Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Шість великих прикростей, котрі спіткали мене одночасно

літку 1943 року мені здавалося, що половина світових проблем впала мені на плечі.

Понад сорок років я провадив тихе, розмірене життя, наповнене звичайними клопотами чоловіка, батька та підприємця. Зазвичай мені легко вдавалося вирішувати проблеми, аж раптом — бах! Бах! БАХ!! БАБАХ!!!!! Шість великих прикростей спіткали мене. Цілу ніч я крутився у ліжку, з жахом очікуючи наступного дня, оскільки зіткнувся із шістьма проблемами:

1. Мій комерційний коледж балансував на краю фінансової катастрофи, бо хлопці пішли на війну, а дівчата заробляли гроші на військових заводах, тож їм не потрібне було навчання.

2. Мій старший син пішов до армії, і моє серце хололо від жаху, що його уб'ють.

3. Муніципалітет Оклахоми розпочав судовий процес, намагаючись відібрати ділянку для будівництва аеропорту, а мій дім, який дістався мені від батька, стояв у центрі цього масиву. Я знав, що мені заплатять лише десяту частину від вартості будинку, а найгірше те, що я втрачу свій дім, — і невідомо, чи знайду я новий для нашої великої сім'ї, тому що житла в місті було обмаль. Я боявся, що нам доведеться жити у наметі. Більше того, я не знав, чи нам вдасться купити намет.

4. Колодязь на моїй ділянці пересох, бо біля дому викопали канал. Викопати новий колодязь означало викинути на вітер п’ятсот доларів, оскільки на землю вже наклали судову заборону. Я вже два місяці возив воду для худоби бідонами, тож боявся, що так триватиме до кінця війни.

5. Я жив за десять миль від свого коледжу у мене була картка на бензин класу В, а це означало, що я не можу купити нові шини, тож я не уявляв, як їздитиму на роботу коли вичовгані шини мого старенького «форда» вийдуть з ладу.

6. Моя старша донька екстерном закінчила школу. Вона хотіла вступити до коледжу, але у мене не було грошей, щоб оплатити її навчання. Я знав, що це страшенно її засмутить.

Думав я, думав над тими проблемами та й вирішив записати їх, бо мені здавалось, що жодна людина у світі не страждає так, як я. Я не боявся труднощів, коли знав, що у мене є найменший шанс їх подолати, але в цьому випадку мені здавалося, що ситуація геть вийшла з-під контролю. Я нічого не міг зробити. Тому я відклав аркуш із переліком своїх проблем і забув про нього на кілька місяців. Через півтора року, розбираючи свої папери, я випадково знайшов цей список і з цікавістю та величезною користю для себе перечитав його. Тепер я побачив, що жодна з тих катастроф так і не стала реальністю. Ось що сталося насправді:

1. Виявилося, що всі мої тривоги з приводу можливого закриття коледжу були марними, бо уряд почав платити комерційним коледжам за навчання ветеранів, і мій заклад незабаром був завантажений на сто відсотків.

2. Виявилося, що всі мої тривоги з приводу сина були марними: він пройшов всю війну без жодної подряпини.

3. Виявилося, що всі мої тривоги з приводу конфіскації землі були марними, оскільки за милю від моєї фірми знайшли нафту, і земля настільки подорожчала, що аеропорт не зміг її придбати.

4. Виявилося, що всі мої тривоги з приведу відсутності води були марними, бо, дізнавшись, що земля не буде конфіскована, я заплатив за поглиблення колодязя, і ми знайшли потужний водяний пласт.

5. Виявилося, що всі мої тривоги з приводу шин були марними, оскільки завдяки ремонту та обережному водінню старі шини якось протрималися.

6. Виявилося, що всі мої тривоги з приводу доньчиної освіти були марними, оскільки всього за два місяці до навчального року мені запропонували аудиторську роботу, яку я міг виконувати увечері, тож я зміг вчасно відправити її до коледжу.

Я часто чув, що дев'яносто дев'ять відсотків речей, за які ми тривожимося, ніколи не відбуваються, але ця стара приказка не мала для мене особливого сенсу, поки я не натрапив на список проблем, складений півтора року тому.

Зараз я вдячний долі за цей болючий досвід. Я отримав урок, якого ніколи не забуду. Я побачив всю безглуздість хвилювання з приводу подій, які так і не настали, — подій, які лежать поза нашим контролем і можуть ніколи не відбутися.

Пам'ятайте: сьогодні — це завтра, через яке ви хвилювалися вчора. Запитайте себе, звідки мені ЗНАТИ, що проблема, через яку я хвилювався, справді виникне?

Я можу обернутися на переконаного оптиміста всього за годину

оли в мене депресія, я лише за годину можу здолати неспокій і перетворитися на переконаного оптиміста.

Ось як я це роблю. Я йду до своєї бібліотеки, заплющую очі й підходжу до полиць з історичними книгами. Із заплющеними очима я обираю книгу, наприклад, «Завоювання Мексики» Прескотта чи «Життя дванадцяти цезарів» Светонія. Так само наосліп розгортаю книгу на будь-якій сторінці. Потім розплющую очі й читаю годину; і що більше я читаю, то краще розумію, що світ завжди перебував У стані агонії, що цивілізація завжди балансувала на межі прірви. Сторінки історії переповнені трагічними розповідями про війни, голод, бідність, винищення та звірства, яких людина завдавала людині. Після години такого читання я розумію: хоч як несолодко нам зараз живеться, та з минулим це життя неможливо й порівняти. Це дозволяє мені бачити свої клопоти в належній перспективі. Крім того, я розумію, що загалом світ поступово змінюється на краще.

Ось метод, який заслуговує цілого розділу. Читайте історію! Подивіться на останні десять тисяч років — і ви побачите, які банальні ВАШІ проблеми перед обличчям вічності.

Як я позбувся комплексу меншовартості

оли мені було п'ятнадцять, я постійно страждав від тривог, страхів та комплексів. Я був дуже високий і худий, мов тичка. У мене був зріст 1 метр 88 сантиметрів, а вага — 53,5 кг. Попри той зріст я був кволий і не міг змагатися з іншими хлопцями у бейсболі та інших рухливих іграх. Вони сміялися з мене і називали «сокирою». Я так тривожився і комплексував, що почав боятися й уникати людей, тим більше що наша ферма стояла далеко від шляху й була оточена непрохідними хащами, які ніколи не розчищалися. Ми жили за кілометр від траси; часто я тижнями не бачив нікого, крім мами, тата, братів і сестер.

Я виріс би невдахою, якби дозволив цим тривогам і страхам взяти наді мною гору. Щодня і щогодини я думав про своє високе, худе і кволе тіло. Я не міг думати ні про що інше. Мій сором і страх були такими великими, що їх майже неможливо описати. Моя мама знала, як я почуваюся. Вона була вчителькою і сказала мені: «Синку, ти маєш отримати освіту, ти маєш заробляти на життя головою, бо твоє тіло завжди буде проблемою».

Оскільки батьки не могли відправити мене до коледжу, я знав, що маю сам собі допомогти, тож усю зиму ставив пастки і ловив опосумів, скунсів, норок і єнотів, а навесні продав здобич за чотири долари і за ці гроші купив двох маленьких поросят. Я вигодував цих свиней і продав наступної осені за сорок доларів. З цими грішми я поїхав до Центрального коледжу у Денвіллі, штат Індіана. Я платив долар і сорок центів на тиждень за харчі та п'ятдесят центів на тиждень за кімнату. Я носив брунатну сорочку, яку мені пошила мама. (Мабуть, вона обрала брунатний колір, бо на ньому не видно бруду.) Я носив костюм, який колись належав моєму татові. Татусів одяг був на мене маленький, як і його старі черевики — черевики з гумками по боках, які натягувалися, коли ви їх узували. Але гумка так давно розтяглася, що черевики майже злітали у мене з ніг під час ходи. Я так соромився перед іншими студентами, що просиджував у своїй кімнаті й навчався. Найбільшою мрією мого життя було купити у магазині одяг, який підходив би мені за розміром, одяг, якого б я не соромився.

Незабаром після цього сталися події, які допомогли мені подолати свої тривоги та почуття меншовартості. Одна з цих подій дала мені відвагу, надію та певність і повністю змінила решту мого життя. Я коротко опишу ці події.

Перша: проходивши до коледжу лише вісім тижнів, я склав іспит і отримав диплом третього ступеня, який дозволяв викладати у сільських державних школах. Чесно кажучи, цей диплом діяв всього півроку, але я побачив, що хтось у мене вірить — це був перший доказ довіри, який я отримав від кого-небудь, крім своєї матері.

Друга: шкільна рада у селі Хепі-Холлоу запросила мене викладати за два долари на день або сорок доларів на місяць. Це стало іще більшим свідченням чиєїсь віри у мене.

Третя: отримавши свій перший чек, я купив одяг, за який уже не було соромно. Якби зараз хтось дав мені мільйон доларів, це не зворушило б мене так сильно, як перший фабричний костюм, за який я заплатив кілька доларів.

Четверта: перша поворотна точка у моєму житті, перша велика перемога у моїй боротьбі з сором'язливістю та меншовартістю відбулася на щорічному сільському ярмарку у Бейнбріджі, штат Індіана. Моя мама переконала мене взяти участь у конкурсі промовців, який проходив на ярмарку. Для мене сама ідея здавалася фантастичною. Я не наважувався заговорити навіть з однією людиною — не говорячи вже про натовп. Але віра моєї мами була майже фанатичною. Вона мріяла, що я стану великою людиною. Вона проживала власне життя у своєму синові. Її віра надихнула мене на участь у конкурсі. Мені дісталась тема, про яку я не мав жодного уявлення, — «Образотворче мистецтво і гуманітарні науки Америки». Чесно кажучи, коли я почав готувати промову, я не знав, про які саме «гуманітарні науки» ідеться, але це не мало значення, бо моя аудиторія також цього не знала. Я вивчив свій виступ напам'ять і сотні разів виголошував його деревам та коровам. Я так хотів справити гарне враження заради своєї матері, що виступав дуже емоційно. І виграв першу премію. Я не міг повірити, що це сталося. Натовп аплодував. Ті самі хлопці, що насміхалися з мене й прозивали «сокирою», зараз ляскали мене по плечу і казали: «Я знав, що ти це зробиш, Емере». Мама обняла мене й розплакалася. Озираючись назад, я розумію, що перемога у цьому конкурсі стала поворотною точкою у моєму житті. Місцева газета надрукувала про мене статтю на першій сторінці, пророкуючи мені велике майбутнє. Вигравши конкурс, я здобув місцеву популярність і престиж, а головне, моя самооцінка зросла у сотні разів. Зараз я розумію, що якби не виграв цей конкурс, то, напевно, ніколи б не став членом Сенату Сполучених Штатів, бо він розширив мої горизонти, показав мені, що я маю приховані здібності, про які я навіть і не мріяв. Однак найсуттєвішим було те, що першою премією на конкурсі ораторського мистецтва була річна стипендія на навчання у Центральному коледжі.

Тепер я хотів знати більше, тож кілька наступних років — з 1899 до 1900 — присвятив навчанню і викладанню. Щоб оплатити вартість навчання в Університеті ДеПо, я розносив їжу у кафе, чистив каміни, підстригав газони, збирав книги, працював на пшеничних і кукурудзяних полях влітку і трамбував гравій на будівництві державних шляхів.

У 1899 році, коли мені було тільки дев'ятнадцять, я виголосив двадцять вісім промов, закликаючи людей голосувати за Вільяма Дженнінгса Брайана на президентських виборах. Азарт від цих виступів підштовхнув мене до політики. Тому в Університеті ДеПо я вивчав право та ораторське мистецтво. У 1899 році я представляв університет у дебатах з Батлерівським університетом, які відбулися в Індіанаполісі з теми «Сенатори США мають обиратися всенародним голосуванням». Я вигравав на інших конкурсах і став редактором щорічного альманаху Університету Mirage за 1900 рік та університетської газети Palladium.

Отримавши ступінь бакалавра у ДеПо, я скористався порадою Гораса Грілея — поїхав на південний захід, до нової краяни — Оклахоми. Коли була відкрита резервація для кіова, каманчів та апачів, я відкрив юридичну фірму у Лоутоні, Оклахома. Потім тринадцять років був сенатором штату Оклахома, чотири роки — членом Нижньої палати конгресу, й у віці п'ятдесяти років я досяг мрії свого життя — був обранні? до Сенату Сполучених Штатів Америки від Оклахоми. Я працюю на цій посаді з 4 березня 1924 року. Від того часу, як Оклахома та Індійські території стали штатом Оклахома 16 листопада 1907 року, я постійно користують підтримкою демократів мого штату, які обрали мене спочатку до Сенату штату, потім до Конгресу, а згодом — до Конгресу США.

Я розповів цю історію не для того, щоб похвалитися своїми досягненнями, які, можливо, нікого не зацікавлять. Я розповів її, сподіваючись, що вона може дати новий поштовх якомусь бідному хлопцю, який потерпає від тривог, сором'язливості та комплексу меншовартості, — усього того, що псувало мені життя, коли я носив перешитий батьків одяг та черевики, які майже спадали з ноги[15].

Я жив у Саду Аллаха

1918 році я поїхав на північний захід Африки і жив з арабами у Сахарі, «Саду Аллаха». Я вивчив мову кочівників. Я носив їхній одяг, їв їхню їжу і прийняв їхній спосіб життя, який дуже мало змінився за останні двадцять століть. Я купив овець і спав на підлозі в арабських наметах, детально вивчив їхню релігію. Згодом я написав книгу про Магомета під назвою «Провісник». Ті сім років, які я провів із арабськими пастухами, були найспокійкішими та найцікавішими роками мого життя.

Я вже мав багатий життєвий досвід: мої батьки були англійці, жили вени в Парижі, там я й народився і прожив перші дев'ять років свого життя. Потім я навчався у Ітоні та в Королівському військовому коледжі у Сандхерсті. Після цього я шість років був офіцером Британської армії в Індії, де грав у поло, полював, вивчав Гімалаї і трохи воював. Я брав участь у Першій світовій війні, а після її завершення мене послали помічником військового аташе на Паризьку мирну конференцію. Мене шокувало і розчарувало побачене там. Протягом чотирьох років страждань на західному фронті я вірив, що ми боремося за порятунок цивілізації. Але на Паризькій мирній конференції я побачив егоїстичних політиків, які закладали підґрунтя для Другої світової війни — кожна країна намагалася якомога більше загарбати для себе, створюючи антагонізм між народами та відроджуючи інтриги таємної дипломатії.

Я був хворий від війни, хворий від армії, хворий від суспільства. Вперше за час своєї кар'єри я втратив сон, думаючи про те, чим займатися у житті. Ллойд Джордж закликав мене зайнятися політикою. Я думав над його пропозицією, коли сталася подія, котра змінила і визначила моє життя на наступні сім років. Все це сталося внаслідок розмови, яка тривала менше двадцяти секунд, — розмови з Тедом Лоуренсом, найбільш колоритною та романтичною постаттю, яку породила Перша світова війна. Він жив у пустелі з арабами і порадив мені зробити те саме.

Спочатку це здавалось неймовірним. Однак я твердо вирішив піти з армії, тож треба було чимось займатися. Цивільним працедавцям непотрібні були такі люди, як я — колишні офіцери регулярної армії — тим паче, що на ринку праці з'явились мільйони безробітних. Тож я скористався порадою Лоуренса: поїхав до арабів, і щасливий, що це зробив. Вони навчили мене боротися з тривогою. Як і всі віруючі мусульмани, вони фаталісти. Вони впевнені, що кожне слово, написане Магометом у Корані, має прямий стосунок до Аллаха. Тому коли у Корані сказано: «Бог створив вас і всі ваші діяння», вони приймають це буквально. Ось чому вони так спокійно сприймають життя, ніколи не поспішають і не хвилюються, коли щось іде не так. Вони знають, що станеться те, що має статися, і що ніхто, крім Бога, не може нічого змінити. Однак це не означає, що перед лицем катастрофи вони сідають і нічого не роблять. Якось у Сахарі мені довелося пережити жорстокий, руйнівний буревій, що зветься «сірокко». Він лютував три дні і три ночі. Він був такий потужний, що розніс пісок із Сахари на сотні миль Середземномор'ям, аж той опинився у долині Рони у Франції. Вітер був такий гарячий, що мені здавалося, ніби волосся горить у мене на голові. Моє горло пересохло. Очі палали. Рот заліплювало піском. Мені здавалося, що я стою перед пічкою на скляній фабриці. Я мало не збожеволів. Але араби не скаржилися. Вони знизували плечима і говорили «Мак-туб!»... «Так написано».

Та допіру буревій вщух, як вони взялися до роботи: зарізали усіх ягнят, бо знали, що вони все одно помруть, а так сподівалися врятувати старших овець. Після забою ягнят погнали отари на південь до води. Все це робилося спокійно, без скарг, тривог чи підрахунку їхніх втрат. Голова племені сказав: «Все не так погано. Ми могли втратити все. Але хвала Богу, залишилось сорок відсотків наших овець, щоб ми могли почати все спочатку».

Пам'ятаю інший випадок: ми їхали в пустелі, аж зненацька спустила шина. Шофер забув взяти запасну камеру, тож у нас залишилося лише три колеса. Я панікував і запитував арабів, що тепер робити. Вони сказали, що паніка не допоможе і що так я лише перегріюся. За їхніми словами, шина спустила з волі Аллаха, і цьому не можна зарадити. Тому ми поїхали далі на ободі одного колеса. Незабаром машина зачхала і зупинилась. У нас закінчилося пальне! Старший просто сказав: «Мактубі» І знову ж таки, замість того, щоб кричати на водія, який не заправив бак, всі залишалися спокійними. Наспівуючи, ми пішли далі пішки.

Сім років з арабами переконали мене, що усі неврози, безсоння та алкоголізм американців та європейців є наслідками того метушливого і неспокійного життя, яким живемо ми в цивілізованому світі.

Поки я жив у Сахарі, тривог у мене геть не було. Тут, у Саду Аллаха, я знайшов супокій і благополуччя, до якого ми так відчайдушно прагнемо.

Багато людей сміється з фаталізму. Можливо, вони і мають рацію, проте ми повинні розуміти, що часто самі визначаємо свою долю. Наприклад, якби я не розговорився з Лоуренсом за три хвилини до півночі одного спекотного серпневого дня 1919 року, то моє життя ішло б зовсім по-іншому. Озираючись на своє життя, я бачу, як його формували і змінювали події, що перебували поза межами мого контролю. Араби називають це мактуб, кісмет — волею Аллаха. Називайте це по-іншому, якщо хочете. Я знаю одне: зараз, через сімнадцять років після того, як я поїхав з Сахари, я відчуваю смирення перед невідворотним, якому навчився у арабів. Та філософія зробила більше для заспокоєння моїх нервів, ніж могли б зробити тисячі седативних засобів.

Коли спустошливі буревії пролітають через наше життя і ми не можемо їх відвернути, давайте навчимося приймати невідворотне (дивіться розділ 9 частини III). А потім швиденько зберемо уламки!

П'ять способів боротьби з неспокоєм

1. Коли мені було двадцять чотири роки, мене раптом почали підводити очі. Після трьох-чотирьох хвилин читання вони так боліли, наче були наповнені голками, а якщо я не читав, то не міг навіть до вікна підійти, так вони реагували на світло. Я консультувався з найкращими окулістами Нью-Хейвена та Нью-Йорка. Нічого не допомагало. Після 16.00 я просто сидів у кріслі у найтемнішому куточку кімнати і чекав, поки вже настане пора вкладатися до ліжка. Я був у розпачі. Я боявся, що мені доведеться відмовитися від кар'єри вчителя і працювати лісорубом. Потім сталася подія, що продемонструвала дивовижний вплив психіки на фізичні недуги: у розпалі хвороби я прийняв запрошення виступити перед групою випускників. Зала була освітлена величезними газовими лампами, що звисали зі стелі. Очі так розболілися від світла, що, сидячи за столом, я мусив дивитися у підлогу. Але під час свого 30-хвилинного виступу я не відчув ніякого болю і міг дивитися простісінько на ті лампи. А по закінченню зібрання очі розболілися знову.

Я подумав, що зможу вилікуватися, якщо буду зосереджуватися на якомусь ділі не на тридцять хвилин, а на тиждень. І так воно й сталося — психіка перемогла фізичну недугу.

Те саме сталося зі мною й тоді, коли я мандрував на кораблі через океан. Мене спіткав такий напад радикуліту, що я не міг ходити. Намагаючись розігнутися, я відчував жахливий біль. І в цьому стані мене запросили прочитати лекцію для пасажирів! Щойно я почав говорити, як біль і напруга залишили моє тіло; я стояв прямо, вільно пересувався, а виступ мій тривав цілу годину. По завершенні лекції я легко повернувся до каюти. Мені вже здавалося, що я повністю одужав. Але одужання виявилося тимчасовим. Радикуліт відновив свою атаку.

Ці випадки засвідчили значення психічної налаштованості людини. Вони навчили мене тішитися життям, поки я маю сили це робити. Тому зараз я кожен день проживаю так, ніби це перший і останній день у моєму житті. Мені подобаються прості життєві речі, а людину в стані приємного збудження не може спіткати хвилювання. Мені подобається моя вчительська робота. Я написав книгу під назвою «Наснажений викладанням». Для мене викладання завжди було чимось більшим, ніж професія. Це пристрасть. Я люблю вчити, як художник любить малювати або співак любить співати. Прокидаючись вранці, я із задоволенням думаю про свою першу групу студентів. Я завжди вважав, що одна з найголовніших причин життєвого успіху — ентузіазм.

2. Я виявив, що можу викинути тривогу з голови, читаючи цікаву книгу. У п'ятдесят дев'ять років мене спіткав нервовий розлад. У цей період я читав монументальну працю Девіза Алека Уілсона «Життя Карлейля» і швидко одужав, бо так перейнявся читанням, що забув про хворобу.

3. Іншого разу, коли у мене розпочалася жахлива депресія, я змушував себе щогодини робити фізичні вправи. Щоранку я грав п'ять-шість сетів у теніс, потім приймав ванну, обідав і проходив вісімнадцять лунок у гольф після обіду. Щоп’ятниці я танцював до першої години ночі. Допомагала мені й лікувальна дія ласощів. Моя депресія зникала, коли я з'їдав щось солодке.

4. Я давно навчився уникати поспіху, гарячки та метушливої роботи. Я завжди намагався керуватися філософією Вілбура Кросса. Коли він був губернатором Коннектикуту, то сказав мені: «Коли мені потрібно зробити забагато речей водночас, я запалюю люльку, розслаблююся і з годину нічого не роблю».

5. Переконавсь я і в тому, що часу і терпіння достатньо для вирішення усіх проблем. Коли я турбуюся про щось, то намагаюся подивитися на свої проблеми під належним кутом зору, кажу собі: «За два місяці я не турбуватимуся про це, то чому це має тривожити мене зараз? Чому зараз не прийняти той погляд, який буде у мене через два місяці?»

Підсумовуючи все це, можна сказати, що професор Фелпс бореться з тривогою п'ятьма способами.

1. Живе зі смаком та ентузіазмом: «Я кожен день проживаю так, ніби це перший і останній день у моєму житті».

2. Читає цікаву книгу: «Коли мене спіткав нервовий розлад... я почав читати... „Життя Карлейля“ ...так перейнявся читанням, що забув про свою хворобу».

3. Грає в ігри: «Коли у мене розпочалася жахлива депресія, я змушував себе щогодини робити фізичні вправи».

4. Не напружується за роботою: «Я давно навчився уникати поспіху, гарячки та метушливої роботи».

5. «Намагаєся подивитися на свої проблеми під належним кутом зору. „Я кажу собі: „За два місяці я не турбуватимусь про це, то чому це має тривожити мене зараз? Чому зараз не прийняти той же погляд, який буде у мене через два місяці?““»

Я трималася вчора. Я зможу триматися й сьогодні

зазнала в житті злигоднів та недуг. Коли мене запитують, що допомогло мені переживати все те лихо, я завжди відповідаю: «Я трималася вчора. Я можу триматися і сьогодні. І я ніколи не дозволяла собі думати про те, що могло б статися завтра».

Я боролася, прагнула, зазнавала відчаю. Мені завжди доводилося працювати на межі своїх сил. Озираючись на своє життя, я бачу поле битви, встелене розбитими надіями та зруйнованими ілюзіями — поле, де я завжди була у невигідному становищі, поле, яке я покидала зраненою й передчасно постарілою.

Та я не жалію себе. Не плачу над злигоднями, які лишилися у минулому, не заздрю жінкам, яких оминуло те, через що я пройшла. Я жила. Вони ж лише існували. Я випила чашу життя до дна, до останньої краплини. Вони лише сьорбали піну. Я пізнала речі, про які вони й не здогадуються. Я бачу те, чого вони увіч не бачать. Лише жінки, очі яких були промиті слізьми, отримують бачення, яке робить їх сестрами по всьому світу.

Я пройшла курс у Великому університеті життя; я зрозуміла, що жінка, у якої життя легке, нічого не набуває. Я навчилась проживати кожен день, як є, і не завдавати собі клопотів думками про майбутнє. Я вичавила із себе страх, бо досвід навчив, що коли надходить пора, якої так боїшся, в тобі знайдеться сила і мудрість, щоб зустріти те лихо. Дрібні прикрощі тепер геть не зачіпають мене. Коли тріщить і валиться палац, вас не хвилюватиме те, що слуга забув покласти серветки чи кухар розлив суп.

Я навчилась не чекати багато від людей, тож зазнаю втіхи від спілкування з друзями, які були не зовсім щирі зі мною, і з приятелями, які пліткують позаочі. Головне, я здобула почуття гумору, тому що у мене було забагато речей, над якими можна було або плакати, або сміятися. І якщо жінка може кепкувати зі свого лиха, замість того, щоб влаштувати істерику, то їй уже ніщо не страшне. Я не шкодую, що зазнала труднощів, адже завдяки їм я пізнала життя у всіх його виявах. І це варте тієї ціни, яку я заплатила.

Дороті Дікс перемогла неспокій, живучи «сьогоднішнім днем».

Я не сподівався дожити до світанку

[14 квітня 1929 року юнак із п'ятьма сотнями доларів у кишені та мільйонами доларів у планах відкрив галантерейний магазин у Кеммерері, штат Вайомінг, — маленькому шахтарському містечку на тисячу мешканців. Галантерея містилася у вагончику, який покинули після себе геологи, а юнак з дружиною оселилися неподалік на горищі. Великі коробки з-під товарів були в них за стіл, а менші слугували стільцями. Дружина клала дитину спати під прилавком і допомагала чоловікові обслуговувати покупців. Сьогодні найбільша у світі мережа галантерейних товарів носить ім'я цього чоловіка: J. С. Penny Stores — понад шістсот крамниць, які охоплюють усі штати Америки. Нещодавно я вечеряв з містером Пенні, і він розповів мені про найбільш драматичний момент свого життя.]

Багато років тому мені випали жорстокі випробування. Я був у відчаї. Мої тривоги не мали жодного стосунку до компанії J. С. Penny Цей бізнес процвітав; але перед Великою депресією 1929 року я взяв на себе декілька поспішних зобов’язань. Як і багатьох інших людей, мене звинувачували в ситуації, яка склалась зовсім не з моєї вини. Я так переймався, що не міг спати, в мене розвинулась дуже болюча хвороба, що зветься оперізуючий лишай, — червоний висип і рани на шкірі. Я консультувався з лікарем — чоловіком, з яким я у дитинстві ходив до школи у Гамільтоні, штат Міссурі. Доктор Емер Егглстон, головний лікар санаторію Kellogg у Бетл-Кріку, штат Мічиган, поклав мене у ліжко, сказав, що я дуже хворий і виписав складне лікування. Але нічого не допомагало. Дні минали, а я слабшав. Я виснажився й нервово, і фізично, мене охопив розпач, я не бачив жодного променю надії. Я не мав для чого жити. Мені здавалося, що в мене не лишилося жодного друга і навіть моя родина відвернулася від мене. Одного вечора доктор Егглстон дав мені снодійне, але його вплив швидко закінчився, і я прокинувся з переконанням, що це остання ніч у моєму житті. Вставши з ліжка, я написав прощальні листи дружині й сину. Я написав, що не сподіваюсь дожити до ранку.

Прокинувшись уранці, я здивувався, що ще живий. Спускаючись униз, я почув спів у маленькій каплиці, де щоранку проходила служба. І досі пам’ятаю гімн, який вони співали: «Бог подбає про тебе». Підійшовши до каплиці, я всім серцем прислухався до співу, до читання Святого Письма та молитов. Сталося те, чого я не можу пояснити — це можна було б назвати дивом. Я відчув, як із холодної пітьми потрапив у струмінь сліпучого сонячного світла. Я відчув, що мене перенесли з пекла до раю, відчув силу Господа так, як ніколи не відчував її раніше. Я зрозумів, що сам відповідаю за свої проблеми. І я знав, що Бог з Його любов’ю хотів мені допомогти. Відтоді моє життя звільнилося від тривог. Зараз мені сімдесят один рік, і найбільш драматичні та величні двадцять хвилин свого життя я провів у капличці того ранку: «Бог подбає про тебе».

Дж. С. Пенні зумів побороти тривогу, бо відкрив ідеальні ліки.

Я був «інвалідом з Вірджинії»

імнадцять років тому, коди я навчався у військовому коледжі у Блексбурзі, штат Вірджинія, мене називали «інвалідом з Вірджинії». Я постійно тривожився і хворів так часто, що за мною закріпили окреме ліжко у лазареті коледжу. Коли медсестра бачила, що я заходжу, вона підбігала і відразу ж робила укол. Я хвилювався завжди. Іноді я навіть забував, що ж мене розхвилювало. Я провалив свій іспит з фізики та інших предметів. Я знав, що повинен отримати середній бал 75-84. Я переживав за своє здоров'я, за постійні шлункові розлади, переживав через безсоння. Я переживав через фінансові питання. Я був нещасний, тому що не міг купити цукерок своїй дівчині й водити її на танці так часто, як я того хотів. Я боявся, що вона може вийти заміж за якогось іншого студента.

У відчаї я виклав свої проблеми Дюку Берду, професору з менеджменту Політехнічного інституту Вірджинії.

П’ятнадцять хвилин, які я провів з професором Бердом, дали більше для мого здоров’я і щастя, ніж усі чотири роки навчання у коледжі. «Джиме, — сказав він, — ти повинен сісти і подивитися в обличчя фактам. Якби ти витрачав бодай половину часу та енергії на вирішення своїх проблем, а не на хвилювання через них, то в тебе уже не було б ніяких проблем. Хвилювання — це твоя погана звичка».

Він виголосив три правила, які допомагають побороти хвилювання.

Правило 1. Точно сформулюй проблему, яка тебе хвилює.

Правило 2. Знайди причину цієї проблеми.

Правило 3. Зроби щось конструктивне для вирішення цієї проблеми.

Після цієї розмови я зайнявся конструктивним плануванням. Замість того, щоб переживати з приводу провалених іспитів, я запитав себе, чому ж так вийшло. Я знав, що я не дурний, — зрештою, я ж був головним редактором Virginia Tech Engineer.

Я зрозумів, що не склав фізику, бо мене цей предмет не цікавив. Я не старався, бо не бачив, як вона допоможе мені у професії промислового інженера. Але зараз я змінив свою думку. Я сказав собі: «Якщо керівництво коледжу вимагає, щоб я склав фізику, перш ніж отримаю диплом, то чому я повинен сумніватися в мудрості їхнього рішення?»

І повторно записався на курс з фізики. Цього разу я склав іспит, бо замість того, щоб гаяти час на хвилювання і скарги, сумлінно вчився.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, я почав працювати, — наприклад, продавав коктейлі на танцях, — а також позичив гроші у свого батька. Незабаром після випуску я повернув цей борг.

Я вирішив свої любовні проблеми, запропонувавши руку і серце дівчині, яку не міг уявити дружиною когось іншого. Зараз це місіс Джим Бірдселл.

Оглядаючись назад, я бачу, що моя проблема полягала у небажанні знайти причини моєї тривоги та підійти до них реалістично.

Джим Бірдселл зміг припинити хвилювання, ПРОАНАЛІЗУВАВШИ свої проблеми. Він використав принцип, описаний у розділі «Як аналізувати і вирішувати проблеми, спричинені неспокоєм».

Я вижив завдяки цьому реченню

агато років тому, у хвилину розпачу та непевності, коли здавалося, що моє життя заполонили сили, які перебувають поза моїм контролем, я випадково відкрив «Новий Завіт», і мені в око впало це речення: «Той, Хто послав Мене, перебуває зо Мною; Отець не полишив Самого Мене», Відтоді моє життя змінилося. Після цього все стало по-іншому. Гадаю, не минуло і дня, щоб я не повторював собі це речення. Я живу ним відтоді, як воно потрапило мені на очі. Я знайшов у ньому своє заспокоєння і силу. Для мене у ньому криється сама суть релігії. Воно лежить в основі всього, заради чого варто жити. Це Золоті Слова мого життя.

Я відштовхнувся від дна і піднявся вгору

олись я був страшенним «панікером», але це вже в минулому. Влітку 1942 року я отримав досвід, який усунув тривогу з мого життя і, сподіваюся, назавжди. Порівняно з цим досвідом усі інші проблеми здаються незначними.

Багато років я хотів порибалити на комерційному судні на Алясці, тож у 1942 році записався на риболовецьке судно, яке виходило з Кодіаку, Аляска. На судні такого розміру зазвичай працює команда з трьох моряків: шкіпера, який керує, помічника шкіпера та «робочої конячки», яка виконує загальну роботу і зазвичай походить зі Скандинавії. Ось я і був таким скандинавом.

Оскільки лососів ловлять неводом, я часто стояв на вахті по дванадцять годин із двадцяти чотирьох. Я працював у такому графіку цілими тижнями. Я робив усе, чого не хотіли робити інші. Я мив судно. Я викидав помиї. Я варив їсти на маленькій дротяній печі у крихітній каюті, де мало не вчадів од диму. Я мив посуд. Я ремонтував човен. Я викидав рибу з човна у катер, який відвозив її на консервний завод. Ходив я у гумових чоботях, і мої ноги були весь час мокрі. В чоботях хлюпала вода, та я не мав часу її вилити. Але це все були іграшки порівняно з моєю основною роботою, яка полягала у витягуванні «верхньої підбори». Це означало, що ви ставите ногу на борт судна й витягаєте коркові поплавки й неводи. Принаймні ви маєте це робити — насправді невід такий важкий, що коли я намагався його витягнути, він і з місця не зрушував. Я тягнув його, а човен рухався піді мною. Я робив це тижнями, до кінця свого контракту. Мені мало клямка не запала. У мене все боліло, і я просто-таки корчився з болю.

Коли я нарешті отримував шанс відпочити, то лягав на вогких матрацах, що валялися на скрині з продуктами. Підмощував матрац туди, де найдужче боліло, і спав як немовля. Я дійшов до повного виснаження.

Зараз я щасливий, що мені випало зазнати тих поневірянь, бо відтоді я забув про хвилювання. Тепер, коли переді мною постає проблема, я кажу собі: «Еріксене, хіба це важче, ніж верхня підбора?» І Еріксен обов'язково відповідає: «Ні, верхня підбора — то щонайтяжче лихо». І я хоробро беруся до роботи. Гадаю, кожному корисно мати такий досвід — потрапити в щонайгіршу халепу і вижити. Після того усі наші повсякденні проблеми здаються відносно легкими.

Я був одним із найбільших дурнів на світі

помирав од різних недуг більше, ніж будь-яка інша людина, жива, мертва чи напівмертва.

Я не був звичайним іпохондриком. У мого батька була аптека, і я практично виріс у ній. Я щодня розмовляв з лікарями і медсестрами, тож знав назви і симптоми найстрашніших недуг. Я не був звичайним симулянтом — я мав симптоми! Я міг цілу годину або дві переживати з приводу хвороби, а потім у мене виявлялись майже всі її симптоми. Пригадую, як у нашому містечку Грейт-Беррінгтон, штат Массачусетс, спалахнула досить серйозна епідемія дифтерії. У батьковій аптеці я щодня продавав ліки людям, які приходили із заражених будинків. Потім хвороба, якої я так боявся, вразила й мене: я сам захворів на дифтерію. Я був певен, що так і є. Я вклався у ліжко і нафантазував собі стандартні симптоми. Я покликав лікаря. Він оглянув мене і сказав: «Так, Персі, це воно». І я розслабився. Я ніколи не переживав через хворобу, якщо вона вже почалася, тож повернувся на бік і заснув. Наступного ранку я був цілком здоровий.

Роками я отримував багато уваги та співчуття, спеціалізуючись на незвичайних і фантастичних хворобах, — кілька разів я помирав од спазму жувальних м’язів та гідрофобії. Згодом я переключився на смертельні хвороби — різні види раку і туберкульозу.

Зараз я можу посміятися з цього, але тоді це була трагедія. Я роками вірив у те, що стою над могилою. Коли весною потрібно було купувати костюм, я запитував себе, нащо викидати гроші, адже я не знаю, чи встигну його зносити?

Однак тепер із радістю повідомляю: за останні десять років я жодного разу не помирав.

Як мені це вдалося? Я висміюю свою уяву. Відчуваючи, що насуваються нові смертельні симптоми, я сміявся з себе й казав: «Послухай, Уайтінгу, ти помираєш то від однієї смертельної хвороби, то від іншої уже двадцять років, проте у тебе й досі першокласне здоров'я. Страхова компанія нещодавно дала тобі знижку. Чи не час, Уайтінгу розслабитися й посміятися зі свого марнослів’я?»

Я швидко з’ясував, що не можу одночасно і переживати і сміятись над собою. Тому відтоді я сміюсь.

Ідея така: не сприймайте себе занадто серйозно. Намагайтеся сміятися зі своїх тривог і подивіться, чи не зникнуть вони після цього.

Я завжди тримаю шляхи постачання відкритими

адаю, більшість тривог пов'язана з сім’єю і грішми. Мені пощастило: я одружився з дівчиною, яка виросла у моєму середовищі і поділяє мої смаки. Обоє ми намагаємося дотримуватись золотого правила, тому потрясіння у нашій родині мінімальні.

Я також звів до мінімуму свої фінансової проблеми, причому завдяки двом правилам. По-перше, я завжди дотримуюся стовідсоткової чесності у всьому. Якщо я позичав гроші, я повертав все до останнього пенні. Небагато речей можуть завдати більше клопоту, ніж нечисте сумління.

По-друге, починаючи нову справу, я завжди прикриваю свої «тили». Військові експерти скажуть, що найголовніший принцип у битві — це тримати відкритими шляхи постачання. Я переконався, що цей принцип застосовується як до військових, так і до особистих битв. Наприклад, у Техасі й Оклахомі я бачив справжню бідність, коли цей регіон спустошувала посуха. Іноді ми були на межі голоду. Ми були такі бідні, що мій тато їздив округою з кількома кіньми у надії їх на щось обміняти. Я хотів займатися чимось стабільнішим. Тому я отримав роботу на залізниці й у вільний час опанував телеграф. Пізніше я отримав роботу змінного оператора у компанії Frisco Railway: Мене посилали заміняти агентів, які були на лікарняному, у відпустці або занадто завантажені. За це мені платили 150 доларів на місяць. Коли я почав працювати на себе, я завжди розумів, що робота на залізниці означає економічну безпеку. Тому я тримав шляхи відступу до цієї роботи відкритими. Це був мій запасний варіант, і я ніколи не відмовлявся від нього, поки остаточно не утверджувався на новій позиції.

Наприклад, у 1928 році, коли я працював на Frisco Railway у Челсі, Оклахома, одного вечора до нас зайшов чоловік, щоб відправити телеграму. Він почув, як я граю на гітарі й співаю ковбойських пісень, і похвалив мене — сказав, що я маю поїхати до Нью-Йорка та працювати на сцені або на радіо. Звичайно, мені було приємно це чути; але коли я побачив ім'я, яким він підписав телеграму, то буквально втратив мову: Вілл Роджерс.

Але замість того, щоб помчати до Нью-Йорка, я ретельно все обдумував іще дев’ять місяців. Зрештою, я вирішив, що втрачати мені нема чого, а от поїхавши, я можу отримати все. У мене була залізнична перепустка: я міг їздити безоплатно, а їжу можна було взяти з собою.

І я вирушив у дорогу. У Нью-Йорку я спав у мебльованій кімнаті за п’ять доларів на тиждень, харчувався у дешевих забігайлівках, тинявся вулицями десять тижнів — і нічого не знайшов. Я захворів би від хвилювань, якби у мене не було куди повертатися. Але я вже працював на залізниці п’ять років, а це означало, що я маю право відновитися на роботі. Та для того, щоб зберегти це право, я не міг відлучатися більше, ніж на дев’яносто днів. Я вже збув у Нью-Йорку сімдесят днів, тому я поспішив назад до Оклахоми і знову почав працювати для захисту своєї лінії постачання. Я попрацював кілька місяців, накопичив грошей і повернуся до Нью-Йорка для іще однієї спроби. Цього разу мені пощастило. Одного дня, чекаючи на співбесіду у звукозаписувальній студії, я грав на гітарі й співав для секретарки. У цей час до офісу зайшов чоловік. Це був Нет Шілдкраут, автор пісні, яку я саме виконував. Звичайно, йому було приємно її почути, і він дав мені рекомендаційного листа для Victor Recording Company. Я зробив запис. Вийшло не дуже добре — я був надто сором’язливий. Тому я скористався порадою працівника Victor Recording: повернувся до Талси, вдень працював на залізниці, а вечорами співав ковбойських пісень для місцевої радіопрограми. Мені сподобалась ця ідея. Це означало, що я зберігав свій шлях постачання відкритим, тож мені не було чого турбуватися.

Дев’ять місяців я співав на радіостанції KVOO у Талсі. За цей час ми записали пісню із Джиммі Лонгом під назвою «Мій щасливий батько». Вона «вистрілила». Артур Саттерлі, директор American Recording Company, запропонував мені зробити запис. Після того я записав багато інших пісень по п’ятдесят доларів за кожну і зрештою отримав роботу на радіостанції WLS у Чикаго.

Я заробляв сорок доларів на тиждень. Через чотири роки моя зарплата зросла до дев'яноста доларів на тиждень, і я отримував іще триста доларів за концерти у театрах, які давав щовечора.

А у 1934 році переді мною відкрились величезні можливості. Була створена Ліга захисту громадської моралі для очищення фільмів од непристойних епізодів та сюжетів. Голлівудські режисери вирішили випускати ковбойські фільми: але їм був потрібен новий тип ковбоя — ковбоя, який співає. Власник American Recording Company також був співвласником кіностудії Republic Pictures. Він сказав партнерам: «Якщо вам потрібен співучий ковбой, то у мене є хлопець, який робить для нас записи». Так я пробився у кіно. Я почав зніматися у ковбойських фільмах за сто доларів на тиждень. У мене були серйозні сумніви щодо моїх перспектив у кіно, але я не переймався тим. Я знав, що завжди можу повернутися до своєї давньої роботи.

Мій успіх у кіно перевершив усі очікування. Зараз я отримую сто тисяч доларів на рік плюс половину прибутків від моїх картин. Однак я розумію, що так не триватиме вічно. Але я не хвилююся. Я знаю, що у будь-якому випадку — якщо я втрачу всі свої гроші — я завжди можу повернутися до Оклахоми й отримати роботу у Frisco Railway. Я захистив свої шляхи постачання.

Коли шериф постукав у мої двері

айгірший момент у моєму житті настав одного дня 1933 року, коли у мої двері постукав шериф. Я втратив свій будинок у Лонг-Айленді, у якому народилися мої діти, утратив дім, де наша сім’я прожила вісімнадцять років. Я ніколи не думав, що зі мною таке станеться. Двадцять років тому мені здавалося, що я на вершині успіху. Я продав права на екранізацію свого роману «На захід від водяної башти» за найвищу в Голлівуді ціну. Два роки я жив із сім’єю за кордоном. Немов багатії-нероби, ми проводили літо у Швейцарії, а зимували на Французькій Рив’єрі.

Я провів шість місяців у Парижі і написав роман «Вони мали побачити Париж». У його екранізації знявся Вілл Роджерс. Це був його перший звуковий фільм. Мені надходили заманливі пропозиції залишитися у Голлівуді і написати сценарії до кількох картин Вілла Роджерса. Але я відмовився і повернувся до Нью-Йорка. І тут почалися мої проблеми!

Мені здалося, що у мене є приховані здібності, які я не реалізую. Я уявив себе бізнесменом. Хтось сказав мені, що Джон Джекоб Астор заробив мільйони на інвестиціях у нью-йоркську землю. Хто такий Астор? Звичайний дрібний гендляр — емігрант з акцентом. Якщо він зумів, то чому я не зможу? Я збирався розбагатіти! Я почав читати журнали про яхти.

Це була відвага невігласа. Я знав про купівлю-продаж нерухомості не більше, ніж ескімос знає про печі на мазуті. Звідки взяти гроші, щоб розпочати свою блискучу фінансову кар'єру? Все просто: я заставив будинок і купив кілька будівельних майданчиків на Форест-Хіллс. Я збирався тримати цю землю, аж поки вона подорожчає, а потім продати її і жити у розкошах — я, людина, яка ніколи у житті не продала й метра нерухомості. Я жалів бідолах, які гарують в офісах за ту вбогу платню. Я казав собі, що в не кожного є дар фінансового генія.

Але Велика депресія впала на мене, мов канзаський циклон, і розвіяла мене, як торнадо.

Щомісяця я мав платити по 220 доларів за цю жахливу землю. І так швидко пролітали ті місяці! Крім того, я мав платити за комунальні послуги та їжу. Я був стурбований. Я намагався писати фейлетони для журналів. Мої спроби жартувати звучали, мов плач Єремії! Я не міг нічого продати. У мене не було що продати, крім друкарської машинки та золотих коронок на зубах. Молочник перестав приносити молоко. Газова компанія відрізала газ. Нам довелось купити примус, який потрібно було довго розпалювати, аж він вистрілював полум'ям і сичав, наче розлючений гусак.

У нас закінчилось вугілля, компанія подала на нас у суд. Єдиним джерелом тепла залишився камін. Я виходив ночами і збирав дошки біля нових будинків, які будували багаті люди... А я ж розпочав «бізнес», щоб опинитися серед цих багатіїв!

Від хвилювання я втратив сон. Я часто вставав серед ночі і ходив, щоб стомитися і хоч трохи поспати.

Я втратив не лише землю, яку придбав, а й усю кров мого серця, яку я вклав у неї.

Банк закрив іпотеку і викинув мене з сім'єю надвір.

Якимось чином нам вдалось нашкребти кілька доларів і найняти маленьку квартиру. Ми переїхали у неї в останній день 1933 року. Я сів на валізу і озирнувся. У пам'яті спливла стара приказка моєї мами: «Не плач над розлитим молоком».

Але то було не молоко! Це була кров мого серця!

Посидівши трохи, я сказав собі: «Ну що ж, я опустився на дно, але втримався. Нижче вже немає куди. Звідси можна іти лише вгору».

Я почав думати про те, чого не забрала іпотека. У мене було здоров’я, були друзі. Я міг почати все наново. Я не шкодуватиму за минулим. Я щодня повторюватиму собі слова моєї матері про розлите молоко.

Я вклав у свою роботу всю ту енергію, яку вклав у тривоги. Потроху моє становище почало покращуватися. Зараз я майже вдячний, що мені довелося пройти через ці нещастя: вони надали мені сили, хоробрості та певності. Зараз я знаю, що таке опинитися на дні. Я знаю, що це вас не вб’є. Я знаю, що ми можемо витерпіти більше, ніж думаємо. Коли в мене дрібні неприємності та тривоги, я згадую, як сидів на валізі й казав собі: «Опустився на дно, але втримався. Нижче вже немає куди. Звідси можна іти лише вгору».

Яка з цього мораль? Не намагайтесь пиляти тирсу! Прийміть невідворотне! Якщо вам нікуди падати, ви можете спробувати піднятися.

Я молилася, щоб не потрапити до сиротинця

оли я була дитиною, моє життя було наповнене жахом. У мами було хворе серце. Якось я побачила, як вона втрачає свідомість і падає на підлогу. Ми всі боялися, що вона помре, і я вірила, що всіх маленьких дівчаток, в яких померли матері, відправляють до сиротинця у містечку Воррентоні, штат Міссурі, де ми жили. Мене жахала сама думка, що я можу потрапити туди, й у шестирічному віці я постійно молилася: «Дорогий Боже, будь ласка, дай моїй мамі пожити, аж поки я стану великою й уже не потраплю до сиротинця».

Через двадцять років мій брат, Мейнер, покалічився і до самої смерті упродовж двох років потерпав од страшенного болю. Він не міг сам їсти, не міг повернутися у ліжку. Щоб полегшити його страждання, я вдень і вночі кожні три години колола йому морфій. На той час я викладала музику у Центральному весліанському коледжі у Воррентоні, Міссурі. Коли сусіди чули, як брат кричав від болю, вони телефонували мені у коледж, я залишала свій клас і бігла додому, щоб зробити брату укол. Лягаючи спати, я ставила біля себе будильник, щоб не проспати чергову ін’єкцію. Пам’ятаю, взимку я вивішувала пляшку молока за вікно, де воно замерзало і перетворювалось на щось подібне до морозива. Коли дзвонив будильник, це «морозиво» за вікном було іще одним стимулом, щоб звестися з ліжка.

У вирі цих проблем я не почувала ні тривоги, ні жалю до себе — я робила те, що наповнювало моє життя радістю. По-перше, я щодня давала по дванадцять — чотирнадцять уроків, тому в мене майже не було часу, щоб думати про свої проблеми; і коли у мене виникала спокуса пожаліти себе, я знову і знову повторювала: «Послухай, поки ти можеш ходити і їсти, поки в тебе нічого не болить, ти маєш бути найщасливішою людиною у світі. Хоч що там сталося б, не забувай про це, поки живеш. Ніколи, ніколи не забувай!»

Я намагалася робити все, щоб підтримувати свідому і підсвідому вдячність за те щастя, котре випало мені. Щоранку дякувала Богу, що я можу звестися з ліжка й сама приготувати собі сніданок. І попри всі свої біди, повторювала собі, що буду найщасливішою людиною у Воррентоні. Можливо, мені не вдалося досягти цієї мети, зате пощастило стати найбільш вдячною жінкою у своєму місті — гадаю, мало хто з моїх знайомих хвилювався менше за мене.

Вчителька музики з Міссурі застосувала два принципи, описані в цій книзі: вона була надто зайнятою, щоб хвилюватися, і враховувала свої переваги. Цей метод може допомогти і вам.

Мій шлунок не витримав напруження

продовж кількох років я успішно працював у рекламному відділі студії Warner Brothers у Каліфорнії. Я керував маленьким відділом і готував для преси матеріали про зірок Warner Brothers.

Аж ось мені дали вищу посаду — зробили заступником директора зі зв’язків із громадськістю. Я отримав величезний офіс із холодильником, двох секретарок та відповідальність за сімдесят п'ять авторів, розробників і ведучих на радіо. Я активно взявся до роботи і відразу ж купив собі новий костюм. Я намагався говорити з гідністю. Я встановлював системи звітності, приймав авторитетні рішення і похапцем обідав.

Я був переконаний, що вся політика Warner Brothers зі зв'язків із громадськістю лягла на мої плечі. Мені здавалося, що і приватне, й публічне життя таких відомих осіб, як Бетті Девіс, Олівія Де Хевілленд, Джеймс Кегні, Едвард Дж. Робінсон, Еррол Флінт, Хемфрі Богарт, Енн Шерідан, Алексіс Сміт та Ален Хейл тепер повністю у моїх руках.

Менш ніж за місяць я зрозумів, що у мене виразка шлунка. Може, навіть рак.

На той час я був головою Комітету підтримки військових дій Гільдії рекламних агентів. Мені подобалась ця робота, подобалось зустрічатися з друзями на засіданнях гільдії. Але ці зібрання перетворились для мене на жахіття. Після кожного заходу у мене був напад хвороби. Часто по дорозі додому мені доводилося зупиняти авто і чекати, поки вщухне біль. У мене було так багато роботи і так мало часу. Всі справи були важливими, а я був у такому жалюгідному стані.

Кажу щиру правду — це була найбільш болісна хвороба у моєму житті. Мої нутрощі весь час були зав'язані у тугий вузол. Я схуд, не міг спати. Боліло весь час.

Тому я звернувся до відомого лікаря. Мені його порекомендував один рекламіст. Він сказав, що в цього лікаря багато клієнтів серед працівників рекламного бізнесу.

Лікар був небагатослівним. Я розповів, що мене турбує і чим я заробляю на життя. Здавалося, що його більше цікавить моя робота, ніж хвороба, але перше враження виявилося помилковим: упродовж наступних двох днів він зробив аналізи, навіть рентгеноскопію. А потім попросив зайти до нього і вислухати вердикт.

«Містере Шіппе, — сказав він, відкидаючись на спинку крісла, — ми провели ці виснажливі аналізи. Вони були необхідними, хоча, звичайно, після першого короткого огляду я вже знав, що у вас немає виразки шлунка.

Але я бачив, що ви належите до такої категорії людей і виконуєте таку роботу, що не повірите мені. Тому дозвольте показати вам результати обстеження».

І він мені показав таблиці та рентгенівські знімки і пояснив їхнє значення. Він довів, що я не маю виразки.

«Тепер, — провадив лікар, — це коштувало вам чималої суми, але воно того варте. Ось мій припис: не хвилюйтеся.

Що ж, — він зупинився, бо я почав протестувати, — оскільки я розумію, що ви не можете виконати цей припис негайно, я дам вам „милицю“. Ось пігулки. Вони містять беладонну. Приймайте стільки, скільки вам захочеться. Коли вони закінчаться, приходьте, і я дам вам іще. Вони вам не зашкодять. Але вони вас розслаблятимуть.

Та пам'ятайте: вам вони не потрібні. Все, що вам треба, — це перестати тривожитися.

Якщо ви почнете хвилюватися знову, то прийдете сюди, і я знову виставлю вам чималий рахунок. І що?»

Хотів би я сказати, що послухався його й негайно забув про свої тривоги, — та, на жаль, це не так. Я приймав пігулки кілька тижнів, щоразу, коли відчував, що хвилювання наростає. Вони діяли. Я відразу відчував полегшення.

Але я почувався незручно, приймаючи їх. Я огрядний чоловік. Я майже такий високий, як Абе Лінкольн, і важу майже дев'яносто кілограмів. Проте я приймаю маленькі білі пігулки, щоб заспокоїтися. Коли друзі запитували мене, від чого я лікуюся, мені було соромно казати правду. Поступово я почав кепкувати з себе. Я сказав: «Дивися, Камероне Шіпп, ти поводишся як дурень. Ти сприймаєш себе і свою роботу надто серйозно. Бетті Девіс, Джеймс Карнегі та Едвард Дж. Робінсон стали знаменитостями задовго до того, як ти почав займатися їхньою рекламою; і якщо ти сьогодні помреш, Warner Brothers та їхні зірки якось обійдуться без тебе. Подивися на Ейзенхауера, генералів Маршалла, Макартура, Джиммі Дулітла та адмірала Кінга — вони воювали без пігулок. А ти не можеш керувати Комітетом підтримки військових дій без цих маленьких таблеток?»

Я почав пишатися тим, що обходжуся без ліків. Через деякий час я викинув пігулки і виділив собі часину, щоб подрімати перед вечерею. Поступово я повернувся до нормального життя. Я більше ніколи не бачив того лікаря.

Але я винен йому значно більше, ніж зависокий гонорар за консультацію. Він навчив мене сміятися з себе. Але я думаю, що справжня майстерність полягала у тому, що він утримався від кпинів і сказав, що мені немає про що хвилюватися. Він сприйняв мене серйозно. Він зберіг моє обличчя. Він дав мені вихід. Але він знав тоді, як я знаю 254 зараз, що лікування полягало не в тих дурних маленьких пігулках — лікування полягало у зміні мого психологічного підходу.

Мораль цієї історії така: багатьом людям, які зараз приймають ліки, слід прочитати Частину 7 і розслабитися!

Я навчився вгамовувати тривогу, спостерігаючи, як дружина миє посуд

ілька років тому я страждав від болю в шлунку. Я прокидався кілька разів щоночі й не міг заснути, так боліло. Мій тато помер від раку шлунка, тож я боявся, що у мене та сама хвороба — або, щонайменше, виразка. Тому я пішов до лікарні на обстеження. Я звернувся до відомого гастроентеролога, який обстежив мене флюороскопом і зробив рентген шлунка. Він виписав ліки для покращення сну і запевнив, що у мене немає виразки або раку. За його словами, той біль викликаний емоційною напругою. Оскільки я священик, першим його запитанням було: «У раді вашої церкви є старий зануда?»

Він сказав мені те, про що я і так знав: я забагато взяв на себе. Крім недільних проповідей та різноманітних обов'язків, пов'язаних із життям парафії, я також очолював місцеве Товариство Червоного Хреста й був президентом іще однієї благочинної організації. А ще щотижня проводив два-три похорони і кілька інших служб.

Я працював під постійним тиском. Я не міг розслабитися. Я завжди був напружений, кудись поспішав. Я жив у стані постійної тривоги. Я відчував такий біль, що з радістю скористався порадою лікаря. Щопонеділка я почав брати відпустку і передав частину своїх обов'язків іншим.

Якось я прибирав у себе на столі, й мені спала на думку непогана ідея. Я дивився на стос давніх нотаток з проповідей та інших записок, які стосувалися питань, що давно минули. Я рвав їх одна за одною і викидав у кошик для сміття. Раптом я зупинився і сказав собі: «Білле, чому б не зробити те саме з твоїми тривогами? Чом би не зібрати переживання, які стосуються вчорашніх проблем, і не викинути їх?» Ця ідея відразу мене підбадьорила — мені здалося, що тягар на моїх плечах полегшав. Відтоді у мене з’явився новий ритуал: я викидаю у сміття проблеми, з якими більше не можу нічого вдіяти.

Через деякий час витираючи посуд, який помила дружина, я зробив іще одне відкриття. Я сказав собі: «Білле, подивись, яка щаслива твоя дружина. Ми одружені вісімнадцять років, і весь цей час вона миє посуд. Якби у день нашого весілля вона могла подивитися вперед і побачити, скільки посуду їй доведеться перемити за цей час! Це ж гора брудних тарілок! Одна думка про це злякала б хоч яку жінку. Але чому ж моя дружина така спокійна? Бо вона миє одну тарілку за раз». Я побачив, у чому моя проблема. Я намагався помити і сьогоднішній, і вчорашній посуд, і посуд, який ніколи не забрудниться.

Я побачив, як по-дурному я поводився. Щонеділі за кафедрою я вчив жити інших людей, а сам вів напружене, тривожне, нервове існування. Мені стало соромно за себе.

Більше тривоги мене не зачіпають. Ніякого болю в шлунку. Ніякого безсоння. Зараз я згрібаю вчорашні неприємності й викидаю їх на смітник. І вже не намагаюсь помити завтрашній посуд.

Ви пам’ятаєте твердження, що наводиться на початку цієї книги? «Тягар завтрашнього дня, доданий до тягаря вчорашнього, зробить слабкою найдужчу людину, якщо вона намагатиметься нести їх сьогодні...» То навіщо ж пробувати?

Я знайшов відповідь

1943 році я опинився у військовому госпіталі у Альбукерке, Нью-Мехіко, з трьома зламаними ребрами і пробитою легенею. Нещасний випадок стався на Гавайських островах, де ми відпрацьовували висадку морської піхоти на берег. Я готувався зістрибнути з баржі на берег, аж вона перекинулася од вітру, я втратив рівновагу і впав на пісок. Удар був такої сили, що зламане ребро пробило мою праву легеню. Провівши три місяці у шпиталі, я пережив найбільший шок у своєму житті. Лікарі сказали, що мій стан геть не покращав. Добре подумавши, я зрозумів, що одужати мені не дозволяє хвилювання. Я звик до дуже активного життя, а протягом цих трьох місяців просто лежав на спині, не маючи жодного заняття. Я міг лише думати. І що більше я думав, то більше тривожився, чи зможу знову зайняти своє місце у світі, чи не залишуся назавжди інвалідом, чи зможу колись одружитися і вести нормальне життя.

Я умовив лікаря перевести мене до іншої палати, її називали «сільським клубом», бо пацієнтам тут дозволяли робити все, що завгодно.

У цьому «клубі» я зацікавився бриджем. Я витратив шість тижнів на вивчення правил і на саму гру, а також на читання книг про бридж. Через шість тижнів я грав майже щовечора, і так було до кінця мого перебування у лікарні. А ще я почав малювати олійними фарбами; я опановував це мистецтво під керівництвом інструктора щодня з третьої до п'ятої. Я також набив руку на вирізанні фігурок з мила і з дерева, прочитав багато книг з цієї теми. Я був такий заклопотаний цими справами, що не мав часу турбуватися за свій фізичний стан. Я навіть знаходив час для книг із психології, які мені приносили з Червоного Хреста. Через три місяці лікарі привітали мене з «вражаючим прогресом». Це були найприємніші слова, які я чув за все життя. Я хотів кричати від радості.

Коли мені не було чого робити, коли я тільки лежав і переживав за своє майбутнє, прогресу не було. Я труїв своє тіло тривогою. Навіть зламані ребра не гоїлися. Та щойно я перейнявся бриджем, малюванням та різьбою по дереву, лікарі оголосили, що я досяг «разючого прогресу».

Зараз я веду нормальне здорове життя, і мої легені у такому ж доброму стані, як і ваші.

Пам’ятаєте, що сказав Бернард Шоу? «Секрет наших нещасть у тому, що у нас є час думати про те, щасливі ми чи ні». Живіть активним життям!

Час вирішує багато проблем!

ерез тривогу я втратив десять років життя, від вісімнадцяти до двадцяти восьми. Ці роки мали б стати найбагатшими і найпліднішими у житті будь-якого молодого чоловіка.

Зараз я розумію, що сам винен у тому.

Все мене тривожило — і робота, і здоров'я, і родина, і почуття меншовартості. Я був такий наляканий, що переходив на другий бік вулиці, аби не зустрічатися зі знайомими. Я часто вдавав, що не помічаю їх, тому що боявся насмішок.

Я так боявся незнайомців, так ніяковів у їхній присутності, що одного разу за два тижні проґавив три роботи, бо просто не наважився сказати потенційним працедавцям, що міг би виконувати їх.

Одного дня вісім років тому я переміг тривогу — і відтоді рідко хвилююся. Тоді я зустрівся з людиною, в якої було набагато більше проблем, ніж у мене, та вона була переповнена радістю й ентузіазмом. Той чоловік заробив капітал у 1929 році, а потім утратив усе до останнього цента. Іще раз він «піднявся» у 1933 році — і знову все втратив. У 1939 році він заробив іще один статок і знову розорився. Він пройшов через процедуру банкрутства і переслідування з боку кредиторів. І всі ті злигодні, які іншого довели б до самогубства, не зламали його.

Сидячи у його офісі вісім років тому, я позаздрив його вдачі. Хотів би я бути таким, як він!

Під час розмови він передав мені листа, який отримав того ранку, і сказав: «Прочитай це».

Це був дуже злий лист із неприємними запитанням. Якби я отримав такого листа, то страшенно засмутився б. Я сказав: «Білле, як ви збираєтеся на це відповідати?»

«Ну, я відкрию тобі один секрет. Наступного разу, коли у тебе справді з’явиться підстава для хвилювань, візьми олівець, сядь і детально запиши, що саме тебе хвилює. Потім поклади цей аркуш паперу у нижній правий ящик столу. Через кілька тижнів перечитай написане. Якщо воно й далі турбує тебе, поклади листочок у правий нижній ящик столу іще на два тижні. Він звідти нікуди не дінеться. Але за цей час багато чого може статися з проблемою, яка тебе тривожить. Я з'ясував, що тривога рано чи пізно випаровується як повітря з пробитої кульки».

Ця порада справила на мене величезне враження. Я вже багато років користуюся нею, й турбот у мене тепер небагато.

Час вирішує багато проблем. Він може вирішити у ту, що тривожить вас зараз.

Мені звеліли мовчати і лежати непорушно

ілька років тому я був свідком у справі, яка завдала мені багато клопоту. По завершенні справи я повертався додому потягом і несподівано відчув жахливий біль. Серцевий напад. Я майже не міг дихати.

Коли я доїхав додому, лікар зробив мені укол. Я не лежав у ліжку — я впав просто у вітальні. Коли я отямився, то побачив священика, який прийшов дати мені останнє причастя!

Я побачив горе на обличчях моєї родини. Я знав, що випав мій номер. Згодом мені розповіли: лікар попередив мою дружину, що за півгодини я можу померти. Моє серце було таке слабке, що мені звеліли мовчати і лежати непорушно.

Я ніколи не був побожним, але знав, що не можна сперечатися з Богом. Тому я заплющив очі і сказав: «Твоя воля... Якщо це має статися зараз, то на все Твоя воля».

І тоді мені значно полегшало. Мій страх зник, і я почав думати про найгірший розвиток подій. Тоді найгіршим здавалося мені відновлення спазмів і жахливого болю — а потім усе закінчиться. Я зустрінуся з Творцем і спочину в мирі.

Я лежав на диванчику і чекав цілу годину, але біль не повернувся. Зрештою, я почав запитувати себе, що робитиму зі своїм життям, якщо не помру зараз. Я вирішив докласти всіх зусиль, щоб відновити здоров'я. Я перестану шкодити собі хвилюванням, тож поверну втрачені сили.

Це сталося чотири роки тому. Я так відновив сили, що навіть лікаря вразило покращення моєї кардіограми. Я більше не хвилююся. Я відчув смак до життя. Але можу чесно сказати, що якби не побачив найгіршого, якби не побачив своєї раптової смерті, то, напевне, зараз не був би тут. Якби я не прийняв найгіршого, то помер би зі страху та паніки.

Містер Райан сьогодні живий, бо скористався принципом, описаним у Магічній формулі — ПРИЙМІТЬ НАЙГІРШИЙ МОЖЛИВИЙ ВАРІАНТ.

Якби я не перестав хвилюватися, то давно був би у могилі

займався професійним бейсболом понад шістдесят років. У вісімдесятих, коли я щойно починав, у мене взагалі не було зарплатні. Ми тренувалися на вигонах та пустищах, перечіплювались через порожні бляшанки і підкови. Після гри ми пускали по рядах капелюха для збору грошей. Виручка була дуже скромна, крім того, я був єдиним годувальником своєї мами та молодших братів і сестер. Іноді баскетбольна команда виступала на приватних вечірках, щоб трохи заробити.

У мене було багато причин для клопоту. Я був єдиним тренером, чия команда сім років підряд посідала останнє місце на чемпіонаті, єдиним тренером, чия команда програла вісімсот ігор за вісім років. Після серії поразок я втратив апетит і сон. Але я перестав тривожитися двадцять п'ять років тому, і я певен, що якби я тоді не заспокоївся, то давно б уже лежав у могилі.

Оглядаючись на своє довге життя (а я народився, коли президентом був Лінкольн), я думаю, що мені вдалося подолати тривогу за допомогою таких речей.

1. Я бачив, що тривога непродуктивна. Бачив, що вона заводить мене в нікуди і може зламати мою кар’єру.

2. Я бачив, що вона руйнує моє здоров'я.

3. Я був настільки зайнятий плануванням та виграванням нових ігор, що не мав часу переживати за вже програні матчі.

4. Нарешті, я взяв за правило ніколи не привертати увагу гравця до його помилок, поки не пройде доба після гри. Замолоду я перевдягався разом із гравцями. Якщо команда програла, я не міг утриматися від гострої критики на адресу гравців. Але це тільки побільшувало мої тривоги. Якщо ви критикуєте гравця перед його колегами, він утрачає мотивацію. І якщо я не був певен, що зможу стримати язика, то намагався не зустрічатися із гравцями відразу після програшу. Я не обговорював з ними поразку до наступного дня. До того часу я охолону, помилки здаватимуться не такими великими, говоритиму я спокійно, і розмова пройде конструктивно.

5. Я намагався надихати гравців, вихваляючи їх за перемоги, а не принижуючи пошуком недоліків. Я намагався знаходити добре слово для всіх.

6. Я побачив, що більше тривожуся, коли стомлений, тому спав по десять годин та ще й в обіди примудрявся подрімати.

7. Гадаю, я уникнув тривог і прожив довге життя завдяки постійній активності. Мені вісімдесят п'ять, але я не збираюсь на пенсію, поки не почну знову і знову розповідати ті самі історії, — це означатиме, що я старію.

Конні Мак не читав про те, як перестати хвилюватися, тож виробив свої правила. Чом би вам не скласти список правил, які допомагали вам у минулому, — і не записати їх тут?

Мої способи подолання тривоги чи неспокою:

1.

2.

3.

Я позбувся виразки шлунка і тривоги, змінивши роботу і ставлення до життя

'ять років тому я хворів, та ще й депресія мене охопила. Лікарі сказали, що у мене виразка шлунка, і посадили мене на дієту. Я пив молоко і їв яйця, аж мене почало нудити від них. Але мені не покращало. Якось я прочитав статтю про рак. Мені здалося, що у мене всі симптоми цієї недуги. Тепер я не хвилювався. Я був нажаханий. Природно, що мій шлунок тепер палав вогнем. Останнім ударом було те, що у двадцять чотири мене визнали непридатним для служби у війську! Напевне, я був у кепському стані, хоч зазвичай у такому віці наступає розквіт фізичних сил.

Я не бачив жодного променя надії. У відчаї я спробував проаналізувати, як довів себе до такого стану. І поступово мені відкрилася правда. За два роки до того я вів щасливе і здорове життя моряка, але мусив покинути море і піти на завод. Мені не подобалась робота на заводі, крім того, я опинився у товаристві найгірших песимістів, яких тільки можна було зустріти. Вони постійно бурчали. Все було не так. Вони проклинали свою роботу, платню, шефа і все на світі. Я зрозумів, що підсвідомо починаю перейматися їхнім занепадництвом.

Поступово я почав усвідомлювати, що моя виразка стала наслідком моїх власних негативних думок та емоцій. Тому я вирішив повернутися до роботи, яку любив, — працювати моряком, а також спілкуватися з людьми, які мислять конструктивно й оптимістично. Напевне, це рішення врятувало моє життя. Я цілеспрямовано шукав друзів, які думали прогресивно — здорових, оптимістичних чоловіків, вільних від тривоги... і виразки шлунка. Щойно змінилися мої емоції, як змінився і мій шлунок. Незабаром я взагалі забув, що у мене була виразка. Я побачив, що заразитися здоров'ям, щастям та успіхом так само легко, як і перейнятися чужими тривогами, озлобленістю та невдачами. Це був найважливіший урок у моєму житті. Я мав би зрозуміти це давно. Я чув і читав про це десятки разів. Але мені довелося дорого заплатити за цей досвід.

Тепер я слідкую за зеленим світлом

кільки я себе пам’ятаю, з раннього дитинства і до зрілих років, я був професійним панікером. Не можна було перелічити моїх тривог. Деякі з них мали реальне підґрунтя, та більшість були уявнішими. Дуже рідко було так, що я не хвилювався, — тоді я починав тривожитися, бо мені здавалося, що я щось пропустив.

Але два роки тому я розпочав нове життя. Причиною цього став самоаналіз моїх помилок, а також «безстрашна інвентаризація» мого характеру. Це дозволило чітко побачити причину тривог.

Справа у тому, що я ніколи не жив сьогоднішнім днем. Я соромився за вчорашні помилки і боявся майбутнього.

Мені знову і знову повторювали, що «сьогодні — це завтра, якого ми боялися вчора», але мені це не допомагало. Мені радили жити за 24-годинною програмою. Мені говорили, що сьогодні — це єдиний день, над яким я маю контроль, і що я маю якнайкраще використовувати свої можливості. Мені казали, що як я це робитиму, то буду таким зайнятим, що не матиму часу хвилюватися за інші дні, вчорашні або завтрашні. Ці поради були логічними, але чомусь мені не вдавалося використати їх на практиці.

А потім, наче постріл з темряви, я знайшов відповідь — і де б ви думали? На Північно-східній залізничній платформі о сьомій ранку 31 травня 1945 року. Це була важлива година для мене, тому я так добре її запам’ятав.

Ми проводжали друзів на потяг. Вони від’їжджали до Лос-Анджелеса. Війна ще тривала, на вокзалі був великий натовп. Замість того, щоб зайти з дружиною до потягу, я пішов до першого вагона. На хвилину я зупинився помилуватися великим блискучим двигуном. Потім я обійшов потяг і побачив великий семафор. Горіло жовте світло. Щойно засвітився зелений сигнал, машиніст дав дзвінок. Я почув знайоме «Займіть свої місця!», й за кілька секунд величезний потяг вирушив у свою 5000-кілометрову подорож.

Я завмер. Я став свідком дива. Машиніст дав мені відповідь, яку я шукав. Він вирушив у довгу подорож, керуючись зеленим сигналом. Якби я був на його місці, то захотів би переконатись, чи буде зелене світло протягом всієї подорожі. Це, звичайно, неможливо, але це я й намагався зробити зі своїм життям — сидів на вокзалі й нікуди не їхав, бо хотів отримати якісь гарантії того, що чекає на мене попереду.

Машиніст не переймався проблемами, з якими він може зіткнутися попереду. Напевно, будуть і затримки, і відставання, але хіба не для цього вони створили систему сигналів? Жовте світло — пригальмуй. Червоне — попереду справжня небезпека, зупинись. Завдяки цьому подорож залізницею була безпечною. Гарна система сигналізації.

Я запитав себе, чому в моєму житті немає системи сигналів. Але ж насправді вона була! Господь дав мені її. Він контролює її, тому тут не може бути збоїв. Я почав шукати зелене світло. Де я можу його знайти? Але ж якщо Бог створив зелені сигнали, чому не запитати Його? Я так і зробив.

Тепер я молюся щоранку і отримую своє зелене світло на кожен день. Час від часу мене змушує пригальмувати жовтий сигнал. Іноді з'являється червоне світло, яке рятує мене від катастрофи.

Відтоді, як я зробив це відкриття, у моєму житті більше немає тривог. За ці два роки я побачив понад сімсот зелених сигналів, і подорож по життю стала набагато легша, бо я не думаю про те, яким буде наступний сигнал. Хоч яким буде його колір, та я знатиму, що робити.

Я скоював повільне самогубство, бо не знав, як розслабитися

ще півроку тому я мчав життям на великій швидкості. Я завжди був напружений, ніколи не розслаблювався. Щовечора я повертався додому виснажений від нервової напруги. Чому? Бо ніхто мені не сказав: «Поле, ти вбиваєш себе. Чому б тобі не пригальмувати? Чому б не розслабитися?»

Я швидко прокидався, похапцем снідав, поспіхом голився, вдягався на бігу і так швидко мчав на роботу, наче боявся, що кермо вилетить у вікно, якщо я на секунду його відпущу. Я швидко працював, потім біг додому і навіть уві сні кудись поспішав.

Я дійшов до такого стану, що звернувся до відомого невролога у Детройті. Він порадив мені розслабитися, весь час думати про релаксацію — під час роботи, у машині, за їжею та перед сном. Він сказав, що, не вміти розслаблятися — це повільне самогубство.

Відтоді я практикую релаксацію. Не засинаю, поки свідомо не розслаблю тіло і дихання. І тепер вранці я відчуваю, що відпочив за ніч, — це великий крок уперед, бо раніше я вставав з ліжка зморений. Тепер я розслаблююся, коли їм, а також за кермом. Звичайно, я не втрачаю пильності, але тепер веду машину силою розуму, а не нервів. Та найдужче я розслаблююся на роботі. Кілька разів на день я перевіряю, чи не перебуває моє тіло в стані напруги. Тепер, коли дзвонить телефон, я не кидаюсь до слухавки так, ніби хтось намагається її у мене вихопити. І коли до мене хтось говорить, я розслаблений, мов дитина.

Результат? Життя стало набагато приємнішим; я повністю звільнився від нервової втоми та тривоги.

Як Бенджамін Франклін боровся з неспокоєм

Я так переживала, що упродовж вісімнадцяти днів не мала й ріски в роті

ри місяці тому у мене були такі неприємності, що я не спала чотири дні і ночі, й упродовж вісімнадцяти днів не мала й ріски в роті. Мене нудило навіть від запаху їжі. Не можу знайти слів, щоб описати відчай, у якому я перебувала. Я думала, чи можуть пекельні муки перевершити те, через що я проходила. Мені здавалось, що я збожеволію або помру. Я розуміла, що далі так тривати не може.

Поворотною точкою у моєму житті став день, коли мені дали цю книгу. Останні три місяці я практично жила з цією книгою, вивчаючи кожну сторінку, намагаючись переосмислити своє життя. У моєму психічному стані та емоційній стабільності відбулися неймовірні зміни. Зараз я можу витримувати тривоги кожного наступного дня. Тепер я розумію, що мало не збожеволіла не від поточних проблем, а від горя і минулих тривог і того, що могло статися у майбутньому.

Але зараз, коли я починаю тривожитися з будь-якого приводу, я одразу ж зупиняюся і застосовую принципи, про які я дізналася з цієї книги. Якщо я помічаю, що напружуюсь, я негайно знаходжу роботу, яка витісняє ці клопоти з моєї голови.

Коли я зустрічаюся з проблемами, які раніше мало не звели мене з розуму, зараз я спокійно застосовую три кроки, описані у розділі 2. По-перше, я запитую себе, що найгірше може трапитися. По-друге, я намагаюся прийняти це розумом. По-третє, я концентруюсь на проблемі та на тому, як уникнути найгіршого, яке, проте у разі потреби я готова прийняти.

Якщо я починаю хвилюватися за те, що не можу змінити — і не бажаю прийняти, — я зупиняюся і повторюю цю коротку молитву:

Господи, дай мені спокій, щоб прийняти речі, які я не можу змінити, мужність змінити речі, які я можу змінити, та мудрість, щоб відрізнити одні від інших.

Після прочитання цієї книги я розпочала нове життя. Тривога вже не руйнує мого здоров’я і щастя. Тепер я сплю по дев’ять годин і тішуся смачною їжею. З очей немовби полуда впала. Відчинилися двері. Зараз я можу радіти красі світу, який оточує мене. Я дякую Господу за те, що живу у такому прегарному світі.

Мені хочеться, щоб і ви прочитали цю книгу; тримайте її біля свого ліжка; знайдіть сторінки, що стосуються ваших проблем. Вивчайте і користуйтеся нею. Це не. «книга для читання», адже написана вона як «керівництво» — на шляху до нового життя!