Емілі в пошуках веселки

Розділ 13 Повернення давніх друзів

Емілі читала дивовижного вірша Еліс Мейнел «Лист від дівчини собі старій» у своїй кімнаті біля вікна і задумливо міркувала над пророцтвами цього твору. Аж раптом вона почула… Знадвору на старий сад Місячного Серпа спадали сутінки, і просто крізь них із гайка Високого Джона долинали дві високі ноти й одна довга низька. Це був добре відомий їй посвист Тедді — старий-старий посвист, яким він так часто кликав її у сутінках колись давно.

Емілі й не помітила, як книга вислизнула з її рук на підлогу. Вона зблідла і звелась на рівні ноги, її очі широко розплющились у темряві. Його не чекали раніше наступного тижня, хоч Ільза й приїхала вже тієї ночі. Чи могла вона помилятися? Чи могло їй це примаритись? Можливо, це вільшанка…

Це повторилося. Вона знала, як знала і попереднього разу, що це свистів Тедді. У цілому світі не було звука, подібного до цього. І як же давно вона його не чула… Він був тут, чекав на неї, кликав її. Чи має вона йти? Вона нечутно розсміялася. Йти? Вона не мала вибору. Вона мусить іти. Гордість не втримала її, а гіркий спогад про ніч, у яку вона чекала його поклику і так і не почула його, не зміг зупинити її квапливих кроків. Страх, сором — усе було забуто у шаленому екстазі цієї миті. Не лишаючи собі часу на згадку про те, що вона Мурреївського роду, вона тільки глянула у дзеркало, щоб переконатися, що її крепова сукня кольору слонової кістки дуже їй пасує — як же їй поталанило, що саме сьогодні вона вдягла саме цю сукню! Вона злетіла сходами донизу та вибігла у сад. Він стояв під прекрасними темними ялинами, з-під яких стежка тікала ген у гайок Високого Джона, простоволосий, усміхнений.

— Тедді…

— Емілі…

Її долоні були в його, її очі сяяли, відбиваючись у його очах. Юність повернулася до неї: усе те, що зачарувало її колись, зараз знову творило свою магію. Знову разом після стількох невеселих років відчуженості й самотності. Більше не було місця ні бентезі, ані жорстокості, а страх змін уже не мав жодного сенсу. Вони знову могли бути разом, як у дитинстві. Але в дитинстві вона не знала цієї дикої бунтівної насолоди, цієї нерозважливої капітуляції. О, вона належала йому. Словом, поглядом, інтонацією — він досі керував нею. І що з того, що у спокійнішому настрої їй зовсім не подобалися власні покірність і безпомічність? Що з того, що назавтра вона лютуватиме на саму себе через те, що бігла так швидко, так охоче, так квапливо, аби зустрітися з ним? Цього вечора ніщо не мало значення, крім повернення Тедді.

Поки що, про людське око вона зустріла його не як коханого, а як старого доброго друга. Було стільки речей, про які вони мали поговорити, і так само багато речей, про які мали помовчати. Вони розмовляли, крокуючи садовими доріжками, а зорі в цей час сміялись у темряві над ними й миготіли, миготіли…

Лиш одна тема не була піднята в їхній розмові — тема, перед якою Емілі відчувала благоговійний страх. Тедді не говорив про те загадкове видіння, що з’явилося йому у порту в Лондоні. Видавалося, що цього й не було. А Емілі відчувала, що це знову поєднало їх після тривалого нерозуміння. Добре, що вони про це не говорили: це щось настільки загадкове, котрийсь із божественних секретів, який не повинен бути озвученим. Найкраще зараз забути про те, що він виконав свою роботу. Але водночас — які ж ми, смертні, непослідовні! — Емілі почувалася до смішного розчарованою з того, що він про це не заговорив. Вона не хотіла це обговорювати. Але невже це нічого не значило для нього, якщо він і словом цього не згадав?

— Гарно знову тут бути, — проказав Тедді. — Нічого, здається, й не змінилось. Час спинився у цьому Едемському саду. О, Емілі, поглянь лиш, як яскраво виграє Вега з сузір’я Ліри! Наша зірка. Забула її?

Забула? Як би вона хотіла мати змогу забути.

— Мені писали, що ти збиралася вийти за Діна, — різко сказав Тедді.

— Я збиралась… але не змогла, — відповіла Емілі.

— Чому? — спитав Тедді так, ніби мав повне право питати про це.

— Бо я не кохала його, — відказала Емілі, залишаючи це право за ним.

Зненацька забринів сміх — прекрасний золотий сміх, який раптово змушує захотіти також засміятися. Сміх такий безпечний: можна-бо сміятись, не боячись зрадити щось або когось. Це була Ільза — Ільза збігала до них доріжкою. Ільза у жовтавому шовковому вбранні кольору її волосся і золотаво-коричневому капелюсі кольору її очей. Здавалося, ніби в саду розквітла велетенська яскрава золота троянда.

Емілі була майже щаслива її приходу. Тиск почуттів цієї миті став уже загрозливо фізичним. Деякі речі стають страхітливими, якщо втілити їх у слова. Вона відсторонилася від Тедді майже погордливо: вона знову була Мурреївною з Місячного Серпа.

— Дорогенькі, — мовила Ільза, обіймаючи їх обох. — Хіба ж не божественно знову бути тут разом? О, як же я вас люблю! Давайте бодай на одне блаженне літо забудемо, що ми вже дорослі, старі й мудрі, нещасні, та знову станемо божевільними щасливими дітьми без клепки в голові!

Настав чудовий місяць. Місяць невимовної краси троянд, вишуканих туманів, сріблястої досконалості місячного сяйва, незабутніх аметистових сутінків, маршів дощу, звуків мисливських ріжків вітру, пурпурового розквіту і розсипів зоряного пилу, і загадок, музики, магії! Місяць сміху, танців, жартів і нескінченної чарівності. А також і місяць стриманого, прихованого усвідомлення. Нічого так і не було сказано. Часом вони з Тедді були навіть самотніми, гуляючи разом. Але обоє відчували… і знали. Емілі аж сяяла світлом щастя. Уся колишня невтомність, що так бентежила тітку Лауру, щезла з її очей. Життя було прекрасним. Дружба, любов, радість тілесна і духовна, смуток, чарівність, досягнення, невдача, очікування — усе це було проявами життя й тому було цікавим і бажаним.

Щоранку, коли вона прокидалась, новий день видавався їй гарною казкою, що має принести їй якусь радість, якийсь дарунок. Творчі амбіції були забуті — принаймні, на деякий час. Успіх, нові можливості, слава. Нехай ті, хто цього потребують, заплатять свою ціну й візьмуть усе це. Але любов не купується й не продається. Це — дар.

Навіть спогади про спалену нею книгу припинили завдавати їй болю. Яку роль може відігравати якась там книга в подібному поєднанні життя та пристрасті? Яким блідим і тьмяним здавалося тепер будь-яке змальоване, штучно створене життя в порівнянні з цим — пульсуючим та іскристим! Врешті-решт, кому потрібні ті лаври?! Цвіт апельсину став би значно гарнішою оздобою для корони. І хіба котрась зірка, приготована долею, може бути яскравішою і привабливішою за Вегу з сузір’я Ліри? А під цим малося на увазі, що в цьому світі не мало значення ніщо і ніхто, опріч Тедді Кента.

— Якби я мала хвіст, я б ним зараз метляла, — простогнала Ільза, вмощуючись на ліжку Емілі і шпурляючи в інший куток кімнати одну з дорогоцінних книг Емілі — стареньку копію «Рубайяту», яку вона колись отримала від Тедді. Корінець відпав, і аркуші розлетілися в різні боки. Емілі кинула їй лютий погляд.

— Чи була ти коли-небудь у такому стані, що не могла ні плакати, ні молитися, ні проклинати? — вимогливим тоном спитала Ільза.

— Часом буває, — сухо відказала Емілі. — Але навіть через це я ніколи не зриваю злість на безневинних книгах. Я лише знаходжу когось, кому можу постукати по голові, й роблю це.

— Поблизу не було жодної голови, по якій можна було б постукати, тому я зробила те, що має такий самий ефект, — в тон їй відповіла Ільза, лукаво переводячи погляд на фотографію Перрі Міллера на письмовому столі Емілі.

Емілі теж глянула на фотографію, і її обличчя змурреївіло, як називала це Ільза. Фотографія так само як і раніше лежала на її столі, однак замість зухвалих очей Перрі, що раніше пильно придивлялися до неї, тепер чорніли дві непривабливі нерівні дірочки.

Емілі була розлючена. Перрі так пишався тими фотографіями. Це ж були перші в його житті знімки. «Ніколи раніше не міг собі цього дозволити», — чванькувато казав він. На цих знімках він справді був гарним, незважаючи на трохи агресивну і грубувату позу; все ж його хвилясте волосся було гладенько зачесане назад, а міцні підборіддя й рот демонстрували твердість характеру. Тітка Елізабет, позираючи на цю фотографію, таємно від усіх задавалася питанням, як вона лиш насмілилася вимагати від такого гарного молодика, щоб він їв у кухні. А тітка Лаура сентиментально витирала очі і думала, що, можливо… колись у майбутньому… Емілі та Перрі… непогано ж мати у родині правника, адже це майже так само почесно як і належати до однієї сім’ї з міністром або лікарем. Хоча Пічне містечко…

Перрі, роблячи Емілі подарунок, сам же його й зіпсував: він знову зробив їй пропозицію. Перрі Міллеру важко було усвідомити, що він не може отримати щось, чого він бажає. А він завжди бажав лише Емілі.

— Увесь світ тепер у мене під п’ятою, пихато сказав він. — І кожного наступного року ти переконуватимешся, що я підіймаюсь усе вище й вище. Чому ти все не можеш докумекати, що я потрібен тобі?

— А питання лише в кумеканні? — в’їдливо перепитала Емілі.

— Авжеж. А в чому ж іще?

— Послухай, Перрі, — рішучо мовила Емілі. — Ти мій старий добрий приятель. Я люблю тебе і завжди любитиму. Але я вже втомилася від цього безглуздя і маю намір поставити на цьому крапку. Якщо ти ще бодай раз заговориш зі мною про одруження, я більше ніколи у своєму житті з тобою не розмовлятиму. Якщо вже ти такий майстер у кумеканні, то покумекай, чого ти хочеш: моєї дружби чи мого ігнорування?

— Що ж, гаразд, — Перрі філософськи стенув плечима. Він уже в будь-якому разі дійшов висновку, що, залицяючись до Емілі Стар, не отримує нічого, крім болю та образ. Десять років — це вже занадто, щоб бути вірним залицяльником і щоразу отримувати відкоша. Зрештою, є ж і інші дівчата. Можливо, в цих стосунках він припустився помилки, будучи занадто вірним і наполегливим. Якби він залицявся помалу, обережно пристосовуючись, будучи то полум’яним, то холодним, подібно до Тедді Кента, то певно що досягнув би більшого успіху. Усі дівчата однакові. Але Перрі не сказав цього вголос. Пічне містечко дечому його навчило. Він мовив лише:

— Якщо лиш ти припиниш так дивитися на мене, то й я припиню так палко бажати тебе. У будь-якому разі я б не досяг усього цього, якби не кохав тебе. Я був би якимось наймитом а чи рибалкою десь побіля затоки. Тож, прошу твого вибачення. Я не забув, як ти вірила в мене, допомагала мені й захищала мене перед своєю тіткою Елізабет. Це було… було… — гарне обличчя Перрі раптово смикнулось, а голос трохи затремтів, — це було… чарівно… мріяти про тебе всі ці роки. Гадаю, настав час відмовитися від цього. Я ж розумію, що в цьому немає сенсу. Але не позбавляй мене ще й своєї дружби, Емілі.

— Ніколи, — палко сказала Емілі, виставляючи вперед руки. — Перрі, любий, ти добрий хлопець. Ти досягнув дивовижних висот, я пишаюся тобою.

А зараз сам погляд на фотокартку, яку він їй дав, остаточно розлютив її. Просто в Ільзи на очах вона розбурхалася, немов море під час шторму.

– Ільзо Барнлі, як ти взагалі насмілилася?!

— Не здіймай так свої брови, маючи справу зі мною, любий демоне, — парирувала Ільза. — Це на мене не діє. Я б не пережила ще одного погляду на цю фотокартку. Та ще й із Пічним містечком на тлі.

— Твій вплив на нього такий самий як і вплив Пічного містечка.

— Що ж, він сам напросився. Ти лишень подивись, як він усміхається. «Дивіться на МЕНЕ. Я — Публічна Особа». Ніколи не мала більшого задоволення ніж проштрикувати твоїми ножицями оті пихаті баньки. Якби я на них дивилася ще бодай дві секунди, я б заверещала і відшпурнула геть власну голову. О, як же я ненавиджу Перрі Міллера. Оті очі на викоті — як в отруєного цуценяти.

— А мені здавалося, ти казала, що кохаєш його, — трохи грубувато відказала Емілі.

— Це те саме, — похмуро мовила Ільза. — Емілі, чому я не можу викинути це створіння зі своєї голови? «З серця» звучить надто по-вікторіанськи. До того ж, я не маю серця. Я не кохаю його, я його ненавиджу. Але я не можу припинити думати про нього. Це лише вибрик мозку. О, я б зараз на місяць вила. Але справжня причина, з якої я виколола йому, полягає в тому, що він проміняв лібералів на консерваторів.

— Ти й сама за консерваторів.

— Це правда, але це не має значення. Я терпіти не можу перебіжчиків. Я ніколи не виправдаю Генріха IV, який навернувся в католицизм. Не через те, що він спершу був протестантом: я була б такою ж непохитною, якби він навернувся з католицизму у протестантство. Але він став перебіжчиком. Перрі змінив свої політичні погляди лише задля власної користі, заради партнерства з Леонардом Ебелом. От і все тобі Пічне містечко. О, він стане суддею Міллером і буде багатющим як весільний торт, але! Хотіла б я, щоб він мав сто очей, аби я могла проштрикнути їх усі. Такої миті відчуваю навіть жаль, що я не близька подруга Лукреції Борджіа[25].

— Яка була прекрасною і водночас недалекою жінкою, що її любили за її добрі справи.

— О, мені відомо, що сучасні історики на все готові, щоб у давніші періоди замість мальовничих картин поставала біла мазанина їхнього тиньку. Та я в будь-якому разі залишуся вірною Лукреції та Вільгельмові Теллю. Прибери ту картку з-перед моїх очей. Будь ласка, Емілі.

Емілі сховала спаплюжену фотокартку в ящик свого столу. Її короткочасний гнів минув. Вона зрозуміла. Принаймні, вона зрозуміла, чому були виколоті очі. Значно важче було зрозуміти, чому Ільза так сильно і так наполегливо переймалася за Перрі Міллера. Та в її серці все ж був натяк на жаль, на поблажливий жаль до Ільзи, яка так упадала за хлопцем, якому була нецікава.

— Я гадаю, це мене все ж вилікує, — жорстоко промовила Ільза. — Я не можу і не буду кохати перебіжчика. Сліпий кажан, натуральний ідіот — ось хто він! Ха, а я все ж досі ним переймаюся. Емілі, досить дивно те, що я тебе не ненавиджу. А ще я так хотіла б тебе зневажати. Снігова королево, чи ти коли-небудь переймалася кимось, бодай якоюсь істотою, за винятком отого свого пера?

— Перрі насправді ніколи не кохав мене, — ухилилася від відповіді Емілі. — Він лише уявляв собі, що кохає.

— Що ж, я була б абсолютно щаслива, якби б він лиш уявив, що кохає мене. Я марю цим. І ти єдина людина в цілому світі, якій я довіряю настільки, щоб висловити все це. Саме тому я не можу зненавидіти тебе, що б там не було. Я сміливо можу ствердити, що я й наполовину не така щаслива, як про себе думаю. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає за наступним поворотом. І після цього повороту я збираюся вирізати Перрі Міллера зі свого життя й думок так само, як сьогодні вирізала його очі. Емілі, — тон і поза Ільзи нагло змінилися, — знаєш, цього літа Тедді Кент сподобався мені більше ніж протягом усього життя.

— О, — ця односкладна відповідь була досить красномовною, однак Ільза не відчула справжнього її значення.

— Так. Він такий чарівний. Ті два роки, що він провів у Європі, щось таки з ним зробили. Хоча, можливо, вони просто навчили його краще приховувати свій егоїзм.

— Тедді Кент не егоїст. Чому ти його так називаєш? Поглянь лиш на його відданість матері.

— Бо вона його обожнює, а Тедді подобається, коли його обожнюють. Знаєш, саме через це він іще досі не зустрічався з жодною дівчиною. Через це і, можливо, ще через те, що дівчата бігають за ним. У Монреалі це перетворилося на справжнісіньке переслідування. Вони виставляли себе такими дурепами, чекаючи на нього з висолопленими язиками, що мені навіть хотілося перевдягтись у чоловіче вбрання і заприсягтися, що я не однієї з ними статі. Без сумніву, те саме коїлось і в Європі. Жоден живий чоловік не може пережити такі шість років і не зіпсуватися вщент, не стати пихатим. З нами Тедді нормальний, бо ж він знає, що ми його давні друзі і бачимо його наскрізь і що ми не потерпимо всіляких дурниць. Але я бачила як він сприймає як належне подаровану йому витончену усмішку, погляд, дотик, якими його нагороджували. Каже кожній те, що, на його думку, вона б хотіла почути. Щоразу, коли я ставала свідком цього, в мені прокидалось нестримне бажання сказати йому щось таке, що він роками згадував би, прокидаючись о третій годині ночі.

Сонце світило на купку пурпурових хмаринок за Чарівною Горою, й тінь із прохолодою стелилися її верхівкою й далі росянистими полями конюшини аж до самого Місячного Серпа. В кімнатці ставало темно, а мерехтіння Чорноводдя, просочуючись крізь гайок Високого Джона, зрештою зробило все довкола темно-сірим.

Цей вечір для Емілі було зіпсовано. Але вона відчувала, знала, що Ільза багато в чому помилялася. Також її втішило те, що вона вочевидь прекрасно берегла свою таємницю. Навіть Ільза не підозрювала про неї. А це було приємно усвідомлювати обом половинкам її — і Мурреївській, і Старівській.

Втім, Емілі довго сиділа коло вікна, дивлячись просто в чорну ніч, яка потиху розквітала блідим сріблом, поки підіймався місяць. Тож, дівчата бігають за Тедді.

Тепер вона так хотіла не бігти тоді так швидко, коли він покликав її до гайка Високого Джона. «Лиш свисни, й я прийду до тебе, любий мій» — усе в цій пісні таке прекрасне. Але вони живуть не у шотландській баладі. Та ще як змінився голос Ільзи під час того майже інтимного зізнання. Чи мала вона на увазі..? Якою ж прегарною Ільза була цього вечора! У тій розкішній зеленій сукні без рукавів, поцяткованій крихітними золотими метеликами. А те зелене намисто, що тісно обвивало її шию й спускалося далі аж до її стегон, подібне до довгої зеленої змії. А ті її зелені черевички з золотавими пряжками. Ільза завжди любила гарне взуття. Тож, чи мала вона на увазі..? А якщо все ж..?

Після сніданку тітка Лаура зауважила, розмовляючи з кузеном Джиммі, що вона впевнена, що щось любу дитину непокоїть.