Бунт моїх колишніх

Розділ п’ятий, той, що відкриває схованки і

вкривається виявленими в них таємницями.

— Мама зайнята, — сумно повідомила Даша, відчиняючи мені. — Вона страждає. Це, як тобі відомо, справа нагальна, тож краще її зараз не турбувати.

— Це вона без мене страждає, — завірила я малолітню охоронницю материнського спокою. — Зараз їй стільки підкину матеріалу до роздумів, що сум як рукою зніме.

Поки я роззувалася, Дарина встигла докорінно змінити свій настрій.

— А ми з Настею до вас на дачу їдемо завтра вранці, — вона відкинула трагічні інтонації, належні в цьому випадку, але невідповідні її вікові, та хитруватоо всміхнулася. — Мама на цілий тиждень мене відпустила!

Я уявила свою неньку в руках цих малолітніх терористок і зловтішно посміхнулася. Загалом, сили можна було вважати рівними. Настуся в присутності подруги намагалася показати себе з кращого боку, тому завдавала дачі трохи менше шкоди, ніж зазвичай. За це мама й любила Даринині візити. За наявності в Сестриці гостей, мамі завжди порівняно легко вдавалося впоратись із дітьми.

— Це ще невідомо, — я вирішила заздалегідь підготувати дівчаток до ймовірного скасування поїздки. — Шурик, бачиш, зник. Хто ж вас відвезти візьметься?

— Ти, — Дарина віддано зазирнула мені у вічі. — Мама так сказала.

«Відколи це Вікторія розпоряджається моїм часом?!» — невдоволено подумала я.

— Катерино! Проходь до мене. Я тут! Діти, негайно дайте спокій тітці Каті! — нібито суворо, та водночас і якось жалісно приказувала Вікторія з кухні.

До того, як я приїхала, вона вже встигла вирюмсати всі сльози та трохи заспокоїтися. Бліда як смерть, вона віддала Дарині з Настусею найсуворіший наказ не турбувати й диміла на кухні, мов кочегар.

— Так, — на тлі подруги я сама собі здавалася уособлення здорового глузду та мужності, — через що паніку влаштовуємо? Ще нема навіть одинадцятої.

— Але ми повинні були сьогодні піти в театр!!! Нам навіть квитки вже забронювали…

Вікторія демонстративно заламувала руки і закушувала губу. З дитинства ця панянка роздувала трагедії буквально з нічого. І ось їй таки випала нагода погорювати через цілком реальні неприємності.

— Ну то чи ж варто переживати так? Подумаєш, похід у театр накрився, — я, попри всі наявні підстави впадати в розпач, і далі силкувалася відбутись жартами. — Віко, він же дорослий чоловік. Мало де міг затриматися…

— Він би зателефонував! Ах, це все через мене!!!

Відверто кажучи, дорогою до Вікторії я вже й сама встигла себе так накрутити, що почувалася страшенно знервованою. Та як я могла демонструвати власне занепокоєння, коли подруга на моїх очах просто божеволіла від тривоги? А тим часом вигук «це все через мене!» цілковито озвучував мої думки про зникнення Шурика. Адже я відчувала, що з другим колишнім «щось не так» Відчувала, але ніяк не запобігла неприємностям. Не можна було відпускати Шурку… А може, повідомити Жорикові, щоб він усе з'ясував і захистив другого колишнього? Або… Одним словом, я мусила бодай щось почати, однак замість цього мовчки очікувала розв'язки.

— Усе через мене! — знову схлипнула Вікторія.

Раніше Віка і я ніколи не конкурували в стосунках із Шуриком. Тому останнє схлипування подруги трішки насторожувало.

— Віко, я, звичайно, розумію, що все в Шуриковому житті робиться тільки через тебе та на твою честь… Але все-таки… У чому тут твоя провина?

— Ах, я просто чудовисько! Це через мене він поліз у всі ці моторошні авантюри. Не міг упокоритися з тим, що я заробляю більше, почав шукати додаткових заробітків… Я не відраяла йому вчасно. Тепер він зник. Серцем чую — усе через ті сумнівні підробітки!

— Раз у тебе серце таке дресироване, краще відчуй, що саме це були за підробітки, — намагаючись не піддатися масовій істерії (а Вікторія, без сумніву, зараз могла замінити цілу юрбу), попрохала я. — Нам це може придатися.

— Ох, Катрусю, не пора! Тут людина зникла, а в тебе такі корисливі думки…

Усе зрозуміло. Подруга трішки загралася. Так накрутила саму себе, що тепер логічно міркувати не здатна. Потрібно терміново вдаватися до психологічної реабілітації. Я безцеремонно полізла в холодильник і заходилася розшукувати щось смачненьке. Невдовзі ціла площина кухонного столу яскріла всілякими упаковками напівфабрикатів, пакуночками заморожених фруктів та іншими буржуйськими заморочками.

— Скажи, ви справді все це споживаєте? — щиро здивувалась я, вихована в радянській неповазі до напівфабрикатів. — І як воно?

— Дороге, та неїстівне, — категорично відрізала Віка. — Це Шурикові запаси на випадок Тетяниної відпустки чи хвороби. Він, знаєш, такий у мене хазяйновитий…

— Став. Був зовсім нетямущий і безпорадний. Ти впливаєш на нього позитивно.

— Ой, скажеш таке, — Вікторія відмахнулась, вочевидь потішена. — Я — впливаю! Просто якось так у нас склалося…

«Так, уже адекватно реагує на поставлені запитання. Продовжимо…» Я знову сміливо зазирнула до неосяжної пащеки їхнього холодильника. Схоже, й справді Шурик запасався на випадок атомної війни.

— Агов! Облиш цей труп! — не витримала Вікторія, спостерігаючи, як я знущаюся з видовбаного в надрах морозильника курячого тулубця. — Якщо голодна, так і скажи. Є ж приготована їжа…

— Та як же запитувати, коли ти не в собі? У нормальному стані ти б давно вже щось запропонувала нещасній подрузі, котра примчала тобі на допомогу після голодного трудового дня.

Вікторія раптово згадала про свою трагедію і знову закотила очиці.

— Ах, Катерино, чи ж зараз до їжі?!

Ну ось. Я розраховувала зовсім на інший результат. Звичайно, найважливішим для Вікторії завжди було те, чи виглядає вона найкращою. Зі шкіри ладна була вискочити, щоб перевершити будь-які взірці. Дивно, що навіть очевидний провал ролі гарної господині не змусив її прийти до тями.

— Слухай-но, — я знову вирішила бути відвертою, — якщо негайно не припиниш своїх нікчемних страждань, я піду.

— І ти, Бруте! — бліді губи Вікторії ледь ворухнулися. — Правильно, всі зникають у тяжку для мене мить…

«Досить слушне зауваження. Схоже, ми з Шуриком друзі по нещастю. Адже Жорик точнісінько такий, як Віка, — подумалося мені. — Спершу їй здається, що переживає «за нього», потім розуміє, що насправді «через нього», і образ страждальця перетворюється на образ винуватця. Якби Шурик, не доведи Боже, примудрився, скажімо, потрапити під машину, Вікторія ніколи б йому цього не пробачила. Справді, як він міг встрягати в неприємності, знаючи, що дружина хвилюватиметься?! Як посмів?» Ще я подумала, що ця риса Вікторії видавалася б мені кумедною, коли б я не вивчала її наслідки на власному досвіді. Жити з людиною, котра, замість того, щоб пожаліти, кидається обвинувачувати, доволі складно.

— Помиляєшся, — вирішила я трохи «покусатися». — Спочатку ти робиш цю мить нестерпною для всіх, через що залишаєшся сама, і лише потім помічаєш, яка вона тяжка для тебе… Ну-бо зізнавайся, чим Шурку до втечі довела?! Зважаючи на твою істеричність…

— Ах Катрусю, чи ж до жартів зараз? Моя істеричність — це наслідок, а не причина. Побічний ефект…

— Нічого собі, побічний! Найголовніший, як на мене! Ти в істерику впала раніше, ніж з'ясувала, в чому, власне, справа! Не можна бути настільки слабкодухою!!!

Іноді, щоб повернути Вікторію до життя, необхідно просто викликати в ній роздратування.

— Ах Катрусю, знайшла час мені дорікати!

На жаль, і це не подіяло. Я подумки повільно порахувала до десяти. Що ж це робиться! Один зник, інший з’явився, третя раптом вирішила погратися в слабку жінку… А мені це все розгрібати?! Схоже, тепер в істерику впала я.

— Значить так! — несподівано для самої себе я перейшла на лемент. — Або ти негайно стаєш дієздатною, або…

— Ах Катрусю!

Від останнього схлипування Вікторії мене раптом опанувало незбориме бажання когось убити. Не цілком розуміючи, що роблю, я схопила зі столу пістряву коробку заморожених фішбургерів і щосили пожбурила її в стіну. Картонна упаковка відскочила від блискучої плитки, зробила в повітрі потрійне сальто, розкрилася і сипонула на кухню десантом свого вмісту.

Ми з Вікторією миттю забули про істерики. Разом зі зграйкою рибних котлет із коробки викотився згорнутий у трубочку прозорий файл, і крізь нього виднілися якісь документи.

— Це що? — прошепотіла Вікторія, мабуть, вважаючи, що я фахівець з пакування фішбургерів.

— На бомбу не схоже, — по нетривалому роздумі констатувала я. — Доведеться брати.

Вікторія хижо вчепилася в незрозумілі папірці бездоганним манікюром.

— Це Шуриків почерк, — я нависла над Вікторією.

Ми пильно розглядали аркушик із зошита, на якому Шурик розмашисто записав якісь імена та прізвища. Крім цієї зім'ятої цидулки, у файлі виявилися три аркуші з альбома; вони містили стислий опис діяльності деяких бізнесменів. Намагаючись викладати думки коротко й чітко, Шурик записував: «Херц Геннадій Анатолійович, директор банку, самостійно пройшов шлях від рядового працівника до великого начальника, рідкісне поєднання кар'єризму та невміння крокувати по трупах…» У правих нижніх кутах кожного з аркушів червоним маркером було написане дивне: «Не винен!» Найцікавіше, що останнім у цьому списку був пан Ожигов. Усю викладену мною інформацію Шурик старанно записав, причому, вмістив найважливіше на двох третинах аркуша з альбому.

— Такі самі досьє були в Олександровій канцелярській теці, яку він передав тобі, — Вікторія, здавалося, говорила сама з собою. — Тільки в теці все не так компактно. Там фотографії, копії якихось довідок, виписки з будинкових книг… Катю, що все це означає?

— Звідкіля ти знаєш про теку? — я не змогла стримати здивованого вигуку.

— Кожна жінка відчуває, коли її чоловікові загрожує небезпека, і намагається тримати руку на пульсі подій, — загадково відповіла Вікторія.

Я посміхнулася, бо згадала, як пишався Шурик політикою невтручання у справи одне одного, вважаючи це єдиним способом довгого щасливого життя разом. Як істинно мудра жінка, Вікторія кивала у відповідь на Шуркові теоретизування, але потай чинила так, як вважала за потрібне. Ненав'язлива опіка Віки і страхувала, й водночас не дратувала Шурика. Якби я так уміла, можливо, у нас із Жориком було б значно менше конфліктів.

На жаль, я все життя була впевнена, що рідні люди для того й існують, аби викладати їм усе, як є… «Дурна! Довикладалася. Маєш тепер: він поїхав собі, й оком не змигнув», — я раптом згадала, що неправа. Їдучи, Георгій силкувався бути веселим і, підморгуючи, підбадьорював мене. «Ну, нехай буде, що змигнув. Що це змінило? Все одно взяв і поїхав. Залишив мене саму-самісіньку… Усе через нього. Якби був тут, я б ніколи не погодилася працювати на Шурку. Тоді б і Шурик не зник. Я б на нього свого згубного впливу не справила. Ой леле, що ж тепер буде?» Необхідно було терміново якось порозганяти похмурі думки.

— Катерино! Ти про що думаєш? — Вікторія, виявляється, досі чекала на мої пояснення. — Ти тут взагалі, чи де?

На жаль, я була таки тут.

— Вік, ти можеш не вірити мені, але… Я знаю про цю історію дуже мало. Причому, ці знання аж ніяк не допомагають мені зрозуміти, що відбувається.

— Подумаємо разом?

Вікторія чудово знала, що ця фраза не зможе не зворушити мене. У далекому дитинстві, коли ми стикалися з нерозв'язними світовими проблемами (приміром, як вивідати в сусіда Вітьки спосіб виготовлення рогатки), ми з Вікою завжди починали «думати разом». Колективний розум приносив нам неймовірні перемоги.

— Намагаєшся спекулювати спогадами про щасливе, безхмарне? — моя Вреднючість ніяк би не змовчала.

— Ні, просто прошу в тебе допомоги!

Вікторія дуже серйозно подивилася мені у вічі.

Я тяжко зітхнула і виклала подрузі все, що знала про цю справу.

— Не вірю жодному слову Олександра про замовників, — Вікторія замислилася на кілька хвилин, щоб оформити мої думки в слова.

— Аналогічно, — кивнула я, — нормальні люди не доручають збирання інформації малознайомому програмістові.

Сам матеріал, зібраний Шуриком, не був схожий на дослідження ґрунту щодо можливого співробітництва. Про нинішню діяльність об'єктів згадувалося мимохідь.

— Чому увага приділяється здебільшого тому, як ці Ожигови починали свою кар'єру? І потім, що це за «Не винен»? Відколи це Олександр почав виносити комусь присуд? — Вікторія напружено тарабанила по столі кісточками пальців. Раніше це була тільки Шурчина звичка. Нервуючись, він завжди перетворювався на дятла. Ну чому Віка перейняла від нього тільки найгірше?

— Припини стукати, ти збиваєш мене з думки! — заволала я.

— До речі, про «стукати»… — Вікторія на подив покірливо виконала моє прохання. — Катю, я не хочу повідомляти про зникнення Олександра в міліцію.

Я глянула на годинник. Взагалі, вже можна було починати хвилюватися.

— І правильно! Може, він і не зник зовсім… Може, зараз ще з'явиться.

— Нехай тільки спробує! — зненацька грізно заявила Віка і миттєво стала в позу сварливої дружини. — Ми тут, можна сказати, божеволіємо, а він, виявляється, цілісінький!

Вікторія кілька секунд помовчала, прислухаючись до кроків на сходах. Хтось, голосно гупаючи черевиками об бетон, спустився на нижній поверх. Віка зітхнула і вже зовсім іншим тоном вимовила, чомусь дивлячись на стелю:

— Ні, ну справді… Нехай спробує! Будь ласка…

— Перестань, — доводилося призупиняти божевілля Вікторії, — такі розмови ні до чого, крім дірок у стелі, не призводять. Перевірено досвідом. Вони там, — я теж підвела очі, — й без наших прохань знають, що робити… Краще скажи, чому ти не хочеш звертатися до міліції? — я раптом зрозуміла, що Вікторія, схоже, знає про цю історію значно більше за мене.

— Та так, — Вика вочевидь ухилялася від відповіді.

— То ми думатимемо разом, чи ні?

Вікторія, як і очікувалося, здалась.

— Усе це почалося місяців зо два тому. Олександр і раніше затримувався на роботі допізна… Власне, як і я.

— Атож, — гмикнула я, — про те, що ви — родина «трудоголіків», я чудово поінформована.

— Так. Але зазвичай Олександр стирчав у своєму офісі та не вилазив з-за комп'ютера. А тут раптом почав ходити ще кудись після роботи… Я стривожилася. Розпитування нічого не дали. Олександр посміхався, казав, що всі ці зустрічі пов'язані з додатковими підробітками, але нічого конкретно не пояснював. Знаєш, — Вікторія гордо підвела підборіддя, — одного разу його не було страшенно допізна… Я так розхвилювалася, що вже підозрювала найгірше.

— Вирішила, що його вбили? — співчутливо поцікавилась я, уявляючи, як вона не випускає з рук годинника та кидається з кутка в куток, розчиняючи двері після кожного поруху на сходовому майданчику.

Вікторія не зважала на мої слова. Коли ця жінка читала свої театрально-пафосні монологи, її неможливо було відволікти.

— Я вирішила, — Вікторія зіщулилася, — що в Олександра є інша жінка. Ось до чого довели мене всі ці таємниці… На мій телефонний дзвінок, він відповів так різко: «Я ще працюю. Лягай без мене. Звільнюся — прийду». Я не могла більше мучитися здогадами й вискочила на вулицю. Цілком автоматично ноги привели мене до гаража. Обидва авто були на місці. Хоча я точно знала, що вранці Олександр їхав на своєму «Вольво». Я розпитала в сторожа — виявляється, Олександр поставив авто ще дві години тому. Він ось уже місяць, як приїздить доволі рано. Уявляєш, був за два кроки від будинку й навіть не зайшов попередити, що збирається затримуватися!!! Як, по-твоєму, я мушу це все розуміти?

— Може, Шурик почав піклуватися про власне здоров'я та робив щовечора піші прогулянки районом.

— Я теж так подумала, — невірно витлумачила моє чергове зауваження Віка. — Залишилося тільки з'ясувати, з ким Олександр здійснює оці свої прогулянки. «Зрештою, суперницю слід знати в обличчя», — міркувала я.

Я буквально замилувалася Вікторією. Думка про те, що в людини, котра володіє запаморочливою Вікторією Силенскою, раптом може з'явитися коханка, здавалася мені героїчно безглуздою. Відколи це Вікторія стала настільки невпевненою в собі? Самокритика, звісно, добра річ, але навіщо ж такі крайнощі? Це вже, здається, щось наближене до нервового розладу. І крім того, про кого це ми говоримо? Про неуважного Шурика, який завжди по вуха закопаний у свої програмістські справи та відповідає на запитання «Як ви ставитеся до жінок?» серйозним «Як чоловік»… Роль цинічного колекціонера жіночих сердець якось зовсім не в'язалася в мене з образом другого колишнього. Напевне, ми з Вікторією справді розглядали Шурика зовсім з різних боків.

«Що ж це виходить, — промайнула несподівана думка, — якою ти собі людину вигадаєш, такою вона для тебе й буде завжди… З тим самим успіхом може зовсім не бути ніякого Шурика. Можливо, ми обидві його собі цілковито придумали».

«Агов! — Здоровий Глузд, який за відсутності Жорика виконував роль охоронця мого психічного здоров'я, завжди вбивав такі думки в зародку. — Годі! Так, чого доброго, ще вирішиш, що цілий світ — плід твоєї хворобливої уяви! Просто ви з Вікою знаєте Шурика з різних боків. Ніхто з вас його собі не придумував. Заспокойся».

— Не хочу вдаватися в подробиці, — провадила Вікторія, смикаючи целофанову пачку заморожених фруктів, — усе це надто гарно мене характеризує… Загалом, я вирішила вистежити Олександра. І, ти знаєш, мені це вдалося. Усе було майже так, як я собі уявляла. Силует Олександра я відразу впізнала. З ним була висока білявка з волоссям до пліч.

«Білявка?! — від подиву я сплеснула руками і впустила частину продтоварів, уже майже запханих мною назад у морозилку. — Невже в цій справі таки замішана жінка?!»

— Вони повільно йшли алеєю парку, — вела далі Вікторія. — Періодично Шурик зупинявся і щось креслив носком черевика на землі. Я вже ладна була розридатися, як раптом парочка вийшла на добре освітлену ліхтарями ділянку. Білявка виявилася блондином.

— Що ти маєш на увазі?

Після всього почутого я вже могла запідозрити Шурика в чому завгодно.

— Я маю на увазі білявого молодого чоловіка! — Вікторія змінила таємничий шепіт на звичайний тон і теж узялася до прибирання кухні. — Більше того — юний хлопчик з довгим хаєром, як це зараз називається в молодіжному середовищі. Судячи з виразу облич, Шурик щось терпляче пояснював тому отрокові, а хлопець аж червонів — так старався напружити мізки та бодай щось второпати. Я, звичайно, відразу засоромилася сама себе і поквапилась додому. Але мусила зачекати, поки Шурик із хлопцем пройдуть повз мою криївку, тому почула уривок із їхньої розмови.

— Яку криївку? — жваво зацікавилась я і миттю забула про головну тему розмови. — Може, мені в подальшій роботі придасться.

— Не повіриш. Я ховалася в кущах за лавою!

Чомусь цей факт викликав у нас обох невимовний захват. Істеричний регіт привернув увагу дітей. Дві хитрі пички негайно змалювалися в дверях кухні. Дівчатка вочевидь вдавали з себе дорослих і серйозних леді.

— Істерика прогресує! — Дарина безцеремонно схопила матір за руку, всадовила її на стілець та заходилася викладати свої міркування з приводу погрому, вчиненого нами. — Що, питається, знадобилося вам у морозилці? Навіщо ви попатрали всі продукти?

— Стривай! — як завжди, перебільшення цих жахливих дітей наводили мене на правильні думки. — Але ж зовсім невідомо, чи нема в твоєму холодильнику ще якихось важливих записів?

— Уперед! — хором вигукнули ми з Вікторією і, ніби одержимі, знову взялися вивалювати всі продукти.

— Ну ось, тепер і Катруся заразилась, — Дарина ніяк не очікувала такої реакції на свої слова.

— Як гадаєш, це виліковується? — Настуся відразу перейняла гру подружки і з виглядом кумедного лікаря накинулася на мене. — Катрусю, негайно вилазь із холодильника! Застудишся!

Служити експонатами для самоствердження двом особам підліткового віку нам було не з руки.

— Дівчатка, не бачите — в дорослих серйозні справи! — Вікторія якомога суворіше звела брови до перенісся Руки її при цьому гарячково розривали пакуночки з килькою.

Вигляд у неї був настільки грізний і водночас кумедний, що Дарина розгубилась і на кілька секунд перетворилася на нормальне людське дитинча. Ось тут я її і спіймала. З досвіду спілкування з Настусею знаючи, що діти перехідного віку бодай частково піддаються впливові виключно в шоковому стані, я поквапилася скористатись нагодою.

— Дівчатка! Одне з двох: або ви негайно вкладаєтеся спати і завтра ми відвозимо вас обох до Настусі на дачу, або можете стрибати тут хоч до кінця світу, але ні про яку спільну поїздку тоді й мови бути не може! Раз ви не здатні пристойно поводитись, я нізащо не віддам вам на з'їжу свою маму!

Діти стурбовано перезирнулися і миттю випарувались.

— Круто ти їх, — схвально кивнула Вікторія і з подвоєною люттю накинулась на коробки з харчами. Ніколи раніше ні мені, ані їй не спадало на думку, що розривати на клоччя — настільки приємне, я б сказала навіть, захоплююче заняття. Зізнаюся відверто: ми трохи захопилися. Усе, що піддавалося розкриттю, було остаточно розшматоване.

— Де б він не був, я знайду його! — майже кричала Вікторія, по-звірячому катуючи пачку з чаєм. Гранули заварки веселим феєрверком розліталися навсібіч.

— Ти про файл із документами, чи про Шурика? — я ще вдавала, що не втрачаю самовладання, але при цьому ненароком відірвала геть підкладку кухонного фартуха.

— Про все разом! — істерично реготала Вікторія.

Кухня і ми посеред неї, мабуть, нагадували твір авангардного живопису. Однак жодних нових відомостей про діяльність Шурика пошуки не дали. Обидві ми раптом відчули цілковите знесилення.

— Отже, — я стомлено примостилася на краєчку табурета, — ми про щось важливе говорили, чи мені тільки здається?

— Згадати б про що, — Вікторія теж присіла, винувато оглянула все, що ми накоїли, і несміливо зауважила: — Може, даремно це ми? Хоча… Зате заспокоїлися.

— Як гадаєш, — я ледве спіймала за хвіст новий клаптик думки, який уже вислизав, — де ще Шурик міг сховати свої документи?

Вікторія замислилася.

— Ти знаєш, крім холодильника, більше й нема куди сховати, як на мене. Він же чудово знав, що ні я, ні Даша в царство його їстівних запасів зроду не поліземо. Хвалити Бога, Тетяна смачно готує. А сама Таня з відразою ставиться до всіх цих напівфабрикатів… У всіх інших місцях квартири порядок підтримується регулярно, прибирання — щотижня, крім столу Олександра, певна річ… Але в столі нічого немає, крім усіляких схем від радіоприладів. Я туди іноді зазираю…

— Шукаєш слідів суперниці? — мені не варто було б глузувати з неї — краще пораділа б, що не лише я раба власної Цікавості.

— Просто турбуюся…

— Ось! — думки мої на якусь мить не знати чому впорядкувалися, і я згадала перервану появою дітей розмову. — Ти ж так і не розповіла. Що саме тебе непокоїть? Що ти почула, коли сиділа в кущах за лавою?

«Таким чином, ми зможемо подолати практично будь-які засоби охорони!» — урочисто заявив тоді Олександр цьому блондинчикові. «Клас!» — зрадів той. «Головне, щоб менти ні про що не здогадалися», — Олександр, як мені здалось, промовив це похмурим тоном. «Якщо свої не застукають, усе буде о’кей!» — мені здалась якоюсь бандитською інтонація того молодика. Коли я таке почула, вже не могла сумніватися, що Олександр займається чимось протизаконним. Знову ж таки, навіщо порядній людині ховати від домашніх якісь записи?

— Тому що він не хотів тебе вплутувати, — мені розповідь Віки страшенно не сподобалося. — Крім того, не факт, що ховав він ці записи від вас, — мене пересмикнуло від згадки про загадкового Відвідувача. — Пам'ятаєш, я розповідала тобі про свого Когось? Того самого, що, судячи з описів громадськості, украв з кафе теку. Може, Шурик побоювався гостей…

— Як гадаєш, мені варто звернутися до приватних детективів?

— А я, по-твоєму, хто?

— Ну, до тебе я вже звернулася, результат, як бачиш, нульовий. Ти й сама не знаєш, що робити…

— Тобто як це нульовий? Першої ж години від початку розслідування я знайшла цілком таємні документи… Щоправда, не зумисне. Але ж ми обидві чудово знаємо, що випадковостей не буває. Невже ти не бачиш: сама доля призначила мені роль сищика…

— Справді, — Віка тільки тепер усвідомила, яка ж важлива моя роль у її справі, — якби не ти, моя кухня і далі б мала пристойний вигляд… На додачу, я не знаю, що можуть означати ці записи. Слухай, може, зателефонуємо Георгію? Напевне, він зможе покинути своє відрядження задля такого випадку… Витрати я компенсую…

Мені раптом страшенно захотілось погодитися з Вікторією. Жорик, звичайно, впорався б із усім цим, знайшов Шурика, захистив мене від того нещасного Когось… Але, звичайно, до смерті закидав би мені, що я відразу не розповіла про Шурчині дивні замовлення. Чому я справді не призналася Жорикові про першу появу Відвідувача? З власних амбіцій? Заради бажання довести свою самостійність? Якби я поводилася інакше, зараз із Шуриком усе було б гаразд.

— Тоді мені доведеться зізнатися в причетності до справи, — сказала я вголос. — І Жорик ніколи не пробачить мені самодіяльності, тобто того, що я погодилася працювати з Шуриком. Ніколи не пробачить, що я не розповіла йому про погрози Когось… Можеш, звичайно, дзвонити, але цим ти зіпсуєш мені особисте життя!

— Якщо не подзвоню, то зіпсую собі, — крізь зуби процідила Віка.

Я й сама не знала, що тут можна вдіяти.

Жорик завжди вмів телефонувати в найбільш слушні моменти.

— Катерино, а де це ти о такій порі?! — Жорик відчутно нервувався.

Нічого не приховаєш від цього типа!

— Якби міг, то замкнув би вдома! — обурилась я. — На жаль, нічим оригінальним тебе не потішу. Всього-на-всього в подруги гостюю. До речі, тут Вікторія хоче тобі дещо сказати.

Я прикрила мікрофон долонею.

— Вирішуй сама, — якомога байдужішим тоном кинула я, віддаючи їй трубку.

Кілька секунд ми з Вікою напружено дивилися у вічі одна одній. Лише чималий досвід такої гри в переглядання врятував обох: жодна не спалахнула під поглядом подруги, що буквально ладен був спопелити.

— Привіт, Жорику. Катря справді в нас. Я залишу її тут ночувати. Ми ж так давно не бачилися, — безтурботно защебетала Вікторія, котра нарешті, видно, таки прийняла рішення. — Не хвилюйся. Як приїдеш, забереш свою Катерину. Навіть викупу за неї не проситиму.

— Зараз він скаже, що ти йому ще доплатиш, аби він погодився мене взяти назад, — прокоментувала я.

— Що? Доплатити? — уже відповідала Вікторія трубці. — Ти не оригінальний, Катя щойно пророкувала ці твої слова.

Вікторія передала мені трубку. Мене завжди вражала її здатність миттєво перевтілюватися. За мить до того вона весело сміялася з Жорика, а тут знову прибрала трагічного виразу.

— А звідки ти знаєш, що я не вдома? — згадала я, про що неодмінно слід запитати в Георгія.

— Дзвонив на домашній телефон.

— Не довіряєш?

— Просто жахливо схотілося почути твій голос.

У мене в грудях щось затріпотіло. Дивно, але навіть по двох роках спільного життя слова цього чоловіка викликала в моїй душі цілий шквал емоцій.

— Міг би не їхати, коли так! — майже пошепки вичавила я з себе. — Або взяти мене з собою…

Вікторія зачула в моєму тоні щось інтимне й непомітно вислизнула з кухні.

— Ах Катерино, ти нестерпна! — Жорик розсміявся. — Я надсаджуюся, щоб розвивати нашу з тобою агенцію, а ти замість підтримки виливаєш на мене потоки докорів. Не соромно?

— Дуже соромно, — щиро зізналась я, — а що робити? Я кажу те, що думаю.

— Тішить хоча б той факт, що ти взагалі думаєш. Іноді, щоправда, я в цьому дуже сумніваюся. Скажи, коли ти подолаєш власну вреднючість?

Як я стомилася від цих педагогічних спроб мого Георгія! Йому б не в менти, а вихователем у дитячу колонію!

— Відчепися, — буркнула я трубці, — осточортіло відповідати на дурнуваті запитання!

— Невже?

— Набридло, кажу! — мені сяйнула щаслива думка. — Жорику, любий, — від такої зміни настрою Георгій аж похлинувся, — скажи, якщо детектив знайшов у паперах жертви список із прізвищами, що це означає?

— Список запрошених на якийсь захід, список улюблених авторів, список ворогів, підозрюваних у плануванні злочинів проти жертви…

— Не схоже, — у відчаї призналась я, бо встигла вже приміряти на Ожигова кожну з перелічених ролей.

— Нехай твій детектив порпається в підшивках місцевих газет і шукає відомостей про цих осіб. Може, вони брали участь у якихось яскравих міських подіях, були представлені до ордена, чи ще щось такого штибу… В газетах зазвичай пишуть усілякі нісенітниці.

— Жорочко, ти геній! — випалила я.

— На жаль, невизнаний. Знаєш, у мене просто гора впала з пліч. Відверто кажучи, до нашої сьогоднішньої розмови я думав, ти влізла в якісь неприємності. Надто життєві запитання ставила.

— А зараз? — насторожилась я.

— Зараз видно з усього — найсправжнісінькі вигадки. Де ж ти в наші дні знайдеш жертву, до паперів якої тебе підпустять раніше, ніж міліція там усе опечатає? Хіба що саму цю жертву зробиш жертвою… Але до такого, будемо сподіватися, ти поки не дійшла.

Я не стрималася, щоб не пообіцяти, що неодмінно дійду, особливо якщо жертвою буде особисто Жорик, а по тому любенько розпрощалася, витягла себе з телефонних мереж та повернулася на кухню Силенських.

— Може, повідомити охоронцям з моєї фірми? — Вікторії таки не терпілося скинути відповідальність на чиїсь надійні плечі. — Нехай відпрацьовують зарплату.

— Уже краще звернутися в міліцію, — впевнено заявила я, бо згадала тих Рембо з безтямними поглядами, що служать у фірмі Віки. — Менше проблем, а шанси на успіх зростають.

— А що, коли цим я підставлю Олександра? Він нізащо не пробачить мені…

— Якщо не звернешся до міліції, теж не пробачить. Через свою повну відсутність.

— Припини! — Вікторія знову почала нервово тарабанити по столі.

Так ми ні до чого й не дійшли. Нічна нарада плавно переросла в грандіозне прибирання. Шурика досі не було. Стільниковий його дратував чемними повідомленнями, що абонент недоступний. Заявляти про пропажу ми поки не зважилися.

— Якщо до ранку нічого не з'ясується, будемо повідомляти, — тяжко зітхнула Вікторія вже перед світанком.

Поки що було вирішено довідатися в усіх міських лікарнях, відділеннях міліції, моргах та витверезниках, чи не відомо там чого про нашого зниклого. Крізь жалюзі до помешкання ввірвався смугастий світанок. Міцна кава розганяла залишки сну. Настав час для рішучих дій.

— Ні, ні, ні, — Вікторія вперто мотала головою, відмовляючись телефонувати по інстанціях, — Катрусю, я не зможу! Уявляєш, що буде, коли вони скажуть: «У нас є такий»? У мене ж серце не витримає! Краще ти, в тебе нерви міцніші, та й ступінь родинних зв'язків із Олександром уже не той…

— Між іншим, я з ним знайома значно довше, ніж ти, — кволо відбивалась я від телефонних обов'язків.

— Ото ж бо й воно. Йдеться саме про ті стосунки, що мають термін придатності. Гострота сприйняття людьми одне одного з часом слабшає.

— Тоді тобі доведеться відвезти дітей на дачу.

— Не одне, то інше! — обурилась Вікторія. — Але тоді я не встигну на роботу!

«Навіть власна смерть, напевне, не послужила б Вікторії приводом для запізнення в офіс. Не кажучи вже про настільки незначний факт, як зникнення чоловіка», — іронічно всміхнулась я.

— А на роботу мушу піти, — Вікторія миттю розвіяла мій скептичний настрій, — тому що, Олександр, якщо знайде можливість подзвонити й повідомити, де він, — дзвонитиме в офіс. Що ж, — згадка про роботу добре вплинула на Вікторію, і вона просто на моїх очах знову перетворилася на сильну, витривалу в будь-яких труднощах жінку, — дівчаток відвезе на дачу мій водій. Можу я хоч раз використати службове становище в особистих інтересах?

— Звісно, — зраділа я, звільнена від контактів з дітьми, які важко піддаються вихованню.

— Катерино! — зайва дієвість Вікторії очевидячки загрожувала мені новими неприємностями. — Від сьогодні наймаю тебе на роботу. Ти, як приватний детектив, допомагатимеш мені в пошуках чоловіка.

Шурик, наймаючи мене на роботу, хоча б вдавав, що цікавиться моєю згодою на участь у заході. Вікторія такою делікатністю по відношенню до мене похвалитися не могла. От же ж сімейка! Звідки ця пристрасть залучати непрофесіоналів до сумнівних справ?

— Зв'яжемося по телефону, — не бажаючи чути жодних заперечень, кинула Вікторія, вже підштовхуючи сонних і тому тихих дівчаток до виходу. — Тільки не відходь поки що від телефону. Раптом Олександр все-таки зателефонує додому. Не хвилюйся, десь за годину Тетяна прийде та змінить тебе.

Двері хряпнули. Я пройшла до вітальні, присіла на диван. Необхідно було зосередитися. Шурик записав на своєму дурнуватому аркуші прізвища семи осіб… Ожигов був передостаннім. Закінчувався список тією самою «зіркою сучасної естради», інформацію про котру я повинна була збирати пізніше. До речі, з тією зіркою нині тісно співпрацює Жорик… Чому ж своє досьє Шурик складав лише на трьох учасників списку? Чому Кішка взагалі в списку не значилася, але дослідження її справи мені доручили? Так, а звідки біля Кішки раптом узявся Вадька? О, як же я могла забути: слід терміново попередити Вадима, що Кішка просто викачує з нього гроші… А чого це раптом Вадимові так припекло женитися? Цікаво, що пов’язує людей, котрі потрапили до Шурчиного списку?

Запитання хаотично металися в бідолашній голові, яка вже засинала. Відповіді блукали десь поза зоною мого світосприйняття. Я на мить заплющила очі.

— Дитинко, прокиньтеся, — судячи з того, що ці слова сиділи в моїй свідомості вже досить давно, Тетяна не вперше мене кликала. — Тут господарка на дроті. Говоритимете?

Я швидко підхопилася. Як же це я заснула?

— Ало, Вік? — я взяла слухавку.

— Спиш? — як завжди в робочій обстановці голос Вікторії звучав холодно й був цілковито позбавлений емоцій.

— Ні, — відверто зізналась я.

— Уже ні, чи ще ні?

— Взагалі ні. Сказати по правді, я гадала, що не спала, а думала. Виявилося, це я не думала, це мені снилося, що я думала.

— Що-що?

Я тяжко зітхнула. Давно помічено: щойно спробуєш повідомити людям таке, що їх не влаштовує, як вони миттю втрачають здатність розуміти сказане.

— Не має значення. Загалом, поки що жодних новин. Мені зараз потрібно збігати в одній справі, а по тому я вдома буду.

— Будь ласка, — благала Вікторія, котра вже забула про власну робочу незворушність, — не йди надовго. Раптом знадобляться рішучі дії, а вдома сама Таня…

— Ну гаразд, — по правді кажучи, я не зовсім розуміла, чим зможу бути корисна під час рішучих дій, але відмовити теж якось не вийшло, — зараз я відлучуся ненадовго та повернусь.

— Чудово. Тільки не здумай ушитися! Ох уже ці працівнички…

Я навіть не мала сили огризатися на той начальницький тон.

— Тетяно, ви не могли б допомогти мені? — покликала я хатню робітницю.

Улюблениця родини Силенських — величезна, добросердна Тетяна — слухняно відставила праску.

— Могти можу, що за питання. Тільки чомусь мені здається, що поки ви, дитинко, не виспитесь як слід, вам ніхто не допоможе.

— Тань, тільки пообіцяйте, що не зомлієте, не зчините істерики, і взагалі, нікому нічого не розповісте.

— Так, — кивнула Тетяна.

— Річ у тім, що в нас Шурик пропав.

Тетяна сплеснула ручиськами й важко опустилася на стілець.

— Та як же це? Та хіба він річ яка, щоб пропасти? Ой лишенько…

— Лишенько буде, якщо ми нічого не робитимемо, — я намагалася говорити якомога бадьоріше. — Мені потрібно, щоб ви обдзвонили всі інстанції та розпиталися. Коли про що довідаєтесь, негайно телефонуйте мені на стільниковий. Тільки не Вікторії, вона дуже нервується від будь-яких новин. Телефонуйте відразу мені. Зрозуміло?

Тетяна швидко закивала.

— Якщо хто буде дзвонити… Мало там що, викуп за Шурика, чи ще чого вимагати, — ви чесно говоріть, що хазяїв немає вдома. Нехай дзвонять пізніше. Тільки не надавайте їм жодної інформації, - провадила я інструктаж.

— А можна просто не брати трубки? — благала перелякана Тетяна. — Раптом бовкну щось, клопоту буде… Самі зрозуміють, що хазяїв нема.

— Авжеж! — обурилась я. — Тоді ви позбудетеся відразу двох хазяїв, бо коли Вікторія зрозуміє, що ніхто не відповів на Шуриків дзвінок, то помре від серцевого нападу.