха стали артистами, поетами, циркачами, танцюристами i музикантами. Гадали скоморохи на тонко надертих ликових смужках. Пасмо лика розрiзували на три частини i смужки намотували на п'ять пальцiв лiвої руки. Коли скоморох розчепiрював пальцi i дивився на лико, яке розкручувалось, Богиня Iштар пiдказувала йому пророцтво.

Повчання. Не оскверняй священного мiсця Бога свого народу а чи Бога якогось iншого народу, бо кара Божа тебе спостигне, яка б гординя тебе не заїдала.

10. Року Божого 616 до нової ери

Мiдiйський цар Кiаскар запросив на бенкет українських князiв та старшин i умертвив. Тодi пiдняв повстання i став виганяти тарiйцiв iз своєї країни.

11. Року Божого 615 до нової ери

Всi українськi загони, якi були в Переднiй Азiї, повернулися на Україну.

12. Року Божого 610 до нової ери

Зiбралися всi тарiйськi вождi, старiйшини i волхви на Велику раду в урочищi Священнi Путi на рiчцi Днiстро. Мiж iншим, було осуджено вчинок князя кiмарiйцiв Тадеуша, який забрав вiйськову здобич усього вiйська. Було вирiшено, що п'ятдесят найближчих родичiв князя Тадеуша по чоловiчiй лiнiї стануть на смертельний бiй мiж собою, їх подiлили на двi шереги по 25 бiйцiв, i вони побили один одного. У гирлi рiки Днiстро їм насипали братську могилу i забули їхнє iм'я. Кiмарiйцi ж вибрали собi князя з роду Країна i стали зватися галичанами.

13. Року Божого 539 до нової ери

Княгинею роксоланiв-гунiв була Томила. Вона посiла князiвський стiл пiсля того, як помер її чоловiк, князь Сак. Князь Сак уславився звитяжними походами проти персiв, i плем'я гунiв-рокосланiв стало зватися роксоланами-саками. Перський цар Кiр задумав без вiйни приєднати до свого царства землi сакiв-роксоланiв i заслав до княгинi Томили сватiв. Зiбрались роксолани на Малий круг i вирiшили не вiддавати княгинi Томили за iноземного царя. Перський цар Кiр пiдiйшов з вiйськом до рiки Вардани i наказав будувати плавучi мости. Княгиня Томила переказала царю Кiру через глашатая:

– Не поспiшай будувати мостiв: або ти вiдiйди вiд рiки на три днi ходу, або ми вiдiйдемо.

Цар Кiр переказав княгинi Томилi, щоб вона вiдступила, i почав переправу. Кiр перейшов рiку Вардану i пройшов у степ на один денний перехiд. Тодi наготував багато їжi i цiльних вин, залишив у таборi слабосилих воїнiв, а сам з головними силами вiдступив у плавнi. Тодi третя частка вiйська княгинi Томили на чолi з її сином княжичем Сар'ягном напали на табiр персiв i, не дивлячись на їхню хоробру вiдсiч, всiх перебили. Пiсля перемоги, знайшовши вино, роксолани сiли бенкетувати. Наївшись i напившись цiльного вина, полягали спати. Цар Кiр з вiйськом тим часом повернувся, багатьох перебив, а багатьох заполонив. Взяв у полон i княжича Сар'ягна.

Княгиня Томила, дiзнавшись про це, послала до царя Кiра Ахаменiда посланця з такими словами:

– Кровожерливий Кiр! Не хвалися своїми подвигами. Тарiйський народ незчисленний, як буйна степова трава, як дерево в лiсi, як риба у водi. Плодами виноградної лози, якi вас, персiв, теж позбавляють розуму, коли вино вдарить вам у голови i коли ви, перси, напившись, починаєте викрикувати потоки непристойних слiв, ось цим ти перемiг мого сина, а не силою. Ти викликав гнiв усього незчисленного українського народу, i мої гiнцi, як вовки-сiроманцi, скачуть вiд Вардани до Дунаю, начувайся! Вiддай менi мого сина i йди собi додому iз моєї землi. Якщо ти не послухаєшся, то клянуся Перуном, Дарбогом i Ярилом-сонцем я справдi напою тебе кров'ю, який би ти не був ненаситний!

Кiр не звернув уваги на цi погрози, а син княгинi Томили, коли хмiль вийшов з його голови, попросив царя Кiра, щоб його розв'язали. Як тiльки князенко був розкований i мiг володiти руками, вiн вихопив меч у охоронця i заподiяв собi смерть.

Тим часом прибули полки вiд краягнiв, галичан, волинян, слов'ян i сарматiв. Княгиня Томила подiлила все пiдвладне їй вiйсько на три частини. На чолi головної сили стала сама. По центру, проти вiйська царя Кiра, билися пiшi полки, озброєнi довгими списами, гаками, мечами, булавами, келепами, пращами i луками. Бiй тягнувся з ранку до полудня, а на флангах у роксоланiв билися лише незначнi, кiннi загони. Цар Кiр хвилювався, чому у княгинi Томили так мало кiнноти, тим часом був змушений вводити у бiй усi свої запаснi полки, бо тарiйцiв перед ним було тьма-тьменна. Нарештi Кiр помiтив, що центр українського вiйська послабшав, i сам цар Кiр з головними своїми силами розiрвав вiйсько тарiйцiв на двi частини. Розчленоване вiйсько ворога – це майже перемога. Сонце вже хилилось над обрiй, i в цей час з усiх бокiв на здиблене поле бою вдарили кiннi козаки. пх було так багато, що доля бою зразу вирiшилась, зашилось тiльки добивати персiв, якi то там, то там згруповувались, щоб органiзовано вiдступити. Був великий полон i велика здобич. В бою загинув сам цар Кiр. Жоден перс не повернувся додому. Княгиня Томила наказала наповнити бурдюк перською кров'ю i вкинути туди голову царя Кiра. З того часу збереглися її слова: «Ти, Кiр, бажав кровi, так пий же її!»

Мудрiсть предковiчна

Ввiвши в оману зарозумiлого ворога, ти спокiйно розпоряджаєшся своїми силами i чекаєш слушної нагоди, щоб знищити його.

Недовiра до злого ворога не зникає нi в час вiйни, нi в час миру. Якщо ворог злий i сильний, необхiдно вжити хитрiсть.

Правдивим треба бути не перед ворогом, а перед Богами, дiтьми i вчителем.

14. Року Божого 530 до нової ери

Роксолани в союзi з сарматами вели вiйну з персами-мiдянами. На полi бою особливо вiдзначилася княгиня Зоряна, жiнка Сака Мермера. Була вона дуже вродлива, водночас великого розуму i завзята. Поранена в битвi, вона втiкала з поля бою на конi (у роксоланiв жiнки воюють разом з чоловiками, бо вони – нащадки амажонок). Але її наздогнав мiдiйський витязь царевич Стрiагней, зять царя мiдян, збив з коня i намiрявся вбити. Проте жiнка була така гарна i так благала про помилування, що розчулений царевич Стрiагней випустив її живою.

В подальших боях Стрiагней потрапив у полон до роксоланiв. За наказом царя Мермера вiн мав бути страченим. Княгина Зоряна благала князя Мермера помилувати царевича Стрiагнея, але князь Мермер був невблаганний. Тодi княгиня Зоряна звiльнила декiлькох полонених i наказала їм убити свого чоловiка, щоб зберегти життя своєму рятiвниковi.

Помiж саками-роксоланами i персами-мiдянами було укладено перемир'я, а потiм угоду про союз i дружбу. Одного разу князь Стрiагней завiтав до мiста Роксонаки, де жила княгиня роксоланiв Зоряна. Княгиня вийшла йому назустрiч, радiсно привiтала, поцiлувала на очах у всiх придворних i сiла в його колiсницю. А потiм, жваво розмовляючи, вони увiйшли у палац. Вона влаштувала пишну учту для царевича Стрiагнея. Пiсля бенкету царевич пiшов у вiдведенi йому хороми, безперестану зiтхаючи вiд любовi до княгинi Зоряни. Неспроможний опанувати себе, вiн звiрив свої почуття найвiдданiшому iз євнухiв. Той пiдбадьорив царевича Стрiагнея i порадив йому облишити надмiрну делiкатнiсть, освiдчитися княгинi Зорянi. Царевич послухався i негайно пiшов до княгинi.

Вона прийняла його люб'язно, вiн же повагався, тяжко зiтхнув, мiняючись на обличчi, i зрештою звiрив їй свої почуття. Сказав, що сохне вiд пристрасного кохання до неї i туги. Але княгиня Зоряна вiдмовила на його умовляння, сказавши, що, погодившись на шлюб, вона вкрила б себе ганьбою перед своїм покiйним чоловiком. Адже вона допустила таке iз почуття вдячностi, щоб врятувати життя людинi, яка вдруге подарувала їй життя, яке є найдорожче над усе. Обов'язок для неї понад усе. А ще бiльше, мовляв, вкриє ганьбою i безчестям вiн себе сам. Адже вiн має за дружину Ройтею, дочку царя мiдiйцiв Астiбара, жiнку, як вона чула, дуже вродливу, вродливiшу за багатьох жiнок. Йому слiд бути мужнiм не лише на полi бою, але й мужньо боротися з власними пристрастями, щоб не стати рабом скороминущої насолоди, якої можна зазнати i з наложницями. Iнакше, якщо про його зраду дiзнається царiвна Ройтея, йому не минути великого лиха. Хай вiн погамує свої бажання, хай просить в неї чогось iншого, i вона заблаговолить його прохання.

Почувши таку вiдповiдь, цар Стрiагней довго мовчав, а потiм обняв на прощання княгиню Зоряну, i на мить йому здалося, що її тiло затрепетало йому назустрiч. Так вiн i поїхав додому нi з чим. Але i вдома, i на полюваннi, i на бенкетах, i в боях, i з жiнкою Ройтеєю журба сушила його, а до наложниць не було нiякої охоти. Вiн часто жалiвся євнуховi на свою долю. Зрештою узяв пергамент, написав листа до княгинi Зоряни i примусив євнуха заприсягтися, що той вручить його княгинi пiсля того, як вiн, Стрiагней, заподiє собi смерть. I ось що було в тому листi:

«Цар Стрiагней вiтає княгиню Зоряну. Я пощадив тебе на полi бою, отже, менi ти завдячуєш тим, що живеш на свiтi i тiшишся благами життя, а ти занапастила мене, тобто вiдплатила злом на моє добро. Якщо ти вважаєш, що вчинила по совiстi, хай тобi у всьому таланить i будь щаслива. Якщо ж ти пiшла проти велiння свого серця, бажаю тобi зазнати такого ж вiдчаю, якого зазнав я, бо я гину через тебе».

Листа цього вiн поклав пiд подушку, попросив меча i мужньо позбавив себе життя. А княгиня Зоряна ще довго правила своїм народом. Вона пiдняла добробут країни, була для своїх людей зразком чеснот.

Мудрiсть предковiчна

Не запитуй поради у коханнi в євнуха. Життя справжнього мужчини не вичерпується одним лише коханням до жiнки.

Тiло – це зосередження трьох благ; поздержливiсть у їжi, доброчиннiсть у поведiнцi i пошана до мудрощiв оберiгають його.

15. Року Божого 519 до нової ери

Зорян, син княгинi Зоряни i князя Мермера, правив країною сакiв-роксоланiв, яка розлягалася вiд Кавказьких гiр аж до долини рiки Дон. На рiцi Дон князював над сар'ягнами князь Омарслав, у якого була дочка на ймення Огняна. Вона побачила одного разу увi снi князенка Зоряна (кого вона в життi нiколи не бачила) i вiдразу закохалась в нього; те ж саме сталося i з князенком Зоряном – йому приснилась i полюбилась Огняна. З того часу, як їм обом увi снi з'явилось таке видиво, вони покохали одне одного i почали сохнути вiд любовної туги.

Князiвна Огняна була першою красунею серед навколишнiх князiвен, а князенко Зорян був вродливий юнак. Отож князенко Зорян послав до князя Омарслава у мiсто Бiла Вежа сватiв з уклiнним проханням видати за нього Огняну. Проте князь Омарслав не дав своєї згоди, бо, не маючи нащадка чоловiчої статi, хотiв видати дочку за когось iз своїх родичiв. Проте Богиня Ягна противилась тому, а Огняна весь час молилась Ладi за своє кохання. Невдовзi князь Омарслав запросив до себе в гостi всiх старшин своєї держави, дружкiв, родичiв i найкращих витязiв, щоб залагодити весiлля Огняни, однак не обмовився жодним словом, за кого саме збирається її видати. Коли гуляння було в розпалi, батько покликав Огняну в бенкетну залу i сказав так, щоб гостi почули його слова:

– Сьогоднi урочистий день твого весiлля, дочко, тим-то роздивися i придивися до всiх, хто тут зiбрався, потiм вiзьми золотий келих, наповни його вином i дай тому, чиєю дружиною хочеш стати, вiн назве тебе своєю дружиною.

Княжна Огняна оглянула всiх довкола i вийшла до сiней з плачем, бо сподiвалась побачити Зоряна, якого встигла повiдомити, що готуються заручини.

А тим часом князенко Зорян, який стояв табором неподалiк Дону, потай вiд свого вiйська вночi в супроводi свого вiзничого став у колiсницю i помчав щодуху до города Бiла Вежа. Наблизившись до мiста, вiн залишив вiзничого з колiсницею у затишному мiсцi, а сам у сарматському вбраннi пiшки пiшов далi. Прибувши в палац, у сiнях побачив Огняну, яка стояла, заливаючись сльозами, i наливала вино в келих. Князь Зорян пiдiйшов до неї i сказав:

– Огняно, ось я бiля тебе, я, кого ти бажала, я – Зорян.

Дивиться вона – перед нею ставний юнак, той, який їй приснився. Зрадiла вона дуже i подала йому келих з вином. Вiн забрав iз собою князiвну Огняну, посадив у колiсницю i чимдуж тiкати. Служницi, якi знали про кохання своєї панни, не зчинили галасу, а коли батько звелiв покликати дочку, сказали, що не можуть її знайти.

Цiлий день вiйсько князя Омарслава нишпорило по навколишнiх лiсах i вибалках, щоб зiтнути голову зухвальцевi, який умкнув князiвну, i дiстати винагороду, проте намарне. Лише через день князь Зорян прислав пишне посольство, яке сповiстило, що князiвна Огняна у князя Зоряна, i вони хочуть прийняти батькове-матерiне благословення. Князь Омарслав був задоволений, що дочка знайшлася, а вiн має високородного зятя, i справив бучне весiлля.

Мудрiсть предковiчна

Трохи дає жiнцi батько, трохи дають родичi, але найбiльше дає жiнцi милий серцю чоловiк. Якщо чоловiк втiшений жiнкою, то це приємно Богу. Слушна нагода трапляється раз в життi i коли її втратити, вдруге не дочекаєшся.

16. Року Божого 517 до нової ери

Анахарс, син слов'янського князя Гнура, внук князя Лiпослава i правнук князя Свiтозара, прибув iз далеких подорожей на Україну. Цей Анахарс, як бачите, був дуже знатний, але ще й дуже розумний. Ще малим вiн вивчив грецьку мову при дворi свого батька вiд драгоманiв i рабiв. Знав вiн також перську i мiдiйську мови. Батько часто брав його з собою, коли їздив у гостi чи в справах до молодших золотих князiв, чи то до роксоланiв, чи до сарматiв, а чи до волинян, чи до галичан, чи до країнцiв. Коли Анахарс досяг козачого вiку, йому треба було постригтись у козаки. Вiн не став голити своєї чуприни пiд оселедець i не став голити своєї молодої борiдки, щоб кохати козацькi вуса. Вiн одягся, як знатний скiф (скiфами звали слов'ян греки), i удвох з молодим греком-рабом, з яким здружився i мав його за вiрного слугу, сiв на грецький корабель, щоб побачити свiт. Цей корабель вiз у Грецiю українську пшеницю i мед.

Довго пiсля того про нього нiхто не чув, i всi думали, що вiн пропав. У всiх країнах, про якi чували греки, побував князенко Анахарс: в Iндiї i в кгиптi, в Галiї i Грецiї, але найдужче йому до душi припала Грецiя. Там вiн пiзнав премудростi поезiї i фiлософiї i став мудрецем. На диспутах у високоаристократичному товариствi його шанували. Слава про Анахарса, як одного з трьох мудрецiв свiту, досягла навiть тарiйських земель, i про неї почули українськi князi. Проте самi українськi князi, i старiйшини, i волхви, i народ сторонилися грецького письма, бо воно прославляло грецьких богiв, а в договорах послуговувалися рабами-драгоманами. Драгоманам жилося при багатих тарiйських князях дуже добре, i їм мало хто нагадував, що вони раби, отож служили вони вiддано. Вся ж вiра, i iсторiя, i наука українського народу жила в головах волхвiв, старшин i князiв, якi знали напам'ять молитви, знахарство i суспiльнi та вiйськовi закони.

Нарештi князь Анахарс постарiв у чужих краях, i йому захотiлося повернутись додому, до могил предкiв. За роки подорожування, за тяжiстю своєї мудростi вiн забув, як строго дотримуються на Українi вiри у своїх Богiв. Повертаючись у Скiфiю, йому довелося пливти через Чорне море i пристати до острова Кизик. Греки-кизикинцi в той час справляли свято матерi богiв Гери. Анахарс, який перед цим перетерпiв велику бурю на морi i думав, що вже не побачить домiвки, дав Богинi Герi таку обiтницю:

– Якщо повернуся додому здоровим i неушкодженим, то принесу тобi жертву по обряду, який бачив у кизикинцiв, i встановлю в твою честь всеношне святкування.

Повернувшись благополучно на Україну, Анахарс таємно пiшов у Гiлею, що бiля Ахiллового тирловища, вкриту густим лiсом. Там вiн повнiстю здiйснив обряд святкування, почепив на себе маленьке зображення Богинi Гери i бив у тимпани. Якийсь слов'янин пiдглянув усе це i доказав князевi Савлу, який проходив з вiйськом неподалiк. Князь Савло, побачивши Анахарса пiд час справляння обряду, вбив його стрiлою з лука.

Мудрiсть предковiчна

Позичай мудрiсть, а Бога свого май. Людей без вiри у свого Бога в душi Бог прирiкає служити iншим. Справдi мудрий нiколи не вiдмовиться вiд вiри предкiв.

17. Року Божого 513 до нової ери

Пiсля трагiчної подiї iз Анахарсом на народ український впало два грiхи. Анахарс осквернив грецьким обрядом священний лiс Гiлею, а князь Савло осквернив себе братовбивством. Цього ж року у бою з тавро-скiфами вiн був убитий випадковою тарiйської стрiлою.

Нечиста сила не забарилася ополчитися проти українського народу в образi перського царя Дарiя Ахаменiда iз семисоттисячним вiйськом. Дар'явауш Ахаменiд був на той час володарем Персiї, Вавилонiї, Мiдiї, Маргiанi, Еламi, кгипту, Парфiї i багатьох iнших (в тому числi й грецьких) країн. Ще дехто з персiв пам'ятав iз переказiв дiдiв, як вони тремтiли перед гiммiрами-скiфами, i корились їм, i сплачували данину, як їхнiй цар Кiр Ахаменiд безславно загинув в українських степах. Тому цар Дарiй вирiшив довести до зенiту славу персiв, пiдкоривши вiльнолюбних тарiйцiв. З усiх покорених народiв вiн зiбрав вiйсько у 700 тисяч чоловiк. Кораблiв же в нього було 600. Iоняни, холiйцi i гелеспонтiйцi споруджували царю Дарiю мiст спершу через Боспор Фракiйський, а потiм через Дунай. На шиї рiки Дунай вони почепили намисто iз своїх кораблiв.

Коли Дар'явауш Ахаменiд iз своїм вiйськом прийшов до мосту на Дунаї, вiн зав'язав на ременi 60 вузлiв i сказав iонiйським тиранам:

– Iоняни, вiзьмiсть цей ремiнь, i як тiльки побачите, що я виступив проти скiфiв, розв'язуйте кожен день по вузлу. Якщо всi вузли закiнчаться, а я не повернуся, то пливiть на батькiвщину.

Українцi зiбрались на раду: старiйшини, волхви i князi вiд країнцiв, галичан, волинян, слов'ян, сарматiв i роксолан. Всi цi зрiдненi племена вирiшили дружно виступити проти царя Дарiя. Лише пiвнiчнi сусiди – андрофаги i пiвденнi родичi – кримськi тарiйцi-кiмарiйцi вiдмовились вступити в союз, бо цар Дарiй, мовляв, прийшов помститися українцям за походи в Передню Азiю, а вони в тих походах не брали участi.

Українцi згрупували всi свої вiйська у три армiї. Населення, яке жило в пониззi Дунаю, Днiстра, Бугу i Днiпра, покинуло насидженi городища i вiдiйшло на пiвнiч у Полiсся, де можна було краще сховатися вiд напастi.

Головне вiйсько з пiшими воїнами вiд усiх земель i слов'янською кiннотою очолив слов'янський великий князь Iдан. Кiнноту ж країнцiв, галичан i волинян очолив венетський князь Скопа. Сармати i роксолани утворили третiй загiн пiд рукою сарматського князя Такаслава. Князь Iдан зi своїм вiйськом, яке було найчисленнiше i в якому була зосереджена пiхота з усiх земель, повинен був вести головнi, стримуючi противника, бої, коли ж йому треба було вiдступити i перешикувати ряди, то двi фланговi армiї на чолi з князем Скопою i князем Такаславом нападали на персiв з флангiв.

Ще не все вiйсько царя Дарiя переправилось через Дунай, як тарiйцi зав'язали бiй, але персiв було так багато, що до вiйська князя Iдана приєдналось i вiйсько князя Такаслава, сам князь Iдан не змiг би їх стримувати цiлий день. Цiлий день тривала битва, пiд час якої тар'ягни поступово вiдступали, розтягуючи наступальнi порядки персiв i тягнучи їх у бiк Лукомор'я. Коли ж Дарбог-Сонце почало опускатись до обрiю, з пiвночi на персiв звалилися кiннотники князя Скопи. Перси, бачачи, що день закiнчується, а тут ще свiжа кiннота українцiв ув'язалась у бiй, полишили думку про переслiдування для остаточної перемоги, стали отаборятися. Коли ж уранцi вся перська армiя переправилась, перешикувалась i приготувалась до бою, вони побачили у напрямку свого руху розгорнутi ряди десь iз трьох тисяч вершникiв, якi охоплювали перський табiр пiвколом i досилали до табору стрiли iз своїх потужних лукiв. Коли ж цар Дарiй випустив проти них два кiннi корпуси по п'ять тисяч вершникiв, скiфи розсипались по степу i зникли за обрiєм. Перед царем Дарiєм розлiгся чистий степ, лише там, де степом пройшли головнi сили князя Iдана, чорнiла вибита дорога. Дарiй наказав вiйську шикуватися в похiднi колони i йти по цьому слiду. Ведучи безперервнi авангарднi бої, вiйсько царя Дарiя дiйшло до города Роднi на Днiпрi, в якому не застало нi одного жителя, пiшло за Днiпро i дiйшло до Азовського моря.

Вiд Азовського моря князь Iдан почав вiдступ до Волги. Цар Дарiй знав, що в тилу в українцiв буде широка, як море, рiка Волга, тому подiлив своє вiйсько на сiм колон i став пiвкiльцем обходити головнi сили скiфiв. Нарештi неподалiк Волги князь Iдан з вiйськом опинився в пастцi, i цар Дарiй наказав будувати сiм укрiплених таборiв на 12 верстов один вiд одного, щоб, затримуючи скiфiв валами, половину свого вiйська згрупувати в кулак i розбити князя Iдана. Коли ж розвiдувальнi загони персiв уклинилися в оточену територiю, вони не знайшли там нiякого вiйська. Вiйсько князя Iдана об'явилося позаду перських укрiплень. Розлючений цар Дарiй не знаходив собi мiсця. Забобон перед смертю царя Кiра злякав його, i вiн побоявся iти додому через землi роксоланiв понад Арiйським морем. Тому вiн наказав припинити будiвництво укрiплень i рушати в зворотну дорогу.

Коли вiйсько царя Дарiя знову переправилось через рiку Дон i рухалось степом, розвiдка донесла йому, що з правої руки рухаються незчисленнi загони скiфiв. Цар персiв Дарiй I Ахаменiд послав до князя Iдана послiв з посланням, у якому говорив: «Князь Iдан, ти дивак, чому ти все втiкаєш, хоча у тебе є вибiр? Якщо ти вважаєш себе в змозi протистояти моїй силi, то зупинися, припини своє блукання i вийди на бiй зi мною. Якщо ж ти признаєш себе дуже слабким, тодi тобi варто перестати втiкати i, несучи в дар своєму володаревi землю, вступити з ним у переговори».

Великий князь Iдан вiдповiв так: «Я i ранiше не втiкав вiд страху перед кимось, i тепер не тiкаю. Я веду вiйну, а вести вiйну, як говорять нашi веди, можна багатьма способами, можна наступати, можна вичiкувати, можна хитрувати, бо у вiйнi головне не спосiб ведення, а перемога. Замiсть городищ, якi ти зруйнував, ми побудуємо новi, адже земля наша велика. Якщо ж ви бажаєте, щоб то не стало, битися з нами, то у нас є батькiвськi могили. Знайдiть їх i спробуйте зруйнувати, i тодi дiзнаєтесь, станемо ми битись чи нi. Володарями ж своїми я вважаю богиню Ягну i прабатька нашого Тар'ягна».

Пiсля цих переговорiв напади українцiв стали навальними. Перська кiннота зразу ж тiкала вiд тарiйської пiд захист своєї пiхоти, коли ж українцi нападали на становище царя Дарiя, обознi осли здiймали таке ревище, що це полохало скiфських коней.

Якось тарiйцi прислали царю Дарiю дощечку, на якiй були намальованi пташка, миша, жаба i п'ять стрiл. Дарiєвi пiдлабузники прочитали цей лист, що буцiм скiфи визнають над собою Дарiєву владу i в знак цього приносять землю i воду (миша i жаба), здаючись разом з кiннотою, яка швидка, як птах, i пiхотою (стрiли). Але радник царя Дарiя Горбiй вичитав сумнiший змiст:

– Якщо ви, перси, як пташки, не полетите в небо, або, як мишi, не зариєтесь у землю, або, як жаби, не поскачете у болото, то будете враженi цими стрiлами.

Проте цар Дарiй наказав привести полоненого українського волхва i, пообiцявши йому волю, попросив розтлумачити послання.

Волхв сказав:

– Ти не можеш дарувати менi волю, поки знаходишся на нашiй землi. Бо я завжди вiльний у своїй вiрi Ягнi i завжди невiльний, доки по моїй землi ходить ворог. Тому я зобов'язаний з ним боротись словом i дiлом. Лист же читається так:

«П'ять племен, якi поклоняються Дарбоговi, Данi i Дудю, iдуть на тебе вiйною i готовi до вирiшального бою».

Армiї вибрали рiвне поле i вишикувались у бойовi порядки. Позад вишикуваних вiйськ перси i українцi спiшно будували укрiпленi табори, заздалегiдь обперезавши їх зчепленими возами у кiлька рядiв. Лiто вступало в силу, хоча степ ще не зовсiм висох, земля вже добряче вiдлунювала вiд кiнських копит i була пiд заступами воїнiв, якi копали захиснi рови, як камiнь, проте трави ще не в'янули, лише сильнiше шелестiли, i коли по них проходили отари овець, вони вже не пiднiмались на другий день вiд роси. Загони вершникiв, якi гарцювали вслiд за отарами, i стадами корiв, i гуртами коней, здiймали куряву, яка пiдiймалась у безвiтряному степу високо i так стояла стiною аж до вечiрнiх сутiнок, поки легенький вiтрець уночi не розстеляв її знову по землi.

Вiйсько Дарiя I вже не налiчувало тих 700 тисяч, якi вiн привiв, а вже на третину зменшилося. Ще перси докопували рови, робили вежi для спостереження i запасалися водою з невеликої степової рiчечки, а вже бiльше тисячi вершникiв-козакiв спiшилися в степу на вiдстанi польоту перської стрiли i нахабно стали лаштувати для стрiльби свої надпотужнi серед навколишнiх народiв луки. З попереднього досвiду перси вже знали, що перед ними полк козакiв, молодих воїнiв, якi ще лише готувалися стати справжнiми вояками, хто через три роки, а хто завтра мали одягти повний обладунок i ковтнути вогненного трунку iз золоченого черепа найзнатнiшого ворога. А зараз це були вiдчайдухи, голi по пояс, геть потатуйованi зображеннями рiзних подвигiв Тар'ягна. Голови в них виголенi, лише серед голови ритуальний оселедець такої товщини, аби волосся, могло пролiзти через отвiр персня. I хоча вони були по пояс голi, в шкiряних штанях, в сап'янцях i без шапок, битися з ними перськi воїни не дуже хотiли, бо козаки зовсiм зневажали смерть. А людину (це знає кожен воїн), яка зневажає смерть, важче вбити, нiж людину в бойовому обладунку, бо голе тiло нiби випромiнює з себе захисний панцир, i шабля його погано цiлить, бо воно занадто чутливе i блищить, змащене жиром i зрошене потом, воно сяє i слiпить очi.

Тим часом майже всi козаки вклали своїх коней у траву i вишикувались фронтом у двi шеренги навпроти перського табору. Десь iз сотня їх полетiли на конях до табору, женучи коней по пiвколу, яке у одному мiсцi найбiльше наближалось до табору. Вони не тримались руками нi за кантар, нi за гриву, кричали, улюлюкали, ставали у сiдлi навстоячки, стрiляли з лукiв i волочили за собою на арканах декiлька обезголовлених перських трупiв, одягнутих у дорогу одежу, Перси з табору пiзнали в тих трупах старшин п'ятитисячного загону, який пiшов на здобутки харчiв i не повернувся. Нарештi стрiли козацькi з першої шереги свиснули над валом i надаремно вп'ялися у вози i в землю, лише одна уцiлила в горло сотника, i вiн звалився. Люди з його сотнi стали поправляти на конях збрую i лаятися, тим часом як козаки мчали до табору по пiвколу, наблизились, розвернулись до персiв боками i стали зручними мiшенями для стрiльби з лука. Перси почали висовуватись з-за валiв, щоб уцiлити в кого-небудь, проте не встигли вони випустити по стрiлi, як козацькi стрiли, випущенi з другої шереги з надпотужних, в рiст людини, лукiв, то там, то там знайшли жертву. I вже декiлька козакiв iз сотнi, яка дражнила персiв, клюнули носами в гриви коней, але товаришi пiдхоплювали їх за руки з обох бокiв, не даючи сповзти з коня, продовжували шалений галоп, вiддаляючись до своїх, а Смерть i Слава дихали над ними то холодним, то гарячим подихом. Тим часом тисяча перських кiннотникiв вже вишикувалась бiля ворiт по чотири в ряд, розв'язали вози, i вони ряд за рядом стали вилiтати з табору, охоплюючи спiшених козакiв з тилу, а на валу шерегою пiднялись лучники персiв теж iз великими луками бiльше людського зросту. Козаки в одну мить вихопились на коней i полинули, пригнувшись до грив, назустрiч перськiй кiннотi i змiшались з персами в скаженiй рубцi, а лучники на валу опустили луки.

Ратибор, молодий козак, гарячий, якому лише цiєї весни чорну чуприну поголив волхв, залишивши оселедець, виривався з правого боку на пiвконя поперед полковника Доброслава, i Доброслав краєм ока бачив Ратиборову зiгнуту лiву руку, яка мiцно тримала кантарку, i дивився на золотошоломного перського витязя, для якого вiн перехоплював у праву руку легкий спис, вкинувши меч у пiхви.

Все ж витатуюваний синiй пардус на Ратиборовiй голiй лопатцi, що його хвiст сягав аж на жилаве передплiччя, не випадав з його зору, бо в бою треба бачити не лише ворога, а й товариша. Хоча цей Ратибор не мав ще нi одної шкiри з голови ворога, не мав ще й побратима, але був з молодих, та раннiх. I коли полковник Доброслав метнув списа, а перський полковник здибив коня, i спис вп'явся коневi в шию, i кiнь став осiдати на одну ногу, а вершник, втрачаючи рiвновагу, вiдкинув голову назад, зiтнулись першi ряди. Ратибор махнув мечем – i голова перса зависла в повiтрi, хоча тулуб з конем рухнув до землi. Ратибор пiдхопив голову лiвою рукою i приник до гриви коня, а тiлоохоронець знатного перса з усього маху опустив на Ратибора важкий, розширений на кiнцi, палаш. Доброслав, вiдбиваючи удар, бачив лише тiлоохоронця, що важко хекнув, опускаючи палаш, подумав: «Мало тобi, козаче Ратиборе, довелось повоювати», – озирнувсь, щоб побачити, що залишилось вiд Ратибора. Проте побачив, що палаш перса уп'явся в ремiнне Ратиборове сiдло i хребет коня потяг перса за собою, i вiн упав пiд копита, а Ратибор пiд конячим пузом не випускаючи голови перса, мчав далеко в степу. Очумiлий вiд болю кiнь летiв як вiтер, а Ратибор не мiг вихопитись в сiдло, бо йому заважав перський палаш. Нарештi кiнь Ратибора притишив бiг. Ратибор сплигнув на землю, прив'язав до пояса золочений шолом, лизнувши ворожої кровi iз зрiзу шиї перського воїна, кинджалом черкнув по лобi i поза вухами i витрусив череп зi шкiри. Тодi накрутив пишнi перське волосся на лiву руку i зняв iз здихаючого коня аркан. Конi без вершникiв вилiтали з бойового тлумовиська, свиснув аркан Ратибора – i вже Ратибор пiдтягував до себе норовистого буланого перського жеребця. А над степом залунав могутнiй посвист, козаки кинулись у рiзнi боки, з ворiт перського табору вилiтав ще один легкий кiнний полк.

Так починався цей день. Перси не гналися слiдом, почали збирати вбитих. Подекуди мiж персами лежали i козаки i їхнi невеликi кудлатi конi, пробитi списами. Однак серед козакiв жодного живого. Поранений тяжко козак добивав себе кинджалом або просив про це свого товариша, бо йому не хотiлося бути рабом свого ворога нi на цьому, нi на тому свiтi.

Тарiйцi вважали, що дружба мiж козаками повинна бути такою вiдданою, що коли побратим просить побратима допомогти йому померти, вiн не може вiдмовити йому в цiй надзвичайнiй просьбi, як це йому не важко.

Вирвавшись з бою, козаки пустили коней ступою i групами рухались до свого табору. Хто, захлинаючись, розказував про бiй, а хто сумно похнюпився, бо не винiс з бою нi одної ворожої голови. Вадим, якого лише цiєї весни постригли в козаки, гаряче розказував:

– Як зiткнулись першого разу, я ледве ухилився вiд палаша.

Всi бачили вже запечену округлу рану на плечi. Палаш зрiзав лише шкiру з м'ясом, кров потекла по голому тiлу, по виколотому на тiлi сонцю; i хоча кров, змiшана з пилюкою, i потом, i синiм татуюванням по всьому тiлу, була Вадимова, а не ворожа, Вадим був збуджений i щасливий.

Бiлявий Мечислав, син князя Такаслава, який пробував у козаках третiй рiк i вже мав бiля сiдла iз десяток шкiр iз перських голiв, запитав:

– А де твої рушники, щоб руки витирати у походi? – Вiн мав на увазi шкiру з волоссям з голови ворога.

Але Вадим не образився, у нього теж був трофей: меч без пiхв, який вiн пiдхопив на полi бою, коли вже треба було вшиватися. Добрячий меч, рукiв'я iз слонової кiстки позолочене, та ще й з блискучим каменем на яблуку, який так i блискав довгими рiзкими променями в очi. Мечислав оцiнив той меч i запитав:

– Хочеш за меч коня i два рушники?

Вадим не знав, що й казати. Мечислав пiдморгнув побратимам, щоб не втручались у торг, i додав:

– А ще дам тобi свiй колчан iз шкiри правої руки отого перса, якого я вбив на герцi. Я собi ще зроблю.

Ратибор, радий iз свого успiху в бою, пiдпрiгся й собi, – хотiлося пiддобритись до Мечислава. Цього Мечислава нiхто в полку не мiг збити з коня, мiцний хлопець, син золотого князя, хоча зараз вiн був, як i всi, запилений, голий по пояс, через усю спину кривава подряпина, а на спинi витатуювано, як Тар'ягн верхи на конi женеться за кабаном зi списом напереваги.

– Той перс, що його вбив Мечислав на герцi, можливо, був перський князь.

– Який там князь, – озвався ще хтось, – звичайний сотник. Збруя ж дiсталась Мечиславу не золота.

– Йому золоту й батько дасть, – докинув ще хтось.

Мечислав люто блиснув очима, але Вадим уже згодився. Буде в нього аж два рушники, i колчан з ворожої руки, i другий кiнь. Чим не козак. I козаки з iнших полкiв як стрiнуть його, хiба ж знатимуть, що вiн їх вимiняв? Та й свої заздритимуть. I вони вдарили по руках. Тим часом пiд'їздили до табору.

Пiсля того, як легка тарiйська i перська кiннота розвiялись по степу, вози перського табору розв'язались, i по мiсточках, перекинутих через рови, широка колона перського пiшого вiйська рушила в степ. Спереду вона виглядала як суцiльний ряд прямокутних плетених з лози i сирицi щитiв, а зверху, iз спостережних веж, – це були шеренги воїнiв десь iз версту по фронту, якi повiльно рухались на вiдстанi сажня одна вiд одної.

А назустрiч персам iз степу таким же широким фронтом рухалась колона тарiйської пiхоти, i її переднiй ряд теж iшов iз плетеними щитами у два аршини заввишки i аршин завширшки. По боках колон пiхоти по десять вершникiв у ряд iшла важка українська i перська кiннота. Бойовi порядки персiв i слов'ян були майже однаковi. Адже вони воювали вже давно. Українцi в свiй час побували у всiх городах теперiшньої перської iмперiї. У мурах усiх перських, мiдiйських, лiдiйських, iудейських цитаделей стримлять наконечники скiфських стрiл. Навiть iм'я перського i українського родоначальника звучить подiбно. У персiв це Траєтана, а в українцiв – Тар'ягн. Але Богу було угодно, щоб вони змагалися за першiсть. I оце перси, завоювавши весь навколосередземноморський свiт, вирiшили пiдкорити ще й тарiйцiв, тих, кому перси колись прислуговували у власних хатах-хоромах.

За щитоносцями iшов ряд воїнiв iз довгими списами, за ними – два ряди українських воїв з короткими списами, що їх греки називають дротиками, за ними – ряд лучникiв, за лучниками – ряд пращникiв. У всiх на поясах висiли мечi, келепи а чи булави. Посеред колони тарiйських воїнiв у важкому кавалерiйському озброєннi їхав на конi великий слов'янський князь Iдан.

За пращниками на деякiй вiдстанi їхало триста бойових колiсниць-тачанок, запряжених парою коней, iз вiзничим-щитоносцем i лучником на них. Вони пускали стрiли у супротивнi ряди, коли все iнше вiйсько лише мовчки зловiсно зближувалось. Колiсницi втручалися у бiй тодi, коли перших п'ять рядiв уже зчiплювались у напираючi один на одного розрiзненi гурти. А за колiсницями знову iшов фронт пiхотинцiв, але вже не рядами, а суцiльно розрiдженою масою, тримаючись один вiд одного на вiдстанi пiвсажня, озброєних хто чим попало.

На вiдстанi пiвверсти один вiд одного обидва вiйська зупинились i вирiвняли ряди. Посеред смуги степу, яка пролягла мiж двома вiйськами, росло декiлька невисоких кущикiв дикої вишнi, i раптом з них вискочив заєць. Заєць побiг посерединi. З тарiйських рядiв зразу вихопилось з пiвсотнi вершникiв i погнали за зайцем, заєць збивав свiй бiг до перської колони, але слов'яни немов не бачили ворожого вiйська, i їхнi стрiли збивали пил то попереду, то позаду зайця. Нарештi одна стрiла проткнула зайця, вiн зойкнув, пiдстрибнув i впав, i зразу козак, що пiдлетiв до зайця, пiдхопив його списом i погнав назад до своїх. В той час як козаки полювали зайця, тарiйськi ряди дещо змiшались, слов'яни кричали, свистiли, галалакали, немов перед ними не було найсильнiшої у свiтi армiї персiв. А коли заєць нарештi був убитий, над полем прогримiло могутнє «у-ра-а-а!», «слава!». Перси ж у чужому степу почували себе незатишно, i оцi тарiйськi бучнi розваги i веселощi перед боєм їх не радували. Один iз наближених царя Дарiя навiть сказав:

– Вони нас зневажають, чи що?

Ще коли перси лише переправлялися через Дунай, а п'ять тарiйських племен радили Раду, вони вже дивилися на це незчисленне вiйсько як на здобич, яка сама прийшла до них у степ i по неї не треба томити коней десь аж до кгипту. Незчисленний обоз, незчисленнi бойовi обладунки i незчисленнi смертi. Коли пiсля тижневого походу вiйсько царя Дарiя залишилось без харчiв i води i вже хотiло повертати назад, українцi заманювали його подалi вiд лiгва, наче звiра на полюваннi. Вони знарошне дали персам можливiсть захопити декiлька отар овець i худоби, а кiлька козакiв спецiально потрапили в полон, щоб вказати їм шлях до недалекої рiки Буг, де б усьому перському вiйську було вдосталь води i воно не повернуло назад до Днiстра. А тут, аж за Днiпром, бiля Азовського моря, тарiйцi вирiшили дати бiй.

Загучали труби, ударили литаври – i колони рушили на зближення. Десь коли зблизились на вiдстань ста аршин, засвистiли стрiли, зафурчали ядра, кiннота вирвалась по флангах i вв'язалась у рубку; а ряди пiхоти мiрно iшли, пришвидшуючи темп, i коли колони зблизились на двадцять аршин, звились по крутiй траєкторiї дротики i шугонули помiж ворожих рядiв, а щитоносцi великих щитiв повернули щити руба, i помiж них виступили воїни з круглими щитами, оголеними мечами, занесеними булавами i келепами, i перших три ряди змiшались, i почалася сiча, рiзанина i гупання палиць; загримiли мечi персiв об круглi слов'янськi щити, i сарматськi довгi мечi кресонули по перських конiчних шоломах, по кованих щитах. Крики, iржання коней, трiск кiсток, i все покривав дзвiн металу об метал, i важке хекання, i пил; вже лучники вихопили мечi i пращники, i застигли вiйська на одному мiсцi, нiхто не хотiв вiдступати нi на крок. Вже бiйцi розпорошились по всьому полю, скiльки могло окинути око, групами i поодинцi, намагаючись одне одного вбити, i князь Iдан бачив з коня, що сила наткнулась на силу. Замелькали мiж просвiтами бойовi колiсницi, величезна напруга бою ставала до неба стовпом сивого пилу.

I вже кiннота князя Скопи i князя Такаслава набирала темпу, замаячивши на обрiї, i перси почули могутнє «а-а-а!». З пiвденного i пiвнiчного бокiв у фланги поля бою мчала легка скiфська кiннота. Загучали перськi сурми до вiдступу, i щитоносцi великих плетених щитiв почали пробиватися наперед i шикуватися в ряд, а перськi воїни виривалися з бою i ставали за стiну щитiв, ощирену довгий списами, яка повiльно вiдступала до табору i кучилась. Проте цар Дарiй бачив, що пiхота не встигне втягнутися в табiр, як буде розметена могутньою лавиною української кiнноти. Тодi цар Дарiй вирiшив увести в бiй своїх 10 тисяч безсмертних – важку кавалерiю, яку набирали лише з персiв. П'ять тисяч важкої перської кiнноти – п'ятьма колонами iз хiлеархами на чолi, по п'ять вершникiв у ряд легким клусом рушили назустрiч князю Скопi i п'ять тисяч – назустрiч князю Такаславу. Вершники в залiзнiй бронi, в конiчних шоломах, з мечами в аршин завдовжки, луками i колчанами. В кожного коня металевий налобник i в кожного вершника важкий спис напереваги. I вдарилась легка тарiйська кiннота об залiзнi лави перської кiнноти, i запiнилась, як вода, перед гранiтною стiною, а тим часом перська пiхота в бойовому порядку вiдступила за рови. Загучали кавалерiйськi сурми, i безсмертнi позадкували коней, вiдмахуючись мечами, змикали ряди, хоча дехто з них i лишився на полi, а декого вихоплювали з сiдла хлисткi тарiйськi аркани, але без великих втрат безсмертнi вiдступили за рови. На валах перського табору стали суцiльною стiною дерев'янi щити, а за ними воїни з великими луками; бризнули в поле довгi комишевi перськi стрiли. Лави українцiв вiдхлинули, пiдбираючи зброю, добиваючи поранених i здираючи рушники з ворожих голiв. Поле було густо всiяне трупами, наче великими клаптями барвистої матерiї, живi люди ходили помiж мертвих i вмираючих i щось там порпались, а чорне вороння ще лише кружляло над їхнiми головами, але на землю не сiдало. Трупи ще були занадто свiжими.

Ще день не закiнчився, але на сьогоднi битва вже закiнчилась. Суха земля вбирала гарячу кров, i перси вперше за весь похiд вiдчули завзяття тарiйського великого бою.

Зiбрав цар Дарiй своїх радникiв i захотiв послухати їхньої ради. Горбiй, старший радник царя Дарiя, сказав:

– О цар царiв! Я давно вже знав з чуток про войовничiсть цього народу, а тут ще бiльше в цьому переконався, побачивши, як вони знущаються над нами. Тому моя рада така: з настанням ночi залишити на волю долi поранених, хворих i слабосилих воїнiв, а також частину вiйська, яке змогло б деякий час обороняти табiр, а самим з найрухомiшою частиною вiйська вийти з табору нiби для нападу на скiфiв з тилу. Насправдi ж треба скорiше рушати до переправи на Дунаї, поки скiфи її не зруйнували i поки iоняни не попливли додому.

Коли настала нiч, цар Дарiй виконав цю пораду. Залишивши половину вiйська i поранених та хворих, важкий обоз iз награбованим i всiх в'ючних ослiв, цар Дарiй Ахаменiд вислизнув з табору, наказавши охороняти його до повернення. Того вiйська, яке Дарiй забрав iз собою, було вже менше, нiж третя частина.

Наступного дня перси вперто захищали табiр, а коли тарiйцi взяли його штурмом, перси падали на колiна i просили про пощаду. Українцi нишпорили по табору, шукаючи Дарiя, а коли дiзналися, що вiн утiк, князь Iдан сказав:

– Лисиця утекла з капкана, вiдгризши собi лапу.

Проте до Дунаю звiдси було далеко, перси блукали десь у степу, а тут перед тарiйцями був багатющий табiр i обоз 700-тисячного вiйська. Здобич була така багата, що нi один воїн, нi одна українська сiм'я не залишилась обдiленою. Безлiч возiв, колiсниць, хороших мечiв, панцирiв, казанiв, ножiв, кiнської збруї, схiдних тканин, шоломiв, наметiв, рiзного господарського начиння, сокир, кресал, одежi, взуття, рабiв. Тарiйцi скликали Великий круг i стали дiлити здобич. Доки дiлили здобич, ховали убитих, бенкетували на могилi полеглих, минуло три днi. Тим часом пройшли сильнi дощi i змили в степу свiжi слiди, а тому, що навколо весь час снувало вiйсько, старих слiдiв було безлiч.

Коли вляглася радiсть перемоги i здобичi, українцi вирiшили перейняти персiв бiля мосту, i все кiнне вiйсько кинулося найкоротшими шляхами до переправи, а пiше, перешикувавши колони i органiзувавши обоз, рушило слiдом за персами. Коли князь Скопа, який очолював кiнноту, пригнався де мосту, царя Дарiя ще там не було. Тарiйцi зiгнали з берега захиснi iонiйськi загони, i тi вiдпливли вiд берега. Тодi князь Скопа сказав грекам:

Iоняни, призначене вам для чекання число днiв минуло, i ви, залишаючись тут, чините неправильно. Бо ж ви лише зi страху залишались тут. Тепер скорiше руйнуйте переправу i йдiть вiльними додому, дякуючи богам i скiфам.

Iоняни стали радитись. Афiнянин Мiльтiад, полководець i тиран херсонесцiв, що на Гелеспонтi, подав раду слухатися скiфiв i звiльнити Iонiю. Тиран Гiстiей з Мiлета – напроти. За його словами, кожен iз них є тираном милiстю царя Дарiя. Якщо ж царя Дарiя не стане, то нi вiн, Гiстiей, i нi хто iнший не зможе зберегти своєї влади над мiстом, бо кожне мiсто вибере собi народне управлiння замiсть тирана. Прийнявши раду Гiстiея, iоняни вирiшили зруйнувати мiст лише з боку скiфiв на вiдстань польоту стрiли, щоб тарiйцям здавалось, що вони їх послухали i не придумали ще чогось супроти грецьких кораблiв. Гiстiей же вiд iменi iонян сказав:

– Ви, скiфи, дали нам добру пораду. Ось бачите, ми вже руйнуємо мiст, а ви йдiть добивайте Дарiя.

Тарiйцi повiрили i повернули у степ. Шукаючи ворога, вони йшли тудою, де була трава для коней, думаючи, що i цар Дарiй так iтиме, але перси йшли старою дорогою i лише завдяки цьому ледве знайшли переправу, до якої добрались уночi. Коли ж перси не застали мосту, їх охопив страх. Цар Дарiй наказав єгиптяниновi, який мав дуже гучний голос, погукати мiлетянина Гiстiея. Гiстiей зразу подав кораблi, щоб сполучити мiст з берегом. З тих пiр українцi вважають iонян нiкчемнiшими i продажнiшими боягузами з усiх людей i цiнують їх як хороших рабiв, якi найвiдданiшi своєму господаревi i найменш схильнi до втечi.

Мудрiсть предковiчна

Той, хто не оцiнює власних сил i не зважає на сили ворога, – приречений на загибель.

Якщо ворог сильний i нi в чiм не стримний, треба йому погрожувати, огризатись, вести розвiдку його слабких мiсць i ухилятись вiд боїв.

Навiть сильним, мудрим i можновладним доводиться вичiкувати слушної нагоди.

18. Року Божого 493 до нової ери

Слов'янський князь Арiслав одружився на дочцi фракiйського царя Тiрея.

19. Року Божого 465 до нової ери

Великим князем тарiйським став слов'янський князь Артур, син Арiслава.

20. Року Божого 451 до нової ери

Великим князем тарiйським став Сокiл, син слов'янського князя Артура. Матiр'ю його була грекиня, iстрянка Оксана. Князь Артур загинув вiд пiдступу князя волинян Спрагаслава. Престол перейшов до князя Сокола разом iз однiєю з жiнок князя Артура Опiєю. Смiливий i хоробрий, князь Сокiл зовсiм не любив тарiйських звичаїв. Коли йому доводилося вступати з вiйськом в межi мiста борисфенiтiв Борисфена (Ольвiї), (борисфенiти самi себе звуть мiлетянами), князь залишав почет перед мiськими воротами, а сам заходив у мiсто, наказавши позамикати ворота. Тодi князь Сокiл скидав українську одежу i одягався в еллiнську. У цьому вбраннi вiн ходив по базарнiй площi без тiлоохоронцiв i почту.

Князь Сокiл не тiльки дотримувався грецьких звичаїв, а навiть здiйснював жертвоприношення за обрядами еллiнiв. Так було не раз, i князь Сокiл навiть побудував собi будинок у Борисфенi i поселив там мiсцеву жiнку. А одного разу князь Сокiл захотiв прийняти посвячення у таїнства Дiонiса. I ось коли треба було приступати до таїнств, сталося велике знамення. У пишний палац князя Сокола, обгороджений стiною, у дворi якого стояли бiломармуровi статуї, сфiнкси, грифони, Богиня кинула свiй Перун, i палац загинув у полум'ї, але, незважаючи на це, князь Сокiл все одно здiйснив обряд посвячення. Один iз грекiв, який розмовляв з тарiйцями, якi чекали пiд ворiтьми на свого князя, сказав:

– От ви, скiфи, осуджуєте еллiнiв за вакханiчну несамовитiсть. Кажете, що не може Божество робити людей безумцями. Смiєтесь з нас, що ми служимо Вакху-Дiонiсу, i нас охоплює в цей час Божиста одержимiсть. А тепер ось ваш Великий князь Сокiл охоплений цiєю одержимiстю, вiн не тiльки здiйснив таїнство Дiонiса, але й безумствує, немов одержимий Божеством. Якщо не вiрите, то iдiть, я вам покажу.

Тарiйськi старшини пiшли за борисфенiтом. Вiн таємно провiв їх на стiну i посадовив у башту. Побачивши князя Сокола, який проходив у натовпi вакхантiв п'яний, українцi дуже розсердилися, пiшли до вiйська i все розповiли. Коли князь Сокiл повернувся, зiбрали Великий круг i забрали у князя Сокола князiвську бартку, бунчук i булаву. Князь Сокiл утiк у Тракiю. Круг вибрав великим тарiйським князем Осьмака, сина дочки князя Земляслава. Князь Осьмак виступив походом на тракiйцiв. На Дунаї вони зустрiлися. Князь тракiйцiв Сiталак послав до князя Осьмака посла iз словами:

– Нащо нам нападати один на одного, ти ж син моєї сестри, у тебе у руках мiй брат. Вiддай менi його, а я видам тобi твого брата Сокола – i не будемо воювати.

Князь Осьмак видав князю Сiталаку свого дядька по матерi, а взамiн одержав свого рiдного брата Сокола. Великий князь Осьмак хотiв було дати наказ тут же вiдрубати йому голову, проте старiйшина старiйшин передав князю Осьмаку волю Малої ради. Тому що, взявши на себе присуд братовбивства, князь Осьмак бере грiх перед Ягною на весь народ, Рада старiйшин вимагає, щоб князь Сокiл був осуджений як лжевiстун. Адже вiн здiйснив чужий релiгiйний обряд. За рiшенням Ради волхвiв, князя Сокола запхнули у хуру сухого хмизу, запряжену волами, а хуру пiдпалили. Так тарiйцi дотримувались своєї вiри.

Мудрiсть предковiчна

Хвороби, злиднi, глупота i муки – це все нам за провини нашi.

Страх перед Богом живе у душi людей. Найкраща, найбезкорисливiша, найсвiтлiша i найповнiша форма благочестя Богу – суть у тому, щоб завжди у думках, на словах i на дiлi шанувати його щиро, чисто i безпорочно.

21. Року Божого 438 до нової ери

Великий князь українського народу Арiслав хотiв визначити чисельнiсть свого народу. Для цього вiн наказав усiм тар'ягнам, якi користуються луком, принести по одному наконечнику стрiли в урочище Священнi Путi. В усi кiнцi своєї великої країни – вiд Вардани до Дунаю i до Пруту, вiд Чорного i Азовського морiв i до рiки Прип'ять i Пiвнiчного Бугу – вiн розiслав гiнцiв, щоб власники лукiв здали по наконечнику стрiли старiйшинi селища, а кожен старiйшина здав їх у город, а кожен город здав своєму князевi, а кожен князь привiз наконечники в урочище Священнi Путi. Зiбраних наконечникiв стрiл було так багато, що нiхто не мiг їх порахувати, навiть якби рахували їх усе своє життя. Тодi князь Арiслав наказав майстрам вилити з цих стрiл посудину для заведення священного трунку пiд час Великих з'їздiв з усiх українських земель. Вийшла велика посудина яка вмiщувала 600 грецьких амфор хмiльного меду, i товщина стiнок цього казана була у шiсть пальцiв. Поставили цей баняк бiля ступнi Тар'ягна, яка залишилась великим вiдбитком на каменi з тих часiв, як тут подорожував Тар'ягн. На боках баняка було зображено три свiти: верхнiй, середнiй i нижнiй. У верхньому свiтi свiтило сонце i лiтали рiзноманiтнi птахи i комахи. У середньому жили тар'ягни, доїли овечок, ловили коней, причащалися у Великої Богинi, а також жили всякi звiрi i птицi, росли дерева, квiти i трава. У нижньому свiтi грифони терзали коней, леви ловили оленiв, пантери нападали на диких свиней.

22. Року Божого 429 до нової ери

Великим князем народу тар'ягнiв був волинський князь Атей. Багато походiв зробив князь Атей у всi кiнцi Української землi. Роксолани, сармати, слов'яни, країнцi-галичани ходили в походи пiд його бунчуком. Але цього князевi Атеєвi було мало. Зiбравши навколо себе найдоблеснiше вiйсько, яке його любило за доблесть i гарну статуру, князь Атей на Великому крузi оголосив, що, окрiм того, що вiн Великий князь, вiн буде ще й старiйшиною над старiйшинами, i вiйсько його пiдтримало. А старiйшина з роду Лiпослава був звинувачений у тому, що вiн брехливо поклявся вогнем дому князя Атея, який через це занедужав. Пiсля того як старiйшину старiйшин Доброслава стратили, князь Атей зразу одужав. Тепер князь Атей iз громадськими стадами не приходив у Полiсся на розподiл худоби мiж общинами, а жив у шестиколiсному возi i кочував у степу, присилаючи в городи дружину лише по данину: зброю, мед i хлiб.

Через три роки ще бiльша гординя напала на князя Атея. На Священнiй Радi вiн оголосив себе ще й Великим волхвом, бо на цей час Великий волхв помер. У мiстi Борисфенi князь Атей карбував свою монету, на якiй був зображений власною персоною в шатах Колокнязя.

Це великий грiх проти закону тар'ягнiв, – говорили волхви помiж собою. – Князь Атей не знає таїнств волхвування. Адже Свiтовид заповiв владу старiйшин родовi Лiпослава, владу волхвiв – родовi Арпослава, а владу князiв – родовi Колослава. Хто хоче з'єднати ув однiй особi цю потрiйнiсть, той хоче дорiвнятись до богонародженого Тар'ягна. А це для народженого на землi – зась. Це богохульство! Бо далеко людинi ще до досконалостi хоча ув однiй iз трьох цих царин. Тiльки як настане царство правди на землi, цi три царини людської дiяльностi не боротимуться одна проти одної.

23. Року Божого 380 до нової ери

Князь Атей вступив у союз з македонським царем Фiлiппом i разом з ним завдав поразки царству одарискiв, поширивши свої володiння за Дунай. Великий князь, старiйшина i волхв Атей говорив:

– Волхви завжди застерiгали нас iти за Дунай, бо туди не ходив Тар'ягн, але вони забули, що коли Тар'ягн боровся iз Кабаноголовим золотим шестиголовим злим змiєм, то вiн обiйшов цiлу землю, шукаючи, де живе той Змiй, який зберiгав душу Кабаноголового i перекидався горами, щоб вони бились одна об одну. Я вам, як Великий волхв, кажу: «Скрiзь на землi, де подорожував Тар'ягн, у майбутньому будуть жити українцi, побудують церкви i будуть молитися Ягнi, Тар'ягну i Данi».

Мудрiсть предковiчна

Кожен народ мрiє про свiтове панування.

Розумний не починає безглуздих справ.

Правуй, неухвально дотримуючись справедливостi.

24. Року Божого 339 до нової ери

Колишнiй союзник князя Атея Фiлiпп Македонський пiшов вiйною на князя Атея. З князем Атеєм не було пiших волинських, деревлянських, буковинських i подiльських полкiв. Цар Фiлiпп розбив князя Атея, захопив 20 тисяч жiнок i 20 тисяч племiнних кобил. У бою загинув i сам князь Атей, якому вже було 100 рокiв.

Зазолотiв меч роду Сар'ягна, i вся Україна ходила пiд сарматськими бунчуками. Частина слов'ян вiдмежувалася вiд влади сарматiв i створила окреме князiвство в пониззi Днiпра i Криму. Греки називали цю країну Мала Скiфiя. Але згодом i Мала Скiфiя визнала владу сарматiв.

25. Року Божого 331 до нової ери

Намiсник Александра Македонського у Тракiї Зопiрiон здiйснив похiд через українськi землi до мiста Борисфена, де тарiйськi князi карбували свою монету. Сармати пiд проводом князя Ярослава знищили 30-тисячний корпус до одного воїна i греки так i не дiзналися, де вiн подiвся.

26. Року Божого 313 до нової ери

Лiсiмах, правитель Фракiї, пiсля смертi Александра Македонського зробив похiд на Україну, переправившись через Дунай. Розбив країнцiв i галичан i взяв велику здобич.

27. Року Божого 179 до нової ери

Великий князь київський Тар'я-Сарм-Гатал очолив спiльний похiд українцiв у Малу Азiю.

28. Року божого 159 до нової ери

Велика княгиня київська Тар'я-Сарм-Амага наказала покарати смертю князя Малої Скiфiї Обода за те, що вiн самочинно напав на Херсонес, чим пошкодив торгiвлi, i настановила князем Малої Скiфiї сина князя Обода – Палкого.

29. Року Божого 63 до нової ери

Князь Малої Скiфiї Тар'я-Слов'ян-Палкий виступив проти Херсонеса, Боспору i Понтiйського царства в союзi з роксоланами, але був розбитий, i його столиця Неаполь Скiфський була взята. Боспор припинив сплачувати тар'ягнам данину.

30. Року Божого 36 до нової ери

Великим князем народу тарiйського став Тар'я-Сарм-Алан. Пiд його прапором український народ ходив походом на Мiдiю та Вiрменiю. З великою кiлькiстю полонених та iншої здобичi алани повернулися додому.