Частина I Доручення

Розділ перший

Угорі над ринком з розгону відкрили вікно. З нього на голови байдужого натовпу дугою вилетів кошик. Він затнувся на півдорозі, потім крутнувсь і знову посунув униз, але вже не так стрімко. Від такого небезпечного танцю залізне пруття кошика зачіпалося за стіну, зішкрябувало з неї фарбу й струшувало бетонний пил.

Сонце пробивалося крізь хмарне покривало яскравим сірим світлом. Унизу неохайно розсипалися кіоски й торгові ряди. Місто розпирав важкий сопух. Сьогодні в Драглистій Дірі був базарний день, і гострий сморід від гною й посліду в Новому Кробузоні саме тут і саме в ці години здобрювався пахощами паприки, свіжих помідорів, розігрітої олії, риби й кориці, копченого м’яса, бананів та цибулі.

Продуктові ятки тяглися далі від шумної вулиці Шадрах. Книги, рукописи й картини населяли Сельчітський прохід — алею строкатих баньянів та розкришеного бетону трохи далі на схід. На півдні, униз дорогою до Баракгема продавали всіляке череп’я, на заході — деталі двигунів, на одній бічній вуличці — іграшки, між двома іншими — одяг, і ще тьму різного краму в кожному провулку. Торгові ряди в Драглистій Дірі кучерявилися й сходилися докупи, як спиці погнутого колеса.

У Дірі будь-які межі стиралися. У тіні древніх стін і похилених висоток лежало вкупі всіляке начиння, черепки й глиняні прикраси на вутлому столі, стос трухлявих підручників. Антикваріат, секс, порошок від бліх. Між прилавків тупцювали шипуни-конструкти. У надрах закинутих будинків чубилися жебраки. Представники дивних рас купували чудернацькі речі. Драглистий Базар — вересклива буча з краму, смальцю й гендлярів. Тут панував відомий торговий закон: покупцю, начувайся.

Крамар, що стояв унизу, спостерігав за спуском кошика. Він глянув угору на підсліпувате сонячне сяйво й цегляний пил і протер очі. Потім потягнув за кінець мотузки, доки кошик не опинився в руках. Усередині лежав мідний шекель і цидулка, написана охайним вигадливим почерком. Продавець втупився у папір і задумливо почухав носа. Попорпався в продуктах і, звіряючись зі списком, поклав у кошика яйця, фрукти й трохи овочів. Він зупинився на одному з пунктів, перечитав і, облизнувшись, відрізав шмат свинини. Склавши все, заховав шекель у кишеню, намацав решту і, прикинувши вартість доставки, кинув-таки усередину чотири стівери.

Обтерши руки об штани, задумався на хвильку, потім нашкрябав щось на папірці вугільним олівчиком і запхав його вслід за монетами.

Крамар тричі потягнув за мотузку, і кошик застрибав у повітрі. Він піднімався вище низьких дахів сусідніх будинків, уривчасто витанцьовуючи. Дорогою злякав галок, що гніздилися на нежилому поверсі, й залишив ще одну подряпину на вже щедро обшкрябаній стіні, доки не зник у вікні, з якого з’явився.


Айзек Ден дер Ґрімнебулін усвідомив, що йому це лише наснилося. Він із жахом виявив, що знову працює в університеті й марширує перед здоровенною дошкою із розпливчастими формулами важелів, сил і тиску. Вступ до матеріалознавства. Айзек тривожно вдивлявся у клас, коли в двері заглянув той чортів слимак Вермішанк.

— Я не можу працювати в цьому класі, — голосно зашепотів Айзек, вказуючи на вікно. — Базар занадто шумний.

— Це нічого, — солодко, аж гидко промовив Вермішанк. — Пора снідати. Відволічешся від шуму.

Зачувши таку дурницю, Айзек з великим полегшенням струснув із себе сон. День починався з пронизливої базарної лайки й запаху смаження.

Він розкинувся на ліжку, не відкриваючи очей. Чулися кроки Лін по кімнаті й легеньке порипування дощок. Горище наповнилося димком, в Айзека аж слина потекла.

Лін двічі плеснула в долоні. Вона знала, коли Айзек вже не спить. «Може, через те, що я рот закрив»,— подумав він й усміхнувся, не розплющуючи очей.

— Тихенько, я ж іще сплю. Бідненький Айзек так натомився, — заскиглив він і скрутився клубком, немов дитина. Лін ще раз насмішкувато плеснула в долоні й вийшла.

Чоловік застогнав і перевернувся на ліжку.

— Мегера! — крикнув їй услід. — Фурія! Карга! Добре, добре, ти перемогла. Ти... ти відьма, злючка, ось хто.

Він почухав потилицю і сів, соромливо усміхнувшись. Лін, не повертаючи голови, показала йому непристойний жест.

Вона стояла біля плити гола, спиною до нього, підтанцьовуючи, а зі сковорідки порскала гаряча олія. З округлого живота Айзека сповзла ковдра. Чоловік скидався на дирижабль — тугий, дебелий і сильний. По всьому тілі густо кущилося сиве волосся.

Лін була безволоса. Під червоною шкірою виднівся кожен тугий мускул. Тіло — немов анатомічний атлас. Айзек оглядав його з радісним збудженням.

У нього засвербіло в дупі. Він поліз рукою під простирадло й почухався безсоромно, мов пес. Щось луснуло під нігтем, і він витяг руку подивитися. На кінчику нігтя безпорадно звивалася крихітна напіврозчавлена личинка — рефлік, нешкідливий паразит хепрі. «Хробачка, певно, добряче ошелешили мої соки», — подумав Айзек і струснув комаху з пальця.

— Рефлік, Лін, — промовив він. — Пора купатися.

Лін роздратовано тупнула ногою.

Новий Кробузон був патогенним містом, здоровенною чумною ямою. Воно кишіло паразитами, інфекцією й плітками. Щомісячна хемічна обробка стала обов’язковою профілактикою для хепрі, які не бажали потерпати від свербіжу й виразок.

Лін вигорнула вміст сковорідки на тарілку й поставила її на стіл навпроти своєї. Вона сіла й жестами запросила Айзека приєднатися. Той піднявся з ліжка й поплентав до неї. Сів обережно, щоб не загнати скабку.

Айзек та Лін сиділи нагі одне навпроти одного за грубим дерев’яним столом. Айзек розумів, як вони виглядають збоку. Йому подумалося, що з цього вийшло б дивне, красиве фото. Мансарда, пилини у світлі з маленького віконечка, охайні стоси книжок, паперу і фарб поряд з дешевими дерев’яними меблями. Темношкірий чоловік, великий, опасистий і голий, з ножем і виделкою в руках, неприродно спокійний, сидить навпроти хепрі. Тонкий жіночий профіль у тіні, силует хітинової голови.

Не торкнувшись їжі, вони якусь мить дивилися одне на одного. Лін знаками сказала: «Доброго ранку, коханий», а потім взялася за сніданок, не відриваючи від нього погляду.

Саме під час їди Лін була найбільш чужою, і їхні сніданки разом були і випробуванням їхнього зв’язку, і підтвердженням. Дивлячись на неї, Айзек відчув знайоме сум’яття: негайно придушену відразу, гордість за перемогу над собою й винувату хіть.

Відблиски світла мінилися у фасеткових очах Лін. Ніжки на її голові дрібно тріпотіли. Вона взяла півпомідора й учепилася в нього щелепами-мандибулами. Вона опустила руки, і її внутрішні ротові частини заходилися пережовувати їжу, у той же час верхні щелепи не рухалися.

Айзек спостерігав, як величезний райдужний скарабей, що був головою його коханої, поглинає свій сніданок.

Він дивився, як вона ковтає, як здригається гортань, де бліде черевце плавно переходило в людську шию... хоч їй і не сподобався б такий опис. «У людей тіла, ноги, руки хепрі й голова поголеного гібона», — сказала вона колись.

Він усміхнувся й підніс до рота шмат свинини, а потім вхопив його язиком і витер жирні пальці об стіл. Злегка осміхнувся до неї. Вона гойднула йому антенками й знаками сказала: «Чудовисько моє».

«Я збоченець, — подумав Айзек, — але й вона теж».

Розмови за сніданком зазвичай проходили однобоко — Лін могла говорити жестами, поки їла, а от спроби Айзека їсти та говорити одночасно закінчувалися нерозбірливим белькотінням і обпльованим їжею столом. Натомість вони читали. Лін — мистецький бюлетень, Айзек — що під руку трапиться. Наминаючи, намацав декілька книг і газет, між яких лежав список закупів Лін. Пункт «свиняча вирізка» обведено кружечком, а під її вишуканою каліграфією вже набагато незграбніше нашкрябано: «У тебе гості??? Ласуватимеш кабанчиком?»

Айзек помахав перед нею листком.

— Що це за срака? — гримнув, порскнувши недожованим сніданком, з жартівливим, але непідробним обуренням.

Лін прочитала й знизала плечима.

«Знає, що не їм м’яса. Знає, що маю гостя на сніданок. Гра слів із „кабанчик“».

— Дякую, кохана, це я зрозумів. Звідки він зна, що ти вегетаріанка? І часто ви вправляєтеся в дотепності?

Лін якусь мить мовчки дивилася на нього.

«Знає, бо не купую м’яса». Вона стріпнула головою на таке безглузде питання. «Не хвилюйся, дотепності тільки на папері. Не знає, що я жук».

Айзека дратувала обрубаність її фраз.

— Чорт забирай, я ні на що не натякав...

Лін гойднула рукою, що прирівнювалося до вигнутої брови. Айзек роздратовано загарчав.

— Дідько, Лін! Не все, що я кажу, стосується страху викриття.

Айзек та Лін були коханцями майже два роки. Вони старалися не задумуватися про природу їхніх стосунків, однак чим довше вони були разом, тим важче ставало притримуватися цієї стратегії. Не поставлені досі питання вимагали відповідей. Невинні ремарки і криві погляди інших, мить разом, задовга для чужого ока, записка від крамаря — все нагадувало про те їхнє, у певному сенсі, таємне життя. У всьому відчувалася напруга.

Вони ніколи не казали: «Ми — коханці», тож їм ніколи не доводилося казати: «Ми не розкриємо своїх стосунків усім, лише деяким». Але збігали місяці, і ставало ясно, що саме до того все йде.

Лін почала уїдливими глумливими зауваженнями натякати, що відмова Айзека визнати себе її коханцем, у найкращому разі — боягузтво, у найгіршому — упередженість. Його сердила така короткозорість. Він усе ж розповів своїм близьким друзям про зв’язок з Лін, як і вона своїм про нього. Хоча для неї це було набагато простіше.

Лін була мисткинею. Її коло становили різноманітні вільнодумці, покровителі й нахлібники, богема й паразити, поети й памфлетисти та модняві наркоші. Вони жили плітками і скандальними витівками. У чайних і барах Салакуських Полів походеньки Лін, які вона не афішувала, але й не заперечувала, ставали предметом обивательських балачок та інсинуацій. Її особисте життя було авангардним переступом, арт-подією, так само як минулого сезону «Конкретна музика» чи торішній «Сяк-Так!»

Отож, Айзек міг прийняти гру. У цьому світі його знали задовго до стосунків з Лін. Учений у немилості, сумнівної репутації мислитель, який покинув вельми прибуткову посаду викладача заради експериментів надто зухвалих і геніальних для вузьких університетських лобів. Яке йому діло до пристойності? Він спатиме з тим, з ким забажає, це вже напевно.

Таким його знали в Салакуських Полях, де його стосунки з Лін були відкритою таємницею, де він міг менше ховатися, обійняти її за плечі в барі й нашіптувати щось, доки вона висмоктує з губки солодку каву. Це була його історія, і принаймні напівсправжня.

Він пішов з університету десять років назад. Одначе лише тому, що, на свою біду, зрозумів, він — нікудишній учитель.

Він достатньо надивився на допитливі обличчя, наслухався несамовитого шкряботу пер переполошених студентів, аби усвідомити, що маючи розум, який безладно мечеться й перечіпається коридорами теорії, він міг навпомацки навчитися сам, однак передати таке цінне для нього розуміння не міг. Похиливши голову, він пішов звідти геть.

В іншій версії його завідувач кафедри, вічнозелений і гидотний Вермішанк, не був просто посидючим епігоном, а все ж видатним біотавматургом, який прикрив дослідження Айзека не стільки через його неортодоксальність, скільки безперспективність. Айзек, може, й блискучий учений, але ж недисциплінований. Вермішанк бавився ним, мов кошеням, змушуючи випрохувати роботу позаштатного дослідника на мізерному пайку і з обмеженим доступом до університетських лабораторій.

І саме через неї, роботу, він мусив бути дуже обачним зі своєю коханою.

Останнім часом його стосунки з університетом погіршали. Цупивши потихеньку, він за десять років устиг обладнати власну симпатичну лабораторійку. Його дохід значною мірою становили сумнівні контракти з найбільш неблагонадійними громадянами, чия потреба у премудрій науці не переставала його дивувати.

Однак дослідження Айзека — мета яких не змінилася протягом усіх років — не могли дати результатів у вакуумі. Треба було публікуватися. Треба було брати участь у дискусіях. Сперечатися, відвідувати конференції — хоча б у ролі бурлаки, бунтівливого сина. У його ренегатства були свої переваги.

Однак система вищої освіти виявилася зашкарублою не тільки на перший погляд. За двадцять років студентів-ксеніїв почали приймати в університет Нового Кробузона лише як вільних слухачів. Відкрито заявити про міжвидові стосунки радше означало найкоротший шлях до статусу вигнанця, аніж флер поганого хлопця, якого він так наполегливо домагався. Лякало не те, що редактори журналів, голови конференцій чи видавці дізнаються про них з Лін. Лякало, що побачать, як він цього не приховує. Якщо він про людське око маскуватиметься, його не вважатимуть відступником.

І все це Лін не тішило.

«Ти приховуєш наші стосунки, щоб публікувати статті для тих, кого зневажаєш», — знаками сказала вона якогось разу після того, як вони кохалися.

У гіркі миті Айзек замислювався, а що б учинила вона, якби стояла загроза вигнання з мистецького середовища.


Того ранку парі вдалося жартами й вибаченнями, й компліментами, й любощами припинити сварку в зародку. Айзек усміхнувся Лін, поки намагався влізти у сорочку, її антенки затремтіли в збудженні.

— Що робитимеш сьогодні? — запитав він.

«Збираюся в Кінкен. Треба барвоягід. Потім — на виставку у Вискливій Горі. Увечері маю роботу», — додала з жартівливим пафосом.

— Виходить, нескоро побачимося? — спитав він з лукавим усміхом.

Лін кивнула. Айзек взявся на пальцях рахувати дні.

— Може, тоді повечеряємо в «Годиннику й півнику» десь... в безділю? О восьмій?

Лін задумалася, тримаючи його за руки.

«Прекрасно», — соромливо показала вона. Невідомо, чи вона мала на увазі вечерю чи Айзека.

Вони поскладали чашки й тарілки у відро з холодною водою й залишили відмокати. Перед виходом Лін зібрала свої нотатки й ескізи, а відтак Айзек ніжно притягнув її до себе й поклав на ліжко. Він поцілував теплу червону шкіру, а вона перевернулась у його обіймах. Вона сперлася на лікоть, і він побачив, як повільно розкривається темно-рубіновий панцир і розходяться вбоки антенки. Дві половинки надкрил повністю розкрилися й легенько тремтіли. У їхній тіні розправлялися її прехороші, безпорадні комашині крильця.

Вона м’яко поклала на них його руку, щоб він міг пестити тендітні й такі беззахисні крила. Для хепрі це був найвищий прояв довіри й любові.

Повітря між ними затріщало. Член Айзека затвердів.

Він провів пальцями по розгалуженню прожилок на тремтливих крильцях, спостерігаючи, як світло проходить крізь них перламутровими тінями.

Іншою рукою зібгав їй спідницю й провів пальцями вгору стегном. Від доторку вона розвела ноги, а потім звела, захопивши його руку в полон. Він почав нашіптувати їй щось сласно-безсоромне.

Сонце над ними зробило свою дугу, й кімнатою поплили тіні вікна і хмар. Закохані не помітили, як минув ранок.

Розділ другий

Коли вони відірвались одне від одного, було вже по одинадцятій. Айзек поглянув на кишеньковий годинник і заходився незграбно підбирати одяг, думками повертаючись до роботи. Лін позбавила їх обох незручних обговорень про те, чи не вийти з будинку разом. Вона нахилилась і погладила ззаду шию Айзека своїми антенками, аж у нього забігали мурашки по шкірі, а потім пішла, поки він ще намагався взутися.

Її кімнати були на десятому поверсі. Вона спустилася з висотки; повз небезпечний дев’ятий поверх; восьмий, вкритий пташиним послідом та сповнений клекотінням галок; повз помешкання літньої пані на сьомому, яка ніколи не виходила з квартири, і далі повз дрібних злодюжок, металургів та дівчат на побігеньках і заточувальників ножів.

Двері виходили на протилежний бік від Драглистої Діри. Лін опинилась на тихій вулиці, яку лише вузький прохід відділяв від базарних яток.

Вона прямувала геть від галасливих сварок та спекуляцій до садів Себек Круа. Біля входу завжди шикувалися цілі ряди таксі. Вона знала, що деякі водії (зазвичай Пороблені) були достатньо ліберальними або ж у достатньому відчаї, щоб обслуговувати хепрі.

Що далі вона йшла по району, то більш хворобливий вигляд мали квартали й будинки. Горбиста земля повільно підіймалась у бік південного заходу, куди вона й прямувала. Верхівки дерев Себек Круа густим димом здіймалися над шифером на закинутих будівлях, що оточували Лін, а їхнє листя кололо коренасті обриси багатоповерхівок Пустиря Кетч.

Опуклі дзеркальні очі Лін бачили місто у всій його багатоликій візуальній какофонії. Мільйон малесеньких секцій цілого, кожен крихітний шестикутник палав різкими кольорами і ще більш різкими лініями; надчутлива до відхилень у світлі, вона слабко розрізняла деталі, якщо тільки не зосереджувалась так, щоб було аж трохи боляче. У кожному сегменті мертві лусочки облуплених стін залишалися для неї невидимими, архітектура зводилась до елементарних кольорових плям. Але за цим вона бачила чітку історію. Кожен візуальний фрагмент, кожна частина, кожна форма, кожен відтінок ледь-ледь відрізнявся від свого оточення так, щоб вона зрозуміла стан усієї структури. Вона відчувала смак хемікатів у повітрі, могла визначити, скільки представників якої раси жили в тій чи іншій будівлі; вона достатньо точно відчувала вібрації повітря та звуку, щоб спілкуватись у переповненій кімнаті або відчути, як над головою проїжджає поїзд.

Якось Лін спробувала описати Айзеку, як вона бачить місто.

«Я бачу його так само чітко, як ти, навіть чіткіше. Для тебе воно одноманітне. В одному куті розвалюються нетрі, в іншому новий поїзд із блискучими поршнями, ще в якомусь — ряба розцяцькована пані під брудно-жовтим древнім дирижаблем... Ти мусиш все сприймати як одну картинку. Цілковитий хаос! Він тобі ні про що не каже, суперечить сам собі, змінює власну історію. Для мене кожна крихітна частинка — цілісна, кожна ледь відрізняється від попередньої, доки всі варіанти не буде враховано, крок за кроком, раціонально».

Півтора тижня Айзек був зачарований. Як завжди, він списував цілі сторінки нотаток і розшукував книжки про комашиний зір, змушував Лін брати участь у марудних дослідах щодо сприйняття глибини та гостроти зору на великій відстані, а ще експериментів з читання, які його вражали найбільше, адже він знав, що від природи вона не була до цього здатна, що вона мусила робити зусилля, як підсліпувата.

Його інтерес швидко зійшов нанівець. Людський розум не міг осягнути того, що бачили хепрі.

Довкола Лін вулиці Діри заповнювали всілякі пройдисвіти, які поспішали заробити копійчину злодійством, жебрацтвом, торгівлею чи копирсанням у купах сміття, що де-не-де перемежували вулицю. Повз неї дременули діти з деталями моторів, склепаними в незрозумілі форми. Час від часу поруч повагом ступали панове й леді з виразом невдоволення на обличчі на шляху Деінде.

Сабо Лін були мокрі від органічного гною з вулиці — солодкої здобичі для злодійкуватих створінь, що крадькома поглядали зі стічних канав. Довкола неї загрозливо нависали пласкодахі будинки, котрі перемежовувалися дощаними доріжками. Маршрути відходу, альтернативні шляхи, вулиці світу дахів над Новим Кробузоном.

Лише декілька дітей обізвали її. Ця громада звикла до ксеніїв. Вона на смак відчувала космополітичну природу цього району, найнезначніші секреції цілого розмаїття рас, з яких вона впізнавала лише деякі. Відчувався мускус інших хепрі, вогкий сморід водяників, звідкись навіть долинав приємний аромат кактоїдів.

Лін завернула за ріг на мощену дорогу навколо Себек Круа. Таксі чекали вздовж всієї залізної огорожі. Величезне розмаїття. Дво- й чотириколісні, упряжки з конями, з насмішкуватими птера-птахами, з конструкціями на гусеницях, що кректали парою... і де-не-де з Поробленими, нещасними чоловіками й жінками, які були і водіями, і таксі.

Лін стала перед рядами й помахала рукою. На щастя, перший же водій у ряду спрямував свого з виду непокірного птаха вперед на її сигнал.

— Куди? — чоловік нагнувся, щоб прочитати детальні інструкції, які вона нашкрябала в блокноті. — Добро, — сказав він і подав знак головою, щоб вона сідала.

Таксі було двомісним і з відкритим передом, тож Лін могла спостерігати за своїм шляхом по південній частині міста. Величезний нелетючий птах біг вистрибом, але колеса згладжували рух. Вона розслабилась і перечитала вказівки, що дала водію.

Айзеку би це не сподобалось. Анітрохи.

Лін справді потрібні були барвоягоди, і за ними вона їхала в Кінкен. Це була щира правда. А в одного з її друзів, Корнфеда Дайгата, справді була виставка на Вискливій Горі.

Але вона її не побачить.

Вона вже поговорила з Корнфедом і попросила підтвердити, що вона там була, якщо Айзек запитає (вона не уявляла, щоб він дійсно це зробив, але краще убезпечити себе). Корнфеда таке страшенно втішило: він відкинув своє біле волосся з обличчя і палко попрохав проклясти його на віки вічні, якщо він хоч слово мовить. Вочевидь, він подумав, що вона зраджує Айзека, і вважав за привілей можливість взяти участь у цьому новому повороті в її вже й так скандальному сексуальному житті.

Лін не могла прийти на його шоу. У неї були інші справи. Таксі прямувало до річки. Вона похитнулась, коли дерев’яні колеса наїхали на чималі камені бруківки. Вони повернули на вулицю Шадрах. Тепер ринок опинився на південь від них: вони були вище за місце, де закінчувалось розмаїття овочів та молюсків і перестиглих фруктів.

Над приземкуватими будинками набряком звисала вартова вежа Летокраю. Широкий, брудний, розпухлий стовп, який попри свої тридцять п’ять поверхів виглядав незбагненно присадкуватим і мізерним. Вузькі вікна розтинали його боки, наче розриви від стріл, а їхнє темне матове скло поглинало відображення. Укрита плямами бетонна шкіра вежі лущилась. На три милі на північ Лін мимохідь помітила ще вищу конструкцію: вартовий центр, Штир, пронизував землю, як бетонний шип у серці міста.

Лін витягнула шию. Над верхівкою вежі Летокраю безсоромно плив напівздутий дирижабль. Він колихавсь і перевалювався та розбухав, неначе вмираюча риба. Вона відчувала, як гуде його мотор попри всі шари повітря між ними, поки дирижабль з усіх сил намагався розчинитися в попелястих хмарах.

Звідкись долинав інший приглушений шум, дзижчання в дисонансі з гудінням дирижабля. Десь неподалік завібрувала підтримувальна стійка, і капсула варти на запаморочливій швидкості полетіла на північ, до вежі.

Вона неслася на величезній висоті по натягнутій з обох боків вежі підвісній дорозі, що простягалася на північ і південь, просилена крізь верхівку вежі, мов дріт крізь якусь гігантську голку. Капсула різко зупинилася, загальмувавши об опору. З неї вийшло кілька постатей, але таксі поїхало далі, перш ніж Лін змогла роздивитись іще щось.

Поки птера-птах галопом біг до Теплиці в Річкокірці, Лін уже вдруге за день розкошувала від смаку живиці кактоїдів у повітрі. Вигнані з того скитницького притулку (звивисті, плутані шибки його крутого склепіння височіли на сході, у серці кварталу), зневажені старшими, невеличкі групи молодих кактів спирались на зашторені будівлі й дешеві афіші. Вони гралися ножами. Їхні шипи були підстрижені у випадковій послідовності, ніжно-зелена шкіра понівечена дивним шрамуванням.

Вони байдуже поглядали на таксі.

Вулиця Шадрах раптово знижувалась. Таксі балансувало на високій точці, від якої вулиці різко спадали донизу. Лін та її водієві було чітко видно сірі, поцятковані снігом зубці гір, що пишно здіймалися на захід від міста.

Перед таксі текла річка Смола.

З темних вікон, вмонтованих у її цегляні береги, подекуди нижче за відмітку високого рівня води, ледь долинали крики та гудіння виробництва. В’язниці й катівні, й цехи, і їхні спотворені гібриди — фабрики покарання, де засуджені ставали Поробленими. Судна кашляли й блювали, ідучи по чорній воді.

В полі зору опинилися шпилі мосту Набоб. За ними — там, де шиферні дахи горбились, як плечі в холод, гнилі стіни ледь трималися купи підпірками й органічним цементом, і відчувався неповторний сморід, виднівся розвалений Кінкен.


Над річкою, у Старому Місті, вулиці були вужчими й темнішими. Птера-птах нервово крокував повз будівлі, слизькі від затверділого желе, що виробляли хатні жуки. Хепрі вилазили з вікон і дверей перероблених будинків. Тут їх була більшість, це було їхнє місце. Вулиці були переповнені їхніми жіночими тілами, комашиними головами. Вони купчились у печеристих дверних отворах і їли фрукти.

Навіть водій таксі відчував на смак їхні розмови: повітря було їдким від хемічної комунікації.

Щось органічне роздушилося й луснуло під колесами. «Мабуть, самець, — подумала Лін, здригаючись, уявляючи одного з тих незліченних безмозких боягузів, що ними кишіли діри й розломи по всьому Кінкені. — Туди йому й дорога».

Наляканий птера-птах опирався, не бажаючи проходити під низькою цегляною аркою, з якої крапали сталактити слизу жуків. Лін постукала по плечу водія, який саме боровся з віжками. Вона швидко нашкрябала новий напис і підняла блокнот.

«Птах не в захваті. Чекайте тут, я повернуся за 5 хвилин».

Він вдячно кивнув і простягнув руку, щоб допомогти їй спуститися.

Лін пішла, поки він намагався заспокоїти роздратовану тварину. Вона завернула за ріг на центральну площу Кінкена. Бліді соки, що стікали з дахів, не приховували вуличних вказівників на краях площі, однак назву, що на них значилась, — площа Альделіон — не використовував би ніхто з мешканців Кінкена. Навіть ті нечисленні люди та інші нехепрійські раси, що там жили, використовували новішу хепрійську назву, перекладаючи її із сичання та хлористої відрижки мови-оригіналу: Плаза Статуй.

Вона була велика й відкрита, оточена кільцем покривлених кількасотрічних будівель. Напіврозвалена архітектура шалено контрастувала з великою сірою масою іншої вартової вежі, що височіла на півночі. Дахи схилялися неймовірно круто й низько. Вікна були брудними, з візерунками темних розводів. Вона відчувала тихе заспокійливе гудіння хепрі-медсестер на операціях. Над натовпом пролинув солодкий димок: переважно хепрі, хоча де-не-де й інші раси, розглядали статуї. Вони заповнили площу: п’ятиметрові фігури тварин, рослин і чудовиськ — і реальних, і таких, що їх ніколи не існувало — виготовлені з яскраво розфарбованої слини хепрі.

Вони були втіленням нескінченних годин комунальної праці. Групи жінок хепрі цілими днями стояли спина до спини, жували пасту й барвоягоди, метаболізуючи їх, а тоді відкривали залозу в задній частині своєї голови-жука й виштовхували густу (і помилково названу) слину хепрі, яка за годину застигала в повітрі, утворюючи гладеньку, крихку, перламутрову розкіш.

Для Лін статуї уособлювали відданість та спільність, а ще — утопічні фантазії, що зверталися до абсурдної героїчної грандіозності. Тому вона жила й випльовувала своє мистецтво на самоті.

Лін пройшла повз магазини овочів і фруктів, повз рукописні знаки з великих нерівних літер, що обіцяли личинок напрокат, центри обміну мистецтвом, де можна було знайти все необхідне спорядження для мисткині хепрі.

Інші хепрі поглядали на Лін. У неї була довга яскрава спідниця, за модою Салакуських Полів, а не традиційні роздуті шаровари цих мешканок гетто. Лін була мічена. Вона була чужою. Покинула сестер. Забула вулик і групу.

«Ще б пак», — подумала Лін, з викликом змахнувши довгою зеленою спідницею.

Власниця слинної крамниці її знала, і вони ввічливо, для годиться, торкнулись антенками.

Лін поглянула на полички. Усередині крамниця була вкрита цементом з личинок, розмазаним по стінах і притуплених кутах акуратніше, ніж було заведено. Слинні товари, розташовані на полицях, що стирчали з органічної грязюки, як кістки, підсвічувались гасовими лампами. На вікні були по-мистецьки розтушовані соки різних барвоягід, тож денне світло всередину не проникало.

Лін заговорила, клацаючи й махаючи ніжками, виділяючи крихітні хмаринки запаху. Вона висловила бажання придбати багроягоди, блакитно-ягоди, чорноягоди, опалоягоди й фіалоягоди. Вона додала цівку захоплення високою якістю товарів у крамниці.

Лін забрала товари й поспіхом пішла.

Її нудило від атмосфери благочестивої громади в Кінкені.

Водій чекав на неї. Вона скочила позаду нього, показала на північний схід і звеліла їхати геть.

«Вулик Червоне крило, група Котячий череп, — запаморочливо подумала вона. — Я все пам’ятаю, лицемірні ви сучки! Балачок і балачок про громаду та великий вулик хепрі, поки „сестри“ у Гирлі перебиваються з картоплини на картоплину. У вас нічого немає, ви оточені людьми, які знущаються, називаючи вас жуками, купують ваші витвори за безцінь, а їжу вам продають утридорога, але через те, що хтось інший має ще менше, ви величаєте себе захисницями традицій хепрі. З мене досить. Я вдягаюсь так, як хочу. Моє мистецтво — моє».

І стало легше дихати, коли вулиці навколо неї вже не були вкриті жучиним цементом, а єдині хепрі у натовпі були такими ж вигнанками, як і вона.

Вона сказала таксі проїхати під цегляними арками станції Слинний Базар саме тоді, коли над головою прогуркотів поїзд, ревучи паровим приводом, мов величезна капризна дитина. Він вирушав у серце Старого Міста. Лін забобонно направила таксі в бік мосту Варгіст. Це було не найближче місце, де можна було перетнути річку Іржу, сестру Смоли, але найближчим місцем була б Борсукова Драговина, трикутний шмат Старого Міста, втиснутий між двома річками аж до місця, де вони зустрічались і перетворювалися на Велику Смолу, і де в Айзека, як і в багатьох інших, була лабораторія.

Не було жодної можливості, що він побачить її у тому лабіринті сумнівних експериментів, де через суть досліджень навіть архітектурі не можна було довіряти. Але щоб навіть на мить не думати про це, вона спрямувала таксі до станції Ґідд, де Права гілка простягалась на схід на підвішених коліях, що все вище й вище піднімалися, віддаляючись од центру міста.

«Їдьте за поїздами!» — написала вона, і водій поїхав — крізь широкі вулиці Західного Ґідда, над древнім величним мостом Баргіст, через Іржу — дуже чисту і холодну річку, що стікала з Вершин Бежек. Вона зупинила таксі й заплатила, лишивши щедрі чайові. Вона хотіла пройти останню милю сама, щоб її не можна було відстежити.

Вона поспішила, щоб встигнути на зустріч у затінку Ребер, кігтів Кістяного Міста, у Злодійському кварталі. За нею на якусь мить небо було переповнене: на відстані гудів аеростат; навколо нього хаотично хиталися крихітні цятки, крилаті постаті грайливо пурхали біля дирижабля, наче дельфіни навколо кита, а перед ними всіма був інший поїзд, що, однак, прямував до центру Нового Кробузона, вузла архітектурної тканини, де застигали волокна міста, де канатні дороги варти розходилися від Штиря, як павутина, і де п’ять залізничних ліній міста сходились у величній строкатій фортеці з темної цегли й очищеного бетону, і деревини, і сталі, і каменю — грандіозній споруді, що позіхала у ницому серці міста — Вокзалі на вулиці Відчаю[1].

Розділ третій

Навпроти Айзека у вагоні сиділо дитя з батьком, потріпаним добродієм у капелюсі й заяложеному піджакові. Щоразу, як дівчинка дивилася на Айзека, той корчив їй смішні міни.

Батько шепотів їй щось і розважав фокусами. Він дав їй у руки камінця і раптом плюнув на нього. Той перетворився на жабу. Побачивши слизьку почвару, дівчинка захоплено вискнула й сором’язливо глипнула на Айзека. Підводячись з місця, він з усіх сил удавав зачудування, вибалушивши у подиві очі й широко відкривши рот. Дівчинка не зводила з нього погляду, поки він відчиняв двері потяга й виходив на станцію Підступна. Періодично ухиляючись від транспорту, він попрямував вуличками до Борсукової Драговини.

У плутанині тісних вуличок Наукового кварталу, найстарішої частини стародавнього міста, майже не було кебів чи тварин. Зустрічалися пішоходи усіх рас; стояли пекарні, пральні, майстерні — надавались усі можливі послуги, необхідні в місті. Були також пивнички й крамниці та навіть приземкувата вартова вежа у кінці Борсукової Драговини, де зливаються річки Іржа й Смола. Плакати на благеньких стінах рекламували салони, застерігали про кінець світу, вимагали вірності політичним партіям — все як і будь-де в місті. Однак, попри позірну нормальність, у цих місцях відчувалась якась напруга, обтяжливе чекання чогось.

Борсуки — фамільяри за традицією, які вважалися стійкими до небезпечних проявів таємних наук, — гасали всюди зі списками в зубах; їхні грушоподібні тільця зникали у спеціальних дверних отворах магазинів. Над скляними вітринами крамниць розташовувалися мансарди. Старі складські приміщення на набережній перебудували. У храмах дрібним божкам збереглися давно закинуті винні погреби. Тут, як і в інших архітектурних закапелках, мешканці Борсукової Драговини займалися своїм ремеслом. Були серед них фізики, химеристи, біофілософи й тератологи, хеміки, некрохеміки, математики, карцисти й металурги, і водяники-шамани, і такі, як Айзек, чиї дослідження не вписувалися в жодну з незліченних теоретичних категорій.

Над дахами плавали якісь чудні випари. Дві річки неспішно зливалися в один потік, над яким піднімалася пара, оскільки невідомі хемікати змішувалися течією в потужні сполуки. Помиї невдалих експериментів із фабрик, лабораторій та лігв алхеміків сполучалися самі собою в мішанку химерних еліксирів. Вода в Борсуковій Драговині мала чудернацькі властивості. Подейкували, що колись-то вуличні хлопчаки, які шукали в річковому баговинні металобрухт, ступили в якусь безколірну калюжу й заговорили давно мертвими мовами чи виловили у волоссі сарану, або ж потихеньку почали прозоріти, аж доки не зникли.

Айзек пішов тихим берегом ріки по розбитій бруківці й чіпких бур’янах Умбрового Променаду. По той бік Іржі над дахами Кістяного Міста немов гігантські бивні височіли Ребра. Бистра вода річки плинула на південь. За півмилі виднівся острів Страк. Древні брили й башти Парламенту виростали із самого краю острова. Не було якогось плавного переходу між міськими заростями й грубими лініями обсидіану, що стриміли з води, мов замерзлий фонтан.

Хмари повільно розсіювалися, відкриваючи вицвіле небо. Айзек вже бачив червону покрівлю своєї робітні, що значно вивищувалася над сусідніми будинками; попереду виднівся обліплений бур’янами двір генделика «Вмируще дитя», куди він любив заходити. Старезні надвірні столики вкривав різнофарбний шар плісняви. Наскільки Айзек пам’ятав, за ними жодного разу не сиділи.

Він зайшов усередину. Здавалося, ніби світло покинуло спроби пробитися крізь товсті зальопані шибки, і тому тут завжди панував присмерк. Стіни, крім бруду, нічого не прикрашало. У пивничці залишилися хіба найзатятіші пияки, обійнявшись із пляшкою. Декілька були наркоманами, інші — Пороблені, декотрі — і те й інше. «Вмируще дитя» приймало всіх. Групка сухоребрих молодиків лежала пластом поперек столу, синхронно посмикуючись від дози шазби, сон-трути чи самочаю. Якась жінка стискала склянку в металевій кігтистій лапі, з якої час від часу попахкувала пара і скрапувало на підлогу мастило. Чоловік у кутку потихеньку нарізався пивом, облизуючи лисячу мордочку, трансплантовану йому замість обличчя.

Айзек стиха привітався зі старим біля дверей — Джошуа, якого перекроїли зовсім небагато, проте нещадно. Після невдалої спроби крадіжки зі зломом він відмовився свідчити проти своєї банди. Тоді магістр засудив його до вічного мовчання — у чоловіка відібрали рот, запечатавши його безшовним клаптем плоті. Щоб не жити, харчуючись рідким супом із пропущених через ніс трубочок, Джошуа вирізав собі новий рот, та від болю рука тремтіла, і вийшло щось кострубате, розірване, недороблене, суцільна трухлява рана.

Джошуа кивнув Айзеку та, обережно притримуючи пальцями рот, пожадливо заходився цмулити сидр.

Айзек попрямував у глиб кімнати. Барна стійка в одному з кутків була дуже низька, близько трьох футів від підлоги. За нею у ночвах брудної води брьохався власник закладу Сілхрістчек.

Сіл жив, працював і спав у своїй балії, похитуючись з одного її боку в інший на велетенських перетинчастих руках і жаб’ячих ногах, і його з виду безкосте тіло хилиталося, немов спухле чоловіче яєчко. Він був древній, товстий і сварливий, навіть як на водяника. Це був старий мішок з тельбухами й кінцівками, тіло без шиї відразу переходило в голову, і зі складок жиру визирало набурмосене лице.

Двічі на місяць він вичерпував воду з балії і, попукуючи й задоволено зітхаючи, змушував завсідників генделика доливати свіжої. Водяники могли провести день на суші без будь-якої шкоди для себе, та Сілхрістчек таким не клопотався. З нього сочилася похмура лінь, чим він і любив займатися у своїй паскудній воді. Айзеку все ж здавалося, що Сіл корчив із себе поганця, аби ніхто не сікався. Йому, вочевидь, подобалося бути бридкішим від усіх.

У молоді роки Айзека вів сюди хлоп’ячий захват у пошуках дна злиднів і мерзенності. Нині, вже старший, він для втіхи вчащав до більш пристойних закладів, повертаючись до Сілового куреня тільки тому, що той був недалеко від роботи, і, на диво, все частіше — із дослідницькою метою. Так Сіл почав постачати необхідні йому для експериментів зразки.

Смердюча вода кольору сечі вихлюпувалася через край балії, доки Сіл перевальцем наближався до Айзека.

— Що п’ємо, Айзе? — гаркнув він.

— «Злодійський ель».

Айзек кинув декілька монет в Сілову долоню. Той повернувся до полиць і витяг плящину пива. Айзек сьорбнув дешеве пійло та сів на стілець, поморщившись, бо на сідало, очевидно, розлили якусь сумнівну рідину.

Сіл знову вмостився в балії. Не дивлячись на Айзека, почав для годиться дурну балачку про погоду, про пиво. Айзек говорив рівно стільки, аби підтримати розмову.

На шинквасі стояли декілька грубих фігурок з води, яка на його очах стікала в тріщини старої деревини. Дві фігурки швидко розпливалися, втрачаючи цілісність, і перетворилися на калюжки. Сіл ліниво зачерпнув у жмені води зі своєї балії і почав замішувати. Вода ліпилася, мов глина, набуваючи тої форми, якої їй надавав Сіл. Усередині клубочилися клаптики бруду й ляпки далеко не прозорої води з ночов. Сіл пучкою виділив на лиці фігурки ніс і приліпив маленькі, як сосисочки, ніжки та поставив крихітного гомункула перед Айзеком.

— Таке тобі треба? — запитав.

Айзек ковтнув рештки пива.

— Твоє здоров’я, Сіле. Дякую.

Він легенько дмухнув на фігурку, і та впала йому в жменю. Попри віяло з бризок, поверхня втримала форму. Іронічно скривившись, Сіл спостерігав, як Айзек притьмом гайнув з генделика, аби швидше донести фігурку до лабораторії.

Надворі здійнявся вітер. Айзек накрив свою здобич і хутко попрямував коротким провулком, що вів од пивнички «Вмируще дитя» до Веслярського Шляху і його робітні, яка водночас правила за житло. Він задом штовхнув зелені двері приміщення й так само назадгузь зайшов усередину. Колись на місці лабораторії була фабрика й склад, і по всій площі насипом і накидом лежали верстати, реторти, по кутках стояли грифельні дошки.

З обох боків кімнати почулося голосне «Привіт». Девід Серачін і Лубламай Дедскетт — такі ж, як Айзек, учені-ренегати, з якими він ділив оренду й простір. Девід з Лубламаєм зайняли перший поверх, у кожного був свій куток з інструментом. Посередині між їхніми частинами кімнати з підлоги стирчала перебудована водяна помпа. Конструкт, теж їхній спільний, носився по кімнаті й голосно та безуспішно витирав пилюку. «Вони не викидають це дрантя із сентиментальності», — подумав Айзек.

Майстерня Айзека, кухня й ліжко розташовувалися на величезній платформі, яка ніби розділяла фабричне приміщення на два поверхи. Вона була приблизно двадцять футів завширшки й оперізувала по колу все приміщення, зіпершись на хисткі дерев’яні рейки, які дивом трималися з того часу, як Лубламай їх пришпанделив.

Двері важко грюкнули за Айзеком, аж задвигтіло довгасте дзеркало, що висіло поряд. «Як це воно ще не розгатилося, — подумав він. — Треба його забрати звідси». Звісно, думка як прийшла, так і пішла.

Коли Айзек, перескакуючи через три сходинки, піднімався вгору, Девід побачив, що він щось тримає в руках, і засміявся.

— Ще один шедевр Сілхрістчека? — крикнув він.

Айзек осміхнувся у відповідь.

— І не кажіть, що я не колекціоную найкраще.

Айзек, який багато років тому знайшов цей склад, першим обрав собі робоче місце, і це було видно. Його ліжко, пічка і нічний горщик розташовувалися в одному кінці цієї підвісної платформи, а в іншому кінці з того ж боку виднілися обриси лабораторії. Полиці були заставлені скляними й глиняними контейнерами з химерними сумішами й небезпечними хемікатами. Стіни були вцятковані геліотипіями Айзека з друзями в різних позах десь у місті та в Грублісі. Задня частина складу прилягала до Умбрового Променаду: вікна виходили на Іржу й узбережжя Кістяного Міста, звідти відкривався казковий вид на Ребра й потяги до Келлтрі.

Айзек пронісся повз велетенські арочні вікна до блискучого мідного апарата. Це був тугий клубок з рурок і лінз, циферблатів і манометрів, понаштрикуваних, де тільки можна.

На кожній деталі машини красувався знак «ВЛАСНІСТЬ ФІЗИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ УНІВЕРСИТЕТУ НК. НЕ ЧІПАТИ».

Айзек перевірив невеличкий паровий котел всередині машини і з полегшенням побачив, що той ще повний. Він підкинув жменю вугілля й заклацнув дверцята на засув. Далі поставив Сілову статуетку під скляний ковпак і роздмухав під ним міх, аби випустити повітря та напустити замість нього газ через тоненьку шкіряну трубку.

Він розслабився. Тепер водоробка протримається трохи довше. Без водяника такі вироби, якщо їх не чіпати, проживуть десь годину і повільно розпадуться до природного стану. У разі будь-якого втручання вони розсіюються ще швидше, а під впливом благородного газу — повільніше. Години зо дві на дослідження є.

Айзек зацікавився водоробками побіжно, під час своїх досліджень у царині теорії об’єднаної енергії. Він питав себе, чи була та сила, що дозволяла водяникові міняти форму води, пов’язана із взаємодією часток, яка в певних умовах тримала матерію вкупі, а в інших — повністю руйнувала її. Так дослідження Айзека пішли по тій самій схемі, що й завжди: побіжний результат його роботи ставав самостійним дослідженням, а також серйозною, хоча майже напевно скороминущою одержимістю.

Айзек налаштував декілька мікроскопів і запалив гасову лампу, аби освітити виріб. Його все ще дратувало, що про це ремесло водяників майже нічого не відомо. Він укотре впевнився, наскільки глупа традиційна наука, наскільки «аналіз» — це всього лише опис і часто препоганий, прикритий туманною маячнею. Улюбленим прикладом з цього жанру була Бенчамбурґова «Гідрофізиконометрія», вельми шанований підручник. Читаючи, він ледь не гикав від сміху і навіть акуратно переписав звідти уривок та прикріпив на стіну:


«Водяники за допомогою того, що називається їхнім водяним ремеслом, спроможні маніпулювати пластичністю й підтримувати поверхневий натяг води таким чином, що вона протягом нетривалого проміжку часу втримує ту форму, яку їй надав маніпулятор. Це досягається способом застосування водяником гідрокогезивного/акваморфічного енергетичного поля малої діахронічної екстенсії».


Інакше кажучи, Бенчамбурґ розумів, як водяники міняли форму води не краще від Айзека, чи вуличного волоцюги, чи самого Сілхрістчека.

Айзек натиснув на декілька важелів, зсунувши ряд пластинок предметного скла так, щоб пропустити сніп різнобарвних променів крізь фігурку, яка, він помітив, уже почала опливати по краях. Через лінзу потужного мікроскопа він побачив, як корчаться бездумні анімалкули. Внутрішня структура води ніяким чином не змінилася — вона просто хотіла набути іншої форми.

Айзек зібрав те, що просочилося крізь щілину в штативі. Він збирався дослідити його пізніше, хоч і знав з минулих разів, що не знайде там нічого цікавого.

Він черкнув щось у нотатнику, який лежав під рукою. Наступні декілька хвилин Айзек проводив над водоробкою ряд експериментів, штрикаючи її шприцом, щоб набрати дещицю її субстанції, роблячи з неї геліотипні знімки з різних ракурсів, уводячи в неї крихітні повітряні бульбашки, які піднімалися й лускали на поверхні. Урешті він довів зібрану воду до кипіння, доки та не випарувалася.

В якийсь момент Щирозубка, Девідова борсучиха, придріботіла сходами й обнюхала йому пальці. Він погладив її задумливо, а коли та лизнула йому руку, крикнув Девіду, що його пестунка голодна. Дивно, але ніхто не відповів. Певно, Девід з Лубламаєм пішли на підвечірок, оскільки з моменту його приходу минуло декілька годин.

Потягуючись, Айзек пішов до своєї комори й кинув Щирозубці шмат сушеного м’яса, який та радісно взялася гризти. Гудки кораблів за стінами поступово вертали його в зовнішній світ.

Унизу відчинили й причинили двері.

Айзек підтюпцем вибіг на сходи, очікуючи побачити колег.

Натомість посеред величезного пустого приміщення стояв незнайомець. Повітряні потоки припасувалися до прибульця, обхопивши його наче щупальцями та обкрутивши вихором пилу. Долівку встеляли цятки світла з відкритих вікон і тріщин у цегляній стіні, та жодна не впала прямо на незнайомця. Дерев’яна платформа рипнула, коли Айзек легенько перехилився, щоб роздивитися. Постать унизу підняла голову, відкинула каптур і, склавши руки на грудях, спокійно дивилася вгору.

Айзек кліпав очима в зачудуванні.

Це був ґаруда.

Він ледь не полетів сторчма зі сходів, намацуючи перила, не в змозі відвести погляд від такого неймовірного гостя. Нарешті Айзек спустився.

Ґаруда пильно дивився на нього. Забувши від здивування про манери, Айзек теж уп’явся очима в прибульця.

Величне створіння майже двометрово височіло на хижих кігтистих ногах, що визирали з-під брудного плаща. Потріпане рам’я звисало майже до землі, прикриваючи вільними складками кожен дюйм тіла, весь його обрис, окрім голови. Це неймовірне, незбагненне пташине лице позирало на Айзека майже владно. Гострий дзьоб ґаруди нагадував щось середнє між дзьобом боривітра й сови. Вохристий відтінок лискучого пір’я м’яко переходив у сірувато-брунатний і рябий. Глибокі чорні очі — крапчастий обідок райдужки ледь виднівся в мороці зіниць — вдивлялися в його власні. Очі так глибоко сиділи в орбітах, що здавалося, ніби ґаруда чи то насміхається, чи то постійно супиться.

А над ґарудиною головою упізнавано випиналися лінії закутаних в ряднину складених крил, велетенських кінцівок із пір’я, шкіри й кісток, що простягалися на добрі два фути від плечей та елегантно вигиналися назустріч одне одному. Айзек ніколи не бачив розмах крил ґаруди зблизька, однак читав про хмарки пилюки, які ті можуть підняти, і крислаті тіні, якими вони накривають здобич під собою.

«Що ж ти робиш тут, вдалині від дому? — здивовано подумав Айзек. — Глянь, яка забарва — та ти з пустелі! Певно, милі й милі йшов сюди із Цимека. Що в біса тут робиш, розкішний ти сучий сину?»

Він ледь було не схилив голову в побожному трепеті перед неймовірним хижаком, та потім прокашлявся і мовив:

— Чим можу вам допомогти?

Розділ четвертий

Лін, на свій смертельний жах, запізнювалась.

Ситуацію погіршувало те, що вона не була великою прихильницею Кістяного Міста. Її бентежила гібридна архітектура цього безглуздого кварталу: синтез індустріалізму та кричущої домашньої показухи дрібних багатіїв, облуплений бетон забутих портових територій і натягнуті шкіри наметового поселення. Ці різні форми ніби довільно перетікали одна в одну в цій низькій, пласкій зоні, повній міських кущів та пусток, де дикі квіти й товстостеблі рослини пробивалися крізь площини бетону та смоли.

Лін дали назву вулиці, але знаки довкола неї розсипалися на своїх жердинах й обвисли настільки, що показували неможливі напрямки, або їх приховувала іржа, або вони суперечили один одному. Вона зосередилась, аби їх прочитати, однак натомість поглянула на свою наспіх нашкрябану мапу.

Можна було орієнтуватися за Ребрами. Лін поглянула вгору і знайшла їх угорі, безкраї виступи, що розтинали небо. Видно було лише один бік клітки; знебарвлені й укриті пухирями вигини балансували, як кістяна хвиля, що ось-ось накриє будівлі на сході. Лін пішла в їхньому напрямку.

Довкола неї розгорталися вулиці, й вона опинилася перед ще однією наче закинутою ділянкою, однак значно більшою за інші. Вона схожа була не на площу, а на масивну недобудовану діру в місті. Будівлі по краях були повернуті не обличчями, а спинами й боками, ніби їм пообіцяли сусідів з елегантними фасадами, які так і не з’явилися. Вулиці Кістяного Міста нервово й непомітно переходили в кущисті зарості з маленькими експериментальними межами з цегли, що швидко сходили нанівець.

Де-не-де брудна трава була поцяткована імпровізованими ятками, довільно розставленими складаними столами, на яких розклали дешеві тістечка чи старі роздруківки, чи мотлох з чийогось горища. Вуличні жонглери без натхнення підкидали предмети. Біля яток було кілька не надто зацікавлених відвідувачів, а на розкиданих каменюках сиділи представники різних рас — читали, їли, шкрябали суху грязюку і споглядали кістки над ними.

Ребра здіймалися над землею на краях пустиря.

Гігантські уламки пожовклої кістки, товщої за найстаріші дерева, вибухали із землі, розкидались на різні боки, здіймаючись у вигнутому підйомі, аж поки на висоті понад півтори сотні метрів, навислі над дахами навколишніх будинків, вони не закручувались назустріч одне одному. Далі вони знову тягнулися вгору, так що їхні кінчики майже торкались, утворюючи кістяну пастку розміром, що годився б для бога.

Колись були плани заповнити площу, збудувати офіси й будинки у порожнині древньої грудної клітини, але вони так ні до чого й не привели.

Інструменти, що використовували на будівництві, легко ламались і губилися. Цемент не застигав. Щось зловісне у напіврозкопаних кістках не давало безоглядно тривожити могилу.

За п’ятнадцять метрів під ногами Лін археологи колись знайшли хребці завбільшки з будинки; хребет, який тихцем закопали назад після того, як на місці розкопок відбулося забагато нещасних випадків. Не виявили ні кінцівок, ні тазу, ні почварного черепа. Ніхто не міг сказати, що ж за істота впала тут і померла тисячоліття тому. Нечупари-продавці роздруківок, які працювали коло Ребер, спеціалізувалися на різноманітних сенсаційних зображеннях Кробузонського Велетня, чотирилапого чи двоногого, людиноподібного, зубастого, з бивнями, з крилами, агресивного чи порнографічного.

Карта Лін повела її до безіменного провулку на південному боці Ребер. Вона попрямувала до тихої вулиці, де знайшла пофарбовані чорним споруди, на які їй казали орієнтуватися, — ряд темних, покинутих будиночків; в усіх, крім одного, двері були закладені цеглою, а вікна закриті й пофарбовані смолою.

На цій вулиці не було перехожих, таксі, дорожнього руху. Лін була зовсім сама.

Над єдиними дверима, що лишилися, крейдою було намальоване щось схоже на ігрове поле, квадрат, розділений на дев’ять менших квадратів. Однак там не було хрестиків чи нуликів, взагалі не було ніяких знаків.

Лін затрималась біля будинків. Вона нервово пошарпала спідницю і блузку, але невдовзі, роздратована сама на себе, підійшла до дверей і швидко постукала.

«І так погано, що я спізнилась, — подумала вона. — Не треба його ще більше бісити».

Вона почула, як угорі ковзають петлі й важелі, та помітила крихітний відблиск світла над головою: використовувалась якась система лінз і дзеркал, щоб ті, хто були всередині, могли визначити, чи ті, хто зовні, варті уваги.

Двері відчинилися.


Перед Лін стояла значно пороблена людина. Її обличчя залишалося тим же сумним, красивим жіночим обличчям, яким воно завжди було, з темною шкірою та довгим заплетеним волоссям, але за ним ховався двометровий скелет з темного чавуну та сплавів олова. Вона стояла на тринозі з міцного розсувного металу. Її тіло змінили для важкої роботи, доповнили поршнями й шківами, які, здавалося, надавали їй невідворотної сили. Її права рука була на рівні голови Лін, а з центру латунної долоні люто висувався гарпун.

Лін відсахнулась, ошелешена й перелякана.

З-за сумовитої жінки прозвучав сильний голос:

— Пані Лін? Мисткиня? Пан Пістрявий чекає на вас. Будь ласка, йдіть за мною.

Пороблена відступила, балансуючи на середній нозі; дві інші вона відкинула, щоби Лін могла обійти її. Гарпун не похитнувся.

«Чи є цьому межа?» — подумала Лін і ступила в темряву.

У кінці повністю чорного коридору стояв какт. Лін відчувала в повітрі смак його живиці, але дуже слабко. Він стояв, двометровий, кремезний і важкий. Його голова переходила у вигин плечей, мов скеля, силует був нерівний через вузли, що виникли в процесі росту. Його зелена шкіра являла собою масу шрамів, восьмисантиметрових шипів і крихітних червоних весняних квітів.

Він підкликав її жестом шишкуватих пальців.

— Пан Пістрявий може дозволити собі терпіння, — сказав він, повернувши на сходи за спиною. — Але, наскільки мені відомо, чекання не надто його тішить.

Він незграбно повернувся назад, щоб поглянути на Лін, з натяком піднімаючи брову.

«Пішов у сраку, служка, — подумала вона з нетерпінням. — Веди мене до головного».

Він потупав далі на безформних ногах, схожих на маленькі пеньки.

За спиною Лін чула вибухові струмені пари та глухі удари — Пороблена піднімалася сходами. Лін попрямувала за кактом по звивистому тунелю без вікон.

«Оце так величезна домівка», — подумала Лін, поки вони все йшли і йшли. Вона зрозуміла, що це, ймовірно, цілий ряд будинків зі знесеними й пересунутими перегородками, спеціально перероблених на широкий звивистий простір. Вони пройшли повз двері, з-за яких раптово долинув страшний звук, схожий на приглушене страждання машин. Антенки Лін нашорошились. Коли звук залишився позаду, почулась черга глухих ударів, ніби два десятки арбалетних болтів вистрілюють у м’яку деревину.

«О, Матінко Роду, — жалібно подумала Лін. — Ґазіде, на що, чорт забирай, я дозволила тобі мене вмовити?»


Увесь процес, який привів Лін до цього жахливого місця, почався зі Щасливчика Ґазіда, імпресаріо-невдахи. Він роздрукував сто геліотипій останньої серії її робіт, розповсюдив їх по місту. Це був стандартний процес — він намагався заробити собі репутацію серед митців і меценатів Нового Кробузона. Ґазід був жалюгідним персонажем, який вічно нагадував усім, хто слухав, про те успішне шоу, що він організував нині покійній ефірній скульпторці тринадцять років тому. Лін та більшість її друзів ставились до нього із жалістю та зневагою. Всі, кого вона знала, дозволяли йому робити геліотипії та підкидали йому кілька монет, благородно називаючи це «передоплатою за його агентські послуги». Тоді він зникав на кілька тижнів, а потім знову з’являвся, з блювотинням на штанах та кров’ю на черевиках, кайфуючи від якогось нового наркотика, — і весь процес починався знову.

Але не цього разу.

Ґазід знайшов Лін покупця.

Коли він підсів до неї в барі «Годинник і півник», її це роздратувало. Зараз не її черга, написала вона у блокноті, вона дала йому цілу Гінею «передоплати» якийсь тиждень тому; але Ґазід перебив її і наполіг, щоб вони відійшли поговорити приватно. Поки її друзі, мистецька еліта Салакуських Полів, сміялися й вигукували двозначні коментарі, Ґазід дав їй цупку білу листівку з простим гербом у вигляді шахівниці три на три клітинки. На листівці була надрукована коротка записка.

«Пані Лін, — йшлося в ній, — мого керівника надзвичайно вразили приклади Ваших робіт, які йому показав Ваш агент. Він запитує, чи не було б Вам цікаво зустрітися з ним, щоб обговорити потенційне замовлення. З нетерпінням очікуємо на Вашу відповідь». Підпис було неможливо розібрати.

Ґазід був придурком і мав залежність чи не від усього, від чого вона буває, і не міг не бути готовим на все, аби тільки роздобути гроші на наркотики; але це не було схоже на жодне шахрайство, яке могла собі уявити Лін. Для нього не було в цьому жодного прихованого інтересу, хіба що в Новому Кробузоні справді був хтось багатий, хто готовий був заплатити за її роботу, взявши Ґазіда на паях.

Вона витягла його з бару під звуки свисту й улюлюкання та жаху і наказала розповісти, у чому річ. Ґазід спершу ухилявся від відповіді та, здавалося, ламав голову над тим, яку ж брехню вигадати. Однак швидко зрозумів, що доведеться розповісти їй правду.

— Є хлопець, в якого я час від часу купую всяке... — почав він. — Коротше, у мене лежали роздруковані копії твоїх статуй... е-е... на полиці, коли він зайшов у гості, й вони йому сподобалися, і він захотів взяти собі кілька штук, і... е-е... я погодився. А трохи згодом він сказав мені, що показав їх чуваку, який постачає йому ті штуки, що я іноді купую, і тому чуваку вони сподобались, і він їх взяв і показав своєму босу, і тоді вони дісталися до типу головного начальника, який дуже захоплюється мистецтвом — минулого року купив кілька робіт Александріни — і вони йому сподобались, і він хоче, щоб ти зробила для нього скульптуру.

Лін переклала розповідь з його ухильної мови на нормальну.

«Бос твого наркодилера хоче, щоб я на нього працювала???» — написала вона.

— Ну чорт, Лін, це не те... ну, так, але... — Ґазід зробив паузу. — Ну, так, — знічено погодився він. Ще одна пауза. — Тільки... тільки... він хоче з тобою познайомитись. Якщо тобі цікаво, йому потрібно познайомитися з тобою особисто.

Лін замислилась.

Безумовно, це була захоплива можливість. Судячи з листівки, це був не якийсь дрібний ділок, а великий гравець. Лін була недурною. Вона знала, що це буде небезпечно. Вона не могла нічого вдіяти зі своїм захопленням. Це стало б величезною подією в її мистецькій кар’єрі. Вона могла б пускати чутки про це. У неї міг би бути покровитель з кримінального світу. Вона була досить розумною, щоб усвідомлювати, що її захоплення — дитяче, але не настільки мудрою, щоб це її хвилювало.

А поки вона вирішувала, що їй однаково, Ґазід назвав суми, про які говорив таємничий покупець. Ніжки Лін нашорошились від захвату.

«Мені треба поговорити з Александріною», — написала вона і зайшла до бару.

Алекс нічого не знала. Вона витиснула все, що могла, з престижності того факту, що продала полотна кримінальному авторитету, але вона зустрічалася тільки з посланцем, у кращому разі — середнього рівня, який запропонував їй величезні суми за дві картини, котрі щойно закінчила. Вона прийняла пропозицію, передала картини і більше ніколи нічого про них не чула.

Ось і все. Вона не знала навіть імені покупця.

Лін вирішила, що вона може досягти більшого.

Вона передала повідомлення через Ґазіда по нелегальному ланцюгу комунікації, який вів хтозна-куди, що так, їй цікаво, і вона готова зустрітися, однак їй потрібно знати ім’я, аби записати у щоденнику.

Злочинний світ Нового Кробузона перетравив це повідомлення та змусив її тиждень чекати, а тоді виплюнув відповідь у вигляді ще однієї надрукованої записки, що проштовхнули їй під двері, поки вона спала. У записці була адреса в Кістяному Місті, дата й ім’я з одного слова: Пістрявий.


У коридор просочилися несамовите клацання й брязкіт. Какт-провідник Лін відкрив одні з численних темних дверей і відійшов убік.

Поступово очі Лін призвичаїлись до світла. Вона стояла в друкарському бюро. Це була велика кімната з високою стелею, пофарбована в чорний колір, як усе в цьому печерному місці, добре підсвічена гасовими лампами й заповнена десь сорока столами: на кожному була громіздка друкарська машинка, за кожним сидів секретар, передруковуючи нескінченні нотатки, що лежали поруч. Переважно люди, переважно жінки, однак Лін також вловила запах і вигляд чоловіків та кактів, навіть пари хепрі, й одна водяниця працювала на друкарській машинці з клавішами, адаптованими до її величезних рук.

По периметру кімнати стояли Пороблені — знову ж таки, переважно люди, але й інші раси, навіть Пороблені-ксенії, які зустрічалися дуже рідко. Частина були пороблені органічно, з кігтями, і рогами, і плитами нарощених м’язів, однак більшість були механічні, і через спеку від їхніх бойлерів в кімнаті було нічим дихати.

У кінці кімнати був зачинений кабінет.

— Пані Лін, нарешті, — прогуркотів мегафон над дверима, щойно вона зайшла. — Будь ласка, пройдіть кімнатою до мого кабінету.

Лін пробралася між столами. Вона придивилась, що друкували, хай як важко це було для неї, і ще важче в дивному світлі кімнати з чорними стінами. Усі секретарі майстерно друкували, читали нашкрябані записки і передруковували їх, навіть не дивлячись на клавіатуру чи на результат.

«На продовження нашої розмови тринадцятого числа цього місяця, — йшлося в одній нотатці, — будь ласка, розгляньте роботу вашої франшизи під нашою юрисдикцією, з подальшим узгодженням умов».

Лін пішла далі.

«Ти завтра помреш, стерво, червиве ти лайно. Ти заздритимеш Поробленим, сука ти боягузлива, ти кричатимеш, поки в тебе кров з рота не піде», — писалося в наступній.

«Ой, — подумала Лін. — Ой... рятуйте».

Двері кабінету відчинилися.

— Заходьте, пані Лін, заходьте! — прогуркотів голос з мегафона.

Лін зайшла без вагань.


Більшу частину простору невеличкої кімнати заповнювали шафки для документів і книжкові полиці. На одній стіні висіла маленька традиційна картина Залізної затоки, написана олією. За великим столом із темного дерева була ширма, розмальована силуетами риб, — велика версія ширм, за якими перевдягалися натурники. В центрі ширми одна з риб була з дзеркального скла, що відображало Лін. Вона невпевнено стала перед ширмою.

— Сідайте, сідайте, — сказав тихий голос з-за неї.

Лін відсунула стілець, що стояв перед столом.

— Я вас бачу, пані Лін. Дзеркальний короп з мого боку — вікно. Я думаю, що ввічливо повідомляти людей про це.

Схоже, мовець очікував на відповідь, тож Лін кивнула.

— Знаєте, ви спізнилися, пані Лін.

«Ну щоб йому! Це ж треба було спізнитися саме на цю зустріч!» — у паніці подумала Лін. Вона почала писати вибачення в блокноті, але голос перебив її.

— Я знаю мову жестів, пані Лін.

Лін поклала блокнот і заходилась палко вибачатися знаками.

— Не хвилюйтеся, — сказав господар цілком нещиро. — Трапляється. Кістяне Місто не прихильне до гостей. Наступного разу ви врахуєте, що треба виїхати раніше, чи не так?

Лін погодилась, що так, саме так вона і зробить.

— Мені надзвичайно подобається ваше мистецтво, пані Лін. Я зберігаю всі геліотипії, що потрапили до мене від Щасливчика Ґазіда. Він сумний, жалюгідний, пропащий кретин, той чоловік. У більшості своїх проявів залежність — сумне видовище. Проте, як не дивно, в нього трохи є чуття до мистецтва. Та жінка, Александріна Невґетс, теж з його клієнток, правда ж? Посередність, на відміну від вашої роботи, але приємна. Я завжди готовий посприяти Щасливчику Ґазіду. Шкодуватиму, коли він помре. Безсумнівно, це буде щось огидне, якийсь брудний кривий ніж, яким його випатрають заради кількох монет; або венеричне захворювання через нечисті відходи та піт неповнолітньої повії; а може, йому поламають кістки за доноси — адже варта справді добре платить, а наркоманам не доводиться вибирати, звідки отримувати гроші.

Голос, що линув над ширмою, був мелодійним, а ритмічна інтонація мовця заворожувала: він усе говорив неначе віршами. Його речення були ніжним наспівом. Його слова були жорстокими. Лін було дуже страшно. Вона не могла придумати, що відповісти. Її руки лежали непорушно.

— Так-от, оскільки я вирішив, що мені подобається ваше мистецтво, я хотів би з вами поговорити, щоб з’ясувати, чи підходите ви для замовлення. Ваша робота нетипова для хепрі. Ви згодні?

«Так».

— Поговоріть зі мною про свої статуї, пані Лін, і не хвилюйтеся, якщо ви раптом думали хвилюватися, що це прозвучить пихато. У мене немає упереджень стосовно того, що до мистецтва ставляться серйозно, і не забувайте, що я сам почав цю розмову. Ключові слова, які слід пам’ятати, коли ви будете думати над відповіддю на моє запитання, — «теми», «техніка» й «естетика».

Лін завагалась, але страх змусив її поспішити. Вона хотіла, щоб цей чоловік був задоволеним, і якщо для цього вона мусила говорити про свою роботу, так вона і зробить.

«Я працюю сама,— сказала вона знаками, — що є частиною мого... бунту. Я покинула Гирло, а тоді Кінкен, покинула свою групу і свій вулик. Люди були нещасними, тому колективне мистецтво стало по-дурному героїчним. Як Плаза Статуй. Я хотіла випльовувати щось... гидке. Намагалася зробити деякі з величних постатей, які ми творили всі разом, трохи менш ідеальними... Розізлила сестер. Тож я перейшла до своєї власної роботи. Противної роботи. Гидкої, як може бути саме в Гирлі».

— Саме цього я й очікував. Це навіть — даруйте — дещо тривіально. Однак це ніяк не зменшує потужності самої роботи. Слина хепрі — неймовірна субстанція. Її сяйво цілком унікальне, а оскільки вона міцна й легка, це зручно. Знаю, що так не годиться мислити про мистецтво, але я прагматик. Однак, попри все, використовувати таку чудову речовину для бляклого втілення нереалізованих бажань пригнічених хепрі — жахливе марнотратство. Я відчув величезне полегшення, коли побачив, що її використовують для цікавих, бентежних цілей. До речі, кутастість, якої ви досягаєте, — неймовірна.

«Дякую. У мене потужна техніка роботи залозами, — Лін насолоджувалась правом вихвалятися. — Спочатку я була членкинею школи Зроби-вже, в якій забороняється працювати над скульптурою після того, як її виплюнеш. Це навчає відмінному контролю. Хоча я й... зрадила цю техніку. Тепер я працюю киркою, поки слина м’яка, доповнюю скульптуру. Більше свободи, можу робити виступи і таке інше».

— Ви використовуєте багато кольорів? — Лін кивнула. — Я бачив лише сепію на геліотипіях. Радий це чути. Ми обговорили техніку й естетику. Мені дуже цікаво почути ваші думки щодо тем, пані Лін.

Лін оторопіла. Вона раптом не могла сформулювати, які ж теми в неї були.

— Дозвольте мені полегшити вам роботу. Я би хотів розповісти вам, які теми мене цікавлять. А тоді ми визначимо, чи ви підходите для того замовлення, яке я задумав.

Голос зачекав, доки Лін кивнула на знак згоди.

— Будь ласка, підніміть голову, пані Лін.

Налякана, вона послухалась. Цей рух її знервував, оскільки він відкривав м’яке черевце її жучиної голови, наражаючи Лін на небезпеку. Вона тримала голову непорушно, поки очі за дзеркалом-рибою споглядали її.

— У вас ті ж самі жилки на шиї, що й у жінки-людини. У вас та ж сама западинка внизу горла, яку так люблять поети. Ваша шкіра такого червоного відтінку, який би вас вирізняв, це правда, але все одно його можна сприйняти як людський. Я дивлюся знизу догори на цю прекрасну людську шию — я не сумніваюся, що ви не погодитеся з описом «людська», але зробіть мені маленьку поблажку — а тоді... тоді настає момент... тоді є тонка частина, де ця м’яка людська шкіра переходить у бліду сегментовану піну під вашою головою.

Здавалось, уперше відтоді, як Лін зайшла до кабінету, мовець добирає слова.

— Ви колись робили статую какта? — Лін похитала головою. — Усе-таки, ви ж бачили їх зблизька? Наприклад, мого помічника, який вас сюди привів. Ви не помічали часом його ніг, чи пальців, чи шиї? Є момент, коли шкіра, шкіра розумної істоти перетворюється на безмозку рослину. Відріжте товсту круглу основу ноги какта, він нічогісінько не відчує. Штрикніть його у стегно, де він трохи м’якший, він скрикне. Але у тій частині... це зовсім інша річ... нерви переплітаються, вчаться бути сукулентом, і біль далекий, тупий, розпливчастий; він радше хвилює, ніж завдає страждань.

Ви можете знайти інші приклади. Торс Лангустів чи Дюймовиків, несподіване перетворення поробленої кінцівки, численні інші раси та види в цьому місті й незліченні інші в світі, які живуть зі змішаною фізіогномією. Можливо, ви скажете, що не бачите жодного переходу, що хепрі — цілісні й повноцінні такі, як є, що бачити «людські» риси — антропоцентричний підхід з мого боку. Але якщо відійти від іронії такого звинувачення — іронії, яку ви поки що не можете оцінити, — ви, звісно ж, помічаєте перехід в расах, що відрізняються від вашої. Можливо, в людях.

А як щодо самого міста? Розміщене там, де дві річки намагаються стати морем, де гори перетворюються на рівнину, де купки дерев згущуються на південь і — кількість переходить у якість — раптом стають лісом. Архітектура Нового Кробузона переходить від індустріальної до житлової, від розкішної до бідняцької, від підземної до повітряної, від сучасної до старовинної, від барвистої до сірої, від родючої до безплідної... Ви розумієте, про що я. Не буду продовжувати.

Ось що стоїть за цілим світом, пані Лін. Я вірю, що це і є основоположна динаміка. Перехід. Точка, в якій одне перетворюється на інше. Це те, що робить вас, місто, світ такими, як вони є. Це і є тема, що мене цікавить. Зона, в якій несумісне стає частиною цілого. Гібридна зона.

Як вважаєте, ця тема могла б вас зацікавити? І якщо відповідь так... тоді я попрошу вас працювати на мене. Перш ніж ви дасте відповідь, прошу, зрозумійте, що це буде означати.

Я попрошу вас працювати з натури, створити модель — думаю, натуральної величини — мене.

Дуже мало людей бачать моє обличчя, пані Лін. Людина у моєму становищі має бути обережною. Впевнений, що ви це розумієте. Якщо ви приймете замовлення, я зроблю вас багатою, але я заволодію частиною вашого розуму. Частиною, що стосується мене. Це моє. Я не даю вам дозволу ні з ким цим ділитися. Якщо ви це зробите, то зазнаєте страшенних страждань, перш ніж помрете.

Отже...

Щось скрипнуло. Лін здогадалась, що він відкинувся на стільці.

— Отже, пані Лін. Вас цікавить гібридна зона? Вас цікавить така робота?

«Я не можу... не можу відмовитися, — безпомічно подумала Лін. — Не можу. Заради грошей, заради мистецтва... Нехай боги мені допоможуть. Я не можу відмовитися. О... будь ласка, будь ласка, не дайте мені пошкодувати про це».

Вона витримала паузу і знаком показала, що приймає його умови.

— О, я такий радий, — видихнув він. Серце Лін шалено билося. — Я справді радий. Що ж...

З-за ширми почулося шурхотіння. Лін сиділа, не рухаючись. Її антенки тремтіли.

— Штори в кабінеті опущені, чи не так? — сказав пан Пістрявий. — Бо я думаю, вам треба побачити, з чим будете працювати. Ваш розум належить мені, Лін. Тепер ви працюєте на мене.

Пан Пістрявий встав і штовхнув ширму на підлогу.

Лін майже піднялась на ноги, ніжки в неї наїжачились від подиву й жаху. Вона дивилась на нього.

Клапті шкіри, хутра й пір’я гойдалися, коли він рухався; крихітні кінцівки стискалися; очі викочувались із прихованих западин, роги й кістяні виступи хитко випиналися; щупи сіпались, а роти блищали. У ньому поєднувались різнобарвні пасма шкіри. Роздвоєне копито тихо постукувало по дерев’яній підлозі. Хвилі плоті стикалися одна з одною несамовитими потоками. М’язи, прикріплені чужорідними сухожиллями до чужорідних кісток, функціонували у крихкій згоді, створюючи повільний, напружений рух. Сяяла луска. Тремтіли плавники. Зламано тріпотіли крила. Комашині клешні стискались і розтискались.

Лін позадкувала, перечіпаючись; нажахана, вона намагалась намацати, як відійти, поки він повільно сунув до неї.

Пан Пістрявий наближався, мов мисливець.

— То як, — сказав він одним із усміхнених людських ротів, — який, на вашу думку, мій найкращий бік?

Розділ п’ятий

Айзек чекав, дивлячись прямо на гостя. Ґаруда мовчав. Він збирався з думками. Готувався сказати.

Голос ґаруди прозвучав хрипко й монотонно.

— Ви вчений. Ви... Ґрімнебулін.

Створінню важко далося його ім’я. Голосні й приголосні звуки йшли з горла, без допомоги губ, ніби в навченого папуги. Айзек впродовж життя зіткнувся з двома ґарудами. Один, зальотний мандрівник, давно практикував використання людських звуків; другий — студент із крихітної громади ґаруд, народився й ріс у Новому Кробузоні на кріпкій місцевій балачці. Ні той, ні інший не звучали по-людському, але навіть наполовину не так по-тваринячи, як цей великий птахо-чоловік, що намагався подужати чужу мову. Айзеку знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти сказане.

— Це я, — він простягнув руку й продовжив повільно: — Як вас звуть?

Ґаруда глянув на руку погірдливо і, на диво, легенько потис.

— Яґарек... — промовив із вискливим наголосом на перший склад. Велична істота замовкла і ніяково засовалася, перш ніж продовжити. Він повторив своє ім’я, цього разу додавши складний суфікс.

Айзек труснув головою.

— Це ваше повне ім’я?

— Ім’я... і титул.

Айзек здивовано вигнув брову.

— То я, значить, стою в присутності знаті?

Ґаруда втупився в нього незмигно. Урешті він заговорив, не відводячи очей.

— Я Надто Надто Абстрактний Індивідуум Яґарек, Якого Не Слід Поважати.

Айзек блимнув і потер скроні.

— Ее... ясно. Прошу мені пробачити, Яґареку, я не дуже обізнаний у... у... почесних титулах ґаруд.

Яґарек повільно похитав головою.

— Ви зрозумієте.

Айзек запропонував піднятися нагору, і той пішов за ним, неспішно й обережно, залишаючи на дерев’яних сходах подряпини від кігтиськ. Та вмовити його сісти, з’їсти чогось чи випити Айзекові не вдалося.

Ґаруда став біля столу, а хазяїн сів і дивився на гостя знизу вгору.

— Тож, — почав Айзек, — навіщо ви до мене прийшли?

Яґарек знову збирався з думками, перш ніж заговорити.

— Я прибув до Нового Кробузона, бо тут є вчені.

— Звідки ви?

— З Цимеку.

Айзек стиха присвиснув. Він мав рацію. Неблизький світ — щонайменш тисяча миль через сувору, палючу землю, крізь висхлий вельд, через море, болота й степ. Яґарека, певно, вела якась воістину непереборна жага.

— Що вам відомо про вчених Нового Кробузона? — запитав Айзек.

— Ми читали про університет. Про науку й промисловість, що розвиваються так швидко, як ніде більше. Про Борсукову Драговину.

— Звідки ви все це дізнаєтеся?

— З нашої бібліотеки.

Айзек аж рота роззявив, та за мить спам’ятався.

— Перепрошую, — промовив він. — Та я думав, ви кочовий народ.

— Так. І бібліотека мандрує з нами.

Яґарек почав розповідати про бібліотеку Цимека, на все більший подив Айзека. Про величезний клан бібліотекарів, які вкладали у свої валізи тисячі томів, оперезавши їх ременями, й тягли їх між собою, поки летіли у пошуках води й провіанту під сонцем безкінечного, нещадного цимекського літа. Про гігантське наметове містечко там, де вони приземлялися, і чималі юрми ґаруд, що сходилися з усіх усюд до їхніх імпровізованих навчальних центрів.

Бібліотеці було сотні років, у ній зберігалися рукописи незліченними мовами, живими і мертвими: раґамоль, діалектом якої стала мова Нового Кробузона, хотчі, водяниковою мовою феллід та південною, горішньохепрійською і силою-силенною інших. Там навіть був кодекс, як з неприкритою гордістю повідомив Яґарек, написаний таємним діалектом рукохапів.

Айзек мовчав. Його присоромило власне невігластво. Його уявлення про ґаруд були підірвані. До нього прийшов не просто погордливий дикун. «Треба заритись у свою бібліотеку й почитати про ґаруд. Свинота ти безграмотна», — картав він себе подумки.

— Мова наша не має письмової форми, однак ми змалку навчаємося читання й письма іншими мовами, — сказав Яґарек. — Ми також купуємо книги в мандрівників і торговців, чимало з яких бували в Новому Кробузоні. Деякі з них тутешні. Ми добре знаємо це місце. Я читав історії, вигадки.

— Тоді ти виграєш, хлопче, бо я от ні чорта не знаю про твоє, — похнюпився Айзек.

Запала тиша. Айзек підвів очі на Яґарека.

— Ти так і не сказав мені, навіщо прибув.

Яґарек відвернувсь і втупився поглядом у вікно. Унизу безцільно сновигали баржі.

У рипучому голосі ґаруди емоції було годі розрізнити, однак Айзекові вчувалася відраза.

— Два тижні я, немов блудний пес, повз із закутка в закуток. Я шукав журнали, плітки, інформацію, і це привело мене до Борсукової Драговини. А звідти — до тебе. Питання, що гнало мене сюди, таке: «Хто може змінити сили матерії?» «Ґрімнебулін, Ґрімнебулін», — відповідають усі. «Маєш золото, — кажуть вони, — він твій. Або хіба зацікавиш його, чи надокучиш і розжалобиш, або як щось йому в голову стрілить». Я чув, ти той, хто знає таємниці матерій, Ґрімнебуліне.

Яґарек глянув йому прямо у вічі.

— Я маю золото. Я зацікавлю тебе. Розжалоблю. Прошу допомогти мені.

— Скажи, що тобі потрібно, — промовив Айзек.

Яґарек знову відвів погляд.

— Ти, може, літав коли-небудь на повітряній кулі, Ґрімнебуліне. Визирав униз на покрівлі, на землю. Я змалечку полював з неба. Ґаруди — мисливці. Ми беремо луки, списи й довгі батоги та видивляємося птахів у небі й звірину на землі. Це і робить нас ґарудами. Мої ноги створені не для ходьби по вашій долівці, а для того, щоб хапати маленькі тільця в лабети й розривати їх надвоє. Чіплятися за стовбури сухих дерев і триматися на вістрях скель між землею та сонцем.

Яґарек говорив, немов поет. Він затинався, однак промовляв словами героїчних легенд та історій, які читав, — неприродна пишномовність від ґаруди, що вчив мову зі старих книг.

— Уміти літати — не розкіш. Це те, що робить мене ґарудою. Шкірою пробігає трем, коли я піднімаю очі на дахи, почуваючись ніби в пастці. Я хочу глянути на це місто згори, перш ніж покину його, Ґрімнебуліне. Я хочу літати, і не раз, а коли забажаю. Я хочу, щоб ти повернув мені здатність літати.

Яґарек розчахнув плащ і відкинув його на підлогу. Стояв і дивився на Айзека осоромлено, але з викликом. Айзек остовпів.

У Яґарека не було крил.

До його спини кріпилася хитромудра конструкція з дерев’яних розпірок і шкіряних ремінців, що по-дурному гойдалися ззаду, коли він повертався. За плечима виднілися дві здорові планки, що стриміли над головою і спускалися на шарнірах аж до колін. Вони імітували кістяк крил. Між ними не було ані шкіри, ні пір’я чи хоч би ряднини, — абсолютно непристосований для лету апарат. Це було просто маскування, хитрість, підпора для вдаваних крил, накрита клаптем рядна.

Айзек простягнув до них руку. Яґарек закляк, однак зібрався з силами й дозволив Айзекові доторкнутися.

Учений отетеріло хитнув головою. На спині Яґарека паленів рваний рубець. Раптом ґаруда різко повернувся до нього лицем.

— За що? — видихнув Айзек.

Болісна гримаса спотворила ґаруді обличчя. З нього вирвався тихий, цілком людський стогін, який поступово переростав у тужний бойовий клич хижого птаха — гучний, монотонний, нещасний і самотній. Айзек дивився на нього з тривогою, а стогін ґаруди перетворювався на ледь зрозумілий крик.

— За свою ганьбу! — вигукнув Яґарек.

Він замовк на якусь мить, а потім тихо повторив:

— За мою ганьбу.

Він відстебнув од спини незручну дерев’яну шабатуру, й та з глухим стуком впала на підлогу.

Він стояв голий до пояса. Тіло було гінке, ладне, туге й жилаве. Без фальшивих крил, що маячили за спиною, він здавався маленьким і вразливим.

Ґаруда повільно повернувся спиною. Айзекові перехопило дух, коли показалися шрами, які він мигцем бачив до того.

Два довгих червоних рівчаки на Яґарекових лопатках були свіжі, розверзла плоть здавалася попеченою. Сліди порізів розгалужувалися від потворних шрамів, мов маленькі венки. З обох боків спини тяглися стьожки скаліченої тканини завдовжки півтора фута й завтовшки добрі чотири дюйми. Обличчям Айзека промайнула жалість: рвані діри були навхрест посічені грубими кострубатими порізами, тож Айзек усвідомив, що крила вирізали. Не рубанули одним різким ударом, а розтягували муку. Айзек здригнувся.

Ледве прикриті горбки суглобів ворушилися й гнулися; гротескно випиналися голі мускули.

— Хто це зробив? — видихнув Айзек. «Легенди не брешуть, — подумав він, — Цимек — воістину дикунська земля».

Яґарек довго мовчав, перед тим як відповісти.

— Я... Я це зробив.

Спершу Айзеку здалося, що він недочув.

— Ти про що? Бляха, як ти міг...?

— Я сам накликав це, — кричав Яґарек. — Це справедливо. Це я зробив.

— То це, блядь, покарання таке? Твою ж наліво, що ти міг... що ти зробив?

— Ти берешся судити правосуддя ґаруд, Ґрімнебуліне? Чомусь на думку спадають Пороблені...

— Не переводь стрілки! Маєш рацію, я не прихильник місцевих законів. Я просто намагаюся зрозуміти, що з тобою сталося...

Яґарек зітхнув, геть по-людському опустивши плечі. Голос зазвучав тихо й страдницьки, виконуючи неприємний обов’язок.

— Я був занадто абстрактним. Я не вартував поваги. Це було... безумство. Я був безумцем. Я вчинив мерзенне, мерзенне...

Його слова перейшли в пташине голосіння.

— Що ти наробив? — Айзек приготувався почути про якісь жахіття.

— Ця мова не здатна описати мій злочин. Моєю мовою... — Яґарек на мить замислився. — Я спробую перекласти. Моєю мовою було сказано... і вони праві... я винуватий у крадіжці вибору... крадіжці вибору другого ступеня... з особливою зухвалістю.

Яґарек знову втупився у вікно. Він стояв, високо піднявши голову, та не хотів зустрічатися поглядом.

— Ось тому вони нарекли мене Надто Надто Абстрактним. Тому я не вартий поваги. Ось хто я. Я більше не Конкретний Індивідуум і Шанований Яґарек. Його нема. Я назвав тобі своє ім’я і титул. Я Надто Надто Абстрактний Індивідуум Яґарек, Якого Не Слід Поважати. Таким я тепер буду завжди, і мені вистачає чесності сказати це тобі.

Айзек похитав головою, а Яґарек повільно опустився на краєчок ліжка. Зігнута постать здавалася самітною у своєму відчаї. Айзек довго дивився на нього, перш ніж заговорити.

— Маю тобі сказати... — почав Айзек. — Я не зовсім... Чимало з моїх клієнтів... не на зовсім правильному боці закону, скажімо так. Тож я навіть не збираюся вдавати, що хоч на йоту розумію, що ти учварив, хоча, наскільки я втямив, це не моє діло. Як ти сказав, у цьому місті не існує слів описати твоє злочинство, і не думаю, що коли-небудь збагну причину.

Айзек говорив неспішно і вдумливо, та думки його бродили вже десь далеко. Він продовжив уже бадьоріше.

— А твоя проблема... мене зацікавила. — Він уже почав прокручувати в умі формули сил і векторів потужності, фемтоморфічних резонансів та енергетичних полів. — Підняти тебе в повітря невелика рахуба. Повітряні кулі, керування силами і ще бозна-що. Навіть підняти не один раз — теж не складно. А от коли б ти не забажав та ще й на своїх двох... тобі ж цього треба?

Яґарек кивнув. Айзек почухав підборіддя.

— Так... це вже набагато... інтересніша задачка.

Айзек вже занурювався у розрахунки. Прозаїчна частина розуму підказувала, що найближчим часом ніяких справ не заплановано, а тому можна спокійно зайнятися дослідженням. Прагматична — оцінювала вагомість і терміновість незакінченої роботи. Парочка простісіньких аналізів сполук, які можна було відкласти до певного часу, напівобіцяний синтез одного-двох еліксирів — як два пальці. Крім того, була ще власне дослідницька робота над водоробкою. До неї теж можна було вернутися пізніше.

«Ні, ні, ні! — заперечив сам собі. — Я ж можу ввести її до нового дослідження! Суть в елементах, з якими постійно якась срака-морока... Рідина тримає форму сама собою, тверда матерія проникає в повітря... Має десь бути спільний знаменник...»

Він із зусиллям вернувся назад до лабораторії та побачив, що Яґарек незмигно на нього дивиться.

— Мене зацікавила твоя проблема, — просто сказав Айзек.

Яґарек відразу намацав капшук і витяг добру жменю брудних погнутих золотих самородків. В Айзека очі на лоба полізли.

— Ну цей... дякую. Звісно, я прийму гроші на деякі витрати, сюди ж погодинна оплата і таке інше...

Яґарек вручив Айзекові капшук.

Той ледь утримався, щоб не присвиснути, коли зважив мішечок у руці. Забувши про самоповагу, Айзек мов зачарований дивився на важкі пласти золота. Стільки грошей він ще ніколи не бачив отак перед очима. Цього вистачило б, щоб покрити усі витрати на дослідження і ще й непогано жити на них не один місяць.

Яґарек явно не був комерсантом. Він міг би запропонувати третину, чверть з цього, і все одно пів Борсукової Драговини бігало б за ним, висолопивши язика. Йому слід було залишити собі більшість, щоб дзеленькотіти перед носом ученого, якщо інтерес вгасатиме.

«Може, він більшу частину й сховав», — подумав Айзек, і очі стали ще ширші.

— Як мені тебе знайти? — запитав Айзек, не відриваючи погляду від золота. — Де ти живеш?

Яґарек мовчки захитав головою.

— Мені ж треба буде якось з тобою...

— Я сам до тебе приходитиму, — відповів ґаруда. — Щодня, що два дні, щотижня... Аби ти не забув про мою справу.

— Будь певний, такого не станеться. Ти справді не хочеш дати мені свою адресу?

— Я не знаю, де буду, Ґрімнебуліне. Я стережуся цього міста. Воно мене переслідує. Змушений постійно кочувати.

Айзек безпорадно стенув плечима. Яґарек намірився йти.

— Ти розумієш, що мені треба, Ґрімнебуліне? Я не хочу щоразу пити зілля. Не хочу впрягатися в якусь збрую. Не хочу залазити на хитромудрі винаходи. Я не хочу один казковий політ в небесах, а потім вічність на землі. Я хочу, щоб ти зробив так, аби я відривався від землі так само легко, як ти переходиш із кімнати в кімнату. Можеш таке зробити, Ґрімнебуліне?

— Я не знаю. — Айзек не поспішав. — Але гадаю, так. Кращого за мене все одно не знайти для твого випадку. Я не хемік, не біолог і не тавматург. Я дилетант, Яґареку, аматор. Гадаю, що я...

Айзек замовчав і гмикнув. Продовжив полум’яно:

— Гадаю, я — роздоріжжя усіх шкіл думки. Ніби Вокзал на вулиці Відчаю. Знаєш його?

Яґарек кивнув.

— Повз не пройдеш. Серйозна, бляха, махина. — Айзек поплескав себе по пузі, підкріплюючи аналогію. — Там сходяться всі лінії — Зюйд, Права, Ліва, Головна й Стічна — і всі потяги проходять через цей вокзал. Так і я. Це моя робота. Такий я вчений. Я з тобою чесний. І здається мені, це саме те, що тобі треба.

Яґарек хитнув головою. Хиже обличчя було суворе, непроникне. Емоції було годі прочитати. Слова доводилося розшифровувати. Не лице, не очі, не постава (знову горда й владна) і не голос виказали Айзекові його відчай. Виказали слова.

— Будь дилетантом, псевдовченим, ошуканцем... Але верни мене в небо, Ґрімнебуліне.

Яґарек нагнувся й підняв свою незугарну дерев’яну личину. Він пристебнув її до спини без сорому, хоч яким принизливим було це дійство. Айзек мовчки спостерігав, як той закутувавсь у плащ і тихо спускався сходами.

Айзек зіперся в задумі на перила й опустив погляд униз на запилюжену кімнату. Яґарек пройшов повз нерухомий конструкт, повз розкидані стоси паперів, стільці й грифельні дошки. Снопи світла, що пробивалися крізь покопані часом стіни, зникли. Сонце вже стояло низько за будинками навпроти Айзекової майстерні, закрите густо скупченими цегляними спорудами, й ковзало на всі боки крізь древнє місто, осяваючи невидні схили гір Танцюючий Черевичок, Хребтовий пік і бескиди перевалу Покаянних, перетворюючи кострубату лінію небосхилу в силуети, що бовваніли ближче до заходу Нового Кробузона.

Коли Яґарек відчинив двері, надворі вже наближалися сутінки.


Айзек працював до ночі.

Коли Яґарек пішов, Айзек відчинив вікно й викинув довгий червоний мотуз, прив’язаний до гвіздків у цеглі. Він переставив обчислювальну машину зі столу на підлогу поруч. Оберемок перфокарт злетів із полиці й розсипався по долівці. Айзек лайнувся. Згріб їх докупи й поклав на місце. Далі він потяг до свого столу друкарську машинку й почав складати список. Вряди-годи він підскакував і крокував до саморобних книжкових полиць або рився в горі книг на підлозі, доки знаходив потрібний том. Потім клав його на стіл і гортав з кінця в пошуках бібліографії.

Він ретельно передруковував найменші деталі, гупаючи двома пальцями по клавішах друкарської машинки.

Доки він працював, параметри його плану дедалі розширювалися. Він шукав все більше й більше книг, очі горіли усвідомленням потенціалу його дослідження.

Урешті він перестав друкувати й, замислившись, відкинувся на спинку стільця. Схопивши чистий аркуш, накидав декілька графіків — плани дій, ментальні мапи.

Знову й знову він повертався до однієї моделі. Трикутник із вліпленим усередину хрестом. Він ледь стримував задоволений усміх.

— А мені подобається... — пробурмотів сам собі.

Хтось постукав у вікно. Він устав і пішов глянути.

Знадвору на Айзека, вищирившись, дивилася багряна дурнувата мордочка. З опуклого підборіддя стирчали два пенькуваті роги, лінію волосся непереконливо імітували кістяні гребені й нарости. Водянисті очиці блимали гиденьким, радісним усміхом.

Айзек відчинив вікно назустріч слабкому вечірньому світлу. Звідти лунало сердите перегукування клаксонів промислових суден, що намагалися просковзнути одне повз одного у водах Іржі. Істота видерлася на підвіконня й залізла у вікно, вчепившись вузлуватими пальцями за раму.

— Галльо, копитане! — гарикнуло створіння. Воно говорило чудернацькою, ледь зрозумілою говіркою. — Побачив червону тойво, як її, штуковину... Кажу собі: «Треба до пана на поклон». — Він підморгнув і по-дурному гигикнув. — Що прикажете, копитане?

— Доброго вечора, Чаю-Удвох. Ти мені потрібен.

Істота залопотіла своїми червоними кажанячими крилами.

Чай-Удвох був вірмом. Ці істоти з випнутими, як у птаха, грудьми, з товстими, як у людей-карликів, руками під незугарними функціональними крильми, шугали в небі над Новим Кробузоном. Руки слугували їм за ноги, стриміли з-під їхніх присадкуватих тіл, немов воронячі лапи. Вони могли зробити декілька незграбних кроків у приміщенні, балансуючи на долонях, однак переважно носилися над містом, горлаючи, кидаючись униз і викрикуючи прокльони перехожим.

Вірми були трохи розумніші за мавп чи собак, однак точно поступалися в цьому людині. Їхній інтелектуальний раціон складався з туалетного гумору, блазенства і мавпування; імена одне для одного вони без розбору визбирували з популярних пісеньок, каталогів меблів і забутих підручників, які ледве могли прочитати. Наскільки Айзек знав, сестру Чаю-Удвох звали З-Горла, а одного із синів — Короста.

Вірми жили у сотнях і тисячах закапелків, на горищах, флігелях і за рекламними щитами. Більшість із них обирали житло десь на белебені міста. Гігантські звалища й смітники на околицях Стоуншела та Нейтральної Зелені, каналізаційні стоки біля ріки в Сірому Меандрі кишіли вірмами, що лаялися, сміялися, пили зі смердючих каналів й не відмовлялися від перепихону в небі й на землі. Деякі, як Чай-Удвох, мали інколи підробіток на стороні. Коли над покрівлею маяв шарф або на стінах біля мансардних вікон з’являлися помітки крейдою, значить, хтось кликав вірма.

Айзек поліз до кишені й витяг шекель.

— Хочеш заробити це, Чаю-Удвох?

— Ще спрашуєте, копитане, — гаркнув той. — Гей, внизу, стережись! — гукнув він і голосно висрався. Послід розсипався по вулиці. Чай-Удвох зареготав.

Айзек простягнув йому скручений у сувій список.

— Віднеси це до університетської бібліотеки. Знаєш, де це? За річкою. Добре. Вона відкрита допізна, думаю, ти ще встигнеш. Віддай це бібліотекареві. Там мій підпис, проблем не має виникнути. Тобі дадуть книжки. Зможеш принести їх сюди? Вони важкенькі.

— Без проблем, копитане. — Чай-Удвох випнув груди, мов півень. — Здоровий сильний парубок!

— Добре. Принесеш усі за одну ходку — накину ще грошви.

Чай-Удвох вхопив згорток і, гигикнувши, зібрався було летіти, та Айзек схопив його за край крила. Вірм здивовано розвернувся.

— Проблеми, бос?

— Ні, ні...

Айзек задумливо дивився на крило. Він легенько розправив, а потім склав його назад. Під яскраво-червоною шкірою, грубою, рябою і тугою, Айзек намацав призначені спеціально для лету мускули. Кожен їх рух був дивовижно економний. Він описав крилом повне коло, відчувши, як натягуються м’язи, зачерпуючи повітря й підминаючи його під вірма. Чай-Удвох захихотів.

— Копитан лоскочеться! Ич, пустун! — верескнув він.

Айзек потягнувся за папером, із жалем відпускаючи співрозмовника. Він вже уявляв крило вірма математично зображеним у вигляді простих площин.

— Знаєш що, Чаю-Удвох? Коли повернешся, я накину шекель зверху, якщо дозволиш зробити декілька твоїх геліотипій і провести парочку експериментів. Лише на півгодини. Що скажеш?

— Добре-бобре!

Чай-Удвох заскочив на карниз і злетів у сутінки. Айзек примружився, вивчаючи обертовий рух крил, дивлячись, як сильні мускули, властиві лише крилатим, несуть у небі не менше сорока кілограмів покоробленої плоті.

Коли Чай-Удвох зник з поля зору, Айзек сів і склав новий список, швидко черкаючи цього разу від руки.

«Дослідження» — написав він у заголовку. Трохи нижче: «фізика», «тяжіння», «сили/площини/вектори», ОБ’ЄДНАНА ТЕОРІЯ ПОЛЯ. Під цим дописав: «Політ: 1. природний, 2. тавматургічний, 3. хемічно-фізичний, 4. комбінований, 5. інше».

І в кінці великими літерами й з підкресленням він вивів: «ФІЗІОГНОМІЇ ЛЕТУ».

Учений відкинувся на спинку стільця, але відразу скочив на ноги. Почав щось мугикати під носа. Його охопив нестримний захват.

Він почав копатися в пошуках величезного старого фоліанта й, витягши того з-під ліжка, гупнув ним на стіл. Обкладинку прикрашало непереконливе тиснення фальшивим золотом.

«Бестіарій потенційної мудрості: розумні раси Бас-Лаґу».

Айзек провів пальцями по обкладинці Шакрестіальчітової класики, перекладеної з лубоцької водяникової мови й адаптованої сотні років тому Бенкербі Карнадіном, купцем, мандрівником і вченим Нового Кробузона. Попри постійні перевидання й чимало пародій, твір і досі неперевершений. Айзек поклав пальця у виїмку з буквою «Ґ» на обрізі й, прогорнувши сторінки, знайшов пречудову акварельну замальовку із зображенням крилатого народу Цимека, що передувала статті про ґаруд.

У кімнаті сутеніло. Він запалив гасову лампу й сів за стіл. Десь на сході в прохолодному небі, тяжко б’ючи крилами, Чай-Удвох тяг міх із книгами. Він бачив яскраве мерехтіння гасового ріжка, а надворі, біля вікна-бризки блідого світла ліхтаря. Навкруги, немов електрони, крутилися нічні мушки, що інколи випадково потрапляли в тріщину розбитого скла й крихітним спалахом згоряли в його світлі. Їхні обвуглені останки встеляли дно скляної поверхні.

У цьому непривітному місті ліхтар був маяком, сигнальним вогнем, що провадив вірма через річку геть із хижого присмерку ночі.


У цьому місті подібні меніне такі, як я. Колись я зробив помилку (я був утомлений, наляканий і волав про допомогу), піддавши це сумніву.

Я шукав прихистку, їжі й тепла, перепочинку від пильних очей всюди, де б не ступав. Я бачив маленьке пташеня, що легенько стрибало вузькими проходами між безбарвними будинками. Серце моє ледь не вискочило. Я крикнув до нього, цього хлопчака мого племені, мовою пустелі... а він глянув на мене, розправив крильця, розкрив дзьоба й залився якимсь какофонічним сміхом.

Він облаяв мене своїм звіриним карканням. Гортань його не могла видати людських звуків. Я кликав його, однак він не розумів мене. Він крикнув щось позад себе, і, немов недобрі до всього живого духи, з усіх шпарин цього міста до нього лізли людські вуличні дітлахи. Цей яснозорий пуцьвірінок махав на мене руками й сипав прокльони, які я ледь розібрав, так швидко він джерготів. А його приятелі, ці замурзані волоцюги, ці небезпечні, по-звірячому аморальні маленькі створіння, обірвані, зі сплющеними личками, виквецяні у шмарклі, слиз і міський бруд, дівчатка в заношених сорочках і хлопчики в завеликих піджаках, вони брали із землі каміння й шпурляли в мене, доки я лежав у темряві, ховаючись за напівзогнилим одвірком.

А хлопчик, якого я не назову ґарудою, котрий був усього лишень людиною з недолугими крильми, мій маленький загублений небрат разом зі своїми товаришами жбурляв у мене каміння, сміявся, бив вікна понад моєю головою, дражнячи образливими прізвиськами.

Коли мою подушку всіяла луска облупленої фарби від ударів каміння, я зрозумів, що самотній.

Тож я знаю, що маю жити в безпросвітній самотині. Що я ніколи не зможу поговорити рідною мовою із жодною живою душею.

Я взяв за звичку гуляти після настання ночі, коли місто тихе й заглиблене в собі. Янезваний гість в його соліпсистському сні. Я вийшов з пітьми, я живу пітьмою. Дикунський блиск пустелітепер ніби легенда, розказана кимось колись давно. Я поступово стаю нічною істотою. Мої переконання змінюються.

Я виходжу на вулиці, що кучерявляться, немов темні ріки поміж ніздрюватої цегли будинків. Угорі слабко мерехтить місяць разом зі своїми блискітними донечками. Холодні вітри, немов слимаки, наповзають з передгір’їв та гір і засмічують нічне місто нанесеним мотлохом. Я ходжу вулицями разом із бездумними паперовими обривками й вихорами пороху, пилинками, що, як заблудлі злодюжки, просочуються під карнизи й щілини у дверях.

Пам’ятаю пустельні вітри: хамсин, що виснажує землю бездимним вогнем, фен, який ніби із засідки вискакує з-поза розпечених гірських схилів, підступний самум, він, ошуканець, проникає крізь шкіряні ширми від піску й двері бібліотек.

Вітри в цьому місті більш меланхолійної породи. Вони поневіряються, як неприкаяні душі, зазираючи в запилюжені вікна, освітлені гасовими лампами. Ми браттяці міські вітри і я. Ми поневіряємося разом.

Ми натрапляли на жебраків, які спали й тулилися одне до одного й заклякали, намагаючись зігрітися, як нижчі істоти, котрих бідність штовхнула вниз еволюційною драбиною.

Ми бачили, як нічні портьє виловлювали в річках мерців. Варта, вбрана у темне сукно, тягла гаками й баграми одутлі тіла з очима, що вивалилися з орбіт, в яких застигла драглиста кров.

Ми дивилися, як створіння-мутанти виповзали зі стічних труб на холодне пласке мерехтіння зірок, соромливо шепотіли щось одне одному, малюючи мапи й повідомлення на фекальному багні.

Я сідав поряд з вітром і бачив перед собою жорстокість та зло.


Мої шрами й обрубки кісток сверблять. Я починаю забувати вагу, розмах, порухи крил. Не був би я ґарудою — я б молився. Однак я не хилитиму голови перед зарозумілими духами.

Інколи я приходжу до складу, де читає, пише й креслить Ґрімнебулін. Я безгучно заскакую на дах, лягаю спиною на покрівлю. Від думки про всю енергію його мислі, направлену на відтворення лету, мого лету, мого визволення, пекучі рани на моїй спині докучають менше. Коли я тут, вітер шарпає сильніше, ніж зазвичай,він уже відчуває зраду. Бо знає: якщо я знову стану цілісним, він утратить свого нічного компаньйона прогулянками цегляною трясовиною й смітниками Нового Кробузона. Тому поки я лежу тут, він сварить мене, погрожуючи стягнути мене з мого сідала в широку ядучу ріку. Сварливі повітряні потоки ловлять мене за пір’я, застерігаючине йди; та я хапаюся кігтями за покрівлю і дозволяю цілющим вібраціям думок Ґрімнебуліна пройти крізь дірявий шифер прямо в мою сердешну плоть.

Я сплю під склепіннями гуркітливих залізничних колій.

Я їм все живе на моєму шляху, якщо воно тільки слабше за мене.

Я ховаюся, ніби паразит, під шкірою цього старого міста, що хропе, пускає гази, буркотить, шкребеться, роздувається, насварюється і з віком обростає бородавками.

Інколи я видираюся на верхівки високих-превисоких веж, що стримлять з-під шкури міста, мов голки дикобраза. Вгорі, де повітря легше, вітри гублять ту тужну цікавість, притаманну їм унизу, серед вулиць. Забувають про вибагливість нижніх поверхів. Підбурювані вежами, одиноко вищиреними над сонмом міських вогнівсліпучо-білих карбідних ламп, чадно-червоних сальних свічок, мерехтливих, несамовито тріскучих спалахів гасових ліхтарів, усіх цих охоронців від пітьми,вітри тішаться й бавляться.

Я можу, вп’явшись кігтями в край даху, розвести руки й відчути, як їх хльоскають нестримні потоки, тоді я заплющу очі й на мить згадаю, як целітати.

Загрузка...