Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

Розділ шостий

Для міста Новий Кробузон гравітація була лише умовністю.

Аеростати повзли від хмари до ще вищої хмари, як слимаки по капусті. Капсули вартових креслили лінії від серця міста до віддалених районів; кабелі, що їх утримували, дзвеніли й вібрували, мов гітарні струни, підвішені на висоті понад сотню метрів. Вірми дряпалися над містом, залишаючи по собі сліди екскрементів і лайки. Голуби ділили простір із галками, і яструбами, і горобцями, і папугами-втікачами. Летючі мурахи й оси, бджоли і трупні мухи, метелики й комарі вели повітряну війну проти тисяч хижаків, аспідів і дхері, що намагалися впіймати їх на льоту. Ґолеми, склепані п’яними студентами, бездумно пересувалися по небу на незграбних крилах зі шкіри чи паперу, або й зі шкірки фруктів, розсипаючись у польоті. Навіть поїзди, які перевозили незліченних жінок, чоловіків і товари по великому скелету Нового Кробузона, чіплялися за можливість залишитися над будинками, ніби їх лякало гниття архітектури.

Місто масивно випиналося догори, ніби його надихали велетенські гори на заході. Обрій перемежали мозолисті квадратні житлові блоки заввишки десять, двадцять, тридцять поверхів. Вони вривались у повітря, як товсті пальці, як кулаки, як обрубки кінцівок, що хаотично розмахували над набряками менших будинків. Тонни бетону й смоли, з яких складалося місто, вкривали стародавню географію, пагорби й узгір’я, все ще видимі нерівності. Бідняцькі хатинки, мов щебінь, розсипалися по боках Пагорба Водуа, Летокраю, Стяжного Пагорба, Кургану Святого Джаббера.

Димчасто-чорні стіни Парламенту стирчали з острова Страк, як зуб акули чи шип хвостокола, якась почварна органічна зброя, що розривала небо. Будівлю обплутували незрозумілі труби й масивні заклепки. Вона пульсувала від древніх бойлерів у своїх глибинах. Кімнати незрозумілого призначення визирали з основного тіла колосальної споруди, майже не переймаючись підпірками й контрфорсами. Десь усередині, в Кімнаті, що не бачила денного світла, гордовито походжали незліченні зануди-нероби на чолі з Радґаттером. Парламент був немов гора, що балансувала на краю архітектурної лавини.

Світ, що масивно нависав над містом, не був чистішим. Димовідводи проривали мембрану між землею й повітрям і вивергали тонни отруйного диму до цього верхнього світу, ніби на зло. В густому смердючому диму відразу над дахами вихором зливалися викиди з мільйонів коротких димарів. Крематорії випускали в повітря попіл заповітів, що їх спалили заздрісні духівники, він змішувався з вугільним пилом, який заради тепла спалювали вмираючі закохані. Тисячі брудних димових привидів оповивали Новий Кробузон смородом, який душив, мов почуття провини.

В огидному мікрокліматі міста кублилися хмари. Здавалося, всю погоду Нового Кробузона творив величезний ураган, що поступово насувався, центр якого збігався із серцем міста, величезною гібридною будівлею, що розмістилась у ядрі комерційного району, відомого як Крук, згустком кілометрів залізниці та років архітектурних стилів і порушень: Вокзалом на вулиці Відчаю.

Цю споруду можна було назвати індустріальним замком, з якого де-не-де стирчали перила. Найзахідніша вежа вокзалу була Штирем варти, що так нависав над іншими баштами, аж вони здавалися маленькими. Його на сім сторін розривали натягнуті підвісні троси. Але, попри свою висоту, Штир був лише додатком до величезного вокзалу.

Архітектора ув’язнили через сім років після того, як вокзал добудували; він збожеволів. Казали, що він був єретиком, прагнув збудувати собі власного бога.

П’ять широко роззявлених цегляних пащ заковтували кожну з п’яти залізничних ліній міста. Рейки розгорталися на арках, мов велетенські язики. Магазини і катувальні, і цехи, і кабінети, і порожні простори заповнювали товсте черево будівлі. З певних кутів, у певному освітленні здавалося, що воно готується перенести усю вагу на Штир, збираючись вистрибнути у величезне небо, в яке вокзал ніби мимохідь вривався.

Айзекові очі аж ніяк не застувала романтична запона. Він бачив політ, куди б не подивився (у нього набрякли очі; за ними гудів мозок, у якому нові формули й факти складалися в картинку, що дозволяла уникнути лещат гравітації), й усвідомлював марноту цього процесу. Політ був явищем грубим і бездуховним: просто переходом із однієї частини Нового Кробузона до іншої.

Його це тішило. Він був науковцем, а не містиком.

Айзек лежав на ліжку й дивився у вікно. Очима він стежив то за однією, то за іншою точкою, що пролітала повз. Його оточували книжки, статті, надруковані нотатки й довгі сувої, списані його захопленою черканиною, — розсипані по ліжку, скинуті на підлогу, мов паперова хвиля. На класичних монографіях примостилися міркування диваків. Біологія й філософія штовхалися, намагаючись відвоювати місце на столі.

Він ішов по заплутаному бібліографічному сліду, як гончий пес-шукач. Деякі заголовки взяти до уваги було просто необхідно: «Про гравітацію» або «Теорія польоту». Деякі були швидше дотичними, як-от «Аеродинаміка рою». А деякі були просто забаганками, котрі б точно не схвалили його більш шановані колеги. Наприклад, він ще не переглянув «Двеомери, які живуть над хмарами, і що вони можуть розповісти».

Айзек почухав носа і потягнув через соломинку пиво, що похитувалось у бокалі в нього на грудях.

Він працював над замовленням Яґарека лише два дні, а місто для нього вже повністю змінилося. Невідомо, чи колись зможе його бачити таким, як раніше.

Він повернувся на бік, посунувши папери, що йому заважали. Вивільнив порцію маловідомих манускриптів і стос геліотипій, котрі він зняв із Чаю-Удвох. Айзек поклав знімки перед собою, придивився до деталей мускулатури вірмів, які Чай-Удвох продемонстрував на його прохання.

«Сподіваюся, чекати недовго», — подумав Айзек.

Він увесь день читав і робив нотатки, ввічливо бурмочучи щось у відповідь, коли Девід чи Лубламай вигукували йому вітання або запитання чи пропозиції пообідати. Він пожував трохи хліба, сиру й перців, які Лубламай поклеїв йому просто на стіл. День теплішав, маленькі бойлери на різних пристроях прогрівали повітря, і Айзек один за одним скидав шари одягу. Підлога біля столу була всипана сорочками й хустинами.

Айзек чекав на доставку книжок. На початку читання він зрозумів, що якщо говорити про замовлення, яке виконував, то в нього була величезна прогалина в наукових знаннях. З усіх таємних вчень біологію він знав найслабше. Він досить вільно почувався, читаючи про левітацію та протигеотропну тавматургію і його улюблену об’єднану теорію поля, але світлини Чай-Удвох показали йому, наскільки мало він розумів біомеханіку простого польоту.

«Що мені треба, то це парочка мертвих вірмів... ні, треба живих, на яких можна проводити досліди... — безтурботно подумав Айзек, розглядаючи геліотипії, зроблені минулого вечора. — Ні... один мертвий, щоб зробити розтин, і один живий, аби спостерігати за польотом...»

Раптом легковажна ідея здалася більш серйозною. Він сів за стіл і трохи подумав, перш ніж вирушити в темряву Борсукової Драговини.

Найбільш сумнозвісний паб між Смолою та Іржею зачаївся у тіні величезної церкви Пальґолака. Вона стояла за кілька вулиць від мосту Данечі, який з’єднував Борсукову Драговину з Кістяним Містом.

Більшість місцевих у Борсуковій Драговині, звісно ж, були пекарями, двірниками чи повіями або представниками інших професій, від яких навряд чи можна очікувати, що вони колись ворожили над пробіркою чи навіть заглядали в неї. Так само й мешканці Кістяного Міста переважно не були зацікавлені у масштабних чи систематичних порушеннях закону, як і більшість Нового Кробузона. І все-таки Борсукову Драговину завжди називатимуть Науковим кварталом, а Кістяне Місто — Злодійським районом. А на перетині цих двох сфер впливу — езотеричної і таємної та романтизовано-небезпечної — стояв паб «Місячні доньки».

Паб «Місячні доньки» був пошарпаним, але милим: на вивісці зображалося два маленькі супутники в образі яскравих молодих жінок, що оберталися навколо місяця, а фасад був пофарбований у пурпуровий колір. У пабі збиралася та частина міської богеми, що полюбляла пригоди: художники, злодії, бунтівні науковці, наркомани та викажчики, які працювали на варту, — всі юрбилися під пильним оком власниці пабу, Вогняної Кейт.

Прізвисько Кейт стосувалося як її рудого волосся, так і, на думку Айзека, згорілих заощаджень її завсідників. Вона була фізично могутньою, а ще вміла визначати, кому дати хабар, а кого вигнати, кому копняка, а кого задобрити безкоштовним пивом. Саме через це (а ще, як підозрював Айзек, завдяки кільком невеличким тавматургічним закляттям) «Місячним донькам» вдавалося вести успішний, ризиковий бізнес й уникати кількох конкуруючих рекетирів-«покровителів», що працювали в тому районі. Варта рідко прочісувала заклад Кейт, і то про людське око. У неї було смачне пиво. Вона не питала, про що спілкувалися на таємних зустрічах за кутовими столиками.

Того вечора Кейт привіталася з Айзеком помахом руки, він помахав у відповідь. Він роззирнувся, оглядаючи задимлену залу, однак не знайшов того, кого шукав. Тоді підійшов до шинквасу.

— Кейт! — вигукнув він, щоб перекричати шум пабу. — Від Лемюеля нічого не чути?

Вона похитала головою і подала йому «Злодійського елю», якого він ще й не встиг попросити. Айзек розрахувався і знову повернувся до зали.

Ситуація його засмутила. Паб «Місячні доньки» був практично офісом Лемюеля Голуба. Зазвичай його можна було там зустріти щовечора — він торгував наркотиками, беручи собі відсоток. Айзек здогадувався, що Лемюель саме займався якоюсь сумнівною справою. Він безцільно пройшовся між столами, шукаючи когось знайомого.

В одному кутку він побачив Ґедрексечета, бібліотекаря з церкви Пальґолака. Вдягнений у жовту мантію свого ордену, він блаженно до когось усміхався. Айзек зрадів і попрямував до нього.

Його повеселило, що руки набурмосеної юнки, яка саме сперечалася з Ґедом, були вкриті татуюванням із зчеплених між собою коліщат. Це свідчило про те, що вона належала до Ґвинтиків Ботбога — без сумніву, намагалась навернути невіруючого. Айзек підсунувся ближче, і тепер йому було чути суперечку.

— ...якби ти дивився на світ і на бога хоча би з часточкою тієї неухильності й аналізу, про які ти говориш, ти би зрозумів, що твій безглуздий чуттєморфізм абсолютно нераціональний!

Ґед усміхнувся до рябої дівчини і вже було відкрив рота, щоб відповісти. Айзек перебив його.

— Перепрошую, Ґеде, що втручаюсь. Просто хотів сказати тобі, юне Летюче Коліщатко, чи як ви там називаєтесь...

Ґвинтик спробувала заперечити, однак Айзек перервав її.

— Ні, замовкни. Я скажу дуже ясно.... Вали звідси. І забери свою неухильність із собою. Я хочу поговорити з Ґедом.

Ґед хихотів. Його опонентка зглитнула, намагаючись зберегти розлючену браваду, однак її лякали Айзекові габарити та його безжурна сварливість. Вона зібралась із силами, щоб показати хоч рештки гідності.

Уставши, вона було відкрила рот, аби кинути на прощання якусь очевидно підготовлену фразу, однак Айзек її випередив.

— Щось бовкнеш — виб’ю зуби, — привітно порадив він.

Ґвинтик закрила рот і забралася геть, роздратована.

Коли вона зникла з очей, Айзек з Ґедом розреготалися.

— Нащо ти їх терпиш, Ґеде? — проревів Айзек.

Ґед, сидячи, мов жаба, за низьким столиком, хитався туди-сюди на ногах і руках. Його чималий язик то ховався у величезний широкий рот, то знову вивалювався.

— Мені їх просто шкода, — захихотів він. — Вони такі... напружені.

Загалом уважалося, що Ґед — найбільш аномально приязний водяник у світі. У ньому не було й сліду ворожості й дратівливості, що так часто траплялися серед представників його сварливої раси.

— Коротше, — продовжив він, трохи заспокоївшись, — Ґвинтики мене і близько так не напружують, як деякі інші. Вони, звичайно ж, і наполовину не такі віруючі, як їм здається, але принаймні вони до цього ставляться серйозно. Принаймні вони не... не знаю... Вечірні Слуги Божі чи Виводок Тріски, чи щось таке.

Пальґолак був богом знання. Його зображували у вигляді товстого, присадкуватого чоловіка, який читав у ванній, або стрункого водяника за тим самим заняттям, або, незбагненно, у вигляді обох водночас. Його паства приблизно порівну складалася з людей і водяників. Він був привітним, приємним божеством, мудрецем, існування якого було цілком присвячене збору, класифікації та розповсюдженню інформації.

Айзек не поклонявся жодним богам. Він не вірив у те, що є всезнання чи всемогутність для кількох обраних, чи навіть у те, що деякі з них існують. Безсумнівно, були істоти й сутності, які займали різні аспекти дійсності, і звісно ж, деякі з них були могутніми, порівняно з людиною. Але поклонятися їм видавалося якимось малодушним заняттям. І все ж навіть він відчував симпатію до Пальґолака. Він навіть сподівався, що цей товстий падлюка справді існував в тій чи іншій формі. Айзеку подобалась ідея, що на межі двох видів могла бути істота, настільки захоплена знанням, що вона просто блукала від одного виміру до іншого, сидячи у ванні, й зацікавлено бурмотіла до всього, з чим стикалася.

Бібліотека Пальґолака за розмірами не поступалась бібліотеці Новокробузонського університету. В ній заборонялося брати книжки додому, однак читачі могли прийти туди в будь-який час дня чи ночі, й там було дуже, дуже мало книг, доступ до яких був під табу. Пальґолакійці були проповідниками, вірячи, що все, що знав вірянин, відразу ставало відомо самому Пальґолаку, тому вони боговірно намагалися читати запоєм. Але їхня місія прославляти Пальґолака була лише другорядною — насамперед вони мали прославляти знання, тому й присягалися впускати у свою бібліотеку всіх охочих.

Саме на це м’яко жалівся Ґед. У новокробузонській бібліотеці Пальґолака була зібрана найкраща колекція релігійних манускриптів у цілому світі Бас-Лаґу, і до неї стікалися паломники різних релігійних традицій та спільнот. Вони юрбились у північній частині Борсукової Драговини та Слинного Вогнища — усі віруючі раси в світі, в мантіях і масках, з батогами, повідцями, лупами, повним набором релігійної атрибутики.

Деякі пілігрими були вельми неприємними. Наприклад, у місті зростав Виводок Тріски, що активно виступав проти ксеніїв, і Ґед уважав за свій прикрий священний обов’язок допомагати цим расистам, які плювалися й називали його жабою та водяною свинею у перервах між читанням своїх текстів.

Порівняно з ними, егалітарна секта Ґвинтиків Ботбога була нешкідливою, навіть попри те, що вони агресивно обстоювали свою віру в механічність Єдиного Правдивого Бога.

За багато років в Айзека і Ґеда не раз були довгі суперечки, переважно теологічні, але також про літературу, і мистецтво, і політику. Айзек поважав приязного водяника. Він розумів, що той від щирого серця виконував свій релігійний обов’язок читання і, відповідно, надзвичайно багато знав з будь-якої теми, яку лише міг вигадати Айзек. Спершу він завжди був дещо обачним зі своїми думками щодо інформації, якою ділився: «Лише Пальґолак знає достатньо, щоб бути здатним до аналізу», — побожно стверджував Ґед на початку кожної суперечки, аж поки зо три келихи не затуманювали його релігійний антидогматизм і він не починав патякати на всю горлянку.

— Ґеде, — запитав Айзек, — а що ти можеш розповісти мені про ґаруд?

Ґед стенув плечима і посміхнувся, втішений нагодою поділитися знанням.

— Небагато. Птахолюди. Вважається, що вони живуть у Цимеку, на північ від Шотека, на захід від Мордіґи. Може, й на якихось інших континентах. Порожнисті кістки, — Ґед дивився в одну точку, подумки зосереджений на видобутих з пам’яті сторінках якоїсь ксентропологічної роботи, котру він цитував. — Цимекські ґаруди егалітарні... цілком егалітарні та цілком індивідуалісти. Мисливці й збирачі, праця не поділяється за статтю. Немає грошей, немає звань, хоча в них є щось на зразок неформальних звань. Вони щось означають, ніби ти гідний більшої поваги, щось таке. Вони не поклоняються жодним богам, хоча в них є образ диявола, який може бути, а може й не бути справжнім фантомом. Називається Дагнеш. Полюють, в бою застосовують батоги, луки, списи, невеликі леза. Щитів у них немає: з ними надто важко літати. Тож іноді вони використовують два види зброї водночас. Раз по раз трапляються дрібні сутички з іншими групами чи видами, ймовірно через ресурси. Ти знаєш про їхню бібліотеку?

Айзек кивнув. Ґедові очі аж на лоба полізли від того виразу безсоромного голоду.

— Боже мій, було би неймовірним до неї дістатися. Але це ніколи не здійсниться, — сказав він засмучено. — Пустеля — не зовсім територія водяників. Трохи сухувато...

— Враховуючи, як у біса мало ти знаєш про них, я можу взагалі з тобою не розмовляти, — сказав Айзек.

На превеликий подив Айзека, Ґед похнюпився.

— Це жарт, Ґеде! Іронія! Сарказм! Ти до чорта знаєш. Принаймні порівняно зі мною. Я переглядав дещо з Шакрестіальчіта, і ти щойно перевершив усе моє знання. А ти знаєш щось про... е-е... їхній кримінальний кодекс?

Ґед пильно подивився на нього, примружившись.

— Що ти задумав, Айзеку? Вони такі егалітарні... ну.... їхнє суспільство ґрунтується цілком на максимізації вибору для особи, тому вони всі такі орієнтовані на спільноту. Кожному дається якнайбільша свобода вибору. Наскільки я пам’ятаю, єдиний злочин, який у них є, — позбавлення вибору іншого ґаруди. А тоді злочин обтяжується чи полегшується залежно від того, зробили вони це з повагою чи без, що вони просто обожнюють...

— Як можна вкрасти чийсь вибір?

— Уявлення не маю. Мабуть, якщо зламати комусь спис, у них більше немає шансу ним скористатися... Або якщо збрехати, що не знаєш, де можна знайти смачний лишайник, — тоді інші позбавлені вибору: іти за ним чи ні...

— Може, якісь крадіжки вибору — аналоги того, що ми вважаємо за злочин, а в інших взагалі немає аналогів, — сказав Айзек.

— Дуже можливо.

— Що таке абстрактний індивідуум і конкретний індивідуум?

Ґед зачудовано подивився на Айзека.

— А щоб тобі, Айзеку... ти заприятелював з якимсь ґарудою, правда ж?

Айзек підняв брову і швидко кивнув.

— Чорт забирай! — вигукнув Ґед. Люди за сусідніми столиками здивовано на нього оглянулися. — Ще й з ґарудою з Цимека!.. Айзеку, ти зобов’язаний змусити його — його? Її? — прийти і поговорити зі мною про Цимек!

— Не знаю, Ґеде. Він якийсь... мовчазний.

— Ну будь ласка, будь ласка...

— Гаразд, гаразд, я спитаю в нього. Але не дуже тіш себе надіями. А тепер розповідай-но, яка різниця між довбаним абстрактним і конкретним індивідуумом.

— О, це цікавезна штука. Мабуть, ти не маєш права мені розповідати, яке в тебе завдання?.. Так я й думав. Ну, кажучи просто, наскільки я розумію, вони егалітарні, бо дуже поважають конкретну особу як індивіда, так? А поважати індивідуальність інших людей неможливо, якщо зосереджуватися на власній індивідуальності абстрактно, ізольовано. Ідея в тому, що ти є індивідом настільки ж, наскільки ти існуєш у соціальній матриці інших, які поважають твою індивідуальність і твоє право на свободу вибору. Це конкретна індивідуальність: індивідуальність, яка визнає, що існує завдяки спільній повазі, яку проявляють усі інші індивіди, а отже, їй варто так само поважати їх у відповідь. Тож абстрактний індивідуум — ґаруда, що на якийсь час забув, що він чи вона — частина більшої одиниці й зобов’язаний чи зобов’язана поважати всіх інших індивідів, які можуть обирати.

Він надовго замовк.

— То як, Айзеку, розібрався? — тихо запитав Ґед, перш ніж розхихотітися.

Айзек був не певний цього.

— От слухай, Ґеде, якби я тобі сказав «крадіжка вибору другого рівня з неповагою», ти би знав, що зробив ґаруда?

— Ні... — Ґед замислився. — Ні, не знав би. Звучить погано... Але, думаю, в бібліотеці є книжки, які можуть пояснити...

Цієї миті в поле зору Айзека потрапив Лемюель Голуб.

— Слухай, Ґеде, — поспішно перервав його Айзек. — Я перепрошую і всяке таке, але мені дуже треба поговорити з Лемюелем. Можемо продовжити пізніше?

Ґед усміхнувся без жодного сліду невдоволення і помахав Айзеку на прощання.

— Лемюелю... на два слова. Може бути вигідно.

— Айзеку! Завжди радий мати справу з людиною науки. Як ведеться вам, розумникам?

Лемюель відкинувся на стільці. Вдягнений він був, як справжній чепурун. Куртку мав бордову, жилет — жовтий. На голові стримів невеличкий циліндр. З-під нього вибивалася копиця жовтявих кучерів, зав’язаних в очевидно ненависний їм хвостик.

— Розумників, Лемюелю, завело в глухий кут. І саме тут, друже мій, ти можеш стати у пригоді.

— Я? — Лемюель Голуб криво всміхнувся.

— Так, Лемюелю, — саркастично мовив Айзек. — І ти можеш посприяти розвитку науки.

Айзеку подобалось жартівливо спілкуватися з Лемюелем, хоча молодший товариш дещо бентежив його. Лемюель був аферистом, донощиком, торгівцем краденим... класичним емісаром. Він вирубав собі прибуткову маленьку нішу, заробивши репутацію найефективнішого посередника. Посилки, інформацію, пропозиції, повідомлення, біженців, товари — чим би не хотіли обмінятися люди, не зустрічаючись, Лемюель міг це доставити. Він був безцінним для людей на зразок Айзека, які хотіли щось упіймати в кримінальному світі Нового Кробузона, але при цьому не промочити ноги й не забруднити руки. Так само й мешканці того «іншого» міста могли скористатися послугами Лемюеля, щоб дотягнутися до світу більш-менш легального і при цьому уникнути безпорадного борсання на мілині під дверима варти. Таким чином, не вся робота Лемюеля була пов’язана з обома світами: дещо з того, що він робив, було цілком легальним чи цілком нелегальним. Однак спеціалізувався він на перетині кордону.

Існування Лемюеля не можна було назвати стабільним. Він був безпринципним і брутальним — за потреби навіть жорстоким. Якби справи стали надто небезпечними, він би без тіні сумніву покинув будь-кого, хто з ним співпрацював. Усі про це знали. Лемюель ніколи цього не приховував. Він відзначався певного чесністю. Він ніколи навіть не прикидався, що йому можна було довіряти.

— Лемюелю, юний вороже науки, — сказав Айзек, — я тут роблю невеличке дослідження. Для нього мені потрібно роздобути екземпляри деяких видів. Йдеться про будь-що, що літає. І тут у гру вступаєш ти. Розумієш, людина мого становища не може волочитися по Новому Кробузону в пошуках довбаних короликів... Людина в моєму становищі повинна мати змогу кинути клич, і крилаті істоти будуть самі падати їй до рук.

— Айзеку, старий друже, то подай же оголошення в газету. Навіщо зі мною говорити?

— Тому що я говорю про дуже, дуже багато екземплярів, і я не хочу знати, як їх здобули. І потрібне розмаїття. Я хочу побачити якомога більше летючих створіннячок, а деяких із них розшукати важко. Наприклад... якби я хотів, скажімо, роздобути аспіда... я би міг заплатити капітанові якогось піратського судна найвищу ціну за паршивий напівмертвий екземпляр... або я можу заплатити тобі, щоб ти відправив одного зі своїх шановних колег звільнити якогось бідного придушеного маленького аспіда з якоїсь довбаної золотої клітки в Східному Ґідді чи в Ободі. Ясно?

— Айзеку, друже мій... починаю тебе розуміти.

— Звісно ж, розумієш, Лемюелю. Ти ж ділова людина. Я шукаю рідкісних летючих істот. Мені потрібні штуки, яких я ніколи й не бачив. Мені потрібні незвичайні летючі штуки. Я не плататиму преміум-ціну за кошик чорних дроздів — хоча не подумай, будь ласка, що мені не потрібні дрозди. Я з радістю прийму дроздів, галок, кого там ще. Та навіть голубів, Лемюелю, твоїх тезок. Але ще з більшою радістю я прийму, скажімо, бабок-змій.

— Вони рідкісні, — сказав Лемюель, пильно дивлячись на своє пиво.

— Дуже рідкісні,— погодився Айзек. — Саме тому за хороший екземпляр можна буде отримати чималенько грошви. Розумієш, про що я, Лемюелю? Мені потрібні птахи, комахи, кажани... а також яйця, і ще кокони, і личинки — все, що колись перетвориться на летючу штуку. Насправді це може бути навіть корисніше. Все, що має вирости до габаритів собаки, не більше. І нічого небезпечного. Хай яким досягненням був би впійманий друд чи повітряний носоріг, мені вони не потрібні.

— А кому вони треба? — погодився Лемюель.

Айзек засунув п’ятиґінеєву купюру в нагрудну кишеню Лемюеля. Чоловіки підняли келихи й випили разом.

Це все відбулося напередодні ввечері. Айзек розслабився й уявив, як його прохання повзе кримінальними завулками Нового Кробузона.

Раніше Айзек вже користувався послугами Лемюеля — коли йому була потрібна рідкісна чи заборонена сполука, або рукопис, який лише в кількох примірниках існував у Новому Кробузоні, або інформація, як синтезувати нелегальні субстанції. Айзеку видавалось дуже кумедним, що в перервах між розбірками банд і торгівлею наркотиками найкрутіші представники кримінального світу Нового Кробузона серйозно візьмуться за пошуки пташечок і метеликів.

Наступного дня була безділя, раптом згадав Айзек. Він уже кілька днів не бачив Лін. Вона навіть не знала про його замовлення. Вони договорилися про побачення, зринуло в пам’яті. Вечеря разом. Він міг ненадовго відкласти дослідження і розповісти коханій про все, що сталося. Йому подобалось очищати думки від накопиченого безладу й ділитися ним із Лін.

Лубламая і Девіда не було вдома, раптом зрозумів Айзек. Він був сам.

Він посунувся, наче тюлень, розкидаючи по дошках документи і світлини. Вимкнув гасовий пальник і подивився крізь брудне вікно темного складу. Йому було видно великий холодний диск місяця та повільні піруети його двох дочок, супутників старого, голого каменя, що оберталися навколо батька, сяючи, мов товсті світлячки.

Айзек заснув, споглядаючи заплутаний місячний механізм. Він купавсь у місячному світлі, і йому снилася Лін: це був напружений, сексуальний, сповнений любові сон.

Розділ сьомий

«Годинник і півник» перемістився на вулицю. Дворик біля каналу, що відділяв Салакуські Поля від Сангвину, рябів столами й різнобарвними ліхтариками. Дзенькіт чарок і веселі погуки доносилися до суворих човнярів, котрі вели свої баржі через шлюзи, направляючи їх до вищого рівня води, а потім повертали у бік ріки, залишаючи позаду гамір трактиру.

Лін паморочилася голова.

Вона сиділа на чільному місці великого стола під бузковим світлом лампи в оточенні друзів. Поряд із нею з одного боку сиділа Дерхан Сумолок, арт-критикиня «Маяка». З іншого сидів Корнфед, жваво обговорюючи щось із кактою-віолончелісткою на ймення Дебелі Стегна. Александріна, Белладжин Саунд, Таррік Септімус, Докучай Спінт — художники, поети, музиканти, скульптори і ще навала дармоїдів, яких вона ледве знала.

Це було її середовище. Її світ. Та все ж ніколи ще вона не відчувала себе такою відірваною від них, як зараз.

Розуміння того, що вона отримала здоровенне замовлення, про яке вони тільки мріяли, ту роботу, яка могла забезпечити роки безтурботного існування, відділяло її від веселої гульні. До того ж, завдяки її страшелезному замовнику ця ізольованість вельми ефективно вкорінилася. Лін здавалося, ніби зненацька й без попередження вона опинилася в абсолютно іншому світі, відмінному від звичного стервозного, балаганного, манірного й закритого богемного кола Салакуських Полів.

З тих пір, як Лін повернулася зі своєї незвичної зустрічі у Кістяному Місті, вона ще ні з ким не бачилася. Вона страшенно скучила за Айзеком, однак знала, що він використає її зайнятість, щоб з головою піти в дослідження, і так само знала, що її раптова поява в Борсуковій Драговині добряче його розізлить. У Салакуських Полях їхні стосунки не були таємницею. У Борсуковій Драговині все було набагато складніше.

Тож Лін провела весь день у роздумах, на що ж вона підписалася.

Поволі думки несміло верталися до страховинного лику пана Пістрявого.

«Трясця твоїй матері! — думала Лін. — Що ж ти таке?»

Чіткий образ її працедавця не складався докупи. Єдино лишалося відчуття рваної мішанини його тіла. Уривки спогадів спалахами лоскотали пам’ять: одна рука закінчувалась п’ятьма розчепіреними крабовими клешнями; поміж купки очей стримів довгий кручений ріг; у козлячому хутрі звивався хребет плазуна. Неможливо було визначити, до якої раси пан Пістрявий належав від самого початку. Вона ще ніколи не зустрічалася з поробками настільки обширними, потворними і настільки хаотичними. Такий багач, як він, напевне міг дозволити собі послуги найкращих поробників, щоб виглядати якось по-людськи, чи взагалі будь-як. Все, що спадало на думку, — він сам обрав свою подобу.

Або це, або він став жертвою Крутня.

Лін замислилася, чи одержимість переінакшенням відображала його форму, чи стала причиною.

З шафи Лін стирчали замальовки тіла пана Пістрявого, які вона поспіхом ховала на випадок, якби Айзек залишився на ніч. Вона нашкрябала декілька нотаток всього, що могла згадати з деталей безглуздої анатомії свого замовника.

День по дню страх відступав, залишаючи по собі пухирці гусячої шкіри й вихор думок.

Ця робота, вирішила вона, може стати справою всього життя.

Першу зустріч пан Пістрявий призначив на наступний день, пиледілок, по полудню. Надалі Лін приходитиме двічі на тиждень щонайменш протягом місяця, може, довше, залежно від того, як просуватиметься робота над скульптурою.

Її розбирала нетерплячка почати.

— Лін, нуднюще ти стерво, — гукнув Корнфед і кинув у неї морквиною. — Чого така тиха сьогодні?

Лін швидко нашкрябала в блокноті: «Корнфед, зайчику, не нуди».

Усі зареготали. Корнфед продовжив полум’яні загравання з Александріною. Дерхан схилила свою сиву голову до Лін і м’яко спитала:

— Серйозно, Лін. Як оніміла сьогодні. Щось трапилося?

Зворушена, Лін легенько похитала головою.

«Маю великий проект. Не можу думати ні про що інше», — показала вона знаками. Наскільки ж легше було говорити без необхідності записувати кожне слово: Дерхан знала мову жестів.

«Сумую за Айзеком», — додала Лін жартома-сумовито.

Дерхан співчутливо зітхнула. «Хороша вона жінка», — подумала Лін.

Дерхан була бліда, тоненька й гінка, хоча й мала, досягши середнього віку, невеличкого животика. Попри любов до несамовитих витівок їхньої Салакуської ватаги, жінка мала м’яку, незлобливу вдачу й не любила бути в центрі уваги. Її журнальні публікації були гострі й нещадні — якби Дерхан не подобалась творчість Лін, вони навряд чи змогли б подружитися. Її критика в «Маяку» була жорстка, ба навіть груба.

Лін могла сказати Дерхан, що сумує за Айзеком. Та знала про справжню природу їхніх стосунків. Близько року тому Лін з Дерхан прогулювалися в Салакуських Полях, Дерхан пригощала випивкою. Коли вона діставала гроші, щоб розплатитися, гаманець випадково висковзнув із рук. Вона нагнулася було за ним, та Лін випередила. Вона підняла його і на мить затримала в руці, побачивши, як звідти випала стара потріпана геліотипія красивої загонистої молодої жінки в чоловічому костюмі, на якій внизу розмашисто палахкотів слід від поцілунку губною помадою. Вона віддала його Дерхан, а та неспішно поклала знімок назад, не дивлячись Лін у вічі.

— Давня історія, — загадково промовила Дерхан і присьорбнула пиво.

Лін відчувала, ніби винна Дерхан таємницю навзаєм. Декілька місяців потому, вибігши з дому після чергової дурної сварки з Айзеком, вона знову опинилася в барі разом з Дерхан. Сварка стала приводом майже з полегшенням розповісти правду, яку Дерхан вже, певно, і так знала. Вона тільки співчутливо кивала.

З того часу почалася їхня дружба.

Айзекові подобалася Дерхан за її бунтівну вдачу.

Щойно Лін подумала про Айзека — почула його голос.

— Тисяча чортів, вибачайте, народ, запізнився.

Вона повернулася й побачила, як дебела постать пробирається між столиків у їхньому напрямку. Її антенки захвилювалися, в чому, вона була певна, він міг розпізнати усмішку.

Коли Айзек підійшов, його зустрів дружний хор вітань. Він поглянув прямо на Лін й усміхнувся їй одній. Помахавши всім рукою, пестливо провів пальцями по її спині, й крізь тонку блузку вона відчула, як пальці незграбно виводять: «Я тебе люблю».

Айзек витяг стільця й упхав його між Лін і Корнфедом.

— Я саме з банку, поклав іуди парочку блискучих золотих самородків. Вигідна угода, — похвалився він, — робить вченого щасливим і марнотратним. Випивка за мій рахунок.

Почулися радісно-здивовані вигуки, після чого всі хором покликали офіціанта.

— То як твоя виставка, Корнфеде? — запитав Айзек.

— О, шикарно, шикарно, — відповів той і потім чомусь дуже голосно додав: — Лін приходила туди в рибалок.

— Ясно, — спокійно сказав Айзек. — Тобі сподобалося, Лін?

Вона коротко махнула на знак згоди.

Корнфеда повністю поглинуло споглядання грудей Александріни в глибокому декольте її нехитрого вбрання. Айзек перемкнув увагу на Лін.

— Ніколи не повіриш, що зі мною сталося... — почав він.

Лін стисла під столом його коліно. Він зробив те саме у відповідь.

Айзек пошепки коротко виклав Лін та Дерхан історію появи Яґарека в його робітні. Він благав їх мовчати й постійно озирався, аби пересвідчитися, що ніхто не підслуховує. Під час розповіді принесли замовлену ним курку, і він, голосно плямкаючи, розказував про зустріч у «Місячних доньках» і про десятки кліток з піддослідними тваринами, що ось-ось мали доставити прямісінько до його лабораторії.

Закінчивши, він відкинувся на спинку стільця й усміхнувся до співрозмовниць, та потім на обличчя набігла хмара й він винувато спитав у Лін: «Як твоя робота?»

Вона безтурботно гойднула рукою.

«Нічого такого, серце моє, — подумала вона, — що я могла б тобі розказати. Поговорімо про твій новий проект».

Від явної однобокості діалогу на Айзековому лиці з’явився винуватий вираз, однак він не міг нічого з собою зробити. Він увесь там, у роботі. Лін охопила знайома сумна ніжність. Сум — від його самозаглиблення в такі моменти одержимості, ніжність — за пристрасть і запал.

— Ось, гляньте, — промимрив він раптом і, витягши з кишені якийсь папірець, розклав його на столі.

Це була афіша ярмарку, що проводився в Себек Круа. Зі звороту папірець хрумтів від засохлого клею — Айзек зірвав його зі стіни.

ДИВОВИЖНИЙ і НЕПОВТОРНИЙ ЯРМАРОК ПАНА БОМБАДРЕЗІЛА гарантовано вразить і зачарує найбільш пересичену публіку. ПАЛАЦ КОХАННЯ, ЗАЛ ЖАХІТЬ, ВИХОР і ще чимало атракцій за помірними цінами. Приходьте також узріти небачений досі паноптикум — ЦИРК ХИМЕР. ЧУДОВИСЬКА й ДИВОВИСЬКА з усіх куточків Бас-Лаґу! ПРОВИДЦІ з РОЗКОЛОТОЇ ЗЕМЛІ, справжній ПАЗУР ТКАЧА, ЖИВИЙ ЧЕРЕП, розпусна ЖІНКА-ЗМІЯ, URSUS REX король ведмедів, крихітні КАКТОЇДИ-КАРЛИКИ, ҐАРУДА, крилатий володар пустелі, КАМ’ЯНІ ЛЮДИ з БЕЖЕКУ, ДЕМОНИ у клітках, РИБА-ТАНЦІВНИЦЯ, скарби, викрадені з ҐЕНҐРІС й чимало інших ЧУДЕС і ДИВОВИЖ. Деякі атракціони не рекомендовані для надчутливих і нервових персон. Вхід — 5 стіверів. Сади Себек Круа, з 14 місяця чета до 14 мелуарія. Щодня з 6 ранку до 11 вечора.

— Бачте? — загорлав Айзек і тицьнув пальцем у папірець. — У них є ґаруда! Я розсилав запити по всьому місту в пошуках всякої підозрілої всячини, і врешті, певно, отримав би купку напівздохлих галок, а тут раптом довбаний ґаруда у мене на порозі!

«Збираєшся піти?» — жестами запитала Лін.

— Ще б пак! — фиркнув Айзек. — Просто звідси! Я подумав, ми всі можемо піти. А іншим, — продовжив він, стишивши голос, — не обов’язково знати, чого я туди йду. Тобто, ярмарок — це ж, у всякому разі, весело. Правда ж?

Дерхан сяйнула посмішкою й кивнула.

— Хочеш поцупити ґаруду чи як? — прошепотіла вона.

— Ну, гадаю, я міг би випросити декілька геліотипій чи навіть прийти до лабораторії... Не знаю. Щось придумаю. То ви як? Хочете на ярмарок?

Лін витягла з гарніру Айзека маленький помідорчик, обтерла його від курячого соусу і, вхопивши його мандибулами, почала жувати.

— Повеселимося, — відповіла вона знаками. — Ти платиш?

— Та хоч за всіх! — гукнув радісно та подивився на неї і на мить затримав погляд. Потім озирнувся, чи ніхто не бачить, і незграбно показав жестами: «Скучив за тобою».

Дерхан тактовно відвернулася.

Лін перервала розмову, аби цього не зробив він. Вона гучно плеснула в долоні, поки всі за столом не повернули до неї обличчя. Вона почала говорити знаками, попрохавши Дерхан перекладати.

— Айзеку дуже свербить довести, що плітки про те, що вчені не вміють відпочивати, неправда. Інтелектуали й рафіновані розпусні естети, як ми, вміють гульнути, а тому Айзек пропонує нам ось що... — Лін помахала листком і кинула його в центр столу, щоб усім було видно. — Каруселі, чудеса, видовища й шпурляння кокосами за якісь там п’ять стіверів, котрі Айзек великодушно готовий заплатити...

— Не за всіх, ти, порося! — гримнув Айзек удавано обурено, однак слова потонули у п’яному гамі вдячних.

— ...готовий заплатити, — продовжила незворушно Дерхан. — У зв’язку з цим маю пропозицію: зараз допиваємо, доїдаємо й пензлюємо до Себек Круа.

Почулися голосні схвальні вигуки. Хто вже допив і доїв, починали збирати сумки. Інші з подвоєним апетитом накинулися на устриці, салати й смажені банани. Хоч якось організувати навіть крихітну групку й синхронізувати дії — завдання не з легких, похмуро розмірковувала Лін. Доведеться почекати, доки всі зберуться.

Айзек з Дерхан перешіптувалися через стіл прямо перед Лін. Її антенки сіпнулися. Вона вхоплювала деякі обривки їхнього бурмотіння. Айзек жваво обговорював політику. В дебати з Дерхан він укладав своє туманне, нікому не адресоване й ущипливе соціальне невдоволення. Він рисується, подумала Лін, з усіх сил намагаючись вразити небагатослівну журналістку. Це її повеселило й дещо роздратувало.

Вона помітила, як Айзек обережно передав через стіл монету й отримав натомість простий конверт. Безсумнівно — з останнім випуском «Безтямного бродяги», підпільної радикальної газети, для якої писала Дерхан.

Якщо не рахувати туманну неприязнь, яку вона почувала до варти й уряду, Лін була створінням аполітичним. Вона відкинулася на спинку стільця й подивилася вгору, на зорі, крізь бузковий серпанок підвісного ліхтарика. Вона намагалася пригадати, коли востаннє бувала на ярмарку: спом’янулися шалені палімпсести запахів, свист і рип, підлаштовані конкурси й дешеві призи, екзотичні тварини та яскраві костюми, і все це скупчене в непевне, бучне, хвилююче ціле.

Ярмарок — це місце, де звичайні правила ненадовго забуваються, де банкіри й злодюжки вигукують захоплене «Овва», заворожені й приємно збуджені. Навіть найменш зухвалі сестри Лін прийшли б на ярмарок.

В одному зі спогадів дитинства вона кралася повз ряди барвистих наметів, аби постояти біля моторошної, небезпечної, різноколірної каруселі, велетенського колеса на Ґелмарчському ярмарку років зо двадцять тому. Хтось — вона так і не дізналася, хто, якась перехожа хепрі чи жалісливий торговець із ятки — простягнув їй глазуроване яблуко, котре вона майже святобливо з’їла. Один із тих нечисленних хороших споминів дитинства.

Лін сиділа й чекала, доки друзі зберуться. Вона смоктала солодкий чай з губки й думала про те яблуко. І терпляче чекала походу на ярмарок.

Розділ восьмий

— Нумо, нумо, спробуйте, перевірте, чи вам щастить!

— Леді, леді, скажіть ото своїм хлопакам, хай виграють вам букета!

— Покрутіться у Вихромашині! У вас голова обертом піде!

— Точний портрет лише за чотири хвилини! Швидше в усьому світі не знайдете!

— Випробуйте снодійний гіпнотизм Силліонга Неймовірного!

— Три раунди, три гінеї! Витримайте три раунди проти «Залізної людини» Маґуса — виграєте три монети! Кактоїди до участі не допускаються.

Нічне повітря загусло від шуму. Заклики, вигуки, запрошення, спокуси й виклики долітали з усіх сторін навколо реготливої компанії, ніби це лускали повітряні кульки. Гасові ліхтарі, куди додавали особливі хемікати, горіли червоним, зеленим, блакитним і канарково-жовтим кольорами. Трава й доріжки Себек Круа були липкі від розсипаного цукру й розлитого соусу. Шкідники розбігалися з-під яток у темні кущі парку, міцно стискаючи найкращі шматочки. Кишенькові злодії хижо протискалися крізь натовп, як риба крізь водорості. Їм услід долинало обурене ревіння й лемент.

Натовп був кипучим рагу із людей і водяників, кактів, хепрі та інших, рідкісніших видів: і хотчі, і вершників, і списоходів, і рас, назв яких Айзек навіть не знав.

У кількох метрах від ярмарку трава й дерева ховалися в цілковитому мороці. Кущі й зарості були облямовані обривками паперу, які в них заплутались, покинуті й пошматовані вітром. Доріжки навхрест перетинали величезний парк, ведучи до озер та клумб, і безладно зарослих місцин, і старих монастирських руїн у центрі.

Лін і Корнфед, Айзек і Дерхан та всі інші пройшли повз велетенські споруди зі скріпленої болтами сталі, крикливо розмальоване залізо та лампи, що сичали. Над головою розгойдувались маленькі вагончики на слабеньких на вигляд ланцюгах, з яких долітали радісні виски. Сотня моторів та органів видавали сотню різних маніакально веселих мелодій, створюючи моторошну какофонію, що линула навколо них.

Алекс гризла медові горішки, Белладжин — солоне м’ясо, Дебелі Стегна їла водянисту мульчу, приємну на смак для кактоїдів. Вони кидали одне в одного їжею, ловили її ротом.

У парку юрмилися відвідувачі, які закидали кільця на стовпи, цілили дитячими мисками в мішень, угадували, під яким стаканчиком схована монета. Діти вищали від захвату й розчарування. Повії різних рас, статей і зовнішності дефілювали між ятками, підкреслено вигинаючись, або стояли біля пивниць і підморгували перехожим.

По дорозі до центру ярмарку компанія поступово розділилася. Вони хвилинку затрималися подивитися, як Корнфед демонструє своє вміння стріляти з лука. Він демонстративно передарував свої призи, дві ляльки, Алекс та молодій красуні-повії, яка за нього вболівала. Узявшись за руки, вони втрьох зникли в натовпі. Таррік, як виявилось, був непоганим гравцем у риболовецьку гру — йому вдалося витягти трьох живих крабів із водоверті у великій ванні. Белладжин і Спінт замовили ворожіння на картах й завищали від страху, коли знуджена відьма по черзі перевернула Змію та Стару Каргу. Вони попросили, щоб свою думку висловила вирлоока ворожка на скарабеях. Вона взялася театрально розглядати зображення, розкидані по панцирах жуків, які вовтузилися в тирсі.

Айзек та інші покинули Белладжин та Спінта. Решта компанії завернула за ріг біля Колеса долі й побачила абияк відгороджену частину парку. Всередині від очей ховався ряд наметів. Наді входом було нашкрябане роз’яснення: ЦИРК ХИМЕР.

— Що ж, — замислено сказав Айзек. — Думаю, я б на це глянув одним оком...

— Занурюєшся в самі глибини людського вбозтва, Айзе? — запитала молода натурниця, імені якої Айзек не міг згадати. З компанії, якою вони прийшли, залишалися Лін, Айзек, Дерхан та ще кілька людей. Здавалося, Айзеків вибір розваг їх дещо здивував.

— Дослідження, — урочисто мовив Айзек. — Дослідження. Як щодо того, аби приєднатися до мене, Дерхан? Лін?

Інші зрозуміли натяк — хтось безтурботно змахнув рукою, хтось ображено насупився. Перш ніж всі пішли, Лін швидко відповіла Айзекові знаками.

«Мені це не цікаво. Тератологія — радше твоя парафія. Зустрінемось біля входу за дві години?»

Айзек швидко кивнув і стиснув їй руку. Вона знаками попрощалася з Дерхан і поспішила наздогнати звукомитця, імені якого Айзек взагалі не знав.

— ...і лишилося їх двоє, — проспівала Дерхан рядок із дитячої лічилки про кошик із кошенятами, що одне за одним безглуздо помирали.

За вхід у Цирк Химер брали додаткову плату, Айзек розрахувався. Хоча порожнім місце назвати було важко, на паноптикумі було менше натовпу, ніж в основній частині ярмарку. Що більш грошовитими виглядали відвідувачі цирку, то більш непомітними вони намагалися здаватись.

Шоу покручів демонструвало вуайєризм простолюдинів та лицемірство дрібних аристократів.

Схоже було, що починалась екскурсія, на якій відвідають кожен з експонатів Цирку по черзі. Шоумен галасливо закликав охочих піти на екскурсію, триматися разом та приготуватися до того, що на них чекають видовища, не призначені для очей простих смертних.

Айзек та Дерхан трохи затримались і пішли за групою. Айзек побачив, що Дерхан вже дістала блокнот і наготувала ручку.

Церемоніймейстер, вбраний у котелок, підійшов до першого намету.

— Пані та панове, — голосно й хрипко прошепотів він, — у цьому наметі ховається найбільш незвичайна й страхітлива істота, що колись траплялась на очі смертній людині. Чи водяникові, чи какту, чи кому завгодно, — додав він нормальним голосом, люб’язно кивнувши кільком Ксеніям у натовпі, а відтак повернувся до награно пишної інтонації. — Уперше він був описаний п’ятнадцять століть тому в подорожніх нотатках Лібінтоса Мудрого про те, що тоді було звичайнісіньким старим Кробузоном. На своєму шляху на південь до палаючих пустирів Лібінтос побачив багато дивовижних і почварних істот. Однак жодна з них не була страшнішою за неймовірного... мафадета!

До цього Айзек сардонічно всміхався. Однак навіть він приєднався до загального зойку.

«Невже вони справді роздобули мафадета?» — подумав він, поки церемоніймейстер відсував завісу спереду маленького намету. Він проштовхнувся вперед, щоб подивитися.

Пролунав ще голосніший зойк, і люди попереду спробували відсунутися. Задні проштовхувалися, аби стати на їхні місця.

За частими чорними ґратами, прикований важкими ланцюгами, був дивовижний звір. Він лежав на землі; його величезне жовто-сіре тіло нагадувало масивного лева. Між плечима стовбурчилося густе хутро, з якого виростала велетенська зміїна шия, товща за людське стегно. Луска на ній блищала жирним іржавим відтінком. Вигадливий візерунок звивався по вигнутій шиї, що розширювалась ромбом і переходила у велетенську зміїну голову.

Голова мафадета покоїлась на землі. Його величезний роздвоєний язик то виглядав, то ховався в пащі. Очі блищали чорно і смолянисто.

Айзек вхопився за Дерхан.

— Це довбаний мафадет, — зачудовано прошипів він. Дерхан кивнула з широко відкритими очима.

Натовп відсахнувся від клітки. Ведучий ухопив палицю з шипами й просунув її крізь ґрати, під’юджуючи велетенську пустельну істоту. Вона глибоко, розкотисто зашипіла й жалюгідно відмахнулася від свого мучителя масивною лапою. Її шия поникла, скрутившись, видаючи страждання почвари.

З натовпу почулися приглушені вигуки. Люди кинулись до маленької огорожі перед кліткою.

— Назад, пані та панове, назад, прошу вас! — помпезно й драматично попрохав шоумен. — Ви усі в смертельній небезпеці! Не зліть звіра!

Мафадет знову засичав від безперервних тортур. Він позадкував по підлозі, намагаючись відповзти так, щоб жорстокий шип його не дістав.

Зачудування Айзека швидко згасало.

Виснажена тварина принизливо смикалась у муках, намагаючись доповзти до задньої частини клітки. Її вилинялий хвіст бився об смердючий скелет кози, яку звіру, ймовірно, дали на обід. Хутро мафадета було брудне від лайна й пилу, а ще крові, яка точилася з численних виразок і ран. Здригаючись усім тілом, сильними м’язами зміїної шиї звір підняв свою холодну, округлу голову.

Мафадет засичав, і коли натовп засичав у відповідь, розімкнув свої могутні щелепи. Він спробував вищирити зуби.

Айзек скривився.

З ясен істоти, там, де мали би виблискувати тридцятисантиметрові безжальні ікла, стирчали лише зламані обрубки. Айзек зрозумів, що в Цирку вибили ікла мафадета, бо боялися його вбивчого, отруйного укусу.

Айзек спостерігав, як скалічений монстр розмахує в повітрі своїм чорним язиком. Тоді він знову поклав голову на землю.

— В ім’я Джаббера, — з жалістю й огидою прошепотів Айзек до Дерхан. — Ніколи не думав, що мені буде шкода такої істоти.

— Мимохіть задумуєшся, в якому стані буде ґаруда, — відповіла Дерхан.

Закликайло поспіхом прикривав нещасне створіння завісою. За цим заняттям він розповідав натовпу історію випробування отрутою, через яке Лібінтоса змусив пройти Король Мафадетів.

«Дитячі казочки, лицемірство, брехня і самореклама», — з презирством подумав Айзек. Він зрозумів, що відвідувачам дали якусь хвилину, якщо не менше, щоб подивитись на мафадета. «Так менший ризик, що хтось помітить, що бідне створіння вже напівмертве», — вирішив він.

Він не міг не уявити, яким був би цілком здоровий мафадет. Величезна вага рудуватого тіла просувається крізь гарячі засохлі зарості, блискавично швидкий отруйний укус.

А вгорі кружляють ґаруди, виблискують леза.

Натовп погнали до наступної загорожі. Айзек не слухав ревіння екскурсовода. Він дивився, як Дерхан робить нотатки в блокноті.

— Це для «ВВ»? — прошепотів Айзек.

Дерхан швидко роззирнулася.

— Можливо. Залежить від того, що ще ми побачимо.

— Побачимо ми, — люто прошипів Айзек, потягнувши Дерхан за собою, коли стало видно наступний експонат, — чисту людську жорстокість! Чорт, Дерхан, я у відчаї!

Він зупинився трохи позаду групи роззяв, які дивилися на дитину, що народилась без очей, слабку, кістляву людську дівчинку, яка беззвучно плакала і повертала голову на звук натовпу. ВОНА БАЧИТЬ ВНУТРІШНІМ ЗОРОМ! — писалося в табличці над її головою. Окремі відвідувачі перед кліткою гиготіли та кричали на неї.

— Нехай йому, Дерхан... — Айзек похитав головою. — Дивись, як вони знущаються над бідним створінням...

У цей же час пара відвідувачів з огидою відвернулася від дитини-експоната. Вибираючись із натовпу, вони плюнули на жінку, яка сміялась найгучніше.

— Усе змінюється, Айзеку, — тихо сказала Дерхан. — Все дуже швидко змінюється.

Екскурсовод пішов доріжкою між рядами маленьких наметів, зупиняючись то там, то там, щоб показати вибрані жахи. Натовп розходився. Групки людей за власним бажанням відривалися від решти. Біля деяких наметів їх зупиняли наглядачі, котрі чекали, поки збереться достатньо охочих, аби відкрити для них приховані експонати. В інші намети відвідувачі заходили безперешкодно, і тоді з-за брудного полотна долітали вигуки радості, шоку й огиди.

Дерхан і Айзек забрели у довгу загорожу. Над входом була табличка, виведена претензійним каліграфічним почерком. КОЛЕКЦІЯ ДИВОВИЖ! ЧИ СТАНЕ ВАМ СМІЛИВОСТІ ЗАЙТИ ДО МУЗЕЮ ПРИХОВАНИХ РЕЧЕЙ?

— Стане нам сміливості, Дерхан? — пробурмотів Айзек, заходячи до теплої запилюженої темряви всередині.

Їхні очі поступово призвичаїлись до світла, яке розливалося з кутка імпровізованої кімнати. Перед ними простягалися тумбочки із заліза й скла, що заповнювали приміщення. У нішах горіли свічки й газові ліхтарі, світло яких, пропущене через лінзи, зосереджувалося в контрастні плями, котрими підсвічувались химерні експозиції. Відвідувачі походжали між ними, бурмочучи й нервово сміючись.

Айзек і Дерхан повільно пройшли повз банки жовтіючого спирту, в якому плавали відламані частини тіла. Двоголові ембріони та фрагменти щупальця кракена. Багряний блискучий зубець, який міг бути клешнею Ткача, а міг бути відполірованим шматком деревини; очі, що сіпались і жили в банках із зарядженою рідиною; вигадливі, крихітні картини на спинах жуків-сонечок, які можна було роздивитись тільки через збільшувальне скло; людський череп, що метушився у своїй клітці на шести комашиних латунних ніжках. Гніздо пацюків зі сплутаними хвостами, які по черзі шкрябали непристойності на маленькій дошці. Книжка зі спресованого пір’я. Зуби друдів та ріг нарвала.

Дерхан черкала нотатки. Айзек із жадібністю роззирався, споглядаючи шарлатанство та криптонауку.

Вони вийшли з музею. Справа від них була Англерина, Королева найглибшого моря; зліва був Найстаріший какт Бас-Лаґу.

— Я впадаю в депресію, — сказала Дерхан.

Айзек погодився.

— Ходімо знайдемо Головну людину-птаха дикої пустелі, а тоді заберемося звідси. Я тобі куплю солодкої вати.

Вони пробралися крізь ряди скалічених і огрядних, химерно волохатих і крихітних. Раптом Айзек показав на табличку, під якою вони опинилися. КОРОЛЬ ҐАРУДА! ВОЛОДАР ПОВІТРЯ!

Дерхан потягнула важку завісу. Вони з Айзеком перезирнулися і зайшли.

— О! Відвідувачі з цього чужого міста! Підходьте, сідайте, послухайте оповіді з жорстокої пустелі! Побудьте трохи з мандрівником із далеких-далеких країв!

Дражливий голос долинув із тіней. Айзек примружився, дивлячись на ґрати. Темна, незграбна постать з болем встала і почала перевалюватись у їхньому напрямку із темряви, що приховувала задній бік намету.

— Я, голова свого народу, прийшов побачити Новий Кробузон, про який нам розповідали.

Голос звучав зболено й виснажено, високо й грубо, але він зовсім не нагадував чужорідні звуки, що виривалися з горла Яґарека. Мовець вийшов на світло. Айзек вже відкрив очі й рота, щоби видати тріумфально-зачудований вигук, однак ледь почавшись, звук трансформувався у нажахане шепотіння.

Постать перед Айзеком і Дерхан здригнулась і почухалась. Її плоть важко звисала з живота, наче в дебелого школярика. Шкіра постаті була бліда, вкрита плямами від хвороби й холоду. Очі Айзека тривожно ковзали по всьому його тілу. З підібганих пальців на ногах стирчали химерні відростки: кігті, наче намальовані дітьми. Його голова була вкрита пір’ям, але пір’ям різноманітних форм і розмірів, що було абияк увіткнуте від тім’я до шиї товстим, нерівним, суцільним шаром. Короткозорі очі, що дивились на Айзека й Дерхан, були людськими, хоч повіки із засохлим слизом і гноєм ледь відкривалися. Дзьоб був великий, вкритий плямами, як старе олово.

За нещасною істотою простягалася пара брудних, смердючих крил. Вони були не більш як два метри від кінчика до кінчика. Під поглядом Айзека вони привідкрилися, спазматично здригаючись і сіпаючись. З кожним порухом із них скрапував гній.

Створіння відкрило дзьоб, і під ним Айзек помітив губи, які формували слова, а над ними — ніздрі. Дзьоб був лише грубо зробленим додатком, причепленим над носом і ротом, наче респіратор, зрозумів він.

— Дозвольте розповісти вам про те, як я ширяв у повітрі зі своєю здобиччю... — почало було жалюгідне створіння, однак Айзек зробив крок уперед і підняв руку, щоб зупинити його.

— Заради богів, годі! — вигукнув він. — Не треба цього... сорому...

Удаваний ґаруда незграбно позадкував, налякано моргаючи.

За ґратами запанувала тиша.

— У чому справа, командире? — зрештою прошепотіла істота за ґратами. — Що я не так зробив?

— Я прийшов подивитись на блядського ґаруду, — прогуркотів Айзек. — Ти за кого мене вважаєш? Ти Пороблений, друже... це кожен дурень зрозуміє.

Великий мертвий дзьоб клацнув — чоловік облизав губи. Його очі нервово дивилися то туди, то сюди.

— Заради Джаббера, пане, — благально прошепотів він. — Не йдіть жалітися. Це все, що в мене є. Ви, вочевидь, освічена людина... Більшість нічого ближчого до ґаруди за мене в житті не побачать... Вони тільки хочуть трохи послухати про полювання в пустелі, побачити людину-птаха, а я цим заробляю на життя.

— Бог з ним, Айзеку, — прошепотіла Дерхан. — Не гарячкуй.

Айзек був невимовно розчарований. У голові він вже підготував список запитань. Він точно знав, як мав дослідити крила, яка взаємодія м’язів і кісток його цікавила. Він готовий був заплатити кругленьку суму за дослідження, готовий був запросити Ґеда, щоб той запитав про Цимекську бібліотеку. Його пригнічувало, що натомість зустрівся з наляканою, хворою людиною, котра грала роль за сценарієм, що осоромив би навіть найбездарніший театр.

Його злість притлумлювало співчуття, коли дивився на жалюгідну постать. Схований у пір’ї чоловік нервово стискав правою рукою ліву і знов розтискав. Щоб дихати, йому доводилось відкривати той недолугий дзьоб.

— А щоб йому, — тихо вилаявся Айзек.

Дерхан підійшла до ґрат.

— Що ти зробив? — запитала вона.

Чоловік знов оглянувся, перш ніж відповісти.

— Крав, — швидко сказав він. — Мене впіймали, коли я намагався вкрасти стару картину з ґарудою в якоїсь старої суки в Хнумі. Коштує цілий статок. Магістр сказав, що як мене так вражають ґаруди, я можу... — йому на мить перехопило дихання, — я можу сам стати ґарудою.

Айзек бачив, що пір’я на обличчі було безжально увігнано в плоть, безсумнівно, прикріплене підшкірно, щоб його було занадто боляче виймати або навіть думати про таке. Він уявляв, як відбувався процес, пір’їна за нестерпною пір’їною. Коли Пороблений злегка повернувся до Дерхан, Айзек побачив у нього на спині потворний клубок затверділої плоті, де ті крила, мабуть, відірвані в якогось кібця чи грифа, зчепили із людськими м’язами.

Нервові закінчення скріпили довільно й безглуздо, і крила рухалися тільки у спазмах довгої, затягнутої смерті. Айзек поморщив носа від смороду. Крила на спині Поробленого повільно гнили.

— Тобі боляче? — запитала Дерхан.

— Вже не дуже, пані, — відказав Пороблений. — В будь-якому разі, мені пощастило, що в мене є це, — він показав на намет і ґрати. — Є з чого харчуватися. Тому, як ваша ласка не говорити босу, що ви мене розкусили, буду капець який вам вдячний.

«Невже більшість людей, які сюди приходили, справді приймають цю огидну шараду? — подумав Айзек. — Невже люди такі марновірні, аби думати, що щось настільки недолуге могло б літати?»

— Ми нічого не скажемо, — пообіцяла Дерхан. Айзек коротко кивнув, погоджуючись. Він аж кипів від жалості, люті й огиди. Він хотів піти.

За ними зашелестіла штора, і в намет увійшла група молодих жінок, які сміялись і пошепки обмінювалися непристойними жартами. Пороблений поглянув на них через плече Дерхан.

— A! — голосно сказав він. — Відвідувачі з цього чужого міста! Підходьте, сідайте, послухайте оповіді з жорстокої пустелі! Побудьте трохи з мандрівником із далеких-далеких країв!

Від відійшов від Дерхан і Айзека, благально на них дивлячись. Нові глядачки взялися радісно й зачудовано галасувати.

— Політай для нас! — вигукнула одна з них.

— З превеликим смутком, — почули Айзек і Дерхан дорогою назовні, — мушу сказати, що погода у вашому місті надто сувора для таких, як я. Я застудився і тимчасово не можу літати. Але зостаньтеся на хвильку, і я вам розповім про краєвиди з безхмарних небес Цимека...

Вони запнули штору на виході й уже не могли розібрати слова.

Айзек дивився, як Дерхан робить нотатки.

— Що, будеш подавати? — спитав він.

— «Пороблений, що змушений через тортури магістра жити як експонат зоопарку». Я не напишу, якого, — відповіла вона, не відриваючи очей від блокнота. Айзек кивнув.

— Ходімо, — тихо мовив він. — Куплю-таки тобі солодку вату.

— Тепер я в довбаній депресії, — з важким серцем сказав Айзек. Він одкусив нудотно-солодку масу, яку ніс. Хмаринки цукрових волокон причепилися до щетини.

— Так, але ти засмучений через те, що зробили з тим чоловіком, чи через те, що тобі не вдалося познайомитися з ґарудою? — запитала Дерхан.

Вони пішли з шоу химер. Обоє жували цукрову вату, проминаючи крикливо-барвисту територію ярмарку. Айзек замислився. Його дещо збентежило запитання.

— Ну, думаю... мабуть, через те, що мені не вдалося познайомитися з ґарудою... Але, — додав він на свій захист, — я б і наполовину не засмутився, якби це була просто афера, хтось у костюмі, щось таке. Що мене справді зачіпає за живе — це довбана ницість усього побаченого.

Дерхан замислено кивнула.

— Знаєш, ми могли б ще походити, — сказала вона. — Десь тут має бути якийсь ґаруда чи й два. Тут можуть бути якісь із тих, що виросли в місті, — вона подивилась угору, хоч користі з цього не було. Навіть зірки ледве виднілися через різнобарвні вогні.

— Не зараз, — відповів Айзек. — Не той настрій. Порив минув.

Якийсь час вони йшли у дружному мовчанні, перш ніж Айзек знову заговорив.

— Ти справді щось напишеш про це місце в «Безтямному бродязі»?

Дерхан стенула плечима і швидко роззирнулась, аби перевірити, чи ніхто не підслуховує.

— Це складно, коли йдеться про Пороблених, — сказала вона. — До них стільки презирства, стільки упереджень. Розділяти, панувати. Коли намагаєшся будувати мости, щоб люди не... вважали їх за монстрів... це дуже важко. І справа не в тому, що люди не знають, що в Пороблених збіса жахливе життя, переважно... справа в тому, що є багато людей, котрі на якомусь рівні вірять, що вони на це заслуговують, навіть співчуваючи їм, або думають, що це призначено богами, чи ще якась така дурня. Ой лишенько, — раптом сказала вона й похитала головою.

— Що?

— Я позавчора була в суді, бачила, як Магістр засудив жінку до поробки. Такий мерзенний, жалюгідний, нещасний злочин... — вона скривилась від спогаду. — Якась жінка, що жила на верхівці одного з блоків на Пустирі Кетч, убила своє немовля... задушила його чи затрусила, чи Джабберу відомо, що вона там зробила... бо воно не припиняло плакати. Вона сиділа там на засіданні, й очі в неї були... ну просто порожні... вона не могла повірити, що сталося, вона усе вистогнувала ім’я дитини, і Магістр її засудив. Звичайно, до ув’язнення, здається, на десять років, але я пам’ятаю саме поробку.

— Їй до обличчя прикріплять ручки того немовляти. «Щоб не забула, що вона зробила», сказав він, — голос Дерхан став холодним, коли вона імітувала, як говорив Магістр.

Вони ще якийсь час ішли мовчки й добросовісно жували солодку вату.

— Я мистецтвознавиця, Айзеку, — зрештою сказала Дерхан. — Знаєш, поробка — це мистецтво. Збочене мистецтво. Яка ж для цього уява потрібна! Я бачила Пороблених, які повзуть під вагою спіральних залізних мушель, у які вони ховаються вночі. Жінок-равликів. Я бачила їх з великими щупальцями, як у кальмара, там, де раніше були руки, — вони стояли в річковому бруді й занурювали присоски під воду, щоб витягти рибу. А щодо тих, яких зробили для гладіаторських боїв!.. Хоча ніхто не зізнається, що їх роблять для цього...

Творчість поробки зіпсувалася. Спаскудилась. Зогнила. Я пам’ятаю, ти колись у мене запитав, чи важко поєднувати написання матеріалів про мистецтво із написанням матеріалів для «ББ».

Вони проходили по ярмарку. Дерхан повернулась обличчям до Айзека.

— Це те ж саме, Айзеку. Мистецтво — це те, що ти обираєш зробити. Це... збирання... всього, що тебе оточує, і створення чогось такого, що робить тебе більше людиною, чи більше хепрі, чи ким завгодно. Більше особистістю. Навіть у Поробці крихта цього зберігається. Ось чому ті ж самі люди, що зневажають Пороблених, захоплюються Джеком Півмолитвою, існує він чи ні.

— Я не хочу жити в місті, де поробка — найвище мистецтво.

Айзек намацав у кишені «Безтямного бродягу». Небезпечно було навіть мати з собою один примірник. Він поплескав його, подумки показуючи язика на північний схід, у бік Парламенту, мерові Бентаму Радґаттеру та партіям, котрі лаялись, як поділити між собою пиріг. Партія Жирного Сонця і Партія Трьох Пер; Розмаїта Тенденція, яку Лін називала «компрадорськими мерзотниками»; брехуни і звабники партії Нарешті Ми Бачимо; весь бучний, охочий до гризні виводок, наче всемогутні шестилітки в пісочниці.

У кінці доріжки, встеленої фантиками, плакатами, квитками і розтоптаною їжею, викинутими ляльками й кульками, стояла Лін, неподалік від входу до ярмарку. Айзек посміхнувся, щиро радий її бачити. Угледівши товаришів, вона випрямилась, помахала рукою і пішла їм назустріч.

Айзек побачив, що в мандибулах у неї було глазуроване яблуко. Внутрішня щелепа смачно жувала.

«Як усе відбулося, сонечку?» — знаками запитала вона.

— Повний пипець, — нещасно пирхнув Айзек. — Розповім.

Він навіть ризикнув на мить узяти Лін за руку, коли та повернулась, аби піти геть від ярмарку.

Три маленькі постаті зникли на тьмяно освітлених вулицях Себек Круа, де гасове світло було коричневим і горіло впівсили — там, де воно взагалі було. А позаду величезна плутанина із барв, металу, скла, цукру й поту продовжувала забруднювати небо шумом і світлом.

Розділ дев’ятий

Над містом, крізь тінисті завулки Відлунної Трясовини й халупи Лихокраю, через ґрати замулених каналів, у Кіптявому Закруті й у вицвілих маєтках Баракгема, у вежах Смоляної Заплави й непривітному лісі бетонних коробок Псячої Твані, прокотилася чутка: Хтось скуповує крилатих істот.

Лемюель, немов бог, вдихнув життя в ідею і дав їй крила. Дрібні злодюжки почули від торговців наркотою, хазяї яток переповідали збіднілій знаті, лікарі з сумнівною репутацією дізнавалися од викидайл на півставки.

Айзекова просьба облетіла всі кубла й нетрі. Вона проникла в наскоро зліплені халупи низу людського життя. Там, де зогнилі хати нависали над подвір’ями, а дерев’яні тротуари, здавалося, росли самі по собі, виводячи споруди до вулиць, на яких виснажені в’ючні тварини волочили туди-сюди клітки з третьосортним товаром. Над стічними канавами, немов загіпсовані кінцівки, стриміли мости. Звістка пройшла стежками вуличних котів крізь хаотичне хитросплетіння міських завулків.

Шукачі пригод невеличкими групками стікалися до Стічної залізничної лінії, доїжджали до зупинки Валка й відправлялися в хащі Грублісу. Вони йшли закинутими коліями, доки вистачало сил, ступаючи зі шпали на шпалу, повз безіменний безлюдний полустанок десь на белебені лісу. Платформи здалися в полон живого зеленого плетива. Колії поросли кульбабами, наперстянками й шипшиною, які зухвало пробивалися крізь гравій, то тут, то там надимаючи й гнучи рейки. Зарості темнолисту, баньяну та ялин непомітно наступали на полохливих непроханих гостей, захопивши їх у буйнозелену пастку.

Вони приходили з торбами, рогатками й великими сітками. Вони тягли свої незграбні міські тушки крізь плутанину коріння й густих лісових тіней, горлопанячи, перечіпаючись і ламаючи віття. Вони намагалися визначити, звідки доносився пташиний спів, що плутав мандрівників і лунав звідусіль. Інколи, затинаючись, марно намагалися провести аналогії між містом і цим чужинським царством: «Якщо можеш знайти дорогу в Псячій Твані, — певно, казав хтось і, безперечно, помилявся, — вже ніде не загубишся». Потім вони озиралися в марних пошуках шпилю вартової вежі на пагорбі Водуа, яку за деревами годі було побачити.

Декотрі не повернулись.

Більшість верталися назад, покусані мошкарою, злі й з порожніми руками. З таким же успіхом можна було ловити примар.

Бували й успіхи, і якийсь ошалілий соловей чи лісовий в’юрок задихався під грубою рядниною; таке супроводжувалося шквалом схвальних вигуків. Шершні вшниплювались у своїх мучителів крихітними гарпунами, доки їх не порозсовували по банках та кухликах. Їхнє щастя, коли не забували пробити дірки у кришці.

Чимало птахів і ще більше комах гинули. Декотрі виживали й опинялися в похмурому місті, що починалося просто за деревами.

У самому місті діти лізли на стіни, аби витягти яйця з гнізд біля напівструхлих ринв. Гусінь, личинки та кокони, яких вони тримали в сірникових коробках і обмінювали на шмат мотузки чи шоколадку, раптом стали вартувати гроші.

Були нещасні випадки. Дівчинка в погоні за сусідським поштовим голубом упала з даху й розбила голову. Дідуся, що вишукував личинок, зажалили бджоли аж до зупинки серця.

Рідкісних птахів та летючих істот викрадали. Декотрі вирвалися. Нові хижаки й здобич ненадовго поповнили екосистему небес Нового Кробузона.

Лемюель свою справу знав. Хтось, може, тільки пройшовся б по низах, та лише не він. Він пересвідчився, що бажання Айзека відомі по всіх околицях: Ґідд, Іржава Заплава, Мафатон, Ближні Стьоки, Ладмід і Крук.

Лікарі й чиновники, радники й адвокати, орендодавці й просто чоловіки та жінки без діла, навіть варта, — Лемюель часто співпрацював (зазвичай опосередковано) з шанованими громадянами Нового Кробузона.

З його досвіду, основна різниця між ними та більш зневіреними міськими жителями була в розмірах грошової винагороди, що їх цікавила, і вірогідністю пійматися.

З кабінетів і віталень доносилися приглушені зацікавлені перешіптування.

У самому серці Парламенту точилися дебати стосовно розмірів податків з підприємців. Мер Радґаттер по-царському розсівся на своєму троні й кивав, поки його помічник, Монтджон Реск’ю голосно гнув лінію партії Жирного Сонця, агресивно тикаючи пальцем то на того, то на іншого у величезній склепінчастій залі. Він час від часу замовкав, щоб поправити товстий шарф, який, попри спеку, кутав його шию.

Радники тихенько дрімали в імлі пилинок.

Десь інде у велетенській будівлі, по хитросплетінню коридорів і коридорчиків, котрі, здавалося, збудували, щоб заплутати, діловито сновигали одне повз одного зодягнені в костюми секретарі й кур’єри. Від головної магістралі їжачилися на всі боки тунельчики й полірований мармур сходів. Багато з них не освітлювалися, й туди ніхто не вчащав. В одному з таких переходів якийсь старигань волік роздовбаного візка.

Поволі віддаляючись від гамірної суєти головного вестибюля парламенту, він тяг візок позад себе вгору сходами. Той ледве вміщався у вузенький прохід: до верхнього поверху він добирався довгих і прикрих п’ять хвилин. Чоловік зупинився, обтер від поту чоло й рота і продовжив брести далі.

Попереду світлішало, сонячні снопи торували собі шлях з-за рогу. Він обігнув його, і в обличчя бризнуло теплом і світлом. Воно лилося із заскленого даху, з вікон кабінету без дверей, що містився в кінці коридору.

— Добрий решок, сер, — прокумкав старий, підійшовши до входу.

— Добрий-добрий, — відповів йому чоловік за столом.

Кабінет був маленький і квадратний, вузькі закіптюжені вікна виходили на Сіру Пустку й склепіння залізничної лінії Зюйд. Одну стіну закривала тінь від темної навислої громади головної будівлі парламенту. У стіні виднілися розсувні дверцята. В кутку погойдувалася гірка ящиків.

Кімнатка була з тих приміщень, що виступали з головної будівлі, підіймаючись високо над містом. Води Великої Смоли хвилювалися за п’ятнадцять метрів нижче.

Посильний вивантажив з візка згортки й пакунки перед блідим чоловіком середніх літ, що сидів навпроти.

— Сьогодні негусто, сер, — пробурмотів він, потираючи зболілі кістки. Потім поволі почимчикував назад, звідки прийшов, торохкотячи візком.

Службовець оглянув усі згортки й настрекотів щось на друкарській машинці. Відтак заніс дані у товстий гросбух з поміткою «ВХІДНІ», ковзаючи сторінками між розділами й занотовуючи дату перед кожним найменуванням. Він відкрив посилки й зробив записи про вміст у машинописний щоденний реєстр і товсту книгу.

«Рапорти варти: 17. Людські суглоби: 3. Геліотипії (інкримінуючі докази): 5».

Він перевірив, яким департаментам призначалася кожна посилка й розсортував їх на купки. Коли одна з таких стала достатньо високою, він переклав її в ящик і поніс його до дверцят у стіні. Це був квадрат метр на метр, звідки пошипував вітер. Чоловік потягнув за якийсь важіль, і волею таємного механізму двері відчинилися. Збоку виднілася щілина для перфокарт.

За дверцятами, під обсидіановою шкірою парламенту, гойдалася залізна клітка, один бік якої відкривався прямо у дверний проріз. Клітка трималася на ланцюгах, прив’язаних з обох боків; похитуючись, з легким брязкотом вони щезали в круговерті темряви, якій не було кінця-краю, куди б службовець не дивився. Він просунув ящика в отвір й запхнув його в кліть, що просіла під його вагою.

Він опустив дверцята, й ті зімкнулись, охоплюючи ящик плетивом дроту. Потім він зачинив розсувні двері й, намацавши в кишені, витяг декілька перфокарт, кожна з яких була чітко помічена: «Варта», «Розвідка», «Скарбниця» і так далі. Чоловік узяв потрібну й устромив у щілину біля дверей.

Почулося дзуміння. Крихітні чутливі поршні зреагували на тиск. Приведені в рух парою, що піднімалася з велетенських котлів у підвалі, крихітні шипи почали обертатися вздовж карти. Підпружинений зубчик на хвильку потрапляв в отвір у твердому картоні, і по механізму передавався крихітний посмик. Коли коліщатка завершили свій хід, комбінація перемикачів «вмк/вимк» переводилася в двійкові команди, котрі під дією пари й повітряних потоків мчали рурками й кабелями до прихованих аналітичних машин.

Клітка підскочила й, розхитуючись, почала свій шлях під шкірою Парламенту. Кілька хвилин вона мандрувала тунелями вгору і вниз, убік і навскоси, змінюючи напрямки, переходячи з одних ланцюгів на інші, доки не приходила до місця призначення, бемкаючи у дзвінок, який оголошував про прибуття. Перед нею відкрилися інші дверцята, і ящик потрапив у руки отримувача. Десь далеко, поза кабінетом службовця, гойдалася нова клітка.

Службовець з департаменту Комплектування працював швидко. Він за чверть години встиг зареєструвати й відправити далі майже всі речі. І тоді він помітив, що один з пакунків дивно ворушиться. Чоловік перестав писати й тицьнув іуди пальцем.

Барвисті штемпелі вказували на те, що посилка прибула з торговельного судна, назву написали нерозбірливо. Згори охайними друкованими літерами вивели ім’я отримувача: «Др. М. Барбл, Департамент досліджень і розробок». Службовець почув шкряботіння. Хвильку повагавшись, він обережно розв’язав мотузку й зазирнув усередину.

Там, у гнізді з паперової стружки, судомно звивалася купка товстих личинок завбільшки як великий палець.

Службовець відсахнувся, очі за скельцями окулярів здивовано розширилися. Личинки мінилися дивовижними барвами: багряними, темно-зеленими, з переливами павиного пера. Вони вовтузилися, намагаючись звестися на міцні липкі ніжки. З їхніх голівок, над крихітним ротом, вистромилися вусики. Задню частину тільця вкривали різнокольорові наїжачені шерстинки, які блистіли, немов їх умочили в клей.

Маленькі пухкі створіння сліпо вигиналися неповороткими тільцями.

Трохи запізно службовець помітив потріпану накладну, пришпилену до задньої стінки коробки й попсовану під час пересилки. Кожний пакунок з накладною він мав зареєструвати, як вказано у переліку, й переслати далі, не відкриваючи.

«Чорт», — занервував він, розправляючи розірвані половинки накладної. Все ще можна було щось розібрати.

«Гусінь Г-Н, 5 шт.» І все.

Чоловік відкинувся на стільці й замислився, дивлячись, як маленькі волохаті істоти повзають одне по одному й по огризках паперу.

«Гусінь? — подумав він занепокоєно, заціпивши погляд. — Рідкісна гусінь. Якийсь іноземний вид».

Йому згадалися перешіптування в пивничці, підморгування й кивки. Він чув, як якийсь хлопець пропонував за цих небувалих звірів гроші. Чим рідкісніші, тим краще, казав він.

Страх і жадоба раптово спотворили риси клерка. Він заніс руку над коробкою, нерішуче простягнув її та одразу відсмикнув. Потім підвівся й крадькома підійшов до дверей. Наставив вуха. З намитого до блиску коридору ані звуку.

Службовець вернувся до столу, гарячково підраховуючи ризик і вигоду. Уважніше придивившись до накладної, він побачив, що від штемпеля залишився ледь видимий гребінець, а фактичні дані написали від руки. Не давши собі час на роздуми, він почав копирсатися в столі, поглядаючи на двері, доки видобув звідти ніж для різки паперу й перо. Гострим лезом він легесенько пошкріб дашок і нижній завиток п’ятірки на накладній. Потім здув паперово-чорнильний пил й обережно розгладив шкарубкий папір пір’їною від пера. Після цього перевернув його та занурив гострий кінець у чорнильницю. Ретельно вирівняв початок завитка цифри, перетворивши її на дві перехрещені лінії.

Урешті все було готово. Він випрямив спину й прискіпливо оглянув свою творчість. Тверда четвірка.

«Найскладніше позаду», — подумав він.

Він роззирнувся у пошуках якоїсь посудини, вивернув кишені, почухав голову й замислився. Раптом обличчя проясніло, й він витяг футляр для окулярів. Відкривши, напхав туди паперової стружки. Потім, гидливо кривлячись, службовець накрив долоню краєчком рукава й запустив руку всередину коробки. Між пальців заворушилося м’яке тільце личинки. Так легенько й хутко, як тільки міг, вихопив її з юрми побратимів і поклав у свій футляр, квапливо закривши його.

Далі поклав його на дно портфеля між м’ятних цукерків, паперів, ручок і записників.

Службовець наново перев’язав мотузку на коробці й сів на місце. Серце билося дуже голосно. Він трохи спітнів. Чоловік важко дихав, заплющивши очі.

«Розслабся, — заспокоював себе. — Усе вже закінчилося».

Минуло дві-три хвилини, ніхто не прийшов. Службовець сидів сам-один. Дивна крадіжка залишилася без свідків. Тепер дихалося вільніше.

Урешті він ще раз глянув на підроблену накладну. Не прискіпаєшся. Він відкрив гросбух і зробив запису розділі «„ДІР“: 2 чета, 1779 Anno Urbis, з торговельного судна X. Гусінь Г-Н: 4».

Остання цифра горіла, неначе її вивели червоним чорнилом.

Те саме він надрукував до свого щоденного звіту й, ухопивши посилку, пішов до стіни. Він одчинив розсувні двері й, перехилившись через металевий поріжок, запхав ящик з личинками у клітку. З темної порожнини між шкурою й черевом Парламенту на нього дмухнуло сухим затхлим повітрям.

Службовець защіпнув клітку й зачинив дверцята перед нею. Тремтячими пальцями він покопирсався серед перфокарт і врешті витяг одну з поміткою «Д/Р» та вставив її у паз інформаційної машини.

Почулося шипіння й скрегіт — команди передавалися через поршні, молоточки й маховики, а клітку потягло вгору, далі від кабінету службовця, геть за передгір’я Парламенту, до стрімких вершин.

Пакунок із личинками погойдувався у темряві. Не знаючи про свою подорож, вони кружляли в стінах своєї крихітної тюрми судомними хвильками перистальтики.

Безшумні механізми переправляли клітку з гака на гак, змінюючи напрямок, кидаючи її на іржаві конвеєрні стрічки, несли до іншої частини нутрощів Парламенту. Коробка непомітно кружляла будівлею, поступово й невблаганно піднімаючись до надсекретного Східного крила, по механізованих артеріях до органічних башточок і виступів.

Нарешті кліть з приглушеним дзвоном приземлилася на пружинну подушку. Вібрації дзвіночка стихали в тиші. За хвилину двері в шахту відкрили, й коробку з гусінню рвучко висмикнули на білий світ.

У довгастій білій кімнаті не було вікон, лише сліпучі гасові ліхтарі. У стерильній чистоті кімнати можна було розгледіти кожну тріщину. Сюди ніколи не проникав ні пил, ні бруд. Чистота тут була жорстка, агресивна.

По всій кімнаті юрмилися постаті в білих халатах, зайняті чимось таємним.

Одна з невідомих фігур розв’язала мотуз і прочитала накладну. Потім обережно відкрила коробку й зазирнула всередину.

Вона взяла пакунок і понесла його на витягнутій руці через кімнату. У дальньому кутку один з колег — худий какт, колючки якого надійно вкривала міцна біла роба — відчинив засув на дверях, до яких прямувала жінка. Вона махнула перепусткою, і він одійшов убік, пропускаючи її.

Вони обережно крокували коридором настільки ж білим і просторим, як і кімната, з якої вийшли; в кінці його виднілася металева решітка. Какт нагнувся й просунув перфокарту в слот у стіні. Ґратчасті двері від’їхали убік.

Вони ввійшли у простору темну кімнату.

Стеля й стіни зали були так далеко, що здавалися майже неозорими. З усіх боків доносилося виття й мукання. Коли очі звикли до темряви, в сутінках велетенського простору почали вимальовуватися тіні кліток з темного дерева, металу й армованого скла. Деякі були розміром з кімнату, інші — не більші за книжку. Вони стояли, немов вітрини в музеї: біля кожної висіли якісь таблиці й лежали брошури. Білі фігури науковців бродили скляними лабіринтами, мов привиди на звалищі, щось занотовували, спостерігали, заспокоювали чи мучили мешканців кліток.

Бранці чмихали, рохкали, стрекотіли й нервово тупцяли у своїй темній тюрмі.

Какт наддав ходи й щез. Жінка, що несла гусінь, сторожко крокувала по кімнаті.

Тварі скакали на жінку, коли та проходила повз, і скло дрижало, як і вона сама. Щось маслянисто майнуло у велетенському кадобі з тванню; вона побачила, як до неї потягнулися зубаті щупальці, шкрябаючи стінки резервуару. Її оповило гіпнотичне органічне світло. Вона пройшла повз невеличку клітку, вкриту темним рядном, обклеєну з усіх боків попереджувальними знаками й інструкціями, як поводитися з її вмістом. Колеги жінки то наближалися, то відходили з папками, різнокольоровими дитячими кубиками й куснями гнилого м’яса.

Попереду височіла шестиметрова дерев’яна загорода, що закривала собою чотири квадратні метри підлоги. Згори навіть прибили стелю з метало-профілю. Біля входу до цієї замкненої на висячий замок кімнатки-в-кімнаті стояв вартовий у білому, голова хилилася під вагою химерного шолома. У руках він тримав кремінну рушницю, на плечі висіла крива шабля. Під ногами лежало ще декілька таких шоломів.

Жінка кивнула охоронцю, натякаючи, що хоче увійти. Він поглянув на посвідчення особи в неї на шиї.

— Знаєте, що робити? — тихо запитав він.

Вона кивнула й обережно поставила коробку на підлогу, перевіривши перед тим, чи не розв’язалася мотузка. Далі взяла один із шоломів біля ніг охоронців й натягла громіздку штуку на голову.

Череп огорнула клітка з мідних рурок і гвинтів, перед кожним оком на відстані півтора фута висіло по маленькому дзеркальцю. Вона підтягнула ремінець на підборідді, щоб хитромудра конструкція не звалилася з голови, потім повернулася спиною до сторожа і покрутила дзеркала. Вона гнула їх на шарнірних з’єднаннях доти, доки не побачила його відображення чітко позаду себе. Прискалюючи то те, то інше око, перевірила видимість.

Гойднула головою.

— Все, я готова, — промовила вона й, піднявши коробку, розв’язала мотуз. Вона пильно вдивлялася в дзеркальце, доки сторож відчиняв двері позад неї. Відчинивши, відвів погляд, щоб не дивитися всередину.

Учена хутко пройшла задки в темінь кімнати, дивлячись у свої дзеркала.

Прямо перед носом зачинилися двері, й жінку кинуло в піт. Вона знову перемкнула увагу на дзеркальця й повільно крутила головою в різні боки, щоб розгледіти, що відбувалося позаду.

Майже ввесь простір займала велетенська клітка з товстого чорного пруття. У брунатному світлі запалених свіч і гасових ламп учена змогла розрізнити всередині клітки конаючі рослини та маленькі деревця. Темрява й м’яке гниття рослинності застилали кімнату так густо, що її кінець годі було побачити.

Вона швиденько перевірила дзеркала. Ані руху.

Жінка почала задкувати до клітки, де між пруттями було просунуто вузеньку тацю, яка їздила туди-сюди. Вона витягнула руку позад себе й нахилила голову так, щоб побачити її у дзеркальцях. Маневр складний, далеко не елегантний, однак допоміг вхопитися за ручку й потягнути тацю на себе.

У кутку кліті вона почула глухе гупання, ніби вибивали товсті килими. Дихання її почастішало, й жінка потрясла пакунком над тацею. На металеве дно разом з паперовою стружкою випали чотири звивисті хробачки.

Зненацька щось змінилося в повітрі. Гусінь відчула мешканця клітки й безгучно кричала про допомогу.

Істота в клітці відповідала.

Її лемент був нечутний. Вони спілкувалися на частотах, недоступних людям. Учена відчула, як їжачиться волосся по всьому тілі, коли в голові, немов відлуння поголосу, промайнули фантоми емоцій. Обривки чужих веселощів і нелюдського жаху в синестетичному вирі заповзали в ніздрі, вуха й очі.

Тремтячими руками вона запхнула тацю назад до клітки.

Відійшовши від пруття, відчула, як щось пестить ногу зі сласною ніжністю. Жінка злякано зойкнула й відсахнулася, але, зборовши страх, не піддалася інстинктивному бажанню озирнутися.

Через свої дзеркала вона мигцем помітила, як розправляються темно-коричневі кінцівки на тлі кошлатого підшерстку, побачила жовті зуби, чорноту очних западин. В заростях папороті й кущах зашурхотіло, й істота щезла.

Ковтаючи слину й ледве дихаючи, вчена щосили гатила у двері. Коли їй відкрили, вона ледь не випала в руки вартовому. Рвонувши ремінці, жінка звільнилася від шолома. Увесь час, доки охоронець зачиняв двері на засув, вона старанно відводила погляд.

— Зачинили? — прошепотіла вона.

— Так.

Жінка повільно розвернулася. Боялася підвести очі й не зводила їх з підлоги й низу дверей, перевіряючи, чи правду сказав сторож.

Заспокоєна, вона глянула на вартового й віддала йому шолом.

— Дякую, — промимрила.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Як ніколи, — відрубала вона й відвернулася.

Ученій здалося, ніби позаду, за дерев’яною загородою, почулося важке гупання крил.

Вона поквапом рушила назад через кімнату з химерною звіриною, на півдорозі помітивши, що все ще стискала в руці вже порожню коробку від личинок. Вона зім’яла її та заховала в кишеню.

Жінка зачинила за собою розсувні дверцята, за якими лишилася кімната, повна нестямних примарних тіней. Вона пройшла назад тим самим біло-вишуруваним коридором й знов опинилась у передпокої Департаменту досліджень і розробок.

Вона зачинила й замкнула масивні двері на засув, лише потім радісно приєдналася до колег у білих халатах, що вдивлялись у фемтоскопи, читали наукові трактати чи тихенько балакали під дверима до інших спеціальних відділів, над кожними з яких виднівся напис чорними й червоними трафаретними буквами.

Доктор Маджеста Барбл вернулась до свого місця написати звіт й оглянулася через плече на попередження на дверях, в які щойно зайшла.

«Обережно! Біологічна небезпека».

Розділ десятий

— Ви бавитесь наркотиками, пані Лін?

Лін уже неодноразово казала пану Пістрявому, що їй було важко говорити під час роботи. Він доброзичливо пояснив, що йому ставало нудно, коли позував для неї або ж для будь-яких портретів. Сказав, їй необов’язково йому відповідати. Якщо щось із того, що він скаже, її справді зацікавить, вона може запам’ятати це на потім і обговорити з ним в кінці зустрічі. Їй взагалі не треба на нього зважати, сказав Пістрявий. Він ну ніяк не міг нерухомо сидіти дві, три, чотири години і мовчати. Він би збожеволів. Тож вона слухала, що він говорив, і намагалась запам’ятати один-два коментарі, про які можна буде побалакати пізніше. Вона все ще силкувалась якнайкраще догодити замовнику.

— Вам варто спробувати. Власне, я впевнений, що ви вже пробували. Така мисткиня, як ви. Проникнення у глибини психіки. Всяке таке.

В його голосі вона уловила жартівливі нотки.

Лін переконала пана Пістрявого дозволити їй працювати на горищі його резиденції в Кістяному Місті. Як виявилося, це було єдине місце у всій будівлі, куди проникало природне світло. А це було потрібне не лише художникам і геліотипістам: текстури і фактури поверхні, які вона так ретельно передавала у своєму залоговому мистецтві, не видно було при світлі свічок, а гасові лампи все перебільшували. Тож вона нервово з ним сперечалась, аж поки замовник не погодився врахувати її експертну думку. Відтоді біля дверей чекав лакей-какт, який вів її до верхнього поверху, де з люка на стелі звисала дерев’яна драбина.

Вона заходила на горище сама. Коли б Лін не прийшла, пан Пістрявий вже чекав на неї. Він стояв у величезній кімнаті за метр-два від того місця, де вона підтягувалась на горище.

Трикутна порожнина, здавалося, простягалась принаймні на третину довжини тераси — яскравий приклад перспективи, з хаотичним нагромадженням плоті, яке являв собою пан Пістрявий, розміщеним у самому центрі.

Умеблювання не було. Одні двері вели до якогось маленького коридорчика назовні, але вона ніколи не бачила, щоб вони відчинялися. Повітря на горищі було сухим. Лін ступала по хитких дошках, на кожному кроці ризикуючи загнати скабку. Але бруд на великих мансардних вікнах здавався прозорим; він пропускав і розсіював світло. Лін зазвичай лагідно просила пана Пістрявого, аби той розташувався на місці, що освітлювалось прямими чи трохи розсіяними в хмарах сонячними променями. Тоді вона походжала навколо нього, щоб знову зорієнтуватись, і продовжувала працювати над скульптурою.

Якогось разу вона запитала, куди він поставить свою статую в натуральну величину.

— Не переймайтеся цим, — відповів тоді Пістрявий з лагідною усмішкою.

Лін стояла перед замовником і дивилась, як слабке сіре світло увиразнює його риси. Перед початком кожної сесії вона витрачала кілька хвилин, щоб нагадати собі, яким він був.

Перші кілька разів, коли вона приходила, скульпторка була впевнена, що він за ніч змінився, що уламки фізіогномії, з яких він складався, перемішались, поки ніхто не дивився. Вона почала боятися свого замовлення. Ще подумала істерично, чи не було це завдання, наче у повчальній казці для дітей, чи не буде це покаранням за якийсь незрозумілий гріх: намагатися зафіксувати в часі вічно мінливе тіло, у вічному страху щось сказати, починаючи роботу щодня заново.

Але невдовзі вона навчилась упорядковувати його хаос. Здавалось абсурдно прозаїчним рахувати гострі, мов бритва, уламки хітину, які виступали з клаптя по-слонячому товстої шкіри, просто щоб переконатися, що в своїй скульптурі вона жодного не пропустила. Це здавалось майже безтактним, ніби його анархічна форма не піддавалася обліку. І все ж, як тільки мисткиня подивилася на нього з цієї позиції, скульптура набула форми.

Лін стояла і витріщалась на нього, швидко наводячи фокус то одним, то другим оком; концентрація сприйняття була максимальною, визначаючи сукупність, якою був пан Пістрявий, через постійно змінні частини. Вона носила із собою тверді білі ковбаски органічної пасти, які метаболізувала, щоб виготовляти свої витвори. Перш ніж прийти, Лін уже кілька з’їла, а візуально вимірявши замовника, вона швидко зжовувала ще одну, стійко не зважаючи на в’язкий неприємний присмак і протягуючи її крізь голівку в міхур у задній частині комашиного тулуба. Животик мисткині видимо надувався, коли вона утримувала в ньому свій матеріал.

Тоді вона поверталась і продовжувала почату скульптуру — лапу рептилії з трьома пальцями — одну із ніг пана Пістрявого; вона прив’язувала її до низенької опори. Відтак Лін ставала на коліна, обличчям до свого замовника. Вона піднімала маленький хітиновий заслін, який прикривав її залозу, і з тихим прицмоком присмоктувалась нижніми губами ззаду її голівки до краю скульптури, що була за нею.

Спершу Лін обережно виділяла трохи ензиму, який розм’якшував уже затвердлу слину, щоб край її незавершеної роботи перетворився на густий, липкий слиз. Тоді вона якомога пильніше зосереджувалась на нозі, над якою працювала, споглядаючи все, що їй було видно, і згадуючи риси, котрі були поза її полем зору: екзоскелетні зубці, м’язові порожнини; вона помалу витискала із залози густу пасту, її сфінктерні губи розширювались, і стискались, і витягувались, виділяючи та розгладжуючи гущу, щоб та набула форми.

Вона вміло використовувала молочно-ніжний перламутр слини хепрі. І все ж у деяких місцях відтінки химерної шкіри пана Пістрявого були занадто яскравими, занадто ефектними, щоб їх не відобразити. Лін поглядала вниз і хапала жменю барвоягід, розкладених на палітрі перед нею. Вона брала їх у складних поєднаннях і швидко зжовувала, перетворюючи на чітко визначений коктейль із багроягід й опалоягід, або з жовтоягід, фіалоягід і чорноягід.

Яскравий сік протікав по її травній системі, по особливих кишкових каналах у спеціальний грудний мішечок, і за чотири-п’ять хвилин вона могла видушити змішану фарбу в розбавлену слину хепрі. Вона розмазувала рідку піну саме там, де треба, накладаючи неймовірні тони багатозначними мазками та кірками, де слина швидко застигала у потрібній формі.

Лише через кілька годин роботи, виснажена й розпухла, з присмаком ягідної кислоти та крейдяного мускусу пасти в роті, Лін могла повернутися й побачити свій витвір. У цьому й полягало мистецтво роботи залозами — скульпторки були змушені працювати наосліп.

Перша нога пана Пістрявого виходила непогано, вирішила вона, трохи горда зі свого результату.

Хмари, що було видно з люкового вікна, стражденно трудилися: розчинялися та збиралися клаптями й уламками в нових частинах неба. Порівняно з ними повітря на горищі було зовсім нерухомим. Пил завмер. Пан Пістрявий стояв так, щоб на нього падало світло.

В нього дуже добре виходило стояти нерухомо, якщо в цей час один з його ротів міг наговоритися. Сьогодні він вирішив побалакати з Лін про наркотики.

— То що ж ви вживаєте, Лін? Шазбу? Туск ніяк не впливає на хепрі, правда ж, тому це виключаємо... — міркував він. — Я думаю, в митців неоднозначні стосунки з наркотиками. Я хочу сказати, вся затія полягає в тому, щоб пробудити звіра всередині, чи не так? Або янгола. Немає значення. Щоб відчиняти двері, які здавалися наглухо замкненими. А от якщо таке робити з наркотиками, то чи не стає тоді мистецтво певним розчаруванням? Суть мистецтва ж у комунікації, або я щось не розумію... Тож якщо покладатися на наркотики, котрі є, — що б там не казав мені будь-який дрібний пропагандист, який ширяється з друзяками на танцях, — котрі самі по собі є індивідуалізованим досвідом, тоді ви відчинили двері, але чи можете ви спілкуватися з тим, що знайшли по той бік?

— Хоча, розмірковуючи далі, якщо принципово дотримуватися здорового способу життя, залишати розум у тому стані, в якому він зазвичай, тоді можна спілкуватися з іншими, бо ви говорите однією мовою, можна сказати... та чи відчинили ви двері? Можливо, найкраще, що ви можете зробити, — підглянути крізь шпаринку. Ачей, цього буде досить...

Лін підвела очі, щоб поглянути, з якого рота замовник говорив. Це був великий жіночний рот біля його плеча. Їй стало цікаво, як так могло бути, що його голос запишешся однаковим. Лін хотілося мати змогу відповісти або ж щоб він припинив розмовляти. Було важко зосередитись, але вона подумала, що вже досягла з ним максимально можливого компромісу, на який він міг піти.

— Наркотики — це величезні, величезні гроші... звісно ж, ви це знаєте. Знаєте, скільки ваш друг і агент Щасливчик Ґазід готовий заплатити за свою останню нелегальну забавку? Чесно, вас би це вразило. Запитайте його, спробуйте. Ринок для цих субстанцій неймовірний. Достатньо місця, щоб кілька постачальників змогли заробити чималенькі гроші.

Лін відчувала, що пан Пістрявий над нею насміхається. У кожній розмові, в якій він ділився з нею якимись прихованими деталями оповідей про кримінальний світ Нового Кробузона, її втягували у щось таке, чого вона з радістю б уникнула. «Я лише відвідувачка, — хотілось їй гарячково відповісти знаками. — Не треба мені дорожньої карти! Маленька доза шазби, щоб збадьоритись, може, дрібка квіннеру, щоб заспокоїтись, ось і все, що мені треба... Я не знаю про торгівлю і не хочу знати!»

— Мамця Франсіна — наче монополістка в Малому Кільці. Вона зараз розширює територію своїх торгових представників все далі від Кінкена. Знаєте її? Вона вашого виду. Вражаюча бізнес-леді. Ми з нею змушені будемо якось домовитись. Інакше все закінчиться дуже неприємно, — кілька ротів пана Пістрявого всміхнулися. — Але я вам дещо скажу, — тихо додав він. — Мені скоро доставлять дещо таке, що радикально змінить мою схему реалізації. У мене теж може бути щось на зразок монополії...

«Я сьогодні знайду Айзека, — нервово подумала Лін. — Я поведу його на вечерю в якесь місце на Салакуських Полях, де ми можемо сидіти, торкаючись пальцями ніг».

Невдовзі мав відбутися щорічний конкурс на Приз Шінтакоста — в кінці меллуарія — і їй доведеться придумати, як пояснити Айзеку, чому вона не бере участі. Лін ніколи не вигравала — судді, як вона гордовито вважала, не розуміли залогового мистецтва — але останні сім років вона щоразу брала участь разом зі своїми друзями-митцями. Це стало чимось на зразок ритуалу. У день оголошення результатів вони завжди пишно вечеряли і відправляли когось за примірником «Салакуського газетяра» — видання, котре виступало спонсором конкурсу, — щоб побачити, хто переміг. Тоді вони у п’яному пориві лаяли організаторів, називаючи їх блазнями, позбавленими художнього смаку.

Айзек здивується, що вона не бере участі. Тож вирішила, що натякатиме на якусь монументальну роботу, над котрою працює, щоб він деякий час не ставив запитань.

«Звичайно, — подумала вона, — якщо в нього все ще триває та історія з ґарудою, він і не помітить, беру я участь чи ні».

В їх думках відчувалась образа. Це несправедливо, зрозуміла вона. Лін теж був властивий такий самий фанатизм: їй тепер було важко не бачити увесь час краєм ока жахливу постать пана Пістрявого. Просто так незручно збігся час, що вони з Айзеком обоє фанатично віддалися роботі, незв’язно подумала вона. Ця робота її цілком поглинала. Вона хотіла щовечора приходити додому, де на неї чекав би свіжозроблений фруктовий салат, квитки до театру і секс.

Натомість Айзек щось шкрябав у своїй майстерні, й вона ніч за ніччю приходила додому в Драглисту Діру і лягала в порожнє ліжко. Вони зустрічалися раз чи двічі на тиждень, поспіхом вечеряли й поринали у глибокий, неромантичний сон.

Лін підвела очі й побачила, що відтоді, як вона зайшла на горище, тіні пересунулися. В голові було туманно. Її делікатні передні ніжки швидкими порухами очистили рот, очі, антенки. Вона розжувала останню, як вона вирішила, порцію барвоягід на сьогодні. Терпкість синьоягід врівноважував солодкий смак рожевоягід. Лін змішувала обережно, додаючи нестиглу перлоягоду чи майже переброджену жовтоягоду. Мисткиня точно знала, якого смаку хотіла досягти: нудотної, солодкавої гіркоти кольору, схожого на сірувато-рожев’ястий лососевий — колір литкового м’яза пана Пістрявого.

Вона проковтнула і продавила сік через стравохід у голові. Зрештою він бризнув на мерехтливу поверхню слини, що засихала. Сік був трохи зарідкий: він занадто бризкав і крапав, виділяючись. Та Лін із цим справилася, передаючи відтінок м’яза абстрактними мазками й краплями.

Коли слина засохла, мисткиня відірвалася від роботи. Вона відчула, як липкий шов слизу розтягується і рветься, коли відсунула голову від незакінченої ноги. Скульпторка нахилилася на один бік і напружилась, виштовхуючи із залози залишки пасти. Ребристий животик її голови стиснувся, переходячи від роздутої опуклості до більш звичних розмірів. Жирна біла грудочка слини скрапнула з голови і застигла на підлозі. Лін витягнула вперед кінчик залози і почистила його задніми ніжками, а тоді обережно закрила маленький захисний заслін під кінчиками крилець.

Вона встала і потягнулась. Дружні, холодні, небезпечні оповідки пана Пістрявого раптом стихли. Він не думав, що вона вже закінчила.

— Так скоро, пані Лін? — вигукнув він із театральним розчаруванням.

«Втрачу спритність, якщо перепрацююся, — повільно відповіла вона знаками. — Забирає багато сил. Мушу спинитися».

— Звичайно ж, — сказав пан Пістрявий. — А як там шедевр?

Вони разом повернулися до скульптури.

Лін була рада, що її імпровізоване виправлення занадто водянистого соку барвоягід утворило яскравий, містичний ефект. Вийшла не цілком точна копія, але жодна з її робіт такою не була: натомість здавалось, ніби м’яз пана Пістрявого люто жбурнули на кістки ноги. Можливо, ця аналогія була не такою далекою від правди.

Напівпрозорі кольори нерівними жолобками стікали по білому, що сяяв, як внутрішній бік мушлі. Фрагменти тканин і м’язів наповзали один на одного. Були яскраво відображені найдрібніші деталі багатотекстурної плоті. Пан Пістрявий схвально кивнув.

— Знаєте, — тихо почав він, — мене тішать грандіозні моменти, тому хотілося б, аби був якийсь спосіб, щоб я не бачив вашої роботи аж до моменту, коли ви закінчите. Знаєте, я думаю, поки що вона виходить добре. Дуже добре. Але небезпечно хвалити так рано. Це може призвести до надлишкової самовпевненості... або ж навпаки. Тож, будь ласка, пані Лін, не розчаровуйтесь, якщо це буде останнє слово, котре скажу стосовно вашої роботи, добре чи погане, аж до самого кінця. Згода?

Лін кивнула. Вона не могла відвести очей від того, що створила, і дуже ніжно провела рукою по гладенькій поверхні слини хепрі, що засихала. Її пальці дослідили перехід від хутра до луски та шкіри під коліном пана Пістрявого. Вона подивилась на оригінал. Підвела очі, щоби глянути на голову. Він зиркнув на неї у відповідь парою тигрячих очей.

«Що... ким ви були?» — запитала вона знаками. Він зітхнув.

— Я все думав, коли ж ви про це запитаєте, Лін. Хоч я й сподівався, що ви не зробите цього, але знав, що таке вірогідно. Це змушує мене задуматися, чи ми взагалі розуміємо одне одного, — прошипів він, зненацька розсердившись. Лін відсахнулася.

— Це так... передбачувано. Ви все ще не дивитесь так, як треба. Взагалі. Це диво, що вам вдається творити таке мистецтво. Ви все ще вважаєте це, — він указав на власне тіло мавп’ячою лапою, — патологією. Вам усе ще цікаво, що було і яким чином усе пішло не так. Це не помилка чи каліцтво, чи мутація: це образ і сутність... — його голос гримів поміж балками.

Він трохи заспокоївся й опустив свої численні руки.

— Це цілісна сукупність.

Лін кивнула, показуючи, що зрозуміла, — вона надто втомилась, аби боятися.

— Можливо, я до вас занадто суворий, — задумливо мовив пан Пістрявий. — Я хочу сказати... дивлячись на цю роботу перед нами, очевидно, що у вас є відчуття розірваного моменту, навіть якщо з вашого питання виходить інакше... Тож можливо, — повільно продовжив він, — ви сама містите цей момент. Якась частина вас розуміє, не звертаючись до слів, навіть якщо ваш інтелект ставить запитання у такому форматі, що унеможливлює відповідь.

Замовник тріумфально не неї подивився.

— Ви теж у гібридній зоні, пані Лін! Ваше мистецтво відбувається там, де розмивається межа між вашим розумінням і невіглаством.

«Гаразд, — знаками показала вона, збираючи речі. — Нехай так. Мені шкода, що я про це запитала».

— Мені теж було шкода, але думаю, вже ні, — відповів він.

Лін склала у дерев’яний чохол палітру, решту барвоягід (вона вже бачила, що треба буде докупити) та блоки пасти. Пан Пістрявий продовжував свою філософську балаканину, свій погляд на теорію помісей. Лін не слухала. Вона так налаштувала антенки, щоб на ньому не зосереджуватись; відчувала приглушений галас і гуркіт будинку, тиск повітря на віконні шиби.

«Я хочу неба над головою, — подумала вона, — а не ці древні, вкриті пилом опорні балки, не цей просмолений, крихкий дах. Я піду додому. Повільно, пішки. Через Борсукову Драговину».

Що більше вона думала, то більш рішуче була налаштована саме так і вчинити.

«Я заскочу в лабораторію та ніби безтурботно попрошу Айзека, щоб пішов зі мною, і вкраду його на одну ніч».

Пан Пістрявий продовжував теревенити.

«Замовкни, замовкни, розбещена ти дитино з довбаною манією величі та ненормальними теоріями», — подумала Лін.

Вона повернулась, щоб попрощатися знаками, — і ввічливим це можна було назвати хіба з натяжкою.

Розділ одинадцятий

На Айзековому столі на хресті з темного дерева висів розіпнутий голуб. Його голова шалено металася з боку на бік, однак, попри жах, птасі вдавалося лише слабке вуркотання.

Крила голуба були пришпилені тонкими гвіздками крізь туге тіло між пір’я й заломлені донизу, а кінчики зв’язані. Лапи примотані до нижньої частини хрестовини. Стіл під ним був заляпаний біло-сірим пташиним послідом. Птах судомно звивавсь і даремне намагався стріпнути крильми.

Айзек стояв над ним, вимахуючи лупою й довгою ручкою.

— Ану перестань, паскуда така, — промимрив він і штрикнув крило кінчиком ручки. Через оптичне скло він розглядав найдрібніші вібрації, що проходили крізь кістки й мускули, та черкав щось, не дивлячись на папір.

— Гей!

Айзек озирнувся на сердитий окрик Лубламая та відійшов од столу. Він попрямував до балкона й, перегнувшись через поручень, відповів:

— Що?

Девід з Лубламаєм стояли пліч-о-пліч на першому поверсі, схрестивши руки на грудях. Ніби маленький хор, що ось-ось зайдеться піснею. Обличчя насуплені. Декілька секунд ніхто не порушував тишу.

— Слухай, — почав Лубламай, інтонація раптом стала примирливою, — Айзеку... Ми завжди сходилися на тім, що в цьому місці можемо займатися тими дослідженнями, якими забажаємо, без питань, підтримуємо одне одного і всяке таке... еге ж?

Айзек зітхнув і потер очі великим та вказівним пальцем лівої руки.

— Заради Джаббера, хлопці, не будемо гратися в старих служивих, — буркнув він. — Не обов’язково нагадувати, що ми бували в бувальцях чи що ви там хотіли сказати. Знаю, вас це вже задовбало, і я не винувачу...

— Тут сморід, Айзеку, — відрізав Девід. — І ні хвилини не минає без пташиного галасування.

Поки Лубламай говорив, позад нього несміло вкотився старий конструкт. Він зупинився й закрутив головою, вбираючи лінзами двох чоловіків, що стояли, взявшися за боки. Якусь мить він вагався, а потім склав товстенькі металеві руки, незграбно імітуючи позу людей. Айзек тицьнув у нього пальцем:

— Бачте, бачте, геть клепки нема. У нього вірус! Краще викиньте його на смітник, бо почне жити своїм життям. І року не пройде, як будете вести екзистенційні балачки з механічною прислугою!

— Ти, бляха, тему не міняй, — сказав роздратовано Девід, роззирнувшись і пхнувши конструкта, що той аж впав. — Усі ми маємо деяку свободу, коли мова йде про клопіт, спричинений іншим, але це вже занадто.

— Добре! — махнув рукою Айзек і повільно роззирнувся навкруги. — Гадаю, я дещо недооцінив Лемюеля в ділі, — пригнічено відповів він.

Платформа, що оперізувала весь периметр складу, була заставлена клітками з живністю, яка ляскотіла, плазувала й горлала. Робітню наповнював шум від помахів крил, ляпок посліду і — найголосніше — вересків полонених птахів. Голуби, горобці й шпаки виражали свої страждання воркуванням і криками: слабкими поодинці, однак разом — пронизливим стрекітливим хором. Папуги й канарки перебивали пташиний гам скрипучими знаками оклику, від яких в Айзека дзвеніло в голові. Гуси, кури й качки додавали до загальної какофонії відтінок сільської ідилії. Суворі аспіди металися у своїх вузьких комірках, їхні маленькі ящерині тільця билися об ґрати курника. Вони зализували рани крихітними язичками на левиних мордочках і гарчали, мов сердиті миші. Велетенські скляні контейнери з мухами, бджолами, осами, мушками-поденками, метеликами й жуками дрижали від загрозливого гулу. Кажани висіли вниз головою й розглядали Айзека гарячими маленькими очицями. Бабки-змії шурхотіли довгими елегантними крильцями й голосно шипіли.

Долівку в клітках не чистили, і в ніс бив їдкий дух пташиного посліду. Айзек помітив, як Щирозубка петляла вгору-вниз по кімнаті, стріпуючи строкатою головою. Девід побачив, куди дивився Айзек.

— Ага, — викрикнув він. — Бачиш? Вона від смороду ледь на ногах стоїть.

— Хлопці, — почав Айзек, — я ціную вашу терплячість, правда. Ти — мені, я — тобі, так же? Лубе, пам’ятаєш, ти проводив експерименти із сонаром і в тебе тут якийсь хлопака бив у здоровенний барабан дні зо два?

— Айзеку, це триває майже тиждень! Скільки ще терпіти? Який графік? Принаймні почисти кізяки!

Айзек глянув униз на розгнівані обличчя колег. Він зрозумів, що їх справді задовбало все це й почав гарячково шукати компроміс.

— Добре, дивіться, — врешті промовив він, — я сьогодні ж приберу тут все, обіцяю. Зі шкури вилізу, а зроблю... Придумав! Почну з найголосніших. Я постараюсь і здихаюся їх десь за... два тижні, — закінчив невпевнено. Девід з Лубламаєм тільки почали протестувати, як він обірвав їх. — Наступного місяця я заплачу за оренду трохи більше. Як вам таке?

Обурені голоси враз стихли. Чоловіки подивилися на нього, підраховуючи в умі. Вони були науковими товаришами, поганими хлопцями Борсукової Драговини, друзями; однак джерела доходу в них часто були непевні, а це залишає мало місця для ніжних почувань, особливо, коли мова заходить про гроші. Знаючи це, Айзек намагався випередити будь-яку спокусу для колег знайти інше місце для роботи. Він сам усе ж не міг платити ренту повністю.

— Про яку суму йдеться? — запитав Девід.

Айзек замислився.

— Дві гінеї згори?

Девід з Лубламаєм перезирнулися. Щедра пропозиція.

— Крім того, — продовжив Айзек між іншим, — раз ми вже говоримо, я не відмовився б від допомоги. Не знаю, як підійти до деяких... гм... наукових об’єктів. Ти ж наче вивчав щось з орнітології, Девіде?

— Ні, — скис на обличчі той. — Я був асистентом у того, хто цим займався. Нудно, хоч вдавися. І не будь таким очевидним, Айзе. Я навряд чи менше ненавидітиму твій гадський звіринець, якщо ти втягнеш мене у свої справи... — Він щиро розсміявся. — Ти ходив на курс Вступу до емпатичної теорії, чи не так?

Та попри кпини й смішки Девід поліз нагору до Айзека, і Лубламай за ним.

Видершись на платформу, він зупинився й кинув оком на галасливих бранців.

— Чорт тебе візьми, Айзеку, — мовив він, широко усміхнувшись. — У скільки тобі обійшовся цей курник?

— Ми ще з Лемюелем не повністю розрахувалися, — сухо відповів Айзек. — Однак мій новий замовник усе владнає.

Лубламай піднявся до Девіда на горішню сходинку й обвів рукою строкаті ряди кліток у дальньому кутку підвісної платформи.

— А там що?

— Там у мене екзотика, — відповів Айзек. — Аспіди, лесі-мухи...

— У тебе є лесі-муха? — вигукнув Лубламай.

Айзек кивнув та усміхнувся.

— Не вистачає духу проводити експерименти над красивими тварюками, — відповів він.

— Можна глянути?

— Звісно, Лубе. Вона он там, за кліткою з беткіном.

Поки Лубламай пробирався крізь тісні ряди ящиків, Девід роззирнувся по кімнаті.

— То де твоя орнітологічна проблема? — запитав він і потер руки.

— На столі. — Айзек вказав на нещасного зв’язаного голуба. — Як зробити, щоб він перестав вириватися? Спочатку мені того й треба було, щоб побачити мускулатуру, але тепер я хочу сам рухати крилом.

Девід спокійно дивився на нього, як на недоумка.

— Убий його.

Айзек стенув плечима.

— Я пробував. Не вийшло.

— Та йо-пересете. — Роздратований, Девід попрямував до столу й скрутив голубові шию.

Айзек нарочито поморщився й показав масивні долоні.

— Вони недостатньо вправні для такої роботи. У мене руки — як граблі, а почуття достобіса ніжні, — безтурботно заявив він.

— Ага, звісно, — скептично глянув Девід. — Над чим ти працюєш?

Айзек враз загорівся.

— Ну... — Він підійшов до столу. — Мені явно не щастить з ґарудами в цьому місті. Чув про пару в Кургані святого Джаббера й Сиріаку, тож я пустив поголос, що збираюся щедро накинути грошви за декілька годин часу і дві-три геліотипії. Не отримав жодної відповіді. Я також наліпив декілька оголошень в університеті з пропозицією для студентів-ґаруд, які могли б і хотіли б заглянути сюди, але мої джерела повідомляють, що цього року набору не було.

— Ґаруди не... тямлять мислити абстрактно, — відповів Девід, передражнюючи глумливий тон спікера з Партії Трьох Пер, яка провела невдалий мітинг у Борсуковій Драговині минулого року. Айзек разом з Девідом і Дерхан прийшли зірвати акцію й шпурлялися образами та гнилими апельсинами в людину на трибуні, на превелику втіху вуличній демонстрації ксеніїв. Айзек пирхнув зо сміху на згадку про це.

— Точно. Тож, у всякому разі, на цей момент я не можу працювати зі справжнім ґарудою, хіба відправлюся в Розхлюп, тому розглядаю різні механізми польоту, які... гм... трапляються навкруги. Вражаюче різноманіття, до слова.

Він покопирсався в оберемку папірців і витяг креслення крил в’юрка й трупної мухи. Відв’язавши мертвого голуба, він акуратно розігнув крило по дузі, а потім мовчки показав на стіну над столом. Вона вся була обклеєна схемами й малюнками крил. Великі рисунки планів обертання плечового суглоба, спрощені графічні взаємодії сил, різнобарвні замальовки візерунків пір’я. Тут також висіли геліотипії дирижаблів з нашкрябаними чорнилом стрілочками й знаками питання. Були також ілюстративні замальовки безмозких сифонофор і збільшені зображення осиних крилець. Під кожним відповідний напис. Девід неспішно водив очима по результатах годин і днів роботи, порівняльному дослідженні механізмів лету.

— Не думаю, що мого клієнта дуже тривожить вигляд майбутніх крил чи що б то не було. Йому аби в повітря піднятися.

Девід з Лубламаєм знали про Яґарека. Айзек попросив їх мовчати. Він колегам довіряв, а розповів на випадок, якщо ґаруда заявиться у склад, коли вони будуть там, хоча досі Яґарекові вдавалось уникати їх під час своїх коротких візитів.

— А ти не думав просто, ну знаєш, причепити назад якісь крила? — промовив Девід. — Поробити його?

— Абсолютно точно, це головний напрямок мого дослідження, однак є дві проблеми. Перша: що таке крила? Мені доведеться їх відтворити. Друга: от ти знаєш хоч одного поробника, котрий згодиться тихцем зайнятися цим? Найкращий з відомих мені біотавматургів — це мерзенний Вермішанк. Я піду до нього, хіба, блядь, геть притисне... Тому на цей момент займаюся підготовкою, хочу прикинути розміри, форму й джерело енергії чогось, що підняло б його в повітря. Якщо, врешті, піду цим шляхом.

— Які ще ідеї? Фізико-тавматургія?

— Ти ж знаєш, моя улюблена, ОТП... — Айзек усміхнувся й стенув плечима. — Підозрюю, його спина занадто понівечена для пороблення, навіть якщо вдасться зробити крила. Я подумую про об’єднання двох різних енергетичних полів... Трясця, я не знаю, Девіде. Це тільки зародки ідей... — Він махнув у бік рисунка трикутника.

— Айзеку? — Лубламаїв крик на мить перекрив неослабний клекіт і вереск. Айзек з Девідом озирнулися. Він бродив поряд з клітками з лесі-мухою й золотим папугою та показував на дещо менший штабель коробок, ящиків і ночов. — Що це все таке?

— А, це мої дошкільнята, — гукнув Айзек, осміхнувшись. Він попрямував до Лубламая, потягнувши Девіда за собою. — Я подумав, цікаво буде спостерігати за перетворенням істоти, що не вміє літати, в летючу, тож мені вдалося роздобути купку немовлят і зародків.

Він зупинився поряд з колекцією. Лубламай саме заглядав у садок з яскраво-кобальтовими яйцями.

— Не знаю, що з них буде, — сказав Айзек. — Надіюся, щось симпатичне.

Садок височів на горі однакових коробок, відкритих спереду, у кожній з яких лежало кострубате саморобне гніздо з одним — найбільше чотирма яйцями. Одні мінилися барвами, інші були бруднувато-білі. Невеличка трубка тягнулася за коробками й зникала за поруччям вниз до бойлера. Айзек штовхнув її ногою.

— Гадаю, їм подобається тепло... — пробурмотів він. — А там хто зна...

Лубламай нагнувся, щоб зазирнути крізь скляну стінку одного з резервуарів.

— Ох... — видихнув він. — Мені ніби знову десять. Міняю оцих на шість крем’яхів.

На дні резервуара корчилися маленькі зелені гусенички. Вони пожадливо й методично точили листя, розкидане навколо. Листочки звивалися під навалою крихітних тілець.

— Так, вони вельми цікаві. Вони ось-ось згорнуться в кокони, і тоді я планую безжалісно розкрити їх на різних стадіях та роздивитися, як вони перероджуються.

— Тяжке життя лаборанта, еге ж? — промимрив Лубламай у резервуар. — Яке ще хробаччя ти роздобув?

— Є трохи личинок мух. Їх легко годувати. Певно, цей запах і дратував Щирозубку. — Айзек засміявся. — Є декілька личинок, що найпевніше стануть метеликами й міллю, також страшенно агресивні водяні істоти, які, мені казали, перетворяться на дамаських мушок, ось тут... — Айзек указав на бак, повний брудної води. — А тут, — чванливо почав він, підійшовши до невеликої дротяної клітки, — щось вельми особливе... — І зачепив пальцем дріт.

Девід з Лубламаєм обступили його з боків і позирали на кліть, розкривши роти.

— От це щось неймовірне... — прошепотів Девід.

— Що це таке? — шелеснув сухими губами Лубламай.

Айзек втупився в свою улюблену гусінь поверх голів колег.

— Чесно кажучи, друзі мої, гадки не маю. Все, що знаю, це те, що воно здоровеньке, гарне й не дуже щасливе.

Личинка сліпо хилитала товстою головою. Вона мляво рухала масивним тулубом у стінах своєї дротяної тюрми. Її товстеньке циліндричне тіло завдовжки щонайменше чотири дюйми й завтовшки один то тут, то там вкривали різнобарвні яскраві ляпки. З хвоста стирчали гострі щетинки. Разом з нею у клітці лежали підгнилі листки латуку, шматки м’яса, скибочки фруктів і стрічки паперу.

— Бачите, — промовив Айзек, — я годував її всім, чим було. Я підсовував їй усі трави й рослини, які тільки існують, а воно не хоче. Ще пропонував рибу, фрукти, печиво, хліб, м’ясо, папір, клей, вату, шовк... А воно собі повзає голодне й докірливо витріщається на мене.

Айзек нахилився, просунувши голову між Девідом і Лубламаєм.

— Воно явно хоче їсти. Забарвлення його тьмяніє, що тривожить і з погляду естетики, і фізіології. Я розгубився. Боюсь, що ця красуня просто сидітиме тут, доки не помре.

— Де ти її взяв? — запитав Девід.

— Ти знаєш, як це робиться, — відповів Айзек. — Вона мені дісталася від хлопака, який отримав у чоловіка, котрому передала жінка, що взяла у... і так далі. Я не знаю, звідки вона взялася.

— То ти не збираєшся її препарувати?

— Чорта з два. Якщо вона доживе до лялечки, в чому я, на жаль, сумніваюся, мені буде страшенно цікаво глянути, що з того вийде. Може, навіть пожертвую її Науковому музею. Ти ж мене знаєш — філантроп до самої кості. У всякому разі, з цієї штучки небагато користі у дослідженні. Я не можу змусити її поїсти, не те що перетворитися чи полетіти. А тому все, що ти бачиш навкруги, — він широко розкинув руки в намаганні охопити всю кімнату, — це зерно в мій антигравітаційний млинок. А ця маленька дивачка, — він тицьнув пальцем у байдужу гусінь, — мій внесок на благо суспільства.

Айзек широко усміхнувся.

Унизу почулося порипування. Відчинилися двері. Усі троє необачно перехилилися через перила платформи й глянули вниз, очікуючи побачити ґаруду Яґарека з фальшивими крилами під плащем.

Знизу на них позирала Лін.

Девід з Лубламаєм заметушилися. Їм стало ніяково від дражливого здивування Айзека, й вони відвели погляд на щось інше.

Він стрімко кинувся вниз сходами.

— Лін, — ревнув Айзек. — Радий тебе бачити. — Підійшовши ближче, чоловік стишив голос. — Люба, що ти тут робиш? Ми ж наче збирались побачитися пізніше десь на тижні?

Він помітив, як дрібно-дрібно затремтіли її антенки й спробував угамувати нервове роздратування. Луб з Девідом вочевидь уже зрозуміли, в чім річ, — вони давно його знали. А він не сумнівався, що його ухильні натяки стосовно власного особистого життя наштовхували їх на правильні здогади. Однак тут не Салакуські Поля. Тут вони заблизько до дому. Їх можуть побачити.

А втім, Лін була явно засмучена.

«Слухай, — рвучко зажестикулювала вона, — пішли додому, не кажи „ні“. Скучила. Виснажена. Важка робота. Вибач, що прийшла. Треба було побачити тебе».

Айзек відчув, як борються в ньому злість і ніжність. «Небезпечний прецедент, — подумав він. — От дідько!»

— Зачекай, — прошепотів він. — Я зараз.

І припустив угору сходами.

— Хлопці, геть забув, я сьогодні увечері вечеряю з друзями, тому за мною послали. Обіцяю, завтра все розгребу. Слово честі. Усі нагодовані, проблем не має бути...

Він хапливо роззирався навкруги, однак змусив себе глянути їм у вічі.

— Добре, — відповів Девід. — Гарного вечора.

Лубламай помахав на прощання.

— Добре, — вичавив Айзек і відвів погляд. — Якщо Яґарек повернеться... е...

Він зрозумів, що сказати йому було нічого. Тому вхопив зі столу записника й помчав стрімголов униз. Девід з Лубламаєм старанно не дивилися йому вслід.

Він, немов вихор, підхопив Лін, яка безпорадно плелася за ним через двері у глиб сутінкової вулиці. Тільки вийшовши зі складу, Айзек подивився на неї впритул, і відчув, як роздратування стихає та вже ледь жевріє. Він побачив, наскільки вона виснажена й пригнічена.

Айзек вагався якусь мить, а потім взяв її за руку. Він кинув свій записник їй у сумочку й застібнув на блискавку.

— Проведімо цей вечір разом, — зашепотів він.

Вона кивнула й, на мить притулившись, міцно обвила його руками. Ураз пара розімкнула обійми, боячись цікавих очей. До станції Підступна йшли неквапом, як ходять закохані, проте на обачній віддалі.

Розділ дванадцятий

Якби у житлових комплексах Стяжного Пагорба чи Іржавої Заплави почав орудувати вбивця, чи витратила б варта на це час, чи виділила б ресурси? Ну звісно ж, ні! Полювання на Джека Півмолитву це доводить! При цьому, коли Окошукач нападає в Кіптявому Закруті, не робиться нічого! Минулого тижня зі Смоли виловили чергову безоку жертву — таким чином кількість вбитих зросла до п’яти — а від бандитів у синіх формах, що сидять у Штирі, ані слова. Ми кажемо: для багатих один закон, а для бідняків — інший!

По всьому Новому Кробузону з’являються плакати, де вимагають вашого голосу — якщо вам поталанить і голос у вас буде! Радґаттерове Жирне Сонце рве й мече, Нарешті Ми Бачимо жонглює слизькими словечками, Розмаїта Тенденція бреше пригніченим ксеніям, а людський непотріб із Трьох Пер розповсюджує свою отруту. Враховуючи, з якої жалюгідної компанії доводиться «обирати», «Безтямний бродяга» закликає всіх «переможців», які виграють право голосу, зіпсувати свої бюлетені! Створити низову партію та засудити Виборчу лотерею як цинічний трюк. Ми кажемо: голоси для всіх і голосуйте за зміни!

Водяники-вантажники з Келлтрі обговорюють страйк після того, як керівництво пристані жорстоко урізало заробітні плати. Гільдія Людей-Вантажників безчесно засудила їхню акцію. Ми кажемо: прямуймо до міжрасового єднання проти начальників!

Дерхан відвела очі від газети, коли до вагона зайшла пара. Читачка невимушено крадькома згорнула свій примірник «Безтямного бродяги» та вкинула до сумки.

Вона примістилася на крайніх сидіннях вагона обличчям проти напрямку руху, щоб бачити людей, які заходили в салон, але щоб не здавалось, наче вона за ними шпигує. Молоді люди, котрі щойно увійшли, похитнулися, коли поїзд рушив від вузлової станції Седім, і швидко сіли. Вони були вдягнені просто, але гарно, що вирізняло їх із більшості пасажирів, які прямували до Псячої Твані. Дерхан здогадувалась, що вони — Верулінські місіонери, студенти з університету в Лад міді, що богобоязно та лицемірно спускались у глибини Псячої Твані, аби врятувати душі бідняків. Вона подумки презирливо всміхнулася до них і витягла маленьке дзеркальце.

Знову піднявши очі, щоб простежити, чи ніхто за нею не спостерігає, Дерхан критично роздивилася своє обличчя. Вона весь час поправляла свою білу перуку та притискала гумовий шрам, аби перевірити, чи добре він тримається. Вона подбала про вибір одягу. Брудний і порваний, він показував, що грошей у неї не було, щоб не привертати зайвої уваги у Твані, але при цьому він був не настільки мерзенний, аби викликати огиду та гнів мандрівників у Круці, де вона починала свою подорож.

У неї на колінах був блокнот. Вона використовувала час у дорозі, щоб зробити підготовчі нотатки про приз Шінтакоста. Перший тур мав відбутися десь наприкінці місяця, і вона запланувала статтю для «Маяка» про те, які твори проходили перші етапи, а які ні. Журналістка планувала гумористичний матеріал, у котрому, однак, була би серйозна ідея про політику суддівської комісії.

Вона подивилась на монотонний вступ і зітхнула. «Зараз непідходяща мить», — вирішила жінка.

Дерхан зиркнула у вікно зліва, подивилась на місто. На цій гілці Правої лінії, між Ладмідом та промисловою зоною на південному сході Нового Кробузона, поїзди курсували приблизно на межі сутички міста з небом. Масу дахів розтинали вартові вежі у Борсуковій Драговині та на острові Страк, і вдалечині — у Летокраї та Шеку. Лінія Зюйд прямувала на південь за Велику Смолу.

Безбарвні Ребра то з’являлись, то зникали біля колій, нависаючи над вагоном. У повітрі так клубочились дим і кіптява, що здавалось, ніби потяг їде на хвилі смогу. Звуки виробництва ставали гучнішими. Поїзд пролітав через лабети величезних розкиданих димарів дорогою через Сантер. Відлунна Трясовина була безживною промисловою зоною трохи на схід. «Десь внизу і трохи на південь, — зрозуміла Дерхан, — ймовірно, збирається пікет водяників. Щасти, браття».

Гравітація хитнула її на захід, коли поїзд повернув. Він з’їхав із лінії Келлтрі та попрямував на схід, готуючись перестрибнути річку.

Коли потяг повернув, стало видно щогли високих кораблів у Келлтрі. Вони злегка похитувались на воді. Дерхан встигла помітити згорнуті вітрила, масивні весла й утомлені димовідводи, а також збуджених, міцно загнузданих морських вірмів із Миршока й Шанкеля та Ґнурр-Кетта. Вода аж кипіла від підводних апаратів, вирізьблених із раковин великих молюсків. Коли поїзд описав дугу, Дерхан повернула голову, щоб все роздивитися.

Їй було видно Велику Смолу за дахами на півдні — широку, безжальну, переповнену суднами. За стародавніми розпорядженнями великі кораблі та будь-які іноземні судна мусили зупинятися на кілометр нижче за течією, там, де зливалися Іржа й Смола. Вони збиралися за островом Страк, на території порту. На два з половиною кілометри, якщо не більше, уздовж північного берега Великої Смоли купчились крани, які постійно щось вантажили й розвантажували, коливаючись, неначе гігантські птахи-годівники. Рої барж та буксирів везли вантаж проти течії річки до Кіптявого Закруту, Великого Кільця й дрібного виробництва у Гирлі; вони тягнули ящики по каналах Нового Кробузона, доставляючи їх дрібним комерсантам та майже збанкрутілим майстерням, пробираючись крізь лабіринт, наче лабораторні пацюки.

Глину Келлтрі й Відлунної Трясовини роздовбали товсті квадратні причали й резервуари, величезні глухі западини, наповнені водою. Ці гідроспоруди впинались у місто, з’єднані глибокими каналами з річкою, в якій юрмились кораблі.

Колись були спроби зробити в Лихокраї такі ж самі причали, як у Келлтрі. Дерхан бачила, що лишилося від цього задуму. Три величезні смердючі канави малярійного слизу, з поверхні яких стирчали напівзатонулі судна й перекручені балки.

Раптом стукотіння та грюкання колій під залізними колесами змінилось — парова машина покотилася великими опорами Ячмінного мосту. Потяг трохи коливався то в один, то в інший бік, сповільнюючись на запущених коліях і піднімаючись над Псячою Тванню ніби з огидою.

Над вулицями стриміло кілька сірих висоток, наче бур’яни з вигрібної ями; бетон, з якого вони були побудовані, продірявився й прогнив. Багато залишались недобудованими, з розчепіреними залізними опорами, що стирчали з привидів іржавих дахів, з яких кров’ю скрапували дощ і сирість, залишаючи плями на шкірі будівлі. Вірми кружляли над цими монолітами, мов ворони, захоплюючи верхні поверхи й залишаючи гній на дахах сусідів. Обриси глухого краєвиду Псячої Твані роздувалися, вибухали, змінювалися щоразу, коли Дерхан їх бачила. До підземної частини міста, що являла собою мережу руїн, каналізації та катакомб під Новим Кробузоном, прокопували тунелі. Драбини, що одного дня ставили біля стіни, наступного вже прибивали, потім зміцнювали кріплення, і так за тиждень вони перетворювались на сходи до нового поверху, хитко склепаного між двома похилими дахами. Куди не кинь оком, Дерхан всюди бачила, як люди лежать чи біжать, чи б’ються на дахах.

Вона стомлено підвелася. У вагон, що їхав усе повільніше, почав проникати запах Твані.

Як завжди, квиток на виході ніхто не перевіряв. Якби не надзвичайно серйозні наслідки викриття, якими б мізерними не були шанси, Дерхан взагалі не витрачала б час на його купівлю. Вона кинула його на стійку та подалася на вихід.

Двері станції «Псяча Твань» завжди були відчинені. Вони так і заіржавіли, а плющ прив’язав їх до стін. Дерхан вийшла на лютий вітер і сморід Сріблоспинної вулиці. Уздовж стін вітер порозкидав візочки, слизькі від грибку й гнилі. Тут можна було купити найрізноманітніші товари — деякі навдивовижу якісні. Дерхан повернулась і пішла у глиб нетрів. Її оточував нескінченний галас із криків, реклами, яка радше нагадувала бунтівне зборище. Переважно це була реклама їжі.

— Цибуля! Хто купить мою чудову цибулю?

— Молюски! Не забувайте про молюсків!

— Бульйончику, зогрітися!

На кожному розі було легко знайти всілякі товари й послуги.

Повії стояли галасливими, жалюгідними ватагами. Брудні спідниці й недолугі волани з краденого шовку, обличчя намазюкані білим і криваво-червоним, щоб приховати синці й порепані судини. Вони сміялися, відкриваючи роти, повні поламаних зубів, та нюхали крихітні дози шазби, розведеної з кіптявою та пацючою отрутою. Деякі були ще дітьми, які гралися маленькими паперовими ляльками і метальними кільцями з дерева, коли ніхто не бачив, і хтиво надували губи й облизували повітря, як тільки повз них проходив чоловік.

Мешканці Псячої Твані були найнижчими за статусом серед зневажених. Розбещену, вигадливу, надмірну, перетворену на фетиш розпусту поціновувачі шукали деінде, у зоні червоних ліхтарів між Круком і Слинним Вогнищем. У Псячій Твані знайти можна було лише найшвидше, найпростіше, найдешевше задоволення. Клієнти тут були настільки ж бідними, брудними й хворобливими, як і повії.

На входах до клубів викидайлами працювали промислові Пороблені, які мали справу з коматозними пияками, в потрібний момент витурюючи їх із закладів. Вони агресивно рухалися на копитах і гусеницях та величезних ногах, стискаючи металеві кігті. Обличчя в них були озвірілі, сторожко-суворі. Коли хтось із перехожих над ними насміхався, очі в них заклякали. Вони витримували плювки в обличчя, не бажаючи ризикнути роботою, їхній страх можна було зрозуміти: зліва від Дерхан за аркою під коліями відкривалась велика діра. З темряви доносився сморід лайна і мастила, механічний брязкіт і людські стогони Пороблених, які помирали у голодній, п’яній, смердючій купі.

По вулицях тинялися кілька древніх конструктів, ладних будь-якої миті розвалитися. Вони незграбно ухилялися від каменів і грязюки, що в них жбурляли обірвані вуличні діти. Усі стіни вкривали графіті. Поряд з образливими віршиками й непристойними малюнками були й слогани з «Безтямного бродяги» та сповнені надій благання:

«Півмолитва вже близько!»

«Ні Лотереї!»

«Смола й Іржа розведені, як ноги | Місто не знає, куди подівся його коханець | Бо зараз його наосліп позбавляє честі | Негідник, якого ще звуть Урядом!»

Стінам церков також дісталося. Верулінські ченці нервово купчились, намагаючись витерти нашкрябані на каплиці порнографічні малюночки.

У натовпах зустрічались і Ксенії. Деяких із них ображали, особливо нечисленних хепрі. Інші сміялися, жартували і лаялись разом із сусідами. На одному розі какт палко сперечався про щось із водяником, і натовп, що складався переважно з людей, однаково під’юджував обидві сторони.

Діти шипіли і просили в Дерхан стівери, коли вона проходила повз них. Вона їх проігнорувала, не притуляючи міцніше до себе сумку, аби не грати роль жертви. Жінка агресивно увірвалась у серце Псячої Твані.

Раптом стіни, що її оточували, зімкнулися над головою — вона проходила під хиткими мостами й ерзац-кімнатами, які, здавалось, утворилися з накопиченого бруду. У їхньому затінку повітря аж ніби крапало й зловісно скрипіло. За спиною почувся галас. Дерхан відчула вітрець на шиї й побачила вірма, що саме акробатично прослизнув по короткому тунелю і знову злетів у повітря, несамовито гигочучи. Від несподіванки вона спіткнулась, поточившись до стіни, і приєдналась до хору лайки, що летів слідом за вірмом.

Видавалось, що архітектура, яку вона минала, підкорялася зовсім інакшим правилам, аніж у решті міста. Вона не несла жодного функціонального сенсу. Здавалось, Псяча Твань виникла з боротьби, в якій мешканці не мали жодного значення. Вузли і клітини з цегли та дерева й паралізованого бетону здичавіли, розростаючись, як злоякісні пухлини.

Дерхан звернула у пліснявий глухий кут з цегляними стінами і розгледілась. У дальній частині стояв пороблений кінь з молотами на поршневому приводі замість задніх ніг. За ним майже впритул до стіни стояв накритий віз. Будь-хто з мертвооких постатей, що сновигали навколо, міг бути донощиком вартових. Їй доведеться ризикнути.

Вона обійшла віз. З нього вивантажили шість свиней в імпровізований загін перед стіною. Двоє чоловіків комічно бігали за тваринами по крихітному простору. Біжучи, свині вищали й голосили, як немовлята. Загін вів до округлого отвору в стіні на рівні землі, трохи більше метра заввишки. Дерхан заглянула через цей отвір у сморідну діру на три метри нижче, що ледь підсвічувалась непевними, мерехтливими газовими ліхтарями. Внизу туди-сюди походжали постаті, зігнуті від вантажів, з яких щось капало, наче душі в якомусь моторошному пеклі.

Бездверний отвір зліва повів Дерхан сходами вниз до підземної бойні.

Весняне тепло тут підсилювалось ніби пекельною енергією. Дерхан пітніла, пробираючись через підвішені туші та смуги напівзастиглої крові. У дальній частині кімнати припіднятий конвеєр в безжальному кругообігу тягнув важкі гаки для туш уздовж стелі, ведучи у темніші нутрощі склепу.

Навіть відблиски світла на ножах ніби фільтрувалися крізь рудий морок. Дерхан притисла до носа й рота хустинку, щоб її не знудило від огидного різкого смороду крові й теплого м’яса.

У кінці приміщення вона побачила трьох людей, що стали гуртом під відкритим люком, помітним іще з вулиці. Сморід і темрява підвалу трохи розчинялися на фоні ліхтарів та повітря з Псячої Твані.

Ніби за помахом невидимої руки троє різників дещо розступилися. Свинарі на верхній галереї схопили одну з тварин і жбурнули її велетенську тушу в отвір під зливу проклять, хрюкання й переляканих звуків. Падаючи в морок, свиня верещала. На шляху до заготованих ножів її розбив переляк.

Щось гупнуло, хруснуло, і від цих звуків у Дерхан підступило до горла. Заціпенілі ратиці льохи потовклися об кам’яні плити, загиджені кров’ю та лайном, а сама безрога немічно лежала, в неї кривавили відкриті переломи. Нездатну втекти чи дати бій, її тіпало й розривало від криків. Троє людей підійшло з досвідченою розміреністю рухів. Один повалився на озаддя тварини, щоб та не хвицалася, другий відтягнув назад капловуху голову свині, а третій — черкнув ножем по шиї.

Вищання свині умить ослабло, вгасаючи з кожним вихлюпом крові. Чоловіки потягнули велетенську спазматичну тушу на різницький стіл, об який завчасно хтось уже обпер заіржавілу пилку. Тут один із них помітив Дерхан. Він стусонув іншого.

— Ой-ой, Бене, темна ти конячко! Пройда ти наш! Тут твоя улюблена хвойда прийшла! — добродушно крикнув він так, щоб Дерхан його почула. Чоловік, до котрого він звертався, озирнувся й махнув жінці:

— П’ять хвилинок! — гукнув він.

Дерхан кивнула. Вона затиснула рот хустинкою, ледве долаючи нудоту.

Знову й знову, метляючи кінцівками, гігантські перелякані свині великою органічною масою валилися з галереї, розпливалися у власних тельбухах по підлозі, розчепіривши зламані ноги під найнесподіванішими кутами. Знову їх різали, знову спускали на древні дерев’яні опори кров. Знову вона крапала з висолоплених язиків і клаптів шкури. Кривава повінь виступала з жолобів у підлозі бойні, й сукровичне болото чвакотіло навколо відер із гусячими нутрощами та коров’ячими головами, вивареними й знебарвленими.

Нарешті полягла остання свиня. Чоловіки ледь не падали від утоми. Вони були зіпрілі та вкриті кров’ю. Вони щось сказали одне одному й хрипко розреготались, а тоді той, якого звали Бен, покинув товаришів і підійшов до Дерхан. За ним двоє інших розрізали першу тушу й скинули нутрощі у величезне корито.

— Ді, — тихо сказав Флекс, — не буду вітатися з тобою поцілунком, — він показав на свій промоклий одяг, закривавлене обличчя.

— Я вдячна, — відповіла вона. — Ми можемо піти звідси?

Зігнувшись, вони пройшли під гаками, що ривками рухались по колу, й попрямували до темного виходу. Сходами піднялися на перший поверх. Світло стало не таким блідим; крізь брудні вікна у високій стелі вузького коридору було видно сірувато-блакитне небо.

Бенджамін і Дерхан зайшли в кімнату без вікон; тут стояли ванна, насос і кілька відер. За дверима висіло кілька цупких халатів. Дерхан мовчки дивилась, як він зняв замащений одяг і кинув його у ночви з водою та мильним порошком. По його оголеному тілу стікала розмазана кров, мов із новонародженого. Він насипав трохи мила під насос, з якого струменіла вода, змішав з нею порошок, щоб утворити піну.

— Твої друзі якось поблажливо ставляться до того, що ти просто так взяв і пішов на перерву, щоб потрахатись, — м’яко сказала Дерхан. — Що ти їм сказав? Ти на мене запав, я на тебе, чи в нас цілком ділова угода?

Бенджамін усміхнувся. Він говорив із сильним акцентом, типовим для Псячої Твані, на відміну від Дерхан, інтонація якої видавала, що вона з передмістя.

— Ну, я працював на додатковій зміні, правда ж? Я вже й так перепрацьовую. Я їм казав, що ти зайдеш. Наскільки вони знають, ти — просто повія, котрій я подобаюсь, а ти — мені. Поки я не забув: перука — просто диво, — він криво посміхнувся. — Тобі личить, Ді. Вигляд бомбезний.

Він повільно сів у ванну; шкіра взялась мурашками від холоду. На поверхні води з’явилася товста плівка крові. Бруд та інша гидота поступово відділялися від шкіри і ліниво спливали на поверхню. Він на хвилину заплющив очі.

— Я швидко, Ді, обіцяю, — прошепотів він.

— Не поспішай, — відповіла вона.

Він занурив голову під бульбашки; на поверхні залишились закручені пасма волосся, котрі поступово затягувало під воду. Чоловік на мить затримав дихання, а тоді почав енергійно відчищатися. Час від часу він виринав, щоб вдихнути, а тоді знову пірнав.

Дерхан налила води у відро і стала за ванною. Коли він вигулькнув над поверхнею, вона повільно вилила воду йому на голову, щоб змити криваві мильні сліди.

— О-о, як добре, — пробурмотів він. — Я тебе прошу, ще.

Жінка виконала прохання.

Зрештою, він виліз із купелі, яка тепер нагадувала місце жорстокого вбивства. Потім перехилив ванну із липкою рідиною в бік водовідводу, вмонтованого в підлогу. Вони чули, як вона ллється вздовж стін.

Бенджамін накинув цупкий халат і кивнув Дерхан.

— Перейдімо до діла, зайчику? — він підморгнув.

— Лише скажи, які послуги тобі потрібні, любий, — відповіла вона.

Вони вийшли з кімнати. У світлі зі стелевого люка було видно маленьку кімнатку в кінці коридору, де спав Бенджамін. Коли вони зайшли, він зачинив і замкнув двері. Кімната нагадувала колодязь, значно більша заввишки, ніж завширшки. У квадрат стелі було вмонтоване ще одне засмальцьоване вікно. Дерхан і Бенджамін переступили через благенький матрац до напіврозваленої шафи — релікту, що попри занепад виглядав велично, різко контрастуючи з непоказним інтер’єром.

Бенджамін відсунув убік кілька брудних сорочок. Він потягнувся до отворів, що їх колись завбачливо просвердлили у дерев’яній задній стінці шафи і, трохи охнувши, підняв перегородку. Потім обережно повернув її боком і поклав на дно тумби.

Дерхан подивилась у маленький дверний отвір, обмурований цеглою, який відкрив Бенджамін. Він тим часом взяв із полиці в шафі коробку сірників і свічку. Чоловік запалив свічку, затуляючи її від холодного протягу з таємної кімнати. Ведучи за собою Дерхан, він пройшов через шафу й освітив редакцію «Безтямного бродяги».

Дерхан і Бенджамін запалили газові лампи. Кімната була такою великою, що спальня по сусідству здавалася ще меншою. Повітря всередині було важким і спертим. Природне світло не проникало. Високо вгорі виднівся світловий люк, але скло зафарбували в чорний колір.

По кімнаті були розставлені напіврозвалені стільці й кілька столів, заповнених газетами й ножицями та друкарськими машинками. На одному стільці сидів деактивований конструкт з бляклими очима. У нього була потрощена нога, з якої повипадали мідні дротики й уламки скла. На всій стіні виднілися розклеєні плакати. По периметру височіли стоси старих випусків «Безтямного бродяги», що майже розсипалися. Навпроти однієї вологої стіни стояв громіздкий на вигляд друкарський верстат, величезна залізна штукенція в жирних і чорнильних плямах.

Бенджамін сів за найбільший стіл і підтягнув до нього ще один стілець. Він запалив довгу зігнуту цигарку, з якої відразу повалив дим. Дерхан сіла поруч. Вона пальцем вказала на конструкт.

— Як поживає той мотлох? — спитала жінка.

— До біса шумний, не можу користуватися вдень. Доводиться чекати, поки інші розійдуться, але, з іншого боку, і верстат тихим не назвеш, тож яка вже різниця? І величезне полегшення, що не доводиться крутити, і крутити, і крутити це довбане колесо усю чортову ніч кожні два тижні. Я просто закидаю йому в нутро трохи вугілля, показую йому, що робити, і дрімаю собі.

— Як новий випуск?

Бенджамін повільно кивнув і вказав на перев’язаний стос біля свого стільця.

— Непогано. Скоро ще трохи віддрукуємо. Публікуємо маленьку статтю про твого Поробленого на шоу покручів.

Дерхан махнула рукою.

— Це не така серйозна новина.

— Ні, але вона... знаєш... кусається... Основний матеріал — про вибори. «Срали ми на Лотерею», тільки у м’якших виразах, — він усміхнувся. — Знаю, це майже те саме, що в попередньому випуску, але така зараз пора року.

— Тобі цього року не пощастило виграти в лотерею, правда? — спитала Дерхан. — Не трапився твій номер?

— Та ні. Зі мною таке було лише раз у житті, багато років тому. Я тоді побіг до бюлетеня, гордо стискаючи виграшний ваучер, і проголосував за Нарешті Ми Бачимо. Юнацький ентузіазм, — зі смішком сказав Бен. — Ти не проходиш автоматично, правда?

— Та щоб його чорти вхопили, Бенджаміне, у мене немає стільки грошей! Якби було, я б куди більше віддавала для «ББ». Ні, і цього року я не виграла.

Бенджамін розрізав мотузку на стосі газет. Він підштовхнув кілька до Дерхан. Вона взяла верхній примірник і поглянула на першу сторінку. Кожен примірник являв собою одинарний великий аркуш паперу, складений учетверо. На першій сторінці шрифт був десь такий самий, як у «Маяку» чи «Сутичці», чи будь-якій іншій легальній пресі Нового Кробузона. Однак всередині складок «Безтямного бродяги» статті, слогани й повчання перепліталися заростями крихітного шрифту. Це виглядало потворно, однак свою роль виконувало.

Дерхан витягла три шекелі й підштовхнула їх до Бенджаміна. Він узяв їх, пробурмотівши «дякую», і сховав у бляшанку на столі.

— Коли прийдуть інші? — запитала Дерхан.

— З кількома десь за годинку зберемось у пабі, а з іншими — ввечері й завтра.

У непевній, жорстокій, безпринципній і репресивній політичній атмосфері Нового Кробузона авторам статей «Безтямного бродяги» доводилось зустрічатися лише в дуже рідкісних випадках. Таким чином зменшувались шанси, що до їхніх лав проникнуть вартові. Бенджамін був редактором, єдиною людиною в постійно змінному штаті, яку всі знали і яка знала всіх.

Дерхан помітила стос недбало надрукованих аркушів на підлозі поруч зі стільцем, на якому сиділа. Інші протестні газети. Частково соратники, частково конкуренти «Безтямного бродяги».

— Є щось хороше? — запитала вона, вказавши на стос.

Бенджамін знизав плечима.

— «Вигук» цього тижня — повна дурня. Непогана тема номера «Кузні» — про оборудки Радґаттера з компаніями-перевізниками. Я навіть попрошу когось взяти цю тему в роботу. Окрім того, негусто.

— Чим хочеш, щоб я зайнялась?

— Ну... — Бенджамін проглянув папери, перевірив свої нотатки. — Якби ти могла стежити за новинами щодо страйку на причалі... Розібратися, які є погляди, відшукати кілька прикладів позитивної реакції, кілька цитат, сама знаєш. А ще, як стосовно півтисячі слів про історію Виборчої лотереї?

Дерхан кивнула.

— Що ще планується найближчим часом? — запитала вона.

Бенджамін стиснув губи.

— Ходять чутки, що Радґаттер на щось хворіє і про якісь неоднозначні методи лікування: я би хотів цим зайнятися, але очевидно, що одному Джабберу відомо, через скільки ротів ця історія пройшла. І все ж будь уважна. І є ще дещо... поки що дуже непевне, але цікаве. Я спілкуюся з деким, хто стверджує, що спілкується ще з кимсь, хто хоче оприлюднити інформацію про зв’язки між Парламентом та організованою злочинністю.

Дерхан повільно, вдячно кивнула.

— Звучить дуже смачно. Про що ми говоримо? Наркотики? Проституток?

— Чорт, та це ясно, як день, що Радґаттер кожній бочці в цьому місті затичка. Як і всі решта. Штампувати товар, загарбати прибуток, домовитися з вартою, щоб вони потім підчистили клієнтів, отримати нову порцію Пороблених чи рабів-шахтарів для штолень Вістря, тримати тюрми повними... усе на вищому рівні. Я не знаю, що саме мав на увазі цей стукач, але вони всі до чортиків знервовані, очевидно, готові зробити ноги. Але ти ж мене знаєш, Ді. Помалу, помалу, — він їй підморгнув, — я потурбуюся, щоб це стало відомо.

— Тримай мене в курсі, гаразд? — сказала Дерхан.

Бенджамін кивнув.

Дерхан згребла у сумку свою підбірку газет, сховавши їх під усяким мотлохом. Підвелася.

— Гаразд. Тепер я знаю, що мені робити. До речі, у ці три шекелі входить чотирнадцять проданих примірників «ББ».

— Нічогенько, — сказав Бенджамін і знайшов відповідний блокнот на столі, щоб це записати.

Він устав і показав Дерхан на вхід у шафу. Вона зачекала на супутника у крихітній спальні, поки він вимикав лампочки у верстаті.

— Грім-як-там-його ще купує? — запитав він через діру. — Отой вчений-дивак?

— Купує. Він нічого так.

— Про нього були якісь дивні чутки кілька днів тому, — сказав Бенджамін, вилазячи із шафи й витираючи жирні руки ганчіркою. — Це той самий, що розшукує птахів?

— О, так, він проводить якісь там експерименти. Ти слухав чутки від злочинців, Бенджаміне? — Дерхан усміхнулась. — Він збирає крила. Мені здається, він принципово уникає офіційної купівлі, якщо те саме можна роздобути через нелегальні канали.

Бенджамін схвально закивав.

— Ну, в чувака непогано виходить. Він знає, як розрекламувати своє замовлення.

На останній фразі він обперся об шафу й підтягнув дерев’яну задню стінку на місце. Потім прикріпив її та повернувся до Дерхан.

— Добро, — сказав він. — А тепер увійдімо в образ.

Дерхан швидко кивнула і трохи розкуйовдила свою білу перуку. Вона розв’язала плутані шнурки. Бенджамін витягнув сорочку зі штанів, затримав дихання й заходився махати руками з боку в бік, поки в нього не розчервонілось обличчя. Він примружено подивився на Дерхан.

— Нумо, — сказав він прохально, — зроби мені поблажку. А як-то моя репутація? Могла хоча б виглядати стомленою...

Вона всміхнулась йому і, зітхаючи, розтерла обличчя й очі.

— О-о, пане Б., — награно пискнула вона. — Ви найкращий за все моє життя!

— Отак краще, — пробурмотів він і підморгнув.

Вони відчинили двері й вийшли у коридор. Їхня підготовка виявилась непотрібною. Там нікого не було.

З глибини долинали звуки м’ясорубок.

Розділ тринадцятий

Прокинувшись, Лін ще довго не зводила очей з Айзека. Її антенки тріпотіли від його подиху. Як давно, подумалося їй, вона не мала втіхи бачити його таким.

Вона тихенько перекотилася на бік і погладила коханого. Він промурмотів щось і затих, лише розмірено пихкаючи губами у сні. Лін обвела пальцями контур його тіла.

Вона була задоволена, пишаючись своєю вчорашньою витівкою. Їй було кепсько й самотньо, проте, ризикуючи розсердити Айзека, вона все ж прийшла в його частину міста. І вечір таки вдався.

Лін не збиралася грати на його співчутті, однак гнів Айзека досить швидко змінився тривогою за неї. З неясним відчуттям вдоволення усвідомила: вона була настільки явно пригнічена й безсила, що не довелося переконувати Айзека у своїй потребі ніжитися. Він навіть вловлював емоційні зміни у поруху її голівки.

В Айзековому намаганні приховати їхній зв’язок була одна перевага. Коли вони йшли разом по вулиці, неквапно, на віддалі, це нагадувало соромливість женихання людської молоді.

У хепрі подібного не було. Секс для розмноження був неприємним обов’язком для підтримання демографічного балансу. Самці хепрі були бездумними жуками, подібними до комашиного тільця на голові самок, і Лін з радістю обрала б ще роки не відчувати, як вони заповзають, мостяться й труться на її голові. Любощі задля розваги між жінками були дикими, колективними пустощами, хоч і вельми ритуалізованими. Знаки уваги, відмови й згоди між індивідами чи групами були настільки ж формальні, як і танці. Нічого спільного з німим нервовим еротизмом людської молоді.

Лін вгрузла в людську культуру достатньо глибоко, щоб помітити, до якого звичаю тяжів Айзек, коли вони гуляли разом у місті. Ще до свого протизаконного міжвидового зв’язку вона із захопленням ставилася до сексу із собі подібними і подумки зневажала пустопорожні, безцільні недорікуваті балачки, що їх обривки чула в Новому Кробузоні. Та, на свій подив, вона нерідко відчувала в Айзекові якусь боязкість і сором’язливу товариськість, і їй таке подобалося.

Це стало помітніше минулого вечора, коли вони крокували прохолодними вулицями до станції та їхали далі над містом до Драглистої Діри. Найкраще в тому, звісно, була сексуальна розрядка, яка, коли нарешті була на те можливість, відчувалася як ніколи гостро й потужно.

Як тільки зачинилися за ними двері, Айзек стис її в обіймах, а вона у відповідь оповила його руками. Хіть спалахнула блискавично. Не відпускаючи його, вона відкрила панцир, щоб він пестив чутливі крильця, що він і зробив тремтячими пальцями. Вона зволікала, щоб насолодитися його жагою, а потім повела до ліжка. Вони перекочувалися, доки він не впав на спину. Вона зірвала одяг зі себе і стягнула з нього. Потім осідлала, а він гладив її тверде головотіло, ковзав руками вниз, накриваючи долонями груди, стискаючи стегна на кожному поштовху.

А потім він готував вечерю. Вони їли й розмовляли. Лін мовчала про пана Пістрявого. Ніяково шукала слова, коли Айзек запитав, чому того вечора на неї напала така меланхолія. Вона почала розповідати напівправду про велику складну скульптуру, яку вона нікому не може показати, і, відповідно, через яку не братиме участь у конкурсі за приз Шінтакоста, і котра тягне з неї останні жили, і що працює над нею в частині міста, про яку не може йому розказати.

Він уважно слухав. Або ж удавав. Знав, що Лін часто ображала його неуважність, коли він займався новим проектом. Він випитував, де вона працює.

Вона, звісно, не сказала.

Згрібши хлібні крихти й насіння, вони вклалися спати. Уві сні Айзек стискав її в обіймах.

Прокинувшись, Лін декілька довгих, неспішних хвилин дивилася на нього, насолоджуючись його присутністю, а потім пішла смажити хлібці на сніданок. Піднявшись на смачний запах, він грайливо цмокнув її в шию й комашине тільце. Вона полоскотала його щоки комашиними ніжками.

«Тобі треба сьогодні на роботу?» — запитала вона жестами через стіл, пережовуючи мандибулами грейпфрут.

Він зам’явся.

— Е... так. Справді треба, люба.

«Навіщо?»

— Ну, у мене ж там все це птаство і ще бозна-хто, але це такі дурниці. Я вивчав голубів, дроздів, кречетів і ще Джаббер зна кого, але сраного ґаруду я зблизька ще не бачив. Тому збираюся на полювання. Я відкладав це, але, гадаю, зараз саме час. Поїду в Розхлюп. — Айзек поморщився й замовк. Відкусивши ще хліба, ковтнув і глянув на неї з-під брів. — Я не думаю, що... Хочеш піти?

«Айзеку, — відразу зажестикулювала вона, — не кажи так, хіба що тільки справді маєш це на увазі, бо я хочу піти і скажу „так“, як не будеш обачним. Навіть у Розхлюп».

— Слухай... Я, правда... Правда, маю це на увазі. Я не жартую. Якщо тобі не треба працювати над своїм маґнум опусом сьогодні, пішли разом. — З кожним словом він говорив усе більш упевнено. — Будеш моїм мобільним лаборантом. О, я знаю, чим ти займешся: будеш моїм геліотипістом на цей день. Візьми з собою камеру. Тобі треба перепочинок.

Айзек смілішав. Вони з Лін вийшли з дому разом, він при цьому не виказував жодних ознак напруги чи зніяковіння. Вони пройшли трохи далі на північний захід по вулиці Шадрах, прямуючи до станції Салакуські Поля, та Айзека розібрала нетерплячка й він підкликав по дорозі екіпаж. Кошлатий візник вигнув брову, побачивши Лін, однак будь-які претензії тримав при собі. Нахиливши голову, він щось тихо мурмотав до коня, жестами запрошуючи Айзека з Лін сідати.

— Куди їдемо, батечку? — запитав він.

— У Розхлюп, будьте ласкаві, — Айзек промовив це так піднесено, ніби компенсував тоном погану славу пункту призначення.

Погонич недовірливо повернувся до нього.

— Жартуєте, сквайре? Я туди не поїду. Довезу вас до Пагорба Водуа, далі самі. У Розхлюпі в мене на ходу колеса знімуть.

— Добре, добре, — буркнув Айзек. — Підвези нас настільки близько, наскільки насмілишся.

Коли хитка двоколка покотилася бруківкою через Салакуські Поля, Лін заговорила до Айзека.

«Це справді небезпечно?» — нервово жестикулювала вона.

Айзек роззирнувся й теж відповів їй знаками. У нього виходило повільніше й не так плавно, як у неї, але таким чином він міг не зважати на візника.

«Ну, просто безпросвітна біднота. Цуплять все, що бачать, але не те щоб лютують. Цей дурень просто сцикло. Начитався...» — Айзек запнувся й зосереджено насупився.

— Не пам’ятаю жест, — прошепотів він. — «Сенсаційний. Начитався сенсаційних газет».

Він одкинувся на спинку й визирнув у вікно на обриси Вискливої гори, що нерівно похитувалися зліва від брички.

Лін ніколи не була в Розхлюпі. Знала про це місце лише через його погану славу. Сорок років тому Стічну лінію протягнули далі на південний схід до Лічфорда, повз пагорб Водуа і в глиб Грублісу, що межував з південним краєм міста. Проектувальники й товстосуми звели високі панцирі житлових кварталів, — не моноліти, як на сусідньому Пустирі Кетч, але все-таки ваговиті. Також відкрили залізничну станцію Валка й почали будівництво ще однієї в самому Грублісі, доки навколо залізниці не залишилася лиш вузька смужка вільного місця. Були плани збудувати ще одну станцію, крім цієї, і, відповідно, колії проклали аж у ліс. Виникали навіть експериментальні, абсурдно нахабні схеми протягнути колії на сотні миль далі на південь чи захід, з’єднуючи Новий Кробузон з Миршоком чи Кобсі.

А потім закінчилися гроші. Трапилась якась фінансова криза, луснула якась економічна булька, впала якась торгова мережа під тиском конкуренції й лавини задешевих товарів, які ніхто не купував, і проект завмер у зародку. Потяги все ще прибували до Валки, стояли нащось декілька хвилин, і лише потім відбували назад до міста. Грубліс хутенько загріб собі території в південній частині безлюдних забудов, поглинувши безіменний полустанок та іржаві колії. Декілька років підряд потяги стояли пусті й безмовні. Та пізніше почали з’являтися пасажири.

Порожня шкаралуща величних будівель поволі заповнювалась. У запустілий район потихеньку стікалася сільська біднота із Зернистої Спіралі й Жебрацького Передгір’я. Пішов поголос, що це примарний сектор поза полем зору Парламенту, де податки й закони діяли в рідкісних випадках, так само, як і каналізація. Порожні поверхи пронизували грубі крокви з краденої деревини. Над мертвонародженими нічними вулицями пухирилися бетонні коробки з дахами з рифленого заліза. Життя розросталося, мов пліснява. Тут не було ні гасових ліхтарів, які б розсіяли глупу ніч, ні лікарів, ні роботи, і все ж за десять років місцина густо поросла ерзацами будинків. Район отримав назву Розхлюп, що відображала безладну хаотичність обрисів: здавалося, ніби ці смердючі нетрища вихлюпнули з небес, мов лайно.

Передмістя було поза межами досяжності новокробузонського муніципалітету. Існувала вельми ненадійна альтернативна інфраструктура: самопризначена мережа поштарів, сантехніків, навіть сяка-така подоба законів. Одначе ці системи були неефективними й, у найкращому разі, — неповними. Здебільшого сюди не приходила ні варта, ні будь-хто інший. Єдиними гостями ззовні були регулярні потяги, що прибували до недоречно чепурної станції Валка, і банди злодюг у масках, які тероризували район у нічний час. Вулична дітлашня Розхлюпу була особливо беззахисною перед тваринним дикунством бандитів.

Мешканці нетрів Псячої Твані й навіть Лихокраю вважали відвідування Розхлюпу образою гідності. Він просто жив собі не як частина міста, а як химерне містечко, щепа на стовбурі Нового Кробузона. Тут не було грошей, щоб приманити промисловість — законну і не надто. Злочини у Розхлюпі були не більше, як дрібні акти відчаю й боротьба за виживання.

Було в Розхлюпі ще дещо, воно й привело Айзека до його непривітних завулків. Останні тридцять років тут містилося ґетто новокробузонських ґаруд.

Лін дивилася на велетенські багатоповерхівки Пустиря Кетч. Вдалині виднілися крихітні фігурки. Вони об’їжджали повітряні потоки, які самі ж створювали, кружляючи над ними. Вірми, можливо, парочка ґаруд. Кеб саме проїжджав під повітряною колією, котра граційно виринала з вартової вежі.

Бричка зупинилася на узбіччі.

— Ну все, батечку, далі я не їду, — сказав візник.

Лін з Айзеком вибралися з двоколки. З одного боку екіпажу височіла низка білих будинків. Перед кожним зеленів невеличкий чепурний садок. Уздовж вулиці рядком тяглися розлогі баньяни. Навпроти будинків, з іншого боку кеба, виднілася довга вузька стрічка парку близько трьохсот ярдів завширшки; вона круто спускалася вниз і далі від вулиці. Цей вузенький клапоть зелені слугував нейтральною смугою між пристойними будинками Пагорба Водуа, де жили дрібні службовці, лікарі та юристи, й облупленим хаосом Розхлюпу там, за деревами, біля підніжжя пагорба.

— Трясця його бабці, воно й не дивно, що це не найпопулярніша місцина, — сказав Айзек. — Глянь, вона псує краєвид з вікна для усіх цих достойних людей он там нагорі... — Й зло осміхнувся.

Лін глянула вдалину, де верхівку пагорба розрізала навпіл Стічна лінія. Поїзди проходили через ущелину в зеленому масиві на західному схилі пагорба. Над багнистою трясовиною Розхлюпу вимальовувалися обриси червоної цегли станції Валка. У цьому закапелку міста колії тільки ледь-ледь зринали над будинками, та станція й не потребувала зайвої архітектурної величі, щоб піднятися над імпровізованими оселями довкола. З усіх будівель Розхлюпу хіба каркаси переобладнаних багатоповерхівок були вищими.

Айзек легенько штовхнув супутницю ліктем і показав на купку висоток, ближче до залізничної колії.

— Бачиш? — Вона кивнула. — Глянь угору.

Лін подивилася, куди показував його палець. Нижня половина будівель виглядала безлюдною. Однак, починаючи від шостого-сьомого поверхів, з усіх тріщин стриміло дивно вигнуте гілля. Вікна були позапинані коричневим папером, на відміну від порожніх проваль попередніх поверхів. А вгорі, на пласкій покрівлі, приблизно на такому ж рівні, на якому стояли Айзек з Лін, виднілися маленькі фігурки.

Лін глянула вгору й відчула невимовний захват. У небі шугали крилаті силуети.

— Це ґаруди, — сказав Айзек.

Вони разом з Лін спустилися з пагорба до залізничної колії, повертаючи праворуч, щоб підійти ближче до саморобних гнізд ґаруд вдалині.

— Майже всі ґаруди в місті живуть у цих чотирьох будівлях. Їх, мабуть, не нарахується і двох тисяч у всьому Новому Кробузоні. А це... е... нуль, бляха, цілих, три сотих відсотка населення...— Айзек блиснув посмішкою. — Бачиш, я накопав дечого.

«Але не всі вони тут живуть. А як же Крахлекі?»

— Звісно, тобто є такі, що вибралися. Один колись у мене вчився, непоганий хлоп. Є ще, може, кілька у Псячій Твані, три-чотири у Морокраї, шестеро у Великому Кільці. Я чув, що і в Пагорбі святого Джаббера і Сиріаку жменька їх теж є. А раз чи двічі на покоління такий от, як Крахлекі, вибивається в люди. Я, до речі, ще не читав його писанину. Годиться на щось? — Лін кивнула. — Значицця, є такі, як він, та інші... Як того звали? Із Розмаїтої Тенденції... Шашжар, точно. Вони його взяли, аби довести, що РТ відкрита для всіх ксеніїв. — Айзек видав непристойний звук. — Особливо багатих.

«Але більшість із них тут. А коли ти тут, вибратися, певно, важко...»

— Гадаю, так. Хоча це навіть м’яко сказано.

Вони перебралися через потічок і стишили крок, дійшовши до околиць Розхлюпу. Лін схрестила руки й труснула головою.

«Що я тут забула?» — єхидно запитала вона.

— Розширюєш світогляд, — весело відповів Айзек. — Варто знати, як поживають інші раси в нашому премилому місті.

Він смикав її за руку доти, доки вона з удаваною неохотою дозволила витягти себе з тіні дерев.

Щоб потрапити в Розхлюп, Айзеку з Лін довелося пройти через кілька хистких містків — декілька планок над ровом завширшки два з половиною метри, що відділяв околицю від парку пагорба Водуа. Вони йшли одне за одним, інколи балансуючи руками.

Рів завглибшки півтора метра був наповнений нудотною желеподібною юшкою з лайна, токсичних речовин і кислотного дощу. Поверхня взялася бульбашками від газів і роздутих тіл тварин. То тут, то там похитувалися іржаві бляшанки й м’ясисті шматки тканини, немов пухлини чи недоношені зародки. Рідина радше коливалася, ніж струменіла. Покрита товстим маслянистим шаром, її поверхня була непорушна; камінці, що сипалися з мосту, вона поглинала, навіть не булькнувши.

Навіть закривши від смороду рукою носа й рота, Айзек відчув, як його напинає блювати. Десь посеред моста його ледь не знудило. Однак впорався із собою. Спіткнутися на тих планках, втратити рівновагу й упасти — годі було й думати про таке.

Від смаку мулу в повітрі Лін нудило майже так само, як і Айзека. Коли вони врешті ступили на інший берег, хорошого настрою в обох як не було. Пара мовчки крокувала лабіринтами вулиць.

Лін з легкістю орієнтувалася серед таких низьких будівель. Купка хмарочосів, які вони шукали, ясно виднілася прямо перед станцією. Час від часу вона йшла попереду, інколи забігав наперед він. Вони простували через каналізаційні стоки, що текли поміж хат. Обидва були незворушні. Обидва побороли свою відразу.

Мешканці Розхлюпу виходили повитріщатися.

Похмурі чоловіки й жінки, сотні дітей, усі в чудернацькій суміші краденої одежі та зшитого докупи рядна. Маленькі ручки й пальчики чіплялися за Лін, коли та проходила повз. Вона ляскала по руках і припускала вперед. Навколо них зашуміли голоси, почали вимагати гроші. Проте ніхто не спробував їх зупинити.

Айзек з Лін мляво крокували покрученими вулицями, не випускаючи башти з поля зору. Вони йшли крізь натовп. Чим ближче до висоток, тим чіткішими були тіні ґаруд угорі.

Товстий чоловік, такий завбільшки, як Айзек, заступив їм дорогу.

— Сквайре, жучко, — гукнув він, кивнувши їм обом. Очі бігали туди-сюди. Айзек сіпнув Лін, щоб та зупинилася.

— Що треба? — нетерпляче відповів Айзек.

Чоловік відразу залопотів.

— Ну, ви гості, незвичні до Розхлюпу, то я й того, подумав, може, підмогти чим?

— Ти, чоловіче, не дурій, — гаркнув Айзек. — Я не гість. Останнього разу я приходив сюди до Дикого Пітера, — продовжив він хвалькувато. У натовпі прокотився шепіт, викликаний іменем. — А от зараз мені треба перебалакать он з ними. — Й тицьнув пальцем у ґаруд. Товстун злегка відсахнувся.

— То ти з птахунами теревенити зібрався? І про що ж, сквайре?

— Не твоє діло! Питання в тому, чи проведеш мене до їхніх апартаментів?

Чоловік примирливо підняв руки.

— Не треба було пхати носа, звиняй, сквайре, і правда — не мій клопіт. З радістю проведу до пташиних кліток, за крихітну винагороду.

— О, заради Джаббера. Не переживай, матимеш. Та навіть не здумайте, — загорлав Айзек, щоб усім було чутно, — красти. У мене вистачить тільки на пристойного гіда, ні стівером більше. Я знаю, Дикий лаятиметься на всі заставки, як щось трапиться з його давнім другом на його ж угіддях.

— Прошу тебе, хлопаче, ображаєш місцевий нарід. Ані слова більше, просто падайте на хвіст, згода?

— Веди, чоловіче, — відповів Айзек.

Коли вони кривуляли між завулків та іржавих дахів, Лін повернулася до Айзека.

«В ім’я Джаббера, що це було? Хто такий Дикий Пітер?»

Айзек на ходу відповідав жестами.

«Маячня повна. Був тут одного разу з Лемюелем у... сумнівній справі, зустрів Дикого. Місцевий божок. Не думав, що він ще живий. Певно, й не згадає мене».

Лін розсердилася. Їй не вірилося, що місцеві купилися на Айзекову маячню. З іншого боку, їх вже підводили до башти ґаруд. Може, то був скоріше ритуал, а не справжня конфронтація? Може, Айзек пожартував і насправді нікого не налякав? Можливо, вони допомагали йому з жалості?

Саморобні халупи лопотіли об підніжжя висоток, немов хвильки. Проводир поманив їх до себе й указав на чотири будинки, поставлені квадратом. У затінку між будинками ріс садок, покручене гілля дерев відчайдушно тяглося до світла. Між ними стриміли чіпкі бур’яни й сукуленти. Під небесним запиналом кружляли ґаруди.

— Онде те, що тобі треба, сквайре, — гордо промовив чоловік.

Айзек зам’явся.

— Як мені... Не хочеться отак без попередження... — й затнувся. — Е... то як мені привернути їхню увагу?

Гід простягнув руку. Айзек якусь мить дивився на нього й потім намацав шекель. Чолов’яга аж засяяв і сховав його в кишеню. Далі повернувся й відійшов трохи вбік, устромив два пальці в рота й засвистів.

— Гей! — гукнув він. — Птахоголові! Сквайр тут побалакать хоче!

Юрма, що обступила Айзека з Лін, радісно підхопила його крик. Пронизливі вигуки сповістили ґарудам, що до них прийшли. Декілька крилатих постатей закружляли у повітрі над юрмою. А потім троє, махнувши крильми, стрімко спікірували до землі.

Натовп зіпнув і схвально засвистів.

Троє ґаруд падали вниз немов мертві. За двадцять метрів до землі вони сіпнули крильми й перервали карколомне падіння. Вони тяжко збивали повітря, дмухаючи на обличчя людей вітром і пилюкою. Птахи то підлітали вгору, то спускалися.

— Що кричимо? — скрипнув ґаруда зліва.

— Неймовірно, — прошепотів Айзек до Лін. — Голос пташиний, але можна щось розібрати, на відміну від Яґарека. Раґамольська, певно, його рідна мова, іншою, мабуть, і не говорив ніколи.

Вони з Лін витріщилися на величних істот. Ґаруди були голі по пояс, ноги ховалися у вузьких коричневих штанах. В одного була темна шкіра й пір’я, інші двоє просто смагляві. Лін захоплено оглядала велетенські крила. Розмах був не менш як шість метрів.

— Та ось пан тут... — почав було гід, та Айзек перебив.

— Радий знайомству, — прокричав він угору. — Маю пропозицію. Можемо потеревенити?

Ґаруди перезирнулися.

— Чого тобі треба? — крикнув чорноперий.

— Знаєте, — Айзек махнув у бік натовпу, — я не зовсім так уявляв нашу розмову. Можемо десь усамітнитися?

— Аякже! — відповів перший. — Побачимося нагорі!

Три пари крил залопотіли в унісон, і ґаруди щезли в небі.

— Зачекайте! — вигукнув Айзек. Але запізно. Він обернувся до провідника.

— Я підозрюю, ліфт тут навряд чи працює, чи не так?

— Його й не було ніколи, — відповів гід і єхидно посміхнувся. — Раджу вирушати.

— Джабберова срака, Лін... Іди далі без мене. Помираю. Я візьму тут ляжу і вмру.

Айзек валявся на майданчику між шостим і сьомим поверхами. Він хрипів, сипів і відпльовувався. Лін стояла над ним зла, руки в боки.

«Ану підводься, свинюко, — сказала вона. — Так, важко. Мені теж. Думай про золото. Думай про науку».

Стогнучи, мов під тортурами, Айзек зіп’явся на ноги. Лін потягла його до ще одних бетонних сходів. Він зібрався з духом і нетвердою ходою поплентав угору.

Сходова клітка була сіра й темна. Світло просочувалося сюди хіба через тріщини у стінах. Тільки зараз, коли вони дібралися до сьомого поверху, сходи почали набувати обжитого вигляду. Під ногами стало збиратися всяке сміття. На кожному поверсі було двоє дверей, і крізь потрощені дошки чулися хрипкі голоси ґаруд.

Айзек тяжко й повільно волочив ноги. Лін ішла слідом, не звертаючи уваги на стенання про серцевий напад. За кільканадцять довгих, болісних хвилин вони дібралися до останнього поверху.

Над ними виднілися двері на дах. Айзек зіперся на стіну й обтер лице. Він був мокрий мов хлющ.

— Дай мені хвилинку, люба, — промимрив він і навіть спромігся вичавити усмішку. — Господечку! Все заради науки, ге? Вмикай камеру... Ну, поїхали.

Він устав, перевів дух і поплентав угору, долаючи останні сходинки до дверей; відчинив їх і вийшов на дах. Лін подалася за ним з камерою в руках.

Очам хепрі не треба було звикати до світла після темряви і навпаки. Лін ступила на бетонну покрівлю, вкриту сміттям і покришеним бетоном, та побачила, як Айзек безпомічно затуляє очі й мружиться. Вона спокійно роззирнулася довкола.

На північному сході височів Пагорб Водуа, звивистим клином виростаючи із землі, ніби намагаючись затулити собою центр міста. Штир, вокзал на вулиці Відчаю, Парламент, купол Оранжереї вивищувалися над опуклим горизонтом. По інший бік пагорба кілометри Грублісу мріли за нерівними вигинами рельєфу. Там і сям з-під листяних шапок визирали скелясті пагорбки. На північ простяглася довга безперервна лінія виднокраю, через заможні передмістя Серполет і Ґалмарш, вартову вежу на Кургані Святого Джаббера, колії Лівої лінії, що врізалися в глиб Гирла й Дзвонаря. Лін знала, що відразу за тими кіптявими склепіннями, за дві милі звідси, лежав звивистий путь Смоли, що тягла навантажені баржі з південних степів у місто.

Коли зіниці звикли до світла, Айзек опустив руку.

Над їхніми головами карколомно кружляли сотні ґаруд. Вони почали спускатися, виписуючи в небі ідеальні спіралі, й врешті приземлилися на кігтисті ноги, стаючи рядком навколо Айзека з Лін. Птахи глухо гупали з неба, немов перестиглі яблука.

Лін нарахувала штук сто, не менше. Вона нервово підступила ближче до Айзека. Зріст ґаруд у середньому був метрів зо два із невеликим гаком на кілька дюймів, і це не враховуючи неймовірних крил, згорнутих за плечима істот. Чоловіки й жінки ніяк не різнилися за статурою й мускулатурою. Жінки носили тонкі сорочки, чоловіки — пов’язки на стегнах й обрізані штани. Та й по всьому.

Лін була півтора метра на зріст. Вона не бачила далі першого кола ґаруд, які оточили їх з Айзеком на відстані випростаної руки, однак було видно, як все більше крилатих істот падає з неба; вона відчувала, як наростає юрма навколо. Айзек неуважно погладив її по плечу.

Декілька силуетів ще ширяли в повітрі, гасаючи й ганяючись одне за одним. Коли останній ґаруда врешті приземлився на дах, Айзек порушив тишу.

— Гаразд, — гукнув він. — Дуже вдячний, що запросили. Я хотів би запропонувати вам дещо.

— Кому вам? — почувся голос із юрби.

— Ну, усім вам. Бачте, я зайнявся одним проектом і... словом, досліджую політ. А ви єдині істоти в Новому Кробузоні, які й літати вміють, і мізки в головах мають. Вірми ж не славляться своїми ораторськими навичками, — весело додав він.

На жарт ніхто не відреагував. Він кахикнув і продовжив:

— Тож, тут така штука... гм... Подумав, може, хто бажає завітати до мене й короткочасно допомогти мені в роботі: показати парочку польотів, дозволити мені зробити кілька зображень крил. — Він потрусив рукою Лін, в якій вона стискала камеру. — Звісно, я заплачу. Був би дуже вдячний за допомогу.

— Що ти робитимеш? — Голос належав одному з ґаруд в першому ряді. Інші повернули до нього голови. «Цей у них за головного», — подумала Лін.

Айзек уважно глянув на того.

— Що робитиму? Ви про...

— Я про те, нащо тобі фотки? Що ти задумав?

— Це... ну... дослідження про природу лету. Розумієте, я вчений і...

— Фігня з-під коня. Як ми знатимемо, що ти не повбиваєш нас?

Айзек здивовано смикнувся. Ґаруди згідливо закивали й закаркали.

— На біса мені вас убивати?

— Просто відвали, містере. Ніхто тут не хоче тобі допомагати.

В юрбі пробігло ніякове перешіптування. Вочевидь, деякі із присутніх все ж готові були взяти участь. Однак ніхто не насмілився суперечити високому ґаруді зі шрамом через усі груди, який щоразу брав слово.

Лін глянула на Айзека й побачила, як у того повільно відкривається рот. Він намагався переграти ситуацію. Вона помітила, як він поліз рукою в кишеню й відсмикнув її назад. Якби він отак зразу почав світити грішми, запідозрили б, що він шахрай.

— Слухайте, — почав він нерішуче. — Я й не думав, що з цим буде якийсь клопіт...

— Може, це правда, може, й ні. Може, ти взагалі з варти. — Айзек зневажливо пхикнув, але здоровий ґаруда продовжив так само глумливо: — Може, це банди вбивць знайшли спосіб підібратися до нас, хлопчиків-горобчиків. «Просто проводимо експерименти...» Так-от, нас це не цікавить, дякую дуже.

— Знаєш, — відповів Айзек, — я розумію, вас насторожують мої наміри. Тобто ви мене геть не знаєте і...

— Ніхто з нас із тобою не піде, містере. Все просто.

— Я добре заплачу. Готовий давати шекель у день кожному, хто готовий прийти до мене в лабораторію.

Кремезний ґаруда зробив крок уперед і загрозливо штовхнув Айзека в груди.

— Хочеш розпанахати нас у своїй лабораторії й подивитися, звідки крильця ростуть?

Інший ґаруда сахнувся назад, промовивши:

— Ти з твоєю жучкою хочете покремсати нас на шматки?

Айзек запротестував і спробував заперечити обвинувачення. Він відвернувся й оглянув юрбу.

— Я правильно розумію, що цей джентельмен говорить за вас усіх, чи, може, хтось усе-таки хоче заробити шекель в день?

Почулося перешіптування. Ґаруди ніяково перезирнулися між собою. Великий ґаруда попереду заговорив, розмахуючи руками. Він розлютився не на жарт.

— Я говорю за всіх! — він розвернувся й поволі оглянув побратимів. — Може, хтось дума інакше?

Запала тиша, і наперед вийшов молодик.

— Чарлі, — він звернувся просто до самоназваного лідера. — Шекель — це нормально так бабок... Хай парочка наших піде розвідає, пересвідчиться, що там все чисто, по-доброму...

Ґаруда на ім’я Чарлі підійшов до того, який говорив, і з розмаху вліпив йому кулаком у лице.

Усі дружно зойкнули. Сум’яття крил і пір’я знялося в повітря, й сонми ґаруд кинулися врозсип з даху. Деякі, коротко покружлявши, вертались і сторожко спостерігали, а багато інших щезли десь на горішніх поверхах чи в інших будівлях або шугнули геть у безхмарне небо.

Чарлі навис над своєю оглушеною жертвою, яка впала на одне коліно від удару.

— Хто тут головний? — вибухнув отаман пронизливим пташиним криком. — Хто головний?

Лін смикнула Айзека за сорочку й потягла назад до дверей. Айзек упівсили пручався. Був явно збентежений тим, до чого призвела його пропозиція, але водночас було страшенно цікаво подивитися на сутичку.

Ґаруда на землі глянув угору на Чарлі.

— Ти головний, — прошепотів він.

— Я — головний. Я головний, бо піклуюсь про тебе, так? Я роблю все, щоб ти був у порядку. Хіба ні? А що я тобі завжди кажу? Тримайся осторонь від плазунів! І тримайся якнайдалі від антропоморфів. Вони найгірші, вони порвуть тебе на клапті, відірвуть крила й уб’ють! Не вір нікому з них! Включно з он тим товстосумом.

Уперше за всю тираду він підвів очі й поглянув на Айзека з Лін.

— Ви! — крикнув він і вказав на Айзека. — Шуруйте звідсіля, доки я не показав, як це літати... просто вниз!

Лін помітила, як Айзек відкрив рот для нового примирливого виправдання. Вона роздратовано тупнула ногою й уперто потягла його до дверей.

«Навчися вже в біса розуміти ситуацію, Айзеку. Пора йти», — розлючено жестикулювала Лін, поки вони спускалися сходами.

— Та дійшло до мене, дійшло!

Він роздратовано тупав сходами без жодних нарікань цього разу. Наростаючий гнів і замішання додавали йому сил.

— Просто не розумію, — продовжив він, — якого біса вони так вороже налаштовані...

Лін роздратовано повернулася до нього. Вона заступила йому путь.

«Бо вони ксенії, а ще бідні й налякані, ідіоте, — повільно жестикулювала вона. — А тут якийсь кнур приходить у Розхлюп, вимахуючи купюрами, заради Джаббера, — місце далеко не райське, але все, що у них є, — і хоче, щоб вони покинули його без жодних пояснень. Здається мені, що Чарлі абсолютно має рацію. У такому місці треба когось, щоби за всім наглядав. Була б я ґарудою, я його послухала б, точно тобі кажу».

Айзек втихомирився, навіть здавався дещо присоромленим.

— Ясно, Лін. Я розумію, про що ти. Треба було все розвідати спочатку, запитатися в когось, хто тут все знає чи...

«Так, і тобі вдалося все зіпсувати. А тепер вже пізно...»

— Дуже дякую, що уточнила... — Він насупився. — А щоб йому, блядь. Я все просрав, так?

Лін промовчала.

По дорозі назад вони майже не розмовляли. За ними спостерігали з відчинених дверей та вікон із пляшкового скла.

Коли пара проходила над смердючою канавою з нечистотами і гниллю, Лін повернулась і кинула погляд на півзруйновані висотки. Виднівся плаский дах, на якому вони недавно стояли.

За ними, кружляючи в повітрі, тяглася зграйка молодих ґаруд. Айзек озирнувся й прояснів, але ґаруди трималися віддалік і з висоти показували непристойні жести.

Айзек з Лін прошкували вгору Пагорбом Водуа до міста.

— Лін, — промовив Айзек після хвилин мовчання. В голосі чувся сум. — Ти сказала там, що якби була ґарудою, то дослухалася б до нього, так? Але ти не ґаруда, ти хепрі... Коли ти покидала Кінкен, певно, знайшлося чимало охочих порадити тобі залишатися, не довіряти людям і так далі... А річ у тому, Лін, що ти їх не послухала, правда ж?

Лін замислилась, але не відповіла.

Розділ чотирнадцятий

— Давай, моя маленька, моя повзуча, моя крихітко. З’їж щось, заради Джаббера.

Гусінь байдуже лежала на боці. Її обвисла шкіра час від часу пульсувала, і вона махала головою, шукаючи поживу. Айзек квоктав над нею, бурмотів до неї, штрикав її патичком. Вона ворушилась від незручності, а відтак знову затихала.

Айзек випрямився й відкинув патичок убік.

— Тоді в мене не залишається на тебе надії, — оголосив він повітрю. — Я старався.

Він відійшов од маленької коробки із загниваючими купками харчів.

На припіднятій платформі складу все ще стояли нагромаджені клітки; все ще звучала різноголоса симфонія клекоту, шипіння й пташиних криків; однак запас істот значно зменшився. Багато загонів і кліток лежали відкритими й порожніми. Залишалося менше половини тієї кількості, що була з самого початку.

Деяких об’єктів своїх експериментів Айзек втратив через хвороби, деяких — унаслідок внутрішньо- і міжвидової боротьби, деяких — через власні досліди. Кілька нерухомих тілець були пришпилені в різних позах до дощок уздовж проходу. На стінах висіли численні ілюстрації. Рисунків крил і польоту стало в рази більше, ніж було спочатку.

Айзек сперся на стіл. Пробігся пальцями по розсипаних на ньому діаграмах. Згори був нашкрябаний трикутник з хрестом усередині. Він заплющив очі, намагаючись сховатися від невпинної какофонії.

— Та затикайтеся усі! — крикнув він, але хор тварин не спинявся. Айзек схопився руками за голову, все сильніше суплячись.

Він усе ще не оговтався від катастрофічної поїздки у Розхлюп напередодні. Він не міг перестати прокручувати в голові події знову й знову, думаючи, що міг би зробити інакше. Він повівся пихато й нерозумно, увірвався туди, як безстрашний шукач пригод, розмахував грішми, наче то була тавматургічна зброя. Лін мала рацію. Не дивно, що йому, імовірно, вдалося налаштувати проти себе чи не всіх ґаруд у місті. Він прийшов до них так, наче вони були бандою волоцюг, яких він зараз вразить і купить. Він спілкувався з ними, наче з поплічниками Лемюеля Голуба. Вони такими не були. Вони були бідною, наляканою громадою, яка намагалася вижити і зберегти хоч трішки гідності у ворожому місті. Їм доводилось спостерігати, як їхніх сусідів відстрілюють карателі, неначе для розваги. Вони жили в умовах альтернативної економіки полювання й обміну, добування харчів у Грублісі та дрібних крадіжок.

Їхня політика була жорсткою, проте цілком зрозумілою.

А тепер він усе зіпсував. Айзек підняв очі й подивився на всі малюнки, геліотипії та діаграми, які зробив. «Як і вчора, — подумав він. — Прямий підхід не працює. Я з самого початку був на правильному шляху. Йдеться не про аеродинаміку, треба думати по-іншому...» Скрики його полонених перервали думки.

— Так! — зненацька гарикнув учений. А потім випрямився й сердито витріщився на полонених тварин, ніби підбурюючи їх продовжувати шуміти. Що вони, звісно ж, і робили.

— Саме так! — знову вигукнув він і попрямував до першої клітки.

Зграйка голубів усередині заметушилась і вибухом перелетіла з одного боку в інший, поки Айзек тягнув їх до великого вікна. Він поставив коробку перед склом і приніс ще одну, в якій хвилями звивалась яскрава бабка-змія. Він поставив її на попередню. Тоді ухопив марлеву клітку з комарами та ще одну із бджолами й притягнув і їх туди ж. Айзек розбудив дратівливих кажанів й аспідів, що ніжились на сонечку, й підтягнув їх до вікна, що виходило на Іржу.

Так він поступово зосередив коло вікон усю свою колекцію. Тваринам було видно Ребра, суворо навислі над східною частиною міста. Айзек склав усі клітки з живністю в піраміду перед склом. Це скидалося на жертовний вогонь.

Нарешті все було готово. Хижаки й здобич скреготіли й пурхали зовсім поруч; їх відділяло лише дерево чи тонкі ґрати.

Айзек незграбно протиснувсь у вузьку шпарину перед клітками й відчинив велике вікно. Воно було змонтоване горизонтально й відкривалося вгорі, на своїй півтораметровій висоті. Відчинившись, разом зі спекотним вечірнім повітрям воно впустило потік міських звуків.

— А тепер, — скрикнув Айзек, якому вже ставало весело, — я вмиваю від вас руки!

Він озирнувся, на хвильку підійшов до столу й повернувся з довгою тростиною, яку багато років використовував як указку для дошки. Він узявся штрикати нею клітки, вибиваючи гачки з петель, незграбно відсуваючи засуви, прориваючи діри в тонких, немов шовк, дротах.

Передні стінки маленьких в’язниць почали падати. Айзек прискорився, відчиняючи всі дверцята, — пальцями, якщо тростина була недостатньо зручною.

Спершу істоти спантеличено чекали. Багато з них не літали вже тижнями. Вони погано харчувалися. Були знуджені й налякані. Вони не розуміли, звідки раптова перспектива свободи, сутінок, запах повітря. Але за кілька довгих митей перша з бранців зірвалася на волю.

Це була сова.

Вона кинулась у відкрите вікно й подалася на схід, де небо було найтемнішим, до лісистої місцевості біля Залізної затоки. Вона промайнула між Ребрами на майже нерухомих крилах.

Утеча була сигналом. Здійнявся ураган із крил.

Соколи, метелики, кажанки, аспіди, ґедзі, папужки, жуки, сороки, створіння з верхніх шарів повітря, маленькі надводні літуни, тварини нічні, денні й сутінкові ринулися з Айзекового вікна мерехтливим вибухом камуфляжу й кольору. З іншого боку складу вже зайшло сонце. Хмари пір’я, шерсті й хітину могло впіймати лише світло від ліхтарів і зблисків сонця, які віддзеркалювала брудна річка.

Айзек насолоджувався величчю видовища. Він видихнув, немов спостерігав мистецький витвір. На якусь мить він почав шукати корпусну фотокамеру, однак потім повернувсь і вдовольнився самим лише спостереженням.

Тисячі силуетів вирували у повітрі біля його дому-складу. Вони кружляли разом, на якусь мить безцільно, а тоді, відчувши потоки повітря, розліталися навсібіч. Деякі корилися силі вітру. Деякі змінювали курс, борючись із поривами повітря, й ширяли над містом. Мир, що тривав упродовж тієї першої бентежної миті, скінчився. Аспіди летіли крізь рої дезорієнтованих комах, і їхні крихітні лев’ячі щелепи з хрускотом хапали товсті тільця. Яструби атакували голубів, і галок, і канарок. Бабки-змії спіраллю шугали вниз і кусали свою здобич.

Стилі лету звільнених тварин настільки ж різнилися, наскільки і їхні силуети. Одна темна постать хаотично пурхала небом, увесь час тягнучись до ліхтаря, нездатна протистояти світлу: вересова нетля. Інша підіймалася з величною легкістю й прямувала в ніч: якась хижа пташка. Ще одна на мить розкривалася, мов квітка, тоді стискалась і відкидалася зі струменем забарвленого повітря: один з маленьких вітряних поліпів.

Тіла виснажених і вмираючих падали на землю з легким стуком. Айзек раптом зрозумів, що земля внизу буде вкрита кров’ю і гноєм. Тихий плюскіт видавав жертви, що падали в Іржу. Але життя було більше, ніж смерті. На кілька днів, кілька тижнів, подумав Айзек, небо над Новим Кробузоном буде більш барвистим.

Учений блаженно зітхнув. Він роззирнувся й підбіг до кількох коробок із коконами, яйцями й личинками. Він штовхнув їх до вікна, залишивши непорушною лише велику, барвисту вмираючу гусінь.

Айзек вхопив жменю яєць і жбурнув їх із вікна слідом за втікачами. За ними полетіли гусениці, що звивалися й скручувались, падаючи на бруківку. Він розтрусив клітки, в яких було чути делікатних істот, що саме перетворювалися на лялечок, і швиргонув їх у вікно. Вилив акваріум червів, які народжувались у воді. Для цих малят таке звільнення було жорстоким випробуванням — кілька секунд свободи й стрімкого руху повітря.

Нарешті за вікном зникла остання маленька істота.

Айзек зачинив раму, відтак повернувся й огледів склад. Він почув слабке тріпотіння крилець і побачив кілька летючих істот, що кружляли довкола ламп. Аспід, жменька метеликів і пара маленьких пташок. «Що ж, — подумав собі, — вони або знайдуть вихід, або довго не протягнуть, — викину їх, коли здохнуть з голоду».

На підлозі перед вікном плазувало кількоро дитинчат і напівмертвих, слабких особин, що впали і не змогли злетіти. Деякі були неживі. Більшість мляво повзали то туди, то сюди. Айзек заходився їх прибирати.

— Тобі пощастило, що ти а) досить гарна і б) досить цікава, приятелько, — сказав він величезній хворій личинці, працюючи. — Ні, що ти, не дякуй мені. Просто вважай мене філантропом. А ще я не розумію, чому ти не їси. Ти — мій проект, — сказав він, викидаючи повний совок знесилено повзучих тілець у нічне повітря. — Сумніваюсь, що ти протримаєшся ніч, але чорт з тобою, ти викликала в мене жалість і цікавість, тож я ще разочок спробую тебе врятувати.

Раптом щось грюкнуло, мов грім. Двері складу широко розчинились від удару.

— Ґрімнебуліне!

Це був Яґарек. Ґаруда стояв у тьмяно освітленому просторі, широко поставивши ноги, стискаючи плащ. Його опуклі дерев’яні крила, що він використовував для маскування, неприродно коливалися з боку в бік. Вони були погано прикріплені. Айзек перехилився через поруччя й насупився.

— Яґарек?

— Ти мене покинув, Ґрімнебуліне?

Яґарек пищав, як птах у муках. Слова було майже несила розібрати. Айзек спробував його заспокоїти.

— Яґареку, про що ти в біса торочиш?..

— Птахи, Ґрімнебуліне, я бачив птахів! Ти казав мені, ти показував мені, що вони були для твоїх досліджень... що сталося, Ґрімнебуліне? Ти здався?

— Чекай-но... В ім’я Джабберових сідниць, як ти побачив, що вони відлетіли? Де ти був?

— У тебе на даху, Ґрімнебуліне, — вже тихіше сказав Яґарек. Він заспокоювався. Від нього віяло неозорим смутком. — У тебе на даху, де я сиджу ніч за ніччю, чекаючи, поки ти мені допоможеш. Я бачив, як ти випустив усіх своїх маленьких піддослідних. Чому ти здався, Ґрімнебуліне?

Айзек покликав його на сходи.

— Яґу, друже... Трясця, не знаю, з чого й почати, — Айзек втупився у стелю. — Якого чорта ти робив у мене на даху? Скільки часу ти вже там пробув? Холера, ти міг би покемарити й тут, чи щось таке... це ж абсурдно. Не кажучи вже про те, що це якось моторошно, що ти там увесь час, поки я працюю чи їм, чи сру і всяке таке. І, — він підняв руку, випереджаючи відповідь Яґарека, — я не відмовився від твого проекту.

Якийсь час учений мовчав. Він дав Яґареку можливість осмислити сказане, зачекав, поки той заспокоїться, вийде з тієї печери горя, що сам для себе зробив.

— Я не здався, — повторив Айзек. — Власне, те, що сталося, — досить добре... Думаю, ми перейшли до нової фази. Закінчили попередню. Та частина досліджень, е-е, завершена.

Яґарек схилив голову. Його плечі здригнулися, коли він поволі видихнув.

— Я не розумію.

Айзек підвів Яґарека до столу. На мить спинився, щоб осудливо цикнути до велетенської гусені, що лежала на боці у коробці. Вона слабко поворухнулася.

Яґарек на неї навіть не глянув.

Айзек вказав на стоси всіляких паперів, що підпирали прострочені бібліотечні книжки й похитувалися на столі. Малюнки, рівняння, записки й наукові роботи. Яґарек почав повільно їх проглядати. Айзек йому підказував.

— Дивись... бачиш, скільки тут всюди довбаних замальовок. Переважно крила. Початковою точкою мого дослідження були крила. Ніби логічно, правда ж? Тож я намагався зрозуміти цю конкретну кінцівку.

— Від ґаруд, що живуть у Новому Кробузоні, нам жодної користі, до речі. Я розмістив оголошення в університеті, але цього року, схоже, немає студентів-ґаруд. Я навіть заради науки намагався посперечатися з... як би сказати... лідером їхньої громади... і це було трошки провально. Скажімо так, — Айзек зупинився на мить, згадуючи, а тоді оговтався й продовжив: — Тож натомість подивімось на птахів.

— Таким чином, це нас підводить до цілком інакшої проблеми. Маленькі голодранці — колібрі, королики і всяке таке — цікаві й корисні з точки зору... знаєш... загальної картини, фізики лету і всякого такого, але в основному ми розглядаємо важку артилерію. Кібців, яструбів, орлів, якби мені вдалось їх роздобути. Бо на цьому етапі я все ще міркую за аналогією. Але не хочу, щоб ти подумав, що я обмежено мислю. Я не вивчаю поденок чи щось таке просто з цікавості, я намагаюсь з’ясувати, чи зможу це використати.

Тобто я собі думаю, що ти не перебірливий, правда ж, Яґу? Сподіваюся — якщо причеплю тобі на спину пару крил кажана чи сифонофори, чи навіть літальну залозу вітряного поліпа, ти не будеш перебирати. Може бути так собі на вигляд, але ідея ж у тому, щоб підняти тебе в повітря, еге ж?

Яґарек кивнув. Він жадібно вслухався, водночас проглядаючи папери на столі. Ґаруда щиро прагнув зрозуміти.

— Так-от, навіть з урахуванням усіх цих моментів, здавалося б, логічно, що нам треба вивчати великих птахів. Але звісно... — Айзек понишпорив у паперах, зірвав зі стіни кілька малюнків, віддав Яґареку жмут потрібних діаграм. — Звісно, виявляється, це не так. Тобто щось корисне з аеродинаміки птахів взяти можна, але якщо ними займатися, це насправді веде в зовсім неправильному напрямку. Тому що аеродинаміка твого тіла збіса інакша, насправді. Ти не просто орел з причепленим кощавим людським тілом. Я впевнений, що ти так про себе ніколи й не думав... Я не знаю, як у тебе з математикою й фізикою, але на цьому аркуші, ось тут, — Айзек знайшов потрібний і передав його гостю, — є діаграми й рівняння, які пояснюють, чому великі птахи — не той напрямок, в якому треба рухатись. Зовсім не такі лінії сили. Недостатньо сильні. Ось у чім річ.

— Тож я зайнявся іншими крилами в колекції. А що, як ми розглянемо крила бабки чи щось таке? Ну, по-перше, є проблема з пошуком комашиних крил потрібної величини. А ті великі комахи, які нам підходять за розміром, не віддадуть їх просто так. Не знаю, як тобі, але мені якось не хочеться гребти у довбані гори і влаштовувати засідку на жука-вбивцю. Нам там хіба що дупи намнуть.

А що, як ми побудуємо такі крила, які нам потрібні? Тоді ми можемо зробити і розмір, і форму, як треба. Можемо врівноважити твою дещо... незграбну форму, — Айзек усміхнувся й продовжив: — Біда в тому, що, зважаючи на стан матеріальної науки, є шанс, що ми зможемо зробити їх і достатньо точними, і достатньо легкими, і достатньо сильними, але я відверто в цьому сумніваюсь. Я працюю над ескізами, котрі можуть спрацювати, а можуть і ні. Думаю, шанси невисокі.

А ще не забувай, що для успіху цього проекту просто необхідно, щоб твоєю поробкою зайнявся віртуоз. На щастя, мушу визнати, що не знаю жодних поробників, це по-перше, а по-друге, їх зазвичай більше цікавить приниження, промисловий потенціал чи естетика, ніж щось настільки складне, як політ. У тебе в спині плаває до чорта нервових закінчень, купа м’язів, розірваних кісток і всякого такого, і цьому поробнику доведеться правильно під’єднати кожнісінький із них, щоб у тебе був хоч найменший шанс піднятися в повітря.

Айзек провів Яґарека до стільця. Він підсунув табуретку й сів навпроти. Ґаруда мовчав. Він з потужною зосередженістю подивився на Айзека, а потім на діаграми в руках. Він так читав, усвідомив Айзек, з такою пильністю й концентрацією. Він не був пацієнтом, що все чекав, коли ж лікар перейде до суті: він ловив кожне слово.

— Маю сказати, що я ще не до кінця з цим розібрався. Є одна людина, знайомий, який знається на тому виді біотавматургії, що потрібна, щоб причепити до тебе робочі крила. Тож я сходжу порозпитую його, які в нас шанси.

Айзек скривився й похитав головою.

— І затям, друже Яґу, якби ти був знайомий з цим диваком, ти б знав, як це благородно. Немає жертви, котрої б я для тебе не зробив... — учений витримав довгу паузу.

— Отже, є шанс, що цей чувак скаже: «Так, крила, без проблем, приводь його, і я все зроблю в пиледілок ввечері». Це можливо, але ти мене найняв за мій науковий інтелект, тож кажу тобі, що, на мою професійну думку, такого не буде. Думаю, нам варто податися обхідним шляхом.

Коли я став рухатись у цьому напрямку, то спершу почав розглядати різні штуки, які літають без крил. Ну, не втомлюватиму тебе деталями моїх схем. Більшість планів... тут, якщо тобі цікаво. Підшкірний самонадувний міні-дирижабль; пересадка мутованих залоз поліпів, суміщення тебе з летючим ґолемом, навіть щось настільки ж прозаїчне, як навчання базовій фізичній тавматургії, — Айзек показував нотатки на кожному з планів, коли про них говорив. — Нічого з цього не працює. Тавматургія ненадійна й виснажлива. Хто завгодно може вивчити базові закляття, якщо є потреба їх використовувати, однак постійна протигеотропія за бажанням вимагає до чорта більше енергії та навичок, ніж є в більшості людей. У вас у Цимеку практикують могутнє чаклунство?

Яґарек повільно похитав головою.

— Є окремі нашепти, щоб прикликати здобич нам до лап, окремі символи й жести, які покращують зростання кісток і згортання крові, та й усе.

— Так, мене це не дивує. Тож краще на це не покладатися. І просто повір, що інші мої... нетрадиційні плани не годяться.

Тож я витрачав час, працюючи над такими штуками, однак це нічого не давало, і я усвідомив, що як тільки на хвилину-другу роблю перерву і просто розмірковую, мені на думку спадає те саме. Водоробка.

Яґарек насупився, так що його навислі брови перетворились на майже геологічне урвище. Він похитав головою, аби показати нерозуміння.

— Водоробка, — повторив Айзек. — Ти знаєш, що це таке?

— Я читав щось про це... вміння водяників...

— Саме так, приятелю. Іноді можна побачити, як це роблять портовики в Келлтрі чи Кіптявому Закруті. Ціла банда може надати форму чималенькій частині річки. Вони роблять діри уводі до впущеного вантажу, котрий лежить на дні, щоб крани могли його вхопити. Офігенно. У сільських громадах цим користуються, аби робити повітряні траншеї в річках і заганяти туди рибу, котра просто вилітає з водяної стіни русла й гепається на землю. Блискуче, — Айзек захоплено підібрав губи. — Коротше, зараз цим користуються просто для забавок, для виготовлення скульптурок. У них там конкурси і ще бозна-що.

Суть у тому, Яґу, що в цьому випадку вода поводиться зовсім не так, як мала би. Так? А ти цього й хочеш. Ти хочеш, щоб важкий об’єкт, оцей об’єкт, це тіло, — він обережно тицьнув Яґарека в груди, — літало. Слідкуєш за думкою? Давай поміркуємо над онтологічною загадкою, як переконати речовину позбутися звички, що вироблялась протягом мільярдів років. Ми хочемо, щоб речовини поводились не так, як слід. Це питання не вищої орнітології. Це — філософія.

Хай йому грець, Яґу, це справа, над якою я працюю вже роками! Вона майже перетворилася на хобі. Але сьогодні вранці я переглянув деякі нотатки, котрі з самого початку зробив стосовно твоєї справи, та пов’язав їх з усіма моїми давніми ідеями, і я побачив, що саме в цьому напрямку слід рухатися. Тож над цим труджуся вже цілий день, — Айзек помахав клаптиком паперу перед Яґареком — клаптиком, на якому був трикутник із хрестиком всередині.

Айзек схопив олівець і написав слова біля всіх трьох вершин трикутника. Він повернув діаграму так, щоб Яґареку було їх видно. Вершина вгорі була підписана «Окультне/тавматургічне», нижня ліва — «Матеріальне», нижня права — «Соціальне/розумове».

— Добро, ну та ти не вельми зациклюйся на цій діаграмі, друже Яґу, це лише допоміжний засіб і нічого більше. Тут у нас зображення трьох точок, між якими міститься вся наука, все знання.

Ось тут внизу — матеріальне. Це власне фізичні штуки, атоми і таке інше. Усе, від фундаментальних фемтоскопічних частинок, таких як електрони, до довбаних величезних вулканів. Камені, електромагнетизм, хемічні реакції... й усяке тому подібне.

Навпроти маємо соціальне. Розумні створіння, яких у Бас-Лаґу не бракує, не можна просто вивчати, як камені. Розмірковуючи про світ і про власне відображення, люди, і ґаруди, і кактоїди, і які завгодно інші істоти утворюють інакший порядок організації, чи не так? Тож його треба вивчати на його власних умовах — але, в той же час, він також очевидно пов’язаний з фізичними штуками, з яких усе складається. Це й описує ось така чудова лінія, пов’язуючи ці два аспекти.

Угорі в нас окультне. От тепер все складається. Окультне — «приховане». Це містить у собі різноманітні сили й динаміки, які пов’язані не просто зі взаємодією фізичних шматочків, а й, певним чином, — з думками мислячих істот. Духи, демони, боги, якщо їх так називати, тавматургія... ти мене зрозумів. Усе це ось тут вгорі. Але воно пов’язано з іншими двома аспектами. По-перше, тавматургічні техніки, заклинання, шаманство і таке інше, вони всі впливають — або на них впливають — на соціальні відносини, що панують у суспільстві. Є також і фізичний аспект: закляття і чари зазвичай являють собою маніпуляцію теоретичними частками — так званими «зачарованими частками» — під назвою тавматургони. Деякі науковці, — він поплескав себе по грудях, — думають, що вони за своєю суттю — те саме, що й протони та всі фізичні частинки.

І тут, — лукаво проказав Айзек, — стає по-справжньому цікаво.

Якщо подумати про будь-яку сферу науки чи знання, вона лежить десь у цьому трикутнику, але не чітко в одному куті. Візьми соціологію, чи психологію, чи ксентропологію. Досить просто, правда? Вони тут, в куті, де написано «Соціальне»? І так, і ні. Це однозначно найближчий вузол, однак не можна вивчати суспільства, не думаючи про питання фізичних ресурсів. Правильно? Тож з самого початку в гру вступає фізичний аспект. Тож нам треба трохи пересунути соціологію на нижній осі, — він ковзнув пальцем по діаграмі трішечки вліво. — Але, разом з тим, як можна зрозуміти, наприклад, культуру кактів без розуміння їхнього солярного фокусу, чи культуру хепрі без їхніх божеств, чи культуру водяників без розуміння шаманського зв’язку? Неможливо, — тріумфально підсумував учений. — Тож нам треба посунутись у бік окультного, — він проілюстрував це порухом пальця.

— Отже, приблизно тут ми маємо соціологію, психологію і тому подібні дисципліни. Трохи вище й лівіше за правий нижній кут.

Фізика? Біологія? Мали би бути тут, біля матеріальних наук, так? Але, якщо ми кажемо, що біологія впливає на суспільство, справедливо буде стверджувати, що це працює і навпаки, тож біологія насправді трохи правіше кута з «Матеріальним». А як щодо польоту вітряних поліпів? Харчування душевних дерев? Це окультне, тому нам доводиться знову трохи переміститися, цього разу вгору. Фізика включає ефективність деяких субстанцій для тавматургічних чарів. Розумієш, про що я? Навіть найбільш «чисті» дисципліни насправді десь посередині між трьома аспектами.

А ще є ціла купа наук, що визначають себе своєю гібридною природою. Соціобіологія? Посередині на нижній осі й трошки вгору. Гіпнотологія? Посередині з правого боку. Соціальне/психологічне й окультне, але трохи із залученням мозкової хемії, тож так само трошки посунемо...

Тепер Айзекова діаграма була вкрита маленькими хрестиками, якими він позначав різні дисципліни. Учений подивився на Яґарека й намалював останній акуратний хрестик у самому центрі трикутника.

— Тож що ми бачимо ось тут? Що в самісінькому центрі?

Деякі люди думають, що це математика. Гаразд. Але якщо математика — це наука, котра дозволяє нам найкращим чином добратися до центру, які сили ми розглядаємо? Математика на якомусь рівні цілком абстрактна, квадратний корінь з мінус один і таке інше; але світ однозначно є суворо математичним. Отож це спосіб дивитися на світ, що поєднує всі сили: ментальні, соціальні, фізичні.

Якщо всі дисципліни розміщені в одному трикутнику з трьома вершинами й одним центром, то всі сили й динаміки, котрі вони вивчають, теж. Іншими словами, якщо ти думаєш, що цікаво чи корисно дивитися на речі під таким кутом, то йдеться про один вид поля, один вид сили, який тут вивчається в різних його аспектах. Тому це називається «Об’єднаною теорією поля».

Айзек посміхнувся, виснажений. «Трясця, — раптом зрозумів він, — а в мене ж непогано виходить... Десять років досліджень зробили з мене непоганого вчителя...» Яґарек пильно на нього дивився.

— Я... розумію... — нарешті сказав ґаруда.

— Радий це чути. Це ще не все, приятелю, тож слухай уважно. Знаєш, ОТП як теорію не дуже-то й приймають. У неї статус десь на рівні Гіпотези про Розколоту Землю, якщо тобі це щось каже. — Яґарек кивнув. — Гаразд, тоді ти знаєш, про що я. Цю теорію, в якомусь плані, шанують, але вважають трохи божевільною. Однак, щоб позбутися останніх залишків достовірності, котрі можна нашкребти, я став на бік меншості серед теоретиків ОТП. Йдеться про природу сил, які ми досліджуємо.

Спробую пояснити це просто. — Айзек на мить заплющив очі й зібрався з думками. — Так. Питання в тому, чи патологічно яйцю падати, якщо його впустити.

Він зробив паузу, потримавши образ в умі.

— Розумієш, якщо уявити, що матерія, а отже, об’єднана сила, яку ми досліджуємо, за своєю сутністю статична, тоді падати, летіти, котитися, передумувати, накладати закляття, старіти, рухатися — це все відхилення від природного стану. А якщо ні, тоді ти вважаєш, що рух — частина структури онтології, і питання в тому, як це найкраще теоретизувати. Неважко здогадатися, на чиєму я боці. Статисти скажуть, що я неправильно представляю їхні погляди, але чорт із ним.

Отже, я ТРОП, теоретик рухомого об’єднаного поля. А не ТСОП, теоретик статичного... ну ти зрозумів. Однак належність до ТРОПів створює стільки ж проблем, скільки й вирішує: якщо щось рухається, як воно рухається? Рівномірною ходою? Переривчатою інверсією?

Коли ти піднімаєш шматок деревини й тримаєш за три метри над землею, у нього більше енергії, ніж на землі. Ми це називаємо потенційною енергією, так? З цим погоджуються всі науковці. Потенційна енергія — це енергія, що дає дереву силу вдарити тебе чи залишити слід на підлозі, силу, якої воно не має, просто лежачи на землі. У нього є ця енергія, коли воно нерухоме, як і в попередньому випадку, але коли воно може впасти. Якщо воно впаде, потенційна енергія перетвориться на кінетичну, і можна зламати собі палець на нозі чи щось таке.

Розумієш, потенційна енергія — це коли щось займає положення чи потрапляє в ситуацію, де воно балансує на межі зміни свого стану. Так само, як можна піддати відчутному тискові групу людей, і вони раптом вибухнуть спротивом. З буркотливих та бездіяльних вони миттєво перетворяться на жорстоких і винахідливих. Перехід з одного стану в інший здійснюється, коли щось — соціальну групу, шматок дерева, закляття — переносять туди, де внаслідок взаємодії з іншими силами його власна енергія працює на противагу його початковому стану.

Я говорю про те, що речі необхідно довести до кризової точки.

Айзек на хвилину спинивсь і розслабився. На власний подив, йому це надзвичайно подобалося. Процес пояснення свого теоретичного підходу допомагав узгодити власні ідеї, формулювати свій підхід із обережною категоричністю.

Яґарек видався зразковим учнем. Його увага була цілковитою, погляд — гострим, мов шпилька.

Айзек глибоко вдихнув і продовжив:

— Те, чим ми тут займаємось, до біса серйозно, друже Ягу. Впродовж довбаних років я танцюю навколо кризової теорії. Кажучи коротко: я стверджую, що частина природного стану речей — опинятися в кризових станах, це їхня невід’ємна риса. Речі вивертаються навиворіт просто тому, що вони речі, розумієш? Сила, що керує об’єднаним полем, — кризова енергія. Такі штуки, як потенційна енергія, — це лише один аспект кризової енергії, один крихітний прояв. Так, якби можна було в будь-якій ситуації звернутися до резервів кризової енергії, — йдеться про величезну силу. Направду, деякі ситуації мають більшу кризову складову чи схильність, але суть кризової теорії полягає в тому, що речі за своєю природою є в стані кризи. Нас увесь час оточують довбані потоки кризової енергії, але ми ще не навчились ефективно її використовувати. Замість цього вона час від часу вибухає, ненадійно й безконтрольно. Жахливе марнотратство.

Айзек похитав головою на цій думці.

— Міркую, водяники здатні використовувати кризову енергію. На крихітному рівні. Це парадоксально. Наявна у воді кризова енергія йде на те, щоб утримувати її у формі, проти якої вона бореться, тож ти ставиш її в ще більш кризові умови... але тоді енергії нікуди подітися, тож криза себе розв’язує, розпадаючись у початкову форму. А що, якби водяники використовували воду, котру вони вже... е-е... наводоробили, і взяли її як складник для якогось експерименту, в якому б використовувалась ця підвищена кризова енергія... Вибач. Я зупинився. Ідея полягає в тому, що я намагаюся знайти спосіб, у який ти міг би звернутися до своєї кризової енергії та використати її для польоту. Розумієш, якщо я маю рацію, то це єдина сила, котра завжди зможе... наповнити тебе. А що більше ти літаєш, то маєш більше кризової енергії, котра дає змогу ще більше літати... В будь-якому разі, теорія така...

Але якщо чесно, Яґу, йдеться про щось значно масштабніше. Якщо я справді зможу знайти спосіб, яким ти зможеш віднайти свою кризову енергію, тоді, відверто кажучи, твоя проблема стає доволі дріб’язковою. Ми говоримо про сили й енергію, які можуть цілком змінити... все...

Повітря застигло від неймовірної ідеї. Брудне оточення складу здавалося занадто маленьким і нікчемним для такої розмови.

Айзек визирнув у вікно на огидну новокробузонську ніч. Місяць та його доньки спокійно танцювали вгорі. Доньки, менші за батька, та більші за зорі, світили яскравим холодним світлом. Айзек думав про кризу.

Нарешті Яґарек заговорив:

— А якщо ти правий... я зможу літати?

Айзек розреготався від раптової банальності.

— Так, так, приятелю. Якщо я правий, ти знову полетиш.

Розділ п’ятнадцятий

Айзек не зміг умовити Яґарека залишитися. Ґаруда не пояснив причин. Він просто майнув у вечірню імлу, жалюгідний вигнанець, котрий, попри всю його гордість, пішов спати в якусь канаву чи комин. Він навіть поїсти відмовився. Айзек стояв у дверях і дивився, як той ішов геть зі складу. Темна ряднина вільно звисала з дерев’яного каркаса, з фальшивих Яґарекових крил.

Постоявши трохи, Айзек зачинив двері. Він пішов до себе й спостерігав, як на поверхні Іржі пропливають вуличні вогні. Він підпер голову руками й прислухався до цокання годинника. Крізь стіни проникали звуки нічного міста. Чулося меланхолійне ревіння машин, кораблів і заводів.

Унизу конструкт Девіда й Лубламая вицокував у такт з годинником.

Айзек зняв зі стін свої ескізи. Ті, що здалися непоганими, запхав у натоптаний портфель. Інші, критично оглянувши, відправив у смітник. Лігши на своє кругле черевце, він поліз під ліжко й витяг звідти запилену рахівницю й логарифмічну лінійку.

«Що мені треба, — подумав він, — так це піти в університет і винести одну з їхніх різницевих машин». Це нелегко. Охороняють такі предмети вкрай ретельно. Йому раптом спало на думку, що випаде нагода самому оглянути їхні охоронні системи: завтра він збирався навідатися в університет і поговорити зі своїм ненависним начальником Вермішанком.

Останнім часом він не те щоб завалював Айзека роботою. Минуло декілька місяців з тих пір, як він отримав листа, написаного убористими маленькими літерами, в якому значилося, що його послуги необхідні для дослідження якоїсь малозрозумілої і, певно, безглуздої теорійки. Айзек ніколи не міг відмовити таким «проханням». Відмовитися означало ризикувати привілеями доступу до університетських ресурсів, а отже — й до розмаїття наукового обладнання, котре він цупив у вільний час. Вермішанк не робив жодних спроб обмежити Айзеку доступ, попри вельми прохолодні професійні стосунки й те, що він, напевно, звів докупи факти зникнення матеріалів і розклад дослідницької роботи Айзека. Чому, Айзек не знав. «Можливо, щоб отримати наді мною владу», — подумав він.

Йому спало на думку, що уперше в житті він шукає зустрічі з Вермішанком, однак тепер цього конче треба. Будучи повністю відданим своєму новому підходу, своїй теорії кризи, він не міг геть відмовитися від більш узвичаєних технологій, як-от поробництво, не порадившись щодо Яґарекової справи з провідним тавматургом міста. Це було б непрофесійно.

Айзек зробив собі бутерброд і чашку шоколаду. Подумки збирався з силами перед зустріччю. Він не любив Вермішанка через низку причин. Одна з яких — політична. Зрештою, біотавматургія — лиш елегантний спосіб описати царину знань, одним із застосувань якої було розтинати й відтворювати плоть, з’єднувати її в неочікувані форми, маніпулювати в межах, диктованих лише багатством уяви. Звісно, такі методи мали й цілющу дію, але це не було їх основним призначенням. Ніхто, без сумніву, не мав жодних доказів, але його геть не здивувало б, якби деякі з досліджень Вермішанка проводились у каральних фабриках. Вермішанк уважався майстерним скульптором тіла.

Раптом загупали в двері. Айзек здивовано підвів очі. Майже одинадцята. Він відклав вечерю набік і поспішив униз. У дверях стояв розбурханий Щасливчик Ґазід.

«Що за біс?» — подумав Айзек.

— Зак, брате мій, мій... нахабний, незграбний... найдорожчий... — верескнув Ґазід, як тільки забачив Айзека. Він замовк, підшукуючи наступні приклади алітерації. Айзек затяг його всередину, бо на тому боці вулиці запалили світло.

— Щасливчику, срака ти впорота, чого прийшов?

Ґазід квапливо крокував туди-сюди по кімнаті. Широко відкриті очі, здавалося, випадуть з орбіт. Вочевидь, тон Айзека його образив.

— Легше, брате мій, не гарячкуй, чого такий злий, га? Я шукаю Лін. Вона тут? — Він уривчасто захихотів.

«Он воно що», — подумав Айзек. Це був тонкий лід. Щасливчик належав до світу Салакуських Полів, він знав неоголошену правду про Айзека й Лін. Але тут не Салакуські Поля.

— Ні, її тут нема. А якби й була, то це не дає тобі жоднісінького права заявлятися сюди посеред ночі. Нащо вона тобі треба?

— Її нема вдома. — Ґазід розвернувся й почав підніматися сходами, продовжуючи говорити з Айзеком, не повертаючи голови. — Я просто був неподалік, але вона, я бачу, вдарилася в мистецтво, ге? Вона мені винна гроші, комісійні, за те, що знайшов їй нічогенький підробіток. Не знаєш, де вона, га? Мені треба доза...

Айзек роздратовано труснув головою й погнав услід за Ґазідом.

— Ти, бляха, про що? Який підробіток? Вона зараз займається своїми справами.

— Ага, звісно, аякже, точно так, — погодився Ґазід якось розгублено, мов у гарячці. — Але вона винна мені гроші. Я у відчаї, Зак... Позич нобля...

Айзек починав сердитися. Він згріб Ґазіда в оберемок і струснув ним. У того були кістляві наркоманські ручки. Він лише слабко пручався в Айзековій хватці.

— Слухай ти, срантя мале. Яка нафіг ломка, якщо ти так обдовбався, що ледь на ногах стоїш. Як ти смієш вриватися в мій дім, сцяний ти обдовбок...

— Гей! — раптом вигукнув Ґазід. Він глузливо подивився на Айзека, перервавши його словесний потік. — Лін тут зараз нема, але мені треба чимось закинутись, і ти маєш мені допомогти, інакше не знаю, що я можу бовкнути. Як не Лін, так ти можеш мені допомогти, наш лицар у лискучій броні. Її любчик-жучик. А вона твоя жучка...

Айзек заніс назад м’ясистого кулака й зацідив Щасливчику Ґазіду в лице так, що хирлявий чоловічок покотився.

Шокований Ґазід кувікнув з переляку. Він газонув п’ятами по дерев’яній підлозі й поліз рачки по сходах. З носа цебеніла кров. Айзек струснув краплі з кулака й послідував за Ґазідом. Його охопила холодна лють.

«Гадаєш, я дозволю так пащекувати? Гадаєш, ти будеш мене шантажувати, гімно мале?» — розлючено думав учений.

— Щасливчику, краще забирайся до чорта просто зараз, якщо не хочеш, щоб я тобі голову зніс.

Ґазід ледь зіп’явся на ноги й розплакався.

— Ти чортів псих, Айзеку. Я думав, ми друзі...

На підлогу скрапували шмарклі, сльози й кров.

— Ну то неправильно думав, синку. Ти лише жалюгідний покидьок, і я... — Айзек припинив лаятися й ошелешено глянув на прохача.

Ґазід притулився до порожніх кліток, на яких стояла коробка з гусінню. Товста личинка звивалася, згинаючись навпіл від хвилювання, відчайдушно билася об ґрати, судомно корчилась, і з несподіваною енергією підповзла до Щасливчика Ґазіда.

Переполоханий Щасливчик завмер і чекав, доки Айзек скінчить говорити.

— Що? — схлипнув він. — Що ти хочеш зробити?

— Заткайся, — прошипів Айзек.

Гусінь видимо схудла з того часу, як з’явилася, а прекрасні барви павиного пера потьмяніли, однак вона, без сумніву, була жива. Личинка петлювала по своїй кліточці, тицяючись у повітря, мов палець сліпого, тягнучись до Ґазіда.

— Не рухайся, — прохрипів Айзек, підбираючись ближче.

Нажаханий Ґазід послухався. Він простежив за поглядом Айзека й відкрив від подиву рот, забачивши велетенську личинку, що намагалася підібратися до нього. Він верескнув і, відсмикнувши руку, почав задкувати. Гусінь умить повернулася в його бік.

— Це неймовірно... — промовив Айзек.

Ґазід ухопився за голову й раптом струснув нею, ніби виганяв рій бджіл.

— О-о-о, що з моєю головою? — затинаючись, промовив Ґазід.

Підійшовши ближче, Айзек теж це відчув. Обривки незнайомих відчуттів заповзали в мозочок, мов ужі. Він закліпав і закашлявся, раптово захоплений виром чужих емоцій, що набухали десь у горлі. Айзек стріпнув головою й міцно заплющив очі.

— Ґазіде, — гаркнув Айзек, — повільно обійди навколо неї.

Той зробив, як велено. Гусінь беркицьнулась, активно намагаючись випростатися, піти за ним, піймати.

— Чого воно до мене лізе? — писнув Щасливчик Ґазід.

— Навіть не знаю, — уїдливо відповів Айзек. — Бідолаха страждає. Здається, їй треба щось, що в тебе є, друже. Повільно вивертай кишені. Не хвилюйся, я нічого не поцуплю.

Ґазід заходився витягувати зі складок засмальцьованої куртки й штанів шматки паперу й носовички. Повагавшись, він запустив руку й витяг з внутрішніх кишень два пухкі пакетики.

Личинка знавісніла. Айзеку з Ґазідом знову забило памороки від уламків запаморочливого синестетичного відчуття.

— Ти, блядь, що приніс? — процідив крізь зуби Айзек.

— Оце шазба, — відповів Ґазід нерішуче й помахав пакетиком перед кліткою. Личинка не відреагувала. — А це сон-трута.

Ґазід протягнув руку з пакетиком над головою личинки, і та затанцювала на хвості, намагаючись дотягнутись. Її жалібний лемент був майже безгучний, однак фізично відчутний.

— Це воно. Воно хоче сон-труту! — Айзек простягнув руку до Ґазіда й клацнув пальцями. — Давай сюди.

Ґазід повагався, але віддав пакетик.

— Тут багатенько дуру, чувак... а це знаєш, скільки бабла, чуваче... — запхикав він. — Ти не можеш просто взяти його...

Айзек зважив мішечок у руці. Він прикинув, що той важив два-три фунти, не менше. Відкрив. Гусінь знову вибухла пронизливим емоційним плачем. Айзек здригнувся від болісного, нелюдського благання.

Сон-трута являла собою купку липких коричневих балабушок, що пахли паленим цукром.

— Що це за дур? — запитав Айзек. — Чув про нього, але нічого не знаю.

— Новенький. Дорога річ. Десь рік як з’явився. Б’є в голову...

— Як діє?

— Не думаю, що зможу описати. Хочеш купити трохи?

— Ні! — відрубав Айзек, потім завагався. — Взагалі... Не для мене, все одно... Скільки за цей пакетик, Ґазіде?

Ґазід сумнівався і, певне що, прикидав, наскільки можна перебільшити.

— Ну... десь тридцять гіней...

— Та йди ти в сраку, Щасливчику... З тебе нікудишній торгаш. Я візьму його в тебе за... — Айзек замислився. — За десять.

— Згода, — миттєво відповів Ґазід.

«От лайно, — подумав Айзек. — Надурив». Він уже було відкрив рота для лайки, та раптом передумав. Він уважно глянув на Ґазід а, якого знову починало розпирати від самовдоволення на заюшеній кров’ю і шмарклями пиці.

— Тоді згода. Слухай, Щасливчику, — почав Айзек спокійно, — мені може знадобитися ще цієї штуки, розумієш, про що я? А якщо ми поладнаємо, чому б тобі не стати моїм... ексклюзивним постачальником. Розумієш, так? Проте, коли між нами виникне непорозуміння, недовіра і таке всяке, мені доведеться звернутись до когось іншого. Ти розумієш?

— Зак, чоловіче ти мій добрий, ні слова більше... Ми — партнери, ось хто ми...

— Безумовно, — насилу вимовив Айзек. Він був не настільки дурний, щоб довіряти Ґазіду, але так хоча б триматиме того на короткому повідну. Щасливчик навряд чи вкусить руку, яка його годує. Принаймні на певний час.

«Цього надовго не вистачить, — подумав Айзек, — але поки зійде так».

Айзек витяг з пакетика один липучий вологий балабух завбільшки з велику оливку, покритий товстим шаром слизу, котрий швидко висихав. Він відсунув кришку клітки на кілька сантиметрів і вкинув усередину одну грудку сон-трути. Далі сів навпочіпки, щоб поспостерігати за личинкою через дротяний бік клітки.

Повіки Айзека затріпотіли так, ніби крізь нього пробіг струм. На мить він не зміг зосередити погляд.

— Ох йо, — простогнав Щасливчик Ґазід позаду нього. — Оце мене торкнуло...

Айзека раптом занудило, а потім його охопив всепоглинаючий невідступний екстаз. Менш ніж за півсекунди нелюдські відчуття вивергнуло назовні. Було враження, ніби їх виплеснуло через ніздрі.

«Святий Джаббер...» — простогнав Айзек.

Зір помутнів, і потім раптом почіткішав, з’явилася дивовижна ясність.

— Ця мала якийсь емпат, чи що? — пробурмотів учений.

Він дивився на гусінь, відчуваючи себе вуайєристом. Істота обліпила балабушок, як змія, що душить здобич. Її щелепи вгризалися у шматок сон-трути й точили його з голодним шаленством хіті. Істота стікала слиною. Вона пожирала свою поживу, мов дитя — тофі-пудинг на Святі Святого Джаббера. Дур швидко щез.

— От дідько, — сказав Айзек. — Воно захоче ще.

Він кинув ще штук п’ять гранулок у клітку. Личинка щасливо звивалася навколо своїх липких скарбів.

Айзек підвівся. І згадав про Ґазіда, який саме витріщався на гусінь та, похитуючись, блаженно всміхався.

— Щасливчику, друже, здається, ти врятував мій експеримент. Красно дякую.

— То я рятівник, правда, Заку? — Ґазід повільно закружляв у кострубатому піруеті. — Я життя рятую!

— Так, годі, саме так, друже, а тепер помовч. — Айзек глянув на годинник. — Мені ще треба трохи попрацювати, тому будь такий ласкавий, забирайся геть. Без образ, Щасливчику. — Айзек повагався й протягнув йому руку. — І вибач за ніс...

— Он як. — Ґазід виглядав здивованим. Він обережно обмацав заюшене кров’ю лице. — Що ж, як знаєш...

Айзек розвернувся й пішов до стола.

— Зажди, я тобі гроші винен. — Покопавшись у шухлядах, він знайшов гаманець і витяг звідти одну гінею. — Чекай, у мене десь тут є ще. Потерп хвилину... — Айзек поліз під ліжко й почав вигрібати звідти купи паперу, витягуючи з-під них стівери й шекелі.

Ґазід поліз рукою в пакетик із сон-трутою, який Айзек залишив на клітці з гусінню. Він задумливо подивився на Айзека, поки той ницьма копошився під ліжком. Потім відщипнув від липкої маси два балабушки сон-трави й озирнувся на вченого, аби пересвідчитися, що той не дивиться. Айзек щось бубонів собі з-під ліжка.

Ґазід почав неквапом підбиратися до ліжка. Він витягнув з кишені обгортку від цукерки й загорнув у неї одну дозу та вкинув назад до кишені. Дурнувата посмішка буйним цвітом розквітла на обличчі, коли він глянув на другий балабух.

«Варто знати, що прописуєш своїй піддослідній, Заку, — прошепотів він. — Питання етики». І вдоволено захихотів.

— Га? Ти про що? — гукнув Айзек і кривульками позадкував з-під ліжка. — Знайшов. Я ж знаю, що в кишені якихось із цих штанів лежать гроші...

Щасливчик Ґазід хутенько зняв шинку з недоїденого бутерброда на столі й уткнув сон-труту в шар гірчиці під листком латука. Потім приліпив шмат шинки назад і відійшов від столу.

Айзек підвівся та повернувсь до нього, в пилюці й з посмішкою на обличчі. У руках він стискав віхоть папірців і дещицю дріб’язку.

— Ось десять гіней. Чортяко, торгуєшся ти, як бог...

— Дякую, Заку, — відповів той. — Правда, спасибі.

Айзек дещо сторопів.

— Добре тоді. Я з тобою зв’яжуся, коли знадобиться ще цієї сон-трути, так?

— Ага, так і зробимо, великий брате...

Ґазід прожогом кинувся зі складу, ледь махнувши рукою на прощання. Знадвору почулося дурнувате гиготіння, більше схоже на тоненьке квоктання.

«Бісів хвіст! — подумав Айзек. — Ненавиджу мати справу з наркошами. Оце хлопця роздовбало». Айзек похитав головою і пішов до клітки з гусінню.

Хробачок вже взявся за другу грудку клейкого наркотика. Зненацька маленькі хвильки комашиного щастя зливою впали на Айзека. Неприємне відчуття. Він відійшов подалі. Звідти спостерігав, як личинка перестала їсти й акуратно зчистила з себе клейкі залишки. Потім знову почала жувати і знову забрьохалась, а далі знов чепурилася.

— Пані гидлива значить? — пробурмотів Айзек. — Смачно? Подобається? Га? Прекрасно.

Айзек узяв зі столу свою недоїдену вечерю. Він повернувся так, аби спостерігати за різнобарвною істотою, доїдаючи вже підсохлий бутерброд і попиваючи шоколад.

— То на що ж ти в біса перетворишся? — пробурмотів він до своєї піддослідної.

Він доїв бутерброд, скривившись від смаку несвіжого хліба й пліснявого салату. Хоч шоколад смачний.

Витерши рота, повернувся до клітки, опираючись дивним емпатичним хвилям. Айзек присів навпочіпки й дивився, як голодна істота бенкетує. Йому навіть здалося, що її кольори стали яскравіші.

— Ти мене трохи відволічеш від одержимості теорією кризи. Правда ж, черв’ячку? Тебе не знайдеш у підручниках, що на це скажеш? Скромна? Так?

Струмінь психічної енергії вдарив, мов постріл з арбалета. Учений захитався й упав.

— Ай! — скрикнув він і, корчачись, спробував відлізти від клітки. — Не виходить протистояти твоїм емпатичним чарам, люба...

Він підвівся й поволік ноги до ліжка, потираючи голову. Коли вже підходив до постелі, у голові люто запульсувала ще одна хвиля нелюдських емоцій. Ноги підігнулися, й він упав біля ліжка, роздряпуючи собі скроні.

— Ох лайно! — Він не на жарт злякався. — Це вже занадто, ти все сильніша...

Зненацька йому відняло мову. Вчений безгучно зіпав ротом, коли третя потужна атака затопила синапси. Наскільки він зрозумів, ці симптоми різнилися від того жалібного лементу, що вивергала дивна личинка за десять футів від нього. У роті пересохло, з’явився смак прокислого салату. Прілої соломи. Компосту. Зацвілого пирога.

Збитої в грудочки гірчиці.

— Тільки не це... — пробурмотів Айзек. Губи задрижали, коли усвідомлення бахнуло по голові. — Ні, ні, ні, Ґазіде, курво, падло таке, я ж тебе, сукидло, уб’ю...

Він ухопився за край ліжка несамовито тремтячими руками. Учений пополотнів і вкрився потом.

«Хутко в ліжко, — відчайдушно чіплявся за думки він. — Лягти під ковдру, і все минеться. Тисячі людей роблять це щодня собі на втіху, заради Джаббера...»

Айзекова рука, немов ошалілий тарантул, повзала по зібганій ковдрі. Він ніяк не міг укластися в ліжко через складки ковдри на простирадлі: тканинні брижі того й іншого були настільки схожі, що здавалися єдиним хвилястим полотном, ділити яке було б жахливо. Тоді він просто улігся зверху й почав плисти в хитромудрому сплетінні згинів бавовняної та шерстяної матерії. Він плив угору й вниз, енергійно гребучи по-собачому, кахикаючи, відпльовуючись і прицмокуючи від неймовірної спраги.

«Глянь на себе, придурку, — презирливо скривилась якась частина пам’яті. — Оце ганьба».

Але він не звертав на це уваги. Плив собі спокійненько на ліжку, пирхаючи, мов умираюча тварина, витягнувши шию й вирячивши очі.

Учений відчув, як наростає тиск десь у глибині мозку. Він дивився на великі двері, великі двері в стіні найбільш забутого куточка його розуму. Звідти чувся гуркіт. Щось намагалося вийти.

«Швидше, — подумав Айзек. — Зачини на засув...»

Але на нього вже накочувала сила того, що так хотіло вирватися. Двері ці були ніби нарив, готовий вибухнути від гною. Наче мускулястий безликий пес злісно й безгучно пнеться зі свого цепу. Ніби море невтомно б’ється об хвилеріз.

Тоді щось в Айзековій голові з розгону відкрилося.

Розділ шістнадцятий

Сонце вливається водоспадом і я насолоджуюсь ним а квіти проростають з моїх плечей і голови і крізь шкіру життєдайно струмує хлорофіл і я піднімаю великі руки поцятковані шипами

не торкайся мене так я не готова свиното

Погляньте на ці парові молоти! Вони б мені подобались якби не змушували мене стільки працювати!

чи це

з гордістю повідомляю що ваш батько погодився на наш шлюб

чи це

і ось я пливу під всією цією брудною водою до темної маси човна що нависає наді мною як велика хмара я вдихаю брудну воду і кашляю а мої обплутані ноги штовхають до

це сон?

світла шкіра їжа повітря метал горе вогонь гриби павутина кораблі катування пиво жаба шипи відбілювач скрипка чорнило скелі содомія гроші крила барвоягоди боги бензопила кістки загадки немовлята бетон молюски ходулі нутрощі сніг темрява.

Це сон?

Проте Айзек знав, що це не сон.

У нього в голові блимав магічний ліхтар, що закидав його потоком образів. Це аж ніяк не був зоотроп з нескінченно повторюваною маленькою візуальною оповіддю: це був вібруючий обстріл нескінченно різних моментів. Айзека атакували мільйони часточок часу. Кожне фрагментоване життя вібрувало, переходячи в наступне, й Айзек шпигував за життями інших істот. Він говорив хемічною мовою хепрі, що плакала, бо матінка роду її насварила, тоді зневажливо пирхнув, коли головний конюх вислуховував якесь безглузде виправдання хлопця-новачка, і заплющив свою прозору внутрішню повіку, пірнаючи під холодну свіжу воду гірського потоку, і попрямував до інших водяників, що свавільно парувалися, і він...

— О Джаббере, — почув він власний голос з глибини какофонічної емоційної лавини. Їх було ще більше, і ще, і ще, і вони так швидко з’являлися, вони накладалися один на одний і розмивалися по краях, поки дві чи три, чи більше миттєвостей життя не відбувалися водночас.

Коли світло вмикалося, воно було яскравим, деякі обличчя проступали чітко, інші ж були розмитими й невидимими. Кожна окрема тріска життя рухалась зі зловісною символічною зосередженістю. Кожною керувала онірична логіка. В окремих аналітичних відсіках мислення Айзек усвідомлював, що це не були, не могли бути печери історії, застиглої та перегнаної до стану цієї липкої смоли. Обстановка була занадто мінливою. Усвідомлення й реальність перепліталися. Айзек провалювався не в життя інших, а в їхні свідомості. Він був вуайєристом, що підглядав за останнім притулком тих, за ким стежили. Це були спогади. Це були сни.

Айзека обляпувало з психічного жолобу. Він почувався брудним. Більше не було послідовності, не було одного, двох, трьох, чотирьох, п’яти, шести фрагментів пам’яті, що вторгались і затримувались на момент, осяяні світлом його власної свідомості. Натомість він плив у трясовині, у в’язкій стічній канаві сонного соку, що мінився й перетікав, що не був анітрохи цілісним, що проливав логіку й образи на життя, статі, види, аж важко було дихати; він тонув у плюскотливій начинці зі всіх мрій та сподівань, спогадів й умовиводів, що в нього були.

Його тіло було лише мішком розумових відходів без кісток. Десь удалечині він почув, як воно стогне й качається на ліжку з рідким бульканням.

В Айзека паморочилось у голові. Десь у мерехтливій лавині емоцій і кумедного пафосу він виділив тоненький, безперервний потік огиди й страху, які належали йому самому. Він борсався, щоб до нього дотягнутися крізь багнюку уявлених і відтворених драм пам’яті. Вчений обережно торкнувся струмочка нудоти, який, безсумнівно, відчував тієї миті, зосередився на ньому... Айзек з усіх сил за нього тримався.

Він тримався за його центр, а сни атакували його з усіх боків. Айзек пролетів над Штирястим містом, шестирічна дівчинка радісно сміялася мовою, котрої він ніколи не чув, але відразу ж зрозумів, як власну; він смикнувся в захваті, дивлячись еротичний сон недосвідченого хлопчика-підлітка; він плив по гирлах, опинявся у дивних гротах та бився у ритуальних бійках. Він пройшовся по пласкому вельду замріяної свідомості кактів. Будинки навколо нього мінилися тією логікою снів, яка, здавалось, була спільною для всіх розумних рас Бас-Лаґу.

Новий Кробузон виникав то тут, то там у мороці сну, з географією зі спогадів чи з уяви; одні деталі виднілися чітко, а інших не було, величезні проміжки зяяли між вулицями, які можна було перетнути за лічені секунди.

У цих снах зринали й інші міста, країни й континенти. Деякі з них, без сумніву, були витворами марень, що народжувались за рухливими повіками. Інші мали підстави: оніричні звертання до реальних місць, великих і маленьких міст та сіл, таких само справжніх, як Новий Кробузон, з архітектурою та жаргоном, котрі Айзек раніше не бачив і не чув.

Вчений усвідомив, що в морі снів, по якому він плив, були краплини з дуже далеких країв.

«Це не стільки море, — сп’яніло зринула думка у глибині його мінливої пам’яті, — скільки бульйон». Він уявив, як флегматично жує хрящі й тельбухи чужорідних свідомостей, грудочки протухлої сонної речовини, що плавали у рідкій каші напівспогадів. Айзек подумки відчув підступ нудоти. «Я тут виблюю, я виверну голову навиворіт», — подумав він.

Спогади і сни накочувалися хвилями. Вони припливали тематичними потоками. Навіть плаваючи в потоці довільних думок, Айзек відчував, як впізнавані течії несуть його по краєвидах в його власній голові. Він піддався круговерті снів про гроші, лавині спогадів про стівери, і долари, і поголів’я худоби, і розфарбовані мушлі, і грошові застави.

Його колисало на хвилях еротичних снів: какти-чоловіки, що еякулювали на землю, на ряди пуп’янків-яєць, висаджених жінками; жінки-хепрі, які змащували одна одну олією на товариських оргіях; незаймані священики-люди, котрим снилися їхні грішні, незаконні жадання.

Айзек крутивсь у невеличкій водоверті тривожних снів. В образі людської дівчинки, котра збиралася зайти на екзамен, він виявив, що заходить до школи оголеним; ось водяник-водоробник, у якого щодуху билося серце, а різка солона вода лилася з моря в його річку; ось актор, що безмовно стояв на сцені, не здатний згадати жодного рядочка монологу.

«Моя свідомість — казан, — подумав Айзек, — і всі ці сни з неї википають».

Багнюка ідей ставала все прудкішою, все густішою. Айзек про це подумав і спробував ухопитися за риму, зосередитись на ній і надати їй ваги якогось знамення, повторюючи: прудкіше, і прудкіше, і густіше, і густіше, і прудкіше, намагаючись не звертати уваги на шквал, шторм психічних випарів.

Це не допомагало. Сни були в Айзековій голові, і тікати від них було нікуди. Йому снилось, що йому снилися сни інших людей, і він усвідомив, що його сон — правда.

Усе, що йому залишалося, — в гарячковому, переляканому пориві намагатися згадати, які зі снів належали йому самому.

Звідкись зблизька почувся нервовий щебет. Він прорвався крізь клубок образів, що пролітали в голові Айзека, а тоді ставав все гучнішим, аж поки не заполонив його свідомість, не став домінуючим образом.

Усі сни раптово зупинилися.

Айзек занадто швидко розплющив очі та вилаявся, коли разом зі світлом у його голову ввірвався біль. Він підняв руку і відчув, як вона коливається біля голови, мов велике, невиразне весло. Він важко поклав її на очі.

Сни припинилися. Айзек визирнув крізь пальці. Був день. Було світло.

— В ім’я... Джабберової... дупи... — прошепотів він. Голова боліла від напруги.

Це було абсурдно. У нього не було жодного відчуття втрати часу. Він чітко все пам’ятав. Здавалось, навіть краще, ніж зазвичай. Він чітко пам’ятав, як качався по ліжку, пітнів, кричав під дією сон-трути десь півгодини, не більше. І все ж було... він із зусиллям розплющив очі, примружився, щоб розгледіти годинник... було пів на восьму решку; минуло багато годин, відколи йому вдалося заповзти на ліжко.

Він обперся на лікті й оглянув себе. Його темна шкіра була вологою й сіруватою. З рота смерділо. Айзек усвідомив, що він, схоже, лежав майже нерухомо всю ніч: постіль була ледь-ледь зморщена, та й усе.

Нажахана пташина пісня, що розбудила його, зазвучала знову. Айзек роздратовано струснув головою й роззирнувся, шукаючи, звідки вона лунала. Крихітна пташка відчайдушно літала колами під стелею складу. Айзек зрозумів, що це був один із неохочих втікачів, яких він одпустив напередодні, королик, що явно чогось боявся. Поки Айзек намагався визначити, що ж так нервувало пташку, гнучке тіло аспіда стрілою вилетіло з одного кута піддашку до іншого. На льоту він ухопив маленьку пташку. Крики королика різко урвалися.

Айзек важко вивалився з ліжка і збентежено роззирнувся.

— Нотатки, — сказав він собі. — Зроби нотатки.

Учений вхопив зі столу папір і ручку та почав записувати спогади про сон-труту.

— Що ж це, в біса, було? — вголос прошепотів він, пишучи. — Якийсь чувак суперово відтворив біохемію снів, або знайшов джерело... — він знову почухав голову. — Боже, що ж це за створіння, що таким харчується... — Айзек швидко встав і поглянув на полонену гусінь.

Він повністю завмер. Рот по-дурному широко розкрився, тоді зарухався, поки йому вдалося нарешті вимовити хоч якісь слова.

— О Боже мій! Свята срака.

Він повільно, нервово посунув кімнатою, неначе позадкував, очам своїм не вірячи. Підійшов до клітки.

Усередині роздратовано сіпалась колосальна маса кольорової гусеничної плоті. Айзек з тривогою став над величезним створінням. Він відчував дивні легкі вібрації чужорідного невдоволення у просторі навколо.

Гусінь за ніч стала принаймні втричі більшою. Тепер вона була сантиметрів тридцять завдовжки, і в товщину зросла відповідно. Поблякла велич її кольорових плям повернулась до тієї полірованої яскравості, що була з самого початку. Навіть з лишком. Липкі на вигляд волосинки ззаду перетворились на позірно небезпечні голки. У неї залишалось не більш як п’ятнадцять сантиметрів простору з кожного боку. Вона слабко штовхала стінки клітки.

— Що ж із тобою сталося? — прошипів Айзек.

Учений відсахнувсь і поглянув на створіння, котре сліпо махало головою в повітрі. Він швидко подумав, згадуючи, скільки доз сон-трути дав личинці. Відтак роззирнувся та побачив конверт із залишками там, де його поклав. Істота не вилізла з клітки й не зжерла решту. Не могло бути, зрозумів Айзек, що ті маленькі крупинки наркотику, котрі він залишив у клітці, містили достатньо калорій, які мала використати гусінь, щоб настільки вирости за ніч. Навіть якби вона набрала рівно стільки ж ваги, скільки й з’їла, цього було б замало для такого росту.

— Яку б енергію ти не отримала зі своєї вечері, — прошепотів він, — вона не фізична. В ім’я Джаббера, що ж ти таке?

Він мусив вийняти створіння з клітки. Воно ж виглядало таким жалюгідним, безцільно метаючись у крихітному замкнутому просторі. Айзек позадкував, бо думка про те, що доведеться торкнутися дивовижної істоти, викликала в нього страх та огиду. Зрештою він підняв коробку, похитнувшись від її значно збільшеної ваги, і просунув її у значно більшу клітку, що лишилася від його експериментів, — міні-вольєр із сітчастим передом у півтора метра висотою, де раніше була маленька родина канарок. Він відчинив дверцята коробки й перекинув товсту личинку в тирсу, а тоді швидко закрив на засув двері вольєра.

Учений відійшов, щоб оглянути полонянку після новосілля.

Тепер вона дивилася прямо на нього, і він відчув її дитячі благання про сніданок.

— Та притримай коней, — сказав він. — Я й сам ще не їв.

Айзек з важкістю відійшов од клітки, а тоді повернувся й попрямував до вітальні.

За сніданком із фруктів і глазурованих булочок Айзек зрозумів, що наслідки сон-трути швидко вивітрювались. «Можливо, це найгірше в світі похмілля, — всміхнувся він подумки, — але за годину його вже нема. Не дивно, що наркоші на це ведуться».

З іншого боку кімнати тридцятисантиметрова гусінь шкребла підлогу нової клітки. Вона погреблася носом у землі, а тоді знову підняла голову і змахнула нею в напрямку сон-трути.

Айзек ляснув себе рукою по обличчю.

— А щоб мене... — сказав він.

У нього в голові розмито поєднувались дискомфорт і жага експериментів. Це був дитячий захват, такий, як у хлопчиків і дівчаток, що підпалювали комах від сонця збільшувальним склом. Він устав і потягнувся в конверт великою дерев’яною ложкою. Далі підніс застиглу грудочку до гусені, яка майже затанцювала, коли побачила, чи вловила запах, чи ще якимось чином відчула наближення сон-трути. Айзек відкрив маленький отвір для годівлі позаду клітки і вкинув усередину дозу наркотику. Гусінь негайно підвела голову та припала до грудочки. Тепер її рот був досить великим, аби роздивитись, як він працює. Він розтулився й жадібно жував потужний наркотик.

— Більшої клітки можеш не чекати, — сказав Айзек, — тож пригальмуй із ростом, гаразд? — він одійшов до свого вбрання, не зводячи очей з істоти.

Айзек піднімав різні предмети одягу, розкидані по кімнаті, і нюхав їх. Потім одягнув сорочку й штани, що не смерділи і були найменш брудними.

«Треба скласти список справ, — хмуро подумав учений. — І найпершим пунктом записати — „Побити Щасливчика Ґазіда до смерті“». Він підійшов до столу. Згори на купі паперів, що його встеляла, була трикутна діаграма Об’єднаної Теорії Поля, котру він намалював для Яґарека. Міцно стуливши губи, Айзек втупився в неї. Відтак узяв рисунок і задумливо поглянув на гусінь, що собі щасливо жувала. Була ще одна справа, яку мав зробити того решку.

«Нема сенсу відкладати, — неохоче подумав він. — Можливо, вдасться переконатися, що нам з Яґареком треба починати з чистого аркуша, і дізнатися щось про цю мою приятельку... можливо». Айзек важко зітхнув і засукав рукави, а тоді сів біля дзеркала, щоб причепуритися, що він робив рідко і лише про людське око. Вчений безладно посмикав волосся, знайшов іншу, чистішу сорочку, в яку перевдягнувся, зневажливо кривлячись.

Він нашкрябав записку для Девіда й Лубламая, переконався, що велетенська гусінь була міцно замкнена й навряд чи могла втекти. Тоді спустився по сходах і, причепивши записку на двері, вийшов у день, пронизаний гострими, чіткими лезами світла.

Айзек зітхнув і попрямував у пошуках раннього таксі, котре мало відвезти його до університету й до найкращого біолога, природного філософа і біотавматурга, якого тільки знав: сумнозвісного Монтеґ’ю Вермішанка.

Розділ сімнадцятий

Айзек зайшов у Новокробузонський університет з відчуттям ностальгії й дискомфорту водночас. Із часів його викладання університетські корпуси мало змінилися. Різноманітні кафедри й факультети вцяткували Ладмід грандіозною архітектурою, що затьмарювала весь інший ландшафт.

Клаптик двору перед величезною старовинною будівлею наукового факультету вкривало опале квіття з дерев. Айзек простував доріжками, витоптаними поколіннями студентів, крізь віхолу сліпучо-рожевих пелюсток. Він діловито протупотів угору вичовганими сходинками й штовхнув масивні двері.

Айзек махнув перепусткою, простроченою років на сім, але його це геть не хвилювало. Вахтера за столом звали Седж, це був дещо пришелепуватий старий, який почав працювати тут задовго до Айзека, і, здавалося, працюватиме, доки не винесуть ногами вперед. Він привітався з Айзеком, як і завжди під час його нечастих візитів, ледь розбірливим мугиканням. Айзек потис йому руку й поспитався за сім’ю старого. В Айзека були причини для вдячності Седжу, перед чиїми вицвілими очима він витяг чимало лабораторного начиння.

Айзек ішов сходами повз купки студентів. Одні курять, другі сперечаються, треті щось пишуть. Попри однозначну більшість людей-чоловіків, були все ж таки й випадкові сторожкі групки ксенійської юні, жінок, або й тих і тих. Хтось вів теоретичні дебати з голосним хвалькуватим запалом. Інші пописували щось на полях підручників, смокчучи самокрутки з їдким тютюном. У кінці коридору інша групка, сидячи навпочіпки, вправлялася в щойно вивчених фокусах й весело сміялася, коли крихітний гомункул з меленої печінки пройшов, похитуючись, декілька кроків і розсипався на купку тремтливої мульчі.

Чим далі Айзек ішов сходами й коридорами, тим рідішали поодинокі групки студентів. З роздратуванням та огидою завважив, як із наближенням до кабінету колишнього начальника починає калатати серце.

Він пройшов у пишно оздоблене темним деревом адміністративне крило наукового факультету. В кінці коридору виднілися двері, на яких висіла золота табличка: «Декан. Монтеґ’ю Вермішанк».

Айзек зупинився перед дверима й нервово потупцяв. Стоячи там в замішанні, він думав, як поєднати накопичену за десять років злість і неприязнь та примирливий і дружній тон бесіди. Учений глибоко вдихнув і, коротко постукавши, відчинив двері та зайшов.

— Що ви собі... — вигукнув чоловік за столом і раптом затнувся, впізнавши Айзека. — А, — промовив він після довгої паузи. — Айзек. Звісно. Прошу, сідай.

Айзек сів.

Монтеґ’ю Вермішанк саме обідав. Його бліде обличчя й плечі круто нависали над величезним столом. За ним було невелике віконечко. Айзек знав, що воно виходило на широкі вулиці й великі будинки Хнуму й Мафатону, однак зараз світло перепиняла затягана фіранка.

Вермішанк не був товстий, однак від щік і нижче його вповивав легкий жирок, схожий на блідий саван мертв’яка. На ньому був затісний костюм, і з рукавів сочилася некротично біла шкіра. Ріденьке волосся було начесане й укладене з хворобливим завзяттям. Вермішанк пив грудкуватий суп-пюре. Він періодично вмочав у нього глизявий шмат хліба і смоктав отриману юшку, жував, але не відкушував, терзаючи мокрий від слини хліб, аж на стіл скрапувала жовтувата рідина. Його безбарвні очі поглянули на Айзека.

Той ніяково дивився на нього, дякуючи небесам за свою міцну статуру й шкіру кольору кіптявої головешки.

— Уже було зібрався шпетити тебе, що не постукав чи не повідомив заздалегідь, але потім побачив, що це ти. Звісно. Нам закон не писаний. Як ти, Айзеку? Гроші знадобилися? Треба робота? — розпитував Вермішанк у звичній флегматичній манері.

— Ні, ні, нічого подібного. Я в порядку, Вермішанку, — відповів Айзек, силкуючись зберегти доброзичливий тон. — Як ваша робота?

— Добре, добре. Пишу працю про біозаймання. Вдалося виявити піротичний гребінь у вогняного ґедзя. — Запала тиша. — Вельми цікаво, — прошепотів Вермішанк.

— Це чудово, чудово, — пожвавився Айзек.

Вони мовчки втупились одне в одного. Світська бесіда не клеїлася. Айзек ненавидів і поважав Вермішанка. Ненадійне поєднання.

— То, гм... така справа... — почав Айзек. — Якщо чесно, я прийшов просити про допомогу.

— Он як.

— Я працюю над дечим поза моєю компетенцією... Знаєте, я радше теоретик, ніж практик...

— Так... — голос Вермішанка сочився явною іронією.

«Ах ти лайно щуряче, — подумав Айзек. — Я сам же дав із себе поглузувати».

— Так-от, — повільно промовив він. — Це... тобто це могло би бути, хоч я і сумніваюся... питанням біотавматургії. Хотів поспитатися вашої фахової думки.

— Он воно що.

— Так. І я хотів би знати... чи можна поробити когось так, щоб він зміг літати?

— Охох. — Вермішанк відкинувся на спинку стільця й промокнув хлібом навколо рота. На якусь мить там залишилися вуса з хлібних крихт. Він зчепив перед собою руки, похрускав товстими пальцями. — Літати, значить?

У голосі Вермішанка почулося хвилювання, досі відсутнє в його холодному тоні. Може, він і хотів ужалити Айзека своїм презирством, та не міг не зацікавитися, коли йшлося про науку.

— Так. Мені цікаво, таке вже робили?

— Робили... — Вермішанк повільно кивнув, не відводячи погляду від Айзека. Той вихопив з кишені записник.

— Невже?

Вермішанк замислився, й очі на мить втратили фокус.

— Так... А що, Айзеку? До тебе хтось прийшов і попросив підняти себе в небо?

— Я не можу... е... розголошувати...

— Звісно, не можеш. Ти ж професіонал. І я це поважаю.

Вермішанк мляво усміхнувся гостю.

— Тож... Можна подробиці? — наважився Айзек, зціпивши зуби, перш ніж заговорити, щоб угамувати трем обурення. «Пішов ти, маніпулятивна зверхня свинюко», — бушував він подумки.

— Що ж... — Айзек нетерпляче совався на місці, доки Вермішанк задумливо дививсь у стелю, пригадуючи. — Був собі біофілософ, багато років тому, в кінці минулого століття. Калліджин його звали. Сам себе поробив.

На обличчя Вермішанка наповзла ніжно-жорстока усмішка.

— Чисте безумство, але нібито вдалося. Велетенські механічні крила розгорталися, немов віяла. Навіть написав брошурку про це.

Вермішанк витягнув шию над обплилим жиром плечем і пройшовся очима по корінцях томиків на книжкових полицях, що вкривали стіни. Він невизначено махнув рукою, брошура Калліджина могла бути де-завгодно.

— Ти хіба не знаєш решту? Не чув пісеньки?

Айзек питально подивився на співрозмовника. Вермішанк проспівав декілька рядків жахливим пронизливим тенором:

— Звісно, чув! — вигукнув Айзек. — Просто не знав, що це справді було...

— Ти ж наче не відвідував курс з біотавматургії? Наскільки я пам’ятаю, ти пройшов два семестри Вступного курсу, дещо пізніше. І пропустив мою першу лекцію. Цією історією я маю звичку заманювати наших пересичених молодих мисливців за знаннями на путь такої благородної науки.

Вермішанк говорив абсолютно безбарвним голосом. Айзек відчував, як неприязнь до шефа поверталася з новою силою.

— Калліджин зник, — продовжив Вермішанк. — Полетів геть, на південний захід, до Какотопічної Плями. Більше його не бачили.

Ще одна довга пауза.

— А... а це вся історія? — спитав Айзек. — Як вони причепили йому крила? Він залишив якісь нотатки? Як відбувалася поробка?

— О, певно, страшенно тяжко. Калліджину, ймовірно, знадобився не один піддослідний, щоб нарешті зробити правильні розрахунки. — Вермішанк заусміхався. — Можливо, скористався послугами мера Мантаґоні. Підозрюю, парочка ув’язнених-смертників прожила на декілька тижнів більше, ніж вони очікували. Ця частина процесу, природно, не афішувалася. Логічно було б припустити, що для результату знадобиться більше, ніж одна спроба. Адже необхідно приладнати механізм до кісток і м’язів і ще бозна-чого, яке не знає, що йому робити...

— А якщо м’язи і кістки якраз знають, що вони мають робити? Якщо... якомусь вірму чи типу того відрізали крила. Їх можна замінити?

Вермішанк непорушно дивився на Айзека.

— Ха, — ледь чутно промовив він. — Ти можеш подумати, що це легше. В теорії — так, але на практиці набагато важче. Я пробував щось схоже на птахах і... крилатих істотах. Перш за все, Айзеку, в теорії це більш ніж можливо. Теоретично, нема нічого, чому б поробництво не могло зарадити. Питання лише в тому, як правильно скріпити елементи, сформувати плоть. Одначе політ — це надзвичайно складно, оскільки доводиться мати справу з багатьма змінними величинами, які повинні зійтися гранично точно. Бач, Айзеку, можна поробити собаку, пришити йому ногу на спину чи виліпити її із чарівної глиноплоті, і песик щасливо шкандибатиме. Гарно не буде, але ходитиме. З крилами так не можна. Крила треба припасувати ідеально, інакше не спрацює. Важче навчити мускули, які думають, що знають, як літати, зробити той самий фокус по-іншому, ніж навчити ті, що від початку не знали, як. Твою пташку чи хто там у тебе, зокрема, її плечі збиватиме з пантелику це крило, яке раптом виявиться дещо не тієї форми, не того розміру чи будуватиметься на іншій аеромеханіці, й урешті не принесе ніякої користі, навіть якщо припустити, що ти все приладнав правильно.

Тому моя відповідь тобі, Айзеку, — так, можливо. Твого вірма, чи хто він там, можна поробити, аби він знову полетів. Але шанси малі. Дуже вже це тяжко. Жоден біотавматург чи поробник не гарантуватиме успіх. Або ж ти пошукаєш Калліджина і той тобі допоможе, — хрипко підсумував Вермішанк, — проте я б не ризикував.

Айзек закінчив писати й закрив нотатник.

— Дякую, Вермішанку. Я навіть... сподівався, що ви так скажете. Така ваша професійна думка. Що ж, я продовжу інший напрям досліджень, який ви б точно не схвалили...

В очах бунтівного вченого спалахнув непокірний блиск.

Вермішанк легенько кивнув, і на його обличчі, немов грибок, з’явилася та зів’яла квола усмішка.

— Он як, — лише й вимовив він.

— Що ж, дякую за ваш час... Дуже вдячний...— Айзек метушливо встав, приготувавшись іти. — Вибачте за поспіх...

— Нічого. Є ще якісь питання?

— Ну... — Айзек затнувся, рука застигла напівдорозі в рукав куртки. — Ви чули що-небудь про речовину під назвою сон-трута?

Вермішанк здивовано вигнув брову. Відкинувшись на спинку стільця, він задумливо жував великий палець, дивлячись на Айзека з-під напівзаплющених повік.

— Це університет, Айзеку. Хіба ти думаєш, що нова й спокуслива незаконна субстанція пронесеться містом й омине наших студентів? Звісно, я чув про неї. Перше відчислення з університету за продаж цього наркотику сталося десь півроку тому. Вельми талановитий молодий психоном з очікувано оригінальними теоретичними переконаннями. Айзеку, Айзеку... попри всі твої... гм... необачні вчинки... — манірна посмішечка дуже непереконливо імітувала вибачливий жест, — я б ніколи не подумав про тебе як про... людину, пов’язану з наркотиками.

— Ні, Вермішанку, я не наркоман. Хоча, живучи й працюючи в болоті, яке я обрав, серед бідноти й паскудних дегенератів, я бува частенько маю справу з наркотиками, зокрема на різноманітних богопротивних оргіях, де я, звісно ж, вічний завсідник.

Айзек вилаяв себе за нестриманість у той самий момент, коли вирішив, що з подальшої дипломатії діла не буде. Говорив голосно й саркастично. Смакував свою лють.

— Так-от, — продовжив він, — один з моїх огидних друзів уживав цей чудернацький наркотик, і мені захотілося дізнатися про нього більше. Вочевидь, не варто було звертатися з цим до людини настільки високоморальної.

Вермішанк безгучно сміявся, не відкриваючи рота. На обличчі застигла самовдоволена посмішка. Очі стежили за Айзеком. Тільки легке тремтіння плечей і похитування назад-вперед видавало сміх.

— Ха, — урешті промовив він. — Який ніжний Айзек. — Він похитав головою.

Айзек демонстративно помацав кишені й застебнув куртку, відмовляючись відчувати себе дурнем. Він повернувся спиною та пішов до дверей, обдумуючи фінальну уїдливу ремарку.

Доки він думав, Вермішанк знову заговорив.

— Сон-тр... Та речовина — не мій профіль, Айзеку. Фармакологія має радше біологічне підґрунтя. Упевнений, хтось із твоїх старих колег міг би розказати більше. Щасти.

Айзек вирішив промовчати. Однак урешті махнув рукою, як він себе запевнював, зверхньо, хоча це могло зійти хіба що за вдячно-прощальний жест. «Ех ти, сцикло», — картав він себе. Та нічого не вдієш, Вермішанк був корисним джерелом знань. Айзек розумів, що не зміг би просто так нагрубити колишньому шефу. Надто вже цінною була експертна думка Вермішанка.

Тому Айзек пробачив собі таку легкодухість, навіть усміхнувся, згадавши свою бурхливу реакцію на цього мерзенного чоловіка. Принаймні він дізнався те, по що прийшов. Поробка — не варіант для Яґарека. Айзекова дослідницька робота ожила, коли з’явилася проблема польоту. Якби простеньке ліплення плоті прикладної біотавматургії переважило кризову теорію, його дослідження зайшло б у глухий кут. Не хотілося втратити цей новий рушій.

«Яґу, старий, — розмірковував він, — усе саме так, як я й гадав. Я — твій єдиний шанс. А ти — мій».

Перед містом виднілися канали, що вигинались між виступів гірської породи, мов силікатні бивні, і латки кукурудзи у виснаженій землі. А перед чагарниками на цілі дні дороги тяглася сувора кам’яна пустеля. За якихось десять тисяч років вода з вітром обдерла тонкошкуру поверхню ґулястих гранітних пухлин, що міцно засіли в череві землі з самого її народження. Ці кам’яні виступи й круті стрімчаки — жахливі у своїй потворності, як і будь-які нутрощі.

Я йшов за плином ріки. Вона безіменно кучерявилася поміж гостроверхих узгір’їв, а за декілька днів ім’я їй буде Смола. Далеко на захід мені відкривалися крижані верхів’я справжніх гір: колоси з каміння й снігу владно здіймалися над вістрями стрімчаків, укритих щебенем і лишайником, так само, як поблизькі нижчі вершини — наді мною.

Мені інколи думалось, що скелі нависали, немов якісь химерні фігурки з кігтями й іклами та головами, схожими на палі. Скам’янілі гіганти; нерухомі камінні боги; зорова ілюзія чи випадкові скульптури вітру.

За мною стежили. Кози й вівці презирливо спостерігали за моїми незграбними кроками. Хижі птахи пронизливо викрикували свою зневагу. Бувало, що пастухи розглядали мене неприязно й підозріливо.

Уночі з темряви виходили набагато чорніші силуети. З-під води визирали ще холодніші спостерігачі.

Скелясті зуби поволі розпанахували землю так, що я годинами йшов тією звивистою долиною, доки їх помітив. Доти під ноги стелилися лише трави й чагарник.

Земля жаліла мені ноги, а розлоге небо — очі. Але мене не надуриш. Я не піддамся спокусі. Це не пустельне небо. Це лише облуда, сурогат, що хотів мене заколисати. Спрагла рослинність, пишніша, ніж удома, пестила ноги з кожним подувом вітру. Удалині розкинувся ліс, що, як мені відомо, ширився на північ до межі з Новим Кробузоном і на схід до моря. У потаємних закутках між товстих дерев стриміли широкі темні обриси покинутих машин, поршнів і шестерень; залізні каркаси між дерев укривалися іржею.

Я туди не наближався.

Позаду, там, де розгалужувалася ріка, залишилася болотиста місцина, таке собі внутрішнє гирло, що обіцяло розчинитися в морі. Там я пожив у хижках на полях списоходів, цієї німотної, набожної раси. Вони годували мене й співали своїх тихих колискових. Я ходив з ними на полювання, простромлюючи кайманів та анаконд. У тих болотяних угіддях я втратив свого клинка, зламавши його об шкуру якогось прудконогого хижака, що зненацька вистрибнув на мене з мулу й вологого очерету. Він став на диби і, верескнувши, немов чайник на вогні, щез у болоті. Я так і не дізнався, чи вбив його.

До того я дні йшов сухотрав’ям, огинаючи схили, де, як мене попереджали, бушували банди втікачів від правосуддя — Поволені. Мені жоден не стрічався.

Траплялися села, що піддобрювалися до мене м’ясом та одежиною, молили вступитися за них перед богами врожаю. Було й таке, що гнали списами, рушницями й вереском клаксонів. Я м’яв траву зі стадами, а часом і з вершниками, з братнім птаством, з міфічним звіром.

Я спав на самоті, у сховку з камінних складок чи зелених підлісків, у біваках, які розбивав, чуючи наближення дощу. Доки я спав, рази чотири щось обнюхало мене, лишаючи по собі сліди від копит, запахи трави, поту і м’яса.

Серед тих розлогих схилів моя злість і мука змінювали лик.

Цікаві комахи вивчали незнайомі їм запахи ґаруди, намагаючись лизнути мій піт, спробувати на смак кров, запилити різноколірні плями на моєму плащі. Я бачив товстих ссавців серед тої пишної зелені. Я збирав цвіт, бачений колись у книгах, тонкостеблі квітки неясної барви, немов у димному серпанку. Від аромату дерев дихалося через силу. Небо рясніло хмарами.

Я, дитя пустелі, ступав цими родючими землями, шкарубкий і запилюжений.

Одного дня я зрозумів, що більше не мрію про те, як вчиню, коли знову стану цілісним. Я горів цим, і раптом виявилося, що далі нічого нема. Що я сам не більше, як жадоба лету. Якось звик. У тому незнайомому краю я переродився, торуючи шлях туди, де збиралися вчені й поробники з усього світу. Засоби перетворилися на мету. Отримавши назад свої крила, я стану кимось новим, не затьмареним жагою, що визначала мене.

Бредучи на північ без кінця-краю серед тої весняної вільгості, я зрозумів, що шукаю не повернення, а забуття. Я віддам своє тіло новонародженому, а сам спочину.

Коли я вперше ступив на ці пагорби й рівнини, я був дужіший. Я покинув Миршок, куди причалив мій корабель, не провівши там і ночі. У цьому потворному портовому місті було стільки істот мого виду, що я відчув себе пригнічено.

Я поквапом ішов містом, шукаючи тільки харч і впевненості в тому, що я на правильному шляху в Новий Кробузон. Я купив холодну мазь для моєї рани, що з неї постійно текла сукровиця, знайшов лікаря достатньо чесного, аби визнати: в Миршоці я не знайду нікого, хто б мені допоміг. Я віддав свій батіг крамарчуку, а той підвіз мене на своїй бричці на п’ятдесят миль у глиб долини. Від золота відмовився, а от зброю взяв.

Я з радістю залишив море позаду. Воно було лиш інтерлюдією. Чотири дні повз неповороткий, просочений мастилом пароплав по Захлялому морю, доки я сидів у трюмі, лише із похитування й гупання хвиль розуміючи, що ми пливемо. Я не міг ступати по палубі. Там під велетенським океанським небом я був більш уразливий, ніж у задушливій смердючій каюті. Я щулився від чайок, скоп та альбатросів. У брудній дерев’яній комірці за гальюном я тримався ближче до води.

А до моря, коли я все ще палав і шаленів, коли шрами мої ще скрапували кров’ю, був Шанкель, місто кактів. Місто з безліччю імен. Сонце-самоцвіт. Оаза. Борридор. Соляна Діра. Спіральна Цитадель. Солярій. Там я бився у ямах і клітках, рвав плоть, збирав докупи свою, вигравав більше, ніж програвав, лютуючи, немов бойовий півень, уночі й загрібаючи пенні вдень. Так було, доки я не зустрів чужинського принца, він хотів зробити шолом з черепа ґаруди. Я чудом виграв, хоч із самого цебеніла кров. Тримаючи свої нутрощі однією рукою, кігтями іншої роздер йому горло. Я виграв його золото й прибічників, яких відпустив. Підлікувавшись, купив квиток на торгове судно.

Я почав подорож через весь континент, щоб стати цілісним.

Пустеля вирушила зо мною.