Химера

ДЕ ВОНИ ТЕПЕР?

Вони ходили до школи, як і всі інші діти села, тільки жаль було на них дивитися. Особливо мені. Якось випадало все так, що коли я йшов на роботу, вони йшли попереду мене. І коли я дивився на їхні червоні від морозу ноженята, що часто вислизали з великих драних шкарбунів, мені наверталися сльози па очі.

їх було двоє хлопців. Один вчився у третьому класі, другий — у першому. Жили вони в чужої їм жінки, яка взяла їх до себе з ласки. Коли батьків вивозили до Сибіру, то дітям вдалося сховатися. Сховалися вони в лісі, де паслася їхня корова. Так діти залишилися з коровою, але без батьків.

Чужа жінка не любила дітей. Вона думала, що та корова буде утримувати і дітей, і її, а з’ясувалося, що корова небагато давала молока, ледве вистачало собі та дітям. На продаж нічого не лишалося. Діти росли, хотіли більше їсти, їм треба купувати одяг на зиму, а за що його купиш.

— За що я отак мучуся на світі? — все частіше говорила жінка до своїх односельчан. — За свою дурну голову та за своє м’яке серце.

Діти ходили в лахміттях, що дарували їм товариші зі школи. Книжки та зошити купували їм учителі, бо вчилися брати чи не найкраще у всій школі.

Коли проходили два брати селом, коли люди дивилися на їхнє лахміття, на їхні напівбосі брудні ноженята, то не одній матері, не одному батькові стискалося серце від жалю. Не одній добрій душі хотілося забрати дітей до себе. Та як ти їх забереш, коли самим нічого їсти — все повигрібали москалі. Як ти їх візьмеш до себе, коли їхніх батьків учора вивезли до Сибіру, а тебе, може, вивезуть завтра…

А чужа дітям жінка не вгамовувалася:

— Навіщо мені ті діти та їхня корова? Мало в моїй хаті біди без них? Хай забирають і дітей, і їхню корову!

Так стало відомо в сільраді, що в селі є корова, яка належала вивезеній до Сибіру родині, а має належати державі, як і все інше їхнє майно.

Та не так сталося, як хотілося жінці. Корову в неї забрали, а дітей лишили.

Коли я йшов одного ранку на роботу, то бачив, як ту корову вели. Попереду йшов один солдат і вів корову за налигач, другий, з автоматом на грудях, ішов позаду. А діти, погубивши свої шкарбани в снігу, бігли за коровою, чіплялися їй за спину, за шию і поливали своїми дитячими слізьми теплу шкіру тварини. Солдат з автоматом раз у раз підбігав до дітей, відкидав їх у перемерзлий сніг і бив чоботом під боки.

Коли я повертався з роботи, то бачив, як дві маленькі дитячі постаті, низько нахиливши голови, виходили з села шляхом, що веде до міста.

Давно я не працюю в тому селі Олексичі під Стриєм. З того часу, як звідти виїхав, там ніразу не був. А так хочеться побувати в ньому Так хочеться довідатися про долю двох братів-сиріт, що вчилися найкраще в школі.

Де вони тепер? Чи живі?

Ківерці, 1956