Бунт моїх колишніх

Розділ третій, що ратує за відсутність неправди, дружню відвертість і взагалі за мир у всьому світі

Розчинені навстіж вікна «Форда» не рятували від нестерпної задухи цього недільного вечора. Навіть те, що обабіч траси тяглися тіняві лісопосадки, нітрохи не додавало повітрю свіжості. Разом із усім навколишнім світом я болісно нудилася в очікуванні дощу. Небо красномовно супилося, але ніби глузуючи, зберігало вперту сухість. Цікаво, що мій внутрішній стан із виразністю блискучого пародиста наслідував настрій природи. Кожен нерв напружено очікував струсу. Ось воно — перша серйозна самостійна справа. Я гранично зібрана і готова до будь-яких подій. На жаль, нічого не відбувається. Ще б пак: якщо я не докладу зусиль, нічого й не може відбутися. А сили для цих зусиль, певна річ, не лишилося.

«Гляди, не лопни від нервової перенапруги», — в'їдливо попередила моя Самоіронія.

«Ой, не ятри душу, — відмахнулась я. — Краще зберіть там у себе консиліум та придумайте нарешті, що ж робити. Я просто зобов'язана поставити Жорика на місце. Він, бачся, поїхав у справах!» — я уявила, як Жорик повертається і виявляє мене, оточену пошаною та повагою. — «Пробач, я зовсім забула про тебе за цей час! У мене, знаєш, було стільки клопоту, — я подумки проказувала свій майбутній монолог, аж поки настільки вжилася в образ, що навіть почала ворушити губами і зарозуміло підвела брови. — Я отримала надто важливе замовлення. Та, хвалити Бога, все обійшлося. Я, звичайно, впоралася з завданням, хоча це було й не так просто…»

У тому місці, де я мусила докладно описати свої неймовірні подвиги, уява різко загальмувала. Придумати, як саме я впораюся з замовленням, вона не могла.

«Пригоди заявлено, а що починати для їхнього народження — невідомо, тому покладаємо ухвалення рішень на внутрішній голос та інші неіснуючі інстанції… Негативна тенденція», — невдоволено забурчав мій Внутрішній Голос.

Здіймаючи куряву на дорозі, я гнала «Форда» до батьківської дачі та намагалася накидати в голові бодай поганенький план дій щодо запропонованої Шуриком роботи. Розгляд заповітної теки з інформацією про об’єкти, котрі потребували перевірки, мене водночас порадував і засмутив. Річ у тім, що з однією із наших рибок я стикалася раніше. Це була Валерія Венгерська, або просто Валька, секретарка і коханка одного мого старого знайомого. Нині, як свідчила наявна в Шурика інформація, Валька мала в своєму розпорядженні солідні кошти. Що Кішка (так я подумки величала Валерію за цілковито котячу естетику і пластику), яка постійно крутиться в колах, наближених до кримінального світу, могла раптом ступити на шлях праведний, мені не вірилося. Засобів для того, щоб рибка на ймення Кішка стала більш відверта зі мною, я, на щастя, трохи мала. Це радувало. Засмучувало ж те, що на даний момент це нікому не було потрібно. Першочерговим завданням розслідування, вчиненого Шурчиними клієнтами, було зовсім не викриття Кішки. Спочатку я мусила зібрати інформацію про іншого типа. І тип цей мені не подобався. Сорокап’ятирічний коротко стрижений бізнесмен із могутньо випнутою щелепою і люто примруженим оком — одним словом, із обличчям затятого кримінального елемента. Генеральний директор і засновник фірми «ОПО», основним напрямком діяльності якої офіційно вважалося виготовлення поліграфічної продукції.

«Назва фірми походить від його ініціалів, Ожигов Павло Олександрович — пояснив Шурик у відповідь на мою усмішку, а далі похмуро додав: — До речі, мені особисто здається дивним, що звичайний поліграфіст не скупиться на охоронців, броньовані шибки та інші «навороти» такого штибу».

Мені самій цей Ожигов здавався підозрілим. Було, судячи з фото, у цьому персонажеві таке, що схиляло до думки: з ним краще не зв'язуватися. Мені, на жаль, доводилося зв'язатись. Із чого почати — ні я, ані Шурик уявлення не мали. Ет, якби можна було порадитися з Георгієм… Той би напевне придумав щось таке… Але моя природна Вреднючість категорично відмовлялася повідомляти Жорикові про детективну діяльність, розгорнуту мною, до появи бодай якихось більш-менш серйозних результатів.

Третьою рибкою виявився відомий на всю країну діяч шоу-бізнесу, гордість і видатна особа нашого міста, іменита поп-зірка. Що, цікаво, нового можна дізнатися про нього, якщо мої товариші-журналісти вже давно перевернули всі можливі матеріали, пов'язані з цією Зіркою? У будь-якому разі, за короткою ц. в. Шурика, «зоряним» питанням належало займатися в останню чергу.

Для початку ми з Шуриком вирішили діяти, так би мовити, «книжковими методами». Перевірити банківські рахунки Ожигова, визначити коло спілкування… Відверто кажучи, мені все це здавалося марним витрачанням часу. Не думаю, що така людина, як Ожигов, заздалегідь не подбала про офіційне прикриття. Напевне, якщо він і робить дещо шкідливе для своєї репутації, загальноприйнятими методами такого не викриєш.

Крім усіх інших неприємностей, у мене склалася чітка думка, що Шурик чогось не договорює. Ніякої конкретики, просте відчуття. У відповідь на кожне моє запитання, що стосувалося замовників, Шурик вочевидь був змушений напружувати уяву, щоб придумати, що саме відповісти… Думка про нечесність другого колишнього чоловіка не давала мені спокою.

«Відчепися! — нагримала я на цю Думку. — Через тебе я не можу зосередитися та взятися до справи. Облиш мене, дай спокій! Забирайся геть із моєї голови!»

«Не хочу йти, — пищала в моєму мозку нестерпна Думка, — мені в тебе добре. Я, між іншим, усе життя мріяла про таку голову, як твоя. Знаєш, як приємно бути єдиною?»

Цієї миті в мене задзвонив телефон, і бридку думку було відсунуто далеко на задній план.

— Як ся маєш? — обережно поцікавився Жорик.

Насправді він запитував, чи перестала я гніватися на нього.

— Чудово! — безжально відповіла я. — Ось, їду до батьків на дачу… Відпочивати збираюся! Ти собі навіть уявити не можеш, який тягар я скинула, коли вирішила піти від тебе…

— М-да… Цього разу твоя хвороба трохи затяглася. Подумки до двадцяти рахувати не пробувала? — діловито поцікавився Георгій.

— Ну чому? — не витримала я. — Чому ти такий бридкий? З тобою зовсім неможливо розмовляти. Усі точки зору, відмінні від твоєї, ти називаєш хворобами і тимчасовими потьмареннями розуму!!! Знаю, що ти повторюватимеш будь-яке запитання доти, поки не почуєш саме такої відповіді, якої тобі хочеться, я вже ладна що завгодно торочити, аби лиш відчепитися від тебе…

— Тоді повторюй за мною, — Жорик зрозумів, що настрій у мене вже привітніший, і вирішив цим скористатися: — «Я мудра і спокійна, — театральним тоном «телевізійного місіонера» почав диктувати він, — я чудово розумію, що у відрядженні Георгія нема нічого поганого… Я схвалюю його бажання підняти рейтинг нашої агенції серйозними справами…»

— І давно це ти став говорити про себе в жіночому роді? — повторювати за ним, я, звичайно, і не збиралася. — Спілкування з поп-зірками негативно на тебе впливає.

— Я б охоче подивився, як воно впливало б на тебе, — мені почулася ніби образа в голосі Жорика. Здається, я наступила-таки йому на мозоль. — Мені таку роботу за подвійним тарифом оплачувати слід. Знаєш, що мені доводиться споглядати щовечора? Дорослий солідний мужик, вкритий жировим прошарком, який йому за віком належить мати, виходить на сцену і раптом перетворюється на огидно солоденького хлопчика. З першими звуками із синтезатора він починає кивати головою, ніби той бовванчик, і заклично вихиляти стегнами. Тьфу! — Жорик аж сплюнув спересердя, і я мимоволі відсахнулася від телефону. — Це ж сором! У житті нормальний мужик, а на сцені з усмішечкою трирічного дегенерата тоненьким голосочком пече: «Ах, голубоглазка, мне бы твою ласку, мне уже семнадцать, будем обниматься». А малолітні «голубоглазки» буквально штабелями забивають при цьому величезну залу, істерично верещать і рвуть на собі одяг від захвату. Ти не уявляєш, настільки важкі для сприймання ці концерти. Тут би якраз мене пожаліти, а ти ображаєшся…

Жорик таки свого домігся. Я забула всі образи і весело розсміялася. До речі, тепер я хоча б уявляла, в охоронці до якої поп-зірки завербувався мій благовірний. Бо за всіма цими сварками, помноженими на природну нехіть Георгія до відвертості, я навіть не знала, з ким саме він працює.

«Стривай-но, — я згадала про одну річ і миттю припинила свій дурнуватий регіт, — чи не підозріло часто доля зіштовхує мене з паном Зіркою? Саме цей виконавець був третім у Шуриковім списку. Кгм… Гаразд, вирішуватимемо проблеми по мірі їх виникнення. Мене поки що повинен цікавити тільки Ожигов. Ожигов Павло Олександрович… Сорокап'ятирічний бізнесмен… А що?» — я раптом уявила себе в розкішній вечірній сукні, під ручку з бульдогоподібним Ожиговим. Він, звичайно, був уже впокорений. Розсипав дрібні перли компліментів і розтікався в усмішечках. Пронози-журналісти, — не без того, — встигли зробити знімок… Жорик наткнеться в якому-небудь журналі на фатальне фото: блискуча я і пан Ожигов біля моїх ніжок. Ревнощі скиплять у душі благовірного, кулею примчить він додому. Але запізно.

— Ти проміняв мене на свого співака, — холодно кину я, прямуючи до свого автомобіля, — проґавив своє щастя.

Уява малювала мені, як пан Ожигов розчиняє переді мною дверцята, ми хоробро стартуємо і… Однак у всій цій історії мене категорично не влаштовував єдиний факт: з цим самим Ожиговим доведеться якось взаємодіяти. Приміром, розмовляти… І це мінімум. Ні вже, хай Бог милує… Про що мені з ним говорити? Він, напевне, й двох слів докупи не стулить! Прокручений уявою сюжет я хоробро переінакшила. На ходу вистрибнула з авто й побігла назустріч розкритим обіймам Георгія.

— Ах, як я могла бодай припустити, що житиму без тебе? — палко шепотіла я йому.

— Ну… Не знаю… Якось змогла. Але ти того, — ніяково відповідав Жорик, — більше такого не припускай. Я вже скоро повернуся, ти ще трішки почекай, гаразд? Я й сам, щиро кажучи, страшенно скучив…

Отут до мене дійшло, що розмовляю я з сьогоднішнім Георгієм, причому по телефону.

— Вибач, це я не тобі, — відмахнулась я від його зізнань, та раптом налякалася власних дивацтв і додала: — Тобто тобі, але тому, що в моїй уяві. Ти не лякайся. Це все від спеки. А взагалі я нормальна.

— А я вже ні! — розлютився Георгій. — Мало того, що клієнт дикі пісні й танці влаштовує, то ще й ти нерви псуєш! Невже не можна поговорити про щось спокійне?

Мені раптом стало цікаво, як Жорикові вдалося вийти на героя вітчизняного шоу-бізнесу? Невже оголошення, яке я регулярно розміщую в міській газеті з чарівною назвою «Газета», діє і на «зоряний» контингент? Дивно.

Цікавість трішки послабила мій крицевий панцир.

— Жорику, скажи, — я хотіла запитати про Зірку, але замість цього чомусь звернулася за порадою, — як перевірити, чи можна давати людині в борг? — власне, це запитання вилетіло з мене цілком незалежно від моєї волі. — Ну, тобто, як встановити ступінь порядності потенційного боржника?

— Ти що, зібралася брати в когось кредит і боїшся, що коли копнути глибше, люди не зважаться тобі довіряти? — насторожився Жорик. — Хочеш підстрахувати всі можливі дірки в репутації?

До подібного трактування моїх запитань я була абсолютно не готова.

— Це з чого ти зробив такі висновки?

— Ну, поміркуй сама. Ти в борг нікому дати не можеш, тому що нічого… Отже…

— Ні, — заспокоїла я його, — просто пишу одне оповідання на кримінальну тему. Ось і цікавлюся. — «А чого це я, власне, перед ним виправдовуюся? Непорядок. Потрібно бути строгішою. Нехай відчує, що провини йому поки не пробачено». — То ти відповіси мені нарешті, чи ні?

— Ні. Ти ж розумієш, у кожному конкретному випадку потрібно діяти по-різному. Я б натис на оточення об'єкта. Завжди знайдеться двійко чи трійко заздрісників, ладних розповісти все, що їм відомо… Але це не в кожному разі допомагає…

— Як завжди, жодної користі від тебе! — обурилась я. — Гаразд, поки не палитимемо юнітів.

— Поки що?

— Поки, — я мимоволі зітхнула, і знову язик заворушився проти мого бажання, вимовляючи зовсім не заплановані мною тексти. — Зажди… Опере… Ти того… Дзвони, коли що…

Колись давно Жорик працював у міліції. Крім кепської вдачі та цілковитої втрати решток гуманізму, від колишньої роботи в Георгія залишилося ще й прізвисько Опер.

— Дача і доча — два головні лиха і два головні захоплення мого життя, — самозречено заявляла мама, маючи на увазі мою молодшу сестру Настю. Слід зауважити, що дванадцятирічна Настуся, протягом останніх років значно переплюнула дачу в тому, що відбирала значно більше батьківських сил і нервів.

— Нічого не вдієш, — серйозно заявляла Настуся у відповідь на такі зізнання, — у мене перехідний вік. Терпіть.

Варто також самокритично додати, що, я, замість потреби у застосуванні виховних методів, в такі моменти відчувала до Сестриці щирий інтерес. Спостерігати, як набір природних інстинктів і затяганих дорослими істин поступово видозмінюється, втілюється у особистість і починає самостверджуватися, так само цікаво, як і відслідковувати перетворення гусені на лялечку, а далі на метелика. Звичайно, мусить минути певний час, перш ніж новоявлена самостійна людинка зрозуміє, що самостверджуватися з допомогою рідних і близьких, хоч і простіше, але не так дієво. Видно, цей час і називається в нас перехідним віком.

Звичайно, по приїзді я застала черговий виховний процес.

— Ні, діти — шкідники від природи! — радісно кинулася до мене мама, яка тепер нарешті мала кому поскаржитися на сестрицю. — Просила її полити квітку, а вона телевізор полила!!!

— Може, вона промахнулася, — мимоволі заступилась я за сестру.

— Не повіриш, — мої слова мама, за звичкою, котру мала ще з часів мого перехідного віку, проігнорувала, — їй, бачся, хотілося покрутитись… Посеред кімнати і з лійкою в руках!

Цієї миті на ґаночку дачі постала винна власною персоною.

— Катрусю! — радісно заволала вона і з переможним кличем диких індіанців кинулась мені на шию. — Не звертай на маму уваги, — шепнула на вухо. — Вона, як і водиться в такому віці, все перебільшує.

— Настусю, а що, Даша і тобі теж вирішила змінити імідж? — дивлячись на масу тоненьких кісок сестриці, я подивувалася, яка ж та Даринка працьовита. Це ж скільки треба було плести?!

— Чому Даша? — Настуся насторожилася. Вони з Даринкою були давніми, як самі вони казали, подругами. Усе раннє дитинство жили в одному під'їзді, а нині вчилися в одному класі. Загалом, Настя з Дашкою дружили.

— Я була в гостях у Шурика і Силенських, — не підозрюючи про майбутню катастрофу, відверто зізналась я. — Дарія вирішила познущатися з Вікторії та змінити їй імідж. Мам, уявляєш нашу дорослу Вікторію з негритянською зачіскою?

Настуся сполотніла.

— І що? — намагаючись опанувати себе, запитала вона. — Затонкі кіски на голові в тітки Віки Дашка заплела?

Мама за спиною в Настусі щосили робила мені якісь знаки, намагаючись пояснити ними, що саме мушу відповісти сестрі. Але я, як на зло, не цілком зрозуміла, чого від мене хочуть.

— Та куди вже тонші, — запевнила я сестрицю.

— І тут вона встигла! — ледве стримуючи сльози, скрикнула Настуся. — Мамо, негайно розплітаємося!

Схоже, наших дівчаток відвідав дух суперництва.

— Ні! — закричала мама. — Я мало не збожеволіла, поки плела все це! Сама дивуюся, як ти мене змусила на таке зважитися… А тепер ще й розплітати?! Слухай-но, зрештою, в тебе ж однакова зачіска не з Дашею, а всього-на-всього з тіткою Вікою. Цього ніхто з твого класу не знатиме…

— Даша знатиме, — трагічно виголосила Настуся.

— Нічого не розумію! — розгубилась я, але від мене просто відмахнулися.

Наступні півгодини я істерично доводила Настусі, що мати таку саму зачіску, як у матері однокласниці — швидше почесно, аніж ганебно. Мама щось колупала на городі й тихцем посміювалася, дослухаючись до нашого діалогу. Як жінка щира, вона примудрилася легко ухилитись від розмов на цю тему і заявила, що гінцю, який приносить лихі звістки, й голову з пліч, тобто, раз я Настусю так засмутила, то кому ж тепер із її кісками й морочитися, як не мені. На тридцятій хвилині розмови я пообіцяла постригти сестру наголо. Настуся остаточно образилася і ретирувалась до своєї кімнати. Страждати і рятувати голову від обстригання. Нарешті я могла заговорити про те, що мене цікавило. Ми з матір'ю урочисто всілися в новій, буквально вчора добудованій батьком альтанці.

— Чудова у вас альтанка, — почала я, бо мала намір спершу підлизатися як слід, а вже потім усе інше.

— Ой, не нагадуй, — відмахнулася вочевидь потішена ненька. — Слово честі, я просила тільки поставити надворі невеличку лаву…

— Батько, як завжди, перестарався? — я розвеселилася, оглядаючи витвір батьківських рук. Величезний дощаний стіл та дві лави, які розмірами більше нагадували односпальні ліжка, підносилися посеред асфальтованого майданчика.

— Як бачиш. Підозрюю, у нього гігантоманія. Усе, що б він не робив…

— Не все! — обурилась я.

— Атож, — мама посміхнулася, — ви з Настусею, безумовно, виняток. Очевидно, як компенсація за те, що ви такі дрібні, все інше він робить завелике…

— Ет, зрозуміло тепер, у кого я такою максималісткою вдалася, — тяжко зітхнула я і вирішила нарешті ризикнути перейти до справи.

— Люба, мені потрібна твоя допомога, — хором промовили ми з ненькою, пильно дивлячись одна одній у вічі.

— Чудово, виходить, пропоную баш на баш, — радісно заявила мама, загалом, озвучуючи і мої думки.

— Ти перша, — я намагалася не втрачати ділового тону.

— Ну це вже ні, — ненька, на жаль, відзначалася рідкісною проникливістю. — Досвід підказує, що ти, як завше, жадатимеш від мене чогось неймо-вірного. Виходячи з твого прохання, я вирішу, чого зажадати від тебе натомість. Простим перевезенням речей ти вже точно не відбудешся…

Востаннє я просила неньку про щось настільки серйозне років десять тому. І просила тоді про одну дуже просту річ: дати мені спокій і не втручатися. Мама й досі жила в переконанні, що я зажадала тоді подвигу, і тепер насторожено сприймала будь-яку заяву про мої потреби. Мене такий підхід не влаштовував.

— Враховуючи те, скільки в тебе зайвого мотлоху, одне таке перевезення може дорівнювати десятку яких завгодно побажань…

— Ну, це ти загнула. У міській квартирі в нас не так і багато зайвих речей.

На жаль, у мами був прикрий недолік: вона постійно була права, бо справді належала до того типу жахливо охайних жінок, що бачать буквально окремі молекули бруду. Тому жодних суминівів щодо того, наскільки легко буде перевозити майбутній мотлох, у мене вже не лишалося.

— Ну мам, — я скорчила жалісну пичку.

— Викладай, чим я тобі можу бути корисна? — тісне спілкування з Настусею зробило маму невразливою для жалісних виразів облич.

— Мені потрібна інформація про благонадійність однієї фірми, — я вирішила говорити саму лише правду, — ТОВ «ОПО». Знаю, що фірма є клієнтом вашого банку… Більше того, знаю, що раніше пана Ожигова, засновника цієї «ОПО», обслуговували у вашому банку і з його попередніми фірмами…

— Оп-па! — ненька замислено присвиснула.

— Так ото ж, — я не зводила очей з її обличчя, яке вже встигло добряче засмагнути.

— Ти ж знаєш, що подібна інформація суворо конфіденційна…

— От я й прошу конфіденційно повідати мені, — почала я.

— На щастя, тобі не вдасться звести мене на манівці. Я не маю доступу до таких відомостей.

— А хто має?

— Багато хто. Наприклад, операціоністка Юлія Георгіївна.

— Ти можеш відрекомендувати мене їй?

Ненька в задумі накрутила на палець вигоріле на яскравому дачному сонечку пасмо волосся.

— Перевезення речей, плюс допомога в оббризкуванні рослин, плюс підсипання помидорів, плюс…

— І все це тільки за один телефонний дзвінок?! — обурилась я.

— Мам, я сама помідори прополю, допоможи Катрусі, раз вона просить, — із вікна вистромився писочок Настусі. Сестриці вочевидь набридло ображатися, і вона вирішила знову стати гарною дівчинкою.

— Ну гаразд, — проти масованого тиску з боку обох дочок ненька встояти не могла, — тільки ніякої гарантії, що Юля погодиться тобі допомагати, я не даю.

Наступні кілька годин оббризкування городу якоюсь моторошною гидотою, від якої німіє язик і сльозяться очі, були цілковито виправдані тим, що операціоністка Юлія Георгіївна люб'язно погодилась зустрітися зі мною завтра вдень.

Додому я потрапила досить пізно. Шкідливий сусід Артем упорався з роботою на подив акуратно. Звичайно, той клаптик, де була діра, трохи вирізнявся на стелі, бо його окреслювали рвані краї шпалери, але в цілому, мене таке влаштовувало.

Повідомляти Шурику про завтрашню зустріч із операціоністкою поки не хотілося. Я не надто вірила в успіх майбутніх переговорів. Навряд чи вдасться накопати що-небудь варте уваги з цілком офіційних джерел. Нехай Шурик поки думає, що я не збираюся виявляти ініціативи і чесно виконуватиму лише покладені на мене обов'язки зовнішнього спостереження за рибкою. На щастя, стеження мені належало розпочати завтра ввечері, а виходить, вранці я могла робити що завгодно. Усе це моя бідна голова двадцять п'ятий раз прокручивала, засинаючи. Зазвичай сплю я так, що хоч із гармати стріляй, однак зараз, коли Жорик виїхав і залишив мене зовсім саму, інстинкт самозбереження відродився та зробив мій сон чутливим до навколишнього світу. Не розплющуючи очей, я дослухалася до пітьми, яка мене оточувала зусібіч. У замковій шпарі повільно повертався ключ. Щоб не закричати, я запхала собі до рота добру половину подушки. Трохи згодом вхідні двері зарипіли, відчиняючись. Ну, це вже занадто! Невідомість завжди найбільше мене лякала.

— Хто там?! — якомога буденнішим тоном погукала я. — Георгію, якщо тобі не важко, поглянь, хто в нас там у коридорі… Може, твої колеги міліціонери…

Остання фраза, як мені здавалося, мусила налякати нічних гостей і змусити їх до втечі. Лиховісна тиша знову зависла в квартирі. Я різко підвелася. Клацнула нічником і, ледве перебираючи ватяними ногами, підійшла до дверей спальні. Двома руками я стискала стільниковий телефон. У коридорі нікого не було. Я швидко поклацала вимикачами по всій квартирі та заходилася гарячково озиратись. Вхідні двері були замкнені, ніщо на сходовому майданчику не виказувало будь-чиєї присутності в під'їзді.

— Ох, — власний голос лунав для мене зараз заспокійливо, — схоже, звукові галюцинації. Може, я справді комаха-шкідник і та отрута, якою оббризкують городи, отруїла мене також? Точно, — провадила я, — ще й сама з собою вголос розмовляю… Негайно спати!

Я остаточно переконала себе, що нічний візит мені просто привидівся, і знову вляглася, навіть примудрилася задрімати. Як же була я здивована, коли ранком, збираючись на зустріч із банківською операціоністкою, випадково кинула погляд на ганчірку для підлоги, яка завжди лежить при вході, та помітила, що вона мокра… Уночі лив дощ. Той, хто заходив до мого помешкання, певне натоптав, а потім ретельно витер за собою всі сліди. Он який охайний злочинець! Я досліджувала квартиру аж надто прискіпливо. З першого погляду всі речі стояли на своїх місцях, нічого не зникло, але… Я була впевнена, що хтось був тут уночі. Скажімо, накривка на кріслі раніше лежала трохи по-іншому… І, знову ж, мокра ганчірка. А може, в усьому винна моя уява, що саме розгулялася?

— Добрий ранок, Георгію, — я миттю встановила зв'язок зі стільниковим Жорика, — ти де?

— Тобто, що значить, де? У відрядженні, певна річ… А ти? — голос Георгія був на диво сонний. Лихі передчуття зграєю промчали по моїй душі. Що ж це за робота така, коли він о дев'ятій ранку ще навіть очей не продер? Добре влаштувався… Розважається там у якихось турах із суперзірками, а я тут його квартиру та жінку від грабіжників обороняти повинна…

— А я ні! І мене це страшенно нервує…

— Знову? Ти ж нібито відпереживала на цю тему… Ми ж неначе вчора помирилися. Катерино, в тебе, схоже, дежавю.

Ну про що можна розмовляти з такою людиною?! Я побажала Георгієві приємних сновидінь і відімкнулася. Краще вже загинути від пазурястих лап нічного відвідувача, ніж зізнатися цьому егоїстові, що я чогось боюся…

«Але ж нічний гість очевидячки не був грабіжником, — міркувала я дорогою до Юлії Георгіївни, — він же нічого не взяв… Що тоді йому було робити в нашій квартирі? Чи може це бути пов'язане з Шуриковою справою?»

Поки я дісталася до банку, накрутила себе до твердої впевненості, що таємничий Хтось підслухав нашу з Шуриком розмову і вирішив будь-що-будь перешкодити мені з'ясувати справи фірми «ОПО». У моїй уяві Хтось був одним із сек'юріті Ожигова, таким собі витонченим лиходієм, що вражає фізичною силою і безпринципністю. На мить я уявила себе в блискучій вечірній сукні під ручку з жахливим Кимось. Б-р-р-р! Кошмар який! Раз він по чужих квартирах ночами блукає, то від нього взагалі будь-якої гидоти можна очікувати. Ні, з подібним персонажем я кепсько почувалась би. Ніякий Хтось для моєї великої помсти вочевидь не підходив.

Отже, у пітьмі він пробрався до мене в квартиру, щоб переглянути вміст теки з інформацією, зібраною на Ожигова. Я навіть пригадала раптом, що зав'язала вчора шнурочки теки на бантик, а не на вузол, як вони були зав'язані сьогодні вранці. Втім, на такі дрібниці, як вузол на шнурочках теки, моя пам'ять навряд чи могла звернути суттєву увагу. Швидше за все, шнурочки ті я придумала сама.

«Шурику! Ну в що ти мене втяг?! — подумки лаялась я, хоча й вирішила поки в істерику не впадати і найближчим часом зажадати від другого колишнього чоловіка пояснень і захисту.

— Добридень, — несміливо озвалась я до банківського охоронця, що сидів у одній і тій самі позі та на тому самому місці, мабуть, уже кілька століть. Принаймні, в дитинстві, приходячи до матері на роботу, я завжди з задоволенням вивчала його розкішні вуса.

— Пропускати не дозволено. Скажіть внутрішній номер, я її викличу, — на подив суворо буркнув охоронець і відразу, не чекаючи на відповідь, заходився накручувати диск на доісторичному з вигляду чорному телефонному апараті. — Охорона турбує. Отут до Кроль дівчинка прийшла. Ага, добре.

— Я не до мами, я до Юлії Георгіївни, — перебила його я.

— Так би відразу й казали, громадяночко, — охоронець насупився ще суворіше.

Юлія Георгіївна спустилася до мене за п'ятнадцять хвилин. Це була маленька рухлива жінка років сорока, з майже чорними верткими очицями, які ховала за вибагливо затемненими окулярами в модній оправі.

— Відпросилась у керівництва на двадцять хвилин, — Юлія Георгіївна приязно посміхнулася. — Найближча кав'ярня тут за рогом. Там і поговоримо.

— Чомусь охорона у вас помітно суворіша стала, — зауважила я, ледь ми вийшли з банку. — Раніше мене пропускали взагалі без запитань, обличчя ж бо знайоме, а тепер ось дотримуються таких порядків…

— Це в них із зими. Тоді сталося якесь просто містичне пограбування.

— ???

— Як, ваша матінка не розповідала вам? — Юлія Георгіївна неймовірно пожвавішала. «Ну не звірятися ж їй у тому, що я за всіма справами-турботами з власною матінкою практично не спілкуюся», — подумала я і вирішила не відповідати на запитання.

— Справа в тому, — виявляється, Юлія Георгіївна чекала від мене зовсім не відповіді, а запитання. Не дочекалася і сама вирішила почати розповідь про події, що сталися півроку тому, — справа в тому, що була зима. Пригадуєте, які страшні морози стояли? Люди куталися, хто в що міг. І от саме в цей час наш Юрко-охоронець бачить, як до банку заходить худорлявий хлопець у плетеній шапочці. Обличчя в ного щільно шарфом замотане, самі очі світяться. Ну, просто як у фільмах про гангстерів.

— А, пам'ятаю, пам'ятаю, — я справді згадала, — мама розповідала мені…

— Так, так, — Юлія Георгіївна очевидячки полюбляла балакати й не могла зупинитися, — і йде цей хлопець, виходить, повз прохідну. Киває на знак привітання і далі собі йде. Юрко його гальмує, звичайно. Мовляв, куди сунеш? «Ану документи пред'яви, бандите!»

— А потім цей бандит виявився директором банку, у якого замерз двигун, і який, добираючись громадським транспортом, і сам мало не замерз від незвички, то й обмотався шарфом від голови до п'ят. Так?

— Так. Але в цієї історії є ще продовження. Тільки нікому не говоріть, це підриває престиж нашого банку. Знаєте?

Я помотала головою.

— Раз не знаю, виходить, напевне, й не повинна знати, — м'яко зауважила я. «Ет, не бути тобі, Катре, сищиком. Невірно ти поводишся, голубко!» — заволала моя професійна гідність.

На жаль, робота детектива зобов'язувала мене уважно вислуховувати розповіді такого штибу, аби потім спритно використовувати чужу відвертість.

Я мусила вислухати і м'яко натякнути Юлії Георгіївні, що, коли вона не хоче, аби про її балакучість довідалося керівництво банку, хай негайно викладає мені все про фірму «ОПО». Сумління моє було категорично проти таких методів розслідування, тому я всіляко намагалася не дозволити говіркій операціоністці підставити себе. Напружену боротьбу між моєю педантичністю і професійним обов'язком легко припинила сама операціоністка.

— Та вже ж послухайте. Це страшенно цікаво.

Схоже, отримати необхідні відомості було можливо тільки з довантаженням безлічі зайвих для мене банківських таємниць. Якби ж то така бесіда була в мене років на чотири раніше! У ті часи ідейній журналістці Катерині Кроль усе здавалося важливим і цікавим… З радістю я всотувала в себе будь-які таємниці світу, зовсім не соромлячись хитро витягати їх у співрозмовників. Зараз я ставилася до чужих таємниць вкрай обережно. Що менше знаєш, то менше в тебе шансів випадково комусь нашкодити.

— Отож, — ставати на заваді до вдоволення жіночої потреби в плітках не вдавалося поки нікому, — наступного дня директор прийшов уже в нормальному вигляді. А ось за день по тому — знову весь замотаний шарфом. Юрко-охоронець, позавчорашнім досвідом уже навчений, без зайвих запитань пропустив змерзлого директора. Остаточно упевнився в тому, що начальник наш трохи того, дивакуватий. А потім, глип, а директор у нормальному вигляді до банку заходить. «А кого ж я тоді пропустив?» — ошелешено запитує Юрко. Виявилося, бандита. Тільки дивний це якийсь грабіжник був. Він до дівчаток у відділ зайшов, пістолет дістав, потім подумав хвильку, застромив його назад у внутрішню кишеню пальта й пішов собі. Дівчатка ще хвилин п'ять ошелешені сиділи, перш ніж вереск здійняли. Так цього типа і не спіймали. А Юрко тоді мало з роботи не вилетів. Тепер він — сама пильність. Навіть у нас, старих співробітників, документи завжди перевіряє. У, телепень!

— Весело, — посміхнулась я.

На час цієї розмови ми вже сиділи за столиком у кафе, відділеному від вулиці величезним вікном. Людина, яка придумала такі кафе-акваріуми, напевне, була жахливо раціоналістичною. Відвідувачі експлуатувалися в таких закладах по максимуму: вони одночасно виконували і роль клієнтів, і роль реклами кафе. Перехожі, яким крізь скло було чудово видно все всередині, задивлялися на те, як затишно прилаштувалися за столиком клієнти, й миттєво відчували бажання бути не гіршими, тобто теж відвідати де кафе. Відверто кажучи, я не надто любила працювати манекеном-закликачем.

— Отже, — Юлія Георгіївна і не думала передавати мені ініціативу в розмові, — ваша мамця повідомила мені приблизно, чого ви хочете…

Я вирішила не відкривати відразу мети мого візиту і просила неньку назвати мене журналісткою, що пише статті про цікавих людей нашого міста.

— Так. Я знаю, що ви близько спілкуєтеся з паном Ожиговим. Знаєте, хотілося б…

— О, — операціоністка широко розплющила очі, - це дивовижний чоловік, втілена галантність. За стільки років співпраці з банком жодного разу не приходив без шоколадки…

— За скільки років? — пожвавішала я. — Адже фірма «ОПО» існує всього три роки. Це ще не так багато часу…

— Дівчинко моя, невже ви думаєте, що бізнесмен такого рівня, як Ожигов, відкривав лише одну фірму? До «ОПО» були ще «Аметист» і «Топаз». Теж солідні підприємства.

Я ледве стримувалася, щоб не дістати записника та ручку.

— Скажіть, а ці попередні фірми були закриті з яких причин?

— Я їх закривала, чи що? — Юлія Георгіївна насупилася і підозріливо підвела праву брову. — Щось ви не про те, панянко, довідатись намагаєтеся…

— Ох, — я відмахнулася з вдаваною безтурботністю, — просто не знаю, що запитати, аби перейти до потрібної теми… Розумієте, читачеві не цікавий Ожигов як такий. Йому цікаві пригоди Ожигова. Небезпеки, що чигали на нього в його бізнесі, героїчні спроби ці небезпеки перебороти… Конфіденційність інформації, природно, гарантую.

— Ну… — операціоністка зосередилася, очевидячки намагаючись згадати, — не знаю… Бували, звісно, всілякі неприємності… Це я з настрою клієнта визначити можу. Але подробиці ж мені відомі бути не можуть.

— Скажіть, можливо, попередні фірми Ожигова збанкрутіли? Чи закрилися за якихось загадкових обставин?

— Рахунки закривалися цілком нормально… Нормальні фірми — і попередні, і «ОПО». З гарним оборотом, з постійними клієнтами-платниками…

— А хто ці клієнти?

— Ох, Катрусю, не були б ви дочкою вашої матері, я б подумала, що ви через мене про Ожигова щось вивідуєте… Я вам можу тільки про його людські якості розповісти, а про справи, вже вибачайте, краще в іншому місці довідайтеся. У тому ж таки його офісі… Секретарка його, чарівна дівчинка, ой яка ласа до всіляких оповідок!

— Так, так, ви маєте рацію, — довелося впокоритись, — перепрошую, я на хвильку відійду.

Я рушила в напрямку дамської кімнати. А за кілька хвилин уже набирала Шуриків номер. Усе-таки негоже було не витягти з зустрічі з Юлією Георгіївною бодай трохи користі для нашої справи. З паршивої вівці — бодай вовни жмут. Щоправда, з якого місця цей жмут вискубти, я зовсім не уявляла.

— Ти звідкіля дзвониш? Я перетелефоную, — швидко проговорив колишній чоловік і нинішній компаньйон.

— З жіночого туалету, — відверто прошепотіла я, — не варто сюди передзвонювати. Скажи краще… Я зараз розмовляю з банківською операціоністкою нашої головної риби. Поки все, що пов’язано з потрібним акваріумом, цілком таємне. Може, риба і плаває в каламутній воді, але мені в цьому ніхто не признається. Чи є в нас до співбесідниці які-не-будь запитання, котрі честі й гідності риби не порушують, але можуть стати нам у пригоді?

Пані, яка випадково почула кілька речень із моєї розмови, поквапливо вийшла.

— Не знаю, — безапеляційно сповістив Шурик. — По-моєму, для встановлення мильності нашої рибки треба не з равликами бесіди проводити, які нічогісінько не значать, а черв'ячка жирнішого підсадити й чекати, поки клюне. Загалом, іди звідтіля зі спокійним серцем. Нічого там ловити — я так думаю.

— Іду, — легко погодилась я, трохи розчарована тим, що зустріч із операціоністкою приречена була на марне витрачання часу. — Равлик уже, напевне, нудьгує і може подумати, що в мене проблеми з травленням.

Равлик, він же операціоністка Юлія Георгіївна, виявляється, нітрохи не нудьгувала.

— Катрусю, — зовсім уже церберським голосом проказала вона, — ви мені посвідчення, будьте ласкаві, покажіть, га?

Мою співрозмовницю наче підмінили. Куди поділася чарівна посмішка? Куди поділася легкість інтонацій?

— Ось…

Я дістала з сумочки журналістське посвідчення, отримане три роки тому. Воно так часто мені ставало в пригоді в цій нерівній боротьбі з зовнішнім світом.

— Ну, хоч ви не брешете… — дивлячись прямо перед собою звуженими від злості очима, промовила Юлія Георгіївна.

— А хто бреше? — обережно поцікавилась я, бо моя співрозмовниця чомусь дивно поблідла.

— Нічого я вам не скажу! — напружено ворушачи губами, відрізала операціоністка. — Ти ба, влаштували день запитань, знайшли собі інформатора… Та я у віці вашої матері! Як не сором так розмовляти зі мною?!

Юлія Георгіївна гордо звела підборіддя і кинулася до виходу з кафе. Я в розпачі побігла слідом.

— Юліє Георгіївно, та що сталося, врешті-решт?!

Операціоністка на мить зупинилася та окинула мене поглядом, ніби вивчаючи.

— Якщо ви й справді не причетні до цього, Катрусю, вибачте мені цю брутальність… Але, знаєте… Не пристало мені про клієнтів плітки розпускати. Не розмовлятиму я більше з вами на такі теми, даруйте.

— Але чому? — благала я. — Не хочете — про Ожигова слова більше не скажу… Але що сталося за час моєї відсутності? Розкажіть…

Юлія Георгіївна озирнулась, однією рукою м'яко відсторонила мене від проходу, а іншою взялася за ручку дверей.

— Прощавайте, — замість пояснень промовила вона.

Мені такий розвиток подій зовсім не сподобався. Я й собі безпорадно озирнулася і наткнулася поглядом на офіціанта. Він послужливо схилив голову на бік, холодно спостерігаючи за сценою нашого з Юлією Георгіївною прощання, та витирав при цьому келихи не надто свіжим вафельним рушником.

— Поясніть, заради Бога, — кинулась я до нього, — що відбулося з цією пані за час моєї відсутності?

Офіціант стримано знизав плечима.

— Жіночий настрій, знаєте, річ мінлива.

Я дістала з сумочки купюру, наміряючись розрахуватися за каву. Офіціант пожвавішав. Зрозуміло, доведеться залишити чайові… Добре, що Шурик виплатив мені аванс…

— Можливо, її засмутив той молодий чоловік, що вийшов за кілька секунд до вашого повернення.

Думки про нічного відвідувача негайно повернулися до моєї бідолашної голови.

— Звідки він узявся? — від хвилювання я завжди починала говорити хрипким голосом.

— З дверей, як усі нормальні люди. Зайшов, оглянувся. Підійшов до вашої подруги. Присів за столик, не запитуючи дозволу. Показав якийсь папір… Щось запитав…

— А вона?

— Вона якось відразу вся поникла. Потім замотала головою, немов заперечуючи. Я, по правді кажучи, думав уже втрутитися… Але тут цей грубіян устав і пішов до виходу. Від дверей обернувся, голосно сказав: «Сподіваюся, до наступного нашої зустрічі ви порозумнішаєте». І вийшов із кафе.

— Як він виглядав?

Та звичайно… Коротко стрижений брюнет. Джинси, футболка… Вік незрозумілий. З армії точно вже повернувся, на пенсію ще рано…

Я кинула погляд на жвавий рух пішоходів за склом і відчула себе якось зовсім невпевнено в кафе, де кожен вираз мого обличчя міг бачити будь-який перехожий. Невже нічний відвідувач вистежив мене та вирішив зіпсувати переговори з Равликом?

Дорогою до гаража з «Фордом» я намагалася заплутати можливих переслідувачів. Не марно в ранній юності ретельно стоптувала взуття, вивчаючи вигадливі дворики нашого міста. Кожне підворіття впізнавало мене та бажало успіху, привітно розмахуючи ослаблою шнурівкою мотузок для білизни. У разі, коли нещасний Хтось, який так зіпсував мені настрій і переговори з операціоністкою, зібрався відслідковувати мої подальші пересування, то нехай спробує тепер виблукати з мудрого лабіринту підворіть старого центру. Для певності я навіть вийшла з одного під'їзду через горищне віконце. Нехай цей шкідник-переслідувач обійде всі п'ять квартир, шукаючи мене.

«У хованки грати — це, звісно, чудово, — мій Здоровий Глузд усе життя терпіти не міг стрибати по дахах, — але ти ж пам'ятаєш, Хтось знає, де ти живеш…»

«Не факт, що нічний Відвідувач і сьогоднішній шкідник, що налякав Равлика, — одна й та сама людина. Не факт, що нічний Відвідувач взагалі не примарився мені…» — раптом прокинувся оптимізм.

«Знайшла час демонструвати святу наївність! Швидше за все, хтось із охоронців Ожигова в курсі, що Шурик доручив тобі цю справу. Природно, відразу вирішив з'ясувати, якої інформації ти вже назбирала. Для цього й проник у квартиру… Теку подивився, зрозумів, що вбивати тебе поки нема за що, то вирішив про всяк випадок контролювати всі твої кроки. Настрахав Равлика, щоб зайве не балакав… Решту теж розполохуватиме… А якщо ми, не доведи Боже, знайдемо щось таке, що Ожигова дійсно компрометує, — не зносити тобі голови…»

«Якщо моя голова настільки дурна, що дозволить якомусь типові впливати на хід справи, то не потрібна вона мені зовсім! Якщо цей Хтось ще раз з'явиться, я йому сама війну оголошу», — з удаваною хоробрістю заявила я.

— Алло, Шурику, — хоробрість мала потребу в бодай якомусь підкріпленні реаліями, — скажи мені, хто, крім нас із тобою, знає, що ти взяв мене на риболовлю?

— Навряд чи хтось знає про це. Якщо ти нікому не розповідала — ніхто. А що сталося?

— Та так. Боюся зіштовхнутись із рибнаглядом.

— Є приводи?

— Безліч. Включаючи мою хворобливу уяву, певна річ. Гаразд, не бери дурного в голову. Поки що все нормально. Зараз візьму з гаража «Форда» та поїду просто до головного акваріума. Судячи з відомостей, що в твоїй теці, саме час до цього вдатися.

— Що шукатимеш?

— Не знаю, якщо по правді. Може, паперами якими розживуся, котрі свідчать проти нашої рибки…

— Добре, дій. Коли що, дзвони.

Проникати в квартири без згоди хазяїв мені вже двічі доводилося. Справи сердечні довели до такого. Ні, не мої, звичайно, а клієнтські. Одного разу знадобилося любовного листа в коханця викрасти, щоб законний чоловік мав вагомий доказ наявності в себе рогів. Іншого разу встановлювала жучка під ліжком у однієї пані. У обох випадках почувалася останньою сволотою. І в обох випадках діяла за тим самим сценарієм, що його вигадав Жорик. Що ж, Бог любить трійцю. Принаймні, тепер уже наміри я мала не такі огидні. Ні в чиє особисте життя не збиралася втручатись, просто взялася допомогти людям визначитися зі ступенем довіри товаришеві.

Як не дивно, Ожигов мешкав у одному з найвіддаленіших від центру міських районів. Цегляна п'ятиповерхівка з величезними вікнами за товстеленними кутими ґратами втопала в зелені. Я легко збігла на заповітний четвертий. Головне, щоб зібрана Шуриком інформація від сусідів виявилася правдивою. Дзвоник залився солов'їною треллю.

— Слухаю вас? — крізь металеві двері почувся низький грудний голос хатньої робітниці.

— Добридень, — я посміхнулася якомога чарівніше, — я з п'ятої квартири. Збираю підписи мешканців під'їзду. Ми хочемо посадити внизу вахтера. Від вас потрібно тільки розписатися, роботу оплачуватиме ЖЕК.

Судячи з того, що моя особа не викликала в неї особливих підозр, інформація про те, що ця жінка над міру відлюдькувата, виявилася правдивою. Із сусідами Ожигова робітниця вочевидь ніколи не спілкувалася.

— Знаєте, власника квартири зараз немає вдома. Я не можу за нього вирішувати. Він, звичайно, буде не проти, але… — не відчиняючи дверей, провадила жінка.

«Ну ось, тепер вона мені взагалі не відчинить. Дивно, вічко ж дозволяє їй бачити весь сходовий майданчик, видно, що я прийшла сама… Чого боятися?»

— Ой, перепрошую, але мушу здати заяву вже до другої. Ну підпишіться, що не заперечуєте, ну будь ласка… Я там у дужечках позначу, що ви домоправителька, а не господарка… Можливо, ЖЕК і таку заяву прийме…

— Звідкіля це ви знаєте, що я тут працюю?

— Хто ж вас не знає в нашому дворі? — поквапилась я виправити свою першу промашку. — Ми ж у одні магазини ходимо, в одному дворі сміття виносимо… Тих самих котів бездомних підгодовуємо…

— Ну гаразд, давайте я розпишуся.

Я давно зауважила, що любов до котів надзвичайно зближує людей. Заповітні двері відчинилися. Мене охопило неприємне хвилювання.

— Ой, ручка не пише, ампула скінчилася…

Як же все-таки огидно обманювати ні в чому не винних людей…

— Зараз я ручку принесу.

Якби цей хід не подіяв і ручка знайшлася б просто в передпокої, довелося б просити води абощо. На щастя, цього разу все спрацювало з першого разу: нетямуща робітниця залишила мене в коридорі саму. Я швидко озирнулася.

— Ой, вибачте, мені все одним кольором потрібно, я краще таку саму ручку вдома візьму, — швидко прострекотіла я, ляскаючи дверима і навшпиньки наближаючись до шафи для верхнього одягу. Добре, що в цьому коридорі була шафа. Одного разу в аналогічній ситуації мені довелося ховатися під старовинну швейну машинку і накриватися зверху старими картонними ящиками, що валялися в передпокої. Здивована хатня робітниця досить швидко повернулась і виявила, що привітна сусідка справді пішла.

— Придумають теж, однією пастою… Яка різниця!

Робітниця швидко оглянула коридор, певна річ, не здогадалася при цьому зазирнути до шафи, й замкнула вхідні двері.

— Чекай тепер на неї, — невдоволено пробурчала жінка. — Щойно зібралася йти!

Я страшенно зраділа. І тому, що жінка незабаром збиралася піти звідси, й тому, що не я одна розмовляю сама з собою вголос. Не позбавлена я все-таки людських вад. Звістка, що не тільки в мене з психічним здоров'ям не гаразд, принесла мені задоволення. Колега по хворобі трохи ще покрутилася в квартирі, поки зрозуміла, що я вже не прийду, і, судячи зі звуків, які долинали до мене в шафу, заходилася вбиратись.

— Ет, і чого я помаду кольору вохри не взяла? Білявкам така саме й до лиця, — мовила наостанок хатня робітниця та замкнула вхідні двері з зовнішнього боку. Я закивала, погоджуючись. Тони вохри завжди викликали в мені приємні асоціації.

Я ще кілька хвилин перечекала, далі вилізла з шафи і з жахом виявила, що в цій квартирі не сама. Двоє чорних очей-намистинок очікувально дивилася на мене.

— Тяф! — грізно гавкнула ця страшна істота, яку, коли б не нашийник, можна було прийняти за гігантського пацюка.

Я блискавично знову залізла в шафу. В умовах, що склалися, абсолютно неможливо було міркувати логічно. Я дістала з сумочки газовий балончик.

— Тяф, тяф! — ще раз привітала мене істота. Вигляд людини, що вилазить із шафи, вочевидь добре впливав на апетит цього чудовиська, воно раділо й крутило хвостом.

«Якщо кинеться, встигну пшикнути з балончика», — вирішила я. Безвинно кривдити й без того природою скривдженого собаку не хотілося. Відверто кажучи, якби я мала таку зовнішність, лютилася б безмежно. Кусала б усіх підряд, не замислюючись.

До самого кінця огляду собака не припиняв загравати до мене своїм «тяфканням». Видно, він був ще дуже малий. Я перерила півквартири і не знайшла нічого, що бодай приблизно нагадувало б ділові папери, записники, щоденники чи щось подібне, здатне поінформувати про справи господаря.

«Ну не може в нормальної людини вдома не валятися всіляких цікавих речей, — думала я. — Схоже, Ожигов навмисно не зберігає в квартирі нічого, пов'язаного з роботою. Виходить, має що приховувати, раз так ретельно маскує інформацію…» Хоча з таким само успіхом Ожигов міг просто виявитися схибленим на охайності. Загалом, нічого я так і не знайшла, тому вирішила йти собі. Та ба! Двері чомусь відмовлялись відчинятися… Тобто, кругла ручка легко прокручувалась, але язичок замка від цього й не думав зрушувати з місця. Я ще кілька хвилин безтямно покрутила ручку, повмовляла замок відімкнутися, постукала по ньому кісточками пальців… Що ж, на жаль, залишався єдиний шанс. Намагаючись не втрачати самовладання, я вирішила боротися з бридким замком суто жіночим способом. Шляхом набору на мобільнику номера Георгія. Він-бо вже точно що-небудь придумає.

— Жорику, скажи, що б ти робив, якби випадково зайшов до чужої квартири, а вийти не зміг? Ну, якби замок відмовився відмикатися…

— Звернувся б до психіатра, — відповів рідний голос на тім кінці дроту. — Так не буває, щоб замки зсередини не відчинялися… Що в тебе сталось?

— Пишу детектив!

— Гаразд, приїду, розберемося…

— Оце вже ні!

— Не приїжджати?

— Як хочеш, тільки про замок розкажи негайно!

— Ну гаразд… Шукаєш викрутку. Це така схожа на ніж штучка з пластмасовою ручкою.

— Не знущайся! Знайду — перетелефоную.

— Катерино, може, тобі потрібна моя візуальна допомога? Хочеш, я приїду? У що ти вже влізла?

Ох, як хотіла я цього насправді! Тоді б і таємничий Хтось не страшний був, і замки б відмикалися, і стелі б не падали… Та й взагалі жити стало б куди приємніше… Але дозволити собі зізнатися в цьому егоїстичному оперові я не могла. Крім того, якби він приїхав, напевне, перше, що зробив би — то це відсторонив мене від справи, що в мої плани, звісно, ніяк не входило.

— Не здумай! — різко відповіла я, потім подумала, що природна вреднючість звелить Жорикові негайно приїхати, раз мені так цього не хочеться, і змінила тон. — Не можна ж кидати реальну роботу через якесь моє письменство… Загалом, допишу про те, як шукала викрутку, і передзвоню тобі.

На жаль, прописати епізод з пошуками викрутки виявилося заняттям не таким уже й простим. От ви як гадаєте, де самотній бізнесмен, справи якого йдуть настільки успішно, що він і за холодну воду вдома не береться, може зберігати інструменти? Замість викрутки довелося пристосувати пилочку для нігтів. За п'ятнадцять хвилин чуйне керівництво Георгія подарувало мені волю.

— Алло, шеф? — Шурик, напевно, самовдоволено посміхнувся від такого звертання. — У акваріумі підозріло чисто.

— Що ж, відсутність результату — теж результат.

— Так, але це вже друга відсутність результату за один день. Побоююсь, як би в подальшому це не стало шкідливою звичкою долі.

— Побоюйся, але дій! — відрізав Шурик і перервав наш непевний телефонний зв'язок.

«От гад! — подумки обурилась я. — Чим, цікаво, він таким займається, що не може навіть п'ять хвилиночок зі мною поговорити? Мені, може, просто виговоритися треба, на злощасне провидіння поскаржитися… А він…»

Втім, я чудово розуміла Шурика. У даній ситуації він виступав як замовник. Виходить, цікавився конкретними результатами, а не зворушливим опусом про складність їх досягнення.

Я спробувала змусити себе не впадати у відчай. Та ба! Я завжди дуже легко піддавалася впливу власної уяви. «Успіх відвернувся від тебе, — проникливо шепотіла мені вона. — Дві невдалі спроби — це вже статистика. Зупинися на сьогодні!» Отож, до офісу Ожигова я приїхала зовсім засмучена.

Відверто зізнаюся: досі не розумію, навіщо я туди поперлась. Припаркувала «Форда» навпроти входу в під'їзд, де розташовувався центральний офіс фірми «ОПО», і почала нерозважливо розглядати вікна в щільних жалюзі. Віра в себе — половина шляху до успіху. Я твердо знала це. Знала також, що на сьогодні якраз цієї віри в мене зовсім не лишилося. Ну про що я розмовлятиму з працівниками офісу?! Я виявила в себе цілком занепадницькі настрої, тому вирішила на сьогодні сказати «годі» всій детективній діяльності. Звісно, лиходійку-долю таке не влаштовувало.

— Катерина Кроль, якщо не помиляюся? — огрядненький блондин у темних окулярах і бездоганному діловому костюмі галантно схилився до опущеної шибки мого авто.

Давно помітили мудрі люди, що коли навмисно шукаєш пригод, вони трапляються якось неохоче. Але варто перейнятися жаданням вічного спокою, як несподівані події, котрі за ближчого розгляду виявляються банальними неприємностями, роєм закружляють навколо твоєї персони. Я завжди вважала цей принцип логічно виправданим (якщо ти відмовляєшся самостійно створювати собі труднощі, суворий педагог-доля змушений силоміць тебе годувати задачками підвищеної складності), але трохи жорстоким.

— Помиляєтесь, — холодно відповіла я.

— І все-таки я наполягаю, що ви — це ви. Пройдімо зі мною, будьте ласкаві. Пан Ожигов бажає поговорити з вами.

Чоловік трішки відгорнув полу піджака, ніби ненароком показуючи, що озброєний. У мене в грудях неприємно защеміло. «Навряд чи він зважиться стріляти на людній вулиці, — майнуло в голові. — Хоча, пістолет може бути з глушником…»

— Іншим разом, сьогодні я не так убрана, як годиться для настільки важливої зустрічі.

Я швидко натисла кноку склопідіймача. Дурепа! Слід було спочатку заблокувати двері.

Озброєний чоловік з награною галантністю розчинив дверцята «Форда» й цілком однозначним жестом застромив руку за відлогу піджака, мовчки показуючи очима на вхід. «Хотіла потрапити до фірми і познайомитися з Ожиговим ближче? Ось. Маєш», — глузував хтось усередині. Ну не могла ж я сама собі зізнатися, що налякана та підкоряюся цьому джентльменові просто тому, що не бачу іншого виходу!

Він ішов позад мене, на сходинку нижче.

— Нам аж нагору, — весело кинув мені з глузливою чемністю в посмішці. — На нижніх поверхах звичайні співробітники. Керівництво сидить вище.

Розмірене постукування моїх підборів глушило скажене серцебиття. Ліфта в цьому під’їзді не було. Нарешті той, хто мене супроводив, зупинився й натис кнопку дзвінка однієї з квартир. З переговорного пристрою навіть не запитали, кого він привів. Очевидно, на мене тут уже чекали. Мда… Таємничий Хтось, схоже, вирішив запобігти будь-якій загрозі з мого боку, не чекаючи подальшого розвитку подій. Кривдно. Адже я так і не встигла завдати цьому Ожигову анінайменшої шкоди… Сумно страждати нізащо.

— Почекайте тут.

Дебелий охоронець у однострої, що сидів у холі, пильно дивився на мене.

— У мене щось не так із зачіскою? — поцікавилась я.

— Наказано ока не спускати, от і спостерігаю, — цілком дружелюбно відповів здоровань.

— Ніколи не думала, що доживу до часу, коли чоловіки будуть задивлятися на мене лише з наказу, — нервово мовила я і полізла в сумочку.

Однак сумка блискавично опинилася в руках охоронця. Я навіть не цілком усвідомила, що відбулося. Просто здоровань раптом виявився за міліметр від мене, спритно надавив на зап’ясток і вилучив мою останню надію на порятунок.

— Ви що? Я просто пудреницю хотіла дістати, — збрехала я, подумки звинувачуючи себе в кінцевій стадії дурощів. Невже не могла непомітно дістати стільниковий ще в під'їзді?

— Попросите мене, я вам дістану. Звідки мені знати, може, у вас зброя там зберігається…

Я безглуздо замахала віями, мовчки відвернулася, демонструючи неймовірне обурення. Сказати по правді, навіть не знала, чи є пудрениця в моїй сумочці.

— Можете заходити, — за кілька хвилин галантний наглядач розчинив переді мною двері кабінету Ожигова.

Живцем Павло Олександрович справляв зовсім інше враження, аніж на фото. Просто вражаюче змінює людину вимушена статичність фотографії! У житті Ожигов був маленьким, неймовірно рухливим чоловічком; вираз його цілковито гротескного обличчя постійно змінювався. Грізного вигляду, що його мало це обличчя на знімку, в житті неможливо було сприймати серйозно — він здавався надто кумедним. Чоловічок стояв у самім кінці довжелезного столу для переговорів, нависаючи над якимись паперами, і всім своїм виглядом виказував страшенне невдоволення.

— Значить так, дівчино, — голосно почав він і навіщось почав активно ворушити кожним м'язом обличчя, — я людина заклопотана, тому розмова буде коротка!

Весь мій страх блискавично розвіявся. Павло Олександрович, незважаючи на коротку стрижку і квадратну щелепу, здавався людиною аж надто добросердною. По-дитячому повні губи й зовсім лагідні очі доповнювали картину, робили його неймовірно схожим на персонажа якогось диснеївського мультика.

— Мені не подобається підвищений інтерес до моєї персони, — заявив він і грізно звів свої волохаті брови до зарослого волосом перенісся. — Ні ваш, ані цього вашого дружка!

Я насторожилася. Невже про Шурика тут теж відомо?

— Крім того, мені не подобається, що причина вашої поведінки абсолютно незрозуміла! Будьте ласкаві все пояснити! Інакше я негайно здам вас у міліцію за візит до мого помешкання, куди я вас не запрошував.

Я зіщулилась. Оце то поінформованість!

— Вибачите, — я зважилася заговорити, — а звідки ви таке взяли?

— Запитання тут ставлю я! — Ожигов обома кулаками вдарив по столі і захоплено присвиснув, відслідковуючи траєкторію польоту кулькової ручки, що підстрибнула від удару. Я ледве стрималася, щоб не розсміятись, до того комічно він при цьому виглядав. — Моя хатня робітниця докладно описала вас. Вона — баба розумна. Заходила до п'ятої квартири після того, як ви пішли. Не мешкаєте ви там. І ніколи не мешкали… Навіщо до мене приходили?

— Подивитися, — кволо озвалась я.

— Знайшли собі музей! Мені від вашої братії скоро взагалі не буде куди сховатися! Тут бандити, злодії навкруги, авто он подароване, викрали… А я мушу сили на оборону від журналюг витрачати…

Так… Значить, Ожигову про мене доповіла Юлія Георгіївна. Поквапилася сповістити, що журналісти полювання розпочали. Гідна пошани, скажу я вам, відданість з боку звичайної операціоністки. Чи то Ожигов і справді її так часто шоколадом підгодовує, чи надто не сподобався Юлії Георгіївні той тип, який після мене запитання ставив… Ет, якби ж мені попався той негідник, що зриває чужі перемовини, миттю б його Ожигову здала!

— Швиденько викладай, чого хотіла і якого дідька твій напарник мою операціоністку залякувати здумав? — не дав мені закінчити міркування пан Ожигов.

— Мені від вас історія про героїчного бізнесмена була потрібна, — я скромно опустила очі. — Ну про те, як проста людина власними зусиллями — і раптом усього досягає…

— А чого не запитала прямо? — Ожигов очевидячки купився на лестощі.

— Знаю я вас, бізнесменів… Нічого не розповісте.

— А до квартири навіщо заходила?

— Фотографувала обстановку, — я тяжко зітхнула. — Показати хотіла, як ви живете.

Я говорила перше, що спадало на думку, сама при цьому гарячково намагаючись зметикувати, як розпитати Ожигова про мого гаданого напарника.

— Ага, значить поки ця дурепа ручку шукала, — бізнесмен миттєво забув про те, що його хатня робітниця «баба розумна», і люб'язно домислив за мене вигаданий епізод, — ти мою квартиру клацнула і змоталася… Розумно… Сама придумала?

Я винувато кивнула.

— Плівку віддаси! — владно звелів Ожигов. — Ні до чого мій дім на все місто світити.

Я попросила принести сумку, дістала фотоапарат і демонстративно засвітила плівку. Добре, що на ній ще взагалі нічого не було знято.

— Уже краще, — Ожигов раптом посміхнувся. Його вочевидь зацікавила моя персона. — А про що конкретніше ти писати хотіла? Запитуй.

— З чого ваш бізнес починався? — голосом учениці ПТУ, яка просить автограф у Юри Шатунова, пролепетіла я.

Видно, про власну заклопотаність Ожигов тимчасово забув. Зазвичай журналісти не надто ним цікавилися. Крім того, кому ж не хочеться перед наївною симпатичною дурепою похизуватись?

— Ой, починав я ще до перебудови. Веселі були часи, — не без гордощів почав він.

— Розповісте? — благала я.

— Ти спочатку про напарника свого розповіси. Навіщо він моїх людей залякував?

Я вже зовсім нічого не розуміла. З’ясувалося, Хтось працював не на Ожигова. А на кого ж тоді?

— Чим залякував? — я вирішила, що відсутність напарника тепер уже марно доводити. — Тим, що запитання ставив?

— Та ні, — Ожигов, очевидячки мав намір зробити сенсацію. Він вдоволено потирав долоні. — Твій дружок, лапонько моя, їй погрожував. Я тобі зараз розповім, як воно було.

Я вся перетворилася на слух. Понад усе люблю такі ситуації: бізнесмени, які, здавалося б, тихцем підраховують десь віддалік свої грошики, раптом виявляються втаємниченими в події навіть значно краще за безпосередніх учасників цих подій.

— Спочатку ти її про мої справи розпитувала. Він уже потім почав, — Ожигов був страшенно задоволений ефектом, який на мене справив. — Гадаю, ти йому знак подала, що не колеться операціоністка. Вірний, варто визнати, розрахунок. Будь-хто налякався б. Одна справа — плюгавка в короткій спідничині цікавиться, й зовсім інша — серйозний мужик ставить ті самі запитання, ще й палітурку журналістську до носа тиче. А розмовляє так, начебто йому всі щось заборгували. Тільки палітурка ця ваша — не аргумент. У мене в самого тридцять посвідчень буде, якщо схочу. Не привід, щоб так поводитись. Однак не бійся ти, я не ясновидець якийсь. Просто операціоністка мені зателефонувала відразу, про можливу небезпеку попередила. А товариш твій хамом рідкісним виявився. Щойно допетрав, що й перед ним Юлечка не розколеться, наобіцяв бідолашній безліч неприємностей. Облаяв з голови до ніг, та й утік… «Даремно, — каже, — ще наплачетеся через свою небалакучість». Як, по-твоєму, я маю все це розуміти?

— Недоумок, видно, — відверто заявила я. — Одна справа — для статті матеріал збирати, добровольців-інформаторів вишукувати. І зовсім інша — намагатися людей примушувати до цього… Я за нього прошу пробачення. Це він уже перестарався.

— Ти не в мене пробачення проси, а в неї! — Ожигов знову застукав по столі.

— Аякже, неодмінно, — я посміхнулася заспокійливо. — То що там про початок вашої діяльності? Ви казали, блаженні були часи…

— Таки випитала! Справжня журналюга — лукаво примружився Ожигов. Йому все-таки дуже хотілося розповісти. — Добре, слухай. Тільки надалі, коли тобі чи твоїм орлам щось буде цікаво… Чесно підходьте і запитуйте. Може, відповім… А твоїми методами тільки на неприємності нарватися можна. Усвідомила?

Я кивнула. Чомусь від такого торжества чесних методів у мене на душі проясніло. Ех, розкажу потім Жорикові про користь правди та відвертості — його буде навіки переможено. Лікті кусатиме, що не вірив, коли я йому такі елементарні істини втовкмачувала. Він-бо й досі вважає, що в цьому світі лише хитрістю та силою можна домогтися результату.

— Отож, — Ожигов мрійливо примружився. Видно було, що спогади його надзвичайно тішать, — перший свій серйозний заробіток я отримав, між іншим, цілком законно, А як ти хотіла? Скажеш, мовляв, тоді законно можна було тільки сто карбованців на місяць заробити? Е ні, голубонько… Золоті були часи.

— Скільки вам було років? — холоднокровний збирач інформації вмер у мені, поступився місцем палкому шанувальникові цікавих сюжетів.

— Аж двадцять три. Я тоді тільки художнє училище закінчив. У часи Радянського Союзу люди інші були. Бюрократична система мало не лопалася від усіляких маразмів і ніхто вже нічому не дивувався. Вірили всьому. Та й втрачати людям особливо не було чого. Усе-таки не своє, казенне. Казенного ж не шкода. Це зараз ніхто нікому не вірить. За зайву копійку повіситися ладні. Раніше грошима дорожити ганебним вважалося. Скнари висміювались…

Я не зовсім розуміла суть усієї цієї тиради. Навіщось Ожигов, успішний бізнесмен, корчив із себе старого воркотуна, що живе за принципом «краще там, де нас нема». Чим же тоді добре було?

— Раніше значно простіше було заробити, — відповів на моє непоставлене запитання Ожигов. — Головне — творчо мислити. Ми з товаришем моїм мислили, їздили по забутих російських глибинках. Чудових, варто сказати, пейзажів надивилися. Масу історій наслухалися. Тисячу доль через власні серця пропустили.

Що далі Ожигов розповідав, то симпатичнішим здавався мені. Хто б міг подумати, що фінансового ділка можуть цікавити чиїсь долі чи пейзажі?

— А головне, купу грошей заробили.

Ожигов зробив паузу й глянув на мене, оцінюючи. Видно, я слухала з достатньою зацікавленістю. Бізнесмен хитрувато посміхнувся і провадив:

— Приходимо до голови колгоспу в якому-небудь Богом забутому селі, відрекомендовуємося, як годиться: Ожигов П., — для наочності, бізнесмен підхопився, став струнко й заходився рапортувати, — активіст, комсомолець, спортсмен, а головне — вільний художник. Усе сказане мій товариш, який у нас завжди відігравав роль людини практичної, належними документами підтверджував. Після настільки вражаючої церемонії ми переходили до суті справи. А суть полягала в тому, що наша комсомольська організація послала двох художників їздити світами та в провінції народ агітаційними матеріалами підтримувати. Ну і відразу, природно, починали ми голосними назвами та іменами кидатися. «От у вашому районному центрі в кімнаті для комсомольських зборів бачили портрет Леніна? Це ми писали. Нас особисто товариш такий-то, голова тамтешній, просив». Слід зауважити, що такої кімнати в місті цілком могло й не існувати, але наш співрозмовник, звичайно, про те не здогадувався. Прізвище голови начебто справжнє, то чого ж сумніватися? Ще додам, що прізвище комсомольського голови в районному центрі кожен собака знав і будь-який алкоголік за склянку продиктувати міг. Отак ми завершували саморекламу і розпочинали рекламу правлячої партії. «Хочете, ми вам кабінет портретом Ілліча прикрасимо? Уже є? Це погано. Точніше, добре. Що? А «Колгоспник! Вперед до перемоги в битві за врожай!» на вході в сільраду? «Пальцями і яйцями у сіль не тицяти!», чи «Спасибі нашим кухарям…» для їдальні? Бідолашний голова й без того отетерів від факту, що до нього в безнадійну глушину раптом художники заїхали. Він і без жодної реклами неодмінно щось та замовив би. А з такими розмовами й поготів ставав як шовковий. «У клубі треба «Слава! Слава! Слава героям!» написати!», — іноді пробивало й мого товариша на натхненні проповіді, — звичайно дослівно, бо це ж сказав великий поет революції. Хто? Не знаєте… Оце так-так! Маяковський, певна річ». Одним словом, оформляємо замовлення за всіма правилами, твердою рукою малюємо, беремо грошики та й відчалюємо потихеньку. Солідні гроші, між іншим, у такий спосіб зароблялися. Але це ще перші спроби тільки. Ось далі, в Середній Азії, то вже справжні прибутки почалися.

— Ну? — чутливо зреагувала я на чергову театральну паузу.

— Та куди вже від вас подітись, поділюся досвідом. На жаль, він уже нікому не придасться, — вочевидь потішений моєю жвавою зацікавленістю, загадково промовив Ожигов. — Почалося все, просто як у анекдоті: їде старий єврей… Був у нашому училищі один викладач. Щойно стало можливо, зібрався на історичну батьківщину. Нас із товаришем він завжди як кращих з юрби виділяв. І вирішив нам послугу зробити. Дотепер я цьому викладачеві найнижче вклоняюся. Віддарував він нам одну річ, котра і його, і родину його все життя годувала. Нізащо не здогадаєшся, про що йдеться!

— Не беруся навіть і пробувати… Може, скатертину, що сама страви готує?

— Майже. Вручив він нам негативи широкоформатні, за допомогою яких звичайним кустарним способом фотодруку можна було робити плакати з техніки безпеки. Пригадуєш такі? Рідні радянські комікси з закликами не стояти під стрілою, не длубатися в носі та мити руки перед вживанням отруйних грибів? Відверто кажучи, вони нікому на дух не потрібні були. Але ми добросовісно постачали свого часу тими плакатами всі підприємства Середньої Азії. Нас чарівне слово «план» виручало!

— Ви що постачали директорам підприємств анашу? — не зрозуміла я.

— Жах!!! — загарячкував раптом мій співрозмовник. — Кого країна виростила?! Велике слово «план» у них тепер тільки з наркотою асоціюється! Ех, у тридцяті роки б вас усіх… «План», рибко моя золота, — це «план». «План» — це значить, що коли я за квартал визначену кількість свого товару не реалізую, то мене начальство живцем зжере. І саме це я з сумним обличчям повторював директорам підприємств. І тому вони, не шкодуючи казенних грошей, ставилися до мене з розумінням і плакати мої задешево розкуповували. Розумієш?

— Що ж тут незрозумілого. Мережевий маркетинг у чистому вигляді. Тільки зараз вони кажуть, що їхня Канадська Оптова Компанія розпродаж проводить, а ви на неіснуюче начальство скаржилися.

— О, як часи змінилися! Раніше люди крам купували, аби продавця виручити. А тепер навпаки — тільки про себе піклуючись. Раніше заради взаємодопомоги, а тепер — щоб дешевше за сусіда скупитися. Січеш?

Я не сікла, оскільки, якщо робити такі порівняння, слід би зважати ще й на той факт, що раніше люди державними грішми розраховувалися, а тепер своїми кревними. Але сперечатися з емоційним оповідачем якось не хотілося.

— Загалом так, — підтвердила я, — а далі?

— Що далі?

— Ну… Після цього періоду ви чим займалися?

— Багато чим, — метушливо відмахнувся Ожигов, — у часи перебудови навіть спекулянтом був.

— Хто ж ним тоді не був? Але, якщо хочете, я про це не писатиму.

— Ой, та пиши на здоров’я! Офіційно там усе чисто було. І потім, хто зараз колишні справи зачіпатиме? Якщо копнути, то за кожним другим щось подібне стоїть.

— Але все одно, — я наївно посміхнулася, — такий матеріал може привернути небажану увагу…

— Не боюся я зараз привертати увагу, — й собі посміхнувся Ожигов. — Нема за що їм до мене причепитися. Усе в мене зараз законно, все стабільно, усе благополучно. Отож, дай уже дорозповім. Тоді саме в моду турецькі спортивні костюми ввійшли. Такі, зі смужечками вздовж холош…

— З лампасами?

— Ми з хлопцями закуповували байкову нижню білизну. Чоловічу, певна річ, навіщо нам жіноча… Трішки переробляли крій, нашивали смужечки, фарбували барвниками для тканин, малювали турецьку етикетку.

— Це як? — зачаровано запитала я.

— Складна система. Спочатку сірником або голкою наносили малюнок. Виходила справжня турецька етикетка. Потім уже для цих лейб кліше вирізували. Загалом, у нас тут був цех з пошиття фірмової турецької продукції. Але тоді всі чимось подібним займалися.

— А зараз?

— Зараз… Застарий я вже для азартних ігор… Чесним бізнесом слід займатися… От, намагаюся… Благо, стартовий капітал дозволив свою друкарню створити… Тьфу-тьфу, поки не скаржуся. Справи, начебто, нормально розвиваються.

Цікаво, чи можна з усього почутого зробити висновок про те, що з Ожиговим варто мати справу? Гаразд, аналіз і точні рекомендації замовникові — це вже справа Шурика. З мене простого збору інформації досить. До речі, вірогідність її встановити теж буде вкрай складно. Але знову ж таки, все, щомогла, я вже зробила. Щозмене ще взяти… Лише перенервувала бідолашна та купу народу нервувати змусила. Причому, не сама, а вдвох із якимось Лиходієм, котрий, виявляється, не на Ожигова працює, а, зважаючи на все, просто відчуває до мене особистий антагонізм і мені роботу псує так, з нудьги… Ох, і турбував мене цей Хтось… Втім, зараз слід було думати зовсім про інше.

— Слухайте-но, — я зважилася на досить безглузде запитання, — якщо ви нічого не боїтеся, навіщо ж вам така серйозна система захисту? Замки з секретами, охоронці, відеокамери в під'їзді…

— Часи такі. Сам себе від шпани всілякої не захистиш — ніхто не захистить. У мене офіс тричі грабували. А тепер от, сволота, машину викрали… Звик я до своєї «Тойоти», як до рідної. Виродки! Спіймаю — ноги повисмикую.

Тут я цілком розуміла Ожигова. Авто й для мене було не тільки засобом пересування. «Форд» був другом. Ожигов до свого авто ставився так само, тому я щиро співчувала йому, про що відразу й повідомила. Хвилин п'ять ми поговорили про ступені прихильності людей до машин і машин до людей.

— Ці Діти Дєточкіна, до речі, самозванці! Так і напиши про них.

— Чому? — здивувалась я. — Тобто, я розумію, звичайно, що насправді в того Дєточкіна, може, й не було дітей, але…

— Не в тому річ. Вони, суки, справжніми Дітьми Дєточкіна прикриваються. Ще в часи Союзу, у вісімдесяті роки існувала така дисидентська група. Всесоюзного, між іншим, масштабу була організація. Міст із двадцять, географічно абсолютно розрізнених, точно охоплювала. Отож ті були справді борцями за ідею. Вони в партійних гнид, що штани в кабінетах просиджували, а народові жити не давали, відбирали майно. Матеріальну допомогу дитячим будинкам і незаможним забезпечували.

— Не знала, що таке було. І в нашому місті?

— У нашому — особливо активно.

— Не віриться якось, — знизала я плечима. — Напевне, собі все залишали, прикривалися тільки дитячими будинками. І потім, хто дозволив їм судити, має право ця партійна шишка на матеріальні блага, чи не має?

— Не має! — Ожигов люто жестикулював. — Ви, молодь, просто зіпсовані новим часом! Ми у вашому віці дійсно вірили в ідеї. Ні про який зиск і мови бути не могло! А партійні шишки? — Ожигов аж почервонів. — Ти навіть уявити собі не можеш, дівчинко, скільки доль згубили всі ці мерзотники… Ми знали і мстилися. І справедливість була на нашому боці!

Ожигов знову вдарив по столі, і цього разу в його жесті я не помітила нічого штучного.

— А ви це все звідки знаєте? — як звичайно, я спочатку запитувала, а потім починала кусати себе за язика.

— Чув. Знайомі розповідали… — спокійно відповів Ожигов, дивлячись просто мені у вічі. — А ті, хто зараз працює — самозванці й тварюки. Порядним ім'ям прикриваються, а самі в чесних людей машини крадуть… Повбивав би!

— А далі? — схоже, це тепер стало моєю улюбленою фразою.

— А далі всі вони потрапили б у пекло, де…

— Та ні. З тими радянськими Дітьми Дєточкіна, що було?

— Ватажків посадили. Рядових дисидентів-лицарів полякали трохи, змусили принишкнути.

Так. Розмовляти з Ожиговим справді було цікаво. І не важливо, що отримана інформація швидше за все виявиться непотрібною Шурикові. Не варто судити про порядність людини з її власних слів. Головне — я дізналася про безліч корисних речей. Чомусь неприязнь до зайвих таємниць якось підозріло швидко випарувалася з мого серця. Довелося подумки вилаяти себе за безпринципність, але впокоритися і на догоду власній цікавості запитувати далі.

«Особисто мені ця людина здається цілком чесною. Я, звичайно, ставлюся до неї упереджено… Не знаю, як взагалі в таких справах можна вірити в об'єктивність», — я вважала за свій обов'язок повідомити це Шурикові. За тридцять хвилин по тому я церемонно розпрощалася з коміксоподібним Ожиговим і запевнила, що стаття не вийде без попереднього узгодження з ним. «Вона взагалі не вийде, не турбуйтеся», — додала подумки. Писати про становлення бізнесменів було нецікаво. А ось про тих, що присвоїли собі шляхетне ім'я справжніх лицарів, колишніх Дітей Дєточкіна… Я захопилася і справді жадала повідати городянам факти, викладені Ожиговим. На жаль, матеріалу для статті бракувало. От якби розкопати ще двійко свідчень про існування шляхетних Дітей Дєточкіна в часи СРСР! Ожигов надавати ще якусь інформацію категорично відмовився.

— Що ж, Кет, — Шурик чомусь дуже нервувався, — приблизно так я і думав… У принципі, отримана тобою інформація дуже корисна.

— Для чого? — я виразно відчувала, що Шурик щось недоговорює.

— Для загальної справи, — загадково кинув другий колишній чоловік. — Кет, не ображайся, поки не можу тобі нічого пояснити. Треба ще зіставити масу фактів.

— Гаразд, — я вирішила не дати йому змоги заплутати мене остаточно, — скажи тільки одне: твій замовник байками про чоловічу нижню білизну задовольниться, чи нам доведеться ще цим акваріумом займатися?

— Ні, ні, — поквапливо запевнив Шурик, — усе нормально. Берися до розробляння рибки на ім’я Кішка. Не хвилюйся, перша риба, як то мовиться, завжди сторчма…

— Що?

— Ну, впоперек горлянки стає. Як по-твоєму, гарну приказку я придумав? Загалом, із Ожиговим я далі сам розберуся, ти мені докладно з'ясуй, чим ця твоя Кішка зараз займається.

— Зробимо, — зітхнула я.

Природно, щойно я розтулила рота, збираючись поскаржитися на страх перед незрозумілим типом, який переслідує мене, Шурика відразу покликали до телефону. Спершу я сприйняла це як особисту образу, потім порахувала подумки до десяти й вирішила, що раз провидіння не дозволяє мені забити тривогу, значить, нема особливих приводів для занепокоєння. Зрештою, нічного Візитера я могла й вигадати (мало там що — можливо, у сусіда труби прорвало, от у мене ганчірка й виявилася мокрою), а тип, який зіпсував мені переговори з операціоністкою, мабуть, і не здогадувався про моє існування. Успіх у розслідуванні справи Ожигова значно поліпшив моє ставлення до навколишнього світу. Тепер реальність не здавалася мені сповненою небезпек і несправедливості. Страх перед Кимось, звичайно, ще залишився в моїй душі, але якось принишк. Відійшов на другий план, поступився місцем задоволенню від розкриття таємниць Ожигова.

І все-таки мені довелося докласти чималих зусиль, аби перебороти бажання переночувати в батьків.

«Нерозумно набридати людям своїм божевіллям. Самій слід давати раду власним страхам. Навіть якщо неіснуючий пан Хтось вирішить і сьогодні навідати мене, я все одно не панікуватиму. Влаштую гідний прийом. Зрештою, я дорослий самостійний приватний детектив!»

Так собі міркуючи, я крокувала звичні десять хвилин від гаража до рідного під'їзду, стискаючи в руці голівку довгого, трохи загостреного ключа і здригаючись від кожного різкого звуку. У моїй уяві ключ поставав як чудова зброя в боротьбі з усіма Кимось на світі.

Біля під'їзду сусід-Артем розмовляв із сільським на вигляд хлопчиною. Чорний кіт, ніби знущаючись, неквапом перетнув стежину, що вела до під'їзду. Мудрі люди кажуть також, що коли кіт білий, то йому й на думку не спаде переходити будь-кому дорогу. А ці чорні… Нема того, щоб посиділи собі! Як зумисне, під ногами плутаються. «Нічого не вдієш, доведеться обходити!»

Я сахнулася вбік. Кіт вчинив за моїм прикладом.

— Дай додому дійти! Не лякай мене! — ще кілька хвилин я кидалася з одного боку двору до іншого, намагаючись випередити нещасного кота.

— Та ми, типу, й не лякаємо. Балакаємо, типу, — ображено забурчав сусід. — Ти з ким взагалі розмовляєш? Із нами?

— Ні, до вас іще руки не дійшли, — озвалась я. — Поки що лише чорним кішкам правила пристойності розтлумачити намагаюся.

Сусід якось дуже дивно на мене глянув. По тому демонстративно знизав плечима та незворушно продовжив свою бесіду. Чорний кіт нарешті дозволив себе обійти.

Я клацнула вимикачем і знову кинулася вивчати квартиру. Протягом дня її вигляд не змінився. Ретельно зачинила двері та про всяк випадок підперла їх важким залізним совком. Якщо Хтось не примарився мені й вирішить знову навідати мій дім, грюкіт від падіння цього предмета сповістить про незваного гостя не те що мене, а й цілий район.

«Усе-таки добре, що з усіма цими хитрощами навколо Ожигова скінчено. Слід було відразу підходити до нього з відвертими запитаннями», — подумала я, засинаючи. — Відтепер діятимемо по можливості чесно і відкрито. Про справжню мету збору інформації, звісно, доведеться мовчати. Але ж це не неправда? Вірніше, не зовсім неправда. Так, невеличка брехня. А в цілому, потрібно бути чесною. Це, виявляється, допомагає».

У випадку з Кішкою, принаймні, я планувала поводитися саме так.