Химера

ДОПИТ

— Ну, признаєшся, чи ні?

— Не маю до чого признаватися.

— Як то не маєш до чого признаватися?! Переводила бандерівців з села в село?! Штафету носила? Станичною була? Забула?! Все знаємо. Твої напарниці давно призналися.

— Хай признаються, а я не маю до чого признаватися.

— Повішаємо зараз! Виходь!

Троє в картузах кольору небесної блакиті з червоними зірками на ще червоніших опасках своїх картузів повели дівчину до виходу.

— Не хочеш признаватися — зараз повішаємо. А якби призналася, то ще пожила б… Ти ж молода… Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

Завели в стару конюшню. На брудній цегляній підлозі лежали трупи замордованих людей у подертій скривавленій одежі.

— Пізнаєш своїх? І ти тут будеш так лежати.

Один з трьох підійшов до трупа, розстібнув свою матню і почав спорожнятися на лице вбитого і на хрестик, що скотився з грудей.

— Будеш признаватися?

— Нема до чого признаватися.

— Закидай зашморг, Льоша. А ти, сучко, вилазь на табуретку!

Дівчина миттю стала на стілець і зверху глянула презирливим поглядом на своїх катів.

— Закладай їй зашморг на шию… Ну, признаєшся?

— Ні.

— Вибиваю табуретку з-під ніг. Останній раз питаю: «Признаєшся?».

— Вибивай табуретку, катюго!

— Ач, яка завзята бандьора!

Тіло загойдалося на мотузці. Слідчий дивився то на годинника, то на обличчя дівчини. Раптом махнув рукою. Один золотопогонник підскочив і черкнув ножем по мотузці. Дівчина впала на підлогу, поволі почала підводитися.

— Щастя твоє, що зашморг увірвався. Та я тобі ще розв’яжу язика. Відведи її, Жора, у карцер.