Вечеряли утрьох: Бора, Гордій та Іван Іванович. Домашнє вино з татових запасів — його з ініціативи Гордія дістали з комори — швидко закінчилось. Коли Гордій пішов по другу півторалітрову пляшку, тепер вже Лідчиної тернівки, Іван Іванович сказав: це вже зайве. Ніби Бора думала інакше; звичайно, зайве. Але Гордія вже було не стримати. Він пив завзято й весело. Розійшовся мовчун. Борі спочатку навіть сподобалось його піднесення, але що далі, то більше робилося тривожно від нездорової лихоманки, яка усе впевненіше заволодівала Гордієм. Щось загрозливо-хворобливе усе помітніше проступало у його зовнішності та поведінці.
Іван Іванович кілька разів робив спроби зупинити процес («Ну, що? Збираємо посуд?»), але Гордій робив широкий жест рукою: так-так, забирайте усе, забирайте. І одночасно притягував до себе склянку та пляшку.
Згодом Бора намагалась відновити у деталях події того пізнього вечора: усі розійшлися по своїх кімнатах, світло згасло, запала незвична тиша. Така тиша, що у вухах дзвенить. Це будинок торкався вух дзвінким безголоссям: не спати!
Чи то Гордію зробилося у своїй кімнаті недобре і він проковтнув таблетку (неповну упаковку Бора згодом знайшла на тумбочці), — і дія ліків у поєднанні з алкоголем викликала бурхливу реакцію, чи то кількість випитого мала на нього такий вплив, але нічну тишу раптом розкраяв короткий лякаючий хрип. Бора сіла на ліжку, прислухалась — і, схопившись на ноги та застібуючи халат, злетіла вниз. Штовхнула двері до Гордієвої кімнати і побачила на підлозі нерухоме, викручене судомами тіло. Синє закинуте назад обличчя, міцно стулені губи, стиснуті у кулаки пальці.
Гордій не дихав.
— Язика! Язика треба витягнути! — тремтячий голос з-за спини. — Задихнеться!
Іван Іванович причалапав босий, у піжамі, з розкуйовдженим сивим волоссям. Сива кульбабка, крутить головою на усі боки, щось видивляючись. Він виглядав би зараз кумедно, якби не трагічність моменту. — Ложку! Ложку потрібно!
Бора вже стояла на колінах, трусила Гордія за плечі. Ще не вистачало, аби він дав тут дуба! Згодом їй було соромно, що саме ця думка промайнула першою, але це згодом можна було усе пригадати й розкласти по поличках, а в той момент вона вчепилась йому у плечі й струсонула кілька разів щосили. Жодної реакції. Вхопила ложку, яка опинилась перед нею, ледве встромила між зціпленими зубами, із зусиллям повернула боком, щелепи ледве розтулилися. Запалий язик, міцним корком втягнутий у горло, перекрив дихання.
Усе, що відбувалося далі, крутилося й крутилося згодом перед очима нав’язливими повторами, як виснажливі, вимотуючі душу кінокадри, сповнені фізіологічними подробицями, страхом, болем та розпачем. Вона б’є його по щоках, б’є спочатку невміло, а тоді щосили, але голова байдуже мотиляється, як у ляльки, з боку на бік; вона з силою розтуляє його зуби, ледве проштовхує пальці, намагається встромити нігті у язик; його неодмінно, за будь-яку ціну треба витягти — але нічого не виходить; вона дряпає цю вологу безнадійність, яка пручається й не піддається, якоїсь миті їй здається, що вона все робить не так і що вже нічого й не вдієш, вона губиться на секунду, хватка слабне, Гордій вмирає у неї під руками, і вона з криком, стогоном і плачем вчепляється в його язик кігтями хижого птаха і тягне м’язистого вологого слимака на себе. Гордій різко стискає щелепи, Борі перехоплює дух від болю, сльози капають на щоки Гордія, впалі, порослі дводенною щетиною, на його кривий ніс, на його повіки, які тремтять, на пульсуючу жилку на його шиї — і вона розуміє, що він дихає, він живий, а Іван Іванович метушиться збоку, намагаючись допомогти, — і лише заважає. Гордій з хрипом втягує повітря у себе, між закривавленими пальцями Бори, дивиться на неї каламутним поглядом і мугикає, як німий.
— «Швидку», — каже Бора знесилено, відчуваючи, як починають боліти прокушені пальці. — Треба викликати «швидку».
— Не треба, — Гордій із зусиллям підводиться на одному лікті. — Щойно візьмеш до рук телефон, я йду звідси.
Він ледве вимовляє слова.
Нікуди б він не пішов, просто не зміг би вийти за поріг, але Бора його послухалась.
— Ти! — вибухнула вона плачем. — Ти! Ти!
Іван Іванович мусив виставити її на кухню — зроби собі, дитино, ванночку для рук, тепла вода зі шматочком коричневого господарського мила, а тоді зеленкою. І все пройде, ось побачиш, все минеться. А ми з Гордієм поговоримо, добре?..
І вона пішла. А на зворотному шляху, тримаючи перед собою залиті зеленкою руки, почула під дверима:
— …один день, — голос Івана Івановича, — ти думай лиш про один день, про сьогодні, не заглядай у завтра…
Бора зупинилась.
— «Сьогодні живу так», — скажи собі. — «Сьогодні — ні». А завтра знову: сьогодні живу так. А далі сформується звичка, ти тільки дай їй зміцнитися, дай закріпитися.
— Ну то сьогодні я більше не п’ю, — обіцяє Гордій.
— Можна не конкретизувати, — не вловлює іронії Іван Іванович, — просто подумати: сьогодні — ні. Ти знатимеш, що це означає.
Гордієве самітництво у кімнаті з двома виходами часом виглядало як добровільне ув’язнення. Він зрідка виходив у передпокій, спускався кількома сходинками у нижню частину дому; а коли вибирався на вулицю — то вже надовго. Через другі двері, просто з кімнати — на маленький кам’яний приступок, у траву, де під парканом хитаються на високих стеблах бузкові осінні квіти. Обходив будинок з іншого боку — часом Бора бачила з кухні, як його непроникне обличчя та недбало висаджена на маківку шапочка пропливають під вікном, а на віддалі, під парканом гасає активна Альма, відволікається на щось, а тоді кидається наздоганяти господаря. Він брався за роботу у своїй майстерні під дашком, працював до сутінків, мовчки, не підтримуючи жодних розмов. Іван Іванович з Ганною Петрівною йому не заважали, вони були занурені у своє. У Гордія виходили кумедні дерев’яні звірятка, які зручно лягали б у дитячу долоньку, вони були позбавлені надмірної деталізації, але одразу було зрозуміло, що це — ховрашок, це — борсучок, а це — білка. Він різав їх з бруска, вишикував у ряд. А Божка запевняла, що якби він захотів, міг би жити з того.
— Я просто впевнена у цьому, — присьорбувала вона чай на кухні. — Його іграшки мали б неабиякий попит.
— Звідки ти знаєш? — не сприймала її заяви на віру Бора.
— А Інтернет на що? Усі ці сайти та форуми? Я там частий гість! — Божка торкається пальцем довгого саморобного кульчика у вусі — пластиковий прямокутник із силуетом кота, хитнувшись, повертається на місце. — Я роздивилась там, що й до чого і хто що виставляє на продаж. У нашого Гордія іграшки особливі, їх немовлятам купуватимуть, аж гай гудітиме, тим, у кого зуби лізуть. Натуральне дерево, не якась там хімія. І ви, Боро, швидше пишіть, я вже знаю, куди ми вашу книжку пропонуватимемо. Ви ж у цьому, я думаю, вибачте, нуль. Але вам воно й не треба. Ви пишіть.
Вночі за ноутбуком Бора чула, як Гордій гарчить. Ледь чутно. У подушку… В домі не було ані краплі спиртного. Для того, аби його здобути, треба було вийти за хвіртку, і Гордій кілька разів до неї підходив, навіть брався за край, але, вчепившись у решітку, в міцно пригвинчену табличку «Об’єкт перебуває під охороною агентства „Гордіїв вузол“», стояв там кілька хвилин і повертав назад, у свою кімнату.
Лідія вже третій день не вибиралася до Львова зі Стрия, у них там утворився лазарет — усі грипували. Божка теж не приходила — батьки приїхали і знову пакували наплечники, аби летіти вже у протилежному напрямку.
Одного ранку Бора спустилась на кухню — ще й темно було за вікном — намагаючись ступати нечутно, аби нікого не розбудити.
За столом сидів Гордій, пив чай з горнятка з півнем та куркою. На сусідньому кріслі лежав, скрутившись, Кіцмань. Його тарілка була чистою, Гордій вже встиг його погодувати.
Бора провела рукою по ґудзиках халата, мовчки взяла керамічну чашку, налила заварки, додала гарячої води й сіла навпроти.
Гордій теж мовчав.
Мовчав і дивився на Бору. В його погляді вже не було тої лякаючої байдужої відстороненості, з якою він проходив під вікном у своїй дурнуватій синій шапці. Він повертався до того Гордія, якого вона знала. Він глибоко пірнув і довго-довго тримався під водою, а їй залишалось, затамувавши дух, із завмиранням серця спостерігати з берега за поверхнею ставка — коли ж нарешті голова пірнальника покажеться над мертвою поверхнею.
Пили чай мовчки, і мовчання об’єднувало їх.
— Моя робота? — нарешті озвався Гордій, показавши поглядом на її руки у плямах зеленки.
— Ні, це Кіцмань. Звар’ював, тварюка.
Гордій видихнув іронічно-гірким «хм»:
— Я відроблю. Куплю тобі морозива, скільки скажеш.
— Я не їм морозива.
— Чому?
— По-перше, не люблю… А по-друге, вже немає значення після такого «по-перше».
— Ніколи не зустрічав жінки, яка не любить морозива, — знову хмикнув Гордій. — Давай ще чаю зроблю. Хочеш? В рахунок майбутнього відробляння.
— …Одного разу, — сказала Бора, подаючи йому свою порожню чашку, — це було давно, я об’їлася морозивом і після цього дістала до нього стійку відразу. А потім відраза перетворилась на байдужість. Хапнувши через край, ризикуєш радикально змінити смаки.
— У деяких випадках тільки на це й залишається сподіватись.
— Зараз, — сказала Бора, і зникла за дверима. — Дивися, — сказала, повернувшись за декілька хвилин, — дивися, що знайшла, — вона розгорнула енциклопедію: — Ось так виглядав Гордіїв вузол, бачиш? Ось він. Кінців не знайдеш. А чому? Бо це не просто вузол; насправді це символ єдності усього сущого. Так у житті усе скручується разом, що годі розібратись, де початок, де кінець і як з того виплутатись.
Гордій мовчав, просто слухав.
— Був ще один спосіб розв’язання цієї загадки, — не зупинялася Бора. — Більшість істориків, письменників згадують цю легенду так: Олександр Македонський підкорив столицю Фригії, увійшов до храму, придивився до прославленого вузла на ярмі селянської фіри, вихопив меча та одним ударом розрубав вузол. Так?.. Але був один свідок, якого майже ніхто не згадує. За його свідченням Олександр Македонський не рубав вузла. Уяви, Гордію! Не рубав. Він вивільнив ярмо — просто витяг з вузла кілок, яким кріпився яремний пасок.
— І що з того? — Гордій пробує усміхнутися.
— Усі ми вміємо зав’язати так, що не знати, як з того виплутатися. Але одні ще більше заплутуються. Інші рубають вузол. А ще інші знаходять кілок.
— Хм! То що ти хочеш сказати? Шукай кілок, Гордію?
— Нічого більше, я вже сказала.
— Шукай кілок, — сам до себе повторює Гордій.
Вони розмовляють дуже довго. Іван Іванович не заважає. Встав — зазирнув було до кухні: «Я у саду» — і нема його упродовж години, без кави, без чаю, без сніданку. Аж поки Лідія не приїхала.
— Що з тобою? — затримує Лідія погляд на Гордієві. — Що сталося?
— Хворів.
Бора ловить себе на тому, що намагається помітити щось особливе у їхній розмові, у поглядах, якими вони обмінюються, в інтонаціях. Щось має підтвердити її думку, яка не виходить з голови після тієї ночі, коли рипнули двері у кімнаті Гордія і силует Лідії ковзнув поруч. Вони добре приховують свою таємницю, Бора нічого особливого не помічає. Лише енергійну готовність Лідії керувати ситуацією та іронічну манеру Гордія не сприймати Лідії у цій ролі.
Він так нічого й не розповів їй про той вечір, коли мало не помер.
І Бора не поділилась з подругою тим, що сталося. Можливо, тому, що побачила — він не хотів про це розповідати.
Це був перший за тиждень вечір, коли вони знову зібралися разом. Лідія залишалась до завтра, Божка довго не знімала дивної шапочки-хатинки з виплетеним на чолі віконечком — вже йду, мовляв, вже йду, аж нарешті стягнула її з голови — залишилась.
Де він працював? — намагається згадати Бора. Звідки пішов? Одного разу обмовився — здається, коли лагодив кран на кухні — що був топ-менеджером у рекламному агентстві. Так, справді, і Лідія казала про це у кав’ярні. Він ще порадив назвати роман «Роба». Бора «Роба». Піар-менеджером був. Стовідсотково. Але ж про це йому розмовляти нецікаво. А цікаво про птахів, які за п’ять хвилин до перших сутінків летять над будинком тривожними зграями; про те, що Альма розуміє людську мову, а ще більше — інтонації, навіть краще розуміє, аніж людина. Це йому важливо та цікаво, а що з ним буде завтра — ні.
Але ж і про себе дещо говорив. Не бажаю, казав, брати участі у цій пацючій гонитві. Зробив зусилля — і вистрибнув за межі бігової доріжки. Свобода! — І що тепер? — запитала Бора. — Тепер сам вибираю, в якому напрямку та з якою швидкістю, всупереч тому, хто пускає нас по колу й заохочує штовхатись та лізти по головах. Тепер можу й зупинитись, і то надовго, а можу рвонути у протилежному напрямку. Я сам собі господар. У мене своя колія.
А сенс? Який в цьому виборі сенс? Ніякого, — відповідає він. Жодного. Тому і життя мені не миле. І не потрібне, даремно ти мене врятувала.
А знаєш що, каже Бора, тобі не потрібне, а мені потрібне. Знаєш, для чого? Допоможи тут усе облаштувати у цьому будинку, з усіма його мешканцями, тимчасовими та вже постійними. Допоможи мені цей дім довести до пуття.
То що?
Подумати треба.
Чого тут думати? Тут, як Божка каже, діяти треба.
Тоді почнімо з вивіски.
З якої вивіски?
Ті чотири літери — причеплю назву у віньєтці над входом. Чи ти не згодна?
Мовчить.
Робимо?
Мовчить.
То що?
Та роби вже, як хочеш.
Сьогодні ж зроблю. Дещо поможу тут облаштувати і піду. Я не назавжди підписуюсь під це діло.
А я тебе назавжди й не кличу. Вільному — воля.
Боро, — каже він.
Що? — озивається вона.
Що? — повторює вона.
Що?
— Ні, все, — Лідія робить заперечувальний жест руками, ніби від чогось запропонованого відмовляється. — Хто б міг подумати, що він алкоголік? Ну що ти мовчиш? Що ти про нього думаєш? Алкоголік, психопат з бензопилкою, брехун, так?..
— Так. А ще кіт, що гуляє сам по собі. А ще — той, хто не дозволяє собою маніпулювати. І чоловік, що тримає слово.
— Ні, ні, — хитає головою Лідія. — У непевному напрямку навіть не рухатимусь. Я не можу орати сумнівну ниву. Мені потрібна впевненість у результаті.
— Лідко, — тішиться Бора. — Ти як корову на базарі вибираєш. А тут варто серце слухати, а не розум.
— От і слухай! — дає відсіч Лідія. — Я вже мала пияка, з мене досить. Трьох мала, на будь-який смак. Можу тебе забезпечити матеріалом для роману «Пияк, нероба і бабій». Треба чоловіка з якимсь іншим недоліком підібрати. Ці мені не підходять, це ми вже проходили.
— Але ж поборотися можна, — зауважує Бора.
— Борітеся — поборете, — насмішкувато кривить губи Лідія. — У тебе ім’я відповідне. А я даремно часу витрачати не хочу.