Ерагон. Найстарший

ПРИРОДА ЗЛА

Сонце зійшло дуже рано.

Ерагон схопився з ліжка, стискаючи в руці будильника, що аж розривався від дзеленчання. Трохи прочунявши, юнак скрушно зітхнув, відчуваючи, яким болем реагує тіло на важкі тренування останніх днів.

Витерши сльози, він завів годинника й роззирнувся навсібіч — Орика ніде не було, певно, той пішов, коли ще тільки бралося на світанок. Ерагон застогнав і пошкандибав до купальні, наче старий і немічний дід, якого діймає ревматизм.

Потім вони із Сапфірою чекали під оселею добрячих п'ятнадцять хвилин, аж доки за ними не прийшов набурмошений темноволосий ельф. Уклонившись, він торкнувся двома пальцями губ і мовив:

— Гарної вам удачі сьогодні!

— Нехай оберігають вас зірки! — відповів Ерагон. — Вас послав Оромис?

Ельф проігнорував питання, звернувшись до Сапфіри:

— Добридень, драконе. Я Ванір з Дому Хальдтхіна.

Ерагон спохмурнів від образи.

— Вітаю, Ваніре, — озвалась Сапфіра.

І лише потому ельф звернувся до юнака:

— Я покажу, де ви зможете тренуватися з мечем! — і пішов, не чекаючи на Ерагона.

На майданчику для тренувань було безліч ельфів і ельфійок, що билися парами або ж гуртом. Вони були напрочуд сильні, тож нагороджували одне одного шквалом блискавичних ударів, і скрізь лунав звук, немовби град падав на залізний дах. Неподалік, у затінку дерев, дехто з ельфів виконував Римгар. Їхній грації можна було лишень позаздрити…

Коли всі присутні раптово спинилися, уклонившись Сапфірі, Ванір оголив вузьке лезо меча й сказав Ерагону:

— Якщо ти готовий, тоді почнімо.

«І чому я маю це робити? — сумно подумав юнак, поглядаючи на ельфів, що зацікавлено на нього зиркали. — Вони такі вправні, що тільки виставлять мене на посміх…»

— Усе буде гаразд, — не зовсім упевнено підбадьорила його Сапфіра.

— Ти так гадаєш? — скривився юнак.

Коли він витягав Зарок, його руки аж тремтіли від страху, і замість того, щоб нападати, Ерагон пішов у глухий захист, роблячи все можливе, аби уникнути удару. Утім, Ванір таки зачепив його мечем: раз по ребрах, раз по гомілці, а ще вразив його в обидва плеча.

Байдужий вигляд на обличчі ельфа змінився на відверте презирство. Урешті-решт Ванір ще й хвацько вибив зброю з Ерагонових рук.

— Ти мертвий! — сказав потому ельф. — Цікаво, як ти збираєшся перемогти Галбаторікса, якщо так погано б'єшся? Я чекав чогось більшого навіть від такого слабака, як ти.

— Тоді чого ж ти сам не хочеш позмагатися з Галбаторіксом, а натомість ховаєшся в лісі? — спитав юнак, нахиляючись за мечем.

— Тому, — аж позеленів від люті Ванір, — що я не вершник. А якби я ним був, то вже, звісно, був би не таким боягузом, як ти.

Усі застигли, чекаючи, чим закінчиться ця суперечка. «Він нічого про мене не знає, — заспокоював себе Ерагон. — Це ще одне випробування, його треба витримати».

— Я ж кажу, ти боягуз! — не вгавав ельф. — Твоя кров занадто рідка, як і в усієї вашої раси! І взагалі, мені здається, що Галбаторікс задурив голову Сапфірі, тому вона вибрала не того вершника.

Ельфи, що спостерігали за цим дійством, з осудом зиркнули на свого брата, явно не схвалюючи аж таке порушення етикету.

Ерагон розлючено стис зуби. Якби образили тільки його, він би ще міг це пережити, але тільки не Сапфіру! Ніхто нічого не встиг збагнути, а юнак уже крутнувся довкола себе й змахнув мечем. Цей удар міг убити Ваніра, якби той не заблокував його в останню мить. Потому Ерагон почав відтісняти спантеличеного ельфа до центру поля й невдовзі поцілив супротивника в стегно, проте раптовий напад болю в спині знову його зламав. Зігнувшись і важко дихаючи, юнак побачив, що Ванір подолав свій страх і тепер стоїть над ним, посміхаючись. Йому раптом спало на думку, що ельф, певно, ще зовсім молодий.

— То як? — спитався Ерагон, витираючи кров долонею й показуючи її ельфові. — Як тобі моя кров? Рідка?

Але Ванір лише пхикнув і подався геть.

— Стій! — гаркнув юнак. — Ми ще не закінчили!

— Ти не в тому стані, щоб продовжувати бій, — озвався ельф.

— А ти перевір! — скривився Ерагон, проте усміхнений супротивник уже був далеко.

Тим часом на шляху в юного ельфа несподівано виросла Сапфіра. Вона легенько тицьнула зухвальця в груди кігтем, і той аж заточився від несподіванки.

— Мертвий, — сказав дракон і вишкірив зуби. Ванір у свою чергу зблід, а решта ельфів відступила назад.

Коли Ерагон і Сапфіра здійнялися в повітря, дракон сказав:

— Бачиш, Оромис мав рацію.

— Ти про що? — похмуро озвався Ерагон.

— Ти краще б'єшся, коли злий і маєш досвідченого супротивника.

День минув без особливих пригод. Сапфіра подалася з Глаедром на навчання, а Ерагон залишився з Оромисом. Правду кажучи, в юнака аж ноги від страху підкосилися, коли він побачив, що Оромис хоче, аби він продовжив фізичні вправи. Утім, виконувати довелося тільки Танок Змії та Журавля. У поєднанні з медитацією він допоміг Ерагонові зібрати докупи власні думки та обміркувати відповідь на запитання, яке він щойно почув від Оромиса.

Розмірковуючи, юнак споглядав, як червоні мурахи напали на сусідній мурашник, знищуючи припаси його мешканців. Коли напад закінчився, лишилася тільки купка комах, що безпорадно метушились довкола зруйнованого мурашника.

«Неначе дракони в Алагезії», — подумав Ерагон. Його зв'язок із мурахами урвався, коли він став розмірковувати про сумну долю драконів. Однак відповідь на Оромисову загадку, з якою можна було жити й вірити, почала здаватись юнакові не такою вже й складною та недосяжною.

Ерагон закінчив медитацію й повернувся до хатини. Здавалося, цього разу Оромис був задоволений його успіхами.

Коли ельф готував обід, Ерагон нарешті зважився на розмову.

— Я знаю, чому варто битися з Галбаторіксом, хоч через це й загинуть тисячі людей, — сказав він.

— Та невже? — удавано здивувався Оромис. — Нумо, розкажи.

— Битися слід бодай тому, що Галбаторікс за минулі сто років спричинив більше страждань, ніж усі ми за одне покоління, — вголос думав юнак. — Отож, ми просто не маємо права чекати, доки він сам помре. Адже він може правити ще цілі століття або й тисячоліття, переслідуючи й катуючи людей, доки ми його не зупинимо. Якби він поновив свої сили, то почав би війну проти гномів і ельфів десь тут, у Ду Вельденвардені, намагаючись поневолити ці два народи. А ще я подумав, що нам украй необхідно врятувати два яйця, які зараз переховує Галбаторікс, — це наш єдиний спосіб зберегти драконів.

Пронизливий свист чайника урвав розмову. Оромис, не поспішаючи, заварив чаю, а зморшки довкола його очей стали м'якшими.

— Ось тепер, — сказав він, — ти все зрозумів.

— Так, зрозумів, — з полегшенням зітхнув Ерагон. — Але це зовсім мене не радує.

— А це й не має тебе радувати, — завважив ельф. — Проте відтепер ми можемо бути певні, що ти не відступиш, зіштовхнувшись із несправедливістю та жорстокістю, що її нестимуть людям вардени. Ми не можемо дозволити, щоб у тебе виникали бодай якісь сумніви, коли нам потрібна твоя сила й витримка.

Оромис схрестив пальці й мовчки дивився на пару, що йшла від чашки з чаєм.

— Ти віриш, що Галбаторікс поганий? — нарешті спитав він.

— Звісно, — здивувався Ерагон.

— А як ти гадаєш, він сам уважає себе таким?

— Ні, сумніваюсь.

— Виходить, тоді й Смерк поганий? — не вгавав учитель.

За якусь мить перед очима Ерагона промайнула історія його кривавих стосунків зі Смерком, який скрізь його переслідував.

— Та ні ж бо, — зітхнув юнак. — Він, певно, не такий уже й поганий, але духи, що його контролювали, вони були саме такими.

— А як же тоді ургали? — спитав Оромис, зробивши ковток чаю. — Вони погані?

— Коли я думаю про смерть, то бачу тільки обличчя ургала, — зблід від люті Ерагон. — Вони куди гірші за тварин. Як згадаю, що вони накоїли…

— А як би ти поставився до людей, що, надихнувшись твоєю ненавистю, так само поводилися б під час бою?

— Це зовсім інше, — похитав головою юнак. — Ургали заслуговують на те, щоб їх знищили, всіх до одного.

— Навіть їхніх жінок та дітей? Тих, хто не заподіяв тобі шкоди й ніколи не заподіє? Невинних? Ти вбив би їх, прирікши народ на вимирання?

— Але ж вони не пожаліють нас, якщо матимуть таку нагоду, — здивувався Ерагон.

— Ерагоне! — несподівано гримнув Оромис. — Я більше не хочу чути, як ти прикриваєшся цією умовністю! Мовляв, якщо вони це роблять, я також робитиму! Ти розумієш?

— Авжеж, Майстре!

— То що ж ти насправді знаєш про ургалів? — знову ковтнувши чаю, спитав юнака ельф.

— Я знаю їхні сильні й слабкі сторони, а також те, як їх можна вбити, — замислився юнак. — Як на мене, цього цілком досить.

— А чому ж вони так ненавидять людей? Ти знаєш щось про їхню історію, побут чи звичаї?

— Хіба мені це потрібно? — щиро здивувався Ерагон.

— Не слід забувати, — м'яко пояснив учитель, — що за певної ситуації вороги можуть стати спільниками.

Поглядаючи на чай у своєму кухлі, юнак ледь стримався, аби не почати палку суперечку.

— Отож, Майстре, ви гадаєте, що коли хитрий Галбаторікс дізнався про звичаї та побут ургалів, то йому вдалося схилити їх на свій бік? — уїдливо спитав він.

— Це не зовсім те, що я мав на увазі, але хай буде так.

— Дивно тільки те, що він їх підтримує, — заперечив Ерагон. — Адже вони вбили його дракона, самі згадайте! І що він зробив із вершниками!

— Ну, звісно! — посміхнувся ельф. — Для тебе він безумець — не більше. Але ти не думаєш, що він може бути хитрим, мов лис? Гадаю, він використовує ургалів для того, щоб знищити варденів із гномами. Якби Галбаторікс переміг у Фартхен Дурі, то вбив би одразу двох зайців: він подолав би два народи й водночас послабив би ургалів.

Подальше вивчення прадавньої мови забрало весь післяобідній час, а потім Оромис і Ерагон перейшли до вправ з магії. Більшість своїх лекцій Оромис присвячував контролю за енергією: світлом, теплом, земним тяжінням. Ельф пояснив, що всі вони вимагають більшої сили, ніж будь-який інший тип закляття, тому безпечніше брати їх з довколишнього середовища, ніж вигадувати самому.

— А як би ти вбив за допомогою магії? — спитав Оромис наприкінці заняття.

— Я можу зробити це багатьма способами, — замислився юнак. — Наприклад, колись я полював за допомогою каміння, поціляючи ним у здобич. Так само я калічив ургалів. Одного разу навіть спинив людині серце…

— Існують більш ефективні методи, — запевнив учитель. — Скажімо, що потрібно для того, аби вбити людину? Меч у груди? Зламана шия? Ріки крові? Аж ніяк! Для цього треба лише затиснути одну-однісіньку Арефію в мозкові або якийсь нерв. Правильно оперуючи закляттям, ти можеш знищити ціле військо.

— Якби ж то я знав про це у Фартхен Дурі, — скривився Ерагон, зневажаючи самого себе. — Та й не лише там… Але чого Бром мене цьому не навчив?

— Бо не чекав такої швидкої сутички з ургалами. До того ж, це не та зброя, яку можна дати неперевіреним вершникам, — пояснив ельф.

— Звісно, людей вбивати дуже важко, хоча я й не проти. Але яка користь із мене, якщо Галбаторікс збирає цілу армію?

— А як щодо тактики? — нагадав Оромис. — Чаклуни слабкі фізично, займаючись лише боротьбою на рівні свідомості. Отже, їм потрібна охорона. Але вона теж має бути захищена від впливу магії, інакше її буде знищено за кілька хвилин. Тобто коли війська сходяться під час бою, їхні чаклуни розчиняються в загальній масі воїнів, але перебувають ближче до краю, проте не так уже й близько, аби наражатися на небезпеку. Вони слідкують за тим, аби хтось не скористався магією збоку, вибудовуючи захист довкола себе та підпорядкованого їм війська.

— Тобто одна людина не в змозі захистити ціле військо? — спитався Ерагон.

— Хай не одна, але з певною кількістю чаклунів ти зможеш це зробити, — запевнив ельф. — Найбільша небезпека полягає в тому, що вправний чаклун може прослизнути крізь твій захист. І тоді навіть незначна атака може вплинути на хід битви. Пам'ятай також те, що наші народи дуже рідко використовують магію. Ельфи, до речі, так само. Більшість із тих, хто має благословенний дар магії, як правило, безталанні. Вони чаклують навіть заради того, щоб вилікувати синець.

— Іноді це вимагає тих самих зусиль, що й під час битви, — завважив учень.

— Так, вимагає, — суворо глянув на нього ельф. — Але слабшим чаклунам важче, ніж тобі чи мені, відчути потік магії, тож вони видобувають її самі. А решта займається важливішими справами, уникаючи ворога, вистежуючи його або ж б'ючись із ним — таким чином вони рятують своїх воїнів.

— Але ж у варденів зовсім мало чаклунів, — підказав Ерагон.

— Ось тому вони так і дорожать тобою.

— А ці закляття… — трохи поміркувавши над словами вчителя, спитав юнак, — вони забирають мою енергію лиш тоді, коли я їх використовую?

— Так.

— Отож, якщо маєш час, можна заздалегідь запастися ними, захистивши себе від будь-якого нападу?

— Закляття, — нагадав Оромис, — залежать від твоєї сили. Якщо її подолають, ти помреш. І тут не важить те, скількома закляттями ти захищений, адже будь-які напади можна блокувати лише тоді, доки тіло втримуватиме їхню енергію.

— Утім, сила Галбаторікса зростає з кожним роком… І як він цього досягає? — почав сумніватися Ерагон.

Оромис нічого не відповів, а тільки глянув на ластівок, що пурхали в небі.

— Зараз не час про це говорити, — буркнув він нарешті.

— То ви знаєте? — у захваті вигукнув юнак.

— Звісно, знаю. Але це може почекати до завершення твого вишколу. Ти не готовий до таких знань.

— Як скажете, Майстре, — вклонився учень.

Ерагон розумів, що не витягне з Оромиса жодного слова, якщо той сам того не захоче. Тож для чого наполягати? Утім, йому було страшенно цікаво дізнатися про цю таємницю, а також про те, чому ельфи не поділяться нею з варденами.

— Якщо битви за участю чаклунів відбуваються саме так, як ви розповіли, то чого тоді Аджихад дозволив мені битися без заклять у Фартхен Дурі? — спитав Ерагон. — Я ж бо навіть не підозрював, що мушу захищати власну свідомість від впливу ворожої магії. І чому ж тоді ваша Арія не знищила всіх ургалів? Там не було чаклуна, який би зміг протистояти їй, а Смерк перебував глибоко під землею…

— А хіба Аджихад не попрохав Арію або когось із Ду Врангр Тата захистити тебе закляттям? — перепитав Оромис.

— Здається, ні.

— То що, виходить, ти бився самотужки?

— Авжеж, Майстре, — зітхнув юнак, згадавши той бій.

— Я говорив із Арією, і вона сказала, нібито Близнюки випробували тебе, — замислився ельф. — А потім вони запевнили Аджихада, що ти знаєшся на магії, включно із захисними закляттями. Усі їм повірили, а вони, виходить, збрехали…

— Голомозі потвори! — не втримався Ерагон. — То що, ці падлюки намагалися мене знищити?

— Не лайся, — м'яко мовив Оромис. — Це погано впливає на тебе… Мені чогось здається, що Близнюки дозволили тобі битися без заклять не тому, що збиралися знищити, а для того, аби Смерк міг захопити тебе в полон.

— Що-о-о? — знову розлютився юнак.

— Судячи з твоїх слів, — урвав учня ельф, — Аджихад підозрював у зраді варденів, яких змусив до такого вчинку Галбаторікс, переслідуючи їхніх спільників. А Близнюки, знаючи про це, заманили тебе до Тронжхейма, відсторонили Сапфіру й віддали тебе на поталу Смерку. Тобто зрадниками були саме вони.

— Були, — наголосив юнак. — Адже тепер вони мертві.

— Це не грає великої ролі. Арія казала, що ургали у Фартхен Дурі мали кілька чаклунів і сама вона билася з ними. Виходить, жоден із них так і не напав на тебе?

— Ні, Майстре.

— От бачиш, це ще один доказ того, що тебе із Сапфірою не чіпали, лишаючи для Смерка, який відвів би вас до Галбаторікса. Це була добре спланована пастка.

Упродовж усієї наступної години Оромис навчав Ерагона дванадцятьох методів вбивства, жоден із яких не вимагав більшої енергії за ту, котра знадобиться, аби зняти з плеча порошинку.

— Відтепер у разаків немає жодного шансу, — мстиво сказав Ерагон, завершивши вправлятися з останнім закляттям.

— Але ти все одно маєш бути обережним, — попередив Оромис.

— Це ще чого? Три слова — і вони мертві!

— Чим живиться скопа? — раптом спитався ельф.

— Звісно, рибою, — миттю відказав учень.

— А якщо риба швидша за своїх родичів, то чи може вона втекти від скопи?

— Сумніваюсь, — відповів Ерагон. — Принаймні недалеко.

— Тож знай, — продовжив Майстер, — так само, як скопи найкраще полюють на рибу, а вовки — на оленів, кожна з тварин має власне покликання, яке відповідає її природі. Це стосується й разаків, які створені для того, аби полювати на людей. Це жах, що споконвіку переслідує твій народ.

— Що ж це за істоти? — сполотнів юнак.

— Це не ельфи, не люди й не гноми, — похитав головою Оромис. — І не будь-яка інша тварина, яку ти знаєш.

— Може, це рослини? — несміливо поцікавився учень.

— Ні, не рослини. Вони розмножуються, відкладаючи яйця, наче дракони. Далі в немовляти формується кістяк, схожий на людський. Звісно, це лише імітація, але вона дозволяє разакам максимально наблизитися до жертви. Там, де людина слабка, вони почуваються сильними. Вони бачать у темряві, високо стрибають, швидко бігають, а бояться лише яскравого світла й глибокої води, бо не вміють плавати. Людям затьмарює розум навіть їхній запах, від якого мають імунітет тільки гноми та ельфи.

Ерагон аж здригнувся від згадки про свою першу зустріч із разаками в Карвахолі, а також про те, як не міг сховатися, коли ті його помітили.

— Було таке відчуття, що це сон. Я хотів тікати, але не міг поворухнутись.

— Так, ти дуже добре змалював ситуацію, — погодився Оромис. — Розумієш, хоча разаки й не користуються магією, їх не варто недооцінювати. Якщо вони знають, що на них полюють, то не викриють себе, натомість триматимуться в темряві або влаштують засідку, як це було в Драс-Леоні. Навіть досвід Брома не врятував його від цих створінь. Ніколи не будь надто впевнений у собі, Ерагоне. Ніколи не переоцінюй своїх можливостей, бо не встигнеш оком змигнути, як вороги вже використають твої слабкі місця.

— Так, Майстре.

— Самі разаки розвиваються цілих двадцять років, — додав ельф. — А вже тоді скидають зовнішню машкару, розправляють крила й стають справжніми вбивцями.

— Тоді той, хто зазвичай сидить верхи на разаках, — здогадався юнак, — себто той, хто літає на них…

— Так, це їхні батьки, — підказав Оромис.