Емілі в пошуках веселки

Розділ 26 Життя триває

Ільза не справляла враження людини, якій потрібно, щоб її виправдали, коли за два дні вона безцеремонно увійшла до кімнати Емілі. Вигляд мала зухвалий і переможний, обличчя зарум’янене.

Емілі витріщилася на неї.

— Що ж, гадаю, кінець світу вже минув. Що після нього встояло?

– Ільзо! Як ти могла!

Ільза дістала зі своєї сумочки записника і вдала, ніби звіряється з ним.

— Я написала перелік фраз, які ти маєш сказати. Це була найперша. Ти її вже сказала. Наступна звучить так: «Тобі не соромно?» І знаєш, мені не соромно, — нахабно додала Ільза.

— Я знаю. Тому й не спитала.

— Мені не соромно, і я ні про що не шкодую. Єдине, через що я почуваюсь трохи незручно, це те, що я зовсім ні про що не шкодую. І я безсоромно щаслива. Але мабуть я зіпсувала свято. Безсумнівно, старі стерв’ятники вже скупчилися над цією подією. І вони всі ще наб’ють свої зоби.

— Як гадаєш, як після всього почувається Тедді? — шорстко спитала Емілі.

— А що, він почувається гірше за Діна? Не забувай про колоду у власному оці.

Емілі спаленіла.

— Знаю… я жорстоко вчинила з Діном… але я не…

— Не піднесла його на вівтар. Так. Але я зовсім не думала про Тедді, коли тітка Іда розповіла про буцімто смерть Перрі. Я просто з глузду з’їхала. Єдине, про що я думала — що я мушу побачити Перрі до того як він вмре. Я мусила. А коли я дісталась до нього, то виявила, що, як казав Марк Твен, звістка про його смерть була значно перебільшеною[39]. Він навіть не мав тяжких ушкоджень. Він просто сидів на ліжку, обличчя все в синцях і бинтах, вигляд мав диявольський. Хочеш знати, що потім сталось, Емілі?

Ільза вмостилася на підлозі коло ніг Емілі й подивилася на неї знизу вгору, випрошуючи поглядом дозволу говорити.

— Сонечку, що дасть засудження того, що в будь-якому разі мало статись? Це ж нічого не змінить. Тітка Лаура вже зиркала на мене у вітальні, коли я кралася нагору. Вона мала такий вигляд, ніби її всю ніч додому не пускали. Але ж у тобі є немурреївська часточка. Ти маєш зрозуміти. Не варто співчувати Тедді. Він мене не кохав, і я завжди це знала. Від усього, що сталося, постраждало лише його самолюбство. Тримай. Повернеш йому його сапфір за мене? — Ільзі щось не сподобалось у виразі обличчя Емілі. — Тепер він може долучитися до Дінового смарагда.

— Тедді виїхав до Монреаля наступного ж дня після… після…

— Після весілля, яке так і не відбулося, — закінчила за неї Ільза. — Ти з ним бачилась, Емілі?

— Ні.

— Ну, якщо він поїде розважитись, скажімо, до Африки, то досить скоро перестраждає. Емілі, я маю намір побратися з Перрі… наступного року. Усе вже вирішено. Я повісилась йому на шию й поцілувала, щойно його побачила. Мені вже до всього було байдуже, навіть коли мій плащ стрімко сповз на підлогу. Знаю, медсестра подумала, ніби я щойно втекла з-під нагляду лікаря Персі. Але я хутко виштовхала її з палати. І я сказала Перрі, що кохаю його й що ніколи, ніколи не вийду за Тедді Кента, що б там не було. А тоді він спитав мене, чи вийду я за нього… а може, це я сказала, що він має зі мною одружитися… а може, ніхто з нас нічого не казав… ми просто зрозуміли. Якщо чесно, я мало що пам’ятаю, та мене це й не турбує. Емілі, якби я померла, а Перрі просто прийшов би і глянув на мене, я б ожила. Я, звісно, знаю, що він завжди гинув за тобою… але він покохає мене так, як ніколи не кохав тебе. Ми створені одне для одного.

— Перрі ніколи по-справжньому не був у мене закоханий, — сказала Емілі. — Я дуже сильно йому подобалась, і все. Тоді він просто не бачив між цим різниці.

Вона глянула на сяйливе Ільзине обличчя, і вся давня любов до цієї її обожнюваної збоченої подруги прийшла їй до очей та вуст.

— Моя найдорожча, я так хочу, щоб ти була щасливою… завжди.

— Як благословенно по-вікторіанськи це звучить! — задоволено мовила Ільза. — О, яка ж нарешті настала полегкість, Емілі. Багато тижнів я боялася, що якщо хоч трошки розслаблюсь, то втечу. І насправді я й гадки не маю, чи молиться за мене тітка Джейні. Хоча сподіваюся, що таки молиться.

— А що каже твій батько?

— О, тато, — Ільза стенула плечима. — Він досі затиснутий у лещатах своїх переконань. Не озивається до мене. Але з часом він заспокоїться. Насправді в тому моєму вчинку він винен так само як і я. Знаєш, я ніколи ні в кого не питала дозволу щось зробити. Я просто брала і робила. І батько ніколи мені не перешкоджав. Спочатку — через те, що ненавидів мене, а потім — тому, що хотів згладити свою колишню ненависть.

— Мені здається, надалі тобі варто буде радитися з Перрі, коли ти щось захочеш зробити.

— Я не це мала на увазі. Ти й гадки не маєш, якою відповідальною дружиною я буду. Хоча зараз я збираюся їхати — вертатися до роботи. А за рік уже все забудеться і ми з Перрі зможемо собі десь тихенько побратися. І більше жодних серпанків із рожевими цяточками, східних плащів та родинних весіль. Господи, яка це буде розкіш! А тоді — уяви собі — всього за кілька хвилин я б стала дружиною Тедді. Подумай лишень, що за скандал розгорівся б, якби тітка Іда спізнилася на церемонію. Бо ти ж і сама знаєш, я би все одно пішла до Перрі.

Те літо було для Емілі тяжким випробуванням. Раніше її життя було сповнене болю і страждань, а коли вони нарешті скінчилися, на їх місці виникла порожнеча. Та й прогулянка кудись не принесла би полегкості. Усі обговорювали весілля, запитували, цікавилися, ділилися здогадками. Однак згодом базікання і плітки про дитячий вчинок Ільзи вщухли, всі знайшли для себе інші цікаві теми для обговорень. Емілі залишилася сама.

Сама? О так. Завжди сама. Кохання і дружба покинули її. Їй не залишилося нічого, крім роботи. Життя знову йшло у звичному ритмі. Рік за роком зима, весна, літо й осінь змінювали одне одного за її вікном. Всіяні сяйливими фіалками долини навесні; розписане цвітом літо; сповнені осінньої музики сосни; бліді вогні Чумацького Шляху зимовими ночами; м’яке квітневе небо з молодиком; подібні до доглянутих гномів темні осокори на тлі місяця; глибина моря, що перегукується з глибиною вітру; самотні жовті листки, що опадають у ранніх жовтневих сутінках; місячне сяйво, яке переплітається з гіллям дерев у фруктовому саду. О, життя було прекрасним — і завжди буде. Безсмертна непорушна краса завжди вивищуватиметься над плямистими і розмитими пристрастями смертних. В Емілі бували чудові години натхнення і звершень. Але проста краса, якою вона раніше захоплювалась, тепер уже не могла задовольнити її повною мірою. Зміни, які ставалися навколо, не порушували впорядкованого плину життя в Місячному Серпі. Пані Кент переїхала жити до Тедді. Стару Пижмову Ділянку вона продала якомусь чоловікові з Галіфакса, який її облаштував як дачу. Однієї осені Перрі вирушив до Монреаля, а повернувся вже разом із Ільзою. Вони щасливо жили собі в Шарлоттетауні, а Емілі часто навідувала їх, спритно уникаючи пасток заміжжя, які для неї щоразу розставляла Ільза. Серед Мурреїв уже зростала певність, що Емілі ніколи не вийде заміж.

— Ще одна стара панна в Місячному Серпі, — тонко зауважив дядько Воллес.

– І подумайте лиш, із якими чоловіками вона мала змогу побратися, — з гіркотою мовила тітка Елізабет. — Панотець Воллес, Елмер Вінсент, Ендрю…

— Та що як вона не… кохала… їх? — затинаючись, втрутилася тітка Лаура.

— Лауро, не кажи всіляких непристойностей.

Старий Келлі, який усе ходив своїми давніми стежками — «і ходитиме, доки не вмре», — сказала якось Ільза — уже зовсім покинув жартувати з Емілі про заміжжя, хоча й казав часом щось загадкове і сповнене жалю про «любовне зілля». Він уже припинив багатозначно їй кивати і підморгувати. Натомість він щоразу з важкістю в голосі запитував, над якою книгою вона працює тепер, а почувши відповідь, ішов далі, хитаючи загостреною сивою головою. «Про що тільки думають чоловіки, га? Ходім, моя конячко, ходім».

Щоправда, деякі чоловіки все ще думали про Емілі. Наприклад, Ендрю — жвавий молодий удівець, у відповідь на уклін якого Емілі жодного разу й пальцем не поворухнула. Ґрем Мітчел зі Шрусбері теж, безперечно, мав наміри щодо неї. Емілі не схотіла розпочинати з ним стосунків, бо він трохи косив на одне око. Принаймні, так думали Мурреї. Вони більше не могли віднайти жодного приводу для відмови. У Шрусбері ж пішли поголоски про те, що він з’явився в її наступній новелі і що вона лише «вивчала» його, щоб «отримати новий матеріал». Вищезгаданий «мільйонер» із Клондайка переслідував її всю зиму, але навесні чутки про нього згасли.

— Відколи вона видала ті свої книжки, то вважає, що вже ніхто з-поміж нас не є достатньо гарним для неї, — поговорювали мешканці Чорноводдя.

Тітка Елізабет не шкодувала через чоловіка з Клондайка — почати лишень з того, що його прототипом насправді був Батерворс із Гусячого Ставу, а хто такі Батерворси? Тітка Елізабет завжди примудрялася створювати враження, ніби Батерворсів зовсім не існує. Вони певно гадали собі, що існують, та Мурреям краще знати. Але вона не могла зрозуміти, чим Емілі не догодив Муресбай з шарлоттетаунської фірми «Муресбай і Паркер». А коли Емілі пояснила, що пан Муресбай досі не зміг змиритися з тим, що його фотографію розмістили у газетній рекламі суміші для немовлят від Перкінса, ошелешена тітка Елізабет вирішила, що Емілі вже геть здуріла. Та пізніше вона визнала, що зовсім не розуміє нинішнє молоде покоління.

Про Тедді Емілі нічого не чула, за винятком нечастих заміток у газетах, у яких розповідали, що він робить неймовірний поступ у мистецтві. Він уже мав міжнародну репутацію вмілого портретиста. Давні часи журнальних ілюстрацій минули, й Емілі більше не стикалася з власним обличчям, власною усмішкою чи власними очима, що дивились би на неї з котроїсь сторінки.

Одного зимового дня померла пані Кент. Перед смертю вона надіслала Емілі коротку записку — єдиного листа, який Емілі від неї отримала за все своє життя.

«Я помираю. Після моєї смерті розкажи Тедді, що сталося з листом. Я й сама намагалася розповісти, але не змогла. Я не змогла сказати своєму синові, що скоїла таке. Скажи йому за мене».

Емілі сумно усміхнулася, відкладаючи листа. Розповідати Тедді було вже запізно. Вона давно вже була йому байдужа. А вона сама… вона кохатиме його вічно. І навіть попри те, що він цього не знає, її любов ширятиме навколо нього протягом усього його життя, немов невидиме благословення, яке не розумієш, але неясно відчуваєш. Її любов захищатиме його від хвороб і будь-якої шкоди та зла.

Тієї самої зими набрала сили чутка про те, що Джим Батерворс із Гусячого Ставу купив а чи мав намір купити Розчаровану Оселю. Як оповідали, він збирався перенести дім на інше місце, відбудувати його і збільшити. І, безсумнівно, після завершення цих робіт він хотів поселити там свою коханку — дівицю з гарною фігурою з Гусячого Ставу, знану як Мейбл з мосту Джорді. Емілі була у відчаї, почувши про це. Того ж таки вечора вона тихенько, як привид, вислизнула в темряву весняних сутінків і піднялася ледь помітною стежиною, що вела поміж ялин на вершину пагорба, аж до хвіртки будиночка. Звісно ж, Дін не міг його продати. Дім належав цьому пагорбові, його неможливо було уявити собі без цього будиночка.

Якось Емілі побачила тітку Лауру, коли та виносила з Розчарованої Оселі все, що принесла туди Емілі — все, окрім срібної кулі. Кулю не можна було чіпати. Вона мала висіти там, у її сріблястій поверхні мало відбиватися все, що було в кімнаті, завдяки слабкому світлу, яке проникало до вітальні крізь щілину між фіранками на одному з вікон. Усе мало бути як тоді, коли вони з Діном планували там оселитися. Якщо вірити чуткам, Дін нічого звідти не забрав. Усе, що він туди приніс, надалі залишалося в домі.

В будиночку либонь було дуже зимно. У ньому вже так давно не розпалювали вогнище… Яким він був знехтуваним… самотнім… йому знову розбили серце. Вікна, в яких не запалюється світло, зарослі стежки. Бур’ян ріс навіть навколо дверей, що їх уже багато років ніхто не відчиняв.

Емілі простягла руки до будиночка, немов хотіла його обійняти. Дафф терся об її гомілки й прохально мурчав. Йому не подобалося крастись у вологості й темряві — місце біля коминку в Місячному Серпі видавалося значно доречнішим для такого немолодого котика як він. Емілі взяла старого кота на руки й посадовила його на крихку від часу поштову скриньку.

— Даффе, — мовила вона, — в тому домі є старий комин… у ньому лежить попіл від мертвого вогню… комин, коло якого мали б пустувати кошенята і мріяти діти. А тепер, Даффе, цьому вже не суджено статись, бо Мейбл Джорді не любить коминів — брудних запилюжених коминів… а квебекський обігрівач значно тепліший та економніший. Нехай би ми з тобою, Даффе, ніколи не були чутливими створіннями, які не можуть оцінити всіх переваг квебекських обігрівачів… ні, навпаки, нехай ми такими й будемо!