Химера

«БАНДЬОРИ ЄСТЬ?»

У село заходять облавники. Блакитні картузи з червоними опасками обертаються в різні боки, а руки міцно тримають автомати напоготові.

Діти розбігаються з вулиці й разом з матерями переляканими очима озираються на чужинців з вікон низеньких хат.

Назустріч облавникам іде підстаркуватий чоловік з оберемком хмизу на плечах.

— Бандьори єсть в сєлє? — питає чоловіка старший облавник.

— Є, прошу пана товариша.

Облавники насторожуються та оточують селянина.

— Ґдє ані? Ґаварі, — наступає старший.

— А он, прошу пана товариша, за тією стодолою, що на краю села, он стріху видно, коло самого лісу.

Старший подає команду, і облавники розсипаються городами, щоб оточити стодолу.

Це був 1947 рік. Голодна Бессарабія та Східна Україна кинулися в Галичину в пошуках шматка хліба. І не було кутка в місті чи селі, де б не наштовхнувся на голодного.

Облавники поповзли бур’янами до стодоли. Частина їх перескочила до лісу й почала наступ з-за дерев.

Ось уже видно бандерівців. Вони сидять під стодолою, низько нахиливши голови.

«У карти грають, — догадується старший. — Зараз ми їм заіраємо».

— Впєрьод, в атаку!!! — дає команду. І всі облавники з чотирьох боків кидаються до стодоли.

— Здавайся!!! — чути крик і постріли автоматів. «Бандерівці» миттю встають, піднявши догори руки. Але що це? Всі «бандерівці» без штанів, їхні штани й підштаники лежать у кожного біля ніг.

Підступивши ближче, облавники пізнають у «бандерівцях» голодних бессарабців, що розташувалися проти весняного сонця, щоб спорожнити свої штани від вошей.

Знову блакитні картузи вриваються в село. Проте тепер вони вже не обертаються боязко на всі боки, а влітають у кожний двір і кожну хату, кожну стодолу і кожний хлів.

— Ми йому покажем кузькіну мать! — викрикує старший. Вони конче хочуть знайти чоловіка, що їх піддурив. Чоловіка облавники не знаходять і виступають з села, лаючи Бога і Христа.

Дрогобич, 1948