Розділ 1 Спогад

Я знала: початок буде як кінець, а в кінці очі побачать смерть. Мене попереджали.

Не просто очі. Мої очі. Бо тепер це я.

Мова, котра лунала зараз у моїх думках, була дивною, але зрозумілою. Здавленою, відривчастою, сліпою і лінійною. Неймовірно вбогою порівняно з багатьма іншими, якими я розмовляла раніше, але все ж не позбавленою плавності й виразності. А інколи й краси. Тепер це моя мова. Моя рідна мова.

Завдяки притаманному нам, душам, інстинкту я міцно вплелася у мозковий центр людського тіла, нерозривно поєднуючись із кожним його рефлексом і подихом, аж поки воно перестало бути чимось окремим від мене. Тепер це була я.

Не просто тіло — моє тіло.

Забуття поступово розвіювалося, і розум яснішав. Я приготувалася до наглої атаки першого спогаду, який водночас був останнім, — спогаду про завершальні хвилини життя людини, спогаду про кінець. Мене чітко попереджали про те, що саме станеться зараз: людські емоції виявляться сильнішими і набагато реальнішими за почуття попередніх моїх носіїв. Моє напруження досягло апогею.

І ось спомин прийшов. До такого неможливо підготуватися — і про це мене попереджали.

Спогад приголомшив ураганом кольорів і звуків. Холод на шкірі, пекучий біль, що скував тіло. Різкий металевий присмак у роті. І нове, п’яте відчуття, раніше мені не відоме. Воно вбирало молекули повітря і, перетворюючи їх на дивні сигнали задоволення і перестороги, надсилало їх у мозок. Запахи. Вони бентежили, збивали з пантелику. Мене, але не пам’ять людини. У неї не було часу на запахи. Її пам’ять переповнював страх.

Страх міцно стиснув її у своїх лещатах, штовхаючи зм’яклі, неслухняні кінцівки вперед і водночас змушуючи їх ціпеніти. Тікати, бігти — це все, що їй залишалося.

Я не впоралася.

Спогад, зовсім не мій спогад, виявився такими могутнім і реальним, що пробивався крізь мій контроль, переливався через моє відсторонення, через усвідомлення того, що це лише спогад, до того ж не мій. Він засмоктував мене в пекло, яким були останні хвилини життя людини. Я стала нею, і ми тікали.

Темно. Геть нічого не видно. Ні підлоги, ні простягнутих рук. Я біжу наосліп і прислухаюся до погоні, яку відчуваю позаду, але торохкотіння пульсу в скронях глушить усі звуки.

Холодно. Це аж ніяк не повинно мене зараз турбувати, але зимно так, що аж боляче. Як же мені холодно!

Повітря, яке я вдихаю носом, бридке. Погане. Сморід. На якусь мить це прикре відчуття висмикнуло мене зі спогаду. Але тільки на мить, а потім затягнуло знову, і від страху мої очі наповнилися сльозами.

Я пропала. Ми пропали. Усе скінчено.

Погоня вже близько, насідає мені на п’яти — її добре чути. Тупотіння багатьох ніг, а я одна! Я не впоралася…

Гукають шукачі. Від звуку їхніх голосів у мене стискається шлунок. Зараз мене знудить.

— Усе гаразд, усе гаразд, — бреше одна з шукачок, намагаючись мене заспокоїти. Від бігу її голос звучить уривчасто.

— Обережно! — застерігає другий.

— Не поранься! — благає третій. Глибокий голос, турботливий.

Турботливий!

У нутрі спалахнув вогонь, і я мало не задихнулася від жагучої ненависті.

У жодному з попередніх утілень я не відчувала таких емоцій. І знову на якусь мить це відразливе відчуття вихопило мене зі спогаду. Високий пронизливий звук різонув мій слух і запульсував у скронях. Звук вихоплювався з моїх дихальних шляхів, деручи горло.

«Це зойк, — пояснило моє тіло, — це ти кричиш».

Я приголомшено завмерла, і звук раптово урвався.

Це вже був не спогад.

Моє тіло — воно думало! Промовляло до мене!

Але тої миті спогад був сильніший за подив.

— Будь ласка! — волають шукачі.— Попереду небезпечно!

«Небезпечно позаду!» — кричу я подумки їм у відповідь. І бачу те, про що вони попереджають. У кінці тунелю незрозуміло звідки пробивається слабкий промінь світла. Це не стіна і не замкнені двері — не глухий кут, на який я так боялась наразитися. Це чорна діра.

Шахта ліфта. Покинута, порожня і проклята, як і вся будівля. Колись прихисток, тепер могила.

По тілу прокотилася хвиля полегшення, і я рвонула вперед. Вихід є. Хоч і не вижити, але перемогти.

«Ні, ні, ні!» — це вже подумала я і зробила відчайдушну спробу вирватися зі спогаду. Але марно — ми були одним цілим і бігли в обійми смерті.

— Будь ласка! — благають ззаду.

Я розумію, що мене їм не наздогнати, і мені хочеться сміятися. Уявляю, як чужі руки хапають повітря у декількох дюймах від моєї спини. Але я прудкіша за них. Я навіть не вагаюся, коли підлога закінчується. Переді мною постає діра, і я роблю крок їй назустріч.

Мене ковтає порожнеча. Ноги безпорадно буцають повітря. Пальці хапають і дряпають порожнечу, шукаючи, за що зачепитися. Холод буруниться піді мною, наче буремний вихор.

Глухий удар… Я чую його раніше, ніж відчуваю… Вітер стих…

І почався біль… Біль усюди… Біль — це все. Коли ж він закінчиться?

«Недостатньо високо», — подумала я крізь біль.

Коли скінчиться біль? Коли?..

Чорнота поглинула біль, і над силу я подякувала пам’яті за цей найостанніший спомин. Чорнота забрала все, я була вільна. За звичкою тіла — мого тіла — я глибоко вдихнула, аби заспокоїтися.

Та кольори атакували з новою силою, пам’ять увімкнулася і заглитнула мене знову.

«Ні!» — я злякалася, що доведеться ще раз відчути холод, біль і власне сам страх.

Але тепер то був інший спогад. Останній спогад всередині спогаду, — як останній ковток повітря, — і попри всю неймовірність, навіть потужніший за попередній.

Чорнота поглинула все, окрім одного: обличчя.

Воно було для мене настільки незвичним, наскільки безликі покручені мацаки мого останнього носія здалися б дивними моєму новому тілу. Такі обличчя були зображені на малюнках, які я роздивлялася в процесі підготовки до цього світу. Вони були дуже схожі між собою, і лише невеликі варіації кольору й форми відрізняли одне обличчя від іншого. А за будовою — однаковісінькі: овал, посередині якого стирчить ніс; згори — очі, знизу — рот, ліворуч і праворуч — по вуху. Усі органи чуття, окрім дотику, зосереджені в одному місці. На кістки напнута шкіра, волосся росте на верхівці та на дивних волохатих рисках над очима. Траплялося, волосся росло й нижче — на щоках та підборідді,— такі обличчя завжди виявлялися чоловічої статі. Кольорова гама охоплювала всі відтінки коричневого: від світло-кремового до темно-бурого, майже чорного. На цьому відмінності закінчувалися — от і відрізни людей одне від одного!

Але це обличчя я б упізнала з-поміж мільйонів.

Світло-золотава шкіра щільно облягала виразні контури прямокутного обличчя. Волосся росло тільки на голові й отих дивних кудлатих ниточках над очима й, окрім вибілених сонцем пасом, було трохи темнішим за шкіру. На тлі волосся вирізнялися темні кругленькі райдужки на білих очних яблуках, що, як і волосся, відблискували в променях світла. В куточках очей розходилася павутинка зморщок. Вона з’являється тоді, коли обличчя усміхається або мружиться від сонця, — підказала мені чужа пам’ять.

Навіть нічого не знаючи про еталони краси оцих чужинців, я була переконана, що це обличчя гарне. На нього хотілося дивитись. Але щойно я це зрозуміла, воно зникло.

«Моє», — незрозуміло звідки промовила чиясь думка.

І знову я завмерла, приголомшена. Хто тут? У цьому тілі не повинно бути нікого, окрім мене. Але чужа думка була дуже сильною і дуже реальною.

Не може бути. Невже вона ще тут? Адже тепер вона — це я.

«Моє,— виправила я, вкладаючи у це слово всю силу і владу, що належали мені одній. — Усе тут моє».

І раптом подумала: «Тоді чому я з нею розмовляю?»

Але мене перебили голоси.

Загрузка...