Ерагон. Найстарший

ЗАБУТТЯ

Наступного ранку Ерагон вирушив шукати Арію, щоб вибачитись. Він безуспішно проблукав близько години, але ельфійка, здається, безслідно зникла в хащах Елесмери. Одного разу юнакові здалося, ніби він помітив її біля Тіальдар Холу. Ерагон навіть устиг гукнути прудконогу Арію, але видиво швидко зникло з очей. Певно, вона всіляко уникала зустрічі з ним.

Доки минали безрадісні дні, Ерагон з головою поринув у вишкіл з таким завзяттям, що його старання почав цінувати навіть безпристрасний Оромис. Насправді ж засмучений юнак просто намагався забути про Арію.

День і ніч Ерагон опановував нові й нові знання. Він студіював прадавню мову, вивчав назви рослин і звички тварин, а також заклинання вітру, води й решти корисних сил довколишнього світу. Особливо гарно в нього виходили ті вправи, що вимагали багато енергії, оскільки юнак навчився точно розраховувати її кількість.

Іноді на свого друга приходив подивитися Орик, він мовчки стояв на краю галявини, спостерігаючи за виснажливими тренуваннями юного вершника. А вимогливий Оромис давав Ерагонові все нові й нові завдання, примушуючи його використовувати магію навіть для приготування їжі. Перші спроби куховарства були не дуже вдалі, але з часом юнак опанував і цю науку, навіть навчившись розпізнавати отруту в напоях та наїдках. Бувало й таке, що він залишався голодним, бо не міг знешкодити дію смертоносного зілля, а одного разу ледь не отруївся, тож Оромисові довелося лікувати учня. Ельф учив його застосовувати по кілька заклять одночасно, що вимагало неабиякої напруги та зосередженості.

Ще довше юнак опановував мистецтво енергетики, що полягало в наділенні предметів силою, яку можна було б використати в потрібну мить.

— Саме так Руньйон зачарував мечі вершників, щоб ті ніколи не ламалися й не затуплювались, — ретельно пояснював Оромис. — У такий самий спосіб ми спонукаємо рослин рости так, як нам треба. А ось так зі звичайної коробки можна зробити смертельну пастку, активувавши її слушної миті. А тепер поглянь ось сюди. Це наші ліхтарі, які ми виробляємо разом із гномами, а цим закляттям можна врятувати поранених. Усі ці магічні сили можуть спочивати багато років, їх важко відстежити, а ще важче відвести. Вони споконвіку існують у землі, воді та повітрі Алагезії, формуючи долі її мешканців.

— А чи не можете ви за допомогою магії змінити тіло, — спитав у захваті Ерагон. — Чи це занадто небезпечно?

— На жаль, ти заговорив про найбільшу ваду ельфів, тобто про наше марнославство, — посміхнувся Оромис. — Ми любимо красу й повсякчас шукаємо ідеалу, недарма ж нас скрізь називають Чарівним Народом. Кожен ельф має той вигляд, який хоче мати. Коли ельфи вивчають закляття для росту та формування живих створінь, то часто змінюють і свою зовнішність, аби якнайкраще відтворити власне єство. Утім, зовсім небагато ельфів змінилися тілесно, щоб адаптуватись до любого їм середовища.

Учитель на хвильку замислився й знову продовжив:

— Однак енергетичний вплив на живу істоту відрізняється від впливу на мертвий предмет. До слова, зовсім мало мертвих предметів придатні для збереження енергії, вони здебільшого розсіюють її. Отож, доторкнувшись до такого предмета, ти отримаєш удар блискавки. А найпридатнішим для цього є коштовне каміння. Кварц, агат і ще кілька простіших каменів менш ефективні, ніж, скажімо, діаманти. Ось чому руків'я мечів у вершників завжди прикрашені коштовностями. І саме тому металеве намисто, що тобі його подарували гноми, робить тебе слабшим, оскільки використовує твою енергію для підтримки закляття.

Коли Оромиса не бувало поруч, Ерагон самотужки займався освітою, читаючи старовинні рукописи, до яких уже добре звик. Раніше він майже не мав змоги навчатися, бо весь час порався на фермі в Герроу, а тепер усе нова й нова інформація сповняла його, немов дощ суху землю, задовольняючи жагу знань. Він жадібно ковтав тексти з географії, біології, анатомії, філософії та математики, а також мемуари, біографії та історію. Більш важливим, аніж саме знання фактів, було введення до альтернативних способів мислення. Вони кидали виклик його віруванням та змушували переглянути погляди буквально на все: від прав людини на цьому злиденному світі до уявлень про закони світобудови.

З часом юнак також знайшов деякі зшитки про культуру ургалів і самостійно їх прочитав.

Він дуже багато дізнався й про життя ельфів, радіючи з того, що в такий спосіб зможе краще розуміти Арію. Виявляється, ельфи не визнавали шлюбу, проживаючи разом невизначений час: інколи день, а інколи й ціле століття. Діти народжувалися вкрай рідко, тому мати дитину вважалося в ельфів обітницею кохання.

Ерагон також дізнався про те, що за всю історію народу було лише кілька випадків, коли ельфи мали любовні стосунки з людьми, до того ж від їхнього народу виступали виключно вершники. Однак, як він зрозумів із таємних рукописів, більшість подібних стосунків закінчувались трагічно. Здебільшого через те, що закохані були не в змозі зберегти любов або тому, що люди ставали старими, а ельфи натомість уникали руйнівного впливу часу.

Насамкінець Оромис дав прочитати учневі ельфійські пісні та поеми, які заполонили всю уяву Ерагона, бо щось схоже він чув лише в Карвахолі в майстерному виконанні Брома. Юнак насолоджувався читанням поем, немовби смакуючи якусь вишукану страву. Він довго засиджувався над дивовижними «Діяннями Геда» та романтичною «Баладою про Умходан».

Слід сказати, що у своєму вишколі Ерагон ні на крок не відставав від Сапфіри. Тримаючи внутрішній зв'язок із драконом, він міг переконатись, що Глаедр призначив Сапфірі не менш виснажливий тренувальний режим, аніж його навчання з Оромисом. Вона літала в небі з камінням у лапах, бігала на короткі дистанції, пірнала в річку та дихала вогнем на справжню кам'яну колону, намагаючись її спопелити. Цікаво, що спочатку їй вдавалося підтримувати полум'я зовсім недовго, але перегодом вона могла дихати вогнем уже цілих півгодини, розжаривши колону так, що та ставала білою. Завдяки зв'язку із Сапфірою Ерагон дізнався про вірування драконів, а також про їхню історію та звички — всього цього їх навчав Глаедр. Більшість інформації була для юнака незрозумілою, він навіть підозрював, що Сапфіра дещо приховує від нього, аби не ділитися сокровенними таємницями. Зокрема, це стосувалося короля драконів Іормунгра та королеви Вервади, про яких юнаку все-таки пощастило довідатись. Під ту пору, коли Іормунгр уже дружив із вершниками, Вервада була диким драконом і відклала багато яєць, проте людям залишила тільки одне, із Сапфірою. З часом обидва дракони загинули.

Траплялося так, що під час вишколу Ерагон із Сапфірою та Оромис із Глаедром літали разом, відпрацьовуючи прийоми повітряного бою або шукаючи загублені в хащах Ду Вельденвардена руїни прадавніх будівель. Іноді вони змінювали звичний режим тренувань, і з Глаедром летів Ерагон, а Сапфіра залишалась на галявині з Оромисом.

Щоранку юнак продовжував тренуватися з Ваніром, який ще й досі ставився до нього з неприхованим презирством. Утім, ельфова поведінка ніколи не виходила за межі ввічливості, хай там як зухвало поводився Ерагон. Звісно, юнак ненавидів свого напарника за манірну нещирість, яку взяло на озброєння й молодше покоління ельфів. Ті так само зневажали вершника, побоюючись, щоправда, його грізного дракона.

Суперництво між ними переросло в справжній конфлікт, коли Ванір, перемігши Ерагона вшосте, опустив меча й глузливо мовив:

— І знову ти мертвий, Убивце Тіні. Це вже стало звичкою, хіба ні? То чи варто тобі продовжувати?

— Так, — прохрипів Ерагон, в якого страшенно боліла спина й якому не хотілося марнувати час тренування на теревені.

— Цікаво, як же тобі пощастило здолати Смерка, якщо ти такий неповороткий? — ніяк не вгавав юний ельф.

— Я заскочив його зненацька, — проказав Ерагон.

— Ну звісно! — голосно зареготав ельф у відповідь. — Я мав би здогадатись, що то була якась хитрість.

— Якби я був ельфом або ти — людиною, — заскреготав зубами юнак, — тобі не вдалося б мене перемогти!

— Можливо, — відповів Ванір, кількома ударами вибивши зброю з Ерагонових рук. — Але навряд. Не варто хизуватися перед сильнішим воїном, інакше він тебе покарає.

І тут обуреному Ерагонові урвався терпець — він скористався магією. Звільнивши енергію, юнак вигукнув закляття, і тієї ж миті хвалькуватий ельф аж очі вирячив від подиву. Він не міг ані поворухнутись, ані вимовити бодай слово.

— А тобі, друже, не варто вихвалятися перед тим, хто краще знається на магії, — попередив юнак свого напарника.

Та враз темні брови Ваніра зійшлися на переніссі й невидима сила відкинула Ерагона геть. «І як це вдалося ельфові?» — тільки й встиг подумати юнак.

— Твоє неуцтво зраджує тебе, людино, — наближаючись до переможеного супротивника, мовив Ванір. — Ти не знаєш, про що говориш. Невже тебе готують стати правонаступником Враеля, поселивши в його будинку й щоранку тренуючи? Мене нудить від самої думки, що тебе вдостоїли такої честі! Ти не маєш жодного уявлення про магію й про те, як вона працює.

— Поясни, що поганого я тобі зробив? — вибухнув Ерагон. — Чому ти мене зневажаєш? Виходить, було б краще, якби вершника, що може протистояти Галбаторіксу, не існувало?

— Моя думка не має значення, — відповів йому ельф.

— Цілком згоден з тобою, але я її вислухаю, — сказав юнак.

— Чути те, про що написано в мудрих книжках, можна тільки розумним особам, — зневажливо кинув Ванір.

— Припни язика, друже, і дай мені чесну відповідь! — вигукнув Ерагон.

— Як накажете, пане вершнику, — глузливо озвався ельф і, підійшовши ближче, відповів: — Цілих вісімдесят років потому, як занепали вершники, ми не відчували смаку перемоги. Так, ми переховувались у лісі завдяки магії, знаючи, що Галбаторікс колись прийде по нас. А потім Бром із Джоудом урятували яйце Сапфіри і в нас знову з'явилася можливість повалити узурпатора. Уяви нашу радість і водночас розчарування. Адже здолати Галбаторікса може тільки могутніший за нього воїн, а не каліка, схожий на тебе. Зрозумій, Ерагоне, ти прирік усіх нас тієї самої миті, коли торкнувся яйця Сапфіри! Тож не чекай від нас розуміння й співчуття!

Ванір сумно торкнувся своїх губ вказівним та середнім пальцями, потім відійшов від юнака і швиденько подався геть із тренувального поля.

«Він має рацію, — міркував Ерагон. — Це завдання не для мене, навіть із Ваніра був би кращий вершник».

«А як же я, Ерагоне? — озвалася Сапфіра, що була на зв'язку з господарем. — На мою думку тобі начхати? Ти забув, що Арія пропонувала яйце кожному з цих шмаркатих ельфів, а також синам варденів, і я жодному, окрім тебе, не надала перевагу? Та хіба б я згодилась на це, якби точно не знала, що саме ти можеш здолати Галбаторікса? Ніколи не забувай цього, мій друже!»

«Якщо це колись і було правдою, — зітхнув юнак, — то задовго до того, як Смерк завдав мені нищівного удару. Тепер я не бачу просвітку в нашій історії. Звісно, я не здаюся, але Галбаторікса нам не перемогти. Хіба що наше завдання полягало в тому, аби знесилити його, підготувавши ґрунт для майбутнього вершника, якому дістанеться друге яйце…»

Повернувшись на скелі Тельнаєра, Ерагон застав Оромиса в хатині. Сидячи за столом, той домальовував на берегах аркуша пейзажну картинку.

— Майстре, — тихо покликав юнак.

Лише закінчивши малювати, відставивши чорнила й помивши пензель, ельф звернув увагу на Ерагона.

— Чого ти так рано? — спитався він.

— Вибачте, що потурбував, але Ванір пішов із тренування, тож я не знав, що робити.

— І чого ж він це зробив, Ерагоне-водхр?

— Я втратив контроль, — зізнався юнак і розповів учителю все, що сталося на полі. — Я не виправдав ваших сподівань, Майстре.

— Саме так, — погодився Оромис. — Ванір спеціально провокував тебе, але не слід було йому відповідати. Ти мусиш стримувати власні емоції, Ерагоне, інакше під час бою це може коштувати тобі життя. Твої дитячі вибрики лише принижують тебе в очах ельфів.

— Мені дуже шкода, Майстре, — похнюпився юнак. — Обіцяю, що цього більше не станеться.

Помітивши, що Оромис не збирається продовжувати тренування, Ерагон скористався нагодою й спитав:

— А як Ванірові пощастило звільнитись без жодного слова?

— Він що, нічого не вимовив? — здивовано запитав ельф. — Виходить, хтось інший допоміг йому.

— Я вже колись бачив, як Ісланзаді викликала зливу з квітів, — тихо плеснувши в долоні, похитав головою Ерагон. — А тут іще Ванір каже, що я не розумію механізмів магії… Що він мав на увазі?

— І знову, — зітхнув Оромис, — ти прагнеш тих знань, до яких іще не готовий. Але зараз я не можу тобі відмовити. Запам'ятай тільки одне: те, про що ти питаєш, ще ніколи не викладали вершникам аж до тієї миті, доки вони не опанують геть усю науку магії, включно з найтоншими її аспектами. А все через те, що це давня таємниця, володіння якою дарує надзвичайні можливості й наділяє великою силою. Але годі про це, краще розкажи мені, юначе, в який спосіб прадавня мова пов'язана з магією?

— Слова прадавньої мови вивільняють енергію, приховану в тілі, і активують закляття, — завчено й монотонно пробелькотів Ерагон.

— Правильно, — примружився вчитель, — А ти часом не замислювався над тим, що деякі звуки також можуть контролювати цю, енергію? — До того ж навіть тоді, коли їх відтворить будь-яка істота або й неживий предмет. Хіба це не дивно?

— Справді, Майстре, — розгубився юнак. — І це зовсім не дивно, оскільки ми не дивуємося з того, як виростає в небі місяць, або з того, як змінюються пори року чи птахи відлітають до вирію.

— Авжеж, — кивнув Оромис. — Але як звукові це вдається? Хіба можуть певні його модуляції вплинути на енергію?

— Але ж впливають!

— Зрозумій, — нарешті пояснив ельф, — звуки не мають контролю над магією. Слова, сказаного прадавньою мовою, замало. Важить те, як ти його осмислив. Хоча зазвичай закляття промовляють уголос, аби сторонні думки не послабляли його дію.

Те, що Ерагон почув, неабияк його приголомшило. Він згадав випадок, коли ледь не загинув у водоспаді на озері Коста-мерна, не змігши скористатися магією під водою. «Якби я знав про це раніше, то міг би врятуватись», — подумав юнак і знову спитав:

— Якщо звуки не впливають на магію, то чого ж тоді звичайні думки мають таку силу?

— Чого? — посміхнувся Оромис. — Не забувай, що ми не виробляємо магію, вона існує сама по собі, без наших заклять. Згадай хоча б сяйво на болотах побіля Аргусу, криницю мрій у печерах Мані, що в горах Беор, або ж сяючий кристал на Еоамі. Природна магія, щоб ти знав, дуже підступна, непередбачувана й сильніша за ту, яку ми викликаємо.

Ельф на хвильку замислився й вів далі:

— Від початку магія була саме такою. Щоб використовувати її, чаклуни мусили відчути її власним розумом, маючи не лише бажання оволодіти нею, але й певне вміння. Не володіючи прадавньою мовою, багато хто з них вивільняв тільки лихі сили. Із часом чаклуни зрозуміли, що вживання їхньої рідної мови лише впорядковує думки, хоч і не убезпечує від помилок. Але те, що сталося через них пізніше, знищило майже все живе на землі. Ми знаємо про цю подію зі стародавніх літописів. У них ішлося про могутніший за ельфів Сірий Народ, який змінив природу магії, зробивши так, що його мова, давня й майже незнана, могла впливати на закляття. Це справді нейтралізувало магію, і якби ти, скажімо, хотів спалити цю хатину, але дивився б на мене, то горіла б усе одно хатина, а не я, твій учитель. Також вони наділили магію унікальними можливостями, завдяки яким почали викривати брехунів та дізнаватися щиру правду. Як вони цього досягнули, ніхто не знає, оскільки про подальшу долю Сірого Народу в рукописах не згадується. Він зник, залишивши тільки темну пам'ять про себе.

— То що, — спитав Ерагон, перебуваючи в справжньому захваті, — ми ще й досі можемо користуватися магією без знання прадавньої мови?

— А як же тоді Сапфіра дихає вогнем? — поцікавився Оромис. — Адже вона нічого не каже, хіба не так? І нічого не казала тоді, коли обернула могилу Брома на діамантовий склеп, і тоді, коли благословила дитину в Фартхен Дурі. Розум драконів узагалі посутньо відрізняється від нашого, їм не потрібен захист від магії. Свідомо вони не користуються нею, вийнятком є хіба ті моменти, коли вони дмухають вогнем. Проте якщо в них уже є дар, то їхню силу ні з чим не порівняти! Але чого ти збентежився, Ерагоне?

— А що все це означає в моєму випадку, Майстре? — рішуче спитав юнак.

— Це означає, — пояснив учитель, — що ти й далі вчитимеш прадавню мову, бо досягнеш із нею кращих результатів, інакше наука магії буде для тебе заскладна. А ще, скажімо, коли ти потрапиш у полон і тобі заткають рота, ти все одно зможеш звільнитися, як це зробив Ванір. І, врешті-решт, це дозволяє накласти закляття, коли тебе задурили, а ти не можеш його згадати. Але стережися спокуси скористатися цими силами, юначе! Навіть наймудріші з нас не наважуються жартувати з ними, бо можуть загинути.

Наступного ранку Ерагон продовжив вправлятися на мечах разом із Ваніром, але більше не втрачав самовладання, хай там як з нього знущався молодий ельф. До того ж, юнак не хотів марнувати енергію на суперечки, бо спина боліла дедалі частіше, доводячи його аж до сказу. Виснажливі напади хвороби знесилювали, й елементарні побутові вправи ставали для Ерагона такими складними, що дуже часто він падав на землю й корчився від болю. Напади, які траплялися по кілька разів за день, примушували його рухатись навіть під час Римгару.

Поволі юнак узагалі змарнів. Човгаючи ногами, він пересувався майже навпомацки, економлячи сили на кожному русі. Перегодом йому стало важко зосередитись на Оромисових уроках, у пам'яті з'явилися чорні діри, і він не міг згадати, що відбувалося вчора. У вільний час він брав у Орика кільце-мозаїку, аби відволіктися й не думати про свою поразку. Коли Сапфіра була поруч, то просила, щоб він пересувався верхи на ній, витрачаючи якомога менше сил.

Одного ранку, всідаючись на дракона, юнак сумно пожартував про нову можливу назву своєї хвороби.

— І що ж то за назва? — весело поцікавилась Сапфіра, відволікаючи його розмовою від тяжких думок.

— Забуття, — хрипло мовив Ерагон. — Коли тебе проймає біль, то вже нічого не хочеться. Немає ані думок, ані бажань, ані будь-яких емоцій. Ти хочеш тільки позбавитись болю. А якщо він не минає, то саме Забуття рятує нас від нього, обертаючи на зацьковану істоту з єдиним бажанням: утекти.

— Так, непогана назва, — обережно погодився дракон.

— Ні, ти не розумієш! — закричав юнак. — Я розвалююсь на частини, Сапфіро! Я немов кінь, на якому зорали геть усю землю цієї країни! Тримай мене, благаю, інакше одного дня я зникну, забувши себе самого…

— Я ніколи тебе не покину, — відповіла Сапфіра.

Невдовзі Ерагона спіткали два нові напади — під час бою з Ваніром, і ще два — під час Римгару. Коли він нарешті випростався, лежачи на землі й кривлячись від болю, Оромис сказав:

— Знову, Ерагоне, ти мусиш попрацювати над рівновагою.

— Ні, — прохрипів той, намагаючись угамувати тремтіння.

— Що? — не зрозумів учитель.

— Ні, не можу!

— Ну ж бо, Ерагоне, підводься й спробуй іще раз.

— Ні! — закричав юнак. — Робіть ті кляті вправи самі, я не хочу!

Оромис став навколішки біля нещасного учня й приклав долоню до його щоки. Схилившись, він дивився на Ерагона з такою добротою, що той раптом збагнув усю глибину його співчуття, а також те, що той залюбки знищив би його біль, якби це було можливо.

— Не втрачай надії, — нарешті сказав Оромис. — Ніколи, чуєш?

Здавалось, юнак всотував його силу.

— Ми ж з тобою вершники, — тихо мовив ельф. — Ми стоїмо між світлом і темрявою, тримаючи рівновагу. Невігластво, страх, ненависть — наші вороги. Борися з ними, Ерагоне, інакше ми програємо. А тепер встань, Убивце Тіні, і доведи, що ти можеш перемогти свою плоть!

Ерагон якнайглибше вдихнув і рвучко скочив на ноги, аж здригнувшись від надмірного зусилля. Учитель схвально кивнув, і вони продовжили.

— Майстре! — озвався до нього учень, коли вони вже купалися після занять у струмку.

— Так, Ерагоне!

— Навіщо я маю терпіти ці тортури? Чому б мені не скористатися магією й не сформувати моє тіло так, як ельфи формують дерева?

— Ти можеш вчинити й так, — знехотя мовив Оромис. — Але тоді ти не зрозумієш ані тих можливостей, яких набуло нове тіло, ані того, як їх використовувати. Тут нема короткого шляху, повір.

Аби не заскиглити від розпачу, Ерагон занурився в крижаний потік і лежав, бездумно вдивляючись у безхмарну височінь.