Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Розділ 19 Як мої батьки боролися з неспокоєм

к я вже розповідав, я народився на фермі у Міссурі. Як і більшість тогочасних фермерів, мої батьки були дуже бідними. Мама працювала шкільною вчителькою, а тато наймитував на фермах за дванадцять доларів на місяць. Мама не тільки сама шила нам одяг, а й варила мило, яким ми той одяг прали.

У нас рідко бували гроші — хіба що раз на рік, коли продавали свиней. У крамниці ми обмінювали масло і яйця на борошно, цукор та каву. Коли мені було дванадцять, на себе я міг витратити не більше п'ятдесяти центів на рік. Досі пам'ятаю, як ми поїхали на святкування Дня незалежності й тато дав мені десять центів, які я міг витратити на власний розсуд. Я почувався, як індійський раджа.

До сільської школи, що складалась з одного класу, треба було йти цілу милю. Мені доводилося ходити, коли снігу було по коліна, термометр опускався нижче двадцяти восьми градусів за Цельсієм. До чотирнадцяти років я не мав ні гумових чобіт, ні калош. Взимку мої ноги були мокрі й мерзли. Я навіть не мріяв про те, щоб ходити в теплому взутті.

Мої батьки тяжко працювали по шістнадцять годин на добу, ми постійно були у боргах і боялися неврожаю. Одним з моїх найперших спогадів є повінь, яка заливає наші посіви та курники, змітаючи все на своєму шляху. З року в рік наші свині дохли від холери, і ми спалювали їх. Я можу заплющити очі і пригадати сморід горілого свинячого м'яса.

Одного року повені не було. Ми зібрали гарний урожай зерна, збіжжям відгодували корів. Але це не допомогло: того року ціни на велику рогату худобу у Чикаго впали. За свою худобу ми отримали всього на тридцять доларів більше, ніж заплатили за молодняк весною. Тридцять доларів за рік роботи!

Хоч що ми робили, а мали тільки збитки. Й досі пам’ятаю телят, яких купив мій тато. Ми годували їх три роки, потім відігнали у Мемфіс в штаті Теннессі — й отримали менше грошей, ніж заплатили за них три роки тому.

Після десяти років тяжкої роботи ми були по вуха у боргах, наша ферма була заставлена. Хоч як ми старалися, та не могли заплатити навіть проценти за кредитом. Банк, який тримав заставу, ображав батька й погрожував забрати ферму. Татові було сорок сім років. Він працював понад сорок років і не мав нічого, крім боргів і приниження. Батько не міг цього витримати. Він тривожився. Його здоров’я похитнулося. Він не хотів їсти й, попри тяжку фізичну роботу, мусив приймати ліки для покращення апетиту. Він втрачав вагу. Лікар сказав мамі, що він може померти через півроку. Батько так тривожився, що втратив волю до життя. Мама розповідала, що коли одного разу тато пішов до повітки нагодувати коней, видоїти корів і затримався там, то вона побігла за ним, з жахом думаючи, що зараз побачить його у петлі. Одного разу він повертався з Меривіля, де банкір погрожував закрити іпотеку, зупинив коней на мосту через Річку 102, зліз із воза й довго стояв над водою, міркуючи собі, чи не кинутися б оце у воду та й покінчити з усіма прикрощами.

Через багато років тато розповів мені, що зупинила його глибока віра моєї мами у те, що як любиш Господа й дотримуєшся Його заповідей, то все буде гаразд. Виявилося, що мама таки мала рацію. Все скінчилося добре. Тато прожив іще сорок два щасливих роки й помер у 1941 році у 89-річному віці.

Упродовж усіх цих років моя мама ніколи не хвилювалась. Про всі турботи вона розповідала Богові в своїх молитвах. Щовечора перед сном вона читала главу з Біблії; часто мама або тато повторювали слова Ісуса: «У домі Батька мого велика обитель ...Я іду приготувати місце вам ...щоб і ви були там, де я». Потім ми вклякали навколішки й просили Бога захистити нас.

Професор філософії у Гарварді Вільям Джеймс сказав: «Зазвичай, найкращими ліками від неспокою є віра».

Нема потреби вступати до Гарварду, щоб це з'ясувати. Моя мама зрозуміла це на фермі в Міссурі. Ні повені, ні борги, ні інші лиха не могли похитнути її щасливий, бадьорий та переможний дух. Я досі чую, як вона співала за роботою:

Моя мама мріяла, щоб я присвятив своє життя релігії. Я хотів стати місіонером. Потім я пішов до коледжу і поступово почав змінюватися. Я вивчав біологію, природничі науки, філософію та порівняльне релігієзнавство. Я читав книги про те, як була написана Біблія. Я почав ставити під сумнів багато біблійних тверджень. Я почав сумніватись у багатьох вузьких доктринах, яким нас тоді навчали сільські священики. Я розгубився. Як Уолт Уїтмен, я «відчув, як дивні, уривчасті запитання вирують у мені». Я не знав, у що вірити, я не бачив мети у житті. Я перестав молитися. Я став агностиком. Я думав, що життя безцільне. Мені здавалось, що у людей не більше цілей, ніж у динозаврів, які вешталися по землі два мільйони років тому. Мені здавалося, що людська раса має вимерти, як динозаври. Я знав, що Сонце поступово охолоджується, і коли його температура знизиться навіть на десять відсотків, на Землі не зможуть існувати жодні форми життя. Я сміявся з ідеї Господа, який створив людину за своєю подобою. Я вірив, що мільярди сонць, які кружляють у чорному холодному мертвому просторі, створила сліпа сила. Можливо, їх взагалі не створювали. Можливо, вони існували вічно — як час і простір.

Чи можу я зараз вдавати, що знаю відповіді на всі ці запитання? Ні. Людина ніколи не зможе пояснити загадку Всесвіту — загадку життя. Нас оточують дива. Життя нашого тіла — це величезна загадка. Так само, як електроенергія у вашому домі. Як квітка на порепаній стіні. Як зелена трава за вікном. Чарльз Ф. Кеттерінг, геніальний керівник дослідницької лабораторії General Motors, щороку зі своєї кишені виплачує тридцять тисяч доларів Антіохійському коледжу, намагаючись з’ясувати, чому трава зелена. Він заявив, що якщо ми дізнаємось, як трава перетворює сонячне світло, воду і двоокис вуглецю на цукор, то зможемо змінити цивілізацію.

Навіть робота двигуна вашої машини — це глибока таємниця. Дослідницька лабораторія General Motors витратила роки та мільйони доларів, розбираючись, як іскра у циліндрі викликає вибух, що змушує рухатись ваш автомобіль.

Той факт, що ми не до кінця розуміємо таємниці нашого тіла, електрики або двигуна, не заважає нам ними користуватись. Той факт, що я не розумію таємниці молитви та релігії, не заважає мені тішитися тим багатим, щасливим життям, яким живе кожен віруючий. Я усвідомив справжній зміст вислову Сантаяни: «Людина створена не для того, щоб зрозуміти життя, а щоб прожити його».

Я повернувся — хотів був написати, що повернувся до релігії, та це не зовсім точно — я повернувся до нової концепції релігії. Мене більше не цікавили обрядові відмінності, які розділяють церкви. Цікавить мене зараз те, що приносить людині релігія, — як ото цікавила колись електроенергія та вода, що роблять наше життя комфортним. Але релігія робить для нас значно більше, бо це духовна цінність. Вона дає мені, як сказав Вільям Джеймс, «новий смак до життя... більше життя, багатше життя, легше життя». Вона дає мені віру, надію та мужність. Вона тамує неспокій, тривоги, страхи та хвилювання. Життю вона надає мети і сенсу. Вона робить мене набагато щасливішим. Вона дає мені здоров'я. Вона допомагає створити для себе «мирну оазу посеред сипучих пісків життя».

Френсіс Бекон мав рацію, зазначивши більше трьохсот років тому: «Поверхнева філософія схиляє людський розум до атеїзму, але глибока філософія приводить людину до релігії».

Я пам’ятаю часи, коли люди говорили про конфлікт між наукою та релігією. Але зараз ці суперечки стихли. Найновіша з усіх наук — психіатрія — вчить нас тому, що й Ісус. Чому? Бо психіатри виявили, що молитва та сильна віра знищують тривоги, неспокій, напруження та страхи, що є причинами більшості наших недуг. Вони знають, як сказав один з їхніх лідерів, доктор А.А. Бріль, що «у щиро віруючої Людини не буває неврозів».

Якщо віра нещира, то життя не має сенсу. Це трагічний фарс.

Я брав інтерв’ю у Генрі Форда за кілька років до його смерті. До зустрічі з ним я був певен, що на ньому позначились ті довгі роки, коли він будував та розвивав одну з найбільших світових компаній. Тому я дуже здивувався, побачивши, який гарний і спокійний вигляд має він у свої сімдесят вісім років. Коли я запитав, чи він хвилювався, то Форд відповів: «Ні. Я вірю, що Бог усім керує, і що Він не потребує вказівок від мене. Коли Господь керує, я не сумніваюся, що все зрештою буде добре. То про що ж мені хвилюватись?»

Сьогодні навіть психіатри стають сучасними євангелістами. Вони закликають нас провадити релігійне життя не для того, щоб уникнути пекла після смерті, а щоб уникнути того пекла, яке спричиняють виразка шлунка, нервові розлади та безсоння, — прочитайте хоча б книгу «Повернутись до релігії» доктора Генрі С. Лінка.

Так, християнська віра надихає й оздоровлює. Ісус сказав: «Я прийшов, щоб ви мали життя, і достатньо щоб мали».

Ісус заперечував мертві ритуали, що проникли у релігію за Його доби. Він був бунтівником. Він приніс нову релігію — релігію, яка могла сколихнути світ. І за те Його розіпнули. Він стверджував, що релігія має існувати для людини — а не людина для релігії; що шаббат був створений для людини — а не людина для шаббату. Він більше говорив про страх, аніж про гріх. Неправильний страх — це гріх, гріх проти вашого здоров'я, гріх проти багатшого, повнішого, щасливішого життя, за яке виступав Ісус. Емерсон називав себе «професором науки радощів». Ісус теж був учителем «науки радощів». Він говорив Своїм апостолам: «Возрадуйтеся й возвеселіться».

Ісус казав, що у релігії є лише дві важливі речі: любити Господа всім серцем і любити ближнього, як самого себе. Якщо ти так робиш, то ти релігійна людина, навіть якщо й не усвідомлюєш цього. Гарним прикладом є мій тесть, Генрі Прайс, з міста Талса, штат Оклахома. Він намагається жити за цим золотим правилом; він не може вчинити щось зле, егоїстичне або нечесне. Однак він не ходить до церкви і називає себе агностиком. Дурниці! Що робить людину християнином? Я дозволю відповісти Джону Бейлі, поважному професору теології Единбурзького університету. Він сказав: «Людину робить християнином не інтелектуальне сприймання певних ідей, не згода з певним правилом, а наявність певного Духу та участь у певному Житті».

Якщо це робить людину християнином, то Генрі Прайс — видатний християнин.

Вільям Джеймс — батько сучасної психології — у листі до свого друга професора Томаса Девідсона писав, що з роками йому «дедалі тяжче жити без Бога».

У цій книзі я згадував про те, що на конкурсі оповідей про хвилювання ми поділили грошову премію поміж двома дописувачами. Ось друга історія, яка отримала нагороду — незабутній досвід жінки, якій дуже непросто далось розуміння того, що «їй важко жити без Бога».

Я називатиму цю жінку Мері Кашмен, хоча це не її ім я. Вона має дітей і онуків, яким може не сподобатися, що її розповідь опублікували, тож не розкриватиму її прізвища. Ось що вона розповіла.

«Під час Депресії середня платня мого чоловіка була вісімнадцять доларів на тиждень. Іноді в нас не було навіть цього, бо йому не платили, коли він хворів, — а таке траплялося часто. У нього були травми, свинка, скарлатина, а потім запалення легенів. Ми втратили маленький будиночок, який побудували власними руками. Ми заборгували крамниці п'ятдесят доларів, — а нам потрібно було годувати п'ятьох дітей. Я прала і прасувала білизну для сусідів, купувала старий одяг у магазинах Армії Спасіння і перешивала його для своїх дітей. Я сама захворіла від турбот. Одного разу продавець, якому ми були винні п'ятдесят доларів, звинуватив мого одинадцятирічного сина у тому, що той украв пару олівців. Мій син ридав, розповідаючи мені про це. Я знала, що він чесний і вразливий хлопчик, знала, що його принизили на людях. Це була соломинка, яка зламала мій хребет. Я подумала про всі нещастя, яких ми зазнали, й не побачила надії у майбутньому. Напевно, на мене найшло запаморочення від хвилювань, але я вимкнула пральну машину, завела свою п'ятирічну доньку до спальні й заткнула щілини у вікнах та дверях папером і килимками. Моя донька запитала: „Мамо, що ти робиш?“ Я відповіла: „Тут маленький протяг“. Потім я ввімкнула газовий нагрівач, який стояв у спальні, — і не запалила вогонь. Коли ми лягли у ліжко з донькою, вона сказала: „Мамо, це ж смішно, ми щойно встали!“ Але я відповіла: „Нічого, ми трошки подрімаємо“. І заплющила очі, прислухаючись до газу, який зі свистом виходив з нагрівача. Ніколи не забуду запах цього газу...

Зненацька мені здалося, що я чую музику. Я прислухалася. Я забула вимкнути радіо у кухні. Зараз це не мало значення. Але музика не змовкала, і я почула, як хтось співає гімн:

Ісус наш Друг, який допоможе перенести усі гріхи і біди! Яка радість ділитись усім з Богом у молитві. О, ми можемо витримати усі біди, бо покладаємося на Господа у своїх молитвах!

Вслухаючись у слова цього гімну, я зрозуміла, що вчинила трагічну помилку. Я намагалася вести свою жахливу боротьбу сама. А мала б звертатися до Бога у молитвах. ...Я схопилася, вимкнула газ і повідчиняла вікна.

Я плакала і молилась увесь день. Щоправда, я не просила допомоги — я дякувала Господу за благословення, яке Він дав мені: п'ятьох гарних дітей, здорових і розумних, міцних духом і тілом. Я пообіцяла Господу, що більше ніколи не буду такою невдячною, і я дотримала слова.

Попри те, що потім ми втратили свій дім і мусили переїхати до шкільної квартири, яку орендували за п'ять доларів на місяць, я дякувала Господу за це житло; я дякувала Йому за те, що ми маємо дах над головою. Я щиро дякувала Богові за те, що справи не були іще гіршими, — й вірила, що Він мене чує. З часом все налагодилось — звичайно, це сталося не за одну ніч, та коли криза минула, ми заробили трохи грошей. Я отримала місце гардеробниці у великому сільському клубі, а також продавала дрібний крам при дорозі. Щоб заплатити за своє навчання у коледжі, один з моїх синів влаштувався на ферму, — вранці й увечері він доїв тринадцять корів. Зараз мої діти виросли, в них свої родини, в мене троє онуків. І, повертаючись до того дня, коли я увімкнула газ, я знову і знову дякую Богові за те, що вчасно „прокинулася“. Стільки гарного я пропустила б, якби виконала той жахливий намір! Стільки років утратила б назавжди! Тепер, коли я чую, що хтось збирається покінчити з життям, мені хочеться крикнути: „Не робіть цього! Не треба!“ Біди, які ми переживаємо, тривають лише мить, — а потім починається майбутнє...»

Пересічно в Сполучених Штатах Америки самогубство відбувається кожні тридцять п’ять хвилин, а божевілля — кожні сто двадцять секунд. Більшість цих суїцидів — і, напевно, більшість трагедій божевілля — можна було б попередити, якби люди зазнавали того супокою, який приносять релігія та молитва.

Один з найвидатніших психіатрів доктор Карл Юнг у своїй книзі «Сучасна людина у пошуках душі» писав: «Протягом останніх тридцяти років до мене за консультаціями звертались люди з усіх цивілізованих країн світу. Я вилікував сотні пацієнтів. Серед усіх моїх пацієнтів середнього віку — скажімо, після тридцяти п'яти — був лише один, чия проблема у кінцевому підсумку не зводилася до пошуку релігійного погляду на життя. Можна сказати, що всі вони захворіли, бо втратили те, що живі релігії дали своїм послідовникам, і жоден з них не вилікувався, поки не відновив свій релігійний світогляд».

Це твердження настільки важливе, що я хочу зобразити його жирним шрифтом.

Доктор Юнг сказав:

«Протягом останніх тридцяти років до мене за консультаціями звертались люди з усіх цивілізованих країн світу. Я вилікував сотні пацієнтів. Серед усіх моїх пацієнтів середнього віку — скажімо, після тридцяти п'яти — був лише один, чия проблема у кінцевому підсумку не зводилася до пошуку релігійного погляду на життя. Можна сказати, що всі вони захворіли, бо втратили те, що живі релігії дали своїм послідовникам, і жоден з них не вилікувався, поки не відновив свій релігійний світогляд».

Вільям Джеймс висловив приблизно те саме: «Віра — це одна з сил, завдяки яким живе людина, і повна її відсутність означає колапс».

Покійний Махатма Ганді, найбільший індійський лідер після Будди, зазнав би духовної катастрофи, якби його не підтримувала сила молитви. Звідки я знаю? Бо сам Ганді написав про це: «Без молитви я давно вже збожеволів би».

Тисячі людей могли б сказати те саме. Як я вже розповідав, мій батько втопився б, якби його не зупинили віра і молитви моєї матері. Можливо, тисячі пропащих душ, які зараз стогнуть у пеклі, були б порятовані, якби звернулися за допомогою до вищої сили, а не намагались вести цю битву самі.

Коли ми налякані і наші сили вичерпуються, багато з нас у відчаї звертаються до Бога — «на краю прірви немає атеїстів». Але навіщо чекати до останнього? Чому не поновлювати сили щодня? Навіщо чекати й до неділі? Роками я заходжу до порожніх церков після обіду серед тижня. Коли я відчуваю, що занадто зайнятий та заклопотаний, щоб виділити кілька хвилин для цього, то кажу собі: «Зачекай-но, Дейле Карнегі, зачекай... Нащо тобі вся біганина та метушня? Тобі потрібно зробити паузу й озирнутися». Тоді я часто йду до першої ж відчиненої церкви. Хоча я протестант, у обід я зазираю до Собору Святого Патрика на П'ятій авеню і нагадую собі, що помру років через тридцять, але великі духовні істини, яким навчають церкви, є вічними. Я заплющую очі й молюся. Я помітив, що це заспокоює нерви, розслаблює тіло, прояснює перспективу і допомагає мені переоцінити мої цінності. Чи можу я порекомендувати вам те саме?

За останніх шість років, коли я писав цю книгу, я зібрав сотні свідчень та конкретних прикладів того, як чоловіки та жінки долали неспокій молитвою. Теки у моєму кабінеті переповнені такими історіями. Візьмемо типовий приклад — досвід продавця книг Джона Р. Ентоні з Хьюстона, штат Техас. Ось що він мені розповів.

«Двадцять два роки тому я закрив свою приватну юридичну фірму і став торговим представником одного американського видавництва юридичної літератури. Я спеціалізувався на продажу комплектів юридичних книг юристам — комплектів, без яких майже неможливо було обійтись.

Я мав добру підготовку для цієї роботи. Я вивчив усі прийоми прямих продажів, мав переконливі відповіді на всі можливі заперечення. Перш ніж подзвонити потенційному клієнту, я ознайомлювався з його минулими справами, природою його практики, його політикою та хобі. Під час розмови я вміло користувався цією інформацією. Але щось ішло не так. У мене просто не було замовлень!

Я почав втрачати надію. Дні і тижні минали, я знову і знову аналізував свої зусилля, але все одно не міг продати стільки товару, щоб покрити свої витрати. У мені росло відчуття страху. Я почав боятися дзвонити людям. На порозі у потенційного клієнта це відчуття жаху ставало таким сильним, що я вагався або виходив надвір, аби пройти круг кварталом. Потім, втративши цінний час і зібравши достатньо мужності, щоб постукати у двері, я тремтливою рукою брався за клямку, а потай сподівався, що не застану власника кабінету на місці!

Мій менеджер з продажів погрожував закрити мій кредит, якщо я не продам більше замовлень. Моя дружина просила грошей, щоб заплатити за продукти для себе і наших трьох дітей. Тривога охопила мене, розпач мій зростав. Я не знав, що робити. Як я вже сказав, я закрив свою фірму й відмовився від багатьох клієнтів. Тепер я був розорений. У мене не було грошей, навіть щоб заплатити за номер у готелі. Не мав і за що купити квиток додому — та я й не наважувався повернутись переможеним, навіть якби у мене і був квиток. Зрештою, по завершенні іще одного жахливого дня, я приповз у свій номер — востаннє, як я думав. Я був певен, що це кінець. Я був знесилений, знищений, не знав, куди подітися. Я не знав, чи я ще живий. Я шкодував, що взагалі народився на світ. На вечерю у мене була лише склянка молока. Фактично, навіть цього я не міг собі дозволити. Тієї ночі я зрозумів, чому люди у відчаї відчиняють вікно і стрибають. Я й сам так зробив би, якби мав мужність. Я почав думати, нащо живу, — і не зміг собі відповісти. Я не знав.

Оскільки мені більше ні до кого було звернутися, я звернувся до Бога. Я почав молитися. Я благав Його дати мені світло і розуміння, вказати дорогу у темряві, розсіяти пустку, що зімкнулася довкола мене. Я просив Бога, щоб він допоміг мені отримати замовлення на мої книги і дав мені гроші, аби нагодувати мою дружину і дітей. Після молитви я відкрив очі і побачив Біблію, що лежала на шафі у цьому самотньому номері. Я відкрив її і прочитав безсмертні слова Ісуса, що надихали безліч поколінь самотніх і стурбованих людей — слова, з якими Він звернувся до своїх апостолів, щоб утримати їх від хвилювання:

Через те вам кажу: не журіться про життя своє, що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? ...Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться.

Коли я помолився і прочитав ці слова, сталося диво: моє нервове напруження зникло. Моя тривога, мої страхи і хвилювання перетворились на зігріваючу серце мужність, надію та переможну віру.

Я був щасливий, хоча й не мав грошей, щоб оплатити рахунок у готелі. І міцно заснув — вперше за багато років звільнений від неспокою.

Наступного ранку я ледве дочекався, поки відкриються офіси моїх потенційних клієнтів. Була похмура дощова днина, та до дверей свого першого клієнта я підійшов з відчуттям оптимізму й бадьорості. Я твердо і впевнено повернув ручку. Увійшовши, я побачив потрібного чоловіка і звернувся до нього енергійно, з належною гідністю й усмішкою: „Доброго ранку, містере Сміте! Я Джон Р. Ентоні з національного видавництва юридичної літератури!“

„О, так! — усміхнувся він у відповідь, підводячись із крісла з простягнутою рукою. — Радий вас бачити. Сідайте!“

Того дня я продав більше книг, ніж за багато тижнів. Того вечора я з гордістю повертався до готелю як переможець! Я відчував себе новою людиною. Я і був новою людиною, бо мав новий переможний дух. Того дня я вечеряв не молоком. О ні, панове! У мене був стейк з гарніром. Відтоді обсяги моїх продажів просто-таки злетіли угору.

Того вечора двадцять два роки тому в техаському готелі в Амарилло я народився знову. Зовнішня ситуація того дня була такою ж, як і всі попередні тижні, але внутрішній мій світ змінився — я відчув зв'язок із Богом. Самотню людину легко перемогти, але людина, яка живе з Господньою силою, непереможна, — я певен цього, тому що побачив, як це працює у моєму власному житті».

«Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять».

Коли місіс Л.Ж. Берд з Хайленда, штат Іллінойс, зіткнулася з жахливою трагедією, вона зрозуміла, що спокій здобути зможе тільки тоді, коли уклякне на коліна і скаже: «Господи, нехай буде Твоя воля, а не моя».

«Одного вечора задзвонив телефон, — пише вона у листі, який лежить зараз переді мною. — Він продзвонив чотирнадцять разів, перш ніж я наважилася підняти слухавку. Я знала, що це телефонували з лікарні, і була налякана. Я боялась, що наш маленький хлопчик помирає. У нього був менінгіт. Йому вже давали пеніцилін, температура різко піднімалась і падала, й лікарі боялись, що може розвинутися пухлина головного мозку, — а це означало смерть. По телефону мені сказали саме те, чого я боялася. З лікарні дзвонили, щоб попередити: лікар просив нас приїхати негайно.

Можливо, ви уявляєте собі відчай, через який пройшли ми з чоловіком у приймальні. У всіх були діти, а ми сиділи там з порожніми руками, не знаючи, чи нам взагалі вдасться колись пригорнути нашого малюка. Коли нас нарешті покликали до кабінету лікаря, вираз його обличчя наповнив наші серця жахом. Його слова були іще гірші. Він сказав, що шанси нашого хлопчика — один до чотирьох. Він сказав, що можна запросити іншого лікаря для консультації, якщо ми захочемо.

Дорогою додому мій чоловік вдарив кулаком по керму і сказав: „Бетс, я не витримаю, якщо хлопчина помре“. Ви бачили, як плаче чоловік? Це дуже сумне видовище. Ми зупинили авто і, поговоривши, вирішили заїхати до церкви і помолитися. Якщо Господь захоче забрати до себе нашу дитину, ми підкоримося Його волі. Я стала навколішки і мовила зі сльозами: „Нехай буде Твоя воля, а не моя“.

Після тих слів я відчула себе краще. До мене повернулось відчуття спокою, якого я не мала вже давно. Дорогою додому я повторювала: „Господи, нехай буде Твоя воля, а не моя“. Вперше за весь тиждень я міцно заснула. За кілька днів зателефонував лікар і сказав, що Боббі пережив кризу. Я дякую Богові за сильного і здорового чотирирічного сина, якого ми зараз маємо».

Я знаю чоловіків, які вважають релігію справою жінок, дітей і священиків. Вони пишаються своєю «мужністю» і тим, що можуть виграти битву самотужки.

От здивувалися б вони, дізнавшись, що деякі з найвідоміших чоловіків світу щодня моляться. Наприклад, легенда боксу Джек Демпсі сказав мені, що ніколи не лягає спати, не прочитавши молитви. Він розповів, що ніколи не сідає до столу, не подякувавши Господу за їжу. Він сказав, що молився і перед тренуваннями, і перед поєдинками. Перед кожним раундом він промовляв молитву. За його словами, молитва допомагала битися мужньо і впевнено.

«Справжній чоловік» Конні Мак сказав, що не може заснути, не помолившись.

«Справжній чоловік» Едді Рікенбекер сказав мені: він вірить, що молитва врятувала йому життя. Він молився щодня.

«Справжній чоловік» Едвард Р. Стеттініус, колишній директор General Motors та United States Steel та екс-держсекретар США, сказав мені, що просив у Бога мудрості щоранку і щовечора.

«Справжній чоловік» Дж. Пірпонт Морган, найбільший фінансист свого часу, в суботу ходив до церкви Св. Трійці на Уолл-стрит, ставав на коліна й молився.

Коли «справжній чоловік» Ейзенхауер полетів до Англії, щоб прийняти під командування британські та американські війська, у літак він взяв лише одну книгу — Біблію.

«Справжній чоловік» генерал Марк Кларк розповів мені, що під час війни читав Біблію й молився. Так само робили Чан Кай-Ші і генерал Монтгомері — «Монті Аламейнський». Так само робив лорд Нельсон під час Трафальгарської битви. Так само чинили генерал Вашингтон, Роберт Е. Лі, Стоунволл Джексон та десятки інших великих полководців.

Ці «справжні чоловіки» пізнали істину слів Вільяма Джеймса: «У нас із Господом є спільні справи, тож, відкриваючись Його впливу, ми виконуємо своє найглибше призначення».

Це розуміє багато «справжніх чоловіків». Зараз до церкви ходить сімдесят два мільйони американців — рекорд усіх часів. Як я вже згадував, навіть вчені звертаються до релігії. Візьміть, наприклад, доктора Алексіса Карреля, який написав книгу «Людина — це сфера непізнаного» і отримав найвищу нагороду, яка може бути вручена вченому — Нобелівську премію. У статті для Reader's Digest доктор Каррель писав: «Молитва — найпотужніша форма енергії, яку може генерувати людина. Ця сила така ж реальна, як земне тяжіння. Як лікар, я бачив людей, які перемагали хворобу та меланхолію силою однієї молитви після того, як медицина відступала... Молитва як радій є джерелом світла, енергії. ...У молитві людина шукає поповнення своєї скінченної сили, звертаючись до бездонного джерела усієї енергії. У молитві ми поєднуємося з невичерпною рушійною силою, на якій тримається Всесвіт. Ми молимось за те, щоб частина цієї енергії була спрямована на наші потреби. Навіть самого прохання досить, щоб уладналися наші людські труднощі, щоб ми зміцнилися та відновилися. ...Звертаючись до Бога у щирій молитві, ми щоразу змінюємо душу і тіло на краще. Неможливо, щоб будь-який чоловік або жінка помолилися і не отримали хорошого результату».

Адмірал Берд знав, що означає «з’єднатися із невичерпною рушійною силою, на якій тримається Всесвіт». Спроможність зробити це уберегла його в одному з найскладніших випробувань його життя. Він розповідає цю історію у книзі «Сам». У 1934 році він провів п’ять місяців у хижі, похованій під брилами снігу на Льодовому Бар’єрі в Антарктиці. Він був єдиною живою істотою на сімдесят восьмій широті. Снігові бурі ревіли над його хатиною; температура опускалась до вісімдесяти двох градусів за Цельсієм нижче нуля; його оточувала тільки нескінченна ніч. Аж ось він виявив, що його повільно отруює чадний газ, який просякає з печі! Що було робити? Найближча допомога була за 123 милі, та протягом найближчих місяців люди не змогли б дістатися до нього. Він спробував відремонтувати піч та вентиляційну систему, але марно. Він часто втрачав свідомість; він не міг їсти; не міг спати; він так охляв, що ледве міг підвестися з гамака. Він часто боявся, що не доживе до ранку. Він був певен, що помре у цій хижі, і його тіло поховають вічні сніги.

Що ж його врятувало? Одного дня, у відчаї, він розкрив щоденник і спробував викласти філософію свого життя. «Людська раса, — писав він, — не самотня у Всесвіті». Він думав про зорі над головою, про рух сонячних систем і планет; про те, як Сонце свого часу повернеться навіть у віддалені куточки Південного полюса. І написав у щоденнику: «Я не самотній».

Усвідомлення того, що він не самотній навіть у цій пустелі на краю світу, врятувало Ричарда Берда. «Знаю, що завдяки цьому я вцілів». І далі він додає: «Не багатьом людям випадає цілковито вичерпати свої внутрішні ресурси. У нас є глибокі поклади сили, яких ми ніколи не використовуємо». Ричард Берд навчився користуватися цими ресурсами, звернувшись до Бога.

Глен А. Арнольд з Іллінойсу отримав той же урок, що й адмірал Берд. Містер Арнольд, страховий брокер з Чиллікоте, відкрив свій виступ на тему боротьби з неспокоєм таким словами: «Вісім років тому я обернув ключ у замку свого будинку. Тоді я думав, що роблю це востаннє у житті. Потім я сів у машину і поїхав до річки. Я був у відчаї, — розповідав він. — За місяць до цього мій маленький світ почав розвалюватися. Моя компанія з продажу електричних приладів збанкрутувала. Вдома помирала моя мама. Моя дружина носила під серцем другу дитину. Рахунки від лікаря були величезні. Ми заставили все, що у нас було, щоб розпочати бізнес, включаючи машину й меблі; я навіть взяв гроші зі свого страхового полісу. Тепер все втрачено. Я більше не міг цього витримати. Тому я сів у машину і поїхав до річки, щоб поставити крапку в цій історії.

Я проїхав кілька миль, вийшов з машини, сів на землю і розплакався, як дитина. Потім я почав думати — замість того, щоб намотувати кола неспокою, я спробував мислити конструктивно. Наскільки поганою була моя ситуація? Чи могла вона іще погіршитися? Чи справді нічого не можна вдіяти? Що можна зробити, щоб поліпшити її?

Я вирішив покластися на Бога і попросити Його допомогти мені. Я молився, і молився щиро. Я молився так, ніби від цього залежало моє життя, — так воно й було насправді. Потім сталася дивна річ. Щойно я переклав свої проблеми на вищу силу, мене охопив спокій, якого я не відчував кілька місяців. Я посидів півгодини, поплакав і помолився. Після цього я поїхав додому і заснув як дитина.

Наступного ранку я прокинувся із певністю в собі. Мені більше не було чого боятися, бо тепер я залежав од волі Божої. Високо піднявши голову, я пішов до крамниці й попросив посаду продавця у відділі електротоварів. Говорив я впевнено, бо знав, що отримаю цю роботу. І я отримав її. Справи йшли добре, аж настала війна й торгівля електротоварами збанкрутувала. Після цього я почав продавати страхові поліси — і все це ішло під орудою мого Великого Патрона. Це було всього п'ять років тому. Зараз всі мої рахунки сплачені; у мене гарна родина і троє дітей; я маю власний дім, нове авто, а моє життя застраховане на двадцять п'ять тисяч доларів.

Озираючись назад, я радію, що тоді втратив все і опинився у такому відчаї, що поїхав до річки, — адже ця трагедія навчила мене покладатися на Бога; і тепер я відчуваю спокій і певність, про які навіть не мріяв раніше».

Чому релігія приносить нам таке заспокоєння? Нехай на це запитання відповість Вільям Джеймс. Він пише: «Бурхливі хвилі на поверхні не зачіпають глибин океану; і тому, хто покладається на ширшу і постійнішу реальність, тимчасові перипетії його особистої долі здаються відносно незначними. Справді релігійну особу неможливо збити зі шляху, вона переповнена спокійною готовністю виконувати будь-які обов'язки, які постануть перед нею сьогодні».

Якщо ми схвильовані та збентежені, чому не звернутися до Бога? Чому, як сказав Еммануїл Кант, не «прийняти віру в Бога, бо потрібна така віра»? Чому не з'єднатися з «невичерпною рушійною силою, на якій тримається Всесвіт»?

Навіть якщо ви не релігійна людина за характером або внаслідок виховання, навіть якщо ви запеклий скептик, молитва допоможе вам набагато більше, ніж вам здається, бо це практична річ. Що я ма’ю на увазі? А те, що молитва задовольняє три основні психологічні потреби усіх людей, незалежно від того, чи вірять вони у Бога.

1. Молитва допомагає нам висловити те, що нас турбує. У розділі 4 ми переконалися, що майже неможливо вирішити проблему, поки вона невиразна, себто несформульована. В певному розумінні, молитися — це описувати проблему на папері. Якщо ми просимо допомоги у вирішенні проблеми — навіть у Господа, — ми повинні вбрати її в слова.

2. Молитва дає нам відчуття того, що ми розділили свій тягар. Нам здається, що ми не самі. Мало хто може витерпіти найтяжчі випробування, найгірші печалі лише за рахунок власних сил. Але деякі наші тривоги такі особисті, що ми не можемо їх обговорити навіть з найближчими родичами або друзями. Тоді молитва є відповіддю. Будь-який психіатр скаже, що коли ми напружені, то треба розповісти комусь про свій неспокій. І якщо нам немає з ким поговорити, ми завжди можемо звернутися до Бога.

3. Молитва активізує принцип дії. Це перший крок на шляху до вчинку. Я сумніваюся, що можна щодня молитися про щось, не скориставшись цим, — іншими словами, не зробивши жодного кроку, аби цього досягнути. Всесвітньо відомий вчений доктор Алексіс Каррель сказав: «Молитва — найпотужніша форма енергії, яку може генерувати людина». То чому нею не скористатися? Називайте його Господом, Аллахом або Духом — навіщо сперечатися про визначення, якщо над нами панують таємничі сили природи?

Чом би вам не закрити цю книгу, не замкнути двері, не стати навколішки і не зняти тягар зі свого серця? Якщо ви втратили свою віру, благайте всемогутнього Господа відновити її; і повторюйте цю прегарну молитву, написану святим Франциском Ассізьким сімсот років тому: «Господи, дозволь мені бути Твоїм знаряддям. Щоб я вносив любов туди, де ненавидять. Прощення туди, де є образа. Віру — туди, де сумніваються. Надію — де панує відчай. Світло — у темряву. Радість — туди, де страждають. О Небесний Пане, дозволь мені заспокоювати, а не шукати заспокоєння; розуміти, а не чекати на розуміння; любити, а не чекати любові; бо той, хто дає — той отримує; хто забуває себе, той знаходить, хто прощає, тому прощається, хто помирає, той прокинеться до Вічного Життя».