12

Дощові краплі з парасолі Іван Іванович струсив ще на ґанку — лише тоді переступив поріг. Зачинив двері, неквапно роздягнувся. Обличчя сяє. Витримку має неабияку — мовчить, спершу ставить на тумбочку пакет з продуктами, вішає плащ на пластмасові плечики та сухою шматою протирає мешти. Кілька рухів долонями вгору по хвилястому сивому волоссю, а тоді вже:

— Гордій вдома?

— На кухні, — каже Бора. — Майструє.

— Майструє? Чого ж на кухні?

— Та нехай. На вулиці, бачите, що робиться. Обіцяв поприбирати.

— Я, Христинко, готуватиму на вечерю куліш. Усе, що треба, купив. Хто вдома? Клич усіх на кухню. Я цікаву новину приніс.


— Бомбезна новина! — за півгодини першою озвалася на почуте Божка.

Вона сиділа у кріслі, спираючись на ліроподібну спинку та підібравши одну ногу під себе. Бора кришила ножем жмутик кропу — допомагала Івану Івановичу готувати вечерю: він керував, а вона виконувала його накази. А сам шеф-кухар, стоячи посеред кухні, натхненно розповідав про своє відкриття, раз у раз похопившись, заглядав у папірець та оголошував: «Добре! Тепер до шкварок додаємо накришеної цибулі!.. А зараз засипаємо пшоно…»

Гордій та Лідія працювали за великим кухонним столом навпроти одне одного: він різав фігурку дерев’яної пташки, Лідія виводила чорною тушшю щось наразі незрозуміле. Божка, як завжди, трималася ближче до Гордія.

Новина і справді виявилась неймовірною. Було з чого дивуватися.

Однак спочатку Іван Іванович поставив Гордію кілька запитань, і кожна відповідь помітно впливала на його настрій.

— Ви можете бодай приблизно сказати, коли ваш дід-художник приїжджав до Львова?

— Чого ж приблизно? Це відомо точно, — відповів Гордій, не відволікаючись від роботи, — він перебував на стадії правого пташиного крила. — 38-го року. Бо моя мама народилась перед Другою світовою, у 39-му.

— Так, — Іван Іванович енергійно потер долоні. — А чого він приїжджав, говорила ваша бабуся? Якою була причина приїзду?

— У нього тут виставка була. Виставка талановитого лемка, щось таке приблизно писали на афішах.

— З Криниці? — розхвилювався Іван Іванович. — Лемко з Криниці? Це таке курортне містечко у Польщі.

— Не знаю, — знизав плечима Гордій, — десь з тих місць.

— Так-так-так, — ще більше збадьорився Іван Іванович. — А ви ще казали, що він був німий.

— Це його мама була німа, а він лише погано говорив. Мав дефект язика, то був недоріка. Але моя бабуся — тоді молода жінка — його розуміла, хоча вони були знайомі лише кілька днів. Це зрештою все, що я знаю.

— Так! У це просто неможливо повірити, але здається мені, Гордію, що ваш дід — художник Никифор, — голос Івана Івановича затремтів від піднесення.

— А-а-а, — протягнув Гордій і повернувся до своєї дерев’яної чи то ворони, чи то папужки, натиснув на різець, приставивши його до дзьоба. — Ні. Ви помиляєтесь. Його ім’я було Епіфаній Дровняк. Я мав десь лист — коротка цидулка, написана дитячим почерком, друкованими літерами. Він написав моїй бабусі листа по від’їзді. Нашкрябав кілька слів, бо добре писати не вмів. І у тому листі він називав себе Епіфаній Дровняк.

Іван Іванович схопився за комір сорочки і зробив два кроки до Гордія:

— Правильно! — сказав він у сильному хвилюванні та розщепнув верхні ґудзики. — Абсолютно вірно. Мені треба негайно випити пігулку.

Він тримав свої ліки у картонній коробці у креденсі, за грубим шклом різних дверцят. Тремтячими пальцями вивільнив з фольги рожеву таблетку — Бора вже стояла поруч зі склянкою води. Запив, закидаючи головою, як гусак. І одразу, за звичкою, помив за собою горнятко.

А тоді, заспокоївшись, повів далі:

— …Тому що людина, яка у метриці про народження була записана як Епіфаній Дровняк, все життя називалася Никифор. Натомість у свідоцтві про смерть його записали як Никифор Криніцкі. Це одна й та сама людина. Ваш дід, Гордію, — той самий Никифор, всесвітньо відомий художник.

Ось тоді у Божки й вихопилось:

— Бомбезна новина!

Гордій почухав собі різцем за вухом, відклав пташку вбік і сказав:

— Виходить, я виграв ту гру «Вірю — не вірю». Пам’ятаєте? Коли світла не було. А ви не повірили. Я десь мав кілька маленьких картинок, це точно його роботи, я їх пам’ятаю.

— І де вони зараз?

— Десь є, треба пошукати. Мають бути. Я одразу впізнав: ніби дитина малювала, але незвичайна дитина.

— А що там було намальовано?

— Будинки якісь, залізничні рейки, вокзал… І портрет моєї бабусі. Вона тоді працювала покоївкою у готелі… А Никифор у тому готелі зупинився. Я про нього мало знаю, та й бабуся майже ніколи нічого не розповідала. Мені про це згодом інші люди розповіли. Бабуся померла рано.

Івану Івановичу кортіло поділитися подробицями: він побував у музеї, де працює його знайомий, знавець творчості Никифора. Вони із цим мистецтвознавцем познайомилися колись на семінарі з наївного мистецтва.

— І тепер, тепер — з вашого, Гордію, дозволу — я зможу Олесеві повідомити сенсацію! — урочисто виголосив Іван Іванович.

— Якому Олесеві? — запитала Божка.

— Яку сенсацію? — підвів голову Гордій.

— Олесю, мистецтвознавцю. Сенсацію, що у Никифора Дровняка з Криниці є онук! — відповів обом Іван Іванович. — Адже дотепер вважалося, що у Никифора не було сім’ї, не було дітей! Це сенсація, друзі мої!

— Хм! — скептично буркнув Гордій. — Та кому воно потрібно? І чим я доведу, що це мій дід? Я й вам тоді даремне бовкнув. «Говорило вино», як ви слушно висловились. Ті картинки не знати де, бабусі давно вже немає. Та вони й не оформляли своїх стосунків, це був випадковий зв’язок. Хоча вона справді любила того дивака. Принаймні так виглядало, на думку деяких родаків. Від них я й дізнався те, що знаю. Чим я можу зараз вашим мистецтвознавцям бути корисним? Та й взагалі будь-кому іншому? Мало чого може наговорити якийсь самозванець-онук! І хто він, зрештою, такий? Людина без постійного житла, без постійної роботи, без сім’ї…

— А це, власне, нікого не здивує, — не поступався Іван Іванович. — Никифор все життя був людиною без сім’ї, без постійного житла і без роботи — він просто малював і малював, дуже часто лише заради їжі.

— Никифор — це той бронзовий дивак, що біля Домініканського костелу сидить? — ворухнулась на своєму стільці Божка. — У капелюсіё з піднятим вгору пальцем?

— Він! — підтвердив Іван Іванович.

— Їсти будемо? — запитав Гордій.

— А чому він домівки не мав? — озвалася Бора. — І де він все життя жив? У Криниці?

— Історія така, — зрадів запитанням Іван Іванович. — Уявіть. Травень 1895 року. Курортне містечко Криниця, це підніжжя Низьких Бескидів, Польща. Потім у вітальні покажу на карті. Німа русинка Євдокія Дровняк народжує сина. Найближче свято у церковному календарі — день святого Епіфанія, і хлопчику дають ім’я Епіфаній. Ваша бабуся, як ви кажете, Гордію, працювала покоївкою у готелі. А прабабуся — це я про доведені факти зараз кажу — була прибиральницею на віллі «Три троянди». Дуже подібні історії — мабуть, закон парності спрацьовує. Вона завагітніла від художника, який відпочивав на віллі. Коли хлопчик пішов до школи, дуже швидко з’ясувалось, що він не до науки, усе йому давалося тяжко, нічого він як слід не навчився — ні добре писати, ні читати, ані рахувати, все витіснила потреба малювати. Це була єдина мова його життя. До речі. Він справді дуже невиразно розмовляв, і це ще більше сприяло його усамітненню. Він малював грифелем на дошці, олівцем на уривках паперу, де тільки можна і чим можна. Никифор Матейко — ось як називали люди цього дивака, з іронією, звісно. Хлопець закинув навчання і лише малював, малював, малював…

— Геній, але несповна розуму? — уточнила Божка.

— Не зовсім так, — підхопив запитання Іван Іванович. — Сучасні науковці дійшли висновку, що такі самородки, як Никифор, мають особливий мозок: ліва півкуля уражена або від народження, або через хворобу, тому людина справляє враження розумово неповноцінної. Не може, скажімо, дати собі ради з елементарною побутовою проблемою. Натомість права півкуля, яка відповідає за творчі здібності, розвинута сильніше, аніж у звичайної людини. Завдяки цій особливості людина, яка справляє враження такої, що не може подбати про себе й потребує опіки, є водночас геніальним творцем.

— А хто Никифором опікувався? Мама?

— Поки не померла. А згодом бідолаха змушений був поневірятися, жебрати, обмінюючи свої малюнки на їжу. Христинко! — згадав про куліш, — скрути вогонь до мінімуму… Була у Криниці така жінка, на ім’я Параска. Збереглися її спогади про те, як голодний Никифор заходив до них до хати, пропонував свої малюнки за їжу. Параска шкодувала його, давала їсти, а непотрібними папірцями розпалювала пічку. Вона, як і більшість людей, які щодня бачили Никифора, вважала, що ці дивні малюнки годяться лише на розпалювання.

— То як він міг потрапити до Львова? — запитала Лідія. Вона давно вже сиділа, не зводячи очей з Івана Івановича, захоплена його розповіддю. — Та ще й мати у Львові виставку?

— Його Величність Випадок! — урочисто виголосив Іван Іванович і завмер на мить. З піднятим вгору пальцем він сам зараз був схожий на львівський пам’ятник Никифору. — І доказ, очевидний доказ того, що одна людина, один вчинок може докорінно змінити життя іншої людини. Дивіться. У Криницю приїжджає львівський художник Роман Турин, він бачить роботи Никифора. Людині, яка розуміється на мистецтві, цього було досить! Йому нічого більше не треба було пояснювати.

— А міг і не оцінити, — зауважує Лідія. — Хіба мало такого трапляється? Не оцінити і край — незважаючи на освіту, смак та обізнаність у мистецтві.

— Могло й таке бути, чого ж ні? — охоче погоджується Іван Іванович. — Але у тому випадку збіглося. Кажу ж: Його Величність Випадок. Роман Турин збирає дві сотні малюнків Никифора і передає фахівцям з Українського народного музею імені Шевченка — вони саме готують виставку українських, французьких та італійських художників у Парижі. Знову випадок. Знову щасливий збіг. І Никифор, чиїми роботами розпалювали піч, одразу опиняється у товаристві визнаних майстрів, у паризькій галереї «Leon Marseille». Тобто його роботи, звичайно, там опиняються.

— Який це рік? — озивається Гордій.

— 1932-й…

Іван Іванович переводить дух, чекаючи на реакцію, але Гордій незворушно довбає пташиний дзьоб.

— І Никифора визнають яскравим представником примітивізму у живописі, — повертається до теми оповідач. — А через кілька років у Львові Никифор вже буде виставлятися як відомий маляр, як тоді казали, наївного реалізму. І це, до речі, більш точне визначення, саме наївне мистецтво, а не примітивізм, але я зараз не про це… Отже, влітку 1938 року у Львівському будинку архітекторів відбулася виставка Никифора. На відкриття приїжджав автор. А наступного року, як щойно сказав Гордій, народилася його мама. І того ж року почалася Друга світова війна. Долі людей перекрутило-переламало, Криниця залишилась на території Польщі, а Львів опинився під Радянським Союзом.

— А вони не робили спроби знайти одне одного? — Божка крутить і крутить пасмо волосся.

Вона дивиться на Гордія. Той зауважує її погляд:

— Мені про це нічого не відомо.

— Не знаю, дитино, чи ви вчите це у школі, але 47-го року розпочалась операція «Вісла», — повертає ініціативу до своїх рук Іван Іванович. — Насильне переселення. Лемків з Криниці погнали на Балтійське море, на так звані відвойовані німецькі території. Люди мусили облаштовуватись на нових місцях. А у Криниці, за деякими джерелами, українців було до 90 відсотків населення. Кілька разів Никифора разом з черговою партією переселенців висилали кудись під Щецін, і кожного разу він повертався додому, в Криницю. І врешті-решт йому дали спокій. Що, мовляв, з дивака узяти?..

— А донька? — Божка найбільше перейнялась приватним життям художника. — Він не хотів побачити своєї доньки?

— Думаю, він не знав, що у нього у Львові є…

— Горить! — вигукнула Лідія та кинулась до газової плити: — Хто тут готує, кінець кінцем?.. Усю кухню задимили.

Ніхто ще нічого не задимив, усі лиш відчули ледь помітну загрозливу нотку, що виникла у букеті пахощів з-під кришки казанка. Лідія перша її вловила — і врятувала вечерю.

За столом обговорювали новину, лише Гордій сидів мовчки, втопивши ложку у тарілці з кулішем. Підвівся, обмацав кишені:

— Піду покурю, — і вийшов з-за столу.

Іван Іванович провів його очима, розцінивши це по-своєму: куліш не вдався.

— Дівчата… — почав було.

І зупинився. Дівчата так злагоджено й завзято накидали ложками до рота, що запитувати, чи смакує, не було сенсу.

— Нічого, якщо я говоритиму? — запитав він. Йому мовчки дали знак: «говоріть-говоріть», і він охоче повернувся до теми. — Чимало художників-примітивістів мали деякі спільні риси. Маю на увазі принаймні три: бідність, потребу в мандрах та відсутність свого житла. Ніко Піросмані жив у злиднях та ночував по підвалах, він і помер у підвалі, три дні — хворий та голодний — провів там сам-один, аж поки його знайшли й завезли до лікарні, але було вже пізно…

Його лекція була зараз, під стукіт ложок, недоречною, але він цього не помічав, бо сів на улюбленого коника:

— Серед художників-примітивістів було чимало безхатченків. Никифор жив по чужих людях, а коли назбирав грошей на свій дім, — а він вже міг собі це дозволити, бо картини купували, — то було пізно, він уже був хворий на туберкульоз і жити йому залишалось недовго.

— За історією про бабусю Гордія та художника Никифора можна було б зняти фільм, — зауважила Божка, потягнувшись по добавку до керамічної супниці, куди переклали куліш з казанка.

Іван Іванович із задоволенням спостерігав за її маніпуляціями.

— Про Никифора не один фільм знято, — усміхнувся він. — І в одному з них роль художника грає жінка. Дивно, що забув її прізвище.

Після вечері Божка зайшла в Інтернет та скачала фільм «Мій Никифор». Поки усі розсідалися ближче до екрана, поділилась інформацією, знайденою у мережі. Роль Никифора зіграла 85-річна актриса Христина Фельдман.

— Точно! — підхопив Іван Іванович. — Фельдман її прізвище! Вона народилась у Львові у сім’ї актора та оперної співачки, вчилась у Варшаві, а згодом повернулась до Львова, працювала у Міському театрі. У Великому міському театрі! Тепер — Оперний.

Домашній кінозал влаштували у кімнаті Бори, нагорі. Затулили вікно цупкими шторами, посідали — хто на канапі, хто на стільцях, принесених знизу; Божка — на підлогу, підстеливши собі дві пласкі диванні подушки.

…Після закінчення фільму Гордій мовчки підвівся — пішов курити на вулицю.

— Він зовсім не подібний на Никифора, — зауважила Лідія. — Зовсім.

— Зате його дерев’яні пташки подібні на мальованих пташок Никифора, — Бора вимкнула ноутбук: він їй був сьогодні вже непотрібний, все одно вже не вдасться попрацювати. — Спати, люди.

Загрузка...