Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

Розділ вісімнадцятий

Весняні вітри ставали все теплішими. У брудному повітрі над Новим Кробузоном щось відчувалося. Метеоворожбити у хмарних баштах Смоляної Заплави списували цифри з дисків, що крутилися, й відривали графіки від атмосферних датчиків, що навіжено шкрябали показники. Вони зціплювали губи й хитали головами.

Вони притишено розмовляли про надзвичайно спекотне, вологе літо, що наближалося. Вони грюкали по величезних трубках аероморфічного двигуна, котрі вертикально піднімались уздовж висоти порожнистої вежі, як гігантські труби органа чи дула рушниць, що вимагали дуелі між землею та небом.

«Від цієї довбаної фігні жодної користі», — з огидою бурчали вони. Були в’ялі спроби запустити двигуни в підвалах, але вони не рухалися вже сто п’ятдесят років, і ніхто з нині живих не міг їх полагодити. Новому Кробузону доводилося миритись із погодою, що визначали боги, чи природа, чи випадок.

У зоопарку Іржавої Заплави тварини неспокійно совалися на зміну погоди. Були останні дні сезону парування, і нервове сіпання хтивих тіл, які розсадили по різних клітках, трохи стишилось. Полегшення відчували і працівники зоопарку, і їхні підопічні. Пелена різноманітного мускусу, що витав у повітрі над клітками, змушувала тварин поводитися більш агресивно й непередбачувано.

А тепер, в той час як дні ставали все довшими, ведмеді й гієни, і кістляві бегемоти, і самотній песець, і примати лежали непорушно — здавалось, напружено — годинами і споглядали перехожих зі своїх кліток із відчищеної цегли та з брудних канав. Вони чекали. Чекали на південні дощі, які ніколи не досягнуть Нового Кробузона, але які, ймовірно, були закладені в їхній генетичній пам’яті. А коли дощі не приходили, вони могли заспокоїтись і чекати на сухий сезон, який так само не мав жодного стосунку до їхнього нового дому. Яке це, мабуть, дивне, тривожне існування, розмірковували працівники, слухаючи рев стомлених, дезорієнтованих звірів.

Ночі втратили майже дві години, порівняно із зимою, але, здавалося, в цей коротший час поміщалося ще більше. Вони здавались особливо інтенсивними, і було все більше нелегальної діяльності, яку намагалися втиснути в години між заходом сонця й світанком. Щоночі до величезного старого складу за кілометр південніше від зоопарку стікалися потоки чоловіків і жінок. Час від часу гул і постійний шум вибагливого безсонного міста, які проникали до будівлі, переривав левиний рев, що линув над натовпом. На нього не звертали уваги.

Цеглини складу колись були руді, а тепер стали чорними від сажі, що вкривала їх так рівненько й акуратно, неначе цеглинки пофарбували вручну. Колишня табличка все ще займала всю довжину будівлі: «Мило й твердий лій Каднебара». Фабрика Каднебара збанкрутувала під час кризи 57-го. Велетенське устаткування, на якому розтоплювали й очищали жир, забрали й продали на брухт. Через два-три роки млявого гниття фабрика відродилась як гладіаторський цирк.

Як і його попередники, мер Радґаттер любив порівнювати цивілізацію й достаток міста-держави Республіка Новий Кробузон з варварським перегноєм, у якому мусили повзати мешканці інших країн. «Подумайте про інші держави Рогаґі», — закликав Радґаттер у своїх промовах і газетних колонках. Тут був не Теш, не Троглодополіс, не Вадонк і не Верхній Кромлек. Це не було місто, кероване відьмами; це не була диявольська червоточина; зміна пір року не приносила хвилю забобонних репресій; Новий Кробузон не проганяв своїх громадян через фабрики зомбі; його Парламент не був таким, як у Мару’амі, казино, де закони були ставками у грі в рулетку.

А ще, наголошував Радґаттер, це був не Шанкель, де люди билися для розваги, як тварини.

Звісно ж, окрім фабрики Каднебара.

Хай яким нелегальним був цей заклад, ніхто не пам’ятав, щоб його хоча раз прочісувала варта. Серед спонсорів найкращих загонів було багато парламентарів, промисловців і банкірів, заступництво яких безсумнівно утримувало інтерес правоохоронців на мінімальному рівні. Звісно, були й інші підпільні бійцівські клуби, які також слугували аренами для боїв між півнями чи пацюками, де з одного боку могли дресирувати бійцівських ведмедів чи борсуків, з іншого — боролися змії, а в центрі відбувалася гладіаторська боротьба. Але фабрика Каднебара була легендарною.

Щовечора розваги починалися з відкриття — комедії для завсідників. Цілі групи молодих, дурних, дужих селюків, перших хлопців на селі, які цілими днями добиралися із Зернової Спіралі чи Мендиканського Передгір’я, аби зробити собі ім’я у місті, грали величезними м’язами перед журі. Двох-трьох обирали й штовхали на головну арену перед публікою, що волала від захвату. Вони впевнено зважували в руці мачете, що їм давали. Тоді двері на арену відчинялись, і перед ними поставав велетенський Пороблений-гладіатор чи незворушний какт-воїн. Подальша різанина була нетривалою й відбувалась, аби повеселити професіоналів.

Спорт на фабриці Каднебара крокував у ногу з модою. У передсмертні дні тієї весни на вершині популярності були матчі між командами з двох Пороблених і сестринствами трьох хепрі-охоронниць. Команди хепрі виманювали з Кінкена й Гирла за величезні призи. Вони роками практикувалися разом, групи з трьох релігійних войовниць, навчених за подобою охоронних богинь хепрі, Сміливих Сестер. Як і Сміливі Сестри, одна в битві використовувала гак-нить і спис, інша — арбалет і кременівку, а третя — хепрійську зброю, яку люди охрестили жалосмиком.

Поки під шкірою весни поступово набиралося літо, ставки все зростали. За багато миль звідти, у Псячій Твані, Бенджамін Флекс похмуро розмірковував над тим, що «Вісник Каднебара», нелегальне видання про ремесло боротьби, мало у п’ять разів більший наклад, ніж «Безтямний бродяга».

Окошукач залишив у каналізації ще одну понівечену жертву. Її знайшли волоцюги. Вона звисала, наче хтось виснажений, зі стічної труби в Смолу.

На краю Ближніх стоків жінка померла від масивних проколів з обох боків шиї, неначе її пропустили між лезами величезних зубчастих ножиць. Коли сусіди знайшли нещасну, навколо тіла були розкидані документи, що доводили — вона була інформаторкою варти високого рівня. Пішов поголос. Джек Півмолитва наніс удар. У канавах і нетрях міста його жертву ніхто не оплакував.

Лін з Айзеком проводили разом таємні ночі, коли тільки могли. Айзек розумів, що з нею не все гаразд. Якось він посадив її та зажадав, аби розповіла, що її непокоїло, чому вона не взяла участь у конкурсі на Приз Шінтакоста (що тільки додало гіркоти її традиційним наріканням про стандарти, за якими обирали фіналістів), над чим вона працювала і де. В жодній з її кімнат не було ні сліду звичного мистецького сміття.

Лін погладила його по руці, очевидно вдячна за його турботу. Однак вона нічого не розповіла. Сказала, що працює над скульптурою, якою вже трохи пишається. Вона знайшла місце роботи, про яке не могла й не хотіла говорити, де й працювала над великою скульптурою, про яку було зась її питати. Вона ж не зникла з лиця землі. Можливо, десь раз на два тижні Лін поверталась до одного з барів Салакуських Полів, сміялася з друзями, хоча в цьому й могло бути трохи менше життєрадісності, ніж двома місяцями раніше.

Вона підсміювалась із Айзека за його злість на Щасливчика Ґазіда, який підозріло вчасно кудись здимів. Айзек розповів Лін, як мимоволі спробував сон-труту, розлючено ходив і поривався покарати Ґазіда. Описав дивовижну личинку, яка, схоже, чудово почувалась після наркотику. Лін не бачила істоти — вона не поверталась до Борсукової Драговини ще з того безнадійного дня минулого місяця, — але навіть враховуючи, що Айзек міг трохи перебільшувати, створіння здавалось неймовірним.

Лін з теплотою подумала про Айзека й уміло змінила тему. Вона запитала його, яку поживу, на його думку, гусінь отримує з її незвичайної їжі, і розслабилась, поки він почав з ентузіазмом розповідати, що не знає, але в нього були ось які міркування на цю тему. Вона просила його спробувати пояснити їй кризову енергію і чи могла вона, на його думку, допомогти Яґарекові літати, і він життєрадісно розповідав та малював їй діаграми на клаптиках паперу.

Ним було легко крутити. Лін іноді відчувала, що Айзек знав, що ним маніпулюють, що він почувався винним за те, наскільки легко було його відволікти від переживань через неї. В його різких змінах теми вона відчувала вдячність, змішану з каяттям. Він знав, що його завдання було хвилюватися за неї, враховуючи її смуток, і він хвилювався, справді хвилювався, але це було зусилля, обов’язок, у той час як більшість його думок оберталась навколо кризи та харчування личинки. Вона дала йому дозвіл не перейматися, і він із вдячністю його прийняв.

Лін хотіла на якийсь час відволікти Айзека від переживань через неї. Вона не могла дозволити йому ставити запитання. Що більше він довідувався, то в більшій небезпеці вона була. Лін не знала, якими силами може володіти її працедавець: вона сумнівалась, що він міг читати думки, але не збиралась ризикувати. Мисткиня хотіла закінчити скульптуру, взяти гроші та забратися геть із Кістяного Міста.

Щоразу, коли скульпторка бачила пана Пістрявого, він втягував її — як би вона цьому не опиралась — в історії про місто, яким його бачив він. Пістрявий безтурботно говорив про дерникові війни в Сірому Меандрі та Лихокраї, натякав на різанину земельних банд в серці Крука. Мамця Франсіна розширила зону впливу. Вона вже заволоділа величезною частиною ринку шазби на захід від Крука, до чого пан Пістрявий був готовий. Однак тепер вона пробиралася на схід. Лін жувала, випльовувала, формувала і намагалась не слухати деталі, прізвиська мертвих кур’єрів, адреси конспіративних будинків. Пан Пістрявий втягував її в свої оборудки. Це явно робилося навмисно.

У статуї виросли стегна і ще одна нога, з’являвся початок талії (наскільки у пана Пістрявого можна було знайти щось, що могло так називатися). Кольори були неприродними, але викликали емоції й зачаровували, гіпнотизували. Це була вражаюча скульптура, як і годилося для такого взірця.

Попри всі її спроби ізолювати свій розум, просторікування замовника проникали в нього через всі її захисні реакції. Мисткиня виявила, що розмірковує про це. Вона нажахано починала думати про щось інше, але це довго не тривало. Зрештою вона помітила, що її трохи цікавить, хто ж виграє контроль над центром розподілу самочаю в Дзвонарському Куті. Скульпторка абстрагувалась. Це була ще одна захисна реакція. Вона дозволила розуму розмірено просуватися по небезпечній інформації. Вона намагалась повністю ігнорувати її важливість.

Лін виявила, що все більше думає про Мамцю Франсіну.

Пан Пістрявий говорив про неї безтурботним тоном, однак вона знову й знову спливала в його промовах, і Лін зрозуміла, що він був трохи занепокоєний.

На власний подив, Лін почала вболівати за Мамцю Франсіну.

Вона не знала точно, як це почалось. Уперше таке помітила, коли пан Пістрявий із саркастичним гумором розповідав про страшний напад на двох кур’єрів попередньої ночі, протягом якої рейдерки-хепрі з ватаги Мамці Франсіни викрали величезну кількість якоїсь таємної субстанції, якоїсь сировини для виробництва чогось. Лін усвідомила, що подумки раділа. Її настільки шокувало це відкриття, що робота залозами на мить спинилась, поки вона аналізувала свої почуття.

Вона хотіла, щоб Мамця Франсіна перемогла.

В цьому не було жодної логіки. Як тільки Лін починала детально аналізувати ситуацію, усе видавалося абсурдним. В інтелектуальному вимірі їй було абсолютно однаково, чи виграє один бандит і наркодилер в іншого. Але на емоційному рівні вона почала сприймати невидиму Мамцю Франсіну як свою захисницю. Вона виявила, що безгучно обурюється, коли чує лукаві самовдоволені запевнення пана Пістрявого, що в нього є план, який радикально змінить ситуацію на ринку.

«Що це? — з іронією думала Лін. — Через стільки років перетворююся на свідому хепрі?»

Мисткиня жартувала сама зі себе, але частка правди в цьому була. «Можливо, так почувався би будь-який супротивник Пістрявого», — подумала вона. Лін так боялась розмірковувати про свої стосунки із замовником, що минуло багато часу, перш ніж вона усвідомила, що ненавидить його. «Ворог мого ворога...» — подумала собі. Але це було не все. Лін зрозуміла, що відчувала солідарність з Мамцею Франсіною, тому що та була хепрі. Але — і можливо, саме цим пояснювались її почуття — Франсіна не була хорошою хепрі.

Ці думки жалили Лін, докучали. Вперше за багато років вони змусили її думати про власні стосунки зі спільнотою хепрі інакше, аніж у звичному для неї прямолінійному, праведному, конфліктному контексті. І це нагадало їй про дитинство.

Лін взяла за звичку після дня роботи з паном Пістрявим відвідувати Кінкен. Вона виходила з його будинку й ловила таксі на краю Ребер. Їхала по мосту Данечі чи Баргіст, повз ресторани, офіси й будинки Слинного Вогнища.

Іноді вона зупинялась на Слинному базарі та, не поспішаючи, походжала у його тьмяному світлі. Вона торкалася лляних суконь і пальт, що звисали з яток, й ігнорувала неввічливі погляди перехожих, яких дивувало, що хепрі розглядає людський одяг. Лін бродила по базару, аж поки не доходила до Шеку, людного і хаотичного, з плутаними вуличками й розлогими цегляними багатоквартирними будинками.

Це були аж ніяк не нетрі. Будівлі в Шеку були достатньо міцні, більшість могли захистити від дощу. Порівняно з мутантами-забудовами Псячої Твані, гнилою потрухлою цеглою Лихокраю й Дзвонарського Кута, безнадійними халупами Розхлюпу, Шек був комфортним місцем для життя. Звісно, людей там жило трохи забагато, та й пиятики, бідноти й злодійства не бракувало. Проте в цілому було чимало гірших місць для життя. У Шеку мешкали власники магазинів, менеджери нижчої ланки й фабричні працівники з кращою оплатою, які щодня заповнювали Відлунну Трясовину й причали Келлтрі, Великого Кільця й Села Дідакай, в цілому відомі як Кіптявий Закрут.

Лін не почувалась бажаною гостею. Шек був по сусідству з Кінкеном; їх розділяли лише кілька незначних парків. Хепрі були постійним нагадуванням для Шеку, що він міг стати наступним. Хепрі заповнювали вулиці Шеку впродовж дня, ідучи до Крука, де вони скуповувалися, чи на Вокзал на вулиці Відчаю на потяг. А от вночі лише сміливі хепрі ходили вулицями, на котрих було небезпечно через войовничих прихильників Трьох Пер, які хотіли «тримати місто в чистоті». Лін старалася пройти через цю ділянку до заходу сонця. Бо відразу ж за нею був Кінкен, де вона почувалась у безпеці.

У безпеці, однак нещасною.

Лін гуляла вулицями Кінкена з чимсь на зразок нудотного захоплення. Вже багато років її поїздки сюди були лише короткими забігами, щоб купити барвоягоди й пасту та вряди-годи якийсь хепрійський смаколик. А тепер її відвідини розбурхували спогади, від яких, їй здавалось, уже давно відмовилася.

З будинків сочився білий слиз домашніх личинок. Деякі з них повністю вкривала густа субстанція: вона була розмазана по дахах, з’єднуючи різні будівлі в склеєну, зрощену цілісність. Лін заглядала крізь вікна й двері. Стіни й підлоги, які побудували люди-архітектори, місцями розламалися, дозволяючи масивним домашнім личинкам наосліп пробиратися крізь основу, випускаючи флегмо-цемент із животів, а їхні коротенькі ніжки дріботіли, поки вони прогризалися крізь зруйновані нутрощі будівель.

Лін час від часу бачила, як живих особин забирають із ферм біля річки, щоб ті переробили будівлю на плутанину органічних коридорів, яким надавали перевагу більшість хепрі. Великі, дурні жуки, більші за носорогів, у відповідь на штурхани й смики наглядачів пересувалися туди-сюди по будівлях, вкриваючи кімнати речовиною, що швидко застигала, що згладжувала гострі кути та з’єднувала кімнати, будинки й вулиці в такі собі величезні лабіринти, ніби викопані червами.

Іноді Лін сиділа в одному з крихітних парків Кінкена. Серед дерев, що поступово розквітали, вона нерухомо спостерігала за своїми одноплемінницями, котрі її оточували. Вона дивилась на задні й бокові стіни будівель, які виднілися над парком. Одного разу вона побачила маленьку дівчинку-людину, котра визирала з вікна високо вгорі, що, здавалося, причепили в довільному місці згори брудної бетонної задньої стіни будинку. Лін побачила, як дівчинка спокійно споглядає своїх сусідок-хепрі, а поруч неї вітерець лопоче випраною та розвішаною білизною. «Дивно минає її дитинство, — подумала Лін, уявивши, що малу оточують безмовні комахоголові істоти, — не менш дивно, ніж якби Лін виховували серед водяників»; але ця думка наштовхнула її на тривожні роздуми про власне дитинство.

Звичайно ж, подорож до цих смутних вулиць була для неї водночас прогулянкою містом пам’яті. Вона про це знала. Вона морально готувалась до таких думок.

Кінкен колись був першим прихистком Лін. У цей дивний час ізоляції, коли вона вболівала за успіхи хепрі-злочинки й вигнанкою ходила по міських кварталах — окрім, можливо, Салакуських Полів, які належали вигнанцям, — вона усвідомила, що її почуття до Кінкена були менш однозначними, ніж раніше дозволяла собі вважати.

Хепрі жили в Новому Кробузоні майже сімсот років, відтоді, як «Ревний Богомол» перетнув Набряклий Океан і дістався Веред Кай Нева, східного континенту, населеного хепрі. Кілька торговців і мандрівників відбули на цьому кораблі з просвітницькими місіями у нові землі. Протягом століть нащадки цієї крихітної групи виживали в місті, стали місцевими. Не було окремих районів, домашніх личинок, ґетто. Було замало хепрі. Аж до Трагічного Переходу.

Минуло сто років, відколи в Залізну затоку дісталися перші кораблі біженців, що ледве трималися на плаву. Їхні величезні механічні двигуни проіржавіли й зламалися, вітрила порвались. Це були похоронні кораблі, заповнені ледь живими хепрі з Беред Кай Нева. Інфекція була настільки безжальною, що довелось відкинути стародавні забобони про те, що мерців не можна ховати у воді. Тож на борту лежало всього кілька трупів, однак були тисячі вмираючих. Кораблі скидалися на переповнені аванкамери перед моргом.

Суть трагедії залишалася загадкою для влади Нового Кробузона, в якої не було консулів і майже не було зв’язку з країнами Беред Кай Нева. Біженці про це не говорили, а якщо й говорили, то дуже мало, а якщо говорили відверто й у деталях, мовний бар’єр перешкоджав розумінню. Все, що знали люди, — це що з хепрі сталося щось жахливе на східному континенті, що був якийсь несамовитий вир, котрий затягнув мільйони, і лише невеликій купці вдалося втекти. Хепрі назвали цей несподіваний апокаліпсис Хижацтвом.

Між першими й останніми кораблями минуло двадцять п’ять років. Казали, що деякими повільними суднами без двигунів керували самі лише хепрі, народжені в морі, бо всі біженці, що втекли з самого початку, померли за час нескінченної подорожі. Їхні доньки не знали, від чого втекли, лише те, що їхні вмираючі матінки роду всі наказували їм їхати на захід і ніколи не звертати зі шляху. Оповіді про Кораблі милосердя — так їх назвали через те, чого вони шукали — досягли Нового Кробузона, ширячись із з інших країн східного узбережжя континенту Рогаґі, з Ґнурр Кетта й Джешульських островів, і навіть з далеких південних Уламків. Діаспора хепрі була хаотичною, розмаїтою і перебувала в паніці.

У деяких країнах біженців убивали в жахливих погромах. В інших, таких як Новий Кробузон, їх приймали з осторогою, але офіційного насильства не було. Вони оселилися, стали працівниками, платниками податків, злочинцями, однак виявилося, що тихою сапою їх загнали в ґетто; на них іноді полювали расисти та бандити.

Лін не виросла в Кінкені. Вона народилася в молодшому, біднішому хепрійському ґетто — Гирлі, брудній плямі на північному заході міста. Було майже неможливо зрозуміти справжню історію Кінкена й Гирла через систематичне ментальне знищення інформації, яким займалися поселенці. Хижацтво лишило по собі таку сильну травму, що перші покоління біженців навмисно забули десять тисяч років історії хепрі й оголосили своє прибуття в Новий Кробузон початком нового циклу літочислення — Міського циклу. Коли наступне покоління попрохало матінок роду розповісти їм про минуле, багато з них відмовилися, а ще багато не змогли згадати. Історію хепрі затьмарила величезна тінь геноциду.

Тож Лін було важко розібратися в таємницях тих перших двадцяти років Міського циклу. Кінкен та Гирло їй представили як доконаний факт, і її матінці роду теж, і поколінню перед тим, і ще давнішому.

У Гирлі не було Плази Статуй. Сто років тому це були напіврозвалені нетрі для людей, кубло зібраної звідусіль архітектури, і хепрійські домашні личинки нічого особливо й не зробили, окрім того, що вкрили зруйновані будинки цементом, навіки закріпивши їх на межі руйнування. Мешканки Гирла не були мисткинями чи власницями фруктових барів, керівницями груп чи старійшинами вуликів, чи продавчинями. Вони були голодні й мали сумнівну репутацію. Вони працювали на фабриках і в каналізації, продавалися кому завгодно, хто готовий був заплатити. Їхні сестри в Кінкені зневажали їх.

На закинутих вулицях Гирла розквітали дивні й небезпечні ідеї. У таємних залах зустрічалися маленькі групи радикалів. Месіанські культи обіцяли обраним спасіння.

Багато з перших біженців відвернулися від богів Веред Кай Нева, розгнівані, що ті не змогли захистити своїх послідовниць від Хижацтва. Але наступні покоління, не знаючи про природу трагедії, знову до них навернулися. За сотні років у старих майстернях і на покинутих танцмайданчиках постали храми. Але багато мешканок Гирла, збентежені й голодні, повернулися до розкольницьких богів.

У межах Гирла можна було знайти всі традиційні храми. Там поклонялися Дивовижній Матінці Роду і Слинній Мисткині. Добрій Годувальниці було присвячено храм у роздовбаній лікарні, а Сміливі Сестри захищали віруючих. Однак у хитких халабудах, що гнили біля промислових каналів, і в передніх кімнатах за темними вікнами молилися чужинським богам. Жриці присвячували себе служінню Електричному Дияволові чи Повітряному Косареві. Таємні групи піднімалися на дахи й співали гімни Крилосестрі, молячись про політ. А окремі відчайдушні душі — такі, як матінка роду Лін — присягали на вірність Комашиному Аспектові.

Якщо правильно транслітерувати мову хепрі на письмо Нового Кробузона, хемічно-аудіовізуальну суміш опису, відданості й святобливості, що являла собою ім’я божества, це можна було передати як Комаха / Аспект / (чоловічий рід) / (цілковито відданий). Але ті нечисленні люди, які знали про нього, називали його Комашиним Аспектом, і саме так Лін показувала його знаками Айзекові, коли розповідала про своє дитинство.

З шестирічного віку, коли вона розірвала кокон на тому, що раніше було її немовлячим головним хробаком і раптом перетворилося на головного жука, коли вона увірвалась у свідомість з мовою і мисленням, її мати вчила доньку, що вона пропаща. Згідно із похмурою доктриною Комашиного Аспекта, жінки хепрі були прокляті. Якась жахлива помилка першої жінки прирекла її доньок жити з тягарем сміховинних, повільних, незграбних двоногих тіл і розуму, що кишів непотрібними плутаними манівцями пам’яті. Жінка втратила притаманну комахам чистоту бога і чоловіче начало.

Матінка роду Лін (яка зневажала цю назву, вважаючи її негідною й претензійною) навчила Лін та її сестру по роду, що Комашиний Аспект був творцем усього живого, всемогутньою силою, котра знала лише голод і спрагу, і тічку, і задоволення. Він випорожнився всесвітом після того, як поглинув порожнечу в бездумному акті космічного творення, котрий був чистим і бездоганним тільки завдяки тому, що не мав мотиву чи задумів. Лін та її сестру по роду навчили поклонятися Йому з нажаханою пристрастю та зневажати свою самосвідомість і свої м’які тіла, позбавлені хітину.

Сестер також навчили поклонятися й слугувати своїм безмозким братам.

Згадуючи про ті часи, Лін вже не здригалась від огиди. У тих відлюдних парках Кінкена вона обережно відзначала, як у пам’яті крок за кроком постає минуле — це був поступовий акт згадування, що вимагав певної сміливості. Вона згадала, як згодом почала розуміти, що її життя не звичайне. У свої рідкісні походи на закупи вона з жахом бачила, як її посестри-хепрі ставляться до чоловічих особин із рутинною зневагою, як вони копають і душать півметрових комах. Вона згадувала несміливі розмови з іншими дітьми, котрі розповідали їй про життя сусідів; згадувала, як боялася використовувати мову, яку інстинктивно знала, мову, яка була в неї у крові, але яку матінка роду навчила її зневажати.

Лін пам’ятала, як приходила додому, в будинок, що кишів самцями хепрі, що смердів напівзогнилими овочами й фруктами й був засипаний органічними відходами, які пожирали чоловічі особини. Вона пам’ятала, як їй наказували мити блискучі панцирі її незліченних братів, згрібати їхні кізяки перед домашнім вівтарем, дозволяти їм заповзати на себе, щоб вони досліджували її тіло, як їм підказувала тупа цікавість. Вона пам’ятала нічні обговорення з сестрою по роду. Вони спілкувалися з допомогою крихітних хемічних цівок і тихого деренчливого шипіння — хепрійського аналога шепоту. Після цих теологічних дебатів її сестра по роду від неї відвернулася й так глибоко занурилась у віру в Комашиного Аспекта, що в своєму фанатизмі перевершила матір.

Лін виповнилося п’ятнадцять років, перш ніж вона змогла відкрито кинути виклик своїй матінці роду. Вона зробила це у спосіб, який тепер вважала проявом наївності й збентеження. Лін заявила, що її матір — єретичка і прокляла її в ім’я традиційного пантеону. Вона втекла від божевільного поклоніння Комашиному Аспектові, яке доводило аж до зречення самої себе. Лін покинула вузькі вулички Гирла й утекла до Кінкена.

Ось чому, вирішила вона, попри все своє подальше розчарування та зневагу і навіть ненависть, якась її частина буде завжди сприймати Кінкен як прихисток. Зараз її нудило від снобізму цієї замкнутої спільноти, але в момент утечі він п’янив її. Вона насолоджувалась пихатим осудом Гирла та з пристрасною радістю молилася Дивовижній Матінці Роду. Лін узяла собі нове хепрійське ім’я та — що було необхідно в Новому Кробузоні — людське ім’я. Вона виявила, що, на відміну від Гирла, у Кінкені система вуликів і груп виконувала роль складних, корисних мереж соціальних зв’язків. Її мати ніколи не говорила з нею про її народження чи раннє дитинство, тож Лін запозичила це в своєї першої подруги й казала, якщо хтось питав, що вона належить до вулика Червоне крило, групи Котячий череп.

Її подруга розповіла про секс для задоволення, навчила її насолоджуватися чутливим тілом, що починалося нижче шиї. Це був найскладніший, найбільш неймовірний перехід. Її тіло було джерелом сорому й огиди; займатися тим, що не мало жодної мети, окрім абсолютно фізичної насолоди, спершу викликало в неї відразу, потім жахало, і нарешті звільнило. До цього в неї був досвід лише головного сексу (на вимогу матері), коли вона непорушно й незручно сиділа, поки самець залазив на її голову і захоплено парувався у невдалих, на щастя, спробах розмноження.

З часом ненависть Лін до її матінки роду поступово охолола — спершу вона перетворилася на зневагу, потім — на жалість. До її огиди до мерзотної вбогості Гирла додалося щось на зразок розуміння. Тоді її п’ятирічний роман із Кінкеном підійшов до кінця. Це почалося, коли вона стояла на Плазі Статуй і зрозуміла, що вони занадто сентиментальні й погано зроблені, що вони — втілення культури, яка сліпа сама до себе. Вона почала сприймати Кінкен як співучасника занепаду Гирла і кінкенських бідняків, про яких ніколи не згадували, вважала, що «спільнота» як мінімум бездушна й байдужа, а як максимум — навмисно прагне, щоб Гирло було в занепаді, аби ніщо не порушувало її вищого статусу.

Беручи до уваги жриць, оргії та домашнє виробництво Гирла, його таємну залежність від ширшої економіки Нового Кробузона — масштаби якого зазвичай применшували, ніби це був такий собі додаток до Кінкена, — Лін змогла усвідомити, що живе в нестійкому світі. Він поєднував набожність, розпусту, невпевненість і снобізм у дивне, нервове вариво. Він був паразитичним.

З бунтівною люттю Лін зрозуміла, що Кінкен є безчеснішим за Гирло. Але це усвідомлення не змусило її сумувати за своїм нещасним дитинством. Вона не збиралася повертатися до Гирла. І якщо тепер вона мусила відвернутися від Кінкена так, як колись відвернулася від Комашиного Аспекта, для неї не залишалося іншого шляху, окрім як назовні.

Тож Лін вивчила жестову мову й поїхала геть.

Лін ніколи не була настільки наївною, аби вірити, що може позбутися належності до хепрі в межах міста. Вона й не хотіла. Але для самої себе вона перестала намагатися бути хепрі, як колись перестала намагатися бути комахою. Ось чому її так шокували почуття щодо Мамці Франсіни. Йшлося не лише про те, що Мамця Франсіна виступала проти пана Пістрявого, зрозуміла Лін. Більше емоції викликало те, що саме хепрі це робить — без зусиль краде територію в цього злого чоловіка.

Лін навіть сама собі не могла таке пояснити. Вона довго сиділа у затінку баньянів, дубів чи груш у Кінкені, який вона роками зневажала, серед сестер, для котрих була вигнанкою. Вона не хотіла повертатися до «хепрійського способу життя», так само як до поклоніння Комашиному Аспектові. Вона й не припускала, яку силу черпає з Кінкена.

Розділ дев’ятнадцятий

Конструкт, що роками підмітав долівку в Девіда з Лубламаєм, здається, остаточно втрачав клепку. Він важко пихкав, роблячи дивні вихиляси, доки натирав підлогу. Чистильник зосереджувався на довільних латках долівки й полірував їх, мов коштовне каміння. Бувало, вранці він міг з годину тільки розігріватися. Він поволі заганяв себе у програмні петлі, через які безкінечно повторював одні й ті самі елементи поведінки.

Айзек звик ігнорувати його постійне невротичне скигління. Він працював обома руками одночасно. Лівою черкав якісь умовиводи в схематичній формі. Правою завантажував рівняння у нутрощі крихітного обчислювального двигуна, гупаючи тугими клавішами, відтак просовував перфоровані карти в зчитувальний пристрій і виймав назад. Він вирішував одні й ті самі задачі за допомогою різних програм, порівнював результати й видруковував аркуші чисел.

Численні праці про політ, що населяли Айзекові книжкові полиці, не без допомоги Чаю-Удвох поступилися місцем не меншій кількості товстих томів, присвячених об’єднаній теорії поля, а також певному таємному розділові кризової математики.

Лише за два тижні роботи в Айзековому умі сталося щось неймовірне. Нове усвідомлення прийшло так просто, що він не відразу зрозумів масштаб свого осяяння. Воно здалося просто реплікою, як і більшість інших, у внутрішньому науковому діалозі. Геніальний здогад не спустився на Айзека Ден дер Ґрімнебуліна снопом сліпучого світла. А трапилось це, коли якогось дня він задумливо гриз кінчик олівця, і враз неясна, ледь сформована думка майнула посеред «чекай, а може, його зробити отак...»

Ученому знадобилося години півтори, аби осягнути: те, що здавалося потенційно корисною ментальною моделлю, є щось набагато вагоміше. Він узявся за систематичні спроби довести помилковість судження. Будуючи один математичний сценарій за одним, Айзек намагався розбити стрункі рядки попередніх рівнянь. Спроби знищення провалилися. Рівняння стояли твердо.

Айзек витратив два дні, перш ніж переконався, що зміг вирішити фундаментальне питання кризової теорії. Хвилини ейфорії змінювалися сторожким хвилюванням. Устромивши носа в підручники, учений довго й нудно перевіряв, чи не прогледів якусь очевидну помилку, не повторив давно спростовану теорему.

Рівняння не піддавалися. Аби не загордитися, Айзек шукав будь-яку альтернативу вірі в те, що все упевненіше виглядало, як правда: він розв’язав проблему математичного вираження кризової енергії.

Учений розумів, що треба негайно зв’язатися з колегами, опублікувати свої результати як «робочу гіпотезу» в «Науковому журналі з філософської фізики й тавматургії» чи в «Об’єднаній теорії поля». Однак його так налякало власне відкриття, що вирішив оминути цей шлях. Казав собі: треба спочатку пересвідчитися. Знадобиться ще декілька днів, тижнів, може, з місяць чи два... а вже потім публікувати. Він не розповів Девіду з Лубламаєм і, що найдивніше, Лін. Айзек був чоловіком говірким, схильним бовкнути будь-яку маячню про науку й суспільство чи першу ж непристойність, що спадала на гадку. Така потайливість була глибоко чужою його натурі. Айзек знав себе вельми добре, щоб побачити це й зрозуміти, що воно означає: його глибоко стривожило і схвилювало те, що він зробив.

Айзек подумки вернувся до процесу відкриття, до формулювання. Раптом усвідомив, що його набутки, неймовірні стрибки в розвитку теорії за останній місяць, який виявився продуктивнішим за п’ять років роботи, стали реакцією на негайні практичні проблеми. Його дослідження у сфері кризової теорії висіли в повітрі, доки його не найняв Яґарек. Айзек не знав, чому так, однак лише за умови потенційного застосування його найбільш абстрактні теорії раптом квітли буйним цвітом. Відповідно, учений вирішив не занурюватися в теоретичні нетрі. Він просто далі працюватиме над Яґарековою проблемою лету.

Він не дозволяв собі відвертати увагу на відгалузки основної теми дослідження, принаймні не на цьому етапі. Усі відкриття, кожен успіх, кожну нову ідею він спокійно направляв у прикладне русло. Він старався розглядати все як засіб для повернення Яґарека у повітря. Було складно, навіть здавалося певним збоченням — постійно стримувати й обмежувати власну роботу. Складалося враження, ніби вся робота проходить за спиною, чи, радше, йому вдавалося займатися дослідженнями, спостерігаючи за процесом краєчком ока. І все ж, яким би неймовірним це не здавалося, беручи до уваги дисципліну, Айзек досяг у теорії таких успіхів, про які й не мріяв півроку тому.

Це дивовижний, непростий шлях до наукової революції, бувало думав він, одразу картаючи себе за такий лобовий підхід до теорії. «Бігом за роботу, — суворо наказував собі вчений. — Тут ґаруду в небо треба підняти». Однак ледь стримував схвильоване гупання серця й час від часу мимовільну широку посмішку. Іноді він шукав зустрічі з Лін, коли вона не працювала над своїм таємничим проектом, і намагався спокусити ніжними гарячковими пестощами, хоч вона й була зморена. Решту часу він проводив лише у своїй компанії, повністю поринувши в науку.

Айзек застосував своє неймовірне прозріння на практиці і вже став будувати машину, яка могла б вирішити Яґарекову проблему. Один і той самий рисунок почав усе частіше з’являтися під час роботи. Спершу це були просто закарлючки, декілька вільно з’єднаних ліній, оточених стрілочками й знаками питання. За кілька днів схема зміцніла. Лінії стали чіткішими. Криві — ретельно виміряними. Задум поступово переростеш у проект.

Яґарек, бувало, приходив до Айзека в лабораторію тільки тоді, коли вчений працював там сам. Увечері тихо рипіли двері, й перед Айзекові очі показувався незворушний, хоча й, певна річ, стражденний, погордливий силует.

Айзек виявив, що намагання пояснити процес Яґарекові допомагало в роботі. Природно, стосувалося це не чогось високотеоретичного, а радше прикладних знань. Днями й ночами в Айзековій голові шалено крутилися тисячі ідей та потенційних проектів, і, відділяючи непотрібне, пояснюючи простою мовою різноманітні техніки, які, йому здавалося, могли допомогти правильно підійти до кризової енергії, він ретельніше оцінював теорії, відкидаючи одні й фокусуючись на інших.

Айзек почав покладатися на інтерес Яґарека. Коли ґаруда довго не з’являвся, чоловік усе частіше відвертав свою увагу на щось інше. Наприклад — міг годинами спостерігати за величезною гусінню.

Істота майже два тижні пожирала сон-труту, пухнучи на очах. Коли вона сягнула трьох футів завдовжки, Айзек захвилювався й перестав годувати ненажеру. Кліточка явно ставала замала. Наступні два дні вона тупцяла у своєму тісному просторі, з надією водячи носом у повітрі. Здавалося, після цього вона навіть змирилася з урізанням пайка. Відчайдушний голод нібито стих.

Гусінь мало рухалася, лише іноді ліниво ворушилась і потягувалася, немов позіхаючи. Та здебільшого вона сиділа собі й пульсувала. Чи це було дихання, чи серцебиття — Айзек і сам не знав. Виглядала цілком здоровою. А ще — ніби очікувала чогось.

Часом, кидаючи в голодні щелепи гусені балабушки сон-трути, Айзек раптом вертався думками, з неясним нервовим томлінням, до власного досвіду вживання цього наркотика. Це не було оманою ностальгії. Айзек чітко пам’ятав тодішнє відчуття — бруду, якоїсь паскуді на собі з голови до ніг; жахливої нудоти; панічного страху загубитись у вирі емоцій та заплутатися в навалі чужих страхів... Та все ж, попри божевілля цих споминів, Айзек ловив себе на тому, що оглядає сніданок гусені зацікавленим оком, — ба навіть голодним.

Такі відчуття турбували. Він завжди був безсоромно малодушний, коли йшлося про наркотики. У студентські роки певне що вистачало дурнуватого гигикання й погано скручених цигарок з туман-травою. Але на більше Айзек ніколи не наважувався. Неясне пробудження нового апетиту ніяким чином не послаблювало страхи. Він не знав, чи викликає сон-трута залежність, однак суворо наказав собі не піддаватися підстьобуванню власної цікавості.

Наркотик призначений для гусені і тільки для неї одної.

Айзек спрямував чуттєву цікавість в інтелектуальне русло. Він особисто знав лише двох хеміків, обидва страшенні святенники, з якими б не насмілився порушити питання незаконних наркотиків так само, як би не вибивав дрібушечки голяка посеред Тервісадського шляху. Натомість обговорення перенеслося в сумнівної репутації таверни Салакуських Полів. Декілька приятелів таки пробували раз чи два, дехто навіть вживав регулярно.

Вочевидь, наркотик діяв на всі раси однаково. Ніхто не знав, звідки він узявся, але ті, хто зізнався у вживанні, співали цілі оди на честь його славетних властивостей. Усі сходилися на тому, що річ дорога і дешевшати не збирається. Проте вони не збиралися відмовлятися від своїх звичок. Митці квазі-містичними термінами описували, як спілкуються з чужими свідомостями. Айзек, пхекнувши на це, авторитетно заявив (опустивши при цьому історію про власний обмежений досвід), що наркотик — це не більше, як потужний оніроген, що стимулював центри мозку, відповідальні за сон, так само, як самочай підстьобував ділянки кори, які відповідають за зір та нюх.

Він сам цьому не вірив. Тому не надто здивувався, що його теорія викликала палкий спротив.

— Не знаю, як, Айзеку, — прошепотіла побожно Дебелі Стегна, — але воно помагає бачити чужі сни...

На цьому інші товариші, що встигли приохотитися до трути, дружно й кумедно закивали в напхом напханій кабінці «Годинника і півника». Айзек скептично скривився, аби й далі грати роль кайфолама. Він збирався дізнатися трохи більше про дивовижну речовину в Лемюеля чи Щасливчика Ґазіда, якщо той ще коли-небудь з’явиться, однак темпи роботи з кризовою теорією захопили його повністю. До сон-трути, яку згодував личинці, учений ставився все ще з цікавістю, обережністю й незнанням.

Одного теплого дня в кінці меллуарія Айзек ніяково спостерігав за дебелою вже істотою. Вона була не просто дивовижею. Не просто великою гусінню. Це був справжній монстр. Айзек починав ненавидіти її за те, що та розпалювала такий пекучий інтерес. Інакше він би вже давно про неї забув.

Унизу відчинилися двері, й у снопах ранкового сонця з’явився Яґарек. Ґаруда дуже рідко приходив до сутінків. Айзек підскочив на ноги й жестом запросив клієнта піднятися сходами.

— Яґу, старий друже! Давно тебе не було. Мене щось понесло, треба, щоб ти вернув мене на землю. Іди-но сюди.

Яґарек мовчки піднявся сходами.

— От як ти знаєш, коли Луба з Девідом нема, га? — спитав Айзек. — Певно стежиш? Чорт, ти б оце перестав підкрадатися, як довбаний бандит.

— Я хотів би поговорити з тобою, Ґрімнебуліне. — В голосі Яґарека звучала дивна нерішучість.

— Давай. — Айзек сів і подивився на гостя. Він уже знав, що Яґарек сідати не захоче.

Яґарек зняв плащ разом з фальшивими крильми і повернувся до Айзека зі схрещеними на грудях руками. Вчений зрозумів, що це найвищий прояв довіри, доступний Яґарекові, — стояти отак, у всій своїй потворності, навіть не намагаючись її прикрити. Певно, це мало би йому лестити.

Яґарек скоса спостерігав за ним.

— Є в нічному місті, там, де я живу, Ґрімнебуліне, люди вельми різні. Не всі вони — уламки й покидьки суспільства.

— Я ніколи й не думав... — почав було Айзек, та Яґарек нетерпляче сіпнув головою, й Айзек затих.

— Багато ночей я провів на самоті й у тиші, але, бувало, розмовляв з тими, чий розум все ще був гострий, хоч і вкритий патиною алкоголю, самотності й наркотиків.

Айзеку хотілося сказати: «Я ж говорив, що ми могли б знайти тобі місце для ночівлі», але стримався. Йому цікаво було дізнатися, до чого вів Яґарек.

— Серед них є чоловік, освічений п’яниця. Не певний, що він уважає мене реальним. Можливо, я для нього нав’язлива галюцинація. — Яґарек глибоко вдихнув. — Я говорив із ним про твої теорії, про кризу, тож він захопився. І цей чоловік сказав мені «Чому б не піти до кінця? Чому б не використати Крутень?»

Запала довга тиша. Айзек роздратовано труснув головою.

— Я прийшов запитати тебе про це, Ґрімнебуліне, — продовжив Яґарек. — То чому б не спробувати Крутень? Ти намагаєшся створити науку з нуля, Ґрімнебуліне, а така енергія вже існує, техніки користування нею відомі... Я питаю як неук, Ґрімнебуліне. Чому б тобі не використати Крутень?

Айзек тяжко зітхнув і потер долонею лице. Він сердився і хвилювався, бажаючи негайно припинити розмову. Вчений повернувся до ґаруди й підняв руку.

— Яґареку... — почав було говорити, і в ту саму хвилину почулося гупання вхідних дверей.

— Агов! — гукнув веселий голос.

Яґарек закляк. Айзек скочив на ноги з блискавичною швидкістю.

— Хто там? — крикнув учений, стрімголов спускаючись униз.

З-за дверей визирав якийсь чоловік. Виглядав люб’язним, аж занадто.

— День добрий, пане. Я стосовно конструкта.

Айзек похитав головою, не маючи поняття, про що торочить цей чоловік. Потім глянув угору, проте Яґарека не було видно. Він відступив від краю платформи в тінь. Чоловік у дверях тим часом простягнув Айзекові візитівку.

«Натаніель Оріабен. Ремонт і заміна конструктів. Якість і ретельність за прийнятну ціну», — говорилося в ній.

— Учора приходив один чоловічок. Звали його... Серачін? — невпевнено прочитав з листка візитер. — Сказав, що модель-прибиральник... е-е... ЕКВ 4-е барахлить. Може, вірус, може, ще що. Я мав прийти завтра, але був тут недалечко по роботі й вирішив зайти, глянути, може, й застав би кого.

Чоловік сяйнув усмішкою і сховав руки у кишенях засмальцьованої роби.

— Добро, — відповів Айзек. — Розумієш... зараз не дуже зручний час...

— Та нічого. Як хочете, звісно. Але... — чоловік роззирнувся на всі боки, перш ніж продовжити, так ніби збирався повідати якусь таємницю. Пересвідчившись, що нема чужих вух, він продовжив змовницьки: — Річ у тім, пане, що я не зможу виконати замовлення завтра, як то заздалегідь планувалося. — На обличчя наповзла максимально нещира вибачлива посмішка. — Я тихенько можу собі вовтузитися десь у куточку. Тут усе зроблю за годину, інакше — доведеться везти в ремонтну майстерню. А це затягне десь із тиждень.

— От западло. Добре... Слухайте, у мене зараз зустріч нагорі, і критично необхідно, щоб ви нас не відволікали. Серйозно. Тож проблем не буде?

— Звичайно, не буде. Я просто трохи поколупаюся в цьому старому прибиральнику і гукну, коли дізнаюся, в чому річ, добре?

— Прекрасно. То я вас залишаю?

— Перфекто.

Ухопивши ящик зі струментом, чоловік потюпав до конструкта-прибиральника. Лубламай увімкнув його вранці й наклацав інструкції: вимити його робоче місце; але той був безнадійний. Він хвилин двадцять нарізав кола, потім став і притулився до стіни. Три години потому він стояв там само, видаючи жалібне поклацування й судомно подригував трьома кінцівками.

Майстер підійшов до бідолахи, бурмочучи й квокчучи, мов стурбований батько. Обмацавши конструктові кінцівки, він невимушено витяг кишенькового годинника й виміряв частоту посмикувань. Потім написав щось у маленькому записнику. Він крутнув конструкта до себе лицем та вдивився у скляне око. Майстер повільно водив олівцем туди-сюди, стежачи за реакцією сенсорного двигуна.

Айзек одним оком спостерігав за майстром, проте основна увага була прикута туди, де чекав Яґарек. «Ця справа з Крутнем не може чекати», — проскочила нервова думка.

— У вас там все нормально? — знервовано гукнув Айзек до майстра.

Чоловік саме відкривав свій ящик і витягував чималу викрутку. Він підвів голову й зиркнув на Айзека.

— Ніяких проблем, пане, — відповів майстер, бадьоро махнувши викруткою.

Він повернувся до конструкта й вимкнув його, клацнувши вимикачем на шиї. Страдницьке кректіння затихло. Чоловік почав відкручувати панель на задній частині «голови» — грубого шмату сірого заліза, що стримів на циліндричному тулубі.

— Тоді добре, — сказав Айзек і побіг нагору.

Яґарек стояв за Айзековим столом, надійно схований від цікавих очей з нижнього поверху. Почувши Айзека, він підвів очі.

— Дрібниці, — тихо промовив учений. — Майстер прийшов ремонтувати нашого конструкта, бо той трохи збісився. От тільки не знаю, чи буде нас чутно...

Яґарек уже було відкрив рота відповісти, і раптом з нижнього поверху почувся тонкий пронизливий свист. Мить Яґарек так і стояв з відкритим ротом.

— Певно, нема чого переживати, — усміхнувся Айзек.

«Він це навмисне! — подумав учений. — Аби я знав, що він не підслуховує. Як ввічливо». Айзек кивнув на знак подяки, чого майстер не міг побачити.

Потім думки вернулися до нагальних справ, до обережної пропозиції Яґарека, й усмішка щезла з уст. Він важко приземлився на ліжко, пробіг пальцями по густому волоссю й підвів очі на Яґарека.

— Ти ніколи не сідаєш, чи що? — тихо промовив він. — Чого б ото?

Учений задумливо забарабанив пальцями по скронях. За мить знову заговорив.

— Яґу, друже... Ти мене вразив розповіддю про вашу неймовірну бібліотеку, так? Я зараз назву дві речі, а ти скажеш, що вони для тебе означають. Що ти знаєш про Суроч або про Какотопічну Пляму?

Запала довга тиша. Яґарек дивився кудись угору, у вікно.

— Про Какотопічну Пляму мені, природно, відомо. Вона завжди згадується, коли мова заходить про Крутень. Можливо, просто дитяча страшилка. — Айзек не вмів розібрати настрій у Яґарековому голосі, але слова прозвучали сторожко. — Можливо, нам просто варто подолати свій страх. А Суроч... Я читав ваші історії, Ґрімнебуліне. Війна — це завше... паскудний час.

Поки Яґарек говорив, Айзек встав і підійшов до хаотично розкиданих книжкових полиць, торкаючи пальцями корінців томів. Повернувся назад із тоненьким фоліантом у цупкій палітурці й відкрив перед Яґареком.

— Це, — гірко сказав він, — геліотипії, зроблені близько ста років тому. Саме вони значною мірою поклали кінець проведенню експериментів із енергією Крутня в Новому Кробузоні.

Яґарек повільно простягнув руку за книгою й почав гортати сторінки. Мовчки.

— Це мала бути таємна дослідницька місія, щоб побачити наслідки війни сторічної давнини, — продовжив Айзек. — Декілька вартових, пара вчених і один геліотипіст пролетіли над узбережжям на шпигунському дирижаблі, зробивши кілька знімків з повітря. Деякі спустилися вниз, на руїни Суроча, щоб відзняти декілька крупних планів. Сакрамунді, геліотипіст, був настільки... приголомшеним, що видрукував п’ять тисяч копій свого звіту власним коштом. Безоплатно розіслав книжковим магазинам. Обійшовши мера й парламент, виклав усе це людям перед ясні очі. Мер Турґісаді горлав не своїм голосом, та нічого вдіяти не міг. Тоді почалися демонстрації, далі Бунти Сакрамунді вісімдесят дев’ятого. Зараз небагато хто про них пам’ятає, але тоді вони ледь не повалили парламент. Декілька великих концернів, що вклали гроші у програму Крутня, — найбільший із них, «Пентон», все ще володіє копальнями Вістря, — налякалися та вийшли з гри, і проект заглух. Ось чому, друже Яґу, — Айзек вказав на книгу, — ось чому ми не використовуємо Крутень.

Яґарек повільно перегортав сторінки. Перед ними миготіли сепії руїн.

— Ось... — Айзек тицьнув пальцем у тьмяно-брунатну панораму, що нагадувала гору битого скла й обвугленого дерева. Геліотипію зробили з дуже низької висоти. Декілька більших уламків виступали на тлі інших, які вкривали ідеально круглу рівнину, наводячи на думку, що ці мертві звалиська колись були неймовірними будівлями. — Це все, що лишилося від центру міста. Сюди в 1545 скинули барвобомбу. Казали, це нібито поклало кінець Піратським війнам, але, чесно кажучи, Яґу, вони закінчилися за рік до того, оскільки Новий Кробузон бомбардував Суроч крутневими бомбами. Розумієш, барвобомби скинули рік потому, щоб приховати вже заподіяне... Одна впала в море, дві не спрацювали, остання зачистила лише якусь квадратну милю в центрі Суроча. Оці уламки... — він показав на кам’янистий гребінь по краю круглої рівнини, — так і стоять із тих пір. Саме тут можна побачити Крутень.

Учений жестом попрохав перегорнути сторінку. Яґарек послухався, і з його гортані вихопився клекіт. Айзек вирішив, що для ґаруд це як раптовий глибокий вдих. Айзек глянув на зображення, а потім неспішно підвів погляд на Яґарека.

— Ці об’єкти, що схожі на оплавлені статуї, раніше були будинками, — спокійно промовив він. — А те, на що ти дивишся зараз, походить від свійської кози. Вочевидь, вони в Сурочі тримали їх за домашніх улюбленців. Це може бути друге, десяте, двадцяте пост-Крутневе покоління. Невідомо, скільки вони живуть.

Яґарек втупився у мертву тварину на світлокопії.

— Він пояснює в тексті, що їм довелося її застрелити, — продовжив Айзек. — Вона вбила двох вартових. А на розтині виявилося, що її роги в шлунку були живими. Ледь не вбили біолога. Бачиш панцир? Тут якесь дивне зрощення.

Яґарек повільно похитав головою.

— Гортай далі. Ніхто не зна, що це могло би бути. Певно, випадково утворилося під час Крутневого вибуху. Але я думаю, що ці шестерні походять від локомотива. — Він легенько постукав по сторінці. — Далі... е-е... ще краще. Ти ще не бачив тарганяче дерево чи стада тих, що, певно, колись були людьми.

Яґарек скрупульозно перегортав кожну сторінку. Він розглядав знімки, крадькома вихоплені з-поза стін та із запаморочливої висоти. Неспішний калейдоскоп мутацій і насилля, дрібні сутички між незбагненними страховиськами через нічийну землю, панорами сипучого шлаку й страхітливого архітектурного громаддя.

— У складі експедиції було двадцятеро вартових, геліотипіст Сакрамунді й троє учених, плюс пара механіків, які весь час залишалися в дирижаблі. Із Суроча вернулися семеро вартових, Сакрамунді й один хемік. Деяких зачепило енергією Крутня. Поки вони добиралися до Нового Кробузона, помер один вартовий. В іншого на місці очей виросли колючі щупальця. Щоночі в однієї з учених зникала то та, то інша частина тіла. Без крові, без болю... Просто з’являвся акуратний отвір у череві чи руці, чи будь-де. Вона наклала на себе руки.

Айзек згадав, як уперше почув цю історію, котру розповів неортодоксальний професор історії як кумедну бувальщину. Він збирав її по крихтах, йдучи по сліду приміток і старих газет. Історія забулась і з часом перетворилася на емоційний шантаж для дітлашні: «Шануйся, інакше відправлю в Суроч до почвар!» Лише півтора року потому Айзеку вдалося побачити примірник звіту Сакрамунді, а ще через три — зібрати достатньо грошей, аби заплатити ту ціну, котру за нього запросили.

Айзекові здалося, що він побачив, як майже непомітно тріпочуть думки під апатичною маскою на лиці ґаруди, і впізнав їх. Такі хоч раз приходили в голову кожному вільнодумцю-першокурснику.

— Яґу, — м’яко проказав Айзек, — ми не будемо чіпати Крутень. Ти, певно, думаєш: «Ми користуємося молотками, а ними ж можна вбити людину». Так? «Річки можуть вийти з берегів та понести із собою тисячі життів, а можуть і рухати турбіни». Так? Повір мені... як людині, яка вважала Крутень страшно захопливим... це не інструмент. Це не молот, не вода. Це... непідвладна сила. І ніяким чином не пов’язана з кризовою енергією, ясно? Я хочу, щоб ти це чітко розумів. Енергія кризи — це підмурок усієї фізики. Крутень же до фізики не має жодного стосунку. Ні до чого не має стосунку. Це повністю патологічна сила. Невідомо, звідки береться, чому з’являється, куди дівається. Передбачити її наслідки неможливо. І застосувати до неї жодне правило. Її не можна приборкати. Можна спробувати, звісно, але ти бачив наслідки — з нею не можна гратися, їй не можна довіряти, зрозуміти теж, і вже аж ніяким чином — контролювати.

Айзек роздратовано труснув головою.

— Певна річ, експерименти проводились і ще казна-що. Дослідники гадають, що можуть екранувати одні ефекти й підсилити інші, дещо навіть почасти спрацювало. Та не було жодного експерименту з Крутнем, який би не закінчився... щонайменш сльозами. Наскільки я можу судити, єдиний експеримент, який варто проводити з Крутнем, — це як його уникнути. Ми або зупинимо його зараз, або тікатимем, як Лібінтос від драконів.

П’ять сотень років тому, незабаром після того, як відкрилася Какотопічна Пляма, десь з моря, із північного сходу налетіла легка крутнева буря. Якийсь час мела і на Новий Кробузон. — Айзек поволі похитав головою. — Зі Сурочем, звісно, не зрівняється, однак вистачило, щоб викликати епідемію страхітливих народжень і вельми дивні зміни рельєфу. Усі вражені будинки відразу знесли. Розумно, як на мене. Саме тоді вже задумувалися плани створення хмарної башти — не хотілося лишати погоду на волю випадку. Але зараз їй гаплик, і ми опинимось у велетенській сраці, якщо подує ще якийсь випадковий крутневий вітерець. На щастя, вони наче б порідшали за віки. Так би мовити, пік припав десь на 1200-ті.

Айзек махав руками, палко поринувши у пояснення.

— Знаєш, коли вони дотумкали, що щось відбувається десь на півдні, в чагарях, — а знадобилося не так багато часу, аби доперти, що то здоровезна крутнева тріщина, — розвели балаканину про те, як це назвати, суперечки й досі точаться, півтисячі років потому. Хтось назвав місце Какотопічною Плямою, і назвисько прижилося. Пам’ятаю, в коледжі нам казали, що це страшенно популістський опис, оскільки Какотопос — «Погане Місце» — це, по суті своїй, моралізаторство, і що Крутень ні хороший, ні поганий. Річ у тім... вочевидь, це правильно, з одного боку, так? Крутень не є зло... він бездумний, безцільний. У всякому разі, я так вважаю. Інші не згодні.

А як це і правда, то мені здається, що західний Раґамоль — найпевніше і є Какотопосом. Безмежний край, абсолютно нам непідвладний. Не існує тавматургії чи методик, які б дозволили хоча щось зробити з цим місцем. Тому залишається тільки не встрявати і надіятися, що пронесе. Це здоровецький лихий край, що кишить Дюймовиками, — які, звісно, існують також і поза межами зон, уражених Крутнем, однак саме там їм, здається, живеться найкраще, — та іншими істотами, котрих я і не насмілився б описати. Ця сила — насмішка з розумних істот. Вона, як на мене, є поганою. Таким словом можна характеризувати загалом і світобудову. Бач, Яґу... неприємно тобі таке казати, я ж довбаний раціоналіст... та Крутень незбагненний.

З величезним полегшенням Айзек побачив, що співрозмовник киває. Айзек теж гаряче закивав.

— Це дещо егоїстично, — промовив він з похмурим осміхом. — Мені не хочеться бавитися дослідами, які перетворяться в щось... не знаю, щось огидне. Збіса ризиковано. Ми продовжимо з теорією кризи, добре? У зв’язку з чим я маю дещо тобі показати.

Айзек обережно взяв звіт Сакрамунді з Яґарекових рук і поклав назад на полицю. Відкривши шухляду в столі, витяг звідти креслення.

Він поклав його перед Яґареком, відтак, повагавшись, легенько відсунув.

— Яґу, друже, — промовив учений, — мені треба знати. Це вже закрите питання? Ти... задоволений? Переконався? Бо якщо збираєшся учварити щось із Крутнем, Джаббер збав, повідом мене негайно, і я скажу тобі «папа»... і — «мої співчуття».

Він вдивлявся в Яґарекове лице довгим тривожним поглядом.

— Я почув, що ти сказав, Ґрімнебуліне, — помовчавши, відповів ґаруда. — Я поважаю тебе. — Айзек сухо усміхнувся. — Я згоден із тим, що ти говорив.

Айзек вже було зібрався відповісти, та Яґарек з якимось меланхолійним спокоєм дивився у вікно. Він якийсь час постояв із відкритим ротом, та врешті знову заговорив:

— Нам, ґарудам, відомо про Крутень. — Він замовкав перед кожним реченням. — Він побував і в Цимеку. Ми його називаємо «ребех-лайхнар-х’к». — Слово вилетіло з різкою модуляцією, мов у сердитого птаха. Яґарек подивився Айзекові у вічі. — «Ребех-сакмай» — це Смерть, «сила, що веде до кінця». «Ребех-кавт» — це Народження, «сила, що дає початок». Вони були Першородними Близнюками, народжені в світовій утробі, після її союзу зі своїм сном. Однак була і... болячка... пухлина, — ґаруда замовк, обдумуючи правильне слово, — в земному череві разом із ними. «Ребех-лайхнар-х’к» вирвавсь із земної утроби після них, а може, й одночасно, чи навіть до. Це... — він замислився, намагаючись перекласти, — «злоякісний єдиноутробний брат». Його ім’я означає: «сила, що їй не можна довіряти».

Яґарек, не вдаючись до наспівного шаманського речитативу, розповідав свою бувальщину рівним беземоційним тоном ксентрополога. Він широко розтулив дзьоба, різко закрив його, а потім знову відкрив.

— Я вигнанець, ренегат, — продовжив Яґарек. — Певно... воно й не дивно, що я можу відвернутися від традицій... Але я маю знати, коли повернутися до них лицем. «Лайхні» означає «довіряти» і «тісно зв’язувати». Крутневі не можна довіряти, не можливо і втримати його на повідку. Він нестримний. Я знав це ще з перших історій. Та в моєму... Я... Мене розбирає нетерплячка, Ґрімнебуліне. Можливо, я зашвидко звертаюся до тих речей, що раніше викликали лише відразу. Це... складно. Складно животіти між двох світів... і не належати до жодного. Однак ти змусив мене згадати те, що я завжди знав. Так ніби ти був старійшиною мого клану. — Остання довга пауза. — Дякую.

Айзек повільно кивнув.

— Нема за що... Мені аж відлягло, коли ти все розповів, Яґу. Навіть важко описати. Давай ні слова більше про це. — Він гмукнув і ткнув пальцем у креслення. — Я маю тобі показати щось неймовірне, друже мій.

У припорошеному світлі під Айзековою платформою майстер із фірми Оріабена, орудуючи викруткою і паяльником, колупався в нутрощах зламаної прибиральної машини. Він і далі хвацько висвистував якусь бездумну мелодійку.

Голоси згори доносилися до нього невиразним глухим бурмотінням, інколи надтріснутим вигуком. Чоловік здивовано глипав угору на цей другий голос, але відразу вертався до роботи.

Швидкий огляд механізмів вбудованої аналітичної машини конструкта підтвердив попередній діагноз. Окрім звичайних вікових проблем, як-то тріснуті шарніри, іржа й зношена щетина, котрі він швиденько підлатав, конструкт постраждав ще й від якогось вірусу. Неправильно просунута перфокарта чи зміщена шестерня глибоко в паровому обчислювачі призвела до того, що певний набір інструкцій повторювався, кружляючи в безкінечній петлі. Дії, що мали би виконуватися рефлекторно, тепер ретельно обмірковувалися, в намаганні конструкта видобути більше інформації чи більш вичерпних команд. Захопленого парадоксальними командами чи надлишком даних конструкта-прибиральника розбив параліч.

Механік іще раз глянув на другий поверх. На нього не звертали уваги.

Серце затріпотіло від хвилювання. Віруси бувають різної форми. Одні просто зупиняють роботу машини. Другі змушують механізми виконувати дивні безглузді завдання, як результат новозапрограмованого погляду на звичну інформацію. А треті, прекрасним взірцем яких став цей вірус, паралізують конструктів і змушують тих повторно перевіряти власні базові поведінкові програми.

Їх спантеличувала рефлексія. Зародки самосвідомості.

Майстер потягнувся до ящика й, узявши жменю перфокарт, перетасував їх зі знанням діла. Прошепотів молитву і заходився працювати.

Пальці мелькотіли з разючою швидкістю, відкручуючи різноманітні клапани й коліщатка. Потім підняли захисну ляду на зчитувальному пристрої. Далі він перевірив, чи достатньо в генераторі тиску, щоб привести в дію приймальний механізм металевого мозку. Коли конструкт увімкнеться, програми завантажаться у пам’ять і актуалізуються в його процесорах. Він хутко просовував у отвір то одну, то іншу карту. Майстер чув, як стрекотливо обертаються підпружинені зубчики уздовж негнучкої пластини, потрапляючи в маленькі отвори й переходячи в команди чи інформацію. Він робив паузу і, пересвідчившись, що всі дані завантажені правильно, вставляв наступну карту.

Він тасував свою маленьку колоду, мов картонний шулер. Під кінчиками пальців лівої руки дрібно посмикувалася аналітична машина. Він обмацав усе в пошуках хиби, зламаного зубця чи зашкарублої, погано змащеної деталі, що перепиняли б роботу програм. Але таких не виявилося. Чоловік не зміг утримати переможного шепотіння. Конструктів вірус був виключно результатом інформаційного збою, а не зламаного апаратного забезпечення. Це означало, що карти, якими він частував машину, будуть прочитані, а команди й дані завантажені в складний мозок машини.

Запхавши кожну ретельно обрану перфокарту в слот, кожну — в суворо визначеному порядку, він набрав коротку послідовність цифр на пронумерованих кнопках, приєднаних кабелями до аналітичної машини конструкта.

Майстер закрив ляду і склав конструктове тіло докупи. Загвинтив на місце шурупи. Руки на мить затрималися на заціпенілому тулубі. Відтак чоловік підняв його і поставив на ноги, а далі пішов збирати інструмент.

Чоловік вийшов на середину кімнати й гукнув:

— Е-е... Даруйте, хазяїне!

Після короткої паузи згори прогуркотів Айзеків голос:

— Що там?

— Я вже закінчив. Більше проблем не має бути. Скажіть панові Серачіну додати палива в бойлер, а потім увімкнути цього милого пилезбірника. Гарні модельки, ці ЕКВ-шки.

— Ага, непогані, — була відповідь.

Айзек сперся на перила.

— Ще щось переказати? — нетерпляче продовжив він.

— Ні-ні, це все. Ми надішлемо панові Серачіну рахунок протягом тижня. Па-па.

— Бувайте. І дякую вам.

— Прошу, сер, — почав було чоловік, та Айзек уже зник з очей. Майстер повільно пішов до виходу. Він відчинив двері й озирнувся туди, де в сутінках великої кімнати ницьма лежав вилікуваний конструкт. Ремонтник злодійкувато стрільнув очима вгору і, пересвідчившись, що Айзек не бачить, зобразив руками якийсь символ на подобу зімкнутих кілець.

— Хай буде вірус, — прошепотів він і вийшов зі складу на осоння.

Розділ двадцятий

— Що це таке? — запитав Яґарек. Тримаючи діаграму, він схилив голову набік, достоту як птах.

Айзек взяв у нього аркуш і перевернув.

— Це, друже мій, кризовий провідник, — велично мовив Айзек. — Чи принаймні його прототип. Сраний тріумф прикладної кризової фізико-філософії.

— Що це? Що він робить?

— Ну, дивись. Ти розміщуєш те, з чого хочеш... черпати, ось сюди, — він вказав на схематично намальований скляний ковпак. — Тоді... ну, тут йдеться про складну науку, але ідея... зараз сформулюю.

Він побарабанив пальцями по столу.

— В бойлері підтримується дуже висока температура, і він приводить в дію набір взаємопов’язаних двигунів ось тут. Ось у цьому зібрано сенсорні пристрої, які можуть визначати різні види енергетичних полів — теплове, електростатичне, потенційне; тавматургічні сліди — і виводити їх у математичній формі. Тоді, якщо не помиляюся щодо об’єднаного поля, а я не помиляюся, всі ці енергетичні форми являють собою різні прояви кризової енергії. Тож завдання аналітичного двигуна ось тут — обчислити наявне кризове поле, врахувавши різні інші наявні поля.

Айзек почухав голову.

— Це до біса важка кризова математика, приятелю. Я собі прикинув, що це буде найважча частина. Ідея в тому, щоб була програма, яка може сказати: «Ну, тут стільки-то потенційної енергії, стільки-то тавматургічної, і так далі, а отже, кризова ситуація за всім цим має бути така і така. Треба спробувати зробити так, щоб вона переводила, е-е... повсякденне у кризову форму. Тоді — і це ще одна перешкода — потрібний ефект, якого ти хочеш досягти, теж потрібно перевести в математичну форму, в якесь кризове рівняння, що закладається в обчислювальну машину ось тут. Відтак маєш скористатися цією штукою, котру приводить у дію поєднання пари чи хемії з тавматургією. Це є центр всього механізму, конвертер, який під’єднується до кризової енергії та проявляє її в початковій формі. Тоді ця енергія передається об’єкту», — Айзеків запал зростав, що більше він говорив про проект. Він нічого не міг із цим вдіяти: на якусь мить його захоплення від величезного потенціалу дослідження, від самого лише його масштабу, перебороло намір займатися лише безпосередньо тим проектом, що йому замовили.

— Річ у тім, що ми повинні мати змогу змінити форму об’єкта на таку, аби звертання до його кризового поля власне посилювало його кризовий стан. Іншими словами, кризове поле зростає, що більше його відкачують, — Айзек щасливо й широко всміхнувся до Яґарека. — Утямив, про що я? Довбаний вічний двигун! Коли нам вдасться стабілізувати процес, виникає нескінченне коло зворотного зв’язку, що означає постійне джерело енергії!

Незворушний похмурий вираз Яґарека заспокоїв Айзека. Він усміхнувся. Те, наскільки невідступно ґаруда був одержимий своїм замовленням, полегшувало Айзеків намір зосереджуватися на прикладній теорії, мотивувало його.

— Не переймайся, Яґу. Ти одержиш те, по що прийшов. Що стосується твого випадку, то якщо мені це вдасться, я зможу перетворити тебе на ходячу, летючу динамо-машину. Що більше ти літатимеш, то більше кризової енергії ти проявлятимеш, а отже, ще більше зможеш літати. Зможеш забути про проблему стомлених крил.

У відповідь була лише зболена тиша. Айзек з полегшенням зрозумів, що Яґарек, схоже, не вловив сумного підтексту. Ґаруда водив пальцями по аркушу із зачудуванням та жагою, щось бурмотів на власній мові — це був тихий, глибокий наспів.

Нарешті він підвів очі.

— Коли ти це збудуєш, Ґрімнебуліне?

— Ну, мені потрібно власне склепати робочу модель, щоб її випробувати, вдосконалити математику і таке інше. Думаю, на якусь першу версію мені знадобиться десь із тиждень. Але пам’ятай, що це початкова стадія. Зовсім початкова стадія. — Яґарек швидко кивнув, відмахнувшись од попередження. — Впевнений, що не хочеш перекемарити тут? Будеш і далі бродити навколо, як привид, і вискакувати без попередження, коли я найменше цього очікую? — з іронією запитав Айзек.

Яґарек кивнув.

— Будь ласка, повідом мене, як тільки просунешся зі своїми теоріями, Ґрімнебуліне, — попрохав він.

Айзек засміявся від несподіваної надмірної ввічливості.

— Звісно ж, повідомлю, друже, слово даю. Як тільки просунуся з теоріями, ти про це знатимеш.

Яґарек напружено повернувся та пішов до сходів. Коли він озирнувсь, аби попрощатися, його погляд щось уловив. Якусь мить ґаруда не рухався, а тоді підійшов до дальнього кута східного боку платформи. Він показав на клітку з велетенською личинкою.

— Ґрімнебуліне, — мовив він, — що робить твоя гусінь?

— Знаю, знаю, дохріна виросла, еге ж? — сказав Айзек, підходячи. — Вимахало створіннячко, правда?

Яґарек показав на клітку й запитально поглянув на вченого.

— Так, — сказав він. — Але що вона робить?

Айзек насупився й заглянув у дерев’яний ящик. Він раніше повернув його до вікон задньою стороною, тому всередині було тьмяно й не видно, що відбувається. Айзек примруживсь і вгледівся в темряву.

Масивне створіння заповзло у дальній кут клітки і якимось чином піднялося по грубому дереву. Використовуючи якусь органічну клейку речовину, що виділялась із його заду, воно закріпилося на дашку коробки. Звідти воно й звисало, важке й хитке, коливаючись і трохи пульсуючи, як панчоха, наповнена грязюкою.

Учений аж присвиснув від несподіванки.

Гусінь напружила свої колючі ніжки, міцно підібгала їх під живіт. Під пильними поглядами Айзека та Яґарека вона зігнулась навпіл, ніби цілуючи свою хвостову частину, а тоді повільно розслабилась, знову звисаючи. Істота повторила процедуру.

Айзек показав на морок у клітці.

— Дивись, — сказав він. — Вона щось по собі розмазує.

Там, де рот гусені торкався її тільця, залишалися тонкі блискучі волокна, які натягувалися, коли вона відсувала рот, і приклеювалися, коли вона знов торкалася себе. Волосинки у задній частині створіння прилипли до тіла й здавалися мокрими. Величезна личинка повільно обмазувала себе прозорим блискучим шовком знизу догори.

Айзек повільно випрямився. Він упіймав погляд Яґарека.

— Ну, — сказав він, — краще пізно, ніж ніколи. Нарешті відбувається те, для чого я її взагалі купив. Вона перетворюється на лялечку.

Через якийсь час Яґарек повільно кивнув.

— Скоро вона зможе літати, — тихо сказав він.

— Це не точно, приятелю. Не всі лялечки стають крилатими.

— Ти не знаєш, що з неї буде?

— А це, Яґу, єдина причина, аби я тримав це дурнувате створіння. Клята цікавість. Не відпускає, — Айзек посміхнувся.

Насправді він трохи нервувався, побачивши, як дивна істота нарешті робить те, чого він чекав з першої миті, коли побачив її. Учений спостерігав, як вона вкриває себе дивною, витонченою протилежністю чистоти. Відбувалося все швидко. Барвисті, пістряві кольори її шерсті затуманив перший шар волокон, а тоді вони взагалі зникли з очей.

Цікавість Яґарека до істоти тривала недовго. Він прикріпив на плечі дерев’яну раму, що приховувала каліцтво, і вкрив її плащем.

— Я покину тебе, Ґрімнебуліне, — сказав він.

Айзек відірвав очі від гусені.

— Так! Добро, Яґу. Я займусь, е-е... машиною. Я вже знаю, що нема сенсу питати, коли тебе побачу, чи не так? Ти з’явишся, коли настане підходящий момент, — він похитав головою.

Яґарек вже був унизу сходів. Він на мить озирнувся й попрощався з Айзеком, а тоді пішов.

Айзек помахав у відповідь. Він так замислився, що тримав руку піднятою ще кілька секунд після того, як ґаруда вже пішов. Нарешті він опустив її та повернувся назад до клітки гусені.

Її кокон із мокрих ниток швидко висихав. Хвостова частина вже була жорсткою й нерухомою. Це обмежувало коливання личинки, змушуючи її все більше вдаватися до клаустрофобної акробатики у спробах вкрити себе. Айзек підсунув стілець до клітки, щоб подивитися на її зусилля. Він робив нотатки.

Якась його частина розуміла, що як науковець, він зараз поводився негодяще, що треба зібратися й зосередитися на нагальному завданні. Однак це була маленька частина, і говорила вона з ним пошепки, невпевнено. Майже для годиться. Адже насправді не було нічого, що могло б завадити Айзекові скористатися можливістю поспостерігати за цим дивовижним явищем. Він зручно розташувався в кріслі й витягнув збільшувальне скло.

Гусені знадобилося дві години, щоб повністю вкритися вологим коконом. Найважчий маневр був на самій голові. Личинка мусила виплюнути собі щось на зразок коміра, а тоді дала йому трохи підсохнути, перш ніж стиснулась у своїх пелюшках, на мить зробивши себе товщою й коротшою, і сплела кришку, повністю закриваючись. Вона повільно поштовхала її, перевіряючи на міцність, а тоді виділила ще трохи міцних волокон, поки голова не стала повністю покритою, невидимою.

Органічне покривало ще кілька хвилин дрижало, розширюючись і стискаючись у відповідь на рух усередині. Під поглядом Айзека біла речовина застигла, змінила колір на бруднуватий перламутр. Кокон ледь-ледь похитувався від легкого вітерцю, однак він вже остаточно затверднув, і рухів личинки усередині вже не було видно.

Айзек відкинувся на стільці й продовжив записи. «Я майже впевнений, що Яґарек мав рацію з приводу того, що в істоти будуть крила», — подумав він. Органічний мішечок, що коливався, цілком нагадував будь-яку класичну схему лялечки денного чи нічного метелика, тільки був значно більшим.

Світло надворі потьмяніло, тіні видовжилися.

Підвішений кокон не рухався вже півгодини, аж тут відчинились двері. Айзека так налякав раптовий звук, що він скочив на ноги.

— Є хто вдома? — вигукнув Девід.

Айзек перехилився через поруччя й привітався.

— Якийсь чувак приходив розбиратися з конструктом, Девіде. Сказав, що треба додати трохи палива й увімкнути, запевнив — має працювати.

— Хороші новини. Мене вже задовбало сміття повсюди. Все твоє нам теж дістається. Це що, навмисно? — усміхнувся Девід.

— Ти що, ні, — відповів Айзек, демонстративно згрібаючи ногою крихти і пил крізь проміжки в поруччі.

Девід засміявся й відійшов туди, де колега вже не міг його бачити. Почувся металевий стук, коли Девід з ніжністю ляснув конструкта.

— Я також маю переказати тобі, що твій прибиральник — «милий пилезбірник», — піднесеним тоном сказав Айзек.

Обоє розсміялися. Айзек спустився і сів посередині сходів. Він побачив, як Девід запихає таблетки концентрованого коксу в маленький бойлер конструкта — економну модель потрійного обміну. Девід закрив дверцята й заклацнув засувку. Він потягнувся до голови конструкта й пересунув маленький важіль у позицію «увімкнено».

Почулося шипіння й тихий свист, коли пара проштовхнулася крізь тонкі трубки, поступово приводячи в дію аналітичний двигун конструкта. Прибиральник спазматично сіпнувся й обперся об стіну.

— Скоро має розігрітися, — задоволено сказав Девід, засовуючи руки в кишені. — А ти чим займався, Заку?

— Підійди, — відповів Айзек. — Хочу тобі дещо показати.

Коли Девід побачив підвішений кокон, він реготнув і взявся руками за боки.

— Джаббере! — сказав він. — Та вона велетенська! Коли та штука вилупиться, я тікаю...

— Ну, власне, це одна з причин, чому я тебе покликав. Просто сказати, щоб ти перевіряв час від часу, чи воно не вилупляється. Можеш допомогти мені пришпилити його до коробки.

Обоє чоловіків усміхнулись.

Знизу почулося стукотіння, наче вода проривалася крізь непокірну сантехніку. Далі тихо зашипіли поршні. Айзек і Девід витріщились одне на одного, на мить вражені.

— Схоже, прибиральник в ударі, — сказав Девід.

У коротеньких проходах із міді й латуні, що являли собою мозок конструкта, несамовито стукотів хаос нових інструкцій і даних. Передавані поршнями та Гвинтами й незліченними клапанами порції інформації застрягали в обмеженому просторі. Малесенькі поштовхи енергії проривалися через мініатюрні, з точністю спроектовані парові молоточки. У центрі мозку була коробка, в якій ряд за рядом розміщувалися крихітні перемикачі «увімкнути-вимкнути», що безцільно сіпались угору-вниз все швидше й швидше. Кожен перемикач був синапсом, що приводився в дію парою; кожен натискав кнопки й перетягував важелі у все більш складних поєднаннях.

Конструкт здригнувся.

Глибоко в розумовому двигуні конструкта рухався соліпсичний цикл даних, який становив собою вірус, що з’явився, коли на мить зісковзнув якийсь маховик. Поки механічною макітрою все швидше проходили пара й енергія, безглуздий набір вірусних запитів знову й знову біг в аутичному циклі, відкриваючи й закриваючи ті самі клапани, перемикаючи ті ж перемикачі в тому ж порядку.

Але цього разу вірус був підживлений. Нагодований. Програми, які майстер завантажив в аналітичний двигун конструкта, посилали надзвичайні інструкції по майстерно зробленому трубопроводу мозочку. Клапани билися, а перемикачі гуділи уривчастим тремором — так швидко, що це, здавалося, міг бути тільки довільний рух. І все ж у цих уривчастих послідовностях цифрового коду мутував й еволюціонував примітивний маленький вірус.

Закодована інформація накопичувалась у цих обмежених шипунах-нейронах, подавалась до зацикленого ідіотизму вірусу й виштовхувалась клубками нових даних. Вірус розквітав. Дурний двигун його базового, безмовного циклу прискорився, викинув цвіт новонародженого вірусного коду назовні з бінарною відцентровою силою в кожну частину процесора.

Кожен з цих допоміжних вірусних циклів повторювався, поки інструкції й дані та самостійно створені програми не заповнили кожну частинку цієї обмеженої обчислювальної машини.

Конструкт стояв у кутку та ледь-ледь тремтів і гудів.

У раніше незначному закутку його клапанистого розуму все ще крутився початковий вірус, початкове поєднання чужорідних даних і безглуздих посилань, що вплинуло на здатність конструкта замітати підлогу. Він був таким самим, але трансформованим. Уже не спрямований на руйнування, він став засобом, генератором, рушійною силою.

Дуже, дуже скоро центральна частина мозку конструкта гуділа й клацала на всю потужність. Нові програми, що дзижчали по аналогових клапанах, привели в дію вигадливі механізми. Сектори аналітичної потужності, що зазвичай відводились на функції руху, резервного збереження й підтримки, складалися, подвоюючи потужність. Та сама бінарна функція отримувала подвійні значення. Потік чужорідних даних розсіювався, але не сповільнювався. Надзвичайні зразки програмного забезпечення збільшили ефективність та спроможність обробки самих клапанів і перемикачів, що ними керували.

Девід із Айзеком розмовляли нагорі, кривлячись чи посміхаючись, коли до них доносилися звуки, яких не міг стримати злощасний конструкт.

Потік даних продовжувався, виходячи з величенького набору програмних карток майстра й зберігаючись у блоку пам’яті, що тихо гудів і клацав, а потім перетворював їх на інструкції в активному процесорі. Потік усе плинув і плинув безжальною хвилею абстрактних інструкцій — нічого, крім так/ні чи увімкнути/вимкнути, — але в такій кількості, такої складності, що вони наближались до концепцій.

І зрештою, у певній точці, кількість стала якістю. Щось змінилося в мозку конструкта.

Одної миті це була обчислювальна машина.

Наступної — він мислив.

З дивною, обчислювальною чужорідною свідомістю конструкт задумався над власними міркуваннями.

Він не відчув здивування. Не відчув радощів. Ані люті, ані екзистенційного жаху.

Лише цікавість.

Кластери даних, що чекали, безцільно курсуючи по блоку з клапанами, раптом стали важливими, взаємодіючи з цим надзвичайним новим видом обчислення, цією самодостатньою операційною роботою.

Те, що не міг зрозуміти конструкт-прибиральник, раптом прояснилося. Дані були порадами. Обіцянками. Дані були привітанням. Дані були попередженням.

Конструкт довгий час не рухався, випускаючи маленькі струмочки пари.

Айзек сильно перехилився через поруччя, аж воно небезпечно рипнуло. Він нагнув голову, щоб подивитися на конструкта на нижньому поверсі, у себе й Девіда під ногами. Айзек подивився на його непевні конвульсії і насупився.

Тільки він відкрив рот, аби щось сказати, конструкт став рівно. Він розпрямив всмоктувальну трубку і почав, спершу обережно, збирати з підлоги пил. Під поглядом Айзека конструкт висунув позаду щітку і став відчищати дошки. Айзек вивчав, чи нема ніяких ознак несправності, та швидкість конструкта зростала з майже відчутною впевненістю. Айзек просяяв, спостерігаючи, як прибиральник уперше за багато тижнів якісно миє лабораторію.

— Оце вже краще! — оголосив Айзек Девідові через плече. — Ця бісова штуковина знову прибирає. Тепер знову все гаразд!

Розділ двадцять перший

У великому хрусткому коконі починалися химерні процеси.

Сповита м’якоть гусені поволі розпадалася. Ніжки, очі, щетинки й інші сегменти тіла втратили цілісність. Трубкоподібне тіло поволі рідло.

Істота сотала енергію, накопичену із сон-трути, та використовувала її для трансформації. Вона самоорганізовувалася. Її мінлива форма розбухала і рвалася в дивні просторові щілини, витікаючи, немов масляниста твань, через вінця світу в інші площини і знову назад. Вона згорталася, вивільнюючись з переливчастої сльоти своєї вихідної матерії.

Вона була непостійна.

Вона була жива, та у проміжку між змінами форми істота була ні жива, ні мертва, але просякла силою.

І знов оживала. Але вже іншою.

Спіралі біохемічної юшки защіпалися в несподівані форми. Розмотані й розчинені нерви раптом скручувалися назад у мотки чутливої тканини. Риси спотворювались і вив’язувалися в нові чудернацькі сузір’я.

Істота корчилася в муках зародження; її починало мучити ледь усвідомлене, але вже наростаюче відчуття голоду.

Ззовні нічого не відбувалося. Метафізична драма руйнації та народження залишилася без аудиторії. Вона сховалася за присмерковою завісою з ніжного шовку, шкаралущою, котра з інстинктивною скромністю приховувала метаморфозу. Після повільного безладного колапсу форми настала коротка мить, коли кокон завис у подобі пограничного стану.

А далі вона почала будувати себе наново. Все швидше і швидше.

Айзек годинами спостерігав за хризалідою, але міг тільки здогадуватися про затяту боротьбу аутопоезису всередині. Він бачив лише щільне тіло, дивний фрукт, підвішений на тонкій ниточці в затхлій пітьмі великої клітки. Цей кокон не давав спокою. Вчений уявляв собі, як звідти вилітають різноманітні гігантські метелики. Кокон не мінявся. Раз чи два він штрикнув його легенько, і той важко захилитався на декілька секунд. Ото й усе.

Коли Айзек не працював над машиною, він спостерігав за лялечкою й будував здогади. Саме це забирало левову частку часу.

Гори міді й скла на підлозі та столі почали набувати форми. Айзек днями паяв, гатив молотом, приладнуючи парові поршні й тавматургічні механізми до новонародженої машини. Вечори проводив у пивничці з Ґедрексечетом, Пальґолакійським Бібліотекарем, або ж з Девідом чи Лубламаєм, інколи з університетськими колегами. Він говорив обережно, не видаючи більше, ніж треба, але палко й захоплено дискутував про математику, енергію, і кризу, і проектування.

Айзек безвилазно сидів у Борсуковій Драговині. Він попередив приятелів із Салакуських Полів, що його деякий час не буде видно, а втім їхні стосунки у всякому разі мали нетривкий, поверховий характер. Єдино, він сумував за Лін. Вона була майже так само зайнята, як і він, а коли дослідження Айзека набрало обертів, стало ще складніше знаходити зручний час для зустрічі.

Натомість Айзек, сидячи на ліжку, писав їй листи. Питав кохану про її скульптуру, казав, що сумує. Він щоранку клеїв на листа марку й ніс до поштової скриньки в кінці вулиці.

Вона теж писала. Айзек приберігав її листи на вечір як дражливу винагороду — він не дозволяв собі читати їх, доки не закінчить роботу. Вчений сідав на вікно, тримаючи чашку чаю або гарячого шоколаду, і, кидаючи свою тінь на Іржу й присмеркове місто, читав послання коханої. Айзек здивовано помічав, яким сентиментальним теплом відгукуються в ньому такі моменти. Звісно, було в його почуттях трохи сльозливості, але й не менше любові, справжнього зв’язку, потреби в Лін саме тоді, коли її не бачив.

За тиждень він збудував прототип кризової машини — гуркітливий кругообіг рурок і дротів, що тільки те й робив, що вивергав кашель і чмихання. Айзек розібрав його і зібрав наново. Десь три тижні потому біля вікна, яке дало свободу крилатим істотам у клітках, розповзся новий неохайний конгломерат всіляких механічних частин. Безладне громаддя різних моторів, динамо-машин і перетворювачів, сяк-так з’єднаних між собою.

Айзек хотів дочекатися Яґарека, але з ґарудою зв’язку не було — той, як завжди, кочував. Айзек уважав, що це ґаруда в такий дивний спосіб чіпляється за гідність. Живучи на вулиці, це було вельми складно. Після свого паломництва через увесь континент він не міг просто і легко полишити відчуття відповідальності, самоконтроль. Яґарек був вигнанцем, викорчуваним з корінням. Він не міг покладатися на милість інших.

Айзек уявляв, як той переходить з місця на місце, спить на голій долівці в закинутих будівлях чи, згорнувшись у клубок на дахах, тулиться до теплої вентиляційної труби. Він може прийти за годину, а може й за кілька тижнів. Айзек прочекав півдня, доки вирішив випробувати своє творіння без Яґарека.

Під скляним ковпаком, де сходилися докупи дроти, рурки й кучеряві кабелі, Айзек поклав шматочок сиру. Він там лежав і черствів, поки Айзек гатив по кнопках калькулятора. Учений намагався звести задіяні сили й вектори до математичних обчислень. Він часто зупинявся, щоб зробити якісь нотатки.

Унизу чулося чмихання борсучихи Щирозубки, Лубламаєве квоктання у відповідь, розмірене гудіння конструкта. Айзек не звертав на все це уваги, повністю зосередившись на числах.

Він почувався дещо незручно, оскільки не хотів продовжувати роботу, коли Лубламай був тут. Айзек все ще дотримувався незвичної для себе політики мовчання. «Може, в мене з’являється смак до театральщини», — подумав він і всміхнувся. Розв’язавши необхідні рівняння, як міг, тинявся по кімнаті без діла, чекаючи, доки колега піде. Айзек визирнув униз, де Лубламай креслив графіки на міліметрівці. Не скидалося, що він збирався іти. Айзека розбирала нетерплячка.

Він насилу пробрався крізь міазми металу й скла на підлозі й тихенько присів коло пристрою для вводу даних кризової машини, що стояла зліва. Замкнене коло механізмів і трубок меандрово оперізувало кімнату й завершувалося в скляному ковпак з сиром праворуч від нього.

Одною рукою Айзек взявся за гнучку металеву трубку, кінець якої був приєднаний до лабораторного бойлера в дальньому кутку кімнати. Вченого охопило нервове хвилювання. Якомога тихше він приладнав трубку до клапана блоку живлення машини. Потім відкрив клапан, і двигун почав заповнюватися парою. Почулося стрекотіння й басовите гудіння. Айзек став навколішки й набрав на клавіатурі математичні формули. Далі хутко встромив у зчитувальний пристрій чотири перфокарти й відчув, як повзуть крихітні зубаті коліщатка, побачив, як піднімаються хмарки пилу від усе сильніших вібрацій агрегата.

Учений щось промурмотів, пильно вдивляючись у машину.

Йому здавалося, ніби чує, як енергія й інформація надходять крізь механічні синапси до різноманітних вузлів розчленованої кризової машини. Відчувалося, ніби пара валує просто крізь його вени, а серце гатить, мов поршень. Він клацнув трьома перемикачами на блоці.

Повітря завібрувало.

Декілька млявих секунд нічого не відбувалося. Потім грудка сиру в скляному ковпаку почала трястися.

Айзеку захотілося переможно загорлати. Він перевів стрілку циферблата на сто вісімдесят градусів — і шматок посунувся ще.

«А тепер доведемо до кризи», — подумав Айзек і потяг за важіль, замикаючи коло. Від цього на скляний ковпак відреагували сенсорні машини.

Айзек дещо вдосконалив ковпак, відрізавши верхівку й замінивши її плунжером. Він поклав на нього руку й натис так, що абразивне денце почало повільно наближатися до сиру. Якщо плунжер піде до кінця, він його розчавить.

Айзек тиснув правою рукою, а лівою регулював рукоятки та підкручував стрілки у відповідь на тремтіння манометрів. Він дивився, як тріпочуть стрілки і відповідно регулював потоки тавматургічного струменя.

— Ану, паскуднику, — прошепотів він. — Начувайся. Хіба не чуєш? Енергія кризи йде за тобою...

Плунжер із садистською неквапністю наближався до грудки сиру. Тиск у трубах наростав до небезпечного рівня. Айзек розчаровано зашипів. Він дещо сповільнив хід плунжера, однак продовжував його невблаганний рух униз. Якщо кризова машина не спрацює і сир не покаже тих результатів, які він намагався запрограмувати, Айзек все одно розчавить сир. Суть кризи в потенціалі. Якщо в нього нема наміру розчавити сир, той не буде в стані кризи. Обдурити онтологічне поле неможливо.

Тоді, коли виття пари та спів поршнів сягло некомфортної висоти, а краї тіні від плунжера загострилися, коли той майже опустився до дна скляного ковпака, сир вибухнув. Почувся голосний вологий чвак, і грудочку розірвало з такою силою, що скляні стінки оббризкало крихіттям сиру й маслом.

Лубламай гукнув знизу, цікавлячись, що в ім’я Джаббера тілько що було, проте Айзек нічого не чув. Він сидів і дивився на сирну квашу, вибалушивши очі. А потім недовірливо й радісно розсміявся.

— Айзеку! Що це за фігня була? — гаркнув Лубламай.

— Нічого, нічого! Вибачай, що потривожив... Робота... просувається... — і розплився в посмішці.

Він швидко вимкнув машину й підняв ковпак. Ковзнувши пальцями по розквецяній каші, подумав: «Неймовірно!»

Учений спробував запрограмувати машину так, щоб сир піднявся на один-два дюйми в повітря. З одного боку, експеримент не вдався. З іншого ж — він взагалі не очікував на результат. Очевидно, він щось неправильно розрахував, хибно запрограмувавши карти. Либонь, визначити результати, яких він прагнув досягти, буде дуже непросто. Ймовірно, процес виділення енергії ще вкрай недолугий, що може призвести до всіляких помилок і неточностей в майбутньому. А він ще навіть не пробував створити петлю постійного зворотного зв’язку, до якої зрештою збирався прийти.

Але ж... але ж він таки видобув енергію кризи.

Це було безпрецедентно. Уперше в житті Айзек повірив у свої ідеї. Тепер залишалося лише довести все до ладу. Було ще немало проблем, але вже іншого й меншого порядку. Основну загадку, ключову проблему усією теорії кризи, вирішено.

Айзек зібрав свої нотатки і святобливо прогорнув декілька сторінок. Не вірилося, що він таке зробив. Ураз в думках почали з’являтися нові плани. «Наступного разу, — подумав учений, — можна використати якийсь із водяникових виробів. Те, що вже й так тримається купи енергією кризи. А це вже набагато цікавіше, можливо, петля таки запрацює...» В Айзека паморочилося в голові. Він раптом ляснув себе по лобі й усміхнувся.

«Треба провітритися, — майнула зненацька думка. — Піду... нап’юся. Побачу Лін. Влаштую собі нічку. Таж я вирішив одну з найнепоступливіших проблем в одній з найбільш суперечливих парадигм науки — я заслужив хильнути...» Він усміхнувся на цей емоційний виплеск і враз посерйознішав. Айзек вирішив розповісти Лін про кризову машину. «Я вже не можу міркувати над цим самотужки», — подумав.

Перевіривши, чи ключі й гаманець на місці, він потягнувся, стрепенувсь і пішов униз на перший поверх. На звук його кроків озирнувся Лубламай.

— Лубе, я пішов.

— І ти називаєш це робочим днем? Ще ж тільки третя.

— Я, друже мій, перевиконав графік, — усміхнувся Айзек у відповідь. — Тому скорочений день. Якщо хто спита, хай заходить завтра.

— Добро, — відповів Лубламай і, махнувши рукою, повернувся до роботи. — Гарного вечора.

Айзек прокректав швидке «бувай».

Він зупинився посеред Веслярського Шляху й глибоко вдихнув, насолоджуючись свіжим повітрям. Тиха вуличка була малолюдною. Айзек весело привітався з парою сусідів і почимчикував у бік Малого Кільця. День був чудовий, а тому він вирішив пройтися пішки до Салакуських Полів.

Тепле повітря сочилося крізь двері й вікна, крізь шпарини у складських стінах. Лубламай на мить припинив роботу, щоб підіткнути поли халата. Щирозубка бавилась із жуком. Конструкт закінчив прибирання і якийсь час стояв у дальньому кутку кімнати, легенько клацаючи. Здавалося, ніби одна з його оптичних лінз вшнипилася в Лубламая.

Незабаром після того, як Айзек пішов, Лубламай встав і, перегнувшись через підвіконня біля його столу, прив’язав червоний шарф до гвіздка в цегляній стіні. Він накидав список закупів на випадок, якщо Чай-Удвох пролітатиме повз. Потім знову повернувся до роботи.

До п’ятої вечора сонце все ще стояло високо, хоча й почало хилитися до землі. Денне світло згущалося в іржаво-брунатну сутінь.

Углибині хитливої лялечки нова форма життя відчула наближення вечора. Майже оформлена плоть тріпотіла й билася в корчах. Десь у надрах недовершеного тіла почалася низка завершальних хемічних реакцій.

О пів на сьому роботу Лубламая перервав голосний гуп за вікном, і, визирнувши, він побачив, як унизу в провулку чіпкою ногою чухмарить голову Чай-Удвох. Вірм глянув угору й гукнув привітання.

— Пане Лублуб! А я тут по ділах літав, бачу — ваша червона шльопавка висить...

— Вечір добрий, Чаю-Удвох, — відповів Лубламай. — Зайдеш?

Він одійшов від вікна, щоб впустити вірма усередину. Той гепнувся на підлогу, недолуго хляпаючи крилами. Його брунатна шкіра гарно мінилася в уламках вечірнього світла. На веселому бридкому обличчі розповзлася усмішка.

— То що робимо, бос? — гукнув Чай-Удвох.

Перш ніж Лубламай устиг відповісти, Чай-Удвох зиркнув туди, де стояла Щирозубка й підозріливо окидала його оком. Він розгорнув крила, вистромив язика й вибалушив на неї витрішкуваті очі. Тваринка чимдуж гайнула геть.

Вірм вибухнув реготом і відрижкою.

Лубламай поблажливо всміхнувсь. Аби Чай-Удвох не відволікався ще далі, він потяг його до столу, де лежав список закупів. Учений дав вірму плитку шоколаду, аби той зосередився.

Доки Чай-Удвох з Лубламаєм сперечалися про те, скільки продуктів вірм подужає нести у повітрі, позаду них щось заворушилося.

У різко згустілих сутінках клітки в Айзековій лабораторії кокон почав коливатися явно не від вітру. Рух усередині тугого органічного мішечка розхитував його гіпнотичними колами. Він крутнувся, потім затнувсь і легенько смикнувся. Усередині пролунав звук — немов рветься тканина, безмежно тихий, надто тихий, аби Лубламай чи Чай-Удвох його почули.

Волокна кокона розсік вологий чорний пазур. Він повільно ковзнув угору, розрізаючи цупкий матеріал з легкістю ятагана. Із рваної діри, мов невидимі нутрощі, полився сумбур незвіданих відчуттів. Рвучкі пориви їх прокотилися кімнатою, викликавши гарчання Щирозубки й змусивши Лубламая з Чаєм-Удвох на мить нервово підвести голови.

З темряви з’явилися кінцівки й вхопилися за краї прорізу. Вони безгучно тисли ізсередини, розриваючи кокон навпіл. Тремтяче тіло м’яко ковзнуло з кокона. Воно було вологе й слизьке, немов у новонародженого маляти.

Якусь хвилину воно лежало, зіщулившись, на дерев’яному дні, слабке й знерухомлене, в тій самій скоцюрбленій позі, в якій перебувало всередині лялечки. Поволі істота стала розгинатися, розкошуючи в несподівано широкому просторі. Наштовхнувшись на дротяні дверцята, вона з легкістю відірвала їх і виповзла на просторінь кімнати.

Вона пізнала себе. Усвідомила свою подобу.

Зрозуміла, що має потреби.

Чай-Удвох з Лубламаєм підвели очі на скрип і тріск дроту. Звук нібито пролунав над ними і пішов далі по кімнаті. Вони перезирнулися.

— Бос, це що? — промовив Чай-Удвох.

Лубламай відійшов від столу. Він глянув на Айзеків балкон, поволі розвернувся й окинув поглядом увесь перший поверх. Тиша. Став, насупившись, глянув на вхідні двері. Подумав, може, звук чувся іззовні.

У дзеркалі біля дверей відбився порух.

Темний силует підвівся з горішньої сходини другого поверху.

Лубламай заговорив, видушивши із себе якийсь тремтячий звук недовіри, страху та замішання, але той моментально й безгучно розсіявся. Чоловік стояв і дивився, відкривши рота, на відображення.

Істота розпукувалася. Як розпукується квітка. Як випростується чоловік чи жінка, зіщулені доти в позі ембріона. Здавалося, ніби розмиті кінцівки істоти гнулися тисячами способів, і вона розправлялась, як паперова фігурка, стоячи й випростуючи руки чи ноги, чи щупальці, чи хвости. Істота, досі згорблена на підлозі, мов собака, встала й витяглася на весь зріст, і виявилася завбільшки як людина.

Чай-Удвох верескнув. Лубламай ще ширше розкрив рота і спробував ворухнутися. Він не міг розібрати обрисів. Лише темна, лискуча шкура і по-дитячому зчіплені руки. Холодні тіні. Очі не очі. Складки й випуклості органічної тканини, схожі на щурячі хвости, здригалися й підсмикувалися, як близька до смерті плоть. А ще осколки безцвітної кості, на палець кожен, що блідо вилискували й скрапували слиною, — зуби.

Доки Чай-Удвох спробував чкурнути повз Лубламая, а той, задкуючи і прикипівши очима до жахіття в дзеркалі, намагався відкрити рота й закричати, істота на горішній сходинці розправила крила.

Чотири темносукняні опахала шерхотіли за спиною, складалися й розгорталися, ганяючи повітря та розпускаючись у широкі складки пістрявої плоті неймовірних розмірів: це було схоже на те, як тріпоче прапор чи розтискаються зігнуті в кулак пальці.

Здавалося, масивні фальці тугої шкіри заповнили собою все приміщення. Крила були неправильної, хаотичної форми, із несподіваними виткими узорами, проте ідеально симетричні, немов на аркуш паперу хлюпнути атраментом чи фарбою, а потім скласти його удвоє.

А на тих колосальних площинах виднілися темні цятки, грубі візерунки, що, здавалося, ледь мерехтіли, поки Лубламай дивився, а Чай-Удвох, скиглячи, рвався до дверей. Крила створіння мінилися кольорами — опівнічними, могильними, синяво-чорними, брунатно-чорними, криваво-чорними. А потім візерунки справді замерехтіли, тіні заворушилися, наче амеби під лінзою мікроскопа, чи то як олія на воді, орнаменти на лівому й правому крилі, все ще ідеально симетричні, рухалися в гіпнотично млявому темпі, поступово прискорюючись. Лубламаєве обличчя скривилося гримасою. Спина свербіла від нервового відчуття, що тварюка стоїть позаду. Чоловік розвернувся й втупився очима в мінливі барви, присмеркову пишноту...

...і Лубламай вже не думав кричати, тільки дивився, як темна розцвітка мінилася й вирувала на поверхні крил. Це нагадувало буремні нічні хмари, що відбиваються у дзеркалі води.

Чай-Удвох заголосив. Він повернувся й побачив, як істота, розправляючи крила, спускається сходами. Увагу перехопили мінливі узори, тож вірм, розкривши рота, витріщився на них.

Темні абстракції на крилах манливо мінилися.

Чай-Удвох з Лубламаєм мовчки тремтіли, заворожено вдивляючись у магнетичні крила.

Істота принюхалася.

Вона кинула швидкий погляд на вірма й відкрила рота, але з того була б надто дрібна пожива. Тоді, не складаючи магічних крил, повернула голову до Лубламая. Вона голодно завила безгучним виском, від якого Щирозубка, напівмертва від жаху, жалібно заскавчала. Борсучиха зіщулилася в тіні притуленого в кутку нерухомого конструкта; в його лінзах маяли дивні тіні. Повітря гуділо від Лубламаєвого смачного запаху. Істота стікала слиною, скажено била крильми, Лубламаїв запах усе міцнішав. Істота вистромила страховищного язика й рушила вперед, легко відкинувши вірма зі свого шляху.

Крилата почвара вхопила Лубламая у свої голодні обійми.

Розділ двадцять другий

Вечірнє сонце стікало в канали й зімкнуті річки Нового Кробузона. Від його світла вони здавалися густими й закривавленими. Закінчувалися зміни й робочі дні. Гурми виснажених металургів і плавильників, клерків і вантажників коксу плелися з фабрик та офісів до станцій. Платформи були вщент заповнені стомленими людьми, палкими суперечками, самокрутками й випивкою. Парові крани в Келлтрі працювали до ночі, перетягуючи екзотичний вантаж з іноземних кораблів. З річки й великих причалів зухвалі водяники-вантажники голосно лаяли людей на помостах. По небу над містом плили роздрантані хмари. Повітря було теплим і пахнуло то розкішно, то огидно, коли запах фруктів на деревах густими потоками зливався зі смородом фабричного сміття.

Чай-Удвох стрімголов вилетів зі складу на Веслярському шляху, мов ним вистрілили з гармати. Він увірвався в небо з розбитого вікна, залишаючи слід з крові й сліз, белькочучи й шморгаючи, як немовля, і нервовою спіраллю подався у бік Тріскачки й Нейтральної Зелені.

За кілька хвилин за його постаттю в небі з’явилась ще одна, темніша.

В’юнке створіння, що нещодавно вилупилось, просунулося крізь горішнє вікно й кинулось у вечірні сутінки. Його повадки на землі здавались обережними, наче кожен рух був експериментальним. Повітря ж було цілком його стихією. Не було жодних вагань, лише велич самого руху.

Барвисті крила сходились і розлітались величезними, безгучними поривами, що зачерпували цілі маси повітря. Істота крутилась, ліниво махаючи крилами; її тіло пливло по небу в хаотичному, різкому русі, як у метелика. Слідом за нею тягнулися вихори вітру, поту й афізичних виділень.

Створіння все ще висихало.

Воно розкошувало. Воно лизало все холодніше вечірнє повітря.

Внизу місто гноїлося, мов пліснява. Палімпсест чуттєвражень омивав істоту на льоту. І звуки, і запахи, і вогні надходили в її темну свідомість синестетичним припливом, чужорідним сприйняттям.

Новий Кробузон парував насиченим смако-запахом здобичі.

Істота поживилась і була ситою, але надлишок їжі дивовижно її бентежив, і вона стікала слиною й несамовито скреготіла зубами.

Вона кинулась у піке. Її крила тріпотіли й тремтіли дорогою до неосвітлених провулків унизу. Мисливське серце підказувало уникати великих струпів світла, що де-не-де купчились у місті, і натомість шукати темніших місць. Провівши язиком у повітрі, вона відчула їжу й хаотичними пілотажними фігурами попрямувала у тінь цегляних стін. Немов скинутий янгол, вона опустилась у кривий сліпий провулок, де біля стіни трахалися повія з клієнтом. Їхні уривчасті поштовхи припинились, коли вони відчули, що поруч хтось є.

Їхні крики тривали недовго. Вони швидко урвалися, коли істота розправила крила.

Створіння припало до них з пристрасною жадобою.

Потім воно знову злетіло, п’яне від поживи.

Воно зависло в повітрі, вишукуючи центр міста; повернулось — його поступово притягувала розлога плутанина Вокзалу на вулиці Відчаю. Воно промайнуло на захід над Слинним Вогнищем і над зоною червоних ліхтарів, над суперечливим вузлом комерції та убозтва, котрий являв собою Крук. Позаду, розриваючи повітря, мов пастки, стриміли вартові вежі острова Страк і Борсукової Драговини, темніла будівля Парламенту. Істота прокладала нерівний шлях над підвісними коліями, що сполучали ті нижчі вежі зі Штирем, який височів на найзахіднішому плечі Вокзалу на вулиці Відчаю.

Летюча істота здригнулась, коли уздовж колії пронеслися вартові капсули. Вона на мить завмерла, зачарована торохкотінням поїздів, що від’їжджали в різні боки від станції, цієї монструозної архітектурної потвори.

Вібрації сотень регістрів і тональностей манили створіння; сили й емоції, і мрії розливались та яскравішали, посилюючись від споглядання цегляних будівель станції, і вистрілювали на всі боки по небу. Велетенський невидимий смаковий слід.

Кілька нічних птахів різко звернули зі своєї траєкторії, аби ухилитися від дивного створіння, що важко било крилами на шляху до темного серця міста. Вірми, зайняті дорученнями, бачили цей незбагненний силует і розліталися геть, вигукуючи непристойності й прокляття. Дирижаблі розмовляли одне з одним гупанням і гудінням, повільно просковзуючи між містом і небом, як товсті щуки. Коли вони незграбно повертали, істота пролопотіла повз, але її не побачив ніхто, окрім інженера, який нікуди не повідомив про своє спостереження, а натомість зробив релігійний жест та прошепотів молитву до Солентона, щоб той його захистив.

Упіймавши висхідний потік повітря, хвилю відчуттів з Вокзалу на вулиці Відчаю, летюче створіння розслабилось і дозволило струменю потягнути його за собою, аж поки не опинилось ген над містом. Воно повільно повернулось, струснувши крилами, і спробувало зорієнтуватися на новій території.

Воно помітило стрічку ріки. Відчуло потоки різних енергій із різних ділянок міста. Воно відчуло місто у миготливій послідовності різних станів. Зосередженостей на їжі. На прихистку.

Створіння прагнуло ще одного. Знайти собі подібних.

Воно було соціальним. Народившись удруге, воно відчувало жагу до товариства. Воно висолопило язик і спробувало на смак різке повітря, шукаючи щось подібне на себе.

Істота здригнулась.

Вона ледь-ледь вловлювала щось слабке на сході. Вона відчувала зневіру. Співпереживала аж до тремтіння в крилах.

Вона описала в повітрі дугу й попрямувала туди, звідки прилетіла. Цього разу вона рухалась трохи північніше, пролітаючи над парками й елегантними старими будівлями Ґідду й Ладміду. Ребра височезними уламками стирчали на півдні, й істота відчула нудотну тривогу від вигляду тих навислих кісток. Сила, що вони випромінювали в небо, була їй зовсім не до смаку. Але з цим хвилюванням боролось глибоко вкорінене співчуття до свого виду, запах якого все підсилювався з наближенням до великого скелета.

Істота обережно знизилась. Вона наближалась околясом, з півночі й сходу. Вона низько, напружено пролетіла під підвісною колією, що простягалась на північ від вартової вежі Пагорба Моґ до такої самої в Хнумі. Вона тінню пролетіла слідом за поїздом на Правій лінії, котрий прямував на схід, ковзаючи брудними потоками теплого повітря, що він вивергав у повітря. Тоді вона низькою дугою облетіла вежу Пагорба Моґ та північний край промислової зони Відлунної Трясовини. Істота наблизилась до високої залізниці Кістяного Міста; хай як вона щулилась від енергії Ребер, усе ж вперто продовжувала йти на запах своїх товаришів.

Вона пурхала з даху на дах, безсоромно висовуючи язик, відстежуючи слід. Коли-не-коли вітерець від її крил збивав з голови якогось перехожого капелюх чи виривав газету, й вони підводили очі. Якщо хтось і бачив темну постать, що на мить над ними нависала, перш ніж зникнути, він здригався і поспішав далі або ж супився та відмовлявся вірити своїм очам.

Поволі пересуваючись повітрям, крилате створіння так і залишало язик зовні. Воно ним послуговувалось, як пес-шукач послуговувався би носом. Воно пролетіло над хвилястим силуетом дахів, який немов скріплювали Ребра. Лижучи повітря, воно відстежувало ледь відчутний слід.

А тоді створіння перетнуло ауру великої, вкритої бітумом будівлі на порожній вулиці, і його язик сіпнувся, як батіг. Воно прискорилось, дугою злетіло та знов опустилося, завершуючи петлю елегантним приземленням на просмоленому даху. Там, в дальньому куті, під стелею... Звідти просочувався запах його виду, як морська вода крізь губку...

Воно пошкреблось по дошках, стискаючи свої незвичайні кінцівки. З нього струмувала запопадливість, і на якусь бентежну мить його одноплемінники розгубилися, реагуючи на присутність собі подібного. Але потім їхнє розпливчасте горе стало гарячковим: і благання, і радість, і вимога свободи поєдналися з холодними й точними вказівками, що робити.

Істота підійшла до краю даху і спустилася, частково тримаючись за стіну, частково помагаючи собі крильми, аж поки не причепилась до краю запечатаного вікна за дванадцять метрів над тротуаром. Скло було зафарбоване й непрозоре. Воно щохвилини зловісно вібрувало під тиском зісередини.

Істота на підвіконні швидко провела пальцями, а тоді одним рухом відірвала раму — на місці вікна залишилась огидна рана. Вона з оглушливим шумом упустила скло, що вже тріскало, і зайшла до темного горища.

Приміщення було велике й голе. З іншого боку закиданої сміттям кімнати долинала хвиля радощів і застережень.

Навпроти новоприбулого створіння були чотири таких самих. На їхньому фоні воно здавалося маленьким; поряд із величною впорядкованістю їхніх кінцівок його власні були немов недорозвинутими. Одноплемінники були прикуті до стіни величезними металевими ободами навколо пояса й кількох кінцівок. Крила кожного були розкриті й розпластані по стіні, їхня розцвітка була такою ж неповторною, як і в новоприбулого. Під гузном кожного бранця стояло відро.

Якусь мить щойно прибула істота спробувала потягнути металеві пояси, однак відразу зрозуміла, що зламати їх не вдасться. Один з тих, які були прикуті до стіни, зашипів на розчарованого товариша, владно закликавши до послуху. Він усе висловив у потоці психічного щебету.

Вільна, тепер непримітна істота відійшла, як їй наказали, й почала вичікувати.

У звичайній звуковій площині з вулиці внизу, куди впало розтрощене вікно, долітали крики. На нижчому поверсі всередині самої будівлі почувся збентежений шум. З коридору за дверима долинули звуки бігу. Крізь деревину просочувалися уривки розмов.

«...всередині...»

«...зайшло?»

«...дзеркала, не...»

Істота відійшла від своєї поневоленої родини й заховалася серед тіней у дальньому куті кімнати, за дверима. Вона склала крила й завмерла в очікуванні.

За дверима відсунули засуви. Мить вагань — і двері розчахнулися, впускаючи чотирьох озброєних чоловіків, що з’являлися один за одним. Усі вони дивились у протилежному напрямку від ув’язнених істот. У двох були важкі кременівки, заряджені й наготовлені. Двоє були Пороблені. У лівій руці вони тримали пістолети, однак із правого плеча у них висувалися величезні металеві дула, що розширялися на кінцях, як мушкетони. Вони сторожко тримали їх напоготові й пильно вдивлялися у дзеркала, підвішені до металевих шоломів.

Ті двоє, в яких були звичайні рушниці, теж мали дзеркальні шоломи, але вони дивилися не на дзеркала, а на темряву прямо попереду.

— Чотири нетлі, всі на місці! — вигукнув, дивлячись у дзеркало, один із Пороблених з дивною рукою-рушницею, спрямованою назад.

— Тут нічого, — відповів один із чоловіків, що дивились у темряву біля зруйнованого віконного отвору, проте на цих словах новоприбула істота вийшла із тіні й розправила свої неймовірні крила.

Обоє з тих, що дивилися вперед, вже було відкрили рот, щоб закричати зі страху.

— О Джаббере, бляха, тільки не це... — вдалося видушити одному з них, а тоді обоє затихли, дивлячись, як візерунки на крилах істоти почали клубочитися, мов безжальний бляклий калейдоскоп.

— Якого хріна?.. — почав один із Пороблених, швидко поглянувши по-перед себе. Його обличчя перемінилося від жаху, та стогін швидко зійшов нанівець, коли на очі потрапили крила створіння.

Останній Пороблений вигукнув імена товаришів і схлипнув, почувши, як вони впустили зброю. Краєм ока він ледь бачив силует істоти. Вона відчувала його жах. Почала поволі наближатися, надсилаючи заспокійливе шепотіння в емоційному векторі. У свідомості чоловіка по-ідіотськи зациклилась єдина фраза: «Вона просто переді мною, вона просто переді мною...»

Пороблений силкувався зрушити з місця, не зводив очей із дзеркал, проте істота легко увійшла в його поле зору. Те, що було видно лише краєм ока, стало мінливим полем, від якого нікуди було тікати, і чоловік здався, поглянув на ті крила, що пульсували барвами. Він відкрив рот і боязко здригнувся. А тоді опустив свою руку-рушницю.

Помахом кінцівки істота зачинила двері. Вона стояла перед чотирма завороженими чоловіками й стікала слиною. Несамовитий заклик ув’язнених перервав її голод та присоромив. Вона потягнулася до чоловіків і повернула їх так, щоб кожен стояв навпроти однієї ув’язненої нетлі.

Ту крихітну мить, що чоловіки не дивилися на крила, їхня свідомість ледь ухопилася за свободу, але від неймовірного видовища — чотирьох пар мінливих крил — вони втратили контроль над собою.

Стоячи позаду, непроханий гість по черзі штовхнув кожного з чоловіків до величезних крилатих істот, котрі з жадобою потягнулися до них короткими вільними кінцівками, якими могли ухопитися за здобич.

Створіння харчувалися.

Одне із них намацало ключі на рівні металевого пояса й відірвало їх від одягу чоловіка. Щойно воно доїло, обережно потягнулося й акуратно просунуло ключ у замок болта, що його стримував.

Знадобилося чотири спроби — пальці стискали незнайомий ключ, повертали його під незручним кутом — але створіння звільнилося. Воно повернулося до кожного з товаришів і повторило процес, аж поки всі полонені не були на волі.

Одне за одним вони пошкандибали на інший бік кімнати до рваної рани вікна. Вони спинились і похилилися на цеглу, щоб підготувати атрофовані м’язи, широко розправили свої неймовірні крила й вилетіли надвір, геть від нудотної сухої енергетики, що ніби струмувала від Ребер. Останнім вилетів новоприбулий.

Він плентався позаду товаришів — навіть виснажені й скалічені, вони летіли швидше за нього. Колуючи високо в небі, створіння причікували на свого родака. Зона сприйняття для них розширювалася, даючи змогу ловити нові враження й відчуття, що стікалися звідусіль.

Коли їхній боязкий визволитель урешті наздогнав гурт, вони трохи розсунулись, даючи товаришу місце. Вони летіли разом, ділячись відчуттями, жадібно лижучи повітря.

Вони пливли повітрям на північ, у напрямку Вокзалу на вулиці Відчаю. Істоти повільно оберталися — п’ятеро, як п’ять ліній міської залізниці, — а знизу їх підтримувала величезна вульгарна урбаністична маса, плодючий мурашник, якого ніхто з їхнього виду досі не знав. Вони коливалися над ним у повітряних потоках, вимахуючи крилами, з трепетом вбираючи звуки й енергію гуркітливого міста.

Де б вони не були, в кожній частині міста, на кожному темному мості, у кожному п’ятисотлітньому маєтку, на кожному гамірному базарі, на кожному гротескному бетонному складі, і вежі, і житловому човні, у всіх убогих нетрях і в кожному доглянутому парку було повно їжі.

Це були джунглі без хижаків. Мисливські угіддя.

Розділ двадцять третій

Щось у дверях Айзекового складу не давало йому пройти. Він стиха лайнувся й відіпхнув заваду.

Це був вечір наступного дня після його успіху, який учений вже охрестив своїм «сирним моментом». Він дуже зрадів, коли напередодні увечері застав Лін удома. Явно втомлена, вона все ж раділа не менше від нього. Вони провели в ліжку години зо три, а далі посунули в «Годинник і півник».

Це була на диво ідеальна ніч. Усі, кого Айзек бажав побачити, зібралися в Салакуських Полях і заскочили до «Годинника і півника» на порцію лобстерів, пропустити віскі чи шоколаду, приправленого місцевими наркотиками. У їхній кліці з’явилося декілька новаків, серед яких і Мейбет Сандер, котру пробачили за те, що виграла приз Шінтакоста. Натомість вона милостиво ігнорувала в’їдливі коментарі, якими їй дорікала Дерхан в газеті, а інші — в очі.

Лін розслабилася в компанії друзів, хоч і сум її, здавалося, радше трохи втих, аніж розсіявся повністю. Айзек знов ув’язався в одну з їхніх стишених суперечок з Дерхан, котра тихцем тицьнула йому останній випуск «ББ». Компанія сперечалася, жувала, жбурлялася їжею майже до другої ночі, коли Айзек з Лін вже вернулися до ліжка й сну в теплому сплетінні обіймів.

За сніданком він розповів їй про тріумф із кризовою машиною. Лін не до кінця усвідомила масштаб досягнення, але їй можна було це простити. Вона бачила, що він ще ніколи не був таким схвильованим, і з усіх сил намагалася виказати жвавий інтерес. Для Айзека ж викласти грубий кістяк проекту в якнайменш наукових словах було певним зрушенням, якого він очікував. Тепер недавні події все менше здавалися якимось абсурдним сном. Пояснюючи все Лін, він усвідомив потенційні хиби і як їх усунути.

Айзек з Лін ніжно попрощалися, пообіцявши одне одному не розлучатися так надовго знову.

А зараз Айзек не міг пройти у свій склад.

— Лубе! Девіде! Та що у вас там в чорта робиться? — гаркнув він і знову наліг на двері.

Двері ледь-ледь піддалися, і крізь вузьку шпарину можна було побачити шмат залитого сонцем інтер’єру. І частину того, що не давало відчинити двері.

Це була рука.

До обличчя шугнула кров.

«Джаббере милий!» — почув ніби збоку свій зойк, усім тілом навалившись на двері. Урешті вони відчинилися.

На порозі ницьма лежав Лубламай. Айзек став навколішки біля голови друга й почув, як десь поруч, біля конструкта, сопе Щирозубка. Вона була нажахана.

Айзек перевернув чоловіка на спину й полегшено зітхнув, відчувши, що той теплий, почувши його диханння.

— Прокинься, Лубе! — рявкнув він.

Очі Лубламая вже були розплющені. Айзек нажахано сахнувся від бездумного погляду.

— Лубе?.. — прошепотів він.

Біля підборіддя Лубламая набігла калюжка слини, стікаючи мокрою доріжкою по запилюженій шкірі. Він лежав, мов лантух, не ворушачись. Айзек помацав шию друга. Пульс був рівний. Лубламай робив глибокий вдих, затримував подих, потім повільно видихав. Здавалося, ніби чоловік спав.

Та від безглуздого пустого погляду друга Айзека кидало в піт. Він помахав рукою перед Лубламаєвими очима, але реакції не було. Легенько ляснув по щоках, потім сильніше. Ніби збоку почув, як викрикує Лубламаєве ім’я.

Його голова метлялася з боку на бік, мов мішок з камінням.

Айзек відчув на долоні щось липке й холодне. Лубламаєву руку вкривав тонкий шар прозорої клейкої речовини. Айзек понюхав свою долоню й скривився, відчувши слабкий запах лимонів і гнилі. У голові моментально закрутилося.

Айзек ковзнув пальцями по обличчю Лубламая й помітив, що шкіра навколо рота й носа слизька й липка від слизу, який Айзек спершу прийняв за слину.

Ні крики, ні ляпаси, ні вмовляння не могли пробудити Лубламая.

Коли Айзек врешті підвів очі й огледів кімнату, то побачив, що вікно біля Лубламаєвого столу відчинене, шиба вибита, а підвіконня встеляли друзки від дерев’яної віконниці. Він устав і підбіг до віконної рами, але ні всередині, ні ззовні нічого незвичайного не помітив.

Він бігав з кута в куток під своєю підвісною лабораторією, метаючись від Лубламаєвого до Девідового сектору кімнати, шепчучи щось безглуздо-заспокійливе нажаханій Щирозубці, шукаючи сліди непроханих гостей. Врешті усвідомив, що жахний здогад явився йому дещо раніше і весь цей час зло щирився з потаємного закамарку мозку. Айзек зупинився. Повільно звів очі й, похоловши, глянув на свою підвісну платформу.

Оманливий спокій укрив його, мов сніг. Ноги мимохіть клигали до дерев’яних сходів. Повернувши голову, він побачив, як борсучиха сторожко принюхується до Лубламая, дедалі сміліючи від того, що тепер не сама.

Айзеку все бачилося уповільнено. Він ніби ступав у крижаній воді.

Сходинка за сходинкою. Він не відчув подиву, тільки похмуре передчуття, побачивши калюжки дивної рідини на кожній сходині й свіжі подряпини, залишені якимсь гострим пазуром. Учений почув, як власне серце пульсує з нарочитим спокоєм і подумав, чи він раптом не заціпенів від шоку.

Та коли ступив на останній східець і побачив перекинуту клітку з погнутими зісподу металевими прутами, розполовинену пусту лялечку й витеклу з неї річечку темного соку, Айзек здригнувся від свого здушеного крику та відчув, як знерухомлене тіло тремтить і вкривається сиротами. Жах кружляв у ньому й навколо нього, як чорнильна пляма на воді.

— О боже, боже... — шепотів він сухими тремтячими губами. — Джаббере, що ж я натворив?

Новокробузонські вартові не любили діяти відкрито. Вони з’являлися вночі у своїй темній уніформі, щоб виконувати належні обов’язки, як-от виловлювати з річок трупи. Їхні дирижаблі й капсули кружляли й дзуміли над містом з нікому не відомою метою. До їхніх веж було не підступатися.

Варта, що складалася з військової оборони Нового Кробузона та внутрішніх наглядових агентів, надворі показувалися тільки в уніформі — сумнозвісних масках, в темній броні, з щитами й кремінними рушницями, коли треба було патрулювати якісь важливі локації чи у неспокійний час. Вони відкрито носили свої кольори під час Піратських Воєн та заколотів Сакрамунді, коли міському спокою загрожували внутрішні чи зовнішні вороги.

У щоденній роботі вони покладалися на власну репутацію, а також широку мережу донощиків (винагорода за інформацію була вельми щедрою) та офіцерів у цивільному. Чоловік, що попиває собі кассіс у кафе, старенька, обвішана клунками, чи службовець з накрохмаленим комірцем і лискучими черевиками могли зненацька витягти з невидимих складок одягу каптур і хутко накинути на себе, а відтак, дістаючи зі схованої під одягом кобури дебелу кременівку, йти в саму гущу злочинного світу. Коли кишеньковий злодій тікав від ошелешеної жертви, який-небудь здоровань з пишними вусами (певне що накладними, як почнуть згадувати всі уже потім, і як раніше не здогадалися?) брав того за барки й щезав із ним у натовпі чи у вартовій вежі.

Опісля жоден свідок не міг сказати точно, як виглядали ті агенти у цивільному вбранні. І ніхто й ніколи не бачив того службовця чи дебелого дядька, чи будь-кого з них у тій частині міста.

Порядок тримався на всеохопному страхові.

Була четверта ранку, коли проститутку та її клієнта знайшли в Борсуковій Драговині. Двоє чоловіків ішли темною вуличкою, запхнувши руки в кишені та безтурботно задерши голови, і раптом стали, побачивши зіжмакані тіні у тьмяному світлі газового ліхтаря. Їхня поведінка різко змінилася. Чоловіки роззирнулися й припустили до провулка.

Вони знайшли очманілу пару. Ті лежали навхрест, очі скляні й пусті, уривчасте дихання пахло підгнилими лимонами. Штани й труси чоловіка були спущені донизу, відкриваючи зморщений член. Одяг жінки — спідниця з потайним прорізом, що їх часто носять проститутки, аби швидше закінчити свою роботу, — лишився цілим. Коли новоприбулі не змогли їх розштовхати, один чоловік залишився з німими тілами, а другий щез у темряві. Обидва накинули на голови каптури.

Перегодя під’їхав чорний екіпаж, який тягнули два велетенські Пороблені з рогами й іклами, що зблискували слиною. Невелика група варти у формі скочила на землю й мовчки затягла сонні тіла у пітьму кеба, який зірвався й помчав до Штиря, що височів над усім містом.

Ті два чоловіки зосталися. Вони почекали, доки екіпаж щезне з виду по мощених вулицях плутаного кварталу. Потім обережно роззирнулися, окинули оком підсліпувате бликання з-поза будинків, подзьобаних стін і тонконогих дерев у фруктових садах. Задоволені, що залишилися непоміченими, вони зняли каптури й запхали руки назад у кишені. Вони раптово перетекли в інші ролі: безтурботно сміялися й люб’язно балакали, продовжуючи нести свою непомітну нічну варту.

У катакомбах під Штирем знайдену парочку намагалися збудити стусанами, ляпасами, криками й умовляннями. Рано-вранці їх оглянув вартовий науковець і нашкрябав попередній рапорт.

Усі розгублено чухмарили потилиці.

Рапорт разом з інформацією про інші незвичайні чи серйозні злочини послали вгору, на передостанній поверх Штиря. Звіти хутко направлялися уздовж крученого коридору без вікон до кабінету міністра внутрішніх справ. Прибули вчасно, о пів на десяту.

О десятій дванадцять у печеристій станції вартових капсул, що займала весь горішній поверх Штиря, владно забамкала переговорна труба. Молодий черговий сержант стояв у іншому кінці кімнати й ремонтував надтріснуту фару капсули, що звисала, як і десятки інших, зі складного плетива повітряних колій, сплутаних-схрещених під високою стелею. Таке хитросплетіння колій дозволяло капсулам, не заважаючи одна одній, маневрувати на тій чи іншій із семи повітряних доріг, що радіально розбігалися крізь велетенські отвори, рівненько розподілені по всій зовнішній стіні. Рейки тяглися ген далі, над грандіозним ликом Нового Кробузона.

Звідти, де він стояв, сержант бачив, як повітряна рейка входить у вартову вежу в Шеці на милю на південний захід, а потім вигулькує над нею. Побачив також, як від вежі відділяється капсула і мчить над безладною громадою будинків, майже на рівні його очей, до Смоли, що текла звивисто на південь.

Він підвів очі, оскільки бемкання не вгавало, і, зрозумівши, яка труба вимагала уваги, лайнувся й кинувся через всю кімнату. Позаду хляпали поли хутряної одежі. На такій височині, у відкритій кімнаті, що слугувала гігантським вітряним тунелем, навіть улітку було холодно. Хлопець зірвав заглушку з мідної труби й гаркнув:

— Слухаю, міністре внутрішніх справ!

Пролунав ледь чутний, спотворений подорожжю крученим металом голос.

— Приготуй мою капсулу негайно. Я їду на Страк.

Двері до палати Лемквіста, кабінету мера в Парламенті, були велетенські й обшиті стрічками заліза. Перед ними завжди чатували двійко вартових, та в одній з переваг тирлування у коридорах влади їм було відмовлено — ані чутки, ні таємниці, ні жоден звук не сягав їхніх вух крізь масивні двері.

Сам кабінет за вигадливо оздобленим входом був надзвичайно високим, обшитим темним деревом такої якості, що воно здавалося чорним. Кімнату оперізували портрети колишніх мерів. Майже неозоре вікно виходило на Вокзал на вулиці Відчаю і Штир, різноманітні переговорні труби, обчислювальні машини й телескопічні перископи заповнювали усі закапелки кімнати, перебуваючи у найдивніших положеннях, від чого мали загрозливий вигляд.

Бентам Радґаттер владно сидів за столом. Хто б не бачив його в цій кімнаті, — жоден не міг заперечити впевненість у безмежній владі, що його оточувала. Він був тут центром тяжіння. Знав це беззаперечно, знали це і відвідувачі. Високий зріст і міцна статура, без сумніву, підсилювали враження, однак було щось іще.

Навпроти сидів Монтджон Рятуй, його вічно закутаний у товстий шарф візир. Нахилившись уперед, він тицяв у документ, який вони обговорювали.

— Два дні, — промовив Рятуй дивним, рипливим голосом, не схожим на його звичне просторікування.

— І що? — відповів Радґаттер, пестячи бездоганну козлину борідку.

— Наростає хвиля страйків. Наразі, як вам відомо, через них завантаження і розвантаження затримуються на п’ятдесят-сімдесят відсотків. У нас є дані, що за два дні страйкарі-водяники збираються паралізувати ріку. Працюватимуть усю ніч, почнуть зі споду і нагору. На схід від Ячмінного Мосту. Вони хочуть викопати у воді повітряну траншею на всю глибину ріки. Їм доведеться постійно підтримувати її, без упину виліплюючи й лагодячи стіни, аби ті не завалилися, однак у них достатньо народу, щоб працювати позмінно. Таку прірву жодне судно не подолає, пане мер. Вони повністю відріжуть Новий Кробузон від річкової торгівлі в обох напрямках.

Радґаттер зосереджено стулив губи.

— Цього не можна дозволити, — розважливо промовив він. — А що з людьми-докерами?

— Це друге питання, на яке я хотів звернути увагу, — продовжив Рятуй. — Ситуація тривожна. Схоже, їхня ворожість поступово стихає. Зате зростає меншість, готова приєднатися до водяників.

— О ні, ні, ні, — Радґаттер затряс головою, немов учитель, невдоволений зазвичай здібним учнем.

— І все ж. Наші агенти явно мають більше впливу в таборі людей, аніж ксеніїв, а більшість все ще негативно налаштовані або не певні щодо страйку, проте, вочевидь, між заколотниками і їхніми симпатиками відбуваються таємні наради, конспіративні зустрічі, як бажаєте.

Радґаттер розчепірив могутні пальці й втупився у візерунок деревини стола між ними.

— Хтось із наших є? — тихо спитав він.

Рятуй почав скубти пацьорки шарфа.

— Є один серед людей, — відповів той. — Досить складно лишатися непоміченим поміж водяників, ті ж бо у воді зазвичай не носять одягу.

Радґаттер кивнув. Чоловіки замислено вмовкли.

— Ми пробували діяти ізсередини, — врешті заговорив Радґаттер. — Це найсерйозніший страйк, що загрожував місту за всі... та певно за століття. І як би прикро мені не було, та, вочевидь, наука не йде без бука...

Рятуй поважно кивнув.

Одна з рурок на столі задеренчала. Мер підняв брови й відкрив заглушку.

— Давінія?

Голос — сама вкрадливість. Одним тільки словом він пояснив секретарці, що здивований її втручанням попри його наказ не турбувати, однак його довіра настільки велика, що він певний: була серйозна причина для непослуху, яку їй слід викласти негайно.

Безбарвне відлуння голосу в трубці вигавкувало коротенькі обрубки фраз.

— Добре! — м’яко відповів мер. — Звісно, звісно. — Він поклав заглушку на місце й глянув на Рятуя. — Як вчасно. Це міністр внутрішніх справ.

Масивні двері на мить прочинилися й впустили міністра внутрішніх справ. Жінка коротко кивнула.

— Елізо, — промовив Радґаттер. — Будь ласка, проходь. — І показав рукою в бік стільця поряд із Рятуєм.

Еліза Стем-Фульхер підійшла до столу. Вік жінки було годі визначити. Гладеньке, з вольовими рисами обличчя підказувало, що їй близько тридцяти. Волосся, однак, було геть сиве, лиш випадкові темні пасма свідчили про те, що колись воно мало інший колір. На ній був темний цивільний брючний костюм, розумно підібраний за кольором і пошивом, підкреслюючи подібність до уніформи вартових. Вона неспішно потягувала довгасту глиняну люльку. З цибуха на півметровому мундштуці пахкав духмяний тютюновий дим.

— Пане мер. Помічнику мера. — Вона сіла й витягла з-під пахви папку. — Даруйте, що без попередження, мере Радґаттер, але я подумала, що вам слід побачити це негайно. І вам теж, Рятую. Рада, що ви тут. Скидається на те, що ми... на порозі кризи.

— Ми саме про це говорили, Елізо, — відповів мер. — Ми ж маємо на увазі страйк докерів?

Стем-Фульхер підвела на нього очі, витягуючи якісь папери з папки.

— Ні, пане мер. Щось цілковито інше. — Голос жінки дзвенів.

Вона кинула на стіл звіт варти. Радґаттер підсунув його до себе, й вони разом із Рятуєм схилили над ним голови, уважно читаючи. За мить Радґаттер підвів очі.

— Двоє людей нібито в комі. За дивних обставин. Підозрюю, є щось більше за це?

Стем-Фульхер простягнула йому наступний документ. Вони з Рятуєм знову взялися читати. Цього разу реакція не змусила себе чекати. Рятуй присвиснув і почав замислено жувати внутрішній бік щоки. Радґаттер тремтливим видихом показав своє розуміння.

Міністр внутрішніх справ незворушно позирала на обох.

— Вочевидь, наш кріт у конторі Пістрявого сам не знає, що відбувається. Вона вщент розгублена. Та обривки розмов, які вона встигла занотувати... ось бачте? «Нетлі на волі...» Гадаю, ми всі прекрасно розуміємо, що насправді вона мала на увазі.

Радґаттер із Рятуєм без слів читали й перечитували звіт.

— Я принесла науковий звіт, котрий ми доручили виконати на початку проекту Г-Н.

Стем-Фульхер говорила швидко та безбарвно. Вона поклала звіт на стіл.

— Я хотіла би звернути вашу увагу на декілька особливо релевантних фраз.

Радґаттер відкрив прошитий звіт. Деякі слова й речення були обведені червоним. Мер ковзнув поглядом по словах «украй небезпечно... у випадку втечі... немає природних хижаків...»

«...повна катастрофа...»

«...потомство...»

Розділ двадцять четвертий

Мер Радґаттер потягнувся і знову зняв заглушку зі своєї переговорної трубки.

— Давініє, — сказав він. — Скасуй усі плани й зустрічі на сьогодні... Ні, на наступні два дні. Перепроси за мене, якщо потрібно. Мене не турбувати, хіба що вибухне Вокзал на вулиці Відчаю, чи буде щось аналогічного масштабу. Ясно?

Він поставив заглушку на місце й подивився на Стем-Фульхер і Рятуя.

— Як, чорт забирай, в ім’я Джаббера, срань господня, як міг Пістрявий так напартачити? Я думав, він профі.

Стем-Фульхер кивнула.

— Ми це перевірили, коли організовували угоду про перевезення, — сказала вона. — Ми перевіряли його діяльність — значна частина якої, зауважу, була спрямована проти нас — і вирішили, що він здатен забезпечити охорону принаймні настільки ж добре, як ми самі.

— Ми знаємо, хто це зробив? — спитав Рятуй.

Стем-Фульхер знизала плечима.

— Міг бути конкурент, Франсіна чи Джудикс, чи ще хтось. Якщо й так, вони дуже, дуже забагато на себе взяли...

— Так, — перебив її Радґаттер тоном, що не допускав заперечень.

Стем-Фульхер і Рятуй в очікуванні повернулись до нього. Він стиснув кулаки, поклав лікті на стіл і заплющив очі в зосередженні настільки сильному, що, здавалось, у нього от-от трісне обличчя.

— Так, — повторив він і розплющив очі. — Перше, що ми маємо зробити, — пересвідчитись, що ситуація, яка в нас виникла, саме така, як ми припускаємо. Можливо, це й очевидно, але треба переконатися на сто відсотків. А друге — треба розробити якусь стратегію, щоб швидко й тихо все залагодити.

Що стосується другого пункту, — продовжив Радґаттер, — нам добре відомо, що не можна покладатися на людську варту чи Пороблених — чи ксеніїв, якщо вже на те пішло. Той самий базовий психічний тип. Ми всі харч. Не сумніваюся, що ми всі пам’ятаємо, як пройшли початкові тести нападу-захисту... — Рятуй і Стем-Фульхер швидко закивали. — Гаразд. Можна скористатися зомбі, але в нас же тут не Кромлех: у нас немає достатньо фабрик, щоб створити їх у потрібній кількості чи потрібної якості. Отже. Мені здається, нашу першу мету не можна буде вважати досягнутою, якщо будемо покладатися лише на стандартні операції розвідки. Нам потрібен доступ до інакшої інформації. Отож, беручи до уваги ці дві причини, нам потрібно просити допомоги в тих, хто може краще впоратись із ситуацією — критично важливо, щоб у них були інакші психічні моделі, ніж у нас. Мені здається, таких потенційних кандидатів два, і все, що ми можемо, — звернутися принаймні до одного з них.

Він мовчав, по черзі споглядаючи Стем-Фульхер і Рятуя. Мер чекав, що йому заперечать. Цього ніхто не зробив.

— Усі згодні? — тихо запитав він.

— Ми говоримо про посла, правда ж? — сказала Стем-Фульхер. — А щодо іншого... чи не про Ткача ви говорите? — вона насупилась, налякана.

— Ну, маю надію, до цього не дійде, — заспокійливо відповів Радґаттер.— Але так, це і є два кандидати, про яких я подумав. У цій послідовності.

— Згода, — швидко сказала Стем-Фульхер. — Якщо саме в такій послідовності. Ткач... В ім’я Джаббера, давайте поговоримо з послом.

— Монтджоне? — Радґаттер повернувся до заступника.

Рятуй повільно кивнув, переминаючи в руках шарф.

— Посол, — повільно сказав він. — Сподіваюся, нічого іншого нам не знадобиться.

— Ми всі на це сподіваємось, заступнику, — відповів Радґаттер. — Усі.

Між дванадцятим і п’ятнадцятим поверхами крила Мандрагори на Вокзалі на вулиці Відчаю над не вельми популярною промисловою виставкою, що спеціалізувалась на старій тканині й іноземному батику, під рядом давно закинутих башточок була Дипломатична зона.

Звісно, більшість посольств у Новому Кробузоні були деінде: у вигадливих будівлях Ближніх Стоків чи Східного Ґідду, чи Стяжного Пагорба. Але кілька розмістилися тут, у приміщенні вокзалу: достатньо, щоб ці поверхи зберігали за собою таку назву.

Крило Мандрагори жило майже своїм окремим життям. Його коридори окреслювали величезний бетонний прямокутник навколо центрального простору, внизу якого був неохайний сад, зарослий темним деревом й екзотичними лісовими квітами. Діти розбігалися по доріжках і гралися в парку, поки їхні батьки робили покупки, подорожували чи працювали. Навколо здіймалися височенні стіни, через які ця купка дерев нагадувала мох на дні колодязя.

З коридорів на горішніх поверхах розходилися з’єднані між собою кімнати. Багато з них колись були кабінетами міністерств. Усі вони недовго слугували центральними офісами тієї чи іншої невеликої компанії. А тоді приміщення на багато років опустіли, поки звідти не вимели гниль і грязюку, готуючись до заїзду послів. Це було трохи більше, як двісті років тому, коли різні уряди Рогаґі досягли порозуміння, що дипломатія значно вигідніша за війну.

Посольства діяли в Новому Кробузоні ще й раніше. Однак після того, як побоїще в Сурочі поклало кривавий край тому, що називали Піратськими війнами, чи Повільною війною, чи Фальшивою війною, кількість країн та міст-держав, котрі прагнули вирішувати конфлікти переговорами, зросла в рази. Емісари приїздили з усього континенту і з-за його меж. Закинуті поверхи крила Мандрагори заповнилися новоприбулими, а також старими консульствами, що переїздили до нового центру дипломатичної справи.

Навіть аби вийти з ліфтів чи сходів на поверхах зони, потрібно було пройти повний спектр перевірок. Коридори стояли холодні й тихі, де-не-де перервані дверима й місцями погано підсвічені гасовими лампами. Радґаттер, Рятуй і Стем-Фульхер пройшли спустілими коридорами на дванадцятий поверх. З ними йшов низенький, жилавий чоловічок у товстих окулярах, який, не в змозі їх наздогнати, тупцяв позаду і волочив за собою велику валізу.

— Елізо, Монтджоне, — сказав Радґаттер, поки вони йшли, — це Брат Санчем Вансетті, один з наших найбільш майстерних карцистів.

Рятуй і Стем-Фульхер кивнули на знак привітання. Вансетті не звернув на них уваги.

Не всі кабінети в Дипломатичній зоні були зайняті. Але на деяких дверях красувалися латунні таблички, що проголошували їх суверенною територією тієї чи іншої країни — Тешу, Хадогу чи Ґарчелтісту, — а за ними були величезні покої на кілька поверхів: самодостатні будинки всередині вежі. Деякі з кабінетів були за тисячі кілометрів від їхніх столиць. Деякі стояли порожніми. За традицією Тешу, наприклад, посол жив у Новому Кробузоні, не маючи посольського статусу, і зв’язувався щодо офіційних справ поштою. Радґаттер так з ним ніколи й не зустрічався. Інші посольства спорожніли через брак фінансування чи інтересу.

Але чимало справ, якими тут займалися, були винятково важливими. Покої, в яких розміщувалися посольства Миршоку й Вадонку, кілька років тому розширили, бо через посилення економічної співпраці збільшився обсяг документації, для якого тепер було потрібно більше простору. Додаткові кімнати, небезпечно нависаючи над садом, випиналися з внутрішніх стін одинадцятого поверху, як огидні пухлини.

Мер та його супутники пройшли повз двері, позначені як «Лангустська Співдружність Салькрікальтору». Коридор здригався від грюкоту й вібрації величезного, схованого від очей устаткування. Це були велетенські парові насоси, котрі працювали щодня годинами, висмоктуючи свіжу воду за тридцять кілометрів від Залізної затоки. Чиста вода йшла на потреби посла лангустів, а брудну зливали в найближчу річку.

Коридор був плутаним. Якщо подивитися з одного боку, він видавався довжелезним, з іншого ж — майже карликовим. Де-не-де з нього виходили короткі відгалуження, що вели до інших, менших посольств, шафок чи забитих дошками вікон. В кінці головного коридору, після посольства лангустів, Радґаттер звернув в один із цих маленьких проходів. Шлях був коротким, але звивистим, зі стелею, що загрозливо нависала все нижче через якісь сходи на горішньому поверсі, а закінчувався маленькими дверима без написів.

Радґаттер озирнувся, щоб переконатися, що за ним і його супутниками ніхто не стежить. Видно було лише маленьку частину проходу, і вони справді були самі.

Вансетті саме діставав із кишень крейду й кольорові воскові олівці. Він витягнув з кишеньки щось, схоже на годинник, і відкрив його. Циферблат був розділений на численні складні секції. На ньому було сім стрілок різної довжини.

— Треба враховувати змінні, мере, — пробурмотів Вансетті, вивчаючи химерні показники пристрою. Здавалось, він говорить швидше до себе, ніж до Радґаттера чи інших. — На сьогодні прогноз поганенький... По ефіру пересувається фронт високого тиску. Може виштовхнути енергетичну грозу з будь-якого місця безодні вгору по нуль-простору. Прогноз на прикордонних смугах теж паршивий. Хмм... — Вансетті нашкрябав на звороті блокнота якісь розрахунки. — Гаразд, — раптом випалив він і глянув на політиків.

Карсист почав малювати химерні, стилізовані знаки на цупких шматочках паперу, тоді по черзі відірвав їх і дав Стем-Фульхер, Радґаттеру, Рятую і нарешті останній лишив собі.

— Притисніть їх до серця, — мимохідь сказав він, засунувши свій у сорочку. — Так, щоб символ був назовні.

Він одкрив свою пошарпану валізу й витягнув кілька об’ємних керамічних діодів. Потім став у центр групи й вручив по одному своїм супутникам.

— Берете лівою рукою, і не впустіть... — а тоді він міцно обмотав їх мідним дротом і причепив до заводного ручного мотора, що витягнув із валізи. Він знов перевірив показники на своєму химерному пристрої, пересунув ручки та з’єднання на двигуні.

— Добро, тепер всім приготуватися, — сказав чоловічок і натиснув на вмикач, який приводив у дію заводний двигун.

Уздовж дротів, між неоковирними діодами, вибухнули маленькі дуги енергії. Всі четверо опинилися в маленькому трикутнику струму. В них помітно наїжачилось волосся. Радґаттер тихо вилаявся.

— Цього вистачить на півгодини, — швидко сказав Вансетті. — Не затримуйтесь, гаразд?

Радґаттер потягнувся правою рукою й відчинив двері. Всі четверо почовгали вперед, не виходячи з трикутника, залишаючись на тій самій відстані одне від одного. Стем-Фульхер зачинила за собою двері.

У кімнаті панувала цілковита темрява. Єдиним джерелом світла було легке, розсіяне сяйво від потоків енергії, аж поки Вансетті повісив двигун на шию за мотузок і запалив свічку. В її слабенькому світлі люди побачили, що кімната була десь три з половиною на три метри, запилюжена й цілком порожня, за винятком старого письмового столу й крісла біля дальньої стіни; коло дверей тихо гудів бойлер. Не було жодних вікон, полиць, взагалі нічого іншого. Повітря стояло дуже сперте.

З валізи Вансетті видобув незвичайний ручний пристрій. Він являв собою плутанину дротів і металу, вузли різнобарвного скла — складні й виготовлені з любов’ю. Для чого він призначався — залишалось загадкою. Вансетті нахилився, на мить вийшовши з кола, і підключив вхідний клапан до бойлера біля дверей. Він пересунув важіль угорі маленького пристрою, який почав гудіти й миготіти вогнями.

— Звісно ж, у давні часи, до того, як я почав цим займатися, треба було використовувати живу жертву, — пояснив він, розмотуючи туге кільце дроту з нижнього боку машини. — Але ж ми не дикуни, правда ж? Наука — чудова річ. Це крихітне щастя, — він з гордістю поплескав пристрій, — це підсилювач. Він збільшує енергію, котру видає цей двигун, у двісті-двісті десять разів і перетворює її на форму астральної енергії. Потім вона проходить по дротах, ось так... — Вансетті закинув нерозмотаний дріт у дальній куток крихітної кімнати, за стіл. — І готово! Жертвоприношення без жертви!

Він тріумфально всміхнувся, а тоді взявся за рукоятки й перемикачі маленького двигуна та почав з превеликою увагою їх повертати й натискати.

— І ніяких дурних мов теж не треба вчити, — пробурмотів він. — Тепер прикликання автоматичне. Ми ж насправді нікуди не йдемо, розумієте? — раптом він заговорив гучніше. — Ми не мандруємо безоднею, і в нас немає й близько стільки енергії, щоб виконати справжній трансплантропічний стрибок. Ми лише заглядаємо крізь крихітне віконечко, дозволяючи Пекельникам прийти до нас. Але простір кімнати якийсь час буде нестабільним, тому залишайтесь у захисному кордоні і не клейте дурня. Ясно?

Пальці Вансетті пробіглися по коробці. Дві-три хвилини нічого не відбувалося. Не було нічого, крім спеки й грюкоту від бойлера, стукотіння й завивання маленької машинки в руках Вансетті. Радґаттер нетерпляче пристукував ногою по підлозі.

А тоді в кімнатці почало відчутно теплішати.

Відчувся глибокий, інфразвуковий тремор. Натяк на коричнювате світло й маслянистий дим. Звуки стали приглушеними, а тоді раптом різкими.

На якусь мить людей збило з пантелику відчуття, що їх щось тягне, а по всіх поверхнях промерехтіло червоне світло, котре постійно рухалось, наче крізь криваву воду.

Щось затріпотіло. Радґаттер підвів очі, які запекло через повітря, що раптом здалося густим і дуже сухим.

За столом з’явився кремезний чоловік у бездоганному темному костюмі.

Він повільно подався вперед, обпираючись ліктями на папери, що тепер укривали стіл. Він чекав.

Вансетті поглянув через плече Рятуя й великим пальцем указав на новоприбулого.

— Його Пекельна Високоповажність, — оголосив він, — посол Пекла.

— Мере Радґаттер, — сказав демон приємним низьким голосом. — Радий знову вас бачити. Я тут документами займався.

Люди дещо знічено підвели очі.

Голос посла відлунював: за півсекунди після того як він говорив слова повторювалися жахливим криком нескінченних тортур. Крики були не гучні — ледь долинали з-за стін кімнати, наче вони злітали довгим шляхом крізь неземну спеку з якоїсь канави на підлозі Пекла.

— Як я можу вам допомогти? — продовжив він («Як я можу вам допомогти?» — почулося бездушне, нещасне виття). — Усе ще намагаєтесь дізнатися, чи приєднаєтесь до нас, коли настане ваш час? — посол злегка всміхнувся.

Радґаттер усміхнувся у відповідь і похитав головою.

— Ви знаєте, що я про це думаю, пане посол, — спокійно відповів він. — Боюсь, мене це не привабить. Ви ж знаєте, ви не можете спровокувати в мені екзистенційний страх, — він увічливо засміявся, і посол зробив те ж саме у відповідь. Як і його моторошна луна. — Моя душа, якщо вона в мене є, належить мені. Не вам її карати чи домагатися. Всесвіт для цього занадто примхливий... Я вже вас питав, як думаєте, що трапляється з демонами, коли ви помираєте? Адже ми обидва знаємо, що з вами це може трапитись.

Посол схилив голову у ввічливому запереченні.

— Ви такий модерніст, мере Радґаттер, — сказав він. — Але я з вами не сперечатимусь. Будь ласка, пам’ятайте, що моя пропозиція в силі.

Радґаттер нетерпляче замахав руками. Він був зібраним, навіть не змигнувши оком від стражденних криків, які долинали слідом за словами посла. Він не дав волі збентеженню, коли при погляді на посла образ чоловіка у кріслі на крихітну частку секунди зник, а натомість постало... щось інше.

З ним таке вже траплялося. Щоразу, коли Радґаттер кліпав, на якийсь нескінченно короткий момент він бачив зовсім інший образ кімнати та співрозмовника. Крізь повіки Радґаттер спостерігав навколо клітку; залізні ґрати повзали, як змії; дуги неймовірної сили; нерівний, мінливий вихор спеки. Там, де сидів посол, Радґаттер на мить вловлював жахливу постать. На нього дивилась голова гієни з висолопленим язиком. Груди зі скреготливими зубами. Копита й кігті.

Через затхле повітря в кімнаті він не міг тримати очі розплющеними: доводилось кліпати. Мер не зважав на свої короткі видіння. Він ставився до посла зі сторожкою повагою. Ставлення демона до нього було таким самим.

— Пане посол, я тут з двох причин. По-перше, хочу висловити вашому керівнику, Його Диявольській Величності, Цареві Пекла, щирі вітання громадян Нового Кробузона. Нехай простить він їхнє невігластво. Інша причина — я хочу запитати вашої поради.

— Ми завжди раді допомогти нашим сусідам, мере Радґаттер. Особливо таким, як ви, з якими у Його Величності такі гарні стосунки, — посол неуважно потер підборіддя в очікуванні.

— Двадцять хвилин, мере, — прошипів Вансетті мерові на вухо.

Радґаттер молитовно стиснув руки й задумливо поглянув на посла. Він відчув струмені сили.

— Розумієте, пане посол, у нас є певна проблема. У нас є причини вважати, що відбулася... втеча, скажімо так. Щось таке, що нам дуже, дуже важливо повернути. Якщо можна, ми хотіли б попросити вас допомогти.

— Про що ми говоримо, мере Радґаттер? Правдиві Відповіді? — запитав посол. — На тих же умовах, що й завжди?

— Правдиві Відповіді... а можливо, й більше. Побачимо.

— Оплата зараз чи потім?

— Пане посол, — ввічливо мовив Радґаттер. — Ваша пам’ять на мить вас підвела. Ви заборгували мені два запитання.

Посол якусь мить пильно на нього дивився, а тоді розреготався.

— Так і є, мере Радґаттер. Мої щирі вибачення. Запитуйте.

— Пане посол, чи панують зараз якісь незвичні правила? — з наголосом запитав Радґаттер.

Демон похитав головою (величезний язик гієни зателіпався з боку на бік) і посміхнувся.

— Нині меллуарій, мере, — просто пояснив він. — Правила ті, що й завжди в меллуарії. Сім слів, зворотний порядок.

Радґаттер кивнув. Він зібрався й напружено зосередився. «Треба правильно розставити дурнуваті слова. Довбана дитяча гра», — мимохіть подумав він. А тоді заговорив швидко, рівним голосом, спокійно дивлячись в очі послу:

— Втекло що те вгадали ми правильно чи?

— Так, — відразу ж відповів демон.

Радґаттер швидко повернувся й виразно подивився на Стем-Фульхер і Рятуя. Вони кивали з непорушними, похмурими виразами обличчя.

Мер знову повернувся до демона-посла. Якусь мить вони безмовно дивилися один на одного.

— П’ятнадцять хвилин, — просичав Вансетті.

— Знаєте, деякі з моїх більш... старомодних колег дуже косо на мене подивилися б за те, що я дозволив вам таке розмите формулювання, — сказав посол. — Але я ліберал, — він посміхнувся. — Хочете поставити своє останнє запитання?

— Не думаю, пане посол. Прибережу його для іншої нагоди. У мене є пропозиція.

— Кажіть, мере Радґаттер.

— Ну, ви знаєте, що за істота втекла, тож можете зрозуміти, що ми дуже переймаємось тим, щоб якнайшвидше залагодити ситуацію.

Посол кивнув.

— Ви також розумієте, що нам важко буде з цим впоратись, а час катастрофічно збігає... Я пропоную найняти якісь із ваших... е-е... загонів, щоб вони допомогли нам впіймати наших утікачів.

— Ні, — прямо сказав посол. Радґаттер кліпнув.

— Ми навіть ще не обговорили умови, пане посол. Запевняю вас, я можу зробити дуже щедру пропозицію...

— Боюся, це не обговорюється. Ми не можемо надати вам такі послуги, — посол байдуже дивився на Радґаттера.

Мер роздумував. Якщо посол торгувався, він робив це так, як ніколи раніше. Радґаттер забувся, заплющив очі, щоб поміркувати, й негайно розплющив їх, коли побачив той жахливий образ, уловивши вигляд іншої форми посла. Він спробував ще раз.

— Сума могла би дійти навіть до... скажімо...

— Мере Радґаттер, ви не розумієте, — сказав посол. Його голос був безбарвним, і все ж він здавався знервованим. — Мені однаково, скільки одиниць товару ви можете запропонувати і в якому стані. Ми не можемо надати ці послуги. Таке нам не підходить.

Запала довга мовчанка. Радґаттер дивився на демона навпроти, не вірячи очам. Він поступово почав усвідомлювати, що відбувалося. У кривавих променях світла мер побачив, як посол відчинив шухлядку і витягнув стосик паперів.

— Якщо у вас все, мере Радґаттер, — без заминки продовжив він, — у мене є робота.

Радґаттер дочекався, поки внизу затихнув нещасний, безжалісний резонанс: робота, робота, робота. У нього зводило живіт через цей виляск.

— О, так, звісно, пане посол, — сказав він. — Перепрошую, що затримав вас. Сподіваюся, ми незабаром знову поспілкуємось.

Посол схилив голову у ввічливому кивку, а тоді вийняв із внутрішньої кишені ручку й почав щось позначати на паперах. Позаду Радґаттера Вансетті повертав ручки та вимикав різні кнопки, і дерев’яна підлога стала тремтіти, ніби почався астральний шторм. Навколо скупчених людей, що хиталися в своєму маленькому енергетичному полі, почало здійматися гудіння. Уздовж їхніх тіл вібрувало гидке повітря.

Посол роздувся, розірвався і за мить зник, як геліотипія у вогнищі. Брудно-червоне світло закипіло й випарувалось, неначе просочившись крізь тисячі тріщин у запилюжених офісних стінах. Темрява у кімнаті замкнулася навколо прийшлих, мов пастка. Крихітна свічка Вансетті оплила й погасла.

Переконавшись, що ніхто за ними не спостерігає, Вансетті, Радґаттер, Стем-Фульхер і Рятуй, спотикаючись, покинули кімнату. Повітря було навдивовижу прохолодним. Вони хвилину витирали з облич піт, поправляли одяг, який розтермосили вітри з інших вимірів.

Радґаттер шоковано хитав головою.

Його міністри оговталася й повернулись до свого шефа.

— За останні десять років я зустрічався з послом з дюжину разів, — сказав Радґаттер, — і ніколи не бачив, щоб він так поводився. Те суче повітря! — додав він, розтираючи очі.

Усі четверо пішли назад маленьким коридором, повернули на головний прохід і продовжили дорогу до ліфта.

— Поводився як? — запитала Стем-Фульхер. — Я з ним до цього спілкувалася лише раз. Не звикла.

Радґаттер поміркував на ходу, задумливо потираючи нижню губу й бороду. Очі в нього були вельми почервонілі. Кілька секунд від не відповідав Стем-Фульхер.

— Скажу дві речі: одну демонологічну, а іншу практичну й нагальну, — заговорив Радґаттер рівним, суворим тоном, вимагаючи уваги своїх міністрів.

Вансетті поспішно дріботів попереду — його робота була виконана.

— Перша може допомогти трохи краще зрозуміти Пекельників — їхню психіку, поведінку, всяке таке. Ви ж обоє, припускаю, чули луну? Якийсь час я думав, що він це робить, щоб мене залякати. Ну, не забувайте, яку величезну відстань має подолати такий звук. Я знаю, — швидко додав мер, піднявши руки, — що йдеться не буквально про звук і не буквально про відстань, але вони справді позаплощинні аналоги, а однак більшість аналогічних правил залишаються в силі, у більш чи менш зміненому вигляді. Тож врахуйте, як далеко він мусить пройти, від дна Провалля до тієї кімнати. Правда в тому, що для цього потрібен якийсь час... Думаю, цю «луну» насправді промовляли першою. Ті... красномовні слова, що ми чули від посла... це й була справжня луна. Саме це було викривлене відбиття.

Стем-Фульхер і Рятуй мовчали. Вони подумали про крики, про зболений, маніакальний тон, який чули ззовні, ідіотську перекручену нісенітницю, що насміхалася над диявольською витонченістю посла.

Вони подумали, що це міг бути справдешній голос.

— Мені цікаво, чи не помилялися ми, коли вирішили, що в них інша психічна модель. Можливо, їх можна зрозуміти. Можливо, вони думають так само, як ми. А по-друге, пам’ятаючи про таку можливість і про те, що «луна» може нам сказати про демонічну свідомість, в кінці, коли я намагався домовитися, посол злякався... Ось чому він не захотів нам допомагати. Ось чому нам доведеться все розгрібати самим. Бо демони бояться того, на що ми полюємо.

Радґаттер зупинився і поглянув на колег. Всі троє дивилися одне на одного. На мить обличчя Стем-Фульхер скривилось, але вона швидко опанувала себе. Рятуй був непорушний, як статуя, лише гарячково перебирав пальцями шарф. Радґаттер кивнув, поки вони думали.

На мить запанувала тиша.

— Ну що ж... — бадьоро сказав Радґаттер, зчепивши руки, — лишається Ткач.

Розділ двадцять п’ятий

Того вечора, у відсирілі години після короткого дощу, який накрив місто брудною водою, розчахнулися двері Айзекового складу. Вулиця була порожньою. Все завмерло, і лиш нічне птаство та кажани коли-не-коли порушували тишу. Бликали газові ліхтарі.

Конструкт ривками покотив у глуху ніч. Його клапани й поршні були закутані в якесь ганчір’я, що приглушувало гуркотіння. Він хутко чимчикував уперед, ледь вписуючись у повороти, так швидко, наскільки це дозволяла стерта гума коліс.

Він торохтів глухими завулками повз хропіння безтямних одутлих п’янюг. Жовтяве світло гасових ріжків відбивалося на пошарпаній металевій шкурі.

Конструкт квапливо котив далі під повітряними коліями. Обсмикані клапті перистих хмар закривали випадкові повітряні судна. Конструкт, немов лозоходець у пошуках золота, кинувся до Смоли, що зиґзаґом звивалася на прадавніх каменях під містом.

Через багато годин після того, як прибиральник пробрався через Прямовисний міст до південної частини міста, коли темне небо вкрили перші плями світанку, він, похитуючись, повернувся до Борсукової Драговини. З часом він угадав вдало. Конструкт прийшов і замкнув двері за лічені хвилини до того, як Айзек повернувся зі свого відчайдушного нічного забігу в пошуках Девіда, Лін, Яґарека і Лемюеля Голуба, та і взагалі кого завгодно, хто міг би йому допомогти.

Лубламай лежав на нашвидкуруч склепаній лежанці. Зайшовши у склад, Айзек притьмом побіг до нерухомого друга, шепочучи щось заспокійливо-безпорадно. Лубламай не спав, але й не прокидався. Очі байдужо позирали вперед.

Незабаром і Девід квапливо забіг у лабораторію. Він примчав одразу після того, як навідався в одну зі своїх улюблених забігайлівок і знайшов поспіхом нашкрябану цидулу — одне з численних повідомлень, що їх Айзек залишив по всьому Новому Кробузону.

Він мовчки присів біля свого безмовного друга.

— Не можу повірити, що я тебе не зупинив, — безбарвно промовив колега.

— Заради сраного Джаббера, Девіде, думаєш мені дуже легко? Це ж я випустив цю довбану потвору...

— Обидва молодці, — відрубав Девід.

Запала мовчанка.

— Лікаря викликав?

— Найперше, що зробив. Форґіта, він живе через дорогу, я вже мав із ним справу. Я трохи причепурив Луба, обтер лице від тої гидоти... Форґіт не знав, що й думати. Притарабанив якісь інструменти, познімав бозна-скільки показників... А врешті — «біс його зна, що то таке». «Держіть у теплі, годуйте, а як не поможе, то в холоді й не давайте їсти...» Я можу попросити когось із хлопців з універу, щоб глянули на нього, але це, безнадійно...

— Що воно з ним зробило?

— Чимало, Девіде. Чимало. Питання на довбаний мільйон.

У розбите вікно постукали. Айзек з Девідом підвели очі й побачили Чая-Удвох. Той саме просунув свою негарну голову в раму.

— От бляха,— роздратовано буркнув Айзек. — Слухай, Чаю-Удвох, зараз не найкращий момент, розумієш? Давай пізніше перебалакаємо.

— Просто зазирнув, пане... — тихо промовив той голосом, дивно не схожим на його звичне верескливе кавкання. — Хотів побачить, як Лублубові ведеться.

— Що? — різко кинув Айзек, підводячись. — А тобі що?

Чай-Удвох знітився, злякано забелькотівши.

— Це не я, пане, я нічого не зділав... Прийшов глянути, як він тутечки після того, як те падло лайняче з’їло йому лице...

— Чаю-Удвох, ти був тут?

Вірм понуро кивнув і присунувсь ближче, гойдаючись посередині рами.

— Що сталося? Ми не сердимося, Чаю-Удвох, просто хочемо дізнатися, що ти бачив...

Вірм шморгнув носом і гірко похитав головою. Скривившись і відкопиливши губу, мов дитина, він вигорнув усе гамузом.

— Курвий син спускається вниз, ззаду крилюки шльопають, я аж очманів, зубиська клац-клац і... і... пазурі й здоровенський паскудний смердючий язик. А я... Пан Лублуб витріщився у дзеркало, повертається до тварюки лицем і... так і остовпів... і я бачив... а в голові бух... а як прочуняв, воно встромило язика прямо в... в... рота і отак сьорб-сьорб... я й чкурнув, не міг нічого зділать, клянуся... Страшно мені...

Чай-Удвох заплакав, мов дитя, розмазуючи по лицю шмарклі й сльози.

Коли приїхав Лемюель Голуб, вірм досі схлипував. Ні вмовляння, ні погрози разом із піддобрюванням не могли його заспокоїти. Урешті він заснув, закутавшись у вивацькану в шмарклі ковдру, геть як виснажене людське дитя.

— Я прийшов тихцем. А з твого повідомлення видно, що справа серйозна і я не за просто так заскочу до твоєї хати. — Лемюель глянув на Айзека допитливо.

— Ну тебе в сраку, клятий спекулянте, — вибухнув Айзек. — Оце і все, що тебе турбує? Ти своє отримаєш, не переживай. Так краще? А тепер слухай... на декого напало дещо, що вилупилося з однієї з лялечок, яку ти мені дістав, і нам слід зупинити його, доки воно не дісталося до ще когось, а тому треба більше про це знати. Найперше, слід негайно винюхати, звідки воно взагалі взялося. Ти зі мною, приятелю?

Лемюеля аніскільки не сколихнув Айзеків спалах.

— Ти мені не дорікай... — почав було він, та Айзек перебив, роздратовано тиркнувши.

— Та ніхто тобі не дорікає, ідіоте! Геть навпаки. Я про те, що ти занадто добрий бізнесмен, щоб не вести облік. Ми ж обидва знаємо, що все проходить через тебе... Тому треба, щоб ти дізнався ім’я того, в кого найперш з’явилася здорова товста гусінь. Така дебела, чудернацької барви. Було таке?

— Щось ніби пригадую.

— От і чудово. — Айзек трохи заспокоївся. Провів долонею по обличчю й тяжко зітхнув. — Лемюелю, треба твоя поміч, — просто сказав він. — Я ж платитиму... Прошу, поможи.

Він розплющив очі й подивився на Лемюеля.

— Може, паскуда вже й подохла. Може, вона одноденка. Може, Луб прокинеться завтра радий та веселий. Але, може, й ні. Тож я хочу знати таке. Перше: — він загнув товстенького пальця, — як витягти Лубламая з цього; друге: що це за тварюка, оскільки єдиний опис, який маємо, дещо ненадійний. — І глипнув на вірма, який саме спав собі в куточку. — І третє: як знайти вилупка.

Лемюель дивився на нього незворушно. Повільно, демонстративно витяг з кишені табакерку й зробив понюшку. Кулаки Айзека стискалися й розтискалися.

— Гаразд, — тихо промовив Лемюель, поклавши назад в кишеню інкрустовану коробочку, й повільно кивнув. — Побачимо, чим я зможу зарадити. Я буду на зв’язку. Але я не благодійник, Айзеку. Я бізнесмен, а ти — замовник. І я за це щось візьму. Виставлю тобі потім рахунок, добре?

Айзек безсило кивнув. У голосі Лемюеля не було ні злоби, ні ворожості чи жовчі. Він просто озвучив справжні причини свого доброчинства. Айзек знав: якби хтось заплатив більшу суму, щоб зберегти інформацію про постачальника личинки в таємниці, Лемюель згодився б.

— Пане мер.

Еліза Стем-Фульхер, хитаючись, зайшла в палату Лемквіст. Радґаттер кинув питальний погляд. Вона гепнула перед ним тоненьку газету.

— У нас є зачіпка.

Прокинувшись, Чай-Удвох полетів геть після того, як Девід з Айзеком заспокоїли його, що ніхто не вважає його винним. Надвечір тяжкий брунатний спокій ліг на склад на Веслярському шляху.

Девід проштовхував по ложечці густого фруктового пюре Лубламаєві в рот і пальцями масажував горло друга, щоб їжа пройшла далі. Айзек апатично походжав з кута в куток. Він сподівався, що Лін вернеться додому, знайде записку, котру пришпилив до її дверей учора ввечері, і прийде до нього. Якби не його почерк, думав він собі, вона, певно, подумала б, що то якийсь жарт. Щоб Айзек та запросив її до своєї хати-лабораторії? Нечувано. Йому необхідно було побачитися з нею, та їхати не ризикнув — боявся пропустити якусь життєво важливу зміну в стані Лубламая чи негайні новини.

Розчахнулися двері. Айзек з Девідом різко підвели голови.

Перед ними стояв Яґарек.

Айзек остовпів. Уперше Яґарек явився, коли Девід (і Лубламай, звісно, але його насилу можна було враховувати) був у кімнаті. Девід витріщився на ґаруду й на брудне рам’я, котрим той прикривав несправжні крила.

— Яґу, старий, — вичавив Айзек. — Проходь, знайомся — це Девід... У нас тут невеличка катастрофа... — Він важко поплівся до дверей.

Яґарек стояв на порозі, чекав, доки Айзек підійде достатньо близько, щоб почути його шепіт, схожий на здушений пташиний клекіт.

— Я би не прийшов, Ґрімнебуліне. Я не бажаю, щоб мене бачили...

Айзекові вривався терпець. Він уже було відкрив рота відповісти, та Яґарек продовжив.

— Я чув... чув дещо. Я відчув... покров скорботи над цим домом. Ні ти, ні твої друзі не виходили звідси весь день.

В Айзека вихопився короткий смішок.

— Так ти вичікував? Доки все не стихне, щоб нічого не загрожувало дорогоцінній анонімності... — Він напружився, спробував заспокоїтися. — Слухай, у нас тут реальна біда, і я не маю ні часу, ні бажання... ходити навколо тебе навшпиньки. Боюся, наш проект доведеться призупинити до пори...

Яґарек втягнув повітря й слабко викрикнув.

— Ти не можеш, — хрипко промовив він. — Ти не можеш мене залишити...

— Дідько! — Айзек сіпнув Яґарека за руку й потяг до дверей. — Дивись!

Він покрокував до лежанки, де уривчасто дихав, пускав слину і витріщався в стелю Лубламай, і штовхнув Яґарека поперед себе. Стусан був сильний, але не грубий. Ґаруди — міцні й жилаві, сильніші, аніж виглядають, але зі своїми порожнистими кістками й тонкою плоттю не могли зрівнятися з дебелим чоловіком. Та не тому Айзек стримував себе. Атмосфера між ними була дражлива, проте не отруйна. Учений відчував, що Яґарекові й самому хотілося побачити причину раптової напруженості, навіть якщо доведеться поступитися своїм зароком не показуватися будь-кому на очі.

Айзек показав на Лубламая. Девід позирав на ґаруду. Яґарек не звертав на нього уваги.

— Ця блядська гусінь, що я тобі показував, — промовив Айзек, — перетворилася на паскудь, яка зробила таке з моїм другом. Бачив колись щось подібне?

Яґарек повільно похитав головою.

— Тому бач, — тяжко промовив Айзек, — боюся, доки я не зрозумію, що в ім’я Джабберової сраки я випустив ширяти в місті, доки не приведу Лубламая до тями, боюся, що проблеми лету й кризової машини, якими б хвилюючими вони не були, турбуватимуть мене менш за все.

— Усі дізнаються про мою ганьбу, — прошипів Яґарек.

— Девід і так знає про твою так звану ганьбу, Яґу! — гаркнув Айзек. — І не дивись на мене так, я так працюю, він мій колега, завдяки йому я взагалі зробив хоч якийсь сраний крок уперед у твоїй справі...

Девід уважно подивився на Айзека.

— Що? — крикнув він. — Кризова машина?

Айзек роздратовано гойднув головою, ніби відганяючи настирливу муху.

— Так, маю деякі успіхи в кризовій фізиці. Пізніше розповім.

Девід повільно кивнув, погоджуючись, що зараз не час для обговорень, але витріщені очі видавали крайній подив. «І все?» — промовляли вони.

Яґарек нервово посмикувався від хвилі приниження, що накочувала всім тілом.

— Я... мені потрібна твоя допомога... — почав він.

— Так, як і Лубламаєві онде! — крикнув Айзек. — І боюся, це все ж нагальніше... — Гнів ущух і він продовжив уже м’якше. — Я не кидаю тебе, Яґу. І не збирався. Та річ у тім, що не зможу займатися цим зараз.

Айзек на хвильку замислився.

— Якщо хочеш закінчити з цим якнайшвидше, то міг би допомогти... Просто не щезай. Будь тут і поможи нам. Так ми швидше зможемо вернутися до твоєї проблеми.

Девід скоса глипнув на Айзека. Тепер його очі промовляли: «Ти розумієш, що чиниш?»

— Можеш тут їсти, спати... Девіду все одно, він тут навіть не живе. Як ми щось почуємо, то могли б якось і тебе залучити. Ти справді можеш допомогти, Яґареку. Це стало б до біса в пригоді. Чим хутчіш ми знайдемо вихід, тим швидше повернемося до твоєї проблеми. Ти розумієш?

Яґарек підкорився. Минуло кілька хвилин, перш ніж він заговорив. Ґаруда спромігся кивнути й коротко підтвердити, що він залишиться. Певне що він міг думати тільки про дослідження польоту. Айзек був украй роздратований, але незлобливий. Безжальна кара, що наздогнала ґаруду, лежала в того на душі свинцевими ланцюгами. Для його егоїзму це була конкретна причина.

Девід, знесилений і нещасний, заснув у своєму кріслі. Айзек квоктав над Лубламаєм. Той ледве перетравив їжу, й довелося прибирати з-під нього лайно.

Айзек зібгав у купу брудний одяг та шпурнув його в один із складських бойлерів. Він подумав про Лін. Він надіявся, що вона скоро прийде до нього.

Й усвідомив, що марніє без неї.

Розділ двадцять шостий

У ночі щось відбувалося.

Уранці, в години перед світанком і вже тоді, коли сонце піднімалося, знайшли нові безтямні тіла. Цього разу їх було п’ятеро. Двоє безпритульних, які ховалися під мостами у Великому Кільці. Пекар, який ішов додому з роботи в Ближніх Стоках. Лікар з Пагорба Водуа. Шкіперка баржі неподалік від Воронової Брами. Розсип нападів, що спотворили місто, без будь-якої системи. Північ, схід, захід, південь. Безпечних районів не було.

Лін погано спала. Її зворушила записка Айзека та думка про те, що він поїхав на інший кінець міста, просто щоб почепити їй на двері клаптик паперу, — але водночас вона непокоїлась. Короткий абзац, який він написав, віддавав істерикою, а просити її прийти до лабораторії було настільки на нього несхоже, що Лін злякалася.

І все ж вона прийшла би негайно, якби не повернулась до Драглистої Діри пізно — запізно для подорожі. Не через роботу. Напередодні вранці вона прокинулась і знайшла під дверима коротку записку.

«Внаслідок термінових справ необхідно відкласти нашу співпрацю до отримання подальших вказівок. З Вами зв’яжуться, коли стане можливим відновлення роботи.

П.»

Лін засунула стисле повідомлення в кишеню й поїхала до Кінкена. Вона продовжувала своє меланхолійне споглядання. А тоді, допитливо-зачудовано, неначе спостерігаючи спектакль про власне життя й дивуючись від того, як воно склалося, пройшла на північний захід від Кінкена до Ліньфорда і сіла на поїзд. Вона проїхала дві зупинки на північ від Стічної лінії, і її поглинуло величезне просмолене черево Вокзалу на вулиці Відчаю. Там, серед метушні й шипучої пари величезного центрального з’їзду, де всі п’ять ліній сходилися, мов величезна залізно-дерев’яна зірка, вона пересіла на Ліву лінію.

Їй довелося п’ять хвилин чекати, поки в западині посередині станції розігрівали паротяг. Вдосталь часу, щоб недовірливо на себе подивитися, запитати себе, що ж, в ім’я Дивовижної Матінки Роду, вона робить. А можливо, і в ім’я інших богів.

Але вона не відповіла — просто сиділа, поки поїзд чекав, а тоді повільно рушив, ритмічно заторохкотів, прискорюючись та вислизаючи із однієї з пор станції. Він повернув на північ від Штиря, під двома парами підвісних колій, що нависали над варварським цирком Каднебара. Багатство і велич Крука — галерея Сеннед, Будинок Фуксії, Парк Гаргуйль — спотворювало убозтво. Лін дивилась на купи паруючого сміття, де Крук переходив в Обід, побачила, як широкі вулиці й поштукатурені будинки цього заможного району обережно оминали сховані напіврозвалені будівлі, що — вона знала — кишіли пацюками.

Поїзд проїхав станцію «Обід» і вирушив далі, над жирним сірим варивом Смоли. Він перетнув річку менш ніж за п’ять метрів на північ від мосту Гадрах, а тоді стрімко, неначе з огидою, поїхав над роздовбаними дахами Гирла.

Вона вийшла з потяга на станції Нижня Падуча Грязюка, на західному краю гетто у нетрях. Їй знадобилося небагато часу, аби пройти по гнилих вулицях, повз сірі будівлі, що неприродно надималися від пітної вологи, повз представниць свого виду, які поглядали на неї, відчували її смак і відсувалися, бо вишукані парфуми та дивний одяг видавали в ній втікачку. Невдовзі вона знайшла будинок своєї матінки роду.

Лін не підходила близько, не хотіла, щоб її запах просочився крізь розбиті вікна й розповів її матінці роду чи сестрі, що вона тут. У все більш спекотному повітрі її запах був ніби міткою для інших хепрі, й цього вона не могла позбутися.

Сонце пересунулось, розжарило повітря і хмари, а Лін так і стояла неподалік від свого колишнього дому. Він не змінився. Зсередини, з тріщин у стінах і дверях, вона чула повзання, чула органічний рух маленьких ніжок чоловічих особин хепрі.

Ніхто не вийшов.

Перехожі висловлювали їй хемічну огиду — за те, що повернулась, аби щось там видивлятися, аби шпигувати за якоюсь родиною, що нічого не підозрювала, — проте Лін не зважала на це.

Якби вона зайшла і її матінка роду була вдома, подумала собі, вони обидві відчули б злість і розпуку; вони би посварилися невідомо для чого, неначе й не було всіх тих років розлуки.

Якби там була її сестра і сказала, що їхня матінка роду померла, не дочекавшись Лін і не сказавши їй жодного слова докору чи прощення, то це б означало, що вона залишилася сама. У неї могло б розірватися серце.

Якби там не було нікого... якби підлога кишіла б лише самцями, що жили, як і годиться паразитам, — вже не розбещені безмозкі принци, а комахи, що смерділи і харчувались гноєм, — якби виявилось, що її матінки роду й сестри більше немає... тоді Лін невідомо навіщо стояла би в спорожнілому будинку. Її повернення додому було би сміховинним.

Минула година, а то й більше, і Лін повернулася спиною до напівзогнилої будівлі. Махаючи ніжками й тривожно напружуючи голову-скарабея, збентежена й самотня, вона повернулася до станції.

Вона затято боролася з меланхолією: вийшла в Круці й витратила частину величезних виплат від Пістрявого на книжки й рідкісну їжу. Вона зайшла в ексклюзивний жіночий бутик, спровокувавши уїдливий коментар власниці, — а тоді помахала Гінеями й владно указала на дві сукні. Лін дала можливість без поспіху зняти із себе мірки, бажаючи, щоб сукні настільки ж чуттєво облягали її, як і людських жінок, для котрих їх задумав дизайнер.

Вона купила обидві під цілковиту мовчанку власниці, яка скривилась, узявши гроші в хепрі.

Лін ішла по вулицях Салакуських Полів в одному зі своїх придбань — у вишуканій туманно-блакитній обтислій сукні, на фоні якої її червонувата шкіра здавалася ще темнішою. Їй важко було визначити: почувалася від цього краще чи гірше.

Вона знову вдягла цю сукню наступного ранку, коли поїхала на інший кінець міста до Айзека.

Того ранку біля причалів Келлтрі світанок зустріли оглушливим криком. Водяники-вантажники провели всю ніч, розкопуючи, формуючи, штовхаючи й розчищаючи величезні маси трансформованої води. Коли сонце зійшло, сотні з них вилізли з брудної води, зачерпуючи її великими пригорщами й кидаючи далеко від Великої Смоли.

Вони несамовито гукали й улюлюкали, піднімаючи останню тонку завісу рідини з великої канави, що викопали в річці. Вона простягалась на п’ятнадцять метрів, як не більше — величезний шмат повітря, вирізаний з річкової води, на всі двісті п’ятдесят метрів ширини річки, від берега до берега. З обох боків залишили вузенькі протоки для води, щоб річка не вийшла з берегів. На дні канави, на глибині тринадцяти метрів, річище кишіло водяниками; їхні товсті тіла ковзали одне по одному в грязюці, обережно торкаючись то одного, то іншого плаского вертикального краю води, де починалась річка. Час від часу якийсь водяник щось обговорював із товаришами, а тоді стрибав їм через голови на своїх величезних, мов у жаби, задніх ногах. Крізь стіну повітря він поринав у воду, що височіла поруч, і вистрибом вирушав на якесь невідоме завдання. Інші швидко розгладжували за ним воду, знову закріплюючи водоробку, аби їхня блокада залишалася непорушною.

У центрі канави три кремезні водяники весь час перемовлялися, а тоді стрибали чи повзли до товаришів, щоб передати інформацію, і знову повертались до обговорення. Точилися гнівні суперечки. Це були обрані лідери протестного комітету.

Коли піднялося сонце, водяники, що стояли на дні річки й уздовж берегів, розгорнули банери. На них було написано: «ВИМАГАЄМО СПРАВЕДЛИВОЇ ОПЛАТИ!», а ще: «НЕ БУДЕ ПІДВИЩЕННЯ — НЕ БУДЕ РІЧКИ».

З обох боків розлому маленькі човники обережно веслували до краю води. Моряки визирали з них так далеко, як тільки могли, оцінюючи ширину провалля. Вони роздратовано хитали головами. Водяники насміхались і тішилися.

Трохи південніше Ячмінного мосту, на самому краю порту, викопали канал. Одні кораблі чекали, коли зможуть причалити, інші — відчалити. Двома кілометрами нижче за течією в нечистих водах між Лихокраєм і Псячою Тванню торгові кораблі приструнювали своїх нервових водовірмів і ставили бойлери на низький режим. У протилежному напрямку, коло пристаней і причалів, у товстих каналах Келлтрі побіля сухих доків, капітани суден аж із Хадогу нетерпляче спостерігали за страйком водяників, які юрмились на берегах, і хвилювалися, як їм потрапити додому.

Упродовж наступних кількох годин прибули робочі люди, які зайнялися завантажуванням і розвантажуванням. Вони швидко виявили, що їхня участь нічого особливо не змінювала. Як тільки вони закінчили б роботу на кораблях, які все ще стояли в самому Келлтрі (максимум два дні праці), судна все одно не змогли б відчалити.

Нечисленні люди, які раніше вели переговори з водяниками-протестувальниками, підготувалися. О десятій ранку зо двадцять чоловіків раптом вибігли зі своїх дворів, перелізли через паркани навколо причалів і побігли до берега, де відбувався страйк водяників, які майже істерично їх підкликали. Чоловіки витягли власні плакати: «ЛЮДИ І ВОДЯНИКИ ПРОТИ НАЧАЛЬНИКІВ».

Вони приєдналися до шумних кричалок.

Упродовж наступних двох годин ситуація загострилася. Інша група людей розгорнула акцію контрпротесту в низьких стінах порту. Вони вигукували образи водяникам, називаючи їх жабами й ропухами. Вони насміхалися з людей, що підтримали протест, ганьбили їх як зрадників раси. Вони попереджали, що водяники зруйнують порт, і через це впадуть зарплати людей. Один чи двоє мали буклети Трьох Пер.

Між ними й так само запальними людьми-протестувальниками пересувалися численні збентежені, нерішучі портові робітники. Лаючись, вони знічено походжали туди-сюди. Вони слухали аргументи, що їх вигукували з обох боків.

Учасників акцій ставало більше.

На обох берегах річки, в самому Келлтрі й на південному березі Сиріацького Колодязя, збиралися натовпи, щоб подивитися на протистояння. У гущі народу шастали кількоро чоловіків і жінок, рухаючись занадто швидко, щоб їх можна було впізнати, й роздавали листівки з емблемою «Безтямного бродяги» вгорі. В них дрібним шрифтом вимагалося, щоб люди, які працювали в порту, приєдналися до водяників, бо лише так можна було добитися задоволення всіх вимог. Серед робітників-людей розходилися газети, які хтось непомітно розповсюджував.

День тривав, повітря розжарювалось, і все більше робітників почали перелазити через стіну, щоб приєднатися до протесту поруч із водяниками. Контракція теж збільшувалась, іноді дуже швидко; але по кількох годинах стало очевидним, що найбільше зросла саме кількість протестувальників.

У повітрі витала непевність. Натовп спостерігачів ставав усе запальнішим і кричав обом сторонам, аби вони щось робили. Пішов поголос, що до протестувальників вийде голова правління порту, а ще — що з’явиться сам Радґаттер.

Водяники в каньйоні, викопаному серед річки, ні на мить не припиняли підтримувати мерехтливі водяні стіни. Час від часу крізь пласкі краї проштовхувалась риба і, б’ючись, падала на землю, або ж хвилі приносили напівзатонуле сміття у несподівану прірву. Водяники закидали все назад у воду. Вони працювали позмінно, контролюючи водні стіни аж до горошніх країв, щоб утримати їх. Оточені поламаним металом і густою багнюкою, з якої складалося дно Великої Смоли, вони з річища вигукували слова підтримки людям-страйкарям.

О пів на четверту, коли сонце пекло крізь хмари, які зовсім не рятували від нього, до порту наблизились два повітряних судна, одне з півночі, інше з півдня.

Натовп пожвавився; швидко пішли чутки, що приїде мер. Тоді помітили ще два дирижаблі, що невідворотно пливли над містом у напрямку Келлтрі.

На берегах почало відчуватись занепокоєння.

Частина натовпу швидко розбіглася. Протестувальники стали вигукувати гасла ще завзятіше.

О третій п’ятдесят п’ять повітряні судна зависли над портом у формі літери X — масивною загрозливою позначкою цензури. За кілометри два на схід над Псячою Тванню зависнув іще один самотній дирижабль — з іншого боку вигадливого вигину річки. Водяники, люди й спостерігачі мусили затулити очі, дивлячись на незворушні машини, кулеподібні тіла котрих зачаїлись, як кальмари-мисливці.

Дирижаблі почали спускатися. Вони швидко наближалися, і раптом стало видно деталі, від їхніх роздутих тіл ішла якась загроза.

Була майже четверта, коли з-за навколишніх дахів в повітря злетіли дивні органічні постаті. Вони з’явилися з розсувних дверей у верхній частині вартових опор Келлтрі та Сиріаку — менших веж, не під’єднаних до підвісної залізничної мережі.

Злегка похитуючись від вітерцю, невагомі об’єкти почали якось непомітно наближатися до робітників. Зненацька вони заповнили усе небо. Вони були великі й м’якотілі, і кожен являв собою масу покрученої, роздутої плоті, вкритої вигадливими клаптями й вигинами шкіри, впадинами й дивними отворами, з яких щось крапало. Основна частина тіла мала десь три метри в діаметрі. На кожній з істот сидів вершник-людина, збруєю прикріплений до огрядного тіла дивовижі. З кожного такого тіла звисав жмут щупалець та пасем спухиреної шкіри завдовжки метрів дванадцять, що простягалися до землі.

Рожево-фіолетова плоть істот постійно пульсувала, неначе серцебиття.

Дивовижні створіння насунулись на натовп. Минуло цілих десять секунд, поки ті, хто їх бачили, оговталися від шоку, аби хоч щось сказати. Тоді почалися крики: «Сифонофори!»

Коли почалася паніка, якийсь годинник поблизу пробив четверту, й водночас відбулося кілька подій.

Серед натовпу глядачів, учасників контракції і навіть де-не-де серед самих протестувальників групки чоловіків — і окремих жінок — раптом різким, швидким рухом натягнули на голову темні каптури. У них не виднілося отворів ні для очей, ні для рота; це були темні зібгані шматки суцільної тканини.

Із дна кожного дирижабля — які тепер нависали низько — вистрілили клубки мотузок, що смикались і хльостали на льоту. Вони довго, довго летіли крізь повітря, поки їхні злегка закручені кінці не впали на землю. Повітряні судна оточили натовп — обидва протести і глядачів — чотирма стовпами підвішених мотузок, по два з кожного боку річки. По канатах вниз на карколомній швидкості майстерно зісковзнули темні постаті. Цей потік не припинявся, нагадуючи липкі згустки, що скрапували по тельбухах випатраних дирижаблів.

Юрба сповнилася воланням, що надламалося від жаху. Органічна єдність людської маси була зруйнована. Чоловіки й жінки побігли в усіх напрямках; вони наступали на тих, хто падав, хапали дітей і коханих та спотикалися об бруківку чи розбиті плити. Люди намагалися розсіятися по бічних вуличках, що відгалужувалися, мов тріщини, від набережних. Однак вони натикалися на ряди сифонофор, що незворушно коливалися уздовж доріжок.

Раптово вартові в уніформах почали наступ на протест із усіх бічних вулиць. Страйкарі закричали від жаху, коли з’явилися вартові-вершники на страхітливих двоногих шаннах з простягнутими гаками — істоти визначали напрямок за відлунням, їхні сліпі безокі голови похитувались.

Повітря сповнилося вигуками болю. Дезорієнтовані люди заходили за повороти й натикалися на щупальця сифонофор, зойкаючи, коли паралізуюча речовина, яку ті виділяли, просочувалася крізь одяг і торкалася голої шкіри. Кілька подихів минало в тремтливій агонії, а тоді наставало холодне заціпеніння й параліч.

Пілоти сифонофор оперували вузлами й підшкірними синапсами, які контролювали рухи істот, оманливо швидко пересуваючись над дахами хатин і портових складів, проходячи отруйними відростками своїх «бойових коней» по каналах між будівлями. За ними залишався слід із тіл, що бились у спазмах, застиглих очей і ротів, що пінилися від тупого болю. То тут, то там окремі люди — старі, слабкі, алергіки й просто ті, кому не пощастило, — занадто сильно реагували на речовину. В них зупинялося серце.

Тканина, з якої робили темні форми вартових, виготовлялась із волокнами зі шкіри сифонофор. Для них щупальця були нешкідливі.

Загони варти почали наступ на пікети. Люди й водяники розмахували своїми плакатами, мов недолугими кийками. У безладному натовпі почалися жорстокі сутички — агенти-вартові були озброєні булавами й батогами, змоченими в отруті сифонофор. За шість метрів од передніх рядів збентежених, розгніваних демонстрантів перший загін варти став на коліна й підняв дзеркальні щити. З-за них почулося джерґотання шаннів, а тоді стрімкими димовими дугами у протестувальників полетіли газові гранати. Вартові невблаганно посунули у димові хмари, дихаючи крізь захисні маски.

Скіпка вартових відкололася від основного клину й попрямувала до річки. Вони кидали в канаву-водоробку циліндри, що шипіли газом. Яма сповнилась хрипінням і тріском палаючих легень та шкіри. Стіни, що водяники так ретельно підтримували, почали рватися й протікати — все більше демонстрантів кидалися в річку, щоб втекти від отруйних випарів.

Троє вартових стали на коліна на самісінькому краю річки. Їх оточила група колег, мов захисна шкіра. Ті троє, що стояли в центрі, витягнули з-за спини снайперські гвинтівки. У кожного їх було дві, заряджені порохом. Одну тримали в руках, друга лежала поруч напоготові. Швидким рухом бійці спрямували дула в міазми сірого диму. Вартовий з особливими срібними еполетами капітана-тавматурга став у них за спиною й швидко та нечутно щось пробурмотів. Він торкнувся скронь кожного зі снайперів і швидко забрав руки.

Очі вартових, сховані масками, засльозилися, а тоді очистились, раптом здатні бачити нюанси світла й випромінювання, завдяки чому дим став майже невидимим.

Кожен з чоловіків ідеально знав форму тіла й рухи своєї мішені. Снайпери швидко оглянули газовий туман і побачили, як ці мішені перемовляються, притиснувши до рота й носа вологі ганчірки. Почувся тріск — три швидкі постріли один за одним.

Двоє водяників упали. Третій панічно озирнувся, не в змозі побачити нічого, окрім клубів отруйного газу. Він помчав до води, стіни якої його оточували, зачерпнув жменю й почав до неї промовляти, проводячи рукою швидкими езотеричними жестами. Один зі снайперів, що стояли на березі, кинув гвинтівку й схопив іншу. Його мішень — шаман, зрозумів він, і якщо дати йому достатньо часу, він може викликати ундину. Це значно ускладнило б ситуацію. Вартовий підняв гвинтівку до плеча, прицілився й вистрілив одним різким рухом. Молоточок зі сплюснутим уламком кременю сковзнув по зубчастому краю кришки й поцілив кресало, видобуваючи іскру.

Куля полетіла крізь хмари газу по химерній, звивистій траєкторії й поцілила в шию мішені. Третій з організаторів протесту водяників, розбризкуючи воду на всі боки, у корчах впав у болото. Потекла кров, згущуючись у трясовині.

Стіни-водоробки річкової канави розпадалися. Вони просідали і згинались, упускаючи крізь себе потоки, що розмивали ґрунт на дні. Вода, завихрюючись, омивала ноги нечисленних протестувальників, котрі ще стояли внизу. Аж ось Велика Смола, здригнувшись, ізшила себе знову та зцілила пробоїну, що паралізувала і стримувала її плин. Брудний потік ринув, ховаючи кров, політичні газети й тіла.

Поки варта розганяла протест у Келлтрі, канати вирвались із п’ятого дирижабля.

Натовпи у Псячій Твані кричали, вигукували новини й розповіді про бійку. Втікачі з протесту шкандибали по розвалених доріжках. Банди молодиків в енергійному збентеженні бігали туди-сюди.

Вуличні крамарі на Срібноспинній вулиці кричали й показували пальцями на товстий дирижабль, що скидав до землі спорядження. Їхні звуки заглушило раптове гудіння й дзижчання клаксонів у небі, які одне за одним видали всі п’ять суден. У гарячому повітрі загін вартових спустився канатами на вулиці Псячої Твані.

Вони сковзнули нижче за обриси дахів, у смердючі випари, а тоді спустилися на землю. Їхні важкі чоботи грюкали по слизькому бетону дворика, в якому вони приземлилися. Закуті у дивну, химерну броню, вони нагадували радше конструктів, ніж людей. Кілька робітників і роззяв, що саме опинилися поряд, дивилися на них з відкритими ротами, поки один із вартових не повернувсь у їхньому напрямку, замахнувшись величезним мушкетоном. Спостерігачі відразу ж припали до землі, а деякі втекли.

Загони вартових помчали сходами у підземну бойню. Вони прорвалися крізь незамкнені двері й почали стріляти в криваве повітря. Ошелешені м’ясники й різники повернулися до дверей. Один впав зі зболеним хрипом — куля прорвала йому легеню. Його брудна накидка знову просякла кров’ю, тепер ізсередини. Інші робітники побігли, ледь не падаючи, коли нога потрапляла на слизькі хрящі.

Вартові зірвали туші кіз і свиней, що звисали згори, скрапуючи кров’ю, та потягнули підвісний конвеєр з гаками, відірвавши його від вологої стелі. Вони рядами помчали до задньої частини кімнати, вгору по сходах, уздовж маленького сходового майданчика. Замкнені двері спальні Бенджаміна Флекса завадили їм не більше, ніж ганчірка.

Опинившись у кімнаті, вартові стали з обох боків шафи, а один із них витягнув з-за спини величезну кувалду. Він замахнувся нею на старе дерево, знищуючи шафу за три швидкі рухи. У стіні завиднілася діра, з якої долинало булькання парового двигуна й мерехтіло уривчасте світло каганця.

Двоє вартових увійшли до таємної кімнати. Почувся приглушений крик і ритмічний звук ударів. Із демаскованої діри вилетів Бенджамін Флекс. Його тіло сіпалось, краплі крові розбризкувалися по замащених стінах круговими візерунками. Він упав на підлогу, вдарившись головою, зойкнув і спробував відповзти, лаючись собі під носа. Інший вартовий потягнувся, схопив його за сорочку із силою, зміцненою паровою установкою, і притиснув до стіни.

Бен щось бурмотів і спробував сплюнути, дивлячись на незворушне обличчя в синій масці, вигадливі тоновані окуляри, захисний респіратор та шолом із шипами — обличчя, наче в якогось комахоподібного демона.

Із шиплячих ротових частин долинав монотонний, але досить чіткий голос.

— Бенджаміне Флекс, будь ласка, дайте словесне чи письмове підтвердження, що погоджуєтесь супроводити мене та інших офіцерів варти Нового Кробузона в місце на наш вибір з метою допиту та збору розвідданих.

Вартовий бахнув Бенджаміном об стіну — той судомно видихнув і видав незрозумілий звук.

— Згоду підтверджено у присутності мене та двох свідків, — промовив вартовий. — Так?

— Так точно, — відповіли двоє його колег позаду, киваючи в унісон.

Офіцер вперіщив Бена по обличчю тильною частиною долоні, аж тому потемніло в очах і тріснула губа. Його очі п’яно бігали, а лицем стікала кров. Величезний чоловік у броні кинув Бена собі через плече та вийшов із кімнати.

Вартові, які тоді заходили до маленької друкарні, зачекали, поки решта вийдуть слідом за офіцером в коридор. Тоді водночас одчепили від поясів великі залізні циліндри, кожен по одному, і натиснули поршні, що розпочали незворотну хемічну реакцію. Вони кинули циліндри в тісну кімнату, де конструкт усе ще тупо, бездумно тиснув на ручку друкарського верстата.

Вартові побігли, неначе химерні двоногі носороги, по коридору за офіцером. Кислота й порошок у вибухових трубках змішалися й зашипіли, різко зайнялися та підпалили щільно стиснутий порох. Зненацька почулися два вибухи, такі сильні, що від них затремтіли вологі стіни будівлі.

Коридор трусонуло від вибухової хвилі; з дверей вилетіли незліченні клаптики палаючого паперу, гарячі чорнила і розірвані уламки труби. Шматки металу й скла у конструктивістському фонтані вилетіли зі світлового люка. Мов тліюче конфеті, по всіх навколишніх вулицях розлетілися обривки редакторських колонок і критики. «МИ КАЖЕМО», — писалося на одному, а на іншому — «ЗРАДА!» То тут, то там виднівся заголовок — «Безтямний бродяга». Іноді він був порваний і горів, так що було видно тільки фрагмент.

Без...

Вартові один за одним, використовуючи поясні карабіни, чіплялися за мотузки, що досі на них чекали. Вони пересували важелі, умонтовані в наплічники, і приводили в дію якийсь потужний прихований двигун, що піднімав їх у повітря. Ремінний шків обертався, його могутні шестерні зчіплялися між собою й тягнули темні, кремезні постаті назад у дирижабль. Офіцер, який тримав Бена, міцно за нього вхопився, проте шків анітрохи не зашпортався під додатковою вагою.

Коли слабкий вогонь усе ще безцільно танцював по тому, що раніше було бойнею, щось упало з даху, де воно перед тим зачепилося за зубчасті ринви. Предмет майнув у повітрі та з гуркотом упав на заляпану підлогу. Це була голова Бенового конструкта з усе ще прикріпленою правою верхньою кінцівкою.

Рука трусилася, намагаючись повернути рукоятку, котрої вже не було. Голова крутилась, подібна до людського черепа, вкритого оловом. Металевий рот сіпався, відкриваючи й закриваючи щелепу, і на кілька неприємних секунд залишок конструкта видав жалюгідну пародію на рух, повзучи по нерівній підлозі.

За півхвилини з нього витекли останні запаси енергії. Його скляні очі завібрували й зупинилися. Він не рухався.

Над мертвим конструктом промайнула тінь — дирижабль, тепер з усіма загонами на борту. Він повільно плив над районом Псячої Твані, над останніми брутальними, мерзенними сутичками в порту, повз Парламент і через весь неосяжний простір міста, до Вокзалу на вулиці Відчаю та кабінетів допиту в Штирі.

Спершу мене нудило від їхньої присутності, всіх цих чоловіків із їхнім швидким, важким, смердючим диханням, тривогою, що просочується крізь їхню шкіру, мов оцет. Я знову хотів холоду, темряви під коліями, де найпримітивніші істоти виживають, борються, помирають і стають харчем для когось іншого. У цій грубій простоті я віднайшов розраду.

Однак це не моя земля, і не мені це вирішувати. Я намагався стриматися. Я намагався призвичаїтися до чужих правових звичаїв цього міста, різких кордонів і парканів, ліній, що відділяють одне від іншого, твоє від мого. Я це наслідував. Я шукав розради й захисту в тому, що я належу собі сам, що вперше за все життя я відокремлений, ізольований, ні від кого не залежний. Але для мене стало жорстокою несподіванкою, що я — жертва величезного шахрайства.

Мене обдурили. Коли вибухне криза, я не зможу належати сам собі анітрохи більше, ніж під час вічного літа в Цимеку (де «мій пісок» чи «твоя вода» — нісенітниці, за які можна поплатитися життям). Розкішна окремішність, якої прагнув, розпалася. Мені потрібен Ґрімнебулін, Ґрімнебулінові потрібен його друг, його другу потрібна підтримка від нас усіх. Скоротивши рівняння простими математичними діями, я виявив, що мені теж необхідна підтримка. А щоб врятуватися, мені потрібно запропонувати її іншим.

Я спотикаюсь. Падати не можна.

Колись я був повітряним створінням, і повітря мене пам’ятає. Коли я підіймаюся на міські висотки й тягнуся до вітру, він лоскоче мене потоками й векторами з мого минулого. Я відчуваю його запах і бачу динаміку хижаків та здобичі у завихреннях цієї атмосфери.

Я неначе водолаз, що загубив костюм, проте усе ще може подивитися крізь скляне дно човна та побачити істот на малій і великій глибині, може відстежити їхні траєкторії та відчути потяг хвиль, хоча він і розмитий, і далекий, напівприхований.

Я знаю, що в небі щось не так.

Я бачу це в неспокійних зграйках птахів, які зненацька сахаються від певного місця. Я бачу це в панічних ширяннях вірмів, які озираються на льоту.

Повітря застигло з приходом літа, воно важке від спеки, а тепер через цих новоприбулих, цих непрошених гостей, я нічого не бачу. В повітрі висить загроза. Мені все більше хочеться знати, що це. Мої мисливські інстинкти насторожі.

Але я прив’язаний до землі.