Господиня

Розділ 6 Переслідування

Нарешті світло за вікном почало згасати. День, спекотний як на березень, тривав і тривав, ніби не бажаючи закінчуватися і дарувати мені свободу.

Я шморгнула носом і зав’язала ще один вузлик на вологій хустинці.

— Кеті, у вас, певно, є інші обов’язки. Курт хвилюватиметься, що вас так довго нема.

— Він зрозуміє.

— Я не можу сидіти тут вічно. А до рішення ми з вами так і не наблизилися.

— Швидкі рішення — не мій фах. Отже, ти відмовляєшся від нового носія…

— Відмовляюся.

— Тоді май терпіння.

Від розчарування я зціпила зуби.

— Зі сторонньою допомогою, — мовила розрадниця, — все було б набагато швидше і легше.

— Я приходитиму до вас частіше, обіцяю.

— Це не зовсім те, що я маю на увазі, хоча й на це теж сподіваюся.

— Ви маєте на увазі допомогу… не вашу? — я стенула плечима на саму думку, що сьогоднішнє приниження мені доведеться пережити вдруге з незнайомцем. — Я впевнена, ваша кваліфікація не нижча, ніж у інших розрадників, — ба навіть вища.

— Я не іншого розрадника мала на увазі,— сидячи в кріслі, Кеті перемістила вагу з однієї ноги на другу й акуратно потягнулася. — Скільки у тебе друзів, Вандрівнице?

— З ким я спілкуюся на роботі? Майже щодня я бачусь із кількома викладачами, а після занять перемовляюся з деякими студентами…

— А поза університетом?

Я витріщилася на неї, нічого не розуміючи.

— Носіям-людям потрібне спілкування. Та й ти не звикла до самотності, люба. Ти поділяла думки цілої планети…

— Але ми для цього нікуди не ходили…

Спроба пожартувати вийшла невдалою.

Розрадниця злегка всміхнулась і вела далі:

— Ти так заповзято борешся зі своєю проблемою, що більше ні на що не звертаєш уваги. Можливо, рішення — переключитися на щось інше. Ти казала, що коли працюєш, то Мелані починає нудьгувати… і ніби засинає. Може, якби в тебе з’явилися друзі, це б також її присипляло.

Я замислилася над її словами. Мелані, втомлена довгим днем нелегкої розради, здавалося, була від ідеї не в захваті.

Кеті кивнула.

— Живи своїм життям, а не її.

— В цьому є сенс.

— А ще у людських тіл є фізичні потреби — я про таке ніколи й не чула. Чи не найскладнішим для нас, представників першої хвилі, було приборкати інстинкт парування. Повір мені, люди помічають, коли в тебе нема потягу до парування, — розрадниця посміхнулась і закотила очі, вочевидь, щось пригадуючи. Коли моя реакція не виправдала її сподівань, вона зітхнула і нетерпляче склала руки на грудях. — Ну ж бо, Вандрівнице, ти не могла цього не зауважити.

— Так, авжеж, — пробурмотіла я; Мелані схвильовано заворушилася. — Я ж розповідала вам про сни…

— Ні, я маю на увазі не лише спогади. Невже ти не зустрічала нікого в своєму теперішньому житті, на кого б твоє тіло реагувало… на суто хімічному рівні?

Я поміркувала над її запитанням.

— Не думаю. Принаймні я не помічала.

— Повір мені,— діловито мовила Кеті, покивуючи головою, — ще помітиш. Варто просто розплющити очі й націлено пошукати. Результат не забариться.

На саму думку про це моїм тілом прокотилася хвиля відрази. І я збагнула, що Мелані відчула те ж саме.

Кеті правильно відчитала вираз мого обличчя.

— Не дозволяй їй впливати на те, як ти спілкуєшся з собі подібними, Вандрівнице. Не дозволяй їй себе контролювати!

Мої ніздрі роздувалися. Перш ніж відповісти, я мить помовчала, намагаючись приборкати гнів, до якого так і не звикла.

— Вона мене не контролює.

Кеті звела брову.

Гнів здушив мені горло.

— Вам же не довелося шукати собі чоловіка! Хіба це значить, що вас контролювали?

Розрадниця вдала, що не помітила мого роздратування, натомість замислилася над питанням.

— Може, й так, — зрештою мовила вона. — Важко сказати. Але я тебе зрозуміла, — вона почала перебирати пальцями стрічку на облямівці своєї блузи, а потім, ніби усвідомивши, що уникає мого погляду, рішуче склала руки на грудях й розпростала плечі.— Ніколи не знаєш, чого чекати від чергового призначеного тобі носія на черговій планеті. Як я вже казала, час усе розставить по місцях. Або Мелані збайдужіє і поступово затихне, і ти забудеш про Джареда, або… Зрештою, шукачі знають свою справу. Вони вже його розшукують, і може, ти щось пригадаєш, аби їм допомогти.

Я завмерла, втямивши зміст її слів, проте Кеті, здавалося, не помічала, що я застигла як укопана.

— Цілком можливо, шукачі знайдуть коханого Мелані, й тоді ви будете разом. Якщо його почуття такі ж сильні, як і її, то нова душа повинна це відчути.

— Ні!

Не певна, хто саме це скрикнув. Можливо, і я, бо теж була нажахана.

Раптом я підскочила з місця. Мене лихоманило. Сльози, які досі текли рікою, знагла вщухли, а руки міцно стиснулися в кулаки.

— Вандрівнице?

Але я розвернулася і побігла до дверей, придушуючи слова, що не повинні злетіти з моїх уст. Слова, що не повинні бути моїми. Слова, що мають сенс лише в тому разі, якщо належать їй, але я відчувала їх, наче власні. Ні, то не мої слова! Їх не можна промовляти!

«Це його уб’є! Його більше не буде! Я не хочу нікого іншого. Я хочу Джареда, а не інопланетянина в його тілі! Без нього тіло нічого не важить».

Коли я вибігла на дорогу, Кеті досі вигукувала моє ім’я.

Помешкання моє було неподалік офісу розрадниці, проте пітьма надворі збила мене з курсу. І лише подолавши два квартали, я збагнула, що рухаюся геть в інший бік.

Я відчувала, що на мене витріщаються перехожі. Дійсно, я не була в спортивному костюмі, й навіть не бігла підтюпцем, а летіла. Але ніхто нічого не казав, усі ввічливо відводили очі — мабуть, здогадалися, що я на цьому світі новенька. Тому й поводжуся, наче дитина.

Сповільнившись до швидкої ходи, я повернула на північ, аби обминути офіс Кеті.

Ноги раз у раз зривалися на біг, ніби наздоганяючи ритм якоїсь танцювальної мелодії. Лясь, лясь, лясь по асфальту. Ні, занадто гучно, як на танець. Занадто агресивно. Лясь! Лясь! Лясь! Ніби ляпаси. Від такої асоціації мені стало моторошно.

Он уже світло над дверима мого помешкання. Я швидко подолала ще кілька кроків. Проте дорогу так і не перейшла.

Мені було зле. І хоча сама я ніколи не блювала, проте відчуття це пам’ятала. На чолі виступив холодний піт, у вухах дзвеніло. Не було жодних сумнівів, що зараз я пізнаю блювоту на власному досвіді.

Обіч тротуару зеленіла алея, а довкола вуличного ліхтаря — охайний живопліт. Шукати кращого місця не було часу. Я кинулася до ліхтаря й ухопилася руками за стовп, аби не впасти. Від нудоти паморочилось у голові.

Так, доведеться блювати.

— Вандрівнице, це ви? Вандрівнице, ви хвора?

Голос був невиразно знайомий, та пригадувати його зараз не було сил. Від усвідомлення того, що хтось спостерігає, як я несамовито випльовую свій обід, мені зробилося ще гірше.

— Хто в місті ваш цілитель? — запитав голос. Через дзижчання у вухах здавалося, що він лунає десь дуже далеко. — Вам потрібна «швидка»?

Я відкашлялась і похитала головою. Все, скінчилося, шлунок порожній.

— Я не хвора, — відповіла я, випростуючись, але не відриваючи рук від ліхтарного стовпа. Підвівши очі, я вирішила подивитися, хто ж це спостерігає за моментом моєї ганьби.

Намагаючись вирішити, в котру службу дзвонити, з мобільним телефоном у руці стояла шукачка з Чикаго. Один погляд — і я знову зігнулася над травою. Дарма, що шлунок уже порожній, — на шукачку краще не дивитися.

І поки м’язи живота марно скорочувались у блювотному рефлексі, я зрозуміла, що вона тут не просто так.

«О ні! О ні, ні, ні, ні, ні, ні!»

— Навіщо? — запитала я безбарвним від паніки й нудоти голосом. — Навіщо ви тут? Що сталося?

А в голові лунали невтішні слова розрадниці.

Я спершу угледіла, як чиїсь долоні вчепилися в комірець чорного костюма шукачки, а вже потім збагнула, що руки — мої.

— Припиніть! — обурено вигукнула вона.

Її голос дрижав — виявляється, я її трусила. Усвідомивши це, я миттю її відпустила і затулила долонями обличчя.

— Вибачте! Вибачте! Я не знаю, що дію.

Шукачка сердито подивилася на мене й розгладила зім’яте вбрання.

— Ви недобре почуваєтеся, а я, напевно, вас налякала.

— Не очікувала вас побачити, — пошепки мовила я. — Чому ви тут?

— Давайте спершу доправимо вас до цілильні, а тоді вже побалакаємо. Якщо у вас застуда, її треба зцілити. Навіщо дарма псувати тіло?

— У мене немає застуди. Я не хвора.

— Ви щось погане з’їли? Маєте доповісти, де ви це взяли.

Її турбота страшенно діяла мені на нерви.

— Я нічого поганого не їла. Я здорова.

— Чому ви не хочете, аби цілитель перевірив? Одне швидке сканування — вам не слід занедбувати свого носія. Це безвідповідально. Особливо коли охорона здоров’я така швидка й ефективна.

Я глибоко вдихнула і спробувала перебороти бажання знову труснути шукачку. Вона була на цілу голову нижча за мене. Я б легко перемогла її в бійці.

Бійці? Я швидко відвернулася і рушила до будинку. Небезпечні емоції просто переливалися через край. Слід заспокоїтися, поки не сталося непоправне.

— Вандрівнице? Зачекайте! Цілитель…

— Мені не потрібен цілитель, — не обертаючись, сказала я. — Це просто… емоційна нестабільність. Тепер усе в нормі.

Шукачка мовчала. Напевно, обмірковувала мою відповідь. Почувши за спиною стукіт її високих підборів, я лишила двері відчиненими, бо знала, що вона піде слідом. Підійшовши до раковини, я наповнила склянку водою. Шукачка мовчки чекала, поки я прополощу рот. Нарешті я прихилилася до стійки і втупилась у раковину.

Скоро шукачка не витримала.

— Гм, Вандрівнице… Це ж і досі ваше ім’я? Не хочу бути неввічливою, називаючи вас неправильно.

І далі стоячи до неї спиною, я відповіла:

— Так, це й досі моє ім’я.

— Цікаво. А я гадала, що ви скоро оберете собі нове — ім’я вашої носительки.

— А я обрала ім’я Вандрівниця.

Мені давно було ясно, що у суперечці, яку я підслухала в цілильні у день пробудження, винна була шукачка. Ще ніколи за свої дев’ять життів я не стрічала такої надокучливої душі. І навіть мій перший цілитель, Брід У Глибоководді,— надзвичайно спокійний, добрий і мудрий, навіть як на наш вид, — поруч із нею втратив рівновагу. Коли я це пригадала, мені стало не так соромно через власну нестриманість.

Я обернулась, аби поглянути на її обличчя. Вона зручно вмостилася на моїй канапі, ніби готуючись до довгої розмови. Побачивши самовдоволений вираз булькатих очей, я ледве стрималася, щоб не скривитися.

— Що вас привело? — мій голос звучав рівно і стримано — більше у присутності цієї жінки я не втрачу самовладання.

— Від вас давно не було новин, тож я вирішила перевірити особисто. У вашій справі й досі немає жодних зрушень.

Мої пальці інстинктивно вчепились у край стільниці, на яку я опиралася, проте голос не зрадив величезного полегшення, що охопило мене.

— Здається, ви занадто… непокоїтеся. Крім того, учора вночі я послала вам повідомлення.

Насупивши брови, шукачка скривила свою характерну гримасу — водночас невдоволення і роздратування, та ще й натяк на те, що це не вона тобі, а ти їй надокучаєш. Діставши кишеньковий комп’ютер, вона кілька разів торкнулася пальцем екрану.

— О, — без жодних емоцій промовила вона. — Сьогодні я ще не перевіряла пошту.

Вона спокійно пробігла очима текст, який я їй написала.

— Я відіслала це рано-вранці,— прокоментувала я. — Тоді я ще не зовсім прокинулася. Не знаю, що з того всього спогади, що сон, а що просто сонна писанина.

Я промовила ці слова — слова Мелані — так невимушено, ніби вони були моїми власними, та ще й безтурботно засміялася наприкінці. Нечесно з мого боку. Ганьба та й годі! Але не можна, аби шукачка дізналася, що я слабкіша за свого носія.

Неймовірно, але цього разу Мелані не раділа, що взяла наді мною гору. Її переповнювало полегшення і вдячність за те, що я, хоч і зі своїх дріб’язкових міркувань, її не видала.

— Цікаво, — пробурмотіла шукачка. — Ще один на свободі. До миру так далеко!

Складалося враження, що думка про мир, який іще так далеко, зовсім її не засмучує, а навпаки — приносить задоволення.

Мелані так хотіла знову втрутитися, сказати, що хлопчик — то лише сон, що я прикусила губу. «Не будь дурною, — промовила я до неї,— вона одразу нас розкусить». Лишень уявіть, яка нестерпна ця шукачка, що навіть ми з Мелані помирилися!

«Я її ненавиджу», — шепіт Мелані був гострий, болючий, наче лезо.

«Я знаю, знаю».

Якби ж я могла сказати, що не відчуваю… того ж самого! Ненависть — непростима емоція. Але ця шукачка… важко відчувати до неї приязнь. Просто неможливо.

Нашу безгучну розмову урвала шукачка.

— Значить, окрім цього місця, інших напрямків на карті ви не вкажете?

У відповідь на її різкий тон моє тіло напружилося.

— Я не згадувала жодних напрямків на карті. Це лише ваше припущення. І, відповідаючи на ваше запитання: ні, не вкажу.

Вона тричі клацнула язиком.

— Але ви дали орієнтири.

— Мені здалося… Але більше я нічого не бачу.

— Як так? Хіба ви ще не приборкали людину? — шукачка голосно розреготалася. Вона сміялася наді мною.

Я розвернулася до неї спиною і спробувала заспокоїтися. Уявити, що шукачки взагалі нема. Що я сама на своїй скромній кухоньці, визираю крізь вікно на маленький клаптик нічного неба, на якому вмістилися три яскраві зірки.

Що я сама, як і завжди.

Поки я роздивлялася крихітні цятки, що мерехтіли в темряві ночі, в моїй голові один по одному спалахували знайомі незрозумілі орієнтири, які я неодноразово бачила у снах та уривках спогадів за різних, не пов’язаних між собою обставин.

Перший: довга ламана крива, крутий поворот на північ, потім різко назад, знову на північ, цього разу на довшому відтинку, і раптовий нахил на південь, що знову переходить у плавну криву.

Другий: ламаний зиґзаґ, чотири гострі роги, п’ятий дивно обривається, наче надламаний…

Третій: плавний рівний підйом і різкий поворот, наче довгий тонкий палець витягується вгору на північ, а потім опускається вниз.

Незрозуміло… Якесь безглуздя. Але я знала, що для Мелані це важливо. Знала від самого початку. Це таємниця, яку вона захищала запекліше за інші, нарівні з хлопчиком, її братом, про існування якого я навіть не здогадувалася до минулої ночі, коли мені наснився сон. Що ж її зламало? Що змусило поступитися? Може, що сильнішим ставав її голос у моїй голові, то важче їй було охороняти свої таємниці?

Може, вона скоро й зовсім відступиться, і тоді я побачу, що означають ці дивні орієнтири. Я була певна, що вони мають якесь значення. Що вони кудись ведуть.

І поки відгомін сміху шукачки висів у повітрі, я раптом зрозуміла, чому вони такі важливі.

Звісно! По них можна повернутися до Джареда. До них обох — Джареда і Джеймі. Куди ж іще? Яке інше місце могло так багато важити для моєї господині? Лише не повернутися, а дістатися, бо ніхто з них ще ніколи не користався цими орієнтирами. Лініями, такими ж незрозумілими для Мелані, як і для мене, хіба що…

Стіна опустилась із запізненням, тому що Мелані приділяла шукачці більше уваги, ніж я. Мелані затріпотіла у моїй голові, і тільки тоді я почула, як наблизилася шукачка.

Вона зітхнула.

— Зважаючи на вашу біографію, я очікувала від вас більшого.

— Шкода, що ви самі не можете виконати це завдання. Упевнена, що розкусити бунтівну носительку було б для вас дитячою забавкою, — сказала я рівним безбарвним голосом, не обертаючи до неї голови.

Вона гмикнула.

— У нас із першими хвилями окупації і без бунтівних носіїв проблем вистачало.

— Знаю. Сама брала участь у кількох заселеннях.

Шукачка пирхнула.

— І довго ви приборкували водорості? Напевно, довелося за ними побігати?

Мій голос залишався спокійним.

— На Південному полюсі все пройшло нормально, а от на Північному якраз усе навпаки. Через грубу помилку ми втратили весь ліс, — у моїх словах відбилася гіркота спогадів. — Тисячі живих істот відмовилися прийняти нас, натомість вирішили заснути навічно: стулили листя і померли з голоду без сонячного світла.

«Молодці», — прошепотіла Мелані, коментуючи трагедію, що спливла в моїй пам’яті. В її думці не було сарказму, лише схвалення.

«Така утрата!» — я показала їй отой біль спогадів, що обрушився на нас із сестрами, оте відчуття, мов помирає свідомість.

«І так, і так смерть. Як не поглянь».

Але тут заговорила шукачка, і я спробувала зосередитися лише на одній розмові.

— Так, — сконфужено мовила вона. — Не пощастило.

— Інколи не варто так тиснути. Дехто занадто захоплюється.

Вона нічого не відповіла, але відступила на кілька кроків. Усі знали, що у тому масовому самогубстві винні шукачі, які недооцінили можливості не здатних до втечі істот. Шукачі повелися легковажно, почавши заселення ще до того, як була проведена повномасштабна асиміляція. А коли зрозуміли, що саме задумали водорості, було запізно. Чергова партія сплячих душ була ще надто далеко, і коли прибула на місце, Північного лісу вже не існувало.

Я поглянула на шукачку, намагаючись оцінити, яке враження справили на неї мої слова. Проте вона залишалася незворушною — спокійно стояла, уперши погляд у порожню білу стіну.

— Вибачте, але я більше нічим не можу вам допомогти, — рішуче сказала я, аби вона зрозуміла мій натяк. У мене був твердий намір випхати непрохану гостю зі свого дому. «З нашого дому», — підщипнула Мелані. Я зітхнула. Вона знову стала собою. — Ви лише марно згаяли час — їхали в таку далечінь.

— Така в мене робота, — сказала шукачка, знизавши плечима. — Ви — моє єдине завдання. Поки я не відшукаю решту людей, можу хоч увесь час ходити за вами назирці, сподіваючись, що мені поталанить.