Частина IV Страхітна моровиця

Розділ двадцять сьомий

Щось вельми неприємно й настійливо штрикало Бенджаміна Флекса, доки він урешті не прокинувся. У голові паморочилося до нудоти, а шлунок зводило спазмами.

Він сидів прив’язаним до крісла в маленькій, стерильно білій кімнаті. В одній зі стін матові шибки вікна впускали світло, однак ані натяку на те, що було назовні. Над ним вищився чоловік у білому й тикав у нього довгастим уламком металу, що дротами приєднувався до механізму, котрий тихенько гудів.

Бенджамін зазирнув чоловікові в лице й побачив своє. На незнайомцеві була маска з ідеально рівного круглого дзеркала, опукла лінза щирилася його спотвореним відображенням. Навіть карикатурно розтягнуті, синці та криваві патьоки вражали.

Легенько прочинилися двері, й на порозі з’явився чоловік. Він притримував двері, балакаючи до когось у коридорі.

— ...радий, що тобі сподобалося, — почув Бенджамін. — ...ідемо сьогодні з Кассандрою в театр, тому хто зна... ні, ці очі все ще вбивають мене...

Чоловік реготнув на якийсь нечутний Бенові жарт. Помахав рукою. Потім повернувся та зайшов у кімнатку.

Він став обличчям до стільця, й Бенджамін упізнав постать, бачену-перебачену на мітингах і велетенських геліотипіях, нальопаних по всьому місту. Перед ним стояв мер Радґаттер.

Три фігури мовчки перезирнулися.

— Пане Флекс, — урешті заговорив Радґаттер. — Нам треба поговорити.


— Голуб написав. — Айзек помахав листом, крокуючи до стола, який вони з Девідом перенесли у Лубламаїв куток на першому поверсі. Там вони провели вчорашній день у безуспішних пошуках плану.

Поряд на розкладачці лежав, пускав слину й ходив під себе Лубламай.

Лін сиділа за столом разом з ними й апатично жувала банан. Вона прийшла напередодні, й Айзек, затинаючись і плутаючись у словах, розповів їй усе. Вони з Девідом були в ступорі. Лише за декілька хвилин вона помітила Яґарека. Той підпирав стіну, заховавшись у тінь. Вона розгубилася й не знала, чи варто вітатися, тому коротко махнула рукою, на що він ніяк не відреагував. Коли вони учотирьох сіли за нехитру вечерю, ґаруда підступив до столу, велетенський плащ закривав, як вона уже знала, несправжні крила. Та вона й не збиралася казати, що знає причини для його безглуздого маскараду.

Десь посеред довгого важкого вечора Лін зрозуміла: нарешті сталося щось, від чого Айзек не ховав їхнього зв’язку. Він тримав її за руки, коли вона прийшла. Навіть не став умисне розкладати запасне ліжко, коли згодилася залишитися на ніч. Це ще не була перемога, не безперечний і безсумнівний доказ любові. Причина таких змін крилася в тому, що Айзекові було не до неї.

Якась похмура частка розуму все одно не вірила у незворотність цих змін. Лін знала: Девід — давній добрий друг Айзека, такий самий прихильник лібертаріанських принципів; він точно зрозумів би — якщо взагалі про них думав — дражливість ситуації, і повівся б відповідно... Та вона гнала такі думки. Їй здавалося підлим й егоїстичним думати зараз про себе, коли Лубламай лежав там, як... жива руїна.

Лін, звісно, не могла відчути це горе так глибоко, як Лубламаєві друзі, однак від одного погляду на бездумну істоту їй ставало моторошно. Вона була вдячна Пістрявому за ті декілька годин, а чи й днів з Айзеком. Нещасний і зламаний, він постійно картав себе.

Час від часу чоловік спалахував злісною безглуздою активністю, з вигуком «Так!» рішуче зчіпляв докупи пальці, та вирішувати не було чого. Жодного натяку, нитки, початку якогось сліду — безвихідь.

Тої ночі вони з Айзеком спали разом нагорі. Він горнувся до неї, сердега, без жодного натяку на збудження. Девід пішов додому, пообіцявши вернутися рано-вранці. Яґарек забракував матрац і скрутився на долівці в кутку, скоцюрбившись і дивно схрестивши ноги, вочевидь, щоб не пошкодити вдавані крила. Лін не знала, чи він для неї зберігав цю ілюзію, чи справді з дитинства звик так спати.

Уранці вони сиділи за столом, пили каву і чай, мляво жували й обдумували план дій. Перевіривши пошту, Айзек відкинув рекламні буклети і повернувся з цидулою від Лемюеля — без штемпеля, передану з рук у руки якоюсь шісткою.

— Що там? — спитав Девід.

Айзек підняв папірець так, щоб їм з Лін було видно. Яґарек тупцяв позаду.


Вистежив постачальника Особливої Гусені у своїх записах. Такий собі Джозеф Куадуадор. Парламентський службовець, департамент закупівель. Не бажаючи гаяти часу і тримаючи в умі обіцяну Щедру Винагороду, вже перебалакав із паном Куадуадором у присутності мого помічника пана Ікс. Задля досягнення консенсусу довелося вдатися до тиску. Спершу пан К. гадав, що я з вартових. Переконавши його в протилежному, допоміг йому розговоритися за допомогою друга пана ІксКременівки. Скидається на те, що наш пан К. вихопив гусінь із якоїсь офіційної партії товару. З тих пір жалкує. (Я й не те щоб багато йому заплатив). Ніяких даних про мету чи джерело. Як і про долю інших особин, оскільки взяв лиш одну. Єдина зачіпка (варта уваги? Не варта?)одержувач пакунка на ім’я Др. Барбелл? Бар’єр? Бербер? Барлайм? Чи щось подібне. З департаменту Д/Р.

Веду лік усіх послуг, Айзеку. Чекай на деталізований рахунок.

Лемюель Голуб


— Неймовірно! — вибухнув Айзек, дочитавши листа. — Це ж зачіпка...

Девід приголомшено дивився на друга.

— Парламент? — здушено видихнув він. — Ти хоч розумієш, у яке смердюче лайно ми влізли? І що це за «Неймовірно!», довбня ти пустолоба? Ой як прекрасно! Ми тепер просто попросимо в Парламенті, щоб нам дали список працівників надсекретного департаменту, чиї прізвища починаються на «Б», а потім поспитаємося в них, може, знають щось про летючих штучок, які залякують жертв до коми, зокрема про те, як їх упіймати. Це ж як два пальці об асфальт.

Усі мовчали. На кімнату наповзла гнітюча тиша.


Своїм південно-західним крайцем Борсукова Драговина зустрічалася з Малим Кільцем — тугим клубком з аферистів, злочинності й колись пишної архітектури, що затишно вклинився у вигин річки.

Сто з невеликим гаком років тому Мале Кільце було своєрідним міським гніздом найвпливовіших сімей. Мекі-Дренди й Турґісаді, Драхшачети, водяники-засновники «Драх Банку», Сірра Джереміль Карр, купці-фермери — усі мали великі будинки на широких вулицях Малого Кільця.

У Новому Кробузоні почався промисловий бум, більшість підприємств фінансувалися саме цими сім’ями. Розросталися заводи й доки. Сірий Меандр, що розкинувсь одразу за рікою, пережив недовгий розквіт дрібного машиновиробництва з його невідступним шумом і смородом. Там утворився майданчик неозорих прибережних звалищ. У стрімкій пародії на геологічний процес з’явився новий ландшафт із руїни, покидьків та індустріальної брудноти. Візок за візком купи зламаної машинерії, протрухлого паперу, шлаку, органічних потрухів та хемічного детриту скидалися в обгороджені сміттєзвалища Сірого Меандру. Уся гидота осідала та згущувалася, набираючи подоби природного ландшафту. Пагорби, долини, кар’єри й ковбані бульботіли сморідними газами. За декілька років місцеві фабрики щезли, а звалища лишилися. Морські вітри інколи несли задушливий сопух через Смолу до Малого Кільця.

Багачі полишили свої будинки. Мале Кільце швидко вироджувалося. Стало шумнішим. Гротескно лущилася фарба й штукатурка, населення Нового Кробузона зростало й селилося у величних будинках. Розбивалися на друзки шибки, ставилися абияк нові, розбивалися знову. З’явилися продовольчі крамниці, пекарні й теслярні, й Мале Кільце стало добровільною жертвою неминучого розповзання спонтанної архітектури. Стіни, долівки й стелі переглядали й перероблювали наново. Для порожніх будівель знаходилися все нові й винахідливіші способи застосування.

Дерхан Сумолок квапливо простувала до цього згустку сплюндрованої, розбазареної розкоші. Міцно стискала під пахвою сумку. Обличчя — скам’яніле, нещасне.

Вона піднялася вгору на міст Півнячий Гребінь, одну із найстаріших міських споруд. Міст був вузький і де-не-де мощений; поруч, прямо на каміннях стояли будиночки. З мосту ріка була майже непомітною. З обох боків виднілися лише присадкуваті, кострубаті контури тисячолітніх будинків, чиї мармурові фасади полущилися вже невідь коли. Низки випраної білизни тяглися на мотузках через увесь міст. Пронизливі виляски розмов і сварок відбивалися то тут, то там.

Уже в Малому Кільці Дерхан пришвидшила крок під лінією Зюйд і припустила на північ. Річка позаду вигиналася, заломлюючись перед нею у велетенську зміїсту «S», а далі вирівнювала траєкторію і текла на схід та вниз до Іржі.

Там, де Мале Кільце непомітно переходило в Борсукову Драговину, будиночки були менші, вулички — вужчі і ще більш хитромудро заплутані. Старі попліснявілі будинки над ними повільно занепадали, похилі дахи нависали, мов каптур над вузькими плечиками. На фасадах та у внутрішніх двориках, де дерева й кущі зачахли від бруду, тріпотіли оголошення-реклами скарабомантії, механічного читання й чаротерапії. Тут найбідніші чи найнепокірніші із підпільних хеміків і тавматургів Борсукової Драговини боролися за місце з брехунами й шахраями.

Дерхан огляділась і покрокувала в бік Стаєнь Св. Гнідого. Вузенький прохід закінчувався розваленою стіною. Праворуч від Дерхан вищився іржавого кольору будинок, про який говорилося в цидулі. Вона ступила на поріг порожнього дверного прорізу та почала пробиратися крізь будівельне сміття через коротенький неосвітлений коридор, що буквально скрапував вологою. У кінці жінка побачила фіранку, яку їй сказали шукати, — друзки скла, нанизані на дроти, легенько погойдувалися.

Вона зібралася з духом й обережно відвела намистини битого скла, не поранившись. Зайшла у невеличку вітальню.

Обидва вікна в кімнаті були позапинані: товста матерія зібгалася в брижі й кидала на кімнату важкі тіні. Меблів було зовсім мало, такого ж коричневого відтінку, як і світло, що пропускала фіранка. За низьким столиком, з абсурдною граційністю присьорбуючи чай, ніжилася в розкішному, та вже пошарпаному кріслі повнява пишноволоса жінка.

Вона мовчки оглянула Дерхан.

— Чим можу допомогти? — спокійно запитала вона зі звичним роздратуванням у голосі.

— Ви комунікатриса? — відповіла Дерхан.

— Умма Бальсум. — Жінка гойднула головою. — Ви до мене у справі?

Дерхан покрокувала через усю кімнату й нервово застигла біля продавленого дивана, доки Умма Бальсум не показала жестом сісти. Дерхан різко опустилася на софу й почала копирсатися в сумці.

— Мені треба... поговорити з Бенджаміном Флексом.

Голос звучав напружено. Жінка говорила уривчастими фазами. Потім витягла торбинку з речами, що вона їх знайшла на місці бойні.


Напередодні увечері, коли звістка про розгін докерів-страйкарів вартовими прокотилася над Новим Кробузоном, Дерхан вирушила до Псячої Твані. За звісткою потяглися чутки. Одна стосувалася нападу на підпільну редакцію газети в Псячій Твані.

Коли Дерхан, як завжди замаскована, з’явилася на сирих вулицях південно-східної частини міста, вже сіріло. Дощило. Теплі товсті краплини лускались, як гнилі ягоди, об бруківку провулка. Вхід був завалений, тому Дерхан пролізла крізь низькі дверцята, через які підвішували м’ясо і тварин. Вона чіплялася за слизьке каміння, звисаючи над козирком різниці, загидженим послідом і засхлою кров’ю тисяч нажаханих тварин, і зістрибнула за кілька метрів у криваву темряву безлюдного склепу.

Вона переповзла через поламаний конвеєр, налетіла на кілька гаків для туш, що ними була всипана вся підлога. Кривава сльота, на якій жінка посковзнулася, була холодна й липка.

Дерхан пробиралася крізь громаддя вирваної зі стін цегли, по зруйнованих сходах угору до Бенової кімнати, епіцентру нищівного урагану. Її шлях встеляли уламки розпанаханого друкарського приладдя й закіптюжені обривки матерії та паперу.

Кімнатка була завалена мотлохом. Відколоте шмаття штукатурки розчавило ліжко. Стіна між Беновою спальнею та захованим друкарським верстатом була вщент розвалена. Крізь розбитий люк на роздроблений скелет верстата мрячив задушливий літній дощик.

Дерхан скам’яніла на обличчі. Вона завзято нишпорила і знайшла дрібні уривки інформації, хоч якісь докази того, що донедавна тут жив чоловік. І тепер вона принесла їх із собою та виклала на стіл перед Уммою Бальсум.


Дерхан відкопала бритву з дрібними щетинками й кров’ю на іржавому лезі. Розірвані рештки штанів. Клапоть паперу, забарвлений його кров’ю, — вона потерла його об червону пляму на стіні. Два останніх випуски «Безтямного бродяги», висмикнуті з-під розваленого ліжка.

Умма Бальсум спостерігала за тим, як жінка викладала свою вбогу колекцію.

— Де він? — запитала вона.

— Гадаю... Гадаю, що в Штирі, — відповіла Дерхан.

— Тоді з вас ще нобль згори, — буркнула Умма. — Не люблю тягатись із законом. Розказуйте, що тут у вас.

Дерхан показала кожен предмет, що принесла. Умма Бальсум коротко кивала на кожен, але особливо зацікавилася лише випусками «ББ».

— Він писав для цього, так? — різко запитала вона, обмацуючи газети.

— Так.

Дерхан вирішила не говорити, що він видавав газету. Боялася порушити заборону називати імена, хоч і була певна в надійності комунікатрис. Існування Умми Бальсум більшою мірою залежало від встановлення зв’язку з людьми, що перебували під наглядом варти. Продавати своїх же клієнтів було би серйозним фінансовим прорахунком.

— Оце, — Дерхан тицьнула в центральну колонку із заголовком «Як ми гадаємо», — це він написав.

— Ага... — видихнула Умма. — Шкода, що не його рукою писано. Але теж згодиться. Ще щось цікаве є?

— У нього є тату. Угорі на лівому біцепсі. Отаке. — Дерхан витягла ескіз намальованого нею химерного якоря.

— Моряк?

Дерхан невесело всміхнулася.

— Викинули, й на палубу не ступив. Напився й облаяв капітана, татуювання й висохнути не встигло. — Вона згадала, як він розповідав цю історію.

— Добро, — промовила Умма Бальсум. — Дві марки — за спробу. П’ять — комісія, якщо вийде встановити контакт. Далі два стівери за кожну хвилину розмови. І ще нобль згори, якщо він у Штирі. Підходить?

Дерхан кивнула. Дорогувато, звісно, але з таким видом тавматургії не обійдешся кількома магічними пасами. Як слід натренувавшись, кожен зможеться на якесь незграбне чародійство, проте для потужного психічного зв’язку треба неабиякий вроджений талант і роки невтомного навчання. Попри все, Умма Бальсум була не меншим фахівцем, аніж старший поробник чи химерист. Дерхан намацала рукою сумочку.

— Плата опісля. Спершу подивимося, чи я зможу пробитися.

Жінка закасала рукав на лівій руці. Брижі відвислої шкіри легенько погойдувалися.

— Намалюйте мені тату якомога ближче до оригіналу.

Вона кивнула Дерхан на стілець у кутку кімнати, на якому лежала палітра з набором пензликів і кольорового чорнила.

Дерхан принесла все начиння ближче і почала робити замальовку на руці Умми Бальсум. Вона напружено згадувала, боячись переплутати кольори. На все про все пішло хвилин двадцять п’ять. Намальований якір був дещо яскравіший, ніж у Бенджаміна, почасти від якості чорнила, і, може, трохи коротший. Попри те, вона була певна: ті, хто бачили оригінал, упізнав би в її ескізі копію. Жінка відкинулася на спинку дивана, майже вдоволена результатом.

Умма Бальсум помахала рукою, немов товстим курячим крильцем, аби фарба висохла. Відтак почала порпатись у залишках від Бенової спальні.

— ...чортове животіння... з таким брудом доводиться марудитися... — промимрила вона, але так, щоб Дерхан чула.

Умма Бальсум взяла бритву і, вміло тримаючи, чикнула себе легенько по підборіддю та потерла закривавлений папірець об поріз. Потім підняла поділ спідниці й підтягла штанину якомога вище на товсте стегно. Відтак полізла під стіл і витягла коробочку з темного дерева й шкіри. Поклала на стіл і відкрила.

Усередині виднілися хитросплетені клапанці, рурки й дроти, що кучерявилися одне над одним, утворюючи компактний двигунець. Згори лежав безглуздого вигляду мідний шолом, з якого стирчала якась трубка. Від шолома до коробочки тягнувся довгий кручений дріт.

Умма Бальсум потяглася рукою й витягла шолом. Повагавшись, натягла на голову й застебнула шкіряні ремінці. З якоїсь потаємної шухлядки скриньки витягла рукоятку, котру акуратно припасувала до шестикутного отвору в корпусі двигуна. Потім Умма Бальсум підсунула скриньку ближче до Дерхан і приладнала до двигуна хемічну батарею.

— Ну що, — промовила Умма Бальсум, розсіяно потерши закривавлене підборіддя. — Тепер будете крутити оцю ручку. Як тільки запрацює батарея, пильнуйте. Коли заглухне — крутіть знову. Затнеться струм — і втратимо зв’язок, а дружок ваш — може, ще й клепку при неправильному роз’єднанні. І що найстрашніше, я теж можу. Тому дуже пильнуйте... А ще, як встановимо контакт, скажіть йому не рухатися, бо кабелю може не вистачити. — Вона труснула дротом, що тягнувся від двигуна до шолома. — Зрозуміло? — Дерхан кивнула. — Добре. Дайте мені його писанину. Спробую підлаштуватися під нього. А ви крутіть, доки батарея сама не запрацює.

Умма Бальсум підвелася й, сопучи від натуги, присунула свій стілець до стіни. Потім повернулася й стала на вільний шмат підлоги. Вона явно збиралася із силами. Далі жінка витягла з кишені секундомір із зупинником, натисла на кнопку й кивнула Дерхан.


Дерхан узялася крутити рукоятку. Та легко піддавалася. Вона відчула, як всередині коробочки дотикаються та зчіпляються змащені коліщатка, і пощипує руку від розрахованої напруги, що приводила в дію езотеричні механізми. Умма Бальсум поклала секундомір на стіл і взяла у праву руку випуск «ББ». Її губи швидко заворушилися; жінка пошепки читала слова, написані Бенджаміном. Ліву руку тримала у повітрі, пальці витанцьовували хитромудру кадриль із якихось тавматургічних символів.

Дійшовши до останнього слова статті, вона верталася на початок і читала так знову й знову, по нескінченному колу.

Струм пробігав по кучерявому дроту, й Умму Бальсум злегка підкидало, голова її декілька секунд вібрувала. Газета випала із жінчиних рук, а вона все читала sotto voce[2] з пам’яті. Вона повернулася — погляд геть порожній, — човгаючи ногами. Якусь хвильку трубка на шоломі дивилася прямо на Дерхан. На частку секунди вона відчула, як на психіку накочують дивні пульсації ефірно-ментальних хвиль. Дерхан захиталася, але не перестала крутити ручку, доки не відчула, як інша сила перехоплює процес, тож повільно забрала руку, спостерігаючи. Умма Бальсум рухалась, доки не повернулася лицем на північний захід і з’єдналася зі Штирем, що бовванів далеко в центрі міста.

Дерхан спостерігала за батареєю та двигуном, пильнуючи, аби ті працювали безперебійно.

Умма Бальсум, заплющивши очі, ворушила губами. Повітря в кімнаті співало, як вінця винного келиха від доторку пальцем.

Зненацька нею добряче струснуло. Жінка тремтіла всім тілом. Різко розплющилися очі.

Дерхан не зводила погляду з комунікатриси.

Ріденьке волосся Умми смикалося, мов купка опаришів. Воно ковзнуло з лоба угору — Дерхан згадала, як Бенджамін часто зачісував волосся назад, коли не працював. По тілу жінки пробігли брижі. Ніби громовина пронизала її підшкірний жир, дещо видозмінюючи його. Коли та добігла до маківки, усе її тіло змінилося. Вона не стала товщою чи тоншою, але через перерозподіл тканин фігура виглядала дещо інакше. Ширшою в плечах. З’явилася чітка лінія підборіддя, зменшилося масивне воло.

На обличчі розквітали синці.

Мить — і жінка гупнула навкарачки. Дерхан не стримала зойк, однак потім побачила, що очі в медіумки були розплющені, погляд ясний.

Умма Бальсум різко сіла, розкинувши ноги, й притулилася спиною до софи.

Вона підвела очі, й лоб зморщився недовірливою гримасою. Вона подивилася на Дерхан все ще зачудованим поглядом. Рот Умми Бальсум (тепер більш тонкогубий і різкіше окреслений) відкрився від подиву.

— Ді? — прохрипіла вона. Голос вібрував відлунням.

Дерхан безглуздо витріщалася на Умму.

— Бен... — затнулася вона.

— Як ти сюди потрапила? — прошипіла Умма, різко встаючи. Не ймучи віри, дивилася на Дерхан з-під примружених повік. — Я бачу крізь тебе...

— Бене, слухай уважно. — Дерхан відчула необхідність заспокоїти його. — Не ворушися. Ти бачиш мене через комунікатрису, вона синхронізувалась із тобою. Зараз вона в стані абсолютно пасивного реципієнта, тому я й можу говорити з тобою напрямки. Розумієш мене?

Умма Бальсум, тобто Бен, швидко закивала. Вона перестала рухатись і знову опустилася на підлогу.

— Де ти? — прошепотіла стиха.

— У Борсуковій Драговині, біля Кільця. Бене, часу катма. Де ти? Що сталося? Вони... вони... щось зробили з тобою? — тремтячим шепотом видихнула Дерхан. По тілу прокотилася тужна хвиля відчаю.

За дві милі від неї Бен похнюплено похитав головою, а вона бачила її прямо перед собою.

— Ще ні, — відповів тихо Бен. — Залишили мене самого... поки що...

— Звідки вони знали, де тебе знайти?

— Джаббер, Ді, вони завжди все знають. До мене сраний Радґаттер приходив недавно і... брав мене на кпини. Казав, що вони давно знають, де міститься «ББ», просто не надто поспішали нас нагнати.

— Це через страйк... — почала Дерхан понуро. — Вони вирішили, що ми зайшли надто далеко...

— Ні.

Дерхан різко підвела голову. Бенів голос, чи то пак наближений сурогат, що вихоплювався з губ Умми Бальсум, був твердий і виразний. Погляд — рішучий і вимогливий.

— Ні, Ді, річ не у страйкові. Бляха муха, можна тільки мріяти, що це ми підняли таку бучу. Та це тільки приказка до казки...

— Тобто?.. — почала було Дерхан, та Бен перебив.

— Розповім, що знаю. Коли я сюди втрапив, прийшов Радґаттер, вимахуючи випуском «ББ». І знаєш, у що він мені тицяв? У той сраний заледве натяк на історію, що вийшов у другому розділі. «Чутки про оборудки „Жирного Сонця“ з головним кримінальним авторитетом». Через одне джерело дійшла інформація, що уряд продав якусь байду, невдалий науковий проект чи що воно таке якомусь бандюку. І все! Ніяких фактів! Ми просто хотіли розколотити гімно. А Радґаттер махає тією газетою, тикає мені під носа... — Очі Умми на мить затуманилися, Бен згадував. — І одне й те ж саме: «Що ви знаєте про це, пане Флекс? Хто ваше джерело? Що вам відомо про нетель?» Серйозно, метелики! «Що вам відомо про недавні проблеми пана П?»

Бен повільно похитав головою Умми Бальсум.

— Розумієш? Ді, я не знаю, в яку сраку ми влізли, але ми розбовтали щось таке, від чого Радґаттер всі штани обісрав. Тому він мене й приволік сюди та все торочив: «Якщо знаєте, де перебувають нетлі, краще вам сказати». Ді... — Бен обережно зіп’явся на ноги. Дерхан вже відкрила рота, щоб попередити його не рухатися, але затнулася, коли він повільно почав підходити до неї на Умминих ногах. — Ді, ти маєш за це взятися. Вони налякані, Ді. Дуже. Треба цим скористатися. Я взагалі не міг допетрати, про що йдеться, а він, певно, подумав, що я придурююся. Я й підіграв, бо це його явно бентежило.

Невпевнено, сторожко Бен простягнув до Дерхан руки Умми Бальсум. Горло Дерхан стисло спазмом, коли побачила, що Бен плакав. Сльози безгучно котилися по його щоках. Вона закусила губу.

— Що це дзижчить, Ді? — спитав Бен.

— Двигун комунікативної машини. Треба, щоб він безперебійно працював.

Голова Умми Бальсум кивнула.

Її руки торкнулися Дерхан. Від доторку жінка затремтіла. Вона відчула, як Бен стис її вільну руку, став навколішки.

— Я тебе відчуваю. — Бен усміхнувся. — Напівпрозора, ніби привид якийсь... але ж я відчуваю тебе. — Чоловік вже не усміхався, шукав слова. — Ді... Я... Вони мене вб’ють. Святий Джаббере... — видихнув він. — Мені страшно. Я знаю, ці покидьки... будуть мучити...

Його плечі судомно здригалися, чоловік не стримував ридань. Якусь мить він мовчки дивився вниз, безгучно плачучи від страху. Потім підвів погляд, у голосі — криця.

— Та пішло воно все... Ці падли налякані до всрачки, Ді. Ти маєш розібратися. І для цього я призначаю тебе редактором довбаного «Безтямного бродяги»... — На мить обличчя засяяло. — Так, їдь у Мафатон. Я з нею бачився тільки двічі, у тамтешніх кафешках, гадаю, там десь вона і живе, моя інформантка. Ми зустрічалися пізно ввечері, сумніваюся, що їй захотілось би вертатися додому через усе місто о такій порі, тому, підозрюю, вона з тих місць. Звати Маджеста Барбл. Розповіла небагато. Лише те, що уряд призупинив науковий проект, над яким вона працювала в департаменті Досліджень і розробок, і продав якомусь кримінальному ватажку. Я ж думав, це якась вигадка, от і згустив фарби трохи. Але ж, Боже милостивий, така реакція підтверджує все.

Дерхан плакала. Мовчки кивнула.

— Я докопаюсь, Бене. Обіцяю.

Бен кивнув. Якусь мить ніхто не говорив.

— Ді... — порушив тишу Бен. — Ти з тією комуні-якось там, певно, зумієш... Не знаю, зумієш мене вбити?

Дерхан здушено зойкнула.

У відчаї роззирнулася по кімнаті й похитала головою.

— Ні, Бене. Тільки, якщо вб’ю комунікатрису...

Бен пригнічено кивнув.

— Я справді не знаю, чи витримаю... і не видам нічого. Джаббер свідок, я старатимусь, Ді, але ж вони фахівці в цьому. І я можу не...

Дерхан плакала із заплющеними очима. Плакала за ним і разом із ним.

— Господи, Бене, мені так шкода...

Він раптом виструнчився з удаваним молодецтвом. Рішучий. Непокірний.

— Зроблю все можливе. А ти будь-що знайди Барбл, добре?

Вона кивнула.

— І... дякую, — промовив він з кривою посмішкою. — І... прощавай.

Він закусив губу, глянув униз, потім знов угору й припав губами до її щоки. Дерхан притискала його до себе лівою рукою.

А потім Бенджамін Флекс відступив назад і якимсь непомітним для заплаканої Дерхан мисленнєвим зусиллям велів Уммі Бальсум роз’єднуватися.

Комунікатрикса знову пішла брижами, затремтіла й поточилася, і з відчутним полегшенням тіло вернулось у свою власну форму.

Рукоятка все ще крутилася, доки Умма Бальсум не випросталася й, підійшовши ближче, поклала на неї владну руку. Зупинивши секундомір на столі, промовила: «От і все, люба».

Дерхан потягнулася й схилила на стіл голову. Мовчки плакала. Десь у місті так само плакав Бенджамін Флекс. Обидвоє самотні.


Лише за дві-три хвилини Дерхан зично шморгнула носом і сіла прямо. Умма Бальсум сиділа на стільці та вправно строчила підрахунки на паперовому обривку.

Вона озирнулася, почувши, як Дерхан силкується взяти себе в руки.

— Тобі краще, лапонько? — безжурно запитала. — Я прикинула суму.

На якийсь момент Дерхан збурила жінчина байдужість, та відчуття швидко відринуло. Вона не знала, чи та пам’ятала щось із сказаного й почутого під час контакту. А навіть якби й так, трагедія Дерхан була лише однією із сотень і тисяч подібних у цьому місті. Умма Бальсум заробляла на посередництві. З її губ одна за одною вихоплювались історії втрат, зрад, мук і горя.

Було якесь незрозуміле заспокоєння в тому, що її з Беном біда нічим не особлива. І смерть Бена не буде особлива.

— Гляди. — Умма Бальсум махнула папірцем. — Дві марки плюс п’ять за контакт, разом сім. Я була на зв’язку одинадцять хвилин, це двадцять два стівери, отже, дві марки і два пенси, разом — дев’ять марок і два пенси. І ще нобль націнки за небезпеку, тож у сумі маємо один нобль, дев’ять марок і два пенси.

Дерхан дала їй два ноблі й пішла.

Ні про що не думаючи, швидко крокувала завулками Борсукової Драговини. Вона пройшла далі люднішими вулицями, де верткі силуети не сахаються з тіні в тінь, мов привиди. Проштовхалася поміж продавців і яток із сумнівним зіллям.

На півдорозі жінка усвідомила, що прямує до Айзекової лабораторії. Він був близьким другом і навіть кимось на кшталт політичного товариша по духу. Бена він не знав, навіть імені не чув, але точно зрозумів би масштаб біди. Він би щось придумав. А як ні, вона задовольнилася б хоч чашкою міцної кави і втішним словом.

Двері були зачинені. Зсередини ані звуку. Ще мить — і Дерхан завила б. Вона вже було зібралася піти світ за очі, зшиваючись горем на самоті, та згадала, як Айзек збуджено нахвалював якийсь паскудний прибережний кабак, куди він учащав. «Мертве дитя» чи якось так. Вона завернула за ріг будинку в маленький провулок та оглянула спуск до води, потрісканий плитняк поріс жмутами чіпкої трави.

Брудні плюскітливі хвилі неспішно тягли всіляку органічну гидь на схід. Інший берег Іржі душили безладні зарості ожини й пласти зміїстих водоростей. Дещо на північ від Дерхан якийсь напіврозвалений заклад щулився до путівця. Вона сторожко наблизилась, а потім припустила вперед, побачивши зальопану облущену вивіску «Вмируще дитя».

Затхла імла приміщення була тепла й неприємно вогка. У дальньому кутку, за зсутуленими постатями людських, водяникових і Пороблених бідаків, сидів Айзек.

Він збудженим шепотом розказував щось чоловікові, якого Дерхан пам’ятала як Айзекового друга-науковця. Айзек підвів очі й глипнув на Дерхан у дверях. Спочатку не відреагував, а потім, упізнавши, витріщився на жінку. Вона бігом підскочила до нього.

— Айзеку, Джабберова срака... Я така рада, що знайшла тебе...

Вона лопотіла, стискаючи в руці край його куртки, та за якусь мить із жахом відчула, що чоловік не дуже радий її бачити. Потік слів затнувся.

— Боже, Дерхан... — промовив. — Я... Дерхан, у нас така ситуація... Дещо сталося, і я... — ніяково запнувся він.

Дерхан безпомічно дивилася на нього.

Різко сіла на лавку поряд. Жест капітуляції. Потерла очі, на яких уже бриніли раптові непрохані сльози.

— Я щойно бачила, як дорогий друг і товариш готується, що його закатують до смерті. Половину мого життя просто розчавлено й сплюндровано, і я не розумію, чому, і мені треба знайти якусь срану Барбл десь у цьому здоровенному місті, аби дізнатися, що відбувається, і я прийшла до тебе... за... бо ти мав би бути моїм другом, і ти що... ти зайнятий?

Між кінчиків пальців жінки текли річечки сліз. Вона з силою витерла їх руками й шморгнула, а підвівши погляд, побачила, що Айзек і той інший чоловік пильно вдивляються в неї широко розплющеними очима.

Айзекова рука поповзла через стіл і вхопила її за зап’ясток.

Кого-кого тобі треба знайти? — процідив він.

Розділ двадцять восьмий

— Що ж, — обережно сказав Бентам Радґаттер. — Я не зміг нічого від нього добитися. Поки що.

— Що, навіть джерело не назвеш? — запитала Стем-Фульхер.

— Ні, — Радґаттер міцно стулив губи й похитав головою. — Він просто вирубається. Але думаю, це буде неважко дізнатися. Підозрюваних не так багато. Це має бути хтось із Д/Р, ймовірно, хтось із тих, що займаються проектом «ГН»... Дуже може бути, що ми дізнаємось більше, коли його допитають інквізитори.

— Ну що, — сказала Стем-Фульхер, — приїхали.

— Саме так.

Стем-Фульхер, Радґаттер і Рятуй стояли в оточенні елітного підрозділу варти в тунелі глибоко під Вокзалом на вулиці Відчаю. Каганці кидали в темряву мерехтливі тіні. Уздовж всього коридору спереду виднілися цятки їхнього брудно-жовтого світла. Позаду залишилася клітка-ліфт, з якої щойно вийшли прибульці.

За сигналом Радґаттера його супутники та супровід подалися за ним у морок коридору. Вартові рухалися шеренгою.

— Ну що, — сказав Радґаттер. — У вас в обох є ножиці? — Стем-Фульхер і Рятуй кивнули. — Чотири роки тому потрібні були набори шахів, — згадав Радґаттер. — Пам’ятаю, коли у Ткача змінилися смаки, знадобилося зо три смерті, перш ніж ми розібралися, що він хоче.

Повисла важка тиша.

— Дані наших досліджень досить свіжі, — похмуро пожартував Радґаттер. — До нашої зустрічі я поспілкувався з Доктором Капнелліором. Він місцевий «експерт» із Ткача... воно то, звісно, не зовсім так. Це просто означає, що на відміну від усіх нас, які до біса необізнані про них, він лише трохи необізнаний. Отож, запевнив мене, що ножиці все ще дуже потрібні.

За мить він знову заговорив:

— Я візьму розмову на себе. Я це вже робив, — Радґаттер сам не був цілком певний, сприятливою була ця обставина чи ні.

Коридор закінчився важкими дубовими дверима, обшитими залізними смугами. Очільник підрозділу вартових просунув величезний ключ у замок і з легкістю провернув. Напружившись, він відчинив двері й увійшов у темну кімнату за ними. Його добре тренували. Дисципліна була бездоганною. Адже йому, напевно, було дуже страшно.

Решта офіцерів увійшла слідом, тоді Рятуй і Стем-Фульхер, і нарешті Бентам Радґаттер. Він зачинив за собою двері.


Коли люди увійшли в кімнату, всі на мить відчули дезорієнтацію, легкий, мов димок, дискомфорт, що лоскотав їхню шкіру квазіфізичним імпульсом. Довгі нитки, невидимі волокна звитого ефіру й емоції вигадливими візерунками обплутували простір, коливалися й чіплялися за новоприбулих.

Радґаттер здригнувся. Краєм ока він бачив нитки, які зникали з реальності, якщо він на них зосереджувався.

Кімната була затемнена, немов оповита павутиною. На всіх стінах були розвішені дивні набори ножиць. Ножиці ганялися одні за одними, мов хижі рибини; вони красувалися на стелі; вони звивалися на всі боки у викривлених і якихось жаских геометричних конструкціях.

Вартові та їхні підзахисні непорушно стояли біля однієї зі стін кімнати. Не було жодних джерел світла, але якимсь чином вони бачили. Атмосфера в кімнаті здавалася монохромною або дивним чином порушеною; світло було зблідле й хирляве.

Вони довго стояли, не рухаючись. Не було чути жодного звуку.

Повільно й безгучно Бентам Радґаттер потягнувся в сумку, що приніс із собою, та вийняв чималі сірі ножиці, що один з помічників купив у залізній ятці на найнижчій торговій викладці Вокзалу на вулиці Відчаю.

Він без жодного звуку розкрив ножиці та підняв їх у солодкаве повітря.

Мер зімкнув кінчики лез. Кімната відповіла безпомильним звуком леза, що ковзає по іншому гострому лезу, а тоді змикається, завершуючи безжальний поділ.

Відлуння тремтіло, як мухи в павутині. Воно ковзнуло в темний вимір у серці кімнати.

По спинах присутніх пробіг холодок.

Відлуння ножиць повернулося.

Коли воно знову з’явилося і зникло за межею людського слуху, то трансформувалося, перетворилося на слова, на голос, мелодійний і меланхолійний, який спершу шепотів, а тоді посмілішав, уплітаючись в реальність. Голос важко було описати — він був тривожний і моторошний, він не відпускав слухача, звучав, здавалось, не у вухах, а глибше всередині, у крові й кістках, у нервових вузлах.

...ФІЗИЧНІСТЬ У ЗГОРТАННЯ У ФІЗИЧНІСТЬ ПРОМОВИТИ ВІТАННЯ У ЦЕЙ ВИМІР НОЖИЦЬ Я ПРИЙМУ І БУДУ ПРИЙНЯТИЙ...


У нажаханій тиші Радґаттер жестами щось показав Стем-Фульхер і Рятую — а коли вони зрозуміли, що він хоче, то теж підняли свої ножиці, відкрили їх і різко закрили, розрізаючи повітря звуком, що відчувався майже шкірою. Радґаттер приєднався, і всі троє розкрили й закрили леза у зловісних клацаннях.

На звук цього металевого шелесту неземний голос знову почувся в кімнаті. Щоразу, коли він говорив, здавалося, що чути було лише уривки безперервного монологу.

...ЗНОВУ ЗНОВУ І ЗНОВУ НЕ СТРИМУЙТЕ ЦІ ЛЕЗА ВИКЛИКАЄ ЦЕЙ ГОСТРИЙ ГІМН І ПРИЙМАЮ Я ПОГОДЖУЮСЬ ВИ РІЖЕТЕ ТАКИЙ ПРИЄМНИЙ ТАК ПРИЄМНО ВИ МАЛЕНЬКІ ЕНДОСКЕЛЕТНІ СТАТУЕТКИ ВИ СТРИЖЕТЕ Й ГОЛИТЕ Й РОЗРІЗАЄТЕ СТРУНИ ПЛЕТЕНОЇ ПАВУТИНИ І ФОРМУЄТЕ її З ГРУБОЮ ВИТОНЧЕНІСТЮ.

З тіней, що відкидали якісь невидимі постаті, тіней, що здавалися натягнутими й пружними, натягнутими з одного кута квадратної кімнати в інший, щось виникло перед очима.

Виникло в реальності. Воно раптово нависло там, де до цього нічого не було. Воно вийшло з якоїсь складки в часопросторі.

Воно посунуло вперед, високо переставляючи численні загострені ніжки, на яких коливалось його важке тіло. Воно дивилося вниз на Радґаттера й інших головою, що нависала над ними з величезної висоти.

Павук.


Радґаттер серйозно до цього готувався. Він був людиною прагматичною, холоднокровною та дисциплінованою. Він більше не відчував страху.

Але, дивлячись на Ткача, був близьким до цього.

Це було гірше, значно страшніше за посла. Пекельники були огидні й вражаючі, у них були страхітливі сили, які Радґаттер глибоко поважав. І все ж, і все ж... він їх розумів. Вони були катовані й самі катували, вони діяли за розрахунком і за примхами. Хитрі. Зарозумілі. Вони були політичними.

Ткач був цілком чужорідним. З ним не можна було ні торгуватися, ні гратись. Багато хто вже намагався.

Радґаттер силою волі опанував себе, жорстко картаючи власну хвилинну слабкість. Відтак узявся розглядати істоту, що була перед ним, намагаючись класифікувати й перетравити це видовище.

Уся маса Ткача припадала переважно на величезний живіт у формі краплини, що надувався і звисав з його шиї-пояса — натягнутий, опуклий фрукт завдовжки на два метри і завширшки на півтора. Він був цілком рівним і пружним — чорний хітин з райдужним відливом.

Голова істоти була завбільшки з торс дорослої людини. Вона звисала з передньої частини живота десь на третину висоти від верху. Над нею вивищувався товстий вигин тіла, як загрозливі широкі плечі, вдягнуті у чорне.

Голова повільно оберталась, щоб розгледіти відвідувачів.

Маківка була гладенькою й рівною, як людський череп чорного кольору; численні очі були всі того самого темно-червоного кольору. Дві основні сфери, великі, як голова немовляти, сиділи в глибоких очницях по боках голови; між ними було значно менше третє око, над ним — ще два, а над ними — ще три. Вигадливе симетричне сузір’я багряних спалахів. Незмигний візерунок.

Складні ротові частини Ткача відкрилися, напружилась внутрішня щелепа — щось середнє між мандибулою і чорною кістяною пасткою. Його мокра горлянка стискалась і вібрувала глибоко зсередини.

Ноги, тонкі й кістляві, як людські щиколотки, випиналися з тонкої лінії сегментованої плоті, що з’єднувала голову з животом. Ткач ішов на задніх чотирьох кінцівках. Вони викидались угору під кутом сорок п’ять градусів, аж коліна сягали вище присадкуватої голови, вище за верхівку живота. Ноги росли із суглобів майже рівно вниз на три метри і закінчувались загостреним краєм, ніби шпильки.

Ткач, немов тарантул, за один крок піднімав тільки одну ногу. Він високо підкидав її і ставив з делікатністю хірурга чи митця. Повільний, зловісний, нелюдський рух.

З тієї ж химерної складки на тілі росли дві пари коротших ніжок. Одна пара, завдовжки майже два метри, була нерухома, суглобами догори. Кожен тонкий, твердий відросток хітину закінчувався півметровим кігтем — жорстким, відполірованим шматком червонястого панцира, загостреним, як скальпель. На початку кожного з них була закручена кістка — загострений гак, щоб чистити, різати й утримувати здобич.

Ці органічні пагони випинались, як широкі роги, як списи. Яскрава демонстрація вбивчого потенціалу.

Перед ними звисала остання, коротша пара кінцівок. На їхніх кінчиках, десь посередині між головою Ткача і землею, була пара тоненьких, крихітних рук з п’ятьма пальцями. Лише відсутність нігтів і чорний, мов ніч, колір відрізняв їх від ручок людських дітей.

Ткач вигнув лікті угору і зчепив руки, повільно та безперервно потираючи їх. Це був ледь помітний, підозріло людський рух — наче у лицемірного, манірного священика.

Загострені ноги підібралися ближче. Червоно-чорні кігті злегка прокрутилися, зблиснувши в несвітлі. Руки гладили одна одну.

Тіло Ткача похилилося назад і знову — загрозливо — вперед.

...ЯКУ ПОЖЕРТВУ ЯКЕ БЛАГО ШАРНІРНІ РІЗАКИ ВИ МЕНІ ПРИНОСИТЕ... — сказав він і раптом простягнув праву руку. Вартові напружились од різкого руху.

Без вагань Радґаттер ступив уперед і поклав йому в долоню ножиці, намагаючись не торкнутися шкіри. Стем-Фульхер і Рятуй зробили те ж саме. Ткач з моторошною швидкістю відійшов назад. Він подивився на ножиці, просунув пальці в кільця кожної пари по черзі, швидко розімкнув і зімкнув їх. Тоді він посунувся до задньої стіни й швидким рухом притиснув кожні ножиці до холодного каменю.

Якимсь незбагненним чином бездушний метал залишався на тому ж самому місці, чіпляючись за поцяткований вологою камінь. Ткач скрупульозно пересунув їх так, щоб його влаштовувала конструкція.

— Ми тут для того, щоб про дещо тебе спитати, Ткачу, — рівним голосом сказав Радґаттер.

Ткач важко повернувся до нього.

...ПЛЕТІННЯ НИТОК ОТОЧУЄ ОГОРТАЄ НАВКОЛО ВАШИХ КРИХКИХ СМІХОТЛИВИХ ТУШОК ВИ ТЯГНЕТЕ І ПРАГНЕТЕ РОЗРИВАЄТЕ І ЗШИВАЄТЕ ВИ ТРІУМВІРАТ ВЛАДИ УБРАНИЙ У СИНІЙ З ГОСТРИМ ПОРОХОМ ЗАЛІЗОМ ВИ БЕЗДІЯЛЬНІ ТРОЄ ВПІЙМАЛИ ЗАДЕРТІ ДУШІ НА СУЧКИ З ТКАНИНИ П’ЯТЬ КРИЛАТИХ РІЗНИКІВ ЯКІ РВУТЬ РОЗКРУЧУЮТЬ СИНАПСИ ЗА НЕРВОВИМИ ЗАКІНЧЕННЯМИ ДУХИ ВИСМОКТУЮТЬ ВОЛОКНА СВІДОМОСТІ...

Радґаттер багатозначно подивився на Рятуя і Стем-Фульхер. Всі троє з усіх сил намагалися зрозуміти вигадливу поетику мови Ткача. Одне вони зрозуміли точно.

— П’ять? — прошепотів Рятуй, дивлячись на Радґаттера і Стем-Фульхер. — Пістрявий купив тільки чотирьох нетель...

...П’ЯТЬ ПАЛЬЦІВ РУКИ ЩОБ ВТРУТИТИСЯ ЩОБ ЗНЯТИ СВІТО-ТКАНИНУ З КОТУШКИ ТИХ ЩО НАСЕЛЯЮТЬ МІСТО П’ЯТЬ КОМАХ ЩО РОЗРИВАЮТЬ ПОВІТРЯ ЧОТИРИ СФОРМОВАНІ БЛАГОРОДНІ ПРИКРАШЕНІ БЛИСКУЧИМ УБРАННЯМ ОДНА КОРОТКИЙ МІЗИНЕЦЬ НЕДОРОСТОК НЕДОГОДОВАНЕ ДАЄ СИЛИ СВОЇМ ВЛАДНИМ СЕСТРАМ ПАЛЬЦЯМ П’ЯТІРНІ...

Вартові напружилися, коли Ткач повільно наблизився до Рятуя своєю нелюдською ходою. Він розчепірив пальці однієї руки, тримаючи її перед лицем Рятуя та посуваючи все ближче і ближче. Повітря навколо людей згущувалось із наближенням Ткача. Радґаттер боровся з бажанням витерти обличчя, змахнути з нього невидимий чіпкий шовк. Рятуй стис зуби. Вартові бурмотіли в нерішучому безсиллі. Стало очевидно, наскільки абсурдно-непотрібною була їхня присутність.

Радґаттер з дискомфортом спостерігав за тим, що відбувалося. Минулого разу, коли він спілкувався із Ткачем, той проілюстрував свою думку, якийсь мовленнєвий зворот, потягнувшись до капітана вартових, що стояли біля Радґаттера, піднявши його в повітря і повільно випатравши. Він провів кігтем угору вздовж живота, проткнувши броню, і аж до підборіддя, витягуючи одну паруючу кістку за іншою. Чоловік кричав і бився, і ще кричав, поки Ткач його білував, а той, і оком не змигнувши, продовжував пояснювати свою думку оніричними загадками, що резонували в голові Радґаттера.

Радґаттер знав, що Ткач міг зробити що завгодно, щоб покращити, як він уважав, плетиво світу. Він міг прикинутися мертвим чи зробити з каменя на підлозі статую лева. Він міг видерти очі Елізі. Що завгодно, аби тільки зберегти візерунок у тканині ефіру, яку лише Ткач міг бачити, що завгодно, аби зіткати гобелен.

Якоїсь миті у голові Радґаттера майнув спогад, як Капнелліор обговорював тексторологію — науку про Ткачів. Ткачі були надзвичайно рідкісні й лише в окремих випадках мешкали в традиційній реальності. З початку існування міста науковці Нового Кробузона виявили лише два трупи Ткачів. Науку Капнелліора навряд чи можна було назвати точною.

Ніхто не знав, чому цей Ткач вирішив залишитися. Понад двісті років тому він у свій заплутаний спосіб оголосив меру Даґману Бейну, що житиме в міському підземеллі. Протягом десятків років одна чи дві адміністрації взагалі його не чіпали. Але більшість не змогли протистояти тяжінню його сили. Ті рідкісні випадки, коли він спілкувався з іншими, — іноді тривіальні, іноді смертельні — і становили основне джерело інформації для досліджень Капнелліора.

Сам Капнелліор був еволюціоністом. Він дотримувався погляду, що Ткачі були видом звичайних павуків, які потрапили під випадковий вплив якоїсь енергії, крутневої чи тавматургічної, десь тридцять-сорок тисяч років тому, ймовірно в Саґримаї. Наслідком цього стало коротке, але надзвичайно інтенсивне прискорення еволюції. За кілька поколінь, пояснив він Радґаттеру, Ткачі еволюціонували від майже безмозких хижаків у естетів з неймовірною інтелектуальною та матеріотавматургічною силою, надрозумною чужорідною свідомістю, які вже не плели павутину, щоб ловити здобич, а натомість використовували її як предмет краси, котрий можна було виткати з матерії самої реальності. Їхні прядильні органи розвинулися в особливі залози, що існували поза вимірами і ткали візерунки у матерії світу. Світу, який для них був павутиною.

У старих легендах розповідалося, що Ткачі могли вбити одне одного через естетичні незгоди: наприклад, чи красивіше буде, якщо знищити армію з тисячі людей чи залишити, або зривати чи ні певну кульбабку. Для Ткача мислення було за своєю сутністю естетичним. Діяти — ткати — означало створювати приємніші візерунки. Вони не їли фізичної їжі: здавалося, вони годувалися самим лише сприйняттям краси.

Краси, невидимої людям чи іншим мешканцям буденної реальності.

Радґаттер палко молився, аби Ткач не вирішив, що в ефірі вийде красивий візерунок, якщо вбити Рятуя.

Через кілька напружених секунд Ткач відступив, усе ще тримаючи перед собою руку долонею вперед. Радґаттер видихнув з полегшенням і почув, як те саме зробили його колеги й вартові.

...П’ЯТЬ... прошепотів Ткач.

— П’ять, — рівним голосом погодився Радґаттер.

За мить Рятуй приєднався, киваючи.

— П’ять, — прошепотів він.

— Ткачу, — сказав Радґаттер. — Звісно, ти правий. Ми хотіли запитати про п’ять істот-утікачів. Ми... переживаємо через них... і ти, схоже, також. Ми хотіли би запитати, чи ти зміг би допомогти нам очистити від них місто. Викоріняти їх. Змити їх. Вбити їх. Перш ніж вони зашкодять Плетиву.

На мить повисла тиша, а тоді Ткач раптово затанцював швидкими рухами з боку в бік. Удари його гострих ніг по підлозі створювали тихий, швидкий барабанний дріб. Він дивно трусився.

...ПЕРШ ЯК СПИТАВ ТКАНИНА НАТЯГНУТА ЗМОРЩЕНА КОЛЬОРИ КРОВЛЯТЬ ТЕКСТУРИ ВИЦВІТАЮТЬ НИТКИ СОТАЮТЬСЯ ПОКИ Я СПІВАЮ ПОХОРОННІ ПІСНІ М’ЯКИМ ТОЧКАМ ДЕ ПЛИВУТЬ ФОРМИ З ПАВУТИНИ Я ХОТІВ ВИ Я БУДУ Я МОЖУ КІЛЬЦЯ МОНСТРІВ ТІНІ СІРІ ТІКАТИ КРИЛА ПЛУТАНИНА СМОКЧУТЬ ТКАНИНУ СВІТУ БЕЗБАРВНА СІРІСТЬ ЦЬОМУ НЕ БУВАТИ Я ЧИТАЮ РЕЗОНАНС СТРИБАЄ З ТОЧКИ В ТОЧКУ ПАВУТИНИ ЇСТИ БАГАТСТВО ПІДНІМАТИ Й ВИЛИЗУВАТИ НАЧИСТО ЧЕРВОНІ ЦВЯХИ Я ОБРІЖУ ТКАНИНУ І ЗАНОВО ЗВ’ЯЖУ Я ОБЕРЕЖНО КОРИСТАЮСЯ З КОЛЬОРУ Я ЗНЕБАРВЛЮ ВАШІ НЕБЕСА З ВАМИ Я ЗМЕТУ ЇХ НАЧИСТО І МІЦНО ЇХ ЗВ’ЯЖУ...

Радґаттерові знадобилось трохи часу, перш ніж він зрозумів, що Ткач погодився їм допомогти.

Мер обережно усміхнувся. Перш ніж Радґаттер знову заговорив, Ткач підняв угору всі чотири передні руки.

...Я МАЮ ЗНАЙТИ ДЕ ВІЗЕРУНКИ ЗМІСТИЛИСЯ ДЕ КОЛЬОРИ ЗБІГЛИ ДЕ КРОВОПИВЦІ КОМАХИ ВСЕ ВИСМОКТУЮТЬ ІЗ МІСТЯН КОТУШОК І Я І Я ЗАЙДУ ЗАЙДУ...

Ткач відійшов убік і зник. Він змістився з фізичної площини. Він акробатично біг по нитках павутини світу.

Уривки ефірної павутини, що незримо літали по кімнаті й чіплялися до шкіри, поступово почали згасати.

Радґаттер повільно похитав головою. Вартові випрямляли спини, зітхаючи, розслабляючи м’язи після бойової стійки, в якій вони несвідомо стояли увесь цей час. Еліза Стем-Фульхер впіймала погляд Радґаттера.

— То що, — сказала вона. — Ми ж його наймаємо?

Розділ двадцять дев’ятий

Вірми були нажахані. Розповідали історії про монстрів у небесах.

Вони сиділи навколо вогнищ на міських звалищах, гріючись, палили сміття й лупцювали дітей, щоб ті шанувалися. По черзі розказували про раптові пориви вітру в розбурханому небі й сполохи чогось страшного. Вони бачили кручені спіралями тіні в небесах. Відчували, як згори на них мжичить якась ядуча рідина.

Вірми щезали.

Спочатку це були лише історії. Попри страх, вірми діставали якусь насолоду від таких казочок. Однак незабаром в тих казках з’явилися реальні герої. Імена жертв ридма проголошувалися по всьому нічному місту, коли знаходили їхні обслинені мляві тіла. Арфамо, Косий, М’ятний і, що найгірш, Шельма, перший вірм на весь східний край міста. Він ніколи не програвав. Ніколи не відступав. Його знайшла дочка в чагарниках побіля іржавого газгольдера в Нейтральній Зелені. Голова моталася з боку в бік, слиз сочився з носа і з рота, у тьмяних вибалушених очах світилося не більше життя, аніж у вареному яйці.

На Плазі Статуй виявили мляві безживні тіла двох хепрійських матрон. На березі ріки в Морокраї сидів, розвалившись, водяник, відкопиливши широченну губу в ідіотській посмішці. Кількість безумних людей неухильно зростала до двозначного числа.

Старійшини Оранжереї не видавали інформації, чи був уражений хоч один какт.

«Сутичка» надрукувала у себе на другому розвороті статтю під назвою «Загадкова епідемія слабоумства».

Не тільки вірми бачили істот, яких не мало би тут бути. Перші двійко-трійко, потім більше й більше свідків істерично заявляли, що були поряд з тими, у кого викрали розум. Ті були ошелешені, як ніби у трансі, белькотали щось про чудовиськ, диявольських комах без очей, темні довгасті тіла, жаскі вигини кінцівок. Страшні випнуті зуби й гіпнотичні крила.


Район Крук розкинувся довкола Вокзалу на вулиці Відчаю складною плутаниною жвавих вулиць і глухих завулків. Головні артерії — вулиця ЛеТіссоф, Конкубецький шлях, бульвар Дос Ґеру — розбігалися в усі боки від Вокзалу та Плази Більсантум. Це були широкі велелюдні вулиці, сум’яття візків, кебів і пішоходів.

Щотижня посеред цієї галасливої штовханини відкривалися нові вишукані крамниці. Велетенські універмаги займали по три поверхи благородних в минулому будинків. Вітрини менших, але так само пристойних закладів рябіли усілякими новинками: гасовими лампами з вигадливо закрученої міді, арматурою, їжею, люксусовими табакерками, ексклюзивним одягом.

На менших відгалузках, що мов капіляри розповзалися від поважних вулиць, поряд із закритими клубами товпилися адвокатські контори, лікарські кабінети, актуарії, аптеки й благодійні товариства. Патриції в бездоганних костюмах походжали мощеними дорогами.

У глиб найтемніших закутків Крука вшнипилися острівці злиднів і старезної архітектури, на які обачливо не звертали уваги.

Розташоване на південному сході Слинне Вогнище згори розбивали навпіл підвісні колії, що з’єднували вартову вежу в Борсуковій Драговині з Вокзалом на вулиці Відчаю. Район був частиною тієї ж галасливої зони, що й Шек, клин невеличких крамничок і кам’яних будинків, де-не-де залатаних цеглою. Була в Слинному Вогнищі тіньова промисловість — Поробництво. Там, де район прилягав до ріки, підземні каральні фабрики вичавлювали зболені ридання й здушені крики. Та Слинне Вогнище, трясучись над своєю репутацією, успішно ігнорувало тіньову економіку й лише зрідка виказувало свою неприязнь.

Місцина була метушлива. Тут пролягала дорога паломників до Пальґолакійського храму на північній межі Борсукової Драговини. Століттями Слинне Вогнище слугувало притулком для інакодумних церков та релігійних течій. Їхні стіни трималися купи завдяки клею від тисяч зогнилих плакатів, що зазивали на теологічні дебати. Монахи й монахині химерних містичних сект хутко чимчикували вулицями, не підводячи очей. На розі вели балачку дервіші та ієрономи.

Між Слинним Вогнищем і Круком нахабно вклинилася найвідкритіша таємниця міста, його масна, ганебна пляма. У масштабах міста це був крихітний клаптик. Декілька вуличок, напхом напханих вузькими благенькими хатками, сполучалися між собою алейками і сходами, де затиснуті між високими й чудно оздобленими будівлями уламки тротуару слугували захисним лабіринтом.

Квартал борделів. Зона червоних ліхтарів.


Пізно ввечері Девід Серачін простував північною околицею Слинного Вогнища. Напевне, ішов додому в Ліньфорд: на захід, під Лінією Зюйд та її повітряними коліями, через Шек, повз дебелу вартову вежу до Ліньфордської Зелені. Маршрут довгий, однак цілком можливий.

Однак коли Девід пройшов під склепіннями вокзалу Слинний Базар, він, скориставшись темрявою, хутко озирнувся туди, звідки прийшов. Позаду метушилися перехожі. Стеження не було. Він мить повагався, а потім вигулькнув з-під залізничних колій, де саме свистів потяг і від гуркоту дрижали цегляні печери.

Девід повернув на північ, уздовж залізниці, до зовнішньої межі району повій.

Він запхав руки глибоко в кишені й похнюпив голову. Це була його ганьба. Чоловік повільно закипав: було гидко від самого себе.

На околицях району червоних ліхтарів пропонувався товар на традиційний смак. Там було чимало юних вуличних дівок, та проституток-самітниць, що юрмилися в інших куточках міста, тут не любили. Тут, під дахами шанованих закладів, потурали більш витонченим слабкостям. Незмінно вишукані будівлі цього кварталу, упереміж із крамничками для щоденних потреб, підсвічувалися газовими лампами, що палахкотіли під традиційно червоними світлофільтрами. У дверях декотрих молоді панянки у тісних корсажах ніжно-виклично манили перехожих. Вулиці тут не були такі людні, як решта міста, однак ніколи не стояли пусткою. Майже всі чоловіки походжали у вишуканому вбранні. Місцевий товар не призначався для голоти.

Декотрі йшли, зухвало задерши підборіддя. Більшість, як і Девід, скромно бродили одинаками.

Небо було тепле й брудне. Тьмяно мерехтіли зорі. У повітрі над дахами почувся шепіт і свист капсули, що саме шугнула повз. Як на жарт, прямо над центром розпусної вільготи простяглася вартова залізниця. Вельми рідко вартові робили набіги на розкішні розпусні будинки зони червоних ліхтарів. Та здебільшого, допоки вчасно платилися гроші, а насильство не виходило за стіни кімнат, у яких за нього заплатили, вартові не втручалися.

Струмені нічного повітря принесли із собою якесь тягуче, тривожне відчуття. Щось тяжче від просто неспокою.

У вікнах деяких будинків крізь тонкий серпанок сочилося м’яке світло. Жінки в білизні й тугих нічних сорочках безсоромно торкалися себе чи позирали на перехожих з-під кокетливо опущених повік. Вистачало тут і ксенійських борделів, де налиґаний молодняк радо вітав перехід від хлопчика до мужчини перетрахом із хепрі, водяницями, а чи й з екзотичнішими екземплярами. Від погляду на це Девід згадував про Айзека. І намагався про таке не думати.

Девід крокував далі й не зважав на жінок довкола. Він ішов у глиб району.

Чоловік завернув за ріг, будинки стали нижчі, миршаві. У вікнах виднілися далеко не тонкі натяки на природу пропонованого товару. Батоги. Наручники. Дівчинка років семи-восьми реве й утирає шмарклі в дитячій колисці.

Девід не зупинився і тут. Юрми рідішали, та Девід не йшов на самоті. Нічне повітря бриніло. Розмовами. Музикою. Сміхом. Криками болю, гавкотом, виттям тварин.

Майже в центрі цього лабіринту притулився тихенький закамарок. Девід ступив на брук завулка з легким тремом. У дверях закладів стояли понурі чолов’яги в дешевих костюмах і ретельно оглядали нещасних чоловічків, що переминалися на порозі.

Девід поволік ноги до дверей однієї з будівель. Міцний викидайло перепинив його, флегматично впершись рукою в груди відвідувача.

— Я від місіс Тольмек, — пробурмотів Девід.

Чоловік мовчки дав пройти.

Усередині світили лампи під брудно-коричневими абажурами. Від брунатного освітлення вестибюль здавався вкритим желейною плівкою. За столом сиділа похмура жіночка середніх років у тьмяно-бурій сукні під тон абажурам. Вона глянула на Девіда крізь півмісяці окулярів.

— Уперше в нашому закладі? — запитала. — Ви записувалися?

— Кімната номер сімнадцять на дев’яту вечора. Ім’я — Оррел, — відповів Девід.

Жінка ледь помітно вигнула брову й схилила голову подивитися в книгу перед собою.

— Зрозуміло. Ви, до речі... — глянувши на годинник, продовжила. — Ви прийшли на десять хвилин раніше, але можете підніматися. Знаєте, куди йти? Саллі очікує.

Вона зиркнула на нього та, страх і сором, по-змовницьки кліпнула й дозволила собі дурнувату масну посмішечку. Девіда занудило.

Він швидко повернувся в інший бік і припустив сходами.

Серце шалено вистрибувало, доки він піднімався і врешті ввійшов у довгий коридор на останньому поверсі. Він згадав, як уперше тут з’явився. У кінці коридору був номер сімнадцять.

Девід рушив до нього.

Він ненавидів цей поверх. Ненавидів пухирці одутлих шпалер, специфічні запахи з кімнат, тривожні звуки, що просочувалися крізь стіни. Більшість дверей, як годиться, стояли відчиненими. А в закритих номерах перебували клієнти.

Двері до сімнадцятого номера, звичайно, були зачинені. Єдиний виняток із правил.

Девід повільно ступав зашмульганим килимом. Перші двері, на щастя, виявилися зачиненими, тонка деревина не могла заглушити здушених уривчастих криків, скрип тугої шкіри, шиплячий, повний злоби голос. Девід відвернувсь і наткнувся поглядом на номер навпроти. Мимохіть окинув зором голе тіло в ліжку. Дівчинка не старша п’ятнадцяти підвела на Девіда очі. Вона стояла навкарачки... волохаті руки й ноги були... собачими лапами.

Очі чоловіка заворожено спостерігали за нею з хтивістю й жахом, поки він крокував повз. Вона ж незграбно, по-собачому плигнула на підлогу, важко повернулася на очевидно нових для неї чотирьох лапах і з надією подивилася на нього, випинаючи зад і розкішницю.

У Девіда раптом пересохли губи й посоловіли очі.

Найущипливіший сором пік його саме тут, у борделі з Поробленими-хвойдами.

У місті й без того вистачало Пороблених-проституток. Частіше за все це був єдиний спосіб для Пороблених (чоловіків та жінок) не вмерти з голоду. Однак тут, у районі червоних ліхтарів, дрібним грішкам потурали якнайстаранніше.

Більшість Пороблених-повій було покарано за злочини, не пов’язані з їхнім промислом. Зазвичай їхнє покарання було своєрідною перепоною для секс-роботи, що значно знижувало їхню вартість. Цей же район був для перебірливого знавця насолод. Тутешніх шльондр поробляли спеціально в рамках професії. Тіла ліпили у найнеймовірніші форми для найвідданіших гурманів спотвореної плоті. Батьки продавали дітей, а дорослих жінок і чоловіків до рук нелегальних поробників приводили борги. Подейкували, багатьох засуджували до того чи іншого виду тілесної ліпки, але ті, пройшовши каральні фабрики, потрапляли до сутенерів і мамок. Такий вигідний побічний бізнес підтримувався державними біотавматургами.

У цьому безкінечному коридорі час тягнувся, мов прогіркла патока. Кожні двері притягували погляд. Девід велів собі не дивитися, та очі не могли відірватися.

Усе побачене було схоже на якийсь сад жахіть. У кожному номері перебувала якась неповторна квітка з потворної плоті, суцвіття мук і тортур.

Девід крокував далі, повз голі тіла, вкриті грудьми, немов лускою, жахні крабоподібні тулуби з пишними дівочими ногами з обох боків, жінку, що дивилася на нього розумними очима над другою вульвою: за рот слугувала вертикальна щілина з вологими губами, відгомін ще однієї вагіни між її розчепірених ніг. Два хлопчики ошелешено обзирали масивні фалоси, якими обросли їхні маленькі тіла. А ще далі — багаторукий гермафродит.

В голові гуготіло. Від жаху Девід хилитався, мов підхмелений.

Сімнадцятий номер. Девід не повернув назад. Він уявив очі Пороблених позаду, як вони стежать за ним зі своєї тюрми з крові, кісток і сексу.

Постукав. За хвилину почулося, як всередині зняли ланцюжок. Девід зайшов, залишивши ганебний коридор і далі породжувати розпусту. Двері зачинилися.

На брудному ліжку сидів чоловік у костюмі й пригладжував краватку. Ще один, той, що відчинив і зачинив двері, став позад Девіда, схрестивши на грудях руки. Девід мимохідь глипнув на нього і зосередив увагу на тому, що сидів.

Чоловік указав на стілець біля ліжка, жестом звелівши поставити його перед собою.

Девід сів.

— Привіт, Саллі, — стиха промовив він.

— Серачін, — сказав чоловік.

Він був худий, середніх літ. Мав очі розважливої, розумної людини. Він виглядав дико, не на своєму місці у цій паршивій кімнаті, цьому паскудному будинку, однак обличчя його було спокійне. Тут, серед Пороблених-повій, чоловік почував себе так само затишно, як у парламентських коридорах.

— Ти хотів мене бачити, — продовжив чоловік. — Давненько вже ми не чули від тебе звісток, тож перевели тебе в розряд неактивних агентів.

— Ну... — непевно протягнув Девід, — не було про що звітувати. До цього дня.

Чоловік кивнув і чекав, доки Девід продовжить.

Девід нервово облизав губи. Раптом не зміг вимовити ні слова. Чоловік дивився на нього якось дивно, насуплено.

— Розцінки ті самі, ти ж знаєш, — мовив він. — Навіть дещо вищі.

— Та ні, Боже, я ж не про те... — Девід затнувся. — Я просто... давно не в ділі.

Чоловік знову кивнув.

«Дуже давно, — безпомічно билася думка. — Шість років минуло з того часу, як я затявся ніколи більше цього не робити. Виплутався. Ви знудилися від шантажування, а мені не треба було грошей...»

Того найпершого разу, п’ятнадцять років тому, вони зайшли в цю саму кімнату, де Девід до забуття вивергав себе в один із ротів страшнющої трупно-білої поробленої дівчини. Чоловік у костюмі показав йому їхню камеру. Вони сказали, що відішлють фото до газет, журналів і в його університет. Потім запропонували вибір. Платили вони добре.

Девід інформував. Нечасто, може, двічі на рік. А потім була довга пауза. Дотепер. Бо тепер йому було страшно.

Він глибоко втягнув повітря й почав:

— Щось серйозне твориться. Джаббере, не знаю, з чого й почати. Вам відомо про цю нову хворобу? Що з людей робить ідіотів? Так-от, я знаю, звідки вона взялася. Я ж бо думав, все саме собою вирішиться... думав, що ситуація під контролем. Але ж, чортів хвіст! Все дедалі гіршає, і гадаю, нам треба допомога. — Десь глибоко всередині якась крихітна частина його сплюнула з огиди на таке боягузтво й самообман, однак Девід вже лопотів далі. — Це все Айзек.

— Ден дер Ґрімнебулін? — запитав чоловік. — Сусід по лабораторії? Теоретик-ренегат. Підпільний науковець із розвинутою зарозумілістю. І що ж він? — Чоловік прохолодно всміхнувся.

— Таж слухайте. Його найняв... Коротше, його найняли досліджувати політ, і він поназбирав тьму летючих тварюк для досліджень. Пташки, комахи, аспіди, до фіга всього. І серед них була ця здоровенна гусінь. Вона була так захляла, наче ось-ось збиралася здихати, та потім Айзек, видно, дотумкав, як її оживити, бо та раптом почала рости. Таке одоробало вимахало. Десь... отаке. — Він широко розвів руки, показуючи приблизний розмір хробачка.

Чоловік навпроти пильно вдивлявся йому в лице, зчепивши докупи пальці.

— А потім воно, значить, перетворилося на лялечку, і нам було цікаво, що звідтіля вилізе. Одного дня ми прийшли додому, а Лубламай, інший наш сусід по складу, лежав там, в шмарклях і слині. І що б то за паскуда не була, що звідти вилупилася, вона з’їла йому мізки і... втекла. Вона тепер на волі.

Чоловік сіпнув головою, ствердно кивнувши. Це вже не було схоже на попередні недбалі кивки для годиться.

— І тобі спало на думку нас поінформувати.

— Та ні! Я й не думав... навіть тоді мені здавалося, що ми якось впораємося. Я був злий на Айзека, геть розгублений, але надіявся, що ми вистежимо цю сволоту і вилікуємо Луба. Одначе тварюк ставало все більше, а потім ці чутки про людей... без клепки... Та головне те, що ми дізналися, від кого вони Айзекові дісталися. Якийсь сраний клерк свиснув їх у департаменті Досліджень та розробок у Парламенту з-під носа. А я собі думаю: «Та ну нафіг, я з урядом не хочу заводитися». — Чоловік на ліжку кивнув на таку розумну думку. — А потім зміркував, що нам це не по зубах.

Девід замовк. Чоловік на ліжку відкрив було рота, та Девід його обірвав:

— Ні, слухайте ж бо! Це ще не все! Я ще чув про бунт у Келлтрі і знаю, що ви відлупцювали редактора «Безтямного бродяги».

Чоловік, машинально змахнувши уявну нитку з піджака, чекав. Ця історія не афішувалася, та потрощена бойня після рейду вартових не могла не породити чуток про набіг.

— Одна Айзекова приятелька — авторка статей у їхній газетці — якось вийшла на контакт із редактором — чесно, не знаю, як, тавматургія якась бісова чи що — і він їй сказав дві речі. Що слідчі, ваші тобто, думають: він знає щось, чого насправді не знає, і що вони допитують його про якусь статтю з «ББ» та джерело, котре, ймовірно, володіє інсайдерською інформацією. Зовуть Барбл. Це вона! У неї наш клерк свиснув гусінь!

Девід зробив паузу, почекав, доки викладене справить необхідне враження на співрозмовника, і продовжив:

— Усе сходиться, тож не розумію, що твориться. Я й не хочу. Я лише бачу, що ми... вставляємо вам палиці в колеса. Може, й збіг, але я не можу розібратися. Я не проти поганятися за чудовиськами, але не хочу ставати наперекір вартовим, таємній поліції, урядові та ще бозна-кому. Ви маєте розібратися з цим лайном.

Чоловік на ліжку хруснув пальцями. Девід згадав іще щось.

— Точно, слухайте! Я весь мозок зламав, намагаючись доперти, в чому діло... І я не знаю, чи правий, але, можливо, це якось пов’язано з кризовою енергією?

Чоловік дуже повільно похитав головою. На обличчі відбилося стримане нерозуміння.

— Продовжуй, — мовив він.

— Під час підготовки Айзек обмовився... кинув натяк, що він збудував робочу модель кризової машини... Ви уявляєте, що це може означати?

Обличчя Саллі напружилось, очі злегка розширилися.

— Через мене проходять усі звіти з Борсукової Драговини, — процідив він. — Я знаю, що це могло би означати... Але ж... це навряд... Чекай, це ж неможливо. Невже — правда?

Уперше за весь час чоловік виглядав схвильованим.

— Я не знаю, — безпорадно промовив Девід. — Але він тим не хвалився, просто мимохіть сказав. Я тільки знаю, що над цим він працював довбані роки...

Запала довга тиша. Агент на ліжку задумливо втупивсь у дальній куток кімнати. На обличчі пробігла ціла гамма емоцій. Він замислено глянув на Девіда.

— Звідкіля тобі це все відомо? — запитав урешті.

— Айз мені довіряє, — відповів Девід (і на цьому слові знову подумки скривився). — Спочатку ця жінка...

— Ім’я? — перебив чоловік.

Девід вагався.

— Дерхан Сумолок, — урешті промимрив він. — Тож ця Сумолок спершу не дуже хотіла говорити переді мною, проте Айзек за мене поручився. Він знає про мої погляди, разом бували на декількох демонстраціях... — (знову поморщився: «Які в тебе до біса погляди, довбаний зрадник»). — Просто зараз такий час... — несміло продовжив він, а відтак понуро замовк.

Чоловік нетерпляче махнув рукою розповідати далі. Його не цікавили Девідові муки сумління.

— Тоді Айзек запевнив її, що мені можна довіряти і щоб усе нам розповіла.

Знову тиша. Саллі чекав. Девід стенув плечима.

— Оті все, що я знаю, — прошепотів він.

Чоловік кивнув і встав.

— Добре, — сказав він. — Усе це... було дуже корисним. Нам, імовірно, доведеться запросити до себе твого друга Айзека. Не хвилюйся, — додав він із заспокійливою посмішкою. — Ми не зацікавлені в його ліквідації, обіцяю. Нам просто може знадобитися його допомога. Ти, вочевидь, маєш рацію. Справа серйозна, треба багато чого владнати, а в тебе, на відміну від нас, таких можливостей нема. А дер Ґрімнебулін нам поможе.

Тобі доведеться бути на зв’язку, — провадив куратор далі. — Отримаєш письмові вказівки. Їх необхідно виконати. Гадаю, не треба було на цьому наголошувати, правда ж? Ми подбаємо про те, що дер Ґрімнебулін не дізнається, звідки ми взяли інформацію. Скоріш за все, від нас декілька днів не буде нічого чути, не панікуй. Тепер це наша справа. А ти сиди тихо і постарайся зробити так, щоб дер Ґрімнебулін і далі займався тим, чим займався. Гаразд?

Девід понуро кивнув. Чекав, що ще скалить- Співрозмовник пильно на нього подивився.

— Це все, — підсумував він. — Можеш іти.

З винуватим вдячним поспіхом Девід встав і метнувся до дверей. Йому здавалося, ніби ішов крізь багно, і його заливав сором, як драглисте море. Більше за все він бажав вибігти з цієї кімнати, забути все, що сказав і зробив, та не думати про монети й записки, що йому пришлють, і думати тільки про дружбу з Айзеком і казати собі, що хотів, як краще.

Той другий чоловік відчинив для нього двері й випустив, тож Девід удячно пішов геть, ледь не підстрибом побігши коридором, аби швидше звідти забратися.

Та як би він не біг вулицями Слинного Вогнища, провина бігла за ним і засмоктувала, мов сипучий пісок.

Розділ тридцятий

Однієї ночі місто мирно спало — наскільки це було можливо.

Звичайно, спокій містян порушували тривіальні речі. Чоловіки й жінки билися і вмирали. Вулиці заляпувало кров’ю і блювотинням. Розбивалося скло. Над головою вешталися вартові. В Лихокраї на берег викинуло спотворене, безоке тіло чоловіка, який потім виявиться Бенджаміном Флексом.

Місто з важкістю проживало ніч, як робило вже століттями. Це був уривчастий сон, але іншого воно не знало.

Однак наступної ночі, коли Девід виконував своє таємне доручення в зоні червоних ліхтарів, щось змінилося. Нічний Новий Кробузон завжди являв собою какофонію різких ритмів і несподіваних жорстоких акордів. Але зазвучала нова нота. Напружений, притишений напівтон, від якого повітря ставало нудотним.

Тієї ночі напруга в повітрі розпорошилася, стала ледь помітною, вона проникла в думки містян і кинула тінь на їхні сонні обличчя. Проте настав день, і ніхто нічого не пам’ятав, хіба якусь мить неясної тривоги уві сні.

Але потім, коли постуденіло й тіні стали довшими, коли ніч повернулася з іншого краю світу, у місті запанувало щось нове й страхітливе.

По всіх усюдах, від Стяжного Пагорба на півночі до Баракгема на південь від річки, від напівзруйнованого передмістя в Лихокраї на сході й до примітивних промислових нетрів у Дзвонарі, люди металися й стогнали уві сні.

Першими під удар потрапили діти. Вони скрикували й впивалися нігтями в руки; їхні маленькі личка зморщувались у зболені гримаси; з них стікав, згущуючись, смердючий піт; вони жахливо метляли головами з боку в бік, але не прокидалися.

З плином ночі мана торкнулась і дорослих. У глибинах якихось інших, безпечних снів крізь захисні механізми мозку раптом прорвалися старі страхи й параної, неначе загарбницькі армії. На жертв насувалися потоки жахаючих образів, живі версії глибинних страхів й абсурдно моторошні банальності — привиди й гобліни, котрих вони ніколи не побачать у реальності та над якими посміються, прокинувшись.

Тих, кому пощастило уникнути цих мук, розбудили серед ночі стогони, крики чи схлипування коханих, що спали поруч. Іноді сни були про секс і щастя, але гарячкові, підсилені настільки, що їхня інтенсивність лякала. У цій химерній нічній пастці перемішалося добре з поганим і зрештою все стало поганим.

Місто хиталось і здригалося. Сни стали інфекцією, бацилою, що стрибала від одного сновидця до іншого. Вони навіть прокралися в голову тих, хто не спав. Нічні охоронці й вартові, екзотичні танцівники й нервові студенти, люди, що страждали на безсоння, — усі помітили, що втрачають хід думок, поринають у фантазії й роздуми — яскраві, на межі галюцинацій.

По всьому нічному місту пішли тріщини криків сонного страждання.

Новий Кробузон охопила епідемія, спалах, чума нічних жахів.


Літо згущувалось над Новим Кробузоном. Душило його. Нічне повітря було гаряче й густе, як видих. Високо вгорі, між містом і хмарами, стікали слиною великі крилаті створіння.

Вони розмахували своїми величезними крилами, пересовуючи з кожним порухом цілі маси повітря. Їхні складні придатки — схожі й на щупальця, і на ніжки комах, почленовані, хітинові, незліченні — тремтіли на льоту в гарячковому захопленні.

Вони розкрили свої моторошні роти, висунули довгі, вкриті пір’ям язики в напрямку будинків. Саме повітря згустилося від сновидінь, і летючі істоти пожадливо злизували їхні соки. Коли загострені кінчики їхніх язиків наповнювалися невидимим нектаром, вони широко відкривали рот і смачно втягували язики. Вони скреготіли величезними зубами.

Вони ширяли у повітрі. На льоту випорожнювалися, виділяючи весь непотріб зі своїх попередніх страв. Невидимі сліди розліталися по небу, психічна матерія згущеними дрібками скрапувала крізь тріщини фізичної площини. Вона стікала крізь повітря й заповнювала місто, насичувала свідомість його мешканців, порушувала їхній сон, викликала чудовиськ. Лихоманило всіх, спали вони чи ні.

П’ять істот вийшли на полювання.


У величезному клекітливому бульйоні нічних жахів міста всі п’ять створінь розрізняли окремі невловимі смакові потоки.

Зазвичай вони покладалися на везіння. Нетлі вичікували, поки не відчували якесь особливо сильне нуртування думок, якусь свідомість, випари якої їм особливо смакували. Тоді химерні темні створіння підлітали до жертви. Своїми тонкими руками вони відмикали горішні вікна й прямували по залитих місячним світлом горищах до тремтливих сплячих людей, щоб досхочу напитися. Своїми незліченними відростками вони стискали самотні постаті, що гуляли уздовж річки, — постаті, які кричали й кричали, поки їх відносили в ніч, уже й так сповнену жалісливими криками.

Але коли вони викидали порожні оболонки від своїх страв, що смикались і качалися з відкритими ротами по дошках і темній бруківці, коли вони вдовольняли перші напади голоду й могли насолоджуватися їжею, крилатим створінням ставало цікаво. Вони відчували слабке крапання думок, смак яких відчували раніше, і переслідували їх — допитливі мисливці з холодним розумом.

Ось долетіла ниточка свідомості охоронця, що стояв біля їхньої клітки в Кістяному Місті та мріяв про дружину свого друга. Його яскраві фантазії долинули до однієї з істот, огорнули тремтливий язик. Відчувши цей смак, створіння зробило безладне коло в небі, мов метелик, а тоді звернуло до Відлунної Трясовини, відстежуючи запах своєї здобичі.

Інша істота раптом злетіла, описуючи вісімку та йдучи по власному сліду, щоб знову вловити знайомий смак, який мимохідь ковзнув по рецепторах. Це був нервовий аромат, що раніше огортав лялечки чудовиськ. Мисливці повиснули над містом, крапаючи слиною урізнобіч. Запахи були приглушені, ледь відчутні, проте істота мала гостре відчуття смаку, і вона знизилась у напрямку Мафатону, відстежуючи язиком манливий слід вченої, що стежила за ними, коли вони росли, — Маджести Барбл.

Маленький недогодований покруч, що звільнив своїх товаришів, теж знайшов слід, який він пам’ятав. Його розум був не таким розвиненим, смакові рецептори не такими точними: йому не вдавалось відстежити у повітрі мінливий запах. Однак він робив над собою зусилля. Смак цієї свідомості був таким знайомим... він оточував чудернацьку істоту, коли в ній зародилася свідомість, коли вона перетворилася на лялечку й коли переродилась у шовковій оболонці... Створіння загубило запах і знову його знайшло, а тоді знову загубило в незграбному метанні.

Найменший, найслабший нічний мисливець, сильніший за будь-яку людину, голодний і хижий, попрямував небом, намагаючись віднайти слід Айзека Ден дер Ґрімнебуліна.


Айзек, Дерхан і Лемюель Голуб переминалися з ноги на ногу на розі в димчастому відблиску вуличної лампи.

— Де твій приятель, чорти б його вхопили? — прошипів Айзек.

— Спізнюється. Мабуть, не може знайти. Казав же, він тупий, — спокійно відповів Лемюель. Він витягнув пружинного ножа й узявся чистити нігті.

— Нащо він нам здався?

— Не прикидайся, наче ти охрініти який невинний, Айзеку. Ти вмієш побрязкати переді мною грошиками, щоб я займався для тебе всякою всячиною і плював на голос розуму, але всьому є межі. Я не збираюся без захисту вплутуватись у справи, які бісять довбаний уряд. А пан Ікс може забезпечити такий захист. Ще й як.

Айзек тихо вилаявся, але знав, що Лемюель має рацію.

Йому дуже не хотілося втягувати в цю пригоду Лемюеля, але швидко склалась така ситуація, що вибору в нього не було. Девід явно демонстрував, що не бажає допомагати з пошуками Маджести Барбл. Він здавався паралізованим — клубком безпомічних нервів. Колега починав дратувати Айзека. Йому потрібна була підтримка, і хотілося, щоб Девід підняв дупу та чимсь зайнявся. Проте зараз в Айзека не було часу з ним сваритися.

Дерхан мимохіть назвала йому ім’я, що здавалось ключем до взаємопов’язаних таємниць істот у небі та загадкового допиту, який варта влаштувала Бену Флексу. Айзек відправив ім’я та всю наявну інформацію — Мафатон, науковець, Д/Р — Лемюелю Голубу. Він додав гроші, кілька гіней (заодно зауваживши, що запаси золота, яке йому дав Яґарек, поступово танули), і попрохав про інформацію та допомогу.

Тому він і стримував гнів через спізнення пана Ікс. Хай як удавав нетерплячку, саме заради такого захисту він і звернувся до Лемюеля.

Самого Лемюеля не довелося довго переконувати, щоб він пішов за вказаною адресою в Мафатоні разом з Айзеком і Дерхан. Він удавав, що його не хвилюють деталі, а єдиний спонукальний мотив — корисливе бажання отримати оплату за роботу. Айзек йому не вірив. Він уважав, що Лемюеля все більше цікавила загадка.

Яґарек заявив, що не прийде. Айзек намагався його переконати, швидко й натхненно, проте ґаруда навіть не відповів. «Якого хріна ти тоді взагалі тут робиш?» — хотів запитати Айзек, але промовчав і дав опоненту спокій. Можливо, тому потрібен був час, щоб відчути себе частиною команди. Айзек міг почекати.

Лін пішла якраз перед тим, як прибула Дерхан. Їй не хотілося покидати Айзека, коли він був у такому відчаї, але здавалось, що її думки теж були деінде. Вона залишилась лише на одну ніч, а коли пішла, пообіцяла Айзекові, що повернеться, як тільки зможе. Проте наступного ранку Айзек отримав лист, написаний її каліграфічним почерком. Конверт привезла через усе місто дорога гарантована доставка.


«Серце моє,

Боюсь, ти можеш розгніватись і почуватися зрадженим, але прошу тебе поставитись із розумінням. На мене чекав ще один лист від мого роботодавця, мого замовника, покровителя, якщо хочеш. Майже відразу за його повідомленням, що я не знадоблюся в найближчому майбутньому, надійшло нове, яким мене просять повернутися.

Я знаю, що гіршу мить годі було й обрати. Я прошу лише, аби ти повірив, що якби я могла не послухатися, я б так і зробилаале я не можу. Не можу, Айзеку. Я спробую закінчити роботу так швидко, як тільки здатна,сподіваюсь, за тиждень чи два,і повернуся до тебе.

Чекай на мене.

З любов’ю, Лін».


Тож на розі провулку Адлі, приховані світлотінню повного місяця, перед яким пливли хмари, і деревами в Біллі Ґрін, стояли лише сам Айзек, Дерхан і Лемюель.

Всі троє тривожно совались, озиралися на тіні перехожих, здригалися від уявних голосів. З вулиць довкола них коли-не-коли долинали звуки жахливо неспокійного сну. Після кожного дикого стогону чи завивання всі троє переглядалися.

— А щоб йому, — роздратовано й налякано просичав Лемюель. — Що коїться?

— Щось назріває в повітрі... — ледь чутно пробурмотів Айзек, дивлячись у темне небо.

На додачу до й без того напруженої ситуації Дерхан і Лемюель, які познайомились напередодні, відразу вирішили, що зневажають одне одного. Вони з усіх сил намагалися показати взаємне ігнорування.

— Як ти дістав адресу? — запитав Айзек, і Лемюель роздратовано струснув плечима.

— Зв’язки, Заку, контакти й корупція. А ти як думав? Доктор Маджеста Барбл покинула своє помешкання кілька днів тому, й відтоді її бачили в цій локації, далеко не такій корисній для здоров’ячка. Хоча її колишня хата лише за три вулиці звідси. Ніякої фантазії в тітоньки. О! — він ткнув Айзекову руку і вказав на інший бік похмурої вулиці. — А ось і наш чувак.

Навпроти з тіней вийшла кремезна постать і посунула до них. Чоловік пильно подивився на Айзека й Дерхан, а тоді кивнув Лемюелю з абсурдною безтурботністю.

— Ну що, Голубе? — запитав він занадто гучно. — Що робимо?

— Тихіше, чуваче, — суворо шикнув Лемюель. — Приніс?

Величезний чолов’яга провів пальцем по губах, аби показати, що зрозумів. Він відгорнув один бік куртки, демонструючи дві величезні кременівки. Айзек аж трохи здригнувся, побачивши їх. Вони з Дерхан теж озброїлися, але таких гармат у них не було. Лемюель схвально кивнув.

— Добре. Ймовірно, не знадобляться, але... сам знаєш. Гаразд. Не розмовляй.

Чоловік кивнув.

— І нічого не чуй, домовились? На сьогодні в тебе немає вух.

Чоловік знову кивнув. Лемюель повернувся до Айзека з Дерхан.

— Слухайте. Ви знаєте, що ви хочете спитати в старушенції. Коли це тільки можливо, ми просто тіні. Але ми підозрюємо, що в цьому зацікавлена варта, а отже — цяцькатися з нею часу немає. Якщо вона буде не надто привітна, ми трохи її підштовхнемо, гаразд?

— Це так по-гангстерськи називають тортури? — прошипів Айзек.

Лемюель холодно на нього подивився.

— Ні. І не читай мені сраних нотацій: ти за це платиш. У нас немає часу на виїбони, тож я не дозволю їй вийобуватися. Проблеми? — ніхто не відповів. — Добре. Вулиця Війночал ось сюди праворуч.

Йдучи нічними провулками, вони не зустріли нікого іншого. Йшли по-різному: приспішник Лемюеля — флегматично, безстрашно, ніби його не хвилювало відчуття нічного жаху, яким було просякнуте повітря; сам Лемюель постійно вдивлявся у темні підворіття, а Айзек з Дерхан нервово, тривожно поспішали.

Вони зупинилися перед дверима Барбл на вулиці Війночал. Лемюель повернувся і вказав Айзеку, щоб той підходив, але Дерхан випередила його.

— Я це зроблю, — люто прошепотіла вона.

Інші відступили. Коли вони стояли поруч із входом — двоє попереду, двоє в тінях — Дерхан потягнула шнурок дверного дзвінка.

Досить довго нічого не було чути. А тоді поступово долинули звуки кроків униз по сходах і в напрямку дверей. За мить вони затихли, але ніхто не заговорив. Дерхан чекала, жестами закликаючи інших мовчати. Зрештою з-за дверей почулася репліка:

— Хто там?

Голос Маджести Барбл звучав страшенно налякано.

Дерхан швидко й тихо заговорила.

— Докторе Барбл, мене звати Дерхан. Нам потрібно терміново з вами поговорити.

Айзек озирнувся, щоб перевірити, чи не вмикалися ніякі ліхтарі на вулиці. Поки що, виглядало, за ними ніхто не стежив.

Маджеста Барбл упиралась.

— Я... Я не впевнена... — сказала вона. — Зараз не найкращий час...

— Докторе Барбл... Маджесто, — тихо сказала Дерхан. — Вам доведеться відчинити двері. Ми можемо допомогти вам. Просто відкрийте довбані двері. Зараз же.

Ще якусь мить Маджеста Барбл вагалась, але потім відімкнула замок і трохи прочинила двері. Дерхан вже збиралася скористатися моментом і пройти повз неї всередину, але тоді здригнулась і завмерла. У Барбл була рушниця. Її саму, здавалось, це жахливо бентежило. Але як би їй не бракувало практики, зброя все одно була на рівні живота Дерхан.

— Не знаю, хто ви такі... — невдоволено почала Барбл, але перш ніж вона встигла щось іще сказати, величезний друг Лемюеля, пан Ікс, легко й невимушено потягнувся повз Дерхан, схопив рушницю і приставив руку до кресала, не даючи молоточку об нього вдарити. Барбл почала голосити, спустила гачок. Пан Ікс засичав від болю, коли молоточок вперіщив його по руці. Він із силою штовхнув рушницю від себе, від чого Барбл полетіла на сходи позаду.

Поки вона металась і намагалася здертися на ноги, він увійшов у будинок.

Інші зайшли за ним. Дерхан не заперечувала, що так повелися з Барбл. Лемюель мав рацію. В них не було часу.

Пан Ікс стояв і терпляче тримав жінку, яка смикалась і викручувалась, поки його рука заглушувала її виття. Вона вирячила очі, поблідлі від жаху.

— Святі боги, — прошепотів Айзек, — вона ж думає, що ми її вб’ємо! Припиніть!

— Маджесто, — голосно сказала Дерхан, зачинивши двері ногою. — Маджесто, припини. Ми не з варти, якщо ти так думаєш. Я — подруга Бенджаміна Флекса.

Почувши це, Барбл ще ширше розплющила очі й тепер пручалась не так сильно.

— Так, — сказала Дерхан. — А Бенджаміна забрали. Думаю, ти про це знаєш.

Барбл подивилась на неї й швидко кивнула. Величезний найманець Лемюеля спробував забрати руку від її рота. Вона не закричала.

— Ми не вартові, — повільно повторила Дерхан. — Ми не заберемо тебе так, як вони забрали його. Але ти знаєш... знаєш... що якщо ми змогли тебе вистежити, якщо ми змогли визначити, хто був контактом Бена, то вони теж зможуть.

— Я... Це тому я... — Барбл кинула погляд на покинуту рушницю. Дерхан кивнула.

— Гаразд, послухай, Маджесто, — вона говорила дуже чітко, весь час дивлячись Барбл в очі. — У нас мало часу... Та відпусти її, кретине! В нас мало часу, і ми маємо точно знати, що відбувається. Відбувається щось збіса дивне. І схоже, багато чого в цій історії зав’язано на тобі. Тож дозволь зробити тобі пропозицію. Давай ми піднімемось нагору, поки не прийшла варта, і ти нам поясниш, що відбувається.


— Я лише щойно дізналася про Флекса, — сказала Маджеста. Вона сиділа на дивані, підтягнувши до себе коліна, стискаючи холодну чашку чаю. За нею більшу частину стіни займало велике дзеркало. — Я не дуже стежу за новинами. В мене з ним була призначена зустріч кілька днів тому, а коли він не прийшов, я злякалась, що він... не знаю... видав мене чи щось таке.

«Ймовірно, він це зробив», — подумала Дерхан, але нічого не сказала.

— А тоді до мене дійшли якісь чутки про те, що сталося у Псячій Твані, коли вартові придушили той бунт...

«Там не було ніякого сраного бунту!» — майже скрикнула Дерхан, але стрималась. Хтозна-чому Маджеста Барбл вирішила бути Беновою інформаторкою, проте явно не через політичне інакомислення.

— Тож ці чутки... — продовжила Барбл. — Ну, я зміркувала, що й до чого, розумієте? А тоді... а тоді...

— А тоді ти сховалась, — сказала Дерхан. Барбл кивнула.

— Слухай, — раптом втрутився Айзек. До цього він мовчав з напруженою гримасою на обличчі. — Ти що, блядь, не відчуваєш? Не вловлюєш цього запаху? — він помахав руками навколо обличчя, розчепіривши напівзігнуті пальці, наче міг ухопити повітря, поборотися з ним. — Нічне повітря наче протухле. Можливо, це якийсь довбаний збіг, але здається, все погане, що трапилось за останній місяць, пов’язане з якоюсь чортовою змовою, і — закладаюся — це не виняток.

Він посунувся ближче до жалюгідно зіщуленої Барбл. Вона несміливо, перелякано дивилася на нього.

— Докторе Барбл, — сказав він рівним голосом. — Щось поїдає свідомості людей... включно з моїм другом; варта влаштувала облаву на «Безтямного бродягу»; саме чортове повітря навколо нас перетворюється на якийсь гнилий суп. Що відбувається? Як це пов’язано з сон-трутою?

Барбл розплакалась. Айзек ледь не завив від роздратування, відвернувся від неї та махнув руками. А тоді він знову повернувся. Вона говорила крізь шмарклі.

— Я знала, що це погана ідея... — мовила вона. — Я сказала їм, що ми повинні й далі контролювати експеримент... — слова майже неможливо було розібрати, їх постійно переривав потік сліз і шмарклів. — Він ще замало тривав... Їм не треба було цього робити...

— Робити що? — запитала Дерхан. — Що вони зробили? Про що з тобою говорив Бен?

— Про передачу, — схлипнула Барбл. — Ми ще не закінчили проект, коли дізналися, що його закривають, але... але хтось довідався, що це було насправді... Наші екземпляри продавали... якомусь злочинцю...

Які екземпляри? — запитав Айзек, одначе Барбл не зважала на нього. Вона виливала душу так швидко й у такій послідовності, як їй хотілося.

— Проект не давав результатів так швидко, як того хотіли спонсори, розумієте? Вони... втрачали терпіння... Вони думали про різне практичне застосування... військове, психовимірне... але нічого не вдавалось. Піддослідних неможливо було зрозуміти, справа не рухалась, і... і їх неможливо було контролювати, вони були занадто небезпечні... — вона заговорила голосніше й підняла очі, все ще плачучи. На мить вона зупинилась, а тоді продовжила, вже тихіше.

— Можливо, нам би щось удалось, але це забирало забагато часу. А тоді... люди з грішми, мабуть, почали нервувати. Тож керівник проекту сказав нам, що все скінчилось, що екземпляри знищено, але це була брехня... Всі це знали. Розумієте, це ж був не перший проект... — Айзек і Дерхан вирячили очі, але промовчали. — Ми вже виявили один надійний спосіб на них нажитися...

Вони, мабуть, продали їх тому, хто найкраще заплатив... тому, хто міг використати їх заради наркотику... Таким чином спонсори могли відбити гроші, а керівник міг займатися проектом сам, співпрацюючи з наркоторгівцем, якому він їх продав. Але це неправильно... Неправильно, що уряд заробляє на наркотиках, і неправильно, що вони вкрали наш проект... — Барбл припинила плакати. Візитери просто сиділа і просторікувала. Вони дали їй виговоритися.

— Інші збиралися покинути це просто так, але я розізлилась... Не дарма ж я наглядала за тим, як вони вилупилися, вивчила усе те, що мала вивчити. А тепер їх просто мали... використати, щоб якийсь злочинець на них нажився...

Дерхан ледве могла повірити в таку простодушність. Тож це була Бенова інформаторка. Дурна вчена, яка образилась, що вкрали її проект. За це вона видала інформацію про нелегальні оборудки уряду і сама накликала на свою голову гнів варти.

— Барбл, — знову сказав Айзек, цього разу значно тихіше і спокійніше. — Що вони таке?

Маджеста Барбл підвела очі й подивилась на нього. Вона здавалась трохи божевільною.

— Що вони таке? — здивовано повторила вона. — Істоти, що втекли? Проект? Що вони таке? Це глитай-нетлі.

Розділ тридцять перший

Айзек кивнув, так ніби це йому щось сказало. Він уже було зібрався спитати ще, та вона вже на нього не дивилася.

— Я знала, що вони втекли. Як тільки почалися ці сни, розумієте? — промовила вона. — Відчула, що вони на волі. Не знаю, як саме їм це вдалося, але скидається на те, що не варто було їх продавати. Лайно ідея. — У голосі її дрижав відчайдушний тріумф. — А тому Вермішанк усрався.


Зачувши ім’я, Айзек смикнувся. «Ну звісно, — спокійно міркувала якась частина розуму. — Не дивно, що він теж доклав руку». Інша частина ж просто горлала. Нитки, що складали плетиво його життя, душили, немов сітка.

— А яким боком Вермішанк сюди? — обережно спитав він і побачив, як на нього уважно глянула Дерхан. Прізвище нічого їй не говорило, однак жінка відчула зацікавлення в Айзековому голосі.

— Він наш начальник, — здивовано відповіла Барбл. — Керівник проекту.

— Таж він біотавматург, не зоолог, не теоретик... Чому його призначили?

— Біотавматургія — його спеціалізація, але не єдина. Він перш за все адміністратор. Завідує усім, пов’язаним із біонебезпекою: поробництво, експериментальна зброя, організми-мисливці, хвороби...

Вермішанк був завідувачем підрозділу точних наук у Новокробузонському університеті. Висока, престижна посада. Очевидно, що хтось недружньо налаштований до уряду навряд чи удостоївся б такої честі. Айзек усвідомив, що недооцінив зв’язки Вермішанка з Парламентом, що той не просто підлабузник.

— Вермішанк спродав...глитай-нетель? — запитав Айзек.

Барбл кивнула. Надворі піднявся вітер, загупали, заскрипіли віконниці. Пан Ікс роззирнувся в пошуках джерела шуму. Інші не зводили погляду з Барбл.

— Я підтримувала зв’язок із Флексом, бо вважала, що це неправильно, — сказала вона. — Але дещо сталося. Нетлі вирвалися на волю. Один бог зна, як.

«Я знаю, як, — похмуро гадав Айзек. — Через мене».

— Ви розумієте, що це означає? На нас усіх ведеться полювання. А вартові читали «Безтямного бродягу» і... подумали, що Флекс якимось чином із цим пов’язаний. А якщо запідозрили Флекса, то скоро... скоро запідозрять і мене. — Барбл знову почала скиглити, а Дерхан з огидою відвернулася, думаючи про Бена.

Пан Ікс підійшов до вікна зачинити віконниці.

— Тож дивіться... — Айзек намагався впорядкувати думки. Хотілося поставити тисячі питань, але одне було нагальне. — Докторе Барбл... як їх зловити?


Барбл підвела на нього очі й мовчки похитала головою. Потім глянула між Айзеком і Дерхан, що нависли над нею, мов стурбовані батьки, повз Лемюеля, що стояв збоку й старанно її ігнорував. Очі жінки знайшли пана Ікс, який саме стояв біля вікна. Він устиг легенько прочинити його й потягся затраснути віконниці.

Він стояв стовпом, дивлячись у вікно.

Маджеста Барбл визирнула через його плече на брикливі згустки опівнічних барв.

Її очі раптом застигли. Голос умовк.

Щось гупало у вікно, намагаючись пробитися до світла.

Барбл підвелася. Лемюель, Айзек і Дерхан тут же ж пурхнули до неї, стурбовано питаючи, що не так, неспроможні зрозуміти її переляк. Тремтяча рука вказувала на паралізованого пана Ікс.

— О Джаббере... — прошепотіла вона. — Святий Джаббере, воно знайшло мене, спробувало на смак...

А потім вона заверещала і крутнулася на підборах.

— Дзеркало! — вигукнула вона. — Дивіться в дзеркало!

У її тоні була певна командна владність, і всі послухалися. Вона говорила так відчайдушно-безапеляційно, що ніхто не наважився піддатися інстинкту й озирнутися.

Усі четверо вп’ялися очима в дзеркало над пошарпаною софою. Стояли, немов прибиті.

Пан Ікс задкував, бездумно тягнучи ноги, як зомбі.

За ним хвилювалася злива темної барви. Страхітливі тіні стискалися й бгалися, щоб протиснути складки органічної тканини й численні суглоби крізь маленьке віконце. Тупа безока голова просунулася через отвір і повільно роззирнулася. Жахливе дійство здавалося присутнім неймовірними огидними пологами. Істота, що мріла з-за шибки, скорочувалася, пульсувала в непомітних, неможливих напрямках. Від натуги створіння мерехтіло, пропихаючи переливчастий тулуб крізь отвір; темні кінцівки впиралися у віконну раму.

За склом, лопочачи, миготіли напівстулені крила.

Зненацька істота налягла на вікно, і те не витримало. Почувся лише короткий сухий звук, ніби з кімнати висмоктали повітря. По долівці розбризкалися дрібні осколки.

Айзек дивився незмигно і дрижав.

Краєм ока побачив Дерхан, Лемюеля й Барбл у подібному стані. «Безумство якесь! — думав він. — Треба звідси тікати!» Він випростав руку й потяг Дерхан за рукав, пробираючись до дверей.

Барбл ніби спаралізувало. Лемюель теж потяг її до виходу.

Жоден не здогадувався, чому вона наказала дивитися в дзеркало, та жоден не смів озирнутися.

Відтак, ступаючи нетвердою ходою до дверей, вони знову завмерли, бо істота в кімнаті випросталася.


Раптовим рухом, немов розпукується квітка, вона встала й заповнила собою дзеркало, а всіх присутніх — жахом.

Вони дивилися в спину пана Ікс. Той стояв і витріщався на візерунки на крилах, що мінилися з гіпнотичною швидкістю; пігментні клітини пульсували під шкурою у незвіданих вимірах.

Пан Ікс відступив, щоб краще розглянути крила. У дзеркалі його лице не відображалося.

Глитай-нетля взяла чоловіка в невидимі лабети.

Вона була вища від ведмедя. Віхоть гострих хрящових відростків квітнув з її боків, мов темні батоги, що хльоскали й тягнулися до пана Ікс. Інші кінцівки, менші, гостріші, гнулися, як пазурі.

Істота стояла на ногах, подібних до мавпячих рук. Ще три пари стриміли з тулуба. Зараз вона стояла на двох, потім на чотирьох, потім на шести.

Нетля звелася дибки на парі нижніх ніг, і між них для рівноваги просунувся довгий гострий хвіст.

А ті велетенські, неправильної форми крила безперестанку вигиналися, міняли форму, щоб заповнити кімнату, кожне — таке ж непостійне, як олійна фарба на воді, кожне — бездоганне відображення іншого. Вони постійно рухалися, візерунки мінилися, переливчасто бликали, накочуючи сласною хвилею.

Чудовисько не мало очей, принаймні таких, які б люди могли розпізнати, лише дві глибокі западини, з котрих росли товсті, мов пухкі пальчики, вусики над низкою гігантських брил-зубів. Воно закинуло голову й розчахнуло свою неймовірну пащеку, а звідти викотився чіпкий слинявий язик.

Він сліпо потицявся у повітрі. Кінчик його вкривала тоненька павутинка альвеол. Вони нестримно пульсували, доки язик літав у повітрі, як здоровецький хобот.

— Воно хоче знайти мене! — заголосила Барбл і притьмом кинулася до дверей.

У ту ж секунду язик нетлі смикнувся в її напрямку. Створіння рухалося зашвидко, щоб хтось помітив. Звідкись вискочив жахний зубець і пройшов крізь голову пана Ікс, як крізь воду. Чоловік здригнувся, кров нестримно бризнула з розсіченого черепа, а нетля потягнулася чотирма кінцівками, підтягла його до себе і швиргонула через усю кімнату.

Він пролетів, мов комета, розбризкуючи в повітрі кров та уламки кісток. Помер, не долетівши.

Тіло пана Ікс гахнуло Барбл у спину, і та розпласталася на долівці. Чоловік важко упав на неї. Очі були розплющені.

Лемюель, Айзек та Дерхан прожогом кинулися на вихід.

Усі втрьох загорлали неструнким какофонічним хором.

Лемюель перескочив через Барбл, яка лежала горілиць, одчайдушно відпихаючи з себе масивну тушу пана Ікс. Вона перекотилася на спину й заволала про допомогу. Айзек з Дерхан одночасно кинулися до неї та потягли за руки. Увесь час жінка тримала очі міцно заплющеними.

Та коли вони зіпхнули-таки з неї тіло пана Ікс, а Лемюель загилив його так, аби відлетіло від дверей, міцне еластичне щупальце хльоснуло в повітрі й скрутилося навколо ніг Барбл. Та, відчувши це, несамовито заверещала.

Дерхан з Айзеком тягнули з усіх сил. Це тривало якусь мить, а потім глитай-нетля з принизливою легкістю вицупила Барбл з їхніх рук. Жінка з карколомною швидкістю пронеслася по підлозі, загрібаючи осколки й здираючи шкіру.

Вона знову закричала.

Лемюель насилу відчинив двері й притьмом гайнув униз, не озираючись. Айзек з Дерхан хутко встали й одночасно повернули голови, щоб подивитися в дзеркало.

Обидвоє нажахано зойкнули.

Барбл корчилася й кричала в чіпких обіймах глитай-нетлі. Кінцівки й складки шкіри ніжно пестили й обвивали жінку. Вона відчайдушно звивалася, та руки були скуті, брикалася, однак тварюка спеленала ноги.

Істота повільно схилила голову набік, ніби розглядаючи жертву цікавим голодним поглядом. Видавала тихе, хтиве мурмотання.

Остання пара кінцівок поповзла вгору й легенько торкнулася очей Барбл. А потім спробувала розплющити їх.

Барбл верещала, вила й волала про допомогу, та Айзек з Дерхан заклякли й не могли відвести погляду від дзеркала.

Божевільно тремтячими руками Дерхан вихопила з куртки вже зарядженого пістоля. Рішуче вдивляючись у дзеркало, вона завела його за плече. Рука тремтіла, доки вона відчайдушно намагалася прицілитися у такий абсолютно неможливий спосіб.

Айзек помітив, що вона робить, і сам потягся за револьвером. Він спустив гачок першим.

Гримнув постріл. Куля відбилася від морди тварюки й спокійно пролетіла над нею. Вона навіть не підвела голови. Барбл скрикнула й почала благати, до страшного красномовно, щоб вони її застрелили.

Дерхан стулила губи, намагаючись втримати дрож у руці.

Вистрілила. Нетля закружляла й затріпотіла крильми. Із роззявленої пащеки зазміїлося люте, здушене сичання, тихий лемент. Айзек помітив крихітний отвір у тонкому, як папір, лівому крилі.

Барбл закричала і затихла, відтак, усвідомивши, що все ще жива, заверещала знову.

Глитай-нетля повернулася до Дерхан. Дві батогоподібні кінцівки потягнулися через простір між ними і щосили шваркнули жінку по спині. Почувся жахливий хрускіт. Дерхан відкинуло крізь відчинені двері, від удару все повітря вилетіло з легень. Упавши, жінка застогнала від болю.

— Не озирайся! — закричав Айзек. — Біжи! Хутко! Я за тобою!

Він намагався не слухати благань Барбл. Часу перезарядити зброю не було.

Чоловік повільно крався до дверей, молячись, щоб істота й далі не звертала на нього уваги, і дивився, що за звір розквітав у дзеркальному відображенні.

Мозок відмовлявся сприймати побачене. Усе ніби вкривав легкий серпанок. Пізніше Айзек спробує осмислити картину, якщо вийде з цього будинку живим і добереться додому, до друзів, та зможе обдумати те, що побачив.

Одначе зараз він намагався ні про що не думати, побачивши, як нетля знову перевела увагу на жінку, котру тримала у своїх міцних лабетах. Істота тонкими, по-мавпячи чіпкими пальцями силкувалася розплющити їй очі. Барбл закричала, й від страху її знудило, а потім крики раптово стихли, коли жінка помітила мінливі візерунки на крилах нетлі. Айзек дивився, як повільно розгортаються в гіпнотичне полотно тужаві крила, як очі Барбл заворожено розширилися, всотуючи мінливі барви, як її тіло розслабилося, а нетля стікала слиною від нетерплячки. З роззявленої пащеки знову вистромився страховинний язик і зазміївся по мокрій від слини сорочці до обличчя жінки; очі тої все ще зачаровано стежили за неймовірною мішаниною кольорів крил. Шипастий кінчик язика легенько тицявся в лице, ніс, вуха і раптом з силою проник між зубів у рот (Айзека напнуло блювати, хоч він і намагався ні про що не думати). Чим далі просовувавсь язик, тим більше вибалушувалися очі бідолашної.

А потім Айзек побачив, як щось ворухнулося під шкірою на жінчиній голові, випинаючись і корчачись, немов вугор у намулі, а в очах блиснуло щось чуже. По її обличчю текли сльози, слиз і сукровиця, а язик істоти проліз у її мозок. За мить до того, як вискочити з кімнати, Айзек побачив, що очі нещасної поблякли, а тоді в них згасло життя. Тварюка стояла із роздутим черевом — вона випила жертву до дна.

Розділ тридцять другий

Лін була сама.

Вона сиділа в темряві на горищі, обпершись об стіну й розсунувши ноги, наче лялька. Вона дивилась, як рухається пил у теплому повітрі. На світ ще не благословлялося — було десь між другою і четвертою ранку.

Ніч тягнулася нескінченно й безжалісно. Лін чула — відчувала — вібрації в повітрі, тремтливі крики й завивання порушеного сну, від якого здригалося все місто навколо. У неї самої було важко в голові від передчуття чогось лихого, невидимої загрози.

Лін відхилилася назад і стомлено почухала голову-скарабея. Їй було страшно. Їй вистачало кмітливості, щоб зрозуміти, що щось було не так.

Вона прибула до пана Пістрявого кілька годин тому, напередодні ввечері. Як завжди, отримала вказівку йти на горище. Але коли вона зайшла у довгу, суху кімнату, там нікого, крім неї, не було.

Скульптура бовваніла в дальньому куті кімнати. По-дурному роззирнувшись, наче Пістрявий міг сховатися від очей в порожньому просторі, вона підійшла до своєї роботи, щоб її оглянути. З неясною тривогою подумала, що Пістрявий невдовзі може до неї приєднатися.

Вона погладила постать зі слини хепрі. Половину було зроблено. Численні ноги Пістрявого вона передала звивистими формами й гіперреальними кольорами. Скульптура закінчувалась десь у метрі над землею нерівними, рідкими хвилями. Можна було подумати, що це була свічка у вигляді Пістрявого в натуральну величину, що наполовину згоріла.

Лін чекала. Минула година. Вона спробувала підняти люк у підлозі й відкрити двері до проходу, але й те й інше замкнули. Вона потупала по люку й постукала у двері, голосно, довго, але ніхто не озвався.

«Це якась помилка, — сказала вона собі. — Пістрявий зайнятий, він скоро прийде, просто затримався». Однак таке звучало непереконливо. Пістрявий був профі. Професійний бізнесмен, злочинець, філософ і артист.

Затримка не була випадковістю. Це робилося навмисно.

Лін не знала, чому, але Пістрявий хотів, щоб вона так сиділа й нервувалася на самоті.

Лін сиділа годинами, поки її тривога не перетворилася на страх, а той — на нудьгу, а та — на терплячість, і вона малювала щось пальцем на запилюженій підлозі й відкривала сумку, знову й знову перелічуючи барвоягоди. Настала ніч, а вона все ще чекала.

Її терпіння знову перетворилося на страх.

«Навіщо він це робить? — подумала вона. — Чого він хоче?»

Це було не схоже на звичайну грайливість Пістрявого, його підколки, його небезпечну балакливість. Це було значно страшніше.

І нарешті, через багато годин після прибуття, вона почула звук.


Пістрявий був у кімнаті в супроводі свого прислужника-какта й кількох кремезних Пороблених-гладіаторів. Лін не знала, як вони увійшли. Ще кілька секунд тому вона була на самоті.

Вона стояла й чекала, стискаючи руки.

— Пані Лін. Дякую, що прийшли, — сказав Пістрявий зі свого нагромадження ротів.

Вона чекала.

— Пані Лін, — продовжив він. — Позавчора я мав прецікаву розмову з таким собі Щасливчиком Ґазідом. Підозрюю, ви вже давненько не бачили пана Ґазіда. Він працював на мене інкогніто. Що ж, як ви, переконаний, уже знаєте, по всьому місту зараз цілковита нестача сон-трути. Почастішали крадіжки зі зломом, розбійні напади. Люди у відчаї. Ціни божевільні. У місто просто не надходить нова сон-трута. А все це означає, що пан Ґазід, який зараз сидить на сон-труті, у невтішному стані. Він більше не може дозволити собі товар, навіть маючи службову знижку.

Так от, позавчора я почув, як він лається. У нього була ломка, і він проклинав усіх, кого бачив, але це було трохи інше. Знаєте, що він кричав у своїх муках? Дивовижно. Це було щось наче «Не треба було ту труту давати Айзеку!»

Какт поруч із паном Пістрявим розімкнув величезні руки і потер загрубілі пальці. Він потягнувся до своїх голих грудей і зі страхітливою неспішністю вколов палець одним із власних шипів, перевіряючи гостроту. Обличчя й не ворухнулось.

— Чи ж це не цікаво, пані Лін? — продовжив Пістрявий з нудотною безтурботністю. Він почав пересуватися до неї, як краб, на своїх незліченних ногах.

«Що це? Що це таке?» — думала Лін, поки він наближався. Їй ніде було сховатися.

— Отже, пані Лін, у мене вкрали деякі дуже цінні предмети. Якщо хочете, їх можна назвати маленькими фабриками. Тому й закінчилася сон-трута. І знаєте що? Мушу визнати, що я зайшов у глухий кут, думаючи, хто ж міг це зробити. Справді. Не було жодних зачіпок, — він спинився на мить, і його численні роти скривилися в посмішці. — Аж поки я не почув Ґазіда. Тоді все... стало... на свої... місця, — він випльовував кожне слово.

На якийсь безгучний сигнал візир-какт посунув до Лін, яка скривилася й спробувала вирватись, але було запізно. Він потягнувся до неї величезними м’ясистими кулаками й ухопив за руки, щоб не смикалась.

Ніжки Лін здригнулися, і вона видала різкий хемічний крик болю. Кактоїди зазвичай ретельно обрізали шипи на долонях, щоб легше було користуватися руками, але цей — ні. Кущики колючих органічних голок безжалісно впилися їй в руки.

Знерухомлену, її без зусиль кинули перед Пістрявим. Він люто подивився на скульпторку. Коли він знову заговорив, у голосі безпомильно вчувалась загроза.

— Ваш збочений коханець хотів мене розвести, пані Лін? Купує величезні партії моєї сон-трути, заводить, за словами Ґазіда, власних нетель, а тоді краде моїх! — останні слова він проревів, аж трусячись.

Лін ледве могла думати через біль в руках, але відчайдушно намагалась знаками показати на рівні пояса: «Ні, ні, ні, це не так, це не так...»

Пістрявий боляче ляснув її по руках.

— Навіть, блядь, не намагайся, жукоголова сучко, шльондра ти така, хвойда схрещена. Твій гівносос намагався мене витіснити з мого ж сраного ринку. Що ж, це дуже, дуже небезпечна гра.

Він трохи відійшов, спостерігаючи, як вона пручається.

— Змусимо Ґрімнебуліна відповісти за свою крадіжку. Думаєш, він прийде, якщо ми запропонуємо йому тебе?

Рукава сорочки Лін стали цупкі від крові. Вона знову намагалася заговорити жестами.

— У вас буде нагода пояснити свою позицію, пані Лін, — сказав Пістрявий знову спокійним голосом. — Можливо, ви — співучасниця злочину, можливо, уявлення не маєте, про що я говорю. Мушу сказати, вам дуже не пощастило. Я цього так не залишу, — він дивився, як вона у відчаї намагається сказати йому, пояснити, вирватись.

Руки їй відмовляли. Через какта німіло тіло. Перш ніж хепрі знепритомніла від болю, вона почула шепіт пана Пістрявого:

— Я не пробачаю.


Біля наукового факультету Новокробузонського університету на плацу юрмилися студенти. Багато з них були вдягнені в чорні мантії, як говорилося в правилах; кілька бунтівних душ кинули їх на руку на виході з будівлі. Серед цього напливу нерухомо стояли два чоловіки. Вони обперлись об дерево й ігнорували живицю, що липла до одягу. Повітря було тепле й вологе, а один з чоловіків недоладно вбрався у довге пальто й темного капелюха.

Вони довго стояли без жодного поруху. Закінчилось одне заняття, тоді ще одне. Чоловіки спостерігали, як приходять і йдуть дві партії студентів. Час від часу то один, то інший тер очі, масажував обличчя. А тоді вони поверталися до свого нібито безпричинного спостереження за головним входом.

Нарешті, коли пообідні тіні почали витягуватись, чоловіки зрушили з місця. З’явилася їхня мішень. Монтеґ’ю Вермішанк вийшов із будівлі й боязко втягнув носом повітря, наче знав, що треба ним насолодитися. Він почав знімати куртку, відтак передумав і знову натягнув її. Науковець попрямував до Ладміду.

Чоловіки вийшли з тіні дерева й пішли за жертвою.

День був насичений. Вермішанк пішов на північ, шукаючи кеб. Він опинився на дорозі Тенч, найбільш богемній магістралі Ладміду, де прогресивні науковці збирали натовпи шанувальників у кав’ярнях і книгарнях. Старі будівлі в Ладміді добре збереглися, їхні фасади відчистили й наново пофарбували. Вермішанк на них не зважав. Він уже роками ходив цією дорогою. Монтеґ’ю не помічав ані вулицю навколо себе, ні своїх переслідувачів.

З натовпу з’явився чотириколісний кеб, котрий тягнула якась двонога поскубана тварина з північної тундри. Вона пересувалася на загнутих назад ногах, як у пташки. Вермішанк підняв руку. Візник спробував скерувати до нього свій транспорт. Переслідувачі Вермішанка прискорились.

— Монті! — вигукнув кремезніший чоловік, вдаривши його по плечу.

Вермішанк сполохано повернувся.

— Айзеку, — запнувся він. Очі бігали, вишукували кеб, який усе ще під’їжджав.

— Як справи, друже? — заволав Айзек йому в ліве вухо, а в правому Вермішанк почув сичання іншого голосу.

— Те, що зараз тисне тобі в живіт, — ніж, і якщо ти хоч дихнеш не так, як я скажу, я випущу тобі кишки, як сраній рибині.

— Такий радий, що ми зустрілися! — весело проревів Айзек і махнув до кеба. Візник щось пробурмотів і під’їхав.

— Тільки спробуй втекти, я тебе нафіг заріжу, а якщо вирвешся з рук, отримаєш кулю в мізки, — з огидою продовжив голос.

— Заходь у гості, вип’ємо, — сказав Айзек. — Будь ласка, до Борсукової Драговини, пане візнику. Веслярський шлях, знаєте такий? Симпатична у вас тварюка, до речі, — Айзек не переривав гучний потік нісенітниць, поки залазив у закритий екіпаж.

Вермішанк, тремтячи й затинаючись, сів наступний, відчуваючи лезо ножа, котре його підганяло. Лемюель Голуб сів останнім, дивлячись прямо перед собою, та не забираючи ножа від боку Вермішанка.

Візник від’їхав від узбіччя. Трьох чоловіків у кебі огортали скрипи, брязкіт і невдоволене бекання тварини.

Айзек повернувся до Вермішанка, але тепер на обличчі не лишилось ані сліду перебільшених радощів.

— Тобі багато що доведеться розповісти, пиздюк ти сраний, — загрозливо прошипів він.

Його в’язень з кожною секундою набирався сміливості.

— Айзеку, — пробурмотів він. — Ха! Чим можу допомогти?

Він здригнувся, коли Лемюель штрикнув ножем.

— Стули свою довбану хліборізку.

— Стулити хліборізку і водночас багато що розповісти, Айзеку? — задумливо запитав Вермішанк, а тоді скрикнув від несподіванки, коли Айзек зненацька вмазав йому. Вермішанк, несміло потираючи обличчя, що пекло від болю, шоковано дивився на колегу.

— Я тобі скажу, коли розповідати, — мовив Айзек.

Решту поїздки вони мовчали, їдучи нерівним шляхом повз станцію Лудовий Переліг, по мосту Данечі над млявою Іржею. Айзек заплатив візникові, а Лемюель тим часом погнав Вермішанка до складу.

Усередині стояв стіл, на якому проводили досліди. За процесом роздратовано спостерігав Девід. Його червоняста безрукавка здавалась недоречно веселою, а позирк не зовсім привітним. Яґарек сховався в кутку. Ноги він обгорнув ганчірками, голову прикрив каптуром. Дерев’яні крила викинув. Він уже не намагався прикинутися повноцінним, натомість вдавав із себе людину.

Дерхан, що сиділа в кріслі під вікном біля дальньої стіни, підвела очі. Вона безгучно ридала, стискаючи жмут газет. Навколо неї були розсипані перші шпальти. «Літні жахи розповсюджуються», — писалось на одній, а на іншій: «Що трапилося зі сном?» Дерхан на них не зважала, натомість вирізаючи маленькі статті з п’ятої, сьомої чи одинадцятої сторінки кожної з газет. Заголовок однієї з них Айзек міг розібрати зі свого місця: «Редактор-злочинець став жертвою Окошукача».

Конструкт-прибиральник шипів, гудів і брязкав по кімнаті, розчищаючи сміття, замітаючи пил, збираючи старі документи й огризки фруктів, розкидані підлогою. Борсучиха Щирозубка апатично бродила уздовж дальньої стіни.

Лемюель штовхнув Вермішанка на стілець, що стояв між двома іншими біля дверей, і сів за метр від нього. Він демонстративно витягнув пістолет і спрямував його в голову Вермішанка.

Айзек замкнув двері.

— Що ж, Вермішанку, — діловим тоном сказав він. — Лемюель чудово стріляє, якщо раптом тобі спадуть на думку якісь дурниці. Власне, він трохи поганий хлопчина. Трохи небезпечний. А в мене настрій не той, щоб тебе захищати, тож раджу розповісти все, що ми хочемо знати.

— А що ж ви хочете знати, Айзеку? — рівним голосом запитав Вермішанк.

Айзек був розлючений і водночас вражений. У колеги круто вийшло взяти себе в руки й триматися з апломбом.

Це доведеться виправити, подумав він.

Айзек встав і посунув до Вермішанка. Той безтурботно на нього поглянув і запізно вирячив очі, коли зрозумів, що Айзек знов його вдарить.

Айзек двічі садонув Вермішанка по обличчю, не зважаючи на зойки болю й шоку колишнього шефа. Він схопив Вермішанка за горлянку й присів перед ним, упритул наближаючись до нажаханого бранця. У того текла з носа кров, і він безрезультатно намагався видряпатись із масивних Айзекових рук. Очі заклякли від жаху.

— Думаю, ти мене не зрозумів, колего, — з огидою прошепотів Айзек. — Я маю серйозні підстави вважати, що це через тебе мій друг зараз лежить нагорі, сере під себе й стікає слиною. Я не в настрої панькатися з тобою, бавитися в ігри, грати за правилами. Мені пофіг, виживеш ти чи ні, Вермішанку. Ясно? Втямив? Тож ось як це найкраще зробити. Я скажу тобі, що відомо нам, — не марнуй мій час, питаючи, звідки, — а ти доповниш це тим, що ми не знаємо. Якщо не відповіси або вирішимо, що ти брешеш, Лемюель зробить тобі боляче, або це зроблю я.

— Ти не можеш катувати мене, тварюко... — прошипів Вермішанк здушеним хрипом.

— Пішов ти на хрін, — видихнув Айзек. — Це ти поробник. А тепер... відповідай на запитання чи помреш.

— Або й те, й інше, — холодно додав Лемюель.

— Розумієш, Монті, ти помиляєшся, — продовжив Айзек. — Мм можемо тебе катувати. Саме це ми й можемо зробити. Тож найкраще тобі з нами співпрацювати. Відповідай швидко і переконай мене, що не брешеш. Ось що ми знаємо. До речі, виправ мене, якщо я помиляюсь, — з насмішкою звернувся він до Вермішанка.

Айзек зробив паузу, подумки повторюючи факти. Тоді він почав перелічувати їх, загинаючи пальці.

— Ти займаєшся біологічно небезпечними штуками для уряду. Тобто програмою глитай-нетель, — він подивився на Вермішанка, очікуючи якоїсь реакції, подиву, що таємний проект було викрито. Той не поворухнувся. — Глитай-нетлі втекли — ті глитай-нетлі, котрих ти продав якомусь сраному злочинцю. Вони певним чином стосуються сон-трути, і цих... нічних жахіть, що всім сняться. Радґаттер подумав, що це якось пов’язано з Бенджаміном Флексом — випадково. Він помилився.

Отже, — продовжив Айзек, — нам потрібна така інформація: що вони собою являють? Як вони пов’язані з наркотиком? Як їх упіймати?

На мить запала тиша. Вермішанк повільно зітхнув. У нього волого тремтіли губи, слизькі від крові й слини, проте бранець ледь-ледь усміхнувся. Лемюель гойднув пістолетом, підганяючи його.

— Ха! Глитай-нетлі, — зрештою видихнув Вермішанк. Він зґлитнув і помасажував шию. — Що ж. Правда ж, вони дивовижні? Неймовірні істоти.

— Що вони таке? — запитав Айзек.

— Що ти маєш на увазі? В цьому, вочевидь, ти й сам розібрався. Вони хижаки. Майстерні, надзвичайно розумні хижаки.

— Звідки вони?

— Ха, — Вермішанк на мить замислився. Він підвів очі, коли Лемюель почав ліниво, демонстративно цілитись йому в коліно. Науковець швидко продовжив: — Ми отримали личинки від торгівця на одному з найпівденніших Уламків, — мабуть, коли їх доставили, ти й украв одну, — але походять вони не звідти.

Він подивився на Айзека так, наче його щось розвеселило.

— Якщо хочеш знати, зараз схиляються до теорії, що вони з Розколотої Землі.

— Що за хрінь ти мені впар...— заволав Айзек, проте Вермішанк його перебив.

— Я нічого тобі не впарюю, придурку. Це справді гіпотеза, до якої схиляються більшість науковців. Теорія про Розколоту Землю стала значно популярнішою, відколи відкрили глитай-нетель.

— Як вони гіпнотизують людей?

— Їхні крила — з нестабільними вимірами й формами, оскільки вони існують на різних площинах, — наповнені онірохроматофорами. Це барвоклітини, як у шкірі восьминога, чутливі до психічних резонансів і підсвідомих послідовностей та реагують на них. Вони підключаються до частоти снів, які... е-е... вирують під поверхнею розумної свідомості. Далі вони концентрують їх, витягують на поверхню. Утримують.

— Як від цього захищає дзеркало?

— Гарне питання, Айзеку, — заговорив Вермішанк іншим тоном. Він усе більше й більше був схожий на викладача на семінарі. Навіть у такій ситуації, зрозумів Айзек, старий бюрократ не позбувся дидактичного інстинкту. — Ми просто не знаємо. Ми проводили різноманітні досліди, з подвійними дзеркалами, потрійними і так далі. Не знаємо чому, але відображення нейтралізує ефект, хоча формально видовище не змінюється, бо їхні крила і так дзеркально симетричні. Але — і це дуже цікаво — якщо відобразити їх повторно, подивитися на них через два дзеркала, як у перископі, вони знову можуть загіпнотизувати. Хіба це не дивовижної — усміхнувся Монтеґ’ю.

Айзек замислився. Вермішанк поводився майже стривожено. Здавалось, він переймається, як би нічого не пропустити. Можливо, це все через непохитний авторитет пістолета Лемюеля.

— Я... бачив, як одна з цих істот годується... — сказав Айзек. — Бачив, як вона... з’їла чийсь мозок.

— Ха, — Вермішанк схвально похитав головою. — Неймовірно. Тобі пощастило, що ти тут. Ти не бачив, як вона з’їла чийсь мозок. Глитай-нетлі не живуть цілком у нашому вимірі. Їхні... мм... харчові потреби задовольняються субстанціями, які ми виміряти не можемо. Хіба ти не розумієш, Айзеку? — Вермішанк пильно на нього подививсь, як учитель, що намагався навести впертого учня на правильну думку. У нього в очах знову з’явилась тривога. — Знаю, що в біології ти не мастак, але це такий... елегантний механізм, що я думав, ти його зрозумієш. Вони витягують сни на поверхню своїми крилами, заповнюють свідомість, зривають дамби з прихованих думок, соромливих мрій, турбот, радощів, снів... — він спинився. Обперся об спинку стільця. Зібрався.

— А тоді, — продовжив він, — коли свідомість підготовлена, соковита... вони висмоктують з неї все дочиста. Їхній нектар — підсвідомість, Айзеку, хіба ти не розумієш? Тому вони й годуються лише розумними істотами, а не котами чи собаками. Вони п’ють особливе вариво, що виникає з мислення, здатного до саморефлексії, коли складаються інстинкти, потреби, бажання й інтуїція, і ми розмірковуємо про наші думки, а тоді розмірковуємо про це міркування, і так нескінченно... — Вермішанк говорив стишеним голосом. — Наші думки переброджують, як найчистіший алкоголь. Це й п’ють глитай-нетлі, Айзеку. Не м’ясо, яке собі плещеться в мізках, а вишукане вино самої розумності й свідомості — підсвідомість, сни...


Повисла тиша. Ідея була шокуюча. Здавалося, від самої думки у всіх паморочилось у голові. Здавалось, Вермішанк майже насолоджувався тим, яке враження на всіх справили його одкровення.

Всі здригнулися, почувши брязкіт. Це був просто конструкт, який саме пилососив сміття біля Девідового столу. Він спробував витрусити совок у резервуар, але трохи промахнувся й розсипав вміст. Йому довелося збирати шматочки зібганого паперу, розкидані навколо.

— І... Чорт забирай, ну звісно ж! — видихнув Айзек. — Ось що таке нічні жахи! Вони... це наче добрива! Наче, не знаю там, заяче лайно, яке підживлює рослини, якими потім годуються зайці... Це маленький ланцюжок, маленька екосистема.

— Ха. Десь так, — сказав Вермішанк. — Нарешті ти почав думати. Випорожнення глитай-нетель не можна побачити чи вловити їхній запах, але їх можна відчути. У снах. Вони підживлюють сни, змушують їх закипати. А тоді глитай-нетлі цими снами годуються. Ідеальний цикл.

— Звідки ти це знаєш, свинюко? — видихнула Дерхан. — Скільки ти вже працюєш з цими монстрами?

— Глитай-нетлі дуже рідкісні. До того ж, державна таємниця. Тому ми так зраділи нашому маленькому виводку. У нас був один екземпляр, що вже помирав, а тоді ми отримали чотири нові личинки. Звісно, ще одна була в Айзека. Та перша нетля, що прогодувала наших маленьких гусениць, здохла. Ми розглядали варіант відкрити кокон іншої в процесі зміни — це б її вбило, але дало би нам безцінну інформацію про її метаморфічний стан. Однак перш ніж ми прийняли остаточне рішення, на жаль, — він зітхнув, — ми мусили продати всіх чотирьох. Це був завеликий ризик. Пішли чутки, що наше дослідження займало забагато часу, що через те, що ми не могли проконтролювати екземпляри, наші... е-е... спонсори нервували. Фінансування припинили, і нашому відділу довелося швидко виплатити борги, зважаючи на провал проекту.

— І в чому полягав проект? — прошипів Айзек. — У зброї? В тортурах?

— Я тебе прошу, Айзеку, — спокійно сказав Вермішанк. — Гляньте-но, які ми високоморальні. Якби ти не вкрав одну з них, вона б ніколи не втекла й не звільнила своїх товаришів — ти ж розумієш, що, ймовірно, так усе й трапилось — і подумай, скількох смертей безвинних людей ми могли б уникнути.

Айзек ошелешено на нього витріщився.

— Ах ти ж сука! — заволав він, схоплюючись на ноги. Ще мить — і кинувся б на Вермішанка, якби не заговорив Лемюель.

— Айзеку, — сказав він, і Айзек побачив, що пістолет Лемюеля був спрямований на нього. — Вермішанк дуже слухняно поводиться, а нам ще чимало треба дізнатися. Правильно?

Айзек пильно на нього подивився, кивнув і сів.

— А чого це ти такий слухняний, Вермішанку? — запитав Лемюель, дивлячись на того.

Вермішанк знизав плечима.

— Мене не тішить думка про біль, — сказав він. — До того ж, боюся розчарувати... вам від цього все одно жодної користі. Ви не зможете їх упіймати. Ви не зможете втекти від варти. Навіщо ж мені мовчати? — він самовдоволено, огидно всміхнувся.

І все ж у нього бігали очі, на верхній губі зібрався піт. Глибоко в горлі засіла тривожна нота.

«О боги, — подумав Айзек, шокований від раптового усвідомлення. Він сів рівно й витріщився на Вермішанка. — Справа не лише в цьому! Він... Він нам все розповідає, бо боїться! Він не думає, що уряд зможе їх упіймати... і він боїться. Він хоче, щоб нам усе вдалося!»

Айзек хотів поглузувати з Вермішанка, похизуватися тим, що розкусив його слабкість, покарати його за всі його злодіяння... але вирішив не ризикувати. Якби Айзек підійшов до цього прямолінійно, показав, що розуміє, чого боїться Вермішанк, навіть якщо той сам цього ще не втямив, той поганець міг перестати з ними співпрацювати просто на зло.

Якщо Вермішанку потрібно було думати, що його молитимуть про допомогу, Айзек йому це дозволить.

— Що таке сон-трута? — запитав Айзек.

— Сон-трута? — Вермішанк посміхнувся, й Айзек згадав, коли востаннє ставив Вермішанку це запитання, а той вдавав огиду, відмовившись навіть вимовляти таке жахливе слово.

Зараз у нього з цим проблем не було.

— Ха. Сон-трута — харч для немовлят. Нею нетлі годують свій молодняк. Вони виділяють її увесь час, але коли піклуються про малечу, — в більших кількостях. Нетлі не такі, як інші види метеликів: вони дуже турботливі. Ретельно висиджують яйця, а новонароджених гусеничок вигодовують груддю. Малеча може прогодувати себе тільки із настанням зрілості, коли вилупиться з лялечки.

Дерхан його перебила.

— Ти хочеш сказати, що сон-трута — це молоко глитай-нетель?

— Саме так. Гусені ще нездатні перетравити чисту психічну їжу. Вона має вбиратися в квазі-фізичній формі. Рідина, що виділяють нетлі, сповнена дистильованих снів.

— І тому їх купив якийсь сраний наркобарон! Хто це був? — Дерхан стисла губи.

— Уявлення не маю. Я лише запропонував угоду. Мені було нецікаво, хто з претендентів виграв. За нетлями потрібен ретельний догляд, про них треба постійно піклуватися, доїти. Як корів. Їх можна обдурити, — якщо знати свою справу — щоб вони виділяли молоко, не народжуючи личинок. А саме молоко, звісно, потрібно обробляти. Ні людина, ні жодна інша розумна істота, не може пити його в чистому вигляді. Мозок би відразу вибухнув. Тож розробили так звану сон-труту, яка оброблена і... мм... змішана з іншими субстанціями... Що, до речі, означає, що з тієї гусені, котру ти, Айзеку, виростив, — яку, припускаю, ти годував сон-трутою, — виросла не цілком здорова нетля. Це наче годувати людське немовля молоком, змішаним з великою кількістю тирси й болотної води.

— Звідки ти все це знаєш? — просичала Дерхан.

Вермішанк мовчки на неї подивився.

— Звідки ти знаєш, скільки дзеркал потрібно, щоб себе убезпечити, звідки ти знаєш, що вони перетворюють свідомості, котрі висмоктують, на це... молоко?.. Скількох людей ти їм згодував?

Вермішанк міцно стулив губи, трохи обурений.

— Я науковець, — сказав він. — Я використовую засоби, що маю в своєму розпорядженні. Злочинців іноді засуджують до смерті. Те, як вони помруть, не уточнюється...

— Ти свинюка... — люто прошипіла жінка. — А що з усіма тими людьми, які годують їх для наркодилерів, щоб виготовляти наркотик?.. — продовжила вона, однак Айзек її перебив.

— Вермішанку, — тихо сказав він, дивлячись на опонента. — Як повернути їхні свідомості? Ті, що вже забрано.

— Повернути? — Вермішанк здавався щиро враженим. — Е-е... — він похитав головою й насупився. — Це неможливо.

— Не бреши мені! — вигукнув Айзек, думаючи про Лубламая.

Їх випито, — просичав Вермішанк.

Нараз у кімнаті запала тиша. Допитуваний замовк.

— Їх випито, — повторив він. — Їхні думки забрали, їхні сни — свідомі й несвідомі — згоріли у шлунках нетель і витекли, щоб прогодувати личинок. Ти пробував сон-труту, Айзеку? Хтось іще? — йому ніхто не відповів — Айзек так точно ні. — Якщо пробували, то ви їх побачили уві сні — жертв, здобич. До вас у шлунок потрапили метаболізовані свідомості, і ви їх побачили уві сні. Рятувати вже нічого. Повертати нічого.


Айзек був у цілковитому відчаї.

«Заберіть і його тіло, — подумав він. — Джаббере, не будь жорстоким, не залишай мене з цією сраною оболонкою, якій я не можу дати вмерти, яка вже нічого не означає...»

— Як убити глитай-нетель? — прошипів він.

Вермішанк повільно посміхнувся й відповів:

— Це неможливо.

— Не жени, — просичав Айзек. — Усе живе може вмерти...

— Ти мене неправильно зрозумів. Якщо йдеться про абстрактну концепцію, звісно, вони можуть померти. А отже, теоретично їх можна вбити. Але ви не зможете їх убити. Вони живуть у кількох вимірах, як я вже казав, тому кулі, вогонь і таке інше їх ранять лише в одному з них. Вам потрібно було б поцілити в істот у кількох вимірах водночас або заподіяти надзвичайної шкоди в нашому, а вони не дадуть вам такої можливості... Розумієте?

— Поміркуймо в іншому напрямку, — сказав Айзек. Він бив себе по скронях основою долонь. — А як щодо біологічного контролю? Хижаки...

— Їх немає. Вони — завершальна ланка свого харчового ланцюга. Ми більш-менш упевнені, що там, звідки вони походять, є тварини, здатні їх убити, але тут нікого немає, і в радіусі тисяч кілометрів — теж. В будь-якому разі, якщо ми маємо рацію, привести таких хижаків означало би покінчити з Новим Кробузоном ще швидше.

— Заради Джаббера, — видихнув Айзек. — Без хижаків чи суперників, з величезним запасом їжі, свіжої й постійно відновлюваної... Їх неможливо буде зупинити.

— І це, — невпевнено прошепотів Вермішанк, — навіть не думаючи, що станеться, якщо вони... Розумієте, вони ще молоді. Вони не цілком зрілі. Однак скоро ночі стануть спекотнішими... Треба подумати, що може статися, коли вони почнуть розмножуватися...


Здавалося, кімната застигла. Вермішанк знову спробував опанувати себе, однак Айзек побачив у нього на обличчі примітивний страх. Науковець був нажаханий. Він знав, що поставлено на карту.

Трохи збоку крутився конструкт, шипів і брязкотів. Здавалось, із нього висипається пил і бруд, залишаючись на тій незрозумілій траєкторії, якою той віз свій резервуар для сміття. «Знову зламався», — подумав Айзек, однак за мить переключився на Вермішанка.

— Коли вони почнуть розмножуватися? — просичав він.

Вермішанк злизав піт із верхньої губи.

— Мені казали, що вони гермафродити. Ми ніколи не спостерігали, як вони паруються, і не бачили, як вони відкладають яйця. Нам відомо лише те, що нам розповіли. У них починається тічка в другій половині літа. Один із них починає нестися. Десь в зінні чи октуарії. Зазвичай. Зазвичай так.

— Ну ж бо! Має бути щось, що ми можемо зробити! — вигукнув Айзек. — Не кажи мені, що Радґаттер нічого не придумав...

— Зі мною такою інформацією не діляться. Тобто звісно, я знаю, що в них є плани. Це зрозуміло. Але я не можу сказати, що це за плани. Я... — Вермішанк завагався.

— Що? — вигукнув Айзек.

— Я чув, що вони звернулися до демонів. — Ніхто в кімнаті не зронив ані слова. Вермішанк зглитнув і продовжив: — Однак їм відмовилися допомагати. Навіть за найбільші хабарі.

— Чому? — прошипіла Дерхан.

— Бо демони боялися, — Вермішанк облизав губи. Страх, що він намагався приховати, проявився знову. — Розумієте? Вони боялися. Бо попри всю їхню могутність і саму їхню природу... вони мислять так, як ми. Вони — розумні істоти, наділені свідомістю. Отже, для глитай-нетель... вони, виходить, здобич.

Ніхто в кімнаті не рухався. Лемюель опустив пістолет, але Вермішанк не мав наміру втікати, заглибившись у свої страдницькі роздуми.

— Що нам робити? — сказав Айзек. Його голос злегка тремтів.

Конструкт заскрипів ще гучніше. Він на мить обернувся навколо центрального колеса. Його руки-очисники витяглися й з брязкотом волочилися підлогою в ритмі стакато. Дерхан подивилася на нього, а за нею Айзек, Девід та інші.

— Я не можу думати, коли тут крутиться ця довбана штука! — люто вигукнув Айзек.

Він попрямував до конструкта, вже готовий вимістити на ньому своє безсилля і страх. Коли чоловік підійшов, конструкт повернувся, дивлячись на нього своєю скляною райдужкою, і простягнув до нього дві основні руки, в одній з яких був клаптик паперу. Робот дивовижно нагадував людину з простягнутими руками. Айзек моргнув і підійшов ближче.

Права рука конструкта тикала підлогою по сміттю і пилюці, що він порозкидав, мов який дурник. Він усе смикався й смикався донизу, б’ючи по дерев’яних дошках. Його ліва кінцівка, що закінчувалась мітлою, викинулась, загороджуючи Айзеку дорогу, й помахала — на його цілковитий шок — щоб привернути увагу господаря, а тоді права кінцівка, якою він збирав сміття, знову сіпнулась донизу, вказуючи на підлогу.

На пил, у якому було нашкрябане повідомлення.

Гострий кінчик-сміттєзбирач пройшовся по пилу, аж подряпав саму деревину. Слова, написані серед сміття, були нерівні й непевні, але цілком читабельні.

«Тебе зрадили».


Айзек, заціпенівши, витріщився на конструкта. Той помахав йому своїм сміттєзбирачем, на якому тріпотів папірчик.

Інші ще не прочитали, що було написано на підлозі, але з Айзекового обличчя й незвичайної поведінки конструкта вони здогадалися, що відбувалося щось дивне. Вони стояли і з цікавістю спостерігали, що ж стешеться.

— У чому справа, Айзеку? — запитала Дерхан.

— Я... я не знаю... — пробурмотів він.

Конструкт видавався схвильованим, по черзі то стукаючи по повідомленню на підлозі, то махаючи папірчиком на своєму шипі. Айзек потягнувся, зачудовано роззявивши рота, і конструкт припинив рухати рукою. Айзек обережно зняв із неї пожмаканий папірець.

Коли він його вирівняв, Девід раптом нажахано скочив з місця. Він кинувся через усю кімнату.

— Айзеку! — вигукнув він. — Чекай...

Проте Айзек уже розгорнув папірець, вже шоковано витріщився на те, що там було написано. У нього вже відкрився рот, таким величезним було відкриття, однак він не встиг нічого крикнути, бо в гру вступив Вермішанк.

Лемюель так захопився дивною сценою з конструктом, що відволікся від своєї здобичі, а Вермішанк це помітив. Усі пильно стежили, як Айзек займається сміттям, що йому дав конструкт. Бранець скочив зі стільця й кинувся до дверей.

Він забув, що ті були замкнені. Коли науковець потягнув їх, а вони не відчинилися, rope-втікач зойкнув у негідній паніці. У нього за спиною Девід відійшов від Айзека й задкував у напрямку Вермішанка до дверей. Айзек повернувся до них, все ще стискаючи папірчик. Він з божевільною ненавистю дивився на них обох. Лемюель, усвідомивши свою помилку, вже наставляв пістолет на Вермішанка, коли Айзек загрозливо посунув до бранця, перекриваючи собою лінію вогню.

— Айзеку, — вигукнув Лемюель, — рухайся!

Вермішанк побачив, що Дерхан скочила на ноги, що Девід намагався забратися геть від Айзека, що чоловік у каптурі в іншому куті стояв у навдивовижу хижій позі, широко розставивши ноги. За кремезною постаттю Айзека Вермішанку не було видно Лемюеля.

Айзек переводив погляд то на Вермішанка, то знов на Девіда. Він помахав папірцем.

— Айзеку! — знову заволав Лемюель. — Зійди на хрін з дороги!

Проте Айзек був такий розлючений, що нічого не чув і не міг сказати.

Всі кричали — хтось вимагав пояснити, що було на листочку, хтось просив дати змогу вистрелити, хтось аж гарчав від злості, а хтось голосив, як великий птах.

Здавалось, Айзек розмірковує, кинутися на Девіда чи на Вермішанка. Девід істерично благав Айзека, щоб той його вислухав. Після останнього відчайдушного ривка, від якого двері все ж не відчинилися, Вермішанк розвернувся й приготувався до самозахисту.

Адже він був високопрофесійним біотавматургом. Він пробурмотів заклинання й напружив невидимі окультні м’язи, що розвинулись у нього на руках. Науковець зачерпнув містичну енергію, що підкреслила вени на зап’ястку, й від якої сіпалась і розтягувалася шкіра.

Айзекова сорочка була наполовину розстібнута, і Вермішанк просунув праву руку крізь незахищену плоть нижче Айзекової шиї.

Айзек заволав від люті й болю, коли тканини його тіла піддались, наче густа глина. Вони стали пластичними у тренованих руках нападника.

Вермішанк грубо розірвав неподатливу плоть. Він стискав і розтискав пальці навколо ребра. Айзек схопив зап’ясток Вермішанка. Обличчя скривилося. Він був сильніший, але не міг нічого зробити через біль.

Поки вони боролися, Вермішанк кричав.

— Відпусти! — вигукнув він.

Коли тавматург нападав, у нього не було жодного плану — це була реакція на страх, яка раптово вилилась у смертельну атаку. Він не міг зупинитися — лише шукати, за що вхопитися в Айзековій грудній клітці.

А позад них Девід силкувався знайти ключ.

Айзек не міг відтягти Вермішанкові пальці від себе, а той не міг просунути їх глибше. Вони стояли, похитуючись, тягнучи один одного. За ними тривала какофонія голосів. Лемюель уже встав, копнув стілець з дороги й шукав хорошу точку для пострілу. Дерхан підбігла й ухопила Вермішанка за руки, але нажаханий чоловік обвив пальці навколо Айзекових кісток, і з кожним порухом Айзек кричав від болю. З його шкіри струмувала кров.

Вермішанк, Айзек і Дерхан боролися й вили, заляпуючи кров’ю підлогу і борсучиху Щирозубку, яка відразу кинулася навтьоки. Лемюель потягнувся через Айзекове плече, щоб вистрелити, проте Вермішанк повів Айзеком, неначе ґротескною лялькою-рукавичкою, і вибив пістолет з руки Лемюеля. Він упав на підлогу трохи віддалік, розсипаючи чорний порох. Лемюель вилаявся й заходився шукати порохівницю.

Раптом біля трійці, що незграбно боролась, з’явилася постать у плащі. Яґарек відкинув каптур. Вермішанк витріщився на його суворі круглі очі та відкрив рота від подиву, побачивши величне хиже пташине обличчя ґаруди. Але перш ніж устиг щось сказати, Яґарек проштрикнув своїм безжальним загнутим дзьобом плоть його правої руки.

Ґаруда швидко та енергійно розірвав м’язи й сухожилля. Вермішанк скрикнув, коли його рука розквітла понівеченою плоттю й кров’ю. Він одсмикнув кінцівку, вийнявши її з тіла Айзека. Звільнена плоть чвакнула. Айзек завив в агонії і потер груди. Вони були слизькі від крові, а рвана рана зяяла нерівними краями.

Дерхан стисла руки навколо Вермішанкової шиї. Поки той тримався за криваві залишки своєї руки, вона відкинула його від центру кімнати. Конструкт відкотився з дороги, і Вермішанк зашпортався та з криком упав, замащуючи підлогу.

Лемюель знову наготував пістолет. Вермішанк побачив, як той цілиться, і вже відкрив рота, щоб кричати і молити пощади. Він підняв угору криваву тремтливу руку в німому благанні, а потім заволав.

Лемюель спустив гачок. Почувся глухий тріск, вибухнув їдкий порох. Волання Вермішанка відразу ж припинилося. Куля влучила йому просто межи очі: ідеально правильний постріл з достатньо близької відстані, щоб прошити жертві голову й рознести потилицю в буянні темної крові.

Він упав на спину; розтрощений череп ляпнувся на старі дошки.

Часточки пороху крутились і поступово опадали. Труп Вермішанка сіпнувся.

Айзек похилився на стіну і вилаявся. Він притиснув руку до грудей, наче намагаючись їх розгладити. Його зусилля виправити шкоду, що заподіяла рука Вермішанка, нічого не дали.

Коли-не-коли він різко скрикував від болю.

— Прокляття! — сплюнув Айзек, з огидою дивлячись на тіло Вермішанка.

Лемюель розслабив руку з пістолетом. Дерхан тремтіла. Яґарек, знову прихований каптуром, відійшов і мовчки спостерігав.

Ніхто не вимовив ані слова. Убивство Вермішанка тягарем повисло над кімнатою. Відчувався дискомфорт, шок, але жодних звинувачень. Нікому не хотілося бачити його живим.

— Яґу, друже, — зрештою видушив Айзек. — Я твій боржник.

Ґаруда ніяк не відреагував.

— Треба... треба забрати це звідси, — тривожно завважила Дерхан, копнувши труп Вермішанка. — Його скоро шукатимуть.

— Це найменша з наших проблем, — відповів Айзек. Він простягнув праву руку. В ній усе ще був папірець, якого взяв у конструкта, тепер закривавлений. — Девід утік, — прокоментував Айзек, указавши рукою на відімкнені двері. Він роззирнувся. — І Щирозубку забрав, — додав поранений, скривившись.

Він кинув листочок Дерхан. Поки вона його розгортала, Айзек пішов до конструкта, що походжав туди-сюди.

Дерхан прочитала записку. На обличчі застигла гримаса огиди й люті. Вона підняла папірець так, щоб Лемюель теж міг його прочитати. За мить Яґарек теж підійшов і почав читати через плече Лемюеля, з-під свого каптура.

«Серачіне. В продовження нашої зустрічі. Додаю оплату й інструкції. Дер Ґрімнебуліна та його спільників буде притягнуто до відповідальності в цепницю 8 татія. Варта затримає його на місці проживання о 9 годині вечора. Ваше завданнязабезпечити, щоб з 6 години вечора в приміщенні був присутній сам дер Ґрімнебулін та всі, хто з ніш працює. Щоб не потрапити під підозру, ви будете присутні під час облави. Наші агенти бачили ваші геліотипії, також вам потрібно вдягтися в червоне. Наші офіцери зроблять усе можливе, щоб уникнути випадкових жертв, однак гарантувати це неможливо, тому подбайте, аби вас було легко ідентифікувати.

Саллі».


Лемюель моргнув і підняв очі.

— Це сьогодні, — сказав він, і знову моргнув. — Цепниця сьогодні. Вони наближаються.

Розділ тридцять третій

Айзек не відреагував на слова Лемюеля. Він стояв прямо навпроти конструкта, який, здавалося, ніяково перебирав ногами під Айзековим незмигним поглядом.

— Звідки ти знав, Айзеку? — крикнула Дерхан, а той тицьнув пальцем у конструкта.

— Мене попередили. Девід зрадив нас, — прошепотів він. — Мій друг. Бували у стількох бійках, гулянках, бунтах... І продав мене. А дізнався я про це від бісового конструкта.

Він нагнувся й втупився у конструктові лінзи.

— Ти мене розумієш? — недовірливо прошепотів він. — Ти зі мною? Чекай... у тебе ж є аудіорозпізнавач. Повернись... повернись, якщо розумієш мене...

Лемюель з Дерхан перезирнулися.

— Айзеку, друже, — стомлено почав Лемюель, та слова поглинула ошелешена тиша.

Повільно, рипливо машина розверталася.

— Що воно в біса робить? — прохрипіла Дерхан.

Айзек повернувся до неї.

— Я не знаю, — відповів. — Я чув про таке, але ж не знав, що воно справді буває. У нього, мабуть, вірус. КІ — Конструктовий Інтелект... Просто не вірю, що це можливо...

Він повернувся до конструкта. Підійшли Дерхан з Лемюелем, а за мить, повагавшись, і Яґарек.

— Не може бути, — раптом сказав Айзек. — Надто примітивна машина для самостійного мислення. Це неможливо.

Конструкт опустив кінцівку й позадкував до найближчої купки пилюки. Помазюкавши гострим кінцем, старанно вивів: «Можливо».

Усі троє зойкнули.

— Що за біс?... — гаркнув Айзек. — Ти вмієш читати й писати... ти...

Він потряс головою, а відтак холодно глипнув на конструкта.

— Звідки ти знав? І чому попередив?

Утім, одразу стало ясно, що на відповідь доведеться зачекати. Лемюель глянув на годинник і нервово труснув головою. Було пізно.

Лемюелю з Дерхан знадобилася десь хвилина, щоб переконати Айзека: їм краще тікати звідси разом із конструктом, і треба скористатися отриманою інформацією, навіть якщо вони не знали, звідки вона взялася.

Айзек слабко протестував, учепившись у конструкта. Послав Девіда до дідька, поохав над інтелектом робота. Потім кричав, лаявся, зазирав під панель на двигун слуги-прибиральника. Це збивало з пантелику. Врешті, тривога Лемюеля й Дерхан передалася і йому.

— Так, Девід — гімно щуряче. А конструкт — диво дивнеє, — прошипіла Дерхан. — Проте нам з того не буде зиску, якщо негайно звідси не дременемо.

Майже насмішкувато, щоб покласти край усій історії, конструкт знову розрівняв пил і старанно нашкрябав: «Пізно».

Лемюель обдумував варіанти.

— Є одна місцина в Ґідді, можемо туди піти, — вирішив він. — Ніч можна переночувати, а там уже щось придумаємо.

Вони з Дерхан заметушилися по кімнаті, збираючи необхідні предмети в сумки, що встигли прихопити з Девідової шафки. Певно, що вони вже не зможуть повернутися сюди.

Айзек заціпеніло стояв біля стіни. Губи тремтіли, очі нікого й нічого не бачили. Він з невірою хитав головою.

— Айзеку, — гукнув до нього Лемюель. — Ану збери своє лайно докупи. У нас менше години. Тікаймо звідси, піднімай свою сраку, хутко!

Айзек поглянув на нього, кивнув рішуче, потупав нагору й знову став там, як укопаний. На лиці відбилися сум і невіра в зраду.

За якусь мить до нього безгучно підійшов Яґарек. Він став позад Айзека й відкинув свій каптур.

— Ґрімнебуліне, — прошепотів він настільки м’яко, наскільки це дозволяло пташине горло. — Ти думаєш про свого друга Девіда.

Айзек різко шарпнувся.

— Уже не друг, — відрубав.

— А все ж був. Ти думаєш про його зраду.

Айзек помовчав кілька секунд і кивнув. Лице знову спотворилося гримасою.

— Я знаю, що таке зрада, Ґрімнебуліне, — по-пташиному проджерґотів Яґарек. — Знаю добре. Мені так шкода... тебе.

Айзек розвернувся й твердим кроком пішов до своєї лабораторії, почав шпурляти, як ніби навздогад, речі з кераміки, скла й дроту у велетенський саквояж. Потім кинув його, роздутий і громіздкий, собі на спину.

— Коли тебе зрадили, Яґу? — спитав він.

— Не мене. Я зрадив. — Айзек зупинивсь і повернувся до нього. — Я знаю, що зробив Девід. І співчуваю.

Айзек стояв отетеріло, не вірячи почутому.

Варта почала наступ. Було тільки двадцять хвилин по сьомій.

Двері швиргонуло з несамовитим грюком. У кімнату вихором влетіли троє вартових, упустивши з рук таран.

Двері так і були прочинені, як Девід лишив їх, утікаючи. Вартові такого не очікували і спробували їх вибити. Не зустрівши спротиву, чоловіки попадали, мов груші, по-дурному розпластавшись.

Якусь мить в кімнаті панувало замішання. Вартові намагалися зіпнутися на ноги. Знадвору у вікна тупо витріщався цілий загін офіцерів. Усередині, на першому поверсі, на них витріщалися Дерхан з Лемюелем. Згори на непроханих гостей позирав Айзек.

А потім закрутилося.

Вартові назовні оговтались і понеслися до дверей. Лемюель перекинув дебелий Девідів стіл на бік і гупнув на сідниці позад такого імпровізованого щита, заряджаючи два довгих пістолі. Дерхан підбігла до нього, пірнаючи вниз до прихистку. Яґарек зашипів та відступив од поруччя, уникаючи поля зору вартових.

Одним плавним рухом Айзек повернувся до свого робочого столу й підхопив дві здоровенні скляні колби з безбарвною рідиною. Крутнувшись на п’ятах, шпурнув їх, немов гранати, через поруччя на вартових.

Першу трійку, яка врешті змогла зіп’ястися на ноги, зустрів хемічний дощ та злива осколків. Один бутель розбився об голову якогось вартового, і той знов упав, заюшуючи кров’ю підлогу. Інших засипало гострим скляним крихіттям, що відскакувало від їхніх лат, не заподіявши ніякої шкоди. Якусь оманливу мить двоє вартових стояли стовпом, а потім відчайдушно загорлали, коли хемікати пропалили їхні маски й зашкварчали м’які тканини облич.

І все ще ні пострілу.

Айзек знову розвернувся, щоб набрати побільше колб, роздумуючи над послідовністю, аби суміші виходили більш-менш ядучі. «Чого не стріляють?» — билася очманіла думка.

Поранених офіцерів відтягли надвір. Замість них зайшла фаланга серйозно озброєних бійців, в руках — залізні щити з армованим склом, через яке ті оглядали кімнату. За ними Айзек помітив ще двох. Ті саме наготували хепрійські жалосмики.

«Ми їм, напевно, потрібні живими!» — дійшло до нього. Жалосмик із легкістю міг убити, а міг і не вбивати. Якби вони мали померти, Радґаттер просто відправив би звичайних стрільців із кременівками й арбалетами, а не таких рідкісних агентів, як люди, навчені користуватися хепрійською зброєю.

Айзек швиргонув дуплетом залізного пороху й сангвіморфного дистиляту, та бійці були верткими, й колби розбивалися на друзки об підставлені щити. Вартові танцювали, ухиляючись від небезпечних уламків.

Двоє вартових, що ховалися за щитоносцями, розкручували зубчасті дроти.

Жалосмик — складний метазаводний механізм, хепрійська розробка — кріпився на поясі. Кожен завбільшки як невелика сумочка. З обох боків стриміло по довгому дроту, кожен — у металевій обмотці та ізоляції. Дроти розмотувалися на відстань близько шести метрів чи й більше. За півметра від кінця кожного шнура закріплена дерев’яна рукоятка, яку тримає в руках вартовий. За допомогою них вони могли шпурляти кінці шнурів із жахною швидкістю. Щось ледь видимо бликнуло. Айзек знав, що на кінчику кожного зі щупальців стримів грізний гострий шип. Такі наконечники різнилися. Одні були суцільні, складніші від удару розкривалися, немов яка квітка. Усі виконані так, щоб летіти точно й невідворотно, пробивати лати й тіло, вгризатися без жалю в понівечену плоть.

Дерхан добігла до столу й скоцюрбилася поряд з Лемюелем. Айзек повернувся за новими снарядами. У мить затишшя Дерхан хутко звелася на одне коліно й визирнула з-за столу, цілячись з пістоля.

У ту саму хвильку, коли вона спустила гачок, один із офіцерів крутнув рукоять.

Дерхан стріляла добре. Куля влучила в оглядовий отвір щита вартового, котрий жінка передчасно визначила як слабке місце. Однак стрільчиня недооцінила рівень підготовки. Скло побіліло, вкрилося павутинкою тріщин і скляного пилу, та пронизана мідним дротом основа витримала удар. Вартовий поточився, але не впав.

Офіцер із жалосмиком рухався блискавично.

Одним рухом натис маленькі кнопки, що дозволяли шнурам вільно проходити крізь отвори в дерев’яних рукоятках. Металічний спалах — і повітря розітнули небезпечні леза.

Шнур розмотувався всередині жалосмика майже без тертя; повітря й отвори в дерев’яних рукоятках теж не вповільнювали його плавкий хід. Політ лискучих лез був пронизливо точним. Зазубрені тягарці описали в повітрі довгу дугу, яка поволі спадала, чим далі розмотувався дріт.

Справа й зліва в груди Дерхан одночасно вгризлися пуп’янки загостреної сталі. Вона закричала й хитнулася, від болю зціпивши зуби. Із судомно скорчених пальців випав пістоль.

Умить офіцер натис кнопку й запустив нетерплячий заводний механізм.

Почувся стрекіт. Це заховані під корпусом витки моторчика почали, немов динамо-машина, розмотуватись, обертаючись, і гнати хвилі химерного струму. Тіло Дерхан судомно корчилося, між зціплених зубів виривався зболений крик. З волосся й пальців цвьохали, мов батоги, снопи блакитного світла.

Офіцер пильно спостерігав, підкручуючи на корпусі жалосмика регулятори сили й форми струму. Жінкою страшно струснуло, вона відлетіла до стіни й сповзла на підлогу.

Другий вартовий випустив жалючого батога через стіл, щоб дістати Лемюеля, але той наче приріс до дерев’яної стільниці, і його не зачепило. Офіцер натис кнопку, і дроти вернулися в корпус, готові до наступного удару.

Лемюель глянув на паралізовану Дерхан і наготував пістолі. Айзек ревів від люті. Він шпурнув на вартових ще одну колбу з непевною тавматургічною сумішшю. Снаряд не втрапив у ціль, але вибухнув так потужно, що рідина забризкала щити і, змішавшись із дистилятом, потрапила на голови. Двоє з вереском упали на підлогу, їхня шкіра перетворилася на пергамент, а кров — на чорнило.

У двері увірвався підсилений рупором голос.

— Припиніть боротьбу, — владно гудів Радґаттер. — Будьте розважливими, вам звідси не вийти. Зупиніться, і ми вчинимо милосердно.


Радґаттер стояв у півколі своїх чатових поряд з Елізою Стем-Фульхер. Мер украй рідко брав участь у рейдах вартових, але цей був незвичайний. Очільник міста розташувався через дорогу від складу і спостерігав за всім звідти.

Ще не зовсім стемніло. По всій вулиці з вікон визирали переполохані чи цікаві обличчя. Радґаттер не звертав на них уваги. Він відсунув рупор від рота й повернувся до Елізи, на обличчі похмуре роздратування.

— Оце так рейвах.

Жінка мовчки кивнула.

— А з іншого боку, хай вартові зараз і спрацюють абияк, вони ніколи не програють. Шкода, як загине декілька агентів, та інакше Ґрімнебуліна з його друзяками звідти не викуриш.

Його раптом почали бісити обличчя, що нервово визирали з-за шибок.

Він підняв гучномовця й гаркнув:

— Усім відійти від вікон!

Затріпотіли фіранки. Радґаттер знову перевів погляд на склад, що, здавалось, двигтів і пульсував.

Лемюель елегантним і точним пострілом поклав ще одного бійця. Айзек спустив свій стіл по сходах, коли вартові побігли за ним нагору, і ті покотилися, а він продовжив хемічну атаку. Яґарек допомагав обливати нападників ядучими сумішами.

Однак завзятці були приречені. Забагато бійців привів мер. Допомагало те, що вони не збиралися вбивати, у той час як Айзека з Лемюелем нічиї накази не стримували. Айзек прикинув, що загинуло четверо: один від кулі, другому розтрощило череп, ще двох випадково залило хемічно-тавматургічним дощем. Але так не могло тривати довго. Чоловіки за щитами вже насувалися на Лемюеля.

Айзек помітив, що ті глянули вгору й мигцем щось між собою обговорили. Потім один з них повільно підняв кременівку й націлив на Яґарека.

— Яґу, лягай! — закричав Айзек. — Пристрелять же!

Яґарек кинувсь на підлогу й сховався від убивці.


Нічого не передбачало раптової з’яви. Ані сироти на шкірі, ні навислий гігантський силует. Просто у вусі Радґаттера зненацька пролунав голос Ткача:

...Я МЧАВ НЕБАЧЕНИЙ В’ЯЗАВ НЕБЕСНІ НИТІ І ПОСКОВЗНУВСЯ І НОГИ МОЇ РОЗ’ЇХАЛИСЯ ХОЧ-НЕ-ХОЧ НА ПСИХІЧНОМУ ПЕРЕГНОЇ ПАВУТИННИХ РОЗБІЙНИКІВ ВОНИ НИЖЧІ СТВОРІННЯ ПРИМІТИВНІ І НЕЧИСТІ НАШЕПЧІТЬ ПАНЕ МЕР ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЦЕ МІСЦЕ ТРЕМТИТЬ...

Радґаттер здригнувся. «Цього не вистачало», — подумав він.

— Ткачу, — твердо промовив мер. Стем-Фульхер окинула його гострим цікавим поглядом. — Як добре, що ти з нами.

«Він до чорта неконтрольований, — розлючено думав Радґаттер. — Не зараз, біс би тебе взяв, не до тебе зараз. Лови собі своїх нетель, полюй... Що ти тут забув?»

Ткач був непередбачуваний і небезпечний, і мер пішов на зважений ризик, залучивши його собі в помічники. Пістоль — смертельна зброя, навіть коли незаряджений.

Радґаттер уважав, що в них з цим велетенським павуком було щось на кшталт домовленості. Наскільки взагалі було можливо домовитися з Ткачем. Йому допомагав Капнелліор. Тексторологія була вельми експериментальною цариною, та все ж давала плоди. Існували перевірені методи комунікації, і Радґаттер застосовував їх для спілкування із Ткачем. На лезах ножиць вирізалися повідомлення й плавились. Якісь, на позір випадкові, скульптури підсвічувалися знизу, а тіні від них складалися в повідомлення на стелі. Відповіді від Ткача приходили миттєво і не менш химерним способом.

Радґаттер увічливо зайняв Ткача погонею за нетлями. Він не міг наказувати, звісно, лише пропонувати. Однак Ткач дав ствердну відповідь, і Радґаттерові подумалось, що якимсь дурним абсурдним чином він почав уважати дивну істоту за свого агента.

Радґаттер кахикнув і врешті промовив:

— Можна поспитатися, чому ти вирішив скласти нам компанію, Ткачу?

Знову залунав голос, резонуючи в усі та відбиваючись од черепної кістки всередині.

...ЗІСПОДУ Й НАЗОВНІ ВОЛОКНА РОЗІРВАНІ І ТЯГНЕТЬСЯ РВАНИЙ СЛІД ПО КАНВІ СВІТОВОЇ ПАВУТИНИ ДЕ КОЛЬОРИ ТЬМЯНІ Й ЛИНЯЛІ Я КОВЗАВ ПО НЕБУ ПІД ПОВЕРХНЕЮ І ТАНЦЮВАВ ПОБІЛЯ РОЗРИВУ ЗІ СЛЬОЗАМИ ГОРЯ ЗАБАЧИВШИ ПОТВОРНУ РАНУ ЩО ШИРИТЬСЯ Й ПРОРОСТАЄ Й ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗВІДСИ...

Радґаттер повільно кивнув, коли до нього дійшов сенс слів.

— Усе почалося тут, — підтвердив він. — Це епіцентр. Джерело. На жаль, — він дуже обережно підбирав слова, — на жаль, зараз дещо непідходящий момент. Можу я попрохати тебе дослідити місце виникнення проблеми трохи згодом?

Стем-Фульхер спостерігала за ним, злякано й пильно в слухаючись.

На якусь дивовижну мить усі звуки в кімнаті урвалися. Постріли й крики зі складу моментально вщухли. Ані скрипу, ні брязкоту зброї. Стем-Фульхер відкрила рота, аби щось промовити, й мовчала. Мовчав і Ткач.

Усередині Радґаттерового черепа пронісся шепітливий згук. Мер зойкнув від подиву, а тоді роззявив рота у справдешньому відчаї. Якимсь непоясненним чуттям він знав, що чує моторошний хід Ткача крізь різноманітні виміри. Павук наближався до приміщення складу.


Вартові рішуче й нещадно йшли на Лемюеля. Переступили через труп Вермішанка, переможно стискаючи щити.

В Айзека з Яґареком закінчувалися хемікати. Айзек ревів, шпурлявся стільцями, дерев’яними планками й сміттям. Вартові з легкістю ухилялися.

Дерхан була безживна, як і Лубламай, що нерухомо лежав на тапчані в Айзековій кімнаті.

Лемюель вибухнув відчайдушним лютим риком і шпурнув у вартових порохівницею, засипавши їх їдким порохом. Він поліз у кишеню за трутницею, та вони вже стояли поряд, розмахуючи ціпками. Підійшов офіцер із жалосмиком, цьвохкаючи небезпечними жалами-батогами.

Повітря в центрі приміщення страшно завібрувало.

Двоє вартових наблизилися до цієї незрозумілої латки простору й завмерли. Айзек разом з Яґареком саме тягли неохопно велику лаву, приготувавшись швиргонути її в нападників. Обидва помітили дивну з’яву й завмерли.

Немов страховинна квітка, клапоть органічної пітьми розпукувався з нічого в центрі кімнати. З тваринною грацією, потягуючись, мов кішка, вона вросла у фізичну реальність. Вона розкрилася й заповнила собою простір, колосальна члениста істота, грандіозна павуча з’ява, що гуділа силою й виссала з повітря світло.

Ткач.

Айзек з Яґареком одночасно впустили лаву.

Вартові припинили гамселити Лемюеля й озирнулися, стривожені раптовою мінливістю ефіру.

Усі завмерли й лише дивилися, украй нажахані.

Ткач з’явився прямо над двома офіцерами, які безуспішно намагалися втримати дрож. Бійці скрикнули, в одного занімілі пальці не втримали меча. Другий бравіше, але не менш марно, наставив тремтячою рукою пістоля.

Ткач поглянув униз на двох чоловіків. Підняв пару людських рук. Чоловічки зіщулились, і павук поклав руки їм на голови, поплескуючи, мов собак.

Він знову підняв руку та вказав на другий ярус, де стояли нажахані й заціпенілі Айзек із Яґареком. У раптовій тиші кімнати задзвенів неземний наспівний голос.

...УГОРІ В МАЛЕНЬКОМУ ПРОХОДІ ВОНО НАРОДИЛОСЯ ЗМОРЩЕНИЙ НЕДОРОСТОК ДРІБНИЙ ПОКРУЧ ЩО ЗВІЛЬНИВ СВОЇХ БРАТІВ ТОЙ ЩО ЗЛАМАВ ПЕЧАТЬ СВОГО СПОВИТТЯ І ВИПУРХНУВ Я ЧУЮ ЗАПАХ ЛИШКІВ ЙОГО СНІДАНКУ ВІН ЩЕ ВИТАЄ ТУТ О ЯК МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ О ЯКА ПАВУТИНА ЯКЕ СКЛАДНЕ ПЛЕТИВО Й КРАСИВЕ ОДНАЧЕ РВАНЕ ХТО ТУТ ТЧЕ З ТАКОЮ МІЦЦЮ ТАКОЮ НАЇВНОЮ СПРИТНІСТЮ...

З надприродною плавністю Ткач покрутив головою з боку в бік, убираючи кімнату численними блискітними очима. Жодна людина не ворухнулася.

Знадвору почувся голос Радґаттера. Роздратований. Злий.

— Ткачу! — гукнув він. — У мене для тебе дарунок і повідомлення!

Якусь мить тривала тиша, а потім у двері складу залетіла пара ножиць із перламутровими ручками. Ткач задоволено сплеснув у долоні, чисто як людина. Ззовні почувся характерний звук клацання ножицями.

...ЛЮБО ЛЮБО, — мурмотів Ткач, — КЛАЦ-КАЦ МОЛІНЬ І БЛАГАНЬ І ХОЧ ВОНИ ЗГЛАДЖУЮТЬ КРАЇ Й ГРУБІ НИТКИ ХОЛОДНИМ ВІДЗВУКОМ ЗВОРОТНИМ ВИБУХОМ КОЛОВЕРТІ У ФОКУСІ ТА МУШУ ЗАЛАТАТИ ЗАХУДОЖНИКАМИ-ДИЛЕТАНТАМИ КАТАСТРОФІЧНИЙ ПОРІЗ ЯКА ГРУБА АСИМЕТРІЯ У БЛАКИТНИХ ДАЛЯХ ТАК НЕ МОЖЕ БУТИ ЩОБ РОЗІРВАНА ПАВУТИНА ЗАЛИШАЛАСЯ БЕЗ ВІЗЕРУНКІВ І В ДУМКАХ ЦИХ ВІДЧАЙДУШНИХ І ВИННИХ І ПОЗБАВЛЕНИХ ВИШУКАНІ ГОБЕЛЕНИ ЖАДАННЯ БАРВИСТІ ПЛЕТЕНІ ТОМЛІННЯ ЗАРАДИ ДРУЗІВ ШАТ НАУКИ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЗОЛОТА...

Голос Ткача бринів тихим захватом. Його ноги раптом заворушилися з неймовірною швидкістю, прокладаючи складний маршрут у брижах простору.

Вартові покидали свої ціпки й, забувши про Лемюеля, пустилися навтьоки. Лемюель спухлими очима глянув угору на гігантський павучий тулуб і, скинувши руки, спробував закричати.

Ткач завмер над ним, вагаючись, потім глянув угору, на платформу. Він ледь ступив — і якимсь незбагненним чином опинився на другому ярусі кімнати, за кілька метрів від Айзека з Яґареком. Вони налякано дивилися на неохопну жахну істоту. Її загострені тонкі ноги дибуляли до них. Яґарек хотів відсахнутися, проте Ткач був швидкий.

...ДИКИЙ І НЕЗБАГНЕННИЙ... — співав він і зненацька згріб Яґарека людською рукою й тицьнув собі під пахву, де той корчився та кричав, мов перелякане маля.

...ЧОРНИЙ І БРУНАТНИЙ... — наспівував далі павук. Граційно, як танцівник навшпиньки, він дріботів крізь хитросплетіння вимірів і знов опинився біля скоцюрбленого Лемюеля. За мить той дриґав ногами поряд із Яґареком.

Нажахані до смерті вартові задкували. Знадвору чувся голос мера Радґаттера, та ніхто не слухав.

Ткач ступив крок і знову з’явився на Айзековій підвісній платформі. Він поцокотів до Айзека й запхав його під вільну руку.

...ОДВІЧНЕ МАРНОТРАТНЕ РОЇННЯ...

Айзек не пручався. Дотик Ткача був холодним, нереальним, шкіра — гладенькою, мов скло. Він відчув, як його легко підняло в повітрі й затисло під пестливою кістлявою рукою.

...ДІАМЕТРАЛЬНО ПРОТИЛЕЖНА НЕДБАЛА ЛЮТЬ... — почув Айзек, коли Ткач своєю неможливою ступою крокував до нерухомої Дерхан. Вартові навколо неї дружно пирснули врозтіч. Ткач намацав її безживне тіло й тикнув до Айзека, той навіть відчув її тепло через сукно одежі.

Айзекові забило памороки. Ткач знову рухався поміж вимірів через всю кімнату й опинився біля конструкта. На якийсь час Айзек забув, що той взагалі існував. Прибиральник повернувся до свого звичного місця перепочинку в кутку, звідки й спостерігав за нападом вартових. Він повернув єдину опуклість на гладенькій голові, свою скляну лінзу, до Ткача. Не гаючись, своїми кинджалами-кінцівками павук підхопив конструкта й підкинув угору, підставивши випуклу хітинову спину під громіздкого робота. Той небезпечно хитався, однак не падав, як би не рухався Ткач.

В Айзека в голові вибухнув раптовий дикий біль. Він закричав, відчувши, як гаряча кров заюшує йому лице. За мить почувся крик Лемюеля. Крізь серпанок болю й крові Айзек побачив, як кімната навколо бликає й мерехтить, поки Ткач ступав крізь суміжні виміри. По черзі він став біля кожного вартового й махнув невловним рухом однією з рук-лез. Чоловіки кричали: по кімнаті зі швидкістю цвьохкання батога ніби пронісся вірус зболених згуків.

Ткач завмер посеред складу. Ліктями він притримував бранців, щоб ті не рухалися. З долонь на підлогу посипалося щось густо-червоне, криваве. Айзек роззирнувся по кімнаті, намагаючись побачити щось крізь гарячий біль нижче скроні. Усі в кімнаті кричали, скоцюрбившись, припавши руками до голів, й безуспішно намагалися заткнути пальцями криваві струмені. Айзек витягнув шию й глянув униз.

Ткач розсипав по долівці жменю закривавлених вух.

Під його пестливою рукою кров змішувалася з пилом у брудну сукровицю. Кусні зрізаної шкіри склалися на підлозі в ідеальне зображення ножиць.

Ткач підвів очі. Нав’ючений копицею брикливих тіл, він рухався навдивовижу легко.

...ЖАГУЧИЙ І ПРЕМИЛИЙ...


Що пережито, стає сном, даліспогадом. Я не бачу між ними меж.

Ткач, великий павук, явився серед нас.

Ми в Цимеку зовемо його «фуріах-яжх-хетт»безумний танцюючий бог. Ніколи не думав, що побачу його. Він прийшов із чортория у світі й став між нас та охоронців порядку. Їхні пістолі мовчали. Слова заклякли в горлах, як мухи в сітці.

Безумний танцюючий бог ступав по кімнаті лютою неземною ходою. Він зібрав насвідступників, злочинців. Ми втікачі. Конструкти, що розповідають казки; безкрилі ґаруди, репортери, що творять новини, злочинні вчені й учені злочинці. Безумний танцюючий бог зібрав нас усіх, як заблудлих грішників, і насварює за непослух.

Мигтіли руки-леза. Людські вуха впали у пил кривавим дощем. Мене не зачепив. Мої закриті пір’ям вуха не тішать цю божевільну силу. Під голосіння й розпачливі скрики болю танцював фуріах-яжх-хетт, виписуючи кола в солодкому захваті.

А потім стомився й крізь візерунки матерій пішов геть зі складу.

В інший вимір.

Я заплющив очі.

Мене несло в напрямку, про існування якого я досі не знав. Я відчував стрімкий хід безлічі ніг, коли безумний бог крокував потужними нитями сили. Він ковзав під незрозумілими кутами реальності, а ми безвільно корчилися під ним. Мій шлунок зводило спазмами. Я відчував, як зачіпаю, хапаю тканину світу. Шкіру лоскотало повітря чужих просторів.

На мить мене охопило божественне безумство. На мить жадоба знань забула своє місце й вимагала вдоволення. На крихітну скіпку часу я розплющив очі.

Протягом жахливого, вічного віддиху я мигцем побачив теперішність, по якій походжав безумний танцюючий бог.

Очі мої пекли й сльозилися, ніби от-от луснуть, ніби на них мело сотні піщаних бур. Очі не могли охопити бачене. Бідні, марно намагалися побачити невидиме. Я вхопив лише крихту, окраєць.

Я бачив, чи думав, що бачив, чи переконав себе, що бачив, широчінь, перед якою нещадно маліло й щулилося пустельне небо. Зяюча прірва левіафанських розмірів. Я застогнав і почув, як стогнуть інші навколо мене. Перед нами розкинулася над пустотою, струменіла в усі боки й виміри, заплітаючи в тугі вузли метафізичних матерій життя й безмежжя, павутина.

Я знав, з чого вона зіткана.

Мінлива безкінечність барв, хаос текстуру кожному пасмі нескінченно складного полотна... І кожна дзвеніла під ногою безумного танцюючого бога, вібрувала, розсилала по ефіру відлуння відваги, голоду, архітектури, сварки, капусти, убивства чи бетону. Серпанок із прагнень крихітного шпака переплітався з густою, клейкою смугою реготу молодого злодюжки. Волокна були туго натягнуті й міцно приклеєні до третьої ниті, чий шовк був зроблений із кутів семи летючих контрфорсів даху кафедрального собору. Потім плетиво щезло у безбережності можливих просторів.

Кожен намір, взаємодія, спонука, колір, кожне тіло, кожна дія та протидія, кожна частина фізичної реальності та думки, які вона породила, кожний зв’язок, кожний дрібний момент історії та потенційної можливості, кожна мить зубного болю, камінь бруку, кожна емоція й народження та банкнота,словом, кожна річ уплетена в цю безмежну, розкинуту сіть.

І нема їй початку чи кінця. Вона складна, надто бездонна, щоб укластися в голові. Це робота такої потужної краси, що душа моя заголосила.

І вона кишіла життям. Там були й інші, такі, як той, хто нас полонив, безумні танцюючі боги. Вони позирали з-поза безкінечності свого плетива.

Були й геть химерні створіння, жаскі переплетіння форм, які уже й не згадаю.

Павутиння не ідеальне. В численних місцях виднівся розірваний шовк, потьмянілі барви. Тут і там зринав розтягнутий, неточний візерунок. Коли нас несли повз ці рани, я відчував, як безумний бог зупиняється на мить і починає прясти, латати й підв’язувати.

Ген далі пружнів тугий шовк Цимека. Клянуся, я вловив його бриніння, коли світове павутиння гнулося під вагою часу.

Поряд витав відокремлений клапоть тонкого метареального серпанку... Новий Кробузон. А там, посередині тканого плетива, зяяла огидна діра. Вона ширилася й роздирала міські тенета, висотувала з них мінливість барв. Вони мерехтіли, линялі, безживно білі. Бездумна пустота, мертвотного відтінку, в тисячу разів бездушніша, аніж безбарвне око якоїсь потайної рибини.

Я дививсь, і зболені мої очі розширювалися від здогаду, я бачив, як діра все ширшала.

Я так боявся цієї роззяпленої рани. Я був нікчемний перед величчю, перед цілісністю павутиння. Я міцно заплющив очі.

Однак не міг затьмарити розум. Він силкувався запам’ятати побачене, та утримати це був не в силі. Зі мною лишився слабкий відзвук. Тепер я згадую це, як опис. Тягар цієї неосяжності не тривожить думки.

Лише квола згадка не дає спокою.

Я танцював із павуком. Гарцював разом із безумним танцюючим богом.

Загрузка...