Розділ 41 Утеча

Три дні Іян просидів зі мною в темряві.

Тільки виходив на кілька хвилин по харчі й воду. Спочатку Іян їв, хоча я відмовлялася. Зрозумівши, що я не торкаюся своєї таці не через втрату апетиту, він також припинив їсти.

Під час нетривалої відсутності Іяна я справляла свої природні потреби, які не могла ігнорувати, — на щастя, тут був смердючий струмок. А оскільки я й далі голодувала, скоро потреба зовсім зникла.

Я не могла не спати, але не намагалася вкластися зручно. В перший день, коли я прокинулася, моя голова лежала в Іяна на колінах. Я одразу ж відскочила від нього, затремтівши так, що більше він на таке не наважувався. Відтак я спала, притиснувшись до каміння, а щойно прокидалася, скручувалася калачиком на долівці.

— Будь ласка, — прошепотів Іян на третій день — принаймні мені здавалося, що був уже третій день; у тихому темному місці неможливо було стежити за часом.

Я знала, що переді мною стоїть таця з їжею. Іян підсунув її ближче, аж поки та не торкнулася моєї ноги. Я сахнулась.

— Будь ласка, Вандо. Будь ласка, поїж.

Він потягнувся до мене, але відсмикнув руку, коли я відсторонилася.

— Будь ласка, я не хочу, щоб ти ненавиділа мене. Вибач! Якби я знав… Я б їх зупинив. Я не дозволю, щоб таке повторилося.

Іян їх не зупинить. Він один, а їх багато. Крім того, Джаред казав, що раніше Іян не мав нічого проти. А я — ворог. Навіть у найбільш чутливих і співчутливих людей їхнє обмежене милосердя поширюється лише на своїх.

Я знала, що Док нізащо навмисно не завдасть фізичного болю іншій людині. Він такий чутливий, що болю навіть бачити не може. Але що такс гусінь, стоніг? Навіщо Докові перейматися стражданнями дивної інопланетної істоти? Хіба йому важко вбити немовля — повільно розтинати його на шматки, — адже в того немає рота, воно не здатне плакати?

— Треба було тобі сказати, — прошепотів Іян.

Хіба щось змінилося б, якби я почула про те, що сталося, а не побачила понівечені останки на власні очі? Невже від цього біль був би слабшим?

— Поїж, будь ласка.

Знову запала тиша. Якийсь час ми сиділи мовчки — може, годину чи дві.

Іян підвівся й тихо вийшов.

В ту мить я не відала, що саме почуваю. Я ненавиділа тіло, до якого була прив’язана. Але чому відсутність Іяна засмутила мене? Я ж так прагнула самотності! А тепер, коли я її отримала, мені боляче? І закортіло, щоб чудовисько повернулося назад, хоча це геть неправильно.

Я недовго залишалася на самоті. З темряви долинуло приглушене насвистування, і я одразу впізнала Джеба — чи то Іян привів його, чи він прийшов сам і чекав, поки Іян вийде з печери. За кілька кроків від мене насвистування припинилося. У темряві щось клацнуло, і в очі вдарило жовте світло. Я закліпала.

Джеб спрямував світло у стелю, навколо нас утворилася широка ясна сфера. А тим часом Джеб умостився поруч зі мною.

— Вирішила заморити себе голодом? Такий у тебе план, га?

Я втупилася в кам’яну долівку.

Якщо бути відвертою, то час скорботи вже минув. Я настраждалася, оплакала всіх, кого хотіла. Та хіба можливо оплакувати незнайомців вічно? Ні, тепер я просто сердилася.

— Якщо хочеш померти, то існують простіші і швидші способи.

Так ніби я не знаю!

— Правильно, ліпше віддайте мене Доку, — каркнула я.

Джеб не здивувався, коли я заговорила. Він тільки кивнув, так наче я сказала саме те, що він очікував почути.

— Вандрівнице, невже ти гадала, що ми так просто здамося? — голос Джеба був твердий і серйозний як ніколи. — Інстинкт виживання дужчий. Ну звісно, ми хочемо відшукати спосіб повернути собі свідомість. Завтра-бо будь-хто з нас може її втратити. Ми й так уже згубили надто багато рідних і коханих. Це болісно. Кожна невдача вбиває Дока — якби ти тільки бачила… Але така реальність, Вандо. Ми програли війну. Людство на грані вимирання. Ми намагаємось урятуватися.

Вперше за весь час Джеб говорив зі мною як із душею, а не як із людиною. Хоча у мене було таке відчуття, що він завжди усвідомлював відмінність. Просто він був увічливим чудовиськом.

Я не могла не визнати: в його словах є правда і здоровий глузд. Шок минув, і я знову стала сама собою. Справедливість у мене в крові.

Кільком людям удалося поглянути на світ моїми очима; щонайменше одній людині — Іяну. Чому б тепер мені не подивитися на все їхніми очима? Так, вони чудовиська, однак іноді навіть учинки чудовиськ можна виправдати.

Звісно, вони шукали вихід у насильстві. Вони й не думали, що існує інший спосіб вирішення проблеми. Хіба можна звинувачувати людей за те, що вони генетично запрограмовані вирішувати всі проблеми в один спосіб?

Я прокашлялася, але голос досі хрипів — я задовго мовчала.

— Розчленовуючи немовлят, ви нічого не доможетеся, Джебе. Тепер усі мертві.

Якусь мить він мовчав.

— Ми не відрізняємо ваших немовлят від дорослих.

— Ну звісно, що ні.

— Ваші також не милують наших дітей.

— Але ми не піддаємо їх тортурам. Ми ніколи й нікому не завдаємо болю навмисне.

— Ви чините ще гірше. Ви нас знищуєте.

— А ви робите й те, й те.

— Так, робимо, тому що ми повинні спробувати. Ми повинні продовжувати боротьбу. І ми боремося в єдиний відомий нам спосіб. Вибір простий: боротися — або здатися і вмерти.

Джеб звів брову й подивився на мене, натякаючи, що саме такий вигляд мала моя поведінка збоку.

Я зітхнула, підняла з долівки пляшку води, яку залишив Іян, і одним махом спорожнила її.

— Це ніколи не спрацює, Джебе. Ви можете й надалі рубати нас на шматки, в результаті ви тільки закатуєте величезну кількість розумних істот обох видів. Ми не хочемо убивати й не пристосовані до цього, але наші паростки слабкі тільки на позір. Можливо, вони й тонші за срібну волосину, але насправді наші мацаки сильніші за більшість ваших органів. Саме це відбувається, правда? Док шматує мого родича, а той тим часом знищує мозок вашого.

— Еге ж, мозок зсідається, мов домашній сир, — погодився Джеб.

Я скривилася, а тоді здригнулась, уявивши собі цю огидну картину.

— Мене також від цього верне, — визнав він. — А Док узагалі згасає на очах. Щоразу, коли йому здається, що він за крок від розгадки, він наштовхується на стіну. Він випробував усе можливе — марно, мозок усе одно стає як домашній сир. Ні заспокійливе на вас не діє… ні отрута.

— Ну звісно, що не діє,— прохрипіла я. — У нас зовсім інший хімічний склад.

— Якось один із ваших, мабуть, здогадався про все наперед. Док іще не приспав хлопця, а срібні ниточки знищили мозок людини зсередини. Звісно, ми не знали цього, поки Док не зробив розтин. А хлопець наче просто знепритомнів.

Я була здивована і навіть вражена. Та душа, мабуть, була неймовірно відважна. Мені б забракло сміливості зважитися на таке, навіть на самому початку, коли я була певна, що з мене силою витягатимуть інформацію. Я й уявити не могла, що люди готові йти на крок, настільки очевидно приречений на поразку.

— Джебе, ми крихітні створіння, повністю залежні від носіїв, тому й виробили певні способи захисту.

— І маєте на це право. Я просто хочу, щоб ти знала: ми не припинимо боротьби. Ми не хочемо завдавати болю, але… Так вийшло. Однак люди боротимуться до останнього.

Наші погляди схрестилися.

— Тоді вам слід віддати мене Доку на тортури. Для чого я ще годжусь?

— Вандо, не мели дурниць. Люди нелогічні: у нас більше доброти й злості, ніж ти собі можеш уявити. Хоча, мабуть, зло переважає…— (Я кивнула, але він уже повів далі, ігноруючи мене). — Ми цінуємо особистість, іноді навіть занадто. Будьмо об’єктивні. От, наприклад, Пейдж… скількома людьми вона б пожертвувала заради Енді? Якщо уявити, що всі люди рівноцінні, то таке запитання недоречне. Тебе ми також цінуємо… Що ж, якщо подивитися на все з людської точки зору, то це доволі безглуздо. Але серед нас є такі, хто поставить тебе вище за незнайому людину. Мушу визнати, я належу до їхнього числа. Я вважаю тебе своїм другом, Вандо. Що, звісно, безглуздо, якщо ти ненавидиш мене…

— Джебе, я зовсім не ненавиджу вас, але…

— Так?

— Просто я не розумію, як мені жити далі, якщо зовсім поруч убивають моїх родичів. Піти я також не можу. Розумієте, про що я? Що мене чекає попереду? Скальпель Дока? — я затремтіла.

Він кивнув, і тон його став серйозним.

— Доречне запитання. Згоден, просити тебе з цим жити — занадто.

Всередині щось обірвалося.

— Якби в мене був вибір, — прошепотіла я. — Краще б мене застрелили ви.

Джеб засміявся.

— Не лізь поперед батька в пекло, люба. Ніхто не сміє ні стріляти в моїх друзів, ні різати їх. Я вірю тобі, Вандо. Якщо ти кажеш, що наші зусилля ні до чого не призведуть, доведеться переглянути ситуацію. Я звелю хлопцям, щоб вони більше не приводили душ. До того ж Док також не залізний. Він довго не витримає.

— Хтозна, може, саме зараз ви мені брешете, — нагадала я. — Мені не відрізнити.

— Значить, тобі просто доведеться мені повірити. Тому що я не збираюся стріляти в тебе. І не дозволю тобі вмерти з голоду. З’їж щось, люба. Ну ж бо. Це наказ.

Я глибоко вдихнула й замислилась. Я так і не була певна, чи дійшли ми згоди, чи ні. В цьому тілі було важко зрозуміти власні почуття. Мені подобалися тутешні люди, ми подружилися… Але ж вони чудовиська… Хоча тепер я подивилася на них іншими очима.

Джеб подав мені товсту квадратну скибку кукурудзяного хліба, намащеного краденим медом.

Хліб розкришився й став схожим на кашу, яка прилипала до моїх долонь. Я знову зітхнула й почала облизувати пальці.

— Оце гарна дівчинка! Нічого, ми все здолаємо. От побачиш, нам усе до снаги. Головне — позитивно налаштуватися.

— Позитивно налаштуватися… — пробурмотіла я, не припиняючи жувати. Тільки, Джебе…

І тут повернувся Іян. Коли він наблизився й побачив їжу в моїх руках, від виразу його обличчя мені стало соромно. Бо воно полегшено засяяло.

Ні, я нікому й ніколи не завдавала болю навмисне, але, відмовившись від їжі, я завдала болю Іяну. Людське життя таке заплутане! Ото я накоїла…

— Ось де ви, Джебе, — мовив він тихо і сів поруч, ближче до Джеба. — Джаред казав, що ви, швидше за все, саме тут.

Я на півфута присунулася до Іяна. І хоча рука закляла від довгої непорушності, я вклала свою долоню в його.

— Вибач, — прошепотіла я.

Він стиснув мої пальці.

— Не варто вибачатися переді мною.

— Я повинна була сама все втямити. Джеб має рацію. Звичайно, ви боретеся. І яке я маю право звинувачувати вас за це?

— Тепер усе змінилося. Тепер ти з нами. Й експериментам слід покласти край.

Моя поява тут тільки все ускладнила, змусила людей іще наполегливіше розв’язувати задачу. Як висмикнути з тіла мене і врятувати Мелані? Мене стерти, а її повернути.

— На війні всі методи виправдані,— пробурмотіла я, силкуючись усміхнутися.

— Як і в коханні,— усміхнувся Іян у відповідь. — Ти забула продовження.

— Гаразд, досить, — буркнув Джеб. — Я ще не закінчив.

Я з цікавістю вивчала вираз його обличчя. Що там іще?

— Так… — Джеб глибоко вдихнув і подивився на мене. — Тільки не лякайся, гаразд?

Я завмерла, стиснувши Іянову руку.

Іян метнув на Джеба сповнений тривоги погляд.

— Ти збираєшся їй розповісти? — запитав він.

— Що ще? — хапнула я ротом повітря. — Що сталося?

Джеб одягнув на обличчя непроникну маску гравця в покер.

— Джеймі…

Два слова перевернули світ догори дриґом.

Три дні, три довгі дні я була Вандрівницею, душею серед людей. Аж раптом знову стала Бандою, збитою з пантелику душею з людськими емоціями, які брали гору.

Я схопилася на ноги, волочучи за собою Іяна — я досі не відпускала його руки. І заточилась — у голові паморочилося.

— Ш-ш-ш, Вандо. Я ж просив не лякатися. З Джеймі все гаразд. Він просто хвилюється за тебе. Дізнався, що сталося, й увесь час питає про тебе. Малий розхвилювався, а йому хвилюватися не можна. Я прийшов, щоб попросити тебе його провідати. Але так тобі йти не можна. Вигляд ти маєш просто жахливий. Це його безпідставно засмутить. Сядь і з’їж іще трохи.

— Щось негаразд із ногою? — запитала я.

— Маленьке запалення, — промимрив Іян. — Док уклав його в ліжко, в іншому разі він би давно прибіг до тебе. Та якби Джаред буквально не прив’язав його до ліжка, він усе одно прийшов би.

Джеб кивнув.

— Джаред хотів прийти сюди й силоміць віднести тебе до Джеймі, але я сказав, що спочатку з тобою побалакаю. Та й навряд чи малому стало б легше, якби він побачив тебе в напівпритомному стані.

У мене кров захолола в жилах. Звісно, просто уява розігралася.

— Яких заходів ви вживаєте?

Джеб знизав плечима.

— Нічого не треба. Малий не слабак, видряпається.

— Його не лікують? Що ви маєте на увазі?

— Це бактеріальна інфекція, — мовив Іян. — А антибіотиків уже не випускають.

— Тому що вони не діють — бактерії мудріші за ваші ліки. Повинно бути щось інакше, щось дієвіше.

— Ну, в нас немає нічого, — мовив Джеб. — Джеймі — здоровий хлопчина. Природа сама розставить усе на свої місця.

— Природа… сама… — пробурмотіла у напівмаренні.

— Поїж, — заохочував Іян. — Не варто йти до Джеймі в такому стані.

Я потерла очі кулаками, намагаючись зібратися на думці.

Джеймі хворий. Немає ліків, щоб його лікувати. Немає вибору. Чекати і сподіватися на те, що його тіло саме зцілить себе. А якщо ні…

— Ні,— зойкнула я.

Почувалася так, ніби знову опинилася на краю Волтерової могили, ніби знову чула шурхотіння піску, що сиплеться в темряві.

— Ні,— стогнала я, намагаючись відігнати страшні спогади.

Я розвернулася й на півзакляклих ногах попрямувала до виходу.

— Зажди, — мовив Іян, але не забрав руки. Він ішов поруч зі мною. Джеб наздогнав мене, прилаштувався з другого боку і пхнув шматок хліба мені у вільну руку.

— З’їж це заради Джеймі,— сказав він.

Я жувала, не відчуваючи смаку, і ковтала, не помічаючи, як їжа потрапляє в шлунок.

— Я так і знав, що вона перенервує,— просипів Джеб.

— Тоді нащо сказали? — запитав Іян розгублено.

Джеб не відповів. Дивно… Чому він мовчить? Невже все так погано?

— Джеймі у лікарні? — поцікавилась я сухо.

— Ні, ні,— одразу ж запевнив Іян. — Він у вашій спальні.

Від цього легше не стало. Всі відчуття притлумилися. Заради Джеймі я б зайшла в будь-яку кімнату, навіть якби вона просякла кров’ю.

Все довкола здавалося чужим. Я навіть не помітила, що надворі день. Я не зустрічалася поглядами з людьми, які зупинялися, щоб подивитися на мене. Насилу переставляла ноги і зрештою допленталася до потрібного коридору.

Біля спальні чергувало кількоро людей. Ширму відсунули, і вони повитягували шиї, щоб зазирнути в Джаредову кімнату. Всі мої знайомі, люди, яких я вважала своїми друзями… Джеймі також друг. Навіщо вони тут? Невже його стан такий нестабільний, що біля його ліжка постійно хтось чергує?

— Ванда, — сказав хтось. Гайді.— Ванда прийшла.

— Пропустіть її,— мовив Вез і поплескав Джеба по плечу. — Молодець.

Я пройшла попри невеличку групку людей, навіть на них не глянувши. Вони розступилися — в іншому разі я би просто наскочила на них. Я не могла думати ні про що і зосередилася на одному — йти вперед.

У кімнаті з високою стелею було ясно. Всередині людей було мало: Док із Джаредом нікого не впускали. Краєм ока я помітила: Джаред стоїть біля дальньої стіни, прихилившись до неї та схрестивши руки на грудях — це ознака того, що він справді хвилюється. Док стояв навколішках біля великого ліжка, де лежав Джеймі в тій самій позі, в якій я його залишила.

Навіщо я його залишила?

Обличчя Джеймі почервоніло й було зарошене. Права холоша джинсів була відтята, а пов’язку зняли. Рана була зовсім не велика й не така страшна, як я собі уявляла, — двохдюймовий поріз із рівними краями. От тільки надто червоний, і шкіра довкола рани спухла й блищала.

— Вандо, — видихнув Джеймі, побачивши мене. — Ой, з тобою все гаразд. Ой.

Він глибоко вдихнув.

Я впала навколішки поряд із ліжком Джеймі, тягнучи за собою Іяна. Торкнулася обличчя Джеймі — його шкіра під моїми пальцями палала. Ліктем я ударила Дока, але навіть не звернула уваги. Док швидко вийшов, і я не подивилася, що було написано на його обличчі: відраза чи провина.

— Джеймі, дитинко, як ти?

— Який я дурень, — мовив він і усміхнувся. — Просто дурень. Не можу повірити, — він жестом указав на ногу. — І треба було тільки примудритися!

Я знайшла мокру ганчірку й приклала до його чола.

— З тобою все буде гаразд, — пообіцяла я впевнено.

— Ну звісно. Все це дурниці. Але Джаред не дозволив мені піти до тебе… — раптом на його обличчі майнула тривога. — Я чув про… Вандо, знаєш…

— Ш-ш-ш. Не згадуй. Якби я знала, в якому ти стані, то вже б давно прийшла.

— Я не хворий. Це все дурна інфекція. Однак я радий, що ти тут. Я божеволів, не знаючи, що з тобою.

Я насилу проковтнула клубок у горлі. Чудовисько? Мій Джеймі? Та ніколи.

— Я чув, ти провчила Веза перед тим, як ми приїхали, — змінив тему Джеймі й широко всміхнувся. — Шкода, що я таке проґавив! Б’юсь об заклад, Мелані також сподобалося.

— Ага.

— З нею все гаразд? Не хвилюється?

— Звісно, хвилюється, — пробурмотіла я, спостерігаючи за ганчіркою, яка плавно їздила по чолі Джеймі, ніби нею рухала чужа рука.

Мелані.

Де вона?

Я нишпорила в голові, шукаючи її знайомий голос. Нічого, крім тиші. Чому вона не тут? Шкіра Джеймі горіла у мене під пальцями. Гарячка мала викликати в Мелані таку ж саму паніку, як і в мене.

— З тобою все гаразд? — запитав Джеймі.— Вандо?

— Я… втомилася. Джеймі, вибач. Я просто… знесилена.

Він не спускав із мене очей.

— Маєш кепський вигляд.

Що я накоїла?

— Не завадило б помитися.

— Знаєш, а мені вже ліпше. Тобі слід попоїсти чи прилягти. Ти бліда.

— Не хвилюйся за мене.

— Я принесу тобі поїсти, — мовив Іян. — Джеймі, може, й тобі щось принести?

— Та ні, щось не хочеться.

Я метнула погляд на Джеймі. Раніше Джеймі завжди був голодний.

— Попроси сходити когось іншого, — мовила я до Іяна й міцніше стиснула його руку.

— Гаразд, — обличчя Іяна було спокійне, але я відчувала подив і тривогу. — Везе, може, принесеш щось? І для Джеймі також. Упевнений, поки ти прийдеш, у нього прокинеться апетит.

Я оцінювально подивилася на хлопчика: він був увесь червоний, але очі світилися. За кілька хвилин із ним нічого не станеться.

— Джеймі, я піду помиюся, гаразд? А то я справжня… замазура.

Він уловив фальшиву нотку в моєму голосі й насупився.

— Ніяка ти не замазура.

Я підвелася й потягнула за собою Іяна.

— Я скоро повернуся. Цього разу точно.

Джеймі усміхнувся у відповідь на мою незграбну спробу пожартувати.

Виходячи з кімнати, я відчувала на собі чийсь погляд. Джареда чи Дока — не знаю. Мені було байдуже.

Тепер у коридорі залишився тільки Джеб; інші розійшлися: мабуть, вирішили, що з Джеймі все гаразд. Джеб схилив голову набік, ніби намагався зрозуміти, що в мене на думці. Він не очікував, що я залишу Джеймі так скоро і так несподівано. І, мабуть, також зауважив безпорадність мого виправдання.

Я поспішила геть від його допитливого погляду, волочачи за собою Іяна.

Ми з Іяном дісталися печери, де сходилися всі коридори до спальних кімнат. Але замість прямувати до майдану, я завела Іяна в перший-ліпший темний коридор. Тут було порожньо.

— Вандо, що…

— Мені потрібна твоя допомога, Іяне, — мій голос був напружений, переляканий.

— Все що завгодно, ти ж знаєш.

Я обхопила його обличчя долонями, зазирнула в очі. Я ледве розрізняла в темряві їхню синь.

— Поцілуй мене, Іяне! Негайно. Будь ласка.

Загрузка...