Господиня

Розділ 39 Занепокоєння

— Чудово, — бурмотіла я собі під носа. — Просто чудово.

На обід Іян вирішив до мене приєднатися; на обличчі його була приклеєна широка посмішка. Намагається мене підбадьорити… знову.

«Гадаю, останнім часом у тобі забагато сарказму», — мовила Мелані.

«Візьму до уваги».

Весь тиждень вона була геть небагатослівна. Зрештою, зараз із жодної з нас не вийшло б гарного товариства. Ми уникали спілкування, навіть одна з одною.

— Привіт, Вандо, — Іян усівся поруч зі мною. В руці він тримав іще теплу миску паруючого супу. Моя порція повільно вистигала на столі, я її й не торкнулася — гралася скибкою хліба, відриваючи маленькі шматочки.

Я не відповіла.

— Та ну, — він поклав руку мені на коліно. Мел в’яло запротестувала. Вона уже звикла до такого ставлення, і тому часто не звертала уваги на Іянову поведінку. — Сьогодні вони повернуться. Ще до заходу сонця.

— Ти говорив те саме три дні тому, і два дні тому, і вчора також, — нагадала я.

— Сьогодні у мене хороше передчуття. Не розкисай — ти стаєш схожа на людину, — дражнився Іян.

— Я не розкисаю.

І я не розкисала. Я просто місця собі не знаходила — не могла навіть думати чітко. Хвилювання з’їдало мене зсередини, ні на що інше сил не вистачало.

— Це не перша вилазка Джеймі.

— Знаєш, мені від цього набагато легше.

Знову сарказм. Мелані має рацію: чи не перегинаю я палицю?

— З ним Джаред, Джефрі та Труді. А Кайл залишився тут, — засміявся Іян. — Тому їм нічого не загрожує.

— Я не хочу про це говорити.

— Гаразд.

Він заходився їсти й облишив мене. Іян завжди намагався дати мені те, що я хотіла, хоча іноді я й сама не знала, чого хочу. Звісно, якщо не брати до уваги його наполегливих намагань розрадити мене зараз. Цього я не хотіла. Воліла хвилюватися — робити бодай це.

Сплив місяць відтоді, як я переїхала до кімнати Джеймі та Джареда. Три тижні ми всі жили разом. Джаред спав на матраці в узголів’ї нашого з Джеймі ліжка.

Я до цього звикла. І тепер мені було важко в порожній кімнаті. Бракувало їхнього рівного дихання.

Єдине, до чого я не звикла, — прокидатися поряд із Джаредом. Він бажав мені доброго ранку, а я завжди думала хвилину-другу, перш ніж відповісти. Він також почувався ніяково, однак поводився ввічливо. Ми обоє були дуже ввічливі.

Щоранку одне й те саме.

«Доброго ранку, Вандо. Як спалося?»

«Добре, дякую. А тобі?»

«Добре, дякую. Як… Мел?»

«Також добре, дякую».

Постійний піднесений настрій Джеймі та його веселе базікання трохи поліпшували ситуацію. Джеймі часто говорив про Мелані, та й звертався до неї — особливо тепер, коли її ім’я, вимовлене вголос, вже не так напружувало Джареда. День у день я дедалі більше вживалася в образ, мешкати тут ставало приємніше. Ми… були щасливі: Мелані та я.

А тиждень тому Джаред вирішив зробити ще одну коротку вилазку — здебільшого, щоб поновити сільськогосподарський реманент, — і взяв із собою Джеймі.

— Ти втомилася? — запитав Іян.

Я раптом усвідомила, що тру очі.

— Не дуже.

— Досі не можеш нормально спати?

— В кімнаті занадто тихо.

— Я можу спати з тобою. О, заспокойся, Мелані. Ти ж знаєш, що я мав на увазі.

Іян завжди помічав, як я реагую на злість Мелані.

— Я гадала, що сьогодні вони повернуться, — зауважила я.

— Правильно. Мабуть, не варто нічого міняти.

Я зітхнула.

— Може, тобі слід перепочити.

— Облиш, — мовила я. — У мене повно енергії і бажання працювати.

Він усміхнувся, так ніби я сказала щось приємне. Щось, що він очікував.

— Чудово. Допоможеш мені з проектом.

— З яким проектом?

— Я покажу… Ти вже доїла?

Я кивнула.

Він узяв мене за руку і вивів із кухні. Мелані майже не обурювалася — звикла.

— Чому ти пішов сюди?

Східні поля вже не потребували догляду. Вранці ми вже їх полили.

Іян не відповів, а тільки загадково усміхався.

Ми пройшли східним тунелем попри поле і звернули в коридор, який, як виявилося, вів у гральну кімнату. Тільки-но ми опинилися в тунелі, до мене долинув звук голосів і знайомий шум — бах, бах. Застояний гіркуватий запах сірки допоміг усе згадати.

— Іяне, я не в гуморі.

— Ти ж казала, що повна сил.

— Для роботи, а не для футболу.

— Лілі й Вез зажуряться. Я пообіцяв їм зіграти два на два. Сьогодні вранці вони переробили купу справ, щоб звільнити вечір…

— Не змушуй мене почуватися винною, — мовила я, прямуючи до останнього рогу. В світлі блакитних ліхтарів металося кілька тіней.

— А хіба не спрацювало? — дражнився Іян. — Давай, Вандо. Треба розслабитися! — і він підштовхнув мене у печеру, де Вез та Лілі кóпали м’яч.

— Привіт, Вандо. Привіт, Іяне, — гукнула Лілі.

— Перемога за мною, О’Шей, — поперед Вез.

— Ти ж не дозволиш, щоб Вез виграв? — пробурмотів до мене Іян.

— Ти й сам із ним упораєшся.

— Але так буде нечесно. Я цього не переживу.

Я зітхнула.

— Гаразд. Гаразд. Твоє зверху.

Іян пригорнув мене — на думку Мелані, занадто завзято.

— Ти найкраща в усьому всесвіті.

— Дякую, — буркнула я.

— Ну як, Вандо, готова до принизливої поразки? — дражнився Вез. — Планету ви, може, й захопили, а от у грі тобі гаплик.

Іян засміявся, а я змовчала. Від такого жарту мені стало ніяково. Як Вез може про таке жартувати? Люди ніколи не перестануть мене чудувати. Вони — дивовижні істоти, і Мелані в тому числі: щойно вона була така ж сама пригнічена, як я, а тепер раптом загорілася.

«Минулого разу ми так і не зіграли, — пояснила Мелані. Я відчувала, як вона радіє з того, що зрештою зможе набігатися вдосталь — бігати для задоволення, а не від страху. Колись вона це любила. — Від того, що ми сидітимемо склавши руки, Джаред і Джеймі швидше не повернуться. Не завадить трохи розвіятися». Вона вже обмірковувала стратегію, оцінювала наших супротивників.

— Ти знаєш правила? — запитала Лілі.

— Так, я їх пам’ятаю, — кивнула я.

Я неусвідомлено зігнула ногу в коліні й ухопилася за щиколотку, розминаючи м’язи. Тіло пам’ятало позу. Я потягнула другу ногу і не без задоволення відзначила, що вона одужала. Синець ззаду стегна пожовк і уже майже зійшов. У боці давно не боліло — мабуть, ребро таки не було зламане.

Два тижні тому я мила дзеркала і роздивилася своє обличчя: шрам на щоці був завдовжки з долоню з дюжиною рубчиків по краях. Мелані це схвилювало значно більше, ніж мене.

— Я стану на воротах, — повідомив Іян; Лілі відбігла до своїх воріт, а Вез топтався навколо м’яча. Сили були нерівні. Мелані це сподобалося. Вона любила, коли їй кидають виклик.

Щойно почалася гра, як Вез дав пас Лілі, а сам кинувся вперед, щоб обігнати мене й прийняти подачу. Все відбувалося так швидко — не було часу думати: я підрізала Веза — ага, він не сподівався такого від мене! — віддала подачу на Іяна і кинулася назад, до воріт противника. Лілі вибігла задалеко і не встигла повернутися до воріт — я обігнала її, і ми виграли. Іян подав ідеальну подачу, і я забила перший гол.

Було приємно: розім’яти м’язи, пропотіти — не від спеки, а від фізичного навантаження, пограти з Іяном у команді. Ми добре пасували одне одному. Я швидко бігала, він влучно забивав. Після третього гола, який забив Іян, Вез припинив кепкувати.

Коли ми забили двадцять перший гол, Лілі здалася. Вона важко дихала. А я ні; навпаки, я почувалася чудово, м’язи розігрілися й стали гнучкими.

Вез хотів іще раунд, але Лілі була виснажена.

— Вони нас перевершили — визнай це.

— Нас обвели круг пальця!

— А ніхто не казав, що вона не вміє грати.

— Так само, як ніхто не казав, що вона професіонал.

Мені стало приємно, я не змогла стримати усмішки.

— Умій програвати, — мовила Лілі й жартома полоскотала Веза за живіт. Він схопив її за пальці та притягнув до себе. Лілі сміялася, намагаючись викрутитися, але Вез обняв її і поцілував просто в губи.

Ми з Іяном здивовано перезирнулися.

— Заради тебе я програю з гідністю, — мовив Вез і відпустив її.

На гладенькій карамельній шкірі Лілі — на щоках і на шиї — проступив ледь помітний рум’янець. Вона крадькома подивилася на нас з Іяном — поглянути на реакцію.

— А тепер я сходжу по підкріплення, — провадив Вез. — Побачимо, як твоя футболістка впорається з Кайлом.

З цими словами він кинув м’яч у дальній кінець печери. Долинув сплеск — м’яч упав у воду.

Іян побіг його діставати, а я стояла на місці, позираючи час від часу на Лілі. Лілі засміялася і, здається, зніяковіла, хоча засоромити її було майже неможливо.

— Знаю, знаю.

— Скільки часу… це триває? — поцікавилась я.

Вона скорчила гримасу.

— Вибач, це не моя справа.

— Все нормально. Це не секрет — хіба тут можуть бути секрети? Просто якось… незвично. До речі, це твоя провина, — усміхнулася Лілі, піддражнюючи мене.

Однак я все одно почувалася трохи винною і зніяковіла.

— Що я зробила?

— Нічого такого, — запевнила мене Лілі.— Справа у Везі… мене здивувало його ставлення до тебе. Я й не підозрювала, що в ньому стільки глибини. Раніше я не сприймала його серйозно. Ну, гаразд… Він молодший за мене, та яке це має значення тут? — вона знову засміялася. — Дивна штука — і життя, і кохання тривають. Я й не очікувала.

— Так. Навіть смішно іноді,— погодився Іян. Він підкрався ззаду й пригорнув мене за плечі. Я й не чула, як він повернувся. — Але все-таки це класно. А знаєш, що Вез із першого дня закохався в тебе?

— Він казав. А я не помічала.

Іян засміявся.

— Ну, значить, ти єдина ні про що не здогадувалася. Ну що, Вандо, може, зіграємо один на один, поки немає підкріплення?

Я відчувала, як загорілася Мел.

— Гаразд.

Він віддав мені м’яч і відійшов назад до воріт. Мій перший м’яч поцілив між Іяном і відміткою. Тоді я наздогнала Іяна посеред поля, відібрала м’яч і знову забила.

«Він піддається», — пробурмотіла Мелані.

— Ну ж бо, Іяне, грай.

— А я граю.

«Скажи йому, що він грає, як дівчисько».

— Граєш, як дівчисько.

Іян засміявся, і я знову забрала в нього м’яч. Глузування не подіяло — я забила втретє. І тут мені спала на думку одна ідея — можливо, цей гол стане останнім.

Мелані заперечила: «Мені це не подобається».

«Але точно спрацює».

Я поставила м’яч посеред поля.

— Якщо виграєш, можеш спати у моїй кімнаті, поки Джаред і Джеймі не повернуться.

Мені таки слід виспатися.

— Граємо до десятьох.

Іян так сильно зацідив по м’ячу, що той проскочив повз мене, відбився від стіни і повернувся назад у центр поля.

Я подивилася на Лілі.

— Мимо?

— Ні, просто в яблучко.

— Три-один, — оголосив Іян.

Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб виграти, але я принаймні відірвалася на повну. Я забила ще один гол і вельми цим пишалася. Коли Іян забив востаннє, я важко дихала і ледве трималася на ногах. А він навіть не засапався.

— Десять-чотири на мою користь.

— Чудова гра, — видихнула я.

— Втомилася? — запитав він із награною невинністю в голосі, а тоді потягнувся. — Я би й сам не проти поспати, — позіхнув він театрально.

Я поморщилася.

— Ох, Мел, ти ж знаєш, що я жартую. Все гаразд.

Лілі зачаровано дивилася на нас.

— Джаредова Мелані, м’яко кажучи, недолюблює мене, — пояснив Іян.

Брови Лілі стрибнули вгору.

— Це… цікаво.

— Чому Веза так довго немає? — пробурмотів Іян, не звертаючи уваги на її реакцію. — Пошукаємо його? Я б не відмовився від води.

— Я також, — погодилась я.

— Принесіть і мені трохи, — Лілі лежала на землі, розкинувши руки, і навіть не поворухнулася.

Тільки-но ми опинилися в темному тунелі, Іян обняв мене за талію.

— Знаєш, — мовив він, — Мелані злиться на мене, а страждаєш ти, це несправедливо.

— А відколи це люди стали справедливими?

— І то правда.

— До того ж вона б радо познущалася з тебе, якби я дозволила.

Іян засміявся.

— Я радий за Лілі й Веза. А ти?

— Звісно. Вони обоє здаються такими щасливими! Приємно.

— Приємно, що Вез зрештою її домігся. Це вселяє надію, — з цими словами він підморгнув мені.— Як гадаєш, Мелані сильно розсердиться, якщо я поцілую тебе просто зараз?

Я завмерла і глибоко вдихнула.

— Мабуть.

«Отак!»

— Та точно.

Іян зітхнув.

Саме в цю мить до нас долинув голос Веза. Він залунав із кінця тунелю і почав наближатися.

— Вони повернулися! Вандо, вони повернулися!

Я рвонула з місця і мало не збила Веза з ніг. За спиною Іян бурмотів щось про даремно витрачені зусилля.

— Де вони? — кричала я.

— На майдані.

Я знову рвонула вперед. Опинившись у великій печері з грядками, я роззирнулась — і одразу їх помітила. Джеймі стояв біля входу в південний тунель.

— Привіт, Вандо! — крикнув він і помахав рукою.

Труді тримала його за руку, поки я оббігала поле, так наче намагалася не пустити до мене. Зрештою я обняла його за плечі й притягнула до себе.

— Джеймі!

— Скучила?

— Трішечки. А де всі? Всі вернулися? Чи не сталося чого?

Окрім Джеймі, з усіх учасників вилазки тут була тільки Труді. Решта — Люсина, Рут-Енн, Кайл, Тревіс, Віолетта, Рід — зустрічали їх.

— Всі повернули живі й здорові,— мовила Труді.

Я оглянула велику печеру.

— А де вони?

— Ну… миються, розвантажують здобич…

Мені хотілося запропонувати свою допомогу — будь-що, аби на власні очі переконатися, що з Джаредом усе гаразд, — однак я знала, що мені не дозволять бачити, звідки заносять здобич.

— Тобі б також не завадило помитися, — сказала я Джеймі, скуйовдивши його брудне заплутане волосся.

— Йому б не завадило прилягти, — мовила Труді.

— Труді,— прошипів Джеймі й обдарував її злим поглядом.

Труді швидко глипнула на мене й опустила очі.

— Прилягти?..

Я відсторонила від себе Джеймі й почала його роздивлятися. Здавалося, він зовсім не втомився: очі виблискували, на загорілих щоках проступав рум’янець. Мій погляд обмацав його всього і зупинився на правій нозі.

На кілька дюймів вище коліна на джинсах була нерівна діра. Тканина навколо діри була темно-червона, і цей темний зловісний колір тягнувся довгою плямою аж до литки.

«Кров», — налякалася Мелані.

— Джеймі! Що сталося?

— Дякую, Труді.

— Рано чи пізно вона б усе помітила. Ходімо, дорогою розповіси.

Труді взяла його під руку й повільно повела по коридору — Джеймі скакав на лівій нозі, не наступаючи на праву.

— Дрібниці. Сам винен. Це могло статися й тут.

— Розповідай.

Він зітхнув.

— Я спіткнувся, коли тримав у руці ніж.

Я здригнулася.

— А хіба нам не в інший бік? Слід показатися Доку.

— Я щойно звідти. Найперше мене відвели до Дока.

— І що сказав Док?

— Що все гаразд. Він промив і перев’язав рану і звелів лягти.

— А ти прискакав аж сюди? Чому ти не залишився в лікарні?

Джеймі скорчив гримасу й подивився на Труді, ніби сподіваючись підказки.

— Джеймі буде зручніше у своєму ліжку, — мовила вона.

— Так, — погодився він. — Хіба можна спати на тих твердих лікарняних ліжках?

Я подивилася на них, а тоді озирнулася. Натовп розсмоктався, але з південного коридору долинали голоси.

«Що ж насправді коїться?» — похмуро міркувала Мелані.

Здається, Труді бреше так само непереконливо, як і я. Коли вона говорила про те, що інші розвантажують здобич і миються, в її голосі чулися фальшиві нотки. А ще я точно пам’ятала, що її погляд метнувся праворуч, до південного тунелю.

— Здоров, хлопче! Здоров, Труді! — нас наздогнав Іян.

— Привіт, Іяне, — відповіли вони воднораз.

— Що тут трапилося?

— Впав на ніж, — пробурмотів Джеймі, втягнувши голову в плечі.

Іян засміяв.

— Нічого смішного, — мовила я серйозно. Мелані, яка від хвилювання божеволіла у моїй голові, уявила, як заціджує йому межи очі. Я її проігнорувала.

— З ким не буває,— мовив Іян і легенько штурхнув Джеймі кулаком у плече.

— Ага, — буркнув Джеймі.

— Де всі?

Труді відповіла, а я краєм ока я спостерігала за нею.

— Вони… е-е-е… закінчують розвантажувати здобич.

Цього разу її погляд надовго зупинився на південному тунелі, а Іян насупився. Тоді Труді зиркнула на мене й зустрілася зі мною поглядом.

«Відверни їхню увагу», — прошепотіла Мелані.

Я швидко глянула на Джеймі.

— Ти голодний? — запитала я.

— Так.

— А коли ти не голодний? — пожартував Іян. Його обличчя знову розслабилося — він умів краще приховувати емоції, аніж Труді.

Коли ми зайшли до нашої кімнати, Джеймі полегшено плюхнувся на великий матрац.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — перепитала я.

— Не варто хвилюватися. Справді. Док сказав, усе минеться за кілька днів.

Я кивнула, хоча його слова не переконали мене.

— Піду митися, — пробурмотіла Труді й вийшла з кімнати.

Іян сперся об стіну і, вочевидь, нікуди не збирався.

«Коли брешеш, схиляй голову», — порадила Мелані.

— Іяне? — мовила я, не відриваючи очей від ноги Джеймі.— Може, принесеш нам поїсти? Я також зголодніла.

— Еге ж. Принеси нам чогось смачненького.

Я відчувала на собі Іянів погляд, але не підводила очей.

— Гаразд, — погодився він. — Я повернуся за кілька хвилин, — наголосив він.

Я досі дивилася вниз, так ніби оглядаючи рану, аж поки його кроки не затихли.

— Ти не сердишся на мене? — запитав Джеймі.

— Ну звісно, що ні.

— Ти ж не хотіла, щоб я ішов.

— Тепер ти в безпеці; нема чого хвилюватися, — я несвідомо поплескала його по руці й мотнула головою: волосся вже встигло відрости до підборіддя й падало на обличчя.

— Ой, я дещо забула сказати Іяну. Зараз повернусь.

— Що таке? — запитав Джеймі, здивований моїм тоном.

— Це нічого, що ти побудеш сам?

— Звісно, — образився він. Мені таки вдалося його відволікти.

Перш ніж він устиг запитати ще щось, я вискочила з кімнати.

У коридорі було порожньо — Іяна немає. Треба поквапитися. Я знала, що він щось запідозрив. Звернув увагу на те, що я звернула увагу на фальшиве пояснення Труді. Іян не баритиметься.

Я ступала швидко, хоча й не бігла. Я проминула майдан — ішла впевнено, ніби у справі. Дорогою зустріла всього кількох людей: Рід ішов у купальню; Рут-Енн і Гайді розмовляли біля східного коридору; Лілі й Вез стояли спиною до мене та трималися за руки.

Одне слово, ніхто не звернув на мене уваги. Я дивилася просто себе й вдавала, що південний коридор зовсім не цікавить мене, і пірнула в нього в останню секунду.

Опинившись у темному, хоч в око стрель, тунелі, я помчала щодуху знайомою дорогою.

Інстинкт підказував — усе немов повторюється, як тоді, коли Джаред із хлопцями повернулися додому, всі були сумні, Док запив, і ніхто не відповідав на мої запитання. Все повторюється — від мене щось приховують. Якщо вірити Іянові, мені не варто цього знати. На спину мов приском сипонули: а може, я й не хочу цього знати.

«Ні, хочеш. Ми обидві хочемо».

«Мені лячно».

«Мені також».

Темним тунелем якнайтихіше я бігла вперед.