Емілі в пошуках веселки

Розділ 10 Видіння у срібній кулі

Одного листопадового вечора вони зачинили двері Розчарованої Оселі й Дін віддав ключа Емілі.

— Нехай побуде в тебе до весни, — сказав він, позираючи на тихі холодні сірі поля, які обдмухував зимний вітер. — До весни ми сюди не повернемося.

Тієї лютої зими звивисту стежку до їхнього будиночка так замело, що Емілі не ходила нею жодного разу. Але вона часто й радісно думала про нього, в заметілях нетерпляче очікуючи весни, життя, нових сил. Ця зима здебільшого була радісною. Дін нікуди не поїхав, а у спілкуванні зі старими паннами Місячного Серпа став таким люб’язним, що вони майже пробачили йому те, що він був Горбанем Прістом. Звісно, тітці Елізабет ніколи не вдавалося зрозуміти більше ніж половину його слів, а тітка Лаура віднесла на його рахунок усі зміни, що відбувалися з Емілі. Як сильно вона змінилася!.. Кузен Джиммі з тіткою Лаурою знали це, хоча жодне з них, здавалося, цього не помічало. Дуже часто в її очах читався якийсь дивний неспокій. З її сміху також зникло щось невловиме. Він не був таким же швидким і спонтанним як раніше. Вона стала жінкою раніше ніж варто було б, із зітханням думала тітка Лаура. І чи було падіння зі сходів у Місячному Серпі єдиною тому причиною? Чи була Емілі щасливою? Лаура не наважувалася спитати. Чи кохала вона Діна Пріста, з яким мала побратись у червні? Лаура не знала. Однак вона точно знала, що кохання не може саме по собі виникнути з тяги до чийогось розуму чи простої приязні. А ще дівчина, яка щаслива зі своїх заручин, не повинна ночами замість сну міряти кроками кімнату. Це було геть незбагненним, враховуючи, що Емілі більше не міркувала над своїми оповіданнями й узагалі не бралася за письмо. Намарне панна Роял надсилала з Нью-Йорка листи з проханнями та роздумами. Намарне кузен Джиммі часом нишком клав на її письмовий стіл «книги Джиммі». Намарне Лаура боязко зауважувала, що шкода щось покидати, маючи у цій справі гарний досвід. Навіть зверхнє твердження тітки Елізабет, що вона завжди знала, що рано чи пізно Емілі це набридне («легковажність Старів, самі розумієте»), не навернуло Емілі знову до пера. Вона не могла писати, не могла навіть знову робити спроби до цього.

— Я виплатила свої борги і маю достатньо грошей у банку, щоб придбати те, що Дін називає моїми весільними шатами. А ти гачком сплела для мене дві чарівні пишні спідниці, тепер не маю потреби купувати їх, — трохи стомлено і роздратовано відповіла вона тітці Лаурі. — Тож який тепер у цьому всьому сенс?

— Це… через падіння ти втратила… втратила свою амбітність? — затинаючись, перепитала сердешна тітка Лаура, озвучуючи те, що мордувало її всю зиму.

Емілі всміхнулась і поцілувала її.

— Ні, люба. Воно цього не стосується. Нащо перейматися через звичайну природну подію? Ось я, дівчина, що готується до весілля і до майбутнього подружнього життя в новому домі, тож мені просто є про що думати. Хіба це не пояснює того, що мене відтепер мало турбує те, що раніше було таким важливим?

Так мало бути, однак того вечора Емілі вислизнула з дому після заходу сонця. Її душа жадала свободи, й Емілі мусила спустити її з повідка бодай на якусь хвильку. То був звичайний квітневий день, коли на сонці було тепленько, а в тіні зимно. Холод відчувався навіть на тлі сонячних променів. Вечір також був зимним. Небо було вкрите зморшкуватими сірими хмарами аж до самого обрію, де ще видніла бліда й блискуча жовта смуга, на якій за темними пагорбами поволі з’являвся світлий смутний молодик. Навкруги не було жодного живого створіння, крім неї; холодні тіні спускалися на мертві ще поля, надаючи пейзажу ранньої весни невимовно сумного й скорботного вигляду. Емілі відчула безнадію, споглядаючи все це, неначе найкращі дні її життя залишились у минулому. Подібні о́брази завжди справляли на неї велике враження — либонь, занадто велике. Вона була навіть рада такому понурому вечорові. Будь-що цієї миті відтворювало її настрій. Вона чула, як коло берега здригається море. У її голові виникли чотири рядки зі старого вірша Робертса[20]:

Нісенітниця! Туманна дурна сентиментальна нісенітниця. Більше нічого подібного!

Але ж той лист від Ільзи, який того дня надійшов до Місячного Серпа! Тедді рушав додому. Він мав приплисти на «Флавіані». Він буде вдома майже все літо.

— Якби б усе це могло статися до його приїзду, — бурмотіла Емілі.

Постійно боятися завтрашнього дня? Бути задоволеною, навіть щасливою сьогоднішнім, але увесь час боятися завтрашнього. Невже це її життя? І звідки цей страх до завтра? Ключ від Розчарованої Оселі вона всюди носила з собою. Вона не була там іще з листопада й нестримно хотіла бачити свій дім — гарний, бажаний дім, який чекає на неї. Її дім. У млі його чару та врівноваженості щезнуть усі страхи та сумніви. Там до неї повернеться дух торішнього літнього щастя. Вона спинилася коло садової хвіртки, щоб любовно подивитися на свій дім здалеку — милий будиночок, який примостився попід старими деревами, що м’яко зітхали — зітхали так само як і тоді, коли вона було ще дитиною. Чорноводдя, яке розташувалось нижче, видавалося сірим і похмурим. Вона любила Чорноводдя в усіх його проявах: його літній блиск, його сутінкове срібло, його дивовижу в місячному сяйві, кола, що вкривали його під час дощу. Зараз вона також любила його — темне і задумливе. У цьому похмурому пейзажі, що ніби чекав на щось, був якийсь пронизливий сум, неначе… дивна думка пронеслась у її голові: неначе все навколо боялося весни. Вона була немов одержима цими постійними думками про страх. Вона підняла погляд на вершину пагорба, що видніла крізь шпилі осокорів. Несподівано з блідого просвіту між хмарами на неї блиснула зірка — Вега з сузір’я Ліри.

Тремтячи, Емілі квапливо відчинила двері й зайшла до будиночка. Він був порожнім і, здавалося, чекав на неї. Крізь темряву вона навпомацки пробиралася до сірників, що лежали на коминній полиці, а тоді запалила тонку й високу блідо-зелену свічу біля годинника. У мерехтливому світлі вогника перед нею заблимала приваблива кімната — точно така, якою вони її залишили того останнього вечора. На стінах залишалися Елізабет Бас, якій невідоме було слово «страх», Мона Ліза, яка з нього сміялася. Була тут і Леді Джованна, яка ніколи не повертала свого святого обличчя, написаного в профіль, аби поглянути просто на тебе. Хіба ж і їй було відоме це таємне тонке відчуття страху, яке неможливо описати словами, яке просто смішно намагатися втілити у слова? Прекрасна і смутна мати Діна Пріста. Так, вона знала, що таке страх: це читалось у її намальованих очах у цьому неясному скрадливому світлі.

Емілі зачинила двері й сіла у крісло під портретом Елізабет Бас. Вона чула страхітливий шурхіт торішнього мертвого сухого листя на пляжі просто за вікном. А ще вона чула вітер — усе сильніший і сильніший, і сильніший. Але це їй подобалось. «Вітер вільний, він не в’язень як я». Вона рішуче роздушила в собі непрохану думку. Вона не думатиме про подібні речі. Вона сама скувала для себе ці кайдани. Вона охоче, навіть із превеликим бажанням одягне їх на себе. Їй нічого не лишається, окрім як із вдячністю вдягти їх.

Як попід полями стогнало море! І водночас яка тиша панувала у маленькому будиночку… Дивна, моторошна тиша. Вона здавалася невимовно глибокою. Емілі не наважувалася сказати щось уголос, бо в неї було відчуття, що в такому разі щось їй відповість. Раптово страх полишив її. Вона почувалась омріяно, щасливо далекою від реального життя. Стіни темної кімнати, здавалося, зникали під її поглядом. Картини поволі розчинялись у повітрі. Здавалося, до неї тут не було нічого, крім срібної кулі тітки Ненсі, що видніла зі старовинного залізного ліхтаря — великої блискучої кулі. У ній Емілі побачила відображення кімнати, схожої на сяйливу кімнатку лялькового будиночка, в якій у старовинному високому кріслі сиділа вона сама, а на коминній полиці, неначе крихітна пустотлива зірочка, горіла свіча. Емілі відкинулася на спинку крісла й дивилась у відображення доти, доки з-перед її очей не зникло все, за винятком тієї крихітної цяточки світла у величезному загадковому Всесвіті.

Вона спала чи, може, замріялась? Хтозна. Емілі ніколи не знала про себе всього. Двічі у своєму житті вона відхиляла завісу часу й простору й бачила те, що відбувалося поза її присутністю: одного разу коли вона марила[21], іншого — коли спала[22]. Емілі не любила це згадувати. Вона змусила себе забути все це. Ці спогади не турбували її роками — сон і видіння, викликане пропасницею. Але це…

У сріблястій кулі немовби сама собою скомпонувалася хмаринка. Майже одразу вона розпалась і зникла. Однак кімнати лялькового будиночка там уже теж не було. Емілі бачила тепер зовсім інше зображення — довгу кімнату з високими стінами та квапливими потоками людей. Серед них було добре знайоме їй обличчя.

Куля щезла, як щезла і вся кімната Розчарованої Оселі. Емілі більше не спостерігала за дійством, сидячи у кріслі — вона була в тій дивній величезній кімнаті, стояла всередині натовпу, за чоловіком, який нетерпляче чекав біля каси. Коли він озирнувся і їхні очі зустрілись, вона впізнала Тедді. У його вражених очах вона прочитала, що він її також упізнав. І вона точно знала, що він у жахливій небезпеці й саме вона мусить його порятувати.

— Тедді… іди!

Їй здалося, що вона схопила його за руку й потягла до вікна, крізь вікно. Потім її понесло геть від нього — далі й далі, а він біг за нею, намагаючись наздогнати, не звертаючи уваги на людей, у яких він влітав — доганяв, доганяв… Вона знов опинилась у кріслі поза срібною кулею, в якій вона досі бачила порт, що зрештою зменшився до іграшкових розмірів. Одна фігура в тому порту бігла — досі бігла… Знову з’явилася хмарка, що заповнила собою всю кулю. Хмарка побіліла, заколивалась, стала зовсім прозорою і зникла. Емілі напівлежала у своєму кріслі й пильно придивлялася до кулі тітки Ненсі, в якій спокійно і сріблясто відбивалася вітальня з мертвотно-білою плямою, якою було дівоче обличчя, та самотнім вогником свічі, що блимав немов пустотлива зірочка.

Емілі, почуваючись так, неначе вона померла й знову ожила, якось вибралася з Розчарованої Оселі й замкнула двері. Хмари розсіялися, й увесь світ був неясним і загадковим у світлі зірок. Заледве усвідомлюючи, що робить, вона звернула свій погляд до моря — крізь ялиновий гай, просторе вітряне пасовище, вирви — до піщаного узбережжя, вздовж нього, немов загнана звірина у моторошному похмурому ледь освітленому королівстві. Море здалеку видавалося сірим сатином, напівсхованим у повзучому тумані, але воно все одно омивало піски, в той час як вона поволі йшла, трохи похитуючись, наслідуючи хвилі. Вона почувалася затиснутою між загадковим морем і величезними темними піщаними схилами. Якби лиш вона могла просто йти отак увесь час, не озираючись і не стикаючись із питанням, яке поставила їй ніч — питанням, на яке не було відповіді.

Вона знала, знала без сумнівів, вагань і жартів, що бачила Тедді і врятувала а чи намагалася врятувати його від якоїсь самій їй невідомої небезпеки. І вона знала — просто і впевнено — що кохає його, завжди кохала, бо ця любов закладена в саму її сутність.

А за два місяці вона побереться з Діном Прістом.

Що ж тепер робити? Вийти за нього зараз немислимо. Вона не зможе жити з такою брехнею. Але розбити йому серце, позбавити його всього щастя, можливого в його житті «не завдяки, а всупереч» — це теж немислимо.

Так, як і казала Ільза, диявольська штука — бути жінкою.

— А особливо, — з гіркотою й презирством до самої себе додала вголос Емілі, — жінкою, яка щонайменше місяць не може збагнути власного ходу думок. Минулого літа я так була переконана в тому, що Тедді більше нічого не значить для мене, що навіть погодилася вийти заміж за Діна. І от зараз, цього вечора повертається ця жахлива здібність, чи то дар, чи то прокляття… Тепер, коли я вже думала, що переросла це, залишила все це позаду.

Півночі Емілі блукала моторошним узбережжям і зрештою, винувато крадучись, прослизнула до Місячного Серпа, маючи єдине бажання кинутися в ліжко й одержати таку бажану порожнечу забуття.

Настали страхітливі часи. На щастя, Діна поруч не було, бо він мав якісь справи у Монреалі. Саме в його відсутність світ жахнула трагедія: «Флавіан» зіштовхнувся з айсбергом. Заголовки газет приголомшили Емілі, неначе її вдарили. Чи був Тедді на «Флавіані»? Був чи ні? Був чи ні? Хто б їй сказав? Може, його мати — його самотня, самісінька мати, яка ненавиділа її так сильно, що Емілі відчувала цю ненависть між ними як щось матеріальне. Емілі досі, не в силах вимовити й слова, морщилася від думки про необхідність звертатися до пані Кент. Однак зараз не мало значення ніщо, крім питання, чи був Тедді на «Флавіані». Вона поквапилася до Пижмової Ділянки. Пані Кент підійшла до дверей. За всі ці роки, відколи Емілі вперше побачила її, вона не змінилася: слабка, потайна, з болісно стиснутими вустами і червоним шрамом, який так спотворював її бліде обличчя. Вираз її обличчя миттєво змінився як і завжди, коли вона бачила Емілі. У її темних сумних очах з’явилися ворожість і страх.

— Тедді був на «Флавіані»? — без церемоній спитала Емілі.

На обличчі пані Кент з’явилася неприємна відштовхуюча посмішка.

— Невже це для тебе важливо? — відповіла вона.

— Так, — Емілі затялась. У її очах з’явився «Мурреївський» погляд — погляд, що його мало хто міг витримати. — Якщо знаєте, скажіть мені.

Пані Кент, сама того не бажаючи, була змушена відповісти, ненавидячи свою співрозмовницю, здригаючись як, подібно до живого, здригається мертвий листок на жорстокому вітрі.

— Його там не було. Сьогодні я одержала від нього телеграму. Останньої миті він не зміг сісти.

— Дякую, — Емілі розвернулася, щоб піти, але це сталося вже після того як пані Кент побачила радість і тріумф, які застрибали в її сірих очах. Вона зірвалася слідом і схопила Емілі за плече.

— Це тебе не стосується, — здичавіло закричала вона. — Тебе не стосується, в безпеці він чи ні. Ти виходиш за іншого. Як ти смієш приходити сюди й вимагати в мене відомостей про мого сина так, ніби маєш на це право?

Емілі з жалем і розумінням подивилася на неї згори вниз. Це бідолашне створіння, чиї ревнощі, подібно до змії, що отруювала її душу, перетворили її власне життя на нескінченну муку.

— Певно, що я не маю жодного права… за винятком права людини, що кохає його, — промовила вона.

Пані Кент дико вдарила рукою об іншу руку.

— Ти… ти смієш казати таке… ти, котра виходить заміж за іншого чоловіка?

— Я не вийду заміж за іншого, — почула власний голос Емілі. Це була чистісінька правда. Декілька днів вона не могла вирішити, що робити, але тепер безпомилково знала, як вона мусить учинити. Це було жахливим, як і кожна річ, яка має бути зроблена. Усе раптово прояснилось і стало гірким і неминучим.

— Я не зможу побратися з іншим чоловіком, пані Кент, тому що я кохаю Тедді. Але він не кохає мене. Я це чудово знаю. Вам більше нема чого ненавидіти мене.

Вона розвернулась і швидко пішла геть від Пижмової Ділянки. Де ж її гордість, поцікавилася вона в самої себе, гордість «пихатих Мурреїв» — вона так спокійно визнала своє таємне мимовільне кохання. Але в ній більше не було місця гордості.