Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Розділ 1 Живіть у «відсіку» сьогодення

авесні 1871 року один студент-медик узяв книгу і прочитав сімнадцять слів, які докорінно змінили його майбутнє. За тої пори він проходив практику в лікарні загального профілю в Монреалі, його хвилювали такі проблеми: як скласти випускні іспити, куди йти працювати, як організувати свою діяльність, як заробляти собі на життя.

Сімнадцять слів, які цей студент прочитав у 1871 році, допомогли йому стати найвідомішим терапевтом своєї доби. Він організував всесвітньо відому Школу медицини при Університеті Джонса Гопкінса. Він став королівським професором медицини в Оксфорді — найвище звання, яке надають вченому-медику в Британській імперії. Англійський король надав йому титул. Коли він помер, були видані два величезних томи на 1466 сторінок, в яких викладалася історія його життя.

Його звали сер Вільям Ослер. Ось ті сімнадцять слів, написані Томасом Карлейлем, які допомогли йому позбавити своє життя неспокою: «Наше головне завдання — не зазирати в туманну далечінь майбутнього, а діяти зараз, у напрямку, який ми бачимо».

Минуло сорок два роки, й тихого весняного вечора, коли в університетському парку цвіли тюльпани, сер Вільям Ослер виступав перед студентами Єльського університету. «Вважається, — сказав Ослер, — що така людина як він, — професор чотирьох університетів і автор популярної книги, — повинна мати мозок особливої якості. Це хибна думка»,— заявив він. Виявляється, його близькі друзі знали, що він мав «найпосередніші здібності».

У чому ж полягає секрет його успіху? Він сказав, що досяг успіху, бо прагнув жити у «відсіку» сьогодення, геть відмежованому від решти днів. Що він мав на увазі? За кілька місяців до свого виступу в Єльському університеті сер Вільям Ослер перетнув Атлантичний океан на великому океанському лайнері. Капітан корабля на своєму містку міг натиснути кнопку, і спеціальні механізми починали герметично зачиняти окремі відсіки корабля, щоб до них не потрапила вода. «Кожен із вас, — сказав Ослер студентам, — є набагато дивовижнішим механізмом, ніж гігантський лайнер, і, ледь з’явившись на світ, ви рушаєте в більш тривале плавання. Я наполягаю на тому, що ви повинні навчитися контролювати наданий вам механізм і захищати його від штормів, тобто вчасно ізолювати його окремі відсіки. Тільки так ви убезпечите свою подорож. Стійте на містку і піклуйтеся, щоб принаймні головні переділки корабля перебували в робочому стані. Натисніть кнопку, і ви почуєте, як на кожному етапі вашого життя залізні двері ізолюють вас від минулого — мертвих вчорашніх днів. Натисніть на іншу кнопку, і металева завіса закриє майбутнє — не народжені завтрашні дні. Тоді на сьогодні ви в цілковитій безпеці!.. Ізолюйте минуле! Хай мертве минуле ховає своїх мерців... Ізолюйте вчорашні дні, які освітлювали дурням шлях до могили. Тягар майбутнього, доданий до тягаря минулого, який ви берете на себе сьогодні, навіть найсильніших примушує спотикатися на шляху. Ізолюйте майбутнє так само щільно, як минуле. Майбутнє в сьогоденні. Немає завтра. День порятунку людини — сьогодні. Марна трата енергії, духовні страждання, нервовий неспокій невідступно супроводжують людину, яка тривожиться про майбутнє... Отже, зачиніть наглухо всі відсіки корабля, відокремте носову і кормову частини лайнера залізними переділками. Виховуйте в себе звичку жити у відрізку часу, відокремленому від минулого і майбутнього „герметичними стінами“».

Хіба Ослер хотів сказати, що ми не повинні докладати жодних зусиль для підготовки до завтрашнього дня? Ні, він лише запевняв, що найкращий спосіб підготуватися до майбутніх подій — сконцентрувати свої сили і здібності на якнайсумліннішому виконанні сьогоднішніх справ.

Сер Вільям Ослер закликав студентів починати день із молитви Господові Богу: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Не забувайте, що в молитві йдеться лише про хліб сьогоднішнього дня. Там немає скарг на вчорашній черствий хліб, адже в тексті відсутні такі слова: «О, Господи, це літо було таке спекотне, що наш урожай пшениці мало не посох. А якщо і наступного року буде посуха, що ж нам тоді робити? Де нам брати хліб? І ще, припустімо, я втрачу роботу, о Господи, де я тоді візьму гроші, аби купити хліба?»

Таких слів у молитві немає, там є прохання лише про хліб сьогоднішнього дня, адже лише такий хліб можна їсти.

Багато років тому один бідний філософ блукав країною, де на кам'янистій і неродючій землі люди кривавим потом заробляли собі хліб. Якось на пагорбі перед натовпом люду Він виголосив промову, яку тепер цитують частіше, ніж будь-яку іншу. У цій промові є уривок із дев'ятнадцяти слів, в яких зосереджена вся багатовікова мудрість людства: «Отже, не дбайте про завтрашній день, бо завтрашній день сам подбає про своє: для кожного дня вистачить своєї турботи».

Багато хто і досі не визнає мудрості цих слів: «Отже, не дбайте про завтрашній день». Ці люди заперечують мудрість цієї поради для самовдосконалення людини, вважаючи її явищем східного містицизму. Вони кажуть: «Я повинен дбати про завтрашній день. Я повинен відкладати гроші на старість. Я повинен застрахувати свою сім'ю. Я повинен планувати своє професійне зростання».

Звичайно, ви повинні це робити! Річ у тому, що ці слова Христа, перекладені понад триста років тому, сьогодні мають інше значення, ніж те, якого надавали їм за часів царя Якова. Триста років тому слово «дбати» означало «тривожитися». Сучасні версії Біблії дають конкретніший переклад: «Отже, не тривожтеся про завтрашній день».

Зрозуміло, що обов'язково треба думати про завтрашній день, ретельно все планувати і готуватися. Але, роблячи все це, ви не повинні відчувати тривоги.

Під час війни наші військові керівники складали плани на майбутнє, але вони не могли собі дозволити хвилюватися. «Я забезпечив найкращих людей найкращою бойовою технікою, яка тільки у нас була, — сказав адмірал Ернест Дж. Кінг, командувач військово-морських сил Сполучених Штатів Америки, — і поставив їм найрозумніше завдання. Це все, що я можу зробити».

«Якщо корабель буде потоплено, — продовжував адмірал Кінг, — я не зможу його підняти. Якщо він піде на дно, я не зможу запобігти цьому. Доцільніше використовувати свій час для вирішення проблем завтрашнього дня, ніж журитися через те, що сталося вчора. Крім того, якщо я дозволю собі непокоїтися через такі речі, мене надовго не вистачить».

І у воєнний, і в мирний час різниця між правильним і неправильним напрямом думок полягає в такому: правильний напрям думок базується на аналізі причин і наслідків, він веде до логічного конструктивного планування; неправильний напрям думок часто призводить до напруження і нервових зривів.

Нещодавно я мав честь поспілкуватися з Артуром Хейсом Зальцбергером, видавцем однієї з найбільш відомих у світі газет — New York Times. Містер Зальцбергер розповідав мені, що коли в Європі почалася Перша світова війна, він був настільки приголомшений, так непокоївся про майбутнє, що майже не міг спати. Він часто схоплювався з ліжка посеред ночі, брав полотно і фарби, дивився у дзеркало і намагався намалювати себе. Він зовсім не вмів малювати, але все одно малював, щоб позбавитися неспокою. Містер Зальцбергер говорив мені, що не міг подолати занепокоєння і знайти душевний спокій, поки не обрав своїм гаслом слова з церковного гімну «Віддякою мені й крок один»:

Приблизно в цей же час один хлопець у військовій формі десь в Європі зіткнувся з проблемою. Його звали Тед Бенгерміно. Він був родом з міста Балтімор, штат Меріленд. Його проблема полягала в тому, що переживання і нервові стреси воєнного часу вщент підірвали його психічне здоров’я.

«У квітні 1945 року, — пише Тед Бенгерміно, — я так багато нервував, що мене вразила недуга, яку лікарі називають „слизовий коліт“. Це захворювання завдавало мені нестерпного болю. Якби війна не скінчилася, то я ніколи б не зміг одужати.

Я був цілком виснажений. Я служив у підрозділі, який займався обліком могил і поховань, 94-ї піхотної дивізії як офіцер немуштрової служби. Моя робота полягала в тому, щоб здійснювати облік усіх загиблих у бою, зниклих безвісти й госпіталізованих. Крім того, наш підрозділ займався ексгумацією тіл тих солдатів, яких поспіхом поховали в неглибоких могилах після бою. Я також повинен був збирати особисті речі убитих і стежити за тим, щоб їх надіслали батькам або найближчим родичам, яким ці речі дуже дорогі як пам'ять. Мені постійно не давав спокою страх, що ми можемо припуститися помилок і переплутати адреси. Я тривожився про те, як я все це витримаю. Мене гнітила думка, чи доживу я до того моменту, коли зможу взяти на руки свою єдину дитину — моєму синові було шістнадцять місяців, але я ніколи не бачив його. Я був настільки засмучений і виснажений, що втратив тридцять чотири фунти ваги. Я був на межі божевілля. Я поглянув на свої руки: сама шкіра та кістки. Мене охопив жах від думки про те, що мені судилося повернутися додому інвалідом. Я був доведений до розпачу і плакав як дитина. Я був настільки приголомшений, що сльози текли по моїх щоках, коли я лишався на самоті. Після битви в Арденнах настав період, коли я плакав так часто, що майже втратив надію знову стати нормальною людиною.

Врешті-решт я опинився у шпиталі. Один військовий лікар дав мені пораду, яка докорінно змінила моє життя. Після ретельного огляду він дійшов висновку, що причиною моїх захворювань був розлад психіки.

„Теде, — сказав він, — я хочу, щоб ти дивився на своє життя як на піщаний годинник. Ти знаєш, що тисячі піщинок знаходяться у верхній колбі піщаного годинника; і всі вони поволі, одна за одною, через вузьку шийку пересипаються до нижньої колби. Якщо ти або я зробимо так, щоб через цей отвір за певний час проходило більше, ніж одна піщинка, годинник зіпсується. Ти, я і решта всіх людей схожі на цей годинник. Коли ми прокидаємося вранці, виникають сотні справ, які ми повинні зробити цього дня. І якщо ми не будемо виконувати ці справи по одній за певний проміжок часу (як одна піщинка проходить через шийку), а намагатимемося зробити все й одразу, ми підірвемо свої фізичні або психічні сили“.

Я застосовував цю філософію на практиці від того незабутнього дня, коли військовий лікар порадив мені: „Одна піщинка — за одиницю часу... Одна справа — за певний проміжок часу“. Ця порада врятувала мене фізично і психічно під час війни, допомогла вона мені й тепер, у мирний час. Я працюю клерком Комерційної кредитної компанії в Балтиморі. У своїй діяльності я зіткнувся з тими ж проблемами, які поставали переді мною під час війни, — мені треба було робити дуже багато справ одночасно, але в мене було обмаль часу, щоб упоратися з ними. Наші акції впали в ціні. Нам треба було запроваджувати у свою діяльність нові форми. Тоді створювалися нові акціонерні товариства, які відкривалися і закривалися, міняли адреси тощо. Замість того щоб гарячкувати і нервувати, я пригадав те, що мені говорив лікар: „Одна піщинка — за одиницю часу, одна справа — за певний проміжок часу“. Повторюючи собі ці слова знову і знову, я виконував свої обов'язки як-найраціональніше. Я більше не відчував розгубленості й збентеження, які ледь не скалічили мене в бойових умовах».

Одним із найжахливіших коментарів до нашого способу життя є те, що майже половина ліжок у наших лікарнях зайнята пацієнтами, які страждають на нервові та психічні розлади, пацієнтами, яких зламав надмірний тягар невдалих вчорашніх і страхітливих завтрашніх днів. Адже переважна більшість цих людей могли б спокійно тішитися життям, бути щасливими і здоровими, якби дослухалися до поради Ісуса Христа: «Не тривожтеся про завтрашній день», або поради Вільяма Ослера: «Живіть у „відсіку“ сьогодення».

Ми з вами стоїмо на перетині двох віків: безкрайого минулого, яке тривало вічно, і майбутнього, спрямованого вперед, до останнього моменту літочислення. Звісно ж, ми не можемо одночасно жити і в одному, і в другому віці, а якщо намагатимемося зробити це, то можемо підірвати своє фізичне здоров'я і розумові сили. Тож давайте задовольнятися тим, щоб жити в тому відрізку часу, де ми зможемо жити по-справжньому, — відтепер і до тієї миті, коли ляжемо спати. «Кожен здатний нести свій тягар, хоч який би важкий він був, до настання ночі, — писав Роберт Льюїс Стівенсон. — Кожен із нас може виконувати упродовж дня навіть найтяжчу роботу. Кожен може жити з ніжністю в душі, з терпінням і з любов'ю до заходу сонця. І саме в цьому полягає справжній сенс життя».

Життя вимагає від нас лише цього. Проте місіс Е. К. Шилдс, що мешкала у місті Санджино на 815-й Курт-стрит, штат Мічиган, була доведена до розпачу і навіть перебувала на межі самогубства — поки не навчилася жити від світанку до заходу. «У 1937 році я втратила чоловіка, — оповідала вона мені історію свого життя. — Мене охопила глибока туга. Я майже не мала з чого жити. Я написала лист своєму колишньому роботодавцю — містерові Леону Роучу, власникові фірми Roach-Fowler в Канзас-Сіті, і знов стала до роботи. У минулому я заробляла собі на життя продажем книг сільським і міським школам. За два роки до цього, коли захворів мій чоловік, я продала свій автомобіль. Проте я спромоглася нашкребти достатньо грошей, щоб придбати на виплат нову автівку, і знову почала продавати книги.

Я думала, що зможу подолати депресію. Але їздити самій і їсти на самоті було тяжко. Часом мені не вдавалося достатньо заробити. Мені було важко сплачувати навіть зовсім невеликі внески за автомобіль.

Навесні 1938 року я працювала поблизу Версаля, штат Міссурі. Школи були бідні, шляхи — кепські. Я почувалася такою самотньою і розчарованою, що навіть думала про самогубство. Мені здавалося, що досягти успіху неможливо. Життя втратило для мене сенс. Я боялася геть усього. Наприклад, що я не зможу сплатити внески за автівку і за кімнату, яку я винаймала, що мені буде нічого їсти. Я боялася захворіти, адже у мене не вистачило б грошей, щоб заплатити лікареві. Від самогубства мене утримували лише думки про те, що моя смерть завдасть горя моїй сестрі, а також і те, що я не маю достатньо коштів на свій похорон.

Аж одного разу я прочитала статтю, яка допомогла мені подолати відчай і додала мужності. Я все життя буду вдячна авторові статті за одну фразу, яка надихнула мене на боротьбу із труднощами. Ось ця фраза: „Для мудрої людини кожен день — це нове життя“. Я надрукувала цю фразу і наклеїла аркуш із написом на лобовому склі своєї автівки. Таким чином, сидячи за кермом, я кожну хвилину бачила ці слова. Виявилося, не так вже й важко піклуватися про те, як прожити лише один день. Я навчилася забувати про минулі дні й не турбуватися про день завтрашній. Кожного ранку я казала собі: „Сьогодні розпочинається нове життя“.

Я перестала боятися самоти і злиднів. Я щаслива і досягла успіху в своїй справі. Тепер мене переповнюють ентузіазм і любов до життя. Хоч що спіткає мене в житті, та я ніколи не відчуватиму жаху. Я позбулася страху перед майбутнім. Тепер я знаю, що повинна думати лише про сьогоднішній день і про те, що „для мудрої людини кожен день — це нове життя“».

Як ви гадаєте, хто написав ці вірші?

Ці слова здаються сучасними, чи не так? Проте вони були написані за тридцять років до нашої ери римським поетом Горацієм[2].

Однією з найтрагічніших властивостей людської вдачі, наскільки мені відомо, є наша звичка відкладати здійснення своїх сподівань на майбутнє. Ми всі мріємо про якийсь чарівний трояндовий сад, що зеленіє десь там за обрієм, замість того, щоб тішитися тими трояндами, які вранці розпустилися під нашим вікном.

Чому ми такі дурні — такі безнадійні дурні?

«Як дивно ми проводимо той невеличкий відрізок часу, що називається життям, — писав Стівен Лікок. — Хлопчик каже: „Коли я стану юнаком“. Але що це означає? Юнак каже: „Коли я подорослішаю“. Вже дорослий чоловік каже: „Коли я одружуся“. Нарешті він одружується, але це мало що змінює. Він починає думати: „Коли я отримуватиму пенсію“. А на пенсії він озирається на свій життєвий шлях, і перед ним постає жорстока правда про те, як багато він проґавив у житті, як багато пішло за водою. Ми надто пізно усвідомлюємо, що сенс життя полягає в самому житті, в ритмі кожного дня і години».

Покійний нині Едвард С. Еванс із Детройта свого часу ледь не занапастив себе через вічний неспокій, перш ніж усвідомив, що «сенс життя полягає в самому житті, в ритмі кожного дня і години». Народжений у злиднях, Едвард Еванс почав заробляти собі на життя продажем газет, далі працював клерком у бакалійному магазині. Згодом він отримав посаду помічника бібліотекаря. Йому треба було утримувати родину з семи чоловік. Хоча його заробіток був невеликий, він дуже боявся втратити роботу. Минуло вісім років, перш ніж він набрався мужності почати все спочатку. Він заснував підприємство, в яке вклав п’ятдесят п’ять позичених доларів, і з якого отримав прибуток у двадцять тисяч доларів за рік. Потім на нього чекав нищівний удар. Він узяв у свого друга вексель на чималеньку суму, а друг несподівано зубожів. Не забарився і другий удар: банк, до якого Еванс поклав усі свої гроші, збанкрутував. Чоловік не лише втратив всі свої заощадження до єдиного цента, а й заборгував шістнадцять тисяч доларів. Його нерви не витримали такого потрясіння.

«Я не міг ні спати, ні їсти, — розповідав він мені. — Я занедужав на незрозумілу хворобу. Неспокій, і лише неспокій спричинив її. Одного разу я йшов вулицею і знепритомнів. Я не міг більше рухатися. Я був прикутий до ліжка, і моє тіло вкрилося фурункулами. Чиряки були не лише зовні, а й усередині. Навіть лежачи в ліжку, я відчував нелюдський біль. Я слабшав із кожним днем. Нарешті лікар сказав, що мені залишилося жити два тижні. Я був шокований. Я склав заповіт, а потім знов уклався в ліжко, очікуючи кінця. Не було сенсу ні боротися, ні хвилюватися. Я упокорився, розслабився і заснув. Тижнями я спав не більше двох годин поспіль, але тепер, оскільки земні проблеми мене вже не хвилювали, я заснув солодким сном. Поступово миналася втома. У мене з’явився апетит. Я почав набирати вагу.

За кілька тижнів я вже міг пересуватися на милицях, а далі вийшов на роботу. Колись я заробляв двадцять тисяч доларів за рік, а тепер задовольнявся роботою, що давала мені лише тридцять доларів за тиждень. Я почав продавати гальмівні колодки, якими закріплялися колеса автомобілів під час перевезення. Нарешті моє життя набуло змісту. Головне — позбутися неспокою, не шкодувати про те, що сталося у минулому, й не відчувати страху перед майбутнім. Я присвятив весь свій час, сили і енергію опануванню нової професії».

Едвард С. Еванс почав швидко просуватися по службі. За кілька років він став президентом компанії. Його компанія — Evans Products — протягом багатьох років була зареєстрована на Нью-Йоркській фондовій біржі. Коли Едвард С. Еванс помер в 1945 році, він вважався одним з найпрогресивніших бізнесменів Сполучених Штатів Америки. Якщо ви коли-небудь летітимете в Гренландію, ваш літак, можливо, сяде в Еванс-Філд — в аеропорту, названому на його честь. Якби Едвард С. Еванс не навчився жити у «відсіку» сьогодення, він ніколи б не досяг таких приголомшливих успіхів у житті.

Пам'ятаєте, що казала Біла Королева? «У нас подають джем або завтра, або вчора, але ми ніколи не подаємо джем сьогодні». Більшість людей діють саме так: вони жалкують, що не з'їли джем вчора, і піклуються про те, щоб з'їсти його завтра. Натомість треба густо намазувати хліб тим джемом, який ти можеш отримати прямо зараз.

Навіть великий французький філософ Монтень припустився подібної помилки. «Моє життя, — писав він, — складалося з жахливих подій, більшість з яких ніколи не відбувалися». Це можна сказати і про моє, і про ваше життя. «Подумай про те, — говорив Данте, — що цей день більш ніколи не настане». Життя спливає неймовірно швидко. Ми рухаємося космічним простором зі швидкістю дев'ятнадцять миль за секунду. День сьогоднішній — ось наш найбільший скарб. Це єдине, ним ми неподільно володіємо.

Цю філософію розвивав Лоуелл Томас. Нещодавно вихідного дня я відвідав його ферму. Я відзначив, що на стіні в його радіостудії так, щоб можна було звідусіль побачити, в рамці висить аркуш паперу з рядками зі сто сімнадцятого псалма:

Джон Рескін поклав на свій письмовий стіл простий камінь, на якому було вирізьблене одне слово: «Сьогодні». Хоча на моєму письмовому столі немає такого каменя, до мого дзеркала приклеєний лист паперу з віршами, які завжди тримав на видноті сер Вільям Ослер. Ці вірші написані відомим індійським драматургом Калідасою.

Гімн вранішній зорі

Отже, Правило 1, якого ви маєте дотримувати, якщо хочете позбавити своє життя тривог, — робіть так, як сер Вільям Ослер.

Зачиніть минуле і майбутнє залізними дверима. Живіть у герметизованих відсіках сьогодення.

Поставте собі ці запитання і запишіть відповіді на них.

1. Чи відкладаю я справи сьогоднішнього дня через неспокій з приводу майбутнього, чи мрію я про якийсь «чарівний трояндовий сад», що бовваніє десь за обрієм?

2. Чи ускладнюю я іноді собі життя тугою за минулим, яке пішло у вічність?

3. Чи прокидаюсь я кожного ранку з рішучим наміром «користатися з нагоди» й раціонально витрачати відведені мені двадцять чотири години?

4. Чи можу я більше отримувати від життя, дбаючи в першу чергу про сьогодення?

5. Коли я почну дотримувати цих правил? Наступного тижня?.. Завтра?.. Сьогодні?

Розділ 2 Магічна формула, що дозволяє знайти вихід із ситуацій, причиною яких є неспокій

ам потрібен швидкий і надійний рецепт виходу з ситуацій, причиною яких є неспокій? Ви хочете отримати методику, яку можна було б застосувати просто зараз, не гаючи часу на подальше читання цієї книги?

Тоді дозвольте розповісти вам про метод Вілліса X. Керрієра, винятково обдарованого інженера, що започаткував масове виробництво кондиціонерів. Наразі він очолює всесвітньо відому корпорацію Carrier, Сіракузи, штат Нью-Йорк. Він розробив найкращу методику вирішення проблем, спричинених неспокоєм. Керрієр сам розповів мені про неї під час обіду в Клубі інженерів у Нью-Йорку.

«Замолоду я працював у компанії Buffalo Forge у Буффало, штат Нью-Йорк. Мені доручили поставити газоочисну систему на заводі компанії Pittsburgh Plate Glass в Крістал-Сіті, штат Міссурі. Цей завод коштував мільйони доларів. Пропонований нами метод газоочищення був новий і пройшов лише одне випробування, причому в інших умовах. Під час моєї роботи в Крістал-Сіті виникли непередбачені труднощі. В цілому устаткування працювало нормально, але не настільки, щоб відповідати гарантійним зобов'язанням заводу-виробника.

Я був приголомшений своїм провалом. Я відчував себе так, немов хтось ударив мене по голові. Живіт мій так скрутило, що я не міг розігнутися. Все моє нутро нестерпно пекло. Якийсь час неспокій не давав мені заснути.

Нарешті здоровий глузд підказав, що хвилюванням справі не зарадиш, і тоді я виробив метод, що дозволяє вирішувати проблеми, не відчуваючи при цьому неспокою. Цю методику боротьби з неспокоєм я застосовую вже понад тридцять років. Вона дуже проста. Використовувати її може кожен. Вона складається з трьох етапів.

Етап 1. Я спокійно і об'єктивно проаналізував ситуацію, яка склалася, і уявив найгірші її наслідки, що можуть чекати на мене у майбутньому. Мене, звичайно ж, не ув'язнять і не застрелять. Певна річ, мене можуть звільнити. Так само існує ймовірність, що ми повинні будемо демонтувати устаткування і втратимо вкладені в нього двадцять тисяч доларів.

Етап 2. З'ясувавши, якими можуть бути найгірші наслідки моєї невдачі, я змирився з ними. Від цього провалу постраждає моя репутація, і, можливо, мене звільнять з роботи, але навіть якщо це станеться, я завжди знайду інше місце. Для фірми, в якій я працював, ситуація могла скластися значно гірше. Звичайно, керівництво розуміє, що ми лише випробовуємо новий метод газоочищення, і якщо внаслідок цих досліджень фірма втратить двадцять тисяч доларів, то це лихо вона якось перебуде. Збитки можна буде списати на дослідницьку діяльність.

Після того як я з'ясував можливі наслідки і примирився з ними, сталося неймовірне: я негайно розслабився і відчув спокій, про який останніми днями зовсім забув.

Етап 3. Відтоді я спокійно спрямував свою енергію на те, щоб запобігти найгіршому розвиткові подій. Тепер я намагався відшукати шляхи і засоби, за допомогою яких зміг би зменшити наші передбачувані збитки у розмірі двадцяти тисяч доларів. Я здійснив декілька випробувань і з'ясував, що, витративши ще п'ять тисяч на додаткове устаткування, ми вирішимо наявну проблему. Керівництво погодилося на мою пропозицію, і фірма замість збитків у двадцять тисяч доларів отримала прибуток у п'ятнадцять тисяч доларів.

Можливо, я ніколи не зміг би досягти такого результату, якби продовжував хвилюватися, оскільки неспокій позбавляє здатності зосереджуватися. Коли ми непокоїмося, наші думки стрибають, і ми втрачаємо здатність ухвалювати рішення. Проте якщо ми уявимо собі найгірший із можливих сценаріїв розвитку подій і змиримося з ним, то звільнимося від неясних передчуттів і зможемо зосередити увагу на вирішенні проблеми.

Цей випадок стався багато років тому. Моя методика спрацювала настільки чудово, що відтоді я використовую її і в інших ситуаціях, і майже повністю позбувся неспокою».

Отже, чому ж ця чарівна формула Вілліса X. Керрієра така цінна, така практично доцільна з погляду психології? Річ у тому, що вона допомагає нам вирватися з полону поганих передчуттів, і ми отримуємо змогу міцно стати на ноги.

Ми чітко розуміємо, в якій ситуації опинилися. Якщо у нас немає такого розуміння, то як ми зможемо взагалі щось обмірковувати?

Професор Вільям Джеймс, батько прикладної психології, помер тридцять вісім років тому. Але якби він жив за наших днів і почув цю чарівну формулу, яка готує нас до гіршого, він із щирим серцем схвалив би її. Звідки мені про це знати? Колись він казав своїм студентам: «Радо сприймайте все, що сталося... тому що це перший крок до подолання наслідків невдачі».

Таку ж саму ідею висловив китайський філософ Лін Ютанг у своїй широковідомій книзі «Важливість життя».

«Справжній душевний спокій можуть відчути ті, хто здатен змиритися з найгіршим. Гадаю, психологічно це означає вивільнення енергії».

Це справді так! Психологічно це означає вивільнення енергії! Коли ми приймаємо гірший варіант розвитку подій, нам більше нема чого втрачати. І це автоматично означає, що нам залишається тільки набувати!

«Після того як я з'ясував можливі наслідки, — казав Вілліс X. Керрієр, — я негайно розслабився і відчув спокій, про який останніми днями зовсім забув. З цієї миті я отримав здатність думати!»

Розумно, чи не так? Проте мільйони людей зруйнували своє життя, відчайдушно намагаючись протистояти неминучому, яке вони з обуренням відмовлялися сприймати. Вони відмовлялися від спроб змінити стан справ на краще. Вони відмовлялися шукати рятівний вихід зі скрутної ситуації. Замість того щоб змінити своє життя, вони скаржилися на гірку долю, а закінчували тим, що їх охоплював тяжкий психологічний стан, який називається меланхолією або депресією.

Чи цікаво вам дізнатися про те, хто ще застосовував такий метод боротьби з неспокоєм? Ось один приклад. Його розповів комерсант з Нью-Йорка — торговець нафтою, який відвідував мої заняття.

«Мене шантажували! — почав він свою історію. — Я ніколи б не повірив, що таке можливо в реальному житті, а не в кіно, проте я таки став жертвою шантажиста! А сталося от що: очолювана мною нафтова компанія мала парк цистерн для перевезення нафтопродуктів, де працювало кілька водіїв. Тоді влада пильно наглядала за рівнем цін на нафтопродукти, й норми постачання одному клієнтові були обмежені. Я не знав напевно, але складалося таке враження, що деякі водії відвантажували нашим постійним клієнтам не весь бензин, а залишок перепродували своїм людям.

Перші слабкі підозри щодо цих незаконних оборудок зародилися у мене тоді, коли до контори завітав якийсь чолов'яга, що відрекомендувався як урядовий інспектор. Він зажадав грошей за те, щоб не здіймати галас навколо цієї історії. У нього були документи, що підтверджували махінації водіїв, і він погрожував передати їх окружному прокуророві, якщо я відмовлюся платити.

Звичайно, я знав, що мені нема про що турбуватися, принаймні, особисто. Але я також знав, що згідно з законом компанія відповідає за дії своїх співробітників. Більше того, я чудово уявляв собі, який галас здіймуть газети, коли справу буде передано до суду. Це так заплямує репутацію компанії, що про бізнес можна буде забути. А я пишався своєю справою, її заснував мій батько двадцять чотири роки тому.

Я захворів від неспокою! Я не спав і не їв три доби. Я опинився в якомусь зачарованому колі. Що мені вдіяти? Заплатити п'ять тисяч доларів — або сказати цьому чоловікові, щоб він робив свою чорну справу? Обидва варіанти здавалися мені кошмарними. Але в неділю ввечері я натрапив на брошуру „Як подолати неспокій“, її мені дали на заняттях з ораторського мистецтва у Карнегі. Я почав її читати і дізнався про випадок з Віллісом X. Керрієром. Він радив „готуватися до найгіршого варіанту розвитку подій“. Тому я запитав себе: „Що може зі мною статися, якщо я відмовлюся платити, й ці шантажисти передадуть матеріали окружному прокуророві?“

Відповідь була такою: це кінець моєї компанії. Мені не загрожує в'язниця. Найгірший варіант — мою репутацію знищить галас навколо цієї справи.

„Добре, — сказав я собі, — припустімо, моя компанія збанкрутувала. Я морально готовий до цього. Що буде далі?“

Мені, певно, доведеться шукати роботу. В цьому немає нічого страшного. Я добре знаюся на всьому, що стосується нафтопродуктів, я зможу влаштуватися на роботу, й декілька фірм із задоволенням візьмуть мене... Я відчув себе краще. Гостра пригніченість останніх трьох днів стала помалу мене залишати. Я заспокоївся... На мій подив, у мене знов з’явилася здатність думати.

Тепер я мислив досить розсудливо, щоб перейти до третього етапу і спробувати якимсь чином запобігти гіршому. Розмірковуючи про можливий вихід із ситуації, яка склалася, я подивився на все новим поглядом. Якщо я розповім про все моєму адвокатові, він, можливо, знайде вихід, про який я і гадки не маю. Звичайно, важко повірити, що таке просте рішення не спало мені на думку раніше, але я перебував у такому стані, коли взагалі не міг розмірковувати. Я лише хвилювався. Тепер же я вирішив, що завтра вранці насамперед зустрінуся зі своїм адвокатом, після чого ліг спати і спав, мушу сказати, наче бабак!

Чим же все це скінчилося? Наступного ранку мій адвокат порадив мені самому піти до окружного прокурора й розповісти тому все як є. І я саме так і вчинив. Я завершив свою оповідь і був дуже здивований, коли прокурор сказав, що здирство в нашому окрузі спостерігається вже не один місяць, і що людина, яка називала себе „урядовим інспектором“, — насправді злочинець, якого розшукує поліція. Я з неймовірним полегшенням почув усе це після трьох діб душевних страждань і болісних роздумів над тим, чи віддавати п’ять тисяч доларів цьому шахраєві.

Цей випадок я запам’ятав на все життя. Тепер, коли переді мною постає чергова гостра проблема, що спричиняє неспокій, я застосовую формулу „старого Вілліса X. Керрієра“.

Якщо ви гадаєте, що Вілліс X. Керрієр зіткнувся зі значними проблемами, значить, ви просто не знаєте, що таке справжні проблеми. Ось історія Ерла П. Хейні з Вінчестера, штат Массачусетс. Ми зустрілися з ним 17 листопада 1948 року в готелі „Статлер“ в Бостоні. „Давно, у двадцяті роки, — розповідав він, — через постійний неспокій я заробив собі виразку шлунка. Якось вночі у мене почалася сильна кровотеча, і мене терміново доправили до лікарні при медичному факультеті Північно-західного університету Чикаго. Я дуже схуд і важив не більше сорока кілограмів, хоча раніше моя вага становила кілограмів сімдесят шість. Я так охляв, що не міг піднести вгору руки. Три лікарі, серед них один відомий фахівець із виразкових хвороб, зробили висновок, що мій випадок належить до категорії невиліковних. Я вживав лужні препарати й по ложці молока з вершками щопівгодини, і лише завдяки цьому ще жив. Вранці і ввечері медсестра через гумову трубку викачувала вміст мого шлунка.

Так тривало багато місяців... Нарешті я сказав собі: „Послухай, Ерле Хейні, якщо на тебе попереду вже нічого не чекає, крім неминучої смерті, візьми від життя, яке тобі залишилося, все, що можна. Ти завжди хотів багато подорожувати світом, і якщо ти взагалі маєш намір це робити, то саме зараз настав слушний час“.

Коли я повідомив лікарів, що збираюся в навколосвітню подорож і сам поратимуся з гумовою трубкою, вони були в шоці. Це неможливо! Вони ніколи не чули про таке. Лікарі попередили мене, що якщо я зважуся на цей крок, мене поховають у морі. „Ні, не поховають, — відповів я, — я пообіцяв своїм родичам, що буду похований у родинній усипальні на цвинтарі Брокен-Боу, штат Небраска. Тому в свою подорож я, про всяк випадок, прихоплю труну“.

Я купив труну, переправив її на судно і домовився з пароплавною компанією, що у разі моєї смерті вони покладуть труну в холодильник до прибуття лайнера на батьківщину. Та й вирушив у дорогу, згадуючи натхненні рядки з рубаї старого Хайяма:

Тільки-но я опинився в Лос-Анджелесі на борту пароплава „Президент Адамс“, що вирушав на схід, як почав краще почуватися. Поступово я відмовився від вживання лужного порошку і застосування трубки, а незабаром їв усе, навіть екзотичні страви, які гарантовано мали б доконати мене. З часом я навіть почав потроху попихкувати сигарами і пити міцні напої. Ото була втіха! Ми боролися зі штормами і тайфунами, що без сумніву мали б укласти мене до труни, але всі ті пригоди мене лише тішили. Я зовсім не відчував страху.

На кораблі я грав у карти, співав пісень, знайшов собі друзів і проводив з ними багато часу, часто вкладаючись у ліжко геть після півночі. Після того як ми відвідали Китай та Індію, я зрозумів, що мої турботи і неспокій — це рай порівняно з убогістю і голодом, що панують у цих країнах. Я відкинув своє безглузде хвилювання і почувався дуже добре. Коли я повернувся до Америки, то погладшав кілограмів на тридцять і майже забув про виразку шлунка. Ніколи в своєму житті я не почувався краще. Я повернувся до своїх справ і відтоді вже більше ні на ніщо не хворів“.

Ерл Хейні сказав мені, що несвідомо скористався методом, який Вілліс X. Керрієр застосовував для боротьби з неспокоєм.

По-перше, я запитав себе, — який найгірший варіант розвитку подій? Відповідь була одна — смерть.

По-друге, я змирився з неминучим. Я мав це зробити. Іншого виходу не було, адже лікарі сказали, що моя хвороба — невиліковна.

По-третє, я намагався покращити поточний стан справ, тому вирішив отримати максимальне задоволення за той час, що мені залишився... Якби перед тією мандрівкою я не позбувся хвилювання, то, звичайно, повернувся б додому в труні. Але я заспокоївся і забув про всі проблеми. Цей спокій подарував мені друге життя і такий приплив енергії, що повністю відродив мене». Тому дотримуйтеся Правила 2.

Якщо ви зіткнулися з проблемою, що викликає у вас неспокій, скористайтеся чарівною формулою Вілліса X. Керрієра.

1. Визначте найгірший варіант розвитку подій.

2. Будьте готові змиритися з ним, якщо іншого виходу немає.

3. Спокійно спробуйте покращити поточний стан справ.

Розділ 3 До чого може призвести неспокій

дного вечора кілька років тому в двері мого будинку хтось по дзвонив. Це був сусід; він умовляв мене зробити собі щеплення від віспи. Цей чоловік належав до тих добровольців, які ходили нью-йоркськими домівками й переконували мешканців у необхідності такого заходу. Налякані люди годинами стояли в чергах, щоб зробити щеплення. Для здійснення цієї маніпуляції було відкрито безліч спеціальних пунктів — у всіх лікарнях, пожежних депо, поліцейських відділках, на великих промислових підприємствах. Понад дві тисячі лікарів і медсестер невтомно працювали вдень і вночі, роблячи ін'єкції населенню. Чим же була спричинена така паніка? А тим, що восьмеро людей у Нью-Йорку захворіли на віспу, причому двоє з них померли. Дві смерті на вісім мільйонів мешканців міста.

Я живу в Нью-Йорку тридцять сім років, і жодного разу ніхто не подзвонив у мої двері і не попередив про небезпеку зараження душевною хворобою, яка має назву «неспокій». Адже за останні тридцять сім років ця недуга заподіяла значно більшої шкоди, ніж віспа.

Жоден із добровольців не завітав до мене і не попередив, що кожен десятий американець стане жертвою нервового зриву, що виникає, як правило, внаслідок неспокою й емоційних переживань. Тому я пишу цей розділ, щоб попередити вас про небезпеку. Я дзвоню у ваші двері.

Лауреат Нобелівської премії з медицини доктор Алексіс Каррель сказав: «Бізнесмени, які не вміють долати неспокій, вмирають молодими». Те саме стосується і домогосподарок, і ветеринарів, і каменярів.

Кілька років тому я використовував відпустку, подорожуючи автівкою з Техасу до Нью-Мексико. Разом зі мною був доктор О. Ф. Гобер. Він працював у залізничній лікарні міста Санта Фе і обіймав посаду головного терапевта Асоціації медичних установ Мексиканської затоки, Колорадо і Санта Фе. У нас зайшла розмова про наслідки неспокою, і він сказав: «Сімдесят відсотків усіх пацієнтів, які звертаються до лікаря, здатні одужати самостійно за умови, що зможуть подолати свої страхи і позбавитися неспокою. Не слід думати, що їх недуги уявні. Вони так само реальні, як зубний біль, і іноді в сотні разів небезпечніші. Я кажу про такі захворювання, як нетравлення шлунка внаслідок емоційних переживань, деякі форми виразки шлунка, проблеми з серцем, безсоння, деякі види головного болю і паралічу. Ці хвороби реальні, і я знаю про це не з чуток, адже я сам страждав на виразку шлунка протягом дванадцяти років.

Страх є причиною неспокою. Неспокій викликає нервову напругу, яка позначається на нервах шлунка і, по суті, змінює склад шлункового соку, що часто і призводить до виразки».

Доктор Джозеф Ф. Монтегю, автор книги «Нерви і хвороби шлунка», каже майже те саме. Він пише: «їжа, яку ви споживаєте, не може спричинити виразку шлунка. Виразку спричиняє те, що з'їдає вас».

Доктор В. С. Алварес із клініки Мейо сказав: «Виразка шлунка часто загострюється або загоюється внаслідок зльотів і падінь вашого емоційного стану».

Цей постулат знайшов своє підтвердження в результаті дослідження 15 тисяч пацієнтів, що лікуються від тих чи інших шлункових хвороб у клініці Мейо. У чотирьох із кожних п'яти пацієнтів відсутні фізіологічні підстави для виникнення хвороби. Страх, неспокій, ненависть, егоїзм і неспроможність адаптуватися до реальності — ось у чому переважно полягають причини шлункових хвороб взагалі, і виразки шлунка зокрема.

Виразка шлунка легко може вкласти вас у домовину. За інформацією журналу Life, виразка шлунка посідає десяте місце серед найпоширеніших причин смерті людей.

Нещодавно я листувався з доктором Гарольдом С. Хайбейном з клініки Мейо. Він виступав на щорічній конференції Американської асоціації терапевтів і хірургів, що працюють у галузі гігієни праці. У своїй доповіді Хайбейн заявив, що провів дослідження стану здоров'я 176 керівників, середній вік яких складав 44,3 року. Він повідомив, що понад третина з них страждала на одну з трьох хвороб, пов'язаних із напруженим темпом життя: серцеві напади, виразку шлунково-кишкового тракту або гіпертонію. Уявіть собі, одна третина керівників наших підприємств має хворе серце, виразку шлунка і високий тиск, не досягнуши навіть 45 років! Надто висока ціна за успіх. Та чи можна вважати такий стан справ успіхом? Чи можна вважати людину успішною, якщо вона вщент підірвала на роботі своє здоров'я? Чи варто володіти цілим світом, розплатившись за це надбання своїм здоров'ям? Адже навіть отримавши у володіння весь світ, людина все одно спроможна спати лише на одному ліжку і їсти тільки тричі на день. Але ж це може робити і землекоп. До того ж, цілком ймовірно, що спить він при цьому спокійніше, а їсть із більшим задоволенням, ніж високопосадовець. Відверто кажучи, мені більше до вподоби праця поденника, який після трудового дня десь на плантаціях Алабами зі спокійною душею і чистим серцем грає на банджо, ніж посада директора залізниці або тютюнової фабрики, якого в сорок п'ять років постійні стреси позбавили сил.

До речі, про цигарки. Власник найвідомішої у світі компанії, що займається їх виробництвом, нещодавно помер від серцевої недостатності під час короткого відпочинку в канадських лісах. Він накопичив мільйони, а помер у шістдесят один рік. Він продав своє життя за те, що ми звикли називати «успіхом у справах».

На мій погляд, цей цигарковий магнат з усіма своїми мільйонами не досяг і половини того успіху, який припав на долю мого батька, фермера в штаті Міссурі. Він не мав і шеляга в кишені, зате спокійно дожив до вісімдесяти дев’яти років і помер щасливим.

Відомі брати Мейо неодноразово зазначали, що понад половину місць у наших лікарнях зайнято людьми, які страждають на нервові хвороби. Але коли після смерті їхні тіла розтинали, то виявлялося, що нерви були у відмінному стані. «Нервові хвороби» спричинялися не фізичним ушкодженням нервової системи, а такими емоціями, як розчарування, тривога, неспокій, страх, відчай. Ще Платон казав: «Найбільша помилка лікарів полягає в тому, що вони намагаються вилікувати тіло, навіть не думаючи вилікувати душу. Але тіло і душа єдині, і їх не можна лікувати нарізно!»

На усвідомлення цієї істини медикам знадобилося двадцять три сторіччя. Ми лише зараз починаємо розвивати нову галузь медицини — психосоматичну, яка одночасно лікує і душу, і тіло. Вже давно треба було вдосконалювати цю науку. Адже попри те, що медицина позбавила людство таких жахливих інфекційних захворювань, як віспа, холера, жовта лихоманка і десятки інших, що спричинили передчасну смерть багатьох мільйонів людей, вона геть безсила перед душевними і тілесними хворобами, породженими не інфекцією, а відчуттями неспокою, страху, ненависті, розчарування і відчаю. Кількість жертв цих емоційних розладів зростає з неймовірною швидкістю. Лікарі дійшли висновку, що наразі один із кожних двадцяти американців проведе частину свого життя в спеціалізованих медичних установах для психічно хворих людей. Одного з кожних шести хлопців призовного віку під час Другої світової війни було визнано непридатним до служби в армії за станом психічного здоров'я.

Що спричиняє душевні захворювання? Ніхто не знає відповіді на це питання. Але цілком ймовірно, що у багатьох випадках страх і неспокій сприяють їх виникненню. Вкрай занепокоєна людина нездатна протистояти складним життєвим ситуаціям. Вона втрачає будь-який зв'язок із реальністю і ховається у своїх мріях. Таким чином вона намагається позбутися тривог і хвилювань.

Коли я пишу ці рядки, на моєму столі лежить книга доктора Едварда Подільського «Перестаньте хвилюватися й одужуйте». Я наведу тут назви декількох розділів із цієї книги.

«Як неспокій впливає на серце».

«Гіпертонія і її зв'язок із неспокоєм».

«Неспокій як причина ревматизму».

«Що менше тривог, то краще для шлунка».

«Неспокій спричиняє простудні захворювання».

«Неспокій і щитовидна залоза».

«Роль неспокою у виникненні діабету».

Проблемі боротьби з неспокоєм присвячена й книга відомого психіатра Карла Меннінгера. Вона називається «Війна з самим собою»[4]. Ця книга не містить правил, які б дозволяли уникнути хвилювань, але дає приголомшливу картину того, як ми руйнуємо наші тіла і душі неспокоєм, розчаруванням, ненавистю, незадоволеністю, неприйняттям і страхом. Обов'язково прочитайте її.

Неспокій може зруйнувати здоров’я навіть найміцнішої людини. Генерал Грант особисто переконався в цьому під час останніх днів Громадянської війни. Протягом дев’яти місяців Грант керував облогою Річмонда. Обшарпані й голодні війська генерала Лі були вщент розбиті. Солдати цілими полками залишали свої позиції. Інші молилися про порятунок у наметах, звідки лунали крики і плач. Кінець був близький. За наказом генерала Лі в Річмонді війська підпалили склади з бавовною, тютюном та боєприпасами, і вночі, коли полум’я розривало нічну темряву, пішли з міста. Армія Гранта не давала ворогові просвітку, атакуючи південців із тилу і флангів, тоді як кіннота Шерідана завдавала удару з фронту, висаджуючи у повітря залізничні колії і захоплюючи потяги з провіантом.

В цей час Грант відчув сильний головний біль, від якого майже осліп. Генерал відстав від своїх військ і зупинився в будинку одного фермера. У своїх мемуарах він згадував: «Цілу ніч я парив ноги в гарячій воді з гірчицею і ставив гірчичники на зап’ястки і потилицю, сподіваючись оклигати до ранку».

Вранці він справді одужав, але причиною цього стали не гірчичники, а радісна звістка, яку приніс йому кінний посланець генерала Лі. Той листом повідомляв про своє бажання здатися.

«Коли офіцер [який передав депешу] наблизився до мене, — писав Грант, — я ще потерпав од сильних нападів головного болю, та, усвідомивши зміст листа, відразу ж одужав».

Вочевидь, емоційний неспокій і напруження, які протягом тривалого часу відчував Грант, і стали причиною його несподіваної хвороби.

Але він одужав, тільки-но відчув упевненість і зрозумів, що здобув перемогу.

Сімдесят років потому Генрі Моргентау-молодший, міністр фінансів в адміністрації Франкліна Рузвельта, з’ясував, що душевна тривога спричиняє запаморочення. У своєму щоденнику він зазначив, що занепокоївся, коли президент за один день купив 4,4 млн бушелів пшениці, щоб підняти на неї ціну. Ось як там про це написано: «Я достоту відчув запаморочення, коли дізнався про такий крок. Я пішов додому і після обіду дві години проспав».

Якщо мені захочеться дізнатися, що неспокій робить із людьми, мені не треба йти в бібліотеку чи до лікаря. Досить визирнути з вікна мого будинку, де я пишу цю книгу, щоб побачити в нашому кварталі дім, господар якого від хвилювання дійшов до нервового зриву, а власник другого дому через неспокій захворів на діабет. Якщо ціна на акції фондової біржі падає, вміст цукру у нього в крові підвищується.

Коли Монтень, відомий французький філософ, був обраний мером свого рідного міста Бордо, він звернувся до співгромадян: «Я згоден узяти ваші справи у свої руки, але не у свої легені та печінку».

А мій сусід дозволив проблемам фондової біржі впливати на свою кров, і мало не вбив себе цим.

Більше того, щоб нагадати собі про наслідки впливу неспокою на людину, мені не треба зазирати до сусідських вікон. Я можу глянути на кімнату, в якій перебуваю зараз, і знайти підтвердження того, що колишній власник цього будинку довів себе неспокоєм до передчасної смерті.

Неспокій може прикувати вас до інвалідного візка, позбавивши можливості рухатися внаслідок ревматизму або артриту. Доктор Рассел А. Сесіл, професор медичного факультету Корнуельського університету і всесвітньо визнаний спеціаліст з артриту, наводить чотири найпоширеніші причини виникнення цієї хвороби:

1) невдалий шлюб;

2) грошові проблеми або якесь лихо;

3) самотність і неспокій;

4) злопам'ятність.

Звичайно, цими чотирма емоційними чинниками не обмежуються всі причини виникнення зазначеної хвороби. Існує багато видів артриту, і безліч причин, що його обумовлюють. Але повторюю, наведені чинники є найпоширенішими умовами, що спричиняють артрит. Наприклад, один мій друг через кризу опинився в дуже скрутному фінансовому стані, в його будинку відключили газ, а банк позбавив його права викупити заставний лист на будинок. Несподівано у його дружини, яка ніколи не скаржилася на здоров'я, стався гострий напад артриту. Попри всі ліки і дієту, хвороба тривала доти, доки фінансові справи мого друга не пішли вгору. Неспокій може спровокувати навіть появу карієсу.

Доктор Вільям І. А. Макгонігл у своїй доповіді на засіданні Американської асоціації лікарів-дантистів зазначив, що «негативні емоції, викликані неспокоєм, страхом, сварками... можуть порушувати баланс кальцію в організмі людини і спричиняти карієс». Як приклад, він згадав свого пацієнта, в якого були напрочуд міцні й здорові зуби, але їх стан різко погіршав, коли захворіла його дружина. За три тижні, поки вона перебувала в лікарні, дев’ять його зубів уразив карієс. А причина — неспокій.

Чи доводилося вам бачити людину з виразними ознаками гіперфункції щитовидної залози? Я бачив, і маю вам сказати, що ці люди тремтять, трусяться і виглядають так, ніби до смерті налякані. У них порушена функція щитовидної залози, яка відповідає за роботу організму в цілому. Внаслідок цього прискорюється серцева діяльність, і весь організм нагадує розжарену піч із відтуленими заслінками. Якщо вчасно не вжити необхідних заходів, людина помре, сама себе знищить.

Нещодавно я був у Філадельфії разом із моїм другом, у якого хвора шитовидна залоза. Він консультувався там із доктором Ізраїлем Брамом — відомим фахівцем, що вивчає цю недугу вже тридцять вісім років. У нього в приймальні на стіні висить великий плакат із корисними порадами. Я наведу їх тут.

Релаксація і відпочинок

Найдужчий заспокійливий і розслаблюваний вплив мають здорова релігія, музика і сміх.

Віруйте в Бога, вчіться міцно спати, любіть хорошу музику, більше уваги приділяйте веселій стороні життя — І ви будете здоровими і щасливими.

Перше, про що відомий лікар запитав мого друга, — які емоційні переживання спричинили його теперішній стан, а потім попередив, що коли той не перестане хвилюватися, то виникнуть ускладнення: проблеми з серцем, виразка шлунка або діабет. «Всі ці хвороби, — (вказав він, — близькі родичі». Звичайно, вони близькі родичі, адже всі вони породжуються неспокоєм!

Коли я розмовляв із кінозіркою Мерл Оберон, вона зізналася, що перестала хвилюватися, коли зрозуміла, що неспокій знищує головне її надбання — красу.

«Коли я вперше спробувала пробитися в кіно, — розповідала вона, — я була стурбована і налякана. Я щойно приїхала з Індії і не мала знайомих у Лондоні, де намагалася знайти роботу. Я зустрічалася з кількома продюсерами, але жоден з них не запропонував мені зніматися. Мої невеликі заощадження танули на очах. Протягом двох тижнів я харчувалася лише крекерами і водою. Я не тільки хвилювалася, а й голодувала. Одного дня я підійшла до дзеркала і, поглянувши на себе, із жахом побачила, що зробив неспокій з моєю бездоганною зовнішністю! На обличчі з'явилися зморшки, під очима — темні кола. І тоді я сказала собі: „Можливо, ти небагата на розум. Можливо, ти ніколи не зніматимешся в кіно. Врешті, в тебе немає досвіду. Ти ніколи не грала на сцені. Єдине, що у тебе є, — це гарненьке личко. Тому ти повинна негайно опанувати себе. Ти не можеш дозволити собі хвилюватися, адже неспокій завдає непоправної шкоди твоїй єдиній зброї“».

Ніщо так не псує жіночу вроду, як неспокій. Він надає обличчю відворотного виразу. Він примушує зціплювати зуби і вкриває наші обличчя зморшками. Неспокій надає нам похмурого вигляду. Від постійних тривог може посивіти наше волосся, а часом навіть можна облисіти. Через хвилювання псується колір обличчя, а шкіра вкривається висипом.

Сьогодні в Америці серед причин смерті перше місце посідає хвороба серця. Під час Другої світової війни в боях загинуло майже триста тисяч американських військовослужбовців. Але за такий самий період від серцевих хвороб померли два мільйони цивільних осіб, і причиною половини тих недуг були неспокій та напруження. Доктор Алексіс Каррель сказав: «Бізнесмени, які не вміють долати неспокій, вмирають молодими».

«Господь Бог може пробачити нам наші гріхи, — казав Вільям Джеймс, — але наша нервова система — ніколи».

А ось приголомшливий і цілком неймовірний факт: щороку в Америці накладають на себе руки більше людей, ніж вмирають від п'яти найпоширеніших інфекційних захворювань. Чому? Відповідь, переважно, сходить на одне: «Через неспокій».

Коли жорстокі китайські воєначальники піддавали тортурам полонених, вони зв'язували їм руки й ноги та підвішували над ними шкіряну торбину з водою, щоб краплини безперервно і монотонно, вдень і вночі падали на голову. Згодом ті краплі починали здаватися полоненим ударами молота, і вони божеволіли. Цей метод тортур застосовувався й іспанською інквізицією, і в німецьких концентраційних таборах за Гітлера.

Неспокій схожий на ці краплі води, а постійне нервування здатне довести людину до божевілля і самогубства.

Коли в дитинстві я жив у штаті Міссурі, мене майже до смерті лякали розповіді Біллі Санді про пекельні муки потойбічного світу. Але він ніколи не розповідав про пекельні муки, яких зазнає хронічно знервована людина. Наприклад, якщо ви постійно перебуваєте у стані неспокою, то скінчиться тим, що відчуєте справді пекельний біль: то буде напад стенокардії.

Зіткнувшись із цією хворобою, ви криком кричатимете від нелюдської муки. То буде такий крик, що порівняно із ним лемент грішників із Дантового «Пекла» здаватиметься звуками дитячої сопілки. І ви казатимете собі:

«О Господи, якщо я витримаю це, то ніколи, ніколи більше ні про що не турбуватимуся». (Якщо ви вважаєте мої слова перебільшенням, поговоріть із лікарем.)

Ви любите життя? Ви хочете жити довго і зберегти міцне здоров'я? Ви можете взятися до цього просто зараз. Ось ще один вислів доктора Алексіса Карреля: «Той, хто здатен зберегти душевний спокій у сум’ятті сучасного міста, невразливий на нервові захворювання».

А ви в змозі зберегти душевний спокій у сум'ятті сучасного міста? Якщо ви здорова людина, то відповісте: «Так. Безумовно, так». Більшість із нас дужча, ніж здається. В нас закладені внутрішні сили, які ми, можливо, ніколи не використовували. Генрі Девід Торо у своїй безсмертній книзі «Уолден, або Життя у лісі» сказав: «Ніщо не надихає мене більше, ніж усвідомлення того неспростовного факту, що людина здатна вдосконалювати своє життя шляхом свідомих зусиль... Якщо ви впевнено просуваєтеся вперед до здійснення своєї мрії і докладаєте зусиль, щоб жити так, як вам хочеться, то ви досягнете успіху, на який важко чекати, якщо діяти звичайним способом».

Безперечно, багато хто з читачів цієї книги має таку ж силу волі й такі ж приховані можливості, як і Ольга К. Джарві з Огайо. Вона дійшла висновку, що навіть за найтрагічніших обставин здатна подолати хвилювання. Я добре знаю, що й ви, і я теж спроможні на це, якщо тільки будемо застосовувати ті давні істини, що розглядаються у цій книзі. Ось що писала Ольга К. Джарві в листах до мене.

«Вісім з половиною років тому медики засудили мене на смерть, виголосивши короткий, як постріл, діагноз: рак. І найкращі лікарі країни, брати Мейо, його підтвердили. Я потрапила в безвихідь, на мене чекала Вічність! Я була молодою. Я не хотіла вмирати! У розпачі я зателефонувала своєму лікареві в Келлогг і виплакала перед ним весь біль своєї душі. Він нетерпляче перервав мене і вилаяв: „У чому справа, Ольго? Хіба ти не маєш достатньо сил для боротьби? Звісно, ти помреш, якщо розпускатимеш нюні. Найгірше, що могло з тобою трапитися, вже трапилося. Дивися в обличчя реальності. Покинь хвилюватися і спробуй що-небудь зробити“.

І тоді я заприсяглася. Клятва, проголошена в той момент, справила на мене таке сильне враження, що я відчула, як мої нігті глибоко уп'ялися в тіло, а по спині побігли мурашки. Я наказала собі: „Я більше не хвилюватимуся! Не плакатиму! І якщо тільки щось можна зробити, я зроблю це і здобуду перемогу. Я ЖИТИМУ!“.

Зазвичай у таких тяжких випадках, коли вже не можна застосовувати радій, протягом тридцяти днів проводять сеанси рентгенівського опромінювання тривалістю десять з половиною хвилин. Я опромінювалася по чотирнадцять з половиною хвилин протягом сорока дев'яти днів. І хоча від мене залишилися самі шкіра та кістки, які випиналися на моєму виснаженому тілі немов пагорби на рівнині, а мої ноги, здавалося, були взуті у свинцеві черевики, я не хвилювалася. Я жодного разу не заплакала! Я усміхалася. Я буквально примушувала себе всміхатися.

Я не така дурна, щоб думати, що рак можна здолати однією усмішкою. Але я справді вірю, що веселий настрій допомагає організму боротися з хворобою. Сталося диво, і я одужала. Я давно вже не почувалася так добре, як зараз. І все це завдяки словам, що закликають до боротьби: „Дивися в обличчя реальності. Покинь хвилюватися і спробуй що-небудь зробити“».

Я хочу закінчити цей розділ словами доктора Алексіса Карреля, які вже наводилися на початку: «Той, хто не вміє долати неспокій, вмирає замолоду». Вважайте їх Правилом 3.

Фанатичні послідовники пророка Магомета часто робили на своїх грудях татуювання з віршів Корану. А я б хотів, щоб кожен читач цієї книги зробив собі на грудях татуювання зі слів: «Той, хто не вміє долати неспокій, вмирає замолоду».

Може, ці слова Карреля стосуються саме вас?

Може, й так.

Резюме Частини І Основні факти, які слід знати про неспокій

Правило 1

Якщо ви хочете подолати свій неспокій, наслідуйте приклад сера Вільяма Ослера: «Живіть у відсіку сьогодення». Не турбуйтеся про майбутнє. Просто проживіть цей день і лягайте спати.

Правило 2

Якщо ви зіткнулися з серйозною проблемою, що загнала вас у глухий кут, спробуйте застосувати чарівну формулу Вілліса X. Керрієра.

• Визначте найгірший варіант розвитку подій.

• Будьте готові змиритися з ним, якщо іншого виходу немає.

• Спокійно спробуйте покращити поточний стан справ.

Правило 3

Пам'ятайте, що неспокій справляє руйнівний вплив на ваше здоров'я. «Той, хто не вміє долати неспокій, вмирає замолоду».