Частина VIII Правосуддя

Розділ п’ятдесят другий

— Нам треба йти.

Дерхан промовила це швидко. Айзек беземоційно подивився на неї у відповідь. Він саме годував Лін, яка незграбно совалась, не певна, що їй хотілось робити. Вона говорила до нього жестами; руки виводили слова, а тоді просто рухались, малювали форми, що не мали жодного значення. Він змахнув з її сорочки шматочки фруктів.

Айзек кивнув й опустив очі. Дерхан продовжила, неначе він їй заперечив, неначе його треба було переконувати.

— Щоразу, коли ми пересуваємось, нам страшно, — швидко заговорила вона. Обличчя в неї було суворе. На нього наклали відбиток жах, провина, радощі й горе. Вона була виснажена. — Щоразу, коли повз нас проїжджає щось механічне, ми думаємо, що нас знайшла Рада Конструктів. Будь-який чоловік, жінка чи ксеній змушує нас завмерти від страху. Це варта? Це один із приспішників Пістрявого? — Вона стала на коліна. — Я не можу так жити, Айзеку, — сказала жінка. Подивилася на Лін, несміло всміхнулась і заплющила очі. — Ми заберемо її з собою, — прошепотіла вона. — Ми зможемо її доглянути. Тут нам вже нічого робити. Ймовірно, нас дуже скоро розшукають. Я не готова чекати, коли це станеться.

Айзек знову кивнув.

— Я... — він ретельно обдумав, що скаже. Спробував упорядкувати думки. — У мене... доручення, — тихо сказав він.

Він почухав підборіддя. Воно свербіло, бо вже відросла щетина і поколювала шкіру. Крізь вікна залітав вітер. Будинок у Тріскачці був високий, запліснявілий і повний наркош. Айзек з Дерхан і Яґареком зайняли два горішні поверхи. З обох боків кімнати, де вони зараз розташувалися, було по вікну — одне виходило на вулицю, інше — на запущений дворик. Крізь попсований бетон проривався бур’ян, неначе вилізли назовні підшкірні нарости.

Айзек з товаришами барикадували двері, коли перебували в домі: виходили вони таємно, під прикриттям, майже завжди вночі. Іноді втікачі наважувалися вийти серед білого дня, як саме тоді й зробив Яґарек. Для цього завжди знаходилась якась поважна причина, якась нагальна необхідність, через котру таємна вилазка не могла зачекати. Але справжньою причиною була клаустрофобія. Вони звільнили місто: це був абсурд, що вони не могли навіть бачити сонця.

— Я знаю про доручення, — сказала Дерхан. Вона поглянула на ледь зчеплені елементи кризового двигуна. Напередодні ввечері Айзек їх почистив і розмістив у правильному порядку.

— Яґарек, — сказав він. — Я перед ним у боргу. Я пообіцяв.

Дерхан опустила очі й зглитнула, а тоді повернулася до нього. Хитнула головою.

— Скільки часу на це потрібно? — запитала жінка. Айзек подивився на неї й відвів погляд. Знизав плечима.

— Деякі дроти перегоріли, — сказав він, не конкретизуючи, й зручніше примістив Лін у себе на грудях. — Зворотного зв’язку було до хріна, деякі частини мережі й поплавились. Мм... Мені доведеться вийти сьогодні ввечері, роздобути кілька адаптерів... і динамо-машину. Решту можу nopeмонтувати сам, але для цього знадобляться інструменти. Проблема в тому, що кожного разу, як ми щось цупимо, ми наражаємось на ще більший ризик, — він повільно знизав плечима, пояснюючи ситуацію. Справді, грошей у них не було. — Незабаром мені потрібна буде стільникова батарея чи щось таке. Але найважча частина — математика. Ремонт усіх цих штук — це в основному... чиста механіка. Але навіть якщо я полагоджу машини, звести розрахунки так, щоб... ну, знаєш, виразити це у формі рівнянь... це дуже складно. Минулого разу я доручив цю роботу Раді.

Айзек заплющив очі й притулив голову до стіни.

— Мені треба буде сформулювати команди, — тихо сказав він. — Лети. Ось що я маю сказати двигуну. Закинь Яґа в небо — й він опиниться у кризовому стані, він ось-ось упаде. Тоді можна скористатися кризовою енергією, щоб утримувати його в повітрі, утримувати його на льоту, утримувати в кризовому стані. А цей стан знову сприятиме видобутку енергії, і так далі. Це ідеальне коло, — сказав він. — Я думаю, має спрацювати. Тільки ось математика...

— Скільки часу? — тихо повторила Дерхан.

Айзек насупився.

— Тиждень... чи, може, два, — зізнався він. — Може, й більше.

Дерхан похитала головою, нічого не кажучи.

— Я йому винен, Ді! — напружено мовив Айзек. — Я вже довго йому це обіцяю, а він...

А він відтягнув од Лін глитай-нетлю, збирався сказати чоловік, але щось змусило його спинитися, запитало, чи таке вже це благо. Обурений такою думкою, Айзек замовк.

«Це найпотужніша наука за сотні років, — подумав він, раптово розлютившись, — а я мушу ховатися. Мушу тримати її в тіні».

Він погладив панцир Лін, і вона заговорили до нього жестами про рибу, холод і цукор.

— Я знаю, Айзе, — беззлісно сказала Дерхан. — Я знаю. Він... він заслуговує на це. Але ми не можемо так довго чекати. Треба йти.


Айзек пообіцяв, що зробить все від нього залежне. Що працюватиме швидко. Нагадав, що мусить допомогти.

Дерхан це прийняла. У неї не було вибору. Вона не покинула б ні його, ні Лін. Вона його не звинувачувала. Хотіла, щоб він дотримав слова, аби дав Яґареку те, що той хотів.

Її оповивали сморід і смуток вологої кімнати. Жінка пробурмотіла щось про розвідку біля річки й пішла. Айзек безрадісно всміхнувся у відповідь на її абияк придумане виправдання.

— Будь обережна, — сказав він на прощання, хоча це було зайвим.

Він лежав, обіймаючи Лін, спиною до просмерділої сіркою стіни.

Невдовзі Айзек відчув, як сон взяв гору над Лін. Він обережно вислизнув з-за неї і, підійшовши до вікна, поглянув на метушню внизу.

Айзек не знав назви вулиці. Вона була широка, по боках обсаджена молодими деревцями, гнучкими й повними сподівань. На дальньому кінці боком припаркували візок, навмисне утворивши глухий кут. Біля нього затято сперечалися чоловік з водяником, а два загнані віслюки, запряжені у віз, повісили голови, намагаючись залишатися непомітними. Біля нерухомих коліс нізвідки з’явилася зграя дітей, які штовхали ногами м’яч зі зв’язаних ганчірок. Малі розбіглися; одяг розвівався за ними, мов нелетючі крила.

Спалахнула сварка, коли четверо хлопчиків почали діймати одного з дітей-водяників у групі. Маленький товстун-водяник відступив навкарачки, плачучи. Один із хлопчиків кинув у нього камінець. За мить про сварку забули. Водяник якийсь час дувся, а потім плигнув і знову приєднався до гри, забравши м’яча.

За кілька будинків від того, де жив Айзек із друзями, дівчина малювала на стіні крейдою якийсь знак. Виходило дивне, кутасте зображення, талісман якоїсь відьми. Два старигани сиділи на веранді й грали в кості, розкотисто регочучи з результатів. Потворні будинки укривав пташиний послід, обсмолений тротуар щербатився вибоїнами, наповненими водою. Крізь дим тисяч димарів пурхали голуби й граки.

До Айзекових вух долинали уривки розмов.

— ...то він каже заплатити за це стівер?..

— ...двигун спаскудив, але чого ще очікувати від такого мерзотника...

— ...і ні слова про це...

— ...це буде у верфер, а вона поцупила цілий кристал...

— ...неймовірно, охуєнно просто...

— ...пам’ять? Про кого?

«Про Андрея», — раптом спало на думку Айзеку. Він прислухався й далі.

Почув немало. Там говорили мовами, якими він не володів. Чоловік упізнав перрікійську та мову феллід, химерні інтонації нижньоцимекської. Та ще інші.

Йому не хотілося йти.

Айзек зітхнув і повернувся до кімнати. Лін ворушилась уві сні.

Він подивився на неї, побачив, як випинаються з рваної сорочки груди, як задерлася спідниця. Айзек відвернувся.

Відколи вони повернули Лін, він двічі прокидався із затвердлим, збудженим членом, відчуваючи вагу й тепло її тіла, що притискалося до нього. Айзек тоді провів рукою по вигину її стегон і між розведені ноги. Сон спав із нього, мов туман, — натомість прийшло збудження, і він розплющив очі та побачив, як вона прокидається; перевернув її так, щоб вона опинилась унизу, забувши про те, що неподалік спали Дерхан і Яґарек. Він шепотів до неї, відверто і з любов’ю говорив, що хотів зробити, а тоді нажахано відсахнувся, коли вона почала знаками відповідати нісенітниці й він згадав, що з нею трапилось.

Вона потерлась об нього й спинилася, тоді зробила це знову («Наче примхливе собача», — з огидою подумав Айзек); було очевидно, що її бентежить власне безладне збудження. Якась хтива частина чоловіка не хотіла зупинятися, проте від усвідомлення горя його пеніс майже відразу обм’як.

Лін виглядала розчарованою й ображеною, а тоді раптом щасливо його обняла. Згодом скрутилася калачиком у розпачі. Айзек відчував у повітрі хемічні емоції — знав, що вона плакала, засинаючи.

Айзек знову визирнув у вікно. Подумав про Радґаттера та його поплічників, про макабричного пана Пістрявого; уявив безпристрасний аналіз Ради Конструктів, в якої забрали жаданий двигун. Він уявив усі розлючені істерики, суперечки й накази, які давали й виконували того тижня, в яких проклинали саме його.

Айзек підійшов до кризового двигуна, швидкома оглянув його. Сів, поклавши на коліна зігнутий аркуш паперу, й почав писати розрахунки.

Він не переймався, що Рада Конструктів скопіює його двигун. Вона не змогла б такий розробити. Не змогла б розрахувати параметри. Схема колись спала Айзекові на думку в такому природному інтуїтивному пориві, що йому знадобилися години, аби це усвідомити й оговтатися. Раді Конструктів було чуже натхнення. Базову модель, концептуальну основу двигуна Айзекові навіть не довелося записувати. А якби навіть і записав, то якийсь випадковий читач навряд чи зрозумів би суть його писанини.

Айзек пересунувся так, щоб папір освітлював сонячний промінь.


Сірі дирижаблі патрулювали повітря, як завжди. Виглядали неспокійно.

День був чудовий. Здавалося, морський вітер постійно оновлював небо.

Яґарек з Дерхан в окремих кварталах міста крадькома насолоджувались сонцем, намагаючись не наражатися на небезпеку. Вони тікали від суперечок й не відходили від людних вулиць.

Усе небо було сповнене птахами й вірмами. Вони літали між підпірками й мінаретами, юрмилися на похилих дахах вартових веж і на відкосах, укриваючи їх білим послідом. Кружляли над висотками Пустиря Кетч і кістлявими спорудами Розхлюпу.

Вони ганяли над Круком, завивали химерні траєкторії над Вокзалом на вулиці Відчаю. Лаялися, розгулюючи по глині, буйні галки. Вони пурхали над нижніми шарами шиферу й смоли на потріпаній задній частині вокзалу, спускаючись до бетонного плато, котре виступало над рядом вікон із дашками. Їхній послід загиджував нещодавно відчищену поверхню — маленькі білі плями цяткували темніші, де колись розлилась якась отруйна рідина.

Будівлі Штиря й Парламенту кишіли маленькими пташиними тільцями.

Дефекти побілілих, розчахнутих Ребер підсвічувало сонце. Птахи на мить приземлялися на величезних кістках, але швидко тікали, шукаючи прихистку деінде в Кістяному Місті. Вони пролітали над дахом почорнілої від диму тераси, в серці якої метав громи та блискавки пан Пістрявий, дивлячись на незакінчену скульптуру, що з неприхованою злістю насміхалася з нього.

Чайки і баклани переслідували сміттєві баржі й рибальські човни уздовж Великої Смоли й Смоли, час від часу пікіруючи вниз, щоб ухопити якийсь органічних кусник зі сміття. Тоді вони відлітали до іншої здобичі, до куп тельбухів у Лихокраї, рибного ринку в Пелоруських Полях. Ненадовго приземлялися на рваному, порослому ряскою кабелі, що сплив на річці біля Слинного Вогнища. Вони досліджували гори сміття у Камінному Панцирі, дзьобали напівмертву здобич, яка повзала пустирями Сірого Меандру. Під ними муркотіла земля, гуділи сховані в кількох сантиметрах під ґрунтом сховані кабелі.

Над нетрями Кургану Святого Джаббера здійнялося щось більше за птахів. Воно на колосальній висоті пролинуло над західною частиною міста. Звідтіля вулиці перетворювалися на пістряву пляму камуфляжно-сірих відтінків, схожу на якусь екзотичну плісняву. Воно з легкістю промайнуло над аеростатами, скориставшись поривчастим бризом, підігрітим полуденним сонцем. Істота впевнено сунула на схід, перетинаючи ядро міста, з якого, мов пелюстки, розкривались п’ять ліній залізниці.

У повітрі над Шеком колами літали вірми, витинаючи вульгарні акробатичні трюки. Летюча постать спокійно проминула їх, зоставшись непоміченою.

Створіння пливло повільно, з лінивими змахами, з яких можна було здогадатися, що воно без жодних труднощів могло би збільшити швидкість удесятеро. Перетнуло Іржу й почало довгий спуск, розтинаючи повітря над поїздами Правої лінії, то сідлаючи їхні гарячі вихлопи, то зісковзуючи до землі з небаченою доти величчю. Спустилося до покрову дахів, легко долаючи лабіринт потоків повітря, що виривалися з масивних промислових димовідводів і димарів на маленьких хатинках.

Воно крутнулось у напрямку гігантських газових балонів у Відлунній Трясовині й без зусиль зробило зворотний пірует. Ковзнувши під шаром потривоженого повітря, істота спікірувала до станції Моґ і, прослизнувши під підвісними коліями занадто швидко, щоб її можна було розгледіти, зникла серед дахів Тріскачки.


Айзек поринув у розрахунки.

Щокілька хвилин він позирав на Лін, яка ворушила руками уві сні, мов безпомічна личинка. Він дивився не неї такими побляклими очима, неначе в них ніколи не було радощів.

По обіді, коли вчений уже годину чи півтори пропрацював, він почув, як щось брязкотить внизу в дворі. За півхвилини на сходах почулися кроки.

Айзек закляк, чекаючи, коли вони припиняться, стихнувши перед кімнатою когось із наркош. Вони не припинилися, натомість рішуче попрямували останніми двома маршами скрипучих сходів і зупинилися просто перед його дверима.

Айзек завмер. Серце швидко й тривожно калатало. Він у відчаї роззирнувся, шукаючи пістолет.

У двері постукали. Він не відповів.

За якусь мить той, хто був за дверима, постукав знову: не голосно, але ритмічно й наполегливо. Айзек наблизився, намагаючись не шуміти. Він побачив, як засовалась Лін, котру потурбував стукіт.

За дверима почувся голос — дивний, грубий, знайомий голос. Він різав слух і тремтів. Айзек не міг розібрати слів, але раптом він потягнувся до дверей — стривожений, агресивний, готовий оборонятися. «Радґаттер відправив би цілий загін, — подумав він, стискаючи ручку, — а це, мабуть, якийсь стражденний прийшов жебрати на дозу». І хоча в таке не вірилося, Айзек передчував, що це були не вартові і не люди Пістрявого.

Він одчинив двері.

На неосвітлених сходах, трохи зігнувшись, із гладенькою, вкритою пір’ям та вцяткованою, мов сухе листя, головою і закрученим хижим дзьобом перед ним стояв ґаруда.

Айзек відразу ж побачив, що то не Яґарек.

Крила здіймалися й оповивали постать, мов величний ореол. Були вони охристої та червонясто-коричневої барви.

Айзек і забув вже, який вигляд мав нескалічений ґаруда. Він забув розмах і велич їхніх крил.


Чоловік одразу ж якимось незбагненним, інтуїтивним чином зрозумів, що відбувалося. Його осяяв безсловесний здогад.

За мить до нього додалася величезна мішанина сумнівів, тривоги, цікавості й ціла лавина запитань.

— Ти хто в біса такий? — видихнув він. — Якого хріна ти тут робиш? Як ти мене знайшов?.. Що... — на думку приходили непрохані напіввідповіді. Він швидко відійшов від порога, намагаючись їх позбутися.

— Ґрім... неб... лін... — ґаруда силкувався вимовити його прізвище. Звучало так, наче він намагався викликати демона. Айзек швидко смикнув гостя за руку, щоб той пройшов за ним у маленьку кімнату. Чоловік зачинив двері й приставив до них стілець.

Ґаруда вийшов до центру кімнати на осоння. Айзек з осторогою за ним спостерігав. Той був одягнений у запилючену стегнову пов’язку, і все. Шкіру мав темнішу, ніж у Яґарека; вкрита пір’ям голова — більш плямиста. Він рухався економно, кожен порух був швидкий і різкий, після чого ґаруда повністю завмирав, схиливши голову, щоб роздивитися кімнату.

Він довго дивився на Лін, аж поки Айзек не зітхнув, — тоді ґаруда підвів на нього очі.

— Хто ти? — запитав Айзек. — Як же ж, блядь, ти мене знайшов?

Про свою здогадку чоловік промовчав.

Так вони й стояли — стрункий, мускулястий ґаруда й товстий, опецькуватий чоловік — на різних кінцях кімнати. У пір’ї ґаруди сяйливо відображалося сонце. Айзек не зводив з нього очей, відчуваючи раптову втому. Разом із ґарудою до кімнати увійшло якесь відчуття невідворотності, наближення кінця. Айзек його за це ненавидів.

— Я Кар’учай, — сказав ґаруда. В голосі навіть сильніше, ніж у Яґарека, чулися цимекські інтонації. Розібрати слова було важко. — Кар’учай Сухту-г’к Вайджгін-хі-хі. Конкретний Індивідуум Кар’учай Надзвичайно-Надзвичайно Гідний Поваги.

Айзек чекав.

— Як ти мене знайшов? — зрештою запитав він з гіркотою.

— Я... Я здалеку, Ґрімнеб... ліне, — сказав Кар’учай. — Я ягдж’гур... Мисливець. Моє полювання триває вже багато днів. Тут я полюю із... золотом та паперовими грішми... За моєю здобиччю тягнуться чутки... й спогади.

«Що він має на увазі?» — подумав Айзек.

— Я з Цимека. Моє полювання триває ще з Цимека.

— Не можу повірити, що ти нас вистежив, — раптом знервовано сказав Айзек. Він говорив швидко, з ненавистю думаючи про нав’язливе відчуття, що це кінець, і водночас агресивно його ігноруючи, блокуючи саму думку. — Якщо нас вистежив ти, чортова варта точно зможе це зробити, а якщо вони зможуть... — Він швидко походжав туди-сюди, а потім став на коліна біля Лін та ніжно погладив її.

— Я тут, щоб відновити справедливість, — сказав Кар’учай.

Айзек не міг говорити. Йому раптом забракло повітря.

— Шанкель, — сказав Кар’учай. — Пісне море. Миршок.

«Я вже чув про цю подорож, — роздратовано подумав Айзек. — Не треба мені про неї розповідати».

— Я вже... тисячі миль полюю. Прагну відновити справедливість.

Айзек повільно заговорив, розлючений і засмучений водночас:

— Яґарек — мій друг, — сказав він.

Кар’учай продовжив, неначе Айзек нічого й не сказав.

— Коли ми виявили, що він зник, після... суду... мене обрали для переслідування...

— Чого ти хочеш? — запитав Айзек. — Що ти збираєшся з ним зробити? Хочеш забрати його з собою? Ви хочете... ще щось йому... відрізати?

— Я тут не через Яґарека, — мовив Кар’учай. — А через тебе.

Айзек витріщився на нього, не розуміючи вже нічого.

— Твій вибір... дозволити, щоб було відновлено справедливість...

Кар’учай був невблаганний. Айзеку нічого було сказати.

«Що він має на увазі?» — знову подумав чоловік.

— Уперше твоє ім’я сплило у Миршоку, — пояснював Кар’учай. — Воно було у списку. А тоді в цьому місті його називали знову і знову, аж поки... інші імена вже не мали значення. Мене сюди привело полювання. Ви з Яґареком... поєднані. Люди шепотілися про твоє дослідження. Про летючих монстрів і тавматургічні машини. Я знаю, що Яґарек знайшов те, чого прагнув. Те, для чого він пройшов тисячі миль. Ти б знехтував справедливістю, Ґрімнеб-ліне. Я прошу тебе... не робити цього.

Це здійснилося. Його судили й покарали. Все скінчилося. Ми не думали... ми не знали, що він може... знайти спосіб... що справедливість можна скасувати.

Я тут, щоб попросити тебе не допомагати йому злетіти.

— Яґарек — мій друг, — рівним голосом сказав Айзек. — Він прийшов до мене, щоб зробити замовлення. Він щедро заплатив. А коли... все пішло шкереберть... коли стало складно й небезпечно... він повівся хоробро й допоміг мені — нам. Він був на нашому боці, коли ми робили... щось неймовірне. І я завдячую йому життям. — Він поглянув на Лін й відвів очі. — Я перед ним у боргу... за ті всі випадки... Він був готовий піти на смерть, розумієш? Він міг померти, але залишився з нами, а без нього... не думаю, що ми впоралися б.

Айзек говорив тихо. Щиро, переконливо.

«Що він зробив?»

— Що він зробив? — спустошено запитав Айзек.


— Він винен, — тихо сказав Кар’учай, — у крадіжці вибору. Це — злочин другого рівня та ще й обтяжений особливою неповагою.

— Що це означає? — вигукнув Айзек. — Що він зробив? Що за хрінь ця крадіжка вибору? Мені це ні про що не говорить.

— Це єдиний злочин, який у нас існує, Ґрімнеб-ліне, — різким, монотонним голосом відповів Кар’учай. — Позбавити іншого вибору... забувши про конкретну реальність, абстрагуватися, забути, що ти — лише ланка в матриці, що в кожної дії є наслідки. Не можна забирати вибір в іншої істоти. Спільнота — це ж лише засіб... щоб в кожного був вибір.

Кар’учай знизав плечима і вказав рукою на навколишній простір.

— Ваші міські установи... тільки й говорять про індивідів... але душать їх нашаруванням ієрархій... аж поки в них залишається вибір хіба між трьома варіантами бідності.

У нас в пустелі значно менше ресурсів. Іноді ми терпимо голод і спрагу. Але в нас є всі можливості обирати. Окрім тих випадків, коли хтось забуває про реальність своїх товаришів, уявляючи, ніби він — щось окреме... І крадуть їжу, відбираючи в інших вибір її з’їсти, брешуть про здобич, відбираючи в інших вибір її вполювати, або зляться й нападають, відбираючи в іншого вибір не бути пораненим чи не жити в страху.

Дитина, яка краде плащ того, кого вона любить, щоб уночі вдихати його запах... вона позбавляє його вибору носити чи не носити плащ. Однак малеча це робить з повагою, з надлишком поваги. Проте в крадіжках іншого штибу навіть немає поваги, яка б їх пом’якшувала.

Убити... не на війні й не для захисту, а... просто забрати чиєсь життя... означає таку неповагу, таку цілковиту зневагу, що ти забираєш не лише вибір жити чи померти у той момент... а будь-який інший вибір, який міг би бути зроблений. Вибір породжує вибір... якби жертві дали можливість обрати життя, вона могла б вирішити полювати на рибу в солончаку, чи грати в кості, чи спустити з когось шкуру, чи писати вірші, чи готувати рагу... а так цією однією крадіжкою жертву було позбавлено всіх цих можливостей обирати.

Це крадіжка вибору найвищого рівня. Але будь-які крадіжки вибору впливають на майбутнє, як і на теперішнє.

Провина Яґарека... жахлива. Крадіжка другого рівня.

— Що він зробив? — вигукнув Айзек, аж Лін прокинулась, розмахуючи руками й нервово посіпуючись.

Кар’учай говорив спокійно:

— Ти б назвав це зґвалтуванням.

«О, то я б назвав це зґвалтуванням, так?» — подумав Айзек з лютою насмішкою, але його гнівного презирства було замало, щоб перекрити жах від почутого.

«Я б назвав це зґвалтуванням».

Айзек нічого не міг із собою зробити. Він уявляв, як це сталося.

Звичайно, картинка того, що саме відбулося, виникла досить туманна («Він побив її? Притискав до підлоги? Де вона була? Вона лаялась, відбивалась?»). Проте Айзек відразу ж чітко уявив собі всі варіанти вибору, всі можливості, які вкрав Яґарек.

Можливість не займатися сексом, не зазнавати болю. Можливість не ризикувати вагітністю. А якщо... якщо вона завагітніла? Можливість не переривати вагітність. Можливість не мати дитини.

Чи можна тепер дивитися на Яґарека з повагою? Також вибір.

В Айзека ворушилися губи, й Кар’учай знову заговорив:

— Вибір, який він украв, — мій.

Айзеку знадобилося кілька абсурдно довгих секунд, щоб зрозуміти слова Кар’учай. Тоді він зойкнув і подивився на неї, уперше помітивши легкий вигин її візерунчастих грудей, які слугували хіба пересічним атрибутом статі. Він силкувався щось сказати, але сам не знав, що відчуває: не було нічого, що він міг би виразити словами.

Айзек пробурмотів якесь жахливо розмите вибачення, спробував втішити.

— Я думав, ти якийсь... суддя серед ґаруд... чи вартовий, чи щось таке, — сказав чоловік.

— У нас цього немає, — відповіла вона.

— Яґ... довбаний ґвалтівник, — прошипів він, і ґаруда цокнула дзьобом.

— Він украв вибір, — сказала вона рівним голосом.

— Він зґвалтував тебе, — сказав Айзек, і Кар’учай відразу ж цокнула знову.

— Він украв мій вибір, — повторила ґаруда. Вона не додавала, зрозумів Айзек, а виправляла його. — Не можна перекладати це на вашу юриспруденцію, Ґрімнеб-ліне, — сказала вона, схоже, роздратована.

Айзек спробував заговорити, та лиш у розпачі похитав головою, дивлячись на гостю — і знову перед очима постав злочин.

— Не можна перекладати на вашу мову, Ґрімнеб-ліне, — повторила Кар’учай. — Припини. Я бачу... все, що написано в законах і моральних принципах вашого міста, про які я читала... в тобі, — голос здавався монотонним. Було важко визначити емоції з модуляції її мовлення.

— Наді мною не вчинили насилля чи наругу, Ґрімнеб-ліне. З мене не познущались і не поглумились. Мене не збезчестили і не зіпсували. Ти б назвав його вчинок зґвалтуванням, а я — ні: мені це ні про що не говорить. Він украв мій вибір, і за це його... засудили. Це був жорстокий вирок... другий за жорстокістю з усіх, що існують... Є багато крадіжок вибору, менш тяжких за ту, що вчинив він... і лише декілька тяжчих... Є й такі, за які судять так само... і багато з них ніяк не подібні на вчинок Яґарека. Деякі з них ви б узагалі не вважали за злочин.

Дії можуть бути різними: злочин полягає... у крадіжці вибору. Ваші судді й закони, які щось сексуалізують чи сакралізують... для яких індивіди за визначенням абстрактні... які не враховують їхню складну матричну природу... де контекст лише відволікає від суті... вони не здатні це зрозуміти.

Не дивися на мене поглядом, яким зазвичай дивляться на жертв. А коли повернеться Яґарек... я прошу, щоб ти дотримувався нашого правосуддя — правосуддя Яґарека — а не вершив власне.

Він украв вибір на другому рівні. Його судили. Зграя проголосувала й ухвалила рішення. На цьому все.

«Справді? — подумав Айзек. — Цього досить? На цьому таки все?»

Кар’учай дивилась, як він сумнівається.

Лін озвалась до Айзека, плещучи в долоні, як незграбне дитя. Чоловік швидко став на коліна й заговорив до неї. Вона почала стривожено говорити до нього знаками, а він почав відповідати, неначе її жести мали сенс, неначе вони справді розмовляли.

Лін заспокоїлась і обняла його, нервово позираючи на Кар’учай своїм вцілілим оком.

— Ти дотримаєшся нашого правосуддя? — тихо запитала Кар’учай.

Айзек швидко на неї поглянув. Він мусив приділити увагу Лін.

— Не знаю, — мовив по хвильці. — Будь ласка...

Він повернувся до Лін, яка вже заснула. Присів, обпершись на неї, й потер голову.

За кілька хвилин мовчання Кар’учай припинила походжати й озвалась до Айзека.

Він здригнувся, неначе забув, що вона була в кімнаті.

— Я піду. Я знову тебе прошу. Будь ласка, не насміхайся над нашим правосуддям. Будь ласка, залиш у силі наш вирок.

Ґаруда відсунула стілець від дверей і вийшла. Кігті на ногах шкрябали стару дерев’яну підлогу, коли вона спускалася сходами.

А Айзек сидів і гладив переливчастий панцир Лін — тепер понівечений заломами й тріщинами — та думав про Яґарека.

«Не перекладай», — попросила Кар’учай, але хіба ж він міг цього не робити?

Він уявляв собі, як крила Кар’учай здригалися від люті, коли Яґарек притиснув її руками. Чи він погрожував їй ножем? Зброєю? Тим сраним батогом?

«Та пішли вони на хрін, — часом думав він, дивлячись на елементи кризового двигуна. — Я не зобов’язаний поважати їхні закони...»

Звільнити в’язнів. Так завжди писали в «Безтямному бродязі».

Але цимекські ґаруди не жили так, як громадяни Нового Кробузона. Там не було суддів, згадав Айзек, не було судів чи каральних фабрик, не було кар’єрів і звалищ, куди направляли б Пороблених, не було вартових і політиків. Покарання не призначали начальники зі шкурним інтересом.

Принаймні так йому сказали. Так він це запам’ятав. «Зграя проголосувала», — лунали слова Кар’учай.

Це справді було так? Це щось змінювало?

У Новому Кробузоні покарання слугувало для чиєїсь вигоди. Хтось мав з нього якийсь зиск. У Цимеку було інакше? Чи це обтяжувало злочин?

Чи гірший ґаруда-ґвалтівник за людину-ґвалтівника?

«Хто я такий, щоб судити?» — раптом розлючено подумав Айзек і кинувся до двигуна, взявся за розрахунки, готовий працювати далі, але тоді знову майнуло в голові — «Хто я такий, щоб судити?» — з раптовою порожньою непевністю, наче в нього з-під ніг вибили землю. Чоловік повільно відклав записи.

Він усе поглядав на стегна Лін. Синці майже зійшли, але спогади про них не згасали. Перед очима виднілися жахливі візерунки, що плямували низ її живота і внутрішній бік стегон.

Лін посунулася, прокинулась, обійняла його й відсахнулася від страху. Айзеку звело зуби від думки, що з нею могли зробити. Він подумав про Кар’учай.

«Це неправильно, — міркував чоловік. — Ти робиш саме те, що вона попросила тебе не робити. Вона сказала, що йдеться не про зґвалтування...»

Проте це було надто важко. Айзек не міг такого зробити. Думаючи про Яґарека, він думав про Кар’учай, а думаючи про неї, він думав про Лін.


«Це все повна дурня», — кінець-кінцем вирішив він.

Якщо він повірить Кар’учай на слово, та не зможе ставити покарання під сумнів. Він не міг дійти висновку — поважати правосуддя ґаруд чи ні: в нього для цього не було жодних підстав, він нічого не знав про обставини. Тож цілком зрозуміло, що логічним, природним рішенням було б дотримуватися тієї стратегії, що й завжди — скептицизму; пам’ятати про те, що Яґарек — його друг. Чи залишив би він друга нездатним літати через те, що він на мить повірив у чужоземне правосуддя?

Він згадав, як Яґарек видирався на Оранжерею, як боровся обіч нього з вартовими.

Він згадав, як батіг Яґарека схопив глитай-нетлю та ув’язнив її, звільнивши Лін.

Але коли він думав про Кар’учай, про те, що з нею сталося, він не міг не вважати це згвалтуванням. А відтак Айзек думав про Лін, і про все, що, ймовірно, зробили з нею, аж доки його не нудило від люті.

Він намагався абстрагуватися.

Намагався розглядати ситуацію як цілком незалежну від себе. У відчаї переконував себе: «Це мене не стосується, це не моя справа». Проте утвердитися в такій думці у нього не виходило.

Він присів і застогнав від утоми. Якщо відвернутись від Яґарека, зрозумів він, як би він це не виправдовував, для нього самого це означало б винести рішення, означало б розчарувати друга. Проте Айзек розумів, що совість не дозволила б йому цього зробити, коли в нього не було б повної картини.

Але відразу ж за цією думкою прийшла наступна — зворотний бік, заперечення.

Якщо не допомогти означало б осудити, що він не міг собі дозволити, то допомога, дар польоту, означала б, що дії Яґарека були прийнятними.

А цього, з холодною відразою й люттю подумав Айзек, він не робитиме.


Чоловік повільно згорнув нотатки, недописані рівняння та нашкрябані формули й почав їх пакувати.


Коли повернулася Дерхан, сонце вже сідало, й небо було поцятковане хмарами кольору крові. Вона постукала в двері швидким ритмом, який вони узгодили. Айзек відчинив двері, а Дерхан шаснула в кімнату.

— Такий чудовий день, — смутно сказала жінка. — Я оце рознюхувала дещо то тут, то там, знайшла кілька зачіпок, у мене з’явилося кілька ідей... — вона повернулася до Айзека та відразу ж замовкла.

Вираз на його темному, пошрамованому лиці було важко описати. Це була якась складна сполука надії, захоплення й величезного горя. Здавалося, в ньому вирувала енергія. Він смикався, неначе по ньому повзали мурахи. Вдягнений був у довгий жебрацький плащ. Біля дверей стояв мішок, наповнений чимсь об’ємним, важким. Кризового двигуна в кімнаті не було, раптом помітила вона, — очевидно, Айзек його розібрав і сховав у мішок.

Без розкладених по всій підлозі металу й дроту кімнатка здавалася навдивовижу голою.

Тихо зойкнувши, Дерхан помітила, що Айзек загорнув Лін у брудну, порепану ковдру. Лін судомно, нервово її стискала, знаками говорячи якусь нісенітницю. Вона побачила Дерхан і щасливо стрепенулася.

— Ходімо, — сказав Айзек глухим, напруженим голосом.

— Ти про що? — сердито запитала Дерхан. — Про що ти говориш? Де Яґарек? Що на тебе найшло?

— Ді, я тебе прошу... — прошепотів Айзек, взявши її за руки. Вона похитнулась під його натиском. — Яґ досі не повернувся. Я залишу йому ось це, — сказав він, витягнувши з кишені листа. Чоловік нервово кинув його на середину підлоги. Дерхан знову заговорила, й Айзек перебив її, наполегливо хитаючи головою.

— Я не... Я не можу... Я більше не працюю на Яґарека, Ді... Я розриваю нашу угоду... Я все тобі поясню, обіцяю, але ходімо. Ти маєш рацію, ми й так занадто довго тут пробули, — він махнув рукою у напрямку вікна, звідки долітали веселі, крикливі вечірні звуки. — На нас полює сраний уряд і найбільший довбаний гангстер на всьому континенті... І ще... Рада Конструктів. — Він легко струснув жінку. — Ходімо... утрьох. Забираймося звідси. Тікаймо.

— Що сталося, Айзеку? — наполегливо запитала вона, струснувши і його теж. — Поясни зараз же.

Він одвернувся, тоді знову поглянув на неї.

— У мене була відвідувачка... — Дерхан зойкнула й витріщила очі, але він повільно похитав головою. — Ді... відвідувачка зі самого довбаного Цимека. — Айзек зглитнув, не відводячи погляду. — Я знаю, що зробив Яґарек, Ді. — Він замовк, поки Дерхан, заспокоївшись, холодно подивилась на нього. — Я знаю, за що... за що його покарали.

Ді, нас тут нічого не тримає. Я розповім тобі все — все, присягаюсь, — але нам тут нічого робити. Я розповім тобі... дорогою.

Кілька днів він дозволяв собі не зважати на реальність, заглибившись у кризову математику й виснажено оплакуючи Лін. І раптом до нього дійшло, наскільки серйозним було їхнє становище. Він усвідомив небезпеку. Зрозумів, наскільки терпляче поводилась Дерхан, і зрозумів, що треба тікати негайно.


— А щоб йому, — тихо сказала Дерхан. — Усвідомлюю, що ти знаєш його лише кілька місяців, але ж він... він твій друг. Правда ж? Ми не можемо просто... Хіба ми можемо просто його покинути? — Вона подивилась на Айзека, насупившись. — Це... що це? Це якийсь жахливий вчинок? Настільки поганий, що він... що він перекреслює все інше? Це аж настільки катастрофічно?

Айзек заплющив очі.

— Ні... так. Це не так просто. Поясню, коли ми підемо.

Я не буду йому допомагати. Ось у чому суть. Ді, я, блядь, просто не можу, не можу. І я не можу його побачити, я й не хочу його бачити. Тому тут нам нічого робити, а отже, ми можемо йти. Ми справді мусимо йти.


Дерхан сперечалась, але хіба трохи й непереконливо. Вона пакувала свою крихітну сумку з одежею, маленький блокнот, хай навіть кажучи при цьому, що не впевнена, чи варто так робити. Вона за інерцією наслідувала Айзека.

Жінка додала маленьку записку на звороті Айзекового листа, не розгортаючи його. «Щасти, — написала вона. — Якось знову побачимось. Вибач, що ми так раптово зникаємо. Ти знаєш, як вибратися з міста. Знаєш, що робити».

Вона спинилась, на якийсь час замислившись, як попрощатися, а потім просто дописала — «Дерхан». Поклала лист на місце.

Загорнулась у шарф, розпустила своє фарбоване чорне волосся, щоб воно спадало на плечі. Воно терлося об кірку на місці втраченого вуха. Вона виглянула у вікно, туди, де на небо густо спадав вечір, а відтак повернулась і, ніжно обійнявши Лін за плечі, допомогла їй підвестися. Всі троє повільно спустилися сходами.


— Я знаю хлопців у Кіптявому Закруті, — сказала Дерхан. — Шкіпери барж. Вони можуть відвезти нас на південь без жодних питань.

— Нізащо! — прошипів Айзек. Вирячивши очі, він визирнув з-під каптура.

Вони стояли на кінці вулиці, де за кілька годин до того діти забивали м’яч у порожній візок. Тепле вечірнє повітря було сповнене запахів. З паралельного проспекту долинали гучні суперечки й істеричний регіт. На перехрестях перемовлялися бакалійники, домогосподарки, сталевари й дрібні злочинці. Загоралися ліхтарі, розсипаючи іскри сотень різних видів палива і струму. За матовим склом з’являлися вогники усіляких кольорів.

— Нізащо, — знову сказав Айзек. — Не в глиб континенту. Давай рухатися ближче до краю.... Ходім до Келлтрі. Ходімо до причалів.

Тож вони повільно пішли разом на південний захід. Вони прослизнули між Солебуром і Пагорбом Моґ, човгаючи велелюдними вулицями — дивна трійця. Високий, огрядний жебрак із закритим обличчям, яскрава жінка з волоссям, мов воронове крило, й каліка в каптурі, що йшов уривчастою ходою, а його підтримували, а то й узагалі тягнули супровідники.

Проходячи повз конструктів, які шипіли паровими поршнями, вони стривожено відверталися. В такому випадку Айзек і Дерхан дивилися вниз, швидко й пошепки перемовляючись. Вони нервово позирали вгору, коли проходили під підвісними линвами вартових, неначе ті могли їх вистежити з такої висоти. Уникали поглядів чоловіків і жінок, які агресивно байдикували на розі тієї чи іншої вулиці.

Їм здавалося, що вони не дихають. Це була виснажлива мандрівка. Вони тремтіли від адреналіну.

Ідучи, вони роззиралися, намагалися увібрати все довкола, неначе замість очей в них були камери. Айзек помітив обривки оперних афіш, що відірвалися від стін, закрути колючого дроту, бетон із втоптаними скалками скла, арки залізничного відгалуження Келлтрі, які розходилися з Правої лінії, нависаючи над Сантером і Кістяним Містом.

Він поглянув на Ребра, які бовваніли праворуч, і спробував точно пригадати їхні кути.

Із кожним кроком вони все більше звільнялися від міста. Вони відчували, як зменшується його тяжіння. Відчували дивовижну легкість. Їм хотілося плакати.

Під хмарами за ними ліниво тяглася невидима тінь. Вона розвернулась, як тільки стало ясно, куди прямують мандрівники. Тоді зробила самотній, запаморочливий пірует. Айзек, Лін і Дерхан ішли собі далі, а той хтось, переставши літати колами, стрімголов полинув небом геть із міста.


Загорілися зірки. Айзек став пошепки прощатися з «Годинником і півником», з Драглистим Базаром, Пустирем Кетч та своїми друзями.

У теплу ніч вони йшли на південь — слідом за поїздами — у неозорий краєвид промислових територій. Бур’яни з ділянок переповзали на тротуар, через них, лаючись, чіплялися перехожі, які все ще вештались по нічному місту. Айзек з Дерхан обережно вели Лін околицями Відлунної Трясовини й Келлтрі, прямуючи разом із поїздами на південь, до річки.

Велика Смола красиво мерехтіла під неоновими й газовими світильниками, відображення котрих приховувало забруднення. На причалах стояли численні високі кораблі з важкими згорнутими вітрилами, парові човни, з яких витікали химерні рідини й осідали на воді райдужною плівкою, торгові судна, котрі тягнули знуджені водовірми, що кусали свої широкі вуздечки, фабричні ваговози, з яких стирчали крани й парові молоти — кораблі, для яких Новий Кробузон був просто ще одною зупинкою в дорозі.


У Цимеку ми називаємо маленькі супутники місяця комарами. Тут, у Новому Кробузоні, їх називають його доньками.

У кімнаті повно світла від місяця і його доньок, але більше немає нічого.

Я довгий час простояв тут із Айзековим листом у руці.

За мить я прочитаю його знову.

Ще зі сходів я почув, що цей напівзруйнований будинокпорожній. Відлуння змовкло вже давно. Ще не торкнувшись дверей, я вже знав, що горище покинули.

Мене не було багато годин. Я шукав у місті якусь вдавану, непевну свободу.

Я заходив у милі сади Себек Круа, блукаючи крізь хмари комашні та повз штучні озера з перегодованою птицею. Я знайшов руїни монастирямаленький каркас, що з гордістю красувався в серці парку. Там вандали-романтики вирізали імена коханих на стародавньому камені. Маленьку цитадель покинули тисячу років тому, ще до того, як заснували Новий Кробузон. Бог, якому її присвятили, помер.

Окремі люди досі приходять сюди вночі вшанувати привид мертвого бога. Яка слабка, відчайдушна теологія.


Сьогодні я відвідав Вискливу Гору. Бачив Лічфорд. Я стояв перед сірою стіною в Баракгемі, потрісканою шкірою мертвої фабрики, і прочитав усі графіті.

Я повівся нерозумно. Я ризикнув. Не ховався як слід.

Мене майже сп’янила ця крихітна порція свободи. Мені хотілося більшого.

Тож врешті уночі я повернувся до того порожнього, покинутого горища й виявив жорстоку зраду Айзека.

Наскільки ж було зраджено мою довіру! Наскільки ж безжально він повівся!

Я знову розгорнув листа (навіть незважаючи на жалюгідну нотатку Дерхан, неначе цукрову пудру на отруті). Від надзвичайного напруження слова, здавалося, повзли по сторінці. Я бачу, як Айзек їх пише і водночас так багато відчуває. Різку прямоту. Злість, суворий осуд. Щире горе. Прагнення до об’єктивності. І якусь дивну товариськість, якесь присоромлене вибачення.

«...сьогодні була відвідувачка,читаю я, і далі:враховуючи обставини...»

Враховуючи обставини. Враховуючи обставини, я тебе покину. Я відвернуся від тебе й засуджу тебе. Я покину тебе з твоїм соромом. Я знатиму, який ти в душі, і я піду й не допоможу тобі.

«...не питатиму: „Як ти міг?“»читаю, і раптом почуваюся слабким, направду слабким, не так, ніби я зараз знепритомнію чи мене знудить, а так, наче я ось-ось помру.

Від цього я скрикую.

Кричу. Не можу припинити, не хочу, мій крик все наростає, на думку приходять спогади про бойовий клич, спогади про мою зграю, що летить на полювання чи в бій, спогади про похоронні стогони й завивання екзорцистів, але цей крик не схожий на жоден із нихце мій біль, невпорядкований, необроблений, нерегульований і забороненийвін мій, моя агонія, моя самотність, моє горе, моя провина.

Вона мені сказала «ні», сказала, що Сажин попросив її бути його парою того літа, що вона погодилась, оскільки це був його рік, що вона хотіла паруватися лише як подарунок для нього.

Вона сказала мені, що я несправедливий, що мушу негайно її покинути, поважати її, проявити повагу й дати їй спокій.

Це було огидне, люте парування. Я був лише трохи сильніший за неї. Мені знадобилося багато часу, щоб її підкорити. Вона виривалася й кусала мене увесь час, люто била мене. Я не піддавався.

Я розлютився. Ревнував і жадав її. Я побив її й увійшов у неї, поки вона заціпеніло лежала.

Її лють була жахлива й неймовірна. Вона відкрила мені очі на те, що я зробив.

Відтоді мене огортає сором. Лише трохи пізніше прийшло й каяття. Вони разом вкривають мене замість пари крил.

Зграя ухвалила одноголосне рішення. Я не заперечував того, що сталося (на крихітну мить мені спало на думку, що це можна зробити, і я відчув таку огиду до себе, що мене ледь не знудило).

Не виникало жодних запитань про вирок.

Я знав, що це правильне рішення. Я міг навіть проявити трохи гідності, якусь крихту, йдучи між обраними виконавцями правосуддя. Я йшов повільно, бо величезна вага баласту, прикріпленого до мене, щоб я не втік і не відлетів, тягнула мене назад, але я не спинявся й не сперечався.

Спіткнувся я лише в останню мить, коли побачив кілки, що назавжди прив’яжуть мене до пропеченої землі.

Останні кілька метрів їм довелося мене тягнути — у висохле річище Примарної ріки. Я викручувався й боровся на кожному кроці. Я благав про милосердя, на яке не заслуговував. Ми були за півмилі від табору, і я впевнений, що моя зграя чула кожен мій крик.

Мене розтягнули на хресті. Я лежав животом у пилюці під нестерпно пекучим сонцем. Я намагався випручатися з мотузок, аж поки руки й ноги не заніміли цілком.

Їх було по п’ять з кожного боку, і вони тримали мої крила. Міцно тримали мої величні крила, поки я пручався й намагався люто, болюче вдарити ними по черепах моїх тюремників. Я підвів очі й побачив, хто був біля пилкимій двоюрідний брат, червоноперий Сан’джуарр.

Пилюка, пісок, спека й вітер, що струмував по каналу. Я їх пам’ятаю.

Я пам’ятаю дотик металу. Неймовірне відчуття вторгнення, жахливий рух зазубреного леза туди-сюди. Не раз воно бруднилося від моєї плоті, його доводилося виймати й витирати начисто. Я пам’ятаю, як спирало дихання від дотику гарячого повітря до голої плоті, до вирваних з корінням нервів. Повільний, повільний, безжальний хруст кістки. Я пам’ятаю, як блювотиння заглушило мої крики на коротку мить, перш ніж у мене очистився рот і я знову вдихнув і закричав. Шалено багато крові. Раптова, запаморочлива невагомість, коли відірвали перше крило, коли огризки кістки впивалися назад у плоть, а пошматоване м’ясо зісковзувало з рани. Пекельний тиск чистої ганчірки з маззю на поріз і те, як Сан’джуарр повільно обходив довкола меней усвідомлення, нестерпне усвідомлення, що зараз це все повториться.


Я ніколи не сумнівався, що заслуговую на такий вирок. Навіть коли я втік, щоб знову знайти можливість літати. Мені було двічі соромно. Скалічений і позбавлений поваги за крадіжку вибору, і на додачусором від того, що я намагався скасувати справедливий вирок.

Я не міг жити. Я не міг залишатися прив’язаним до землі. Я був мертвий.


Я поклав Айзеків лист у кишеню рам’я, що носив, не читаючи його безжальне, жалюгідне прощання. Не можу однозначно сказати, що зневажаю його. Не можу бути певен, що на його місці вчинив би інакше.

Я виходжу й спускаюся.

За кілька вулиць звідси, в Солебурі, над східною частиною міста бовваніє п’ятнадцятиповерхова висотка. Вхідні двері не замикаються. Неважко перелізти через ворота, які нібито блокують доступ до плаского даху. Я сюди вже видирався.

Йти недовго. Почуваюся, наче уві сні. Містяни витріщаються на мене, коли я проходжу повз. Я не ховаюся під каптуром. Не думаю, що це має значення.

Мене ніхто не спиняє, коли я видираюся на велетенську будівлю. На двох поверхах, коли я проходжу повз розбитими сходовими клітками, прочиняються дверікрізь прорізи на мене дивляться очі, сховані в темряві занадто глибоко, щоб я їх побачив. Але ніхто не стає на моєму шляху, і за кілька хвилин я опиняюся на даху.

Метрів п’ятдесят, може, й більше. В Новому Кробузоні чимало вищих будівель. Але ця досить висока, щоб випинатися із кам’яної й цегляної вулиці, неначе якась велетенська з’ява із води.

Я прокрадаюся повз сміття й залишки ватр, повз детрит, залишений гостями й безхатьками. Цієї ночі я наодинці з горизонтом.

Цегляна стіна, якою обнесений дах, заввишки у п’ять метрів. Я спираюся на неї й роззираюся на всі боки.

Я знаю, що бачу.

Я чітко усвідомлюю, де я.

Он там видніється купол Теплиціпляма брудного світла між двома газовими вежами. Тривожні Ребра височіють над залізницею й присадкуватими будиночками лише за півтора кілометра звідси. Місто поцятковане темними клаптиками дерев. Навколо вогні, вогні яких завгодно кольорів.

Я хвацько застрибую на стіну й випростуюсь.

Тепер я на верхівці Нового Кробузона.

Він неозорий. Величезна яма. У ньому є все, розпростерте у мене під ногами.

Я бачу ріки. До Іржі зо шість хвилин лету. Я простягаю руки.


До мене летять вітри, радісно хльоскають полиці. Повітря бурхливе й живе.

Я заплющую очі.

Я можу уявити його з довершеною точністю. Політ. Відштовхнутися ногами й відчути, як мої крила захоплюють повітря й з легкістю кидають його у напрямку землі, загрібаючи величезні його згустки, мов лопати. Зусилля, щоб потрапити на висхідний потік повітря, де напинаються й розкриваються пір’їни, де можна ширяти, розслабитися, ковзати по спіралі над велетенським простором унизу. Згори місто здається інакшим. Приховані сади стають видовищами для моєї насолоди. Темні цеглинибрудом, який можна струсити. Кожна будівля перетворюється на гніздо. Містом можна нехтувати, можна приземлятися, коли завгодно, можна дорогою забруднити повітря.

Із неба, з висоти лету, уряд і варталише пихаті терміти, мерзотне запустіннялише блідий клаптик, який можна швидко пролетіти, а неподобства, що відбуваються у тінях архітектури, мене не стосуються.

Я відчуваю, як вітер випростує мої пальці. Він манливо мене похитує. Я відчуваю, як посмикуються, розтягуючись, обрубки кісток, на яких раніше трималися крила.

Я більше так не можу. Я не буду калікою, птахом, прив’язаним до землі.

Сподіваюся, це напівжиття зараз скінчиться.

Я можу з неймовірною чіткістю уявити останній політшвидкий, елегантний дугоподібний маневр у повітрі, що лине назустріч, мов утрачений коханець, аби мене привітати.

Нехай мене віднесе вітер.

Я нахиляюся вперед, у повітря, дивлюся на місто.

Час завмер. Я тримаю рівновагу. Ані звуку. Місто й повітря теж у рівновазі.

А тоді я повільно піднімаю руку й проводжу пальцями крізь пір’я. Відсовую його, аж по шкірі йдуть мурашки, безжально гладжу проти росту. Розплющую очі. Пальці стискаються на цупких основах і маслянистих волокнах на щоках. Я закриваю дзьоб, аби не кричати, і починаю смикати.

Через довгий, довгий проміжок, у найтемнішу годину ночі, я спускаюся назад тими чорними сходами і виходжу.

По спустілій вулиці швидко гуркоче самотній кеб, а далі нема жодних звуків. По той бік дороги з мерехтливого газового ліхтаря витікає бежеве світло.

На мене чекає темна постать. Він стає на цей маленький клаптик світла й зупиняється. Обличчя в тіні. Повільно мені махає. На якусь крихітну мить я згадую про всіх своїх ворогів і думаю, хто з нихцей чоловік. Але тоді я бачу велику кінцівку богомола, якою він вітається.

Усвідомлюю, що зовсім не здивований.

Джек Півмолитва знову простягає свою пороблену руку повільним, моторошним рухом, підкликаючи мене.

Він запрошує мене сюди. У своє місто.

Я роблю крок вперед у блякле світло.

Не бачу, як він здригається, чітко побачивши мене, а не сам лише силует.

Я знаю, який, напевно, маю вигляд.

Моє обличчямаса зболеної, понівеченої плоті. Кров тече із сотень маленьких проколів, де зі шкіри висмикнуто пір’я. Ніжний підпушок, який я пропустив, вкриває мене, наче щетина. Очі визирають з голої, рожевої, скаліченої шкіри, хворої та вкритої пухирями. Уздовж черепа стікають рівчачки крові.

Брудне ганчір’я знову сковує ноги, аби приховати їхню жахливу форму. Пір’їни, що росли по краю жорсткої луски на ногах, вирвано начисто. Йду обережно, бо пах такий само зболений і вищипаний, як і голова.

Я намагався зламати дзьоб, але не зміг.

Я стою перед багатоповерхівкою в своїй новій плоті.

Півмолитва зупиняється, але ненадовго. Таким самим повільним рухом він повторює запрошення.

Це щедро, але мушу відмовитись.

Він пропонує мені напівсвіт. Він пропонує жити його маргінальним життям покруча, у його проміжному місті. Жити його таємними кампаніями й анархічною помстою. Його зневагою до дверей.

Пороблений утікач. Поволений. І все. Він не вписується. Він переробив Новий Кробузон на інакше місто і намагається врятувати його від нього ж самого.

Він бачить іншу зруйновану напівістоту, інше виснажене створіння, котре, як він думає, зможе долучити до своєї немислимої боротьби, котре не може існувати в жодному світіпарадокс, птах, не здатний літати. І він пропонує мені вихідвхід до своєї не-спільноти, до своєї окремішності, до свого гібридного міста. До того жорстокого, негідного місця, з якого розквітає його лють.

Він щедрий, та я відмовляюся. Це не моє місто. Не моя боротьба.

Я мушу відмовитися від його напівствореного всесвіту, його напівсвіту дивного опору. Я живу простіше.

Він помиляється.

Я вже не ґаруда, прикутий до землі. Той помер. Це нове життя. Я не напівстворіння, не нікчемне ні-те-ні-інше.

Я вирвав зі шкіри оманливе пір’я, зробив її гладенькою, а під цим проявом пташиної природи я такий самий, як мої співгромадяни. Я можу чесно жити тільки в одному зримому світі.

Жестами я висловлюю вдячність і прощаюсь, а тоді відвертаюся, виходячи з бляклого острова світла на схід, до університетського кампусу та станції Ладмід, крізь мій світ цегли, цементу й смоли, базарів і ринків та вулиць, підсвічених зеленкувато-жовтими вогнями. Вже ніч, і я поспішаю до свого ліжка, поспішаю знайти свою постіль, знайти якийсь пристанівок у цьому місті, де можу прожити своє гідне життя.

Я ступаю в обшир Нового Кробузона, цієї височенної системи з архітектури й історії, цієї плутанини багатства й нетрів, цього нечестивого пароприводного бога. Я повертаюся і йду в місто, у свій дімне як птах чи як ґаруда, не як жалюгідна помісь.

Я повертаюся і йду в свій дім, у місто, як людина.

Загрузка...